Datasets:

PolyAgent
/

wiki_uk_en_parallel

Dataset card Data Studio Files Files and versions Community

Split (2)

train · 2.12M rows

id stringlengths 3 8	url stringlengths 31 795	title stringlengths 1 211	text stringlengths 12 350k
4341409	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%A1%D0%B5%D0%B3%D1%83%D1%80%D0%B0	Мігель Сегура	Мігель Сегура Мігель Антоніо Сегура Варгас (2 вересня 1963, Тібас, Сан-Хосе, Коста-Рика) — костариканський футболіст, воротар. Учасник чемпіонату світу з футболу 1990 року в Італії. Клубна кар'єра Футбольну кар'єру розпочав 1983 року в «Саграда Фамілья», після чого протягом нетривалого періоду часу захищав кольори «Рамоненсе». У 1987 році перебрався до «Сапрісси», у футболці якого зіграв 83 матчі. Окрім вище вказаних клубів на батьківщині виступав також за «Палмарес», «Турріальбу» та «Лімоненсе». Грав також з кордоном, за сальвадорські клуби «Мунісіпаль Ліменьйо» та «Драгон» та гватемальський колектив «Депортіво Карша». У складі «Сапрісси» у новоствореному Прімера Дивізіоні Коста-Рики Мігелю належить рекорд за кількістю «сухих» хвилин у воротах (855 хвилин без пропущених м'ячів) протягом 10 матчів у сезоні 1989 року. До 2012 року також зберігав за вище вказаним показником рекорд серед воротарів Центральної Америки, але його обігнав гватемальський воротар Рікардо Херес. Кар'єра в збірній Один з костариканських футболістів, які поїхали на чемпіонату світу з футболу 1990 року в Італії, але на турнірі не зіграв жодної хвилини. По завершенні кар'єри По завершенні кар'єри гравця працював тренером у нижчолігових клубах. Тренував воротарів у костариканських клубах «Картагінес» та «Уругвай де Коронадо». У 2014 році призначений тренером воротарів «Белена». Особисте життя Одружений з Катею Марією Моро Соті, мають доньку Джессіку. Примітки Посилання Профіль гравця на сайті footballdatabase.eu Профіль гравця на сайті worldfootball.net Профіль гравця на сайті fbref.com Футбольні воротарі Костариканські футболісти Гравці збірної Коста-Рики з футболу Костариканські футбольні легіонери Футбольні легіонери в Сальвадорі Футбольні легіонери у Гватемалі Гравці чемпіонату світу з футболу 1990 Футболісти «Рамоненсе» Футболісти «Сапрісси» Футболісти «Лімоненсе» Футболісти «Мунісіпаль Ліменьйо» Футболісти «Драгона» (Сан-Мігель)
3820484	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%20%D1%96%20%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B0%D1%84%D1%84%D0%B0%D1%80	Мубарак і Музаффар	Мубарак і Музаффар аль-Саклабі (д/н — 1018) — перші еміри Валенсійської тайфи в 1010—1018 роках. Життєпис Були братами-слов'янами. замолоду стали рабами (сакаліба) Муфаріса, голови шурти (поліції) за правління хаджіба Аль-Мансура. До 1010 року були відповідальними за зрошення, водопостачання та забезпечення харчами Валенсії та навколишніх земель. У 1009 році внаслідок боротьби за владу почався занепад Кордовського халіфату. 1010 року брати захопили владу в Валенсії, ставши незалежними володарями. Невдовзі приєднали до володінь Шаттабу. В період свого панування збирали податки на 120 тис. динарів щомісяця (з Валенсії — 70 тис., Шаттаби — 50 тис.). Розпочали будівництво потужних укріплень Валенсії. Водночас надали допомогу Лабібу аль-Фату, емір Тортоси, проти Мунзира аль-Мансура, валі Сарагоси. У 1018 році Мубарак загинув внаслідок невдалого падіння з коня. Невдовзі за підтримки Лабіба аль-Фати, еміра Тортоси, відбулося повстання в Валенсії, внаслідок якого Музаффар загинув. Джерела Viguera, María Jesús (1992-01-01). Los reinos de taifas y las invasiones magrebíes: (al-Andalus del IX al XIII). Editorial MAPFRE. ISBN 9788471004321. Валенсійська тайфа Правителі Європи XI століття
1269820	https://en.wikipedia.org/wiki/Tamur%20River	Tamur River	Tamur River The Tamur River is a major river in eastern Nepal, which begins around Kanchenjunga. The Tamor and the Arun join the Sun Koshi at Tribenighat to form the giant Saptakoshi which flows through Mahabharat Range on to the Gangetic plain. Koshi river system The Koshi or Sapta Kosi drains eastern Nepal. It is known as Sapt Koshi because of the seven rivers which join in east-central Nepal to form this river. The main rivers forming the Koshi system are – the Sun Koshi, the Indravati River, the Bhote Koshi, the Dudh Koshi, Arun River, Barun River, and Tamur River. The combined river flows through the Chatra Gorge in a southerly direction to emerge from the hills. The Sun Koshi contributes 44 percent of the total water in the Sapta Koshi, the Arun 37 per cent and the Tamur 19 percent. References Rivers of Koshi Province
717220	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BD-%D0%9F%27%D1%94%D1%80%D1%80-%D0%B4%D0%B5-%D0%A8%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%8C%D1%94	Сен-П'єрр-де-Шандьє	Сен-П'єрр-де-Шандьє — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Рона. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 410 км на південний схід від Парижа, 19 км на південний схід від Ліона. Історія До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Рона-Альпи. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка У 2010 році в муніципалітеті числилось 1667 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 4603,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача Сусідні муніципалітети Галерея зображень Посилання Сен-П'єрр-де-Шандьє на сайті французького Національного інституту географії Див. також Список муніципалітетів департаменту Рона Примітки Муніципалітети департаменту Рона
15413921	https://en.wikipedia.org/wiki/Montigny-l%27Allier	Montigny-l'Allier	Montigny-l'Allier is a commune in the Aisne department in Hauts-de-France in northern France. Population See also Communes of the Aisne department References Communes of Aisne Aisne communes articles needing translation from French Wikipedia
14766538	https://en.wikipedia.org/wiki/HIST1H1B	HIST1H1B	HIST1H1B Histone H1.5 is a protein that in humans is encoded by the HIST1H1B gene. Histones are basic nuclear proteins responsible for nucleosome structure of the chromosomal fiber in eukaryotes. Two molecules of each of the four core histones (H2A, H2B, H3, and H4) form an octamer, around which approximately 146 bp of DNA is wrapped in repeating units, called nucleosomes. The linker histone, H1, interacts with linker DNA between nucleosomes and functions in the compaction of chromatin into higher order structures. This gene is intronless and encodes a member of the histone H1 family. Transcripts from this gene lack polyA tails but instead contain a palindromic termination element. This gene is found in the small histone gene cluster on chromosome 6p22-p21.3. References Further reading
1222129	https://uk.wikipedia.org/wiki/HD252286	HD252286	HD252286 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу A0 й має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 10,1. Пекулярний хімічний вміст Див. також Перелік HgMn-зір Ртутно-манганова зоря Перелік хімічно пекулярних зір (6h-8h) Хімічно пекулярна зоря Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію Перелік Am-зір Am-зоря Примітки Хімічно пекулярні зорі Зорі головної послідовності спектрального класу A0 2
18326337	https://en.wikipedia.org/wiki/P%C5%82osk%C3%B3w%2C%20Kuyavian-Pomeranian%20Voivodeship	Płosków, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship	Płosków, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship Płosków is a village in the administrative district of Gmina Sośno, within Sępólno County, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship, in north-central Poland. It lies approximately west of Sośno, south-east of Sępólno Krajeńskie, and north-west of Bydgoszcz. References Villages in Sępólno County
2690878	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Греков Валентин Анатолійович	Греков Валентин Анатолійович (18 квітня 1976, Дніпропетровськ) — український спортсмен-дзюдоїст. Майстер спорту (1992), майстер спорту міжнародного класу (2000). Заслужений майстер спорту України (2005). Тричі чемпіон Європи з дзюдо. Виступає за спортивний клуб «Тайфу» (від 1993) та команду спортивного товариства «Динамо» (від 2000) у ваговій категорії до 90 кг. Тренери — Данило Волович, Анатолій Калінський. Здобутки Джерела О. Г. Нагибін Греков Валентин Анатолійович // Українські дзюдоїсти Дзюдоїсти на літніх Олімпійських іграх 2004 Дзюдоїсти на літніх Олімпійських іграх 2008 Українські чемпіони Європи Чемпіони України з дзюдо Чемпіони Європи з дзюдо Бронзові призери чемпіонатів Європи Бронзові призери чемпіонатів Європи з дзюдо
2766135	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%B2%D0%B0-%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%BD%D1%8F%D0%BA%20%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD%20%D0%9E%D0%B2%D0%BA%D1%81%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Сова-Степняк Степан Овксентійович	Сова-Степняк Степан Овксентійович Степан Овксентійович Сова (Сава, Савва) (партійна кличка — Степняк) (місто Конотоп, тепер Сумської області ) — український радянський діяч, секретар Сумського окружкому КП(б)У. Член Ревізійної Комісії КП(б)У в червні 1930 — січні 1934 р. Біографія Народився у серпні 1886 року в робітничій родині. Закінчив церковнопарафіяльну школу, потім здобув фах слюсаря. З 1903 роках — слюсар залізничних майстерень станції Конотоп. Член РСДРП(б) з 1904 року. У 1905 році був заарештований царською поліцією за організацію мітингу в залізничних майстернях Конотопа. Сім місяців перебував у конотопській в'язниці. Перебував під наглядом в Орловській та Саратовській губерніях. Був заарештований у Воронезькій губернії та утримувався у Воронезькій, Нижньодєвицькій та Ніжинській в'язницях. У 1909 році за вироком Київської судової палати засуджений на два роки ув'язнення у фортеці. Потім — на адміністративному засланні. Солдат російської імператорської армії. Під час лютневої революції 1917 року став головою полкового комітету. Учасник жовтневого збройного перевороту 1917 року в Москві. Обраний головою Московської військової ради. Виконував обов'язки члена військово-революційного комітету, члена Московської ради робітничих і солдатських депутатів. Брав активну участь в організації Московської Червоної гвардії. У грудні 1917 року за дорученням Володимира Затонського організував групу комуністів-українців при Московському міському комітеті РСДРП(б). З 1 по 13 березня 1918 року — комісар з українських справ при Московській раді. З 2 по 19 березня 1918 року — товариш (заступник) голови Солдатської секції Московської ради робітничих і солдатських депутатів. У 1918 році — заступник завідувача Українського відділу Народного комісаріату у справах національностей РРФСР. Заступник редактора журналу «Вісник Українського відділу Народного комісаріату у справах національних». Брав участь у роботі І і ІІ з'їздів КП(б)У. Працював на керівній роботі у Всеукраїнському видавництві. З травня 1920 року за направленням ЦК РКП(б) брав участь в організації підпілля в Україні в тилу польських військ. У 1920—1922 роках очолював відділ мистецтва Народного комісаріату освіти Української СРР. У 1922—1923 роках — завідувач відділу агітації і пропаганди Сумського повітового комітету КП(б)У. З 1923 року — на відповідальній посаді в Сумському окружному комітеті, згодом — відповідальний секретар Сумського окружного комітету КП(б)У. Навчався в аспірантурі Інститут марксизму в Москві. У 1930-х роках — в апараті ЦК КП(б)У; в колегії Верховного суду Української СРР. Один з авторів антології «Революційна поезія Жовтня». Джерела Петров Г. Вірність ідеалам партії // газета «Ленінська правда» (Суми) — 1983 рік — 16 липня Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник — Київ, 1987. Уродженці Конотопа Члени КПРС Комуністичні діячі
961174	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%84%20%D0%A0%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%BA	Рудольф Рамек	Рудольф Рамек (12 квітня 1881, Тешен, Австрійська Сілезія — 24 липня 1941, Відень) — австрійський політик, Федеральний канцлер Австрії у 1924—1926 роках. Рамек народився у Тешені в Австрійській Сілезії (нині Цешин, Польща). Член Християнської соціалістичної партії. Займав пост Федерального канцлера Австрії з 20 листопада 1924 до 20 жовтня 1926. Помер у Відні й похований на зальцбурзькому муніципальному цвинтарі. Примітки Посилання Стисла біографія на сайті Федеральних зборів Австрії Поховані в Австрії
4565970	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%8E%D1%82%D0%BA%D1%96%D0%BD	Сюткін	Сюткін Валерій Міладович (* 1958) — російський співак, сольний виконавець. Колишній соліст гурту «Браво». Сюткін Олексій Геннадійович (* 1985) — український тріатлоніст. Чемпіон Європи в естафеті. Дворазовий чемпіон Європи з акватлону. Майстер спорту України міжнародного класу. Сюткін Павло Павлович (* 1922) — радянський військовий діяч, артилерист, учасник нацистсько-радянської війни, полковник. Герой Російської Федерації. Сюткін Петро Іванович (1915—1954) — лейтенант РА, учасник нацистсько-радянської війни, Герой Радянського Союзу.
