id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
5055767
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B2%D0%B5%D0%B9%D0%BA%20%28%D0%93%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BD%29
|
Нордвейк (Гронінген)
|
Нордвейк (Гронінген)
Нордвейк — село в нідерландській провінції Гронінген. Входить до муніципалітету Вестерквартір.
Його площа становить 0,36км², а населення станом на 2021 рік складало 225 осіб.
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт муніципалітету Вестерквартір
Населені пункти провінції Гронінген
Вестерквартір (громада)
|
795335
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D1%85%D0%BB%D0%B0%D0%B4%20%D0%94%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%96
|
Прахлад Джані
|
Прахлад Джані, також відомий як «Матаджі» — індійський садху, народжений 13 серпня, 1929 р. у Чарада, область Мехсана, — помер 26 травня 2020 р. Він стверджував, що живе без їжі та води від 1940 р., і що богиня Амба підтримує його життя за допомогою амріти.
Його здатність залишатись здоровим без їжі та води була підтверджена дослідженнями у 2003 та 2010 роках, в останньому з яких брало участь 35 спеціалістів з різних галузей медицини, під наглядом індійського Інституту фізіології та споріднених наук (DIPAS), уряду штату Гуджарат, а також інших організацій.
Примітки
Персоналії за алфавітом
Йоги
Святі Індії
|
4773915
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%85%D0%B0%D1%94%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Бахаєвська
|
Бахаєвська — присілок в Верхнєландеховському районі Івановської області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Кромське сільське поселення.
Історія
Від 2005 року входить до складу муніципального утворення Кромське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Верхнєландеховського району
|
4491200
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B0%D1%80%D0%B4%20%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%B5%D1%80
|
Гергард Файлер
|
Гергард Файлер (6 вересня 1909, Бреслау — 8 січня 1990, Бремен) — німецький офіцер-підводник, корветтен-капітан крігсмаріне. Кавалер Німецького хреста в золоті.
Біографія
8 квітня 1934 року вступив на флот. З жовтня 1938 року — вахтовий офіцер на есмінці «Карл Гальстер». З липня 1940 по січень 1941 року пройшов курс підводника,З в січні-квітні — курс командира човна. З 25 травня 1941 по 31 вересня 1943 року — командир підводного човна U-653, на якому здійснив 7 походів (разом 412 днів у морі). В жовтні 1943 року переданий в розпорядження 1-ї флотилії. З січня 1944 року — навчальний офіцер 20-ї, з квітня 1944 по 8 травня 1945 року — 19-ї флотилії.
Всього за час бойових дій потопив 4 кораблі загальною водотоннажністю 15 823 тонни пошкодив 1 корабель водотоннажністю 9382 тонни.
Звання
Кандидат в офіцери (8 квітня 1934)
Морський кадет (26 вересня 1934)
Фенріх-цур-зее (1 липня 1935)
Оберфенріх-цур-зее (1 січня 1937)
Лейтенант-цур-зее (1 квітня 1937)
Оберлейтенант-цур-зее (1 квітня 1939)
Капітан-лейтенант (1 листопада 1940)
Корветтен-капітан (1 січня 1945)
Нагороди
Медаль «За вислугу років у Вермахті» 4-го класу (4 роки)
Залізний хрест
2-го класу (1939)
1-го класу (1942)
Нагрудний знак есмінця (1940)
Нагрудний знак підводника (1 квітня 1942)
Німецький хрест в золоті (14 лютого 1944)
Посилання
Біографічні дані.
Файлер на сайті uboat.net
Примітки
Командири підводних човнів
Корветтен-капітани крігсмаріне
|
1240850
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B7%D0%BF%D0%B0%D0%BB%D1%8E%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BC%D1%96%D0%B6%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B6%D0%BD%D0%B5%D1%87%D1%96
|
Розпалювання міжнаціональної ворожнечі
|
Розпалювання міжнаціональної ворожнечі — злочин, згідно з українським законодавством.
Загальна характеристика
Згідно зі статтею 161 Кримінального кодексу України, «умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками»
караються штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
Ті самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою, -
караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого".
В інших країнах
Сполучені Штати Америки
У США широке трактування судами Першої поправки до Конституції США (про свободу слова) перешкоджає встановленню кримінальної відповідальності за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Суди визнають, що свобода слова може бути обмежена тільки в тих випадках, коли висловлювання можуть безпосередньо привести до протизаконних дій і коли ніякі інші доступні і менш жорсткі заходи не можуть бути ефективні. Деякі вважають, що рішення Верховного суду США у справі «Націонал-соціалістична партія Америки проти села Скоки», дозволила в 1977 р. неонацистам, одягненим в уніформу зі свастикою, зробити марш по вулицях передмістя Чикаго, де проживали євреї, що пережили Холокост, в це являє собою ексцес застосування Першої поправки.
Російська Федерація
У Росії подібні дії визнаються злочинами проти основ державного ладу і безпеки держави. Стаття 29 Конституції Російської Федерації свідчить, що «не допускаються пропаганда або агітація, що збуджують соціальну, расову, національну або релігійну ненависть чи ворожнечу. Забороняється пропаганда соціальної, расової, національної, релігійної або мовної переваги». Згідно з частиною 1 статті 282 «Порушення ненависті або ворожнечі, а також приниження людської гідності» Кримінального кодексу Російської Федерації в редакції Федерального закону від 08.12.2003 N 162-ФЗ, «дії, спрямовані на збудження ненависті або ворожнечі, а також на приниження гідності людини, або групи осіб за ознаками статі, раси, національності, мови, походження, ставлення до релігії, а рівно приналежності до будь-якої соціальної групи, здійснені публічно або з використанням засобів масової інформації караються штрафом у розмірі від ста тисяч до трьохсот тисяч рублів або в розмірі заробітної плати або іншого доходу засудженого за період від одного року до двох років, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або обов'язковими роботами на строк до ста вісімдесяти годин, або виправними роботами на строк до одного року, або позбавленням волі на строк до двох років».
Сполучене Королівство
Згідно з Правом Сполученого Королівства, «підбурювання до расової ненависті» було встановлено як категорія злочину відповідно до положень §§ 17-29 Закону про суспільний лад 1986 року; як кримінальний злочин у Законі про расові відносини 1976 року. Кримінальне судочинство та Закон про суспільний лад 1994 року зробили окрему публікацію матеріалів, що розпалюють расову ненависть, у зв'язку з яким може бути проведений арешт.
У Північній Ірландії злочином визнається вживання загрозливих, образливих за формою або змістом висловів, які можуть порушити ненависть проти частини населення або викликати у частини населення страх.
До цієї категорії злочину відносяться такі матеріали:
свідомо провокують ненависть до расової групи;
поширюють расистські матеріали для громадськості;
створеюють запальних публічні виступи;
створюють расистські сайти в Інтернеті;
розпалюють чутки про людину або етнічну групу з метою поширення расової невдоволення.
Заперечення Голокосту не підпадає під цей закон, а закони проти підбурювання до ненависті щодо релігії були пізніше встановлені відповідно до Закону про расову та релігійну ненависть 2006 року. Однак цей закон не присутній в Шотландії.
Австралія
В Австралії Закон про расову ненависть 1995 року вніс зміни до Акту про расову дискримінацію 1975 року — частину IIA про агресивну поведінку стосовно ознак раси, кольору, національного чи етнічного походження. Пізніше в силу вступив Закон про расову та релігійну терпимість 2001 року.
Фінляндія
У Фінляндії агітації проти етнічної групи (фін. Kiihottaminen kansanryhmää vastaan) є злочином відповідно до фінського кримінального закону (1995/578) частина 11, § 8.
Інші країни
Стаття 130 Кримінального кодексу Німеччини передбачає, що кожен, хто порушує ненависть проти «певної частини населення» або ж злобно висміює таку, може бути підданий покаранню до 5 років позбавлення волі, якщо його дії могли призвести до порушення миру. При цьому достатньо, щоб під загрозою виявилося почуття безпеки групи, що стала об'єктом образи, або щоб посилилася схильність інших осіб до скоєння посягань проти цієї групи.
У Німеччині, Франції, Данії та Нідерландах є законодавство, що допускає засудження за висловлювання, що збуджують ворожнечу, незалежно від наявності умислу і можливих наслідків. Так, Верховний суд Нідерландів ухвалив: «Чи є образливим для групи осіб висловлювання на їхню адресу щодо їх раси і (або) релігії визначається природою самого висловлювання, а не наміром того, хто його публікує». У Франції за законом про розпалювання ворожнечі і наклеп на групу осіб був засуджений редактор газети за публікацію злісної антисемітської статті, яку він, за його твердженням, опублікував, не прочитавши, що свідчить про відсутність вимоги наявності умислу. У 1990 р. до Кримінального кодексу Франції було внесено доповнення про те, що заперечення або навіть постановка під сумнів факту геноциду євреїв нацистами є злочином незалежно від умислу винного.
Треба зазначити, що в законодавство Данії, яке також не вимагає умислу як необхідної умови настання відповідальності, було внесено зміну, що встановлює, що журналісти не несуть відповідальності за публікацію заяв інших осіб, якщо не буде доведена наявність у журналістів умислу на нанесення образи.
Стаття 144В Кримінального кодексу Ізраїлю передбачає покарання у вигляді тюремного ув'язнення на строк до п'яти років за всяку публікацію, що має на меті збудження расизму, незалежно від того, чи відповідає вона дійсності і чи приводить фактично до расизму, і тюремного ув'язнення на термін до одного року за зберігання та розповсюдження заборонених публікацій, спрямованих на збудження расизму.
В Індії передбачено покарання до 5 років тюремного ув'язнення за умисне розпалювання міжобщинної ненависті. Також визнається злочином, якщо кандидат або представник партії здійснює «систематичні дії, що закликають до голосування або утримання від голосування за мотивами касти, раси, громади чи релігії».
Кримінальне законодавство Канади передбачає відповідальність за наявності або умислу на розпалювання ворожнечі, або ймовірності порушення світу в результаті злочинних дій.
Див. також
Закон про суспільний лад 1986 року
Закон про злочини і порушення 1998 року
Антисемітизм
Volksverhetzung
Радикальний націоналізм
Росія для росіян
Україна для українців
Примітки
Посилання
Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності чи ставлення до релігії //
Government information on the race relations act
Commission for racial equality
Crime Reduction Toolkits: Racist Incidents and Harassment
Борзенков Г. Н., Комиссаров В. С.. Преступления, посягающие на провозглашенный Конституцией РФ принцип равенства граждан независимо от расы, национальности и вероисповедания
Проблема ответственности за разжигание национальной розни//Брошюра общества «Мемориал»
Фанатів «Динамо» покарають за розпалювання міжнаціональної ворожнечі
Меджліс проти розпалювання міжнаціональної ворожнечі під час виборчої кампанії
|
1711398
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D1%97%D1%81%20%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B5%D1%82%D1%82
|
Луїс Барнетт
|
Луїс Барнетт (2 листопада 1991, Кінвер, графство Стаффордшир) — англійський бізнесмен, один з наймолодших шоколатьє світу, власник шоколадної фабрики Chokolit, яку відкрив у 12 років. Шоколад завжди був його пристрастю, та навряд чи багато хто вірив у те, що одного дня Луїс стане відомим. Він завжди був хворобливим, батьки забрали його зі школи у 11 років. Кар'єра Луїса почалася з замовлень друзів та родичів, які переросли в невеликий сімейний бізнес, зараз компанія виходить на міжнародний рівень
Ранні роки
Луїс Барнетт народився 2 листопада 1991 року у місті Кінвер, графство Стаффоррдшир. Батьки — Філ та Мері Барнетт. В дитинстві лікарі діагностували хлопчику дислексію (нездатність читати), диспраксію (проблеми з координацією), дискалькулію (нездатність писати) і ряд інших порушень. Навчання завжди давалося йому вкрай важко, тож надій побудувати кар'єру чи вступити в хороший ВНЗ Луїс не плекав. З дитинства Барнетт любив їжу і тварин, тож мріяв стати кухарем або господарем ферми. З 5-6 років він знаходив рецепти різних видів шоколаду та смаколиків, дивився шоу, майстер-класи, програми, де відомі кухарі ділились своїми секретами та пробував втілювати почуте та побачене в життя. Рідні та друзі захоплювались його талантом, в нього з'явились перші замовлення, але до 11 років над започаткуванням бізнесу ніхто не задумувався. В 11 років батьки забрали Луїса зі школи, найняли йому репетитора.
Кар'єра
Велику роль у започаткуванні бізнесу відіграв шоколадний торт, приготований Луїсом на 50-річчя своєї тітки, який мав величезний успіх. Хлопця часто просили приготувати такий торт на різні свята, вечірки і тоді він зрозумів, що шоколад — це його майбутнє. Започаткування бізнесу не було в планах Луїса, а відкриття компанії Chocolit було скоріше необхідністю, ніж заповітною мрією.
Спочатку всі замовлення виконувались на кухні сім'ї Барнеттів, де юному шоколатьє допомагали батьки. Коли замовлення поступали переважно від друзів та рідних ніяких проблем не виникало, але слава про майстерність Луїса розповсюджувалась, почали з'являтись замовлення від сторонніх клієнтів, які часто просили виписувати їм квитанції про оплату. Тоді Луїс зареєстрував свою компанію, спочатку це була та сама кухня, не було ніяких потужностей та великих можливостей, але через 2 роки Барнетт переїхав на свою першу професійну фабрику.
На початку найбільшою складністю виявилось те, що Луїса довго не хотіли сприймати всерйоз, дивились як на недосвідчену дитину, та згодом вік перетворився на перевагу, адже люди бачили, чого він досяг і бачили потенціал. Подорослішати молодому бізнесмену довелось швидко, адже «якщо ти робиш помилку, ти втрачаєш гроші і довіру». Та й працювати прийшлось дуже багато — 7 днів на тиждень по 13-14 годин на день. На щастя, батьки Луїса завжди підтримували його у всіх починаннях, а тепер, коли бізнес став серйознішим, приєднались до управління ним: батько контролює технологічний процес на фабриках, а мама займається зовнішніми зв'язками. Сім'я на досягнутому зупинятись не думає, планують розширити експорт своїх товарів.
Крім шоколадного бізнесу Луіс є знавцем шампанського та фотографом-аматором.
Chokolit
Компанія була заснована в 2005 році, Луїсу було надано грант на £5,000 і £500 позики від дідуся та бабусі на закупівлю механізму для регулювання температури шоколаду. Назва компанії символізує те, як вимовляв Луїс слово «шоколад» через його хворобу дислексію.
Через деякий час Луїс мусив переїхати з дому батьків, адже ставало все важче справлятись зі всіма замовленнями. Професійна фабрика в м. Бриджнорт, графство Шропшир офіційно відкрилась 14 грудня 2007 року. Наразі Луїс працює зі своїми батьками і експортує шоколад до багатьох країн світу. Крім цього, Барнетт є наймолодшим постачальником шоколаду в супермаркети Waitrose (з 13 років) та Sainsbury's (з 14 років)
Компанія знана своєю високою якістю. Для виробництва шоколаду не використовують пальмову олію, добавки, штучні ароматизатори та кольори.
Посилання
Офіційний сайт
Британські підприємці
|
997543
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/19620%20%D0%9E%D0%BA%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B4
|
19620 Окленд
|
19620 Окленд (19620 Auckland) — астероїд головного поясу.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,313.
Назва
Астероїд названий на честь міста в якому був відкритий — найбільшого міста Нової Зеландії Окленда.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (19601-19700)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 1999
Головний пояс астероїдів
|
1028271
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Dojo%20toolkit
|
Dojo toolkit
|
Dojo toolkit
Dojo Toolkit — бібліотека мови JavaScript з відкритим кодом, чи точніше інструментарій, створений, щоб спростити швидку розробку кросплатформових AJAX-застосунків та вебсайтів. Розробка почата Алексом Расселом, Діланом Шіманом, Девідом Шонтзлером та іншими в 2004-тому. Бібліотека надає розробникам широкий спектр можливостей, від спрощення організації обміну даними з сервером, підтримки локального сховища і розбору дерева DOM, до використання готових віджетів для побудови інтерфейсу користувача (меню, wysiwyg-редактор, календар, динамічні таблиці, drag & drop, перевірка форм тощо), формування графіків/діаграм та задіяння нових технологій HTML5 (геопозиціювання, 3D-ефекти, API для сенсорних екранів). Бібліотека реалізує концепцію поділу даних та оформлення, що дозволяє підключати різні обробники в залежності від контексту, наприклад, оптимізовані для мобільних або стаціонарних систем. Офіційно підтримуються браузери (вказані мінімально підтримувані версії): Chrome 8, Firefox 3.6, Internet Explorer 6, Opera 11, Safari 5.
Код подвійно ліцензований під модифікованою ліцензією BSD або під Academic Free License (≥ 2.1). Існує неприбуткова організація Dojo Foundation створена для поширення інструментарію.
Система віджетів
Мінімальна завантажувана частина бібліотеки Dojo Nano займає всього 4 Кб (у стислому вигляді), всі додаткові можливості, у тому числі модулі, специфічні для вебзастосунків, настільних інтерфейсів, мобільних застосунків і серверних систем, підвантажуються додатково, в міру необхідності.
Віджети
Віджети Dojo — це компоненти що містять код JavaScript, розмітку HTML, та описи стилів в CSS, які надають кросбраузерні можливості:
Меню, закладки, та спливаючі підказки
Таблиці що можна сортувати, динамічні діаграми, та двовимірні векторні зображення
Анімовані ефекти (вицвітання, розгортання, ковзання), та засоби для їх створення
Віджети візуалізації дерев, з підтримкою drag & drop
Різноманітні форми та підпрограми їх валідації
Календар, годинник
Теми
Можна використовувати різні теми оформлення щоб змінювати вигляд віджетів на сторінці.
Властивості
Асинхронна комунікація
Основною властивістю Ajax застосунків є асинхронна взаємодія між браузером та сервером: інформація на сторінці оновлюється без необхідності перезавантажувати всю сторінку. Традиційно це робиться за допомогою об'єкта XMLHttpRequest. Dojo надає абстраговану обгортку (dojo.xhr) навколо реалізації XMLHttpRequest в різних браузерах, та dojo.io який також підтримує інші транспорти (такі як приховані IFrame-и). Використовуючи цей підхід, дуже легко відправити дані що користувач вводить в форму на сервер «за кулісами».
Пакетна система
Dojo має пакетну систему для полегшення модульної розробки функціоналу в пакетах та підпакетах. Базовий завантажувальний скрипт Dojo ініціалізує набір ієрархічних просторів імен пакунків — «io», «event», і т. ін. — в кореневому просторі імен «dojo». Після ініціалізації кореневого простору імен, можна завантажувати будь-який пакунок Dojo (через XMLHttpRequest чи подібний транспорт) використовуючи допоміжні функції завантажувального скрипту. Також можливо ініціалізувати додаткові простори імен всередині, чи паралельно до простору «dojo».
Пакети Dojo можуть складатись з багатьох файлів. Кожен пакет або файл, може описувати залежності від інших пакетів або файлів; коли завантажується пакет, завантажуються також всі пакети від яких він залежить.
Критика
Документація
Документація до Dojo різниться за якістю, в ній багато інформації розкидано між довідковими сторінками, документацією з API та сторінками уроків, а багато сторінок документації на офіційному сайті порожні, якщо не враховувати текст на зразок «TODO: how to use the component/class/method».
Негнучкість
Хоча Dojo пропонує багато корисних компонентів «просто з полиці», він не є гнучким, і в багатьох відношеннях роздутий. Наприклад, щоб зобразити просту таблицю даних розробник повинен вибрати компонент що намагається відтворити функціональність електронної таблиці (з редагуванням та зміною розмірів клітинок). Якщо цей варіант неприйнятний, доводиться писати новий компонент з нуля, що значно збільшує вартість розробки.
Розробка з Dojo
Розробка з Dojo може проводитись в будь-якому підходящому редакторі. Прикладами можуть бути NetBeans, Eclipse, Aptana, чи Komodo. Netbeans та Eclipse є безкоштовними, а Aptana та Komodo мають публічно доступні версії. Для багатьох IDE доступні плагіни Dojo. Для WYSIWYG розробки з використанням Dojo, можна використати WaveMaker Visual Ajax Studio.
Dojo Foundation та фінансування
IBM та Sun Microsystems анонсували про офіційну підтримку Dojo, включаючи внески коду.
Zend Technologies, компанія що підтримує ядро PHP, анонсувала партнерство з Dojo, щоб включити його в Zend Framework
Dojo Foundation — непідприємницька організація заснована щоб допомагати проектам з відкритим кодом. Основними її цілями є допомагати впровадженню в компаніях, та заохочувати проекти фундації до співпраці між собою.
Її спонсорами та членами є:
IBM
Sun Microsystems
JotSpot
SitePen
Renkoo
TurboAjax
OpenLaszlo
Nexaweb
Bea Systems
Dojo Foundation також допомагає наступним проектам:
Persevere
OpenRecord
Cometd (для парадигми потоків контенту Comet)
DWR
Lucid Desktop
Виноски
Бібліографія
Посилання
, з демо
Dojo Foundation
Огляд Dojo
Каркаси JavaScript
Бібліотеки JavaScript
Програмне забезпечення, що використовує ліцензію BSD
|
30181643
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Women%27s%20World%20Chess%20Championship%202004
|
Women's World Chess Championship 2004
|
Women's World Chess Championship 2004
The Women's World Chess Championship 2004 took place from May 21 to June 4, 2004 in Elista, Russia. It was won by Antoaneta Stefanova, who beat Ekaterina Kovalevskaya in the final by 2½ to ½.
For the third time, the championship took the form of a 64-player knock-out tournament.
Participants
Qualified players were seeded by their Elo ratings (on the April 2004 list).
Notable top players not taking part was Judit Polgár (ranked the no. 1 woman in the world - and 9th overall), Xie Jun (ranked 2nd), Zhu Chen (8th), Qin Kanying (14th), Inna Gaponenko (18th) and Sofia Polgar (19th).
Notably, this was the second Women's World Championship in a row in which the reigning champion (in this case Zhu Chen) did not attempt to defend their title.
Qualification paths
WC: Runner-up and semifinalists of Women's World Chess Championship 2001 (3)
J: World Junior Champion 2002
R: Rating (average rating of July 2002 and January 2003 rating list was used) (6)
E: European Individual Championships 2002 and 2003 (29)
AM: American Continental Chess Championship 2003
AS: Asian Chess Championship 2003 (3)
AF: African Chess Championship 2003 (3)
Z2.1 (3), Z2.2, Z2.3, Z2.4, Z2.5, Z3.1, Z3.2, Z3.3 (2), Z3.5 (4), Z3.6: Zonal tournaments
PN: FIDE President nominee (2)
Results
Final Match
No fourth game was played, as Stefanova led with two points.
{| class="wikitable" style="text-align:center"
|+Women's World Chess Championship Final 2004
|-
! !! 1 !! 2 !! 3 !! 4 !! Total
|-
| align=left |
| 0 ||style="background:black; color:white"| 0 || ½ || rowspan=2|—|| ½
|-
| align=left |
| style="background:black; color:white"| 1 || 1 ||style="background:black; color:white"| ½ || 2½
|}
Bracket
References
External links
Regulations for the 2003-2004 Women's World Chess Championship FIDE
Reports by ChessBase
2004 in chess
Women's World Chess Championships
Chess Championship
Chess in Russia
2004 in Russia
2004 in women's sport
|
3523979
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%BD%D0%B0%20%D0%B1%D1%96%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BA%D0%B0%20%D0%90%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%84%D0%B0%20%D0%93%D1%96%D1%82%D0%BB%D0%B5%D1%80%D0%B0
|
Приватна бібліотека Адольфа Гітлера
|
Приватна бібліотека Адольфа Гітлера — особиста колекція книг Гітлера. За словами Бальдура фон Шираха, колекція налічувала понад 6,000 творів, з якими Гітлер був повністю ознайомлений. Фредерік Кейб Оекснер стверджував, що колекція налічувала 16,300 творів. Підтвердити це неможливо через те, що частину книг знищили альянти.
Незважаючи на те, що, за словами сучасників, Гітлер любив читати книги німецьких письменників (особливо Ніцше), робіт Гете, Шиллера, Данте, Шопенгауера чи Ніцше не виявлено. За непідтвердженими даними, Гітлер вважав Шекспіра кращим за Гете та Шиллера. Він мав примірник збірки творів Шекспіра в перекладі Георга Мюллера 1925 року. Гітлер часто цитував твори Шекспіра. Мав ілюстровані видання «Дон Кіхота» та «Робінзона Крузо», які він називав, разом з «Мандрами Гуллівера» та «Хатиною дядька Тома», перлинами світової літератури. Сам Гітлер стверджував, що читав хоча б одну книгу на день.
Історія
Перша інформація про бібліотеку поширилась у 1942 році. Книги Гітлера, що зберігались у Рейхсканцелярії, конфіскували й перевезли до Москви представники СРСР. Книги і глобус Гітлера з Мюнхена і резиденції Берггоф потрапили до американських військових як трофей. Три тисячі книг згодом знайдено в соляній копальні у Берхтесґадені й перевезено до бібліотеки Конгресу, де їх зберігають і нині. У більшості книг йдеться про німецькі колонії. Браунський університет виявив ще 80 книг, які належали Адольфу Гітлеру.
Тімоті Рибак написав працю «Приватна бібліотека Гітлера».
Примітки
Адольф Гітлер
Приватні бібліотеки
|
197342
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Doomsday%20device
|
Doomsday device
|
Doomsday device
A doomsday device is a hypothetical construction — usually a weapon or weapons system — which could destroy all life on a planet, particularly Earth, or destroy the planet itself, bringing "doomsday", a term used for the end of planet Earth. Most hypothetical constructions rely on hydrogen bombs being made arbitrarily large, assuming there are no concerns about delivering them to a target (see Teller–Ulam design) or that they can be "salted" with materials designed to create long-lasting and hazardous fallout (e.g., a cobalt bomb).
Doomsday devices and the nuclear holocaust they bring about have been present in literature and art especially in the 20th century, when advances in science and technology made world destruction (or at least the eradication of all human life) a credible scenario. Many classics in the genre of science fiction take up the theme in this respect. The term "doomsday machine" itself is attested from 1960, but the alliterative "doomsday device" has since become the more popular phrase.
History
Since the 1954 Castle Bravo thermonuclear weapon test demonstrated the feasibility of making arbitrarily large nuclear devices which could cover vast areas with radioactive fallout by rendering anything around them intensely radioactive, nuclear weapons theorists such as Leo Szilard conceived of a doomsday machine, a massive thermonuclear device surrounded by hundreds of tons of cobalt which, when detonated, would create massive amounts of Cobalt-60, rendering most of the Earth too radioactive to support life. RAND strategist Herman Kahn postulated that Soviet or US nuclear decision makers might choose to build a doomsday machine that would consist of a computer linked to a stockpile of hydrogen bombs, programmed to detonate them all and bathe the planet in nuclear fallout at the signal of an impending nuclear attack from another nation.
The US and its doomsday device's theoretical ability to deter a nuclear attack is that it would go off automatically without human aid and despite human intervention. Kahn conceded that some planners might see "doomsday machines" as providing a highly credible threat that would dissuade attackers and avoid the dangerous game of brinkmanship caused by the massive retaliation concept which governed US-Soviet nuclear relations in the mid-1950s. However, in his discussion of doomsday machines, Kahn raises the problem of a nuclear-armed Nth country triggering a doomsday machine, and states that he didn't advocate that the US acquire a doomsday machine.
The Dead Hand (or "Perimeter") system built by the Soviet Union during the Cold War has been called a "doomsday machine" due to its fail-deadly design and nuclear capabilities.
In fiction
Doomsday devices started becoming more common in science fiction in the 1940s and 1950s, due to the invention of nuclear weapons and the constant fear of total destruction. A well-known example is in the film Dr. Strangelove (1964), where a doomsday device, based on Szilard and Kahn's ideas, is triggered by an incompletely aborted American attack and all life on Earth is extinguished. Another is in the Star Trek episode The Doomsday Machine (1967), where the crew of the Enterprise fights a powerful planet-killing alien machine. However, doomsday devices also expanded to encompass many other types of fictional technology, one of the most famous of which is the Death Star, a planet-destroying, moon-sized space station.
Some works have also considered the erroneous activation of doomsday devices by external factors or chain reactions. An example of both is Virus (1980), where an earthquake is misdetected as a nuclear explosion and triggers a sequence of Automated Reaction Systems (ARS). Various types of fictional doomsday devices have also been activated as part of an AI takeover. This includes the missile launch system in the movie WarGames (1983), control of which has been handed entirely to a computer, and Skynet's nigh-destruction of the human race in The Terminator (1984).
See also
1983 Soviet nuclear false alarm incident
Conflict escalation
Doomsday Clock
Fail-deadly
Global catastrophic risks
Mutual assured destruction
Nuclear terrorism
Weapon of mass destruction
References
External links
"The Return of the Doomsday Machine?", Ron Rosenbaum, Slate.com, Aug. 31, 2007
Doomsday device featured in The Bionic Woman episode Doomsday is Tomorrow
Channel 7 Two (Australia) - Secrets of War, Series 1, Episode 19
Nuclear weapons
Science fiction weapons
|
4895799
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0
|
Кавкола
|
Кавкола — присілок в Приморському районі Архангельської області Російської Федерації.
Населення становить 81 особу. Входить до складу муніципального утворення Островне поселення.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Островне поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Приморського району (Архангельська область)
|
54659867
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Toto%20Wong
|
Toto Wong
|
Toto Wong Kwan-to (born 15 November 1999) is a Hong Kong swimmer. She competed in the women's 50 metre backstroke event at the 2017 World Aquatics Championships.
References
External links
1999 births
Living people
Hong Kong female backstroke swimmers
Place of birth missing (living people)
Swimmers at the 2018 Asian Games
Asian Games silver medalists for Hong Kong
Asian Games medalists in swimming
Medalists at the 2018 Asian Games
Swimmers at the 2020 Summer Olympics
Olympic swimmers for Hong Kong
|
1670132
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BD%D1%96%2C%20%D1%8E%D0%B2%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B9%D0%BD%D1%96%20%D1%96%20%D1%96%D0%BD%D0%B2%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D1%96%20%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%82%D0%B8%20%D0%A1%D0%A0%D0%A1%D0%A0
|
Пам'ятні, ювілейні і інвестиційні монети СРСР
|
Пам'ятні, ювілейні і інвестиційні монети СРСР
Пам'ятні та ювілейні монети СРСР — монети радянського карбованця, випущені Держбанком СРСР, присвячені пам'ятним подіям і ювілеям історичних діячів та діячів культури. Масове карбування почалося з 1965-го і тривало до 1991 року. Карбувалися дві категорії монет: з недорогоцінних металів (мідно-нікелевий сплав і біметал) — у 10, 15, 20, 50 копійок і 1, 3 та 5 карбованців; з дорогоцінних металів (срібло, золото, платина і паладій) — у 3, 5, 10, 25, 50, 100 і 150 карбованців. Інвестиційні монети СРСР — золоті монети Держбанку СРСР, які карбувалися щорічно з 1975-го до 1982 року, номіналом в один червінець (10 карбованців). Монети були копіями червінця «Сіяч» 1923 року.
Статистична таблиця випуску монет
Історія
Монети з недорогоцінних металів
У 1965 році було покладено початок нової традиції — випуску ювілейних радянських монет. Першою в обіг була випущена мідно-нікелева монета номіналом 1 карбованець, присвячена 20-річчю Перемоги над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років. Перші роки випуск пам'ятних і ювілейних монет мав епізодичний характер. За період 1965—1977 років було випущено вісім монет, з них п'ять 1967 року — в ознаменування 50-річчя радянської влади. З 1977 року пам'ятні ювілейні монети випускалися щорічно. При цьому збільшувалася кількість видів монет: 1987 року було випущено шість монет, 1988 року — п'ять, 1989 року — дев'ять. Перший час монети з мідно-нікелевого сплаву випускалися тільки номіналом 1 карбованець. З 1987 року вперше в практиці радянської монетної справи стали карбувати ювілейні монети номіналом три і п'ять карбованців. Разом з тим 1967 році в ознаменування 50-річчя радянської влади, крім монети номіналом 1 карбованець, було випущено ювілейні монети номіналом 10, 15, 20 і 50 копійок. Але надалі випуск монет таких дрібних номіналів поширення не отримав через труднощі розміщення малюнка на полі монети.
Одним з основних тематичних напрямів у випусках пам'ятних і ювілейних мідно-нікелевих монет був випуск монет, присвячених видатним людям. Цей напрямок бере початок з 1970 року, коли була випущена монета в ознаменування 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Надалі випускалися монети на честь видатних особистостей пов'язаних з громадською і політичною діяльністю, наукою, культурою і мистецтвом, наприклад: Івана Федорова, С. С. Прокоф'єва, Д. І. Менделєєва, О. С. Попова, О. С. Пушкіна, М. В. Ломоносова, Л. М. Толстого, А. П. Чехова, П. І. Чайковського, Хамзи Хакім-заде Ніязі, Міхая Емінеску, Франциска Скорини, Яніса Райніса, Алішера Навої, Нізамі Гянджеві, Махтумкулі і інші. Випуском пам'ятних карбованців були відзначені ювілеї космічних польотів Юрія Гагаріна і Валентини Терешкової, кілька ювілеїв Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років, 175-річчя Бородінської битви, кілька ювілеїв Жовтневої революції, радянсько-болгарській дружбі, 60-річчя утворення СРСР, XII Міжнародний фестиваль молоді і студентів у Москві та Міжнародний рік світу й інші події.
З 1988 року було розпочато карбування монет у 5 карбованців, присвячених видатним пам'яткам архітектури, історії та культури СРСР. Також цього року було здійснено повторне карбування невеликим тиражем 19 видів пам'ятних і ювілейних монет (поліпшеної якості) за зразками монет, випущених в обіг до 1987 року. На гурті цих монет було вказано рік карбування «1988» і буква «Н» (рос. «Новодел»). У 1977—1980 роках було випущено найбільшу серію пам'ятних монет СРСР, присвячених XXII Олімпіаді в Москві, до цієї серії також увійшли шість мідно-нікелевих монет в 1 карбованець. На зворотному боці монет зображалася олімпійська символіка, пам'ятки і панорама Москви. Ще однією монетою, яка була викарбувана з нагоди поточних подій стали 3 карбованці, випущені 7 грудня 1989 року в день річниці катастрофічного землетрусу у Вірменії, присвячені всенародній допомозі вірменському народу.
Наприкінці 1991 року вийшла серія з 6 монет, присвячених XXV Літнім Олімпійським іграм в Барселоні, Іспанія. На монетах представлені олімпійські види спорту — «Велоспорт», «Метання списа», «Боротьба», «Стрибки в довжину», «Важка атлетика» і «Легка атлетика». У 1991 році вийшли перші колекційні монети з серії «Червона книга СРСР» із зображенням занесених до цієї книги тварин: гвинторогого козла (мархур) і рибного пугача. Відмінність їх від інших мідно-нікелевих монет полягає в тому, що вони карбовані з біметалу: зовнішня частина монети з мідно-нікелевого сплаву білого кольору, а внутрішня — з мідно-цинкового сплаву жовтого кольору. Випуск таких монет переслідував мету привернути увагу до проблеми захисту тварин.
Монети з недорогоцінних металів звичайної якості карбування надходили в обіг, а екземпляри високої якості (пруф і анциркулейтед) можна було купити в сувенірних магазинах, заходах й іншому.
Монети з дорогоцінних металів
У 1975—1982 роках в СРСР на Московському і Ленінградському монетних дворах щорічно випускалися інвестиційні золоті монети — «червінці», з якістю анциркулейтед. Ці монети були копіями червінця «Сіяч» 1923 року, мали ідентичну масу і пробу, але із зазначенням нової дати та з позначенням монетного двору на гурті (замість ініціалів мінцмейстера). У 1980 році ці монети карбувалися додатковим тиражем з покращеною якістю «пруф». Карбування цих монет передбачалося як одне з джерел доходу літньої Олімпіади-80. Золоті червінці нового випуску продавали в основному іноземним туристам і використовували у зовнішньоторговельних операціях. Але того ефекту, на який розраховував Держбанк СРСР, досягнуто не було (ціна монет трохи перевищувала вартість їхнього золотого вмісту).
У 1977—1980 роках на честь Олімпіади-80, було викарбувано перші монети з дорогоцінних металів. В обіг була випущена серія з 39 пам'ятних монет зі срібла, золота й платини, які мали попит на міжнародному нумізматичному ринку. Випуск цих монет привернув увагу широкого кола нумізматів у всьому світі. Монети зі срібла (28 монет) номіналом 5 і 10 карбованців були об'єднані в шість серій: «Географічна серія», «Швидше», «Вище», «Сильніше», «Спорт і грація», «Народні види спорту». На монетах із золота номіналом 100 карбованців (6 монет) зображено різні спортивні споруди в Москві і олімпійський вогонь, а також алегорія «Спорт і мир». На монетах з платини номіналом 150 карбованців (5 монет) — Емблема Олімпійських Ігор 1980 року на тлі лаврового вінка і фрагменти Олімпійських Ігор давнини. Олімпійська серія мала занадто великі як для монет з дорогоцінних металів наклади (від 40 тисяч штук платинових монет до 450 тисяч срібних), що було враховано при відновленні практики виготовлення монет з дорогоцінних металів 1988 року.
13 вересня 1988 в обіг була випущена серія з 6 монет, яка присвячувалася історичним сюжетам — «1000-річчя давньоруського карбування, літератури, архітектури та хрещення Русі». Тиражі монет серії склали від 7 до 40 тисяч штук. У цю серію увійшли 2 срібні монети номіналом 3 карбованці, 2 золоті монети номіналом 50 карбованців і 100 карбованців, 1 платинова монета номіналом 150 карбованців, паладієва монета номіналом 25 карбованців. Особливістю цієї серії монет став метал — паладій 999 проби, вперше використаний для карбування монет. Інтерес до паладію пояснюється його належністю до платинової групи, відносною стабільністю цін на міжнародному ринку і проявом уваги до нього з боку нумізматів та інвесторів. Практика використання паладію для карбування монет набула поширення в світі лише наприкінці 80-х років. Зазначена серія монет викликала справжній фурор на міжнародному нумізматичному ринку. 1988 року в Базелі на Міжнародній нумізматичній виставці серія цих монет була визнана найкращою монетною програмою року й отримала перший приз за якість виготовлення.
У 1989–1991 роках вийшло 3 випуски серії монет «500-річчя єдиної Російської держави», присвячені історії Росії від царювання Івана III до 19 століття. Всі 3 випуски складалися з 6 монет: 2 срібні монети номіналом 3 карбованці, 2 золоті монети номіналом 50 і 100 карбованців, 1 платинова монета номіналом 150 карбованців та 1 паладієва монета номіналом 25 карбованців. 1989 року на Міжнародній конференції з технічного розвитку монетних дворів у Гамбурзі було відзначено високу якість виробництва цієї серій пам'ятних монет радянськими монетними дворами. На Нумізматичній конвенції у Брауншвейгу (Німеччина) монета 25 карбованців «Петро І» отримала приз в номінації «Найкраща паладієва монета року». Також на Міжнародному нумізматичному з'їзді в Базелі в січні 1991 року за результатами аналізу наявних за звітний період маркетингових програм та опитування передплатників швейцарського журналу «Мюнц Ревю» радянська золота монета з цієї серії «Пам'ятник Петру I в Ленінграді» (1990) була оголошена «Монетою року».
У 1989—1990 роках було розпочато випуск ще однієї серії монет «Російський балет», присвяченій балету. Були викарбувані монети з паладію номіналом 25, 10 і 5 карбованців. На цих монетах зображено балерину в образі Одетти з всесвітньо відомого балету П. І. Чайковського «Лебедине озеро». Серію, присвячену балету, продовжили випущені в обіг 1 жовтня 1991 року золоті монети номіналом 100, 50, 25 і 10 карбованців. На лицьовій стороні монет зображено Большой театр у Москві.
У 1990—1991 роках було випущено два цикли географічної серії монет «250-річчя відкриття Російської Америки». Два цикли монет включали по 4 монети: 1 платинову монету номіналом 150 карбованців, 2 паладієві монети номіналом 25 карбованців та 1 срібну монету номіналом 3 карбованці. Монети першого циклу були присвячені відкриттю берегів Північно-Західної Америки російськими мореплавцями. Другий цикл було присвячено господарському й культурному освоєнню Російської Америки.
Окремо випущеними срібними монетами були відзначені події: зустріч у верхах в інтересах дітей (1990) і 30-річчя першого польоту в космос громадянина СРСР Ю. А. Гагаріна (1991) — монета отримала приз американського журналу «Ворлд коін ньюз» в номінації «Найкраща монета року на історичну тему».
Монети з дорогоцінних металів в обіг не надходили і йшли в основному на експорт. Ювілейні та пам'ятні монети приймалися в будь-якому магазині за номінальною вартістю.
Пам'ятні і ювілейні монети карбувалися на обох монетних дворах СРСР: Ленінградському (позначка «ЛМД») і Московському (позначка «ММД»).
Мідно-нікелеві монети
Копійки
1 карбованець
3 карбованці
5 карбованців
Біметалеві монети
5 карбованців
Срібні монети
3 карбованці
5 карбованців
10 карбованців
Золоті монети
Червінець
10 карбованців
25 карбованців
50 карбованців
100 карбованців
Платинові монети
150 карбованців
Паладієві монети
5 карбованців
10 карбованців
25 карбованців
Повторний випуск монет
У 1988 році, спеціально для нумізматів, тиражами у 55 000 екземплярів були повторно випущені ювілейні монети, які карбувалися раніше. Монети карбувалися лише як пруф, гурт монет містив напис «1988 • Н». Вартість монет 1988 року більше приблизно у 2-3 рази порівняно з монетами звичайних випусків.
