Datasets:

PolyAgent
/

wiki_uk_en_parallel

Dataset card Data Studio Files Files and versions Community

Split (2)

train · 2.12M rows

id stringlengths 3 8	url stringlengths 31 795	title stringlengths 1 211	text stringlengths 12 350k
5028016	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%D0%9F%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%BA%D0%BE%D1%82%D1%82%D0%B0	Бутень Прескотта	Бутень Прескотта (Chaerophyllum prescottii) — вид квіткових рослин родини окружкових (Apiaceae). Біоморфологічна характеристика Це дворічна чи багаторічна рослина 40–100 см заввишки. Корінь бульбоподібно стовщений. Стебло щільне. Листки в контурі трикутні; часточки останнього порядку ланцетні, у верхніх сидячих листків ниткоподібні. Парасольки з 12–20 променями. Зонтики багатоквіткові, 1–2 см завширшки; квітки двостатеві. Плід 5–8 × 1–1.5 мм; ребра малопомітні. Поширення Євразія від Болгарії до Монголії. В Україні вид зростає на лісових галявинах, серед чагарників — у Лісостепу та Степу. Примітки Прескотта Флора України Флора Європи Флора Азії Рослини, описані 1830
4444672	https://en.wikipedia.org/wiki/Publius%20Decius%20Mus%20%28consul%20279%20BC%29	Publius Decius Mus (consul 279 BC)	Publius Decius Mus (consul 279 BC) Publius Decius Mus was a Roman politician and general of the plebeian gens Decia. He was the son of Publius Decius Mus, who was consul in 312 BC. As consul in 279 BC, he and his fellow consul, Publius Sulpicius Saverrio, combined their armies against Pyrrhus of Epirus at the Battle of Asculum. Pyrrhus was victorious, but at such a high cost that the security of Asculum was guaranteed. This is the origin of the term "Pyrrhic victory". According to one tradition, Decius died in the field; according to another, he survived. Both his father and grandfather had fallen in battle after performing the ritual of devotio before the troops, before rushing the enemy. According to one report, Mus was planning to do the same at Asculum. References 3rd-century BC Roman consuls Ancient Roman generals Mus, Publius Pyrrhic War
2278755	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%BC	Кайдельгайм	Кайдельгайм — громада в Німеччині, розташована в землі Рейнланд-Пфальц. Входить до складу району Рейн-Гунсрюк. Складова частина об'єднання громад Зіммерн. Площа — 2,72 км2. Населення становить ос. (станом на ). Галерея Примітки Посилання Офіційний сайт Громади Рейнланд-Пфальцу‎
4082700	https://en.wikipedia.org/wiki/1985%20French%20Open%20%E2%80%93%20Men%27s%20singles	1985 French Open – Men's singles	1985 French Open – Men's singles Mats Wilander defeated the defending champion Ivan Lendl in the final, 3–6, 6–4, 6–2, 6–2 to win the men's singles tennis title at the 1985 French Open. It was his second French Open title and fourth major singles title overall. Seeds The seeded players are listed below. Mats Wilander is the champion; others show the round in which they were eliminated. John McEnroe (semifinals) Ivan Lendl (finalist) Jimmy Connors (semifinals) Mats Wilander (champion) Andrés Gómez (third round) Anders Järryd (fourth round) Joakim Nyström (quarterfinals) Eliot Teltscher (second round) Yannick Noah (fourth round) Aaron Krickstein (fourth round) Miloslav Mečíř (third round) Henrik Sundström (fourth round) Tomáš Šmíd (fourth round) Stefan Edberg (quarterfinals) Brad Gilbert (first round) Jimmy Arias (first round) Draw Key Q = Qualifier WC = Wild card LL = Lucky loser r = Retired Finals Section 1 Section 2 Section 3 Section 4 Section 5 Section 6 Section 7 Section 8 External links Association of Tennis Professionals (ATP) – 1985 French Open Men's Singles draw 1985 French Open – Men's draws and results at the International Tennis Federation Men's Singles French Open by year – Men's singles 1985 Grand Prix (tennis)
107268	https://en.wikipedia.org/wiki/Highland%2C%20Arkansas	Highland, Arkansas	Highland, Arkansas Highland is a city in Sharp County, Arkansas, United States. The city was incorporated in 1998 and is located in Sharp County. It is the fourth largest city in Sharp County with a population of 1,015 in 2021 Geography Highland is located at (36.269749, -91.521773). According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , of which is land and , or 0.66%, is water. Demographics 2020 census As of the 2020 United States census, there were 982 people, 454 households, and 277 families residing in the city. 2000 census As of the census of 2000, there were 986 people, 403 households, and 309 families residing in the city. The population density was . There were 501 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 98.07% White, 0.41% Native American, 0.20% Asian, 0.10% from other races, and 1.22% from two or more races. 1.42% of the population were Hispanic or Latino of any race. There were 403 households, out of which 29.5% had children under the age of 18 living with them, 60.3% were married couples living together, 10.9% had a female householder with no husband present, and 23.1% were non-families. 20.8% of all households were made up of individuals, and 9.7% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.45 and the average family size was 2.78. In the city, the population was spread out, with 24.3% under the age of 18, 6.1% from 18 to 24, 23.3% from 25 to 44, 25.7% from 45 to 64, and 20.6% who were 65 years of age or older. The median age was 42 years. For every 100 females, there were 98.8 males. For every 100 females age 18 and over, there were 96.3 males. The median income for a household in the city was $28,929, and the median income for a family was $32,788. Males had a median income of $25,357 versus $15,938 for females. The per capita income for the city was $14,589. About 13.0% of families and 18.2% of the population were below the poverty line, including 25.2% of those under age 18 and 9.6% of those age 65 or over. Education Public education for elementary and secondary school students is provided by Highland School District, which leads to graduation from Highland High School. Highland School Districts serves Ash Flat, Hardy, Highland and Cherokee Village. References External links Highland School District Cities in Arkansas Cities in Sharp County, Arkansas
3819134	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B9%D1%87%D0%B5%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%BA%20%28%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%B0%29	Майчекрак (балка)	Майчекрак (балка) Майчекрак, Майчокрак — балка (річка) в Україні у Великобілозерському й Верхньорогачицькому районах Запорізької й Херсонської областей. Ліва притока Білозерки (басейн Дніпра). Опис Довжина балки приблизно 12,61 км, найкоротша відстань між витоком і гирлом — 10,22 км, коефіцієнт звивистості річки — 1,22. Формується багатьма балками та загатами. На деяких ділянках балка пересихає. Розташування Бере початок на південно-східній околиці села Гюнівка. Тече переважно на північний захід через село Зелену Балку і на північно-західній околиці села Новопетрівка впадає в річку Білозерку, ліву притоку Дніпра (Каховське водосховище). Цікаві факти У XIX столітті над балкою були скотний двір і колонія. Примітки Джерела Словник гідронімів України — К.: Наукова думка, 1979. — С.- 336 Малі річки України Річки Запорізької області Річки Василівського району Річки Херсонської області Річки Каховського району Статті про річки Херсонської області без зображення в картці Статті про річки Запорізької області без зображення в картці
1584655	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0%20%D1%82%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97%20%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%86%D1%96%D1%97%20%28%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B0%29	Структура теорії еволюції (книга)	Структура теорії еволюції (книга) «Структура теорії еволюції» — книга американського палеонтолога Стівена Гулда, яка підсумовує дослідження автора у галузі еволюційної біології та викладає його думку щодо формату та сутності нової теорії еволюції. Вийшла за два місяці до смерті автора. Книга складається з двох частин. Перша присвячена історії науки про еволюцію, друга — власним роботам автора і його уявленню про включення нових емпіричних даних до нової теорії еволюції. Вона є однією з найбільших за обсягом наукових робіт у галузі біології. Зміст Книгу присвячено та , які разом із Стівеном Гулдом названі «трьома мушкетерами». Розділ 1 Перший розділ окреслює рамки всієї книги та визначає, про що буде йти мова. Лейтмотивом його є листування Чарлза Дарвіна і шотландського хірурга і палеонтолога Г'ю Фалконера, якого Дарвін ставив серед найшанованіших людей. Передбачаючи долю теорії Дарвіна, Фалконер стверджував, що Дарвін заклав гарний фундамент теорії еволюції, але не має бути здивованим, що нащадки побудують на ньому щось зовсім інше, схоже на Міланський собор, який будувався в різних архітектурних стилях понад 400 років всупереч попередньому задуму будівничих. У листі до Фалконера Дарвін висловив сподівання, що, незважаючи на те, що у «Походженні видів» є багато непотребу, загальний план будівлі його теорії залишиться незмінним. У цій антитезі «фундамент» чи «загальний план» Гулд і будує своє ставлення до дарвінізму та його сучасних інтерпретацій. Щоб виділити сутність дарвінівської теорії, Гулд фокусується на трьох центральних ідеях, які він уявляє як триніжник, уособлений викопним коралом. Три опори дарвінізму за Гулдом — це точка прикладення, діюча сила і границі. Точка прикладення — це рівень, на якому діє природний добір. Для самого Дарвіна рівнем дії добору був найнижчий з досліджуваних, а саме рівень організму. Діюча сила — це природний добір, який переважає за значенням інші фактори еволюції. Границі — це ступінь екстраполяції, дозволена ролі природного добору при поясненні макроеволюційних подій. Гулд досліджує свою власну та інших дослідників належність до дарвінізму у такому вигляді. Паралельно він вивчає стійкість центральних «опор» на сучасному етапі розвитку науки. Як гілки коралу на старовинному малюнку розділені на 3 сегменти, так і теорія може відповідати метафорі «загального плану» (якщо змінені лише кінцеві гілочки), «фундаменту» (якщо зруйновано середні сегменти) або загинути (у разі, коли прибрано хоча б один базовий сегмент). Частина перша стосується ранній історії еволюційної думки (до 1859 року). Розділ 2 описує структуру «Походження видів». Розділ 3 пов'язаний з темами, що супроводжують точку прикладення, розділи 4 і 5 фокусуються на діючій силі, розділи 6 і 7 стосуються границь. У частині другій йде мова про сучасний етап дискусії навколо теорії еволюції (1959–2002). Відповідно, розділи 8 і 9 присвячені точці прикладення, 10 і 11 — діючій силі, 12 — границям. У кінці першого розділу Гулд тезово перелічує ключові ідеї кожного з наступних розділів. Розділ 2. Інтерпретація походження Розділ 3. Зерна ієрархії Розділ 4. Внутрішні сили і закони форми: додарвінівські альтернативи Розділ 5. Каналізація і сальтаціонізм у формалізмі після Дарвіна Розділ 6. Візерунок і прогрес на геологічній сцені Розділ 10. Об'єднання каналізації і адаптації: історичні обмеження і еволюція розвитку Рецензії На думку еволюційного генетика , внесок Гулда до еволюційної біології визначний, а думки варті найширшої дискусії серед біологів. Проте велетенський обсяг роботи та складний стиль викладення з багатьма ліричними відступами від основної теми роблять знайомство із книгою малоймовірним. Примітки Джерела Harvard's promotional page The Structure of Evolutionary Theory - available to read online at Google Books The Structure of Evolutionary Theory - Full text in HTML Punctuated Equilibrium's Threefold History - book excerpt Charlie Rose, March 1, 1994 - Gould discusses the purpose of the book The Structure of Evolutionary Theory Weblog A blog on reading The Structure of Evolutionary Theory French review of La Structure de la Théorie de l'évolution - by Cyril Langlois Книги з еволюційної біології
286116	https://en.wikipedia.org/wiki/F%C3%BCrth%20%28district%29	Fürth (district)	Fürth (district) Fürth is a Landkreis (district) in Bavaria, Germany. It is bounded by (from the east and clockwise) the cities of Fürth and Nuremberg, and by the districts of Roth, Ansbach, Neustadt (Aisch)-Bad Windsheim and Erlangen-Höchstadt. History In the 13th and most of the 14th century the region was a regional centre of the Hohenzollern state. The Cadolzburg (a castle west of Nuremberg) was the seat of the local rulers. The present district was established in 1972. In 2003 the administrative seat was moved from Fürth to Zirndorf. (Nonetheless, Fürth remains the official capital of the district.) Geography The district is occupied by the western Nuremberg metropolitan area. Politics The district is part of the Fürth constituency for elections to the Bundestag, currently represented by Christian Schmidt. Coat of arms The coat of arms displays: The eagle which is the heraldic bird of Brandenburg (in medieval times the region was a part of Brandenburg-Ansbach) The red and white bars are from the arms of Nuremberg The ear and cogwheel are symbols for agriculture and industry Towns and municipalities References External links Official Website Official district Website Districts of Bavaria Districts of Middle Franconia
1391521	https://en.wikipedia.org/wiki/Shulamith%20Firestone	Shulamith Firestone	Shulamith Firestone Shulamith Bath Shmuel Ben Ari Firestone (born Feuerstein; January 7, 1945 – August 28, 2012) was a Canadian-American radical feminist writer and activist. Firestone was a central figure in the early development of radical feminism and second-wave feminism and a founding member of three radical-feminist groups: New York Radical Women, Redstockings, and New York Radical Feminists. Within these radical movements, Firestone became known as "the firebrand" and "the fireball" for the fervor and passion she expressed towards the cause. Firestone participated in activism such as speaking out at The National Conference for New Politics in Chicago. Also while a member of various feminist groups she participated in actions including protesting a Miss America Contest, organizing a mock funeral for womanhood known as "The Burial of Traditional Womanhood", protesting sexual harassment at Madison Square Garden, organizing abortion speakouts, and disrupting abortion legislation meetings. In 1970, Firestone authored The Dialectic of Sex: The Case for Feminist Revolution. Published in September of that year, the book became an influential feminist text. The Dialectic of Sex and the ideas presented within it became important in both cyberfeminism and xenofeminism, as her ideas were a precursor for other subjects regarding technology and gender. In her writing career Firestone also helped write and edit a magazine called Notes. Her final written text was Airless Spaces written in 1998, which consisted of short stories all relating to her experience with mental illness and schizophrenia. A documentary called Shulie was created depicting Firestone during her time as a student, and it outlined her journey to becoming a feminist figure and important author. The original documentary featuring Firestone was never released, but a recreation of it was. Firestone struggled with schizophrenia after her retirement from activism and suffered from the illness until her death in 2012. Early life Shulamith Bath Shmuel Ben Ari Feuerstein was born in Ottawa, Canada on January 7, 1945. Firestone was the second of six children and the first daughter of parents Kate Weiss, a German Jew who fled the Holocaust, and Sol Feuerstein, a Brooklyn salesman. Firestone's parents were Orthodox Jews but her funeral would later be held at the Episcopal St. Mark's Church in-the-Bowery. In April 1945, when Firestone was four months old, her father took part in the liberation of the Bergen-Belsen concentration camp in Germany. When she was a child, the family Anglicized their surname to Firestone and moved to St. Louis, Missouri. Her father had become Orthodox when he was a teenager and, according to Susan Faludi, he exercised tight control over his children, with the zeal of a convert. One of her sisters, Tirzah Firestone, told Faludi: "My father threw his rage at Shulie." She railed against the family's sexism; Firestone was expected to make her brother's bed, "because you're a girl", her father told her. Laya Firestone Seghi, another sister, remembers father and daughter threatening to kill one another. Firestone's mother was described by her sister, Tirzah, as having a "passive view of femininity that was governed by what she regarded as "what Jewish women do." Education Firestone attended Washington University in St. Louis and in 1967 earned a degree in painting from the School of the Art Institute of Chicago (SAIC). While in Chicago she started her first Women's Liberation group, Westside. Activism Radical feminism Firestone was considered a radical feminist because she believed that women are an oppressed sex-class and that women's liberation can only be achieved through the revolutionary overthrow of the world-patriarchal system. She drew upon the works of Karl Marx and Frederick Engels, but criticized them for their lack of class-independent analysis of women's downtrodden condition and thus expanded their analysis to women's subordination. In The Dialectic of Sex: The Case for Feminist Revolution she states, "Feminists have to question, not just all of Western culture, but the organization of culture itself, and further, even the organization of nature." One of her radical beliefs was that women's oppression directly sprung from women's capacity for and vulnerability during pregnancy and childbirth, that men were able to take advantage of. In The Dialectic of Sex, she argues that we should invest in advanced technology in order to free women from childbirth. Her views on childbirth shocked other feminists. Her perspectives in The Dialectic of Sex can also be seen as a precursor to cyberfeminism. Furthermore, her actions as a part of various feminist groups were seen as radical because they addressed issues around women's lives that were not discussed, especially by women. Some of these topics include the female orgasm as well as forced abortion drives. Westside In 1967, at 22, Firestone, along with nearly 2,000 other young activists, attended the National Conference for New Politics in Chicago, held from August 31 to September 1. Here, Firestone met Jo Freeman and the two bonded over their shared outrage in response to the dismissal of women's issues at the conference. The two women put forth a resolution that called for equitable marital and property laws and "complete control by women of their own bodies." The women were told their resolution was not important enough for a floor discussion. They eventually managed to have their statement added to the end of the agenda, but it was not discussed. The director, William F. Pepper, refused to recognize any of the women waiting to speak. When five women, including Firestone, ran to the podium to protest, Pepper patted Firestone on the head and said, "Cool down, little girl; we have more important things to talk about than women's problems." Shortly afterwards, Firestone and Freeman called a meeting that spawned the first Chicago women's liberation group. It was known as the Westside group because it met weekly in Freeman's apartment on Chicago's west side. After a few months Freeman started a newsletter, Voice of the Women's Liberation Movement. It circulated nationwide (and in a few foreign countries), giving the new movement its name. Many of the women in the Westside group went on to start other feminist organizations, including the Chicago Women's Liberation Union. New York Radical Women In October 1967, after establishing the Westside group, Firestone moved to New York to flee a physically abusive boyfriend. In an unpublished work, Firestone recalls the abuse she had been subjected to, including being hit so hard one of her teeth was knocked out of place. After moving to New York, Firestone helped found the New York Radical Women, an early second-wave feminist radical feminist group, along with Robin Morgan, Carol Hanisch, and Pam Allen. The New York Radical women were the city's first women's liberation group. A manifesto was written for the group, called the New York Radical Women's Principles. In the manifesto the group of participants were defined by their shared rejection of history based purely on a male perspective. It addressed how women's history had been oppressed and anyone who believed in feminism should work together to fight against that oppression. Also clearly stated within the principles was the group's belief that violence was not the appropriate action to attempt and create change. The New York Radical Women's group instilled a psychology program that was considered radical. The program aimed to teach women to view themselves as more strong, independent, and assertive. It was believed that by doing so women would not just be seen as subservient to men, and it could combat the societal deprecation of women. Redstockings, New York Radical Feminists When NYRW formed "consciousness raising groups", Firestone and Ellen Willis co-founded the radical feminist group Redstockings, named after the Blue Stockings Society, an 18th-century women's literary group. Redstocking members included Kathie Sarachild ("Sisterhood is Powerful") and Carol Hanisch ("the personal is political"). The group supported history being portrayed by female perspectives, and believed that female writers could help protest the patriarchy. The women of the Redstockings thought that consciousness raising was a way to reform history and it was their version of resistance. They chose to raise their own consciousness by studying the lives of women, and they focused on aspects such as their childhood, jobs, and motherhood. In their groups they discussed their own personal experiences, instead of just focusing on written material on a subject. The women also applied certain generalizations and theories to themselves and observed real feelings and experiences to further their understanding. It was-understood that consciousness raising actions could help address old ideas and present society with new ones. From mass awareness could come action on a larger scale. However, it was not in the interest of the group to make the Redstockings a service organization or large membership organization. In the Redstockings Manifesto, the group asserted the realities and primacy of women's historical and ongoing oppression, as well as the class nature of relationship between the sexes, as follows: Similar to the New York Radical Women group, the Redstockings group believed it necessary to revolutionize society on a psychological level. They did this by getting women to explore their own individuality in order to resist male dominance. It was understood that if power could be taken back by individuals, then the process would expand to also affect society. Other actions taken by the group included putting out a journal, and protesting a Miss America contest to address the theme of women's appearance that was prevalent within society. The group threw out objects associated with pain that women suffer for the sake of "beauty" such as high heels and girdles. This action was important because it helped start the Women's Liberation Movement. The Redstockings disbanded in 1970. Firestone co-founded New York Radical Feminists (NYRF) in 1969 with Anne Koedt after they left the Redstockings Other actions Firestone participated in many protests and political actions regarding feminist issues, and she even organized the first abortion speak out. The speak out was held in March 1969 at Judson Memorial Church and consisted of twelve women of whom Firestone had convinced to share their personal accounts with the issue. The feminist groups that Firestone had helped found also participated in protests and street performances during their existence. Some actions included disrupting abortion law hearings and collecting at establishments that prohibited the attendance of women without male accompaniment. The women also participated in the "Burial of Traditional Womanhood" that took place at the Arlington National Cemetery 1968, in which a funeral was held for a dummy dressed to resemble the common housewife. Further actions were the releasing of mice in Madison Square Garden during a bridal fair, or the ogling of men on Wall Street to draw attention to sexual harassment. Writing Notes With others from New York Radical Feminists, Firestone created and edited a feminist periodical, Notes, producing Notes from the First Year (June 1968), Notes from the Second Year (1970), and, with Anne Koedt as editor while Firestone was on leave, Notes from the Third Year (1971). Firestone utilized Notes as a form of radical, feminist propaganda that enlightened and educated female readers. The notes included topics such as the vaginal orgasm and The Personal is Political, which created discussion for radical feminism. The Women's Rights Movement in the U.S.A.: New View Firestone also published The Women's Rights Movement in the US: A New View in 1968. The essay focused on Firestone's belief that the movement had the ability to become revolutionary. In her essay, Firestone asserts that the women's rights movement has always been radical. She discusses 19th century suffragist, using examples of women taking on the church, white male power, and the "traditional" family structure. Her essay counters the minimization of women's struggles and the oppression they fought. The Dialectic of Sex The Dialectic of Sex: The Case for Feminist Revolution (1970) became a classic text of second-wave feminism. This was Firestone's first book and was published when she was just 25. In the book, Firestone sought to develop a materialist view of history based on sex. Also notable within the book is the ideal society Firestone creates, one void of the oppression of women. The Dialectic of Sex was perceived to be a Utopian manifesto dedicated to exploring some of the contradictions present in the United States at the time to an extreme. The book was met with both applause and outrage and it even made the best sellers list. Firestone synthesized the ideas of Sigmund Freud, Wilhelm Reich, Karl Marx, Frederick Engels, and Simone de Beauvoir into a radical feminist theory of politics. She also acknowledged the influence of Lincoln H. and Alice T. Day's Too Many Americans (1964) and the 1968 best-seller The Population Bomb by Paul R. Ehrlich. Within her book, Firestone asserts that modern society could not achieve true sex equality until women's biological traits are separated from their identity. The Dialectic of Sex was largely influenced by the existing views of Simone de Beauvoir. Firestone supported the belief that the women were limited by their capacity for pregnancy. She also connected the ideas in her book to de Beauvoir's view that motherhood oppressed women, and women became victims in a patriarchal based society. Firestone believed in the importance of recognizing and creating awareness for the history and predecessors of the feminist movement, so she dedicated her book to Simone de Beauvoir. She also makes the claim that Freud and Marx had ignored what she called the "sex class", the domination of women given their biological differences. Gender inequality stems from the patriarchal societal structures imposed upon women because of their bodies, she argued, particularly the physical, social, and psychological disadvantages caused by pregnancy, childbirth, and child-rearing. She expanded on Marx's views of class to argue for the existence of the sex-class system, which she believed was created due to biological distinctions associated with reproduction. Just as Marx connected class differences to divisions in labor, Firestone associated the differences in the classes of sex to be caused by the sexual division of labor, both within and outside of reproduction. Unlike the adherents of cultural feminism of her time, Firestone didn't believe that women could be liberated through asserting their innate biological superiority. Firestone also insists that to be human is to outgrow nature, saying: "we can no longer justify the maintenance of a discriminatory sex class system on the grounds of its origin in Nature", and "The abolition of the sex class requires that women take control of the means of reproduction," like the Marxist view that the proletariat must seize the means of production. Firestone also gives strategical credit to Black Power, as the radical movement for African American pride and self-sufficiency was known. She was inspired by many other radical activists during her time, and applied similar strategies to the concepts of feminism that she believed in. She regarded pregnancy and childbirth as "barbaric" (a friend of hers compared labor to "shitting a pumpkin") and the nuclear family as a key source of women's oppression. Contraception, in vitro fertilization and other medical advances meant that sex would one day be separated from pregnancy and child-rearing, and women could be free. However, Firestone hoped to take reproduction one step further and completely separate it from the female body. She urged the emergence of a new type of artificial reproduction, referred to as the "bottled baby," through which women could be freed of the hindrance of childbirth, just as men are. Although in vitro is the closest option we have to such a phenomenon, we have not yet reached Firestone's end goal. Firestone also criticized the dynamic that exists between heterosexual parenting and child development. She argued that children are hindered in their abilities to develop because of their education, predetermined positions in the social hierarchy, and "lesser importance" in comparison to the adult figures in their lives. Parents controlled these aspects of their children's lives. This, in turn, has increased maternal expectations and obligations, which is something Firestone desired for society to outgrow. This dependency on maternal figures makes the child(ren) more susceptible to physical abuse and deprives them of the opportunity to work towards being economically independent and possess or feed into sexual urges. It was her vision to solve these problems by eliminating families for the raising of children, and instead have children raised by a collective. Specifically Firestone wanted to eliminate what was coined nuclear families, which were households that consisted of a husband, wife, and their child(ren). She believed that these families were a form of social organization and created inequality within a family as the children were considered subordinates to their parents. Airless Spaces By the time The Dialectic of Sex was published in 1970, Firestone had largely ceased to be politically active. She withdrew from politics in the early seventies, moved to Saint Marks Place, and worked as a painter. From 1978 to 1980, she took part in the Cultural Council Foundation CETA Artists Project in New York City, where she taught art workshops at Arthur Kill State Prison For Men, and created a series of murals. One of these was a mural for the City Arts Workshop on the Lower East Side for a nursing home garden at the American Nursing Home, 26 Avenue B. Another, created with Art Guerra, was an outdoor wall mural in Richmond Hill, Queens, on 116th Street near Jamaica Avenue. In the late eighties, she became mentally ill. In 1998 she published Airless Spaces, a collection of fictional short stories based on her experiences being hospitalized for schizophrenia. Inspired by personal experience, this work highlights the lives and struggles of various characters in New York City battling with mental illness and poverty. Each narrative in the book addresses the difficulties of mental disorder, as well as the feelings of "shame, humiliation, fear, loneliness, and anxiety" that accompany it. There is a consistent presence of instability in the lives of each character in regards to economic and social status, along with mental state. "Airless Spaces" is said to be a reflection of the marginalization Firestone experienced resulting from her radical feminist ideals and lifestyle, as well as the hardships of individuals to escape from the dehumanizing aspects of the mental health field. Struggle with mental illness In May 1974, Firestone was called home to St. Louis following the news of her brother Daniel's death. She was told he died in a car crash, but later came to know the true cause of death, a gunshot wound to the chest. Her brother's apparent suicide shook the family's Jewish Orthodox beliefs and sent Shulamith Firestone into a battle with mental illness. Firestone refused to attend her brother's funeral and stated, "Whether murder or suicide, afterlife or no, [his death] contributed to my own growing madness." Following her brother's death, her parents, Sol and Kate Firestone, planned to emigrate to Israel, prompting an argument that ultimately resulted in Shulamith's disavowal of her parents. She stated in a certified letter that she had "dissolved her tie of blood." In 1987, Shulamith's sister Tirzah stated, "it was when our father died that Shulie went into psychosis. She lost that ballast he somehow provided." Firestone's condition was officially diagnosed as paranoid schizophrenia, following which she was repeatedly hospitalized at Beth Israel Medical Center. Dr. Margaret Fraser, her psychiatrist, stated that she suffered from a particularly severe form of Capgras delusion, which caused her to believe that the people in her life "were hiding behind masks of faces." Eventually, friends and acquaintances, under the guidance of Fraser, her psychiatrist, began a community effort to watch over and care for Firestone as her mental health deteriorated. When Fraser moved and her confidante Lourdes Cintron fell ill, the community of women disbanded, leaving Firestone to her psychosis and death. Death On August 28, 2012, Firestone was found dead in her New York apartment by the building's owner. Alerted by neighbors, who had smelt the foul odor of her decomposing corpse from her apartment, her superintendent peered in through a window from the fire escape and saw her body on the floor. Her landlord, Bob Perl, said she had probably been dead about a month. According to her sister, Laya Firestone Seghi, she died of natural causes, but because of her family's staunchly Orthodox views, an official autopsy was never done to confirm or deny the theory that starvation was the cause of her death. According to reports, she lived in a reclusive fashion and had been in ill physical and mental health. In a commemorative essay by Susan Faludi published several months after Firestone's death, The New Yorker magazine further detailed the circumstances of her demise, citing her decades-long struggle with schizophrenia—along with speculation of self-induced starvation—as probable contributing factors. A memorial service was arranged in her memory. Legacy The Dialectic of Sex The Dialectic of Sex: The Case for Feminist Revolution is still used in many women's studies programs. Its recommendations, such as raising children in a gender neutral fashion, mirror the ideals Firestone set out to achieve. Many of the main ideas within the book are still prominent in the feminist debate on the use of technology advancements in reproduction. The work of Shulamith Firestone is considered an origin to the combination of science and technology with critical thinking from a feminist lens. Her ideas are still shared and discussed including her belief of the necessity for more women to pursue careers in engineering and science. Firestone's views can also be found in scientific advancements such as the production of artificial sperm and eggs and how their production may lead to the elimination of differences between the sexes. Cyberfeminism and Xenofeminism The Dialectic of Sex: The Case for Feminist Revolution also has a legacy in the branch of feminism known as cyberfeminism. Firestone anticipated what is now known today as "cyborgian feminism". Her book was a precursor to contemporary activities by cyberfeminists. Specifically it was Firestone's argument that women needed technology in order to free themselves from the obligation of reproducing. Firestone was an important theoretician who connected gender inequities to the view of women as purely child bearers, and she pushed for the increase in technology to abolish gender oppression. The ideas that Shulamith presented about technology differed to those of many other writers during her time, as she introduced technology as a tool to help ignite a feminist revolution, rather than act as a form of male violence. Firestone's work helped to spread a discourse on the general ideals of cyberfeminism. Shulamith Firestone also became a predecessor to Donna Haraway, and her cyberfeminist texts. Both of their works have similar views and aspirations, as they both address biology and are attempting to eliminate it through the use of technology. The two women envisioned a future in which individuals are more androgynous and the views of the female body are reconstructed. Similarly the works also connect how these changes affect or would affect labor roles. Shulamith's book created an understanding for gender transformation, and these themes are still a basis of cyberfeminist writing presently. Themes in The Dialectic of Sex have ties in xenofeminism as well. Firestone's desire to free women from the burden of reproduction and eliminate the use of sex organs to define an individual's identity has connections to the ambition of xenofeminists to create a society in which all individuals are not assigned traits based on their supposed sex. Helen Hester, one of the members who helped write The Xenofeminism Manifesto, related her contributions to the ideas on feminism and technology presented by Firestone. She even credited Shulamith as one of the key theorists who contributed to the xenofeminism discourse. "Shulie" During her studies at the School of the Art Institute of Chicago Firestone was the subject of a student documentary film. In the film, she is asked questions about her views on education, art, relationships, religion, and politics. She is also shown working on her painting and photography, presenting her artwork for critique by professors, and working part-time at a post office. Never released, the film was rediscovered in the 1990s by experimental filmmaker Elisabeth Subrin, who did a frame-by-frame reshoot of the original documentary. It was released in 1997 as Shulie winning two awards, including the 1998 Los Angeles Film Critics Association award. The film depicts Firestone as a young student and her journey into becoming one of the most notable second-wave feminists and feminist authors of the 20th century. In 1998, the film was honored with the Independent/Experimental Film and Video Award by the Los Angeles Film-Critics Association, receiving acknowledgement alongside films like Saving Private Ryan, A Bug's Life, and Rushmore. Two years later, the documentary received the "Experimental Award" from the New England Film and Video Festival. The documentary was praised by The New Yorker for its use of dialectical thought (a concept featured in Firestone's work) in the production of a film set decades prior to its filming. Works (1968). "The Women's Rights Movement in the U.S.: A New View". Notes from the First Year. New York: New York Radical Women. (1968). "The Jeanette Rankin Brigade: Woman Power?". Notes from the First Year. New York: New York Radical Women. (1968). "On Abortion", Notes from the First Year. New York: New York Radical Women. (1968). "When Women Rap about Sex". Notes from the First Year. New York: New York Radical Women. (1968), ed. Notes from the First Year. New York: New York Radical Women. (1970), ed. Notes from the Second Year. New York: New York Radical Women. (1970). The Dialectic of Sex: The Case for Feminist Revolution. New York: William Morrow and Company. (1971), with Anne Koedt, eds. Notes from the Third Year. New York: New York Radical Women. (1998). Airless Spaces. New York: Semiotext(e). Notes References External links 1945 births 2012 deaths 20th-century American Jews 20th-century American non-fiction writers 20th-century American women writers 20th-century Canadian Jews 20th-century Canadian non-fiction writers 20th-century Canadian women writers American feminist writers American people of German-Jewish descent American women non-fiction writers Canadian feminist writers Canadian people of German-Jewish descent Canadian women non-fiction writers Feminist studies scholars Freudo-Marxism Jewish American non-fiction writers Jewish Canadian writers Jewish feminists Jewish socialists New York Radical Feminists members New York Radical Women members People with schizophrenia Radical feminists Redstockings members School of the Art Institute of Chicago alumni Second-wave feminism in the United States Washington University in St. Louis alumni Writers from Ottawa
42170420	https://en.wikipedia.org/wiki/Biathlon%20at%20the%202014%20Winter%20Paralympics%20%E2%80%93%20Men%27s%2012.5%20kilometres	Biathlon at the 2014 Winter Paralympics – Men's 12.5 kilometres	Biathlon at the 2014 Winter Paralympics – Men's 12.5 kilometres The men's 12.5 km competition of the Sochi 2014 Paralympics was held at Laura Biathlon & Ski Complex near Krasnaya Polyana, Sochi. The competition took place on 11 March. Medal table Visually Impaired In biathlon, visually impaired, the athlete with a visual impairment has a sighted guide. The two skiers are considered a team, and dual medals are awarded. Sitting Standing References Biathlon at the 2014 Winter Paralympics
4775309	https://uk.wikipedia.org/wiki/Antarctic%20Adventure	Antarctic Adventure	Antarctic Adventure — відеогра жанра аркада гонки, озроблена та видана японською компанією Konami у 1983 році для компьютерів MSX. У 1984 році була перевидана для ігрової системи ColecoVision, а 22 квітня 1985 року — для NES. 7 серпня 2007 року стала доступна для Wii Virtual Console. Стала першою грою у трилогії пригод пінгвіна, надалі отримав ім'я Пента (або Пентаро ). Сюжет та геймплей Гра є подібністю аркадних гонок. Вигляд від третьої особи, з-за спини Пенти. Мета гри - допомогти пінгвіну обіжджати по периметру Антарктиду, від однієї полярної станції до іншої. Траса розбита на 10 етапів різної довжини та наростаючої складності. На проходження кожного етапу приділяється деякий час, якщо час закінчується раніше, ніж гравець досягає фінішу, гра закінчується. Наприкінці кожного етапу розташована полярна станція, при досягненні якої лунає переможна мелодія, і над станцією піднімається прапор країни, якій станція належить: Австралія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, застава пінгвінів (відповідає по карті Південного полюса, на прапорі зображений) США, Аргентина, США, Великобританія, Японія . Між етапами на екрані з'являється карта, на якій відображено пройдений шлях і шлях, який ще потрібно пройти. Гра фактично нескінченна, після проходження всієї траси все починається заново . Крім обмеження за часом пінгвіну заважають численні перешкоди: ополонки, тріщини у льоду і тюлені, що виринають з-під води. При зіткненні з перешкодою Пента спотикається і стрибає якийсь час на одній нозі, втрачаючи при цьому час. Іноді з ополонок виринають рибки, а на трасі з'являються різнокольорові прапорці, і ті та інші приносять гравцю бонусні пункти. Крім того, мерехтливий прапорець дозволяє Пенте летіти над землею протягом кількох секунд. Історія Antarctic Adventure стала однією з перших 5 ігор, випущених компанією Konami на MSX, першою - для ColecoVision і однією з перших двох (разом з Yie Ar Kung-Fu ) - для NES . Гра започаткувала трилогію, об'єднану одним персонажем — пінгвіном Пентою. У 1986 році на комп'ютерах MSX вийшла гра Penguin Adventure зі схожим геймплеєм, але з різноманітнішими ігровими локаціями, крім антарктичного ландшафту з'явилися пустелі, печери, русла річок і навіть підводні етапи. 24 листопада 2009 року Penguin Adventure стала також доступною для Wii Virtual Console . Заключна гра трилогії - Yume Penguin Monogatari, суміш платформера з Shoot'em up, була випущена ексклюзивно для NES 25 січня 1991 . Також три комплекти медалей були опубліковані в Tsurikko Penta в 1991 , Balloon Penta в 1996 , і Imo Hori Penta в 1997 , і, нарешті, Penta no Tsuri Bōken був запущений Мобільні телефони на 7 травня 2003 . У СРСР гра неофіційно портована на БК0010 під назвою "Кур'єр". Крім того, Пента є одним з можливих персонажів у Shoot 'em up іграх серії Parodius : Parodius на Game Boy, Gokujyou Parodius: Deluxe Pack на PlayStation і Sega Saturn, Gokujou Parodius на SNES, Jikkyou Oshaberi Parodius на PlayStation, Sega Satur Sexy Parodius на PlayStation і SEGA Saturn та Parodius Portable на PSP . Єдина мелодія, що звучить у грі, — вальс « Ковзанярі » французького композитора XIX—XX століть Еміля Вальдтейфеля . Критика Присвячений комп'ютерним іграм сайт The Video Game Critic поставив версії Antarctic Adventure на ColecoVision 42 бали зі 100, назвавши гру забавною та красиво оформленою, але одноманітною та швидко набридливою. У мінус грі було також поставлено музичний супровід, що складається з однієї мелодії, що повторюється . На сайті MobyGames гра оцінена в 3,2 бала з 5, найвища оцінка поставлена графіці, найнижча - музиці та сюжету гри . Примітки Посилання Antarctic Adventure, поради щодо проходження гри на сайті GameFaqs Перегонові відеоігри Відеоігри з двовимірною графікою Ігри для Virtual Console Ігри для MSX Ігри для ColecoVision Ігри для NES Відеоігри 1983 Сторінки з неперевіреними перекладами
2514729	https://uk.wikipedia.org/wiki/PTPN9	PTPN9	PTPN9 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 15-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 593 амінокислот, а молекулярна маса — 68 020. Кодований геном білок за функціями належить до гідролаз, протеїн-фосфатаз. Задіяний у такому біологічному процесі, як ацетилювання. Локалізований у цитоплазмі. Література Примітки Див. також Хромосома 15 Білкові рецептори
7652814	https://en.wikipedia.org/wiki/R%C3%A4ni	Räni	Räni is a small borough in Kambja Parish, Tartu County in southern Estonia, it is located on the southwestern side of the city of Tartu. It has a population of 466 (as of 1 September 2010). References Boroughs and small boroughs in Estonia