1559427	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0%20%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D1%97%20%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%20%28%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D1%80%D1%83%D0%B6%29	Церква Святої Параскеви (Радруж)	Церква Святої Параскеви (Радруж) Церква Святої Параскеви — дерев'яна церква з XVI ст. в селі Радруж, що у Любачівському повіті, Підкарпатське воєводство, Польща. 21 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що проходила у Камбоджі, Церква Святої Параскеви, разом з іншими дерев'яними церквами карпатського регіону Польщі і України, була включена у список світової спадщини ЮНЕСКО. Архітектура Дерев'яна церква в селі Радруж, збудована в першій половині XVII ст. В ній бабинець і особливо неф мають форми, пропорції і конструкції такі ж, як і в Церкві Святого Духа в Потеличі. У цих церквах навіть всередині нефа конструкція наметів з прогонами, стояками та косяками однакова. Видно, що обидві церкви будувалися майстрами однієї школи і початкова форма покриття над вівтарем Святодухівської церкви була, мабуть, такою ж, як і в церкві св. Параскеви в Радружі, тобто у вигляді двосхилого даху і без бані. Такою ж є форма перекриття вівтаря Здвиженської церкви у Дрогобичі. Церква св. Параскеви, 1580 р. Ранньої п галицького типу. Високий зруб квадратової нави завершений пірамідальним наметовим верхом з одним заломом. А бокові рамена вкриті двосхилими причілковими дахами. Церкву оточує опасання, оперте на стовпи з підкосами. Джерело: Слободян В. Шедеври української сакральної дерев'яної архітектури. Дерев'яна парафіальна церква св. Параскеви (1580 р.), тридільна у плані; нава триярусна, інші частини двоярусні. Оточена галереєю, покрита та ошальована гонтами. Всередниі — розписи 18 ст. Капітально реставрована в 1963–1965 рр. Дерев'яна дзвіниця 16..18 ст., каркасна, з галереєю, покрита і ошальована гонтами. При церкві є будинок дяка десь 16..18 ст. Примітки Посилання Церква Святої Параскеви в Радружі, відео з дрона Церква св. Параскеви Тирновської сайт «Прадідівська слава» Туристичний сайт церкви св. Параскеви в Радружі Сайт World Monuments Fund Католицькі храми Польщі Гміна Горинець-Здруй Світова спадщина в Польщі Дерев'яна архітектура Польщі Давні храми УГКЦ Радруж Історичні пам'ятки Польщі Дерев'яні храми Польщі
46023	https://en.wikipedia.org/wiki/Speaker%20of%20the%20United%20States%20House%20of%20Representatives	Speaker of the United States House of Representatives	Speaker of the United States House of Representatives The speaker of the United States House of Representatives, commonly known as the speaker of the House, is the presiding officer of the United States House of Representatives. The office was established in 1789 by Article I, Section II, of the U.S. Constitution. By custom and House rules, the speaker is the political and parliamentary leader of the House and is simultaneously its presiding officer, de facto leader of the body's majority party, and the institution's administrative head. Speakers also perform various other administrative and procedural functions. Given these several roles and responsibilities, the speaker usually does not personally preside over debatesthat duty is instead delegated to members of the House from the majority partynor regularly participate in floor debates. The Constitution does not explicitly require the speaker to be an incumbent member of the House of Representatives, although every speaker thus far has been, and as a member the speaker also represents their district and retains the right to vote. The speaker is second in the United States presidential line of succession, after the vice president and ahead of the president pro tempore of the Senate. The 56th and current Speaker of the House is Mike Johnson, a Republican from Louisiana. Selection The House elects its speaker at the beginning of a new Congress, , after a general election, or when a speaker dies, resigns, or is removed from the position during a congressional term. At the start of a new Congress, those voting to elect the speaker are representatives-elect, as a speaker must be selected before members are sworn in to office; the House of Representatives cannot organize or take other legislative actions until a speaker is elected. Since 1839, the House has elected speakers by roll call vote. In practice, each party's caucus or conference selects a candidate for the speakership from among its senior leaders prior to the roll call. To be elected speaker, a candidate must receive a majority of votes from the members present and voting. If no candidate wins a majority, the roll call is repeated until a speaker is elected. Representatives are free to vote for someone other than the candidate nominated by their party but generally do not, as the outcome of the election effectively demonstrates which party has the majority and consequently will organize the House. Representatives who choose to vote for someone other than their party's nominee usually vote for someone else in their party or vote "present", in which case their vote does not count in tallying the vote positively or negatively. Anyone who votes for the other party's candidate could face serious consequences, as was the case when Democrat James Traficant voted for Republican Dennis Hastert in 2001 (107th Congress). In response, the Democrats stripped him of his seniority, and he lost all of his committee posts. Upon election, the new speaker is sworn in by the dean of the United States House of Representatives, the chamber's longest-serving member. Additionally, it is customary for the outgoing speaker, or the minority leader, to hand the speaker's gavel to the new speaker, as a mark of the peaceful transition of power. Eligibility of non-members While every speaker of the House has been a sitting House member, Article I, Section II, Clause 5, of the U.S. Constitution, concerning the choosing of a speaker, does not explicitly state House membership as a requirement. As noted by the Congressional Research Service, non-members have, on multiple occasions since 1997, received votes in speaker elections. In 1787, while the proposed Constitution was being considered, Pennsylvania Congress of the Confederation Delegate Tench Coxe publicly wrote the following: The house of representatives is not, as the Senate, to have a president chosen for them from without their body, but are to elect their speaker from their own number . . . . Noting that the Vesting Clause of Article I, Section I states that "All legislative Powers herein granted shall be vested in a Congress of the United States, which shall consist of a Senate and House of Representatives", political scientist Diana Schaub has argued, "Legislative powers cannot be lodged in the hands of a non-legislative person. To do so would violate the fundamental purpose of Article [I] of the Constitution." Both Schaub and the CRS note that the Standing Rules and Orders of the House created by the 1st United States Congress provided that the Speaker would vote "In all cases of ballot by the [H]ouse", while former House Intelligence Committee General Counsel Michael Ellis and attorney Greg Dubinsky have argued that the Speaker must be a House member because the Speaker performs various legislative functions that other House officers (such as the Sergeant at Arms and the Clerk) do not perform. Schaub and the CRS also note that the text of the Presidential Succession Act of 1947 assumes that the Speaker is a House member in requiring the Speaker's resignation upon succession to the Presidency due to the Ineligibility Clause of Article I, Section VI. The Ineligibility Clause provides that "No ... Representative shall, during the Time for which he was elected, be appointed to any civil Office under the Authority of the United States... and no Person holding any Office under the United States, shall be a Member of [the] House during his Continuance in Office." Along with political scientist Matthew J. Franck, Schaub, Ellis, and Dubinsky argue that permitting a Senator or an executive or judicial officer of the federal government to serve as a non-member Speaker would cause a significant breach of the constitutional separation of powers. Schaub, Ellis, and Dubinsky also argue that permitting a non-member to serve as Speaker would effectively exempt Speakers from the eligibility requirements of the House Qualifications Clause of Article I, Section II and from being bound by an oath of office under the Oath or Affirmation Clause of Article VI as opposed to House members. The House Qualifications Clause requires that "No person shall be a Representative who shall not have attained to the Age of twenty-five Years, and been seven Years a Citizen of the United States". The Oath or Affirmation Clause provides that "The ... Representatives before mentioned... and all executive and judicial Officers ... of the United States... shall be bound by Oath or Affirmation, to support this Constitution". Pursuant to Article VI, the 1st United States Congress passed the Oath Administration Act (that remains in effect) which provides that "...the oath or affirmation [required by the sixth article of the Constitution of the United States]… shall be administered ... to the Speaker". Like the U.S. Supreme Court's ruling in NLRB v. Noel Canning (2014), Ellis and Dubinsky cite an 1819 letter written by James Madison to Virginia Supreme Court of Appeals Judge Spencer Roane where Madison stated that "difficulties and differences of opinion [arising] in expounding terms [and] phrases ... used [in the Constitution]... might require a regular course of practice to liquidate [and] settle the meaning of some of them." In holding in NLRB v. Noel Canning that the Recess Appointments Clause of Article II, Section II does not authorize the President to make appointments while the Senate is in pro forma sessions, the Supreme Court cited Marbury v. Madison (1803) and McCulloch v. Maryland (1819) in concluding that "The longstanding 'practice of the government' ... can inform [the] determination of 'what the law is. Speaker pro tempore Under the Rules of the House, the speaker may designate a member to serve as speaker pro tempore, acting as the body's presiding officer in the speaker's absence. In most instances, the speaker pro tempore designation lasts for no more than three legislative days, although in the case of illness of the speaker, the speaker pro tempore may serve for ten legislative days if the appointment is approved by the House. Separately, a speaker pro tempore is designated in the event the office of the speaker is declared vacant. Under the current Rules of the House, at the start of their term, the speaker is required to create a secret ordered list of members to temporarily serve as speaker of the House if the speakership became vacant and to provide the Clerk of the United States House of Representatives this list "as soon as practicable after" the election "and whenever appropriate thereafter." The names are only revealed in the event of a vacancy (e.g., by the speaker's death, resignation, incapacitation, or removal from office).Katherine Tully-McManus, McHenry named as acting speaker, Politico (October 3, 2023). This "succession list" procedure was created in 2003,Kyle Stewart, What happens next after Kevin McCarthy ousted as speaker of the House, NBC News (October 3, 2023). following the September 11, 2001 attacks, to promote continuity of government. Rule I, clause 8 of the House Rules states the member whose name appears first on the list "shall act as Speaker pro tempore until the election of a Speaker or a Speaker pro tempore." The speaker pro tempore is not in the line of succession for the presidency. Following the removal of Kevin McCarthy as speaker in October 2023 on a motion to vacate (the first time in history that a speaker of the U.S. House of Representatives was successfully removed by the House), Patrick McHenry was revealed to be the first name on McCarthy's list and became acting speaker. The intent of the rule was for the speaker pro tempore to serve for a short period, until the House elected a new speaker, but the House rules set no specific limit on the length of time that a member may be speaker pro tempore. The designation of a speaker pro tempore for purposes of succession, and for purposes of serving as the body's presiding officer in the speaker's absence, is separate from the speaker's designation of multiple members as speakers pro tempore for the purpose of allowing them to sign enrolled bills and joint resolutions. The House Rules state: "With the approval of the House, the Speaker may appoint a Member to act as Speaker pro tempore only to sign enrolled bills and joint resolutions for a specified period of time." The list of the members with this duty (usually political allies of the speaker, or members from districts close to Washington and thus better able to hold pro forma sessions) is made public. History The first speaker of the House, Frederick Muhlenberg of Pennsylvania, was elected to office on April 1, 1789, the day the House organized itself at the start of the 1st Congress. He served two non-consecutive terms in the speaker's chair, 1789–1791 (1st Congress) and 1793–1795 (3rd Congress). As the Constitution does not state the duties of the speaker, the speaker's role has largely been shaped by rules and customs that evolved over time. Scholars are divided as to whether early speakers played largely ceremonial and impartial roles or whether they were more active partisan actors. 