Різновиди
Розподіл монет по серіях
10 копійок «50-річчя Радянської влади»
15 копійок «50-річчя Радянської влади»
20 копійок «50-річчя Радянської влади»
50 копійок «50-річчя Радянської влади»
1 карбованець «50-річчя Радянської влади»
1 карбованець «20-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною»
1 карбованець «30-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні (1941–1945)»
1 карбованець «40-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні»
3 карбованці «50-річчя розгрому німецько-фашистських військ під Москвою»
1 карбованець «Ігри XXII Олімпіади у Москві (Емблема Олімпіади)»
1 карбованець «Ігри XXII Олімпіади у Москві (Кремль)»
1 карбованець «Ігри XXII Олімпіади у Москві (МДУ)»
1 карбованець «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Освоєння космосу)»
1 карбованець «Ігри XXII Олімпіади у Москві (Пам'ятник Юрію Долгорукому)»
1 карбованець «Ігри XXII Олімпіади у Москві (Олімпійський факел)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Ленінград)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Таллінн)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Київ)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Мінськ)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Плавання)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Біг)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Конкур)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Стрибки у висоту)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Метання молота)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Важка атлетика)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Гімнастика)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Стрільба з лука)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Городки)»
5 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Ісінді)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Ігри XXII Олімпіади)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Карта СРСР)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Велоспорт)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Гребля)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Дожени дівчину)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Стрибки з жердиною)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Баскетбол)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Волейбол)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Боротьба дзюдо)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Бокс)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Підняття гирі)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Танець орла і хуреш)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Перетягування канату)»
10 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Гонки на оленячих упряжках)»
100 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Алегорія «Спорт і світ»)»
100 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Стадіон ім. В. І. Леніна в Лужниках)»
100 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Гребний канал в Крилатському)»
100 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Велотрек)»
100 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Спортивний зал «Дружба»)»
100 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Олімпійський вогонь)»
150 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Емблема Олімпійських ігор)»
150 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Дискобол)»
150 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Давньогрецькі борці)»
150 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Перегони колісниць)»
150 карбованців «Ігри XXII Олімпіади в Москві (Давньогрецькі бігуни)»
1 карбованець «70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції»
3 карбованці «70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції»
5 карбованців «70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції»
1 карбованець «100-річчя з дня народження В. І. Леніна»
1 карбованець «165-річчя з дня народження Карла Маркса»
1 карбованець «400-річчя з дня смерті першодрукаря Івана Федорова»
1 карбованець «150-річчя з дня народження хіміка Д. І. Менделєєва»
1 карбованець «125-річчя з дня народження фізика О. С. Попова»
1 карбованець «185-річчя з дня народження поета О. С. Пушкіна»
1 карбованець «115-річчя з дня народження В. І. Леніна»
1 карбованець «165-річчя з дня народження Фрідріха Енгельса»
1 карбованець «275-річчя з дня народження М. В. Ломоносова»
1 карбованець «130-річчя з дня народження К. Е. Ціолковського»
1 карбованець «120-річчя з дня народження О. М. Горького»
1 карбованець «160-річчя з дня народження Л. М. Толстого»
1 карбованець «175-річчя з дня народження М. Ю. Лермонтова»
1 карбованець «150-річчя з дня народження М. П. Мусоргського»
1 карбованець «100-річчя з дня народження Хамзи Хакімзаде Ніязі»
1 карбованець «175-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка»
1 карбованець «100-річчя з дня смерті М. Емінеску»
1 карбованець «Г. К. Жуков»
1 карбованець «125-річчя з дня народження Яніса Райніса»
1 карбованець «500-річчя з дня народження Франциска Скорини»
1 карбованець «150-річчя з дня народження П. І. Чайковського»
1 карбованець «130-річчя з дня народження А. П. Чехова»
1 карбованець «100-річчя з дня народження К. В. Іванова»
1 карбованець «125-річчя з дня народження П. М. Лебедєва»
1 карбованець «Махтумкулі»
1 карбованець «550-річчя з дня народження Алішера Навої»
1 карбованець «850-річчя з дня народження Нізамі Гянджеві»
1 карбованець «100-річчя з дня народження С. С. Прокоф'єва»
5 карбованців «Пам'ятник Петру Першому в Ленінграді»
5 карбованців «Софійський собор у Києві»
5 карбованців «Пам'ятник Тисячоліття Росії в Новгороді»
5 карбованців «Благовіщенський собор Московського Кремля»
5 карбованців «Ансамбль Регістан у Самарканді»
5 карбованців «Собор Покрова на рові в Москві»
5 карбованців «Великий палац у Петродворці»
5 карбованців «Матенадаран в Єревані»
5 карбованців «Успенський собор у Москві»
5 карбованців «Архангельський собор у Москві»
5 карбованців «Державний банк»
5 карбованців «Пам'ятник Давиду Сасунському в Єревані»
1 карбованець «XXV літні Олімпійські ігри в Барселоні (Метання списа)»
1 карбованець «XXV літні Олімпійські ігри в Барселоні (Важка атлетика)»
1 карбованець «XXV літні Олімпійські ігри в Барселоні (Легка атлетика)»
1 карбованець «XXV літні Олімпійські ігри в Барселоні (Велоспорт)»
1 карбованець «XXV літні Олімпійські ігри в Барселоні (Боротьба)»
1 карбованець «XXV літні Олімпійські ігри в Барселоні (Стрибки в довжину)»
3 карбованці «250-річчя з дня відкриття Російської Америки (Експедиція Кука в Російську Америку)»
3 карбованці «250-річчя з дня відкриття Російської Америки (Фортеця Росс)»
25 карбованців «250-річчя відкриття Російської Америки (Пакетбот «Святий Павло»)»
25 карбованців «250-річчя відкриття Російської Америки (Пакетбот «Святий Петро»)»
25 карбованців «250-річчя відкриття Російської Америки (Гавань трьох святителів)»
25 карбованців «250-річчя відкриття Російської Америки (Новоархангельськ)»
150 карбованців «250-річчя з дня відкриття Російської Америки (Бот «Святий Гавриїл»)»
150 карбованців «250-річчя з дня відкриття Російської Америки (Іоанн Веніамінов)»
3 карбованці «500-річчя Російської держави (Московський кремль)»
3 карбованці «500-річчя Російської держави (Перші загальноруські монети)»
3 карбованці «500-річчя Російської держави (Флот Петра Великого)»
3 карбованці «500-річчя Російської держави (Петропавлівська фортеця)»
3 карбованці «500-річчя Російської держави (Великий театр)»
3 карбованці «500-річчя Російської держави (Тріумфальна арка)»
25 карбованців «500-річчя Російської держави (Іван ІІІ)»
25 карбованців «500-річчя Російської держави (Петро І)»
25 карбованців «500-річчя Російської держави (Відміна кріпосного права)»
50 карбованців «500-річчя Російської держави (Успенський собор)»
50 карбованців «500-річчя Російської держави (Церква Архангела Гавриїла)»
50 карбованців «500-річчя Російської держави (Ісаакіївський собор)»
100 карбованців «500-річчя Російської держави (Державна печатка Івана III)»
100 карбованців «500-річчя Російської держави (Пам'ятник Петру I)»
100 карбованців «500-річчя Російської держави (Л. М. Толстой)»
150 карбованців «500-річчя Російської держави (Стояння на Угрі)»
150 карбованців «500-річчя Російської держави (Полтавська битва)»
150 карбованців «500-річчя Російської держави (Війна 1812 року)»
3 карбованці «1000-річчя давньоруського зодчества (Софійський собор)»
3 карбованці «1000-річчя давньоруського монетного карбування (Срібник Володимира)»
25 карбованців «1000-річчя хрещення Русі (Пам'ятник князу Володимиру)»
50 карбованців «1000-річчя давньоруської архітектури (Софійський собор)»
100 карбованців «1000-річчя російської монетної справи (Златник Володимира)»
150 карбованців «1000-річчя давньоруської літератури (Слово о полку Ігоревім)»
5 карбованців «Російський балет»
10 карбованців «Російський балет» (1990)
10 карбованців «Російський балет» (1991)
10 карбованців «Російський балет» (Unc)
25 карбованців «Російський балет» (1989)
25 карбованців «Російський балет» (1990)
25 карбованців «Російський балет» (1991)
25 карбованців «Російський балет» (Unc)
25 карбованців «Російський балет» (Proof)
50 карбованців «Російський балет» (Unc)
50 карбованців «Російський балет» (Proof)
100 карбованців «Російський балет» (Unc)
100 карбованців «Російський балет» (Proof)
5 карбованців «Червона книга (Рибний пугач)»
5 карбованців «Червона книга (Козел гвинторогий)»
1 карбованець «60-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції»
1 карбованець «20-річчя першого польоту людини в космос — громадянина СРСР Ю. О. Гагаріна»
1 карбованець «Радянсько-болгарська дружба»
1 карбованець «60-річчя утворення СРСР»
1 карбованець «20-річчя першого польоту в космос жінки — громадянки СРСР В. В. Терешкової»
1 карбованець «XII Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Москві»
1 карбованець «Міжнародний рік миру»
1 карбованець «175-річчя з дня Бородінської битви (Обеліск)»
1 карбованець «175-річчя з дня Бородінської битви (Барельєф)»
3 карбованці «Всенародна допомога Вірменії у зв'язку з землетрусом»
3 карбованці «Зустріч у верхах в інтересах дітей»
3 карбованця «30-річчя першого польоту людини в космос»
Див. також
Радянський карбованець
Ювілейна монета
Пам'ятна монета
Інвестиційна монета
Червінець «Сіяч»
Джерела
Нумизматика, монеты СССР, юбилейные монеты СССР ussr-coins.ru
Памятные и юбилейные монеты СССР fcoins.ru
Монеты СССР
Монеты России, СССР и Империи
КАТАЛОГ ЮБИЛЕЙНЫХ И ПАМЯТНЫХ МОНЕТ СССР ИЗ МЕДНО-НИКЕЛЕВОГО СПЛАВА
Примітки
Монети СРСР
Пам'ятні монети
Списки:СРСР
|
641473
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BD%D0%B0%20%28%D0%90%D0%BB%D1%8C%D1%94%29
|
Лена (Альє)
|
Лена (Альє)
Лена — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Альє. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 310 км на південь від Парижа, 85 км на північний схід від Клермон-Феррана, 50 км на південний схід від Мулена.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Овернь. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році у муніципалітеті числилось 114 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 252,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача.
Сусідні муніципалітети
Посилання
Лена на сайті французького Національного інституту географії
Лена на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень
Лена на сайті Quid (загальні відомості, історія, пам'ятки, фото, адреси)
Мапа муніципалітету Лена на сайті Mapquest
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Альє
Примітки
Муніципалітети департаменту Альє
|
4756701
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%81%20%D0%95%D1%80%D0%BF%D1%96%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BC
|
Томас Ерпінгем
|
Томас Ерпінгем
Сер Томас Ерпінгем (1357 ) — англійський лицар, кавалер ордена Підв'язки. Належав до землевласницького роду з Норфолка, служив Джону Гонту та його синові Генрі Болінгброку, брав участь у бойових діях у Франції, Кастилії та Литві. У 1398 році пішов за Болінгброком у вигнання, у 1399 році допоміг йому захопити престол. За нового короля став видним вельможею, одним з найвпливовіших політичних постатей у Східній Англії. Керував розгромом Хрещенської змови (1400), брав участь у континентальних походах Генріха V, командував лучниками у битві під Азенкуром (1415). На кошти Ерпінгема збудовано ворота Нориджського собору. Сер Томас помер бездітним, його володіння перейшли до племінника — Вільяма Феліпа.
Ерпінгем став персонажем п'єси Вільяма Шекспіра «Генріх V» та низки її екранізацій.
Біографія
Походження та ранні роки
Сер Томас належав до лицарського роду з Норфолку. Його дід, сер Роберт Ерпінгем, найпізніше з 1316 володів маєтком Ерпінгем у цьому графстві, а найпізніше з 1346 року — маєтком Вімер. У 1330-х-1340-х роках сер Роберт обирався від Норфолка до парламенту. У нього був син сер Джон, батько Томаса; про ім'я та походження дружини сера Джона нічого не відомо.
Томас Ерпінгем народився приблизно у 1357 році. Можливо, це сталося у будинку у Норвічі, на Конісфорд-лейн (зараз Кінг-стріт), який належав його батькові. У 1368 році Джон служив Чорному принцу в Аквітанії, і не виключено, що син був поруч з ним. У 1370 році Томас втратив спочатку діда (той помер після 8 березня), а потім і батька (1 серпня). Йому дісталися сімейні володіння, серед них три манори.
Початок служби
З юних років Ерпінгем ніс військову службу. У 1373 році воював на континенті під керівництвом Вільяма де Уффорда, 2-го графа Саффолка, у 1379 році був серед наближених Вільяма Монтегю, 2-го графа Солсбері. У 1380 році його зарахували до почту Джона Гонта, герцога Ланкастерського, дядька короля Річарда II, причому за службу отримав значну ренту — 20 фунтів на рік. У документі, який датований червнем 1380 року, Ерпінгем вперше названий «сером Томасом», але точна дата його посвяти у лицарі невідома. У 1381 році як королівський уповноважений брав участь у придушенні селянського повстання у Норфолку (березень) і Мідлсексі (грудень). У 1385 році сер Томас бився з шотландцями та брав участь в організації оборони Норфолка на випадок висадки французів, у 1386 році супроводжував Джона Гонта в його кастильської експедиції. Англійці відплили з Плімута, по дорозі звільнили від французької облоги Брест у Бретані, висадилися у Ла-Коруньї та почали підкорювати Галісію. У березні 1387 року вони об'єднали свої сили з португальцями, але невдовзі були змушені залишити Іспанію через запеклий опір кастильців і браку фуражу.
У 1388 році Ерпінгем брав участь у лицарському турнірі в Монтеро у присутності короля Франції Карла VI. Його противником був сер Джон де Баррес. За словами Жана Фруассара, під час поєдинку сера Томаса вибили з сідла, але він зумів прийти до тями та продовжити бій «до задоволення короля та його баронів».
У 1390 році Ерпінгем разом із сином Джона Гонта Генрі Болінгброком знову переправився через Ла-Манш, маючи намір приєднатися до Людовіка II Бурбонського у його хрестовому поході проти туніських мусульман. Очевидно, герцог направив у цю поїздку сера Томаса (на той час досвідченого військового) для того, щоб він захищав Болінгброка та допомагав йому порадою у складних ситуаціях. Англійцям відмовили у праві проїхати через Францію, і тому вони попрямували до Балтії, до земель Тевтонського ордену. Там мандрівники взяли участь у хрестовому поході у Велике князівство Литовське та в облозі Вільні. У 1392 році вони знову приїхали до Литви, але у цій країні вже панував мир: Ягайло уклав союз з Вітовтом, якого підтримував орден. Тоді Болінгброк з почтем, у складі якого був Ерпінгем, проїхав через усю Європу (зокрема, вони відвідали Прагу та Відень) і здійснили паломництво до Святої землі.
Участь у подіях 1399 року
Протягом 1380-х — 1390-х років Ерпінгем став найзначнішим зі слуг Ланкастерів (Джона Гонта та його синів) у Східній Англії. У 1398 році, коли Річард II вигнав Генрі Болінгброка, сер Томас був поміж 17 лицарів, які попрямували за вигнанцем до Франції. Англійці влаштувалися у Парижі, де їх прийняв з усією гостинністю король Карл VI. 17 червня 1399 року Ерпінгем засвідчив своїм підписом секретний договір, укладений між Болінгброком і братом Карла Людовіком, герцогом Орлеанським; у документі йшлося про взаємну підтримку проти ворогів, за винятком королів Англії та Франції.
Приблизно наприкінці червня 1399 року Ерпінгем висадився разом із Болінгброком у Равенспурі (Йоркшир, Північна Англія). Почався заколот, метою якого спочатку було лише відновлення Болінгброка у правах як спадкоємця батька. Однак Ланкастери отримали практично загальну підтримку, тому їх цілі змінилися. Приблизно в кінці липня Ерпінгем заарештував одного з останніх вельмож, які зберігали вірність Річарду (Генрі ле Диспенсера, єпископа Норіджа), а на початку серпня організував захоплення самого короля на дорозі між Конві та замком Рудлан. Сер Томас доставив монарха в Тауер. Там Річарда змусили до зречення, після чого королем став Болінгброк під ім'ям Генріх IV. Під час коронації Ерпінгем ніс королівський меч.
Від нового монарха сер Томас отримав почесні посади лорда-доглядача П'яти портів і констебля Дуврського замку (до 1409 року), камергера королівського двору (до 1404 року), констебла Фрамлінгемського замку у Саффолку. Він зайняв місце у королівській раді й отримав багату ренту; лише Дувр забезпечував його 300 фунтів на рік.
На службі Генріху IV
Ерпінгем був одним із тих наближених Генріха IV, які радили йому вбити поваленого Річарда II. У січні 1400 року, коли розкрили змову групи аристократів, названу згодом «Хрещенською», саме сер Томас очолив армію, послану проти бунтівників. Останні бігли до західних графств, але не отримали там помітної підтримки, їх схопили та стратили. Ерпінгем організував в Оксфорді страту через повішення, патрання та четвертування двох змовників, сера Томаса Блаунта і сера Бенедикта Келі. Джерела повідомляють, що Блаунт у той самий час, коли кат спалював його нутрощі, на повний голос називав Ерпінгема істинним зрадником і «брехливим лицарем».
Король зробив Ерпінгема опікуном свого другого сина Томаса, герцога Кларенса, кавалером ордена Підв'язки, маршалом Англії (1401). Того ж року сер Томас недовго виконував обов'язки управителя королівським двором, у 1404 році він став членом Таємної ради і лордом-маршалом. В основному він перебував при особі монарха і лише зрідка брав участь у походах (наприклад, у шотландській кампанії 1400 року). У 1407 році Ерпінгем був одним з послів на мирних переговорах з Францією, які проходили у Парижі.
Завдяки своєму становищу при дворі Ерпінгем став однією з найвпливовіших фігур у Східній Англії. Він засідав у всіх норфолкских комісіях зі встановлення миру під час правління Генріха IV (1399—1413), поступово поширював свій вплив із північного Норфолка на інші частини цього графства та на Саффолк. Лицарі, пов'язані з сером Томасом, отримували важливі посади: сер Джон Стрендж з Ганстантона став управителем королівським двором (1408), сер Роберт Гурні з Гантона — заступником Ерпінгема в Дуврському замку (1400), Джон Рейнс з Оверстранда — констеблем Норвічського замку, Джон Вінтер з Барнінгема — управителем двором принца Генрі (1403).
За даними деяких джерел, сер Томас належав до послідовників Джона Вікліфа (богослова, який переклав Біблію англійською мовою та вважався єретиком) і не зазнавав переслідувань тільки через свою близькість до короля. Втім, не всі дослідники вважають ці дані достовірними: можливо, розбіжності між сером Томасом й англійською церковною ієрархією зводилися до його конфлікту з єпископом Норіджа Диспенсером. Цей прелат зберігав відданість Річарду II, й Ерпінгем спонукав владу Норіджа звинуватити Диспенсера у причетності до Хрещенської змови. Єпископа засудили, пізніше він отримав королівське помилування, але реальна влада в його дієцезії перейшла до сера Томаса.
Останні роки
Після смерті Генріха IV у 1413 році Ерпінгем зберіг своє становище при новому королі — Генріху V. У 1415 році він взяв участь у французькому поході як лицар-баннерет на чолі загону, що включав двох лицарів, 17 зброєносців і 60 лучників. Сер Томас брав участь в облозі Арфлера та вів переговори, що призвели до здачі міста 22 вересня. 25 жовтня того ж року він бився під Азенкуром, де як один із найстаріших і найдосвідченіших англійських воєначальників отримав усіх лучників. Англійці здобули повну перемогу. Після бою вони відійшли до Кале, й Ерпінгем залишився у цій фортеці до весни, щоб посилити її оборону на випадок ворожого нападу.
У 1416 році сер Томас повернувся до Англії. Він отримав від короля нагороду манор Лессінгем і ренту у 50 марок, пізніше знову вирушив до Франції, на переговори з Карлом VI. За одними даними, Ерпінгема звільнили від служби через його похилий вік у 1417 році, за іншими, він брав участь в облозі Руана (1418—1419). Після смерті Генріха V у 1422 році сер Томас остаточно віддалився від двору та державних справ. Останні роки він провів у своїх норфолських володіннях. Ерпінгем помер 27 червня 1428 року. Його поховали у Нориджському соборі, поряд з його дружинами.
Будівництво
Ерпінгем профінансував низку будівництв:
будівництво воріт Нориджського собору, які отримали ім'я благодійника (1420);
відновлення церкви Блекфраєрс у Норвічі, яка постраждала через міську пожежу;
будівництво західної вежі церкви Святої Марії в селі Ерпінгем;
скління східного вікна вівтаря церкви Братів святого Остіна у Норвічі (1419); на склі містилися посвячення 107 дворянам або лицарям, які жили за часів Едуарда III та пізніше, які не залишили спадкоємців.
Сім'я та спадщина
До 1389 року Ерпінгем одружився з Джоанні Клоптон, донькою сера Вільяма Клоптона з Клоптона у Саффолку. У 1404 році він овдовів, а пізніше одружився вдруге — на Джоанні Волтон, доньці сера Річарда Волтона, вдові сера Джона Говарда, яка померла у 1425 році. За одними даними, обидва шлюби були бездітними, за іншими — перша дружина народила сина Томаса. У будь-якому випадку володіння Ерпінгема перейшли до його племінника Вільяма Феліпа — сина сестри Джуліани. На момент смерті сер Томас володів приблизно 40 манорами у Норфолку, Саффолку та Ессексі, які він отримав від королів у вигляді подарунків або купив.
Заповіт Ерпінгема, датований 25 березня 1427 роком, передбачав щедрі пожертвування Нориджському собору, церквам у Норфолку та Лондоні, двом нориджським лікарням і кільком монастирям Східної Англії.
У культурі
Томас Ерпінгем згадується (але не з'являється) у п'єсі Вільяма Шекспіра «Річард II» і двічі з'являється у п'єсі того ж автора «Генріх V». Драматург підкреслює похилий вік цього персонажа, використовує його, щоб показати зв'язок між старістю та добротою. Дослідники проводять паралелі між образами Ерпінгема та Фальстафом. В екранізаціях «Генріха V» сер Томас — зазвичай персонаж без тексту, який ненадовго з'являється на екрані. Тільки у фільмі Кеннета Брани 1989 року він грає (у виконанні Едварда Джевсбері) більш помітну роль.
Примітки
Література
Устинов В. Г. Столетняя война и Войны Роз. — М.: АСТ: Астрель, Хранитель, 2007. — 637 с. — (Историческая библиотека). — 1500 экз. — ISBN 978-5-17-042765-9.
Посилання
Кавалери ордена Підв'язки
Померли 1428
Померли 27 червня
Уродженці Норфолку
Вікіпедія:Статті з ручною вікіфікацією дат у картці
|
198491
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leishmaniasis
|
Leishmaniasis
|
Leishmaniasis is a wide array of clinical manifestations caused by protozoal parasites of the Trypanosomatida genus Leishmania. It is generally spread through the bite of phlebotomine sandflies, Phlebotomus and Lutzomyia, and occurs most frequently in the tropics and sub-tropics of Africa, Asia, the Americas, and southern Europe. The disease can present in three main ways: cutaneous, mucocutaneous, or visceral. The cutaneous form presents with skin ulcers, while the mucocutaneous form presents with ulcers of the skin, mouth, and nose. The visceral form starts with skin ulcers and later presents with fever, low red blood cell count, and enlarged spleen and liver.
Infections in humans are caused by more than 20 species of Leishmania. Risk factors include poverty, malnutrition, deforestation, and urbanization. All three types can be diagnosed by seeing the parasites under microscopy. Additionally, visceral disease can be diagnosed by blood tests.
Leishmaniasis can be partly prevented by sleeping under nets treated with insecticide. Other measures include spraying insecticides to kill sandflies and treating people with the disease early to prevent further spread. The treatment needed is determined by where the disease is acquired, the species of Leishmania, and the type of infection. Some possible medications used for visceral disease include liposomal amphotericin B, a combination of pentavalent antimonials and paromomycin, and miltefosine. For cutaneous disease, paromomycin, fluconazole, or pentamidine may be effective.
About 4 to 12 million people are currently infected in some 98 countries. About 2 million new cases and between 20 and 50 thousand deaths occur each year. About 200 million people in Asia, Africa, South and Central America, and southern Europe live in areas where the disease is common. The World Health Organization has obtained discounts on some medications to treat the disease. It is classified as a neglected tropical disease. The disease may occur in a number of other animals, including dogs and rodents.
Signs and symptoms
The symptoms of leishmaniasis are skin sores which erupt weeks to months after the person is bitten by infected sand flies.
Leishmaniasis may be divided into the following types:
Cutaneous leishmaniasis is the most common form, which causes an open sore at each bite site, which heals in a few months to a year and half, leaving an unpleasant-looking scar.
Diffuse cutaneous leishmaniasis produces widespread skin lesions which resemble leprosy, and may not heal on their own.
Mucocutaneous leishmaniasis causes both skin and mucosal ulcers with damage primarily of the nose and mouth.
Visceral leishmaniasis or kala-azar ('black fever') is the most serious form, and is generally fatal if untreated. Other consequences, which can occur a few months to years after infection, include fever, damage to the spleen and liver, and anemia.
Leishmaniasis is considered one of the classic causes of a markedly enlarged (and therefore palpable) spleen; the organ, which is not normally felt during examination of the abdomen, may even become larger than the liver in severe cases.
Cause
Leishmaniasis is transmitted by the bite of infected female phlebotomine sandflies which can transmit the protozoa Leishmania. (1) The sandflies inject the infective stage, metacyclic promastigotes, during blood meals. (2) Metacyclic promastigotes in the puncture wound are phagocytized by macrophages, and (3) transform into amastigotes. (4) Amastigotes multiply in infected cells and affect different tissues, depending in part on the host, and in part on which Leishmania species is involved. These differing tissue specificities cause the differing clinical manifestations of the various forms of leishmaniasis. (5,6) Sandflies become infected during blood meals on infected hosts when they ingest macrophages infected with amastigotes. (7) In the sandfly's midgut, the parasites differentiate into promastigotes, (8) which multiply, differentiate into metacyclic promastigotes, and migrate to the proboscis.
The genomes of three Leishmania species (L. major, L. infantum, and L. braziliensis) have been sequenced, and this has provided much information about the biology of the parasite. For example, in Leishmania, protein-coding genes are understood to be organized as large polycistronic units in a head-to-head or tail-to-tail manner; RNA polymerase II transcribes long polycistronic messages in the absence of defined RNA pol II promoters, and Leishmania has unique features with respect to the regulation of gene expression in response to changes in the environment. The new knowledge from these studies may help identify new targets for urgently needed drugs and aid the development of vaccines.
Vector
Although most of the literature mentions only one genus transmitting Leishmania to humans (Lutzomyia) in the New World, a 2003 study by Galati suggested a new classification for New World sand flies, elevating several subgenera to the genus level. Elsewhere in the world, the genus Phlebotomus is considered the vector of leishmaniasis.
Possible non-human reservoirs
Some cases of infection of non-human animals of human-infecting species of Leishmania have been observed. In one study, L. major was identified in twelve out of ninety-one wild western lowland gorilla fecal samples and in a study of fifty-two captive non-human primates under zoo captivity in a leishmaniasis endemic area, eight (all three chimpanzees, three golden lion tamarins, a tufted capuchin, and an Angolan talapoin), were found to be infected with L. infantum and capable of infecting Lutzomyia longipalpis sand flies, although "parasite loads in infected sand flies observed in this study were considered low".
Organisms
Visceral disease is usually caused by Leishmania donovani, L. infantum, or L. chagasi, but occasionally these species may cause other forms of disease. The cutaneous form of the disease is caused by more than 15 species of Leishmania.
Risk factors
Risk factors include malnutrition, deforestation, lack of sanitation, suppressed immune system and urbanization.
Diagnosis
Leishmaniasis is diagnosed in the hematology laboratory by direct visualization of the amastigotes (Leishman–Donovan bodies). Buffy-coat preparations of peripheral blood or aspirates from marrow, spleen, lymph nodes, or skin lesions should be spread on a slide to make a thin smear and stained with Leishman stain or Giemsa stain (pH 7.2) for 20 minutes. Amastigotes are seen within blood and spleen monocytes or, less commonly, in circulating neutrophils and in aspirated tissue macrophages. They are small, round bodies 2–4 μm in diameter with indistinct cytoplasm, a nucleus, and a small, rod-shaped kinetoplast. Occasionally, amastigotes may be seen lying free between cells. However, the retrieval of tissue samples is often painful for the patient and identification of the infected cells can be difficult. So, other indirect immunological methods of diagnosis are developed, including enzyme-linked immunosorbent assay, antigen-coated dipsticks, and direct agglutination test. Although these tests are readily available, they are not the standard diagnostic tests due to their insufficient sensitivity and specificity.
Several different polymerase chain reaction (PCR) tests are available for the detection of Leishmania DNA. With this assay, a specific and sensitive diagnostic procedure is finally possible. The most sensitive PCR tests use minicircle kinetoplast DNA found in the parasite. Kinetoplast DNA contains sequences for mitochondrial proteins in its maxicircles(~25–50 per parasite), and guide RNA in its minicircles(~10'000 per parasite) of the kinetoplast. With this specific method, one can still detect Leishmania even with a very low parasite load. When needing to diagnose a specific species of Leishmania, as opposed to only detection, other PCR methods have been superior.
Most forms of the disease are transmitted only from nonhuman animals, but some can be spread between humans. Infections in humans are caused by about 21 of 30 species that infect mammals; the different species look the same, but they can be differentiated by isoenzyme analysis, DNA sequence analysis, or monoclonal antibodies.
Prevention
Using insect repellent to exposed skin and under the ends of sleeves and pant legs. Follow the instructions on the label of the repellent. The most effective repellents generally are those that contain the chemical DEET (N,N-diethylmetatoluamide)
Leishmaniasis can be partly prevented by using nets treated with insecticide or insect repellent while sleeping. To provide good protection against sandflies, fine mesh sizes of 0.6 mm or less are required, but a mosquito net with 1.2mm mesh will provide a limited reduction in the number of sandfly bites. Finer mesh sizes have the downside of higher cost and reduced air circulation which can cause overheating. Many Phlebotomine sandfly attacks occur at sunset rather than at night, so it may also be useful to put nets over doors and windows or to use insect repellents.
Use of insecticide-impregnated dog collars and treatment or culling of infected dogs.
Spraying houses and animal shelters with insecticides.
Treatment
The treatment is determined by where the disease is acquired, the species of Leishmania, and the type of infection.
For visceral leishmaniasis in India, South America, and the Mediterranean, liposomal amphotericin B is the recommended treatment and is often used as a single dose. Rates of cure with a single dose of amphotericin have been reported as 95%. In India, almost all infections are resistant to pentavalent antimonials. In Africa, a combination of pentavalent antimonials and paromomycin is recommended. These, however, can have significant side effects. Miltefosine, an oral medication, is effective against both visceral and cutaneous leishmaniasis. Side effects are generally mild, though it can cause birth defects if taken within three months of getting pregnant. It does not appear to work for L. major or L. braziliensis.
The evidence around the treatment of cutaneous leishmaniasis is poor. A number of topical treatments may be used for cutaneous leishmaniasis. Which treatments are effective depends on the strain, with topical paromomycin effective for L. major, L. tropica, L. mexicana, L. panamensis, and L. braziliensis. Pentamidine is effective for L. guyanensis. Oral fluconazole or itraconazole appears effective in L. major and L. tropica. There is limited evidence to support the use of heat therapy in cutaneous leishmaniasis as of 2015.
There are no studies determining the effect of oral nutritional supplements on visceral leishmaniasis being treated with anti-leishmanial drug therapy.
Epidemiology
Out of 200 countries and territories reporting to WHO, 97 countries and territories are endemic for leishmaniasis. The settings in which leishmaniasis is found range from rainforests in Central and South America to deserts in western Asia and the Middle East. It affects as many as 12 million people worldwide, with 1.5–2.0 million new cases each year. The visceral form of leishmaniasis has an estimated incidence of 500,000 new
cases. In 2014, more than 90% of new cases reported to WHO occurred in six countries: Brazil, Ethiopia, India, Somalia, South Sudan and Sudan. it caused about 52,000 deaths, down from 87,000 in 1990. Different types of the disease occur in different regions of the world. Cutaneous disease is most common in Afghanistan, Algeria, Brazil, Colombia, and Iran, while mucocutaneous disease is most common in Bolivia, Brazil, and Peru, and visceral disease is most common in Bangladesh, Brazil, Ethiopia, India, and Sudan.
Leishmaniasis is found through much of the Americas from northern Argentina to South Texas, though not in Uruguay or Chile, and has recently been shown to be spreading to North Texas and Oklahoma, and further expansion to the north may be facilitated by climate change as more habitat becomes suitable for vector and reservoir species for leishmaniasis. Leishmaniasis is also known as papalomoyo, papa lo moyo, úlcera de los chicleros, and chiclera in Latin America. During 2004, an estimated 3,400 troops from the Colombian army, operating in the jungles near the south of the country (in particular around the Meta and Guaviare departments), were infected with leishmaniasis. Allegedly, a contributing factor was that many of the affected soldiers did not use the officially provided insect repellent because of its disturbing odor. Nearly 13,000 cases of the disease were recorded in all of Colombia throughout 2004, and about 360 new instances of the disease among soldiers had been reported in February 2005.
The disease is found across much of Asia, and in the Middle East. Within Afghanistan, leishmaniasis occurs commonly in Kabul, partly due to bad sanitation and waste left uncollected in streets, allowing parasite-spreading sand flies an environment they find favorable. In Kabul, the number of people infected was estimated to be at least 200,000, and in three other towns (Herat, Kandahar, and Mazar-i-Sharif) about 70,000 more occurred, according to WHO figures from 2002. Kabul is estimated as the largest center of cutaneous leishmaniasis in the world, with around 67,500 cases as of 2004. Africa, in particular the East and North, is also home to cases of leishmaniasis. Leishmaniasis is considered endemic also in some parts of southern parts of western Europe and spreading towards north in recent years. For example, an outbreak of cutaneous and visceral leishmaniasis was reported from Madrid, Spain, between 2010 and 2012.
Leishmaniasis is mostly a disease of the developing world, and is rarely known in the developed world outside a small number of cases, mostly in instances where troops are stationed away from their home countries. Leishmaniasis has been reported by U.S. troops stationed in Saudi Arabia and Iraq since the Gulf War of 1990, including visceral leishmaniasis.
In September 2005, the disease was contracted by at least four Dutch marines who were stationed in Mazar-i-Sharif, Afghanistan, and subsequently repatriated for treatment.
History
Descriptions of conspicuous lesions similar to cutaneous leishmaniasis appear on tablets from King Ashurbanipal from the seventh century BCE, some of which may have derived from even earlier texts from 1500 to 2500 BCE. Persian physicians, including Avicenna in the 10th century CE, gave detailed descriptions of what was called balkh sore. In 1756, Alexander Russell, after examining a Turkish patient, gave one of the most detailed clinical descriptions of the disease. Physicians in the Indian subcontinent would describe it as kala-azar (pronounced kālā āzār, the Urdu, Hindi, and Hindustani phrase for "black fever", kālā meaning black and āzār meaning fever or disease). In the Americas, evidence of the cutaneous form of the disease in Ecuador and Peru appears in pre-Inca pottery depicting skin lesions and deformed faces dating back to the first century CE. Some 15th- and 16th-century texts from the Inca period and from Spanish colonials mention "valley sickness", "Andean sickness", or "white leprosy", which are likely to be the cutaneous form.
It remains unclear who first discovered the organism. David Douglas Cunningham, Surgeon Major of the British Indian army, may have seen it in 1885 without being able to relate it to the disease. Peter Borovsky, a Russian military surgeon working in Tashkent, conducted research into the etiology of "oriental sore", locally known as sart sore, and in 1898 published the first accurate description of the causative agent, correctly described the parasite's relation to host tissues and correctly referred it to the protozoa. However, because his results were published in Russian in a journal with low circulation, his results were not internationally acknowledged during his lifetime. In 1901, William Boog Leishman identified certain organisms in smears taken from the spleen of a patient who had died from "dum-dum fever" (Dum Dum is an area close to Calcutta) and proposed them to be trypanosomes, found for the first time in India. A few months later, Captain Charles Donovan (1863–1951) confirmed the finding of what became known as Leishman-Donovan bodies in smears taken from people in Madras in southern India. But it was Ronald Ross who proposed that Leishman-Donovan bodies were the intracellular stages of a new parasite, which he named Leishmania donovani. The link with the disease kala-azar was first suggested by Charles Donovan, and was conclusively demonstrated by Charles Bentley's discovery of L. donovani in patients with kala-azar. Transmission by the sandfly was hypothesized by Lionel Napier and Ernest Struthers at the School of Tropical Medicine at Calcutta and later proven by his colleagues. The disease became a major problem for Allied troops fighting in Sicily during the Second World War; research by Leonard Goodwin then showed pentostam was an effective treatment.
Society and culture
The Institute for OneWorld Health has reintroduced the drug paromomycin for treatment of leishmaniasis, results with which led to its approval as an orphan drug. The Drugs for Neglected Diseases Initiative is also actively facilitating the search for novel therapeutics. A treatment with paromomycin will cost about US$10. The drug had originally been identified in the 1950s, but had been abandoned because it would not be profitable, as the disease mostly affects poor people. The Indian government approved paromomycin for sale in August 2006.
By 2012 the World Health Organization had successfully negotiated with the manufacturers to achieve a reduced cost for liposomal amphotericin B, to US$18 a vial, but a number of vials are needed for treatment and it must be kept at a stable, cool temperature.
Research
As of 2017, no leishmaniasis vaccine for humans was available. Research to produce a human vaccine is ongoing.
Currently some effective leishmaniasis vaccines for dogs exist. There is also consideration that public health practices can control or eliminate leishmaniasis without a vaccine. Pyrimidine–based drugs are being explored as anti-leishmanial compounds.
See also
Canine vector-borne disease
Tropical disease
How a Youtuber got treatment
References
External links
Doctors Without Borders' Leishmaniasis Information Page
CDC Leishmaniasis Page
Dog diseases
Parasitic infestations, stings, and bites of the skin
Tropical diseases
Wikipedia medicine articles ready to translate
Wikipedia infectious disease articles ready to translate
Zoonoses
|
9695533
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sami%20District
|
Sami District
|
Sami District is one of the districts of the Central River Division of the Gambia. In the 2013 census, it had a population of 24,429.
References
Central River Division
Districts of the Gambia
|
8758757
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Phoenix%20chicken
|
Phoenix chicken
|
Phoenix chicken
The Phoenix is a German breed of long-tailed chicken. It derives from cross-breeding of imported long-tailed Japanese birds similar to the Onagadori with other breeds.
History
The Phoenix breed was created by , the first president of the national German poultry association, in the late nineteenth century. A few delicate imported long-tailed Japanese birds were cross-bred with birds of other breeds including Combattant de Bruges, Krüper, Leghorn, Malay, Modern Game, Old English Game, Ramelsloher and Yokohama.
The Poultry Club of Great Britain decided in 1904 to group the German Phoenix and Yokohama breeds under the name Yokohama; the Phoenix is not recognised as a breed. The silver variety of the Phoenix was accepted into the American Poultry Association Standard of Perfection in 1965, and the gold in 1983. Black-breasted red was recognised in 2018. The Phoenix was first accepted in the Australian Poultry Standard in 2012, with any colour standardised in Old English Game accepted.
Characteristics
The Onagadori is thought to have a recessive gene that prevents it from moulting each year in the usual way. This gene was not transferred to the Phoenix, so its tail does not reach the same remarkable lengths as that of the original Japanese stock. The tail may reach or more.
References
Chicken breeds
Chicken breeds originating in Germany
|
302103
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rating
|
Rating
|
Rating
A rating is an evaluation or assessment of something, in terms of quality, quantity, or some combination of both.
Rating or rating system may also refer to:
Business and economics
Credit rating, estimating the credit worthiness of an individual, corporation or country
Ranally city rating system, a tool used to classify U.S. cities based on economic function
Telecommunications rating, the calculated cost of a phone call
Entertainment
Arbitron ratings or Nielsen Audio, consumer research on radio broadcasting audiences in the United States
Content rating, the suitability of a TV broadcast, movie, comic book, or video game to its audience
Motion picture rating system, categorizes films according to their suitability for adults and children
Television content rating systems, categorizes TV shows based on suitability for audiences
Video game content rating system, categorizes video games based on suitability for players
Audience measurement
Nielsen ratings, measuring viewership of United States television programs
Sports rating system, analyzes the results of sports competitions
Polling and opinion
Approval rating, the share of respondents to an opinion poll who approve of a politician
United States presidential approval ratings
Cardinal voting systems, where candidates for office are assigned scores ("ratings") independently from each other
Approval voting, a voting system that elects the candidate with the highest approval ratings
Rating (sociological group), a Ukrainian non-governmental polling organization
Reputation system, programs that allow users to rate each other in online communities
Technology and engineering
Rating (electrical), the voltage at which the appliance is designed to work
Fire-resistance rating, the duration for a passive fire protection to withstand a standard fire resistance test
Cetane rating, an indicator of the combustion speed of diesel fuel and compression needed for ignition
Octane rating, a standard measure of the performance of an engine or aviation fuel
Performance Rating, formerly a method of comparing x86 computer processors
Power rating, in electrical or mechanical engineering, the highest power input allowed to flow through particular equipment
Other uses
Rating (chess), estimate of the strength of a player, based on performance versus other players
Elo rating system, a rating system used in chess and in other sports and games
Rating (clinical trials), the process by which a human evaluator subjectively judges the response of a patient to a medical treatment
Rating (wine), score assigned by one or more wine critics to a wine
Rating site, a website designed for users to vote on or rate people or content
Naval rating, an enlisted member of a navy or coast guard defined by rank and job description.
Health care ratings, evaluations of health care
Rating system of the Royal Navy - an historic method to classify ship by how heavily armed they are. Applied to other navies vessels as a comparisor.
See also
Rate (disambiguation)
Television ratings (disambiguation)
Grading in education, standardized measurements of varying levels of achievement
Star (classification), symbols often used for ratings
Likert scale, a psychometric scale commonly involved in research
Parental Advisory, a warning label placed on audio recordings in recognition of excessive profanities or inappropriate references
|
921584
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9%20%D0%9B%D1%83%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82%D1%83
|
Зоологічний музей Луганського університету
|
Зоологічний музей Луганського університету — навчальний, освітній і науковий підрозділ Луганського національного університету ім. Т. Шевченка.
Музей розташований у одному з навчальних корпусів ЛНУ в центрі міста. Експозиція і фонди розміщені у спеціально обладнаних кімнатах останнього поверху навчального корпусу № 2, у якому розміщені кафедри Факультету природничих наук.
Історична довідка
Започаткування
Музей започатковано в період між 1924 та 1936 роками як Кабінет зоології ДІНО — «Донецького інституту народної освіти» (перша назва сучасного Луганського національного університету ім. Т. Шевченка). Точна дата створення кабінету не відомо, оскільки в письменних джерелах цей факт не відзначений і оскільки кабінет зоології формувався поступово, у міру розвитку природничих спеціальностей.
Однозначні дані стосуються 1934 року, коли на роботу до педінституту (реорганізація ДІНО в Луганський педінститут сталася 1934 р.) прибув відомий харківський теріолог Іван Сахно. Переїзд Сахна відбувся відразу після розформування в Харкові природного факультету педагогічного інституту, де він працював до того часу. Разом з ним до Луганська переїхала і значна частина колекції хребетних тварин (в першу чергу, вся екзотична частина сучасної колекції музею). З того часу і до виходу на пенсію (1969 р.) І. Сахно був завідувачем кафедри зоології, в межах якої на той час діяв Кабінет зоології. Як відзначають в своїй монографії А. Климов та В. Курило (2006), в 1934-38 рр. кабінет зоології був «в числі найкращих серед периферійних вищих навчальних закладів України».
Фактично з часу появи в Луганську Івана Сахна Кабінет зоології почали іменувати Зоологічним музеєм, проте статусу музею як окремого структурного підрозділу ця колекція не мала, і основним її призначенням було забезпечення студентів природничих спеціальностей наочним матеріалом для освоєння курсу зоології та суміжних дисциплін.
Зоомузей у новому корпусі (1972 і надалі)
Період становлення музею розтягнувся на довгі роки, вкл. лихоліття ІІ Світової війни, відбудову тощо. Всі ці етапи докладно описано в нещодавній публікації щодо історії музею (Загороднюк, 2009). Нарешті, в 1972 році природничо-географічний факультет, а з ним і Музей отримали новий навчальний корпус (в даний час корпус № 2), який був введений в дію 1973 р. Музей отримав площі в новому корпусі, і з цього часу почався новий період існування Зоологічного музею в його сучасному вигляді.
Визначну роль у формуванні експозиції музею відіграв Сергій Панченко, досвідчений орнітолог, який привіз з Казахстану величезну кількість зразків, зокрема птахів, які прикрасили експозицію музею. Статус музею при цьому не змінився, і він залишився неструктурним підрозділом кафедри зоології. Пізніше, після об'єднання кафедр ботаніки і зоології (у 1997 р.) в одну він увійшов до складу новоствореної кафедри біології.