40685637	https://en.wikipedia.org/wiki/Demarai%20Gray	Demarai Gray	Demarai Gray Demarai Remelle Gray (born 28 June 1996) is a professional footballer who plays as a winger for Saudi Pro League club Al-Ettifaq and the Jamaica national team. Gray came through the youth system of Birmingham City, for whom he made his Football League debut as a 17-year-old in October 2013. In two-and-a-half seasons, he made 78 appearances across all competitions, including 51 starts in the Championship, and scored eight goals. He signed for Leicester City in January 2016, and was a member of their 2015–16 Premier League-winning squad. In January 2021, he joined Bundesliga club Bayer Leverkusen, but returned to English football in July with Everton. He joined Al-Ettifaq in September 2023. Internationally, Gray represented his native England from under-18 to under-21 level, and was twice called up to the full England squad but did not make a debut. Eligible to play for Jamaica through family heritage, he represented them in the 2023 CONCACAF Gold Cup, scoring twice. Club career Birmingham City Early life and career Gray was born in Birmingham, where he attended Frankley High School and played for Cadbury Athletic's junior teams. He joined Birmingham City's Academy as an under-11, and took up a two-year scholarship in July 2012. In a 2013 interview, Gray assessed his strengths as "pace, dribbling and technique", felt he needed to "score more goals", described himself in three words as "bubbly, calm and happy", and named Nathan Redmond as the biggest influence on him since joining the club. After impressing Birmingham manager Lee Clark in training, he was named in the squad for the Championship match against Millwall on 1 October 2013, and made his senior debut as a 91st-minute substitute for Jesse Lingard in a 4–0 win. He made his first start on 2 November, in a 1–0 league defeat at home to Charlton Athletic. Gray signed his first professional contract, of two-and-a-half years, on 9 December. Days after his inclusion together with academy teammate Reece Brown in a "Top 10 Football League stars of tomorrow" feature on the FourFourTwo website, Gray scored his first senior goal. Entering the League match at home to Blackburn Rovers on 21 April 2014 as a second-half substitute with Birmingham 4–1 down, he received a pass from Federico Macheda and shot low into the corner to score the final goal of the match. His performance over the season earned him the Academy Player of the Season award for 2013–14. Regular first-team football Gray performed well in 2014–15 pre-season, and the management suggested he was showing increased maturity. He started the first two matches of the season, but for the remainder of Clark's tenure as manager, Gray was used more as substitute than starter. Against Leeds United in September, he was denied a penalty and booked for diving when apparently fouled by Giuseppe Bellusci; both managers thought it the wrong decision. The following week, his first goal of the season gave Birmingham a 2–0 lead at top-of-the-table Norwich City, but he became unwell in the second half. Norwich scored while Birmingham were attempting to substitute him, and the match ended 2–2. He made his first start under new manager Gary Rowett in the 1–0 win away to Rotherham United on 22 November, and soon established himself as the left midfielder in a 4–2–3–1 formation as Rowett regularly named an unchanged starting eleven. On his tenth league start, Gray scored three times in the first half of the match at home to Reading on 14 December, which ended 6–1. It was his first hat-trick since his under-14 days, and Rowett praised not only his clinical finishing but also his work off the ball and tracking back to cover in defence. His performances during December earned him the Football League Young Player of the Month award. Clark had expressed concern that the club's financial difficulties would force the sale of players such as Gray, and the player was offered a two-year contract extension. A £500,000 bid from Premier League club Crystal Palace was rejected in September, scouts regularly watched the player, and media reports linked him with clubs including Liverpool, Newcastle United and Tottenham Hotspur. The club turned down a series of offers, the highest reported as £5 million, from Championship club AFC Bournemouth in the January 2015 transfer window. In a statement issued when the window closed, they said that "none of [those offers] reflected the ability and potential of the player", and expressed their pleasure at having retained his services. With loanee Lloyd Dyer available as an alternative, Rowett used Gray more sparingly, suggesting that his reduced effectiveness was a normal part of a young player's learning curve: the player needed to learn how to impose himself on a match despite increased attention from the opposition. The Birmingham Mail suggested that Gray's potential as a matchwinner should not be ignored. His solo goal on 11 April, in which he ran the length of the pitch to score the winner against Wolverhampton Wanderers, was his first since the Reading match and earned him the club's Goal of the Season award. According to The Guardian, "It was not so much the 18-year-old's pace that impressed as his persistence in running at and then pressurising Wolves full-back Scott Golbourne into error, and the certainty with which he then slid the ball past the Wolves goalkeeper". He finished the season with 43 appearances in all competitions, of which two-thirds were as a starter, and won the club's Young Player of the Season award. Departure becomes inevitable After many months of negotiation, Gray signed a new three-year contract with the club in July 2015. At the player's insistence, a release clause was included in the terms. He went into the new season feeling "stronger as a player, physically and mentally", and produced some fine performances, as in a 2–0 win at Leeds in October, when he took advantage of confusion in the defence to score what proved to be the only goal of his Birmingham season, and in a goalless draw at Preston North End in December. He nearly marked his last appearance for the club, as a substitute in a 2–0 win at home to Milton Keynes Dons on 29 December, with a farewell goal. When the ball broke to him, "with a single silky touch and devastating burst he was in on goal, ready to put the icing on an outstanding team performance. He gave the goalkeeper the eyes, created the gap at the near postand proceeded to hit the upright." In the early part of the season, Gray had asserted that "right now what's key for my development is playing games here", but that "I will know when it's my time". When Rowett selected Viv Solomon-Otabor to start ahead of Gray against MK Dons "with January coming up", it was clear that his time had arrived. Leicester City Premier League club Leicester City activated the release clause in Gray's Birmingham City contract, reported as £3.7 million, and he signed a four-and-a-half-year contract on 4 January 2016. He made his debut on 10 January, away to Tottenham Hotspur in the third round of the FA Cup. He started the match, assisted a goal by Marcin Wasilewski, and "showed glimpses of the pace that will cause Premier League defences problems" in the 2–2 draw at White Hart Lane. Six days later he made his first appearance in England's top flight, as an 85th-minute substitute for Marc Albrighton in a 1–1 draw at Aston Villa. Consistency of team selection as Leicester maintained their position at the top of the league meant Gray's chances of first-team football were limited, but teammate Danny Simpson highlighted the contribution of the squad players. Former Sky Sports journalist Alex Dunn wrote that Gray "proved to be incredibly adept at killing time when coming on for Leicester as a late substitute". He made the assist for Jamie Vardy's stoppage-time goal that secured a 2–0 win at Sunderland, and against Swansea City, his run from deep, cross and parried shot set up a goal for Albrighton. He had made ten appearances, all as a substitute, by 2 May when Leicester were confirmed as champions. On 3 November 2018, a week after the death of Leicester City's owner and chairman Vichai Srivaddhanaprabha in a helicopter crash, Gray scored the winning goal against Cardiff City. He celebrated by removing his shirt to show an undershirt bearing the words "For Khun Vichai" written on it and then running to the away end of the ground. Bayer Leverkusen On 31 January 2021, Gray joined Bundesliga club Bayer Leverkusen on an 18-month contract. He made his debut on 6 February as a 74th-minute substitute, with Leverkusen leading VfB Stuttgart 4–1, and ten minutes later scored his first and only Bundesliga goal to make the final score 5–2. Shortly after Gray's transfer to Bayer Leverkusen, the player stated "there was no contract offer [from Leicester City]", remarking upon his exit not "ending in the best way", while still feeling appreciation for the "moments I will cherish forever". Everton Gray joined Premier League club Everton on 22 July 2021 for an undisclosed fee, understood by BBC Sport to be £1.7 million. He signed a three-year contract with an option for a fourth year. Gray scored his first competitive goal for Everton "with a clinical low effort into the far corner" in his second league match, a 2–2 draw with Leeds United on 21 August. Al-Ettifaq On 7 September 2023, Gray joined Saudi Pro League club Al-Ettifaq on a four-year deal. International career England Gray was called up for an England under-18s training camp in November 2013. He made his debut at that level on 18 February 2014, playing the whole of a 4–0 win against their Belgian counterparts in a friendly match at St George's Park. Two weeks later, he was involved in England's goal as they lost 2–1 to Croatia in the first match of a double-header. He received his first call-up to the under-19s for a friendly against Germany in September 2014, and made his debut as a second-half substitute. An ankle injury forced Gray's withdrawal from the squad for the 2015 European Under-19 Championship first qualifying round, but he was able to play his part in the elite round. He started the first match, against Denmark, and was involved in England's second goal in a 3–2 win, when his near-post flick was deflected over the line by a Danish player. The Football Association (the FA) credit Gray with the goal, although UEFA record it as an own goal. A substitute in the second group match, a win against Azerbaijan, he returned to the starting eleven for the final group match against France, but a 2–1 defeat meant England failed to qualify for the finals. After taking part in a joint training camp for the under-20 and under-21 teams, Gray was included in Aidy Boothroyd's under-20 squad for the 2015 Toulon Tournament. Starting the opening match on the left of a three-man attack, Gray gave England an 8th-minute lead with a shot from , but Morocco twice took the lead before Chuba Akpom secured a 3–3 draw for England. Gray was a second-half substitute in the next match, a win against Ivory Coast. He made his third appearance as England lost to Mexico, but took no part in the last group game or the third-place play-off, and later admitted he had felt tired after a full season of league football and had not been at his best. He and Birmingham teammate Reece Brown were called up for the under-20s' first matches of the 2015–16 season, a double-header against the Czech Republic. In the first match, both Brown and half-time substitute Gray scored as England won 5–0; in the second, despite what the FA's website called a "hugely influential" attacking performance by Gray, they lost 1–0. After Nathan Redmond withdrew through injury, Gray was called into the under-21 squad for European Championship qualifiers in November 2015. An unused substitute for the first match, a goalless draw away to Bosnia and Herzegovina, he was not included in the matchday squad for the second, a 3–1 win at home to Switzerland. Gray made his under-21 debut on 26 March 2016, in the reverse fixture against Switzerland, a 1–1 draw. His run led to England's goal, scored by Akpom, and according to head coach Gareth Southgate, "it was a super debut. He was a threat all night and I think the work he did at the goal was exceptional but he also put a real shift in for the team and did his work off the ball." On 9 September 2018, Gray was called up for the full England squad for a friendly match against Switzerland. On 27 May 2019, Gray was included in England's 23-man squad for the 2019 UEFA European Under-21 Championship. Jamaica Gray is eligible to play for Jamaica as well as his native England. In a televised interview in March 2021, Jamaican Football Federation president Michael Ricketts included Gray in a list of English players with Jamaican heritage he suggested were "in the process of acquiring their Jamaican passport" as part of the nation's plan to improve their chances of qualifying for the 2022 World Cup. In June 2023 Gray was named in Jamaica's 50-man provisional squad for the 2023 CONCACAF Gold Cup. He made the cut for the final 23-man squad, and made his debut on June 24 in Jamaica's tournament opener against the United States, where he contributed an assist on a Damion Lowe goal in a 1–1 draw. In Jamaica's next match, on June 28 against Trinidad and Tobago, Gray scored his first goals, netting a brace in a 4–1 victory. Facing Guatemala in the quarter-final, he "show[ed] his close control and awareness as he threaded a defence-splitting pass to [Amari'i] Bell, who drilled home from the inside-left channel" to score the only goal of the game. Jamaica lost 3–0 to Mexico in the semi-final, but Gray did enough to make the tournament Best XI. Career statistics Club International Scores and results list Jamaica's goal tally first, score column indicates score after each Gray goal. Honours Leicester City Premier League: 2015–16 Individual Premier League Goal of the Month: November/December 2022 Football League Young Player of the Month: December 2014 Birmingham City Academy Player of the Season: 2013–14 Birmingham City Young Player of the Season: 2014–15 Birmingham City Goal of the Season: 2014–15 CONCACAF Gold Cup Best XI: 2023 References External links Profile at the Everton F.C. website 1996 births Living people Footballers from Birmingham, West Midlands English men's footballers England men's youth international footballers England men's under-21 international footballers Jamaican men's footballers Jamaica men's international footballers Men's association football wingers Birmingham City F.C. players Leicester City F.C. players Bayer 04 Leverkusen players Everton F.C. players Al-Ettifaq FC players English Football League players Premier League players Bundesliga players Saudi Pro League players 2023 CONCACAF Gold Cup players English expatriate men's footballers English expatriate sportspeople in Germany English expatriate sportspeople in Saudi Arabia Jamaican expatriate men's footballers Jamaican expatriate sportspeople in Germany Jamaican expatriate sportspeople in Saudi Arabia Expatriate men's footballers in Germany Expatriate men's footballers in Saudi Arabia Black British sportsmen English people of Jamaican descent Sportspeople of Jamaican descent 2024 Copa América players
3318618	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B5%D0%B9%D1%81%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%9E%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%85%D0%BE%D0%BC%D0%B0%29	Грейсон (Оклахома)	Грейсон (Оклахома) Грейсон — місто в США, в окрузі Окмалгі штату Оклахома. Населення — 127 осіб (2020). Географія Грейсон розташований за координатами (35.505340, -95.871848). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 2,88 км², уся площа — суходіл. Демографія Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало 159 осіб у 68 домогосподарствах у складі 45 родин. Густота населення становила 55 осіб/км². Було 75 помешкань (26/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 21,4 %. Частка іспаномовних становила 3,8 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 23,3 % — особи молодші 18 років, 52,8 % — особи у віці 18—64 років, 23,9 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 49,9 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 89,3 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 90,6 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . За межею бідності перебувало 17,3 % осіб, у тому числі 29,7 % дітей у віці до 18 років та 20,5 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило 41 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 31,7 %, публічна адміністрація — 24,4 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 12,2 %, виробництво — 9,8 %. Джерела Містечка Оклахоми Населені пункти округу Окмалгі (Оклахома)
4585919	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D1%80%D1%81%D1%82%D1%96%20%D0%91%D0%B0%D0%BB%D1%84%D0%BE%D1%80	Кірсті Балфор	Кірсті Балфор (21 лютого 1984) — британська плавчиня. Учасниця Олімпійських Ігор 2004, 2008 років. Призерка Чемпіонату світу з водних видів спорту 2007 року. Чемпіонка Європи з водних видів спорту 2006 року. Чемпіонка Європи з плавання на короткій воді 2006 року. Призерка Ігор Співдружності 2006 року. Посилання Кірсті Балфор на Olympedia.org Кірсті Балфор на Sports-Reference.com Кірсті Балфор на Swimrankings.net Примітки Народились 1984 Плавчині брасом Призери з плавання чемпіонатів Європи з водних видів спорту Плавці та плавчині на літніх Олімпійських іграх 2004 Плавці та плавчині на літніх Олімпійських іграх 2008 Призери з плавання чемпіонатів світу з водних видів спорту Призери Ігор Співдружності з плавання Британські олімпійські плавці та плавчині
14763178	https://en.wikipedia.org/wiki/PCBD1	PCBD1	PCBD1 Pterin-4-alpha-carbinolamine dehydratase is an enzyme that in humans is encoded by the PCBD1 gene. Function This gene encodes pterin-4 alpha-carbinolamine dehydratase, an enzyme involved in phenylalanine hydroxylation. The enzyme regulates the homodimerization of the transcription factor hepatocyte nuclear factor 1 (HNF1). Clinical significance Mutations of the PCBD1 gene cause pterin-4 alpha-carbinolamine dehydratase deficiency, one of the forms of tetrahydrobiopterin deficiency. Interactions PCBD1 has been shown to interact with DYRK1B and HNF1A. References Further reading
2279509	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80%20%D0%A7%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B1%D0%B0%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%83	Прапор Чорнобаївського району	Прапор Чорнобаївського району — офіційний символ Чорнобаївського району Черкаської області, затверджений 18 грудня 2003 року рішенням № 11-5 сесії Чорнобаївської районної ради. Автори проекту: геральдист Толкушин О. Г. та художник Олексенко В. А. Опис Прапор — це прямокутний стяг зі співвідношенням сторін 2:3, що вертикально розділений хвилястою смугою білого кольору і шириною 1/18 довжини полотнища на синю древкову частину шириною 5/18 довжини прапора та вільну малинову шириною 2/3 довжини стяга. У центрі малинової частини зображено малий герб району, висота якого складає половину ширини полотнища. Символіка Малиновий колір полотнища — відображення козацького минулого: на території краю розміщувався Іркліївський полк та знаходилося декілька сотенних містечок. Синій колір древкової частини прапора символізує те, що територія району, як своєрідний півострів, омивається водами річки Дніпро. Див. також Герб Чорнобаївського району Чорнобаївський район Джерела . Посилання Чорнобаївський район Чорнобаївський
4552805	https://uk.wikipedia.org/wiki/Rhizoctonia	Rhizoctonia	Rhizoctonia — рід анаморфних грибів, що належить до порядку Кантарелальні. Види не утворюють спор, але складаються з гіф і склероцій (гіфальні пропагули) і є безстатевими формами грибів роду Thanatephorus. Види Rhizoctonia є сапротрофами, але також є факультативними паразитами рослин, що спричиняють хвороби комерційно важливих сільськогосподарських культур. Вони також є ектомікоризними мікобіонтами зозулинцевих. Назва роду раніше використовувалася для об'єднання багатьох зовні схожих, але неспоріднених грибів. Таксономія Історія Назву Rhizoctonia було введено в наукову літературу у 1815 році французьким мікологом Огюстеном Пірамом Декандолем для позначення патогенних грибів рослин, які утворюють як гіфи, так і склероції. «Rhizoctonia» означає «кореневбивця» й оригінальний вид Декандоля Rhizoctonia crocorum (телеоморфа Protonema brebissonii) є збудником фіолетової кореневої гнилі моркви та інших коренеплодів. Подальші автори додали до роду понад 100 додаткових назв, більшість із яких — патогени рослин, що мають лише поверхневу схожість із типовим видом. У такий спосіб Rhizoctonia стала штучним формовим родом, що містить різноманітну низку неспоріднених видів. Рухаючись до природнішої класифікації грибів, R.T. Moore у 1987 році запропонував обмежити рід Rhizoctonia типовим видом й спорідненими з ним видами, а неспоріднені види перемістити до інших родів. На жаль, це б означало, що назву найвідомішого, але неспорідненого виду, Rhizoctonia solani (телеоморфа Thanatephorus cucumeris) було б змінено на Moniliopsis solani. Щоб уникнути цього, згодом було запропоновано, щоб R. solani замінив R. crocorum як типовий вид Rhizoctonia. Цю пропозицію було ухвалено, і зараз тип Rhizoctonia зберігається як R. solani відповідно до Міжнародного кодексу ботанічної номенклатури. Поточний статус У нинішньому розумінні, рід фактично обмежений типовим видом R. solani та його синонімами. Однак назва роду все ще широко використовується в старому, штучному значенні. Молекулярні дослідження, що ґрунтуються на кладистичному аналізі послідовностей ДНК, відносять Rhizoctonia до родини Ceratobasidiaceae. Перерозміщення колишніх видів Всебічне дослідження та перерозміщення видових назв у роді Rhizoctonia було опубліковане Andersen & Stalpers у 1994 році. Нижче наведено лише кілька часто використовуваних видових назв. Багато старих видових назв мають невизначене застосування або ніколи не були дійсно опублікованими, або і те й інше. Rhizoctonia bataticola = Macrophomina phaseolina (Botryosphaeriaceae) Rhizoctonia carotae = Fibulorhizoctonia carotae (телеоморфа Athelia arachnoidea)(Atheliaceae) Rhizoctonia cerealis = не опублікована назва (телеоморфа Ceratobasidium cereale) (Ceratobasidiaceae) Rhizoctonia crocorum = Thanatophytum crocorum (телеоморфа Helicobasidium purpureum) (Helicobasidiaceae) Rhizoctonia fragariae = не опублікована назва (телеоморфа Ceratobasidium cornigerum) (Ceratobasidiaceae) Rhizoctonia goodyerae-repentis = назва з невідомим застосуванням, але загалом розглядається як Ceratobasidium cornigerum (Ceratobasidiaceae) Rhizoctonia leguminicola = Botrytis fabae (Sclerotiniaceae) Rhizoctonia oryzae = не опублікована назва і з невідомим застосуванням, але загалом розглядається як Waitea circinata (Corticiaceae) Rhizoctonia ramicola = Ceratorhiza ramicola (телеоморфа Ceratobasidium ramicola) (Ceratobasidiaceae) Rhizoctonia rubi = не опублікована назва і з невідомим застосуванням (ймовірно Ascomycota) Rhizoctonia zeae = Waitea circinata (Corticiaceae) Оселище та поширення Види є сапротрофними й трапляються в ґрунті й утворюють базидіокарпи (плодові тіла телеоморфи Thanatephorus) на мертвих стеблах та детриті рослин. Вони також є умовно-патогенними мікроорганізмами рослин, з майже необмеженим колом хазяїв, і були виділені з мікоризи зозулинцевих. Поширення видається космополітичним. Економічне значення Rhizoctonia solani спричиняє широке коло комерційно значущих хвороб рослин. Деякі види з роду Rhizoctonia можуть ефективно перетворювати триптофан в індол-3-оцтову кислоту та / або триптофол. Посилання Джерела Index Fungorum Кантарелальні Грибкові хвороби рослин
61306679	https://en.wikipedia.org/wiki/Kyoto%20Animation%20arson%20attack	Kyoto Animation arson attack	Kyoto Animation arson attack The occurred at Kyoto Animation's Studio 1 building in the Fushimi ward of Kyoto, Kyoto Prefecture, Japan, on the morning of 18 July 2019. The arson killed 36 people, injured an additional 34 (including the suspect), and destroyed most of the materials and computers in Studio 1. It is one of the deadliest massacres in Japan since the end of World War II, the deadliest building fire in Japan since the 2001 Myojo 56 building fire, and the first massacre ever to have occurred at a studio associated with an entertainment company, and the animation industry. The suspect, who did not work for the studio, entered the front door carrying about of gasoline, then doused the area and several employees before igniting it. After setting himself on fire while lighting the fuel, the suspect attempted to flee, but was apprehended by police about from the building. Witnesses stated they heard him accusing the studio of plagiarism. After awaiting his recovery from life-threatening burns for more than ten months, the police arrested 42-year-old Shinji Aoba on suspicion of murder and other offenses on 27 May 2020. He was formally indicted on 16 December 2020. Aoba eventually pled guilty to the charges on 5 September 2023, and was sentenced to death on 25 January 2024. In addition to condolences and messages of support from national and international leaders, fans and businesses raised over in Japan and over US$2.3 million internationally to help the studio and its employees recover. A special measure was passed by the National Diet to allow for donations to the studio to be tax-exempt. As a result of the incident, some works and collaborations by the studio were delayed, and several events were suspended or cancelled. Background Kyoto Animation is one of Japan's most acclaimed anime studios, known for titles such as The Melancholy of Haruhi Suzumiya, K-On! and Clannad. It has several different locations in Kyoto: Studio 1 (in Fushimi ward); Studio 2 (the head office), and Studio 5. Their merchandise development division is in Uji, one train station away from Studio 1. The building was used mainly by the animation production staff, and was constructed in 2007. In the year leading up to the attack, Kyoto Animation had received over 200 death threats. Company president Hideaki Hatta said they did not know if the threats were related to the incident, as they were sent anonymously, but he had informed police and lawyers of them. After the National Police Agency was informed of these threats in October 2018, officers temporarily patrolled the head office at the time. Incident The fire began with an explosion at around 10:31 a.m. (01:31 UTC) when the perpetrator walked into Studio 1 and set the building on fire with of gasoline. The perpetrator bought the gasoline away from the building, and it was believed that he walked to the building with the gasoline being carried on a platform trolley. The police believed that the gasoline dispersed on site mixed with the air, causing the explosion at the start. The perpetrator is reported to have been shouting "Die!" as he carried out the attack. He also poured gasoline over some individuals before setting them alight—setting himself on fire in the process—causing them to run out into the street in flames. As the fire grew by the entrance, staff members were trapped inside the building. Twenty bodies were found on the stairs from the third floor to the roof, evidently indicating that the victims were attempting to escape. Tomoaki Nishino, associate professor at Disaster Prevention Research Institute of Kyoto University, estimated that the second and third floors were almost filled with smoke within 30 seconds of the explosion. The perpetrator fled the scene but was chased by two Kyoto Animation employees and soon collapsed on the street, where he was apprehended by police. Multiple unused knives were found lying by the scene. The fire was under control at 3:19 p.m. (06:19 UTC), and extinguished at 6:20 a.m. on the next day (21:20 UTC). Once the rescue efforts had ended, it was confirmed that all people in the studio had been accounted for. The building did not have fire sprinklers or indoor fire hydrants due to its classification as a small office building, but had no deficiencies in fire safety compliance during its last inspection on 17 October 2018. Initial reports claimed the studio's entrance required employee pass-cards, but the door was left unlocked as the studio was expecting visitors. However, this was inaccurate: there was no security system in place and the door was always left unlocked during business hours. The arson attack destroyed most of Kyoto Animation's materials and computers in Studio 1, though a small portion of keyframes were on exhibition in Tokushima and hence spared destruction. On 29 July, Kyoto Animation reported that it successfully recovered some digitized original drawings from a server that survived the fire. The attack is reported to be one of the deadliest massacres in Japan's history since the end of World War II and the deadliest building fire in the country since the Myojo 56 building fire in 2001. It was considered "suicidal terrorism" by one criminology professor at Rissho University, as the attack was reportedly intended to be a suicide mission by the suspect. Victims Seventy people were inside Studio 1 at the time of the fire. Initially it was reported that 34 people had been killed before two more later died at a hospital. Some victims were difficult to identify, according to the Kyoto police, because they had been burned beyond recognition. Autopsy results released on 22 July 2019 revealed that a majority of victims had succumbed to burns (rather than carbon monoxide poisoning) due to the quick-spreading fire. DNA testing was done to aid in identifications, which lasted up to a week after the attack. It was reported that two-thirds of the victims (at least 20) were women, as the studio was known for hiring female animators. The president of Kyoto Animation asked the media through the police not to release the names of the victims out of respect for their families, stating that "releasing their names does nothing to serve the public good." On 25 July, Kyoto police said they had identified all 34 victims and had started to return the bodies of the victims to their relatives. Meanwhile, discussions were ongoing with Kyoto Animation on if, when, and how to reveal the identities of the deceased. Some of the families released their own findings early to the media regarding the status of their loved ones. The family of color designer Naomi Ishida confirmed her death on 24 July. Animator, scriptwriter, and director Yasuhiro Takemoto was confirmed dead by his family through DNA testing on 26 July. The first post-fire death occurred on 27 July which brought the number of deceased to 35. On 2 August, Kyoto police released the names of ten victims (including the people already mentioned) whose funerals had finished and relatives' consents obtained, and it was confirmed on the same day that animation directors Yoshiji Kigami and Futoshi Nishiya were among the dead. The remaining 25 victims were officially revealed on 27 August as the social impact of the case became a factor. On 4 October 2019, it was announced that one woman died from septic shock, bringing the death toll to 36. It was initially reported that 36 people were injured, but this figure dropped to 34 after two people later died at the hospital. By 18 September it was reported that all thirty-four (34) people injured in the attack were no longer in life-threatening condition. Some still remained in the intensive care unit (ICU) with severe burns. According to the South Korean Ministry of Foreign Affairs, one of the injured victims was a South Korean woman. Those who were reported safe include animation director Naoko Yamada, who directed K-On!, A Silent Voice and Liz and the Blue Bird. Perpetrator was identified as the suspect by police. He was born on May 16, 1978, in Urawa, Saitama, Japan. He was 41 years old at the time of the attack. According to locals, a man resembling Aoba was spotted near Studio 1 days before the incident. He was also reported to have visited several places of interest related to Sound! Euphonium around the city in days prior to the attack. Immediately following the attack, Aoba fled the scene after being chased by employees of the studio but was apprehended by the Kyoto Prefectural Police near Rokujizō Station of Keihan Electric Railway, about from the studio; Aoba was then taken to a hospital with severe burns to the legs, chest, and face. During his transport to the hospital, Aoba admitted to having started the fire, possibly for revenge, accusing the studio of his novels. In spite of this, Hatta had initially stated that there is no record of anyone submitting work to their annual writing contest under Aoba's name. Subsequently, Kyoto Animation revealed that they had received a draft novel from Aoba; however, it did not pass the first-stage assessment and was forgotten, and its contents were confirmed to have no similarities to any of their published works. It was later revealed that Aoba believed that a scene about buying discounted meat in the fifth episode of Tsurune was similar to one in the novel he submitted. Due to serious burns sustained during the incident, Aoba was transferred to a university hospital in Osaka for further treatment, where he received necessary skin graft surgery. On 5 September 2019, it was reported that his injuries were no longer considered life-threatening, but he was still being treated in an ICU and required respiratory assistance from a ventilator. Aoba regained speech on 18 September and began rehabilitation by 8 October, being able to sit up on a wheelchair and hold short conversations. The police obtained a warrant for his arrest, but were required to await confirmation from doctors that Aoba could withstand confinement. On 14 November 2019, he was moved to another hospital in Kyoto for final rehabilitation. He recovered from most of his injuries and acknowledged responsibility for the attack. He expressed feelings of remorse and gratitude towards the hospital staff, who he said treated him better than anyone had ever done in his life. On the other hand, he told police that he lit the fire because Kyoto Animation had stolen his novel, and that he expected to get the death penalty. Most of Aoba's burned skin was replaced with experimental artificial skin as the victims were prioritized to receive donor human skin first. The use of artificial skin on such extensive burns is the first case in Japan. By January 2020, Aoba remained hospitalized, and was unable to stand or eat unassisted. On 27 May, Aoba was judged to have sufficiently recovered from his burn injuries, and he was formally arrested on suspicion of murder and other charges. He was indicted on 16 December 2020 on murder and other charges. Aoba had a prior criminal history and was known to suffer from mental illness. In 2012, he robbed a convenience store with a knife in Ibaraki Prefecture and was subsequently jailed for three-and-a-half years. It was speculated after the attack that Aoba's mental illness would reduce his maximum penalty for the attack from a death sentence to life imprisonment. On 12 May 2023, the Kyoto District Court announced that Aoba would stand trial in September 2023 and that a verdict would be announced in January 2024. Aoba pleaded guilty to the charges on 5 September 2023, and on 7 December the prosecutors announced they would be seeking the death penalty for Aoba. On 25 January 2024, the court announced that Aoba had been sentenced to death. The day after, Aoba filed an appeal against the death sentence. Aoba told a local press that he "accepted the death sentence", but he went ahead with the appeal as he wanted to "speak out". Aftermath One month after the arson attack, the victims began to return to work at the other Kyoto Animation studio. As of October 2019, while the number of Kyoto Animation employees decreased from 176 to 137, 27 of the surviving 33 victims returned to work with several having decided to take extended breaks to cope with the stress and anxiety brought by the attack. The company issued an official statement, requesting respect for the victims and their family members, and also stating that all future statements will be either through the police or their lawyers. The demolition process of the building was completed on 28 April 2020, with no further plans for the site revealed. In an earlier interview, Kyoto Animation's president Hideaki Hatta stated that he was considering replacing the building with a green public park and a memorial monument. However, residents in the neighbourhood did not wish for a memorial to be built, claiming visitors paying their respects would "destroy the peaceful lifestyle [of local residents]". Due to recovery efforts, Kyoto Animation suspended the 11th Kyoto Animation Awards, an annual award to discover new stories. In November 2019, the studio decided to continue training programmes for aspiring animators, in which trainees would be trained in movies, sketching and animations. Upon graduating from the programme, outstanding trainees could be recruited by the studio after being examined further. Impact on productions In response to the attack, a publicity event for the upcoming 2020 film Free! was cancelled. Kyoto Animation's Sound! Euphonium collaboration with Keihan Main Line was delayed, as was episode 4 of BEM. The third episode of David Production's Fire Force, an anime series about firefighters and people dying from spontaneous combustion, was delayed for a week and released with the colours of the fires and narration modified. Subsequent episodes of Fire Force were dealt with in a similar manner. The studio decided to push on with premiering Violet Evergarden: Eternity and the Auto Memory Doll on 3 August 2019 at Germany's AnimagiC convention as originally scheduled. The Japanese theatrical screening dates were extended by an extra week and honored the victims in the end credits. Despite earlier news reports stating that the upcoming Violet Evergarden film would premiere as scheduled on 10 January 2020, it was later announced to be delayed to 24 April 2020, but as a result of the COVID-19 pandemic, the premiere was again delayed to 18 September 2020. An episode for Animation x Paralympic, originally due to be aired in August 2019, was eventually announced as cancelled on 28 February 2020, citing that they would be unable to complete it in time for the 2020 Paralympics. Measures to prevent recurrence The Fire and Disaster Management Agency and the National Police Agency issued a notice on 25 July 2019, requiring gas stations to maintain sales records of people purchasing gasoline in refillable containers, which conform to fire safety regulations. Each record is to contain the buyer's personal information such as name, address, the purpose of the purchase, and quantity purchased. Although the notice had no legal backing, most buyers complied with this additional requirement voluntarily. This measure was formalised with the relevant regulations revised and coming into force on 1 February 2020 to make the sales records mandatory. Post incident, the Kyoto Municipal Fire Department formulated guidelines for evacuation in the event of arson or terrorism and encouraged the installation of evacuation ladders. As a result of the attack, police in Japan became more vigilant with death threats directed at other companies, such as Khara, Square Enix, Animate, and Clannad developer company Key, who they each received later threats referencing the Kyoto Animation attack. Memorial A tribute video was published, one year after the attack, on 18 July 2020. The company had considered holding a memorial ceremony, but in light of the COVID-19 pandemic in Japan, decided against it. Similarly, at 10:30 am JST on 18 July 2021, Kyoto Animation's YouTube channel streamed a 13-minute video to "provide a place for everyone to share their thoughts and feelings". In the video were messages and tributes from the studio, from staff members, and from the families of some of the deceased. The company requested that fans not visit the former site of Studio 1 on the anniversary of the incident to respect the wishes of local residents. Reactions Kyoto Animation accepted direct donations through a local bank account to help the victims of the attack from 23 July 2019 to 27 December 2019. Eventually, the bank account had accumulated approximately . The donations included separate million donations from the Japanese musician Yoshiki and game developer Key. It was estimated that the company would require as much as billion to cover the cost of supporting the victims and affected families and company-related business operating recovery expenses. As of November 2019, the company has begun the process of distributing the funds raised to the victims, with each victim receiving an appropriate amount after factoring various considerations such as severity of injuries, whether the victim is a sole breadwinner, etc. Domestic Prime Minister Shinzo Abe expressed his condolences and stated that he was "speechless" at the scale of the incident. A first in Japanese corporate history, a measure was passed in the National Diet to allow for donations to the studio to be tax-exempt. The Chinese, French, Philippine, and Belgian embassies in Japan provided their own words of condolences. Numerous people and organizations related to the industry expressed concern and support, such as anime directors Makoto Shinkai and Tatsuki , K-On! voice actress Aki Toyosaki, The Melancholy of Haruhi Suzumiya voice actresses Aya Hirano, Minori Chihara, and Yūko Gotō, Hyōka author Honobu Yonezawa, Clannad developer company Key, and media company Kadokawa Corporation. Animation studios such as Shaft, Sunrise, Bandai Namco Pictures, Toei Animation, Bones, Khara, Trigger, Walt Disney Japan, and Madhouse all offered their support as well. Animate, a major Japanese retailer of anime, video games, and manga, took donations at all of their stores to support the victims, and had raised over million by 1 September. International Several foreign dignitaries, including Tsai Ing-wen, António Guterres, and others, offered their own messages of support for the victims. In the wake of the fire, a GoFundMe appeal was launched by American anime licensor Sentai Filmworks. With a target of US$750,000, it surpassed the US$1 million donation mark within the first 24 hours. It had received US$2.3 million at the end of the appeal. As of 7 December 2019, Sentai had transferred all of the funds raised, except for credit card processing fees, to Kyoto Animation studio. Fans have also taken to Kyoto Animation's Japanese digital store to directly contribute by purchasing high-resolution downloadable images as they do not require staff to ship them. American licensing companies Aniplex of America, Funimation and Crunchyroll, and Nickelodeon Animation Studio all offered their support. Adult Swim's anime-oriented Toonami block started their 20 July broadcast asking viewers to donate to the GoFundMe set up by Sentai Filmworks. See also 2019 in Japan 2021 Osaka building fire Crime in Japan List of building or structure fires List of disasters in Japan by death toll Sennichi Department Store Building fire Notes References External links 21st-century mass murder in Japan 2019 murders in Japan 2019 fires in Asia Terrorist incidents in Japan in 2019 2019 in animation Arson in Japan Arson in 2019 Attacks on buildings and structures in 2019 Attacks on buildings and structures in Japan Attacks on mass media offices in Asia Building and structure fires in Japan Commercial building fires Massacres in 2019 Massacres in Japan Murder in Kyoto Disasters in Kyoto July 2019 crimes in Asia July 2019 events in Japan Arson Urban fires in Asia Murder–suicides in Japan Terrorist incidents involving incendiary devices
2918006	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%80%D1%83%D0%B2%D0%BA%D0%BE%20%28%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%BF%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29	Курувко (Серпецький повіт)	Курувко (Серпецький повіт) Курувко — село в Польщі, у гміні Ґоздово Серпецького повіту Мазовецького воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Плоцького воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Серпецького повіту
25309028	https://en.wikipedia.org/wiki/Freestyle%20skiing%20at%20the%202010%20Winter%20Olympics%20%E2%80%93%20Women%27s%20ski%20cross	Freestyle skiing at the 2010 Winter Olympics – Women's ski cross	Freestyle skiing at the 2010 Winter Olympics – Women's ski cross The women's ski cross event in freestyle skiing at the 2010 Winter Olympics in Vancouver, Canada, took place on 23 February at Cypress Bowl Ski Area. Results Qualification The qualification was held at 10:30. Elimination round The top two finishers from each heat advance to the next round. In the semifinals the first two ranked competitors of each heat proceed to the Big Final, third and fourth ranked competitors of each heat proceed to the Small Final. 1/8 round Heat 1 Heat 2 Heat 3 Heat 4 Heat 5 Heat 6 Heat 7 Heat 8 1/4 Round Heat 1 Heat 2 Heat 3 Heat 4 Semifinals Heat 1 Heat 2 Finals Small Final Large Final References Women's freestyle skiing at the 2010 Winter Olympics Women's events at the 2010 Winter Olympics ca:Esquí acrobàtic als Jocs Olímpics d'hivern de 2010 - Camp a través masculí
229069	https://uk.wikipedia.org/wiki/PL/SQL	PL/SQL	PL/SQL — мова програмування, яка використовується для доступу до баз даних Oracle. Сама назва означає (процедурна мова) + SQL (структурована мова запитів). Поява цієї мови є закономірним розвитком засобів обробки даних для баз даних. Як відомо, мова SQL є декларативною мовою програмування (мова програмування 4-го покоління), тобто конструкції цієї мови вказують що потрібно зробити, а не як. PL/SQL підтримує всі базові програмні конструкції. Синтаксис цієї мови базується на синтаксисі мови програмування Pascal. Ідейно ця мова створена на основі мови програмування Ada. Код програм не чутливий до регістра. Мова тісно інтегрована з мовою SQL. Основні можливості PL/SQL Підтримка змінних і типів даних (як раніш визначених, так і введених користувачем); Управляючі структури (цикли, умовний оператор); Процедури і функції; Об'єктні типи і методи (починаючи з Oracle8i). Структура програми на PL/SQL declare -- Опис блоку, типів даних та змінних (необов'язково) begin -- Код програми exception -- Обробка виключних ситуацій (Необов'язково) end; /* Багаторядкові коментарі */ --Коментар на один рядок Типи даних, які підтримує PL/SQL В PL/SQL підтримуються такі типи даних: Символьні ((N)VARCHAR2,(N)CHAR,LOB,CLOB,NCLOB), де N означає, що тип даних підтримує локальний набір символів; Числові (NUMBER,INTEGER,NATURAL,POSITIVE); Дата/Час (DATE,TIMESTAMP,INTERVAL); Бульовий тип даних (BOOLEAN) ; Двійкові типи (RAW,LONG RAW, BFILE, BLOB); ROWID, UROWID — для ідентифікації рядків; Типи для підтримки Інтернету (XMLType,HttpURIType, URIType); Типи даних any (AnyType,AnyData,AnyDataSet); Типи даних визначені користувачем. Історія Примітки Посилання Oracle Technology Network Oracle FAQ PL/NET.org — Програмне забезпечення з вільним кодом на мові PL/SQL Мови програмування SQL Статті з прикладами коду
40353951	https://en.wikipedia.org/wiki/Olaias%20Station	Olaias Station	Olaias Station Olaias is a station on the Red Line of the Lisbon Metro. The station is located on Rua de Olivença southeast of Avenida Engenheiro Arantes e Oliveira in the Olaias neighbourhood to the north east of central Lisbon. History The architectural design is by Tomás Taveira and the installation art was created by Pedro Cabrita Reis, Graça Pereira Coutinho, Pedro Calapez and Rui Sanchez. Connections Urban buses Carris 756 Olaias ⇄ Rua da Junqueira 793 Marvila ⇄ Estação Roma-Areeiro See also List of Lisbon metro stations References External links Red Line (Lisbon Metro) stations Railway stations opened in 1998 1998 establishments in Portugal Railway stations in Portugal opened in the 20th century
296443	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%28%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0%29	Середина (Україна)	Середина (Україна) Середина — село в Україні, в Яворівському районі Львівської області. Населення становить 273 особи. Орган місцевого самоврядування - Яворівська міська рада. Населення Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними : Посилання Офіційна інформація Погода в селі Середина Села Львівської області