19th century From early in its existence, the speaker's primary function had been to keep order and enforce rules. The speakership was transformed into a position with power over the legislative process under Henry Clay (1811–1814, 1815–1820, and 1823–1825). In contrast to many of his predecessors, Clay participated in several debates and used his influence to procure the passage of measures he supported—for instance, the declaration of the War of 1812, and various laws relating to Clay's "American System" economic plan. Furthermore, when no candidate received an Electoral College majority in the 1824 presidential election, causing the president to be elected by the House, Speaker Clay threw his support to John Quincy Adams instead of Andrew Jackson, thereby ensuring Adams' victory. Following Clay's retirement in 1825, the power of the speakership once again began to decline, despite speakership elections becoming increasingly bitter. As the Civil War approached, several sectional factions nominated their own candidates, often making it difficult for any candidate to attain a majority. In 1855 and again in 1859, for example, the contest for speaker lasted for two months before the House achieved a result. Speakers tended to have very short tenures during this period. For example, from 1839 to 1863 there were eleven speakers, only one of whom served for more than one term. James K. Polk is the only speaker of the House who was later elected president of the United States. Toward the end of the 19th century, the office of speaker began to develop into a very powerful one. At the time, one of the most important sources of the speaker's power was his position as Chairman of the Committee on Rules, which, after the reorganization of the committee system in 1880, became one of the most powerful standing committees of the House. Furthermore, several speakers became leading figures in their political parties; examples include Democrats Samuel J. Randall, John Griffin Carlisle, and Charles F. Crisp, and Republicans James G. Blaine, Thomas Brackett Reed, and Joseph Gurney Cannon. The power of the speaker was greatly augmented during the tenure of the Republican Thomas Brackett Reed (1889–1891, 1895–1899). "Czar Reed", as he was called by his opponents, sought to end the obstruction of bills by the minority, in particular by countering the tactic known as the "disappearing quorum". By refusing to vote on a motion, the minority could ensure that a quorum would not be achieved and that the result would be invalid. Reed, however, declared that members who were in the chamber but refused to vote would still count for the purposes of determining a quorum. Through these and other rulings, Reed ensured that the Democrats could not block the Republican agenda. 20th century The speakership reached its apogee during the term of Republican Joseph Gurney Cannon (1903–1911). Cannon exercised extraordinary control over the legislative process. He determined the agenda of the House, appointed the members of all committees, chose committee chairmen, headed the Rules Committee, and determined which committee heard each bill. He vigorously used his powers to ensure that Republican proposals were passed by the House. In 1910, however, Democrats and several dissatisfied Republicans joined to strip Cannon of many of his powers, including the ability to name committee members and his chairmanship of the Rules Committee. Fifteen years later, Speaker Nicholas Longworth restored much, but not all, of the lost influence of the position. One of the most influential speakers in history was Democrat Sam Rayburn. Rayburn had the most cumulative time as speaker in history, holding office from 1940 to 1947, 1949 to 1953, and 1955 to 1961. He helped shape many bills, working quietly in the background with House committees. He also helped ensure the passage of several domestic measures and foreign assistance programs advocated by Presidents Franklin D. Roosevelt and Harry Truman. Rayburn's successor, Democrat John W. McCormack (served 1962–1971), was a somewhat less influential speaker, particularly because of dissent from younger members of the Democratic Party. During the mid-1970s, the power of the speakership once again grew under Democrat Carl Albert. The Committee on Rules ceased to be a semi-independent panel, as it had been since 1910. Instead, it once again became an arm of the party leadership. Moreover, in 1975, the speaker was granted the authority to appoint a majority of the members of the Rules Committee. Meanwhile, the power of committee chairmen was curtailed, further increasing the relative influence of the speaker. Albert's successor, Democrat Tip O'Neill, was a prominent speaker because of his public opposition to the policies of President Ronald Reagan. O'Neill is the longest continuously serving speaker, from 1977 through 1987. He challenged Reagan on domestic programs and on defense expenditures. Republicans made O'Neill the target of their election campaigns in 1980 and 1982 but Democrats managed to retain their majorities in both years. The roles of the parties reversed in 1994 when, after spending forty years in the minority, the Republicans regained control of the House with the "Contract with America", an idea spearheaded by Minority Whip Newt Gingrich. Speaker Gingrich would regularly clash with Democratic President Bill Clinton, leading to the United States federal government shutdown of 1995 and 1996, in which Clinton was largely seen to have prevailed. Gingrich's hold on the leadership was weakened significantly by that and several other controversies, and he faced a caucus revolt in 1997. After the Republicans lost House seats in 1998 (although retaining a majority) he did not stand for a third term as speaker. His successor, Dennis Hastert, had been chosen as a compromise candidate since the other Republicans in the leadership were more controversial. Hastert played a much less prominent role than other contemporary speakers, being overshadowed by House Majority Leader Tom DeLay and President George W. Bush. 21st century The Republicans came out of the 2000 elections with a further reduced majority but made small gains in 2002 and 2004. The periods of 2001–2002 and 2003–2007 were the first times since 1953–1955 that there was single-party Republican leadership in Washington, interrupted from 2001 to 2003 as Senator Jim Jeffords of Vermont left the Republican Party to become independent and caucused with Senate Democrats to give them a 51–49 majority. In the 2006 midterm elections, the Democratic Party regained control of the House of Representatives. Nancy Pelosi was elected Speaker of the House, becoming the first woman to hold the position. President Bush acknowledged Pelosi as the first woman in that position in the opening of his speech. John Boehner was elected speaker when the 112th Congress convened on January 5, 2011, and was subsequently re-elected twice, at the start of the 113th and 114th Congresses. On both of those occasions his remaining in office was threatened by the defection of several members from his own party who chose not to vote for him. Boehner's tenure as speaker, which ended when he resigned from Congress in October 2015, was marked by multiple battles with the conservatives in his own party related to "Obamacare", appropriations, among other political issues. This intra-party discord continued under Boehner's successor, Paul Ryan. When Republican leader John Boehner succeeded Pelosi as speaker in 2011, Pelosi remained the leader of the Democratic Party in the House of Representatives and served as House minority leader for eight years before she led her party to victory in the 2018 elections. Following the 2018 midterm elections which saw the election of a Democratic Party majority in the House, Nancy Pelosi was again elected speaker when the 116th Congress convened on January 3, 2019. In addition to being the first woman to hold the office, Pelosi became the first speaker to return to power since Sam Rayburn in the 1950s. Following the 2022 midterm elections which saw the election of a narrow Republican Party majority in the House, Pelosi did not seek a Democratic leadership post in the next Congress. The Democratic Caucus named her "Speaker Emerita". Kevin McCarthy then became the new Speaker of the House on January 7, 2023, after the longest multi-ballot speaker election since 1859. McCarthy was eventually removed as speaker on October 3, 2023, after a further split in the Republican caucus, with five House Freedom Caucus members voting against McCarthy, which when combined with votes of Democrats, resulted in the ouster of McCarthy. This was the first time in the history of the House of Representatives in which the Speaker of the House was successfully removed. Following a multi-day four-ballot election, Mike Johnson was elected speaker on October 25, 2023. Notable elections Historically, there have been several controversial elections to the speakership, such as the contest of 1839. In that case, even though the 26th United States Congress convened on December 2, the House could not begin the speakership election until December 14 because of an election dispute in New Jersey known as the "Broad Seal War". Two rival delegations, one Whig and the other Democrat, had been certified as elected by different branches of the New Jersey government. The problem was compounded by the fact that the result of the dispute would determine whether the Whigs or the Democrats held the majority. Neither party agreed to permit a speakership election with the opposite party's delegation participating. Finally, it was agreed to exclude both delegations from the election and a speaker was finally chosen on December 17. Another, more prolonged fight occurred in 1855 in the 34th United States Congress. The old Whig Party had collapsed but no single party had emerged to replace it. Candidates opposing the Democrats had run under a bewildering variety of labels, including Whig, Republican, American (Know Nothing), and simply "Opposition". By the time Congress actually met in December 1855, most of the northerners were concentrated together as Republicans, while most of the southerners and a few northerners used the American or Know Nothing label. Opponents of the Democrats held a majority in House, with the party makeup of the 234 representatives being 83 Democrats, 108 Republicans, and 43 Know Nothings (primarily southern oppositionists). The Democratic minority nominated William Alexander Richardson of Illinois as speaker, but because of sectional distrust, the various oppositionists were unable to agree on a single candidate for speaker. The Republicans supported Nathaniel Prentice Banks of Massachusetts, who had been elected as a Know Nothing but was now largely identified with the Republicans. The southern Know Nothings supported first Humphrey Marshall of Kentucky, and then Henry M. Fuller of Pennsylvania. The voting went on for almost two months with no candidate able to secure a majority, until it was finally agreed to elect the speaker by plurality vote, and Banks was elected. The House found itself in a similar dilemma when the 36th Congress met in December 1859. Although the Republicans held a plurality, the Republican candidate, John Sherman, was unacceptable to southern oppositionists due to his anti-slavery views, and once again the House was unable to elect a speaker. After Democrats allied with southern oppositionists to nearly elect the North Carolina oppositionist William N. H. Smith, Sherman finally withdrew in favor of compromise candidate William Pennington of New Jersey, a former Whig of unclear partisan loyalties, who was finally elected speaker on February 1, 1860. In December 1923, at the start of the 68th Congress, Republican Frederick H. Gillett needed nine ballots to win reelection. Progressive Republicans had refused to support Gillett in the first eight ballots. Only after winning concessions from Republican conference leaders (a seat on the House Rules Committee and a pledge that requested House rules changes would be considered) did they agree to support him. In 1997, several Republican congressional leaders tried to force Speaker Newt Gingrich to resign. However, Gingrich refused since that would have required a new election for speaker, which could have led to Democrats along with dissenting Republicans voting for Democrat Dick Gephardt (then minority leader) as speaker. After the 1998 midterm elections where the