З близько 2000 і до акупації Луганська росіянами у 2014 р. музеєм опікувався його завідувач і таксидерміст за сумісництвом Сергій Литвиненко, знаний луганський природознавець і єдиний на той час штатний співробітник музею. В час війни, коли фактично всі зоологи ЛНУ покинули місто, музей залишився без опіки, а певний час в ньому 'працювали' різноманітні непосвячені в справу персони, яких запрошували окупаційні органи. перші два роки окупації музей час від часу відвідували луганські зоологи, які проводили затравку колекцій від шкідників.
Описи колекцій, каталоги
Докладний опис історії музею та його експозиції представлено в огляді Ігоря Загороднюка<ref> Загороднюк И. В. Зоологический музей Луганского национального университета: история, научная и образовательная ценность // Известия музейного фонда им. А. А. Браунера. — Одесса, 2009. — Том 6, № 4. — С. 1-8.</ref>. Остеологічна колекція, передана відомим теріологом Олександром Кондратенком, описана у спеціальній праці Сергія Заїки. Іхтіологічна колекція Валерія Денщика, що зберігалася без належного догляду у одному з підсобних приміщень факультету (близько 320 банок, потреба постійного доливу), 2009 року за рішенням керівництва факультету і університету була передана до зоологічних фондів Національного науково-природничого музею НАН України.
У збірнику працю "Зоологічні колекції та музеї" (2014) вміщено 3 статті про Зоологічний музей ЛНУ, у тому числі:
про "червонокнижних" хребетних тварин в ЗМ ЛНУ (С. Філіпенко)
про колекції анамній в ЗМ ЛНУ (С. Фомін )
про історію формування колекцій ЗМ ЛНУ (Г. Євтушенко ).
Експозиція
Експозиція розміщена в кількох суміжних приміщеннях:
центральна зала — ссавці,
великий коридор — плазуни, амфібії, риби,
окрема велика кімната — птахи,
підвал «гальорки» аудиторії 551 — безхребетні і нижчі хордові.
У музею є невелика таксидермічна лабораторія з шафами для збереження фондів. Є кімната, в якій при потребі можуть працювати приїжджі фахівці. Спеціальних приміщень для збереження остеологічних колекцій, «мокрих колекцій», запасників для експозицій та інших фондів у музею немає.
Конференції
23 листопада 2012 року в Зоологічному музеї з ініціативою Лабораторії Корсак проведено конференцію «День зоологічного музею», присвячену 40-річчю створення нової експозиції музею (у ІІ корпусі ЛНУ). Конференція зібрала понад 50 учасників, у тому числі більшість колишніх співробітників музею та кафедри зоології, яка існувала у 1936–1996 роках. За підсумками роботи цієї конференції впорядковано збірник наукових праць «Зоологічні колекції та музеї» (Київ, 2014).
Дослідники, з якими пов'язана історія музею
В різні періоди розвитку музею ним опікувалися різні дослідники. Серед них:
Борис Вальх — таксидерміст та колекціонер, з ім'ям якого пов'язують становлення колекції.
Іван Сахно — зоолог, завідувач кафедри зоології ЛНУ, який створив колекцію і опікувався нею протягом 1934—1969 рр.
Людмила Титаренко — зоолог (ентомолог), перший завідувач колекції (музею), її опікун протягом 1937—1967 рр.).
Микола Симонов — таксидерміст, який у 1945—1967 рр. працював над експозицією і вів при музеї юннатський гурток.
Людмила Лебедєва — ентомолог, упродовж багатьох років куратор «безхребетної» частини експозиції.
Сергій Панченко — зоолог (орнітолог), в яким пов'язано формування експозиції музею в новому корпусі університету у 1972—1974 рр.
Валерій Лісничий — орнітолог, таксидерміст, який зробив величезну кількість опудал птахів і привіз значну кількість північних птахів з пташиних базарів.
Микола Самчук — орнітолог та автор низки зразків іхтіологічної частини експозиції, зав. кафедрою зоології, якій підпорядковувався музей, у 1986—1996 роках;
Валерій Денщик — іхтіолог, автор низки стендів з рибами, молюсками та коралами, привезеними ним із дальніх морських експедицій;
Олександр Кондратенко — теріолог та зоолог широкого профілю, колектор остеологічної колекції дрібних ссавців (до 2000 екз.) та низки колекційних зразків (тушки) ссавців і птахів; упорядник нової серії експозиційних етикеток у залі ссавців.
Сергій Литвиненко — завідувач і таксидерміст музею у 1986—2014 роках.
Див. також
Дослідники природи сходу України Луганський національний університет Джерела
Загороднюк І. Іван Сахно та розвиток зоології й музейної справи на Луганщині: історичні розвідки // Вісник Національного науково-природничого музею. — 2011. — № 9. — С. 69-89.
Загороднюк І. В.'' Кафедра зоології // Факультет природничих наук: шляхами зростання / За ред. В. Д. Дяченка, О. О. Кисельової, А. О. Климова. — Луганськ: Елтон-2, 2013. — С. 142-173. — ISBN 978-617-563-117-1. (Історія розвитку зоомузею ЛНУ у складі кафедри зоології).
Музеї Луганська
Зоологія в Україні
Луганський національний університет
Зоологічні музеї
Музеї вищих навчальних закладів України
Засновані у Луганську 1934
|
3184091
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%B1%D0%BE%D1%80%D1%87%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%2071
|
Виборчий округ 71
|
Виборчий округ 71 — виборчий округ в Закарпатській області. В сучасному вигляді був утворений 28 квітня 2012 постановою ЦВК № 82 (до цього моменту існувала інша система виборчих округів). Окружна виборча комісія цього округу розташовується в будівлі Хустської районної ради за адресою м. Хуст, вул. Карпатської Січі, 21.
До складу округу входять місто Хуст, а також Хустський район, частини Іршавського (центральна частина району окрім Лозянської, Імстичівської і Вільхівської сільських рад та села Заболотне) і Тячівського (західний край району) районів. Виборчий округ 71 межує з округом 73 на південному заході і на заході, з округом 69 і округом 70 на північному заході, з округом 69 на півночі, з округом 70 на північному сході, з округом 72 на сході та обмежений державним кордоном з Румунією на півдні. Виборчий округ № 71 складається з виборчих дільниць під номерами 210168-210171, 210181-210183, 210185-210190, 210192-210195, 210198-210202, 210479-210481, 210504, 210516, 210522-210524, 210529, 210534-210535, 210537-210538, 210616-210663, 210784-210801 та 210805-210806.
Народні депутати від округу
Результати виборів
Парламентські
2019
Кандидати-мажоритарники:
Лунченко Валерій Валерійович (самовисування)
Грабар Сергій Володимирович (Слуга народу)
Пацкан Олександр Михайлович (самовисування)
Добромільський Петро Петрович (самовисування)
Дубчак Наталія Сергіївна (Свобода)
Гук Вячеслав Степанович (Опозиційна платформа — За життя)
Гриньо Євген Матвійович (Сила і честь)
Розман Іванна Степанівна (Голос)
Боднар Михайло Михайлович (самовисування)
Попович Михайло Михайлович (Радикальна партія)
Попович Михайло Мафтейович (Патріот)
Маді Ігор Анатолійович (Самопоміч)
Мельник Микола Васильович (Опозиційний блок)
2014
Кандидати-мажоритарники:
Балога Павло Іванович (самовисування)
Сабадош Василь Михайлович (Народний фронт)
Якубець Василь Юрійович (Сильна Україна)
Мондич Михайло Михайлович (Радикальна партія)
Шпілька Василь Миколайович (Батьківщина)
Рішко Василь Іванович (самовисування)
Попович Василь Васильович (самовисування)
Келемен Роман Юрійович (самовисування)
Кобаль Іван Іванович (самовисування)
2012
Кандидати-мажоритарники:
Балога Павло Іванович (Єдиний центр)
Деркач Степан Тіберійович (Партія регіонів)
Лазоришинець Василь Васильович (УДАР)
Джанда Михайло Михайлович (Українська народна партія)
Шімон Микола Іванович (самовисування)
Марущинець Василь Іванович (самовисування)
Тимчик Євгеній Миколайович (Комуністична партія України)
Президентські
Явка
Явка виборців на окрузі:
Посилання
Округ № 71 — сайт Державного реєстру виборців
Виборчі округи, Закарпатська область — сайт Державного реєстру виборців
Одномандатний виборчий округ № 71 — сайт Центральної виборчої комісії
Примітки
|
36354349
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2004%20UEFA%20European%20Under-19%20Championship%20qualification
|
2004 UEFA European Under-19 Championship qualification
|
2004 UEFA European Under-19 Championship qualification
The 2004 UEFA European Under-19 Championship qualifying competition was a men's under-19 football competition played in 2003 and 2004 to determine the seven teams joining Switzerland, who qualified automatically as hosts, in the 2004 UEFA European Under-19 Championship final tournament.
First qualifying round
The first qualifying round saw 25 teams (12 group winners, 12 group runners-up and the third-placed team that performed best against the numbers 1 and 2 of its group) qualify for the second qualifying round.
Byes
The following teams received a bye for this round:
(main tournament host)
Group 1
All matches were played in Northern Ireland. This group brought forth the best third placed team. Hungary performed best against group winners and runners-up Slovenia and Romania, achieving 3 points and a goal difference of +2 (4-2).
{| cellspacing=1 width=70%
!width=25%| !!width=30%| !!width=15%| !!width=30%|
|-
|
|align=right|
|align=center|0–2
|
|-
|
|align=right|
|align=center|0–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|3–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–2
|
|-
|
|align=right|
|align=center|4–0
|
Group 2
All matches were played in Poland.
{| cellspacing=1 width=70%
!width=25%| !!width=30%| !!width=15%| !!width=30%|
|-
|
|align=right|
|align=center|3–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|4–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–3
|
|-
|
|align=right|
|align=center|0–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–4
|
Group 3
All matches were played in Estonia.
{| cellspacing=1 width=70%
!width=25%| !!width=30%| !!width=15%| !!width=30%|
|-
|
|align=right|
|align=center|3–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|3–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|0–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–3
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–8
|
Group 4
All matches were played in Germany.
{| cellspacing=1 width=70%
!width=25%| !!width=30%| !!width=15%| !!width=30%|
|-
|
|align=right|
|align=center|5–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|6–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|3–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–9
|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–2
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–3
|
Group 5
All matches were played in Croatia.
{| cellspacing=1 width=70%
!width=25%| !!width=30%| !!width=15%| !!width=30%|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|5–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|0–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|3–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–3
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–1
|
Group 6
All matches were played in San Marino.
{| cellspacing=1 width=70%
!width=25%| !!width=30%| !!width=15%| !!width=30%|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–10
|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|7–0
|
Group 7
All matches were played in Belarus.
{| cellspacing=1 width=70%
!width=25%| !!width=30%| !!width=15%| !!width=30%|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|0–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|3–0
|
Group 8
All matches were played in Russia.
{| cellspacing=1 width=70%
!width=25%| !!width=30%| !!width=15%| !!width=30%|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|3–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|4–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|0–6
|
|-
|
|align=right|
|align=center|0–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–3
|
Group 9
All matches were played in Sweden.
{| cellspacing=1 width=70%
!width=25%| !!width=30%| !!width=15%| !!width=30%|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–2
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|7–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–2
|
|-
|
|align=right|
|align=center|3–3
|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–9
|
Group 10
All matches were played in Moldova.
{| cellspacing=1 width=70%
!width=25%| !!width=30%| !!width=15%| !!width=30%|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|0–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|2–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|3–2
|
Group 11
All matches were played in Ukraine.
{| cellspacing=1 width=70%
!width=25%| !!width=30%| !!width=15%| !!width=30%|
|-
|
|align=right|
|align=center|0–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|0–0
|
|-
|
|align=right|
|align=center|4–3
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–2
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–4
|
Group 12
All matches were played in Scotland.
{| cellspacing=1 width=70%
!width=25%| !!width=30%| !!width=15%| !!width=30%|
|-
|
|align=right|
|align=center|3–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–3
|
|-
|
|align=right|
|align=center|1–1
|
|-
|
|align=right|
|align=center|0–4
|
|-
|
|align=right|
|align=center|0–2
|
|-
|
|align=right|
|align=center|5–0
|
Second qualifying round
The second qualifying round saw seven group winners qualify for the main tournament in Switzerland.
Teams
The following teams qualified for this round:
12 group winners from the first qualifying round
12 group runners-up from the first qualifying round
1 best group third-place finisher from the first qualifying round
3 teams received a bye for the first qualifying round
Group 1
All matches were played in Spain.
Group 2
All matches were played in one country.
Group 3
All matches were played in Slovakia.
Group 4
All matches were played in Slovenia.
Group 5
All matches were played in Turkey.
Group 6
All matches were played in Austria.
Group 7
All matches were played in Belgium.
See also
2004 UEFA European Under-19 Championship
External links
Results by RSSSF
2004 UEFA European Under-19 Championship
UEFA European Under-19 Championship qualification
|
72140099
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Iaudas
|
Iaudas
|
Iaudas or Iabdas was a Berber leader of the sixth century and king of the Kingdom of the Aurès who held the Byzantines in check for a long time in the Aurès, and played an important role in the Berber revolts following the Byzantine reconquest.
Biography
Iaudas was the son-in-law of Méphanias, another tribal chief, whom he assassinated, and the brother-in-law of Massônas, son of Méphanias. According to Corippus, he was the dux of the Aurasitana manus, i.e. the leader of the Auresian army, and according to Procopius, the leader of the Berbers of Aurasion. The latter also describes him as being “of all the Moors the handsomest and most valiant”.
At the beginning of 535, while the Byzantine general Solomon was busy dealing with the revolt of the Berbers of Byzacena, led by the chiefs Cutzinas, Esdilasas, Medisinissas and Iourphouthès, Iaudas took the opportunity to take his 30,000 warriors to invade and plunder the countryside of Numidia, as far as the region of Tigisis (present-day Aïn el-Bordj, in Algeria), taking a large number of prisoners. Procopius relates that the officer Althias, placed in the city of Centuria, in charge of guarding the forts of this canton, and his small federated army of 70 cavalrymen, met Iaudas soon after, near the water source of Tigisis; Iaudas wanted to have access to water from the fountain for his men "devoured by the ardent thirst produced by fatigue and the heat, because it was then at the height of summer", while Althias wanted to recover some prisoners from Iaudas. In order to settle the dispute, the two leaders fought face to face in single combat. Iaudas, terrified by the dexterity of Althias, who killed his horse, fled with his army in disorder. All loot and prisoners were collected by the Byzantines.
In 534-535, the Berbers of Byzacena, insurgents against the new power, were defeated by Solomon during the battles of Mammes and Mount Bourgaon, which placed Iaudas in the front line against the Empire. He stood up, first welcoming the survivors of the insurrection, like Cutzinas, then resisting Solomon's advance in the Aurès.
Solomon, with two Berber chiefs, Masuna, who sought revenge for his father, assassinated by Iaudas, and Orthaïas, victim of a conspiracy by Iaudas and Mastigas, advanced against the Aurès. He challenged Iaudas to battle, but after three days his soldiers grew suspicious of the loyalty of the Berbers. As a result, Solomon abandoned the campaign and did not engage in conflict with them again until 537 due to a mutiny by the Byzantine army in the spring of 536.
Iaudas reappears in the sources in 537 when he joined Stotzas, the leader of a major Byzantine army mutiny, and reconciled with one of his old rivals, Orthaïas, who commanded Berber tribes located west of the Aurès. In the Battle of Scalas Veteres, Iaudas and the other Berber chieftains accompanying Stotzas fell back and Stotzas was defeated. In 539, Solomon had a second and meticulous campaign in the heart of the Aurès, this time decisive: Iaudas was hunted down, and had to give in after a long resistance. He lost his treasure, his wives (or his concubines), and was wounded in the thigh by a javelin, but did not capitulate: he chose exile in Mauretania, perhaps with his old ally, Mastigas.
The great revolt of the tribes of Tripolitania and Byzacena, 5 years later, however, enabled him to achieve a spectacular recovery. In 544, Solomon and his troops were crushed at the Battle of Sufetula by the Berber leader Antalas, the Byzantine general was himself killed.
At the end of 545, he emerged again to attack the Empire at the head of an army from Numidia, which he joined with the great coalition of insurgents led by Antalas and the Laguatan, and participated with them, in 546, in the negotiations with another Byzantine dissenter, the usurper of Vandal origin Guntarith, and then in the war waged against the new general sent by Justinian, replacing Solomon, John Troglita. In coalition with Guntharic, he and Cutzinas headed for Carthage, while the Berber leader Antalas pounded and invaded Byzacena. Carthage was taken, however, Guntharic was the victim of a conspiracy and was assassinated by Artabanes shortly after; the city was taken over by the Byzantines.
In the summer of 546, Iaudas was definitively defeated by the Byzantine general John Troglita, he was not forced to flee this time, but had to accept the tutelage of the Byzantines. Indeed, he reappears in the sources only in 547/548 and 548, to provide soldiers at the call of John Troglita, and to follow their army when it has to fight against a new attack from the tribes of Tripolitania. He participated in the victorious battle of the Fields of Cato against Antalas and Carcasan and would have provided a contingent of 12,000 men according to Corippus, who presents him as the famulatus Iaudas, the only one who, in the descriptions of the Berber auxiliaries in the Johannide, appears as an ally in spite of himself, who acts under duress.
References
Sources
5th-century Berber people
5th-century monarchs in Africa
Berber monarchs
6th-century deaths
Year of birth unknown
Year of death unknown
|
217376
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B2
|
Зеленів
|
Зеленів
Села:
Зеленів — Івано-Франківська область, Івано-Франківський район
Зеленів — Чернівецька область, Вижницький район
|
2560761
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%20%28%D0%A0%D1%8E%D0%B3%D0%B5%D0%BD%29
|
Герен (Рюген)
|
Герен (Рюген)
Герен — громада в Німеччині, розташована в землі Мекленбург-Передня Померанія. Входить до складу району Передня Померанія-Рюген. Складова частина об'єднання громад Менхгут-Граніц.
Площа — 6,89 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Мекленбургу-Передньої Померанії
|
3332547
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%BB%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Міллертон (Пенсільванія)
|
Міллертон (Пенсільванія)
Міллертон — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Тайога штату Пенсільванія. Населення — 318 осіб (2020).
Географія
Міллертон розташований за координатами (41.986791, -76.939657). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 2,22 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало 316 осіб у 132 домогосподарствах у складі 90 родин. Густота населення становила 142 особи/км². Було 150 помешкань (68/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,6 %. Частка іспаномовних становила 0,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 19,3 % — особи молодші 18 років, 60,1 % — особи у віці 18—64 років, 20,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 47,0 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 107,9 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 110,7 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 11,5 % осіб, у тому числі 12,9 % дітей у віці до 18 років та 0,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 123 особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 34,1 %, виробництво — 19,5 %, публічна адміністрація — 8,9 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 6,5 %.
Джерела
Переписні місцевості Пенсільванії
Населені пункти округу Тайога (Пенсільванія)
|
4767097
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%BD%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Мінінська сільська рада
|
Мінінська сільська рада — колишня адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування в Радомишльському районі Малинської і Волинської округ, Київської й Житомирської областей Української РСР з адміністративним центром у селі Мініне.
Населені пункти
Сільській раді на час ліквідації були підпорядковані населені пункти:
с. Мініне
с. Рудня-Городецька
Історія та адміністративний устрій
Створена 1923 року, в складі с. Мініне, хуторів Мінінський, Мінінський фольварк та Рудня-Городецька Кичкирівської волості Радомисльського повіту Київської губернії. 7 березня 1923 року включена до складу новоствореного Радомишльського району Малинської округи. Після 1923 року Мінінський хутір не значиться в обліку населених пунктів. На 15 червня 1926 року в підпорядкуванні значаться хутори Бесідки, Вежа, Кругле Болото, Лан, Левківка і Чаща. Станом на 2 лютого 1928 року хутори Лан, Левківка та Чаща не значаться на обліку, на 1 жовтня 1941 року хутори Бесідки, Вежа, Кругле Болото, Мінінський фольварк не перебувають на обліку населених пунктів.
Станом на 1 вересня 1946 року сільська рада входила до складу Радомишльського району Житомирської області, на обліку в раді перебували села Мініне та Рудня-Городецька.
Ліквідована 11 серпня 1954 року, відповідно до указу Президії Верховної ради Української РСР «Про укрупнення сільських рад по Житомирській області», територію та населені пункти ради приєднано до складу Ленінської сільської ради Радомишльського району Житомирської області.
Примітки
Держави і території, засновані 1923
Держави і території, зникли 1954
|
4628045
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%83%D1%82%D1%86%D1%96%20%28%D0%94%D0%B8%D0%B2%D0%B5%D1%94%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Крутці (Дивеєвський район)
|
Крутці (Дивеєвський район)
Крутці — присілок в Дивеєвському районі Нижньогородської області Російської Федерації.
Населення становить 1 особу. Входить до складу муніципального утворення Дивеєвська сільрада.
Історія
Від 2009 року входить до складу муніципального утворення Дивеєвська сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Дивеєвського району
|
104731
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Haleburg%2C%20Alabama
|
Haleburg, Alabama
|
Haleburg, Alabama
Haleburg is a town in Henry County, Alabama, United States. It is part of the Dothan, Alabama Metropolitan Statistical Area. At the 2020 census, the population was 112. Established in 1885 as "Halesburgh", the town was incorporated in September 1911, as "Halesburg". Since then, for reasons unknown, it has become known as the current "Haleburg".
Geography
Haleburg is located in southeastern Henry County at (31.408960, -85.136035). Alabama State Route 95 passes through the town, leading north to Abbeville and south to Columbia. Haleburg is west of the Chattahoochee River, which forms the Alabama–Georgia border.
According to the U.S. Census Bureau, the town has a total area of , all land.
Demographics
As of the census of 2000, there were 108 people, 48 households, and 36 families residing in the town. The population density was . There were 60 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 77.78% White, 18.52% Black or African American, and 3.70% from two or more races. 0.93% of the population were Hispanic or Latino of any race.
There were 48 households, out of which 22.9% had children under the age of 18 living with them, 56.3% were married couples living together, 10.4% had a female householder with no husband present, and 25.0% were non-families. 25.0% of all households were made up of individuals, and 12.5% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.25 and the average family size was 2.67.
In the town, the population was spread out, with 20.4% under the age of 18, 6.5% from 18 to 24, 23.1% from 25 to 44, 28.7% from 45 to 64, and 21.3% who were 65 years of age or older. The median age was 45 years. For every 100 females, there were 100.0 males. For every 100 females age 18 and over, there were 95.5 males.
The median income for a household in the town was $25,500, and the median income for a family was $28,750. Males had a median income of $30,417 versus $21,250 for females. The per capita income for the town was $11,657. There were 14.3% of families and 23.3% of the population living below the poverty line, including 35.7% of under eighteens and 18.5% of those over 64.
Notable people
Grover C. Hall, newspaper editor
Monte Irvin, former Negro league and Major League Baseball player. He was inducted into the Baseball Hall of Fame in 1973. On June 26, 2010, the San Francisco Giants retired his number 20 uniform.
Curley Money, rockabilly musician inducted into the Rockabilly Hall of Fame in 2003
References
Towns in Henry County, Alabama
Towns in Alabama
Dothan metropolitan area, Alabama
Alabama populated places on the Chattahoochee River
|
12191107
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Orange-necked%20partridge
|
Orange-necked partridge
|
Orange-necked partridge
The orange-necked partridge (Arborophila davidi) is a species of bird in the family Phasianidae. It is found in eastern Cambodia and southern Vietnam. Its habitats are lowland forests, shrubland, and plantations. It was described in 1927 and rediscovered in 1991. It is threatened by habitat loss, and the International Union for Conservation of Nature (IUCN) has assessed it as a near-threatened species.
Taxonomy
This species was described by Jean Théodore Delacour in 1927. The specific name is derived from André David-Beaulieu, a French colonial administrator who collected the type specimen earlier in 1927. There are no subspecies.
Description
The orange-necked partridge is about long and weighs about . The forehead and crown are dusky, and the nape is mottled brown. A black band extends from the beak to the sides of the neck, and a whitish band extends from the eye to the neck-sides, becoming orange. There is also a black breast-band. The chin is pale buff, and the throat is rusty-orange. The breast is olive-brown, and the belly is greyish and whitish. The flanks have black and white scallops. The back and rump are olive-brown, with dark brown bars. The wing coverts have black and grey bands. The eyes are brown, the beak is black, and the legs are pinkish.
Distribution and habitat
The orange-necked partridge is found in southern Vietnam and a small area in Mondulkiri, Cambodia. It lives in forest in hills at elevations of , preferring bamboos. It also occurs in some disturbed habitats, including scrubs, bamboos and logged plantations. In Vietnam, it occurs in several national parks and state forest enterprises. All of the individuals recorded in a 2005 survey lived less than from water.
Behaviour
Little is known about this partridge's behaviour. The territorial calls are a repeated, accelerating , becoming at higher pitches, and also a series of fast notes. In duets, the other bird responds with . The alarm call is a or .
Status
After its discovery in 1927, the orange-necked partridge was "lost" until its 1991 rediscovery in Cát Tiên National Park. Subsequent surveys have found it in several sites in Vietnam, possibly because of improved survey techniques. It was first recorded in Cambodia in 2002, using a camera trap, and later records in Cambodia have all been in the same site. The IUCN assessed it as a critically endangered species, downlisting to endangered in 2000 and to near threatened in 2009. The population is estimated to be nearly 10,000. It is threatened by logging, forest clearance and hunting. The population is declining, but the decline is probably not rapid because the bird seems to tolerate some forest degradation, so it is assessed as near threatened even though its population and range are both small.
In 2000, the orange-necked partridge appeared on a national stamp of Vietnam.
References
External links
BirdLife Species Factsheet
Oriental Bird Images: Orange-necked Partridge Selected images
orange-necked partridge
Birds of Cambodia
Birds of Vietnam
orange-necked partridge
orange-necked partridge
Taxonomy articles created by Polbot
|
18430977
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Korzeszynek
|
Korzeszynek
|
Korzeszynek is a village in the administrative district of Gmina Lubraniec, within Włocławek County, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship, in north-central Poland.
References
Villages in Włocławek County
|
391950
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%9F%D1%96%D0%BD%D1%85%D0%B0%D1%81
|
Гельман Пінхас
|
Гельман Пінхас
Пінхас Гельман (*1880 м.Тараща, Київської губернії — 1921 м.Катеринослав, нині м.Дніпро) — рабин, член міської думи міста Катеринослава, працював у створених ним Катеринославських єшивах, рабин центральної частини міста Катеринослава.
Біографія
Народився в місті Тараща Київської губернії в 1880 році в сім'ї рабина Ісраеля Ефраїма Гельмана. Учився у рабина Хаїма Гродненського в місті Вільному. Працював в Катеринославі. В Катеринославі був членом міської думи, проживав по вулиці Мостовій.
Мріяв переїхати в Ерец Ісраель та працювати на кафедрі єврейського права Єрусалимського університету. Вивчаючи римське право, він проводив паралелі з єврейським правом.
Працював у створених ним Катеринославських єшивах. Серед його учнів були майбутній міністр освіти Ізраїлю Залман Орен, майбутній рабин московської хоральної синагоги Єгуда Левін, рабин Ісраель Кажевніков, рабин Мордихай Радзінський котрий став голоним рабином Дніпропетровська після Другої світової війни та інші.
Пінхас Гельман був прихильником сіоністських ідей та брав участь у сіоністських з'їздах, друкувався в «Ахдут», «Озман» та інших виданнях.
В 1908 році був обраний на посаду рабина центральної частини міста Катеринослава і пробув ним аж до самої смерті від невдалої хірургічної операції в 1921 році.
Встановлення пам'ятника рабину Пінхасу Гельману
Рабин був похований на старому єврейському кладовищі Дніпропетровська. Унаслідок закриття кладовища у 1968 р. тіло перепоховали на іншому єврейському кладовищі, а у 1980 р. через закриття і цього кладовища, - ще раз на єврейському кладовищі Західного масиву міста.
На місці останнього поховання єврейська громада Дніпропетровська 16 грудня 2007 встановила пам'ятник на пожертвування синагоги «Золота Роза» та за підтримки похоронного братства «Хевра Кадиша» дніпропетровської єврейської громади. Архітекторами стали Ростислав та Микола Шитикови, великий внесок у створення пам'ятника зробили сім'я Голикових з Дніпропетровська та сім'я Корецьких з Німеччини.
Олександр Фрідкіс, управляючий справами єврейської громади Дніпропетровська, розповів про роль Пінхаса Гельмана в розвитку єврейського життя міста:
Посилання
Сіоністський рух в Катеринославі
Рішення про встановлення пам’ятника рабину Пінхасу Гельману
Пам’ятник рабину Пінхасу Гельману
Уродженці Таращі
Українські релігійні діячі
Українські рабини
Уродженці Київської губернії
|
4015131
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F%20%D0%A3%D1%80%D1%83%D0%B3%D0%B2%D0%B0%D1%8E
|
Геологія Уругваю
|
Геологія Уругваю поєднує райони щитових одиниць, докембрійського періоду з районом вулканічних порід, вивержених під час Крейдового періоду та рясних осадових фацій, найстаріші з яких датуються девоном. До великих подій, які сформували геологію Уругваю, належать трансамазонський орогенез (2000 мільйонів років тому (млн.р.)), розпад Родінії (700–500 млн.р.) та відкриття Південної Атлантики (~ 145 млн.р.).
Регіон щита
Докембрійський щит в Уругваї включає частину , велику площу стійкої кристалічної фундаментної породи, що лежить в основі Уругваю, великі райони східної Аргентини та південної Бразилії. Щит в Уругваї має назву Ріо-Гранде-ду-Сул — Уругвайський щит і включає частину Південної Бразилії. Хоча кратон Ріо-де-ла-Пдата лежить в основі практично всього Уругваю, він проявляється лише на півдні та сході країни, оскільки в інших частинах країни він покритий молодшими вулканічними породами або осадовими відкладеннями. Щит сформувався під час двох орогенних подій; 2000 мільйонів років тому (млн.р.) для західної частини та ще 700–500 млн.р. для східної частини. Пізніша орогена подія є результатом зрощення блоків і террейнів в період після розпаду Родинії, коли в Сан - Франциско і Ріо-де-ла-Плата сформували єдину плиту на заході . Східну частину уругвайського щитового регіону перетинають дві великі зсувні зони обидві прямують приблизно у напрямку північ-південь, пряма зона зсуву і синістральна .
На захід від зони зсуву Саранді-дель-Ї, кратон Ріо-де-ла-Плата зазнав інтрузії пізній палеопротерозойського Уругвайський дайковий рой.
Осадові утворення
Після складання остаточної конфігурації щита територія Уругваю була покрита кількома осадовими утвореннями - від девонських пісковиків до четвертинних лесів. Всі осадові утворення охоплюють країну не повністю, оскільки аккумуляція не є рівномірною, а ерозії мають очищені поверхні, струмки та береги.
Осадові гірські породи нижнього девону зустрічаються в центральній частині Уругваю, піддаючись вузькій східно-західній та північній орієнтованій смузі. Верхня більш досліджена частина цієї послідовності складається з пісковика. Протягом пізнього палеозою територія Уругваю зазнала впливу заледеніння Кару, а згодом була покрита крижаними часточками великого льодовикового покриву, що покривав значні частини Гондвани. З цим заледенінням були пов’язані льодовикові смуги на сланцях і варвоподібних відкладах, виявлені в Уругваї.
На ранніх стадіях рифтингу в Південній Атлантиці район південної частини плато Парани зазнало плавного підняття, яке відхилило відкладення в область Такуарембо в Уругваї. Ці зміни призвели до формування утворень Ітакуанбу і Такуарембо в період середньої юри до ранньої крейди. Частини формації Такуарембо збереглися завдяки частині пасток Парани, арапейських базальтів, які вивергались 132 млн. р. і покрило відкладення.
Паранські пастки
На півночі Уругваю вулканічні породи з провінції континентального паводку базальту Парани утворюють велику літологічну одиницю, що виходить за межі Уругваю в Аргентину та Бразилію, а частина її зараз лежить в Намібії з іншого боку Атлантики через тектоніку плит. Цей вулканічний матеріал вивергався у крейдовий період під час утворення Південної Атлантики і був пов’язаний зі шлейфом Тристан-да-Кунья. Основну частину цього вулканічного матеріалу становить базальт, але є і риоліти. З цим вулканізмом пов’язані також вторгнення сиєніту та інших гранитоїдних інтрузий, що виступають у вигляді відслонень у невеликих районах Південно-Східного Уругваю. Хоча вулканічні породи вулканізму Парани лежать в основі більше половини Уругваю, вони у багатьох районах були вкриті більш молодими відкладеннями, так що лави лише виростають як геологічна провінція на північному заході Уругваю.
Примітки
Джерела
Національна гірничо-геологічна служба (in Spanish)
Грунт, рельєф, клімат та агроекологічні зони Уругваю Продовольча та сільськогосподарська організація ООН
Геологічна еволюція Уругваю (in Spanish) Агрономічний факультет, Республіканський університет, Уругвай
Геологія за країною
Географія Уругваю
|
35119965
|
https://en.wikipedia.org/wiki/25th%20Army%20%28Wehrmacht%29
|
25th Army (Wehrmacht)
|
25th Army (Wehrmacht)
The 25th Army was a World War II field army of the German Army. It had the highest ordinal number of any of the numbered German armies.
History
The 25th Army was formed on 10 November 1944 in the Netherlands, from the staffs of the Armed Forces Commander of the Netherlands and Armeeabteilung Kleffel (previously known as "Narva Task Force"). The designation as "army" was a deception measure for most of the command's existence, as it did not command more than three divisions until April 1945, during the final days of its existence.
The 25th Army held the northernmost position of the Nazi German front line of the Western Front for less than six months in late 1944 and early 1945, with its western flank anchored on the North Sea and its eastern flank adjoining the 1st Parachute Army. Defending the western Netherlands along the Meuse (Maas), from the North Sea to Arnhem, its primary opponent was the First Canadian Army.
Its first, and longest commander was Wehrmachtbefehlshaber Friedrich Christiansen, Supreme Commander of Reichskommissariat Niederlande. He was followed by General der Infanterie Günther Blumentritt, then General der Kavallerie Philipp Kleffel. From November 1944 until April 1945, the 25th Army was subordinated to Army Group H and subsequently was transferred to the Northwest High Command (Oberbefehlshaber Nordwest).
On 7 April 1945, the 25th Army was converted into the Netherlands High Command (Oberbefehlshaber Niederlande), under command of Generaloberst Johannes Blaskowitz, to defend Fortress Holland (Festung Holland), the area west of the New Dutch Waterline.
Two days after the surrender of the Northwest High Command to the British 21st Army Group, Generaloberst Blaskowitz surrendered his command to I Canadian Corps' Lieutenant-General Charles Foulkes at Wageningen on 5 May 1945 (documents typed and signed the next day, as no typewriter had been available), effectively ending the war in the Netherlands.
Commanders
References
Sources
Stacey, C. P. (1960). The Victory Campaign, The Queen's Printer and Controller of Stationery, Ottawa.
Tessin, Georg (1976). Verbände und Truppen der deutschen Wehrmacht und Waffen-SS im Zweiten Weltkrieg 1939-1945 (Volume IV), Biblio Verlag, Osnabrück. .
25
Military units and formations established in 1944
Military units and formations disestablished in 1945
|
500609
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Al-Faw%20peninsula
|
Al-Faw peninsula
|
Al-Faw peninsula
The Al-Faw peninsula (also transliterated as Fao or Fawr) is a peninsula in the Persian Gulf, located in the extreme southeast of Iraq. The marshy peninsula is southeast of Iraq's third largest city, Basra, and is part of a delta for the Shatt al-Arab (Arvand Rud) river, formed by the confluence of the major Euphrates and Tigris rivers. The al-Faw peninsula borders Iran to the northeast, with the cities of Abadan and Khorramshahr on the opposite side of the Shatt al-Arab, and Kuwait to the southwest, opposite from Bubiyan Island and Warbah Island, near the Iraqi city of Umm Qasr.
Al-Faw, the only significant town on the peninsula and its namesake, is a fishing town and port which during Saddam Hussein's presidency featured the main naval base of the Iraqi Navy. The remainder of the al-Faw peninsula is otherwise lightly inhabited, with few civilian buildings or settlements and most of its few residents involved in the fishing, oil, or shipping industries. It is the site of a number of important oil installations, most notably Iraq's two main oil tanker terminals: Khor al-Amaya and Mina al-Bakr, due to its chief importance as a strategic location controlling access to the Shatt al-Arab waterway and thus access to the port of Basra.
Iran-Iraq War
During the Iran–Iraq War in the 1980s, al-Faw was bitterly contested due to its strategic location at the head of the disputed Shatt al-Arab waterway and was the site of many large-scale battles. On February 11, 1986, the Iranians capitalized on the weakness of the Iraqi defences located at the southernmost tip of the peninsula by launching a surprise attack against Iraqi troops defending al-Faw. The Iraqi units in charge of the defences consisted mostly of poorly trained Iraqi Popular Army conscripts that collapsed when they were suddenly attacked by Iranian Pasdaran (Revolutionary Guard) forces.
It marked the first time that the Iranians had successfully invaded and occupied Iraqi territory. The Iranians defeated several Iraqi Republican Guard counter-offensives and managed to hang on to their foothold.
The occupation of al-Faw placed Basra at risk of being attacked. The Iranians also used the peninsula as a launch pad for Silkworm missiles which were deployed against shipping and oil terminals in the Persian Gulf, and also against Kuwait, which supported Iraq throughout the war.
On April 17, 1988, the newly-restructured Iraqi Army began a major operation, "Ramadan Mubarak," which was aimed to clear the Iranians out of the peninsula. The Iraqis concentrated well over 100,000 troops from the Republican Guard versus 15,000 second-rate Iranian Basij soldiers.
By using sarin nerve gas, artillery barrages and air bombardments, the Iraqis eventually expelled the Iranians from the peninsula within 35 hours, with much of their equipment captured intact. The event was marked as an official national holiday under the former regime of Saddam Hussein, celebrated as the Faw City Liberation Day.
Anglo-American occupation
The 1991 Gulf War was fought south and west of al-Faw, but the peninsula's military installations were heavily bombed by Allied forces during the conflict. The Allied forces effectively closed down all of Iraq's shipping activities and thus rendered its access to the Shatt al-Arab and the Persian Gulf useless.
The peninsula was one of the first targets of the Coalition forces in the 2003 invasion of Iraq, with British, American and Polish troops involved. Forces from the Royal Marines, US Marines and the Polish GROM staged a successful midnight amphibious assault on the peninsula. All of them were attached to the British 3 Commando Brigade. Their goal was to secure the port of Umm Qasr to allow humanitarian goods to be shipped in, and to secure the key oil installations located in the area before they could be sabotaged by retreating Iraqi forces. The Mina al-Bakr oil terminal was seized by SEAL Teams 8 and 10; as well as US Navy EOD personnel. The Khor al-Amaya oil terminal was seized by GROM operators. The peninsula fell quickly with minimal Iraqi resistance, but unexpected fierce resistance in Umm Qasr required several days of fighting before the town had been secured.
The British, based at Camp Driftwood, provided the security and countersmuggling force on land, and the American forces providing maritime assistance. Camp Driftwood was handed to Iraqi control in March 2007 by troops from 1st Battalion The Yorkshire Regiment.
See also
List of places in Iraq
Iran–Iraq War
Al-Faw Palace
Al-Fao artillery system
Al-Faw
References
Peninsulas of Iraq
|
3191704
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Natalya%20Antyukh
|
Natalya Antyukh
|
Natalya Antyukh
Natalya Nikolayevna Antyukh (born 26 June 1981) is a Russian sprinter who specializes in the 400 metres and 400 metres hurdles. She won the bronze medal in the 400 metres and a silver for the 4 × 400 m relay at the 2004 Summer Olympics in Athens.
She is currently serving a four-year suspension from 2021 to 2025 for anti-doping rule violations. Her results from 15 July 2012 onwards had been disqualified, including her 2012 Olympic gold medal in the 400 metres hurdles.
According to World Athletics, she last competed in 2016.
Background
Her younger brother Kirill Antyukh is a former competitive sprinter, who turned to bobsleigh, and was part of the reserve Russian squad for the 2014 Winter Olympics.
Career
2004: Double Olympic medalist at 23 years old
Leading up to the 2004 Summer Olympics, Antyukh achieved a personal best time of 49.85 seconds in the 400 metres at the year's Russian Championships in Tula to place second. At the 2004 Summer Olympics in Athens, Greece, she won the bronze medal in the 400 metres with a time of 49.89 seconds, which was 0.48 seconds slower than gold medalist Tonique Williams-Darling of the Bahamas. Four days later, she won the silver medal for the 4×400 m relay with a final relay time of 3:20.16. Six years later, at the 2010 European Championships in Barcelona, Spain, she won the gold medal in the 400 metre hurdles with a personal best time of 52.92 seconds.
2012: Olympic champion at 31 years old
On 8 August 2012, Antyukh, then 31 years old, won the gold medal in the 400 metres hurdles at the 2012 Olympic Games in London, with a personal best time of 52.70 seconds. Three days later, she won the silver medal for the 4×400 m relay, helping finish in a time of 3 minutes, 20.23 seconds. She received the Russian Order of Honour after the Olympics for her performances.
2016: Teammate disqualified, stripped of her 2012 Olympic silver medal
In 2016, Antyukh's silver medal in the 4×400 m relay from the 2012 Olympic Games was stripped, with medals reallocated to relay teams from Jamaica (silver) and Ukraine (bronze), after teammate Antonina Krivoshapka had her results from the event disqualified. In 2019, all Russians, including Antyukh, were banned by the World Anti-Doping Agency from competing in international track and field events representing Russia for a four year period.
2020–2025: Disqualified, stripped of her 2012 Olympic gold medal
In 2020, Antyukh was among four Russian track and field athletes charged with doping offences, facing charges of using a prohibited substance or method. The Athletics Integrity Unit said the cases were based on an investigation into Russian doping for the World Anti-Doping Agency presented in 2016 by Canadian lawyer Richard McLaren. Her ban was confirmed on 7 April 2021 by the Court of Arbitration for Sport when she was suspended from athletics for four years, to 2025, with all her results from 30 June 2013 onwards disqualified. In October 2022, more than 10 years and 2 months after the race, her results from July 2012 to June 2013 were disqualified, stripping her of the gold medal in the 400 m hurdles at the 2012 Summer Olympics, with the new recipient being the former silver medalist, American Lashinda Demus.
The stripping of her gold medal marked the attainment of stripping all Russians who won a gold medal in track at the 2012 Summer Olympics of their gold medal(s).
In addition to being banned for anti-doping rule violations, Antyukh, along with all other Russian and Belarusian athletes, was subjected to another ban starting 1 March 2022, which excluded her from all World Athletics competitions with no communicated end date and was implemented in response to the 2022 Russian invasion of Ukraine, part of the ongoing Russo-Ukrainian War that began in 2014.
Achievements
All information from World Athletics profile.