18384765	https://en.wikipedia.org/wiki/City%20of%20Bones%20%28Clare%20novel%29	City of Bones (Clare novel)	City of Bones (Clare novel) City of Bones is the first urban fantasy book in author Cassandra Clare's New York Times bestselling series The Mortal Instruments. The novel, first published in 2007, is set in modern-day New York City and has been released in several languages, including Bulgarian, Hebrew, Polish and Japanese. It is the first book in the first trilogy of The Mortal Instruments which includes the books City of Ashes and City of Glass. Plot Clary goes to the Pandemonium club with her best friend, Simon Lewis, and sees a blue-haired boy sneak into a storeroom with a girl, pursued by two other boys, one armed with what appears to be a knife. Clary sends Simon for help and follows the group. At the storeroom, she witnesses the boy being killed, before vanishing. Simon later appears with a bouncer and asks why Clary is there alone; she realizes no one else can see the others. The next day, Jocelyn announces they are moving from New York to the country for the summer, where her friend, Luke, has a house. Clary, who knows almost nothing about her mother or her family, is upset by the decision. Simon mentions seeing thin, white scars on Jocelyn's back and shoulders, but Clary dismisses this. The two friends go to a poetry reading where Clary sees Jace, one of the boys from the previous night, who privately tells her about demon-hunters, called Shadowhunters or Nephilim. Jace claims Clary is not a "mundane", a term for ordinary humans, as she has the Sight, allowing her to see beings from the Shadow World. Clary answers a call from Jocelyn, who frantically warns her not to come home and to tell Luke that "he" has found her. It ends abruptly. Clary returns to her house, which is in disarray, and finds her mother gone. She is attacked by a demon, which she kills with Jace's Sensor. Jace brings Clary to the "Institute": the local headquarters of the Shadowhunters, where she is introduced to Isabelle, Alec, and their tutor, Hodge. Jace proves that Clary has Nephilim blood by touching her with a stele, which leaves her unharmed. All Nephilim are unharmed by steles, weapons used to mark Shadowhunters with angelic runes that give them their powers. Returning to the house, Jace and Clary meet neighbour Madame Dorothea, who has a teleportation portal. To find her mother, Clary, followed by Jace, rushes through the portal. They land at Luke's bookstore and find Simon, in search of Clary. The three hide. Luke returns with two men, Pangborn and Blackwell, whom Valentine sent to interrogate Luke about the Mortal Cup: a talisman sought by both parties. Luke claims ignorance of where Jocelyn hid the Cup and refuses to negotiate with them or interfere with Valentine's plans. Clary, Jace and Simon then talk to Hodge, who tells them about the Circle: a group of Shadowhunters that Valentine formed to eliminate all Downworlders, which Jocelyn, Valentine's wife, joined when she was younger. Clary is actually Valentine's daughter. Alongside Jocelyn, Alec and Isabelle's parents also used to be Circle Members; Luke was also a member and was a Shadowhunter and the parabatai - one half of a sacred bond between Shadowhunters - of Valentine. Clary and Jace go to the Silent City to speak to the Silent Brothers, who tell them that a block in her mind prevents her from remembering the Shadow World; placed by warlock Magnus Bane. At a party hosted by Magnus, Clary meets him. He says his spell is too complex to remove but will fade naturally and was placed at the behest of Jocelyn for Clary's protection. During the party, Simon ignores Isabelle's warning and drinks a blue liquid that transforms him into a rat. Vampires take him away thinking Simon was one of their own, but Clary and Jace rescue him and restore him to human form. That night, Jace takes Clary to the Institute's greenhouse on a midnight picnic to celebrate Clary's sixteenth birthday, where he kisses her. When Simon walks in on them, she pulls away. Hurt, Jace acts coldly towards her. As her memories emerge, Clary deduces that the Cup is hidden in one of Madame Dorothea's tarot cards. Clary retrieves the Cup, but the demon Abaddon, who has possessed Madame Dorothea and is disguised as her, attempts to take it. Aided by Simon, she escapes and returns to the Institute where Hodge hands over the Cup and an unconscious Jace to Valentine. Hodge flees, pursued by Clary. Hodge attacks her in an alleyway, but she is saved by Luke, who is a werewolf. While Luke's werewolf pack attacks Valentine's followers at Renwick's, Clary locates her unconscious mother and finds Jace. Valentine identifies him as his son; dismaying both Jace and Clary, who were attempting to enter into a romantic relationship. Valentine entices Jace to return to Idris - their home country - with him. Jace refuses, and Valentine escapes through a portal with the Cup, smashing it behind him. Jace and Clary are honored for their adventure and Alec recovers with the help of Magnus Bane. Characters Clarissa Adele "Clary" Fray/Fairchild/MorgensternShe is a little over 5 feet tall, thin, has bright red hair, green eyes, and freckles, and is described as looking nearly identical to her mother; they are both also described to have small chests and small hips. Clary describes herself as less attractive than Isabelle, as well as flat-chested. Clary grew up oblivious to the Shadow World and her real heritage. Jocelyn, her mother, believed that Clary should have a normal human life to shield her from Jocelyn's past. She raised Clary in New York. Clary is an artist, like her mother, often drawing her emotions in pictures - her version of a diary. She lives a very typical teenage life until her mother is kidnapped. Throughout the first trilogy, Clary embarks on a quest to help her mother while adjusting to life as a Shadowhunter. She and Jace eventually develop a mutual attraction; although the revelation that they are siblings dashes their romantic hopes. Jonathan Christopher "Jace" Wayland/MorgensternAt the age of 10, Jace was orphaned because his father was murdered by members of the Circle. This is eventually proven to be a farce, as the man who raised him proves to still be alive. He was then sent to the New York Institute to live with the Lightwoods and Hodge Starkweather. There, he trained alongside Isabelle and Alec Lightwood. He views Isabelle as his sister, and he and Alec have a sacred parabatai bond. Jace grew up to be cold and arrogant to those around him. He rejected the idea of love and only believes in the art of war. Before the death of his father, Jace was brutally trained to be an expert in the arts of war. He was said to be the best Shadowhunter of his age. He often acts sarcastic and sassy. He cares a lot about his adoptive siblings. Jace is described as having golden hair, eyes, and skin. He is attracted to Clary but becomes horrified after discovering that they might be siblings. Simon LewisClary's human best friend and essentially only friend for about 10 years. Simon only has three main interests; his band, keeping up with everything nerdy, and Clary. He is secretly in love with Clary, though she does not appear to reciprocate those feelings and is oblivious to them until he directly tells her. He is jealous that Clary shows a larger amount of affection for Jace than himself. He does not shy away from expressing his dislike for Jace. His loyalty to Clary is unwavering, even after discovering the relationship that Clary and Jace begin to grow, Simon stays by Clary. He is described as a tall slender 16-year-old boy with black shaggy hair and brown eyes. He also wears glasses. He has an older sister and a single mother; his father passed away a few years ago. Isabelle Sophia "Izzy" LightwoodShe is described as tall and incredibly beautiful, with black hair and eyes. However, she is also still a teenage girl. She is the daughter of Robert and Maryse Lightwood and sister to Max and Alexander Lightwood. Isabelle's priorities are family, The Clave, and herself. She is determined to be strong and fight whomever to obtain what she wants. She is ruthless when it comes to protecting her family. She often uses her beauty as a weapon. On the surface she may seem like she is self-absorbed; however, throughout the novel, she grows into a much more complex character. It is also evident in the first book that she does not share her family's or Shadowhunters' prejudices towards Downworlders, as she enters into a relationship with the fairy Meliorn and befriends Magnus. Alexander Gideon "Alec" LightwoodAlec is the eldest son of the Lightwoods; therefore, he carries much of the responsibility of the siblings. Having just become an adult, Alec was expected to take care of his siblings and look over the Institute while his parents are away. Throughout the book, he is constantly struggling with what is right by his family and friends and what is right by the law. Alec's self-esteem was very low at the beginning of the novel, which makes him lash out at Clary. He has black hair and blue eyes. Alec is gay but is afraid to come out due to the stigma of other Shadowhunters. However, Clary confronts him about the fact that he is gay, and Isabelle reveals she also knew. Alec claims to be in love with Jace, this is because Jace is a safe option since parabatai are not legally allowed to be in relationships. He is also jealous of Clary because of Jace's affection for her. There are scenes indicating the budding relationship between Alec and the warlock Magnus Bane. Luke Garroway/Lucian GraymarkOnce a Shadowhunter and a former member of the Circle, a group started by Valentine Morgenstern. He is Jocelyn's best friend and seems to be in love with her, though he has yet to declare it. Because of his close relationship with Jocelyn, Clary considers him a father figure. Luke became a werewolf when Valentine betrayed him. He has since become a pack leader twice. He owns a bookstore in New York which is directly connected to Dorothea's teleportation portal. He and his pack attack Valentine's stronghold in Renwick's while Clary searches for her mother. He is Valentine's parabatai. Valentine MorgensternA powerful, evil Shadowhunter, he reappears after years in hiding, during which he was presumed dead. His mission is to rid the world of Downworlders and turn Mundanes, willingly or not, into Shadowhunters although the process may kill them. He attempts to steal the Mortal Cup from his former wife, Jocelyn. He tells Jace and Clary that they are both his and Jocelyn's children. After the Uprising, the bones of his son and him were in the remains of his burnt house, thus presuming he and Jace were dead. He despises Downworlders and will go to any length to eradicate their existence from the world. Magnus BaneThe High Warlock of Brooklyn who has a romantic interest in Alec Lightwood. When his name is found imprinted inside Clary's mind, Clary and her allies seek him out to uncover his connection to her past and her mother. He is first introduced when Isabelle states that she has an invitation to his party. Jocelyn had approached him when Clary was younger to erase Clary's memories of the Shadow World and raise her without her knowing of it. He saved Alec from death when the latter was injured by a Greater Demon. He has a cat named Chairman Meow. He is described as very glittery, with his hair often in spikes and strange clothing. Hodge StarkweatherIsabelle, Alec, and Jace's eccentric tutor, who, in the end, he's found to be a follower of Valentine. He was originally in the Circle with Valentine, and as punishment, he was banished to the Institute where he was unable to leave. He is depicted with a raven on his shoulder, Hugo. Jocelyn Fray/Fairchild/MorgensternClary's mother and a former Shadowhunter seeking protection from the Shadow World as a means of protecting Clary from Valentine, her estranged husband. An artist, Jocelyn is described as elegant and beautiful, with long red hair darker than Clary's. She hid the Mortal Cup so that no one else could claim it or disclose its location, leaving subtle clues that only her daughter, Clary, would be able to decipher. When she found two-year-old Clary playing with faeries, Jocelyn sought Magnus Bane's help and every two years he cast a spell on Clary's mind that shielded her from seeing the Shadowhunter world. She was abducted by Valentine in hopes of discovering where she hid the Mortal Cup, Jocelyn is eventually found by Clary in a potion-induced coma, and is taken to the hospital. Madame DorotheaA 'witch' living downstairs from Clary and her mother. She was adopted by a warlock as warlocks are sterile and unable to have children. Her apartment acts as a sanctuary for Shadowhunters and Downworlders alike. It is later revealed that Clary's mother hid the Mortal Cup in a tarot card from a hand-painted tarot deck she gifted to Dorothea. Reception Critical reception for City of Bones was mostly positive, with Publishers Weekly calling the book "a compelling story". Teen Ink gave a mixed review, stating that the book was "addicting" [sic] but that parts of the book were quite predictable. The School Library Journal also criticized the book's predictability, but wrote that "Despite the narrative flaws, this version of New York, full of Buffyesque teens who are trying to save the world, is entertaining and will have fantasy readers anxiously awaiting the next book in the series." Awards and recognition Locus Award Nominee for Best First Novel 2008 Georgia Peach Book Award Nominee for Honor Book 2009 Pacific Northwest Library Association Young Reader's Choice Award 2010 Film adaptation The film adaptation was released on August 21, 2013, directed by Harald Zwart and starring Lily Collins as Clary Fray and Jamie Campbell Bower as Jace Wayland. The film was shot in Toronto and New York. Allusions to other works In the novel, Cassandra Clare includes references to the works of Holly Black, who is a friend of Clare's. At the beginning of the book, Clary is drawing and listening to a band called Stepping Razor. Stepping Razor is the name of Ellen Fierch's band in Holly Black's book, Tithe: A Modern Faerie Tale. In the scene in Chapter 10 where Clary and Jace are riding in the carriage, Clary looks out the window and sees a few homeless teenagers. One of them is a girl with a shaved head, the other a boy with dreadlocks and facial piercings who appears to be blind in one eye. These teenagers are the characters Valerie and Luis from Black's book Valiant: A Modern Tale of Faerie. She also includes references to the works of Philip Reeve, whose Mortal Engines Quartet she drew inspiration from. Her inclusion of the antagonist Valentine, who is later revealed to be the father of Clary, is a nod to Philip Reeve's antagonist Thaddeus Valentine in Mortal Engines (2003, first in the Quartet), who is also discovered to be the father of one of the main characters. References External links The Official Mortal Instruments Website Cassandra Clare's Official Website 2007 American novels American fantasy novels adapted into films American young adult novels Cengage books Contemporary fantasy novels Margaret K. McElderry books Novels set in New York City The Mortal Instruments
64500385	https://en.wikipedia.org/wiki/Dubrovka%2C%20Ternovsky%20District%2C%20Voronezh%20Oblast	Dubrovka, Ternovsky District, Voronezh Oblast	Dubrovka, Ternovsky District, Voronezh Oblast Dubrovka is a rural locality (a settlement) and the administrative center of Kiselinskoye Rural Settlement, Ternovsky District, Voronezh Oblast, Russia. The population was 599 as of 2010. There are 3 streets. Geography Dubrovka is located 45 km southwest of Ternovka (the district's administrative centre) by road. Kiselnoye is the nearest rural locality. References Rural localities in Ternovsky District
2861702	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%9A%D1%83%D1%8F%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D0%9F%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29	Бранно (Куявсько-Поморське воєводство)	Бранно (Куявсько-Поморське воєводство) Бранно — село в Польщі, у гміні Ґневково Іновроцлавського повіту Куявсько-Поморського воєводства. У 1975-1998 роках село належало до Бидгощського воєводства. Примітки Села Іновроцлавського повіту
2580657	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%20%D0%B7%20%D0%90%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B0	Віктор з Аверона	Віктор з Аверона — дика дитина, яка народилася у 1788 році у Франції. Знайдений у віці приблизно дванадцяти років. Після його виявлення він переходив від одних людей до інших і тікав від цивілізації близько восьми разів. Врешті-решт його передали молодому лікарю Жану Марку Гаспару Ітару, який вивчав хлопчика протягом п'яти років і дав йому ім'я Віктор. Ітар був зацікавлений у визначенні того, чому Віктор може навчитися. Він розробив процедури, щоб навчити хлопчика словам і записував його прогрес. Віктор з Аверона був ретроспективно діагностований як дитина-аутист, яка, ймовірно, була покинута своєю сім'єю. Виявлення Невідомо, коли і як він прийшов жити в ліс біля Сен-Сернен-сюр-Ранс в департаменті Аверон, хоча, за свідченнями, був там помічений близько 1794 року. У 1797 році дитину 9-10 років бачили на території департаменту Тарн, але тільки два роки по тому його зловили чоловіки з собаками і відвели в селище Лакон, де віддали під опіку вдові. Дитина харчувалася тільки сирими овочами або тим, що сама собі приготувала. Хлопчик втік через тиждень. Взимку 1799 роки дитина перейшла з департаменту Тарн в сусідній департамент Аверон. 6 або 8 січня 1800 року голого, згорбленого, кудлатого хлопчика вистежили три мисливця. Він втік від них, вийшов з лісу і знайшов притулок в будинку фарбаря Відаля в Сен-Сернен-сюр-Ранс. Він не розмовляв і безладно жестикулював. Через три дні його відправили до притулку в Сент-Аффрик, а 4 лютого — в Родез. Дослідження З притулку Віктора забрав абат і професор біології П'єр Жозеф Боннатерре. Він провів огляд хлопчика: було зрозуміло, що Віктор не є глухим. Боннатерре зняв з нього одяг і вивів на вулицю в сніг, де анітрохи не засмучений Віктор почав гратися в оголеному вигляді, показуючи Боннатерре, що він явно звик до відсутності одягу і до холоду. Урядовий комісар, Констан-Сен-Астеба, також оглянув хлопчика і зазначив «щось незвичайне в його поведінці, що робить його дуже близьким до стану диких тварин.» Про нього робили всілякі гіпотези, навіть найбезглуздіші. Зокрема, залишалося незрозуміло: чи була його розумова відсталість викликана ізоляцією або ж була вродженою. З метою вивчення дикої дитини міністр Люсьєн Бонапарт зажадав його передачі в Париж. Отже 6 серпня 1800 року він був доставлений в «Національний інститут глухонімих» (rds-muets}}) в Парижі, яким на той час керував абат Рош Амбруаз Кюкюрон Сікар, засновник «Товариства вивчення людини» і видатний авторитет в галузі освіти глухих. Сікар і інші члени товариства вважали, що вивчаючи і разом з цим виховуючи хлопчика, вони отримали б докази, необхідні для популяризації недавно сформульованої емпіричної теорії пізнання. Освіта Хоча Віктор піддавався впливу суспільства і освіти, він домігся невеликого прогресу в інституті під керівництвом Сікара. Багато людей сумнівалися у його здатності вчитися. Більше ніхто не вірив в можливість соціалізації Віктора. Психіатр Філіп Пінель зробив доповідь про Віктора, в якому дав свій висновок про нього як про психічно хворого з народження. Після того, як Сікар розчарувався у відсутності прогресу у хлопчика, Віктора забрав до себе додому Жан Ітар. Жан Марк Гаспар Ітар У 1801 році Жан Марк Гаспар Ітар, молодий студент-медик, поселив Віктора у свій заміський будинок, щоб займатися його вихованням і складати звіти про його прогрес. Він опублікував статтю в тому ж році і звіт в 1806 році про свою роботу з Віктором з Аверона. Ітар вважав, що дві речі відрізняють людей від тварин: емпатія і мова. Він хотів цивілізувати Віктора з метою навчити його говорити і висловлювати людські емоції. Віктор показав значний прогрес на ранньому етапі в розумінні мови і читанні простих слів, але не зміг просунутися далі елементарного рівня. Помітивши, що хлопчик може вимовляти тільки букву O, Ітар дав йому ім'я Віктор. Віктор взагалі міг вимовляти лише дві фрази: lait (молоко) і Oh, Dieu (О, Боже). Після п'яти років, протягом яких Ітар займався соціальною реабілітацією цієї дитини, він домігся деякого поступового прогресу. Віктор розумів сенс дій і використовував те, що письменник двадцятого століття Роджер Шаттак називає «мовою дії», яку Ітар розглядав як свого роду примітивну форму спілкування. Однак, Ітар так і не зміг змусити Віктора говорити, що він вважав своїм особистим провалом. Він задавався питанням, чому Віктор вирішив мовчати, якщо було очевидно, що він не глухий. Також Віктор не розумів інтонації голосу. ІТАР заявив: «Віктор був ментальним і психологічним еквівалентом когось народженого глухонімим. Було безглуздо намагатися навчити його говорити нормальним способом повторення звуків, якщо він насправді не чув їх». У 1811 році Віктор був переданий мадам Герен, яка мешкала у Парижі, та отримувала щорічне утримання в 500 франків і опікувала його протягом 17 років до його смерті в 1828 році. Його тіло було кинуто в загальну могилу без проведення розтину. Дослідження походження Віктора Віктора помічали багато разів протягом декількох років на околиці селищ в досить певному районі, на кордоні департаментів Тарн та Аверон. Ходили різні чутки про походження хлопчика. Наприклад, один з них стверджував, що хлопчик був незаконнонародженим сином нотаріуса, залишеним в молодому віці через його німоту. Дослідження його походження було розпочато Сержем Арола [N 1] на початку 1990-х років у співпраці з Тьєррі Жінестом. Обидва французьких лікарі (один — хірург, інший — психіатр) досліджували майже всі неопублікованих архіви, пов'язані з дикою дівчинкою Марі-Анжелік ле Блан (Серж Арола) і Віктором з Аверона (Тьєррі Жінест). Вони зійшлися на тому, що не вміючи плавати, Віктор не міг би прийти здалеку: він був не здатний перебратися через річки і струмки, на відміну від маленької індіанки Марі-Анжелік ле Блан, яка прекрасно плавала і ніколи не була затримана якою-небудь перешкодою під час свого десятиліття виживання в дикій природі (1721—1731). Сприяти цьому дослідженню повинно було б те, що Віктор народився в період парафіяльних реєстрів, які вели кюре і що записи цього часу достатньо повні, продубльовані зборами обласних канцелярій. Священики невеликих селищ були дуже допитливими: стежили за тим, щоб жодне народження не пройшло повз їх реєстрації та іноді залишали довгі з'ясування з приводу дітей, народжених поза шлюбом, а також численні другорядні замітки з місцевого життя: різні події, погода, урожай тощо. Таким чином, Серж Арола вибрав кілька сотень хрещень хлопчиків, які мали місце до 1793 року в цьому районі. Однак йому довелося відмовитися від пошуків. Примітки Посилання ' Mémoire (1801) et Rapport sur Victor de l'Aveyron (1806) Жана Марка Гаспара Ітар французькою мовою в електронному вигляді на сайті Університету Квебека. An Historical Account of the Discovery and Education of a Savage Man: Or, the First Developments, Physical and Moral, of the Young Savage Caught in the Woods Near Aveyron in the Year 1798 — безкоштовний, повний текст книги, опублікованої в 1802 році, на сервісі Google книги в перекладі на англійську мову Nova: The Secret of the Wild Child '' на сайті Internet Movie Database, д / ф, що вийшов 18 жовтня 1994 і включає в себе епізод про Віктора
24317531	https://en.wikipedia.org/wiki/Jos%C3%A9%20Larduet	José Larduet	José Larduet Gómez (born February 23, 1990, in Santiago de Cuba) is a Cuban amateur boxer best known for winning light-heavyweight bronze at the 2009 World Amateur Boxing Championships. In November 2008 he won gold at the 2008 Youth World Amateur Boxing Championships. He added a Cuban Senior title in January 2009 (held at Playa Giron). At the 2009 World Amateur Boxing Championships he won bronze after being edged by Russian favorite Artur Beterbiyev 6:10. Heavyweight At the 2011 World Amateur Boxing Championships he lost his quarterfinal 20:24 to Teymur Mammadov but qualified for the Olympics. At the 2012 Summer Olympics he lost to Clemente Russo in the quarter finals. References External links All results (see bottom, by year) WorldChamps2009 1990 births Living people Cuban male boxers Light-heavyweight boxers Olympic boxers for Cuba Boxers at the 2012 Summer Olympics AIBA World Boxing Championships medalists Central American and Caribbean Games gold medalists for Cuba Competitors at the 2018 Central American and Caribbean Games Sportspeople from Santiago de Cuba Central American and Caribbean Games medalists in boxing 21st-century Cuban people
1464277	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%B4%D0%BA%D0%B8%20%D0%92%D1%81%D0%B5%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83%20%28%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0%29	Загадки Всесвіту (телепрограма)	Загадки Всесвіту (телепрограма) Загадки Всесвіту (оригінальна назва ) — цикл документальних передач американського виробництва, що розповідає про всесвіт, дає відповіді на різні питання про космос (великий вибух, сонце, планети, чорні діри, інші галактики тощо). Про проєкт Настав час по-новому поглянути на Всесвіт, у якому ми живемо. Адже, що більше ми дізнаємось про нього, то більше розуміємо про значення людини у світі. Вже півстоліття минулого з того часу, коли людина вийшла у відкритий космос. Проте тільки зараз Всесвіт відкриває нам свої найпотаємніші загадки. Побувайте на червоних просторах далекого Марса. Станьте свідками народження нових зірок. Та дізнайтесь, чи є життя на далеких планетах? Від планет до зірок і на край невідомого, історія і наука зіштовхуються у популярному історичному телесеріалі «Загадки Всесвіту», тепер вже у четвертому сезоні. Свіжі новаторські відкриття і ще більш вражаюча високоякісна комп'ютерна анімація, це чудова і поки що смертельна подорож крізь простір і час. Пройшло п'ятдесят років відколи перша людина наважилась вийти у космічний простір, проте небеса тільки зараз розкривають свої найбільші таємниці. Подібно до останнього деструктивного впливу на Юпітер, що був спричинений кометою чи астероїдом завбільшки із Землю, нові феномени відкриваються майже щоденно, науковці знаходять нові планети і вдивляються у найглибші куточки космосу, закладаючи новий ґрунт у розумінні Всесвіту та його загадок. У цьому новому сезоні глядачі потрапляють у нові загадкові місця, включаючи ті, про існування яких ми не знали ще минулого року — певні приховані смертельні сили, що можуть назавжди змінити життя на Землі. Дізнайтесь більше про Альберта Енштейна, чиї роботи зробили революцію у розумінні всесвіту людиною Примітки Посилання Загадки Всесвіту на Мега . — Процитовано 5 грудня 2012 The Universe на History . — Процитовано 5 грудня 2012 Загадки Всесвіту на Internet Movie Database . — Процитовано 5 грудня 2012 Телевізійні програми США Телесеріали США, запущені у 2007 Телесеріали англійською мовою
28069	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%BC%D0%B0%D1%85%20%D0%B4%D1%83%D0%B1%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9	Сумах дубильний	Сумах дубильний (Rhus coriaria L.) — невисоке дерево або кущ роду сумах, родини сумахових 2-3 м заввишки. Стовбур тоненький, вкритий коричневою поздовжньо-тріщинуватою корою. Пагони жовтувато- або сірувато-коричневі, вкриті густими жорсткими волосками. Листки чергові (до 20 см завдовжки), непарноперисті, з 9-17 листочками. Черешок листка запушений. Листочки (3-5 см завдовжки) великозубчасті, сидячі, яйцеподібні або ланцетні, запушені, зверху темно-зелені, зісподу світло-зелені. Одно- або двостатеві дрібні квітки зібрані в кінцеві або пазушні видовжено-конічні китиці. Оцвітина зеленувато-біла, вільна, чашолистків, пелюсток і тичинок по п'ять, маточка одна, зав'язь верхня. Плід — дрібна червона кістянка (4-6 мм у діаметрі), ниркоподібна або куляста, з густим залозистим запушенням. Сумах дубильний росте на сухих, кам'янистих схилах, на сланцях, у гори піднімається до 700 м над рівнем моря. Світлолюбна рослина. Цвіте у червні-липні, плоди достигають у вересні-жовтні. Поширений у степових і лісостепових районах України. Перспективна рослина для ширшого розведення. Близькі види Сумах оцтовий, оцтове дерево (Rhus typhina L., Rhus hirta (L.) Sudw.). Відрізняється від попереднього виду довгими (45-50 см завдовжки) непарноперистими листками з ланцетними пилчастими листочками, густим запушенням усіх частин рослини. Трапляється в культурі. Практичне використання Танідоносна, лікарська, харчова, фарбувальна, деревинна, декоративна й фітомеліоративна рослина. Сировиною для добування танідів є листя, в якому міститься від 16 до 25,7 % танідів при доброякісності 51,4 — 57,2 %. Таніди сумаху застосовують для вичинки овечих і козячих шкур, можуть використовуватися і для дублення важких шкур. У науковій медицині має таке ж застосування, як і скумпія звичайна. Танін сумаху, який одержують з листків, використовується, крім медицини, у фарбувальній справі, текстильному виробництві та у виноробстві. У народній медицині листя й плоди сумаху використовують як жарознижувальний, протицинготний і блювотний засіб. Есенція з свіжої кори сумаху застосовується у гомеопатії. Сумах вважають отруйною рослиною, проте точних даних про його отруйність немає. Листки й пагони дають чорну фарбу, плоди — червону, кора — жовту, корені — коричневу. Деревина сумаху досить важка, м'яка, червоно-коричнева з білою заболонню, придатна для дрібних виробів. Сумах дубильний — декоративна рослина, ажурно-перисті листки його забарвлюються в ясно-червоний або ясно-жовтогарячий колір. Його висаджують у поодиноких і групових насадженнях, на узліссях, у вигляді суцільних насаджень на схилах, рядками уздовж шляхів. Використовують також для залісення і укріплення крутих кам'яних схилів. Плоди сумаху коротковолосого містять винну кислоту і застосовуються як гостра приправа до м'ясних страв. Декоративне дерево. Збирання, переробка та зберігання Збирають листя. Правила збирання, сушіння та зберігання такі ж, як і для заготівлі листків скумпії. Під час збирання листки сумаху і скумпії не розділяють, а збирають разом. Див. також Список дикорослих корисних рослин України Примітки Джерела Сумах дубильний // Фармацевтична енциклопедія дубильний Декоративні дерева Лікарські рослини Технічні культури Флора Криму Рослини, описані 1753
6095591	https://en.wikipedia.org/wiki/Kohat%20Tunnel	Kohat Tunnel	Kohat Tunnel The Kohat Tunnel (Kohat Surang) is a highway tunnel under the Khigana Mountains between Kohat District and Dara Adam Khel Tehsil in the Khyber Pakhtunkhwa province of Pakistan. The tunnel carries northbound and southbound traffic along N-55 National Highway (Indus Highway) under the Kohat Pass. The tunnel is also referred to as the Pak-Japan Friendship Tunnel, as the tunnel was constructed in assistance with the Economic Cooperation Fund of Japan. History Construction on the tunnel began in 1999, and opened to traffic in June 2003. As part of the developing Indus Highway system, the tunnel serves as a shorter, alternate route to the Kohat Pass, situated between the cities of Peshawar and Kohat. The new route decreases the time required to travel through the Kotal Pass by about 20 minutes. The main advantage of the tunnel is that long bodied vehicles can now use the Indus Highway whereas previously the hairpin bends on the Kotal Pass made it impossible for such vehicles to travel. It also helps alleviate traffic congestion, improve traffic safety and promote economic development. The tunnel was at the center of a military confrontation between the Pakistan Army and pro-Taliban militants in early 2008. The militants had taken control of the tunnel around 24 January, after hijacking trucks carrying supplies and ammunition for security forces in South Waziristan. On 27 January, Pakistan Army brought the tunnel back under control of the security forces, after "fierce fighting" involving artillery, helicopter gunships and heavy machine guns during which 24 militants were reported to have been killed. Features and specifications Total project cost: Length of north section: 7.7 kilometres Length of south section: 22.20 kilometres Black topped: 7.3 metres Shoulders: 3.0 metres References Wars involving the Taliban Tunnels completed in 2003 Japan–Pakistan relations Khyber Pakhtunkhwa Tunnels in Pakistan
56099892	https://en.wikipedia.org/wiki/K%C5%8Dchi%2C%20K%C5%8Dchi	Kōchi, Kōchi	Kōchi, Kōchi is the capital city of Kōchi Prefecture located on the island of Shikoku in Japan. With over 40% of the prefectural population, Kōchi is the main commercial and industrial centre and the "primate city" of the prefecture. , the city had an estimated population of 318,520 in 154,048 households, and a population density of 1,000 persons per km2. The total area of the city is . Overview A symbol of the city is its most famous dish, katsuo tataki, made by lightly searing and seasoning bonito. Cityscape Geography Kōchi is located on the southern coast of Kōchi Prefecture, facing the Pacific Ocean to the south. The city area can be divided into three distinct geographic sections. The urban centre lies at the head of Urado Bay, in a narrow alluvial plain crossed by several rivers, notably the Kagami River and Kokubu River. The plain is bounded by mountains to the north and a range of hills to the south and west. The northern mountains form the least densely populated part of the city, with the only settlement being along narrow river valleys. The highest point in Kōchi is Kuishi-yama at . To the south of the city centre, Urado Bay cuts through the hills to its outlet into the Pacific Ocean. The land surrounding the bay and a small strip of the coastline form the third part of the city. This area, although hillier and less dense than the plain, is nevertheless a major location of housing and port-related industry. Neighbouring municipalities Kōchi Prefecture Nankoku Tosa City Tosa Town Ino Climate Kōchi has a very wet humid subtropical climate (Köppen climate classification Cfa), receiving twice as much rainfall as Shikoku's other chief cities Matsuyama and Takamatsu. It is also the most typhoon-prone of Japan's major cities owing to its location directly exposed to the open Pacific Ocean from which the storms enter the country, and has twice received over of rainfall in a day from a typhoon. Demographics Per Japanese census data, the population of Kōchi increased rapidly in the 1960s and 1970s before peaking around the year 2000 and going into decline. History Feudal period As with all of Kōchi Prefecture, the area of Nahari was part of ancient Tosa Province. The river plain now containing the city centre was originally settled as a castle town around Kōchi Castle, the seat of the daimyō of Tosa Domain. The castle site was chosen by Yamauchi Kazutoyo in 1601 to replace the earlier seats of the Chōsokabe clan who had previously ruled in province. The city takes its name from that of the castle. As the centre of administration for the province, and the prefecture which succeeded it, the town rapidly grew to become the largest settlement of the region. Meiji period During the time of the Meiji Restoration, Kōchi became famous as a centre of pro-imperial ideology, and later for incubating democratic and human rights movements. The city was incorporated on April 1, 1889, with the establishment of the modern municipalities system.. Tram service began in the city on May 2, 1904, and the city was connected to the national rail network on November 12, 1951. WWII air raid Kōchi was selected as a target by the United States' XXI Bomber Command because of the city's status as a prefectural capital, and the fact that it was a centre for industry and commercial trade. On July 3, 1945, at 6:22 pm (JST) 129 aircraft took off to bomb Kōchi. 1060 tons of incendiary bombs were dropped on Kōchi, destroying 48% of the built up areas of the city, killing 401 civilians and rendering over 40,000 homeless. Modern period On April 1, 1998, the city was designated as the first core city on Shikoku. On January 1, 2005, the villages of Kagami and Tosayama, both from Tosa District were merged into Kōchi. On January 1, 2008, the town of Haruno (from Agawa District) was also merged into Kōchi. Government Kōchi has a mayor-council form of government with a directly elected mayor and a unicameral city council of 42 members. The current mayor (since 2023) is Ryugo Kuwana. Kōchi contributes 15 members to the Kōchi Prefectural Assembly. In terms of national politics, the city is divided between the Kōchi 1st district and Kōchi 2nd districts of the lower house of the Diet of Japan. External relations Twin towns/sister cities International Sister Cities Friendship city Sister ports National Sister city Education Universities Kōchi is home to two universities, Kōchi University (national) and University of Kochi (prefectural), and four junior colleges including Kochi Junior College. National university Kōchi University Public university University of Kochi（Kōchi Prefectural University） Private university Kochi gakuen university The Open University of Japan University of Kochi Health Sciences Schools Elementary and secondary education Kōchi has 39 public elementary schools, 17 public middle schools and one public high school operated by the city government, one private and one national elementary school, and five private combined middle/high schools. The city has eight public high schools administered by the Kōchi Prefectural Department of Education. The prefecture also operates one middle school and one combined middle/high school. Transport Airport Kōchi Ryōma Airport, located in nearby Nankoku Railways Kōchi is located on the JR Shikoku's Dosan Line connecting it to northern Shikoku, and via interchanges with the Tosa Kuroshio Railway to the eastern and western parts of Kōchi Prefecture. JR's central station in Kōchi is Kōchi Station. Conventional lines Shikoku Railway Company JR Shikoku Dosan Line Tramways The most visible form of transport within Kōchi is the tram service run by Tosaden Kōtsū. Its three lines with historic cars service the major north–south and east–west axes of the city. Tosaden Kōtsū Sanbashi Line Gomen Line Ino Line Busways The city also has an extensive bus network. Highways Kōchi is also serviced by the Kōchi interchange of the Kōchi Expressway which connects to the national expressway system. Expressway Kōchi Expressway Kōchi-Tōbu Expressway Japan National Route Seaways Port of Kōchi Tourism Kōchi Castle still exists in its pre-restoration form, and is one of the main tourist attractions. Other places of interest in the city centre are the shopping arcade, the regular Sunday street markets which are close to a kilometre in length, and , a bridge that featured in a famous Kōchi song about the forbidden love of a Buddhist priest. Local attractions The mountain holds a public park with views of the city, and is home to stop 31 on the Shikoku Pilgrimage, Chikurin-ji, as well as the Makino Botanical Garden. Off Museum Road (Kenritsu Bijutsukandori) is The Museum of Art, Kōchi, where the main collection is composed of expressionistic works related to Kōchi. The Former Yamauchi Residence and Tosa Yamauchi Family Treasury and Archives are also to be found in the city. Historic spots Castle Kōchi Castle Urado Castle ruins Shrine The Shinto Shrine Tosa jinja is located to the west. Temples Temples No.30 (Zenrakuji, No.31(Chikurin-ji) and No.33 (Sekkei-ji) on the Shikoku Pilgrimage are located in the city. At the mouth of Urado Bay, the remnants of Urado Castle (an earlier provincial seat) stand above , a famous beach with an aquarium and statue of the Kōchi hero Sakamoto Ryōma. Nearby on the grounds is the Sakamoto Ryōma Memorial Museum. Culture Festival・Events Festival Kōchi's most famous festival is the Yosakoi which is held in August. Teams of dancers dance to traditional and modern songs at various places around Kōchi. The total number of dancers is in the thousands. Yosakoi Events Sunday street markets Gourmet Katsuo-no-tataki Katsuobushi SawachiDish Sushi Tosa-maki Museums Kōchi Castle Museum of History Kōchi Literary Museum Ryōma's Birthplace Memorial Museum Sakamoto Ryōma Memorial Museum The Museum of Art, Kōchi Sports Notable people from Kōchi Nakahama Manjirō (1827–1898) was one of the first Japanese people to visit the United States and an important translator during the opening of Japan. Okada Izō (1832–1865) was a samurai of the late Edo period, feared as one of the four most notable assassins of the Bakumatsu period. Sakamoto Ryōma (1836–1867) was a leader of the movement to overthrow the Tokugawa shogunate during the Bakumatsu period. Itagaki Taisuke (1837–1919) was a politician and leader of the Freedom and People's Rights Movement, which evolved into Japan's first political party. Tsutomu Seki (born 1930) is an astronomer who has discovered a number of comets and asteroids. Nobuo Uematsu (born 1959) is a video game composer, best known for scoring the majority of titles in the Final Fantasy series. Ryōko Hirosue (born 1980) is an actress and pop star, best known in the West for her roles in the Luc Besson-produced Wasabi and the Academy Award-winning Japanese film Departures. Aaron Zagory (born 1985) is a Kōchi-born former US college football player, and the starting kicker for Stanford University in 2006 and 2008. Sumi Shimamoto (born 1954) is an anime voice actress, best known for playing Kyoko Otonashi in Maison Ikkoku and Nausicaa in Nausicaa of the Valley of the Wind. Noa Tsurushima (born 2001) is a model and actress, best known for portraying Is and As in Kamen Rider Zero-One. Tomitaro Makino (1862–1957) was a pioneering botanist, sometimes referred to as the Father of Japanese Botany. Kusunose Kita (1836–1920) was an advocate for Women's rights in Japan, particularly in Kochi. Tetsuya Nomura (born 1970) is a video game artist, designer and director who currently works for Square Enix. Famous for being a character designer for the Final Fantasy Series. Nakamura Kazuha (born 2003) is a member of Korean girl group Le Sserafim. Nonaka Shana (born 2003) is a member of Korean girl group Lapillus. Hideshi Matsuda (born 1954) is a racing driver and TV reporter Fumio Nutahara (born 1963) is a rally driver References External links Kōchi City official website Kōchi City official website Kōchi Visitors and Convention Association official website Yosakoi Festival in Kōchi City NHK Cities in Kōchi Prefecture Port settlements in Japan Populated coastal places in Japan
3495066	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%96%20%D0%B4%D0%B5%20%D0%A0%D0%BE%D1%82%D1%88%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%B4	Гі де Ротшильд	Гі де Ротшильд Барон Гі де Ротшильд (21 травня 1909 — 12 червня 2007) — банкір, член французької гілки фінансової династії Ротшильдів. Був головою ради директорів банку de Rothschild Frères з 1967 по 1979 рік, коли той був націоналізований французьким урядом на чолі з Франсуа Міттераном. Крім того володів майном в інших французьких та іноземних компаніях, у тому числі Imerys. Увійшов у Зал слави міжнародного списку найстильніших чоловіків (International Best Dressed List Hall of Fame) в 1985 році. Біографія Барон Гі де Ротшильд народився в Парижі в сім'ї барона Едуарда А. Д. де Ротшильда (1868-1949) і Жермени Аліси Хальфен (1884-1975). Його старший брат Едуард Альфонс Еміль Ліонел (1906-1911), помер дитиною внаслідок гострого апендициту. Також у нього було дві молодші сестри: Жаклін і Бетсабе. Був праправнуком засновника династії Майєра Амшеля Ротшильда. Він виріс у батьківському будинку на розі вулиці Ріволі і площі Згоди в Парижі (будинок колись належав Талейрану, а зараз в ньому розміщується посольство США) і в маєтку де Фер'єр в 25 милях на північний схід від Парижа у великому будинку, побудованому Джозефом Пакстоном у 1850-х роках. Архітектура будинку була заснована на Mentmore Towers, який Джозеф Пакстон побудував для барона Майєра де Ротшильда з англійської гілки династії Ротшильдів. Отримав освіту в Lycée Condorcet, в ліцеї Людовіка Великого в Парижі, а також з допомогою приватних репетиторів. Військову службу він провів у кавалерії у Сомюр, грав у гольф за Францію. Виграв Гран-прі Південного Заходу в 1948 році. Гі одружувався два рази. У 1937 році він одружився з далекою родичкою баронесою Алікс Герміною Жанетт Шей де Коромла (1911-1982), колишньою дружиною Курта Крамера і молодшою дочкою угорського барона Філіпа Шей фон Коромла від першого шлюбу, з якою у нього народився син Рене Давид де Ротшильд. Крім того, у Ротшильда було дві падчерки: Лілі і Беттіна Крамер. Вони розлучилися в 1956 році. Вдруге він одружився з баронесою Марі-Елен ван Зюйлен де Ніевельт де Хаар (1927-1996), чий шлюб з графом Франсуа де Нікола також був розірваний в 1956 році. Як і в першому випадку, друга дружина була далекою родичкою Ротшильда, але католичкою. У шлюбі у них народився Едуард Етьєн де Ротшильд. Після другого весілля Гі оновив маєток де Фер'єр, де проводив розкішні костюмовані бали на початку 1970-х, а потім подарував Університету Парижа в 1975 році. У тому ж році він купив готель Ламбер на острові Сен-Луї в Парижі, верхні поверхи якого стали його паризькою резиденцією. Військова служба В 1940 році після окупації Франції Німеччиною під час Другої світової війни батьки Гі з його сестрою покинули Францію і вирушили в безпечний Нью-Йорк. Сам Гі де Ротшильд був покликаний у французьку армію і був командиром 3-ї легкої механізованої дивізії у французькій кампанії на початку 1940 року. Після битви з нацистами при Карвені (Carvin) він у складі французької армії був змушений відступити до Дюнкерка. За свої дії при евакуації залишків французької армії з Дюнкерка в Англію Гі був нагороджений військовим хрестом. Після цього він негайно повернувся у Францію, висадився в Бресті, Франція, і очолив сімейний офіс у La Bourboule, біля Клермон-Ферран. При режимі Віші його батько і дядьки були позбавлені французького громадянства, викреслені з реєстру Ордена Почесного легіону, а сім'я була змушена продати все своє майно у Франції. Гі де Ротшильду вдалося домовитися з покупцями і отримати право пізніше викупити все своє майно назад. Він покинув Францію через Іспанію і Португалію і приєднався до своїх батьків у Нью-Йорку. Він приєднався до руху «Вільна Франція» і сів на вантажний корабель Pacific Grove, щоб повернутися назад в Європу. Його корабель був торпедований і потонув у березні 1943 року. Гі був врятований провівши 12 годин у водах Атлантичного океану. В Англії він приєднався до штабу генерала Марі-П'єра Кеніга, входив в Головне командування союзних сил біля Портсмута. Примітки Посилання Head of French banking family dies Некролог , The Daily Telegraph, 14 June 2007 Некролог , The Times, 15 June 2007 Некролог, The Independent, 18 June 2007 Некролог , The New York Times, 14 June 2007 Французькі банкіри Ротшильди Вікіпедія:Статті з іншим значенням на Вікіданих Кавалери ордена Сільськогосподарських заслуг Кавалери Воєнного хреста 1939—1945 Померли в Парижі Померли 2007 Померли 12 червня Уродженці Парижа Народились 1909 Народились 21 травня Сторінки з неперевіреними перекладами
4981778	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%BC%20%D0%93%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80	Сторм Гантер	Сторм Гантер (до одруження Сендерз ) — австралійська тенісистка, що спеціалізується на парній грі, чемпіонка США 2022 року в міксті, перша ракетка світу в парній грі. Значні фінали Фінали турнірів Великого шолома Пари: 1 фінал Мікст: 1 титул Фінали турнірів WTA 1000 Парний розряд: 2 титули Фінали турнірів WTA Парний розряд: 14 (6 титулів) Фінали турнірів WTA Challenger Парний розряд: 1 титул Посилання на джерела австралійські тенісисти Австралійські олімпійські тенісисти та тенісистки
2113310	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0%20%28%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0%29	Палена (річка)	Палена (річка) Палена — річка в Патагонії, що тече по території Аргентини і Чилі. На території Аргентини носить назву Карренлєуфу і Корковадо. Географія Річка бере початок в озері Палена (аргентинська назва — Хенераль-Вінтер) на висоті 930 метрів. Витік розташовується у східній (аргентинській) частині озера. Палена тече по території провінції Чубут спочатку на схід, потім повертає на північ, далі — на північний захід, поблизу Ель-Корковадо повертає на захід, перетинає кордон з Чилі поблизу селища Палена. Основні притоки на території Аргентини — Йело, Фріо, Греда й Енкуентро, остання утворює частину аргентино-чилійського кордону. В Чилі тече спочатку на південний захід по території провінції Палена регіону Лос-Лагос, потім повертає на північ, утворює невелику ділянку кордону з регіоном Айсен, потім впирається в гори і круто повертає на південь, тече по території провінції Айсен, приймає притоки Сальто, Росселот, Рісопатрон і повертає на захід. Неподалік свого гирла тече на північний захід, останню велику притоку, річку Мілімою, приймає в декількох кілометрах від місця свого впадання в затоку Корковадо. Гідрографія Загальна площа басейну річки становить 12867 км², причому 56,5 % або 7281 км² знаходиться на території Чилі, а 5586 км² — на території Аргентини. Довжина річки становить 240 км. Біля свого витоку річка має стабільний режим, так як озеро Палена регулює її стік, проте в середній і нижній течії сильно залежить від повноводності своїх приток, яка, у свою чергу, зав'язана на кількість опадів, тому коливання рівня води в річці сильно залежать від сезону і можуть досягати семи метрів. Річка судноплавна для маломірних суден в нижній течії впродовж 40 км. Існує проект будівництва ГЕС на річці. Посилання Карта Чили, масштаб 1:19 000 000, ГУГК, 1986 год Большой атлас мира, издательство «Ридерз Дайджест», 2007, стр.294-295, ISBN 978-5-89355-169-3 Nombres Geográficos — Río Palena: Chile Ríos de Chile — Río Palena Patagonia sin represas (Pour une Patagonie sans barrages) Recursos hídricos de la Argentina (internet archive) Річки Чилі Річки Аргентини Чубут XI Регіон Айсен X Регіон Лос-Лагос