Republicans lost seats, Gingrich did not stand for re-election. The next two figures in the House Republican leadership hierarchy, Majority Leader Richard Armey and Majority Whip Tom DeLay chose not to run for the office. The chairman of the House Appropriations Committee, Bob Livingston, declared his bid for the speakership, which was unopposed, making him speaker-designate. It was then revealed, by Livingston himself, who had been publicly critical of President Bill Clinton's alleged perjury during his sexual harassment trial, that he had engaged in an extramarital affair. He opted to resign from the House, despite being urged to stay on by House Democratic leader Gephardt. Subsequently, the chief deputy whip Dennis Hastert was selected as speaker. The Republicans retained their majorities in the 2000, 2002, and 2004 elections. The Democrats won a majority of seats in the 2006 midterm elections. On November 16, 2006, Nancy Pelosi, who was then minority leader, was selected as speaker-designate by House Democrats. When the 110th Congress convened on January 4, 2007, she was elected as the 52nd speaker by a vote of 233–202, becoming the first woman elected speaker of the House. Pelosi was reelected speaker in the 111th Congress, and again in the 116th and 117th Congresses. The January 2023 speakership election occurred two months after the 2022 House elections in which the Republicans won a slim four-seat majority. Kevin McCarthy was nominated for speaker by the House Republican Conference but due to a division among the Republicans, no one received a majority of the votes on the first ballot, necessitating an additional round of balloting for the first time since 1923. McCarthy ultimately prevailed when the remaining six anti-McCarthy holdouts voted "present" on the 15th ballot, ending the longest multiple-ballot speaker election since before the Civil War. He was removed from office less than ten months later, the first time in American History the House voted to remove its incumbent speaker. This led to multiple rounds of voting across multiple weeks to replace him, ultimately leading to the election of Representative Mike Johnson. This came after two weeks of negotiations between Republicans, including three failed votes for Speaker. Multi-ballot elections In total, there have been 16 elections requiring multiple ballots to elect a speaker, with 13 before the American Civil War, one in 1923, and two in 2023. Partisan role The Constitution does not spell out the political role of the speaker. As the office has developed historically, however, it has taken on a clearly partisan cast, very different from the speakership of most Westminster-style legislatures, such as the speaker of the United Kingdom's House of Commons, which is meant to be scrupulously non-partisan. The speaker in the United States, by tradition, is the head of the majority party in the House of Representatives, outranking the majority leader. However, despite having the right to vote, the speaker usually does not participate in debate and only votes on the most significant bills. The speaker is responsible for ensuring that the House passes legislation supported by the majority party. In pursuing this goal, the speaker may use their influence over the Rules committee, which is in charge of the business of the House. The speaker chairs the majority party's House steering committee, which selects the majority members of each House standing committee, including the Rules committee (although it's worth to note their appointment to the said committees must be ratified by a resolution of the full House). While the speaker is the functioning head of the House majority party, the same is not true of the president pro tempore of the Senate, whose office is primarily ceremonial and honorary. When the speaker and the president belong to the same party, the speaker tends to play the role in a more ceremonial light, as seen when Dennis Hastert played a very restrained role during the presidency of fellow Republican George W. Bush. Nevertheless, when the speaker and the president belong to the same party, there are also times that the speaker plays a much larger role, and the speaker is tasked, e.g., with pushing through the agenda of the majority party, often at the expense of the minority opposition. This can be seen, most of all, in the speakership of Democratic-Republican Henry Clay, who personally ensured the presidential victory of fellow Democratic-Republican John Quincy Adams. Democrat Sam Rayburn was a key player in the passing of New Deal legislation under the presidency of fellow Democrat Franklin Delano Roosevelt. Republican Joseph Gurney Cannon (under Theodore Roosevelt) was particularly infamous for his marginalization of the minority Democrats and centralizing of authority to the speakership. In more recent times, Speaker Nancy Pelosi played a role in continuing the push for health care reform during the presidency of fellow Democrat Barack Obama and in pushing for increases in infrastructure and climate spending during the presidency of Democrat Joe Biden. On the other hand, when the speaker and the president belong to opposite parties, the public role and influence of the speaker tend to increase. As the highest-ranking member of the opposition party (and de facto leader of the opposition), the speaker is normally the chief public opponent of the president's agenda. In this scenario, the speaker is known for undercutting the president's agenda by blocking measures by the minority party or rejecting bills by the Senate. One famous instance came in the form of Thomas Brackett Reed (under Grover Cleveland), a speaker notorious for his successful attempt to force the Democrats to vote on measures where the Republicans had clear majorities, which ensured that Cleveland's Democrats were in no position to challenge the Republicans in the House. Joseph Cannon was particularly unique in that he led the conservative "Old Guard" wing of the Republican Party, while his president—Theodore Roosevelt—was of the more progressive clique, and more than just marginalizing the Democrats, Cannon used his power to punish the dissidents in his party and obstruct the progressive wing of the Republican Party. More modern examples include Tip O'Neill, who was a vocal opponent of President Ronald Reagan's economic and defense policies; Newt Gingrich, who fought a bitter battle with President Bill Clinton for control of domestic policy; Nancy Pelosi, who argued with President George W. Bush over the Iraq War; John Boehner, who clashed with President Barack Obama over budget issues and health care; and once again, Nancy Pelosi, who refused to support President Donald Trump over funding for a border wall. Presiding officer As presiding officer of the House of Representatives, the speaker holds a variety of powers over the House and is ceremonially the highest-ranking legislative official in the U.S. government. The speaker may delegate their powers to a member of the House to act as speaker pro tempore and to preside over the House in the speaker's absence; when this has occurred the delegation has always been to a member of the same party. During important debates, the speaker pro tempore is ordinarily a senior member of the majority party who may be chosen for his or her skill in presiding. At other times, more junior members may be assigned to preside to give them experience with the rules and procedures of the House. The speaker may also designate, with approval of the House, a speaker pro tempore for special purposes, such as designating a representative whose district is near Washington, D.C. to sign enrolled bills during long recesses. Under the rules of the House, the speaker, "as soon as practicable after the election of the speaker and whenever appropriate thereafter", must deliver to the clerk of the House a list of members who are designated to act as speaker in the case of a vacancy or physical inability of the speaker to perform their duties. On the floor of the House, the presiding officer is always addressed as "Mister Speaker" or "Madam Speaker", even if that person is serving as speaker pro tempore. When the House resolves itself into a Committee of the Whole, the speaker designates a member to preside over the committee, who is addressed as "Mister Chairman" or "Madam Chairwoman". To speak, members must seek the presiding officer's recognition. The presiding officer also rules on all points of order but such rulings may be appealed to the whole House. The speaker is responsible for maintaining decorum in the House and may order the Sergeant-at-Arms to enforce House rules. The speaker is in charge of deciding which committee a bill will be assigned to, of determining whether to allow a member to make a motion to suspend the rules and of appointing members to select committees and conference committes. As a member of the House, the speaker is entitled to participate in debate and to vote. Ordinarily, the speaker votes only when the speaker's vote would be decisive or on matters of great importance, such as constitutional amendments or major legislation. Under the early rules of the House, the speaker was generally barred from voting, but today the speaker has the same right as other members to vote but only occasionally exercises it. The speaker may vote on any matter that comes before the House, and they are required to vote where their vote would be decisive or where the House is engaged in voting by ballot. Other functions In addition to being the political and parliamentary leader of the House of Representatives and representing their congressional district, the speaker also performs various other administrative and procedural functions, such as: Oversees the officers of the House: the clerk, the sergeant-at-arms, the chief administrative officer, and the chaplain; Serves as the chairperson of the House Office Building Commission; Appoints the House's parliamentarian, historian, general counsel, and inspector general; Administers the House audio and video broadcasting system; In consultation with the minority leader, can devise a system of drug testing in the House. This option has never been exercised; Receives reports or other communications from the president, government agencies, boards, and commissions; and Receives, along with the president pro tempore of the Senate, written declarations that a U.S. president is unable to discharge the powers and duties of his office, or is able to resume them, under Sections 3 and 4 of the Twenty-fifth Amendment. Additionally, the speaker is second in the presidential line of succession under the Presidential Succession Act of 1947, immediately after the vice president and before the president pro tempore of the Senate (who is followed by members of the president's Cabinet). Thus, if both the presidency and vice-presidency were vacant simultaneously, then the speaker would become acting president, after resigning from the House and as speaker. Ratification of the Twenty-fifth Amendment in 1967, with its mechanism for filling an intra-term vice-presidential vacancy, has made calling on the speaker, president pro tempore, or a cabinet member to serve as acting president unlikely to happen, except in the aftermath of a catastrophic event. However, only a few years after it went into effect, in 1973, at the height of Watergate, Vice President Spiro Agnew resigned. With Agnew's unexpected departure and the state of Richard Nixon's presidency, Speaker Carl Albert was suddenly first in line to become acting president. The vacancy continued until Gerald Ford was sworn in as vice president. Albert was also next in line from the time Ford assumed the presidency following Nixon's resignation from office in 1974, until Ford's choice to succeed him as vice president, Nelson Rockefeller, was confirmed by Congress. See also Party leaders of the United States House of Representatives Party leaders of the United States Senate Notes References Bibliography Garraty, John, ed. American National Biography (1999) 20 volumes; contains scholarly biographies of all speakers no longer alive. Green, Matthew N. The Speaker of the House: A Study of Leadership (Yale University Press; 2010) 292 pages; Examines partisan pressures and other factors that shaped the leadership of the speaker of the U.S. House of Representatives; focuses on the period since 1940. Grossman, Mark. Speakers of the House of Representatives (Amenia, NY: Grey House Publishing, 2009). The comprehensive work on the subject, covering, in depth, the lives of the speakers from Frederick Muhlenberg to Nancy Pelosi. Remini, Robert V. The House: the History of the House of Representatives (Smithsonian Books, 2006). The standard scholarly history. Rohde, David W. Parties and Leaders in the Postreform House (1991). Smock, Raymond W., and Susan W. Hammond, eds. Masters of the House: Congressional Leadership Over Two Centuries (1998). Short biographies of key leaders. Zelizer. Julian E. ed. The American Congress: The Building of Democracy (2004). A comprehensive history by 40 scholars. External links "Capitol Questions." C-SPAN (2003). Notable elections and role. The Cannon Centenary Conference: The Changing Nature of the Speakership. (2003). House Document 108–204. History, nature and role of the speakership. Congressional Quarterly's Guide to Congress, 5th ed. (2000). Washington, D.C.: Congressional Quarterly Press. Wilson, Woodrow. (1885). Congressional Government. New York: Houghton Mifflin. 1789 establishments in the United States Speakership of the United States House of Representatives