International competitions
Personal bests
200 metres – 22.75 (-0.2 m/s, Tula 2004)
400 metres – 49.85 (Tula 2004)
400 metres indoor – 50.37 (Moscow 2006)
400 m hurdles – 52.92 (Barcelona 2010)
See also
List of doping cases in athletics
List of Olympic medalists in athletics (women)
List of 2004 Summer Olympics medal winners
List of World Athletics Championships medalists (women)
List of European Athletics Championships medalists (women)
List of European Athletics Indoor Championships medalists (women)
400 metres at the Olympics
400 metres hurdles at the Olympics
4 × 400 metres relay at the Olympics
400 metres hurdles at the World Championships in Athletics
4 × 400 metres relay at the World Championships in Athletics
List of people from Saint Petersburg
List of Russian sportspeople
References
External links
1981 births
Living people
Athletes from Saint Petersburg
Russian female sprinters
Russian female hurdlers
Olympic female sprinters
Olympic female hurdlers
Olympic athletes for Russia
Olympic silver medalists for Russia
Olympic bronze medalists for Russia
Olympic silver medalists in athletics (track and field)
Olympic bronze medalists in athletics (track and field)
Athletes (track and field) at the 2004 Summer Olympics
Athletes (track and field) at the 2012 Summer Olympics
Medalists at the 2004 Summer Olympics
Competitors stripped of Summer Olympics medals
World Athletics Championships athletes for Russia
World Athletics Championships medalists
World Athletics Championships winners
World Athletics Indoor Championships winners
European Athletics Championships winners
European Athletics Championships medalists
European Athletics Indoor Championships winners
Russian Athletics Championships winners
Russian sportspeople in doping cases
Doping cases in athletics
Recipients of the Order of Honour (Russia)
|
3367078
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D1%80%D1%82-%D0%9C%D0%B0%D1%94%D1%80%D1%81-%D0%A8%D0%BE%D1%80%D1%81%20%28%D0%A4%D0%BB%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B4%D0%B0%29
|
Форт-Маєрс-Шорс (Флорида)
|
Форт-Маєрс-Шорс (Флорида)
Форт-Маєрс-Шорс — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Лі штату Флорида. Населення — 5774 особи (2020).
Географія
Форт-Маєрс-Шорс розташований за координатами (26.713889, -81.742569). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 6,59 км², з яких 5,37 км² — суходіл та 1,22 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало осіб у домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 833 особи/км². Було 2588 помешкань (393/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,2 %. Частка іспаномовних становила 28,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 22,9 % — особи молодші 18 років, 59,7 % — особи у віці 18—64 років, 17,4 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 41,6 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 98,1 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 97,5 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 11,8 % осіб, у тому числі 6,5 % дітей у віці до 18 років та 5,9 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: роздрібна торгівля — 21,3 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 14,8 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 12,5 %, будівництво — 11,2 %.
Примітки
Джерела
Переписні місцевості Флориди
Населені пункти округу Лі (Флорида)
|
806474
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Petrashevsky%20Circle
|
Petrashevsky Circle
|
Petrashevsky Circle
The Petrashevsky Circle was a Russian literary discussion group of progressive-minded intellectuals in St. Petersburg in the 1840s. It was organized by Mikhail Petrashevsky, a follower of the French utopian socialist Charles Fourier. Among the members were writers, teachers, students, minor government officials and army officers. While differing in political views, most of them were opponents of the tsarist autocracy and Russian serfdom. Like that of the Lyubomudry group founded earlier in the century, the purpose of the circle was to discuss Western philosophy and literature that was officially banned by the Imperial government of Tsar Nicholas I.
Among those connected to the circle were the writers Dostoevsky and Saltykov-Shchedrin, and the poets Aleksey Pleshcheyev, Apollon Maikov, and Taras Shevchenko.
Nicholas I, alarmed at the prospect of the revolutions of 1848 spreading to Russia, saw great danger in organisations like the Petrashevsky Circle. In 1849, members of the Circle were arrested and imprisoned. A large group of prisoners, Dostoevsky among them, were sent to Semyonov Place for execution. As they stood in the square waiting to be shot, a messenger interrupted the proceedings with notice of a reprieve. As part of a pre-planned intentional deception, the Tsar had prepared a letter to general-adjutant Sumarokov, commuting the death sentences to incarceration. Some of the prisoners were sent to Siberia, others to prisons. Dostoevsky's eight-year sentence was later reduced to four years by Nicholas I.
Origins and activities of the circle
In the early 1840s, Petrashevsky had attended Viktor Poroshin's lectures on socialist systems at the University of St Petersburg. He was particularly impressed by the utopian ideas of Charles Fourier, and "devoted himself to propagating his new faith". He began accumulating a large library of forbidden books and invited friends to visit for the purpose of discussing the new ideas. By 1845 the circle had grown considerably, and Petrashevsky became a well-known figure in Petersburg social and intellectual life. Dostoevsky began attending the Petrashevsky 'Fridays' in 1847, at the time seeing the discussions as ordinary social occasions with nothing particularly conspiratorial about them. There was a wide diversity of points of view, from atheistic socialists influenced by Hegel and Feuerbach to deeply-religious poets and literary artists, but all held in common a desire for greater freedom in Russian social life and a passionate opposition to the enslaved status of the Russian peasantry.
As Tsar Nicholas had made it clear that he too opposed enslavement, there was not much sense of political conspiracy in the circle at that time. That changed after the 1848 revolutions in Europe, when it became apparent that the kinds of social transformation occurring there would be aggressively stifled by the ruling classes in Russia. Membership of the circle increased, but discussions became more serious, formal and secretive. Petrashevsky, who had always tended to flaunt his iconoclasm, had for some time been a person of interest to the secret police, but they now decided to place him under close surveillance. An agent, Antonelli, was deployed in Petrashevsky's department in January 1849, ingratiated himself, began attending the meetings of the circle and reported to his superiors.
Speshnev's secret society
The government's concerns were not without foundation. The aristocrat Nikolay Speshnev, who began attending the Fridays in early 1848, was resolutely in favour of promoting the socialist cause by any means possible, including terrorism, and sought to form his own secret society within the circle. According to Speshnev, infiltration, propaganda and revolt should be the three methods of illegal action for a secret society. He and Petrashevsky held meetings with a charismatic Siberian figure, Rafael Chernosvitov, to discuss the possibility of co-ordinated armed revolts. Speshnev's associate, the army lieutenant Nikolay Mombelli, initiated a series of conversations promoting the idea of organised infiltration of the bureaucracy to counter government measures. Mombelli suggested that all members should submit their biography and that traitors be executed.
Petrashevsky, though party to the conversations, consistently urged against the adoption of violent methods. Speshnev, therefore, continued the formation of the society without him and succeeded in recruiting a number of talented members, including Dostoevsky. Although no real action was taken by the group, Dostoevsky had no doubt that there was a "conspiracy in intent", which included promoting dissatisfaction with the current order and establishing connections with already discontented groups such as religious dissidents and serfs. Found among Speshnev's papers after his arrest was a prototype "oath of allegiance" in which the signer would pledge obedience to a central committee and a willingness to be available at any time for whatever violent means were deemed necessary for the success of the cause. Speshnev's secret society was never discovered by the authorities, but under threat of torture he confessed to the original discussions within the Petrashevsky Circle.
Palm-Durov circle
The growth of the circle led to the formation of a number of satellite groups, most notably the Palm-Durov Circle which met at the shared apartment of the writers Alexander Palm and Sergey Durov. According to Dostoevsky, the original purpose of this group had been to publish a literary almanac. Speshnev follower Pavel Filippov convinced them to actively produce and distribute anti-government propaganda, and two works of this kind were in fact produced, both of which were later discovered by the police. The first—a sketch entitled "A Soldier's conversation"—was an exhortation of the popular uprising in France aimed at a peasant audience, and was written by another Speshnev associate, the army officer Nikolay Grigoryev. The second, by Filippov, was a rewriting of the Ten Commandments that characterized various acts of revolt against oppression as being in conformity with the will of God.
When a plan was made to reproduce the articles on a lithograph, Palm and Durov became anxious about continuing the circle, and its activities wound down. When Petrashevsky heard about the plans he too voiced his opposition, arguing that revolts could lead to despotism and that judicial reform should be their primary goal. The conflict brought into the open a clear division in the circle between activists and moderates.
Belinsky's letter to Gogol
Two of the best-known writers associated with the Petrashevsky Circle, Valerian Maykov and Vissarion Belinsky, died before it was broken. Maykov was very close to Petrashevsky and took a large part in the compilation of Kirillov's work Dictionary of Foreign Words, which became part of the corpus delicti of the trial process. Belinsky, the author of Letter to Gogol, would have been classified as a dangerous criminal since many of the Petrashevsky Circle members' only fault had been participation in the dissemination of the text of the letter. The letter was a passionate and extreme denunciation of Nikolai Gogol's loyalty to the autocracy and the Russian Orthodox Church. It claimed, for example, that the church "has always served as the prop of the knout and the servant of despotism." The letter was read aloud by Dostoevsky and produced a response of universal approval and excitement that transcended the deepening divisions within the circle. Filippov and Mombelli made copies and began distributing them, but Petrashevsky again tried to calm the rising sense of urgency by insisting that judicial reform was the best way forward for the peasantry.
Arrest and trial
Shortly after the meetings centering on Belinsky's letter, the arrests began. All those associated with the letter were treated harshly, some merely for 'failure to report' on those who took part in publishing it. Among these was the poet Pleshcheyev who, according to the verdict, "for distributing Belinsky's letter, was deprived of all rights of the state and sent to hard labor in factories for 4 years." Some members escaped prosecution. These included V. A. Èngel (later an active participant in Herzen's Polar Star), Dostoevsky's brothers Andrey and Mikhail (who had strenuously opposed the publication of provocative material), well-known Slavophile theorist Nikolai Danilevsky, writer Mikhail Saltykov-Shchedrin, and the poet Apollon Maykov (Valerian's brother).
After the arrests on April 22, 1849, the members of the circle were at first detained at the Peter and Paul Fortress. The Commission of Inquiry headed by General Nabokov questioned the prisoners individually on the basis of information supplied by Antonelli, and documents confiscated at the time of the arrest. The trial was to take place according to military law rather than the far more lenient civil law. Of the sixty men originally arrested, fifteen were sentenced to execution by firing squad, others to hard labour and exile. Reviewing the decision the highest military court, the General-Auditariat, ruled that a judicial error had been made and that all the remaining prisoners should be executed. However, when submitting the sentence to the Tsar they included a plea for mercy and a list of lesser sentences.
Mock execution and exile
The Tsar agreed to the lesser sentences, but gave explicit instructions that only after the entire ritual of preparation for execution had been completed should the prisoners be told that their lives had been spared by an act of imperial grace. On the morning of December 22 the prisoners were taken from their cells without explanation and transported to Semonovsky Square. The sentence of death by firing squad was read out over them, and the first three prisoners—Petrashevsky, Mombelli and Grigoryev—were seized and tied to stakes in front of the firing squad. A minute elapsed before the drum roll indicating retreat was heard and the soldiers lowered their rifles. Grigoryev, who in prison had been showing signs of derangement, completely lost his senses, and spent the remainder of his days as a helpless mental invalid. Dostoevsky, who had been next in line, recalled the experience twenty years later in The Idiot: "The uncertainty and feeling of aversion for the new thing which was going to overtake him immediately, was terrible". An aide-de-camp arrived carrying the Tsar's pardon and the commuted sentences. Swords were broken over the heads of the prisoners, signifying exclusion from civilian life henceforth. They were placed in shackles, and preparations began for their transport to Siberia.
After serving four to six years of imprisonment and hard labour, the prisoners' sentences were commuted to exile and service in the army. The members of the circle exiled to Siberia and the Kazakh steppe influenced the nascent Kazakh intelligentsia. One of the most notable interlocutors of Dostoevsky during his time of exile was the Kazakh scholar and military officer Chokan Valikhanov. Speshnev edited a newspaper in Irkutsk from 1857 to 1859. Some, such as Petrashevsky, died in exile, but both Speshnev and Dostoevsky were allowed to return to Petersburg in late 1859, exactly ten years after their departure. In 1860 Dostoevsky published Notes From the House of the Dead, a novel based on his experiences in katorga and exile. In 1871 he published Demons, a novel that drew to some extent on his experiences with the Petrshevsky Circle and Speshnev's conspiratorial group. The central character of the novel, Nikolai Stavrogin, was inspired by Speshnev.
List of Petrashevists
Mikhail Petrashevsky, titular councilor, 27 years old
Dmitry Akhsharumov, Ph.D. St. Petersburg State University, 26 years old
Hippolyte Deboo, serving in the Asian Department, 25 years old
Konstantin Deboo, serving in the Asian Department, 38 years old
Fyodor Dostoyevsky, a retired engineer lieutenant, writer, 27 years old
Sergei Durov, a retired collegiate assessor, writer, 33 years old
Vasily Golovinski, titular councilor, 20 years old
Nikolai Petrovich Grigoriev, Lieutenant Guards Horse-Grenadier Regiment
Alexander Evropeus, a retired collegiate secretary, 2? years old
Basil Kamen, the son of honorary citizen, 19 years old
Nikolay Kashkin, serving in the Asian Department, 20 years old
Fedor Lvov, captain of the Life Guards regiment of Chasseurs, 25 years old
Nikolay Mombelli, the lieutenant of the Life Guards regiment of Moscow, 27 years old
Alexander Palm, lieutenant of the Life Guards regiment of Chasseurs, 27 years old
Aleksey Pleshcheyev, non-serviceman, writer, 23 years old
Nikolay Speshnev, lord of the Kursk province, 28 years old
Konstantin Timkovsky, titular councilor, 35 years old
Felix Toll, master chief engineering school, 26 years old
Pavel Filippov, a student at St. Petersburg University, 24 years old
Alexander Khanykov, a student at St. Petersburg University, 24 years old
Raphael Chernosvitov, a retired lieutenant colonel (former superintendent), 39 years old
Peter Shaposhnikov, a tradesman, 28 years old
Ivan Yastrzhembsky, Assistant Inspector in the Institute of Technology, 34 years old
Alexander Balasoglo, a poet, a retired naval officer, 36 years old
References
1848 in the Russian Empire
1849 in the Russian Empire
Russian Empire
Literary circles
Russian literary societies
Revolutions of 1848
Secret societies in Russia
|
2036919
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%B3%D0%B0%D1%83
|
Родгау
|
Родгау — місто в Німеччині, знаходиться в землі Гессен. Підпорядковується адміністративному округу Дармштадт. Входить до складу району Оффенбах.
Площа — 65,04 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Міста Гессену
|
2696243
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Outlast
|
Outlast
|
Outlast — комп'ютерна відеогра в жанрі survival horror від першої особи, розроблена й випущена канадською компанією Red Barrels на платформу Microsoft Windows у 2013 році. Пізніше були випущені версії гри для macOS, Linux, PlayStation 4, Xbox One й Nintendo Switch. Події в Outlast відбуваються в покинутій психіатричній лікарні, де герой-журналіст стикається з жорстоко налаштованими божевільними. На відміну від багатьох подібних ігор, протагоніст не має зброї й змушений тікати та ховатися від ворогів, що переслідують його. У 2017 році була випущена гра-продовження — Outlast 2.
Сюжет
1945 рік. Американські спецслужби проводять операцію «Скріпка», транспортуючи в США вчених із Нацистської Німеччини для праці в психіатричній клініці Маунт-Месів.
1967 рік. У клініці відбувається інцидент — троє вчених убиті невідомим пацієнтом.
1972 рік. Голова ЦРУ Річард Гелмс наказує знищити всі документи, пов'язані з клінікою Маунт-Месів. Уціліло лише кілька паперів.
2013 рік. Журналіст Майлз Апшер отримує повідомлення електронною поштою, автором якого є співробітник компанії Меркофф, який повідомляє йому про незаконні експерименти в клініці. Майлз вирішує вирушити туди для репортажу.
Гра починається з того, що ми бачимо, як Майлз під'їжджає до клініки на своїй машині. У декількох десятках метрів від лікарні глушиться радіо, яке працювало в машині. Майлз під'їжджає до входу, перевіряє наявність листа, камери з нічним баченням і двох батарейок. Підійшовши до лікарні, він виявляє, що лікарня не охороняється, усі входи закриті, а поруч стоять три бронемашини.
Проникнувши в лікарню через віконце, Майлз бачить весь жах, що відбувається в ній: усюди розкидані розчленовані трупи, а по коридорах бродять божевільні й знівечені пацієнти. Серед усіх цих зійшовших із розуму людей зустрічається священик Мартін, який пропагує культ навколо божества, званого Волрайдер; колишній охоронець лікарні Кріс Вокер, схожий на великого мутанта, що протягом всієї гри переслідує Майлза для того, щоб убити, а також лікар Річард Трагер — садист, який використовує пацієнтів для своїх збочених хірургічних дослідів. Рухаючись коридорами клініки, головний герой дізнається, що вона є лише прикриттям наукового інституту Меркофф для проведення незаконних дослідів із метою отримання нового виду людей, що володіють надздібностями.
Незабаром Майлз дізнається, що під лікарнею розташована наукова лабораторія Меркофф. Досліджуючи лабораторію, він натикається на таємничий темний згусток, схожий на туман, який переслідує його й убиває потрапившого на його шлях Кріса, після чого ховається. Майлз рухається далі й знаходить ученого — доктора Рудольфа Верніке, який розповідає про проект Волрайдер і про Біллі — єдиного вижившого в ході експериментів піддослідного, який і керує загадковим згустком, Волрайдером. Після цього він просить репортера вбити Біллі: для цього необхідно відключити подачу води й електрики в капсулу, у якій зберігається його фізичне тіло. Після того як робота зроблена, Волрайдер починає бити героя, підкидає на велику висоту, та вселяється в нього. Репортер падає, ламаючи ногу, і насилу намагається покинути лабораторію.
У дверях на виході його зустрічає доктор Верніке в оточенні спецназу й наказує розстріляти журналіста. Майлз падає, після чого лунає переляканий вигук доктора: «Ти став носієм!» — далі чути крики, стрілянина солдатів і звуки, що видаються Волрайдером, яким став сам Майлз (це стає зрозуміло, з аналізу підібраних документів).
Ігровий процес
Гравець грає за журналіста Майлза Апшера, управління яким здійснюється від першої особи. Із собою Майлз носить блокнот, у який протягом гри вносить замітки, і відеокамеру. Оскільки Майлз звичайна людина, яка не володіє ніякою зброєю, відеокамера — єдиний предмет, який можна використовувати.
Камера обладнена приладом нічного бачення, без якого погано освітленою клінікою просто неможливо пересуватися. При використанні приладу нічного бачення камера починає швидко розряджатися, що змушує гравця постійно шукати розкидані всюди батарейки.
В ігровому процесі присутні вирішення нескладних головоломок; потайне переміщення, а також моменти, у яких необхідно тікати від своїх переслідувачів, долаючи різні перешкоди; ховатися в темряві, шафках для одягу, під ліжками й в інших затишних місцях. Головний герой не має союзників, не враховуючи батька Мартіна й одного пацієнта, який переслідує Майлза й допомагає йому протягом всієї гри.
Доповнення й сиквел
29 жовтня 2013 року на вебсайті Red Barrels з'явилося повідомлення про те, що готується доповнення до гри під назвою «Whistleblower». Гравцям доведеться грати за Вейлона Парку — чоловіка, що розповів Майлзу Апшеру про досліди в лікарні. Гравцям доведеться побачити ті страшні експерименти, які проводилися над хворими й спостерігати те саме повстання безумців. Вихід DLC відбувся року на PC і PlayStation 4 в Америці й року на PS4 у Європі.
29 жовтня 2015 року на Red Barrels був оприлюднений тизер Outlast 2. Відеогра вийшла роки на PC, PlayStation 4 та Xbox One.
Оцінка й відгуки
Outlast отримала багато позитивних відгуків від критиків. Зокрема, на сайті Metacritic гра отримала 80 балів з 100 на підставі 35 рецензій; на сайті Game Rankings гра має 81,03 % на підставі 23 рецензій.
Гра була представлена на виставці Electronic Entertainment Expo 2013 і стала переможцем номінаціях «Most Likely to Make you Faint» і «Best of E3». Краща гра 2013 року в номінації «Жахи» за версією журналу «Ігроманія».
Ігровий сайт Rock, Paper, Shotgun похвалив гру, додавши
Оглядач з сайту IGN оцінив гру на 7,8 балів, позитивно відзначивши ґеймплей, однак розкритикував якість моделей і оточення.
У своєму відгукі портал Absolute Games відмітив, що гра реально лякає.
Гра перемогла в номінації «Жахи року» (2013) журналу «Ігроманія».
Примітки
Відеоігри 2013
Survival horror
Ігри для PlayStation 4
Відеоігри, розроблені в Канаді
Ігри для Linux
Ігри для Windows
Ігри для OS X
Відеоігри, адаптовані як комікси
Психологічні ігри жахів
Ігри Red Barrels
Відеоігри про виживання
Психологічні трилери відеоігри
Outlast
Відеоігри жанру жахів 2010-х
Відеоігри з доповненнями
Зґвалтування у відеоіграх
|
15882031
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Trois-Puits
|
Trois-Puits
|
Trois-Puits is a commune in the Marne department in north-eastern France.
See also
Communes of the Marne department
References
Troispuits
|
15887191
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bonnet%2C%20Meuse
|
Bonnet, Meuse
|
Bonnet, Meuse
Bonnet is a commune in the Meuse department in Grand Est in northeastern France.
Population
See also
Communes of the Meuse department
References
Communes of Meuse (department)
|
1820179
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1935%20%D1%83%20%D1%85%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D1%97%20%D0%B7%20%D1%88%D0%B0%D0%B9%D0%B1%D0%BE%D1%8E
|
1935 у хокеї з шайбою
|
1935 у хокеї з шайбою
Нижче наведені хокейні події 1935 року у всьому світі.
Головні події
На чемпіонаті світу в Давосі золоті нагороди здобула збірна Канади («Вінніпег Монаркс»).
У фіналі кубка Стенлі «Монреаль Марунс» переміг «Торонто Мейпл-Ліфс».
Національні чемпіони
Австрія: «Клагенфурт»
Італія: «Діаволі Россонері» (Мілан)
Німеччина: «Ріссерзеє» (Гарміш-Партенкірхен)
Норвегія: «Трюгг» (Осло)
Польща: «Чарні» (Львів)
Румунія: «Телефон Клуб» (Бухарест)
Фінляндія: ГІК (Гельсінкі)
Франція: «Стад Франсе» (Париж)
Чехословаччина: ЛТЦ (Прага)
Швейцарія: «Давос»
Швеція: АІК (Стокгольм)
Переможці міжнародних турнірів
Кубок Шпенглера: «Діаволі Россонері» (Мілан, Італія)
Кубок Татр: «Енгельманн» (Відень, Австрія)
Народились
12 травня — Джонні Буцик, канадський хокеїст українського походження. Член зали слави хокею.
8 серпня — Людек Букач, чехословацький хокеїст та тренер. Член зали слави ІІХФ.
26 грудня — Норм Улльман, канадський хокеїст. Член зали слави хокею.
Джерела
Хокейні архіви
Хокейні архіви
Сайт HockeyDB.com
Сайт Hockeyarenas.net
1935 у хокеї з шайбою
|
112855
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Stanwood%2C%20Iowa
|
Stanwood, Iowa
|
Stanwood, Iowa
Stanwood is a city in Cedar County, Iowa, United States. The population was 637 at the time of the 2020 census.
History
Stanwood was platted in 1868. The first house was built in Stanwood in 1869. The city was named for H. P. Stanwood, a railroad official.
Geography
Stanwood is located at (41.891907, -91.150694).
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , all land.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 684 people, 275 households, and 192 families living in the city. The population density was . There were 295 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 97.1% White, 0.3% African American, 0.6% Asian, 0.3% from other races, and 1.8% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 2.2% of the population.
There were 275 households, of which 34.5% had children under the age of 18 living with them, 49.1% were married couples living together, 14.2% had a female householder with no husband present, 6.5% had a male householder with no wife present, and 30.2% were non-families. 26.2% of all households were made up of individuals, and 11.3% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.49 and the average family size was 2.97.
The median age in the city was 40.3 years. 26.8% of residents were under the age of 18; 6.7% were between the ages of 18 and 24; 22.6% were from 25 to 44; 27.8% were from 45 to 64; and 16.1% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 49.3% male and 50.7% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 680 people, 279 households, and 193 families living in the city. The population density was . There were 297 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 97.79% White, 0.29% African American, 0.44% Native American, 0.29% Asian, and 1.18% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.15% of the population.
There were 279 households, out of which 30.5% had children under the age of 18 living with them, 59.9% were married couples living together, 7.9% had a female householder with no husband present, and 30.8% were non-families. 25.4% of all households were made up of individuals, and 12.2% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.44 and the average family size was 2.94.
In the city, the population was spread out, with 24.1% under the age of 18, 6.9% from 18 to 24, 28.2% from 25 to 44, 24.3% from 45 to 64, and 16.5% who were 65 years of age or older. The median age was 38 years. For every 100 females, there were 101.2 males. For every 100 females age 18 and over, there were 95.5 males.
The median income for a household in the city was $37,102, and the median income for a family was $42,143. Males had a median income of $30,781 versus $21,691 for females. The per capita income for the city was $16,561. About 7.2% of families and 7.4% of the population were below the poverty line, including 10.8% of those under age 18 and 5.8% of those age 65 or over.
Education
The North Cedar Community School District serves the community. It was established on July 1, 1995, by the merger of the Clarence-Lowden Community School District and the Lincoln Community School District,.
References
Cities in Cedar County, Iowa
Cities in Iowa
1868 establishments in Iowa
|
1573866
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%B1%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%96%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%D1%82
|
Мобільний інтернет
|
Мобільний інтернет
Мобільний Інтернет — сукупна назва бездротових технологій для доступу до мережі Інтернет. Мобільний інтернет можуть використовувати як мобільні пристрої, так і стаціонарні, адже в такому випадку знижуються витрати на прокладання фізичного доступу через кабелі. На тепер доступ до мобільного інтернету можуть забезпечувати наступні стільникові стандарти: GSM, UMTS, LTE (найпоширеніші зі стандартів).
У світі
Успіх мобільного Інтернету у світі тісно пов'язаний з активним розвитком технологій мобільного зв'язку та передачі даних.
Технології мобільного зв'язку та передачі даних є активно розвиненим напрямком у світі сучасних інформаційних технологій. Розвиток технологій передачі даних веде до реструктуризації всієї інформаційної індустрії та інтеграції телекомунікаційних, комп'ютерних та телевізійних мереж. Розвиток технологій бездротового мобільного зв'язку змінює спосіб життя самої людини. Комбінація цих технологій забезпечує мобільний доступ до ресурсів мережі Інтернет, що, зрештою, змінить її світ. Різні служби мобільної передачі даних, засновані на технології мобільного доступу в Інтернет, надають абонентам широкий вибір онлайнових послуг:
операції з цінними паперами
покупку товарів
банківські операції
платежі по рахунках різного типу
орієнтацію і пошук об'єктів в місті
За даними дослідження проведеного в 17 країнах Центральної та Східної Європи, 2008-й рік був відзначений значним зростанням числа користувачів мобільного Інтернету. Якщо у 2007 році кількість користувачів мобільного Інтернету становила 3,6 % від загального числа користувачів мережі, то у 2008-му вона збільшилася до 12 %.
Користування мобільним Інтернетом входить в список 10 найпопулярніших операцій з мобільним телефоном і рейтинг його продовжує зростати.
Вартість мобільного Інтернету
Британський експертний портал cable.co.uk зібрав та проаналізував інформацію про тарифні плани послуг мобільної передачі даних у 230 країнах світу в період з 8 грудня 2020 року по 25 лютого 2021 року. Згідно з результатами дослідження найнижча середня ціна за 1 Гб мобільного Інтернету в :
Ізраїлі — 5 центів;
Киргизстані — 15 центів;
Фіджі — 29 центів;
Італії — 27 центів;
Судані — 27 центів.
Найдорожча середня ціна за 1 Гб мобільного Інтернету в:
Екваторіальній Гвінеї — 49,67 долара;
на Фолклендських островах — 44,56 долара;
на Острові Святої Єлени — 39,87 долара;
Сан-Томе і Принсіпі — 30,97 долара;
Малаві — 25,46 долара.
В Україні 1 Гб мобільних даних коштує в середньому 75 центів.
В Україні
В Україні наданням послуг мобільного Інтернету займаються наступні торгові марки:
GSM (WAP, GPRS, EDGE)
Київстар
Vodafone
Lifecell
CDMA
PEOPLEnet
Інтертелеком
Велтон.Телеком
Vodafone
UMTS (W-CDMA)
ТриМоб
Київстар
Lifecell
Vodafone
WiMAX
FreshTel
Giraffe
та інші.
Примітки
Див. також
Мобільний зв'язок
GPRS
W-CDMA
Телефонія
Інтернет
Мобільний зв'язок
|
20724439
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gmajnica
|
Gmajnica
|
Gmajnica is a settlement in the Municipality of Komenda in the Upper Carniola region of Slovenia.
Name
The name Gmajnica is a diminutive of the common noun gmajna 'commons', referring to land that was jointly owned and used by the village community. The noun gmajna is a borrowing from Middle High German gemeine, with the same meaning, and it is found in other Slovene toponyms such as Gmajna near Krško.
References
External links
Gmajnica on Geopedia
Populated places in the Municipality of Komenda
|
2539356
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/SMIM7
|
SMIM7
|
SMIM7 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 19-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 75 амінокислот, а молекулярна маса — 8 631.
Локалізований у мембрані.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 19
Некатегоризовані білки
|
6949031
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Reigny
|
Reigny
|
Reigny is a commune in the Cher department in the Centre-Val de Loire region of France.
Geography
A farming area comprising the village and a few hamlets situated on the banks of the river Arnon, some south of Bourges, at the junction of the D38 with the D62 and D997 roads.
Population
Sights
The Romanesque church of St. Martin, built in the twelfth century.
A watermill.
See also
Communes of the Cher department
References
External links
Communes of Cher (department)
|
1604506
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BA%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%29
|
Кіберджек (фільм)
|
Кіберджек (фільм)
«Кіберджек» — фантастичний бойовик.
Сюжет
Терористи захоплюють наукову лабораторію «Квантум», що створила новий «безпечний» комп'ютерний вірус з біологічним компонентом. Колишній поліцейський Нік Джеймс стає на шляху кіберджеків — злочинців, що викрадають нові технології. Кіберджеки вбивають керівника лабораторії, захоплюють у заручники його дочку Алекс, з якою дружить Нік, і викрадають вірус. Тільки Нік, який пішов з поліції після смерті напарника, безжально вбитого кіберджеками, може зупинити найнебезпечніших злочинців, яким володіння вірусом може дати справді безмежну владу. Ніку доводиться згадати про своє минуле «крутого поліцейського» і зробити відчайдушну спробу врятувати Алекс і, можливо, весь світ.
У ролях
Майкл Дудікофф — Нік Джеймс
Сукі Кайзер — доктор Алекс Ройс
Брайон Джеймс — Нассім
Джон Кетберт — Девон
Джеймс Том — Тревіс
Топаз Хасфаль-Шу — Меган
Гарвін Кросс — Нумб
Дін МакКензі — Риф
Дункан Фрейзер — доктор Філіп Ройс
Хіро Канагава — Кенжі
Елвін Сандерс — Джонні
Террі Барклай — Хорнінг
Джеррі Вассерман — Ніл Джервіс
Джон Тенч — Шрек
Крейг Брунанскі — Стюарт
Кейт Ланкастер — Ненс
Марк Екерстрім — Сол
Арт Ірідзава — Ошида
Дженніфер Джейсі — Джей Пі Томас
Ендрю Гай — молодий поліцейський
Сара Річардсон — подруга
Джонатан Волкер — Дітер / технік зонду
Девід Фредерікс — старий поліцейський
Роберт Х. Стрейт — читач новин
Шантель Тангуе — танцюристка
Посилання
Фільми США 1995
Фільми Японії 1995
Фантастичні фільми 1995
Науково-фантастичні фільми Канади
Науково-фантастичні фільми США
Науково-фантастичні фільми Японії
Фільми англійською мовою
Фільми-бойовики США
Фільми-бойовики Канади
Фільми-бойовики Японії
|
3413861
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%BB%D1%84%D0%B0%D1%81%D1%82%20%28%D0%9D%D1%8C%D1%8E-%D0%99%D0%BE%D1%80%D0%BA%29
|
Белфаст (Нью-Йорк)
|
Белфаст (Нью-Йорк)
Белфаст — місто в США, в окрузі Аллегені штату Нью-Йорк. Населення — 1637 осіб (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали особи в 655 домогосподарствах у складі 440 родин. Було 1044 помешкання
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,7 %. Частка іспаномовних становила 1,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 25,8 % — особи молодші 18 років, 58,5 % — особи у віці 18—64 років, 15,7 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 39,1 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 98,0 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 96,5 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 14,8 % осіб, у тому числі 19,3 % дітей у віці до 18 років та 10,2 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 734 особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 28,3 %, виробництво — 22,3 %, будівництво — 9,1 %, роздрібна торгівля — 7,4 %.
Примітки
Джерела
Містечка Нью-Йорку
Населені пункти округу Аллегені (Нью-Йорк)
Населені пункти США, засновані 1824
|
28992362
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kral%20K%C4%B1z%C4%B1%20Mausoleum
|
Kral Kızı Mausoleum
|
Kral Kızı Mausoleum or Kral Kızı Turbe is a türbe dedicated to the Bosnian princess Catherine located in the city of Skopje, North Macedonia, near the Faculty of Natural Sciences and Mathematics of Ss. Cyril and Methodius University. The tomb was reconstructed in 2014 by the Ministry of Culture of Macedonia with financial contribution from the Ministry of Culture and Sports of Bosnia and Herzegovina, after having been destroyed in the 1963 earthquake.
There has been a dilemma among scientists and the local population if it is a cult place or a personal cult which has got several tombs at different locations. The mausoleum of the king's daughter (princess) takes place among Islamic-Oriental sacral objects of Ottoman cultural provenience, also among Bosnian and more specifically Bosniak, and broadly spoken, of Macedonian cultural heritage in the Balkan Peninsula.
History
Historical sources cannot give the information when was the mausoleum built. Although there is no scripture on the mausoleum or on its remnants, which could determine its age, it can surely be stated that it has been built at the end of the 15th and the beginning of the 16th century.
Some of the studies, especially the one issued by Vera Đorđević: The Grave Of The "Kings Daughter" in Skopje, cannot be taken into account because of its arbitrariness and inaccuracy regarding historical facts about this cultural and religious artifact belonging to the early ages of the Ottoman rule on the Balkan peninsula. It is important to emphasize that, a bit earlier, Smail Softić, at the time a student in the "King Alexander I" Madrasah in Skopje has shown interest about the history of the mausoleum.
We have no information about the date of her death, thus we cannot conclude that the wearing of black veils in that time is a sign for grievance. It is more logical that the black color was chosen because of the climate. „In memory of Katarina, the Bosnian queen and widow who distinguished herself in patience, hygiene, piety and humility.“ The portrait of the queen is placed in the Vatican, The Sistine Chapel, on the Roselli’s diptych named „Speech at the hill“ right next to the Pope Sixtus IV, in the company of the captains, the maids of honor and her son.
According to another version Sigismund and Katarina, as a prince and a princess of Bosnia, were heading towards Istanbul. Ishak Beg Ishaković, a famous border guard aristocrat, was responsible for the safety of their journey. The princess fell ill underway, in Skopje they tried to heal her, but she died there and Sigismund carried on heading towards Istanbul. After receiving the information about the death of the young princess, Ottoman sultan Mehmed II ordered the building of a mausoleum. This was a personal wish and command of the sultan. Sigismund and Katarina had converted to Islam while in Bosnia, so they were free people, not prisoners. Their acceptance of Islam was important for the sultan's decision to raise a mausoleum for Katarina as an aristocrat and Muslim. An acceptance of Muslim names was not a condition in their conversion.
Epilogue
The Muslims from Skopje visited her mausoleum and burnt candles there. The Sheiks of the Sersem Ali-Baba Tekke took care for the tomb. They believed that in the land of her ancestors was one of the seven graves ("Yedi tabut"), where the remnants of Sari Saltuk-Dede were buried.
Prince Sigismund reached the title Bey in Istanbul and Karahisar. Historical sources record him as Ishak-Bey Kraljević (Kraloğlu, literally son of the king), as he was the Sanjak Bey of the Karasi region. After a defeat at the Battle of Farsus (1488), he was captivated by Egyptians in the same time when Ahmed Pasha Hercegović was captured. He is not recorded in the historical sources after 1490, which is an indication that he has died shortly afterwards. He was buried in the Greek town of Sérres near the Halvetian Tekke.
Modern days
Before it has been demolished in the 1963 earthquake, the mausoleum, with its harmonious architectural solution, dimensions and its aesthetic appearance, has given the location a unique ambience. According to its structure, it belongs to an open type of mausoleum with a square foundation made up of stone blocks. Four heart-shaped vaulted pillars were covered with bricks at the top. The four sided cupola of the mausoleum was covered with tiles. On the basis of the pillars, capitals and at the ending wreath there was a molding. For years, since the 1963 earthquake, this location was abandoned and left to negligence and oblivion, and it had very few visitors. Only the princess grave and the fundaments of the mausoleum were distinguishable. In the popular tradition, and in days prior to the catastrophe that engulfed the entire region, this place was considered to be cult, and again in recent times it has become a place where candles are burnt for the souls of the dead relatives and beloved ones. This prompted local government to an urgent restoration of the ruins, on which the new-old mausoleum has been erected by using the stony remnants and other relatively preserved artifacts. The tomb's reconstruction was finished in 2014 by the Ministry of Culture of Macedonia with financial contribution from the Ministry of Culture and Sports of the Federation of Bosnia and Herzegovina.
The "Princess mausoleum" or the " King's Daughter mausoleum", or the "mausoleum of Bosnian princess Catherine" is listed among the oldest Islamic and oriental sacral objects. It has been mentioned as an Ottoman-Bosniak monument too. However, it bears a certain significance in the culture of North Macedonia and its history.
Sources
Миљенко С. Филиповић, Краљ К'зи; in: Југословенски историјски часопис, год. V, св. 1–2.
В. Ђорђевић, Гроб “Краљеве кћери“ у Скопљу (Краљ К'зи); in: Јужни преглед, бр. 11–12, Скопље, новембар-децембар 1934, 453–457.
С. Софтић, Муслиманске старине у Скопљу; in: Скопски гласник, бр. 294, Скопље 1934.
Крум Томовски, Преглед на позначајните турбиња во Македонија; u: Зборник на техничкиот факултет 1957/58, Скопје 1957/58, 95/111; also: L. Bogojević, Les turbés de Skopje; u: Estratto dagli alti sel secondo congresso internazionale di arti turca, Pls. XI-XIV, Napoli 1965, 31–39.
Реџеп Шкријељ (Redžep Škrijelj), Мухаџирската криза и населување на Бошњаците во Македонија (1875-1901), Bigoss, Скопје 2006, 225–227; Also, R. Şkriyel, Kral Kızı Türbesi – Makedonya’daki Boşnakların en eski anıtı;in: 18 ULUSLARARASI HIDIRELLEZ BAHAR ŞENLIKLERİ FESTIVALİ (Zbornik radova), Valandova 2009.
References
Tourism in North Macedonia
Buildings and structures in Skopje
Mausoleums
Kotromanić dynasty
|
3278640
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%B0
|
Тайна
|
Тайна
Тайна — село, Красногорський район, Алтайський край
Тайна — село, Газімуро-Заводський район, Забайкальський край
Тайна — присілок, Канський район, Красноярський край
Тайна — село, громада округу Нітра, Нітранський край
Тайна — річка в Тернопільській області, права притока Гнилої
ru:Тайна
|
26120868
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Yuriy%20Kulish
|
Yuriy Kulish
|
Yuriy Kulish
Yuriy Petrovych Kulish (born 22 August 1963) is a Ukrainian professional football coach and a former player.
He has worked as an assistant to Leonid Kuchuk in several clubs.
European club competitions
1989–90 European Cup with FC Dnipro Dnipropetrovsk: 4 games.
1990–91 UEFA Cup with FC Chornomorets Odesa: 2 games.
References
External links
1963 births
Living people
Footballers from Dnipro
Soviet men's footballers
Ukrainian men's footballers
Men's association football defenders
Ukrainian expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Russia
Expatriate men's footballers in Moldova
Expatriate men's footballers in Sweden
Expatriate men's footballers in Belarus
Ukrainian expatriate sportspeople in Moldova
Soviet Top League players
FC Dnipro Cherkasy players
FC Kaisar players
FC Sokol Saratov players
FC Rotor Volgograd players
FC Chornomorets Odesa players
FC Dnipro players
CS Tiligul-Tiras Tiraspol players
FC Nyva Ternopil players
MFC Mykolaiv players
FC Transmash Mogilev players
FC Odesa players
Ukrainian football managers
Ukrainian expatriate football managers
Expatriate football managers in Moldova
FC Tiraspol managers
FC Krystal Kherson managers
FC Real Pharma Odesa managers
Moldovan Super Liga managers
FC Nosta Novotroitsk players
FC Dynamo Kirov players
FC Akademiya Tolyatti players
|
2201929
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%94%D0%B0%D0%BB%D1%8F%20%28%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%97%D0%B2%29
|
Вулиця Даля (Миколаїв)
|
Вулиця Даля (Миколаїв)
Вулиця Даля — вулиця в історичній частині міста Миколаєва.
Розташування
Вулиця Даля починається від вулиці Чкалова і закінчується тупиком біля вулиці Млинної. Застроєна в основному старовинними одноповерховими будинками.
Історія
Колишня Мала Міщанська вулиця — поперечна вулиця, що з'явилася в другій половині XIX ст. в районі новобудов, на південному заході міста. Назва вулиці дана Г. Г. Автомоновим у 1835 році. В цій частині міста селилися робочі, майстрові, дрібні торговці, тобто міщани, тому і дана така назва. Визначення «мала» дано у зв'язку з тим, що вже існувала Міщанська вулиця. Крім того, Мала Міщанська була коротша за Міщанську вулицю. Після революції була перейменована у вулицю Леккерта — псевдонім Р. Д. Лепуха, робітника — шевця, члена Бунда, страченого за замах на віленського губернатора. 1986 року вулиця була знову перейменована, тепер у вулицю Даля.
Будівлі
На розі вулиць Даля і Дунаєва знаходиться найголовніша визначна пам'ятка вулиці — Миколаївський національний академічний український театр драми і музичної комедії.
На вулиці Даля знаходиться Коледж преси та телебачення та середня загальноосвітня школа № 37.
Див. також
Вулиці Миколаєва
Примітки
Заводський район (Миколаїв)
Даля
|
15822255
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Concourson-sur-Layon
|
Concourson-sur-Layon
|
Concourson-sur-Layon (literally Concourson on Layon) is a former commune in the Maine-et-Loire department in western France. On 30 December 2016, it was merged into the new commune Doué-en-Anjou.
Geography
The village lies in the middle of the commune, on the right bank of the Layon, which flows northwestward through the commune.
See also
Communes of the Maine-et-Loire department
References
Concoursonsurlayon
|
1237777
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Polarizability
|
Polarizability
|
Polarizability usually refers to the tendency of matter, when subjected to an electric field, to acquire an electric dipole moment in proportion to that applied field. It is a property of particles with an electric charge. When subject to an electric field, the negatively charged electrons and positively charged atomic nuclei are subject to opposite forces and undergo charge separation. Polarizability is responsible for a material's dielectric constant and, at high (optical) frequencies, its refractive index.
The polarizability of an atom or molecule is defined as the ratio of its induced dipole moment to the local electric field; in a crystalline solid, one considers the dipole moment per unit cell. Note that the local electric field seen by a molecule is generally different from the macroscopic electric field that would be measured externally. This discrepancy is taken into account by the Clausius–Mossotti relation (below) which connects the bulk behaviour (polarization density due to an external electric field according to the electric susceptibility ) with the molecular polarizability due to the local field.