17300996	https://en.wikipedia.org/wiki/Esteban%20Paredes	Esteban Paredes	Esteban Paredes Esteban Efraín Paredes Quintanilla (born 1 August 1980) is a Chilean former footballer who played as a forward. Paredes is the first player to be five-time Primera División de Chile top goalscorer and has scored 286 league goals in his career, highlighting his 217–Primera División de Chile goals record which allowed him to be the all-time top goalscorer of Chilean first-tier tournaments history. On 5 October 2019, he achieved the record surpassing Francisco Valdés in a 3–2 win over Universidad de Chile in the Chilean Superclásico. Club career He began his career at Santiago Morning youth ranks and was promoted in 2000. In 2009, he joined Chilean giants Colo-Colo on a three-year contract. That season, Paredes was an influential player and helped the team to win the Torneo Clausura. He was a key player in the final against Universidad Católica, scoring twice past Universidad Católica goalkeeper Paulo Garcés. In May 2022, after playing for Coquimbo Unido in the Chilean Primera División, and having scored 367 goals in his career, he announced his retirement as a professional footballer. However, in June 2023 he returned to the football activity by signing with San Antonio Unido in the Segunda División Profesional de Chile. International career Paredes represented his country in two World Cups, in 2010 and 2014 respectively, and at the 2011 Copa América. International goals Scores and results list Chile's goal tally first. Post-retirement In February 2024, Paredes assumed as sport manager of Santiago Morning, the club with which he began his playing career. Personal life His son, Esteban Paredes Lastra, was with the Colo-Colo youth ranks and then moved to Palestino when his father left Colo-Colo. In August 2022, he joined TNT Sports Chile as the co-host of the cooking and talk show Sabor a Gol alongside the chef Tomás Olivera. He is currently the face of a sport betting app named Juega en Linea. Honours Puerto Montt Primera B: 2002 Santiago Morning Primera B: 2005 Colo-Colo Primera División: 2009–C, 2014–C, 2015–A, 2017–T Copa Chile: 2016, 2019 Supercopa de Chile: 2017, 2018 Coquimbo Unido Primera B: 2021 Individual Primera B de Chile Top Scorer: 2005 Primera División de Chile Top Scorer (5): 2009–A, 2011–C, 2014–C, 2014–A, 2015–C El Gráfico Ideal Team (4): 2009, 2011, 2014, 2015 ANFP Golden Ball Ideal Team (3): 2011, 2014, 2015 ANFP Golden Ball Golden Boot: 2011 Liga MX Golden Boot (Shared): 2012–A El Gráfico Golden Boot: 2014 ANFP Golden Ball Best Player: 2015 Copa Chile Top Scorer (2): 2015, 2016 El Gráfico Best Copa Chile Player: 2016 References External links 1980 births Living people Footballers from Santiago Chilean men's footballers Chile men's international footballers Santiago Morning footballers Deportes Puerto Montt footballers C.D. Universidad de Concepción footballers C.F. Pachuca Reserves and Academy footballers C.D. Cobreloa footballers Colo-Colo footballers Atlante F.C. footballers Querétaro F.C. footballers Coquimbo Unido footballers San Antonio Unido footballers Chilean expatriate men's footballers Expatriate men's footballers in Mexico Chilean expatriate sportspeople in Mexico Chilean Primera División players Primera B de Chile players Liga Premier de México players Liga MX players Segunda División Profesional de Chile players 2010 FIFA World Cup players 2011 Copa América players 2014 FIFA World Cup players Men's association football forwards
1611334	https://uk.wikipedia.org/wiki/Science%20Index	Science Index	Science Index — аналітичний інструментарій бази даних РІНЦ. Розроблено для отримання необхідних користувачеві даних про публікації та цитованості статей на основі бази даних РІНЦ. У 2011 р. розпочав роботу розділ Science Index — Автор. У 2012 р. розпочав роботу розділ Science Index — Організація. У 2013 р. заплановано запустити в роботу розділ Science Index — Видавництво. Проект Science Index комерційний. Література і джерела Чайковський Ю. Б. та ін. Наукометричні бази та їх кількісні показники. Ч. І. // Вісник НАН України, № 8. 2013. С. 89-98. Бібліотечна справа Бібліографічні довідники та бази даних Бібліометрія
945747	https://en.wikipedia.org/wiki/Suao%20Township	Suao Township	Suao Township, alternately romanized as Su-ao or Su'ao, is located in southern Yilan County, Taiwan, is an urban township that is famous for its seafood restaurants and cold springs. It is a terminus of National Highway No. 5, the Suao-Hualien Express Way, and the North-Link Line of the Taiwan Railway Administration. It also has two large harbors: Suao Port, a multi-function seaport that also houses a naval base; and Nanfang-ao Port, a major fishing port of Taiwan. History Japanese rule During Japanese rule, the area was established as , Suō District, Taihoku Prefecture. Post-war After World War II, the town was converted to a township under Taipei County. In 1950, the township was put under the newly established Yilan County. Demographics As of September 2023, Suao had 14,533 households and a total population of 37,602, including 18,520 females and 19,082 males. The population of Suao Town has been decreasing on average since 1981. Villages The township comprises 26 villages: Aiding, Cunren, Dingliao, Gangbian, Longde, Nanan, Nancheng, Nanjian, Nanning, Nanqiang, Nanxing, Nanzheng, Shengai, Shenghu, Subei, Sunan, Sutung, Suxi, Tungao, Xincheng, Yongchun, Yongguang, Yongle, Yongrong, Zhangan and Zhaoyang. Tourist attractions Nantian Temple Kailu Xianfengye Temple Baitul Muslimin Mosque Coral Museum Nanfang'ao Fishing Port Neipi Beach Su'ao Cold Spring Su'ao Fortress Tofu Cape Wulaokeng Scenic Area Zhu Dayu Culture Museum Bai Mi Wooden Clog Village Climate Suao has a humid subtropical climate (Köppen Classification Cfa). Transportation TRA Nan'ao Station TRA Su'ao Station TRA Su'aoxin Station TRA Xinma Station TRA Yongle Station Port of Su'ao Notable people Chang Chen-yue, singer Cheng Jei-cheng, Minister of Education (2008-2009) Chang Yung-fa, founder of Evergreen Group Gallery References External links Port cities and towns in Taiwan Townships in Yilan County, Taiwan
477214	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%20%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%8F	Народи моря	Народи моря — термін нової і новітньої історіографії, яким окреслюють низку племен, які наприкінці бронзової доби, у XIII-XII століттях до нашої ери, вторглися до країн Малої Азії, східного узбережжя Середземного моря та Єгипту. Походження цих племен достеменно не відоме, що породило багато гіпотез з цього приводу. Напади народів моря призвели або ж стали однією з причин загибелі низки культур та держав пізньої бронзової доби. Переселення народів моря було однією з найбільших міграцій давнини, що змінила обличчя стародавнього Близького Сходу і вплинула на всесвітню історію. Сліди тих часів і досі присутні в топоніміці Палестини та Сардинії. Навала народів моря та її наслідки На стінах поминального храму Рамзеса III в Мединет Абу про народи моря написано: Навала народів моря не була якоюсь випадковою подією. У другій половині II тисячоліття до нашої ери значні зміни зачепили територію практично всього тодішнього цивілізованого світу. На величезних територіях від Атлантики до Китаю гинули старі культури та виникали інші, занепадали старі держави, а на їхніх руїнах підіймалися нові. Ймовірно, це була загальна криза культури бронзової доби. Для Середземномор'я та Близького Сходу переломними стали XIII—XII століття до нашої ери, події яких призвели до разючої зміни політичної та етнічної ситуацій усього регіону. Великі держави поступово занепадали. У Хатті дедалі частіше траплявся голод, що призводив до повстань та заворушень. Після тимчасового підйому знову занепала Ассирія. Незважаючи на всі славослів'я, Рамзесові II так і не вдається вибити хетів із Сирії і фактичний вплив Єгипту був помітно меншим, ніж за Тутмоса III. Уже з часів рамзесового сина Мернептаха Єгипет починає підупадати на силі. У той самий час занепадає й мікенська Греція. Не дивно, що, скориставшись із цього, орди варварів, як-от народи моря, дорійці чи євреї, посунули на цивілізовані країни. Уже фараонові Мернептаху довелося воювати з союзом лівійців та народів моря. Пізніше Рамзесові III довелося відбивати кілька нападів уже не лише з моря, а й з боку Азії. Причому це були не просто грабіжницькі набіги, а справжнє переселення народів. Однак, перед тим як дійти до Єгипту, хвиля народів моря прокотилася іншими, північнішими країнами. І хоч єгиптянам вдалося відбитися, але багато палестинських міст було зруйновано або ж захоплено загарбниками. Попри те, що переможний Рамзес III і спробував укріпитися в Азії і розмістив гарнізони в ряді міст, однак вже до середини XII століття до нашої ери азійські володіння були повністю втрачені. Близько 1200 року до нашої ери народи, що вторглися в Анатолію, знищили хетське царство та залежні від нього князівства, основну силу цієї навали склали племена так званих східних мушків та народи моря. Війна була запеклою і не завжди успішною для нападників — збереглося повідомлення, що хетський флот розбив народи моря біля Кіпру, однак врешті хети програли війну. У центрі Малої Азії в самому серці хетської держави від них не лишилося й сліду, а країну заселили чужі їм за культурою та мовою фригійці. На південному сході Малої Азії та в північній Сирії збереглися хетські князівства, що вважали себе спадкоємцями великої держави, але це були лише тіні колишньої імперії. Владу «великих держав» над Сирією та Палестиною, що тривала не одне століття, було знищено. Однак народи моря не просто зруйнували Хатті і вигнали єгиптян, вони знищили й залежні від цих гегемонів держави. Так було зруйновано царство Амурру в Сирії. На п'ятий рік правління Рамзеса III повідомляється, що цар Амурру «став попелом», а ім'я його щезло, народ було підкорено та розсіяно. На восьмий рік правління повідомляється, що народи моря стали в Амурру табором, а народ його знищено так, «ніби й не існував». Після того царства Амурру вже не було, а сама назва використовувалася лише на означення територій у Сирії чи взагалі на захід від Межиріччя. Так само й Хатті означало вже не землі колишньої імперії, а малі новохетські царства чи ж Сирію взагалі. На Євфраті був знищений і вже ніколи не відродився Емар. Північніше Амурру загинуло стародавнє місто-держава Угарит. Десь у проміжку між 1185—1180 роками до нашої ери місто було знищене потужним землетрусом. Воно вже не відродилося, а трохи південніше від нього, на руїнах літнього палацу угаритських царів виникло невелике поселення народів моря. Ймовірно, нападники скористалися природною катастрофою і сплюндрували ослаблену країну. Більше ці землі вже ніколи не були самостійною державою. Північні землі Фінікії, схоже, теж постраждали від навали народів моря. Розкопки в городищах , Цумур та вказують на сильні руйнування. Ці міста існували й далі, але вже не мали того важливого значення, що колись. А от південь Фінікії не постраждав, і хоч це твердження ґрунтується на досить незначному археологічному матеріалі та натяках єгипетських джерел, однак можна стверджувати, що принаймні катастрофічних змін не сталося і старе населення й далі так само жило на тому ж місці. Писемні згадки Перша згадка Уперше одна з людностей, що її зараз зараховують до народів моря, згадується в давньоєгипетському ієрогліфічному надписі на так званому Біблоському обеліску, що датується 17-20 століттями до нашої ери. Там згадується kwkwn син rwqq, що, враховуючи особливості написання, ймовірно, перекладається як Кукунніс, син Лукки, тобто лікієць. Амарнський архів Дальші згадки про народи моря містяться в амарнському архіві, унікальній збірці дипломатичних документів епохи правління Ехнатона та його батька. То є дипломатичне листування між фараонами та правителями різних регіонів Близького Сходу, переважно із залежними князьками Сирії та Палестини. Того часу у дипломатичних відносинах на Близькому Сході вирізнялися кілька так званих великих царств, усі інші народи та держави були або їх васалами, або розглядалися як варвари. Народи моря згадуються в п'яти листах, адресованих Ехнатонові правителями залежних міст та царем Алашії. У цих листах згадуються от такі людності, що їх тепер зараховують до народів моря — шардана, дануна та лукка. Опис битви при Кадеші Деякі народи моря згадуються в описі битви при Кадеші Рамзеса II. Фараон наказав зобразити її події в грандіозних панорамах на стінах багатьох храмових комплексів, зокрема в Абідосі, Карнаці, Луксорі, Рамессеумі та Абу-Симбелі. Цей текст складається з двох частин — звіту і поеми, в яких описується великий союз ханаанських та малоазійських народів під керівництвом хетів. Серед цих людностей згадуються дві, що їх зараз зараховують до народів моря — каркіша чи каркіса та лукка. В обох випадках не зовсім зрозуміло, чи це назви народів, чи країн з яких вони походять. Слід відзначити, що каркіса та лукка в описі битви при Кадеші завжди згадуються поряд, тому, схоже, вони були сусідами. У поемі згадується ще один народ, воїни якого билися на боці єгиптян. У війську Рамзеса були шардана, що їх свого часу фараон розбив у битві, захопив у полон, а тоді включив як найманців до власної армії. З опису битви при Кадеші випливає, що лукка, каркіша та шардана були помітною військовою силою і входили до військ великих держав того часу. Зокрема відомо, що шардана наймалися до єгиптян вже з часів правління Ехнатона і згідно з написом із Мединет Абу подібне тривало щонайменше до часів Рамзеса III. Каркіша та лукка ймовірно були залежними від царя хетів народами, але йому довелося щедро оплатити участь союзників у поході проти єгиптян. Описи вторгнення в Дельту На п'ятий рік правління Мернептаха (приблизно 1207 рік до нашої ери) на Єгипет напали племена лабу (лівійці) у союзі з народами моря. Союзники разом з дітьми, жінками та скарбом вдерлися у західну Дельту. Мернептах виступив назустріч і в шестигодинній битві розгромив загарбників. Опис події дійшов до нас у чотирьох різних документах, а саме у великому карнакському написі, текстах на Каїрській колоні та стелах Атрибіса і Мернептаха (вона ж стела Ізраїлю). За винятком останнього напису у всіх згадуються народи моря. Великий карнакський напис є одним із найбільших відомих зараз давньоєгипетських храмових написів. Текст починається переліком ворогів, що вторглися в Єгипет — лівійці, еквеш, тереш, лукка, шардана, шекелеш. Далі в тексті також згадується народ мешвеш. Еквеш та тереш, що їх традиційно зараховують до народів моря, насправді згадуються разом з іншими людностями цієї групи лише в даному тексті. Найважливішою для вивчення народів моря частиною тексту є перелік полонених, вбитих та захопленої здобичі наприкінці допису. Вбито чи захоплено в полон 9 376 ворогів, переважно лівійців, які втратили 6 539 вбитими, втім, народи моря теж зазнали помітних втрат — 222 людей шекелеш та 742 людей тереш, цифри щодо втрат шардана та еквеш не збереглися. Щодо еквеш, то вказується, що вони були обрізані — цей факт помітно впливає на теорії щодо їх походження. З точки зору матеріальної культури народів моря цікавим є перелік захопленої здобичі: у мешвеш та лівійців було забрано 9111 мідних мечів, а також корів, кіз, гарні кораблі, броню та різноманітну зброю. Написи та рельєфи Мединет Абу Найвідомішим та найдетальнішим текстом, який згадує народів моря, є написи з Мединет Абу. Там знаходиться поминальний храм Рамзеса III. Він прикрашений рельєфами та надписами, які змальовують війни фараона проти лівійців на п'ятий та одинадцятий і проти народів моря на восьмий рік його правління (приблизно 1184 до нашої ери). Перелічено народи, які входили до союзу народів моря: пелесет, шардана, тйеккер, шекелеш, дін'їн, вешеш. Також дуже цінним джерелом відомостей є зображення, які змальовують людей народів моря. Показується зовнішній вигляд та одяг різних народів, що можна використати для визначення їх походження. Рельєфи наземної та морської битви являють, як народи моря воювали. Наприклад, згідно із зображенням сухопутної битви, народи моря використовували майже такі саме колісниці, як і єгиптяни. На рельєфі морської битви можна побачити кораблі та їх спорядження. Цікаво, що кораблі народів моря, на відміну від єгипетських, не мають гребних весел, а лише вітрила. Надписи та зображення з Мединет Абу є найповнішим з наявних джерел відомостей щодо народів моря, їх імовірного походження та причин вторгнення в Східне Середземномор'я. Угаритські листи Деякі народи моря згадуються в чотирьох дипломатичних листах, знайдених в Угариті. Перший лист датовано початком 12 століття до нашої ери, а останні написано незадовго до падіння міста в 1180 році до нашої ери. В листах згадується останній цар Угариту на ймення Аммурапі, або ж Хамурапі, який правив у 1191—1182 роках до нашої ери. В першому листі «Великий цар хетів», ймовірно, Суппілілума II, говорить, що наказав правителю Угариту прислати йому якогось Інбадушу для допиту, однак через малолітство правитель відповів. Інбадушу викрали і тримали в себе люди шікала, ймовірно, з народу шекелеш, «які живуть на кораблях». Наступні листи — це листування вже змужнілого Аммурапі та великого намісника Аласії (Кіпру) Ешувара. Правитель Угарита повідомляє Ешувару про те, що ворожий флот з 20 кораблів вийшов у море. В одному з листів згадується, що хетський цар вимагав від правителя Угариту, як від свого васала, війська та харчі. Можливо, що ці вимоги були викликані вторгненням ворогів, в тому числі й власне народів моря, у землі Хатті. Однак місто саме переживало скрутні часи, а його правитель відверто боявся нападів народів моря: Папірус Анастазі Папірус Анастазі — це сатиричні листи епохи ранніх раммесидів, що використовувалися як навчальний матеріал. За формою це листування між двома писарями — Хорі та Аменемопе, що зазвичай висміюються за самовпевненість та некомпетентність. Цей текст зберігся в кількох примірниках різної повноти. Один із фрагментів можна датувати правлінням Рамзеса III. Інший кілька разів побіжно згадує Рамзеса II, тож Алан Гардінер на цій підставі зсовує датування на час правління цього фараона. Найцікавішою є частина, де Аменемопе відправили із загоном назустріч чужинському війську, однак він не здатен керувати військовою операцією. Воїни Аменемопе мають зустріти шардана, кенек, мешвеш і негрів (ймовірно, суданців). Аменемопу наказано забезпечити війська харчами, але він неспроможний цього зробити. Виходячи з цих згадок, можна зробити висновок, що шардана разом із північно-африканськими народами воювали проти єгиптян уже в часи Рамзеса II. Папірус Анастазі не є політичним документом, але він свідчить, що народи моря сприймалися єгиптянами як союзники лівійців та вороги. Великий папірус Харріса У папірусі Харріса, або ж Великому папірусі Харріса згадуються Рамзес III та народи моря. Цей папірус датують початком правління Рамзеса IV, його знайшли позаду храму в Медінет Абу. В ньому описується велика військова кампанія проти народів моря, однак не вказується її час. Переказуються слова Рамзеса III «Я порубав дін'їн на їх островах», «спалив» тйекр та пелесет під час морського походу. «На морі» було захоплено в полон шарданів та вешешів, яких потім поселили в Єгипті. Є певні підстави датувати цей середземноморськиц похід 8 роком правління Рамзеса III. Оскільки з трьох великих військових кампаній цього фараона, відомих за храмом в Мединет Абу, лише друга, на 8 рік правління, була направлена лише проти народів моря, то морський похід є її логічним продовженням. Наприкінці папірусу Харріса наводиться заповіт Рамзеса III, який перераховує його добрі справи. Описуючи мир та процвітання, що запанували в країні, він говорить про деякі народи моря як про власних підданих, причому, як і попередники, цей фараон використовував їх перш за все як військо: «…шардани та кехеки перебували в своїх містах, відпочивали лежачи на спинах. Не було їм чого боятися, бо не було заколотів у Сирії та сутичок в Куші. Їх луки та зброя мирно лежали на складах, тоді як вони їли та пили з радістю…». Ономастікон Аменемопе «Ономастіконі Аменемопе» чи Аменемепіт є збіркою слів, зібраних в тематичні групи. Групи - різні від міст Єгипту до шматків бичачої туші. Серед інших є й перелік народів та племен. Збірка добра тим, що можна робити висновки щодо того, які народи, на думку укладачів, були пов'язані між собою. Цей документ часів кінця 21 династії (близько 1100 року до нашої ери) згадує кілька народів моря мешвеш, лібу, дене, лукка, шерден, пелесет. Народи моря Шардана (S'-r'd-n) Із народів моря найраніше в джерелах згадуються шардана. Вперше про людей Srdn-w йдеться в амарнському листуванні близько 1350 року до нашої ери, коли вони, ймовірно, згадуються в листах правителя Губли Ріб-Хадди до Ехнатона. У цих розпачливих листах Ріб-Хадда, якого з усіх боків обсіли вороги, просить фараона про допомогу. З контексту випливає, що люди шардана були на службі в нього, причому Ріб-Хадда дуже дбає про підтримання добрих стосунків із ними, оскільки без їх підтримки місто повстане, або ж, що менш ймовірно, вони самі повстануть. Наступна згадка припадає вже на часи правління Рамзеса II в середині XIII століття до нашої ери. В битві при Кадеші шардана входили до гвардії фараона. В часи правління Мернептаха шардана у складі союзу народів моря вже воюють проти єгиптян, так само вони були ворогами Єгипту і за царювання Рамзеса III — на рельєфах в Мединет Абу їх воїни зображені поруч з пелесет. Цікаво, що на цьому рельєфі шардана з обох боків — і як один з народів морського союзу, і як найманці єгиптян. В Ономастіконі Аменеморе, датованому 1100 роком до нашої ери, шардана згадуються серед народів моря, які захопили фінікійське узбережжя. Відомо, що одна з груп оселилася біля Акко, однак судячи з археологічних знахідок, шардани, на відміну від пелесет, швидко та безслідно розчинилися серед місцевого населення. Як видно з джерел, стосунки шарданів та Єгипту складалися по-різному. В багатьох джерелах вони описуються як частина єгипетського війська: в описі битви при Кадеші Рамзеса II, папірусі Анастазі і в папірусі Харріса. З іншого боку ворогами Єгипту шардани показані на Таніській та Асванській стелах, датованих 2 роком правління Рамзеса II (приблизно 1278 рік до нашої ери) та на рельєфах храму в Мединет Абу. Схоже, що шардани традиційно були найманцями, що не мали постійних союзників чи супротивників, тож вони воювали як за, так і проти єгиптян. На рельєфі з Абідоса, що зображує битву при Кадеші і який датовано приблизно 1280 роком до нашої ери зображено піхотинця шардана, який відрізає голову загиблому хетському колісничому. На цьому зображенні шардан одягнутий в коротку сорочку, він має середнього розміру круглий щит, а його голову захищає неглибокий шолом з типовими для цього народу прикрасами — двома рогами та круглим диском. Цікаво, щ коли зображуються шардана на службі фараона, їх шоломи мають значно менші диски або ж ця прикраса відсутня. Це мабуть пояснюється тим, що в єгиптян подібна прикраса пов'язувалася з богом Сонця Ра, що був покровителем фараона. На рельєфі з Мединет Абу, який датований 1180 роком до нашої ери і зображує морську битву з народами моря, воїна шардана показано з круглим щитом середнього розміру, в простому сфероконічному шоломі з рогами, омароподібній кірасі та з дуже довгим рапіроподібним мечем. Мечі такого типу були поширені на островах Егейського моря, Анатолії, на Близькому Сході та на острові Сардинія. Меч з Яффи датується приблизно 2000 роком до нашої ери. Ця археологічна знахідка вельми нагадує ту зброю, якою часто озброєні шардани на єгипетських зображеннях. Лезо зроблене з миш'ячистої бронзи. Понад тридцять подібних мечів було знайдено в печерному похованні біля Сант-Іроксі на острові Сардинія, яке датується приблизно 1600 роком до нашої ери. Знайдений на Близькому Сході чингал також датується приблизно 2000 роком до нашої ери. Чингали такої форми були поширені на островах Егейського моря, Малій Азії та на Близькому Сході. Як і меч, він зроблений з миш'ячистої брози. Походження шардана Одним із головних питань, які виникають щодо шарданів, є їх походження. В єгипетських джерелах вказується лише, що вони прибули з-за моря. На роль батьківщини цього народу тепер, згідно з різними теоріями, претендують три регіони: область Сард у західній Анатолії; Іонічне узбережжя; острів Сардинія. Аргументом на користь першої теорії є аналогія з етрусками, які, згідно з античною традицією, були вихідцями з Лідії. Шардана ж вважаються вихідцями із заходу Малої Азії, де була ціла низка співзвучних топонімів: столиця Лідії Сарди, гора Сардена, Сарданійська рівнина і навіть етнонім сардонійці. Усі ці назви, згідно з цією теорією, є слідами життя народу шардана в регіоні. Тож згідно з цією теорією в часи нападів народів моря шардана якраз переселялися зі своєї батьківщини в Лідії на Сардинію. Однак аналогія з античною традицією, яка стосується іншого народу, є дуже спекулятивною, тож головним аргументом залишається подібність назв, що теж є досить хитким підґрунтям. Згідно з другою теорією, шардана вважаються тим самим народом, що й сардонійці класичної доби — войовничий народ іонічного узбережжя. Славу добрих бійців мали й шардани. Ця теорія пояснює переселення кінця бронзової початку залізної доби головно грабіжницькими набігами та піратством. Тобто, як і вікінги, шардана-сардонійці йшли в море по здобич, а часом і осідали на завойованих землях. Третя теорія ґрунтується на деякій подібності скульптур південної Корсики з єгипетськими зображеннями. Ці скульптури належать до культури торре, яка споріднена з нурагічною культурою бронзової доби Сардинії. Цими подібностями є: шоломи з рогами, цей елемент вдалося реконструювати для деяких статуй-менгірів завдяки отворам з боків, в яких знайдено залишки інших матеріалів (не каменю); кіраси чи якась інша корпусна броня з 5 смугами; довгі мечі. Згідно з радіовуглецевим аналізом, ці статуї датуються 10-14 століттями до нашої ери з похибкою в двісті років. Також як доказ походження шардана з островів Сардинія та Корсика використовуються бронзетті (бронзові статуетки) з Сардинії, що зображують воїнів в рогатих шоломах та з круглими щитами. Цю версію першою висунув ще французький єгиптолог В. Б. де Руже, а пізніше підтримали низка інших дослідників. Вони ґрунтувалися на подібності назви острова та народу, на подібність озброєння воїнів на єгипетських зображеннях, бронзетті та знайдених в могилах біля Фарроса амулетах і скарабеях. І хоч ця теорія і зараз є однією з найпопулярніших, але ще понад сторіччя тому щодо неї висловлені сумніви. Оскільки досі не знаємо, як саме вимовляли S'-r'd-n єгиптяни, то аргументація щодо співзвучності назв є вельми спекулятивною. Круглі щити, рогаті шоломи та мечі певної форми не були притаманні лише одному народу, а зустрічалися в різних країнах Середземномор'я. Окрім того, бронзетті не лише на сотні років молодші за єгипетські зображення, але насправді й не дуже схожі. Наприклад, ніде серед них не зустрічається характерний для шоломів шардана диск, та й роги мають іншу форму. Щодо єгипетських знахідок, то тепер їх датують часами саїської династії, тобто незрівнянно пізніше за напади народів моря. Пелесет (Pw-r-s-ty) Одним із найважливіших та найвідоміших народів моря були пелесет. Цей етнонім ототожнив із біблійними філістимлянами ще Жан-Франсуа Шампольйон невдовзі після розшифрування єгипетських ієрогліфів. Зараз зазвичай вважається, що філістимляни прибули до Леванту під час навали народів моря, де й осіли в п'яти містах: Ашдоді, Ашкелоні, Ґазі, Екроні та Ґаті. На рельєфах у Мединет Абу Рамзес III воює з пелесет на морі і на суші. На рельєфах, що змальовують битву з лівійцями є зображення воїнів, схожих на пелесет, які разом із шарданами воюють на боці єгиптян. У папірусі Харріса Рамзес III заявляє, що поселив переможені народи моря, серед яких і пелесет, у фортеці названій його іменем. Це дозволило деяким вченим зробити висновок, що оселення філістимлян у Палестині відбулося під контролем єгиптян. Можливо, що фараон зберіг номінальну владу над землями, завойованими пелесет, і вважав їх своїми васалами. Після оселення в Палестині філістимляни стали значною силою в регіоні завдяки своїй військовій перевазі над місцевими народами. Ця перевага значною мірою була зумовлена раннім оволодінням прогресивними технологіями виготовлення речей із заліза. На рельєфі з Мединет Абу (зліва) пелесет б'ються проти воїнів іншого народу моря — шарданів, які в цій битві воюють у військах Рамзеса III. Обидві сторони мають круглі середнього розміру щити. Пелесет можна впізнати за характерними «пір'їстими» шоломами, вони озброєні короткими мечами або ж чингалами та довгими списами. На іншому рельєфі з Мединет Абу (праворуч) шардана та пелесет уже разом служать у війську фараона. Воїни в характерних шоломах, мають круглі щити середнього розміру з наліпками, ймовірно, мідними бляхами, вони озброєні довгими мечами та списами. Характерною деталлю озброєння пелесет за давньоєгипетськими зображеннями був так званий «пір'їстий головний убір». Найімовірніше це був шолом, прикрашений шкіряними смугами, прикріпленими до металевого обруча, хоч деякі зображення не виключають інтерпретацій з пір'ям. Протягом епохи бронзового та раннього заліза схожі шоломи зустрічаються в різних регіонах Близького Сходу та Східного Середземномор'я, а також на Сардинії. Походження пелесет Походження пелесет невідоме. Щодо прабатьківщини цього народу існує дуже багато теорій, називають Грецію, Крит, захід Малої Азії та багато інших, однак жодна з них не є достатньо доведеною. Спираючися на рельєфи в Мединет Абу, можна висунути гіпотезу, що в Палестину пелесет потрапили не прямо зі своєї прабатьківщини, а через Малу Азію. Певне підґрунтя для роздумів дають археологічні дані з Палестини — кераміка народів моря сильно відрізняється від місцевої, спершу це монохромна кераміка дуже схожа на пізньо та постмікенську, пізніше в результаті синтезу з місцевою традицією виробився самобутній біхромічний стиль. Тобто батьківщиною пелесет згідно з археологією була зона впливу мікенської культури, тобто Греція чи захід Малої Азії. Існує теорія, що пов'язує пелест та пеласгів. Деякі дослідники виводять пелесет з балканського узбережжя, на північ від Греції, де частина епірського берегу мала назву Palaiste, Palaistine, а часом так називали і Епір взагалі. Про походження філістимлян говориться і в Біблії. Спершу їх виводять з Єгипту, однак далі в Книзі пророка Єремії (47:4) «…Бо понищить Господь филистимлян, рештку острова Кафтора…», а в Книзі пророка Амоса (9:7) «…Хіба ж не Ізраїля вивів Я з краю єгипетського, а филистимлян з Кафтору…». Часто беззаперечно стверджується, що Кафтор — це Крит, однак насправді його точне ототожнення достеменно не відоме — найімовірніше це Крит, Кіпр чи якась ділянка південного узбережжя Малої Азії. Тйеккер (T-k-k(r)) Після шарданів та пелесет найчастіше згадуваним в єгипетських джерелах народом моря були тйеккери. Вони були частиною тої навали, яку Рамзес III розбив на восьмий рік свого правління. У храмі Мединет Абу в батальних сценах найбільше зображень саме пелесет і тйеккер, що непрямим чином свідчить про значення, яке відігравав цей народ. Згадуються тйеккер і в пізніші часи в так званих скаргах Ун-Амуна, датованих XI століттям до нашої ери. Останній був єгипетським чиновником, якого відправили в незалежну вже на той час Палестину для закупівлі деревини. У Дорі, який названо «містом народу тйеккер», Ун-Амун жаліється Бедеру, місцевому князю, на те, що з його корабля викрали золото, призначене на оплату деревини. Археологічні знахідки з Дору підтверджують відомості Ун-Амуна про поселення тйеккер. У місті було знайдено чимало двохромної кераміки філістимлянського стилю. Також серед знахідок був залізний ніж із кістяним руків'ям, схожий на філістимлянські знахідки. Хоч археологічні розкопки й не підтверджують факту суцільного заселення Дору народами моря, однак надійно фіксують їх присутність у відповідний період. На рельєфах у Мединет Абу воїни тйеккер зображені з круглими щитами, озброєні короткими прямими мечами та довгими списами. Щодо походження тйеккер, то деякі вчені висувають теорії щодо троянського походження цього народу і пов'язують їх власне з тевкрами та їх розселенням після троянської війни. З іншого боку класична традиція вказує на заснування іншим героєм, теж Тевкром, міста Саламіна на Кіпрі. Такий збіг назв дає підстави для спекуляцій щодо прибуття тйеккер у Ханаан з-під Трої (із північно-західного узбережжя Малої Азії) через Кіпр. Археологічні знахідки в усіх цих регіонах дають деякі, хоч і не остаточні, підтвердження подібним поглядам. Принаймні простежуються певні паралелі між тйеккер, ахейцями та анатолійцями. У будь-якому випадку навіть якщо прабатьківщина тйеккер невідома, можна бодай стверджувати про певну спорідненість чи принаймні вплив ахейців на підставі подібності ранньої кераміки тйеккер на пізньо та постмікенську. Дін'їн (D-y-n-yw-n) Виходячи з давньоєгипетських свідчень дін'їн були одним із найбільших народів моря і мали славу добрих моряків та воїнів. Дін'їн відомі з єгипетських, хетських та класичних джерел. В історичних джерелах дін'їн згадуються під багатьма іменами, такими як дануна, дануніти, данаоі, данау, данаід, дене, данайці, данаян. Найраннішим єгипетським текстом, який згадує дін'їн, є один з амарнських листів, який датується серединою 14 століття до нашої ери. Цей лист надісланий Аменхотепу IV правителем Тіра на ймення Абімілкі. За вказівкою фараона в листі він серед іншого розповідає про події в Ханаані та повідомляє про смерть царя дануна, та про те, що його брат став царем, і в його землі панує мир. Наступна єгипетська згадка майже на двісті років молодша — дін'їн зустрічаються в описі подій восьмого року правління Рамзеса III (приблизно 1184 рік до нашої ери), висіченому на стінах поминального храму фараона в Мединет Абу. Повідомляється, що союз із пелесет, тйеккер, шекелеш, дін'їн та вешеш напав на Єгипет. Дін'їн також згадуються в папірусі Харріса, у якому Рамзес III розповідає про свої перемоги над народами моря, а в «Ономастіконі» Аменемопеде зустрічаються дене. Цих дене Алан Гардінер ототожнює з дануна чи данаоі, що є відсилкою до данайців — грецького племені з околиць Аргосу. Походження дін'їн Існує три головні теорії щодо походження дін'їн — східнокілікійська, мікенська та ханаанська. Теорія яка виводить дін'їн з Кілікії обґрунтовується назвою міста Адана, що розташовувалося в східній частині цієї країни. За нею не лише дін'їн амарнського архіву, але й д-н-н інших єгипетських джерел — це жителі Кілікійської Адани, які не мають нічого спільного з Грецією. Острови, про які згадує Рамзес III, — це маленькі острівці та миси кілікійського узбережжя. Дін'їн згадуються в надписі з Каратепе, в якому йдеться про легендарного грецького героя Мопса. Друга теорія пов'язує дін'їн з ахейським світом, ототожнюючи їх з данайцями материкової Греції. Головним тут є вплив Гомера, який використовує назву данайці на означення усіх греків. За класичною традицією данаоі оселилися в Аргосі і відтоді стали зватися данайцями. За третьою теорією дін'їн походять з Ханаану. Дін'їн та інші народи моря, поблукавши світами, врешті повернулися до Леванту. В той час, як одні дін'їн потрапили до ахейського світу, де стали відомі під назвою данайців, інші осіли в Малій Азії, а частина разом з народами моря, перш за все пелесет, повернулася на батьківщину. Дін'їн прийняли до конфедерації ізраїльських племен як одне з колін під назвою дан. Одночасно дін'їн вступали у союз з іншими народами моря і особливо з філістимлянами. Біблійні відомості щодо поселення племені дан дуже близькі до часів народів моря. За історичною та міфологічною класичною традицією данайці походили зі сходу та були вправними моряками, і саме вони запровадили в Греції алфавіт, який, як відомо, має східне (фінікійське) походження. Ототожнення двох різних народів данайців та племені дан ґрунтується на подібності імен двох людностей, що жили в один час в одному історичному регіоні. За однією з теорій ассирійська назва Кіпру — Я-Данана, Яднана — пов'язана саме з назвою дануна. Якщо подібна етимологія є справедливою, то це аргумент на користь або походження, або ж осідання народу в північно-східному Середземномор'ї. Шекелеш (S'-r'-rw-s') Шекелеш є одним із маловивчених народів моря. Про них є лише декілька згадок у текстах поминального храму Рамзеса III в Мединет Абу та угаритських листах. Цей народ згадується на стелі з Ком ель-Ахмар часів правління Мернептаха. Шекелеш з'являються в джерелах після нападу на Єгипет у 1220 році до нашої ери, розповідається про їх вторгнення в дельту в 1186. На початку п'ятого року правління фараону Мернептаху довелося відбивати лівійське вторгнення. Надписи в Карнаці розповідають про його перемоги. Військо фараона зустріло не просто вороже плем'я, а цілий союз народів моря, що складався з мешвешів, людей з острова Кос, лікійців, ці основні сили підтримували менші загони шарданів, трисенів та шекелеш. За папірусом Харріса Рамзес III використовував найманців шекелеш для гарнізонної служби, подібно до найманців з інших племен народів моря. Рельєфи з Мединет Абу зображують воїнів шекелеш горбоносими людьми, часто з бородами. Вони носять на грудях медальйони, мають круглі щити, а озброєні двома легкими списами. Про шекелеш дуже мало відомостей — фактично ми знаємо лише те, що було таке плем'я, яке відігравало помітну роль в експансії народів моря. Зараз існує дві гіпотези, що хоч якось пояснюють походження цього народу, — одна пов'язує його з містом Сагалассом у Пісідії, а інша — з народом сікулів, що жив в атичні часи на Сицилії. Еквеш ('-k-w'-s') Зазвичай вчені ототожнюють еквеш, або ж акваша, з ахаява хетських текстів, тобто з ахейцями. Якщо це припущення вірне, то греків мікенської культури слід також зараховувати до народів моря. Більше того, в карнацькому описі ворожих втрат еквеш займають перше місце серед народів моря. Якщо припустити, що розмір втрат відносно пропорційний загальній чисельності воїнів, то еквеш в тому нападі це не просто дрібний загін племені, а одна з головних сил навали народів моря. Однак карнацький опис також чітко вказує на те, що еквеш були обрізані. Класична традиція заперечує наявність такого звичая серед давніх греків. І хоч зараз не можна однозначно стверджувати чи практикували ахейці обрізання чи ні, але класична традиція не знає такого звичаю, тож цей факт є серйозним аргументом проти того, що це були ахейці з материкової Греції. Можливо це були ахейці, що потрапили під культурний вплив інших народів. Серед місць їх ймовірного походження називають Кіпр, Родос, Малу Азію. Певні відомості, що їх можна витлумачити як згадки про напади греків на Єгипет, зустрічаються в Одіссеї. Тереш (Tw-ry-s') Тереш, або ж турша, згадані серед інших племен у Великому карнацькому написі, що описує вторгнення народів моря на п'ятий рік правління фараона Мернептаха (приблизно 1207 рік до нашої ери). Згідно з написом, у битві їх загинуло 742, у той час як загальні втрати народів моря склали близько десяти тисяч. Є зображення полоненого вождя народу тереш і на рельєфах з Мединет Абу. У могилі номер 23 з так званої Гароби археологів Фліндерс Петрі знайшов мумію Ан-ен-Турша, який був дворецьким при дворі Рамзеса III. Добре збережена мумія має світле волосся, що є аргументом на користь північного походження народу. Назву «тирсени» зазвичай пов'язують із згаданою у хеттських джерелах Таруісою і ототожнюють з Троєю. Напад союзу народів моря, в якому брали участь тереш, приблизно збігається з періодом воєн навколо Трої, тож можна припустити, що частина троянців змушена була покинути домівку та піти світами, покладаючися на свої мечі та удачу. Згідно з іншою теорією тереш походять із південносхідного узбережжя Малої Азії. В хетських джерелах трапляється перелік міст «Кумманні, Зуннахара, Аданія, Тарса». Останнє місто можна ототожнити з Тарсом (фінік. 12px\|רְ) у Кілікії. Тобто місто малу таку назву вже в бронзову добу. Якби людину з Тарси запитали звідки вона, то відповідь була б «з Тарси» — «тарша» чи «тарсас», а в єгиптеському написанні «т-р-с» чи «т-р-ш». Щодо долі «тереш» у добу після навали «народів моря», то піратів-тирсенів на добрих кораблях згадує гімн Діонісу, що його традиція приписує Гомеру, а сучасна наука датує приблизно 700 роком до нашої ери. Геродот та Фукідід згадують про «тирренів». За Геродотом, цей народ мешкав у Лідії. Фукідід повідомляє, що вони хоч і мешкали на острові Лесбос, але були вихідцями з Лідії. Тирренами греки називали також етрусків. Відомо, що самі себе етруски називали расена, тож невідомо чи були підстави у греків поширювати назву одного чужинського народу на інший. Натомість певна співзвучність є в назвах «тирсени» («турша») і «Таршиш» (фінік. 12px\|רְ12px\|שְ) — останній був відомий грекам як Тартесс і був розташований на півдні Іспанії. Каркіса (K-r-k-š) Каркіса були одним із невеликих племен серед народів моря. Зазвичай вони згадуються лише побіжно, тож часто навіть не можна зрозуміти, чи була то назва народу, чи країни. Перша згадка про каркіса припадає на часи Рамзеса II та хетського царя Муваталліса. Обидва правителі згадують каркіса. В описі битві при Кадеші як в поемі, так і в звіті згадуються каркіса — плем'я, що входило до хетського війська. З хетських документів випливає, що хети та каркіса були союзниками, що узгоджується з єгипетськими даними. В аналах Муваталліса згадується людина, яку він відправив до народу Каркіси. Муваталліс заплатив каркіса, аби вони захистили цього очоловіка від його власних братів. В ономастіконі Аменопе каркіса загадуються у зв'язку з лукка, причому з контексту випливає, що цей зв'язок географічний, при цьому про саме розташування країн каркіса та лукка нічого не повідомляється. Оскільки лукка отожнюють із лікійцями, то каркіса розтащовують у південно-західній частині Малої Азії. Часом каркіса пробують зв'язати з Карією — регіоном також на південному заході Малої Азії. Лукка (Rw-kw) Народ лукка згадується в деяких давніх текстах, однак згадки дуже скупі і зазвичай обмежуються назвою. Про лукка говориться в хетській молитві та в повідомленнях фараонів Рамзеса II та Мернептаха, в описах битви при Кадеші та в Карнацькому надписі відповідно. І хоч в цих текстах нічого не повідомляється про те, звідки походять лукка, але щодо цього вчені висувають низку здогадів. Згідно з однією з теорії лукка (лікійці) походять із західної частини Малої Азії, а саме з західної Карії. В листах, написаних королем Уагріту королю Аласії (Кіпру), говориться, що перший відправив флот до узбережжя Лукки, аби захистити шлях з Егейського моря в Середземне. Отже, країна лукка виходила до моря, хоч і не зрозуміло до якого — Егейського чи Середземного. За хетськими джерелами лукка були бунтівним народом мореходів, що легко вступав у союз із чужоземцями. Не гребували вони й піратством — відомо, що лукка рік грабували землі Аласії. Зберігся лист царя Аласії, найімовірніше, до фараона Ехнатона, в якому згадується, що люди Луккі з року в рік нападають на поселення в його країні. У середині 15 століття до нашої ери лукка входили до так званої Ассуванської конфедерації — антихетського союзу з 22 країн, яку розгромив хетський цар Тудхалія І. У хетській молитві говориться, що лукка разом з іншими народами нападали та плюндрували хетські землі. В описі битви при Кадеші Рамзес II згадує людей лукка серед союзників царя Хатті. В описі Мернептаха лукка згадуються серед племен, що їх лівійський князь Меріре (Мерей) повів на Єгипет. Однак втрати лукка — 200 воїнів, виглядають вельми скромно на тлі загальних, що склали майже десять тисяч. Тобто лукка в тому поході були лише одним із загонів заморських союзників. Слід зауважити, що серед численних підписаних зображень народів моря не трапляються лукка. Вешеш (W-s-s) Вешеш були одним із народів тієї навали, що атакувала Єгипет у часи Рамзеса III. Їх союз складався з пелесет, тйеккер, шекелеш, дін'їн і вешеш. Народи моря були розбиті, але на 8 рік правління фараона стався ще один напад із тим же результатом. Втім, оскільки на одному з написів немає дати, існує ймовірність, що насправді це опис однієї кампанії. Однак на південній стороні храму був знайдений напис, датований 12 роком правління, який описує напад тйеккер, пелесет, ден'їн, вешеш та шекелеш. Тож у залежності від датування вешеш нападали на Єгипет двічі чи тричі за якесь десятиліття. Також вешеш згадуються разом з іншими народами моря в парірусі Харріса, який описує великий похід, однак не вказує його дату. Від імені Рамзеса III повідомляється «Я порубав дін'їн на їхніх островах і спалив тйекер та пелесет…», тобто фараон особисто очолював морську експедицію. Також повідомляється, що в полон були захоплені шардани та вешеші, яких потім оселили в Єгипті. Оскільки використання титулу «Володар дев'яти луків» дає підстави датувати цей похід 8 роком правління, то можна припустити, що, розгромивши навалу народів моря, фараон здійснив зі своїм флотом каральний похід східним Середземномор'ям. Про вешешів як народ не відомо практично нічого. На основі схожості їх назви з хетської назвою Трої Вілуса робляться вельми спекулятивні спроби вивести їх із цього регіону. Деякі вчені пробують пов'язати вешешів із містом у Карії, що звалося Ясос. Дехто навіть теоретизує, що вешеші подібно до дін'їнів стали частиної ізраїльської конфедерації як плем'я (коліно) Ашер. Коліно Ашер було одним з ізраїльських племен, яке виводило свій рід від Ашера, восьмого сина Якова. Лабу Це плем'я з Лівії отримало свою назву за країною, де жило, — лабу, лібо чи рібу. Згадки про лабу зустрічаються в багатьох єгипетських текстах на зразок написів із храму в Мединет Абу. Перша згадка — це папірус Анастазі часів XVIII династії, а згадки, хоч нечасті, тривають до часів XXI династії. Неясне походження лабу, хоч, імовірно, вони були вихідцями із західної Лівії. Однак можна досить впевнено стверджувати, що разом з іншими племенами, такими як мешвеш, вони змінили корінне населення Лівії в часи Нового Царства. Існує однак й інша теорія, яка вважає лабу не місцевими союзниками народів моря, як випливає з попередньої, а племенем заморського, точніше балканського походження, що було зігнане зі своєї прабатьківщини міграцією ілірійців і врешті-решт оселилося в Лівії. Лабу, як вони зображені на єгипетських рельєфах, мають чимало дуже характерних, незвичних в порівнянні з іншими народами рис. Вони світлошкірі, часто рудоволосі та синьоокі, збоку голови вони відпускають жмут волосся, який зав'язують в косинку, їх руки та ноги часто вкриті татуюванням, а одяг складається лише з легких пов'язок та прикрашених візерунками плащів. В єгипетських джерелах повідомляється переважно про війни з лабу. Наприклад на так званій Ізраїльській стелі написано, що на п'ятий рік правління фараона Мернептаха вождь лабу Мерей повів своїх людей та інші племена на Єгипет. І хоч тоді нападників розбили, однак в роки сум'яття, що настали в країні по смерті Мернептаха, лабу та мешвеші скористалися нагодою і оселилися в західному Єгипті аж до берегів Нілу. В часи Рамзеса III лабу знову воювали з Єгиптом, але згідно з папірусом Харріса були розбиті. Приводом для війни стала відмова фараона повернути дітей одного з вождів. Щодо кінця лабу, то, як і щодо їх походження, існує дві точки зору. Одна стверджує, що лабу після розгрому Рамзесом III вже не підправилися, але згідно іншої вони загрожували єгиптянам аж до часів Рамзеса Х. Мешвеш (M-s'w-s'(w)) Перші згадки про народ мешвеш зустрічаються в надписах із Мединет Абу, папірусах Харріса та Анастазі. Також вони зображені на декількох рельєфах, що змальовують битви єгиптян з народами моря. Під час постійних прикордонних сутичок та воєн мешвеш спершу виступають як одне зі споріднених племен техену і темеху, однак поступово виростають у силі. Особливо зросла роль мешвеш як одного з народів моря в часи Рамзеса III. У 1182 році до нашої ери на Єгипет одночасно напали лівійці та мешвеш, причому можливо їх напад було скоординовано з виступами пелесет та тйеккер. Навіть після перемоги Рамзеса III мешвеш були в силі і залишалися головними ворогами Єгипту в Лівії. Іншою історичною згадкою про мешвешів є надпис знайдений в Карнаці, що повідомляє про перемоги фараона Мернептаха в Лівії на п'ятий рік його правління над союзною армією лівійців, мешвешів та північних народів. У Геродота згадується народ максіїв у східній Лівії. У разі якщо ототожнення мешвешів та максіїв правильне, то історія народу тривала ще близько тисячоліття після навали народів моря. Геродот, книга IV Мельпомена, 191 абзац: На захід від річки Трітону поза авсеями живуть уже землероби лівійці, які мають звичай жити в будинках. Вони називаються максіями. Вони залишають волосся на правому боці голови, а лівий бік стрижуть, а тіло фарбують у червоний колір. Вони кажуть про себе, ніби вони з людей, які прийшли з Трої. Народи моря та сабатинівська культура В українських джерелах поширена теза про участь представників так званої сабатинівської культури з північного Причорномор'я в русі народів моря. Не лише в популярних та періодичних, але і в доволі солідних виданнях, наприклад, у книжці Леоніда Залізняка «Нариси стародавньої історії України» 1994 року видання, участь сабатинівців у русі народів моря чи навіть ототожнення сабатинівців і народів моря подається як доведений факт. Утім, такі теорії заслуговують на детальніший розгляд. Усі згадки, що мають бодай якісь посилання, зводяться, врешті-решт, до статті Клочка В. І. «„Народи моря“ та північне Причорномор'я», опублікованій в першому номері збірки «Археологія» за 1990 рік. Автор наводить факти археологічних знахідок предметів, аналогічних сабатинівським, у Греції, на Кіпрі та одиничну в Угариті саме в часи навали народів моря. Також він посилається на роботи іноземних дослідників, які вказували на знахідки предметів сабатинівської та ряду культур центральної Європи серед речей народів моря. На основі цих фактів Клочко робить висновок щодо участі представників сабатинівської культури в русі народів моря та їхню міграцію на Балкани. З іншого боку, помітна різниця між обережними висновками та рядом тверджень, що прямо чи непрямо висловлені в статті. Якщо у висновках говориться про участь сабатинівців у міграційному русі, частиною якого була й навала народів моря, то в статті сабатинівці часом фактично ототожнюються з народами моря попри відсутність однозначних доказів. По-перше, вказані в статті знахідки не виходять за межі Греції та Кіпру, за виключенням одиничної знахідки меча характерної форми біля Угариту. По-друге, ряд аргументів дослідника є вельми сумнівними, наприклад, як доказ подібності народів моря та сабатинівців наводяться круглі щити та носіння двох списів, хоч і те, й інше є абсолютно неспецифічним і траплялося в безлічі народів у зовсім різні епохи. Також дуже дивним є твердження, що зброя народів моря не мала аналогів на Близькому Сході, що заперечується фотографіями археологічних знахідок. Виходячи з усього наведеного вище, можна цілком погодитися з висновками Клочка про участь представників сабатинівської культури в русі народів моря та їх міграцію на Балкани, однак фактів, що давали б підстави ототожнювати сабатинівців та народи моря, які нападали на Єгипет та Палестину, в статті не вказано. Звісно, є певні підстави стверджувати або заперечувати, що серед розбитого Рамзесом III флоту могло бути й кілька кораблів сабатинівців, але твердження про те, що народи моря прийшли з України, наразі не має достатніх доказів. Див. також таласократія Керетяни та пелетяни Примітки Джерела The Greek Age of Bronze — Sea Peoples — розділ англомовного сайту «Грецька бронзова доба», присвячений народам моря, гарна компіляція та чудова підбірка фотографій та промальовок єгипетських рельєфів. Саме цей сайт є джерелом натхнення та більшості зображень статті. Кац Т. П. Нурагическая Сардиния и «морские народы» // АМА. Вып. 6. Саратов, 1986. С. 31-42. Циркин Ю. Б. История библейских стран; М.: ООО «Издательстао Астрель»; ООО «Издательство АСТ», 2003 Клочко В. І. «Народи моря» та північне Причорномор'я. // Археологія. — 1990. — № 1 Who Were the Sea People?, стаття англійською, в якій оглядово розповідається про народи моря та висувається теорія їх походження. Sea Peoples and the Philistines on the Web Гарні сторінки зроблені співробітниками Пенсильванського університету, саме цей сайт є першоджерелом для багатьох статей про народи моря, включно з цією. William L. Moran, 1992. The Amarna Letters. London: The Johns Hopkins Press, Ltd. Gardiner A. H. The Kadesh inscriptions of Ramesses II. Ox., 1960, скачати можна тут і тут . «Поэма Пентаура» в переводе М. А. Коростовцева за виданням Повесть Петеисе III. M., 1978, стр. 122—138. Breasted, James Henry Ancient Records of Egypt: Historical Documents from the Earliest Times to the Persian Conquest, Chicago: University of Chicago Press, 1906-7, в статті використовувалися дані з III та IV розділів, знайти усі п'ять розділів можна тут і тут Воронков А. А. Гидронимы и этнонимы — свидетели миграций «народов моря». Тевкры, сикелы, сарды. LAP, 2012. Література Сафронов А. В. Этнополитические процессы в Восточном Средиземноморье в конце XIII — начале XII вв. до н. э.: Авт. дисс… к.и.н. — М.: Ин-т востоковедения РАН, 2005. Опис роботи та де її узяти за гроші тут . «Хрестоматия по истории древнего мира» под ред. В. В. Струве, Изд-во Учпедгиз, М., 1950-53 гг. Том I. Древний Восток В електроному вигляді є тут . Gardiner, A. H. Ancient Egypt Onomastica Oxford, University Press, 1968 Gardiner, A. H. Egyptian Hieratic Texts. Literary Texts of the New Kingdom I. Georg Olms Verlagsbuchhandlung Hildesheim., 1964 Barnett, R. D. The Sea Peoples. с. 362—366 в The Cambridge Ancient History, vol. II, part 2, ed. J. B. Bury, S. A. Cook, F. E. Adcock. Cambridge University Press, 1975 Drews, R. The End of the Bronze Age, Changes in Warfare and Catastrophe ca. 1200 BC. Princeton: Princeton University Press, 1993 Sandars, N. K. The Sea Peoples, Warriors of the Ancient Mediterranean 1250—1150 BC. London: Thames & Hudson, 1978 Redford, D.B. Egypt, Canaan and Israel in Ancient Times. Princeton: Princeton University Press, 1992 Pritchard, J. B. Ancient Near Eastern Texts. Princeton: Princeton University Press, 1969 Redford, Donald B. The Sea Warriors of the Ancient Mediterranean. London. Stern, E. Settlement of Sea Peoples in Northern Israel. In: The Sea Peoples and Their World: a Reassessment. Ed. E. Oren. Philadelphia: The University Museum, University of Pennsylvania, 2000. (2006).pdf" Сафронов А. В. Упоминание о войне на северо-западе Анатолии в надписях Рамзеса III. Вестник древней истори. 2006, № 4 (259), с. 124—139 В статті розглядаються причини нападу народів моря на 5-й та 8-й роки правління Рамзеса III, та обґрунтовується походження ряду народів моря з північно-західної частини Малої Азії. Крижанівський О. П. Історія стародавнього Сходу: Курс лекцій. — Київ.: Либідь, 1996. — 480с. Крижанівський О. П. Історія стародавнього Сходу: Підручник. — Київ.: Либідь, 2000 Посилання ДРЕВНИЙ ЕГИПЕТ: ДРЕВНЕЕГИПЕТСКИЕ ТЕКСТЫ сторінка з гарною підбіркою перекладів стародавньоєгипетських текстів російською на сайті інформаційного центру «Ближний Восток». та новосибірські сторінки єгиптології, містять переклади ряду текстів. Стародавній Єгипет Стародавня Сирія Стародавній Ізраїль Стародавні народи Туреччини Стародавня Лівія Греція залізної доби Народи моря Стародавній Ліван Племена Стародавньої Греції