2856725	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D1%81%D1%94%D0%B2%D0%B0%20%D0%9B%D1%8E%D0%B1%D0%BE%D0%B2%20%D0%90%D1%80%D1%85%D0%B8%D0%BF%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0	Гусєва Любов Архипівна	Гусєва Любов Архипівна Любов Архипівна Гусєва (? — ?) — українська радянська діячка, новатор сільськогосподарського виробництва, агроном колгоспу імені Калініна («Росія») Володарського району Сталінської (Донецької) області. Депутат Верховної Ради УРСР 5-го скликання. Біографія Закінчила школу в селі Темрюк Володарського району. З 1950-х років — агроном колгоспу імені Калініна (з 1959 року — «Росія») села Старченкове (тепер — Темрюк) Володарського району Сталінської (Донецької) області. Потім — на пенсії у селі Старченкове Володарського району (тепер — село Темрюк Нікольського району) Донецької області. Нагороди орден Леніна (26.02.1958) медалі почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР (7.03.1960) Джерела газета «Радянська Донеччина» (Сталіно) — лютий 1959 року. Персоналії за алфавітом Депутати Верховної Ради УРСР 5-го скликання
16034994	https://en.wikipedia.org/wiki/1991%20Five%20Nations%20Championship	1991 Five Nations Championship	1991 Five Nations Championship The 1991 Five Nations Championship was the 62nd series of the Five Nations Championship, an annual rugby union competition between the major Northern Hemisphere rugby union national teams. The tournament consisted of ten matches held between 19 January and 16 March 1991. The tournament was the 62nd in its then format as the Five Nations. Including the competition's former incarnation as the Home Nations Championship, the 1991 Five Nations Championship was the 97th Northern Hemisphere rugby union championship. The championship was contested by England, France, Ireland, Scotland and Wales. England won the tournament, achieving a final 21–19 victory over France to win the Grand Slam, their first since 1980 and ninth overall in the Five Nations. This was also their nineteenth outright victory, including five victories in the Home Nations, excluding ten titles shared with other countries. England also won the Triple Crown and Calcutta Cup as a result of their victories over the other Home Nations. France and Scotland placed second and third with three and two wins respectively, while Ireland and Wales placed fourth and fifth without achieving any victories; the fixture between the two teams resulted in a 21–21 draw. It was also the fourth occasion, after 1978, 1984 and 1990, on which two teams each with three victories faced off against each other in the final round of matches, with both capable of completing a Grand Slam with a victory. France lost on their third attempt. This edition was also famous for the try Philippe Saint-André scored in the last match of the tournament against England, which was later voted Twickenham's try of the century. Participants The teams involved were: Squads Table Results References Five Nations Six Nations Championship seasons Five Nations Five Nations Five Nations Five Nations Five Nations Five Nations Five Nations Five Nations
17631245	https://en.wikipedia.org/wiki/Roman%20Catholic%20Diocese%20of%20Santar%C3%A9m	Roman Catholic Diocese of Santarém	Roman Catholic Diocese of Santarém The Roman Catholic Diocese of Santarém may refer to: Roman Catholic Diocese of Santarém, Brazil Roman Catholic Diocese of Santarém, Portugal
1968903	https://uk.wikipedia.org/wiki/Kylix	Kylix	Kylix — інтегроване середовище розробки для платформи Linux мовами Object Pascal і C/C++. Назва Назва Kylix походить від античної посудини килікс. Тим самим продовжується почата в засобах розробки давньогрецька тема: Дельфи (Delphi), оракул (Oracle) (див. Дельфійський оракул). Разом з тим суфікс -ix вказує, що цей продукт стосується операційної системи Unix. Опис Borland Kylix — це інструмент для перенесення середовища розробки Delphi в операційну систему Linux. В 2002 році компанія-розробник Borland припинила підтримку продукту через збитки, які він приносив. Kylix може використовуватися для перенесення написаного в Delphi застосунку Microsoft Windows на Linux, або для написання програм, які працюватимуть на обох платформах. ОСкільки при встановленні Kylix модифікувалася система, то середовище працює зі старими версіями дистрибутивів Linux, що випускалися на момент припинення підтримки середовища, тобто на 2002 рік. Гарантовано Kylix 3 працює тільки на ядрах серії 2.2 і 2.4. Патчі для пізніших версій ядра в більшості випадків не вирішують проблеми. Проте двійкові файли, скомпільовані в Kylix, працюють і в сучасних системах, навіть у тих, в яких сам Kylix запустити неможливо. Крім того, успішно можна використовувати консольний компілятор dcc, що постачається в складі дистрибутиву Kylix. Таким чином, можна створювати працездатні застосунки, використовуючи традиційні для *nix систем Make-файли. CrossKylix Крім того, існує безкоштовний набір засобів для інтегрування компілятора Borland Kylix (Delphi для Linux) в IDE Delphi для Windows — CrossKylix. Цей проєкт було створено для тих, хто хоче розвивати кросплатформні застосунки з Delphi, без необхідності постійно перемикатися між Linux/Kylix і Windows/Delphi. Проєкт найкраще підходить для використання у вебзастосунках, пакетах і компонентах, також підтримуються крос-візуальні проєкти CLX. Дотепер для розробки кросплатформних застосунків Delphi було необхідно мати окремо встановлену Linux (або на окремому комп'ютері, або в віртуальній машині на зразок VMWare). З CrossKylix замість цього необхідно тільки побудувати свій проєкт за допомогою компілятора Kylix безпосередньо всередині вашого IDE Windows Delphi. Альтернативою для перенесення програм з Delphi є також програмне середовище Lazarus, яке належить до вільного програмного забезпечення і має часткову сумісність з Delphi. Див. також Швидка розробка програмного забезпечення Lazarus Примітки Література Інтегровані середовища розробки RAD Програмне забезпечення Borland
4130942	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%80%D1%82-%D0%B4%D0%B5-%D0%A1%D0%B5%D0%BD	Порт-де-Сен	Порт-де-Сен — муніципалітет у Франції, у регіоні Верхня Нормандія, департамент Ер. Порт-де-Сен утворено 1-1-2018 шляхом злиття муніципалітетів Турнедо-сюр-Сен i Порт-Жуа. Адміністративним центром муніципалітету є Порт-Жуа. Населення — . Див. також Список муніципалітетів департаменту Ер Примітки Муніципалітети департаменту Ер
1128942	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%BC%D1%83%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BA%D0%BD%D1%8F%D0%B7%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE	Жмудське князівство	Жмудське князівство, або Жемайтійське князівство — у 1219—1795 роках балтське удільне князівство на території Жмуді (Жемайтії). Утворене жемайтійськими племенами на території сучасної Литви. Після об'єднання з Литвоюстворило Велике Князівство Литовське і Жемайтійське. Розташовувалося у північно-західній частині сучасної Литви. Прилягала до Балтійського моря. Входило до складу Великого князівства Литовського після 1236, є одним із засновників ВКЛ (поряд із Литвою та Руссю). Основне населення — жмудини. У 1419-1441 рр. існувало в формі Жмудського староства. Великий князь литовський мав одночасно й титул князя жмудського; фактичним правителем провінції, призначеним з волі великого князя, був головний жмудський староста. На півночі межувало Курляндією, на заході — з Прусією, на сході й півдні — з власне Литвою. Після закінчення Лівонської війни і до 1795 року, кордони Жемайтійського князівства були чітко визначені й не змінювались. Перестало існувати після захоплення Російською імперією. Сьогодні Жемайтія є одним з кількох етнографічних регіонів і не визначена як окрема адміністративна одиниця. Існування Жмудського князівства саме з назвою "Жмудь" не визнає литовська теорія походження ВКЛ, оскільки вона вважає основою ВКЛ Литовське (Лєтувське) князівство з легендарним князем Рингольдом, назву якого остаточно не з'ясовано. Натомість білоруська теорія визнає існування цього князівства як незалежного, яке згодом об'єдналося зі справжньою Литвою; також ця теорія іноді визнає те, що Міндовговичі могли бути жмудами за національністю. Жмудські старости Румбольд Волімонтович (1409/1411—1413) (?) Кезгайло Волімонтович (1412—1432) Юрій Галігін (1432—1435) Монтовт (1435—1439) Кезгайло Волімонтович (1440—1441) Монтовт (1441) Кезгайло Волімонтович (1442—1450) Ян Кезгайло (1451—1485) Станіслав Янович Кезгайло (1486—1527) Станіслав Станіславович Кезгайло (1527—1532) Петро Станіславович Кишка (1532—1534) Ян Радзивілл (1535—1542) Матей Войтехович Клочко (1542—1543) Юрій Білевич (1543—1544) Єронім Ходкевич (1545—1561) Ян Єронім Ходкевич (1564—1579) Ян Кишка (1579—1592) Юрій Ходкевич (1590—1595) Станіслав Радзивілл (1595—1599) Ян Кароль Ходкевич (1599—1616) Станіслав III Кишка (1616—1619) Єронім Волович (1619—1636) Ян Альфонс Ляцкий (1643—1646) Юрій Кароль Глібович (1653—1668) Олександр Полубинський (1668—1669) Вікторин Констанцій Млечко (1670—1679) Казимир Ян Сапіга (1681—1682) Петро Михайло Пац (1684—1696) Григорій Антоній Огінський (1698—1709) Казимир Ян Горбовський (1710—1729) Юзеф Тишкевич (1742—1754) Ян Миколай Ходкевич (1767—1781) Антон Гелгуд (1783—1795) Князі Вікінт Див. також Жемайтія Література Гудавичюс Э. История Литвы. Т.1: С древнейших времен до 1569 года. — , 2005. — С. 236 А.Бумблаускас, А.Ейдинтас, А.Кулакаускас, М.Тамошайтис. Історія Литви кожному. — К.: «Балтія-Друк», 2018. — сс. 38-46. Жмудське князівство Засновані в Європі 1219 Держави і території, зникли 1795
1101855	https://uk.wikipedia.org/wiki/22666%20%D0%94%D0%B6%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%84%D1%87%D0%B5%D1%80%D1%87	22666 Джозефчерч	22666 Джозефчерч (22666 Josephchurch) — астероїд головного поясу, відкритий 17 серпня 1998 року. Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,466. Примітки Див. також Список астероїдів (22601-22700) Посилання Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net Астрономічні об'єкти, відкриті 1998 Головний пояс астероїдів
42079284	https://en.wikipedia.org/wiki/Giuseppe%20Mastroleo	Giuseppe Mastroleo	Giuseppe Mastroleo (died in Naples, 1744) was an Italian painter. Biography He was a pupil of Paolo De Matteis. He painted a St Erasmus for the church of Santa Maria la Nuova in Naples. He also painted for the Nunziatella of Pizzofalcone. One of his pupils was Josef Lujan Martinez from Zaragoza. References 1744 deaths 18th-century Italian painters Italian male painters Painters from Naples 18th-century Italian male artists
62024517	https://en.wikipedia.org/wiki/Staroye%20Polkhovo	Staroye Polkhovo	Staroye Polkhovo is a rural locality (a village) in Lavrovskoye Rural Settlement, Sudogodsky District, Vladimir Oblast, Russia. The population was 86 as of 2010. There are 6 streets. Geography Staroye Polkhovo is located 4 km northeast of Sudogda (the district's administrative centre) by road. Novoye Polkhovo is the nearest rural locality. References Rural localities in Sudogodsky District
3492741	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BD%D1%83%D1%82%D1%80%D1%96%D1%88%D0%BD%D1%96%D0%B9%20%D0%90%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%80	Внутрішній Альстер	Внутрішній Альстер, — одне з двох озер у межах Гамбурга, сформованих на річці Альстер. Загальні відомості Озеро було створено як водний резервуар для Гамбургзького млина. На сьогодні озеро з трьох сторін оточене міськими вулицями і лише з північного боку - парком. Вулиця Юнгфернштіг - на півдні - широкий бульвар, по східній і західній стороні - вулиці Балліндам та Новий Юнгфернштіг, на котрих розміщенні офісні будівлі та готелі. По озері курсують прогулянкові катери, а у середині озера - б'є 35 м фонтан. Традиційно, у перші вихідні вересня, навколо озера проводиться щорічний вуличний ярмарок. Джерела Внутрішній Альстер над озером ч.2. Зеленеє місто, зелене Водосховища Німеччини Гамбург