Magnetic polarizability likewise refers to the tendency for a magnetic dipole moment to appear in proportion to an external magnetic field. Electric and magnetic polarizabilities determine the dynamical response of a bound system (such as a molecule or crystal) to external fields, and provide insight into a molecule's internal structure. "Polarizability" should not be confused with the intrinsic magnetic or electric dipole moment of an atom, molecule, or bulk substance; these do not depend on the presence of an external field.
Electric polarizability
Definition
Electric polarizability is the relative tendency of a charge distribution, like the electron cloud of an atom or molecule, to be distorted from its normal shape by an external electric field.
The polarizability in isotropic media is defined as the ratio of the induced dipole moment of an atom to the electric field that produces this dipole moment.
Polarizability has the SI units of C·m2·V−1 = A2·s4·kg−1 while its cgs unit is cm3. Usually it is expressed in cgs units as a so-called polarizability volume, sometimes expressed in Å3 = 10−24 cm3. One can convert from SI units to cgs units as follows:
≃ 8.988×1015 ×
where , the vacuum permittivity, is ~8.854 × 10−12 (F/m). If the polarizability volume in cgs units is denoted the relation can be expressed generally (in SI) as .
The polarizability of individual particles is related to the average electric susceptibility of the medium by the Clausius–Mossotti relation:
where R is the molar refractivity, is the Avogadro constant, is the electronic polarizability, p is the density of molecules, M is the molar mass, and is the material's relative permittivity or dielectric constant (or in optics, the square of the refractive index).
Polarizability for anisotropic or non-spherical media cannot in general be represented as a scalar quantity. Defining as a scalar implies both that applied electric fields can only induce polarization components parallel to the field and that the and directions respond in the same way to the applied electric field. For example, an electric field in the -direction can only produce an component in and if that same electric field were applied in the -direction the induced polarization would be the same in magnitude but appear in the component of . Many crystalline materials have directions that are easier to polarize than others and some even become polarized in directions perpendicular to the applied electric field, and the same thing happens with non-spherical bodies. Some molecules and materials with this sort of anisotropy are optically active, or exhibit linear birefringence of light.
Tensor
To describe anisotropic media a polarizability rank two tensor or matrix is defined,
so that:
The elements describing the response parallel to the applied electric field are those along the diagonal. A large value of here means that an electric-field applied in the -direction would strongly polarize the material in the -direction. Explicit expressions for have been given for homogeneous anisotropic ellipsoidal bodies.
Application in crystallography
The matrix above can be used with the molar refractivity equation and other data to produce density data for crystallography. Each polarizability measurement along with the refractive index associated with its direction will yield a direction specific density that can be used to develop an accurate three dimensional assessment of molecular stacking in the crystal. This relationship was first observed by Linus Pauling.
Polarizability and molecular property are related to refractive index and bulk property. In crystalline structures, the interactions between molecules are considered by comparing a local field to the macroscopic field. Analyzing a cubic crystal lattice, we can imagine an isotropic spherical region to represent the entire sample. Giving the region the radius , the field would be given by the volume of the sphere times the dipole moment per unit volume
=
We can call our local field , our macroscopic field , and the field due to matter within the sphere, We can then define the local field as the macroscopic field without the contribution of the internal field:
The polarization is proportional to the macroscopic field by where is the electric permittivity constant and is the electric susceptibility. Using this proportionality, we find the local field as which can be used in the definition of polarization
and simplified with to get . These two terms can both be set equal to the other, eliminating the term giving us
.
We can replace the relative permittivity with refractive index , since for a low-pressure gas. The number density can be related to the molecular weight and mass density through , adjusting the final form of our equation to include molar refractivity:
This equation allows us to relate bulk property (refractive index) to the molecular property (polarizability) as a function of frequency.
Tendencies
Generally, polarizability increases as the volume occupied by electrons increases. In atoms, this occurs because larger atoms have more loosely held electrons in contrast to smaller atoms with tightly bound electrons. On rows of the periodic table, polarizability therefore decreases from left to right. Polarizability increases down on columns of the periodic table. Likewise, larger molecules are generally more polarizable than smaller ones.
Water is a very polar molecule, but alkanes and other hydrophobic molecules are more polarizable. Water with its permanent dipole is less likely to change shape due to an external electric field. Alkanes are the most polarizable molecules. Although alkenes and arenes are expected to have larger polarizability than alkanes because of their higher reactivity compared to alkanes, alkanes are in fact more polarizable. This results because of alkene's and arene's more electronegative sp2 carbons to the alkane's less electronegative sp3 carbons.
Ground state electron configuration models are often inadequate in studying the polarizability of bonds because dramatic changes in molecular structure occur in a reaction.
Magnetic polarizability
Magnetic polarizability defined by spin interactions of nucleons is an important parameter of deuterons and hadrons. In particular, measurement of tensor polarizabilities of nucleons yields important information about spin-dependent nuclear forces.
The method of spin amplitudes uses quantum mechanics formalism to more easily describe spin dynamics. Vector and tensor polarization of particle/nuclei with spin are specified by the unit polarization vector and the polarization tensor P`. Additional tensors composed of products of three or more spin matrices are needed only for the exhaustive description of polarization of particles/nuclei with spin .
See also
Dielectric
Electric susceptibility
Polarization density
MOSCED, an estimation method for activity coefficients which uses polarizability as one of its parameters
References
Atomic physics
Chemical physics
Electric and magnetic fields in matter
Polarization (waves)
|
5243167
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Illumishade
|
Illumishade
|
Illumishade — швейцарський рок-гурт, створений у 2019 році.
Гурт заснували у 2019 році учасники гурту Eluveitie, Фаб’єн Ерні та Йонас Вольф.
Гурт створює кінематографічну та фентезійну музику в поєднанні з хард-роком і хеві-металом. Гурт підписав контракт з Napalm Records.
Назва гурту є поєднанням англійських слів illumination і shade і вказує на контрасти: контрасти різних музичних смаків учасників, контрасти в музиці, контрасти між баладами і хард-роковими треками.
Історія
Гурт Illumishade був створений Фаб’єном Ерні у вересні 2018 року для дипломного проекту на ступінь магістра.
Фаб’єн Ерні згадує:
«Все почалося власне через те, що я мав отримати диплом магістра у вересні минулого року. Моє завдання полягало в тому, щоб створити концепцію, гурт і грати музику приблизно 40 хвилин.»
«Після моєї магістерської роботи нам усім сподобалася наша динаміка в гурті і ми дійсно насолоджувалися музикою, і було б шкода просто зупинитися!»
Учасники гурту вирішили продовжити грати разом і записати альбом.
Перший сингл, «World's End», був випущений 5 лютого 2020 року, а трохи більше ніж через тиждень вийшов другий сингл, «Rise».
15 травня 2020 року гурт самостійно випустив свій дебютний альбом, Eclyptic: Wake of Shadows. Альбом отримав схвальні відгуки.
14 і 15 квітня 2023 року гурт Illumishade вперше зіграв концерт у Нідерландах після того, як попередній концерт у 2021 році було скасовано через пандемію COVID-19.
У липні 2023 року гурт підписав контракт з лейблом Napalm Records, а випуск другого альбому, Another Side of You, був оголошений на лютий 2024 року. Тоді ж було оголошено європейський тур.
Гурт збирається вперше виступити в Північній Америці для підтримки гурту Korpiklaani у квітні-травні 2024 року.
Учасники гурту
Фаб’єн Ерні (Fabienne Erni) — головний вокал, клавішні
Йонас Вольф (Jonas Wolf) — гітара, бек-вокал
Mirjam Skal (Mirjam Skal) — клавішні, бек-вокал
Янік Урбанчик (Yannick Urbanczik) — бас
Марк Фрідріх (Marc Friedrich) — ударні
Дискографія
Студійні альбоми
Сингли
Промо сингли
Примітки
Посилання
Офіційний веб-сайт
Музичні колективи, що з'явились 2019
Музиканти Napalm Records
|
1699254
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Новоселівська сільська рада (Волноваський район)
|
Новоселівська сільська рада (Волноваський район)
Новоселівська сільська рада — колишній орган місцевого самоврядування у Волноваському районі Донецької області. Адміністративний центр — село Новоселівка.
Населені пункти
Сільській раді підпорядковані населені пункти:
c. Новоселівка
с. Запорізьке
с. Кам'янка
с-ще Маловодне
с. Новоселівка Друга
с. Степанівка
Склад ради
Рада складається з 20 депутатів та голови.
Керівний склад сільської ради попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними джерела
Примітки
Посилання
Картка ради на сайті Верховної Ради України
Волноваський район (1923—2020)
|
2440073
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%28%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%29
|
Вулиця Полунична (Львів)
|
Вулиця Полунична (Львів)
Вулиця Полунична — вулиця у Шевченківському районі міста Львів, місцевість Збоїща. Пролягає від вулиці Чигиринської на захід, до заводу пластмасової фурнітури, перед яким розгалужується на два напрямки — один завершується тією ж вулицею Чигиринською, інший — перехрестям з вулицями Шкіряною та Братньою.
Історія та забудова
Вулиця виникла у складі селища Збоїща під назвою Крива. У 1958 році, після приєднання Збоїщ до Львова, отримала сучасну назву.
Забудована одноповерховими приватними садибами.
Примітки
Джерела
Посилання
Вулиці Шевченківського району Львова
|
4772344
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%87%D0%B0%D0%B3%D1%96%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%A2%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Волочагіно (Тверська область)
|
Волочагіно (Тверська область)
Волочагіно — присілок в Старицькому районі Тверської області Російської Федерації.
Населення становить 20 осіб. Входить до складу муніципального утворення сільське поселення Луковниково.
Історія
Від 2005 року входить до складу муніципального утворення сільське поселення Луковниково. Раніше населений пункт належав до Ряснинського сільського округу.
Населення
Примітки
Населені пункти Старицького району
|
107444
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D1%96%20%D0%B3%D0%B0%D1%81%D1%8F%D1%82%D1%8C%20%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%20%28%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%29
|
Хвилі гасять вітер (роман)
|
Хвилі гасять вітер (роман)
«Хвилі гасять вітер» — фантастичний детектив братів Стругацьких, продовженням роману «Жук у мурашнику». Заключний роман Світу Полудня. Завершує трилогію про Максима Каммерера.
Твір написаний у вигляді спогадів Максима Каммерера — співробітника КОМКОН-2 (комісії контролю наукових досягнень). Розслідування загадкових та нез'ясовних подій на Землі та у Космосі групою під його керівництвом призводить до «Великого Одкровення». Суть його у тому що у процесі еволюції незначна частина людства еволюціонувала у Люденів. Саме діяльність цієї надраси, її етика, методи та дії щодо іншої частини людства і складають основну проблематику роману.
Сюжет
Максим Каммерер у віці 89-и років згадує в мемуарах своє життя, до чого його спонукає лист Майї Глумової. Вона просить з'ясувати справжні імена авторів «П'яти біографій століття». Максим лише знаходить відомості, що ті були співробітниками групи «Людени» Інституту дослідження космічної історії. Це спонукає його розповісти людям про його стосунок до подій «Великого Одкровення» кілька десятків років тому.
На початку 2190-х років, Каммерер працював у КОМКОН-2 начальником одного з відділів надзвичайних подій. У функції цих відділів входить дослідження будь-яких потенційно небезпечних явищ. Після надзвичайної події на планеті Тисса, де екіпаж корабля раптом став вважати наче всі люди, крім них, загинули, а потім був врятований особою в білому, Каммерер піднімає проблему прогресорства цивілізації Мандрівників серед людей. Максим знаходить схвалення у свого безпосереднього начальника Атоса-Сидорова і отримує можливість зібрати групу розслідування під кодовою назвою «Візит старої дами». Воно покликане виявити можливу прогресорську діяльність на Землі й Периферії.
Після вбивства потенційного агента Мандрівників Льва Абалкіна з'явився термін «синдром Сікорські» — «неконтрольований страх перед втручанням Мандрівників у життя земного людства». Це спонукало до припинення розмов про можливість прогресорства інших цивілізацій на Землі. Каммерер зазнає невдачі у розслідуванні. Єдиним, хто всерйоз його сприйняв, стає історик науки, борець з приховуванням будь-яких результатів наукових досліджень Айзек Бромберг, котрий запропонував «Меморандум Бромберга». Сенс його полягає в тому, що людство буде розділене Мандрівниками на дві нерівні частини за відомими їм одним параметрами. Менша частина під впливом прогресторства чужопланетян випередить в розвитку звичайне людство. Максим на основі цього шукає випадки, які можна трактувати як відбір Мандрівниками людей для своїх планів.
Одним із співробітників, що почали роботу над цією ж темою, стає Тойво Глумов, колишній прогресор, котрий покинув прогресорство, щоб стати «мисливцем за прогресорами». В своїх розслідуваннях він виділяє «фукаміфобію» — недавнє поширення відмов від процедури фукамізації (посилення організму), «синдром пінгвіна» — захворювання, що виражається в дивних снах після прольоту конкретних регіонів космосу, які одні вважають страшними, а меншість приємними, і появі в селищі Мала Пеша невідомих істот, яких одні люди панічно бояться, а інші відчувають до них жалість.
За цим дослідженням вдалося скласти список персоналій, і вислати агентів. Підозри падають на Александра Джонатана Флемінга, спеціаліста з конструювання живих організмів, кількох жителів Малої Пеші, директора «Інституту диваків» Логовенка і начебто дослідника чужопланетян Альберта Тууля.
Розслідування приводить Максима і Глумова в дослідницький центр «Інституту диваків», де всі ці випадки реєструються і вивчаються. До того ж всі відвідувачі повинні пройти процедуру тестування на «дивакуватість». Каммерер впевнюється у наявності агентури Мандрівників на Землі.
Директор Інституту Логовенко розповідає співробітникам КОМКОН-2, що насправді вони стикалися не з агентами Мандрівників, а з новим видом людини. Вчені Інституту відкрили в мозку людини «третю імпульсну» систему, у більшості відсутню, а у небагатьох, що володіють нею — неактивну. Активізація «третьої імпульсної» перетворює людину на Людена — істоту з надлюдським можливостями та іншим типом мислення. Після перетворення більшість Люденів швидко втрачає колишні прив'язаності, оскільки не сприймає звичайних людей як рівних партнерів по спілкуванню. Намагаючись створити власне суспільство, Людени почали таємний відбір людей з «третьою імпульсною» системою, вивчаючи реакцію на різні явища.
Глумов вважає Люденів продуктом Мандрівників, які вторгаються в людське суспільство. Після відвідин інституту у Глумова виявляється «зубець-Т на ментограмі», що показує наявність «третьої імпульсної» системи. Глумова сприймають за агента Мандрівників, що дезінформував КОМКОН-2. Він вирішує приєднатися до Люденів, зважаючи на їхні можливості. Згодом він присилає Максиму повідомлення про існування 432-х Люденів у цей час. Скоро колишній співробітник втрачає інтерес до людей, з якими він був пов'язаний, і перестає давати про себе знати.
Оприлюднення факту існування Люденів отримує назву «Велике Одкровення». Максим завершує мемуари словами про те, що сказав Майї Глумовій, матері Тойво, усе, що мав сказати.
Коментарі авторів
За словами Бориса Стругацького, Людени тотожні Мандрівникам. Різні цивілізації всесвіту, перейшовши на рівень своїх Люденів, вливалися в число Мандрівників, для яких космос стає спільним домом.
Цікаві факти
У тексті роману неодноразово згадуються українські міста Київ і Харків. Зокрема, на факультеті управління Київського університету викладав Данило Логовенко (друг Максима Каммерера), який згодом очолив харківську філію Інституту метапсихічних досліджень (Інститут диваків). Українське місто Середина-Буда згадується як місце народження заступника Логовенка Богдана Гайдая, котрий, як зазначено в рапорті Тойво Глумова, безпроблемно спілкувався з іншопланетним візитером Чаклуном українською мовою.
Примітки
Посилання
«Хвилі гасять вітер» на «Лаборатории Фантастики»
Науково-фантастичні романи Росії
Романи братів Стругацьких
Науково-фантастичні романи 1984
Науково-фантастичні романи 1985
Світ Полудня
|
3808696
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%28%D0%91%D1%83%D0%B7%D0%B4%D1%8F%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Володарське (Буздяцький район)
|
Володарське (Буздяцький район)
Володарське — присілок у складі Буздяцького району Башкортостану, Росія. Входить до складу Кілімовської сільської ради.
Населення — 23 особи (2010; 21 у 2002).
Національний склад:
татари — 90 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Буздяцького району
Присілки Башкортостану
|
10970436
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1980%20Australian%20Open%20%E2%80%93%20Women%27s%20singles
|
1980 Australian Open – Women's singles
|
1980 Australian Open – Women's singles
Hana Mandlíková defeated Wendy Turnbull in the final, 6–0, 7–5 to win the women's singles tennis title at the 1980 Australian Open. The women’s tournament was held from November 24th - 30th, 1980 – separately from the men’s event, which began in late December and concluded the first week of 1981.
Barbara Jordan was the reigning champion, but did not compete this year.
As of 2024, this was the last time at the Australian Open where neither finalist had previously won a major; the 1998 Wimbledon Championships would be the next occurrence of such a final, a span of 63 tournaments. Turnbull was the last Australian to reach the final until Ashleigh Barty in 2022.
Seeds
The seeded players are listed below. Hana Mandlíková is the champion; others show the round in which they were eliminated.
Martina Navratilova (semifinals)
Evonne Goolagong (second round)
Hana Mandlíková (champion)
Wendy Turnbull (finalist)
Greer Stevens (quarterfinals)
Virginia Ruzici (quarterfinals)
Pam Shriver (quarterfinals)
Sylvia Hanika (third round)
Qualifying
Draw
Key
Q = Qualifier
WC = Wild card
LL = Lucky loser
r = Retired
Finals
Earlier rounds
Section 1
Section 2
Section 3
Section 4
External links
1980 Australian Open – Women's draws and results at the International Tennis Federation
Women's singles
Australian Open (tennis) by year – Women's singles
1980 in Australian women's sport
1981 in Australian women's sport
1980 WTA Tour
|
18784705
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Irano-Afghan%20race
|
Irano-Afghan race
|
Irano-Afghan race
The Irano-Afghan race or Iranid race is an obsolete racial classification of human beings based on a now-disproven theory of biological race. Some anthropologists of the 20th century classified the populations native to the Iranian plateau as belonging to this race, which was usually seen as a subrace of the Caucasian race or the Mediterranean racial subtype of that race, depending on the authority consulted.
Physiognomy
American anthropologist Carleton S. Coon described the Irano-Afghan race as a branch of the Mediterranean race, describing them as being long-faced, high-headed and leptorrhine (having long and narrow noses). By contrast, Swedish anthropologist Bertil Lundman postulates an "Iranid" subtype of his "Eastern Mediterranean" race. American anthropologist Earnest Hooton in 1946 describes the "Iranian Plateau type" as distinct from the Atlanto-Mediterranean one:
According to Italian anthropologist Renato Biasutti the type was defined by:
British anthropologist John Lawrence Angel, following Coon in 1971, discusses a "Nordic-Iranian type" in the following terms:
See also
Iranian peoples, a modern-day grouping of Indo-European peoples
Caspian race, term used by some racial anthropologists to describe a sub-group of the obsolete Caucasian race
Arabid race
References
Historical definitions of race
Pseudoscience
|
108269
|
https://en.wikipedia.org/wiki/West%20Modesto%2C%20California
|
West Modesto, California
|
West Modesto, California
West Modesto is a census-designated place (CDP) in Stanislaus County, California, United States. The population was 5,682 at the 2010 census, down from 6,096 at the 2000 census. It is part of the Modesto Metropolitan Statistical Area.
Geography
West Modesto is located at (37.622281, -121.028784).
According to the United States Census Bureau, the CDP has a total area of , 97.73% of it land and 2.27% of it water.
Climate
According to the Köppen Climate Classification system, West Modesto has a warm-summer Mediterranean climate, abbreviated "CSA" on climate maps.
Demographics
2010
The 2010 United States Census reported that West Modesto had a population of 5,682. The population density was . The racial makeup of West Modesto was 3,020 (53.2%) White, 136 (2.4%) African American, 84 (1.5%) Native American, 263 (4.6%) Asian, 8 (0.1%) Pacific Islander, 1,885 (33.2%) from other races, and 286 (5.0%) from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 3,526 persons (62.1%).
The Census reported that 5,651 people (99.5% of the population) lived in households, 31 (0.5%) lived in non-institutionalized group quarters, and 0 (0%) were institutionalized.
There were 1,593 households, out of which 789 (49.5%) had children under the age of 18 living in them, 757 (47.5%) were opposite-sex married couples living together, 310 (19.5%) had a female householder with no husband present, 166 (10.4%) had a male householder with no wife present. There were 167 (10.5%) unmarried opposite-sex partnerships, and 11 (0.7%) same-sex married couples or partnerships. 255 households (16.0%) were made up of individuals, and 104 (6.5%) had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 3.55. There were 1,233 families (77.4% of all households); the average family size was 3.93.
The population was spread out, with 1,755 people (30.9%) under the age of 18, 646 people (11.4%) aged 18 to 24, 1,545 people (27.2%) aged 25 to 44, 1,275 people (22.4%) aged 45 to 64, and 461 people (8.1%) who were 65 years of age or older. The median age was 30.2 years. For every 100 females, there were 103.4 males. For every 100 females age 18 and over, there were 101.5 males.
There were 1,773 housing units at an average density of , of which 792 (49.7%) were owner-occupied, and 801 (50.3%) were occupied by renters. The homeowner vacancy rate was 3.5%; the rental vacancy rate was 7.0%. 2,682 people (47.2% of the population) lived in owner-occupied housing units and 2,969 people (52.3%) lived in rental housing units.
2000
As of the census of 2000, there were 6,096 people, 1,728 households, and 1,354 families residing in the CDP. The population density was . There were 1,820 housing units at an average density of . The racial makeup of the CDP was 55.27% White, 3.33% African American, 2.53% Native American, 3.07% Asian, 0.36% Pacific Islander, 30.73% from other races, and 4.72% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 51.28% of the population.
There were 1,728 households, out of which 43.0% had children under the age of 18 living with them, 49.7% were married couples living together, 19.0% had a female householder with no husband present, and 21.6% were non-families. 16.6% of all households were made up of individuals, and 6.6% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 3.51 and the average family size was 3.87.
In the CDP, the population was spread out, with 34.2% under the age of 18, 11.2% from 18 to 24, 28.5% from 25 to 44, 16.7% from 45 to 64, and 9.4% who were 65 years of age or older. The median age was 28 years. For every 100 females, there were 104.1 males. For every 100 females age 18 and over, there were 103.9 males.
The median income for a household in the CDP was $30,132, and the median income for a family was $30,848. Males had a median income of $27,286 versus $19,583 for females. The per capita income for the CDP was $10,850. About 23.7% of families and 28.0% of the population were below the poverty line, including 39.0% of those under age 18 and 10.3% of those age 65 or over.
Government
In the California State Legislature, West Modesto is in , and .
In the United States House of Representatives, West Modesto is in .
References
Census-designated places in Stanislaus County, California
Census-designated places in California
|
2118570
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%2C%202016%29
|
Народження нації (фільм, 2016)
|
Народження нації (фільм, 2016)
«Народження нації» — американський історично-драматичний фільм, знятий Нейтом Паркером. Світова прем'єра стрічки відбулась 25 січня 2016 року на кінофестивалі «Санденс», а в Україні — 18 січня 2017 року мовою оригіналу. Фільм розповідає про афроамериканського раба на ім'я Нет Тернер, який очолив повстання проти рабства в 1831 році.
У ролях
Нейт Паркер — Нет Тернер
Армі Гаммер — Семюел Тернер
Марк Бун Джуніор — преподобний Волтголл
Колман Домінго — Генк Тернер
Онжаню Елліс — Ненсі Тернер
Ейжа Наомі Кінг — Черрі
Естер Скотт — Бріджет Тернер
Роджер Гуенвер Сміт — Ісайя
Гебріел Юніон — Естер
Пенелопа Енн Міллер — Елізабет Тернер
Джекі Ерл Гейлі — Реймонд Кобб
Виробництво
Зйомки почались в штаті Джорджія в травні 2015 року і тривали 27 днів.
Нагороди й номінації
Примітки
Посилання
Фільми 2016
Фільми англійською мовою
Фільми-драми США
Історичні фільми США
Біографічні фільми США
Незалежні фільми США
Дебютні фільми режисерів
Фільми США 2016
Суперечки про непристойність у фільмах
|
1766946
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%20%D1%84%D0%BE%D0%BD%20%D0%9B%D0%B5%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%85
|
Франц фон Ленбах
|
Франц фон Ленбах
Франц Сераф Ленбах, з 1882 року — Франц фон Ленбах (Мюнхен) — німецький художник, виразний представник мюнхенської школи образотворчого мистецтва. Особистий портретист Отто фон Бісмарка.
Біографія
Народився 13 грудня 1836 року в місті Шробенхаузен, королівство Баварія.
Розпочав навчання малюванню у Баварській королівській політехнічній школі в Аугсбурзі. У 1854 році Ленбаха приймають до мюнхенської Академії образотворчих мистецтв, де його вчителем стає Карл Теодор фон Пілоті.
У 1858 році, отримавши державну стипендію та додавши до неї кошти, виручені від продажу першої картини, Франц Ленбах вирушає на навчання до Риму. Після нетривалого викладання у веймарській Школі мистецтв (1860–1862), у 1862 році повертається до Італії, де у Флоренції цікавиться роботами Тиціана, Мурільйо, Рубенса.
У 1866 році художник повертається до Мюнхена, винаймає приміщення для майстерні й починає малювати перші портрети. Наступного, 1867, року на Всесвітній виставці у Парижі він отримує золоту медаль 3-го ступеня. На Всесвітній виставці 1873 року у Відні він виставляє портрети двох імператорів: Вільгельма I і Франца Йосипа І. Після цього його просто засипають замовленнями.
У 1874 році відбулася зустріч Ленбаха з канцлером Німеччини Отто Бісмарком, яка згодом переросла у багаторічну дружбу.
У 1882 році Франц Ленбах отримує лицарський хрест ордена Заслуг Баварської корони.
До кінця XIX ст. Франц Ленбах стає найпопулярнішою фігурою у житті художнього Мюнхена, а коло друзів-художників Ленбаха, до якого входили Вільгельм Буш, Франц Дефреггер і Рудольф Епп, домінували у культурному житті міста. Його матеріальне благополуччя сягає такого рівня, що у 1886 році він може собі дозволити придбати велику ділянку землі у центрі міста й винайняти королівського архітектора Габріеля фон Зайдля для побудови своєї величезної вілли в італійському стилі у 1887–1891 рр.., яка отримала назву «Ленбаххаус».
Франц фон Ленбах помер 6 травня 1904 року й похований на західному мюнхенському цвинтарі Вестфрідхоф.
Галерея
Посилання
Художня енциклопедія: Ленбах Франц фон
Один з найкращих майстрів психологічного портрету — Франц Ленбах
Уродженці Баварії
Випускники Мюнхенської академії мистецтв
Німецькі художники
Портретисти
Померли в Мюнхені
|
238940
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B7%D0%BE%D0%B1%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5%20%28%D0%AF%D0%BB%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Ізобільне (Ялтинський район)
|
Ізобільне (Ялтинський район)
Ізобільне (до 1945 року — Корбекуль) — село в Україні, в Ялтинському районі Автономної Республіки Крим, центр сільської ради.
Географія
Село розташоване на висоті 300—350 метрів на рівнем моря під вершинами гори Чатир-Даг за 8 км від Алушти і за 41 км від залізничної станції Сімферополь. Площа села — 657,5 га, населення — 2,3 тисячі чоловік, дворів — 824 (2009).
Археологічні розвідки
Про стародавні поселення на території села і поблизу нього свідчать знахідки залишків неолітичного поселення, таврського могильника і поселення XIV—XV століть.
Історія
Село виникло наприкінці XV століття. Перша письмова згадка припадає на 1773 рі. Згідно з «Відомостями про всі поселення в Сімферопольському повіті» складених 9 жовтня 1805 року тут вже було 45 дворів і мешкало 212 осіб.
За даними на 1864 рік у казенному татарському селі Корбек Ялтинського повіту Таврійської губернії мешкало 763 особи (536 чоловічої статі та 461 — жіночої), налічувалось 148 дворових господарства, існували 2 мечеті.
Станом на 1886 у колишньому державному селі Алуштинської волості мешкало , налічувалось 208 дворових господарств, існували 2 мечеті й лавка..
.
У січні 1918 року тут встановлено радянську владу.
На фронтах радянсько-німецької війни з ворогом боролися 113 жителів села, 109 з них нагороджені орденами і медалями, загинули в боях проти гітлерівців 30 жителів. На честь воїнів, які віддали життя за визволення села від нацистських загарбників, жителі села спорудили обеліск.
Станом на 1971 рік у селі мешкало близько 2 100 чоловік. Тут було розташоване будівельно-монтажне управління № 630 тресту «Укргідроспецбуд» та відділення радгоспу «Алушта», омсновним напрямом якого було виноградарство. Діяли середня школа, два клуби і бібліотека з фондом 13,5 тисяч книг, амбулаторія, два дитячих садки, пошта, побутовий комбінат, чотири магазини, дві їдальні.
У 2014 році відновили спалену у 1994 році мечеть Корбек Джамі.
Населення
За даними перепису населення 2001 року, у селі мешкало 2305 осіб. Мовний склад населення села був таким:
Економіка
У селі розміщується відділення заводу «Алушта», основним напрямом якого є виноградарство і будівельно-монтажне управління № 626.
Освіта
У селі діє загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів з російською мовою навчання з поглибленим вивченням української філології. У школі навчається 209 учнів.
Видатні уродженці
Мустафа Чачі — Герой Соціалістичної Праці.
Примітки
Література
Посилання
who-is-who.com.ua
Села Автономної Республіки Крим
Засновані в XV столітті
Населені пункти Ялтинського району
|
2003054
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Auyuittuq%20National%20Park
|
Auyuittuq National Park
|
Auyuittuq National Park ("the land that never melts") is a national park located on Baffin Island's Cumberland Peninsula, in the Qikiqtaaluk Region of Nunavut, the largest political subdivision of Canada. The park was initially known as Baffin Island National Park when it was established in 1972, but the name was changed in 1976 to its current name to better reflect the region and its history. It features many terrains of Arctic wilderness, such as fjords, glaciers, and ice fields. Although Auyuittuq was established in 1972 as a national park reserve, it was upgraded to a full national park in 2000.
Location and access
Auyuittuq National Park is located on the Cumberland Peninsula of Baffin Island in Nunavut. The park is located within the Arctic Circle. The park covers and is located partially within the Penny Highlands and contains the Penny Ice Cap. The Penny Ice Cap, made of ice sitting on Precambrian granite, creates a series of glaciers, among them the Coronation Glacier. The land reflects the geological history of the area, with deep valleys between the peaks, which include Mount Asgard with an face, and Mount Thor with a face. Along the coast are deep, narrow fjords. In Akshayuk Pass, the winds can reach .
The nearest towns are Qikiqtarjuaq and Pangnirtung. Visitors wishing to enter the park are required by Parks Canada to register at the park office in Pangnirtung or Qikiqtarjuaq, and attend an orientation session. Park user fees apply.
History
First established in 1972 as Baffin Island National Park, in 1975, Parks Canada chose to rename the park in order to better reflect the landscape and the Inuit history within the region. After some debate, the name was changed to Auyuittuq National Park, which is an Inuktitut word meaning "the place that does not melt".
Flora and fauna
Little vegetation can be found in Auyuittuq Park, although the plants found there range from flowers such as mountain avens, campion, Papaver, and saxifrage to shrubs like dwarf birch, Arctic willow, and heather. Many of the plants in Auyuittuq Park grow in clumps to create their own warmer "microclimate" to survive the harsh Arctic conditions.
Because of the exceptionally low vegetation supply on land, wildlife is very scarce. However, the park is bordered on three sides by sea and marine life is found within the park's boundaries. Species that live in Auyuittuq Park include lemmings (both the North American brown lemming and the northern collared lemming), red foxes, snowy owls, peregrine falcons, ermines, rough-legged hawks, gyrfalcons, beluga whales, snow geese, polar bears, wolves, narwhals, Canada geese, Arctic foxes, Arctic hares, and some barren-ground caribou.
Activities
The most common backpacking route in the park is known as Akshayuk Pass, and follows the Weasel and Owl rivers via Summit Lake. In 2008, heavy rain and warm weather caused Summit Lake to burst through its banks, flooding the Weasel River and washing away the Windy Lake bridge. As a result, the hiking routes in the pass are limited to either side of the Weasel River.
Gallery
See also
National Parks of Canada
List of National Parks of Canada
List of Nunavut parks
Arctic Cordillera
Notes
Citations
Further reading
External links
Parks Canada official site
Mount Thor Peak climbing info
Information and pictures - from The Tulugak Hotel
Auyuittuq National Park Information
Newspaper article about Auyuittuq National Park by Dallas Morning News reporter Dave Levinthal
Baffin Island
Parks in Qikiqtaaluk Region
Protected areas established in 1976
National parks in Nunavut
1976 establishments in the Northwest Territories
|
934831
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Paracheirodon
|
Paracheirodon
|
Paracheirodon — рід прісноводних риб родини харацинових (Characidae). Поширені в водах Неотропіків, в Південній Америці.
Представники роду є популярними акваріумними рибами, відомими під назвою неон, або неонова тетра.
Види
P. axelrodi — Неон червоний
P. innesi — Неон звичайний
P. simulans — Неон зелений
Література
Paracheirodon at FishBase
Харацинові
|
4795278
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D1%82%20%D1%83%20%D1%87%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%82%D1%8F%D1%85%20%28%D0%A8%D1%80%D0%B5%D0%BA%29
|
Кіт у чоботях (Шрек)
|
Кіт у чоботях (Шрек)
Кіт у чоботях — один з головних персонажів з франшизи «Шрек» знятих за мотивами європейської казки «Кіт у чоботях». Персонажа озвучує іспанський актор Хосе Антоніо Домінгес Бандера відомий як Антоніо Бандерас.
Вперше Кіт у чоботях з'явився у фільмі «Шрек 2» (2004), незабаром ставши напарником і помічником Шрека (разом з Віслюком). У фільмі «Шрек Третій» (2007) Кіт допомагає Шреку знайти спадкоємця престолу Тридев'ятого королівства. Дія фільму «Шрек назавжди» (2010) відбувається переважно в альтернативному всесвіті, де Кіт є домашнім улюбленцем принцеси Фіони, який набрав вагу після виходу на пенсію. Він зображений як головний герой і протагоніст у спін-оффі 2011 року «Кіт у чоботях» (в якому описано його походження) і його продовженні «Кіт у чоботях 2: Останнє бажання» 2022 року (дія якого відбувається після «Шрек назавжди»). Кіт також з'являється в телевізійному серіалі Netflix, присвяченому йому, «Пригоди Кота у чоботях» (2015-2018).
Кіт був натхненний головним героєм казки «Кіт у чоботях». Його дизайн, створений Томом Хестером, базувався на реальних котах. Кілька персонажів були використані як натхнення для характеристики Кота, таких як Зорро та Індіана Джонс (зокрема, Бандерас в образі першого персонажа з фільму Мартіна Кемпбелла «Маска Зорро та Легенда Зорро»). Ідея зробити Кота головним героєм фільму виникла після його дебютної появи. Антоніо Бандерас озвучує Кота в англійському, іспанському та італійському дубляжах франшизи «Шрек». Спочатку він намагався озвучити персонажа високим голосом, але потім разом з режисерами «Шрека 2» зупинився на більш глибокому тоні, ніж його звичайний голос. Бандерас сказав, що озвучення Кота у чоботях було важливою частиною його кар'єри. Ерік Бауза озвучує Кота в «Пригодах Кота в чоботях».
Персонаж отримав загалом позитивні відгуки, критики високо оцінили його зображення і вважають його джерелом комічного полегшення. Рецензенти розглядають Кота як популярного персонажа Шрека. Озвучка Бандераса також була високо оцінена. Було випущено сувенірну продукцію, натхненну цим персонажем.
Вигадані іспанці
Вигадані мисливці за головами
Шрек
|
7233254
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Giovanni%20Cariani
|
Giovanni Cariani
|
Giovanni Cariani (–1547), also known as Giovanni Busi or Il Cariani, was an Italian painter of the high-Renaissance, active in Venice and the Venetian mainland, including Bergamo, thought to be his native city.
Overview
His father, also Giovanni Busi, was born in Fuipiano Al Brembo which is a hamlet of San Giovanni Bianco (Bergamo), and was appointed a local magistrate for the Venetian authorities. His son, also born in Fuipiano Al Brembo, is known to have lived in Venice starting in 1509, and may have trained with either Giovanni Bellini or Giorgione, and almost certainly was influenced by them. Though he worked often in Bergamo, he died in Venice in 1547. He was strongly influenced by Palma il Vecchio, but had a provincial love of scenery as seen in his Sacra conversazione with a youthful donor. While working in Bergamo (1517–1523), he likely overlapped with Lorenzo Lotto, who worked there from 1513 to 1525.
Cariani and the Courtesans
The 1987 BBC Two television play Cariani and the Courtesans, written and directed by Leslie Megahey, presented a fictionalised account of the painter's time in Venice, with Cariani (Paul McGann) interacting with other historical characters, such as Tullia d'Aragona (Diana Quick), Marcantonio Raimondi (Simon Callow), and Francesco Albani (Michael Gough), with a brief "cameo" by Albrecht Dürer (Frederik de Groot), and narrated by Charles Gray. The narrative is woven around the painting of a number of his works, principally Four Courtesans and Three Gentlemen. Megahey had previously used the same narrative device on the 1979 production Schalcken the Painter.
Partial anthology of works
The Lute Player (–1516) - Musee des Beaux Arts de Strasbourg
Conversation between young woman and old man (1516) - Hermitage Museum, St. Petersburg. .
Resurrection of Christ with two Donors (1520) - Pinacoteca di Brera, Milan .
Pala di San Gottardo (1523) - Pinacoteca di Brera, Milan.
Madonna Cucitrice (1525–28) - Galleria Nazionale d'Arte Antica, Rome.
Finding the True Cross (1530) - Accademia Carrara, Bergamo.
Lovers in a Landscape (1530) - Palazzo Venezia
Lady Portrait (1530) - White Palace, Belgrade
A Concert (1518–20) - National Gallery of Art, Washington DC
Sacra Conversazione with a Youthful Donor (1640) - National Gallery, London
Saint Agata (1516) - National Gallery, Ottawa, Canada.
Portrait (1517) - National Gallery, London .
Selected works
References
"Some Venetian Portraits in English Possession," Herbert Cook, The Burlington Magazine for Connoisseurs (1906) page 343–344.
External links
Painters of reality: the legacy of Leonardo and Caravaggio in Lombardy, an exhibition catalog from The Metropolitan Museum of Art (fully available online as PDF), which contains material on Cariani (see index)
1490s births
1547 deaths
Year of birth uncertain
Italian male painters
16th-century Italian painters
Painters from Bergamo
Italian Renaissance painters
|
743262
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%BD
|
Лурмарен
|
Лурмарен — муніципалітет у Франції, у регіоні Прованс — Альпи — Лазурний Берег, департамент Воклюз. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 620 км на південь від Парижа, 55 км на північ від Марселя, 50 км на південний схід від Авіньйона.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 532 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 1141,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Воклюз
Примітки
Муніципалітети департаменту Воклюз
|
4600654
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%BE
|
Литавіно
|
Литавіно — присілок у Буйському районі Костромської області Російської Федерації.
Населення становить 4 особи. Входить до складу муніципального утворення Центральне сільське поселення.
Історія
У 1929-1936 роках населений пункт належав до Івановської промислової області. Відтак, до 1944 року в складі Івановської області.
Від 2004 року належить до муніципального утворення Центральне сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Буйського району
Присілки Костромської області
|
5208509
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%90%D0%BD%D0%B3%D0%BB%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%201934%E2%80%941935
|
Кубок Англії з футболу 1934—1935
|
Кубок Англії з футболу 1934—1935 — 60-й розіграш найстарішого футбольного турніру у світі, Кубка виклику Футбольної Асоціації, також відомого як Кубок Англії. Втретє титул здобув Шеффілд Венсдей.
Перший раунд
Другий раунд
До другого раунду увійшли переможці першого раунду.
Третій раунд
Четвертий раунд
У цьому раунді зіграли переможці попереднього етапу.
П'ятий раунд
На цьому етапі зіграли переможці попереднього раунду.
Шостий раунд
На цьому етапі зіграли переможці попереднього раунду.
Півфінали
У півфіналах зіграли команди, що перемогли на попередньому етапі.
Фінал
Посилання
Кубок Англії на soccerbase
Кубок Англії на rsssf
1934—1935
Англія
Англія
1934 в англійському спорті
1935 в англійському спорті
|
297201
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B3%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0
|
Старобогданівка
|
Старобогданівка (до 1930 р. — Богданівка) — село в Україні, у Мелітопольському районі Запорізької області. Входить до складу Новобогданівської сільської громади. Населення, за переписом 2001 р., становило 1001 особу.
Географія
Село Старобогданівка знаходиться на правому березі річки Молочна, за 42 км на південний схід від селища Михайлівка. Вище за течією на відстані 2,5 км розташоване село Чапаєвка (Пологівський район), нижче за течією на відстані 1 км розташоване село Троїцьке, на протилежному березі — села Світлодолинське, Любимівка (Пологівський район) та Рибалівка (Пологівський район). Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці та заболочені озера. Поруч проходить залізниця, станція Світлодолинська за 3 км.
Історія
Село було засноване у 1802 році державними селянами-духоборами з Катеринославської, Курської, Орловської і Таврійської губерній. У 1844 році царський уряд переселив їх на Кавказ.
Станом на 1886 рік в селі Терпіннівської волості Мелітопольського повіту Таврійської губернії мешкало 1887 осіб, налічувалось 265 дворів, існували православна церква, 2 школи, 2 лавки.
За Історією міст і сіл Української РСР маємо наступну інформацію про село: «У селі розташовано колгосп ім. Леніна, який має 6 тис. га земельних угідь, в тому числі 5,5 тис. га орної землі, і спеціалізується на виробництві зерна і м'ясо-молочному тваринництві… Працюють восьмирічна школа, будинок культури, клуб, бібліотека. Діє група товариства „Знання“. До послуг трудящих — медичний пункт, ательє пошиття одягу. Село озеленено, є 10 км водогону.»
До 2017 року орган місцевого самоврядування — Старобогданівська сільська рада.
Економіка
«СТАРОБОГДАНІВСЬКЕ», ТОВ.
Об'єкти соціальної сфери
Школа.
Дитячий садочок.
Будинок культури.
Фельдшерсько-акушерський пункт.
Пам'ятки
Курганний могильник Куляб-могила, епоха бронзи. Найбільший зі збережених у Запорізькій області курганів.
За 4 км на захід від села розташований ландшафтний заказник місцевого значення «Тиха заводь».
Південний схил пойми річки Молочна — комплексна пам'ятка природи місцевого значення.
Відомі люди
Поляков Василь Трохимович (1913—1975) — учасник німецько-радянської війни, Герой Радянського Союзу.
Див. також
Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Запорізька область)
Посилання
Погода в селі Старобогданівка
Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. Київ: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1970, с. 615.
Примітки
Села Запорізької області
|
3383127
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D0%BB%D1%96%20%D0%92%D0%BE%D1%82%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Віллі Вотсон
|
Віллі Вотсон
Вільям Вотсон (7 березня 1920 — 24 квітня 2004, Йоганнесбург) — англійський футболіст, що грав на позиції півзахисника, зокрема, за клуб «Сандерленд», а також національну збірну Англії. По завершенні ігрової кар'єри — футбольний тренер і професійний гравець в крикет.