31941495	https://en.wikipedia.org/wiki/1991%20DFB-Supercup	1991 DFB-Supercup	1991 DFB-Supercup The 1991 DFB-Supercup was the fifth edition of the DFB-Supercup. Uniquely, because Germany had just been reunified, the competition featured four teams instead of the usual two: The previous season's Bundesliga and DFB-Pokal winners, 1. FC Kaiserslautern and Werder Bremen, respectively, were joined by their counterparts from the East. Hansa Rostock had won both the NOFV-Oberliga and the NOFV-Pokal, so the losing cup finalists, Stahl Eisenhüttenstadt, took the fourth place in the competition. Both Western teams advanced to the final, with Kaiserslautern defeating Werder Bremen 3–1 in the final in Hanover. Qualified teams The winners of the league and cup competitions of West and East Germany qualified for the tournament. Bracket Semi-finals League champions Cup winners Final Top goalscorers See also 1990–91 Bundesliga 1990–91 NOFV-Oberliga 1990–91 DFB-Pokal 1990–91 NOFV-Pokal Deutschland-Cup (football) East Germany–West Germany football rivalry Notes References 1991 Supercup DFB-Supercup DFB-Supercup de:Liste der DFB-/DFL-Supercup-Spiele#DFB-Supercup 1991
4793304	https://en.wikipedia.org/wiki/Firepower	Firepower	Firepower is the military capability to direct force at an enemy. (It is not to be confused with the concept of rate of fire, which describes the cycling of the firing mechanism in a weapon system.) Firepower involves the whole range of potential weapons. The concept is generally taught as one of the three key principles of modern warfare wherein the enemy forces are destroyed or have their will to fight negated by sufficient and preferably overwhelming use of force as a result of combat operations. Through the ages firepower has come to mean offensive power applied from a distance, thus involving ranged weapons as opposed to one-on-one close quarters combat. Firepower is thus something employed to keep enemy forces at a range where they can be defeated in detail or sapped of the will to continue. In the field of naval artillery, the weight of a broadside was long used as a figure of merit of a warship's firepower. History The earliest forms of warfare that might be called firepower were the slingers of ancient armies (a notable example being the biblical story of David), and archers. Eventually, the feared Huns employed the composite bow and light cavalry tactics to shower arrows on the enemy forces, a tactic that also appeared in a less mobile form in Britain, with its famed longbowmen, used during the various Anglo-French conflicts collectively known as the Hundred Years' War during the Middle Ages. The Battle of Crécy is often thought of as the beginning of the "age of firepower" in the west, where missile weapons enabled a small force to defeat a numerically superior enemy without the need for single combat. Firepower was later used to dramatic effect in a similar fashion during the Battle of Agincourt. Later examples Firepower of military units large and small has steadily increased since the introduction of firearms, with technical improvements that have, with some exceptions, diminished the effectiveness of fortification. Such improvements made close order formation useless for middle to late 19th century infantry, and the use of machine guns early in the 20th stymied frontal assaults. Military uniforms changed from gaudy to drab, making soldiers less visible to the increasing firepower. At sea, improved naval artillery ended the use of prize crews, and naval aviation brought an end to heavily armored battleships. The use of firepower in achieving military objectives became one of several conflicting schools of military thought, or doctrines. The Battle of Vimy Ridge used massed artillery to help win an Allied victory, but dramatic improvements in siege weapon technology had also gone hand in hand with small scale infantry tactics. Operation Desert Storm also relied on massed firepower as did the 2003 Invasion of Iraq, but firepower was integrated with advances in small-unit training. Small arms, such as the M249 SAW, have been employed on a squad level to provide an overwhelming volume of fire in relatively close quarters situations (within 100-300 yds). The idea is that a large volume of accurate suppressive fire will immobilize the enemy, degrading their ability to perform. In addition, grenade launchers such as the M79, and particularly those that can be underslung on an assault rifle, such as the M203 or M320, are used to provide units with a disproportionate amount of firepower. These weapons are useful in situations where a unit is outnumbered and needs to respond immediately with fire superiority, such as in an ambush by forces not similarly equipped. Further reading Bidwell, Shelford and Graham, Dominick. Fire-Power: The British Army Weapons and Theories of War, 1904-1945 References Military strategy Military doctrines Military technology
219621	https://en.wikipedia.org/wiki/Valaam%20Monastery	Valaam Monastery	Valaam Monastery The Valaam Monastery is a stauropegic Orthodox monastery in Russian Karelia, located on Valaam, the largest island in Lake Ladoga, the largest lake in Europe. History It is not clear when the monastery was founded, as the cloister is not mentioned in documents before the 16th century. Dates from the 10th to the 15th centuries having been suggested. According to one tradition, the monastery was founded by a 10th-century Greek monk, Sergius of Valaam, and his Karelian companion, Herman of Valaam. Heikki Kirkinen inclines to date the foundation of the monastery to the 12th century. Contemporary historians consider even this date too early. According to the scholarly consensus, the monastery was founded at some point towards the end of the 14th century. John H. Lind and Michael C. Paul date the founding to between 1389 and 1393 based on various sources, including the "Tale of the Valaamo Monastery", a sixteenth-century manuscript, which has the monastery founded during the archiepiscopate of Ioann II of Novgorod. The monastery was a northern outpost of the Eastern Orthodox Church against pagans and, later, a western outpost against the Catholic Church from Tavastia, Savonia and Karelia Province. The power struggle between Russians and Swedes pushed the border eastwards in the 16th century; in 1578 the monastery was attacked and numerous monks and novices were killed by the Lutheran Swedes. The monastery was left desolate between 1611 and 1715 after another attack by the Swedes, with buildings being burned to the ground and the Karelian border between Russia and Sweden being drawn through Lake Ladoga. In the 18th century the monastery was magnificently restored, and in 1812 it came under the Russian Grand Duchy of Finland. In 1917, Finland became independent, and the Finnish Orthodox Church became autonomous under the Ecumenical Patriarchate of Constantinople; previously, it had been a part of the Russian Orthodox Church. Valaam was the most important monastery of the Finnish Orthodox Church. The liturgic language was changed from Church Slavonic to Finnish and the liturgic calendar from the Julian to the Gregorian calendar. These changes led to bitter decades-long disputes in the monastic community of Valaam. The territory was fought over by the Soviet Union and Finland during World War II. Due to the Winter War, the monastery was evacuated in 1940, when 150 monks settled in Heinävesi in Finland. This community still exists as New Valamo Monastery in Heinävesi. Having received evacuees from the Konevsky Monastery and Pechenga Monastery, it is now the only monastery of the Finnish Orthodox Church, alongside the Lintula Holy Trinity Convent located just 14 km away. From 1941 to 1944, during the Continuation War, an attempt was made to restore the monastery buildings at Old Valaam, but later the island served as a Soviet military base. Since the original Valaam Monastery was bequeathed back to the Orthodox Church in 1989, it has been enjoying the personal patronage of Patriarch Alexy II of Moscow, who frequented the cloister as a child. The monastery, whose buildings have been meticulously restored, has gained significant legal power over the island in a push to return to a state of spiritual seclusion. After years of fruitless legal proceedings with the monastery, many residents of the island chose to leave, though a few still remain. The present Father Superior of the community is Bishop Pankraty (Zherdev) of Troitsk. Valaam chant The monastery of Valaam has a unique tradition of singing, called the Valaam chant, that combines some features of Byzantine and Znamenny chants. As in Byzantine chant, the singing is always in 2-parts, comprising a melody and an ison, but, as in Znamenny chant, the scale structure is always diatonic. The ornamentation is simplified in comparison with Byzantine chant, and the melodies are more similar to that of ancient Znamenny Chant, at the edge of being considered a local variety of this tradition. This relative simplicity became one of the reasons for the experimental introduction of Valaam chanting in various parishes across Russia by the end of 20th century. The monastery has a professional five-strong male-voice choir which tours the world to raise money for the ongoing restoration of the buildings. Some of its music can be heard at the monastery's website. 2016 fire On the morning of 1 May 2016, Pascha (Orthodox Easter Sunday), a blaze covering 800 square metres erupted on the monastery's property, inside the “Winter Hotel", a national heritage site constructed in the 1850s. Belonging to the Valaam monastery, the building is located immediately adjacent to the monastery's main cathedral. Emergency services reported no casualties from the incident. See also :Category:Burials at Valaam Monastery Skete Konevsky Monastery References External links The Valaam Monastery – official website The New Valamo Monastery in Finland – official website The New Valaam Monastery Pictures Russian Orthodox monasteries in Russia Winter War Buildings and structures in the Republic of Karelia History of Karelia Eastern Orthodox pilgrimage sites Cultural heritage monuments of regional significance in the Republic of Karelia Sortavala
1025172	https://uk.wikipedia.org/wiki/157421%20%D0%9A%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%96	157421 Керолперсі	157421 Керолперсі (157421 Carolpercy) — астероїд головного поясу, відкритий 8 жовтня 2004 року. Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,439. Примітки Див. також Список астероїдів (157401-157500) Посилання http://www.minorplanetcenter.net/iau/lists/NumberedMPs Астрономічні об'єкти, відкриті 2004 Головний пояс астероїдів
7115666	https://en.wikipedia.org/wiki/Jim%20Winkler	Jim Winkler	Jim Winkler James Winkler is the President and General Secretary of the National Council of Churches. As President and General Secretary, he speaks for the council, works with staff, board members, Christian and interfaith leaders and is responsible for providing leadership and management of daily affairs and operations. Prior to his work with the National Council of Churches, he served as General Secretary of the United Methodist General Board of Church and Society. External links http://nationalcouncilofchurches.us/about/staff.php James E. Winkler, United Methodist agency head, elected NCC General Secretary/President United Methodist Office of Public Information biography Living people American religious leaders American nonviolence advocates American United Methodists Year of birth missing (living people)
28066917	https://en.wikipedia.org/wiki/Gy%C3%B6rgy%20Kmety	György Kmety	György Kmety (Felsőpokorágy, – London) was a general in the Hungarian Army, and in the Ottoman Army under the name Ismail Pasha. Career Kmety's father was a noble but poor evangelist vicar who died in 1818, so his brother (Paul) brought him up. Kmety completed his studies in Késmárk (today Kežmarok, Slovakia) and in 1833 he joined the 19th Army. At the end of 1847 he was a non-commissioned officer in Joseph Radetzky von Radetz's army as a first lieutenant. On 1 October 1848 in Győr he joined the 23rd Army Corps as a captain. Hungarian Revolution of 1848 Kmety played an important role in setting up the corps, because another captain ended up not enlisting because of illness. Kmety was leading four companies when he went with Lajos Kossuth to János Móga's camp, and with them fought the Battle of Schwechat. For this Kossuth awarded him a captaincy in the 1st Army Corps. Later he was promoted to colonel for defeating a cavalry attack. From 15 February 1849 Kmety was leading a division. Kmety didn't fight in the Battle of Kápolna because of Henryk Dembiński's poor leadership, although he covered the retreating Hungarian army. On 28 February 1849 Kmety won the battle against Franz Deym at Mezőkövesd. On 14 April 1849 he was promoted to colonel. Kmety led the Hungarians to recover Buda, but he was injured. After that he was commanded to occupy the banks of the River Rába. On 13 June Kmety defeated the Austrian troops led by Franz Wyss in the Battle of Csorna, and because of this he received the general title. On 27 June Edler von Warensberg defeated Kmety and he had to move towards Vojvodina. Even though Kmety tried to rush his troops he missed the Battle of Hegyes against Josip Jelačić. On 9 August Kmety joined to the Hungarian army corps at Temesvár (now Timișoara, Romania). On the left flank Kmety advanced successfully, but in other sections of the corps he also had to retreat. On 15 August Kmety defeated the Austrian Army at Lugos (now Lugoj, Romania). After the Revolution After the Surrender at Világos Kmety fled to the Ottoman Empire and he joined to the Ottoman army under the name of Isma'il, but he did not convert to Islam. The Ottoman people liked him and asked him to modernise the Ottoman army, which he did. Kmety was transferred to Aleppo with Józef Bem, where they helped to suppress a serious riot. After Bem's death Kmety moved to London, where his first work was published. At the beginning of the Crimean War Kmety returned to the Ottoman Empire where he was defeated by the Russians at the Siege of Kars on 29 September 1855. When General William Fenwick Williams wanted to give up the castle, Kmety decided to engage combat with the enemy's troops. Because of that Kmety received an award from the Ottoman government. In 1861 Kmety retired and returned to London where he died in 1865. Legacy In recognition of his help, after Kmety's death the Turks erected a statue that still stands in Kensal Green Cemetery (London). Kmety never married and had no children. Works Notes Sources 1813 births 1865 deaths People of the Hungarian Revolution of 1848 Ottoman Army generals Ottoman military personnel of the Crimean War Burials at Kensal Green Cemetery Immigrants to the United Kingdom Austrian Empire military personnel
761967	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BD	Аверан	Аверан — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Верхні Піренеї. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 660 км на південь від Парижа, 130 км на південний захід від Тулузи, 12 км на південний захід від Тарба. Історія До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Південь-Піренеї. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка Сусідні муніципалітети Посилання Аверан на сайті французького Національного інституту географії Аверан на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень Див. також Список муніципалітетів департаменту Верхні Піренеї Примітки Муніципалітети департаменту Верхні Піренеї
2568725	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D1%88	Шавеш	Шавеш (Шавиш, «Ключі») — муніципалітет і місто в Португалії, в окрузі Віла-Реал. Розташований у північній частині країни, на теренах історичної португальської провінції Трансмонтана. Належить до Віла-Реальської діоцезії Католицької церкви в Португалії. Права міського самоврядування має з 1258 року. Поділяється на 39 парафій. За адміністративним поділом, чинним до 1976 року, був складовою провінції Трансмонтана і Верхнє Дору. Площа муніципалітету — , населення муніципалітету — 41243 ос. (2011); густота населення — . Патрон — Діва Марія. Святковий день муніципалітету — 8 липня. Поштовий індекс — 5400. Код місцевої адміністративної одиниці — 1703. Складова статистичного регіону Північ. Географія Шавеш розташований на півночі Португалії, на півночі округу Віла-Реал, на португальсько-іспанському кордоні. Шавеш межує на півночі з Іспанією, на сході — з муніципалітетом Віняйш, на південному сході — з муніципалітетом Валпасуш, на південному заході — з муніципалітетом Віла-Пока-де-Агіар, на заході — з муніципалітетами Ботікаш і Монталегре. Історія Перші люди з'явилися на території Шавеша за часів палеоліту. В античності тут мешкали лузітанські племена та кантабри, з часом тут також оселилися кельти, створивши племена кельтіберів. 137 року до н.е., в часи боротьби римлян з лузітанськими племенами каллаїків та бракарерів, один із римських легіонів за наказом проконсула Децима Юнія Брута зайшов в цю місцевість і виявив термальні джерела. 79 року за правління імператора Веспасіана тут створили муніципію Акви Флавія. За наказом імператора Траяна в ній заснували військовий табір VII легіону Близнюків, спорудили лазні і побудували близько 100 року міст через річку через річку Тамега. Цей табір набув військового та економічного стратегічного значення, яке зросло після виявлення в окрузі покладів металів. З прийняттям в Римській імперії християнства в Аквах Флавіях постало єпископство. Після падіння Риму місто перейшло під владу Королівства свевів. 460 року воно постраждало під час боротьби між королями Рехімундом і Фрумаром, а внаслідок військової кампанії свевського короля Ремісмунда в 464 році практично занепало, перетворившись на невеличке поселення. 585 року разом з іншими свевськими землями Акви Флавії були інкорпоровані до Вестготського королівства, до складу провінції Галеція. В цей час назва перетворилася на Шавеш. 714 року Шавеш завоювали мусульмани й зробили його частиною Ісламської Андалусії. З XI століття християни вели боротьбу за повернення міста. Остаточно його відвоював у маврів португальський граф Афонсу І. 1258 року португальський король Афонсу III надав Шавешу форал, яким визнав за поселенням статус містечка та муніципальні самоврядні права. У XIV столітті король Дініш побудував замок, а так же два форту для захисту міста. Після перемоги у війні за незалежність від Іспанії, наприкінці 1660-х років була зведена ще одна фортеця. Населення Спорт «Шавеш (футбольний клуб)» Відомі мешканці Ідацій (б. 400 — б. 469), єпископ, письменник, хроніст Термальні джерела Джерела Шавеша вважаються одними з найбільш гарячих в Європі (температура води в них досягає +73 °C). Місто завоювало репутацію «португальського Баден-Бадена». Люди з'їжджаються до Шавешу з усього континенту відпочити та поправити здоров'я. Особливо це місце уславилося своїми лікувальними програмами для людей, які страждають хворобами шлунка, кишечника, печінки і нирок. Примітки Джерела Chaves Посилання Офіційна сторінка ! Прикордонні населені пункти Португалії
2417892	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%B9%20%D0%9A%D0%9E%D0%9D%D0%9A%D0%90%D0%9A%D0%90%D0%A4%201971	Чемпіонат націй КОНКАКАФ 1971	Чемпіонат націй КОНКАКАФ 1971 — 5-й розіграш чемпіонату націй КОНКАКАФ, організований КОНКАКАФ, що відбувся з 20 листопада по 5 грудня 1971 року в Тринідаді і Тобаго. У фінальній частині турніру брали участь 6 збірних, вони в одноколовому турнірі визначили чемпіона та призерів. Турнір вдруге виграла збірна Мексики. Кваліфікація Збірна Коста-Рики була кваліфікована на турнір як чинний чемпіон, а збірна Тринідаду і Тобаго — як господар. Інші 12 учасників, що подали заявки, розігрували ще 4 місця у фінальному турнірі. Стадіон Таблиця Посилання Чемпіонат націй КОНКАКАФ 1971 на RSSSF Золотий кубок КОНКАКАФ 1971 у футболі
934452	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%20%D1%83%2020%20%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%85	Словник української мови у 20 томах	Словник української мови у 20 томах, або СУМ-20 — академічний тлумачний словник української мови, видавати який розпочало 2010 року видавництво «Наукова думка». СУМ-20 є наступником 11-томника, але суттєво відрізняється від нього. Це стосується насамперед ідеологічної спрямованості Словника, у процесі укладання якого проведено велику роботу з його деідеологізації, звільнення від рудиментів тоталітарної доби, які становили значну частину обсягу 11-томника (до 20 %). Головний науковий редактор — Русанівський Віталій Макарович (1931—2007). Науковий керівник проєкту — Широков Володимир Анатолійович. Установа-видавець — Український мовно-інформаційний фонд НАН України. Видавництво — Наукова думка. ISBN 978-966-00-1050-5 (загальний). Перші томи словника вийшли накладом 1000 примірників, навесні 2014 року оголосили передплату на додрукування тт. 1—4 словника. Опис видання Наразі видано 14 томів із 20 (А — ПРЕФЕРЕНЦІЯ). Укладання словника здійснювалося на базі комп'ютерної лексикографічної системи, розробленої в Українському мовно-інформаційному фонді НАН України. 20-томовий «Словник української мови» (т. зв. СУМ-20) успадкував форму попереднього 11-томового академічного «Словника української мови» (СУМ-11, 1970—1980). Для кожного з наведених у словнику значень вказується принаймні одна «ілюстрація» або приклад слововживання з художньої, наукової, науково-популярної чи навчальної літератури, а також журналів, газет, Інтернету і мови реклами. На відміну від 11-томового словника, до списку цитованих авторів було включено майже 200 нових імен, які повністю або частково замовчувалися у радянські часи (зокрема, Емма Андієвська, Богдан-Ігор Антонич, Василь Барка, Борис Грінченко, Іван Дзюба, Майк Йогансен, Ліна Костенко, Євген Маланюк, Тарас Мельничук, Іван Огієнко, Валер'ян Підмогильний, Улас Самчук, Василь Стус та інші) чи утвердилися в українській літературі вже після завершення видання 11-томового словника (Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Марія Матіос, Юрко Покальчук, Василь Шкляр та інші). При укладанні словника лексикографи керувалися принципом «лексикографічної замкненості»: усі слова, що вжито у поясненнях слів, також мусять бути у реєстрі словника. До кожного тому словника у кінці додано покажчик словосполучень та список реєстрових слів. Авторство та вміст Перший том: А — Б Перший том містить 11530 словникових статей (літера А — 4388, літера Б — 7142). Науковий редактор — Озерова Ніна Григорівна. Укладачі: Шевченко Лариса Леонідівна (А — аннамці) Чумак Володимир Васильович (аннібалів — аятола, Б — балухи) Ярун Галина Михайлівна (балцанка — бенетити) Шевченко Ігор Вікторович (бенефіс — божеволіти) Бугаков Олег Віталійович (Боженька — бусольний) Білоноженко Віра Максимівна (бустер — бязь; усталені словосполучення) Рецензенти: Кочерган Михайло Петрович, акад. Мацько Любов Іванівна, Мойсієнко Анатолій Кирилович, акад. Півторак Григорій Петрович, Плющ Марія Яківна. Наукові консультанти: Єрмоленко Світлана Яківна, Тараненко Олександр Онисимович (з лінгвістичних питань), Туник Л. В. (з редакційної роботи). Видання здійснене в межах Державної програми розвитку Національної словникової бази. ISBN 978-966-00-1051-2 (том 1). Порівняння з попереднім виданням Порівняльні характеристики 20-томового словника та попереднього 11-томового видання у межах діапазону першого тому (А — Б): Другий том: В — ВІДСРІБЛИТИСЯ Другий том містить 10908 словникових статей. Науковий редактор — Тараненко Олександр Онисимович. Укладачі: Шевченко Лариса Леонідівна (В — вгамуватися; відбіг — віддихуватися) Томіленко Людмила Миколаївна (вганяти — вдячно; взнавання — вигукуватися; високоякісний — витиснутися; виціловуватися — відбігти) Менько Лоліта Миколаївна (ве — взлісся; висів — високоширотний; витися — виціловувати) Мільченко Ольга Сергіївна (вгашати — великорозумно; вигул — вилучитися; вирихтовувати — висихати) Погрібна Оксана Олександрівна (вилушок — виритися) Чумак Володимир Васильович (віддієслівний — відсвіжуватися) Шевченко Ігор Вікторович (відсвіт — відсріблитися) Білоноженко Віра Максимівна, Винник Василь Олексійович (усталені словосполучення) Третій том: ВІДСТАВАННЯ — ҐУРАЛЬНЯ Третій том містить 12 737 лексичних одиниць (словникових статей). Науковий редактор — Єрмоленко Світлана Яківна. Четвертий том: Д — ЖУЧОК Четвертий том містить 10 760 лексичних одиниць (словникових статей). П'ятий том: З — ЗВ'ЯНУТИ П'ятий том містить 9937 лексичних одиниць (словникових статей). Шостий том: ЗГАГА — КВАРТА Шостий том містить 9211 лексичних одиниць (словникових статей). Сьомий том: КВАРТАЛ — КЯХТИНСЬКИЙ Сьомий том містить 8261 словникову статтю. Восьмий том: Л — МІШУРНИЙ Восьмий том містить 9115 словникову статтю. Дев'ятий том: МІЩАНИН — НАСТУКУВАТИ Десятий том: НАСТУП — ОБМІЛЬ У 2019 році вийшов десятий том словника. Том містить 9910 словникових статей. Одинадцятий том: ОБМІН — ОЯСНЮВАТИ У 2020 році вийшов одинадцятий том словника. Том містить 8053 словникових статей. Дванадцятий том: П — ПІДКУРЮВАЧ У 2021 році вийшов дванадцятий том словника. Том містить 10416 словникових статей. Тринадцятий том: ПІДКУСА — ПОКІРНО У 2022 році вийшов тринадцятий том словника. Том містить 8 673 словникові статті. Чотирнадцятий том: ПОКІС — ПРЕФЕРЕНЦІЯ У 2023 році вийшов чотирнадцятий том словника. Критика На думку громадського діяча Ореста Друля, порівняно з одинадцятитомним словником, одним із недоліків СУМ-20 є відмова від паспортизації цитат. Іншим недоліком є велика кількість хиб у цитатах-ілюстраціях. Як приклад можуть слугувати обидві ілюстрації до статті «Вазарамо»:Мова вазарамо – кізарамо (або кідзаламо) – близька до суахілі й належить до східної групи мовної сім'ї банту (з наук. літ.). Основне заняття вазарамо – мотичне землеробство (сорго, кукурудза, банани) (з наук.-попул. літ.). Попри те, що джерела цих цитат вказані різні — «наукова» і «науково-популярна література», — на думку Ореста Друля, обидві цитати було взято із російськомовної «Великої радянської енциклопедії»:Язык Вазарамо — кизарамо (или кидзаламо) близок суахили и относится к восточной группе языковой семьи банту. <…> Основное занятие — мотыжное земледелие (сорго, кукуруза, бананы).Іншою поширеною хибою цитування у словнику є неправильно вказане авторство у численних цитатах, які взято з 11-томного словника. Наприклад, замість Панаса Кочури словник посилається на Івана Кочергу, замість Степана Руданського — на Миколу Руденка тощо. Видання Словник української мови [Текст]: у 20 т. / НАН України, Укр. мов.-інформ. фонд. — К. : Наукова думка, 2010. — ISBN 978-966-00-1050-5. Т. 1: А — Б / [уклад.: Л. Л. Шевченко та ін.; голов. наук. ред. В. М. Русанівський]. — 2010. — 912 с. — Бібліогр.: с. 63—66. — 1000 примірників. — ISBN 978-966-00-1051-2 Т. 2: В — Відсріблитися / [уклад.: Л. Л. Шевченко та ін.]. — 2012. — 975 с. — 1000 примірників. — ISBN 978-966-00-1273-8 (т. 2). Т. 3: Відставання — ґуральня / [уклад.: І. В. Шевченко та ін.]. — 2012. — 1119 с. — ISBN 978-966-8825-82-8 (т. 3). Т. 4: Д — Ж / [уклад.: В. В. Чумак та ін.]. — 2013. — 1007 с. — 1000 примірників. — ISBN 978-966-02-7069-5 (т. 4). Т. 5: З — Зв'янути / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; [уклад.: І. В. Шевченко та ін. ; наук. ред. О. О. Тараненко]. — Київ: Укр. мов.-інформ. фонд, 2014. — 991 с. — 1000 примірників. — ISBN 978-966-02-7402-0 (т. 5). Т. 6: Згага — Кварта / [уклад.: І. В. Шевченко та ін.; наук. ред.: О. О. Тараненко, С. Я. Єрмоленко]. — Київ: Укр. мов.-інформ. фонд, 2015. — 991 с. — 1000 екз. — ISBN 978-966-02-7739-7 (т. 6). Т. 7: Квартал — Кяхтинський. Примітки Література Болять мені загублені слова… : Мій додаток до першого тому Словника української мови у двадцяти томах / Дмитро Пилипчук. — Біла Церква (Київ. обл.): Білоцерків. кн. ф-ка, 2012. — 621, [2] с. ; 22 см. — Бібліогр. в тексті. — Покажч. проілюстр. слів: с. 587—622. — 300 пр. — ISBN 978-966-8035-94-4. Озерова Н. Г., В. А. Широков В. А. Перший том Словника української мови у 20 томах // Мовознавство. — 2011. — № 2. Томіленко Л. М. Термінологічна лексика в сучасній тлумачній лексикографії української літературної мови. — Івано-Франківськ : Фоліант, 2015. — 160 c. — ISBN 978-966-2988-74-1. Посилання Словник української мови online. Томи 1–13 — онлайн-доступ до словника. Дмитро Павличко, Дмитро Пилипчук. Перший том Золотого Двадцятикнижжя: радісно… і гірко. — 17.12.2010; Словники української мови Українські словники Наукова думка
1187787	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%B1%D1%83%D1%80%D0%B0	Скорбура	Скорбура — село у повіті Олт в Румунії. Входить до складу комуни Кирлогань. Село розташоване на відстані 153 км на захід від Бухареста, 18 км на північний захід від Слатіни, 34 км на північний схід від Крайови. Населення За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську. Примітки Села повіту Олт
2857864	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D1%81%D1%83%D0%B2%D0%BA%D0%BE	Лісувко	Лісувко — село в Польщі, у гміні Осек Староґардського повіту Поморського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Гданського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Староґардського повіту
1502976	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B1%D1%80%D0%BA%20%28%D0%A8%D0%BA%D0%BE%D1%84%D1%8F%20%D0%9B%D0%BE%D0%BA%D0%B0%29	Габрк (Шкофя Лока)	Габрк (Шкофя Лока) Габрк — поселення в общині Шкофя Лока, Горенський регіон, Словенія. Висота над рівнем моря: 376,3 м. Посилання Статистичне бюро Республіки Словенія, населення, 2002 Населені пункти Словенії
33577446	https://en.wikipedia.org/wiki/He%20Min	He Min	He Min (born August 16, 1992) is a Chinese diver who specialises in the 1 metre springboard event. Min won a gold medal in the 1 metre springboard event at the 2010 Asian Games, and a silver of the same event in the 2011 World Aquatics Championships. References External links He Min biography at gz2010.cn (official website of the 2010 Asian Games) 1992 births Living people Chinese male divers Asian Games medalists in diving Sportspeople from Hunan People from Hengyang Divers at the 2010 Asian Games Asian Games gold medalists for China Medalists at the 2010 Asian Games 21st-century Chinese people World Aquatics Championships medalists in diving
8993775	https://en.wikipedia.org/wiki/Avenida%20General%20Paz	Avenida General Paz	Avenida General Paz (official name Ruta Nacional A001 - National Route A001) is a beltway freeway surrounding the city of Buenos Aires. Roughly following the boundary between the city and Buenos Aires Province, it is one of the few motorways in Argentina that is toll-free. It carries three lanes of traffic in each direction during most of its length, and five lanes between the Pan-American Highway and the Río de la Plata. There are feeder roads in both directions and there are service areas along its length, usually with a gas station and fast food restaurants. The route was the first highway in Argentina, built between 1937 and 1941 with a cost of m$n 24 million, and officially inaugurated on July 5, 1941. History Federal law number 2,089 of 1887 established the limits of the city of Buenos Aires, including the partidos of Belgrano and the former San José de Flores (now Barrio Flores). In Article 6 of that law it declared that a road was to be built to delimit these with the city of Buenos Aires. Due to the plan of drawing straight lines for the road, an exchange of land was made between the Autonomous City of Buenos Aires and Buenos Aires Province. Named after José María Paz, the freeway was designed by Pascual Palazzo and construction was directed by José María Zaballa Carbó. It was the first freeway built in the country. The crossings with the most important avenues were grade-separated; more minor cross-streets were served with traffic circles. The road had four lanes, two on each direction and lateral feeder streets of one lane on each side. The pavement was made of reinforced concrete. Works started on 8 June 1937, completed in two stages, the first from Riachuelo to Liniers (to Ramón Falcón street). The second stage extended from Liniers to Río de la Plata. Works were supervised by Dirección Nacional de Vialidad (the National office that controlled the routes in the country) and carried out by three private companies, "Empresa Argentina de Cemento Armado", "Compañía de Construcciones Civiles S.A.", and "Empresa Sabaría y Garassino Ltda." The freeway was opened to the public on 5 July 1941. In the 1970s the roundabout on Avenida del Libertador was replaced by an interchange. In 1996 the road was modernized and fully grade-separated, widening the road to three lanes on each direction and two feeder streets with two lanes each. To facilitate traffic it was decided that the colectivo bus lines travelled on these feeder roads, except the express service buses, which stop on these feeders. These streets have speed bumps that limit speed to 40 kilometers per hour (25 mph). Gallery References External links Buenos Aires government current and historical maps National roads in Buenos Aires National roads in Buenos Aires Province General Paz 1941 in transport Ring roads
56145985	https://en.wikipedia.org/wiki/Kotari	Kotari	Kotari is a settlement (naselje) in the Samobor administrative territory of Zagreb County, Croatia. As of 2011 it had a population of 63 people. References Populated places in Zagreb County
398326	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0%20%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D0%B0	Духовна музика	Духовна музика або літургійна музика — вокальні або вокально-інструментальні (інколи інструментальні) твори на канонічні, релігійні за змістом тексти або сюжети. Насамперед до духовної музики відносять твори, призначені до виконання під час богослужінь, проте з поглибленням секуляризації мистецтва, чимало жанрів духовної музики трансформувалися у світські, зберігши однак релігійне спрямування. Серед найбільш відомих авторів духовної музики — Йоганн Себастьян Бах («Страсті за Матвієм», «Висока меса»), В. А. Моцарт (Реквієм, меса до-мінор), Дж. Верді (Реквієм, «Чотири духовні п'єси»), С. Рахманінов («Всенощна», «Літургія Івана Златоуста») та інші. Класичні зразки української духовної музики створили М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель (духовні концерти), С. Воробкевич, М. Леонтович (Літургія св. Івана Златоустого, частини Всенощної), К. Стеценко та інші. Твір М. Лисенка «Боже великий, єдиний» став духовним гімном українців всього світу. Піонером у дослідженні музичного матеріалу українських духовних музично-поетичних текстів був духовний композитор і етнограф О. Вітошинський. Значний сплеск інтересу до духовної музики в Україні спостерігається з 1990-х років після здобуття Україною незалежності і зняття обмежень на пропаганду релігійних творів. Першою після великої перерви значною роботою в цьому жанрі стали «Літургії» Л. Дичко (1989, 1990). Надалі до духовної музики звертались такі композитори, як Є. Станкович, М. Скорик, В. Степурко, Г. Гаврилець, пізніше — В. Сильвестров. Значний внесок у відродження та популяризацію української духовної музики зробив Микола Гобдич, засновник фестивалю «Золотоверхий Київ» та хорового колективу «Київ», у виконанні якого багато творів української духовної музики прозвучали вперше. Див. також Гімнографія Паралітургійна музика Церковна музика Релігійна музика Примітки Література Кудрик Б. Огляд історії української церковної музики / Б. Кудрик; Упор. і автор передм. Ю. Ясиновський. — Львів: ін.-т українознавства ім. І.Крип'янкевича НАН України, 1995. — 233с. Московчук Л. М. Українська духовна музика: навч.-метод. комплекс (програма, методичний посібник, ното хрестоматія) [для вчителів загальноосвітніх навч. закладів та недільних шкіл] / Л. М. Московчук. — Кам.-Подільський: Аксіома, 2010. — 704 с. Гаврілова Л. Г., Сипченко Валерій Іванович, Удовнеко Іван Іванович. Українська духовна музика. Донбаський державний педагогічний університет Навчальний посібник для студентів педагогічних вишів Музика Духовність Літургіка Релігійна музика
1683736	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%92%D0%B0%D0%BC%21	Вітання Вам!	Вітання Вам! «Вітання Вам!» — фільм 2007 року. Зміст Фільм зайвий раз доводить, що у всіх підозрах потрібно розбиратися до кінця. Аня знаходить у чоловіка записку, як вона гадає, від коханки. В аеропорту вона бачить його з незнайомою жінкою і дитиною. Вона засмучується і вирішує, що чоловік йде з родини. Їде додому і зустрічає там своє старе кохання. Вона вирішує відновити це почуття і вирушає на побачення, якому за збігом обставин не судилося статися. Можливо це й на краще, адже чоловік повертається з твердим наміром зміцнити підмочений шлюб. Та як же тоді записка? Посилання Фільми Росії 2007 Українські фільми 2007 Фільми-драми Росії Фільми-мелодрами Росії Фільми-драми України Фільми-мелодрами України Фільми Володимира Крайнєва
3701546	https://en.wikipedia.org/wiki/Hotel%20Mario	Hotel Mario	Hotel Mario is a puzzle video game developed by Fantasy Factory and published by Philips Interactive Media on the CD-i format on April 5, 1994. The player controls Mario, who must find Princess Toadstool by going through seven hotels in the Mushroom Kingdom; each hotel is divided into stages, and the objective is to close all of the doors on each stage. Each hotel ends in a boss fight with one of Bowser's Koopalings, culminating in a battle with Bowser. Hotel Mario was one of four games featuring Nintendo characters published for the CD-i; the others were three Legend of Zelda games. Another Mario game, Super Mario's Wacky Worlds, was never released while a third game, Mario Takes America was planned but eventually canceled. Nintendo licensed the characters after not going forward with a deal for Philips to create a CD-ROM add-on for the Super NES. Hotel Mario initially received mixed reviews; critics felt it was fun but had no lasting appeal. It has been retrospectively described as one of the worst video games, receiving criticism for its door-closing game mechanic, unresponsive controls, voice acting, and full-motion video cutscenes. Gameplay Hotel Mario is a single-screen puzzle video game. Controlling Mario, or his brother Luigi in two-player mode, the player must search the Klub Koopa Resort for Princess Toadstool, who has been kidnapped by Bowser. The game consists of seven hotels, which each feature several stages. The player must shut every door in the stage by moving up and down elevators and avoiding enemies. Mario can step on most enemies, as in previous games, but some must be avoided by changing floors or entering an open door. At the end of each hotel, the player engages in a boss fight with a Koopaling; in the final hotel, the player battles Bowser. The game features various power-ups: the Super Mushroom allows Mario to take multiple hits, the Star Man makes him temporarily invincible, and the Fire Flower allows him to throw fireballs. Plot Mario and Luigi arrive at the Mushroom Kingdom after having been invited for a picnic by Princess Toadstool, only to discover that the kingdom has been taken over by Bowser and renamed the "Klub Koopa Resort". Mario discovers in a letter left for them by Bowser that he and his Koopalings have turned the kingdom into their personal vacation resort and that they have established seven different hotels that act as their bases of operation. Along with this, Bowser has kidnapped Princess Toadstool and imprisoned her in one of the hotels as a "permanent guest". Mario and Luigi then venture into the Mushroom Kingdom with the assistance of the player. As Mario and Luigi continue their quest, they defeat the Koopalings along with their hotels such as Morton's Wood Door Hysteria Hotel; Roy's HardBrick Hotel; Larry's Chillton Hotel; Lemmy's High-ate Regency Hotel; Ludwig's Thump Castle Hotel; and Wendy's Blitz Snarlton Hotel. Along the way, they manage to rescue the princess every time, only for her to be recaptured immediately. Mario and Luigi make it to Bowser's Seizures Palace Hotel where they first fight Iggy (who works at Bowser's hotel instead of running his own) before they confront and defeat Bowser himself. Afterwards, Mario, Luigi and the princess flee the hotel as it falls to rubble, causing peace to be restored to the Mushroom Kingdom. Princess Toadstool thanks Mario and Luigi for liberating the kingdom and gives them a kiss before she personally thanks the player. As the trio walks off into the sunset, they bid farewell to the player, thanking them for their contributions. Development In 1989, Nintendo and Sony agreed to develop a CD-ROM-based add-on for the Super NES (see Super NES CD-ROM), that would allow for full motion video (FMV) and larger games. However, Nintendo instead signed with Philips to make the add-on, and Sony redesigned their console as the PlayStation. By 1993, Nintendo had abandoned plans for the add-on. As part of dissolving the agreement, Nintendo licensed Philips to use some Nintendo characters for their CD-i console, resulting in three Legend of Zelda games as well as Hotel Mario. Another Mario game, Super Mario's Wacky Worlds, was canceled at the prototype stage. According to Stephen Radosh, Nintendo's only involvement in the development was ensuring that the source material was faithful to the Mario series. Nintendo was reported to be pleased with the finished project and Radosh stated that there were rumors that Nintendo considered bringing the game to their own platforms. Hotel Mario was developed by Fantasy Factory. The developers and testers tended to be older in age; in an interview with The Black Moon Project, background artist Trici Venola noted one tester was "well past retirement". Since the target audience of children would have faster reflexes, the game was designed to play well for the testers, then sped up. Hotel Mario uses FMV cutscenes to tell its story. Feeling an early version was "mechanical" and "visually no fun", Venola and art director Jeff Zoern used elements from Disney and J. R. R. Tolkien to enhance the visual style. Illustrations of the stages were composed of several blocks, each with one detail. The first item Venola created for all hotels was the door. Each building took a week to complete and was designed with a specific theme; for instance, Bowser's hotel uses a gothic design. For voice acting, Marc Graue provided the voices of the Mario Brothers and Bowser, while Princess Toadstool was voiced by Jocelyn Benford. Graue was hired through an agency, while Benford was recommended by an employee of Philips Media. She would later marry Michael Ahn, who was one of the producers of Hotel Mario. Initially, jumping was not going to be a feature of Hotel Mario. According to Stephen Radosh in an interview with Samuel Clemens, jumping was added after a suggestion from Hollie Lohff. She was the daughter of one of the engineers, Thomas Lohff. She played Hotel Mario before its release, and criticized it for not allowing jumping like previous Mario games did. Reception Hotel Mario initially received mixed reviews. Electronic Gaming Monthly praised its gameplay as simple yet addictive. GamePro said the game was fun but quickly grew boring and stated that "the only intriguing aspects of this game are the well-fashioned animated sequences". Video Games: The Ultimate Gaming Magazine only gave the game 7 out of 10 but acknowledged its difficulty. Spanish magazine praised the game's simple mechanics and recommended the game to CD-i owners. Hotel Mario has since been described as one of the worst Mario games. IGN's Levi Buchanan said that while it was superior to Philips' The Legend of Zelda games, closing doors was not "a strong enough hook for an entire game", and J.C. Fletcher of Joystiq ridiculed the plot: "Apparently Bowser has nefariously plotted to have his underlings open doors in ... his own hotels, thus wasting air conditioning and increasing his own electric bill. Mario and Luigi must heroically latch all the doors and save their archenemy from having his hallways get too cold." GamesRadar described it as "craptastic", and Eurogamer as "little more than a really rubbish version of Elevator Action". The controls have been criticized as unresponsive. The cutscenes have been widely criticized. 1UP.com described them as "outright terrifying", and IGN called them "abysmal", resembling "a bad flip-book of images printed out of Microsoft Paint". Joystiq described them as "amateurish, garishly colorful, shaky, randomly zooming animation". The voice acting was also criticized; both 1UP.com and IGN found Mario voice actor Marc Graue's performance ill-fitting for the character and lacking the playfulness of Mario's voice artist at the time Charles Martinet. Danny Cowan of 1UP wrote: "Mario sounds more like someone's ex-smoker grandpa trying to imitate a Mafia hit man... The dialogue is meant to sound playful, but the character voices imply acts of menace and hate." In 2008, IGN named Hotel Mario one of the ten worst Mario games. In 2017, GamesRadar ranked Hotel Mario 48th on their "The 50 Worst Games of All Time" list. Notes References External links 1994 video games CD-i games English-language-only video games Video games developed in the United States Nintendo CD-i games Mario puzzle games Multiplayer and single-player video games Video games set in hotels CD-i-only games Internet memes introduced in 2007