335162	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C	Україна-Русь	Україна-Русь або Русь-Україна — термін для окреслення українських (руських, русинських) земель, адже . Термін підкреслює історичну, культурну, звичаєву, мовну і світоглядну спадкоємність сучасної України від княжої та королівської доби Русі. Новоутворення прижилося не відразу й набуло розголосу завдяки працям Івана Франка та, особливо, Михайла Грушевського в його фундаментальній праці з української історії — «Історія України-Руси». Історія Першим, хто вжив цей термін, був поляк-українофіл Павлин Свенціцький, у своєму польськомовному львівському журналі «Село» (Sioło) у 1866 році в контексті поширення псевдонаукових ідеологем поляка Франциска Духінського, який стверджував, що російська держава не має відношення до культури та спадщини Русі. Як свідчив Олександр Барвінський, вибір такої словесної конструкції Грушевському порекомендував його вчитель Володимир Антонович з кон'юнктурних міркувань поточного політичного моменту, у зв'язку з тим, що серед галицьких русин, яким адресувалися його роботи, вживалися терміни «Русь» і «руський», а поняття «Україна» мало менше поширення. Для утвердження ідеї злиття Східної Галичини з Наддніпрянщиною в єдину «соборну Україну» дві назви були об'єднані в одну — «Україна-Русь» та активно популяризувалися О. Г. Барвінським та М. С. Грушевським. Сучасність Після відновлення незалежності України . Варто зазначити, що церковний титул Патріархів Київських Володимира та Філарета навіть містив словосполучення «Русь-Україна». Та визначальних кроків зроблено не було, що, зокрема, дало змогу московській імперії з маніпулятивною назвою «Россия» підігрівати псевдорусинський москвофільський рух на Закарпатті в уже незалежній Україні. Його основою стала штучна розбіжність між дуже давнім етнонімом «русин», що найдовше протримався саме на Закарпатті, та новішим етнонімом «українець», що вже міцно прижився й замінив історичний етнонім українців «русин» на всіх інших теренах держави. Разом із терміном «Київська Русь-Україна» його просував президент Віктор Ющенко, за ініціативою якого було започатковано свято День хрещення Київської Русі — України. Академік Петро Толочко назвав оформлення цього свята в Україні спробою «вкинути у минуле сучасну національно-державну номенклатуру». У сучасній українській соціогуманітаристиці та західній україністиці термін «Україна-Русь» зазвичай уживається в ретроспективному розумінні, як архаїчний. Див. також Україна Руська мова Давньоруська мова Примітки Джерела Михайло Грушевський. Історія України-Руси Євген Наконечний — Украдене ім'я; чому русини стали українцями? XX. СОБОРНІСТЬ Історія України
6674649	https://en.wikipedia.org/wiki/Dance%20music	Dance music	Dance music is music composed specifically to facilitate or accompany dancing. It can be either a whole piece or part of a larger musical arrangement. In terms of performance, the major categories are live dance music and recorded dance music. While there exist attestations of the combination of dance and music in ancient history (for example Ancient Greek vases sometimes show dancers accompanied by musicians), the earliest Western dance music that we can still reproduce with a degree of certainty are old-fashioned dances. In the Baroque period, the major dance styles were noble court dances (see Baroque dance). In the classical music era, the minuet was frequently used as a third movement, although in this context it would not accompany any dancing. The waltz also arose later in the classical era. Both remained part of the romantic music period, which also saw the rise of various other nationalistic dance forms like the barcarolle, mazurka, ecossaise, ballade and polonaise. Modern popular dance music initially emerged from late 19th century's Western ballroom and social dance music. During the early 20th century, ballroom dancing gained popularity among the working class who attended public dance halls. Dance music became enormously popular during the 1920s. In the 1930s, known as the Swing era, Swing music was the popular dance music in America. In the 1950s, rock and roll became the popular dance music. The late 1960s saw the rise of soul and R&B music. Dominican and Cuban New Yorkers created the popular salsa dance in the late 1960s which stemmed from the Latin music genre of salsa. The rise of disco in the early 1970s led to dance music becoming popular with the public. By the late 1970s, electronic dance music was developing. This music, made using electronics, is a style of popular music commonly played in nightclubs, radio stations, shows and raves. Many subgenres of electronic dance music have evolved. Origins Dancing to rhythmic music has long been a cherished tradition in both Western and Eastern African civilizations, where dynamic movements synchronized with percussion instruments such as drums, bells, and rattles serve as integral expressions of cultural identity, social cohesion, and spiritual significance. Folk dance music is music accompanying traditional dance and may be contrasted with historical/classical, and popular/commercial dance music. An example of folk dance music in the United States is the old-time music played at square dances and contra dances. Historical dance music While there exist attestations of the combination of dance and music in ancient times (for example Ancient Greek vases sometimes show dancers accompanied by musicians), the earliest Western dance music that we can still reproduce with a degree of certainty are the surviving medieval dances such as carols and the Estampie. The earliest of these surviving dances are almost as old as Western staff-based music notation. By period The Renaissance dance music was written for instruments such as the lute, viol, tabor, pipe, and the sackbut. In the Baroque period, the major dance styles were noble court dances (see Baroque dance). Examples of dances include the French courante, sarabande, minuet and gigue. Collections of dances were often collected together as dance suites. In the classical music era, the minuet was frequently used as a third movement in four-movement non-vocal works such as sonatas, string quartets, and symphonies, although in this context it would not accompany any dancing. The waltz also arose later in the classical era, as the minuet evolved into the scherzo (literally, "joke"; a faster-paced minuet). Both remained part of the romantic music period, which also saw the rise of various other nationalistic dance forms like the barcarolle, mazurka and polonaise. Also in the romantic music era, the growth and development of ballet extended the composition of dance music to a new height. Frequently, dance music was a part of opera. Popular dance music Modern popular dance music initially emerged from late 19th century's Western ballroom and social dance music. By genre Dance music works often bear the name of the corresponding dance, e.g. waltzes, the tango, the bolero, the can-can, minuets, salsa, various kinds of jigs and the breakdown. Other dance forms include contradance, the merengue (Dominican Republic), and the cha-cha-cha. Often it is difficult to know whether the name of the music came first or the name of the dance. Ballads are commonly chosen for slow-dance routines. However ballads have been commonly deemed the opposite of dance music in terms of their tempo. Originally, the ballad was a type of dance as well (hence the name "ballad", from the same root as "ballroom" and "ballet"). Ballads are still danced on the Faeroe Islands. Dansband "Dansband" ("Dance band") is a term in Swedish for bands who play a kind of popular music, "dansbandsmusik" ("Dance band music"), to partner dance to. These terms came into use around 1970, and before that, many of the bands were classified as "pop groups". This type of music is mostly popular in the Nordic countries. Disco Disco is a genre of dance music containing elements of funk, soul, pop, and salsa. It was most popular during the mid to late 1970s, though it has had brief resurgences afterwards. The first notable fully synthesized disco hit was "I Feel Love" by Donna Summer. Looping,It inspired the electronic dance music genre. Electronic By 1981, a new form of dance music was developing. This music, made using electronics, is a style of popular music commonly played in dance music nightclubs, radio stations, shows and raves. During its gradual decline in the late 1970s, disco became influenced by electronic musical instruments such as synthesizers. sampling and segueing as found in disco continued to be used as creative techniques within trance music, techno music and especially house music. Electronic dance music experienced a boom in the late 1980s. In the UK, this manifested itself in the dance element of Tony Wilson's Haçienda scene (in Manchester) and London clubs like Delirium, The Trip, and Shoom. The scene rapidly expanded to the Summer Of Love in Ibiza, which became the European capital of house and trance. In 2018, the release of Fisher's "Losing It," a significant tech-house crossover by the Australian EDM producer, marked a notable shift in trends within the dance music landscape. Many music genres that made use of electronic instruments developed into contemporary styles mainly due to the MIDI protocol, which enabled computers, synthesizers, sound cards, samplers, and drum machines to interact with each other and achieve the full synchronization of sounds. Electronic dance music is typically composed using synthesizers and computers, and rarely has any physical instruments. Instead, this is replaced by analogue and digital electronic sounds, with a 4/4 beat. Many producers of this kind of music however, such as Darren Tate and MJ Cole, were trained in classical music before they moved into the electronic medium. Associated with dance music are usually commercial tracks that may not easily be categorized, such as "The Power" by Snap!, "No Limit" by 2 Unlimited, "Gonna Make You Sweat (Everybody Dance Now)" by C+C Music Factory, and the Beatmasters' "Rok da House" but the term "dance music" is applied to many forms of electronic music, both commercial and non-commercial. Some of the most popular upbeat genres include house, techno, drum & bass, jungle, hardcore, electronica, industrial, breakbeat, trance, psychedelic trance, UK garage and electro. There are also much slower styles, such as downtempo, chillout and nu jazz. Many subgenres of electronic dance music have evolved. Subgenres of house include acid house, kwaito, electro house, hard house, funky house,deep house,afro house, tribal house, hip house, tech house and US garage. Subgenres of drum & bass include techstep, hardstep, jump-up, intelligent D&B/atmospheric D&B, liquid funk, sambass, drumfunk, neurofunk and ragga jungle. Subgenres of other styles include progressive breaks, booty bass, Goa trance, hard trance, hardstyle, minimal techno, gabber techno, breakcore, broken beat, trip hop, folktronica and glitch. Speed garage, breakstep, 2-step, bassline, grime, UK funky, future garage and the reggae-inspired dubstep are all subgenres of UK garage. By decade 1900s–1910s During the early 20th century, ballroom dancing gained popularity among the working class who attended public dance halls. 1920s Dance music became enormously popular during the 1920s. Nightclubs were frequented by large numbers of people at which a form of jazz, which was characterized by fancy orchestras with strings instruments and complex arrangements, became the standard music at clubs. A particularly popular dance was the fox-trot. At the time this music was simply called jazz, although today people refer to it as "white jazz" or big band. Marabi evolved in South Africa in the 1920s, rooted in South African folk music, ragtime, jazz and blues. People were able to dance endlessly without having to have been familiar with the songs being played, before. 1930s–1940s Genres: Swing music,mbube, Western swing. Duke Ellington, Benny Goodman and Glenn Miller gained swing jazz hits. 1950s Genres: Rock and roll, kwela In 1952, the television showed that American Bandstand switched to a format where teenagers dance along as records are played. American Bandstand continued to be shown until 1989. Since the late 1950s, disc jockeys (commonly known as DJs) played recorded music at nightclubs. 1960s Genres: Rock and roll, R&B, funk, mbaqanga In 1960, Chubby Checker released his song "The Twist" setting off a dance craze. The late 1960s saw the rise of soul and R&B music which used lavish orchestral arrangements. 1970s Genres: Disco, funk, R&B, hip hop In 1970, the television show Soul Train premiered featuring famous soul artists who would play or lipsync their hits while the audience danced along. In the early '70s, Kool and the Gang, Ohio Players, and B.T. Express were popular funk bands. By the mid-1970s, disco had become one of the main genres featured. In 1974, Billboard added a Disco Action chart of top hits to its other charts (see List of Billboard number one dance club songs). Donna Summer, the Bee Gees, the Village People and Gloria Gaynor gained pop hits. Disco was characterized by the use of real orchestral instruments, such as strings, which had largely been abandoned during the 1950s because of rock music. In contrast to the 1920s, however, the use of live orchestras in night clubs was extremely rare due to its expense. The disco craze reached its peak in the late 1970s when the word "disco" became synonymous with "dance music" and nightclubs were referred to as "discos". 1980s Genres: Funk, hip hop, New jack swing, R&B, bounce, Miami bass, boogie, disco, jaiva, contemporary R&B, new wave, dark wave, Italo disco, Euro disco, post-disco, synth-pop, dance-pop, dance-rock, house, kwaito, acid house, hip house, techno, freestyle, electro, hi-NRG, EBM, cosmic disco, Balearic beat, new beat 1990s Genres: New jack swing, contemporary R&B, dancehall, hip hop, G-funk, Miami bass, house, Italo dance, Italo house, Eurodance, Europop, hip house, electro, electroclash, progressive house, French house, techno, minimal techno, trance, alternative dance, drum and bass, jungle, big beat, breakbeat, breakbeat hardcore, rave, hardcore, happy hardcore, speed garage, UK garage, soca, reggaeton, trance, psytrance, Goa trance, Afro house 2000s Genres: Afro-tech, electropop, dance-pop, snap, crunk, dancehall, reggaeton, dance-punk, nu-disco, electro house, minimal techno, dubstep, grime, bassline, UK funky, contemporary R&B, hip hop, drum and bass, progressive house, hardstyle, funky house 2010s Genres: Electropop, synthpop, gqom, amapiano, glitchpop, hip house, nu-disco, new wave, new rave, trance, house, hi-NRG, hard NRG, dance-pop, electro-industrial, deep house, drum and bass, dubstep, techstep, liquid funk, electro house, progressive house, breakbeat, hardstyle, dubstyle, drumstep, hip hop, ghetto house, Jersey club, trap, drill, moombahton, moombahcore, dancehall, tropical house, UK garage, Europop, hyperpop Radio formats The Dance/Mix Show Airplay chart tracks the most popular tracks played by radio stations using a "dance music" format. Modern dance music is typically a core component of the rhythmic adult contemporary and rhythmic contemporary formats, and an occasional component of the contemporary hit radio format in the case of dance songs which chart. Mixshows are radio programmes which feature a sequence of dance music tracks where each track's outro is mixed into the intro of the next. See also Dance competition music Dance party List of ballroom and social dance albums List of electronic music genres Electronic dance music References Popular music