Футбольна кар'єра
Народився 7 березня 1920 року. Вихованець футбольної школи клубу «Гаддерсфілд Таун». Дорослу футбольну кар'єру розпочав 1938 року в основній команді того ж клубу, в якій провів один сезон, взявши участь в 11 матчах чемпіонату.
Своєю грою за цю команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Сандерленд», до складу якого приєднався 1946 року. Відіграв за клуб з Сандерленда наступні вісім сезонів своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Сандерленда», був основним гравцем команди.
Завершив професійну ігрову кар'єру у клубі «Галіфакс Таун», за команду якого виступав протягом 1954—1956 років.
Виступи за збірні
1950 року захищав кольори другої збірної Англії, провівши у її складі 3 матчі.
1949 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Англії. Протягом кар'єри у національній команді провів у її формі 4 матчі.
Був присутній в заявці збірної на чемпіонаті світу 1950 року у Бразилії, але на поле не виходив.
Статистика виступів за збірну
Кар'єра тренера
Розпочав тренерську кар'єру, ще продовжуючи грати на полі, 1954 року, очоливши тренерський штаб клубу «Галіфакс Таун».
Протягом тренерської кар'єри також очолював «Бредфорд Сіті», який став його останнім місцем тренерської роботи. Головним тренером команди з Західного Йоркшира Віллі Вотсон був з 1966 по 1968 рік.
Крикет
Після завершення кар'єри футболіста Вотсон став досить відомим гравцем в крикет. У 1954 році він був визнаний одним з п'яти гравців року за версією «Wisden Cricketers 'Almanack».
Помер 24 квітня 2004 року на 85-му році життя у місті Йоганнесбург.
Примітки
Посилання
англійські футболісти
англійські футбольні тренери
Гравці збірної Англії з футболу
Гравці чемпіонату світу з футболу 1950
Футболісти «Гаддерсфілд Тауна»
Футболісти «Сандерленда»
Футболісти «Галіфакс Тауна»
Тренери ФК «Галіфакс Таун»
Тренери ФК «Бредфорд Сіті»
|
3481979
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Lajasvenator%20ascheriae
|
Lajasvenator ascheriae
|
Lajasvenator ascheriae — вид ящеротазових динозаврів родини кархародонтозаврових (Carcharodontosauridae), що існував у ранній крейді (137 млн років тому).
Скам'янілості
Рештки динозавра знайдено у відкладеннях формації Мулічінко в провінції Неукен на заході Аргентини.
Опис
Найменший відомий алозавроїд. Він сягав 3-4 м завдовжки та важив 80-140 кг.
Примітки
Кархародонтозаврові
Динозаври раннього крейдового періоду
Динозаври Південної Америки
Вимерлі тварини, описані 2019
|
623475
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Armand%20van%20Helden
|
Armand van Helden
|
Armand van Helden (born February 16, 1970) is an American DJ, record producer, remixer and songwriter from Boston. He is considered one of house music's most revered figures, with a career spanning three decades.
Van Helden's best-known singles are "You Don't Know Me", "I Want Your Soul", "My My My" featuring Tara McDonald, and "Bonkers" featuring Dizzee Rascal, all of which became #1 on the UK Dance Chart and reached as high as #2 on the Billboard Dance Chart.
In 2009, van Helden formed the DJ duo Duck Sauce with Canadian DJ A-Trak, receiving a nomination at the 54th Grammy Awards for Best Dance Recording for their song "Barbra Streisand" which topped the charts in 12 countries. The duo also released the singles "Anyway" which reached No. 1 the UK Dance Chart, "Big Bad Wolf' and "NRG".
Although much of his chart success has been in Europe, particularly in the United Kingdom, van Helden has been closely linked to the electronic music scene of New York since the early-mid 1990s where he was considered one of the best remixers in the business and was nominated for a Grammy Award for Best Remixed Recording in 1998. Van Helden often remixes and uses samples of funk, soul, R&B and hip hop. He also uses filters and dub progressions, as in NYC beat, dancehall and reggae samples. Among his greatest remixes have been the remix of the song "Spin Spin Sugar" by Sneaker Pimps, "The Bomb! (These Sounds Fall into My Mind)" by The Bucketheads, "Sugar Is Sweeter" by C. J. Bolland and "Professional Widow" by Tori Amos.
Van Helden is widely regarded as the pioneer of the speed garage genre and has continued remixing various artists such as Katy Perry, Van Halen, Daft Punk, Pharrell Williams, Britney Spears, Enrique Iglesias, David Guetta, Sam Smith, Bloc Party, Janet Jackson, Juliet Roberts and KRS-One among others with this musical style. Recent releases include the singles "I Need a Painkiller" and "Wings" produced in 2018 and 2016 respectively.
Biography
Van Helden was born to an Indo (Dutch and Indonesian descent) father and a mother of French and Lebanese ancestry. He moved around the world as a child, spending time in the Netherlands, Latvia, Turkey, and Italy as his father was a member of the U.S. Air Force. At the age of 13, he bought a drum machine and started DJing two years later.
From circa 1986–1988, van Helden was in a rap group named "Define" because they considered themselves "de finest around" and accordingly "defined" rap music. His name was DJ AVH, along with fellow crew members: Sir Beat, and Lopoka. They performed across Europe and helped hone his DJ skills.
Van Helden returned to Boston in 1988, moonlighting as a DJ in Boston clubs. He attended college in Boston. He quit his legal-review job in 1991 to work as a remixer under the management of Neil Petricone and X-Mix. He took up a DJ residency at the Loft, a top Boston nightclub at the time. He released his first official single, a mix of Deep Creed's "Stay On My Mind" through Nervous Records.
Van Helden released "Move It To the Left" (credited to Sultans of Swing) in 1992 on the Strictly Rhythm label, which became a moderate club hit and led to a string of singles released under several monikers for that label. His first track to make the Billboard Hot Dance Music/Club Play chart was "Witch Doktor", which made the top 5 in 1994, and led to opportunities to remix acts such as New Order, Deep Forest, Jimmy Somerville, Deee-Lite, and Faithless.
However, it was the "Professional Widow" remix that established van Helden and became a dance hit around the world and as a number-one hit in the United Kingdom. Van Helden stated of his compensation for the remix: "it was like $10,000, and that was a little below what I was making back then for a remix, but I had the time." However, it led to work remixing the Rolling Stones, Janet Jackson, Katy Perry, Britney Spears, Puff Daddy, Daft Punk and Sneaker Pimps, adding to his reputation as one of the world's top house-music musicians.
In 1996, van Helden collaborated with Thomas Bangalter of Daft Punk, Van Helden and Junior Sanchez as Da Mongoloids, releasing "Spark da Meth" on the Strictly Rhythm label. A year later van Helden's track "Ten Minutes of Funk" was featured on the Daft Punk live album Alive 1997.
"Cha Cha" was another top-ten dance hit from van Helden's first album, Old School Junkies: The Album, which was released in 1996, along with "The Funk Phenomena". A greatest hits album appeared the next year, followed by a breakbeat album later in 1997. "You Don't Know Me" was a number two hit on the Billboard dance chart, a number one hit in the United Kingdom, and a top 20 single on the pop charts in Australia and Canada. The song was the breakout track from his 2Future4U album, which was released stateside on Armand's own label, Armed Records.
Van Helden released the Killing Puritans album in 2000 (also on Armed Records), which contained the hit "Koochy". The track was based around Gary Numan's five times UK chart hit, "Cars". His single "Why Can't You Free Some Time" made it to number 34 in the UK in 2001. His New York: A Mix Odyssey album released in March 2004 produced two hits: "Hear My Name", a collaboration with Spalding Rockwell that reached number 7 on the Billboard dance chart, number 34 in the UK, and the top 40 in Australia; and "My My My" featuring Tara McDonald, which reached number 4 on the world internet charts, number 5 in the Belgian and Dutch charts, number 6 in Australia, number 15 in the UK, and top 30 in the world dance charts. In April 2004, he provided a mix for BBC Radio 1's Essential Mix show.
In 2005, van Helden released the album Nympho, featuring the singles "Into Your Eyes", "My My My", "Hear My Name", and "When the Lights Go Down". The album reached the top 30 in Australia, and number 48 in the UK. "When The Lights Go Down" reached No. 52 on the ARIA Charts in Australia, and was a dance and club hit.
Van Helden was the featured DJ in the Southern Fried tent at Get Loaded in the Park at Clapham Common on the August Bank Holiday in 2005.
In 2006, van Helden re-released "My My My" featuring the British singer Tara McDonald, which reached number 12 on the UK Singles Chart and number 1 in the UK dance charts. Remixes included the Funktuary radio edit and Stonebridge remix. In 2007, Van Helden released his new album, Ghettoblaster, from which he released the singles "NYC Beat," which reached number 22 on the UK chart, and "I Want Your Soul," which reached number 19. In 2008, Van Helden gained more commercial success by remixing "INSPIRE", a No. 1 hit by the Japanese pop star Ayumi Hamasaki. This remix was released on the album Ayu-mi-x 6: Gold. Also in 2008, Van Helden released two albums, You Don't Know Me: The Best of Armand Van Helden and a mix album titled New York: a Mix Odyssey 2. When discussing this mix in a 2009 interview with 5mag.net, Armand said, "I just went back to hip-hop. I put my head where I used to be when I was 19. It was a blast making it. Hip-house was just so great."
In May 2009, Van Helden collaborated with British rapper Dizzee Rascal on his single "Bonkers". It peaked at number one in the United Kingdom, where it stayed for two weeks and became Van Helden's third chart-topper in Britain. Later in 2009, Van Helden worked with A-Trak to create "aNYway" which was released in October under the name Duck Sauce. The duo later gained chart success with the song "Barbra Streisand", which peaked at number three in the United Kingdom and within the top ten of the charts in other European markets.
Van Helden teamed up with American DJ/producer Steve Aoki in 2011 to produce the song "Brrrat!", which featured on Godskitchen's eclectic album. In early 2011, van Helden stated that he had planned an album for 2014.
Van Helden teamed up with fellow DJ/producer A-Trak in 2011 to form Duck Sauce. The duo scored hits with "Barbra Streisand" and "The Big Bad Wolf". In 2013, Duck Sauce released the song "It's You", a hit on the dancefloor throughout the world, and has been nominated for the MTV Video Awards. In October of the same year, they presented two new songs, "Stereo Radio" with Duck Sauce and "I Know A Place" (featuring Spank Rock). In 2014, Van Helden collaborated with Cheap Thrills label boss and DJ Hervé to release their recent song "Power of Bass" Duck Sauce, released their debut album, Quack, released on April 15 through Fool's Gold Records. The album features the duo's long chain of singles. The new Duck Sauce video for "NRG" is filmed as an infomercial.
In August 2014, Sam Smith's "I'm Not the Only One" featured a remix by van Helden. In September 2014, van Helden remixed for Jungle 70 and Majestic with Creeping In The Dark.
In April 2015, London-based Snakehips released Forever Pt. II EP, which spurred a series of well-received remixes, including a Duck Sauce remix of their song "Forever".
Van Helden returned in 2020 with a new song, "Give Me Your Loving" with Lorne.
Van Helden married Brittany Landstrom (aka Brittles) in a private ceremony in Miami Beach, Florida in May 2024.
Discography
Studio albums
Old School Junkies: The Album (1996)
Sampleslaya: Enter the Meatmarket (1997)
2 Future 4 U (1998)
Killing Puritans (2000)
Gandhi Khan (2002)
Nympho (2005)
Ghettoblaster (2007)
Extra Dimensional (2016)
Awards and nominations
International Dance Music Awards
|-
||1998
|Armand van Helden
|Best Remixer
|
|-
||2005
|My My My
|Best House/Garage Track
|
|-
||2011
|Brrrat! w/Steve Aoki
|Best Underground House Track
|
|-
||2011
|Brrrat! w/Steve Aoki
|Best Electro Tech/House Track
|
|-
| rowspan="3"|2011
| rowspan="3"|"Barbra Streisand"
| Best Break-Through Artist
|
|-
| Best Best House/Garage Track
|
|-
| rowspan="2"|Best Underground Dance Track
|
|-
| rowspan="3"|2012
| rowspan="3"|"Big Bad Wolf"
|
|-
| Best Music Video
|
|-
| Best Artist - Group
|
|-
||2015
|NRG
|Best Dubstep/Drum & Bass Track
|
|}
Grammy Awards
|-
|1998
|Armand van Helden
|Grammy Award for Best Remixed Recording, Non-Classical
|
|-
|2012
|"Barbra Streisand"
|Best Dance Recording
|
|}
MTV Video Music Awards
|-
|rowspan="2"| 2012
|rowspan="2"| "Big Bad Wolf"
| Best Electronic Dance Music Video
|
|-
| Best Direction
|
|-
| 2013
| "It's You"
| Best Visual Effects
|
UK Music Video Awards
|-
| 2011
| "Barbra Streisand"
| rowspan="2" | Best Dance Video - International
|
|-
| rowspan="3" | 2012
| rowspan="3" | "Big Bad Wolf"
|
|-
| Best Art Direction
|
|-
| Best VFX
|
DJ Magazine Top 100 DJs
References
External links
1970 births
Living people
American club DJs
American remixers
American garage house musicians
American people of Dutch-Indonesian descent
American musicians of Indonesian descent
American people of French descent
American people of Lebanese descent
Musicians from Boston
Record producers from Massachusetts
Boston University alumni
FFRR Records artists
Sony Music Publishing artists
PIAS Recordings artists
Deep house musicians
Speed garage musicians
American electronic dance music DJs
|
293321
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Damien%20Hirst
|
Damien Hirst
|
Damien Hirst
Damien Steven Hirst (né
Brennan; born 7 June 1965) is an English artist and art collector. He is one of the Young British Artists (YBAs) who dominated the art scene in the UK during the 1990s. He is reportedly the United Kingdom's richest living artist, with his wealth estimated at US$384 million in the 2020 Sunday Times Rich List. During the 1990s his career was closely linked with the collector Charles Saatchi, but increasing frictions came to a head in 2003 and the relationship ended.
Death is a central theme in Hirst's works. He became famous for a series of artworks in which dead animals (including a shark, a sheep, and a cow) are preserved, sometimes having been dissected, in formaldehyde. The best-known of these was The Physical Impossibility of Death in the Mind of Someone Living, a tiger shark immersed in formaldehyde in a clear display case.
In September 2008, Hirst made an unprecedented move for a living artist by selling a complete show, Beautiful Inside My Head Forever, at Sotheby's by auction and bypassing his long-standing galleries. The auction raised £111 million ($198 million), breaking the record for a one-artist auction as well as Hirst's own record with £10.3 million for The Golden Calf, an animal with 18-carat gold horns and hooves, preserved in formaldehyde.
Since 1999, Hirst's works have been challenged and contested as plagiarised 16 times. In one instance, after his sculpture Hymn was found to be closely based on a child's toy, legal proceedings led to an out-of-court settlement.
Early life and training
Hirst was born Damien Steven Brennan in Bristol and grew up in Leeds with his Irish mother who worked for the Citizens Advice Bureau. He never met his father; his mother married his stepfather when Hirst was two, and the couple divorced 10 years later. His stepfather was reportedly a motor mechanic.
His mother stated that she lost control of her son when he was young; he was arrested on two occasions for shoplifting. Hirst sees her as someone who would not tolerate rebellion: she cut up his bondage trousers and heated one of his Sex Pistols vinyl records on the cooker to turn it into a fruit bowl (or a plant pot). He says, "If she didn't like how I was dressed, she would quickly take me away from the bus stop". She did, though, encourage his liking for drawing, which was his only successful educational subject.
His art teacher at Allerton Grange School "pleaded" for Hirst to be allowed to enter the sixth form, where he took two A-levels, achieving an "E" grade in art. He was refused admission to Jacob Kramer College when he first applied, but attended the art school after a subsequent successful application to the Foundation Diploma course.
He went to an exhibition of work by Francis Davison, staged by Julian Spalding at the Hayward Gallery in 1983. Davison created abstract collages from torn and cut coloured paper which, Hirst said, "blew me away", and which he modelled his own work on for the next two years.
He worked for two years on London building sites, then studied Fine Art at Goldsmiths College (1986–89), although again he was refused a place the first time he applied. In 2007, Hirst was quoted as saying of An Oak Tree by Goldsmiths' senior tutor, Michael Craig-Martin: "That piece is, I think, the greatest piece of conceptual sculpture. I still can't get it out of my head." While a student, Hirst had a placement at a mortuary, an experience that influenced his later themes and materials. While an art student, Hirst was an assistant at Anthony d'Offays gallery.
Early career—student and warehouse shows
In July 1988, in his second year at Goldsmiths College, Hirst was the main organiser of an independent student exhibition, Freeze, in a disused London Port Authority administrative block in London's Docklands. He gained sponsorship for this event from the London Docklands Development Corporation. The show was visited by Charles Saatchi, Norman Rosenthal and Nicholas Serota, thanks to the influence of his Goldsmiths lecturer Michael Craig-Martin. Hirst's own contribution to the show consisted of a cluster of cardboard boxes painted with household paint. After graduating, Hirst was included in New Contemporaries show and in a group show at Kettle's Yard gallery in Cambridge. Seeking a gallery dealer, he first approached Karsten Schubert, but was turned down.
Hirst, along with his friend Carl Freedman and Billee Sellman, curated two enterprising "warehouse" shows in 1990, Modern Medicine and Gambler, in a Bermondsey former Peek Freans biscuit factory they designated "Building One". Saatchi arrived at the second show in a green Rolls-Royce and, according to Freedman, stood open-mouthed with astonishment in front of (and then bought) Hirst's first major "animal" installation, A Thousand Years, consisting of a large glass case containing maggots and flies feeding on a rotting cow's head. They also staged Michael Landy's Market. At this time, Hirst said, "I can't wait to get into a position to make really bad art and get away with it. At the moment if I did certain things people would look at it, consider it and then say 'f off'. But after a while you can get away with things."
Professional career
1987–1990
1987 – Damien Hirst and Holden Rowan, Old Court Gallery, Windsor Arts Centre, Windsor, UK – Curator Derek Culley
1988 – Damien Hirst: Constructions and Sculpture, Old Court Gallery, Windsor, UK -Curator Derek Culley
1988 – Freeze, Surrey Docks, London, UK
1989 – New Contemporaries, Institute of Contemporary Arts, London, UK
1990 – Modern Medicine, Building One, London, UK
1990 – Gambler, Building One, London, UK
1990 – Building One, Emmanuel Perrotin Gallery, Paris, FR
1991–1994
His first solo exhibition, organised by Tamara Chodzko – Dial, In and Out of Love, was held in an unused shop on Woodstock Street in central London in 1991; already in 1989 he had been part of a group exhibition at the Institute of Contemporary Arts, and the Emmanuel Perrotin Gallery in Paris. The Serpentine Gallery presented the first survey of the new generation of artists with the exhibition Broken English, in part curated by Hirst. In 1991 Hirst met the up-and-coming art dealer, Jay Jopling, who then represented him.
In 1991, Charles Saatchi had offered to fund whatever artwork Hirst wanted to make, and the result was showcased in 1992 in the first Young British Artists exhibition at the Saatchi Gallery in North London. Hirst's work was titled The Physical Impossibility of Death in the Mind of Someone Living and was a shark in formaldehyde in a vitrine, and sold for £50,000. The shark had been caught by a commissioned fisherman in Australia and had cost £6,000. The exhibition also included In a Thousand Years. As a result of the show, Hirst was nominated for that year's Turner Prize, but it was awarded to Grenville Davey.
Hirst's first major international presentation was in the Venice Biennale in 1993 with the work, Mother and Child Divided, a cow and a calf cut into sections and exhibited in a series of separate vitrines. He curated the show Some Went Mad, Some Ran Away in 1994 at the Serpentine Gallery in London, where he exhibited Away from the Flock (a sheep in a tank of formaldehyde). On 9 May, Mark Bridger, a 35-year-old artist from Oxford, walked into the gallery and poured black ink into the tank, and retitled the work Black Sheep. He was subsequently prosecuted, at Hirst's wish, and was given two years' probation. The sculpture was restored at a cost of £1,000. When a photograph of Away from the Flock was reproduced in the 1997 book by Hirst I want to spend the rest of my life everywhere, with everyone, one-to-one, always, forever, now, the vandalism was referenced by allowing the tank to be obscured by pulling a card, reproducing the effect of ink being poured into the tank; this resulted in Hirst being sued by Bridger for violating his copyright on Black Sheep.
1995–1999
In 1995, Hirst won the Turner Prize. New York public health officials banned Two Fucking and Two Watching featuring a rotting cow and bull, because of fears of "vomiting among the visitors". There were solo shows in Seoul, London and Salzburg. He directed the video for the song "Country House" for the band Blur. No Sense of Absolute Corruption, his first solo show in the Gagosian Gallery in New York was staged the following year. In London the short film, Hanging Around, was shown—written and directed by Hirst and starring Eddie Izzard. In 1997 the Sensation exhibition opened at the Royal Academy in London. A Thousand Years and other works by Hirst were included, but the main controversy occurred over other artists' works. It was nevertheless seen as the formal acceptance of the YBAs into the establishment.
In 1997, his autobiography and art book, I Want To Spend the Rest of My Life Everywhere, with Everyone, One to One, Always, Forever, Now, was published. With Alex James of the band Blur and actor Keith Allen, he formed the band Fat Les, achieving a number 2 hit with a raucous football-themed song Vindaloo, followed up by Jerusalem with the London Gay Men's Chorus. Hirst also painted a simple colour pattern for the Beagle 2 probe. This pattern was to be used to calibrate the probe's cameras after it had landed on Mars. He turned down the British Council's invitation to be the UK's representative at the 1999 Venice Biennale because "it didn't feel right". He threatened to sue British Airways claiming a breach of copyright over an advert design with coloured spots for its low budget airline, Go.
2000–2004
In 2000, Hirst's sculpture Hymn (which Saatchi had bought for a reported £1m) was given pole position at the show Ant Noises (an anagram of "sensation") in the Saatchi Gallery. Hirst was then sued himself for breach of copyright over this sculpture (see Appropriation below). Hirst sold three more copies of his sculpture for similar amounts to the first. In September 2000, in New York, Larry Gagosian held the Hirst show, Damien Hirst: Models, Methods, Approaches, Assumptions, Results and Findings. 100,000 people visited the show in 12 weeks and all the work was sold.
On 10 September 2002, on the eve of the first anniversary of the 9/11 World Trade Center attacks, Hirst said in an interview with BBC News Online:
The next week, following public outrage at his remarks, he issued a statement through his company, Science Ltd:
In 2002, Hirst gave up smoking and drinking after his wife Maia had complained and "had to move out because I was so horrible". He had met Joe Strummer (former lead singer of The Clash) at Glastonbury in 1995, becoming good friends and going on annual family holidays with him. Just before Christmas 2002, Strummer died of a heart attack. This had a profound effect on Hirst, who said, "It was the first time I felt mortal". He subsequently devoted a lot of time to founding a charity, Strummerville, to help young musicians.
In April 2003, the Saatchi Gallery opened at new premises in County Hall, London, with a show that included a Hirst retrospective. This brought a developing strain in his relationship with Saatchi to a head (one source of contention had been who was most responsible for boosting their mutual profile). Hirst disassociated himself from the retrospective to the extent of not including it in his CV. He was angry that a Mini car that he had decorated for charity with his trademark spots was being exhibited as a serious artwork. The show also scuppered a prospective Hirst retrospective at Tate Modern. He said Saatchi was "childish" and "I'm not Charles Saatchi's barrel-organ monkey ... He only recognises art with his wallet ... he believes he can affect art values with buying power, and he still believes he can do it."
In September 2003, he had an exhibition Romance in the Age of Uncertainty at Jay Jopling's White Cube gallery in London, which made him a reported £11m, bringing his wealth to over £35m. It was reported that a sculpture, Charity, had been sold for £1.5m to a Korean, Kim Chang-Il, who intended to exhibit it in his department store's gallery in Seoul. The 22-foot (6.7m), 6-ton sculpture was based on the 1960s Spastic Society's model, which is of a girl in leg irons holding a collecting box. In Hirst's version the collecting box is shown broken open and is empty.
Charity was exhibited in the centre of Hoxton Square, in front of White Cube. Inside the gallery downstairs were 12 vitrines representing Jesus's disciples, each case containing mostly gruesome, often blood-stained, items relevant to the particular disciple. At the end was an empty vitrine, representing Christ. Upstairs were four small glass cases, each containing a cow's head stuck with scissors and knives. It has been described as an "extraordinarily spiritual experience" in the tradition of Catholic imagery. At this time Hirst bought back 12 works from Saatchi (a third of Saatchi's holdings of Hirst's early works), through Jay Jopling, reportedly for more than £8 million. Hirst had sold these pieces to Saatchi in the early 1990s for rather less, his first installations costing under £10,000.
On 24 May 2004, a fire in the Momart storage warehouse destroyed many works from the Saatchi collection, including 17 of Hirst's, although the sculpture Charity survived, as it was outside in the builder's yard. That July, Hirst said of Saatchi, "I respect Charles. There's not really a feud. If I see him, we speak, but we were never really drinking buddies."
Hirst designed a cover image for the Band Aid 20 charity single featuring the "Grim Reaper" in late 2004, and image showing an African child perched on his knee. This design was not to the liking of the record company executives, and was replaced by reindeer in the snow standing next to a child.
In December 2004, The Physical Impossibility of Death in the Mind of Someone Living was sold by Saatchi to American collector Steve Cohen, for $8 million, in a deal negotiated by Hirst's New York agent, Gagosian. Cohen, a Greenwich hedge fund manager, then donated the work to The Metropolitan Museum of Art, New York. Sir Nicholas Serota had wanted to acquire it for the Tate Gallery, and Hugo Swire, Shadow Minister for the Arts, tabled a question to ask if the government would ensure it stayed in the country.
2005–2009
Hirst exhibited 30 paintings at the Gagosian Gallery in New York in March 2005. These had taken 3½ years to complete. They were closely based on photos, mostly by assistants (who were rotated between paintings) but with a final finish by Hirst. Also in 2005, Hirst founded the art book publisher Other Criteria.
In February 2006, he opened a major show in Mexico, at the Hilario Galguera Gallery, called The Death of God, Towards a Better Understanding of Life without God aboard The Ship of Fools, an exhibition that attracted considerable media coverage as Hirst's first show in Latin America. In June that year, he exhibited alongside the work of Francis Bacon (Triptychs) at the Gagosian Gallery, Britannia Street, London, an exhibition that included the vitrine, A Thousand Years (1990), and four triptychs: paintings, medicine cabinets and a new formaldehyde work entitled The Tranquility of Solitude (For George Dyer), influenced by Bacon.
A Thousand Years (1990) contains an actual life cycle. Maggots hatch inside a white minimal box, turn into flies, then feed on a bloody, severed cow's head on the floor of a claustrophobic glass vitrine. Above, hatched flies buzz around in the closed space. Many meet a violent end in an insect-o-cutor; others survive to continue the cycle. A Thousand Years was admired by Bacon, who in a letter to a friend a month before he died, wrote about the experience of seeing the work at the Saatchi Gallery in London. Margarita Coppack notes that "It is as if Bacon, a painter with no direct heir in that medium, was handing the baton on to a new generation." Hirst has openly acknowledged his debt to Bacon, absorbing the painter's visceral images and obsessions early on and giving them concrete existence in sculptural form with works like A Thousand Years.
Hirst gained the world record for the most expensive work of art by a living artist—his Lullaby Spring in June 2007, when a 3-metre-wide steel cabinet with 6,136 pills sold for 19.2 million dollars to Sheikh Hamad bin Khalifa Al-Thani, the Emir of Qatar.
In June 2007, Beyond Belief, an exhibition of Hirst's new work, opened at the White Cube gallery in London. The centre-piece, a Memento Mori titled For the Love of God, was a human skull recreated in platinum and adorned with 8,601 diamonds weighing a total of 1,106.18 carats. Approximately £15,000,000 worth of diamonds were used. It was modelled on an 18th-century skull, but the only surviving human part of the original is the teeth. The asking price for For the Love of God was £50,000,000 ($100 million or 75 million euros). It didn't sell outright, and on 30 August 2008 was sold to a consortium that included Hirst himself and his gallery White Cube.
In November 2008, the skull was exhibited at the Rijksmuseum in Amsterdam next to an exhibition of paintings from the museum collection selected by Hirst. Wim Pijbes, the museum director, said of the exhibition, "It boosts our image. Of course, we do the Old Masters but we are not a 'yesterday institution'. It's for now. And Damien Hirst shows this in a very strong way."
In December 2008, Hirst contacted the Design and Artists Copyright Society (DACS) demanding action be taken over works containing images of his skull sculpture For the Love of God made by a 16-year-old graffiti artist, Cartrain, and sold on the internet gallery 100artworks.com. On the advice of his gallery, Cartrain handed over the artworks to DACS and forfeited the £200 he had made; he said, "I met Christian Zimmermann [from DACS] who told me Hirst personally ordered action on the matter." In June 2009, copyright lawyer Paul Tackaberry compared the two images and said, "This is fairly non-contentious legally. Ask yourself, what portion of the original–and not just the quantity but also the quality–appears in the new work? If a 'substantial portion' of the 'original' appears in the new work, then that's all you need for copyright infringement... Quantitatively about 80% of the skull is in the second image."
In April – September 2009, the exhibition Requiem took place in the Victor Pinchuk art centre.
In October 2009, Hirst revealed that he had been painting with his own hand in a style influenced by Francis Bacon for several years. His show of these paintings, No Love Lost, was at the Wallace Collection in London.
2010–2014
In 2011, Damien Hirst designed the cover of the Red Hot Chili Peppers album I'm with You.
Hirst's representation of the British Union Flag formed the arena centrepiece for the 2012 Summer Olympics closing ceremony in London. In January 2013, Hirst became the third British artist to design the Brit Awards statue using his signature NEO-Pop art style inspired by his 2000 LSD "spot painting." In October 2014, Hirst exhibited big scale capsules, pills and medicines at the Paul Stolper Gallery titled: 'Schizophrenogenesis'.
2015–present
In April 2016, a study published in Analytical Methods claimed Hirst's preserved carcasses leaked formaldehyde gas above legal limits at Tate Modern; however, this study was shown to be flawed.
In 2017, he organised with Pinault Foundation a solo exhibition, in Venice contemporarily to the Biennale in two places in the city: Palazzo Grassi and Punta della Dogana. The title is Treasures from the Wreck of the Unbelievable, purporting to present ancient treasures from a sunken Greek ship, with pieces that range from Ancient Egyptian-alike items to Disney character reproductions, encrusted with shells and corals.
In July 2021 through January 2022, Hirst's series Cherry Blossoms was exhibited at the Foundation Cartier in Paris. The exhibition was then moved to the National Art Center in Tokyo in 2022. The show marked Hirst's first major solo exhibition in Japan.
The Physical Impossibility of Death in the Mind of Someone Living
This artwork features a large tiger shark suspended in formaldehyde. The tank in which the shark is floating creates the illusion of the animal being cut into three pieces due to the container looking like three separate sections. The work was created in 1991, and since then, the formaldehyde preserving the shark has slowly eaten away at the animal's body, which shows signs of decay. Hirst says that the formaldehyde surrounding the shark is the process of death and decay.
Some critics argue that the minimalistic qualities of the work, coinciding with the 'stereotypical' death theme, are too bland for such a prestigious artist. One critic wrote, "But the famous shark, shackled to its coffeebar-existentialist title – The Physical Impossibility of Death in the Mind of Someone Living – seems ever more dilapidated, more fairground sideshow, with every dowdy showing. What clichéd menace it may once have theoretically possessed has evaporated." Another art critic, Luke White, disagrees, saying that others had earlier perceived sharks "...as ugly and dangerous, but by the end of the century, they found them instead exhilarating, fascinating, and sublime." White argues that sharks have been seen as transcendent, awe-inspiring creatures throughout centuries, a creature that is the embodiment of sublimitude as well as a metaphorical representation of our mind helps, relaying the importance of how special our thoughts really are.
Beautiful Inside My Head Forever
Beautiful Inside My Head Forever was a two-day auction of Hirst's new work at Sotheby's, London, taking place on 15 and 16 September 2008. It was unusual as he bypassed galleries and sold directly to the public. Writing in The Independent, Cahal Milmo said that the idea of the auction was conceived by Hirst's business advisor of 13 years, Frank Dunphy, who had to overcome Hirst's initial reluctance about the idea. Hirst eventually defended the concept and refuted the accusation that he was only interested in making money.
The sale raised £111 million ($198 million) for 218 items. The auction exceeded expectations, and was ten times higher than the existing Sotheby's record for a single artist sale, occurring as the financial markets plunged. The Sunday Times said that Hirst's business colleagues had "propped up" the sale prices, making purchases or bids which totalled over half of the £70.5 million spent on the first sale day: Harry Blain of the Haunch of Venison gallery said that bids were entered on behalf of clients wishing to acquire the work.
Hirst art collecting
In November 2006, Hirst was curator of In the darkest hour there may be light, shown at the Serpentine Gallery, London, the first public exhibition of (a small part of) his own collection. Now known as the 'murderme collection', this significant accumulation of works spans several generations of international artists, from well-known figures such as Francis Bacon, Jeff Koons, Tracey Emin, Richard Prince, Banksy and Andy Warhol, to British painters such as John Bellany, John Hoyland, and Gary Hume, and artists in earlier stages of their careers Rachel Howard, David Choe, Ross Minoru Laing, Nicholas Lumb, Tom Ormond, and Dan Baldwin.
Hirst is currently restoring the Grade I listed Toddington Manor, near Cheltenham, where he intends to eventually house the complete collection. In 2007, Hirst donated the 1991 sculptures "The Acquired Inability to Escape" and "Life Without You" and the 2002 work "Who is Afraid of the Dark?" (fly painting), and an exhibition copy from 2007 of "Mother and Child Divided" to Tate from his own personal collection of works.
In 2010, Hirst was among the unsuccessful bidders to take over the Magazine Building, a 19th-century structure in Kensington Gardens, which reopened in 2013 as the Serpentine Sackler Gallery after its conversion by Zaha Hadid. In March 2012, he outlined his plans to open a gallery in Vauxhall, London specifically designed to exhibit his personal collection, which includes five pieces by Francis Bacon. The Newport Street Gallery opened in October 2015. It is located in a former theater carpentry and scenery production workshops redesigned by Peter St John and Adam Caruso, and runs the length of Newport Street in Vauxhall.
Awards and recognition
Hirst was nominated for the Turner Prize in 1992, for his first Young British Artists exhibition at the Saatchi Gallery in North London, which included his The Physical Impossibility of Death..., with the award going to Grenville Davey that year.
Hirst won the Turner Prize in 1995. He was asked to represent the UK in the Venice Biennale in 1999 or to become a Royal Academian but refused.
In 2012, Hirst was among the British cultural icons selected by artist Sir Peter Blake to appear in a new version of his album cover for the Beatles' Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band, to celebrate the British cultural figures of his life that he most admires.
Critical responses
Positive
Hirst has been praised in recognition of his celebrity and the way this has galvanised interest in the arts, raising the profile of British art and helping to (re)create the image of "Cool Britannia." In the mid-1990s, the then-Heritage Secretary, Virginia Bottomley recognised him as "a pioneer of the British art movement", and even sheep farmers were pleased he had raised increased interest in British lamb. Janet Street-Porter praised his originality, which had brought art to new audiences and was the "art-world equivalent of the Oasis concerts at Earl's Court".
Andres Serrano is also known for shocking work and understands that contemporary fame does not necessarily equate to lasting fame, but backs Hirst: "Damien is very clever ... First you get the attention ... Whether or not it will stand the test of time, I don't know, but I think it will." Sir Nicholas Serota commented, "Damien is something of a showman ... It is very difficult to be an artist when there is huge public and media attention. Because Damien Hirst has been built up as a very important figure, there are plenty of sceptics ready to put the knife in."
Tracey Emin said: "There is no comparison between him and me; he developed a whole new way of making art and he's clearly in a league of his own. It would be like making comparisons with Warhol." Despite Hirst's insults to him, Saatchi remains a staunch supporter, labelling Hirst a genius, and stating:
Hirst was among the names in Blake Gopnik's 2011 list "The 10 Most Important Artists of Today", with Gopnik interpreting Hirst's career as "a metaphor for how consumption has become our guiding force".
Negative
There has been equally vehement opposition to Hirst's work. Of Hirst's work, the former Evening Standard art critic, Brian Sewell, expressed the following: "I don't think of it as art ... It is no more interesting than a stuffed pike over a pub door. Indeed there may well be more art in a stuffed pike than a dead sheep."
The Stuckist art group was founded in 1999 with a specific anti-Britart agenda by Charles Thomson and Billy Childish; Hirst is one of their main targets. They wrote (referring to a Channel 4 programme on Hirst):
In 2003, under the title A Dead Shark Isn't Art, the Stuckism International Gallery exhibited a shark which had first been put on public display two years before Hirst's by Eddie Saunders in his Shoreditch shop, JD Electrical Supplies. Thomson asked, "If Hirst's shark is recognised as great art, then how come Eddie's, which was on exhibition for two years beforehand, isn't? Do we perhaps have here an undiscovered artist of genius, who got there first, or is it that a dead shark isn't art at all?" The Stuckists suggested that Hirst may have got the idea for his work from Saunders' shop display.
In a 2008 Channel 4 documentary called The Mona Lisa Curse, art critic Robert Hughes claimed that Hirst's work was "tacky" and "absurd". Hughes said it was "a little miracle" that the value of £5 million was put on Hirst's Virgin Mother (a 35-foot bronze statue), which was made by someone "with so little facility". Hughes called Hirst's shark in formaldehyde "the world's most over-rated marine organism" and attacked the artist for "functioning like a commercial brand", making the case that Hirst and his work proved that financial value was now the only meaning that remained for art.
Hirst's 2009 show, No Love Lost, of paintings by his own hand, at the Wallace Collection in London, received "one of the most unanimously negative responses to any exhibition in living memory". Tom Lubbock of The Independent called Hirst's work derivative, weak and boring: "Hirst, as a painter, is at about the level of a not-very-promising, first-year art student." Rachel Campbell-Johnston of The Times said it was "shockingly bad". A 2012 exhibition of paintings by Hirst at the White Cube gallery in Bermondsey, entitled "Two Weeks One Summer", provoked in The Guardian the comment that Hirst "can kid himself he is an Old Master and have the art world go along with the fantasy".
Julian Spalding, British art critic and author of the book Con Art – Why You Should Sell Your Damien Hirsts While You Can, has said,
Hirst's 2012 retrospective at the Tate Gallery, while setting records for attendance, also received many complaints. "Members of the public wrote to the state-funded gallery accusing it of wasting taxpayers' money by showcasing art that was 'repetitive', 'meaningless' and 'almost universally awful'."
Hirst's work has also been a frequent subject of criticism in the tabloid press. A Daily Mail headline read: "For 1,000 years art has been one of our great civilising forces. Today, pickled sheep and soiled beds threaten to make barbarians of us all." Norman Tebbit, commenting on the Sensation exhibition, wrote "Have they gone stark raving mad? The works of the 'artist' are lumps of dead animals. There are thousands of young artists who didn't get a look in, presumably because their work was too attractive to sane people. Modern art experts never learn."
Backdating claims
In March 2024, The Guardian reported that four of Hirst's formaldehyde animal works, which were dated to the 1990s by Hirst's company Science Ltd., were actually made in 2017. The four works in question were made by preserving in formaldehyde a dove, two sharks, and two calves. In response, Science Ltd. claimed that the dates the artist had assigned to these works did not represent the dates they were made, but rather the dates they were conceived.
In May 2024, The Guardian revealed that at least 1,000 paintings of colorful dots on A4 paper, which were part of an art project called The Currency, that Hirst had repeatedly claimed were "made in 2016" and that had the year '2016' inscribed on them along with Hirst's signature were in fact created several years later than claimed. In response, lawyers for Hirst and Science Ltd. did not dispute that at least 1,000 of the paintings dated from 2016 were created years later, but argued that it was Hirst's “usual practice” to date works from a conceptual art project with the date of the project's conception.
Appropriation and plagiarism claims
In 1999, chef Marco Pierre White said Hirst's Butterflies on Mars had plagiarised his own work, Rising Sun, which he then put on display in the restaurant Quo Vadis in place of Hirst's work.
In 2000, Hirst was sued for breach of copyright over his sculpture, Hymn, which was a , six ton, enlargement of his son Connor's 14" Young Scientist Anatomy Set, designed by Norman Emms, 10,000 of which are sold a year by Hull-based toy manufacturer Humbrol for £14.99 each. Hirst paid an undisclosed sum to two charities, Children Nationwide and the Toy Trust, in an out-of-court settlement, as well as a "good will payment" to Emms. The charitable donation was less than Emms had hoped for. Hirst also agreed to restrictions on further reproductions of his sculpture.
In 2006, a graphic artist and former research associate at the Royal College of Art, Robert Dixon, author of 'Mathographics', alleged that Hirst's print Valium had "unmistakable similarities" to one of his own designs. Hirst's manager contested this by explaining the origin of Hirst's piece was from a book The Penguin Dictionary of Curious and Interesting Geometry (1991)—not realising this was one place where Dixon's design had been published.
In 2007, artist John LeKay, a friend of Damien Hirst between 1992 and 1994, was reported by Dalya Alberge of The Times to have provided ideas and inspirations for a variety of his later works, including having given him a "marked-up duplicate copy" of a Carolina Biological Supply Company catalogue that LeKay had been using as inspiration and supply for his work, noting that "You have no idea how much he got from this catalogue. The Cow Divided is on page 647—it is a model of a cow divided down the centre, like his piece", a reference to Hirst's work Mother and Child, Divided, a cow and calf cut in half and placed in formaldehyde. LeKay also suggests that Hirst copied the idea of For the Love of God from his work on crystal skulls in 1993, saying, "I would like Damien to acknowledge that 'John really did inspire the skull and influenced my work a lot.'" Copyright lawyer Paul Tackaberry reviewed images of LeKay's and Hirst's work and saw no basis for any appropriation rising to the legal level of a copyright infringement.
In 2010, in 3:AM Magazine and in The Jackdaw, Charles Thomson argued that there are 15 cases where Hirst plagiarised the work of others, including his enlarged version of an anatomical torso model, Hymn (1999) which Thomson presents alongside a comparable John LeKay's anatomical torso model from Carolina Science, Yin and Yang (1990), and Hirst's In Nomine Patris [In the Name of the Father] (2005), which presents a split-open crucified sheep in a tank of formaldehyde, after John LeKay's comparably posed split-open crucified sheep, entitled This is My Body, This is My Blood (1987) mounted on a wooden board. Other examples cited were the similarity of Hirst's cabinets with shelves and bottles, e.g., My Way (1991), which expanded to become his room-size installation, Pharmacy (1992), which Thomson relates to a Joseph Cornell display of cabinet with shelves and bottles, Pharmacy (1943); and Hirst's appropriation of concept from Lori Precious, who had made stained-glass window effects from butterfly wings from 1994, a number of years before Hirst. The art gallery lemon sky: projects + editions exhibited a selection of these works by Precious at the Year 06 Contemporary Art Fair in London in October 2006, where these pieces were viewed by a large audience and would have been seen at that time, to have credibly been plagiarized. Thomson also suggested that Hirst's spin paintings and installation of a ball on a jet of air were not original, since similar pieces had been made in the 1960s. A spokesperson for Hirst said the article was "poor journalism" and that Hirst would be making a "comprehensive" rebuttal of the claims.