1014716	https://en.wikipedia.org/wiki/Silvina%20Ocampo	Silvina Ocampo	Silvina Ocampo (28 July 1903 – 14 December 1993) was an Argentine short story writer, poet, and artist. Ocampo's friend and collaborator Jorge Luis Borges called Ocampo "one of the greatest poets in the Spanish language, whether on this side of the ocean or on the other." Her first book was Viaje olvidado (1937), translated as Forgotten Journey (2019), and her final piece was Las repeticiones, published posthumously in 2006. Before establishing herself as a writer, Ocampo was a visual artist. She studied painting and drawing in Paris where she met, in 1920, Fernand Léger and Giorgio de Chirico, forerunners of surrealism. She received, among other awards, the Municipal Prize for Literature in 1954 and the National Poetry Prize in 1962. Personal life Ocampo was born to a wealthy family in Buenos Aires, the youngest of six daughters (Victoria, Angélica, Francisca, Rosa, Clara María, and Silvina) of Manuel Silvio Cecilio Ocampo and Ramona Aguirre Herrera. Her family resided on the Canary Islands before moving into Argentina on the mid 19th century. Ocampo was the sister of Victoria Ocampo, the founder and editor of the prestigious Argentine journal Sur. Ocampo was educated at home by tutors and in Paris. Her family belonged to the upper bourgeoisie, a fact that allowed her to have a very complete training. She had three governesses (one French and two English), a Spanish teacher, and an Italian teacher. Because of this, the six sisters learned to read in English and French before Spanish. This trilingual training would later influence Ocampo's writing, according to Ocampo herself. Her ancestors belonged to the Argentine aristocracy and owned extensive lands. Her great-great-great-great-grandfather, José de Ocampo, was governor of Cuzco before moving to Virreinato del Río de la Plata. Manuel José de Ocampo (her great-great-great-grandfather) was one of the first governors when independence was declared. Her great-grandfather Manuel José de Ocampo y González was a politician and candidate for president of the country. He was also a friend of Domingo Faustino Sarmiento. Her grandfather, Manuel Anselmo Ocampo, was a rancher. Another of her ancestors was Domingo Martinez de Irala, conqueror of Asunción and future governor of Río de la Plata and Paraguay. The brother of Ocampo's great-great-great-grandmother, Juan Martín de Pueyrredón, was Supreme Director of the United Provinces of the Río de la Plata. Another distant relative is Juan Manuel de Rosas who was the main leader until 1852. Her mother, Ramona Máxima Aguirre, was one of eight children. She enjoyed gardening and playing the violin. Her family was of Creole origins and religious. Her father, Manuel Silvio Cecilio Ocampo Regueira, was born in 1860 and was an architect. He was one of nine children and had a conservative character. In winter, Ocampo visited her great-grandfather, who lived nearby, daily. During the summer, her family lived in a villa in San Isidro, a modern house that in its time had electricity and running water. Currently, this house (Villa Ocampo) is a UNESCO site and recognized as a historical monument. In the summer, she took classes on the second floor, where she learned the fundamentals that would later help her become a writer. The critic Patricia Nisbet Klingenberg maintains, however, that as a child Ocampo "lived a lonely existence, relieved primarily by the companionship of various household workers [. . . ] This, then, is the place from which her works emerge, from memory and identification with those identified as other." Two events that had a significant impact on Ocampo in her youth were the marriage of her sister Victoria and the death of her sister Clara. She stated that Victoria's marriage had taken away her youth: "Hubo un episodio de mi niñez que marcó mucho nuestra relación. Victoria me quitó la niñera que yo más quería, la que más me cuidó, la que más me mimó: Fanni. Ella me quería a mí más que a nadie. Fanni sabía que yo la adoraba, pero cuando Victoria se casó y se la llevó con ella nadie se atrevió a oponérsele" [There was an episode from my childhood that strongly marked our relationship. Victoria took away the nanny that I loved the most, the one who cared for me the most, the one who pampered me the most: Fanni. She loved me more than anyone else. Fanni knew I adored her, but when Victoria married and took her with her, no one dared to oppose her]. She also stated that she began to hate socializing once Clara died. In 1908, Ocampo traveled to Europe for the first time with her family. Later she studied drawing in Paris with Giorgio de Chirico and Fernand Léger. Among her friends was the Italian writer Italo Calvino, who prefaced her stories. Back in Buenos Aires, she worked on painting with Norah Borges and María Rosa Oliver. She held various exhibitions, both individual and collective. When Victoria founded the magazine Sur in 1931, which published articles and texts by many important writers, philosophers, and intellectuals of the 20th century, Ocampo was part of the founding group. However, like Borges and Bioy Casares, she did not have a prominent role in the decisions about the content to be published, which was a task performed by Victoria and José Bianco. In 1934, Ocampo met her future husband, the Argentine author Adolfo Bioy Casares. They married in 1940. The relationship between the two was complex, and Bioy openly had lovers. Some authors have described Ocampo as a victim, but others, such as Ernesto Montequin, have rejected this portrait: "Eso la pone en un lugar de minusválida. La relación con Bioy fue muy compleja; ella tuvo una vida amorosa bastante plena [. . .] La relación con Bioy podía hacerla sufrir, pero también la inspiraba” [That puts her in a handicapped place. The relationship with Bioy was very complex; she had a fairly full love life [. . . ] The relationship with Bioy Casares could make her suffer, but it also inspired her]. Ocampo and Bioy remained together until her death, despite her husband's frequent infidelities. In 1954, Bioy's extramarital daughter, Marta, was born. Ocampo adopted Marta and raised her as her own. Marta Bioy Ocampo died in an automobile accident shortly after Ocampo's own death. Bioy Casares's son by another mistress, Fabián Bioy, later won a lawsuit for the right to the estates of Ocampo and Bioy Casares; Fabián Bioy died in 2006. Career and literary works Ocampo began her career as a short story writer in 1936. Ocampo published her first book of short stories, Viaje olvidado, in 1937, followed by three books of poetry: Enumeración de la patria, Espacios métricos, and Los sonetos del jardín. She was a prolific writer, producing more than 175 pieces of fiction during one forty-year period. Ocampo frequently collaborated with other writers. She wrote Los que aman, odian ("Those Who Love, Hate") with Bioy Casares in 1946, and with J. R. Wilcock she published the theatrical work Los Traidores in 1956. With Borges and Bioy Casares, Ocampo co-authored the celebrated Antología de la literatura fantástica in 1940, and also the Antología poética Argentina in 1941. Before turning to writing, Ocampo had studied painting in Paris under the cubist Fernand Léger and proto-surrealist Giorgio de Chirico. Ocampo did not abandon her artistic training; she produced illustrations for Borges' poetry and painted throughout her life. Borges perceived a connection between Ocampo's painting and poetry, writing that "like Rosetti and Blake, Silvina has come to poetry by the luminous paths of drawing and painting, and the immediacy and certainty of the visual image persist in her written pages." Unpublished works by Ocampo are part of the Silvina Ocampo Collection at the University of Notre Dame. Ocampo was awarded Argentina's National Prize for Poetry in 1962, among other literary awards. First publications Ocampo published her first book of short stories, Viaje olvidado, in 1937. Most of the stories do not exceed two pages in length. The book was reviewed by Victoria Ocampo in Sur, where she remarked on the autobiographical aspects of the stories and reproached her sister for having "distorted" those childhood memories. Sur played a foundational role in the life of Ocampo, facilitating her connections with Borges, Bioy, Wilcock, and others in her circle. It was in this magazine where the first stories, poems, and translations of Ocampo appeared. Despite the initial negative reviews of Viaje olvidado, the book came to be considered a fundamental text within the writer's collection of works, introducing readers to the features and themes that would characterize her future works. A few years later, Ocampo collaborated with Borges and Bioy Casares in the preparation of two anthologies: Antología de la literatura fantástica (1940), with a prologue by Bioy, and Antología poética Argentina (1941). In 1942, she introduced her first two books of poetry, Enumeración de la Patria and Espacios métricos. From then on, she alternated writing narratives with poetry. In 1948, she published Autobiografía de Irene, stories where she shows a greater fluency in writing and a greater influence of Borges and Bioy appears. Despite this, the book did not have much impact at the time of its appearance. Two years earlier she had written a crime novel with Bioy Casares, Los que aman, odian. After several years of publishing only poetry (Los sonetos del jardín, Poemas de amor desesperado, Los nombres, which won the National Poetry Prize) she returned to writing stories in 1959 with La furia, with which she finally obtained some recognition. La furia is often considered the point in which Ocampo reached the fullness of her style. The 1960s and 70s Ocampo was somewhat less active in terms of editorial presence in the 1960s, as she only published the volume of short stories, Las invitadas (1961), and the poetry book, Lo amargo por dulce (1962). In contrast, she was somewhat more fruitful during the 1970s. During these years, Ocampo published the poems Amarillo celeste, Árboles de Buenos Aires, and Canto escolar. She also published the story Los días de la noche and a series of children's stories: El cofre volante, El tobogán, El caballo alado, and La naranja maravillosa. Last years and posthumous publications The publication of her last two books, Y así sucesivamente (1987) and Cornelia frente al espejo (1988), coincided with her onset of Alzheimer's disease. The illness gradually reduced her faculties until leaving her debilitated during her last three years. She died in Buenos Aires on December 14, 1993, at the age of 90. She was buried in the family crypt of the Recoleta Cemetery, a cemetery where Bioy Casares is also buried. Volumes of her unpublished texts appeared posthumously, including poetry and short novels. In 2006, four of her works were published: Invenciones del recuerdo (an autobiography written in free verse), Las repeticiones (a collection of unpublished short stories that includes two short novels), El vidente, and Lo mejor de la familia. In 2007, the novel La torre sin fin was published for the first time in Argentina, and in 2008, Ejércitos de la oscuridad appeared, a volume that includes various texts. All the material was edited by Sudamericana, which also reissued some of her short story collections. In 2011, La promesa was published, a novel that Ocampo began around 1963 and that, with long interruptions and rewrites, finished between 1988 and 1989, pressured by her illness. The edition was in the care of Ernesto Montequin. Critical reception For most of her career, Argentine critics did not recognize the merit of Ocampo's works. Due to some extent to her relationship with Borges, her stories were criticized as not being "Borgesian enough." It was the veneration of Borges and her sister Victoria that prevented critics from understanding the formal and thematic originality of her stories. Instead, they saw them as a failure in their attempt to copy the style of these other writers. It was only in the 1980s that critics and writers began to recognize her talent and write about her legacy. Eminent representatives of Sur attempted to rescue Ocampo's short story collection, including Joseph Bianco, Sylvia Molloy, and Enrique Pezzoni. Ocampo has been described as a shy woman who refused interviews and preferred a low profile. Critics wanted a firm statement about her position with respect to the "literary norm" so that they would know how to read her works and ensure that they were properly interpreting them, but they were unable to receive such a statement. In an interview with María Moreno—one of the few interviews Ocampo gave—Ocampo explained why she did not like to give interviews: "Tal vez porque protagonizo en ellas el triunfo del periodismo sobre la literatura” [Perhaps because I represent the triumph of journalism over literature in them].The only requirement that Ocampo put in order to be interviewed was that none of the questions be about literature. The only thing she said about the matter was the following: "Escribo porque no me gusta hablar, para dejar un testimonio más de la vida o para luchar contra ese exceso de materia que acostumbra a rodearnos. Pero si lo medito un poco, diré algo más banal" [I write because I don't like to talk, to leave one more testimony of life or to fight against that excess of matter that usually surrounds us. But if I ponder it a little, I'll say something else more banal]. Ocampo's habit of refusing to say much about her private life, methodology, and literature makes it difficult for critics to develop an analysis of her intentions. For Judith Podlubne, Ocampo's works are meta-literary. She says that the lack of information about where the writer comes from results in a dependence on literary norms. Sylvia Molloy suggests that criticism tries to reduce originality to something known, "reading what is read" instead of reading Ocampo's stories in their originality. In recent years, critics have rediscovered Ocampo, and some unpublished works have been published in compilations such as Las repetitions y otros cuentos (2006) and Ejércitos de la oscuridad (2008). Feminism Because Ocampo has rarely had a direct say on feminist issues, it is not clear whether or not she considered herself a feminist. Depending on their interpretation of her works, critics have taken varying positions. Due to her association with Simone de Beauvoir through her sister Victoria, Amícola deduces that Ocampo was a feminist of the French and English tradition. Amícola states that it is evident that the Ocampo sisters were sensitive to the changes that were announced from France (and England) for the feminine question and, therefore, it is not inconsistent to try to think of Silvina Ocampo's stories as a special reading and putting into discourse what women perceive in the world. Carolina Suárez-Hernán considers that Ocampo is a feminist or at least works from feminist angles. Suárez-Hernán bases her opinion on the context of Ocampo's literature, stating that Ocampo's literature contains a deep reflection on femininity and numerous demands for women's rights, as well as a critique of her situation in society. Ocampo finds different mechanisms of creation and deconstruction of the feminine. The women in her works are complex and present the dark side of femininity, and the multiple female representations shows an ambiguity that challenges the one-dimensional vision of the female character. From three stories—"Cielo de claraboyas" (1937), "El vestido de terciopelo" (1959), y "La muñeca" (1970)—Amícola suggests that Ocampo's tales question the absence of sex-gender and of the feminine vision in psychoanalysis developed by Freud, with a special focus on the horrifying. Amícola does what Ocampo does not understand about the critics; she focuses too much on the horror of her stories and ignores the humor. Ocampo told Moreno her frustration: "Con mi prosa puedo hacer reír. ¿Será una ilusión? Nunca, ninguna crítica menciona mi humorismo" [With my prose I can make people laugh. Will it be an illusion? No critic ever mentions my humor]. In contrast, Suárez-Hernán proposes that the humor used in Ocampo's work helps to subvert female stereotypes. For Suárez-Hernán, Ocampo's work maintains a subversive and critical stance that finds pleasure in transgression. Established patterns are broken and roles are interchangeable; stereotypical oppositions of femininity and masculinity, good and evil, and beauty and ugliness are subjected to satirical treatment. Likewise, space and time are subverted and the boundaries between the mental categories of space, time, person, and animal are blurred. When María Moreno asked her what she thought about feminism, Ocampo replied: "Mi opinión es un aplauso que me hace doler las manos" [My opinion is a round of applause that makes my hands hurt]. "¿Un aplauso que le molesta dispensar?" [An applause that bothers you to give?], questioned Moreno. "¡Por qué no se va al diablo!" [Why don't you go to hell!] was Ocampo's reply. Regarding the female vote in Argentina, Ocampo said, "Confieso que no me acuerdo. Me pareció tan natural, tan evidente, tan justo, que no juzgué que requería una actitud especial" [I confess that I do not remember. It seemed so natural, so evident, so fair, that I did not consider it required a special attitude]. Childhood and adulthood Amícola suggests that Ocampo's intention is to create child characters that aim to demystify the idea of infantile innocence. Amícola proposes the example of confronting children versus adults to create a polarization. Suárez-Hernán also suggests that the children's narrative voice becomes a strategy to generate the ambiguity that is a part of the unreliable narrator; the reader always harbors doubts about the narrator's understanding of the facts as well as their credibility. For Suárez-Hernán, the stories show the asymmetry between the world of adults and the world of children; parents, teachers, and governesses embody the sanctioning institution and are often nefarious figures. Suárez-Hernán considers that women, children, and the poor in Ocampo's work act in a subordinate position dominated by stereotypes. According to Suárez-Hernán, the world of childhood is privileged over adulthood as an appropriate space to subvert social structures; thus, the child's gaze will be the instrument to undermine the structural bases and transgress established limits. However, Suárez-Hernán believes that the powers attributed to the girl and her perversity generate disturbance in the reader who cannot avoid identifying with the adult woman. Themes Ocampo's work has fantastical qualities, like her contemporary Borges. Critics note that Ocampo's writing particularly focused on transformations, such as metamorphosis, doubling, splitting, and fragmenting of the self. Critic Cynthia Duncan, from the University of Tennessee, contends that the fantastical elements concealed latent feminist themes:[Ocampo's] female characters, like Cristina, are not radical, outspoken feminists. They do not overtly criticize their husbands, nor do they rebel in predictable ways. They go about their lives quietly and submissively, until the fantastic intervenes to upset the traditional order that has been imposed on them. It is, perhaps, this aspect of Silvina Ocampo's work which makes it most disquieting to readers, male and female alike.Another critic, Patricia N. Klingenberg, has argued that the "raging, destructive female characters of Ocampo's stories should be viewed as part of her preoccupation with the victimization and revenge of women, children and 'deviants' in her works." Ocampo reportedly said that the judges for Argentina's National Prize for fiction in 1979 adjudged her work "demasiado crueles"—too cruel—for the award. Reflexivity The theme of reflexivity is present in many of Ocampo's works. The concept of reflexivity can be defined, in terms of literal objects, as a representation of " . . . identity and otherness," and as a link with other texts. In her collection of short stories La furia, the repetition of objects such as mirrors, light, glass objects, and clocks is observed. The use of reflected light and the objects that reflect it are found many times throughout the works. Some authors such as María Dolores Rajoy Feijoo interpret these reflective objects, such as mirrors and watches, as vehicles of self-reflexivity, and the modified and reproduced identity, in the fantastic tales of Ocampo: "Instead of seeing the reflected room, I saw something outside in the mirror, a dome, a kind of temple with yellow columns and, deep down, inside some niches in the wall, divinities. I was undoubtedly the victim of an illusion" (Cornelia in front of the mirror). Childhood Childhood is a recurring theme in Ocampo's tales. Although the use of the infantile perspective is something in common with other Latin American authors, Ocampo is distinguished by her perversion of the infantile perspective. Childhood's sense of perversion has led many critics to make psychological connections between her tales and Freudian theories. According to Fiona Joy Mackintosh, Freud's ideas, specifically his ideas about dreams, the taboo, and the polymorphous perversion of children, are some of the key elements that lurk as a ubiquitous harbinger within the lines of text in Ocampo's stories. Ocampo also experiments with the consequences of living in a world separated from adult society in "La raza inextinguible,” but she also explores elements involved in the aging process and alludes that there are positive effects implicit in the characters who mix childhood traits with those of adults. One of her most notable works on the theme of childhood perversion is "El pecado mortal,” which recounts the deception of a girl by a servant. Then the girl makes her first communion without confessing her sin. Some critics have interpreted this story as an intercession of the perversion of childhood, the awakening of sexual identity, and the incorporation of various social classes and the subversion of power that these sexual acts entail. Metamorphosis In many of her stories, Ocampo uses physical and psychological changes (characterized as metamorphosis) to transform many of her characters. These include the transition from people to plants (the human-plant hybridism in "Sabanas de Tierra"), into animals (the human-feline hybridism in "El rival"), into machines (the human-inanimate hybridism “El automóvil”), and in other people (for example, “Amado en el amado”). Ocampo uses gradual changes in her short story "Sabanas de tierra" to highlight the metamorphic process of a gardener in a plant. These changes are typically noted by their transitions in senses and actions, for example, sound, smell, visual changes, and taste. According to Juan Ramón Vélez García, many of these processes of metamorphosis indicate biblical connections in Genesis. Vélez García interprets the transformative features of the characters as a cycle or return, highlighting the biblical phrase “pulvis es et in pulverem reverteris” (Vélez García K.R. 2006). The characters in "Sabanas de tierra" do not have proper names. Ishak Farag Fahim believes that this reflects an attempt to generalize the ideas and worldview that the story seeks to communicate. Legacy Ocampo's own merit as a writer has been overshadowed by her associations with her sister Victoria Ocampo, her husband Adolfo Bioy Casares, and her friend Jorge Luis Borges. In recent years, however, Ocampo's work has been newly translated into English, bringing greater awareness to Ocampo's accomplishments as a writer. Ocampo is buried at La Recoleta Cemetery in Buenos Aires. Selected works Short stories and novellas Viaje olvidado (Buenos Aires: Sur, 1937). Forgotten Journey, trans. by Suzanne Jill Levine and Katie Lateef-Jan (City Lights, 2019). Los que aman, odian (novella with Adolfo Bioy Casares) (Buenos Aires: Emecé, 1946). Where There’s Love, There’s Hate, trans. by Suzanne Jill Levine and Jessica Powell (Melville House, 2013). Autobiografía de Irene (Buenos Aires: Sur, 1948). Autobiography of Irene La furia (Buenos Aires: Sur, 1959). The Fury Las invitadas (Buenos Aires: Losada, 1961). The Guests Los días de la noche (Buenos Aires: Sudamericana, 1970). Days of Night Y así sucesivamente (Barcelona: Tusquets, 1987). And So Forth Cornelia frente al espejo (Barcelona: Tusquets, 1988). Cornelia Before the Mirror Leopoldina's Dream. Selection of 32 stories translated by Daniel Balderston (Penguin, 1988). Thus Were Their Faces (New York Review Books, 2015). Revised and expanded edition of Leopoldina's Dream with ten additional stories. Published in the UK as The Imposter and Other Stories (2021). La torre sin fin (novella) (2007). The Topless Tower, trans. by James Womack (Hesperus Press, 2010). La promesa (novella) (Buenos Aires: Lumen, 2011). The Promise, trans. by Suzanne Jill Levine and Jessica Powell (City Lights, 2019). Poetry Espacios métricos (Buenos Aires: Sur, 1942). Enumeración de la patria (Buenos Aires: Sur, 1942). Los sonetos del jardín (Buenos Aires: Sur, 1946). Poemas de amor desesperado (Buenos Aires: Sudamericana, 1949). Los nombres (Buenos Aires: Emecé, 1953). Los traidores (theatrical piece in verse) (Buenos Aires: Losange, 1956). Lo amargo por dulce (Buenos Aires: Emecé, 1962). Amarillo celeste (Buenos Aires: Losada, 1972). Árboles de Buenos Aires (Buenos Aires: Crea, 1979). Breve Santoral (Buenos Aires: Ediciones de arte Gaglianone, 1985. Silvina Ocampo (New York Review Books, 2015). Selection of poems translated by Jason Weiss. Children's stories El cofre volante (Buenos Aires: Estrada, 1974). El tobogán (Buenos Aires: Estrada, 1975). El caballo alado (Buenos Aires: De la flor, 1976). La naranja maravillosa (Buenos Aires: Sudamericana, 1977). Canto Escolar (Buenos Aires: Fraterna, 1979). Anthologies Antología de la literatura fantástica, Buenos Aires, Sudamericana, 1940. translated as The Book of Fantasy, 1988 Antología poética Argentina, Buenos Aires, Sudamericana, 1941. Pequeña antología, Buenos Aires, Editorial Ene, 1954. El pecado mortal (anthology of relatos), Buenos Aires, Eudeba, 1966. Informe del cielo y del infierno (anthology of relatos), prologue by Edgardo Cozarinsky, Caracas, Monte Ávila, 1970. La continuación y otras páginas, Buenos Aires, Centro Editor de América Latina, 1981. Encuentros con Silvina Ocampo, dialogues with Noemí Ulla, Buenos Aires, Editorial de Belgrano, 1982. Páginas de Silvina Ocampo, selections by the author, prologue by Enrique Pezzoni, Buenos Aires, Editorial Celtia, 1984. Las reglas del secreto (anthology), Fondo de Cultura Económica, 1991. Awards and honors 1945: Premio Municipal de Poesía, for Espacios métricos 1953: Segundo Premio Nacional de Poesía, for Los nombres 1954: Premio Municipal de Literatura 1962: Premio Nacional de Poesía, for Lo amargo por dulce 1988: Premio del Club de los 13, for Cornelia frente al espejo 1992: Gran Premio de Honor de la SADE References External links A Spanish-language page on Ocampo with a good bibliography of works by and about her. Ocampo's papers at Princeton. Ocampo Collection at Notre Dame bengali tanslation silvina ocampo by moom rahman 1903 births 1993 deaths Writers from Buenos Aires Argentine translators Argentine women poets Argentine women novelists Argentine writers in French Burials at La Recoleta Cemetery Argentine feminists 20th-century women writers 20th-century short story writers 20th-century Argentine poets Argentine women short story writers English–Spanish translators French–Spanish translators Italian–Spanish translators
2476158	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D0%BA%D0%B1%D0%B5%D0%BA	Фокбек	Фокбек — громада в Німеччині, розташована в землі Шлезвіг-Гольштейн. Входить до складу району Рендсбург-Екернферде. Центр об'єднання громад Фокбек. Площа — 26,65 км2. Населення становить ос. (станом на ). Примітки Посилання Офіційний сайт Громади Шлезвіг-Гольштейну
15949849	https://en.wikipedia.org/wiki/Luc%C3%A9-sous-Ballon	Lucé-sous-Ballon	Lucé-sous-Ballon (literally Lucé under Ballon) is a commune in the Sarthe department in the region of Pays de la Loire in north-western France. See also Communes of the Sarthe department References Communes of Sarthe
5027995	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B9	Ласкавець довголистий	Ласкавець довголистий (Bupleurum longifolium) — вид квіткових рослин родини окружкових (Apiaceae). Біоморфологічна характеристика Це гола, зелена з сизуватим нальотом, багаторічна рослина 3–100 см заввишки. Листки нероздільні, цілокраї, стеблові листки довгасті або довгасто-яйцеподібні, охоплюють стебло, верхні — серцеподібно-яйцюваті. Квітки від червонувато-жовтих до коричнево-червоних. Плоди завдовжки 4–5 мм, майже чорні. 2n=16. Поширення Європа від Франції до Росії (Німеччина, Швейцарія, Австрія, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Франція, Італія, Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Чорногорія, Сербія та Косово, Албанія, Румунія, Болгарія, Росія, Україна). В Україні вид зростає на гірських луках (полонинах) та скелях — у Карпатах та високогірному поясі (Чивчино-Гринявські гори, гора Трояски, хр. Свидовець, гора Пікуй – В. Бескиди). Примітки довголистий Флора України Флора Європи Рослини, описані 1753
600434	https://en.wikipedia.org/wiki/Chavannes-pr%C3%A8s-Renens	Chavannes-près-Renens	Chavannes-près-Renens is a municipality in the Swiss canton of Vaud, located in the district of Ouest Lausannois. History The eastern part of Chavannes-près-Renens was already inhabited during the time of the Romans. A bronze figurine, an axe, knives and several iron items have been found from that period. From the middle ages until the 18th century it was a rural town focused on agriculture. Chavannes-près-Renens is first mentioned in 1224 as Chavanes. In another document from October 1272 the former bisschop of Lausanne Jean de Cossonay talks about the territory of Chavannes as well as its mills. Geography Chavannes-près-Renens has an area, , of . Of this area, or 23.6% is used for agricultural purposes, while or 9.1% is forested. Of the rest of the land, or 65.5% is settled (buildings or roads), or 2.4% is either rivers or lakes. Of the built up area, industrial buildings made up 4.2% of the total area while housing and buildings made up 27.9% and transportation infrastructure made up 18.2%. while parks, green belts and sports fields made up 14.5%. Out of the forested land, 6.1% of the total land area is heavily forested and 3.0% is covered with orchards or small clusters of trees. Of the agricultural land, 10.3% is used for growing crops and 9.1% is pastures, while 4.2% is used for orchards or vine crops. All the water in the municipality is flowing water. The municipality was part of the Morges District until it was dissolved on 31 August 2006, and Chavannes-près-Renens became part of the new district of Ouest Lausannois. The municipality is located in the industrial region westward of Lausanne. Heraldry The coat of arms of the town consists of an arched bridge and a cherry branch on an argent (silver) and gules (red) background. This coat of arms was adopted in 1905 but got its final form in 1930. The bridge and the background colors represent the bridge in Lausanne under which the inhabitants of Chavannes had to walk in the Middle Ages. The cherries symbolize the importance of orchards for the town at the beginning of the 20th century. A special type of dark cherries, called "Noire de Chavannes" was cultivated during that time. The coat of arms shows red cherries instead of dark ones, probably for aesthetic reasons. Demographics Chavannes-près-Renens has a population of . , 50.7% of the population are resident foreign nationals. Over the last 10 years (1999–2009) the population has changed at a rate of 18.2%. It has changed at a rate of 7.4% due to migration and at a rate of 12% due to births and deaths. Most of the population speaks French (4,454 or 73.5%), with Italian being second most common (387 or 6.4%) and German being third (277 or 4.6%). There is 1 person who speaks Romansh. Of the population in the municipality 861 or about 14.2% were born in Chavannes-près-Renens and lived there in 2000. There were 1,691 or 27.9% who were born in the same canton, while 977 or 16.1% were born somewhere else in Switzerland, and 2,369 or 39.1% were born outside of Switzerland. In there were 37 live births to Swiss citizens and 54 births to non-Swiss citizens, and in same time span there were 24 deaths of Swiss citizens and 6 non-Swiss citizen deaths. Ignoring immigration and emigration, the population of Swiss citizens increased by 13 while the foreign population increased by 48. There were 9 Swiss men who emigrated from Switzerland and 10 Swiss women who immigrated back to Switzerland. At the same time, there were 96 non-Swiss men and 78 non-Swiss women who immigrated from another country to Switzerland. The total Swiss population change in 2008 (from all sources, including moves across municipal borders) was an increase of 101 and the non-Swiss population increased by 109 people. This represents a population growth rate of 3.3%. The age distribution, , in Chavannes-près-Renens is; 905 children or 13.7% of the population are between 0 and 9 years old and 748 teenagers or 11.3% are between 10 and 19. Of the adult population, 1,140 people or 17.3% of the population are between 20 and 29 years old. 1,151 people or 17.4% are between 30 and 39, 922 people or 14.0% are between 40 and 49, and 670 people or 10.2% are between 50 and 59. The senior population distribution is 580 people or 8.8% of the population are between 60 and 69 years old, 307 people or 4.7% are between 70 and 79, there are 155 people or 2.3% who are between 80 and 89, and there are 19 people or 0.3% who are 90 and older. , there were 2,729 people who were single and never married in the municipality. There were 2,778 married individuals, 207 widows or widowers and 349 individuals who are divorced. , there were 2,611 private households in the municipality, and an average of 2.2 persons per household. There were 932 households that consist of only one person and 131 households with five or more people. Out of a total of 2,671 households that answered this question, 34.9% were households made up of just one person and there were 9 adults who lived with their parents. Of the rest of the households, there are 658 married couples without children, 767 married couples with children. There were 152 single parents with a child or children. There were 93 households that were made up of unrelated people and 60 households that were made up of some sort of institution or another collective housing. there were 66 single family homes (or 25.8% of the total) out of a total of 256 inhabited buildings. There were 108 multi-family buildings (42.2%), along with 61 multi-purpose buildings that were mostly used for housing (23.8%) and 21 other use buildings (commercial or industrial) that also had some housing (8.2%). Of the single family homes 23 were built before 1919. The greatest number of single family homes (27) were built between 1919 and 1945. The most multi-family homes (26) were built before 1919 and the next most (23) were built between 1971 and 1980. there were 2,824 apartments in the municipality. The most common apartment size was 3 rooms of which there were 1,138. There were 228 single room apartments and 209 apartments with five or more rooms. Of these apartments, a total of 2,603 apartments (92.2% of the total) were permanently occupied, while 134 apartments (4.7%) were seasonally occupied and 87 apartments (3.1%) were empty. , the construction rate of new housing units was 0.3 new units per 1000 residents. The vacancy rate for the municipality, , was 0.16%. The historical population is given in the following chart: Heritage sites of national significance The Cantonal Archives of Vaud in Chavannes-près-Renens is listed as a Swiss heritage site of national significance. Politics In the 2007 federal election the most popular party was the SP which received 31.36% of the vote. The next three most popular parties were the SVP (23.07%), the Green Party (13.31%) and the FDP (9.27%). In the federal election, a total of 924 votes were cast, and the voter turnout was 37.7%. Economy , Chavannes-près-Renens had an unemployment rate of 6.6%. , there were 2 people employed in the primary economic sector and about 1 business involved in this sector. 151 people were employed in the secondary sector and there were 30 businesses in this sector. 2,684 people were employed in the tertiary sector, with 152 businesses in this sector. There were 3,080 residents of the municipality who were employed in some capacity, of which females made up 42.5% of the workforce. the total number of full-time equivalent jobs was 2,060. The number of jobs in the primary sector was 1, all of which were in agriculture. The number of jobs in the secondary sector was 142 of which 46 or (32.4%) were in manufacturing and 96 (67.6%) were in construction. The number of jobs in the tertiary sector was 1,917. In the tertiary sector; 373 or 19.5% were in wholesale or retail sales or the repair of motor vehicles, 14 or 0.7% were in the movement and storage of goods, 61 or 3.2% were in a hotel or restaurant, 9 or 0.5% were in the information industry, 2 or 0.1% were the insurance or financial industry, 94 or 4.9% were technical professionals or scientists, 878 or 45.8% were in education and 49 or 2.6% were in health care. , there were 1,180 workers who commuted into the municipality and 2,659 workers who commuted away. The municipality is a net exporter of workers, with about 2.3 workers leaving the municipality for every one entering. About 1.4% of the workforce coming into Chavannes-près-Renens are coming from outside Switzerland. Of the working population, 31.5% used public transportation to get to work, and 49.5% used a private car. Religion From the , 2,481 or 40.9% were Roman Catholic, while 1,440 or 23.8% belonged to the Swiss Reformed Church. Of the rest of the population, there were 166 members of an Orthodox church (or about 2.74% of the population), there were 5 individuals (or about 0.08% of the population) who belonged to the Christian Catholic Church, and there were 262 individuals (or about 4.32% of the population) who belonged to another Christian church. There were 9 individuals (or about 0.15% of the population) who were Jewish, and 576 (or about 9.50% of the population) who were Islamic. There were 26 individuals who were Buddhist, 37 individuals who were Hindu and 9 individuals who belonged to another church. 834 (or about 13.76% of the population) belonged to no church, are agnostic or atheist, and 345 individuals (or about 5.69% of the population) did not answer the question. Education In Chavannes-près-Renens about 2,017 or (33.3%) of the population have completed non-mandatory upper secondary education, and 730 or (12.0%) have completed additional higher education (either university or a Fachhochschule). Of the 730 who completed tertiary schooling, 31.1% were Swiss men, 20.8% were Swiss women, 29.6% were non-Swiss men and 18.5% were non-Swiss women. In the 2009/2010 school year there were a total of 876 students in the Chavannes-près-Renens school district. In the Vaud cantonal school system, two years of non-obligatory pre-school are provided by the political districts. During the school year, the political district provided pre-school care for a total of 803 children of which 502 children (62.5%) received subsidized pre-school care. The canton's primary school program requires students to attend for four years. There were 513 students in the municipal primary school program. The obligatory lower secondary school program lasts for six years and there were 345 students in those schools. There were also 18 students who were home schooled or attended another non-traditional school. , there were 540 students in Chavannes-près-Renens who came from another municipality, while 575 residents attended schools outside the municipality. Famous people linked to the municipality Roger Federer - Swiss professional tennis player born in 1981 - attended secondary school at the Collège de la Planta (1995-1997) as part of a two-year sports-study program organized by Swiss Tennis Sergei Aschwanden - Swiss professional judoka born in 1975 - also attended the Collège de la Planta in his teens. References External links Official site
831758	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%BA%D1%83%D1%80	Годонкур	Годонкур, Ґодонкур — муніципалітет у Франції, у регіоні Гранд-Ест, департамент Вогези. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 280 км на схід від Парижа, 130 км на південь від Меца, 45 км на південний захід від Епіналя. Історія До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Лотарингія. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Гранд-Ест. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка У 2010 році в муніципалітеті числилось 60 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 132,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача Сусідні муніципалітети Галерея зображень Посилання Годонкур на сайті французького Національного інституту географії Див. також Список муніципалітетів департаменту Вогези Примітки Муніципалітети департаменту Вогези
44632996	https://en.wikipedia.org/wiki/Ihor%20Zhdanov	Ihor Zhdanov	Ihor Zhdanov Ihor Oleksandrovych Zhdanov (29 December 1967) is a Ukrainian politician who served as the Minister of Youth and Sports in both the Yatsenyuk Government and in the Groysman Government. Zhdanov is also the president of the Open Politics analytical center. Biography He was elected to the Ukrainian Parliament in 2014 as a member of the Fatherland party. When Fatherland left the Yatsenyuk Government on 17 February 2016, Zhdanov refused to resign and was subsequently expelled from Fatherland. However, he retained his position in the Groysman Government, which was installed on 14 April 2016. He continued to serve as a minister until the Honcharuk government was established on 29 August 2019. References 1967 births Living people Politicians from Vinnytsia Taras Shevchenko National University of Kyiv alumni Ukrainian political scientists Eighth convocation members of the Verkhovna Rada Youth and sport ministers of Ukraine Our Ukraine (political party) politicians Batkivshchyna politicians People's Front (Ukraine) politicians People of the Euromaidan
15951192	https://en.wikipedia.org/wiki/Romagne%2C%20Vienne	Romagne, Vienne	Romagne, Vienne Romagne is a commune in the Vienne department in the Nouvelle-Aquitaine region in western France. See also Communes of the Vienne department La Vallée des Singes References Communes of Vienne (department)
36944926	https://en.wikipedia.org/wiki/German%20submarine%20U-385	German submarine U-385	German submarine U-385 was a Type VIIC U-boat of Nazi Germany's Kriegsmarine during World War II. She carried out two patrols. She did not sink or damage any ships. She was sunk by a British warship and an Australian aircraft in the Bay of Biscay on 11 August 1944. Design German Type VIIC submarines were preceded by the shorter Type VIIB submarines. U-385 had a displacement of when at the surface and while submerged. She had a total length of , a pressure hull length of , a beam of , a height of , and a draught of . The submarine was powered by two Germaniawerft F46 four-stroke, six-cylinder supercharged diesel engines producing a total of for use while surfaced, two Garbe, Lahmeyer & Co. RP 137/c double-acting electric motors producing a total of for use while submerged. She had two shafts and two propellers. The boat was capable of operating at depths of up to . The submarine had a maximum surface speed of and a maximum submerged speed of . When submerged, the boat could operate for at ; when surfaced, she could travel at . U-385 was fitted with five torpedo tubes (four fitted at the bow and one at the stern), fourteen torpedoes, one SK C/35 naval gun, 220 rounds, and two twin C/30 anti-aircraft guns. The boat had a complement of between forty-four and sixty. Service history The submarine was laid down on 16 May 1941 at the Howaldtswerke yard at Kiel as yard number 16, launched on 8 July 1942 and commissioned on 29 August under the command of Kapitänleutnant Hans-Guido Valenter. She served with the 5th U-boat Flotilla from 29 August 1942 and the 6th flotilla from 1 March 1944. The boat was moved from Kiel to Marviken in March 1944. First patrol U-385s first patrol took her from Marviken to St. Nazaire, in occupied France via the gap between Iceland and the Faroe Islands. Second patrol and loss The boat left St. Nazaire on 9 August 1944. On the 11th, whilst still in the Bay of Biscay, she was sunk by depth charges dropped by an Australian Sunderland flying boat of No. 461 Squadron RAAF (captained by pilot officer Ivan Southall) and the British sloop captained by Cdr. NW Duck. One man died in the U-boat; there were 42 survivors. References Bibliography External links German Type VIIC submarines U-boats commissioned in 1942 U-boats sunk in 1944 U-boats sunk by Australian aircraft U-boats sunk by British warships U-boats sunk by depth charges 1942 ships Ships built in Kiel World War II submarines of Germany World War II shipwrecks in the Atlantic Ocean Maritime incidents in August 1944