3142976	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%BA%20%D0%B7%D0%B0%20%D0%B2%D0%B5%D1%87%D1%96%D1%80%20%D0%BC%D1%83%D0%B4%D1%80%D1%96%D1%88%D0%B8%D0%B9	Ранок за вечір мудріший	Ранок за вечір мудріший «Ранок за вечір мудріший» ( — радянський художній фільм 1981 року, знятий на Кіностудії ім. О. Довженка. Сюжет Батько і син Доценко працюють в одному цеху. Процвітання рідного заводу важливе і для батька, і для сина. Але незважаючи на це, між ними часто виникають розбіжності, тому що батько вважає сина несерйозною людиною. У ролях Дмитро Франько — Тарас Тимофійович Доценко, батько Юрія, майстер токарної дільниці Сергій Іванов — Юрій Доценко, токар Марина Шиманська — Сусанна Холодова, медсестра Антоніна Жмакова — Ірма, сестра Сусанни Ярослав Гаврилюк — Петро Калита, токар Людмила Чиншева — Надя, дружина Петра Володимир Коваль — Володя, чоловік Ірми Галина Жирова — мати Юри Володимир Пожидаєв — Коля, токар Валентина Івашова — Варвара Матвіївна, мати Сусанни Анатолій Білий — епізод Михайло Ігнатов — Семен, токар Володимир Костюк — член бригади Костянтин Лінартович — член бригади Віталій Семенцов — член бригади Валентин Грудінін — епізод Степан Жайворонок — епізод Олег Коритін — хуліган Євген Лисенко — епізод Віктор Плотников — епізод Сергій Пономаренко — міліціонер Ігор Слобідський — Павло Маркович, рентгенолог Знімальна група Режисер-постановник: Олександр Муратов Сценаристи: Олександр Муратов, Георгій Шевченко Оператор-постановник: Олександр Яновський Художник-постановник: Лариса Жилко Композитор — Віктор Векштейн; автор тексту пісні — Яків Халецький Вокально-інструментальний ансамбль «Поющие сердца» Звукооператор: З. Копистинська Режисер: Емілія Іллєнко Оператори: Богдан Вержбицький, Олег Маслов-Лисичкін Редактор: Інеса Размашкіна Режисер монтажу: Єлизавета Рибак Комбіновані зйомки: оператор — М. Бродський, художник — Михайло Полунін Директор картини: Олег Пікерський Посилання Фільми СРСР 1981 Фільми Олександра Муратова Фільми кіностудії імені Олександра Довженка Фільми російською мовою
536846	https://en.wikipedia.org/wiki/Excite%20%28web%20portal%29	Excite (web portal)	Excite (web portal) Excite is an American website (historically a web portal) operated by IAC that provides outsourced internet content such as a metasearch engine, with outsourced weather and news content on the main page. As of 2024, all of Excite's operations are controlled by services outside of the business. In the United States, the main Excite homepage had historically a personal start page and web portal called My Excite. Excite once operated a webmail service commonly known as Excite Mail until August 31, 2021, when it would be renamed BlueTie and given a paid business model rather than the free model of Excite Mail. The original Excite company was founded in 1994 and went public two years later. Excite was once a popular site on the Internet during the 1990s, with the main portal site Excite.com being the sixth most visited website in 1997. The company merged with broadband provider @Home Network but together went bankrupt in 2001. Excite's portal and services were acquired by iWon and then by Ask Jeeves, but the website went into a steep decline in popularity afterwards. History Excite originally started as Architext in June 1993 in Cupertino, California, created by Graham Spencer, Joe Kraus, Mark VanHaren, Ryan McIntyre, Ben Lutch and Martin Reinfried, who were all students at Stanford University. The goal was to create software to manage the vast information on the World Wide Web. In July 1994, International Data Group paid them US$80,000 to develop an online service. In January 1995, Vinod Khosla, a former Stanford student and partner at venture capital firm Kleiner Perkins Caufield & Byers, arranged a US$250,000 "first round" backing for the project, with US$1.5 million provided over a ten-month period. Soon thereafter, Geoff Yang, of Institutional Venture Partners, introduced an additional US$1.5 million in financing and Excite was formally launched in October 1995. In January 1996, George Bell joined Excite as its chief executive officer (CEO). Excite also purchased two search engines (Magellan and WebCrawler) and signed exclusive distribution agreements with Netscape, Microsoft and Apple, in addition to other companies. Jim Bellows, then 72, was hired by Excite in 1994 to figure out how to present the content in a journalistic manner. He paid good journalists to write brief reviews of web sites. However, users wanted to get directly to the content and skipped the reviews, so the partnership with Bellows ended in 1998. Excite's original website design was mostly based on the color orange. In 1997 it was redesigned with a black and yellow theme, which mostly continues to this day. On April 4, 1996, Excite went public with an initial offering of two million shares. Its offering was however overshadowed by its biggest rival, Yahoo!, which also went public at the same time. Excite's six founders became millionaires after the offering. In November 1996, America Online (AOL) agreed to make Excite its exclusive search and directory service, in return of a larger 20 percent share in Excite and sale of WebCrawler. In June 1997, Intuit, maker of Quicken and TurboTax, purchased a 19% stake in Excite and finalised a seven-year partnership deal. On October 16, 1997, Excite purchased Netbot, a comparison shopping agent. At the same time Intuit announced the launch of Excite Business & Investing. Later that year a deal was finalized with Ticketmaster to provide direct online ticketing. On March 31, 1998, Excite reported a net loss of approximately $30.2 million and according to its first quarter report it had only enough available capital to meet obligations through December. Content from Excite's portal was collated from over 100 different sources. Excite was the first portal to start offering free e-mail, and this step was followed by rivals Yahoo! and Lycos. A November 1997 press release showed that there were about 11.8 million unique visitors to the Excite "network" during a 28-day period from September to October. Around this time, Excite was monetized with online advertising that corresponded to the number of "eyeballs" that visited the portal. In December 1998, Yahoo! was in negotiations to purchase Excite for $5.5 billion to $6 billion. However, prompted by Kleiner Perkins, @Home Network's chairman and CEO, Thomas Jermoluk met with Excite's chairman and CEO George Bell on December 19, and Excite was subsequently acquired by @Home Network, on January 19, 1999. At this time, Excite was the sixth largest Internet portal by traffic. At one point, Microsoft was also interested in Excite, and had plans to merge it into its own MSN portal. According to Steven Levy in his book In The Plex, in early 1997 two graduate students at Stanford University, Sergey Brin and Larry Page, decided that BackRub, the name of their research project that later became the search engine Google, was taking up time they should have been using to study. They went to Bell and offered it to him for $1 million, but Bell rejected the offer, and later threw Vinod Khosla, one of Excite's venture capitalists, out of his office after he had negotiated Brin and Page down to $750,000. In a 2014 podcast and later again to CNBC, then-CEO of Excite, George Bell, said that the deal fell apart because Larry Page wanted Excite's search technologies to be replaced by Google's, to which Bell did not agree. Excite@Home The US$6.7 billion merger of Excite and @Home Network in 1999 (equivalent to $ billion in ) became one of the largest mergers of two Internet companies at the time. @Home's high-speed Internet services and existing portal were combined with Excite's search engine and portal, with a move towards personalised web portal content following the merger. The new company was named "Excite@Home" (the stock symbol and the company's name in regulatory filing records remained as "At Home Corporation" (ATHM)) and, six months after the merger, Tom Jermoluk stepped down as CEO of Excite@Home. Excite's George Bell, who was the president of the Excite division of @Home after the merger, became the new CEO of the combined Excite@Home, whilst Jermoluk remained the chairman of the board. The merger was billed as a "new media network for the 21st century." Following the merger, the Excite division purchased iMall, as well as online greeting card company, Blue Mountain Arts. Excite also acquired photo sharing company Webshots. Excite furthermore paid for sponsorship of Infiniti Indy car driver Eddie Cheever, Jr., through the 2000 and 2001 racing seasons. However, the merger between Excite and @Home fell disastrously short of expectations. Online advertising revenue plummeted, while cable network ISP revenue continued to grow. On September 21, 2000, after stock value had dropped 90%, George Bell announced plans to step down as CEO within six months. On April 23, 2001, Excite@Home announced Patti S. Hart, the former CEO of Telocity, would become its third CEO in three years. In the same announcement, George Bell resigned and left the company completely. The company also reported first-quarter net loss of $61.6 million, compared with a loss of $4.6 million in the same period the prior year. The search engine Magellan, which Excite had purchased in 1996, was closed down in May 2001. On June 11, 2001, Excite@Home announced that it had raised $100 million in financing from Promethean Capital Management and Angelo Gordon & Co. Part of the deal was that the loan was repayable immediately if Excite@Home stock was delisted by NASDAQ. The loan, structured as a note convertible into shares of Excite, had an interest rate of zero. By August 20 of that year, Excite@Home had replaced its auditors Ernst & Young with PricewaterhouseCoopers. This triggered a demand from Promethean Capital Management and Angelo Gordon & Co for the immediate repayment of $50 million in debt. Furthermore, Cox Cable and Comcast announced that they would separate from Excite@Home by the first quarter of 2002. On September 13, 2001, Excite@Home sold Blue Mountain Arts to American Greetings for less than 5% of what it had paid less than two years earlier. On October 1, 2001, Excite@Home filed for Chapter 11 bankruptcy protection with the U.S. Bankruptcy Court for the Northern District of California. The company's remaining 1,350 employees were laid off over the following months. As part of the agreement, @Home's national high-speed fiber network access would be sold back to AT&T Corporation. @Home Liquidating Trust became the successor company to Excite@Home, charged with the sale of all assets of the former company. At the end of 2001, the Webshots assets were purchased by the company's founders for $2.4 million in cash from the Bankruptcy Court. Despite the financial problems, the Excite network of sites continued to draw many visitors in the U.S., albeit behind AOL Time Warner, Microsoft and Yahoo! Excite Network During the collapse of Excite@Home, iWon, an Irvington, New York–based venture, had surreptitiously commenced the design of a new Excite