In May 2017 Hirst was accused of copying and appropriating Yoruba art from Ilé-Ifẹ̀ in his work Golden Heads (Female), which is on display in his exhibition "Treasures from the Wreck of the Unbelievable" at the Venice Biennale. The work, said critics, was not given appropriate context for viewers.
Commenting on his collection, Hirst has said "As a human being, as you go through life, you just do collect. It was that sort of entropic collecting that I found myself interested in, just amassing stuff while you're alive."
In 2022 artist and writer Joe Machine accused Hirst of plagiarism of his cherry blossom paintings, the 16th accusation of plagiarism against Hirst.
Hirst business ventures
Work philosophy
Although Hirst participated physically in the making of early works, he has always needed assistants—for instance, Carl Freedman helped with the first vitrines—and the current volume of work produced necessitates a "factory" setup. this has led to questions about authenticity, as was highlighted in 1997, when a spin painting that Hirst said was a "forgery" appeared at sale, although he had previously said that he often had nothing to do with the creation of these pieces.
Hirst said that he only painted five spot paintings himself because, "I couldn't be fucking arsed doing it"; he described his efforts as "shite"—"They're shit compared to ... the best person who ever painted spots for me was Rachel. She's brilliant. Absolutely fucking brilliant. The best spot painting you can have by me is one painted by Rachel." He also describes another painting assistant who was leaving and asked for one of the paintings. Hirst told her to, "'make one of your own.' And she said, 'No, I want one of yours.' But the only difference, between one painted by her and one of mine, is the money.'" By February 1999, two assistants had painted 300 spot paintings. Hirst sees the real creative act as being the conception, not the execution, and that, as the progenitor of the idea, he is therefore the artist:
Hirst is also known to volunteer repair work on his projects after a client has made a purchase. For example, this service was offered in the case of the suspended shark purchased by Steven A. Cohen.
Restaurant ventures
Hirst had a short-lived partnership with chef Marco Pierre White in the restaurant "Quo Vadis". His best-known restaurant involvement was Pharmacy, located in Notting Hill, London, which closed in 2004. Although one of the owners, Hirst had only leased his art work to the restaurant, so he was able to retrieve and sell it at a Sotheby's auction, earning over £11 million. Some of the work had been adapted, e.g. by signing it prior to the auction.
Hirst is a co-owner of the seafood restaurant, 11 The Quay, in the English seaside town of Ilfracombe. In 2016, Damien Hirst designed the interiors of his new restaurant Pharmacy 2 at the Newport Street Gallery in Vauxhall, London.
Net worth
Art by Hirst sold at his auction in 2008, Beautiful Inside My Head Forever, raised US$198 million It is said to be the largest amount raised by any living artist to date. Hirst is reputed to be the richest living artist to date. In 2009, the annually collated chart of the wealthiest individuals in Britain and Ireland, Sunday Times Rich List, placed Hirst at joint number 238 with a net worth of £235m. Hirst's wealth was valued at £215m in the 2010 Sunday Times Rich List, making him Britain's wealthiest artist.
Works published, shown, sold
Written
Art
His works include:
Pharmacy (1992), a life-size recreation of a chemist's shop.
Away from the Flock (1994), composed of a dead sheep in a glass tank of formaldehyde.
Beautiful Axe, Slash, Gosh Painting (1999) Signed on the reverse. Gloss household paint on canvas.
The Virgin Mother, a massive sculpture depicting a pregnant female human, with layers removed from one side to expose the fœtus, muscle and tissue layers, and skull underneath. This work was purchased by real estate magnate Aby Rosen for display on the plaza of one of his properties, the Lever House, in New York City.
Painting-By-Numbers (2001), a do-it-yourself painting kit comprising a stamped canvas, brushes, and 90 paint tins in plexiglass designed to make a 'dot' painting. Part of the exhibition was binned by a gallery cleaner who mistook it for trash.
The Dream, (2008). a simulated unicorn in a tank of formaldehyde solution.
Spin Drawing for Women's Equality (2016), auctioned as a fundraiser for the Women's Equality Party.
Butterfly Rainbow (2020)
Personal life
Between 1992 and 2012, Hirst lived with his American girlfriend, Maia Norman, with whom he has three sons, born 1995, 2000 and 2005.
Since becoming a father, Hirst has spent most of his time at his remote farmhouse near Combe Martin in Devon. Hirst and Norman were never married, although Hirst had referred to Norman as his "common-law wife".
Hirst has admitted serious drug and alcohol problems during a ten-year period from the early 1990s: "I started taking cocaine and drink... I turned into a babbling fucking wreck." During this time he was known for his wild behaviour and eccentric acts including, for example, putting a cigarette in the end of his penis in front of journalists.
He is a friend of Rolling Stones guitarist Ronnie Wood and 7-time World Snooker Champion Ronnie O'Sullivan.
Charitable work
Hirst is a supporter of the indigenous rights organisation, Survival International. In September 2008, Hirst donated the work, Beautiful Love Survival, at the Sotheby's London sale, Beautiful Inside My Head Forever, to raise money for this organisation. Later, he also contributed his writing to the book, We Are One: A Celebration of Tribal Peoples, released in October 2009, in support of Survival. The book explores the existence of, and threats to, indigenous cultures around the world.
In 2016 he donated artworks for the secret auction of Art on a Postcard, a charity supporting the fight against Hepatitis C.
NFTs
In July 2021 Hirst announced his first NFT project, named "The Currency: it consisted of 10,000 unique hand-painted dot-covered works on paper, each one corresponding to a non-fungible token. Two months later, the project revenued a total of $25,000,000. Hirst instructed those who bought pieces from his latest collection to choose either the physical artwork or the NFT representing it. Buyers were informed that corresponding artworks for the non-exchanged NFTs would be destroyed, with the first 1,000 artworks being burned on October 11, 2022. He streamed the burning of his physical pieces on Instagram live from his London gallery and is set to burn thousands more of his artwork to complete the transformation of the selected artworks so they can exist solely as NFTs. It has been estimated the works being burned are collectively worth almost £10 million.
See also
Charles Saatchi
Stuckist
John LeKay
Young British Artists
References
Further reading
External links
Official Damien Hirst Website
Damien Hirst's Pharmacy on Tate interactive site
Damien Hirst at Gow Langsford Gallery, Auckland, New Zealand, September 2011.
Damien Hirst. Retrospective at Tate Modern, London / UK, Video Damien Hirst. Retrospective at Tate Modern, London, 2012
1965 births
Living people
20th-century English painters
21st-century English painters
21st-century male artists
Alumni of Goldsmiths, University of London
Alumni of Leeds Arts University
Artists from Bristol
Artists from Leeds
British conceptual artists
English contemporary artists
English curators
English male painters
English mixed media artists
English people of Irish descent
English restaurateurs
Turner Prize winners
Young British Artists
BRIT Award trophy designers
|
546786
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BB%D0%BE
|
Монтарло
|
Монтарло — колишній муніципалітет у Франції, у регіоні Іль-де-Франс, департамент Сена і Марна. Населення — осіб (2011).
Муніципалітет був розташований на відстані близько 70 км на південний схід від Парижа, 26 км на південний схід від Мелена.
Історія
1 січня 2016 року Монтарло, Епізі i Орванн було об'єднано в новий муніципалітет Море-Луен-е-Орванн.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 103 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 253,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Сена і Марна
Примітки
Колишні муніципалітети департаменту Сена і Марна
|
3255390
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pedras%20Tinhosas
|
Pedras Tinhosas
|
Pedras Tinhosas is a small archipelago of two islets, Tinhosa Grande and Tinhosa Pequena, south-west of the island of Príncipe in the Atlantic Ocean. Since 2012, it has formed part of UNESCO's Island of Príncipe Biosphere Reserve, which includes the island of Príncipe and the surrounding islets.
Environment
Both islets are covered with brushwood, and serve as a nesting ground for a wide variety of sea birds, including Anous stolidus, Anous minutus, Onychoprion fuscatus, white-tailed tropic bird (Phaethon lepturus) and the brown booby (Sula leucogaster). The islets have been recognised as an Important Bird Area (IBA) by BirdLife International for their seabird colonies.
References
Uninhabited islands of São Tomé and Príncipe
Ramsar sites in São Tomé and Príncipe
Príncipe
Important Bird Areas of São Tomé and Príncipe
Seabird colonies
|
60178492
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Doom%3A%20Annihilation
|
Doom: Annihilation
|
Doom: Annihilation is a 2019 American science fiction action film written and directed by Tony Giglio. It is a reboot based on id Software's Doom franchise and is the second live-action film after Doom (2005). The film stars Amy Manson, Dominic Mafham, Luke Allen-Gale, and Nina Bergman. In the film, marines battle demon-like creatures in a facility on Phobos, who have emerged from ancient teleportation devices known as "Gates".
Giglio pitched his idea for a new film to Universal in 2015, but was initially turned down. The success of the 2016 video game convinced Universal to proceed, and commission a script from Giglio. The project was announced in April 2018, with principal photography commencing soon afterward, and ending in June, with additional photography following in early 2019. id Software publicly iterated that they were not involved with the film since they had earlier declined an invitation to participate in its production.
Doom: Annihilation was released direct-to-video on October 1, 2019 to mixed reviews and earned $78,389 (~$ in ) in domestic video sales.
Plot
On a United Aerospace Corporation (UAC) base on Phobos, Dr. Betruger prepares to teleport a volunteer from a UAC lab in Nevada to Phobos by using ancient teleporters known as "Gates". The experiment proves successful, but the subject emerges partially deformed and insane. On a UAC transport vessel, a group of marines on a mission to guard the Phobos base awaken from cryosleep. Amongst them is Joan Dark, a disgraced lieutenant the other marines are reluctant to work with. Joining them is Bennett Stone, a scientist, and ex-boyfriend of Joan. Against Dr. Kahn's wishes, Betruger prepares to teleport himself to the Nevada base. After preparations by medic Veronica, Betruger passes through the Gate. However, the Phobos base suddenly goes offline as monsters emerge from the Gate.
Unable to communicate with or enter the base, the Marines receive orders to investigate and restore power. They enter via the emergency entrance and Bennett discovers that the reserve power has been drained to two percent, granting them 90 minutes before the fusion reactor goes critical and explodes. The marines are then attacked by UAC staff who have been turned into zombie-like creatures. During the attack, the marines find three survivors: Betruger, Veronica, and the base's Chaplain, Glover. Betruger reveals that the UAC has been studying the Gates for 30 years in order to colonize planets. It is believed that the Gates were left by an ancient alien race while Glover believes them to be demons. Against Betruger's wishes, Joan orders the remaining marines and survivors to evacuate the base.
Upon returning to the transport, the crew is attacked by Imp-like demons, killing several marines, including Glover. With the transport disabled, Joan agrees to Betruger's plan to restore power to use the Gate to teleport the survivors to the Nevada base, however, she reveals to Bennett that her agreement was a ruse to restore communications. As Bennett restores the base's power, Betruger reveals that Joan was disgraced for allowing a terrorist to go free due to poor judgment. Betruger then kills Veronica and seals the marines in the power server, who are then attacked by Imps. With only Joan and Bennett left standing, they plan to stop Betruger from activating the Gate.
After Joan acquires the BFG 9000, Bennett is attacked by an Imp. As Joan shoots her way to the Gate chamber, she is attacked by a zombified Bennett, forcing her to kill him. Joan then shoots Betruger, who resurrects immediately and pushes Joan into the Gate. Joan is teleported to hell, where she encounters a horde of Imps and Stanga, their overlord. Stanga reveals that they plan to reclaim the Earth and annihilate humanity. Joan shoots him and blasts the horde with plasma grenades as she makes her way back to the Gate. She is then teleported to the Nevada base and demands that the Gate be shut down. She is apprehended and sedated by security. Before losing consciousness, the Gate begins to reactivate. Dr. Kahn believes it to be Betruger coming through. As the film cuts to black, a growl is heard.
Cast
Production
In 2015, director Tony Giglio pitched to Universal his outline for a new Doom film. Universal declined due to the film not being on its slate and due to the financial disappointment of the 2005 film. After the release of the 2016 video game, Giglio re-pitched the idea to Universal by revealing the game's sales numbers and new interest in the property from old and new fans. Convinced, the company demanded to see a script first. A 25-page treatment was then written by Giglio. Giglio said the previous film lacked demons, hell, and proper usage of the Gates and wished to prioritize those elements for the new film.
Giglio created the character Joan after taking inspiration from The Terminator and Aliens, feeling that a female protagonist can be effective in a sci-fi action film. Joan was named after Joan of Arc. Four suits were produced for the Imps, with one designed for leaping. Inspiration was drawn from the first three Doom games, as Universal did not retain the rights to the Bethesda version. Universal invited Bethesda to participate in the film; however, Bethesda respectfully declined and wished the production well. In April 2018, Universal revealed plans for a direct-to-video reboot of Doom, to be produced by its Universal 1440 Entertainment subsidiary. Nina Bergman confirmed her participation in an Instagram post. Autonomous FX was commissioned to work on the special effects, makeup, and demon designs. The Imps were redesigned to have charred skin and sharp edges for more organic-like horns, while retaining the glowing eyes and wide mouth of the original design.
Filming
Principal photography wrapped in Bulgaria in June 2018. Additional photography commenced in early 2019 to improve certain scenes and visual effects. The film used 1,000 visual effects shots. The Hell sequence was shot with Amy Manson standing before a green screen, and a small rock area was built for the water scenes.
Release
Marketing
In March 2019, Universal revealed images, a synopsis, a potential release date, and revealed the film's official title as Doom: Annihilation. That same month, the first trailer was released. The trailer received negative reactions from fans, with id Software confirming it was not involved with the film. Giglio admitted to not being enthusiastic about the first trailer since at the time only 80 effects out of the 1,000 effects shots were complete for marketing to use. Giglio noted the second trailer was better received, stating, "Once the fans saw the second teaser, I think we got a few more people saying: 'Oh, wait a minute. That's not what I thought the movie was gonna be.'"
Home media
Doom: Annihilation was released on Blu-ray, DVD, and digital formats on October 1, 2019. The film was originally scheduled to be released in April. Later in December, the film was made available on Netflix. In the United States and Canada, the DVD earned $3,315 and the Blu-ray earned $73,874, totaling $78,389 in domestic video sales.
Critical response
On Rotten Tomatoes, the film has an approval rating of based on reviews, with an average rating of . Alex Kane from Forbes called the film "good, trashy fun", praising the action scenes, special effects, Manson's performance, and improvements over the 2005 film, but criticized the production value. Martin Liebman from Blu-Ray.com called the film "a horribly dull action film", criticizing the acting, script, and production design. Jay Krieger from Cultured Vultures said that the film feels "fan-made" and "disappointingly inadequate", criticizing the plot, Easter eggs, characters, and inferiority to the 2005 film. Tom Jorgensen from IGN gave the film a 3 out of 10 and criticized the action, characters, plot, unoriginality, humor, visual effects, and cinematography. Jay Gervais from Dead Entertainment called the film "unsurprisingly terrible", criticizing the characters as "unlikable and forgettable", the film's emphasis on zombies rather than demons, repetitive action, and lacking the appealing qualities of the games. Gervais recommended to "skip it".
Mike Sprague of JoBlo.com gave the film 7/10 stars, praising the film's action, improvement over the 2005 film, and called the film "watchable". William Bibbiani from Bloody Disgusting called the film "a modest, but effective sci-fi action thriller", calling it better than most game adaptations, stating, "Doom: Annihilation isn’t one of the bad ones." Phil Wheat of Nerdly said the film was one of the better game adaptations, praising the Easter eggs, characters, ideas over the 2005 film, and directing. Christopher Cross of Goomba Stomp called the film a "solid B-movie" and an "utter delight", said the story and characters were "wooden and lifeless", but praised the film's use of practical effects and its improvements over the 2005 film. John Noonan from Horror News called the film a "colossal waste of time", praising the Easter eggs but criticizing the lack of fun, scares, action, gore, and its slow pace.
References
External links
2019 films
2019 science fiction action films
2010s monster movies
American science fiction action films
Demons in film
Doom (franchise)
Fiction set on Phobos (moon)
Films directed by Tony Giglio
Films scored by Frederik Wiedmann
Films set in hell
Films shot in Bulgaria
Live-action films based on video games
Reboot films
Di Bonaventura Pictures films
Universal Pictures films
American action horror films
American science fiction horror films
2010s English-language films
2010s American films
Universal 1440 Entertainment films
|
1189788
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%85%D0%B5%D1%94%D1%88%D1%82%D1%8C%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%D0%BD%D0%B0%2C%20%D0%92%D0%B8%D0%BB%D1%87%D0%B0%29
|
Міхеєшть (комуна, Вилча)
|
Міхеєшть (комуна, Вилча)
Міхеєшть, Міхеєшті — комуна у повіті Вилча в Румунії. До складу комуни входять такі села (дані про населення за 2002 рік):
Арсанка (258 осіб)
Бирсешть (656 осіб)
Булета (949 осіб)
Вулпуєшть (398 осіб)
Говора (362 особи)
Гурішоара (553 особи)
Мегура (623 особи)
Мунтень (253 особи)
Міхеєшть (693 особи)
Негрень (372 особи)
Руджету (233 особи)
Скерішоара (425 осіб)
Ступерей (605 осіб)
Комуна розташована на відстані 160 км на північний захід від Бухареста, 14 км на південний захід від Римніку-Вилчі, 84 км на північний схід від Крайови, 128 км на південний захід від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у комуні проживали осіб.
Національний склад населення комуни:
Рідною мовою назвали:
Склад населення комуни за віросповіданням:
Зовнішні посилання
Дані про комуну Міхеєшть на сайті Ghidul Primăriilor
Примітки
Комуни повіту Вилча
|
235990
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/491%20%D0%B4%D0%BE%20%D0%BD.%20%D0%B5.
|
491 до н. е.
|
491 до н. е.
Події
Початок правління Леоніда у Спарті.
У Римській республіці сенаторами обрані Марк Мінуцій Авгурін і Авл Семпроній Атратін. У Римі вирував голод
Астрономічні явища
9 травня. Повне сонячне затемнення.
3 листопада. Кільцеподібне сонячне затемнення.
Народились
Померли
Гіппократ (тиран Гели)
Примітки
490-ті до н. е.
|
709774
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%BE%D1%80%D0%B6%20%D0%96%D0%B0%D0%BA%20%D0%94%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD
|
Жорж Жак Дантон
|
Жорж Жак Дантон (26 жовтня 1759 — 5 квітня 1794) — один з батьків-засновників Першої французької республіки, співголова клубу кордельєрів, міністр юстиції за часів Великої Французької революції, перший голова Комітету громадського порятунку.
Біографія й політична діяльність
Молодість. Адвокат
Народився в родині прокурора бальяжа Арсі Жака Дантона (1722—1762), дитинство провів у селі, навчався в семінарії і в світському пансіоні в Труа, захоплювався культурою античності. Готуючись до адвокатського фаху в Парижі, Дантон ознайомився з літературою XVII і XVIII ст. і брав активну участь в масонському русі. В 1787 році він заплатив за місце адвоката при раді короля, вважаючи тоді ще можливим переворот зверху, та в 1791 році, при ліквідації старих судових посад, Дантон не прийняв в обмін жодної нової, бо хотів цілковито присвятити себе революційній діяльності.
Початковий етап революції
Уже з 1789 року Дантон активно поширював крайні революційні й республіканські ідеї на різних зборах і клубах, відігравав примітну роль у подіях 14 липня і 5-6 жовтня в заснуванні клубу кордельєрів. Дантон завжди виступав проти двору, міністерств, національних зборів; 17 липня 1791 року він закликав народ на Марсовому полі підписувати петицію про позбавлення влади короля. Після придушення цього руху Дантон тижнів на шість сховався в Англії й повернувся лише перед виборами до законодавчих зборів. У депутати він не потрапив, але став у Парижі проводити підготовку до позбавлення влади короля, то як адміністратор департаменту, то як товариш прокурора Паризької комуни, то проводив роботу в клубах, то серед загонів народного війська — федератів Марселя та Бретані або Entants-Rouges із Сент-Антуанського передмістя.
Конвент
У ніч з 9 на 10 серпня 1792 року Дантон дав поштовх до утворення нової, більш республіканської генеральної ради комуни, заарештував Манда, наступника Лафаєта в командуванні національною гвардією, й замінив його Сантерром. Після 10 серпня Дантон був призначений міністром юстиції; спираючись на Паризьку комуну, він став вождем у боротьбі проти роялістів всередині й оборони кордонів проти Австрійської монархії та Королівства Пруссія. Вороги Дантона звинувачували його в підкупності, розтратах, організації вересневих вбивств. Перші звинувачення не підтверджуються жодними документами; попередити або зупинити вересневі вбивства Дантон, за власним зізнанням, не відчував себе в силі й поставився до кровопролиття з такою самою байдужістю, як згодом до своєї власної загибелі. Дантон був обраний депутатом у конвент від Парижа і зазнавав різкої критики тут з боку Жиронда за свою попередню діяльність в міністерстві. Він виступав у конвенті за свободу друку, за закони проти емігрантів, за засудження короля, був у свій час головою клубу якобінців та членом першого комітету громадського порятунку.
Зовнішня політика Дантона
Після перемоги під Жемапе Дантон був посланий національним конвентом до Бельгії для організації завойованої області. Пізніше, намагаючись применшити роздратування, спричинене політикою втручання в сусідні держави, Дантон наполіг в конвенті на рішенні не втручатися у внутрішні справи інших націй (13 квітня 1793 року), не робити ні наступальних воєн, ні завоювань (15 червня 1793 року). Метою подальших дипломатичних зносин і військових озброєнь він ставив мир і визнання республіки іншими державами. Дантон сприяв заміні парламентського правління Жиронди тимчасовою революційною диктатурою комітету громадського порятунку і став вести боротьбу з противниками революції всередині й поза Францією за допомогою революційних трибуналів і колосальних наборів. Період з квітня 1793 по вересень 1793 року — епоха найбільшого впливу Дантона. У зовнішніх зносинах він накреслив цілу систему політики для своїх наступників: у Королівстві Велика Британія підтримувати всі опозиційні елементи проти Пітта, домогтися нейтралітету дрібних держав — Данії-Норвегії, Швеції тощо, спробувати відокремити Королівство Пруссія та Королівство Баварія від коаліції, силою приборкати Сардинське королівство й Іспанську імперію, продовжувати боротьбу проти Австрійської монархії, створюючи їй труднощі на Сході агітацією в Речі Посполитій та Османській імперії.
Засудження і страта
З часу заснування другого Комітету Громадського порятунку починається перехід влади, з одного боку, до ебертистів, з іншого — до Робесп'єра. Дантон недостатньо протидіяв цьому переходові, часто був відсутній в Парижі й занадто розраховував на свою популярність. Він не схвалював продовження страт, тож його почали звинувачувати в надмірній поблажливості.
Після падіння ебертистів, коли вплив Робесп'єра досяг апогею, 31 березня 1794, Дантона і його друзів було заарештовано за постановою об'єднаних комітетів громадського порятунку та загальної безпеки; це рішення було схвалене конвентом за доповіддю Луї Антуана Сен-Жюста, складеною за начерками Робесп'єра. Процес від самого початку проводився з порушенням усіх формальностей; новою постановою конвенту за пропозицією Луї Антуана Сен-Жюста обвинувачені були прямо поставлені поза звичайними законами. Дантоністи (Каміль Демулен, Еро де Сешель, Фабр д'Еглантін та ін.) звинувачувалася у змові з метою повалення національного представництва й республіки; їх було засуджено й страчено на гільйотині. По дорозі до місця страти Дантон підбадьорював себе словами: «Вперед, Дантоне, ти не повинен знати слабкості!» А проїжджаючи повз будинок, де жив Робесп'єр, Дантон крикнув: «Максиміліане, я чекаю на тебе!»
Кат Дантона Шарль Анрі Сансон засвідчував: «Спочатку на ешафот зійшов Геро де Сешель, а з ним і Дантон, не чекаючи, щоб його покликали. Помічники вже схопили Геро й одягли йому на голову мішок, коли Дантон підійшов, щоб обійняти його, оскільки Геро вже не зміг попрощатися з ним. Тоді Дантон вигукнув: „Дурні! Хіба ви завадите головам поцілуватися в мішку?..“ Ще ніж гільйотини не був очищений, як Дантон вже наблизився; я тримав його і запропонував відвернутися, поки приберуть труп, але Дантон лише презирливо знизав плечима: „Трохи більше або менше крові на твоїй машині, що це важить; не забудь тільки показати мою голову народові; такі голови не кожний день вдається побачити“. Це були його останні слова».
Вшанування
У 1891 році паризька міська рада встановила пам'ятник Дантону.
Драма Георга Бюхнера «Смерть Дантона».
Анджей Вайда зняв у Франції фільм «Дантон», головну роль в якому зіграв Жерар Депардьє.
Література
Jean François Eugène Robinet:
Danton, Mémoire sur sa vie privée, Paris, 1865.
Danton émigré. Recherche sur la diplomatie de la première république (1793), Paris, 1887.
Danton homme d'État, Paris, 1889.
Alphonse Aulard:
La société des Jacobins, Paris, 1889—1897, 6 volumes.
Danton, Paris, Picard-Bernheim, 1887.
La diplomatie au premier Comité de salut public, Etudes et leçons, III.
Albert Mathiez:
L'affaire de la Compagnie des Indes, Paris, 1926.
Étude critique sur les journées des 5 et 6 octobre 1789, Paris, 1899, 104 p.
Danton et la paix, Paris, La Renaissance du livre, 1919, 262 p.
La Révolution française, Paris, A. Colin, 1922—1927, 3 vol.
Autour de Danton, Paris, Payot, 1926.
Etudes robespierristes. La corruptions parlementaire sous la Terreur, Paris, 1926.
Le Dix août, Paris, Hachette, 1931, 127 p.
Girondins et Montagnards, Paris, Firmin-Didot, 1930, 305 p.
Louis Madelin, Danton, Paris, Hachette, 1924.
Louis Barthou, Danton, Paris, 1932.
Olivier Blanc, La corruption sous la terreur, (les Hommes et l'Histoire, coll. dirigée par Claude Quétel), Paris, Laffont, 1992.
Les espions de la Révolution et de l'Empire, Paris, Perrin, 1995.
Frédéric Bluche, Danton, Paris, Perrin, 1984, 493 p.
Jean Tulard, Alfred Fierro et Jean-François Fayard, Histoire et dictionnaire de la Révolution française, Laffont, 1987.
Arnaud de Lestapis, La «conspiration de Batz» (1793—1794), avant-propos par Albert Soboul, Paris, Société des Etudes robespierristes, Paris, 1969.
Georges Lefebvre, Sur Danton, dans Études sur la Révolution française, PUF, 1963
Mona Ozouf, article Danton, dans Dictionnaire critique de la Révolution française, Flammarion, 1988
Дантон Ж.-Ж. Избранные речи. Харьков. 1924.
Левандовский А. Дантон. М., Молодая гвардия, 1964. (ЖЗЛ)
Фридлянд Г. С. Дантон. М. 1965.
Молчанов Н. Монтаньяры. М., Молодая гвардия, 1989. (ЖЗЛ)
Дерзновение / Д. Валовой, М. Валовая, Г. Лапшина. — М.: Мол. гвардия, 1989. — 314[6] c., ил. C.96-112.
Посилання
Lire le compte rendu du procès de Danton et des dantonistes devant le Tribunal révolutionnaire dans le " Journal des Procès " — звіт про процес Дентона перед Революційним трибуналом, опублікований в газеті " Journal des Procès "
Французькі революціонери
Міністри юстиції Франції
Гільйотиновані у Франції
Французькі адвокати
|
4697797
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82%D1%8C%D0%B1%D0%B0%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%202008%20%E2%80%94%20%D0%B3%D1%80%D0%B5%D0%BA%D0%BE-%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82%D1%8C%D0%B1%D0%B0%2C%20%D0%B4%D0%BE%20120%20%D0%BA%D0%B3
|
Боротьба на літніх Олімпійських іграх 2008 — греко-римська боротьба, до 120 кг
|
Боротьба на літніх Олімпійських іграх 2008 — греко-римська боротьба, до 120 кг
Змагання з греко-римської боротьби у ваговій категорії до 120 кг на Олімпійських іграх 2008 року відбулися 14 серпня в Палаці спорту Китайського сільськогосподарського університету.
У змаганнях взяли участь 20 спортсменів з 20 країн. Змагання складалися з турніру на вибування, у якому, у свою чергу, визначали володарів двох бронзових медалей. Два фіналісти змагалися за золоту та срібну медалі. Борці, які програли одному з двох фіналістів, переходили до втішного раунду, де змагалися за дві бронзові медалі.
Кожен поєдинок складався з трьох раундів тривалістю по дві хвилини. Борець, який набрав більше балів у кожному раунді, був переможцем цих раундів; бій закінчувався, коли один борець вигравав два раунди (і, отже, поєдинок).
Дискваліфікації
Артур Таймазов з Узбекистану позбавлений золотої медалі у ваговій категорії до 120 кг через позитивний допінг у серпні 2016. Золота нагорода перейшла до Бахтіяра Ахмедова з Росії.
Призери
Змагання
Основний турнір
Втішний раунд за бронзові нагороди
Примітки
Посилання
Результати на офіційному сайті FILA
Змагання з греко-римської боротьби в надважкій вазі на літніх Олімпійських іграх 2008 року на sport.references.com
|
18391
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%81%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F-%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA%29
|
Асканія-Нова (заповідник)
|
Асканія-Нова (заповідник)
Біосферний заповідник «Асканія-Нова» ім. Фальц-Фейна — науково-дослідна установа в системі Національної академії аграрних наук України, державний заповідник, заснований 1898 року Фрідріхом Фальц-Фейном.
Назву місцевості дав один з її попередніх власників — герцог Фрідріх Фердинанд Ангальт-Кетен-Плесський у 1841 році на честь власного маєтку Асканії в Німеччині. Звідти — «Асканія-Нова».
У 1920-х роках заповідник носив іншу назву — «Чаплі». Цей топонім походить від давнього українського терміну «чапеля», або «чапля», що означає «під» (западина). До нашого часу цей термін застосовується лише до найбільшого зі збережених степових подів, що також розміщений у заповіднику — Великий Чапельський під.
Асканія-Нова є унікальним не лише для України, а й для всього світу. Це найбільший степовий заповідник Європи, який щороку відвідує близько 140 тисяч туристів.
Географія
Заповідник міститься на Причорноморській низовині, яка являє собою пласку, дещо нахилену на південь рівнину, що прилягає до Чорного й Азовського морів. Розташована між дельтою Дунаю на заході й річкою Кальміус на сході. Висоти від −5 (поблизу Куяльницького лиману) до 179 м, у середньому 90…150 м.
За тектонічною будовою низовина є частиною Причорноморської западини, заповненої майже горизонтальними потужними шарами осадових порід, переважно морських відкладів палеогену та неогену (глини, піски, піщано-глинисті і піщано-вапнякові породи, вапняки), на яких лежать континентальні відклади антропогенового віку — червоно-бурі глини, ліси, лісоподібні суглинки. Третинні породи відслонюються лише в долинах річок і подекуди — на березі моря.
Великий Чапельський під
Великий Чапельський під — це територія з нижчим рівнем ґрунту десь на 9 метрів порівняно з іншими ділянками, звідси назва — під, низовина. Саме тут скупчуються талі води, що важливо для заповідника. Великий Чапельський під є водно-болотним угіддям заповідника міжнародного значення. Тут табуни диких копитних тварин, загалом до 1000 голів, більшу частину року перебувають на вільному випасі.
Серед рідкісних рослин роду гігрофітів — зіркоплідник частуховий (Damasonium alisma). До Червоної книги України занесені наступні представники асканійської флори: карагана скіфська, ковила українська, ковила Лессінга, ковила волосиста, тюльпан Шренка, тюльпан скіфський. Ніде, крім Асканії, не зустрічається рябчик шаховий або великий.
Клімат
Історія заповідника
1800-ті: заснування і розквіт
Територія була заселена ще в давні часи. Тут знайдено мідні прикраси доби пізньої бронзи, виявлено поховання кочівника з конем, кілька кам'яних баб XI —XIII століття. Неподалік сучасного селища пролягав один із чумацьких шляхів. Саме в цьому місці чумацький шлях перетинався з поштовою дорогою, що йшла з Мелітополя на Олешки. На перехресті цих шляхів і виникло поселення Чаплі, яке вперше згадується в документальних матеріалах 1822 року.
Після закріплення Російської імперії на узбережжях Чорного та Азовського морів наприкінці XVIII століття почалося більш жваве заселення цих місць. Необжиті землі, царський уряд роздавав за невисокими цінами. 1828 року німецький герцог Ангальт-Кетенський придбав тут 42,3 тис. десятин. Через 13 років у степу поблизу Чапель виник хутір, названий герцогом на честь власного маєтку Асканія у Німеччині Асканією-Новою. На своїх землях герцог почав розводити мериносових овець, але господарство з часом занепало і 1856 року він продав маєток іншому колоністові — Фейну. Згодом Фейн поріднився зі ще одним німецьким поміщиком — Фальцем. Скуповуючи навколишні землі, Фальц-Фейни швидко стали «королями вівчарства» на півдні України. В маєтку налічувалося близько 200 постійних робітників, всього тут мешкало 312 осіб, 1831 року була відкрита школа. Посезонно на літніх польових роботах працювали сотні найманих робітників. Засновник Асканійського заповідного комплексу нащадок королів вівчарства Фрідріх Фальц-Фейн був широко освіченим біологом і добрим організатором.
1874 року в Асканії Фрідріхом Фальц-Фейном був заснований зоопарк. Саме йому дісталась «Асканія-Нова» у спадок, з-поміж численних маєтків родини на території нинішніх Херсонщини і Запоріжжя. Метою створення зоопарку була передова ідея Ф. Е. Фальц-Фейна навчитись відтворювати у напіввільних умовах рідкісні види тварин, щоб згодом могти поновити їх у природі в разі вимирання останніх. Також, одним з перших в регіоні він розпочав кільцювання птахів під час міграції. У 1887 році було створено ботанічний сад.
У 1898 році. Ф. Е. Фальц-Фейн оголошує про відкриття заповідника — недоторканої ділянки цілинного степу. Зберегти її з метою подальшого вивчення та спостереження за природними процесами землевласника надихнув відомий ботанік Йосип Пачоський.
1900-1920-ті: період становлення
Ще в роки Української народної республіки 1 квітня 1919 року була оголошена народним заповідним парком, а згодом, вже у СРСР 8 лютого 1921 — Державним степовим заповідником УРСР. На Асканію-Нову було покладено завдання зберігати і вивчати природу цілинного степу, а також акліматизувати та вивчати можливо більше число видів тварин і рослин, які мають народногосподарське значення. При Асканії-Новій були створені науково-степова станція, зоотехнічна станція з племінним господарством, фітотехнічна станція та інші наукові заклади. Значно розширено зоопарк і ботанічний сад.
1926 року заповідник перейменували на «Перший державний степовий заповідник „Чаплі“ ім. Х. Г. Раковського» (саме його декретом заповідник був оголошений 1919 року.
1930-ті: занепад
З 1932 року на базі державного заповідника Асканія Нова, до 1956 року — Всесоюзний науково-дослідницький інститут гібридизації та акліматизації тварин імені М. Іванова, сучасна назва Інститут тваринництва степових районів ім. М. Ф. Іванова «Асканія-Нова» — Національний науковий селекційно-генетичний центр з вівчарства. У заповіднику починалася наукова діяльність багатьох вчених, зокрема С. І. Медведєва, І. К. Лопатіна.
1933 року у заповіднику відбулись масові арешти переважної більшості працівників (в тому числі всього керівництва і наукового складу), після чого заповідник фактично перестав існувати як природоохоронна установа та втратив свій номінальний статус.
1980-2000-ні: відновлення
У 1983 році заповідник «Асканія-Нова» отримав статус «біосферний заповідник» ЮНЕСКО, що дало поштовх поновленню його юридичного статусу.
1984 року, заповідник внесено до Міжнародної мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО. Після цього, у 1985 році в заповіднику проходили знімання серії «Остання ділянка незайманого степу» (англ. Last of the Virgin Steppe) для британського документального телевізійного серіалу «Даррелл в Росії», що розповідає про візит в Радянський Союз відомого англійського письменника-натураліста Джеральда Даррелла.
1989 року у складі УНДІТ «Асканія-Нова» було виділено у самостійну держбюджетну установу Біосферний заповідник «Асканія-Нова».
У 1995 році було поновлено статус заповідника.
З квітня 1990 по грудень 2021 року посаду директора обіймав еколог та зоолог Гавриленко Віктор Семенович.
З грудня 2021 року посаду директора обіймає ботанік Шаповал Віктор Володимирович.
Російсько-українська війна
Вже о 9-й ранку 24 лютого 2022 року автодорога до смт Чаплинки опинилась під контролем російських загарбників. Відтоді заповідник перебуває під тимчасовою російською окупацією, через що опинився у скрутному становищі.
Понад рік, до березня 2023 року попри російську окупацію, управління заповідником та виплата заробітної плати робітникам виконувалось з боку України, а більшість працівників продовжували жити в окупації, аби дбати про заповідник. Придбання корму для тварин та інші видатки фінансувались за рахунок пожертв й внесків. У березні 2023 року росіяни з колаборантами встановили в заповіднику окупаційну адміністрацію. Управління заповідником передали Дмітрію Мєщєрякову, на ім'я якого зареєстрували юридичну особу заповідника в Росії.
За інформацією Віктора Шаповала, директора заповідника, російські окупанти вивозили з Асканії-Нови рідкісних тварин. Попри повідомлення у медіа влітку 2023 року про те, що тварини опиняться в Криму, їхньою кінцевою точною призначення виявився Ростов. Там тварини, що перебувають під загрозою зникнення, опинилися в листопаді-грудні 2023-го року. Їхня подальша доля невідома.
Вшанування
У 1998 році виходять монети присвячені 100-річчю біосферного заповідника «Асканія-Нова».
2008 року, «Асканія-Нова» стала переможцем акції «Сім природних чудес України».
У 2009 році цей біосферний заповідник представляв Україну у Всесвітньому конкурсі «New 7 Wonders of Nature» (New 7 Wonders of Nature).
Структура території
Площа біосферного заповідника становить 33 307,6 га, з них 11 054 га — «заповідна зона».
Територія заповідника розділена на три великі частини, нерізко відокремлені одна від одної :
«Північну»
Великий Чапельський під
«Південну»
Ботанічний сад
Під нього відведена територія у 167 гектарів. Перші ділянки саду розплановані ще у 1887 р. На кінець 20 століття колекція рослин досягла більше 1000 видів чагарників та дерев. Краєвиди саду підсилені ставком і павільйоном Грот, де колись знімали давню кінострічку «Діти капітана Гранта».
Зоологічний парк
Заповідник утримує близько 800 різновидів диких копитних та гібридних форм свиней, оленів, коней Пржевальського, бізонів, антилоп, баранів, биків, верблюдів, лам, віслюків куланів, шотландських поні.
Частиною зоопарку є орнітопарк, розміщений поблизу ставків з протоками та острівцями. В орнітопарку нараховують понад 60 різновидів птахів: лебеді, фазани, качки, лелеки, гуси єгипетські та індійські, страуси африканські. Крім того, у заповіднику водяться такі рідкісні для України птахи, як південноамериканський нанду та австралійський ему.
Території природно-заповідного фонду, що входять до складу БЗ «Асканія-Нова»
Нерідко, оголошенню національного парку або заповідника передує створення одного або кількох об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення. Внаслідок цього, великий БЗ зрештою поглинає раніше створені ПЗФ. Проте їхній статус зазвичай зберігають.
До складу території біосферного заповідника «Асканія-Нова» входять такі утворення ПЗФ України:
Дендрологічний парк загальнодержавного значення «Асканія-Нова»
Загальнозоологічний заказник місцевого значення «Асканійський»
Біорізноманіття
Рослинний світ
Флора вищих рослин заповідного степу, за даними різних досліджень, складала 451—478 видів. За результатами аналізу попередніх флористичних зведень, поточних реінвентаризаційних обстежень 2003—2010 рр. та критичної ревізії гербарних колекцій конспект судинної флори природного ядра заповідника наразі становить 509 видів
У заповіднику виявлено 6 видів судинних рослин з Червоного списку МСОП, 9 видів з Європейської Червоної книги, 20 з Червоної книги України, 2 з Додатку І Бернської конвенції (разом — 26 видів):
Астрагал Геннінга (Astragalus henningii (Steven) Klokov) (МСОП, ЄЧС, ЧКУ)
Астрагал зігнутий (Astragalus reduncus Pall.) (МСОП, ЄЧС, ЧКУ)
Волошка Талієва (Centaurea taliewii Kleopow) (МСОП, ЧКУ)
Пісочник жорсткий (Eremogone rigida (M. Bieb.) Fenzl) (МСОП)
Жовтозілля дніпровське (Senecio borysthenica (DC.) Andrz. ex Czern) (ЄЧС)
Залізняк гібридний (Phlomis hybrida Zelen.) (ЄЧС)
Залізняк скіфський (Phlomis scythica Klokov et Des.-Shost.) (ЄЧС, ЧКУ)
Зіркоплідник частуховий (Damasonium alisma Mill.) (ЧКУ)
Плодоріжка рідкоквіткова (Orchis laxiflora Lam.) (ЧКУ)
Карагана скіфська (Caragana scythica (Kom.) Pojark.) (ЄЧС, ЧКУ)
Ковила волосиста (Stipa capillata L.) (ЧКУ)
Ковила Лессінга (Stipa lessingiana Trin. et Rupr.) (ЧКУ)
Ковила азовська (Stipa maeotica Klokov et Ossycznjuk) (ЧКУ)
Ковила українська (Stipa ucrainica P.Smirn.) (ЧКУ)
Ламкоколосник ситниковий (Psathyrostachys juncea (Fisch.) Nevski) (ЧКУ)
Льонок Біберштайна (Linaria biebersteinii Besser) (МСОП)
Плакун чебрецелистий (Lythrum thymifolia L.) (ЧКУ)
Руслиця угорська (Elatine hungarica Moesz) (ЧКУ)
Рябчик малий (Fritillaria meleagroides Patrin ex Schult. et Schult. f.) (ЧКУ)
Ситник круглоплодий (Juncus sphaerocarpus Nees) (ЧКУ)
Тюльпан скіфський (Tulipa scythica Klokov et Zoz) (ЧКУ)
Тюльпан Шренка (Tulipa schrenkii Regel) (ЧКУ)
Ферула східна (Ferula orienthalis L.) (БЕРН)
Часник Реґеля (Allium regelianum A.Becker ex Iljin) (МСОП, ЄЧС, БЕРН, ЧКУ)
Часник скіфський (Allium scythicum Zoz) (ЄЧС, ЧКУ)
Щавель український (Rumex ucranicus Fisch. ex Spreng.) (ЄЧС)
До ІІ видання Зеленої книги України (2009) занесені 5 формацій рослинності асканійського степу: мигдалю степового (Amygdaleta nanae), карагани скіфської (Caraganeta scythicae), ковили Лессінга (Stipeta lessingianae), ковили української (Stipeta ucrainicae) та ковили волосистої (Stipeta capillatae).