3451159	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%B0%D0%B1%27%D1%94%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29	Тураб'єво (Владимирська область)	Тураб'єво (Владимирська область) Тураб'єво — село у Юр'єв-Польському районі Владимирської області Російської Федерації. Входить до складу муніципального утворення Красносельське сільське поселення. Населення становить 0 осіб (2010). Історія Село розташоване на землях фіно-угорського народу мещери. Від 10 квітня 1929 року належить до Юр'єв-Польського району, утвореного спочатку у складі Александровського округу Івановської промислової області з частини Юр'єв-Польського повіту Владимирської губернії. Від 1944 року в складі Владимирської області. Згідно із законом від 11 травня 2005 року входить до складу муніципального утворення Красносельське сільське поселення. Населення Примітки Села Владимирської області Населені пункти Юр'єв-Польського району
3167761	https://uk.wikipedia.org/wiki/Dubai%20Duty%20Free%20Women%27s%20Open%202003%2C%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4	Dubai Duty Free Women's Open 2003, парний розряд	Dubai Duty Free Women's Open 2003, парний розряд Барбара Ріттнер і Марія Венто-Кабчі були чинними чемпіонками, але цього разу Ріттнер не брала участі. Венто-Кабчі грала в парі з Анжелік Віджайя, але в півфіналі їх перемогли Світлана Кузнецова і Мартіна Навратілова. Світлана Кузнецова і Мартіна Навратілова виграли титул, у фіналі перемігши пару Кара Блек і Олена Лиховцева з рахунком 6–3, 7–6(9–7). Сіяні пари Сітка Посилання Main and Qualifying Draws Dubai Tennis Championships and Duty Free Women's Open 2003 Тур WTA 2003
1965008	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B0%20%D0%B3%D1%96%D0%BC%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%202000%20%E2%80%94%20%D0%B0%D0%B1%D1%81%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%82%D0%BD%D0%B0%20%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%88%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C%20%28%D1%87%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%B8%29	Спортивна гімнастика на літніх Олімпійських іграх 2000 — абсолютна першість (чоловіки)	Спортивна гімнастика на літніх Олімпійських іграх 2000 — абсолютна першість (чоловіки) Фінал змагань у абсолютній першості серед чоловіків у рамках турніру зі спортивної гімнастики на літніх Олімпійських іграх 2000 року відбувся 20 вересня 2000 року. Призери Фінал Посилання Результати на sports-reference.com
4846892	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D0%BC%20%D0%93%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81	Вільям Говерс	Вільям Говерс Сер Вільям Говерс, M.D., F.R.C.P., F.R.S. — британський невролог, відомий описом багатьох патологічних станів, синдромів і симптомів. Британський невролог Макдональд Крітчлі в 1949 році назвав його як «ймовірно, найкращого клінічного невролога усіх часів». Був видатним членом групи британських клінічних неврологів, які в другій половині XIX століття провели важливі дослідження фізіології та патології нервової системи. Говерс винайшов гемоглобінометр у 1878 році. У 1880 році описав поверхневий передньолатеральний фасцикуліт спинного мозку. У 1881 році зробив класичний опис епілепсії. Також був одним із перших, хто визнав важливість офтальмоскопа у діагностиці захворювань нервової системи. Біографія Говерс здобув освіту в школі Крайстчерч, Оксфорд, і був учнем доктора Сімпсона, практикуючого лікаря в Коггесголлі, Ессекс. Потім він пішов до лікарні Університетського коледжу в Лондоні, отримавши кваліфікацію M.R.C.S. У 1867 році став домашнім лікарем і особистим секретарем свого вчителя сера Вільяма Дженнера. Говерс отримав бакалаврський навчальний ступінь у 1869 році. Його інтелектуальний блиск був очевидним уже на цьому етапі, і він був нагороджений золотими медалями за свої наукові зусилля. У 1870 році йому присуджено ступінь доктора медицини з відзнакою. Став медичним реєстратором, а в 1873 році — асистентом у Національній лікарні для паралізованих та епілептиків, а також у лікарні Університетського коледжу в 1872 році. Більшу частину професійного життя Говерс провів у лікарні Університетського коледжу, де розвинув надзвичайну спостережливість, особисті навички навчання та вміння писати, якими він був відомий, і де зрештою став професором клінічної медицини, будучи головним лікарем з 1883 року. Став членом Королівського коледжу лікарів у 1879 році та членом Лондонського королівського товариства у 1887 році. Через роботу в лікарні Університетського коледжу він відмовився від дослідницької діяльності в 1888 році. Говерс був посвячений у лицарі в 1897 році, під час Діамантового ювілею королеви Вікторії. Разом із сером Віктором Горслі він першим успішно видалив пухлину спинного мозку. Говерс одружився з Мері Бейнс із Лідса в 1875 році, і у пари було четверо дітей. Він говорив: «У теперішньому стані моєї необізнаності здається кориснішим збирати факти, ніж формулювати гіпотези». «Енергія Всесвіту — це лише вічний рух». Починаючи з 1890-х років його здоров'я швидко погіршувалося через надмірну роботу. І він, і його дружина захворіли на запалення легенів у 1913 році, від якого Мері померла. Говерс помер через два роки, у 1915 році. Йому було 70 років. Творчість У 1880 році він опублікував «Діагностику захворювань спинного мозку», яка була елегантною демонстрацією зв'язку між анатомією, фізіологією та симптомами пацієнта. Ця книга містила опис пучка нервових волокон у спинному мозку, який називається передньолатеральним пучком і пізніше був описаний Бехтерєвим, який назвав його трактом Говерса. Спочатку робота була передана в 1877 році Медичному товариству Вулвергемптона. Це чудовий приклад кропіткої науковості, яка характеризує всі його твори. У 1886—1888 роках Говерс опублікував свій «Посібник із хвороб нервової системи» у двох томах. Цей підручник раніше називався «Біблія і неврологія» і є шедевром, проілюстрованим його рукою. Це також стосується його посібника та атласу медичної офтальмології (1879). Його роботи викликають захоплення майже так само за їхню ясність і організацію, як і за зміст. Говерс був художником і гравером зі значними здібностями, чиї картини демонструвалися в Королівській академії мистецтв. Він був рішучим прихильником використання стенографії, а сам — чудовим стенографістом, який використовував стенографію для всіх своїх записів своїх пацієнтів і заснував Товариство медичної стенографії. Одна історія, яку розповіли про нього пізніше, полягала в тому, що він схопив абсолютно незнайомого молодика на вулиці й сказав: «Молодий чоловіче, ти пишеш скоромовкою?», на що шокований чоловік відповів: «Ні, не пишу», після чого Говерс опустив руку, сказавши: «Ти дурень і зазнаєш невдачі в житті». Потім він різко сів назад у свою карету. Основні твори Athetosis and posthemiplegic disorders of movement. Medico-Chirurgical Transactions, London, 1876. / Атетоз і постгеміплегічні розлади рухів. The state of the arteries in Bright's disease. British Medical Journal, London, 1876, 2: 743—745. / Стан артерій при хворобі Брайта. The changes in the nerve centres in hydrophobia. Pathological Transactions, 1877. / Зміни нервових центрів при сказі. Manual and Atlas of Medical Ophthalmoscopy. London, 1879; 2nd edition, 1882. / Посібник і атлас з медичної офтальмоскопії. Syphilitic neuroses. British Medical Journal, London, 1879. / Сифілітичні неврози. Pseudohypertrophic muscular paralysis. 1879. / Псевдогіпертрофічний м'язовий параліч. An apparatus for the clinical estimation of haemoglobin. Transactions of the Clinical Society of London, 1879, 12: 64-67. / Апарат для клінічного визначення гемоглобіну. The diagnosis of diseases of the spinal cord etc. London, J. & A. Churchill, 1880 / Діагностика хвороб спіральної хорди. Медичні об'єкти, які названо на його честь Панатрофія Говерса — захворювання, при якому на спині, сідницях, стегнах або руках з'являються чітко визначені ділянки атрофії шкіри зі зникненням підшкірної клітковини протягом кількох тижнів без ознак запалення. Переважає у жінок, з появою на другому-четвертому десятиліттях. Етіологія невідома. Птоз Говерса — нахилення голови вперед при прямому положенні виявляє птоз. Буває при бічному аміотрофічному склерозі, поліомієліті, цервікальній мієлопатії та деяких інших станах. Розчин Говерса — розведення сульфату натрію та оцтової кислоти для підрахунку еритроцитів в лабораторному дослідженні Симптом Говерса — симптом деяких неврологічних хвороб, наявність м'язової дистрофії з дитинства. Синдром Говерса II — нерегулярне звуження зіниці як рання ознака tabes dorsalis. Синдром Говерса III — характеризується нападами парестезії, диспное, прекардіальним дискомфортом у вигляді болю або серцебиття, пригніченим пульсом, блідістю, судомами, а також відчуттям страху. Синдром Говерса—Веландер — тип м’язової дистрофії, який спостерігається у Швеції, іноді в інших регіонах. Починається парезом і атрофією м'язів-розгиначів і дрібних м'язів дистального відділу кінцівок і поширюється проксимально. Тракт Говерса — передній спинно-мозочковий шлях, який утворений волокнами задніх корінців бічних шляхів спинного мозку, які доходять до мозочка через верхню ніжку. Феномен Говерса — клінічна ознака ішіасу. Пасивне тильне згинання стопи зумовлює біль по ходу сідничного нерва (n. ischiadicus). Примітки Джерела «Sir William Gowers, M.d., F.r.c.p., F.r.s». BMJ. 1 (2836): 828—830. 1915. doi:10.1136/bmj.1.2836.828. PMC 2302364 Whonamedit? Sir William Richard Gowers Британські медики Люди, на честь яких названо об'єкти медичної діагностики та лікування Неврологи Англійські винахідники Педіатри Дослідники сказу
1215204	https://uk.wikipedia.org/wiki/28004%20%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B2%D0%B0	28004 Теракава	28004 Теракава (28004 Terakawa) — астероїд головного поясу, відкритий 2 грудня 1997 року. Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,287. Названо на честь Теракави (теракава). Примітки Див. також Список астероїдів (28001-28100) Посилання Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net Астрономічні об'єкти, відкриті 1997 Головний пояс астероїдів Астрономічні об'єкти, відкриті Макіо Акіямою
2682908	https://en.wikipedia.org/wiki/Rvachev%20function	Rvachev function	Rvachev function In mathematics, an R-function, or Rvachev function, is a real-valued function whose sign does not change if none of the signs of its arguments change; that is, its sign is determined solely by the signs of its arguments. Interpreting positive values as true and negative values as false, an R-function is transformed into a "companion" Boolean function (the two functions are called friends). For instance, the R-function ƒ(x, y) = min(x, y) is one possible friend of the logical conjunction (AND). R-functions are used in computer graphics and geometric modeling in the context of implicit surfaces and the function representation. They also appear in certain boundary-value problems, and are also popular in certain artificial intelligence applications, where they are used in pattern recognition. R-functions were first proposed by in 1963, though the name, "R-functions", was given later on by Ekaterina L. Rvacheva-Yushchenko, in memory of their father, Logvin Fedorovich Rvachev. See also Function representation Slesarenko function (S-function) Notes References Meshfree Modeling and Analysis, R-Functions (University of Wisconsin) Pattern Recognition Methods Based on Rvachev Functions (Purdue University) Shape Modeling and Computer Graphics with Real Functions Non-classical logic Real analysis Types of functions
21329854	https://en.wikipedia.org/wiki/Helena%20Kurcewicz%C3%B3wna	Helena Kurcewiczówna	Helena Kurcewiczówna Helena Kurcewicz (full name: Helena Kurcewiczówna-Bułyha, later Skrzetuska) is a fictional character appearing in the novel With Fire and Sword by Henryk Sienkiewicz as the main female protagonist. She is also mentioned in The Deluge and in Colonel Wolodyjowski. Helena is a beautiful orphaned princess living with her aunt and cousins in Rozłogi. Jan Skrzetuski falls in love with her and vies for her hand against the Cossack colonel Bohun to whom she was promised. In the 1999 film, she is portrayed by Izabella Scorupco. Story Helena was born in 1630. Her mother died in childbirth. Her father, prince Wasyl Kurcewicz Bułyha, was the master of Rozłogi and served prince Michał Wiśniowiecki. In 1634, he was charged of treason and forced to leave the country. Since then nobody heard of him, he probably soon died. Few years later he was cleared of the charge. Helena was raised by her uncle, Konstantyn. She grew in Rozłogi with her five cousins. After Konstantyn's death, his wife looked after Helena. As it turned out, she cared more for Wasyl's fortune than for the young orphan. Helena soon became completely dominated by her aunt who regarded herself the mistress of Rozłogi, even though Helena was its legal owner. In the meantime the old princess' sons became friends with Bohun. The young Cossack fell in love with Helena but she didn't return his feelings. She was afraid of his cruelty and quick temper since he once killed a man in her presence. Bohun asked the Kurcewiczs for Helena's hand in marriage, promising to waive the right to Helena's dowry (Rozłogi). Driven by her greed, the widow accepted his proposal. In 1648, Helena met Polish lieutenant Jan Skrzetuski and they fell in love with each other. Skrzetuski threatened the Kurcewiczs and forced them to promise Helena's hand to him. Bohun soon discovered the old princess' betrayal. In the company of Onufry Zagłoba, he rushed to Rozłogi, intending to take revenge. During the fight, the widow and her two sons were killed. Zagłoba, seeing Bohun's cruelty, decided to save Helena from him. They managed to escape from Rozłogi but Bohun almost immediately set off in pursuit of them. For many weeks Zagłoba and Helena wandered the country at war. They finally managed to get to Bar, where Helena was supposed to be safe from pursuit. Bar, however, was soon captured by Cossacks led by Bohun. At the sight of him, Helena stabbed herself with a knife. Bohun took the wounded girl to the ravine on the river Dniester in order to hide her. He put Helena in the Devil's Valley, in the care of his friend - witch Horpyna and left to the war. Thanks to information from Rzędzian, Skrzetuski's friends (Zagłoba, Wołodyjowski and Rzędzian) found Helena and freed her. On their way back they had to divide into two groups because of Tartars' attack. Rzędzian and Helena escaped to Zamość. After the Siege of Zbarazh and signing the treaty with Cossacks, Helena finally reunited with her beloved Skrzetuski. They soon went to Lviv to get married. In next parts of the Trilogy ("The Deluge" and "Colonel Wolodyjowski") Helena is mentioned sporadically. She is a happy wife and mother. She has twelve sons and in 1672 her first daughter was born. Description Helena is described as an extraordinarily beautiful woman. She has dark eyes and long black hair, usually in two braids. She makes a big impression on many men. She is loved by Bohun and Skrzetuski, even Wołodyjowski becomes slightly infatuated with her. In "The Deluge" she is well known for her beauty, enough to make Bogusław Radziwiłł plan to abduct her. He was confused also because there looked upon him from under a marten-skin hood eyes such as he had never seen in his life,—black, satinlike, liquid, full of life and fire,— near which the eyes of Anusia Borzobogata would be as a tallow candle before a torch. Above those eyes dark velvety brows were defined in two delicate arches; her blushing face bloomed like the most beautiful flower, and through her slightly opened lips of raspberry hue were seen teeth like pearls, and from under her hood flowed out rich dark tresses. While escaping from Bohun's pursuit, she was forced to having her braids cut in order to disguise as a man. At the beginning of the novel, Helena is shy and dominated by her aunt. In spite of being surrounded by crude people since childhood, she is good-natured and sensitive. She has a strong, trusting faith in God. She quickly falls in love with Skrzetuski and is sure of her feelings for him. As a noblewoman, she is brave and very proud. She treasures her honor above all else, she is even ready to commit a suicide to avoid disgrace. She deeply loves Skrzetuski and is faithful to him. References Characters in novels of the 19th century Fictional princesses Fictional Ukrainian people Literary characters introduced in 1884 Orphan characters in literature Sienkiewicz's Trilogy Fictional characters from the 17th century
24113737	https://en.wikipedia.org/wiki/Had%20It%20All	Had It All	Had It All "Had It All" is the first single from American singer Katharine McPhee's second studio album, Unbroken, which was released on January 5, 2010. The song was first released to McPhee's Myspace page and iTunes on August 25, 2009 and then to AC and Hot AC radio on September 21, 2009. The mid-tempo pop rock song was written by David Hodges, Mitch Allan, and Kara DioGuardi. McPhee describes the song as being about "a girl that went out to look for a different love and thought that she could find something better and realized at the end 'Wow, I really had it all.'" She also says the song is very much upbeat and with a "positive vibe to it." Hodges, Allan, and Dioguardi also recorded a live demo version, which can be viewed on YouTube. Critical reception The song has been received with generally positive reviews. Katie Hasty from Hitfix described the song as "warm, percussive but not dancey, and a little bit more soulful than sultry," and commented on its country-crossover appeal, adding "If there was pedal steel and a twang in the back of her throat, this would be a modern country hit." Reviewers at Idol Live repeated the praises and commented on the "indie vibes the got from the song, saying that "her vocals glide seamlessly." They commented especially on the bridge, saying that she "harkens back to her days on 'Idol' with a building, billowing high note that carries through the song's remainder, and finally settles on a crisp, calm finale." Charts "Had It All" has sold 25,000 copies to date in the United States. Music video The music video for "Had It All" was filmed in Saugus, California on August 19 by Cyril Guyot. There were several different looks for McPhee during the filming for the music video. Scenes filmed include McPhee in a tight black dress leaning against a white backdrop with her hair slicked back. Others have been seen with McPhee in different outfits with straight hair in a desert-like area. The video premiered on Yahoo Music on October 13, 2009. References External links 2009 singles Katharine McPhee songs Songs written by Kara DioGuardi Songs written by David Hodges Songs written by Mitch Allan Verve Forecast Records singles 2009 songs
3989574	https://en.wikipedia.org/wiki/Janko%20Prunk	Janko Prunk	Janko Prunk (born 30 December 1942) is a Slovenian historian of modern history. He has published articles and monographs on analytical politology, modern history, the genesis of modern political formations, and the history of social and political philosophy in Slovenia. He has also written on the history of political movements in Europe from the end of the 18th century until today, especially about Slovene Christian socialism and the history of Slovenian national questions. Biography Prunk was born in the small settlement of Loka pri Zidanem Mostu (part of the municipality of Sevnica), in central Slovenia, which was then the German-occupied Slovenian Styria. Prunk started going to primary school in his birthplace. After fourth grade, he shifted to the school in nearby Radeče. He continued his secondary education at Gymnasium in Celje. Graduating from history and sociology at the University of Ljubljana in 1966. He was recruited into Yugoslav People's Army in Sisak, Socialist Republic of Croatia in the years 1966/67. He obtained his master's degree from University of Ljubljana in 1972. In 1976, he obtained his PhD with a thesis on Slovenian Christian Socialist movement 1918-1941, which was still a controversial topic at that time. Prunk was awarded scholarships by the Alexander von Humboldt Foundation. He worked as a researcher and visiting professor at the University of Freiburg in 1984/1985 and 1994/1995, and in 1988/1989 at the University of Cologne. From 1966 to 1995, he worked at the Institute for modern history in Ljubljana. Until his retirement in 2013 he worked as professor at the Faculty of Social Sciences of the University of Ljubljana. Prunk is a member of Leibniz Institute of European History in Mainz, and a senior member of the Center for European Integration Studies in Bonn. Politics Prunk has been actively involved in politics. As an early admirer of Jože Pučnik, Prunk joined the Democratic Opposition of Slovenia after the democratization of Slovenia. He was an active member of the Slovenian Democratic Party (known as Slovenian Social Democratic Party between 1989 and 2003). Between 1992 and 1993, Prunk served as Minister for Slovenes outside Slovenia and National Minorities in Slovenia in the first coalition cabinet of Janez Drnovšek. After 1994, Prunk withdrew from politics for over a decade. Before the parliamentary elections of 2004, he campaigned for the Slovenian Democratic Party. In 2005, he was appointed by the Foreign Minister Dimitrij Rupel, as president of the Slovene-Croatian Historical Commission, formed by the Government of the two countries, to shed light on the history of the relations between them. Between 2004 and 2008, he served as chairman of the Slovenian Democratic Party's internal Committee for Education Policies. He resigned in 2008 because of disagreements over the Government's policy favoring private universities. After the split with the party, he became very critical of the then Prime Minister Janez Janša, whom he accused of being a "liberal with an authoritative touch, who aspires at becoming a Slovenian Piłsudski". After the parliamentary elections of 2008, Prunk explained his disappointment with the Slovenian Democratic Party as a consequence of its neo-liberal turn. In Prunk's opinion, the party turned its back to the ideals of welfare state held by its founding father Jože Pučnik. Prunk also criticised the charismatic type of leadership of the party's president Janez Janša, stating that the party would most probably collapse if Janša resigned. Honors and awards 1999: Ambassador of the Republic of Slovenia in science award. 2016: Sigmund Zois award for superior achievement, for scientific monography Zgodovina Evrope v dobi racionalistične civilizacije 1775-2015 (History of Europe in the era of rationalist civilisation 1775-2015). Selected publications Prunk has written over 500 specialized articles and books, since 1966. His book, A brief history of Slovenia: Historical background of the Republic of Slovenia is one of the most comprehensive works on modern Slovenian history. Bibliography See also History of Slovenia References External links University of Ljubljana alumni Academic staff of the University of Ljubljana Academic staff of the University of Cologne Academic staff of the University of Freiburg Historians of Europe Historians of the Balkans 20th-century Slovenian historians Slovenian journalists 20th-century Slovenian philosophers Slovenian sociologists Slovenian Democratic Party politicians Slovenian expatriates in Germany People from the Municipality of Sevnica 1942 births Living people Slovenian anti-communists 21st-century Slovenian historians Slovenian translators 21st-century Slovenian philosophers
3107161	https://uk.wikipedia.org/wiki/V%20%D0%92%D1%81%D0%B5%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%27%D1%97%D0%B7%D0%B4%20%D0%A0%D0%B0%D0%B4	V Всеукраїнський з'їзд Рад	V Всеукраїнський з'їзд Рад —Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, який відбувся в Харкові 25 лютого — 3 березня 1921 року. На З'їзд прибули 1050 делегатів (у тому числі 841 з ухвальним голосом), серед них 851 комуніст. Порядок денний 1) загальна доповідь Уряду УСРР; 2) про господарське будівництво; 3) про електрифікацію України; 4) про організацію праці; 5) про відбудову транспорту; 6) продовольче питання; 7) земельне питання; 8) про організацію народної освіти; 9) про радянське будівництво; 10) про ратифікацію союзного робітничо-селянського договору між РРФСР і УСРР; Результат З усіх питань прийнято відповідні постанови, зокрема першочерговим завданням було визначено відбудову вугільної і металургійної промисловості, визначено конкретні заходи щодо електрифікації республіки, впорядкування землекористування тощо. Особливу увагу З'їзд звернув на необхідність залучення трудящих до участі в роботі Рад. З'їзд одностайно ратифікував союзний робітничо-селянський договір ніж РРФСР і УСРР. Також на З'їзді було започатковано Орден Трудового Червоного Прапора УСРР. На з'їзді було обрано ВУЦВК у складі 155 членів і 55 кандидатів. Джерела та література П'ЯТИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З'ЇЗД РАД Українська Радянська Енциклопедія Съезды Советов в документах, 1917 — 1936 гг., т. 2. М., 1960; История государства и права Украинской ССР. К., 1976. Історія України 1917—1991 1921 в Україні Всеукраїнські з'їзди рад
314902	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0	Терлівка	Терлівка — село в Україні, в Летичівській селищній громаді Хмельницького району Хмельницької області. Населення становить 363 осіб. Історія 12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 727-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Хмельницької області», увійшло до складу Летичівської селищної громади. 17 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Летичівського району, село увійшло до складу Хмельницького району. Примітки Посилання Погода в селі Терлівка Села Хмельницької області Населені пункти Хмельницького району
1947710	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%BA%D0%B8%20%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%96	Наголоватки верболисті	Наголоватки верболисті, юринея верболиста (Jurinea salicifolia) — вид рослин роду наголоватки. Ботанічний опис Багаторічна рослина висотою 30–70 см. Суцвіття — кошики, обгортки прямі або трохи зігнуті, зовнішні та внутрішні листочки трохи вкорочені. Листки цілокраї або перисторозсічені на широколанцетні частки. Плід — сім'янка довжиною 5–6 мм. Цвіте у липні-серпні. Поширення в Україні Вид зустрічається у Правобережному лісостепу та спорадично у степу. Росте на степових та кам'янистих схилах. Примітки Посилання Юринея верболиста Джерела верболистаі Флора України Рослини, описані 1868
22888547	https://en.wikipedia.org/wiki/John%20Wall	John Wall	John Wall Johnathan Hildred Wall Jr. (born September 6, 1990) is an American professional basketball player who last played for the Los Angeles Clippers of the National Basketball Association (NBA). A Raleigh, North Carolina native, Wall was chosen with the first overall pick of the 2010 NBA draft by the Washington Wizards after playing one year of college basketball for the Kentucky Wildcats. Wall, who plays the point guard position, was a five-time NBA All-Star from 2014 to 2018 and was named to the All-NBA Team in 2017. However, he experienced multiple injuries in 2019 and missed more than two years of basketball before being traded to the Houston Rockets in December 2020. After two seasons with the Rockets he joined the Clippers via free agency in the 2022 off-season before being dealt back to the Rockets with whom he reached a buyout in February 2023. Early life Wall was born on September 6, 1990, to Frances Pulley and John Carroll Wall Sr. When he was a year old, his father, who had previously served time in prison for second-degree murder, was convicted of armed robbery. Wall Sr. was released from prison on August 24, 1999, but died of liver cancer a month later at age 52. Wall's older half-brother, John Carroll Wall Jr., promised at their father's funeral to take care of the family, but was incarcerated the next year and released in 2018. Throughout Wall's childhood, his mother worked multiple jobs to support him, his sister, Cierra, and his half-sister, Tonya. The death of his father caused Wall to frequently reject the authority of adults and act up, occasionally fighting, mostly in middle school. He was cited for breaking and entering as a teenager. Wall played for two AAU basketball teams, first Garner Road and then D-One Sports. High school career Wall played his first two years of high school basketball at Garner Magnet High School in Garner, North Carolina. After his second season, his family moved to Raleigh, where he repeated his sophomore year. Despite having a very impressive tryout, Wall was cut from the school's varsity team for attitude-related issues. For this reason, he transferred to Word of God Christian Academy, also in Raleigh. It was there that Wall set about the reform of his attitude and related issues. Coach Levi Beckwith worked with Wall, first to stop demeaning his teammates for missed layups, and later to improve his facial expressions and general demeanor. On the heels of his second sophomore year of high school, in the summer of 2007, Wall was invited to the prestigious Reebok All-American Camp in Philadelphia; there, he distinguished himself by scoring 28 points against a team that featured future lottery pick Brandon Jennings. In 2008, Wall played in the Elite 24 Hoops Classic, at which he scored 10 points and won co-MVP honors alongside Dominic Cheek, Maalik Wayns, and Lance Stephenson. As a fifth-year senior in 2009, Wall averaged 19.7 points, nine assists, and over eight rebounds for Word of God Christian Academy and was ranked one of the best high school basketball players in the class of that year. He led the Holy Rams basketball team all the way to the North Carolina Class 1A state championship; they were ultimately defeated by United Faith Christian Academy 56–53. Wall scored 11 points in the contest. He was selected to participate in the 2009 Nike Hoop Summit in Portland, Oregon; he scored 13 points to go along with 11 assists and five steals at the high-profile event. He was also selected to play in the Jordan Brand Classic that year at Madison Square Garden, where he notched six assists. College career Originally recruited by the University of Kentucky, Duke University, Georgia Tech, and University of Kansas, Wall announced his commitment to attend the University of Kentucky on May 19, 2009. He was suspended by the NCAA from Kentucky's first exhibition game and first regular season game for travel benefits he received from his AAU coach Brian Clifton, a certified agent at the time. In his first action as a Wildcat, in an exhibition game against Clarion University of Pennsylvania, the freshman point guard led his team to victory with 27 points and nine assists in 28 minutes of playing time. In his collegiate debut at Kentucky versus Miami University, Wall made the game-winning shot with .5 seconds left on the clock to help then #5 ranked Kentucky win. He finished with 19 points, two rebounds, five assists, and three steals. On December 29, 2009, against Hartford, Wall set the Kentucky single-game assist record with 16, 11 in the first half, with only one turnover. The mark was previously held by Travis Ford, at 15, and was broken on Ford's 40th birthday. Wall scored nine points, failing to break double digits for the first time in his college career. On September 22, 2017, Wall was inducted into the University of Kentucky Athletics Hall of Fame. Professional career Because Wall was a fifth-year high school senior in 2009 and would turn 19 by the end of the year, some sources argued that he would be eligible for the 2009 NBA draft. League rules stated that American players must turn 19 during the year of the draft and be a year removed from their regular high school class. NBA spokesman Tim Frank told sportswriter Chad Ford that the league was not sure whether Wall met the second criterion, and that league officials would need to "do [their] due diligence to determine his eligibility". Wall announced in April 2009 that he was not entering the 2009 NBA draft, where he was expected to be the first player taken, and would attend Kentucky instead. Washington Wizards (2010–2020) On April 7, 2010, Wall announced that he would forgo his final three seasons of collegiate eligibility and enter the 2010 NBA draft, where he was expected to be the first overall selection for the Washington Wizards. On May 3, Wall signed with agent Dan Fegan. On June 23, 2010, Reebok revealed Wall as its latest signing, casting him as the face of its latest basketball shoe, the ZigTech Slash. On June 24, 2010, Wall was drafted as the first overall pick by the Wizards. On June 25, 2010, Mayor Adrian Fenty of Washington, D.C., declared June 25 John Wall Day on a plaque handed to Wall during his Wizards presser. All-Rookie honors (2010–11) Wall was named the Most Valuable Player of the 2010 Las Vegas Summer League, averaging 23.5 points, 7.8 assists, 4.0 rebounds and 2.5 steals in 32.3 minutes per game. Wall made his NBA debut in a 112–83 loss to the Orlando Magic. He had 14 points, nine assists, and three steals. In his third game, his first home game, he tied a franchise record with nine steals, and became only the second player in NBA history to get nine assists or more in each of his first three games. On November 10, Wall recorded his first career triple-double with 19 points, 10 rebounds, and 13 assists to go along with six steals and only one turnover. Wall was the third youngest player to record a triple-double in NBA history. John Wall was named 2011 Rookie Game MVP during the 2011 All-Star Weekend. Wall was also named Eastern Conference Rookie of the Month from January–April and finished second in Rookie of the Year voting behind unanimous selection Blake Griffin and was named to the NBA All-Rookie First Team. Sophomore season (2011–12) Wall would play in and start all of the Wizards' 66 games during the 2011–12 lockout shortened season. He was selected to play in the NBA All-Star Weekend Rising Stars Challenge. He was drafted to play for Team Chuck, a mix of rookies and sophomores. Wall finished the season averaging 16.3 points, 8.0 assists, and 4.5 rebounds per game. Knee injury (2012–13) Wall missed the beginning of the 2012–13 because of a knee injury. On January 12, he returned against the Atlanta Hawks, scoring 14 points in a Wizards win. On March 18, Wall was named the Eastern Conference Player of the Week for games played between March 11 and March 17. In a road game against the Los Angeles Lakers on March 22, Wall recorded 24 points and a career-high 16 assists in a win. On March 25, in a win over the Memphis Grizzlies, Wall scored a career-high 47 points to go along with 7 rebounds and 8 assists. Wall ended the season with averages of 18.5 points, 7.6 assists, and 4.0 rebounds a game. First All-Star and playoff appearance (2013–14) On July 31, 2013, Wall, labeled by the Wizards as a designated player, signed a five-year contract extension worth approximately $80 million. On January 22, 2014, Wall recorded his second career triple-double with 28 points, 11 rebounds and 10 assists in a 113–111 overtime loss to the Boston Celtics. On January 30, 2014, Wall was selected as an East reserve for the 2014 NBA All-Star Game, making this his first All-Star team. During All-Star weekend, he became the first in Washington franchise history to win the Slam Dunk Contest after fans voted him the Dunker of the Night. His final dunk was a reverse slam assisted by the Wizards' mascot. On February 27, 2014, Wall had 31 points and nine assists as the Wizards won a triple overtime game against the Raptors 134-129. It was the franchise's first triple-overtime game since 1975. On March 1, 2014, Wall recorded a then career-high 16 assists, along with 17 points, 3 rebounds, and 2 steals, in a 122-103 victory over the Philadelphia 76ers. Wall averaged 19.3 points, 8.8 assists, and 4.1 rebounds on the season as the Wizards finished as the fifth seed in the East and qualified for the playoffs for the first time in six years. They went on to defeat the Chicago Bulls 4 games to 1 in their first round playoff matchup. After defeating the Bulls, Wall and the Wizards lost in the second round to the Indiana Pacers in 6 games. All-Defensive selection (2014–15) On December 8, 2014, Wall recorded 26 points, seven rebounds, three steals and a then career-high 17 assists in a 133–132 double-overtime win over the Boston Celtics. Following the game, Wall dedicated the win to his close friend, six-year-old Damiyah Telemaque-Nelson, who had died of cancer earlier that day. When asked by a reporter "She meant a lot to you, didn't she?", he broke down and started to cry. He later gave her family all of his gear that he wore that night, including his shoes, which had Damiyah's name on them. He went on to tie his career-high of 17 assists, along with 21 points, on December 16 in a 109–95 win over the Minnesota Timberwolves. On January 22, 2015, he was named an Eastern Conference starter for the 2015 NBA All-Star Game, earning his first starting gig after garnering 886,368 votes. On March 14, 2015, Wall tied his season-high of 31 points while adding 12 assists in a 113–97 win over the Sacramento Kings. On April 3, he recorded 6 points and a then career-high 18 assists in a 101–87 win over the New York Knicks. On April 21, he recorded a Wizards playoff franchise record for assists with 17 as the Wizards defeated the Toronto Raptors 117–106 to take a 2–0 lead in their first-round playoff series. The Wizards went on to win the series with a 4–0 sweep, but lost their second-round series to the Atlanta Hawks in six games. Wall ended the season being selected to the 2nd team All-Defensive. Missing playoffs (2015–16) After starting the 2015–16 season with six wins over the first 10 games, the Wizards went on a four-game losing streak between November 24 and November 28. Wall averaged 15.0 points, 5.5 assists and 2.3 steals per game over that losing stretch, and shot just 33.3% from the field. On December 1, Wall recorded a then season-high 35 points, 10 assists and 5 steals in a 97–85 win over the Cleveland Cavaliers, breaking the Cavaliers 9–0 unbeaten streak at home to begin the season, and broke the Wizards' four-game losing streak. Following the win over the Cavaliers, Wall stated, "Every team is trying to make me make jump shots this year, so I was just being aggressive and getting to the basket. I got into a rhythm early and it helped us get going." Wall's shooting percentage over the first 14 games of the season was a career worst (.390), as was his 16.1 point average. The next day, in a loss to the Los Angeles Lakers, Wall recorded his first career back-to-back 30-point, 10-assist game, finishing the game with 34 points and 11 assists. On December 21, Wall recorded 12 points and a career-high 19 assists in a 113–99 win over the Sacramento Kings. On December 30, in a loss to the Toronto Raptors, Wall recorded his seventh straight double-double and 17th of the season. He averaged 22.6 points and 11.7 assists in 16 December games. He subsequently earned NBA Eastern Conference Player of the Month honors for December. On January 16, he recorded a season-high 36 points, 13 assists and 7 steals against the Boston Celtics, but missed a potential tying layup at the buzzer, as the Wizards were defeated 119–117. He topped his season-high mark on February 3, scoring 41 points in a 134–121 loss to the Golden State Warriors. Two days later, he recorded his fourth career triple-double with 18 points, a career-high 13 rebounds and 10 assists in a 106–94 win over the Philadelphia 76ers. On February 23, he recorded his second triple-double of the season and fifth of his career with 16 points, 12 rebounds and 11 assists in a 109–89 win over the New Orleans Pelicans. On March 16, he recorded his third triple-double of the season with 29 points, 12 assists and 10 rebounds in a 117–96 win over the Chicago Bulls. The next day, he recorded his second straight triple-double with 16 points, 14 assists and 13 rebounds in a 99–94 win over the Philadelphia 76ers. All-NBA selection (2016–17) Following off-season surgery on both knees, Wall was rested in the second of back-to-back night games early on in the 2016–17 season, as a way of limiting his minutes. With eight assists against the Houston Rockets on November 7, Wall broke Wes Unseld's franchise record (3,822) for career assists. On November 21, he recorded 18 points, a then season-high 15 assists and three blocked shots in a 106–101 win over the Phoenix Suns. By late November, his minutes restriction was lifted. On December 6, he scored a career-high 52 points in a 124–116 loss to the Orlando Magic. He made 18-of-31 from the field and added eight assists. With seven steals against the Charlotte Hornets on December 14, Wall became Washington's franchise leader in steals, surpassing Greg Ballard (762). On December 26, he had 18 points and a then season-high 16 assists in a 107–102 win over the Milwaukee Bucks. On January 2, 2017, he was named Eastern Conference Player of the Week for games played Monday, December 26 through Sunday, January 1. He led the Wizards to a 3–0 week while averaging 24.3 points (eighth in the East), an NBA-leading 13.0 assists, 5.3 rebounds and 2.67 steals (second in the East). A day later, he was named Eastern Conference Player of the Month for December. On January 6, 2017, Wall recorded 18 points and a season-high 18 assists in a 112–105 win over the Minnesota Timberwolves. Later that month, he was named an Eastern Conference All-Star reserve for the 2017 NBA All-Star Game. On February 28, 2017, he tied his career high with 19 assists in a 112–108 win over the Golden State Warriors. On March 11, 2017, he scored 39 points in a 125–124 overtime win over the Portland Trail Blazers. Two days later, he was named Eastern Conference Player of the Week for games played Monday, March 6 through Sunday, March 12. Wall led the Wizards to a 4–0 week, with all of Washington's wins coming on the road. He paced the East in scoring (29.8 ppg) and assists (11.3 apg) while adding 3.3 rebounds and 1.5 steals. On March 17, he set a new career high with 20 assists to go with 14 points in a 112–107 win over the Chicago Bulls. On April 2, Wall had 15 points and 11 assists in a 139–115 loss to Golden State. As a result, he set the single-season franchise assists record with No. 802 in the third quarter, topping Rod Strickland's 1997–98 record of 801. On April 16, Wall scored a playoff career-high 32 points in a 114–107 win over the Atlanta Hawks in Game 1 of their first-round series. In Game 6 of the series on April 28, Wall set a new playoff career with 42 points to help the Wizards eliminate the Hawks with a 115–99 victory, capturing the opening-round series 4–2. On May 12, he helped the Wizards avoid elimination and force a Game 7 in their second-round series against the Boston Celtics after hitting the game-winning 3-pointer with 3.5 seconds left in Game 6, lifting the Wizards to a 92–91 win. He finished the game with 26 points. The Wizards went on to lose Game 7 despite Wall's 18 points and 11 assists, as they bowed out of the playoffs with a 4–3 defeat. Dealing with injuries (2017–2020) On July 26, 2017, Wall signed a four-year, $170 million contract extension with the Wizards. Wall missed nine games in late November and early December with a knee injury; the Wizards went 4–5 in that time. On January 6, he recorded 16 points and a season-high 16 assists against the Milwaukee Bucks. On January 12, he scored 30 points in a 125–119 win over the Orlando Magic, becoming the youngest player (27 years, 128 days) in franchise history to reach 10,000 points for his career. The next day, he scored 17 of his 23 points in the second half and overtime, and tied a season high with 16 assists in the Wizards' 119–113 victory over the Brooklyn Nets. On January 30, 2018, he was sidelined for the next six-to-eight weeks due to his troublesome left knee requiring surgery. He missed two months with the injury, returning to action on March 31 against the Charlotte Hornets and recording 15 points and 14 assists in a 107–93 win. On April 10, he recorded 29 points and 12 assists in a 113–101 win over the Boston Celtics, thus surpassing 5,000 career assists. In Game 3 of the Wizards' first-round playoff series against the Toronto Raptors, Wall recorded 28 points and 14 assists, as the Wizards cut the series deficit to 2–1 with a 122–103 win. In Game 4, Wall recorded 27 points and 14 assists in a 106–98 win, helping the Wizards tie the series at 2–2. The Wizards went on to lose the series in six games despite Wall's 23 points and eight assists in a 102–92 loss in Game 6. On November 26, 2018, in a 135–131 overtime win over the Houston Rockets, Wall passed Wes Unseld for third place on the franchise career scoring list. On December 16, he recorded 40 points and 14 assists in a 128–110 win over the Los Angeles Lakers. On December 29, he was ruled out for the rest of the season with a left heel injury. After initially undergoing season-ending surgery on his left heel in January 2019, Wall developed an infection in the incision from that surgery, then suffered a ruptured left Achilles tendon when he slipped and fell in his home. He was subsequently ruled out for 12 months. On March 11, 2020, the 2019–20 NBA season was suspended as a result of the COVID-19 pandemic. Despite the season resuming in July at the NBA Bubble in Orlando, Florida, which exceeded Wall's 12-month timetable of recovery, he did not travel with the Wizards, officially ending his season. Houston Rockets (2020–2022) On December 2, 2020, Wall, along with a 2023 lottery-protected first-round pick, were traded to the Houston Rockets for Russell Westbrook. On March 22, 2021, Wall logged his eighth career triple-double with 19 points, 11 rebounds and 10 assists in a 117–99 win over the Toronto Raptors, ending the team's 20-game losing streak. It was his first triple-double since 2016. On April 26, Wall was ruled out for the remainder of the season after suffering a grade 2 hamstring strain. In 2021–22, Wall and the Rockets reached a mutual decision for him not to play, as the team was rebuilding and developing young guards Kevin Porter Jr. and Jalen Green. On June 28, 2022, Wall and the Rockets reached a contract buyout agreement. Los Angeles Clippers (2022–2023) On July 8, 2022, Wall signed with the Los Angeles Clippers. Wall made his debut with the Clippers on October 20, where he put up 15 points, four rebounds, and three assists in a 103–97 win over the Los Angeles Lakers. On February 9, 2023, Wall was traded back to the Houston Rockets in a three-team trade involving the Memphis Grizzlies. He was waived three days later. National team career In July 2014, Wall was selected as a member of the United States camp roster to compete for the 2014 FIBA Basketball World Cup team. Due to off-season knee surgery, Wall withdrew his name from consideration for USA Basketball's 2016 Rio Olympics team. Player profile Wall is known for being one of the NBA's fastest players. His results at the draft combine of 10.84 seconds in the lane agility drill (combine best that year) and 3.14 seconds in the 3/4 court sprint (second-best that year) demonstrated his horizontal and vertical quickness. Despite only being a point guard-average listed height in shoes and barefoot, Wall has a wingspan, slightly larger than the average for a point guard. Relying on his speed, Wall focuses on driving to the basket and sparking fast transition play. He is also a skilled passer, averaging over 10 assists a game for the 2014 through 2017 seasons, and 9.2 overall for his career. In the earlier stages of his time in the NBA, Wall was criticized for the amount of turnovers he committed, being dubbed "very turnover prone". While increasing his assist to turnover ratio in later years, Wall's TOPG has increased to 4.1, his mark at the conclusion of the 2017 season. Despite Wall's shooting percentages hovering slightly below league average except for free throw shooting (League average is .458/.364/.765 while Wall shoots .433/.321/.790), he has seen his shooting largely improve throughout his NBA career. Personal life Wall has two children, the youngest of whom was born in 2018. In 2018, he said he was pursuing a bachelor's degree in business administration. Wall's mother, Frances Pulley, died of breast cancer on December 13, 2019. In August 2022, Wall publicly revealed that he had contemplated suicide in the previous years, following a series of emotional and physical struggles, including his Achilles tendon injury, the death of his mother and grandmother a year apart from each other, and the toll of the COVID-19 pandemic on his mental health. In the same occasion, he also stated that, after reaching out to his friends, he had sought psychotherapy in order to improve his condition. He further elaborated on the subject in a full-length essay for The Players' Tribune, published the following month. Business ventures and philantropy Wall signed a five-year endorsement deal worth $25 million with Reebok in 2010, then moved to Reebok's parent company Adidas in 2013. He signed another five-year deal with Adidas in 2018. In May 2017, Wall signed on as a brand ambassador for New Era caps. In 2013, after signing a five-year contract with the Washington Wizards, Wall purchased a home in Potomac for $4.9 million. The two-acre property, which has eight bedrooms, six garages, and 17,980 square feet, was selected to accommodate Wall's mother, siblings, and guests. In 2016, Wall received the Stewart B. McKinney Award for his work to end homelessness after he donated $400,000 to Bright Beginnings. In November 2020, Wall became a co-owner of the South East Melbourne Phoenix, a team in the Australian National Basketball League. Career statistics NBA Regular season \|- \| style="text-align:left;"\| \| style="text-align:left;"\|Washington \| 69 \|\| 64 \|\| 37.8 \|\| .409 \|\| .296 \|\| .766 \|\| 4.6 \|\| 8.3 \|\| 1.8 \|\| .5 \|\| 16.4 \|- \| style="text-align:left;"\| \| style="text-align:left;"\|Washington \| style="background:#cfecec;"\|66* \|\| style="background:#cfecec;"\|66* \|\| 36.2 \|\| .423 \|\| .071 \|\| .789 \|\| 4.5 \|\| 8.0 \|\| 1.4 \|\| .9 \|\| 16.3 \|- \| style="text-align:left;"\| \| style="text-align:left;"\|Washington \| 49 \|\| 42 \|\| 32.7 \|\| .441 \|\| .267 \|\| .804 \|\| 4.0 \|\| 7.6 \|\| 1.3 \|\| .8 \|\| 18.5 \|- \| style="text-align:left;"\| \| style="text-align:left;"\|Washington \| 82 \|\| style="background:#cfecec;"\|82* \|\| 36.3 \|\| .433 \|\| .351 \|\| .805 \|\| 4.1 \|\| 8.8 \|\| 1.8 \|\| .5 \|\| 19.3 \|- \| style="text-align:left;"\| \| style="text-align:left;"\|Washington \| 79 \|\| 79 \|\| 35.9 \|\| .445 \|\| .300 \|\| .785 \|\| 4.6 \|\| 10.0 \|\| 1.7 \|\| .6 \|\| 17.6 \|- \| style="text-align:left;"\| \| style="text-align:left;"\|Washington \| 77 \|\| 77 \|\| 36.2 \|\| .424 \|\| .351 \|\| .791 \|\| 4.9 \|\| 10.2 \|\| 1.9 \|\| .8 \|\| 19.9 \|- \| style="text-align:left;"\| \| style="text-align:left;"\|Washington \| 78 \|\| 78 \|\| 36.4 \|\| .451 \|\| .327 \|\| .801 \|\| 4.2 \|\| 10.7 \|\| 2.0 \|\| .6 \|\| 23.1 \|- \| style="text-align:left;"\| \| style="text-align:left;"\|Washington \| 41 \|\| 41 \|\| 34.4 \|\| .420 \|\| .371 \|\| .726 \|\| 3.7 \|\| 9.6 \|\| 1.4 \|\| 1.1 \|\| 19.4 \|- \| style="text-align:left;"\| \| style="text-align:left;"\|Washington \| 32 \|\| 32 \|\| 34.5 \|\| .444 \|\| .302 \|\| .697 \|\| 3.6 \|\| 8.7 \|\| 1.5 \|\| .9 \|\| 20.7 \|- \| style="text-align:left;"\| \| style="text-align:left;"\|Houston \| 40 \|\| 40 \|\| 32.2 \|\| .404 \|\| .317 \|\| .749 \|\| 3.2 \|\| 6.9 \|\| 1.1 \|\| .8 \|\| 20.6 \|- \| style="text-align:left;"\| \| style="text-align:left;"\|L.A. Clippers \| 34 \|\| 3 \|\| 22.2 \|\| .408 \|\| .303 \|\| .681 \|\| 2.7 \|\| 5.2 \|\| .8 \|\| .4 \|\| 11.4 \|- class="sortbottom" \| style="text-align:center;" colspan="2"\|Career \| 647 \|\| 604 \|\| 34.9 \|\| .430 \|\| .322 \|\| .776 \|\| 4.2 \|\| 8.9 \|\| 1.6 \|\| .7 \|\| 18.7 \|- class="sortbottom" \| style="text-align:center;" colspan="2"\|All-Star \| 4 \|\| 1 \|\| 21.2 \|\| .612 \|\| .333 \|\| 1.000 \|\| 4.2 \|\| 4.5 \|\| 2.2 \|\| .0 \|\| 16.2 Playoffs \|- \| style="text-align:left;"\|2014 \| style="text-align:left;"\|Washington \| 11 \|\| 11 \|\| 38.2 \|\| .366 \|\| .219 \|\| .765 \|\| 4.0 \|\| 7.1 \|\| 1.6 \|\| .7 \|\| 16.3 \|- \| style="text-align:left;"\|2015 \| style="text-align:left;"\|Washington \| 7 \|\| 7 \|\| 39.0 \|\| .391 \|\| .176 \|\| .846 \|\| 4.7 \|\| bgcolor=#cfecec\|11.9* \|\| 1.4 \|\| 1.4 \|\| 17.4 \|- \| style="text-align:left;"\|2017 \| style="text-align:left;"\|Washington \| 13 \|\| 13 \|\| 39.0 \|\| .452 \|\| .344 \|\| .839 \|\| 3.7 \|\| 10.3 \|\| 1.7 \|\| 1.2 \|\| 27.2 \|- \| style="text-align:left;"\|2018 \| style="text-align:left;"\|Washington \| 6 \|\| 6 \|\| 39.0 \|\| .441 \|\| .190 \|\| .851 \|\| 5.7 \|\| 11.5 \|\| 2.3 \|\| 1.3 \|\| 26.0 \|- class="sortbottom" \| style="text-align:center;" colspan="2"\|Career \| 37 \|\| 37 \|\| 38.8 \|\| .419 \|\| .267 \|\| .822 \|\| 4.3 \|\| 9.8 \|\| 1.7 \|\| 1.1 \|\| 21.9 College \|- \| style="text-align:left;"\|2009–10 \| style="text-align:left;"\|Kentucky \| 37 \|\| 37 \|\| 34.8 \|\| .461 \|\| .325 \|\| .754 \|\| 4.3 \|\| 6.5 \|\| 1.8 \|\| .5 \|\| 16.6 Awards and honors NBA 5× NBA All-Star: 2014, 2015, 2016, 2017, 2018 All-NBA Third Team: 2017 NBA All-Defensive Second Team: 2015 NBA All-Rookie First Team: 2011 College SEC Player of the Year All-SEC First Team SEC All-Freshman Team SEC All-Tournament MVP SEC All-Tournament Team NABC Division I All-District 21 First Team NABC Division I All-America First Team USBWA All-America Freshman of the Year USBWA All-America First Team USBWA All-District IV Player of the Year USBWA All-District IV Team AP NCAA All-America First Team AP NCAA All-America Co-Freshman of the Year Sporting News NCAA All-America First Team See also John Wall dance List of National Basketball Association players with most steals in a game References External links Kentucky Wildcats bio 1990 births Living people All-American college men's basketball players American men's basketball players Basketball players from Raleigh, North Carolina Garner Magnet High School alumni Houston Rockets players Kentucky Wildcats men's basketball players Los Angeles Clippers players NBA All-Stars Needham B. Broughton High School alumni Point guards Washington Wizards draft picks Washington Wizards players Word of God Christian Academy alumni First overall NBA draft picks