Тваринний світ
У заповіднику зареєстровано близько 1160 видів членистоногих. Герпетофауна представлена 2 видами земноводних (ропуха зелена, жаба озерна) і 7 видами плазунів (ящірка прудка, вужі звичайний і водяний, мідянка звичайна, полози жовточеревий і сарматський, гадюка степова). До аборигенної теріофауни входять, за різними даними, близько 25 видів ссавців, у тому числі лисиця, заєць сірий, тхір степовий, куниця кам'яна, 11 видів гризунів (бабак степовий, ховрах малий, тушкан великий, сліпачок звичайний, хом'як звичайний, хом'ячок сірий, полівка гуртова та ін.), 3 види кажанів (вечірниця руда, нетопир карлик, лилик двоколірний), білозубка мала; нерегулярно на заповідній території з'являються вовк, сарна європейська, асканійський олень благородний і дика свиня. У різні пори року пролітає понад 270 видів птахів, з яких 107 видів залишаються на гніздування. Серед них є багато раритетних видів тварин, занесених до Червоної книги України та інших природоохоронних документів.
Галерея
Посилання
Література про заповідник «Асканія-Нова»
Найважливіші публікації з історії заповідника
1845
Teetzmann Franz. Ueber die Südrussischen Steppen und über die darinim Taurischen Gouvernement belegenen Besitzungen des Herzogs von Anhalt-Köthen. Beiträgezur Kenntniss des Russischen Reiches und der angränzenden Länder Asiens. Elftes Bändchen. St. Petersburg, 1845. S. 3–137.
1889
Falz-Fein. Creation d'un Jardin Zoologiqueen Russie par M. Falz-Fein. Bulletin Bimensuel de la Societe Nationale D'Acclimatation de France. 4 Serie-Tome VI. 1889. Trente-Sixiemeannee. Paris au Siege de la Societe, 20 Novembre1889. P. 953—956.
1903
Heck L. Im Zoologischen Paradiesgarten. Herbsttage in Friedrich Falz-Fein. Tierpark zu Askania-Nova. Mit 38 Abb. In der Taurischen Steppe Herbsttage bei Friedrich Falz-Fein in Askania Nova Von Prof. Dr. L. Heck Direktor des Zoologischen Gartens in Berlin, 1902—1903. S. 17-38.
Heck L. Steppe und Steppen wirtschaft. Herbsttage in Friedrich Falz-Fein. In der Taurischen Steppe Herbsttage bei Friedrich Falz-Fein in Askania Nova Von Prof. Dr. L. Heck Direktor des Zoologischen Gartens in Berlin, 1902—1903. S. 1-16.
1911
Иванов М. Ф. Акклиматизационный зоологический сад Ф. Э. Фальц-Фейна в Аскании-Нова Таврической губернии. Естествознание и география, 1911. № 3. С. 1–19.
Малышев С. Зоологический Сад Ф. — Фейна (к отчету о командировке в Аск. -Нова). Труды СПБ Общ. Естествоиспытателей, 1911. № 5-7. С. 253—270.
Марков М. Аскания-Нова. Любитель природы, 1911. № 12. С. 385—392.
1913
Soffel Karl und Else. ImSteppenparkzuAskania-Nova. EinTierparadies in Sud-Russland. WestermannsMonatshefte. Braunschweig und Berlin, 1913. 1 12. S. 393—478.
Пачоскій І. К. Ботаническая экскурсія въ Асканія Нова и на Сивашъ. Записки Крымского общества естествоиспытателей и любителей природы, 1913. Т. 2. С. 128—148.
1915
Залесскій К. Заповедная степь Ф. Э. Фальцъ-Фейна въ Асканіи-Новой. Бюллетени Харьковскаго обществава любителей природы,1915. № 5. С. 17-32.
Козлов П. К. Аскания — Нова. Первые опыты акклиматизации животных в России. «Постоянная комиссия народных чтений при Министерстве Народного Просвещения». № 309, 1915. 43 с.
Козлов П. К. В южно-русских степях. Газета «Русские Ведомости», 136 от 14/VI- 1915 г.
1918
Къ судьбамъ Асканіи-Нова. Бюллетень Харьковскаго общества любителей природы, 1918. № 1. С.13.
Козлова Е. В. Письма из земного рая (Асканія-Нова). Бюллетени Харьковскаго общества любителей природы, 1918. № 1. С. 1-6.
1919
Falz-Fein Fr. Berichtüber die Falz-Fein-Sitzung in der Staatlichen Stellefür Naturdenkmalp flege in Preußen, Berlin am 1. Februar 1919. Sonderabdruckaus: Beitragezur Naturdenkmalp flege, Band VI, Heft 3. Berlin, 1919. S. 249—287.
Falz-Fein Fr. Einigesüber den Tierpark von Askania Nova und seine Entstehung.Sitzungsbericht der Gesellschaft naturforschen der Freundezu Berlin. 1919. № 7. S. 296—302.
Falz-Fein, Friedrich. Über das letzteAuftreten des Wildpferdes in Südrußland, Taurisches Gouvernementaus: Ges. Naturf. Freunde Berlinann 1919. nr. 5. P. 196—205.
Шарлемань М. «Асканія Нова» — перший народній заповідний парк. Вісти природничої секції Українського наукового товариства, 1919. Т. 1. число 3/4. С. 122.
1921
Шарлемань М. Перший державний Степовий Заповідник «Асканія Нова». Київ, 1921. 8 с.
1922
Яната О. Асканія-Нова: Перший степовий заповідник України. Наука на Україні, 1922. № 2. С. 124—127.
1923
Аверин В. Г. Аскания-Нова. Охота и Рыболовство, 1923. № 5-6. С. 31-54.
Браунер А. А. Аскания-Нова. Южная охота, 1923. № 6–8. С. 15–16.
Пачосский И. К. Наблюдения над растительным покровом степей Аскании-Нова. Известия Государственного Степного Заповедника Аскания-Нова. Херсон: Гостипография № 2 имени В. И. Ленина, 1923. № 2. С.1-32.
Пачоский И. К. Список растений, обитающих на территории Государственного заповедника «Аскания-Нова». Известия Государственного Степного Заповедника Аскания-Нова. Херсон: Гостипография № 2 имени В. И. Ленина, 1923. № 2. С.97-144.
Снігиревський C. Список птахів, що спостерігалися на островах Сиваша-Петрівка і Узган-Тугай з 13 по 15 травня 1922 року. Український зоологічний журнал. Бюлетень зоологічної секції. Ч. 2., 1923. С. 6-10.
1924
Дергунов Н. И. Дикая фауна Аскании. Аскания-Нова. Степной заповедник Украины. Сб. статей под ред. проф. М. Завадовского и Б. К. Фортунатова. Москва: Государственное издательство, 1924. С.199-260. (Природа и культура. Книга первая).
Завадовский М. Задачи и план работ Аскании-Нова: Планы исследования в зоопарке «Аскания Нова» по отделу экспериментальной биологии. Природа и охота на Украине, 1924. № 1 — 2. С. 237—239.
Завадовский М., Фортунатов Б. К судьбам Аскании-Нова. Известия, 1924. № 83 (10.04.1924).
Завадовский М. М. Общий очерк и история развития Аскании-Нова. Аскания-Нова. Степной заповедник Украины. Сб. статей под ред. проф. М. Завадовского и Б. К. Фортунатова. Москва: Государственное издательство, 1924. С. 1-60. (Природа и культура. Книга первая).
Кожевников Г., Кулагин и Завдовский М., Фортунатов Б. К судьбам «Аскания-Нова». Известия Ц. И. К. Союза С. С. Р. и В. Ц. И. К. Совет, 1924. № 83/2118 (10 апр.) 4.
Фортунатов Б. К. Два года жизни Аскании-Нова (1921—1922).Аскания-Нова. Степной заповедник Украины. Сб. статей под ред. проф. М. Завадовского и Б. К. Фортунатова. Москва: Государственное издательство, 1924. С. 61-80. (Природа и культура. Книга первая).
Фортунатов Б. К. Зоопарк. Аскания-Нова. Степной заповедник Украины. Сборник статей под ред. проф. М. Завадовского и Б. К. Фортунатова. Москва: Государственное издательство, 1924. С. 115—197. (Природа и культура. Книга первая)
1926
Десятова-Шостенко Н. Растительность 1-го Государственного заповедника «Чапли» (Аскания-Нова) им. X. Раковского. Дневник Всесоюзного съезда ботаников в Москве в январе 1926 г. С. 78.
Теетцманн Ф. Про південно-російські степи та про маєтки герцога Ангальт-Кетенського, що знаходяться в Таврії. Вісті ДержавногоСтеповогоЗаповідника «Чаплі» ім. Х. Раковського (к. Асканія-Нова). Рік 1924. Т. ІІІ. Харків, 1926. С. 121—146.
Шарлемань М. Матеріали до орнітофауни Державного СтеповогозаповідникаЧаплі та його району. ВістіДержавногоСтеповогоЗаповідника «Чаплі» ім. Х. Раковського (к. Асканія-Нова). Рік 1924. Т. ІІІ. Харків, 1926. С. 47-94.
Шарлемань М., Снігіревський С. Матеріяли до бібліографії про Державний Степовий Заповідник «Чаплі», кол. «Асканія-Нова». Вісті Державного Степового Заповідника «Чаплі» ім. Х. Раковського (к. Асканія-Нова). Рік 1924. Т. ІІІ. Харків, 1926. С.105-108.
1927
Козлов П. Академик Козлов про сучасний стан Державного Заповідника «Чаплі» (кол. «Асканія-Нова») ім. Раковського. Вісникприродознавства, 1927. № 3-4. С. 208—209.
Козлов П. Государственный заповедник Аскания-Нова. Известия, 1927. № 226 (4.10.1927).
1928
Браунер А. Список млекопитающих Заповедника Аскания-Нова. Вісті Державного степового заповідника «Чаплі» (Кол. «Асканія-Нова»). Харків: НКО, ДВУ, 1928.Т. IV. С.10-24.
Висоцький Г. М. Про лісові насадження парків Заповідника «Чаплі». Вісті Державного Степового Заповідника «Чаплі» ім. Х. Раковського (к. Асканія-Нова). Рік 1928.Т. IV. За редакцією колегії: Колодько М. М., Аверін В. Г., Гомон Ю. Т., Яната О. А. Харків, 1928. С. 69-80.
Десятова-Шостенко Н. А. Растительность гос заповедника «Чапли» (бывш. Аскания-Нова). Степной заповедник Чапли — Аскания Нова. Сб. статей под ред. М. Н. Колодько и Б. К. Фортунатова. М.-Л.:Гос.изд., 1928. С.125-145.
Десятова-Шостенко Н. А. и Шалыт М. Растительные ассоциации степей 1-го Государственного заповедника «Чапли» (бывш. Аскания-Нова). Дневник Всесоюзного съезда ботаников в Ленинграде в январе 1928 г. Ленинград, 1928. С. 224.
Савінов М., Францесон В. Доповідна записка про дослідження ґрунтів державного степового заповідника «Асканія-Нова» / Матеріяли, що за ними зроблено висновки експертної комісії. Підрозділ А. Доповіді установ заповідника. Вісті Державного Степового Заповідника «Чаплі» ім. Х. Раковського(к. Асканія-Нова). Рік 1926. Т. V. Харків, 1928. С. 89-90.
Савинов Н. И., Францессон В. А. Материалы к познанию почв и лессовой толщи степи Госзаповедника «Чапли». Вісті Державного степового заповідника «Чаплі», 1928. С. 30-111.
Соколов В. Материалы к изучению орнитофауны Первого Государственного Заповедника «Чапли». Вісті Державного Степового Заповідника «Чаплі» ім. Х. Раковського (к. Асканія-Нова). Рік 1928. Т.IV. / За редкцією колегії: Колодько М. М., Аверін В. Г., Гомон Ю. Т., Яната О. А. Харків, 1928. С. 26-68.
Шалит М. Колонія ангальтських поселенців «Асканія Нова» (3-ІІІ-1828) — І Державний Степовий Заповідник України «Чаплі» (1928). Вісникприродознавства, 1928. № 3-4. С.157-167.
1929
Колодько М. До сторіччя і сучасного стану Асканії-Нова, нині Першого Степового Державного заповідника «Чаплі» (1828—1928). Вісті Державного Степового Заповідника «Чаплі» (к. Асканія-Нова). Т. VI (Рік 1928). Асканія-Нова, Мелітопольська округа: Видання Державного Степового Заповідника «Чаплі» (к. Асканія-Нова), 1929. С. 6-12.
Десятова-Шостенко Н., Шалит М. Бібліографія ДержавногоСтеповогоЗаповідника «Чаплі» (кол. Асканія-Нова). Вісті Державного Степового Заповідника «Чаплі» (к. Асканія-Нова). Т. VII (Рік 1928). За редакцією колегії: Машура С. (відп. редактор), Аверин В., Десятова-Шостенко Н., Колодько М., Проф. Яната О. Видання Державного Степового Заповідника «Чаплі» (к. Асканія-Нова). Асканія-Нова, Мелітопольська округа, 1929/1930. С. 201—203.
Медведев С. И. О распространении насекомых в Южном Заднепровье. Вісті Державного Степового Заповідника «Чаплі» (к. Асканія-Нова). Т. VII (Рік 1928). За редакцією колегії: Машура С. (відп. редактор), Аверин В., Десятова-Шостенко Н., Колодько М., Проф. Яната О. Видання Державного Степового Заповідника «Чаплі» (к. Асканія-Нова). Асканія-Нова, Мелітопольська округа, 1929/1930. С. 5-27.
Медведів С. Коротке попереднє повідомлення про характер ентомофавни природнього району заповідника Чаплі. Збірник праць зоологічного музею. Ч. 7: Праці науково-дослідного фізично-Математичного Відділу, 1929. Т. XIII, Вип. І. С. 21-26.
Шалит М. Великий Чапельський під в Асканії-Нова та його рослинність року 1927—1928.Вісті Державного Степового Заповідника «Чаплі» (к. Асканія-Нова). Т. VII (Рік 1928). редакцією колегії: Машура С. (відп. редактор), Аверин В., Десятова-Шостенко Н., Колодько М., Проф. Яната О. Видання Державного Степового Заповідника «Чаплі» (к. Асканія-Нова). Асканія-Нова, Мелітопольська округа, 1929/1930. С. 165—199.
Шалит М. Деяківідомості за процес відновлення степової рослинности на перелогах Державного степового заповідника"Чаплі" (кол. Асканія-Нова). Вісті Державного Степового Заповідника «Чаплі» (к. Асканія-Нова). Т. VII (Рік 1928). За редакцією колегії: Машура С. (відп. редактор), Аверин В., Десятова-Шостенко Н., Колодько М., Проф. Яната О. Видання Державного Степового Заповідника «Чаплі» (к. Асканія-Нова). Асканія-Нова, Мелітопольська округа, 1929/1930 р. С. 139—152.
Шарлемань М., Борзаківський О. Чаплі: Державний степовий заповідник. Х.; К., 1929. 48 с.
</div>
Основні джерела
Антифеев Д. А., Голованова Г. Я. От Орлово до Аскании // Мелітопольський краєзнавчий журнал, № 17, 2021, с. 43–50
Видатні особистості, що працювали у заповіднику Асканія-Нова
Станчинський Володимир Володимирович
Фортунатов Борис Костянтинович
Браунер Олександр Олександрович
Шалит Михайло Соломонович
Десятова-Шостенко Наталія Олексіївна
Шарлемань Микола Васильович
Пачоський Йосип Конрадович
Фальц-Фейн Фрідріх Едуардович
Медвєдєв Сергій Іванович
Завадовський Михайло Михайлович
Козлов Петро Кузьмич
Сіянко Климентій Євдокимович
Рібергер Генріх
Посилання
АСКАНІЯ-НОВА //
Офіційний сайт
Перлина степу. «Український тиждень». № 36 (149), 09.2010. — С. 62-65.
УНІАН: Асканія-Нова: африканські корови, коні Пржевальського і молоко антилопи
Серія докладних фоторозповідей про заповідник «Асканія-Нова»
Асканія-Нова на сайті «7 чудес України»
Найбільший степовий заповідник Європи потребує допомоги 14.08.2022 на сайті dniprotoday
Водно-болотні угіддя України
Біосферні заповідники України
Природоохоронні об'єкти, засновані 1898
Науково-дослідні установи НААН
Асканія-Нова
Степи України
Засновані в Україні 1898
Екологічний туризм
Території природно-заповідного фонду, що входять у Смарагдову мережу
Зоопарки України
Національна академія аграрних наук України
Ботанічні сади України
Природоохоронні території, що постраждали або були окуповані в ході російського вторгнення в Україну (2022)
|
145309
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ecgfrith%20of%20Northumbria
|
Ecgfrith of Northumbria
|
Ecgfrith of Northumbria
Ecgfrith (64520 May 685) was the King of Deira from 664 until 670, and then King of Northumbria from 670 until his death in 20 May 685 possibly at age of 31. He ruled over Northumbria when it was at the height of its power, but his reign ended with a disastrous defeat at the Battle of Nechtansmere against the Picts of Fortriu in which he lost his life.
Early life
Ecgfrith was born in 645 to king Oswiu and Eanflæd his queen. At about the age of 10 Ecgfrith was held as a hostage at the court of Queen Cynewise after her husband king Penda of Mercia invaded Northumbria in 655. Penda was eventually defeated and killed in the Battle of the Winwaed by Oswiu, a victory which greatly enhanced Northumbrian power. To secure his hegemony over other English kingdoms Oswiu arranged a marriage between Ecgfrith and Æthelthryth, a daughter of Anna of East Anglia. Ecgfrith was then made king of Deira in 664 after his half-brother Alhfrith had rebelled against Oswiu earlier that year.
King of Northumbria
In 671, at the Battle of Two Rivers, Ecgfrith put down an opportunistic rebellion by the Picts, which resulted in the Northumbrians taking control of Pictland for the next fourteen years. Around the same time, Æthelthryth wished to leave Ecgfrith to become a nun. Eventually, in about 672, Æthelthryth persuaded Ecgfrith to allow her to become a nun, and she entered the monastery of the Abbess Æbbe, who was aunt to King Ecgfrith, at Coldingham. A year later Æthelthryth became founding abbess of Ely. Her taking the veil may have led to a long quarrel with Wilfrid, Bishop of York, which ended with Wilfrid's expulsion from his Episcopal see. Ecgfrith married as his second wife Eormenburg (or Iurminburh). She and Bishop Wilfrid became bitter enemies.
In 674, Ecgfrith repelled the Mercian king Wulfhere, which enabled him to seize the Kingdom of Lindsey. In 679, he fought the Mercians again, now under Wulfhere's brother Æthelred who was married to Ecgfrith's sister Osthryth, at the Battle of the Trent. Ecgfrith's own brother Ælfwine was killed in the battle and following intervention by Theodore, the Archbishop of Canterbury, Lindsey was returned to the Mercians.
In June 684, Ecgfrith sent a raiding party to Brega in Ireland under his general Berht, which resulted in the seizing of a large number of slaves and the sacking of many churches and monasteries. The reasons for this raid are unclear, though it is known that Ecgfrith acted against the warnings of Ecgberht of Ripon and that the raid was condemned by Bede and other churchmen.
In 685, against the advice of Cuthbert of Lindisfarne, Ecgfrith led a force against the Picts of Fortriu, who were led by his cousin Bridei mac Bili. On 20 May, Ecgfrith was slain at the age of 40, having been lured by a feigned flight to the mountains, at what is now called the Battle of Dun Nechtain, located at either Dunnichen in Angus or Dunachton in Badenoch. This defeat, in which most of Ecgfrith's army was lost, severely weakened Northumbrian power in the north and Bede dates the beginning of the decline of the kingdom of Northumbria from Ecgfrith's death and wrote that following Ecgfrith's death, "the hopes and strengths of the English realm began 'to waver and to slip backward ever lower'". The Northumbrians never regained the dominance of central Britain lost in 679; nor of northern Britain lost in 685. Nevertheless, Northumbria remained one of the most powerful states of Britain and Ireland well into the Viking Age. Ecgfrith was buried on Iona and succeeded by his illegitimate half-brother, Aldfrith.
Northumbrian Monasticism
Like his father before him, Ecgfrith supported the religious work of Benedict Biscop in the kingdom and gave him 70 hides of land near the mouth of the River Wear in 674 to undertake the building of a monastery dedicated to St. Peter. About ten years later, he made a second gift of land, 40 hides on the River Tyne at Jarrow, for the establishment of a sister house dedicated to St. Paul. These two houses came to be known as the Monastery of Wearmouth and Jarrow, an establishment made famous by the scholar Bede, who, at the age of seven, was put into the care of Benedict Biscop at Wearmouth and remained for the rest of his life as a monk. His Ecclesiastical History of the English People was completed there in 731.
Coinage
Ecgfrith appears to have been the earliest Northumbrian king, and perhaps the earliest of the Anglo-Saxon rulers, to have issued the silver penny, which became the mainstay of English coinage for centuries afterwards. Coins had been produced by the Anglo-Saxons since the late 6th century, modelled on the coins being produced by the Merovingians in Francia, but these were rare, the most common being gold (shillings) or thrymsas. Ecgfrith's pennies, also known as sceattas, were thick and cast in moulds, and were issued on a large scale.
Citations
Sources
Stephen of Ripon, Vita Wilfridi (James Raine, Historians of Church of York, Rolls Series, London, 1879–1894), 19, 20, 24, 34, 39, 44
Bede, Historia ecclesiastica gentis Anglorum (edited by Charles Plummer, Oxford, 1896), iii. 24; iv. 5, 12, 13, 15, 19, 21, 26.
Historiam ecclesiasticam gentis anglorum, Vol 1, Bede, ed. Charles Plummer, 1896, (Clarendon Press, Oxford): 4 mentions of "Egfrid"
Historiam ecclesiasticam gentis anglorum, Vol. 2. Bede, ed. Charles Plummer, 1896, (Clarendon Press, Oxford): 71 mentions of "Egfrid"
Further reading
External links
645 births
685 deaths
Northumbrian monarchs
Anglo-Saxons killed in battle
7th-century English monarchs
Anglo-Saxon warriors
Monarchs killed in action
Royal House of Northumbria
Idings
|
62171923
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Urusovskaya
|
Urusovskaya
|
Urusovskaya is a rural locality (a village) and the administrative center of Nizhnekuloyskoye Rural Settlement, Verkhovazhsky District, Vologda Oblast, Russia. The population was 448 as of 2002. There are 17 streets.
Geography
Urusovskaya is located 38 km southeast of Verkhovazhye (the district's administrative centre) by road. Dyakonovskaya is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Verkhovazhsky District
|
3030136
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%B8
|
Арайли
|
Арайли
Арайли — село, Мактааральський район, Туркестанська область
Арайли — село, Цілиноградський район, Акмолинська область
|
2943597
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Клевіново
|
Клевіново — село в Польщі, у гміні Юхновець-Косьцельний Білостоцького повіту Підляського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Білостоцького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Білостоцького повіту
|
4997352
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%9F%D0%B0%D1%85%D0%B0%D1%80%20%28%D0%A0%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Красний Пахар (Рильський район)
|
Красний Пахар (Рильський район)
Красний Пахар — хутір в Рильському районі Курської області Російської Федерації.
Населення становить 37 осіб. Входить до складу муніципального утворення Крупецька сільрада.
Історія
Населений пункт розташований на території українського етнічного та культурного краю Східна Слобожанщина.
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Крупецька сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Рильського району
|
29698548
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nero%20%28band%29
|
Nero (band)
|
Nero (band)
Nero (stylised as NERO) are a British electronic music trio composed of members Dan Stephens, Joe Ray and Alana Watson. On 12 August 2011, they released their debut studio album, Welcome Reality, which reached number one in the UK Albums Chart. In August 2012, "Promises" received a Gold certification in the United States. On 10 February 2013, Nero won a Grammy Award for their collaborative remix of "Promises" with Skrillex. Their second studio album, Between II Worlds, was released on 11 September 2015.
History
Ray and Stephens were both born in 1984. Ray grew up in Northwood, London, whilst Stephens grew up in Notting Hill. The boys met Watson when they were 18. Ray played classical guitar and Stephens played cello with encouragement from his free-jazz musician father. By the time a mutual friend introduced them at the age of 17, Stephens was attending the specialist music school at Pimlico. Outside school both were making electronic music on home computers. They began working together at 17, setting up a studio in Stephens' bedroom. The latter had already been a fan of jungle music after seeing M-Beat featuring General Levy on Top of the Pops in 1994. Ray's epiphany (according to Q), happened in the London club Fabric where the duo's ideas about producing were cemented.
Nero's debut release was "Space 2001" as part of the "Straight Outta Leicester" three piece vinyl LP on Reformed Recordings in 2004. Watson started featuring on Nero's songs from 2008, namely "Solid Air" (Punchy Recordings) and "This Way" (Audio Freaks) which was their debut dubstep release, and is now a full-time member of the band.
Nero released the EP, 'Requiem', 10 May 2006, predominantly hard drum and bass, which quickly saw their acknowledgement rise within the dance music scene.
Sasha Frere-Jones, journalist for the New Yorker Magazine, listed Nero's remix of The Streets, "Blinded by the Lights" in his top songs of 2009. The track had radio airplay in the U.K. as well as being played by DJs including Chase & Status, Skream, Tiësto and Diplo.
Welcome Reality (2010–2012)
The trio released their first single on MTA, "Innocence", in the United Kingdom on 26 April 2010. The single was released as a double A-side with the track "Electron" as a digital download, as well as on vinyl. The track peaked at number one hundred and sixty seven on the U.K. Singles Chart besides peaking at numbers sixteen and eleven on the Dance and Independent charts respectively. In November 2010, Nero unveiled their BBC Radio 1 Essential Mix. The mix went on to extreme critical acclaim and has been widely regarded as "The Greatest BBC Radio 1 Essential Mix of All Time". The mix was recorded at the height of the dubstep popularity and features a wide variety of genres such as; Drum and Bass, French House, Dubstep and Electronica. The 2010 Nero Essential Mix also later became a talking point on 4 September 2015 as there was a wide debate upon Reddit users on 'the best Essential Mix of all time'. On the website, users had a heavy favour of the mix (slightly edging out Zeds Dead in second place) even though it was recorded 5 years earlier, furthermore, it received the publicly voted awards of "Greatest Essential Mix of All Time" and "Fan Favorite Essential Mix" On 6 December 2010, Nero was nominated for the BBC's Sound of 2011 poll.
The nomination was followed by the addition of their second single on MTA "Me and You" to BBC Radio 1's A List playlist on 8 December 2010. The single was released in the United Kingdom as both a digital download and a 12" vinyl on 2 January 2011, where it debuted at number fifteen on the U.K. Singles Chart, also managing to reach the number one spot on the independent releases chart. The trio's third single, "Guilt" made its premiere on 22 February when Zane Lowe selected it as the Hottest Record in the World.
On the week ending dated 14 July 2012 "Promises" debuted at number 81 on the Billboard Hot 100 in the United States, which marked their first single to chart in the United States. Their debut album entitled Welcome Reality was released on 15 August 2011 and debuted at number one in the UK Albums Chart.
Nero composed an orchestral piece known as The Dubstep Symphony (later officially titled 'Symphony 2808'), performed by the band in collaboration with the BBC Philharmonic Orchestra, conducted by Joe Duddell on BBC Radio 1 on 6 June 2011.
The trio toured their live show after the release of their album during Autumn 2011 in both the United Kingdom and United States. In early 2012, the trio toured their live show entitled 'Second Reality Tour' across Australia, the United Kingdom and North America. Nero declined touring as a support act for Madonna's MDNA Tour over the summer, as they felt that they needed to spend much more time in the studio.
The Skrillex & Nero remix of Monsta's "Holdin On" received its premiere on Zane Lowe's BBC Radio 1 show on 1 October 2012. The remix was featured on Monsta's self-titled EP, released on 23 October 2012.
Their song, "Promises" is featured in the HP television advertisement for their notebooks with Beats Audio in 2012.
On 22 October 2012, their debut album was re-released as Welcome Reality +. It features two extra tracks, "Won't You (Be There)" and "Etude", along with the Skrillex & Nero remix of "Promises". An EP of "Won't You (Be There)" was released on the same day, featuring the original alongside "Etude" and remixes from Baauer and Club Cheval.
Between II Worlds (2013–2016)
On 23 April 2013, their track for the soundtrack of the Baz Luhrmann rendition of The Great Gatsby was revealed: "Into The Past".
On 12 November 2013, a 28-minute ambient piece was posted to their SoundCloud, along with the words "Sorry to have left you in the dark for so long. The second album is coming in 2014." On 24 December 2013, in an interview with Vh1 India, Nero revealed that the track was actually a 3-minute ambient song looped on purpose to be 28 minutes and 8 seconds long to reveal the number 2808 – a number frequently associated with Nero, which is the title of the first track on Welcome Reality."
On 13 May 2014, the album's lead single "Satisfy" premiered on BBC Radio 1 as Zane Lowe's Hottest Record in the World.
In February 2015 the band's record label MTA Records posted a picture of a tweet by Stuart Hawke stating that he had just started mastering the new album by Nero. On 19 March 2015, Nero announced they had finished the album, and premiered its second single, "The Thrill". The single was released on 20 March 2015 alongside remixes by Porter Robinson, TCTS, René LaVice and KANT.
On 10 April, it was announced that the album is called Between II Worlds, and it would be released on 28 August 2015 (coinciding with their recurring use of the number '2808') but the release date was later delayed to 11 September. The album was made available to pre-order on the same day, with "Satisfy" and the title track offered as an instant grat for those who pre-order a copy. The album features a reworked version of "Into the Past", from The Great Gatsby soundtrack. "Two Minds" was released as the album's third single on 11 September 2015. "Into the Night" was released as the fourth single from Between II Worlds on 8 January 2016.
Side projects and singles (2016–2022)
Group members Dan Stephens and Alana Watson got married in December 2015. They announced in June 2017 that they were expecting a baby and that Alana would not be resuming her touring duties until the baby's arrival in 2018.
NERO focused more on side projects after the release of Between II Worlds. Joe Ray launched a solo project in 2017, while Stephens and Watson announced a new electronic pop project The Night in March 2018. During promotion for The Night, Stephens and Watson clarified that NERO was still active alongside the side projects, with new music in the works.
In 2021 during the lead-up to the 10th Anniversary of Welcome Reality, the debut album, the band released three remixes of classics from Daft Punk, Frankie Goes to Hollywood and Disciples after a nearly two year silence. They also announced they were working on their third album.
In 2022, NERO joined deadmau5's “We Are Friends” tour as the main support act. They also went on to remix the deadmau5 track “XYZ” on his label mau5trap, which was released on August 26, 2022. They have also released a highly anticipated new track called “Renegade” which features the artist RL Grime and was released on December 2, 2022. This is the first original single produced by the trio since December 4th, 2018.
Into the Unknown (2023–present)
On 27 October 2023, Nero released their first solo original material in 5 years with "Truth", and announced it was the first single from their upcoming third studio album, Into the Unknown. The band subsequently released the next single, "Blame You" on 26 January 2024, and then the third single "Draw Energy" on 10 May 2024.
The band annouced the release of Into the Unknown to be on 16 August 2024, as well as announcing a US tour beginning in September 2024.
Other works
In December 2012, the band produced the song "Follow Me", for the British rock band Muse.
The song's instrumental version (without vocals) was later used in the soundtrack of the 2013 blockbuster film World War Z, in the end credits.
In December 2018, the song "Lullaby" was released on the compilation album Ninjawerks: Vol. 1 under the record label Astralwerks in collaboration with American Twitch streamer Ninja.
Discography
Studio albums
Welcome Reality (2011)
Between II Worlds (2015)
Into the Unknown (2024)
Awards and nominations
|-
| align="center"| 2013
| "Promises" (Skrillex & Nero Remix)
| Best Remixed Recording, Non - Classical
|
|-
| align="center"| 2012
| Nero
| Best International Dubstep Act
|
|-
| align="center"| 2011
| "Promises"
| Best Contemporary Song
|
|-
| align="center"| 2011
| Nero
| Best New Act
|
|-
| align="center"| 2011
| Welcome Reality
| Best Album
|
|-
| align="center" rowspan="2"| 2011
| Nero
| Best Dubstep Producers
|
|-
| Nero
| Best Dubstep DJs
|
|-
| align="center" rowspan="2"| 2010
| Nero
| Best Dubstep Act
|
|-
| "Act Like You Know"
| Best Dubstep Track
|
References
External links
Nero's SoundCloud
British electronic musicians
British dubstep musicians
Musical groups established in 2004
Grammy Award winners
|
4864880
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%92%D1%83%D1%87%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D0%94%D0%BE%D0%BB%D1%96%20%281876%29
|
Битва на Вучому Долі (1876)
|
Битва на Вучому Долі (1876)
Битва на Вучому Долі — вирішальна битва між турками і чорногорцями, яка відбулась 18 липня 1876 року на плато Вучий Дол (серб. Вовча долина) близько шести миль на схід від Білечі.
Склад військ
У Чорногорсько-турецькій війні 1876—1878 років, Північний загін Чорногорії, що складався з 17 чорногорських, 11 герцеговинських батальйонів і чотирьох гармат, після провалу на Бішині, зібрався в Невесині 27 липня, ввечері в селі Врбіці. Цього дня князь Нікола послав усі сили до 4-ї бригади, а 6 резервний батальйон потрапив під його безпосереднє командування.
Турецькі війська (24 батальйонів та 12 гармат) прибули до Білечі 27 липня 1876 року.
Турки 28 липня у складі 16 батальйонів і 12 гармат взяли курс Білеча — Вучі Дола — Ублі. Війська розподілялися так: чотири батальйони та дві гармати під командуванням Селіма-паші, п'ять батальйонів і три гармати під командуванням Османа-паші та дев'ять батальйонів та сім гармат під безпосереднім командуванням Ахмед Мухтар-паші, а також башибузуки (1000 осіб).
Хід битви
Чорногорсько-герцеговинські форпости зазнавали артилерійського обстрілу з висот Кокот (1249 м), Ковчег (1216 м) та Голо Брдо (1049 м та 1073 м). Війська Чорногорії рушили з табору до села і почали наступати на висоти — оборону Ковчега зламали праворуч під командуванням сердара Йоле Пілетича, в центрі під командуванням Байо Бошковича, а ліворуч під командуванням воєводи Петра Вукотича, за ним йшли війська воєводи Пеко Павловича, а князь Нікола повів свій батальйон на Кокот (1249 м). Турки стримували атаки на Кокот та Ковчег. Потім Північний загін увірвався в позиції Вардара та Кокот, і коли турки були на відстань 1000—1500 м, пішли їм назустріч. Хоча без підтримки артилерії, яка була спрямована в Ублі, ліве крило Північного загону перебувало у скрутному становищі, чорногорці змогли розбити іррегулярних башибузуків, які вирвалися з рядів низамів (регулярні війська Туреччини). Північний загін взяв натиском Ковчег і захопив багато гармат, при цьому був убитий Селім-паша. Тим часом, праве крило Північного загону розбило колону Османа-паші, захопило гармати і винищило цілий батальйон турків. Мухтар-паші вдалося втекти, а його війська в паніці втекли в Білечу, залишивши гармати. Зламані війська турків були наздогнані і Осман-паша наступного дня пішов у відставку.
У битві турки зазнали тяжкої поразки. Ця перемога вважалася найважливішою за всю Чорногорсько-турецьку війну.
Галерея
Література
Гавро Вукотић, Рат 1876 Црне Горе са Турском, Цетиње 1929. (COBISS.SR-ID:30379271)
Љ. Полескић, Бој на Вучјем долу 28. јула 1876, Ратник, X/1940
Димитрије Трифуновић, пешадијски потпуковник у пензији, Вучји до, Војна енциклопедија (друго издање), том X, стр. 626, Војноиздавачки завод Београд, Београд 1975
Милутин Миљушковић Велике црногорске битке: Вучји до и Фундина, Подгорица 1997. (COBISS.SR-ID:121793031)
Битви 1876
Битви Османської імперії
Битви Чорногорії
Липень 1876
Події 18 липня
|
2311565
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1-%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BA%20%D0%BE%D1%85%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B8%20%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B8%D0%B2%D0%BE%20%D0%B2%D0%B0%D0%B6%D0%BB%D0%B8%D0%B2%D0%B8%D1%85%20%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D0%BE%D0%B1%27%D1%94%D0%BA%D1%82%D1%96%D0%B2%20%28%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0%29
|
1-й полк охорони особливо важливих державних об'єктів (Україна)
|
1-й полк охорони особливо важливих державних об'єктів (Україна)
1-й полк охорони особливо важливих державних об'єктів — підрозділ Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України, що підпорядкований безпосередньо Головному управлінню НГУ. Дислокується в м. Дніпрі.
Історія
Сформований згідно з наказом міністра МВС СРСР № 0055 від 28.11.1968 року на базі 45-го загону Внутрішньої охорони як "466 полк Управління спеціальних частин" ВВ МВС СРСР (в/ч 3359).
Указом ПВР УРСР № 1465-XII від 30.09.1991 року, полк увійшов до складу ВВ МВС України, де став 1-м окремим Дніпропетровським полком (в/ч 3021).
До 2015 року, полк також здійснював охорону та оборону ТОВ НВП «Зоря» в м. Рубіжному Луганської області. В 2015 році стрілецький батальйон в м. Рубіжному було розформовано.
В даний час виконує охорону та оборону Південного машинобудівного заводу, Дніпровського машинобудівного заводу, а також деяких інших об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави.
Структура
1-й стрілецький батальйон (м. Дніпро);
2-й стрілецький батальйон;
3-й стрілецький батальйон (м. Рубіжне);
4-й стрілецький батальйон (м. Дніпро)
спеціальна комендатура з охорони спеціальних вантажів;
спеціальна комендатура з охорони об'єктів;
взвод спеціального призначення;
стрілецька рота (резервна);
відділення роботизованих комплексів розвідки.
Командування
полковник Віталій Косяченко
Інциденти
27 січня 2022 року, о 03:40, на території Південного машинобудівного заводу «Южмаш» у м. Дніпрі, військовослужбовець 1-го полку охорони ОВДО Національної гвардії України солдат строкової служби 20-річний Артемій Рябчук під час видачі зброї розстріляв варту військовослужбовців НГУ пострілами з автомата Калашникова, після чого зі зброєю втік. В результаті цього п’ятеро осіб загинули, а ще п’ятеро отримали поранення.
Командувач Національної гвардії України Микола Балан усунув від виконання обов’язків командування полку Нацгвардії у Дніпрі, де сталася стрілянина та внаслідок інциденту загинули п’ятеро людей, ще п’ятеро отримали поранення. За його словами, ним було прийнято рішення "на період розслідування усунути від виконання обов’язків командира і двох заступників. Конкретно — це перший заступник, начальник штабу, який відповідає за службу та заступника командира полку по роботі з особовим складом, який відповідає за морально-психологічний стан у полку".
Втрати
Яковченко Олег Миколайович, солдат, 6 серпня 2015 р., помер від поранень;
Вержаковський Мансур Мансурович, солдат, 17 січня 2018 р., загинув у варті;
Кіба Андрій Андрійович, солдат, 12 липня 2019 р., помер за невстановлених обставин;
Буганов Олександр Олександрович, старший лейтенант, 27 січня 2022 р., вбитий у варті;
Драган Олександр Олександрович, молодший сержант військової служби за контрактом, 27 січня 2022 р., вбитий у варті;
Левківський Артем Володимирович, старший солдат строкової служби, 27 січня 2022 р., вбитий у варті;
Чернік Леонід Леонідович, солдат строкової служби, 27 січня 2022 р., вбитий у варті.
Примітки
Посилання
В/Ч 3021(ПРИСЯГА ВЕСНА 2011) 2
Дніпропетровщина сподівається на краще, але готується до найгіршого
У військовій частині 3021 Національної гвардії України зустріли молоде поповнення
30.06.17 11.00 Урочистості з нагоди 65-ти річчя створення військової частини 3021 Національної гвардії України
Командування та особовий склад висловлює співчуття рідним та близьким загиблих у Дніпрі. 27.01.2021
Полки охорони ОВДО НГУ
Військові формування у Дніпрі
|
4438556
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D1%83%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Радулович
|
Радулович — чорногорське і сербське прізвище, дев'яте за поширеністю у Чорногорії. Це патронім, який означає «син Радула».
Відомі носії:
Бошко Радулович — чорногорський плавець
Джордже Радулович — чорногорський міністр закордонних справ
Желько Радулович — чорногорський дипломат
Миодраг Радулович — югославський футболіст, чорногорський тренер
Радулович Олександра Михайлівна — українська баскетболістка
Володимир Радулович-Топазунович — полковник Армії УНР
Див. також
Радулов
Радуліця
Примітки
|
3394532
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D0%BA%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B3%D0%BE%20%28%D0%92%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%B8%D0%BD%29
|
Муквонаго (Вісконсин)
|
Муквонаго (Вісконсин)
Муквонаго — селище в США, в округах Вокеша і Волворт штату Вісконсин. Населення — 7781 особа (2020).
Географія
Муквонаго розташоване за координатами (42.855202, -88.324352). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році селище мало площу 20,99 км², з яких 20,45 км² — суходіл та 0,54 км² — водойми.
Клімат
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкали особи в домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 346 осіб/км². Було 3071 помешкання (146/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,9 %. Частка іспаномовних становила 3,2 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 26,1 % — особи молодші 18 років, 61,5 % — особи у віці 18—64 років, 12,4 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 38,0 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 95,4 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 93,9 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 6,8 % осіб, у тому числі 8,2 % дітей у віці до 18 років та 6,6 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 23,1 %, виробництво — 18,7 %, роздрібна торгівля — 11,4 %, будівництво — 8,2 %.
Примітки
Джерела
Селища Вісконсину
Населені пункти округу Вокеша (Вісконсин)
Населені пункти округу Волворт (Вісконсин)
|
4689783
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B3%D1%83%D1%94%D0%BD%20%D0%A4%D1%83%D0%BA%20%D0%A7%D1%83
|
Нгуєн Фук Чу
|
Нгуєн Фук Чу (*阮福澍; 14 січня 1697 — 7 червня 1738) — 7-й правлячий тюа (князь) Дангчонгом (Південний Дайв'єтом) в 1725—1738 роках.
Життєпис
Походив з роду Нгуєн. Син Нгуєн Фук Тю. Народився 1697 року. 1715 року отримав титул спадкоємцця та очільника війська. 1725 року успадкував владу. Прийняв титул Нінь-зионг. Реформував провінцію Зядінь, де тривалий час мешкали китайські мігранти, на повіти Тханьха і Міньхионг, які передали в різні провінції. 1726 року заборонив продаж та прилюдне вживання алкоголю, а також азартні ігри. З 1729 року став карбувати власні гроші.
1728 року проти нього почав війну Сатта II, володаря Камбоджі, якого надихнуло упішне повстання кхмерів в прикордонних провінціях. Війська Фук Чу не змогли швидко його приборкати. 1730 року війська Нгуєнів все ж завдали поразки Сатті II. 1731 року за умовами мирної угоди останній підтвердив над собою зверхність Нгуєнів, поступившись також провінціями Ме Са й Лонг Гор, які Фук Чу назвав Тьєнзянг і Віньлонг відповідно. 1732 року було придушено повстання кхмерів.
Ще 1731 року наказав очільникам 3 департаментів виміряти відстані основних шляхів та з'ясувати їх стан. Це було необхідно для кращого зоруміння можливості переправляти вантажі, зокрема військові. 1733 року видав розпорядження розмістити в усіх своїх палацах годинники, що були місцевого виробництва та адаптовані до західного стилю. У 1735—1736 роках тюа займався поліпшенням управління нещодавно приєднаних територій. 1737 року провів реформу організації чиновників, що перш за все торнулася їх регламенту, субординації, впроваджено нову форму мандаринів. Помер 1738 року. Йому спадкував син Нгуєн Фук Кхоат.
Джерела
Coedes, G. (1962). The Making of South-east Asia. London: Cox & Wyman Ltd. p213.
тюа Нгуєн
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.