17091468	https://en.wikipedia.org/wiki/Ravanahatha	Ravanahatha	Ravanahatha A ravanahaththa (variant names: ravanhatta, rawanhattha, ravanastron, ravana hasta veena) is an ancient bowed, stringed instrument, used in India, Sri Lanka, and surrounding areas. It has been suggested as an ancestor of the violin. Construction The ravanahatha's sound box may be a gourd, a halved coconut shell or hollowed-out cylinder of wood, with a membrane of stretched goat or other hide. A neck of wood or bamboo is attached, carrying between one and four or more peg-tuned strings of gut, hair or steel, strung over a bridge. Some examples may have several sympathetic strings. The bow is usually of horsehair; examples vary in length. History In Indian tradition, the ravanahatha is believed to have originated among the Hela people of Lanka during the time of the legendary king Ravana, after whom the instrument is supposedly named. The Hela people, however, had only settled in Sri Lanka around 500 BCE, and had not found any trace of an earlier civilization, only groups of tribals whom they called 'yakshas'. According to legend, Ravana used the ravanahatha in his devotions to the Hindu God Shiva. In the Hindu Ramayana epic, after the war between Rama and Ravana, Hanuman returned to North India with a ravanahatha. The ravanahatha is particularly popular among street musicians in Rajasthan, North India. Throughout the history of Medieval India, the kings were patrons of music; this helped in increased popularity of the ravanhatha among royal families. In Rajasthan and Gujarat, it was the first musical instrument to be learned by princes. The Sangit tradition of Rajasthan further helped in popularizing ravanhatta among women. Some sources claim that between the seventh and tenth centuries AD, Arab traders brought the ravanastron from India to the Near East, where it provided the basic model for the Arab rebab, and other early ancestors of the violin family. Modern use In modern times, the instrument has been revived by Sri Lankan composer and violinist Dinesh Subasinghe and used in several of his compositions, including Rawan Nada and the Buddhist oratorio Karuna Nadee. The European experimental folk band Heilung also make use of the ravanahatha, in two of their albums Ofnir and Futha. The Ravanahatha is mentioned briefly in Samuel Becketts 1953 novel Watt in chapter two of which, it's written: “A ravanastron hung, on the wall, from a nail, like a plover.” References External links Bowed string instruments Indian musical instruments Sri Lankan musical instruments Early musical instruments
938191	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Немировський Яків Борисович	Немировський Яків Борисович (*17 жовтня 1947, Новомиргород) — колишній міський голова Новомиргорода, районного центру Кіровоградської області, кандидат технічних наук. Біографія Яків Борисович Немировський народився 17 жовтня 1947 року в м. Новомиргороді Кіровоградської області. В 1965 році закінчив Новомиргородську СШ № 1. Цього ж року вступив до Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування. Після закінчення ВНЗ, в 1972 році працював конструктором на заводі «Радіокераміка» (м. Біла Церква). В 1975 році поступив до аспірантури Інституту надтвердих матеріалів АН УРСР, яку успішно закінчив в 1979 році. В 1981 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеню кандидата технічних наук. До 1992 року працював в Інституті надтвердих матеріалів на посадах молодшого та старшого наукового співробітника. В період з 1992 по 2006 роки займався підприємницькою діяльністю та викладацькою роботою. У 2006 році був обраний на посаду Новомиргородського міського голови. 2011 року обраний на посаду голови Новомиргородської міської ради на другий термін. Одружений, має двох синів. Інше Володіє українською та російською мовами, позапартійний. В доробку Якова Борисовича 98 наукових праць, з яких 48 свідоцтв на винаходи. Посилання Міський голова м. Новомиргород на Новомиргородська міська рада (офіційний сайт) Новомиргородський міський голова на сайті Vladainfo.com Члени асоціації малих міст України Інтерв'ю мера Новомиргорода газеті «Украина-Центр» (рос.) Виступ Я.Б. Немировського на засіданні «круглого столу» «Ресурсний потенціал міст районного значення у соціально-економічному розвитку країни» (Київ, 2009) (.pdf) Персоналії:Новомиргород Уродженці Новомиргорода Випускники Центральноукраїнського національного технічного університету Міські голови Новомиргорода
3491288	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D1%80%D0%B0%20%D0%B4%D0%B5%20%D0%9F%D0%BE%D1%82%D0%BE%D1%81%D1%96	Барра де Потосі	Барра де Потосі — невелике рибальське село у штаті Герреро, Мексика. Село розташоване на березі Тихого океану та лагуни Потосі. Входить до муніципалітету Петатлан та має населення 396 осіб. У селі діють дитячий садок, початкова та середня школи, та неурядова дитяча бібліотека. Село розташоване за 12 кілометрів від міжнародного аеропорту Ікстапа-Сіуатанехо та є популярним напрямком денного туризму для мешканців Сіуатанехо та прилеглих територій. На березі лагуни та океану розташовані численні енрамади (відкриті ресторани, вкриті пальмовим листям). Місцеві мешканці пропонують тури по лагуні, риболовні тури, сноркелінг, оренду каяків, спостереження за птахами та, протягом зимових місяців, китовий туризм. Екосистема Барри де Потосі є однією з найбільш біологічно різноманітних у Мексиці. Лагуна та довколишня екосистема має площу 800 гектарів, 454 з яких — мангрові ліси. Тут мешкають 212 видів птахів, 19 з яких під загрозою зникнення. Примітки Герреро Населені пункти Мексики
4717293	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%28%D0%92%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Городець (Вигоницький район)	Городець (Вигоницький район) Городець — село в Вигоницькому районі Брянської області Російської Федерації. Населення становить 565 осіб. Входить до складу муніципального утворення Вигоницьке міське поселення. Історія Від 2005 року входить до складу муніципального утворення Вигоницьке міське поселення. Населення Примітки Населені пункти Вигоницького району
2459691	https://en.wikipedia.org/wiki/Gubkin	Gubkin	Gubkin is a town in Belgorod Oblast, Russia, located northeast of Belgorod on the Oskolets River, a tributary of the Oskol River. Population: History It was founded in the 1930s in place of the village of Korobkovo and named after geologist Ivan Gubkin. In 1939, it was granted urban-type settlement status. Town status was granted to it on December 23, 1955. It was elevated in status to that of a town of oblast significance on March 7, 1960. Administrative and municipal status Within the framework of administrative divisions, Gubkin serves as the administrative center of Gubkinsky District, even though it is not a part of it. As an administrative division, it is incorporated separately as the town of oblast significance of Gubkin—an administrative unit with the status equal to that of the districts. As a municipal division, the territories of the town of oblast significance of Gubkin and of Gubkinsky District are incorporated as Gubkinsky Urban Okrug. References Notes Sources External links Official website of Gubkin Unofficial website of Gubkin Gubkin Business Directory Cities and towns in Belgorod Oblast Populated places established in 1939 Former urban-type settlements of Belgorod Oblast Populated places in Gubkinsky District
1451948	https://en.wikipedia.org/wiki/Flameout	Flameout	Flameout In aviation, a flameout (or flame-out) is the run-down of a jet engine or other turbine engine due to the extinguishment of the flame in its combustor. The loss of flame can have a variety of causes, such as fuel starvation, excessive altitude, compressor stall, foreign object damage deriving from birds, hail, or volcanic ash, severe precipitation, mechanical failure, or very low ambient temperatures. Engine control Early jet engines were prone to flameout following disturbances of inlet airflow, or sudden or inappropriate thrust lever movements, which resulted in incorrect air-fuel ratios in the combustion chamber. Modern engines are much more robust in this respect, and are often digitally controlled, which allows for significantly more effective control of all engine parameters to prevent flameouts and even initiate an automatic restart if a flameout occurs. Flameouts occur most frequently at intermediate or low power settings such as in cruise and descent. To prevent a flameout when atmospheric or operational conditions are conducive to it, engine control systems usually provide a continuous ignition function. Ignitors are normally used only at engine start, until the flame in the combustion chamber becomes self-sustaining. With continuous ignition, instead, the ignitors are continually sparked every second or less, so that if a flameout occurs, combustion can immediately be restored. Engine restart Following a flameout, jet engines can normally be restarted in flight, provided the aircraft is flying within the portion of its flight envelope defined as the engine relight envelope. Depending on where in the relight envelope the restart is attempted (that is depending on the aircraft's airspeed and altitude), the procedure may simply rely on the airflow (windmill restart) or require the use of the starter (starter-assisted restart) in order for the compressor to achieve sufficient rotational speed for successful ignition. For example, the Airbus A320 passenger jet has a maximum ceiling of over , but its certified engine relight envelope only extends to . Up to that altitude, a windmill restart can be attempted at airspeeds greater than ; below that speed, a starter-assisted relight is required. Core lock can make restart impossible. See also Index of aviation articles References Aviation risks Jet engines
1514022	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%BA	Ґолівський замок	Ґолівський замок (пол. Zamek w Goli Dzierżoniowskiej, нім. Schloss Guhlau) — замок розташований у селі Ґоля-Дзержоньовська у гміні Немча Дзержоньовського повіту Нижньосілезького воєводства у Польщі. Історія Будівництво замку в ренесансному стилі, ймовірно на місці попередніх середньовічних укріплень, розпочав у 1580 році польський магнат Лéонард ван Рохнау. Деякі дослідники стверджують, що місце, на якому було збудовано замок, було заселене вже приблизно з 1000 року. Про оборонний характер середньовічного замку свідчить круте урвище з західної сторони скелі, рів — із східної сторони, а також подвійні кам'яні мури, що оточують замок. До початку XVIII століття замок зазнав кількох перебудов. На межі XIX і XX століть занедбаний і закинутий замок було відбудовано та відреставровано. Під час Другої світової війни замок було пошкоджено. Останній власник замку, барон Крістіан Моріц фон Пріттвіц і Ґафрон, був змушений його покинути після війни, а замок з того часу почав поступово занепадати. Занедбаним був також парк, що оточує замок. Сучасність У 2000 році було розпочато роботи з відбудови замку. У 2007—2008 роках їх було субсидовано з програми «Культурна спадщина» Міністерства культури і національної спадщини Польщі. З 2013 року в замку функціонує готель, спа та ресторан. Архітектура Ренесансний замок в Ґолі, з порталом і сграфітовими декораціями фасадів було побудовано на гранітовій скелі з ініціативи Леонарда фон Рохнау. Це підтверджує напис над головним входом до замку. Замок було збудовано на чотирикутному плані з внутрішнім подвір'ям. Посеред подвір'я до нашого часу росте 300-літня липа. На початку XVII століття до початкової забудови було додано вежу у східному куті. З того часу вигляд замку не змінювався. Парк Парк, що оточує замок, має площу близько 13 га, тут росте понад 1600 дерев (36 видів). Через парк плине річка, яка доставляє воду до семи ставів, що також знаходяться в парку. Окрасою парку є столітня букова алея. Світлини Примітки Посилання Офіційна сторінка готелю Гола 1580 у Європі Споруди, збудовані 1580
4309599	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%B7%D0%BE%D0%BD%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%8F%D1%86%D1%96	Робінзон на Місяці	Робінзон на Місяці також відомий як Пригоди містера Кіма — південнокорейський романтично-комедійний фільм 2009 року. Сюжет Заборгувавши величезні кошти, чоловік, якого звати Кім Сон Гин вирішив накласти на себе руки стрибнувши з мосту у середмісті Сеула. Опинившись у воді, він втратив свідомість, але не потонув, а течія винесла його на острів посеред ріки. Прийшовши до тями, Сон Гин з'ясував що острів безлюдний, а до берега чимала відстань, тож ані докричатись до людей, ані доплисти він не зможе. Просушивши мобільник він спробував зателефонувати в службу порятунку, але оператор сприйняв повідомлення як жарт. Колишня дівчина також не стала слухати Сон Гина та кинула трубку, незабаром телефон повністю розрядився. Вважаючи своє положення безвихідним, Сон Гин вирішив вдавитися на краватці але здійснити задумане йому зашкодив приступ діареї. Змирившись зі своєю долею він починає жити на острові. Харчуватися Сон Гин почав тим що знаходив; їстівними грибами, яйцями птахів, а згодом навчився ловити рибу. Оселею йому слугував розбитий човен для прогулянок, побудований у вигляді величезної качки. Одного разу у смітті що потрапило на острів, Сон Гин знайшов порожню пачку з під локшини швидкого приготування в якій залишився лише маленький пакетик приправ. З того часу бажання з'їсти миску чачжанмьону стає його ідеєю фікс. Щоб роздобути необхідні для локшини інгрідієнти, він вирішив розробити город, як насіння використовуючи послід птахів розмірковуючи що в ньому може зберегтися неперетравлене насіння злаків. Дівчина, яку звати Кім Чон Йон веде відлюдницький спосіб життя. Вона декілька років майже не виходить зі своєї кімнати яку перетворила на суцільне звалище. Своє лігво вона залишає лише коли батьків немає вдома, і то лише щоб скористатись ванною кімнатою. Весь день вона присвячує роботі над сайтом, на якому веде блог вдаючи з себе успішну людину. Щоб не атрофувалися м'язи вона тричі на день робить тисячу кроків на місці, а єдиною її розвагою є фотографування Місяця на професійну камеру з величезним об'єктивом. Вдень вона знімала лише двічі на рік, коли вулицю біля її будинку перекривали для проведення навчань з громадянської оборони. І ось саме в такий день, Чон Йон випадково направила камеру на острів у віддаленні, на якому побачила напис HELP на піску. З того часу вона втратила спокій, розмірковуючи ночами хто ж залишив той напис. Невдовзі вона почала через об'єктив камери стежити за островом та його мешканцем. Незабаром спостереження за незнайомцем стало займати весь час дівчини. Через якийсь час вона наважилася спробувати зв'язатись з Робінзоном, для чого глупої ночі покинула свою кімнату та вирушила на що проходить над островом. З мосту вона жбурнула пляшку в яку вклала папірець з посланням, і повернулась до дому чекати відповіді. Минає три місяці. Сон Гин продовжує свою робінзонаду, а Чон Йон все ще чекає відповіді сподіваючись що він все ж знайде пляшку. І ось сталося диво. Прогулюючись своїм островом, Сон Гин випадково побачив пляшку що застрягла в гілках. Струсивши її він помічає щось всередині, і зацікавившись відкорковує пляшку. Діставши папірець він з подивом бачить що на аркуші білосніжного паперу формату А4, надруковане англійською єдине слово Привіт. А це значить що хтось стежить за ним. Вирішивши що цей хтось, стежить з одного з вікон будинків за рікою, Сон Гин повернувся на берег де на піску написав «Як справи». Отримавши довгоочікуванну відповідь, Чон Йон вночі знов вирушає на міст, щоб кинути чергову пляшку з посланням. Так починається листування Робінзона і Затворниці; вона щоночі кидає з мосту пляшку з посланням, а він пише відповідь на піску. Так би все і тривало, але одного разу до міста прийшов потужний тайфун який змив город Сон Гина. На додачу міська влада відправила людей що б прибрати сміття що залишилося на острові після тайфуну, і вони майже одразу помітили Сон Гина. Вирішивши що він безпритульний, вони силоміць виселили його з острова мотивуючи це тим що острів є заповідником для птахів і там знаходитись заборонено. Втративши опору в житті, Сон Гин вирішив завершити задумане, стрибнувши з даху будинку 63. Чон Йон через об'єктив бачила всю трагедію що спіткала Робінзона. Розуміючи що вона його більше не побачить, дівчина забуває про все на світі, та як була розхристана та в брудному одязі, побігла доганяти свого Робінзона. Але чи встигне дівчина зупинити його від фатального кроку… Акторський склад Головні ролі — у ролі Кім Сон Гина . Самогубець який волею долі опинився на безлюдному острові на річці Хан. — у ролі Кім Чон Йон. Дівчина яка вже понад три роки не залишала власної оселі. Другорядні ролі — у ролі матері Чон Йон. Змирившись з способом життя доньки, щодня залишає під її дверима їжу та питає чи ничого тій не потрібно, у відповідь отримує лише коротке СМС. Пак Йон Со — у ролі доставщика їжі. Одного разу отримав замовлення доставити чачжанмьон на безлюдний острів. Мін Кьон Чжін — у ролі консьєржа в будинку де живе Чон Йон. Чан Нам Йоль — у ролі водія автобуса. Чан Со Йон — у ролі Со Чжон. Колишня дівчина Сон Гина. Нагороди Примітки Посилання «Робінзон на Місяці» на HanCinema «Робінзон на Місяці» на Korean Movie Database Фільми 2009 Кінокомедії 2009 Фільми корейською мовою Фільми, дія яких відбувається в Сеулі Фільми, зняті в Сеулі Романтичні кінокомедії Південної Кореї
4840040	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%87%D1%83%D0%BA-%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D0%B8%D1%87%D1%83%D0%BA%20%D0%9B%D0%B5%D1%81%D1%8F%20%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0	Ковальчук-Синичук Леся Максимівна	Ковальчук-Синичук Леся Максимівна (6 грудня 1982 року, с. Верхнє Турківського району Львівської області) — поетеса, членкиня Національної спілки письменників України (2004 р.). Життєпис Ковальчук-Синичук Леся Максимівна народилась 6 грудня 1982 року, с. Верхнє Турківського району Львівської області. У 2005 році закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка. З 2005 року працювала у відділі періодики видавництва «Киевские ведомости». Працює учителем вчитель світової літератури школи № 264, Деснянського району м. Київ. Творчість Перший вірш надрукувала в 1995 році у газеті «Зірка». Поезії Лесі були вміщені в журналі «Однокласник», альманахах «Вітрила», «Світанок», «Ауревіль». Ковальчук-Синичук Леся Максимівна підготувала до друку збірку «Ікона часу» (2008 рік) та роман «Торкнутися неба» (2012 рік). Основна тематика віршів — оспівування краси людських почуттів. Основний жанр — лірична мініатюра. Досягнення і нагороди Ковальчук-Синичук Леся Максимівна у 2004 році стала членкинею Національної спілки письменників України 2011 рік — лауреат фестивалю народної творчості працівників установ освіти м. Києва «Квітучі барви таланту!» номінація «Авторська поезія та проза» Джерела https://esu.com.ua/article-7230 Ковальчук-Синичук Леся Максимівна Фестиваль "Квітучі барви таланту!" триває [Електронний ресурс] // Освітяни столиці. — Електрон. текст. — Режим доступу: http://profspilka.kiev.ua/publikacii/novyny/1224-fetival-kvtuch-barvitalantu-trivaye.html) Примітки Українські поети Українські письменники Члени НСПУ
4479267	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D1%94%D0%B7%D0%B6%D0%B5%D0%B2%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Виєзжев Олександр Миколайович	Виєзжев Олександр Миколайович Олександр Миколайович Виєзжев (13 червня 1865, Зміїв — 1918, Гурзуф) — український живописець. Біографія Народився року в місті Змієві (нині Харківська область, Україна). У 1870-ті роки навчався у Харківський рисувальній школі у Марії Раєвської; у 1887—1890 роках — в Петербурзькій академії мистецтв. Жив у Санкт-Петербурзі та Харкові. Помер в Гурзуфі у 1918 році. Творчість Автор жанрових полотен, портретів і пейзажів. Серед робіт: «Заутреня у монастирі» (1889); «Світанок» (1890); «Біля цілющої криниці» (1895); «Марення» (1896); «Життям повіяло» (1896); «Журба» (1898); «Через море» (1898); «Кручина» (1898); «Сутінки» (1898); «Останній помах крил (Через море)» (1900); «Адалари» (1904); «Алупка» (1906); «Хвилі» (1906); «Видіння» (1907); «Колісниця життя» (1907). </div> З 1889 року брав участь у мистецьких виставках: Товариства пересувних художніх виставок у 1889, 1890, 1895—1897, 1899, 1903 роках; Московського товариства прихильників художеств у 1895 році; Всеросійської промислової та сільськогосподарської виставки у Нижньому Новгороді у 1896 році; 1-й художній виставці Харківського гуртка художників у 1900 році (був організатором); Позапартійного товариства художників у 1913 році; Вільного товариства художників у Санкт-Петербурзі у 1913—1914 роках. Персональні виставки пройшли у Санкт-Петербурзі у 1905 і 1915 роках. Окремі роботи художника зберігаються у Харківському художньому музеї. Література Виєзжев Олександр Миколайович // ; А. І. Півненко. Виєзжев Олександр Миколайович // ; ; Г. Скляренко. Виєзжев Олександр Миколайович // Словник художників України. Біобібліографічний довідник. Книга 1 : А-В / (головний редактор Г. Скрипник); НАН України, ІМФЕ імені М. Т. Рильського. Київ: видавництво ІМФЕ, 2019. 240 с. сторінка 209. ISBN 978-966-02-8960-4. Українські живописці Художники Російської імперії Художники XIX століття Художники XX століття Художники Санкт-Петербурга Художники Харкова Українські портретисти Художники-портретисти Російської імперії Українські пейзажисти Художники-пейзажисти Російської імперії
654429	https://en.wikipedia.org/wiki/Comer%C3%ADo%2C%20Puerto%20Rico	Comerío, Puerto Rico	Comerío, Puerto Rico Comerío is a town and municipality of Puerto Rico in the center-eastern region of island, north of Aibonito; south of Naranjito and Bayamón; east of Barranquitas; and west of Cidra and Aguas Buenas. Comerío is spread over 7 barrios and Comerío Pueblo (the downtown area and the administrative center of the city). It is part of the San Juan-Caguas-Guaynabo Metropolitan Statistical Area. History Comerío was founded on June 12, 1826. Originally named Sabana del Palmar, but later changed to Comerío. In 1854, nearly 1000 acres (1000 ) of land were being used for agriculture. In 1894, there was one sugar and two coffee plantations (estates) in Comerío. In the early 20th century, Comerio residents, had a short but legendary territory war with residents of the city of Barranquitas. Puerto Rico was ceded by Spain in the aftermath of the Spanish–American War under the terms of the Treaty of Paris of 1898 and became a territory of the United States. In 1899, the United States Department of War conducted a census of Puerto Rico finding that the population of Comerío was 8,249. Hurricane Maria on September 20, 2017, triggered numerous landslides in Comerío. The flooded river went through the center of Comerío. A week later the hospital, trying to run via generator, was out of diesel but due to the landslides, travel and deliveries, into and out of Comerío was next to impossible. Over 4,000 homes were affected, and of those 1,537 completely destroyed. After the hurricane, the National Guard from Ohio were tasked with restoring water purification systems for the people of Comerío. Two months after the hurricane, the mayor of Comerío said no personnel had made it yet to attempt the restoration of electrical power to Comerío. On October 9, another landslide happened blocking transit on PR-167. On October 10, a group of doctors from New York announced they would travel to volunteer their services to Comerío and nearby mountain municipalities. Geography The rivers located in Comerío are Río de la Plata and Río Hondo. Barrios Like all municipalities of Puerto Rico, Comerío is subdivided into barrios. The municipal buildings, central square and large Catholic church are located in a small barrio referred to as , near the center of the municipality. Cedrito Cejas Comerío barrio-pueblo Doña Elena Naranjo Palomas Piñas Río Hondo Vega Redonda Sectors Barrios (which are, in contemporary times, roughly comparable to minor civil divisions) and subbarrios, are further subdivided into smaller areas called (sectors in English). The types of sectores may vary, from normally sector to urbanización to reparto to barriada to residencial, among others. Special Communities (Special Communities of Puerto Rico) are marginalized communities whose citizens are experiencing a certain amount of social exclusion. A map shows these communities occur in nearly every municipality of the commonwealth. Of the 742 places that were on the list in 2014, the following barrios, communities, sectors, or neighborhoods were in Comerio: Barriada Cielito, Sector Villa Brava in Piñas Abajo, El 26 in Palomas Abajo, El Higüero in Palomas Abajo, El Verde in Naranjo, La Juncia in Río Hondo II, La Pietra Cedrito, Río Hondo, and Vuelta del Dos. Tourism To stimulate local tourism, the Puerto Rico Tourism Company launched the Voy Turistiendo ("I'm Touring") campaign, with a passport book and website. The Comerío page lists , , and , as places of interest. Landmarks and places of interest Some of the landmarks of Comerío include: La Tiza Peak La Mora Caves La Plata River Las Bocas Canyon Las Pailas Los Pilones Media Luna Recreation Park Tobacco Warehouse The main town square El Salto Hydroelectric Dams 1 and 2 Economy Agriculture Tobacco (not as predominant in recent years). Comerío was known as "El Pueblo del Tabaco" (Tobacco Town), and its original flag had a tobacco plant in its center. Culture Festivals and events Comerío celebrates its patron saint festival in August. The is a religious and cultural celebration that generally features parades, games, artisans, amusement rides, regional food, and live entertainment. Other festivals and events celebrated in Comerío include: Spring Carnival – April La Mora Cave Festival – June 1,2,3 Jíbaro Festival – June El Jobo Festival – July San Andrés Apóstol Festivities – November El Seco Marathon – December Christmas Fantasy – December Religion First Methodist Church of Comerío was founded in 1904. Demographics Government All municipalities in Puerto Rico are administered by a mayor, elected every four years. The current mayor of Comerío is José A. Santiago, of the Popular Democratic Party (PPD). He was elected at the 2000 general elections. The city belongs to the Puerto Rico Senatorial district VI, which is represented by two senators. In 2012, Miguel Pereira Castillo and Angel M. Rodríguez were elected as district senators. Symbols The has an official flag and coat of arms. Flag Quartered in cross, of green and white, and superimposed the right superior quarter is an anchored yellow cross. Coat of arms The Comerío coat of arms is made up quarters (4) bearing what is known as an escutcheon of displays a shield in the center. There's a green field with a golden cross in the left quarter which represents Holy Christ the Healer, the patron of the town. Green stripes on a silver field are on the lower left quarter, symbolizing the Comerío falls and the La Plata River. Three royal palms in the right quarter to remember the original name of the town, and an undulating line symbolizes the mist that often covers the town. A crown with Taino motifs represents the cacique. The tobacco plant is a reminder of what was once an important part of the economic activity of the municipality. Inscribed with "the pearl of La Plata" a reference is made to the location of Comerío, on the banks of the La Plata River and the turreted castle which is a symbol of municipalities of Puerto Rico. Transportation Public bus from Bayamón to Comerío at Centro de Estacionamiento de Bayamón is the main public transportation. There are 16 bridges in Comerío. Notable Comerieños Manuel A. Pérez (1890–1951) – Professor Enrique Pérez Santiago – Hematologist Gallery See also List of Puerto Ricans History of Puerto Rico Did you know-Puerto Rico? References Further reading External links Puerto Rico Government Directory - Comerío Municipalities at enciclopediapr.org Municipalities of Puerto Rico San Juan–Caguas–Guaynabo metropolitan area Populated places established in 1826 1826 establishments in New Spain 1820s establishments in Puerto Rico
4515824	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%B0%D0%BD%D1%8C%D0%BF%D1%96%D0%BD	Юаньпін	Юаньпін — місто-повіт в центральнокитайській провінції Шаньсі, складова міста Сіньчжоу. Географія Юаньпін розташовується у центрі префектури, лежить на Великій Китайській рівнині. Клімат Місто знаходиться у зоні, котра характеризується вологим континентальним кліматом зі спекотним літом. Найтепліший місяць — липень із середньою температурою 22.8 °C (73 °F). Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою -7.2 °С (19 °F). Примітки Посилання citypopulation.de Міські повіти Шаньсі Сіньчжоу
127883	https://en.wikipedia.org/wiki/Princeville%2C%20North%20Carolina	Princeville, North Carolina	Princeville, North Carolina Princeville is a town in Edgecombe County, North Carolina, United States established by freed slaves after the Civil War. It was established in 1865 and known as Freedom Hill. It was incorporated in 1885 as Princeville, the first independently governed African American community chartered in the United States. Princeville is part of the Rocky Mount, North Carolina Metropolitan Statistical Area. As of the 2020 census, the town population was 1,254 residents. The town is on the opposite bank of the Tar River from Tarboro. The city of Rocky Mount is to the west. History As the American Civil War reached its conclusion, formerly enslaved African Americans sought refuge at a temporary Union encampment south of Tarboro, North Carolina along the Tar River. With the assistance of the Freedmen's Bureau, these inhabitants developed their own makeshift settlement at the site and chose the name Freedom Hill in recognition of a small raised area where a Union soldier first announced the Emancipation Proclamation. The land on which they stayed was owned by two white planters, John Lloyd and Lafayette Dancy. There is no evidence that the two ever attempted to remove the freedmen from their properties, probably owing to the initial presence of federal troops and the poor quality of the land, which frequently flooded. The community suffered heavily from poverty during its early years, receiving limited federal aid until the Freedmen's Bureau withdrew from North Carolina in 1869. During the Reconstruction era, inheritors of Lloyd's parcel sold their property to planter Henry W. Shaw. Shaw began selling plots to the freedmen for low prices, though some residents continued to live as squatters. Black holdings grew near the Tar River bridge and more homes were built. Unlike most freedmen's towns in the Southern United States and in spite of its location in an agricultural region, Freedom Hill developed as a community with a workforce dominated by nonagricultural labor. The 1880 U.S. census recorded 379 inhabitants of whom only 12 were farmers and 43 were farmhands, with the remainder working in various trades including day laboring, laundering, seamstressing, carpentry, and blacksmithing. By that point community had also several white residents, most of whom were sharecroppers. Little is known about the white population of the town, though evidence indicates whites and blacks lived in separate areas. In 1883 a school was established in the community. Several churches were also established, though available dates on their creation are not exact. Local black residents were also, like their black contemporaries elsewhere in the state, politically active throughout the remainder of the 19th century, with local Robert S. Taylor serving as an Edgecombe County justice of the peace and William P. Mabson serving as a state legislator. Gradually both local blacks and the white population in Edgecombe County came to support the notion of incorporating the community. The black residents of Freedom Hill sought the advantages of local political involvement and self-governance, while whites in the county preferred having blacks available nearby as a labor force but socially segregated from their communities. After several petitions from Edgecombe County residents, in February 1885 the North Carolina General Assembly incorporated the community as the town of Princeville, named in honor of local carpenter Turner Prince. The incorporating act provided for the town to elect its own government and scheduled their election in May 1886. In the years following incorporation the town experienced increased commercial development as more locals established their own businesses. Most of the town's political leaders emerged from the mercantile class. Princeville faced challenges throughout the Jim Crow era. In the opening years of the 20th century, white business owners launched unsuccessful attempts to either dissolve or seize control of the town. By the end of World War I, more than half of the town's inhabitants moved to northern cities as part of the Great Migration seeking economic opportunities and an escape from white supremacy. In 1967 the U.S. Army Corps of Engineers built a levee in the town to protect it from flooding. In February 1997 the North Carolina Local Government Commission assumed control over the town's finances, the first time it had ever taken over the finances of a municipality. The town also suffered continuing difficulties due to its low elevation and adjacency to the Tar River. Princeville experienced severe flooding in September 1999 when Cape Verde-type Hurricane Floyd pulled coffins from the cemetery and raised water levels to just below the height of rooftops and church steeples. The U.S. Federal Emergency Management Agency offered to buy out all residences in the town, but municipal officials rejected the offer. In October 2016, Category 5 Atlantic Hurricane Matthew struck the town with similarly devastating results leaving residents with a decision between rebuilding and moving elsewhere. As the town's population declined in wake of the natural disasters, its tax base shrunk and the county government assumed various responsibilities from the municipality, including authority over tax collection, policing, and water and sewer services. In 2020, the Army Corps of Engineers announced $39.6 million in funding for a levee project to protect Princeville from future storms. Tourism As the first town chartered by blacks in the United States, Princeville is home to several locations of historical interest. In 1999, students from North Carolina State University created a mobile museum for exhibits showcasing the town's unique heritage. Historic buildings include the Abraham Wooten House, the Mount Zion Primitive Baptist Church, and the Princeville School, which was listed on the National Register of Historic Places in 2001. Financial difficulties In a rare move, the State Treasurer's Office took control of the books for financially strapped Princeville in 1997 and July 2012. In September 2021, a comprehensive town plan was adopted with emphases on resiliency, self-sufficiency, and economic growth. Geography According to the United States Census Bureau, the town has a total area of , of which is land and , or 0.69%, is water. Demographics 2020 census As of the 2020 United States census, there were 1,254 people, 789 households, and 556 families residing in the town. 2000 census The 2000 census data reflect the town shortly after 1999's Hurricane Floyd; a 2004 census recount had been conducted, doubling the town's reported population (see above). As of the census of 2000, there were 940 people, 346 households, and 255 families residing in the town. The population density was . There were 761 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 97.45% African American, 2.23% White, 0.11% Asian, and 0.21% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.64% of the population. There were 346 households, out of which 27.2% had children under the age of 18 living with them, 40.5% were married couples living together, 27.5% had a female householder with no husband present, and 26.3% were non-families. 24.3% of all households were made up of individuals, and 10.1% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.72 and the average family size was 3.21. In the town, the population was spread out, with 25.9% under the age of 18, 8.6% from 18 to 24, 24.9% from 25 to 44, 29.9% from 45 to 64, and 10.7% who were 65 years of age or older. The median age was 38 years. For every 100 females, there were 81.5 males. For every 100 females age 18 and over, there were 76.9 males. The median income for a household in the town was $31,667, and the median income for a family was $35,625. Males had a median income of $23,281 versus $19,886 for females. The per capita income for the town was $12,603. About 14.0% of families and 17.6% of the population were below the poverty line, including 30.9% of those under age 18 and 20.7% of those age 65 or over. References Works cited External links Town of Princeville official website Documentary on Princeville: This Side of the River Documentary on Princeville: Freedom Hill Towns in Edgecombe County, North Carolina Towns in North Carolina Populated places established in 1865 Rocky Mount metropolitan area Populated places in North Carolina established by African Americans 1865 establishments in North Carolina
136073	https://en.wikipedia.org/wiki/Cuevitas%2C%20Texas	Cuevitas, Texas	Cuevitas, Texas Cuevitas is a census-designated place (CDP) in Hidalgo County, Texas, United States. The population was 40 at the 2010 United States Census. Rated the poorest community in Texas, it is part of the McAllen–Edinburg–Mission Metropolitan Statistical Area. Geography Cuevitas is located at (26.262686, -98.578912). According to the United States Census Bureau, the CDP has a total area of , of which is land and (10.00%) is water. Demographics As of the census of 2000, there were 37 people, 12 households, and 9 families residing in the CDP. The population density was . There were 16 housing units at an average density of . The racial makeup of the CDP was 100.00% Hispanic. There were 12 households, out of which 25.0% had children under the age of 18 living with them, 58.3% were married couples living together, 16.7% had a female householder with no husband present, and 16.7% were non-families. 16.7% of all households were made up of individuals, and 8.3% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 3.08 and the average family size was 3.50. In the CDP, the population was spread out, with 24.3% under the age of 18, 13.5% from 18 to 24, 24.3% from 25 to 44, 18.9% from 45 to 64, and 18.9% who were 65 years of age or older. The median age was 38 years. For every 100 females, there were 68.2 males. For every 100 females age 18 and over, there were 86.7 males. The median income for a household in the CDP was $8,750, and the median income for a family was $8,750. Males had a median income of $0 versus $0 for females. The per capita income for the CDP was $1,703, which is the lowest in the state of Texas. There were 100.0% of families and 100.0% of the population living below the poverty line, including 100.0% of under 18s and none of those over 64. Education Cuevitas is within the boundary of La Joya Independent School District. The zoned schools for residents are Sam Fordyce Elementary School, Lorenzo de Zavala Middle School, and La Joya High School. In addition, South Texas Independent School District operates magnet schools that serve the community. References Census-designated places in Texas Census-designated places in Hidalgo County, Texas
2517930	https://uk.wikipedia.org/wiki/SMAD7	SMAD7	SMAD7 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 18-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 426 амінокислот, а молекулярна маса — 46 426. Кодований геном білок за функцією належить до фосфопротеїнів. Задіяний у таких біологічних процесах, як транскрипція, регуляція транскрипції, ацетилювання, альтернативний сплайсинг. Білок має сайт для зв'язування з іонами металів, іоном цинку, ДНК. Локалізований у цитоплазмі, ядрі. Література Примітки Див. також Хромосома 18 Транскрипційні фактори
2792054	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B5%20%D0%A7%D0%B0%D0%BF%D0%BB%D0%B5	Нове Чапле	Нове Чапле Нове Чапле — село в гміні Тшебель Жарського повіту Любуського воєводства Нове Чапле — село в гміні Стенжиця Картузького повіту Поморського воєводства
2407950	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%B8%D1%87%20%28%D0%BE%D0%B1%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0%29	Петрич (община)	Петрич (община) Петрич — община в Благоєвградській області, Болгарія. Населення становить 55 714 осіб (станом на 2011 р.). Адміністративний центр громади — однойменне місто. Примітки Посилання Общини Благоєвградської області
4490365	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BA%20%D0%93%D0%B0%D1%80%D1%80%D1%96%D1%81	Малік Гарріс	Малік Гарріс — німецький співак, репер та автор пісень. Представник Німеччини на Пісенному конкурсі Євробачення 2022 з піснею «Rockstars», де посів останнє місце у фіналі. Життєпис Малік — син колишнього ведучого американського ток-шоу Рікі Гарріса. Малік виріс в Іссінгу поблизу Фільгертсгофен, району Ландсберг-ам-Лех. Його дід по батьковій лінії був оперним співаком, бабуся по материнській лінії — піаністкою, а батько — мультиінструменталіст. Гарріс розпочав свою музичну кар'єру з каверів пісень під гітару, на якій він грає з 13 років. Крім гри на гітарі, сам навчився грати на клавішних та драм-машині. Кар'єра Germany 12 Points Гарріс взяв участь у національному відборі Germany 12 Points, який використовувася Німеччиною для обрання представника на пісенному конкурсі Євробачення 2022. Співак пройшов до фінального кастингу, який відбувся в Берліні в січні 2022 року, і був оголошений одним із шести фіналістів 10 лютого 2022 року. Телевізійний фінал Germany 12 Points відбувся 4 березня 2022 року. Переможця було обрано шляхом публічного голосування, включно з голосуванням телефонними дзвінками, SMS та онлайн на офіційних вебсайтах дев'яти радіоканалів ARD з 28 лютого 2022 до 4 березня 2022 року. Гарріс переміг у фіналі відбору з перевагою в 23 бали й отримав право представляти свою країну на Євробаченні 2022. Євробачення Німеччина, як одна з країн «Великої п'ятірки» одразу кваліфікується до фіналу конкурсу. 14 травня 2022 року, у фіналі Євробачення 2022, Малік Гарріс виступив під 13 номером та посів останнє місце із 6 балами — по два бали від Австрії, Естонії та Швейцарії. Творчість Натхнення Взірцями Маліка для наслідування є Ед Ширан, Macklemore та Емінем. Самого Гарріса часто порівнюють з Бруно Марсом. Примітки Представники Німеччини на Євробаченні Учасники Євробачення 2022 Німецькі співаки Виконавці англійською мовою

Subsets and Splits

No community queries yet

The top public SQL queries from the community will appear here once available.