website; iWon planned to acquire the Excite.com domain name and brand in the course of the bankruptcy proceedings. iWon eventually made a joint bid with Seattle's InfoSpace to purchase the domain name and brand. On November 28, 2001, the court accepted the bid and gave iWon less than three weeks to launch a new Excite portal. Bill Daugherty, iWon's founder and co-chief executive at the time, told The New York Times, "I feel like a guy who lived through a hurricane, got pounded and pounded and managed to survive when everyone else was destroyed. Suddenly you walk outside and because of the storm you have beachfront property. That's what Excite is to us." On December 16, 2001, iWon launched the new Excite portal and transferred millions of Excite users to its new home. iWon changed its corporate name to Excite Network, and continued to operate Excite, iWon, and a third portal, MyWay. Outside of the United States, Excite Italia took control of portals in the United Kingdom, Germany, Spain, France, Italy, the Netherlands, Poland, Switzerland, and Austria. InfoSpace, for its part, owned and operated the web search function on Excite, with Excite's own database now depreciated and instead using Overture and Inktomi search results, along with DMOZ (Open Directory) for the directory and Dogpile metasearch for news results. This proved to be a short-sighted arrangement as searching became big business on the Internet in the ensuing years. Acquisition by Ask Jeeves Excite continued to operate until the Excite Network was acquired by Ask Jeeves (now Ask.com) in March 2004. Ask Jeeves promised to rejuvenate iWon and Excite, but was not able to. Ask Jeeves management became distracted, according to the East Bay Business Times, first by a search feature arms race with Google and Yahoo!, and then by its merger with Barry Diller's IAC/InterActiveCorp, announced in March 2005. "Hopefully, as we start to invest more and get the staff in place and some of the changes to the portal properties that we want, we hope to see (revenue) grow back in the latter half of the year," said Ask Jeeves CEO Steve Berkowitz during a conference call with analysts on April 27, 2005. On May 20, 2005, Ask Jeeves made two announcements regarding the rejuvenation of the Excite brand. It first announced that it had acquired Excite Italia B.V. (the operator of the Excite portals in Europe), from Tiscali, S.p.A.; and, secondly, the company reported that it had reached a comprehensive settlement with InfoSpace regarding Excite in the United States, whereby Ask Jeeves and InfoSpace would share marketing costs and revenue from the Excite web search function. Regarding the acquisition, Ask Jeeves CEO, Steve Berkowitz, said, "We look forward to working with InfoSpace to enhance the search experience on Excite, now that our interests are aligned." On October 17, 2007, GOADV, a media company specialising in the generation of Internet "traffic", announced the completion of its acquisition of the European Excite group of companies. Excite has never managed to recover back to its heyday popularity. It remains more relevant in Japan, however. Excite Japan, headquartered in Tokyo, was founded on August 4, 1997 in a partnership with Itochu. After Excite@Home's collapse, Itochu became majority shareholder of Excite Japan (90 percent). Excite ended support for their webmail service on August 31, 2021. Those who already had accounts were offered to pay for a BlueTie Home e-mail account to keep their messages and contacts. Other services FreeLane by Excite In a bid to compete against Internet Service Providers like NetZero and Juno Online, which offered free or low-cost dial-up access in the United States, Excite started offering its own "no-pay" service for private customers by partnering with 1stUp.com to create FreeLane by Excite: 1stUp would allow Excite customers to download software in order for them to be able to log-on to the Internet. The software would then rotate a series of sponsored banner advertisements on the user's computer while they surfed the Internet. 1stUp.com soon went out of business, and Excite switched to another partner named WorldShare, rebranding FreeLane as FreeLane version 2.0. As of March 1, 2001, FreeLane was discontinued. Ticketsmate Ticketsmate, in partnership with Excite, sells tickets to customers in the United States. The portal is essentially a ticket selling website where users can buy tickets and search through thousands of events and venues. The powerful search engine capabilities of the Excite server are used on this website to help the user search for tickets and events. Excite Education (HigherEdu.com) Excite also has an education portal called HigherEdu.com that can be used by people to search for and apply for different degrees and online courses. The portal was originally called Excite Education and it once featured a list of thousands of educational institutes across America for prospective students to browse through and apply at but now features a much smaller list. The popularity of HigherEdu.com has declined along with the main Excite portal. See also List of search engines References External links IAC (company) 1994 establishments in California Companies that filed for Chapter 11 bankruptcy in 2001 Dot-com bubble Digital marketing companies of the United States American companies established in 1994 Internet properties established in 1995 Internet search engines Metasearch engines Multinational companies headquartered in the United States Private equity portfolio companies Software companies based in California Technology companies established in 1994 Telecommunications companies established in 1994 Web 1.0 Web portals Web service providers Software companies of the United States
7522574	https://en.wikipedia.org/wiki/Valdivia%20River	Valdivia River	Valdivia River The Valdivia River or Río Valdivia, as it is known locally, is a major river in southern Chile. It is the continuation of the Calle-Calle River, from the point where it meets the Cau-Cau River in the city of Valdivia. The Valdivia river ends in Corral Bay, on the Pacific coast. Other tributaries are the Cruces River, the Tornagaleones River and the Futa River. Pedro de Valdivia Bridge crosses the river in downtown Valdivia. The foraminiferal fauna of the wetlands adjoining the river is dominated by Trochamminita salsa. References External links Valdivia River Valdivia River Rivers of Los Ríos Region Rowing venues in Chile
47176071	https://en.wikipedia.org/wiki/T-3000	T-3000	T-3000 The T-3000 is a fictional character and the main antagonist of Terminator Genisys, the fifth installment in the Terminator series, portrayed by Jason Clarke. In the film, the T-3000 is an alternate timeline counterpart of Skynet's (portrayed by Matt Smith) nemesis John Connor (also portrayed by Clarke), created after Skynet infects a variant of Connor with nanotechnology and fractures the timeline. The T-3000 also serves as a foil personality to "Guardian" (a reprogrammed T-800 portrayed by Arnold Schwarzenegger), a protagonist who is somewhat similar to the T-3000 but also opposite in many ways, of their relationship dynamics with Sarah Connor (portrayed by Emilia Clarke) and Kyle Reese (portrayed by Jai Courtney). The T-3000's sole mission is to protect and ensure the ultimate survival of Skynet, which seeks to eliminate the human race with its global machine network. The T-3000 describes itself as neither machine nor human; rather, it is a hybrid nanotechnological cyborg. Producer David Ellison explains that the title Terminator Genisys "[is] in reference to genesis, which is in reference to the singularity and the man-machine hybrid that John Connor ends up being." The T-3000 returns in the 2017 video game Terminator Genisys: Future War, a direct sequel to Genisys produced following the cancellation of the film's planned sequels in favor of another alternate timeline-set sequel, Terminator: Dark Fate (2019). Background In a desperate effort to ensure its survival, the rogue artificial intelligence Skynet creates an avatar for itself in the form of a T-5000 (Matt Smith). This Terminator travels through many timelines searching for a way to defeat the Human Resistance and ultimately infiltrates it under the guise of a fighter named Alex. "Alex" is present as a soldier when John Connor and Kyle Reese (Jai Courtney) discover Skynet's time machine at the end of the war with the machines. As Kyle is being sent back in time to protect John's mother Sarah Connor (Emilia Clarke) from the T-800 Terminator sent to kill her in 1984, "Alex" carries out his attack. He kills all of the other soldiers nearby and infects John Connor with nanomachines, transforming him into a new hybrid Terminator designated as the T-3000. Skynet had attempted to convert other humans in this manner, intended to be a new type of infiltrator as prisoners were infected with machine-phase matter to convert them into a new form of Terminator. However, these test subjects were always driven insane by the psychological trauma of the experience; Connor is the only known human with the strength of will to come through the experience reasonably psychologically intact, albeit now corrupted so that he will serve Skynet rather than humanity. John Connor's conversion into a Terminator as Kyle travels back in time turns out to be such a major event that it causes a grandfather paradox that fractures the timeline, completely rewriting the past and the future. The T-3000 is sent back in time to 2014, and given the mission to assist Cyberdyne Systems in developing a new operating system named Genisys, in addition to revolutionary robotic and time traveling technology, which is in reality Skynet and the recreation of its machines. When Sarah and Kyle arrive in 2017, he meets them at a hospital and convinces them that he really is John Connor, but his disguise is exposed by the Guardian (a reprogrammed T-800 portrayed by Schwarzenegger). The T-3000 engages the trio in multiple destructive battles. During a final battle with the Guardian, the T-3000 is disintegrated by a prototype time machine's magnetic field. However, despite Skynet's global attack being foiled, the T-3000 succeeded in securing its survival in this timeline. Design The on-screen representation of the T-3000 was made by British effects company Double Negative. Footage would combine Jason Clarke filmed on set, keyframed animation, and motion capture. Supervisor Peter Bebb said that the company tried to design the T-3000 like a computer would do it, focusing on design and battle efficiency, "form follows function". Given that it is a Terminator built out of a human, the result is "a pure robot that sits under flesh structure", still retaining an overall human shape. The mechanical cells tried to resemble the material on stealth aircraft, with a result described as "more matte than metal", resembling a slightly iridescent ceramic carbon. Abilities The Guardian identifies the T-3000 as being made of machine-phase matter (essentially, programmable matter) held together by a magnetic field. Because of this, the T-3000's abilities far exceed those of the T-1000 and other Terminator models. It is capable of shapeshifting at much more rapid speed than the mimetic polyalloy Terminators, though it is still limited by complexity or mass; its transformation abilities are such that it can dissolve itself into a cloud while falling head-first through the air, reorient itself to land on its feet and be fully transformed back to normal by the time it stands up. Likewise, it is capable of regenerating from almost any injury in mere moments. Unlike previous Terminators, the T-3000 transforms and regenerates in layers, beginning with its bone structure, then muscle tissue, skin and clothing; the phase matter can also simulate blood if necessary for infiltration. These layers can be adjusted independently of each other, as shown when John Connor adds and removes his facial scar at will in the film. It is unclear if the T-3000 can infect other humans and create more T-3000s; it offers this to Sarah and Kyle, but does not clarify if it will convert them itself and never attempts to forcibly do so, even when given an opportunity to. The transformation, which is described as replacing its victim's body on the cellular level, cannot be reversed. Though a powerful enemy, the T-3000 is not invincible. Because its abilities are primarily tied to its magnetic field, it is susceptible to magnetic attacks that disrupt said field. Weaker magnetism from devices such as the Guardian's improvised fist-load weapons are capable of disrupting or disabling the T-3000's shapeshifting and regeneration abilities, due to affecting its ability to manipulate its particles. A sufficiently strong magnetic field can pull the T-3000 apart briefly to restrain it, and, if its body is exposed to a powerful magnetic field for a sustained amount of time, the cyborg can be torn apart and destroyed. The machine-phase matter is also vulnerable to the laser used in shaping mimetic polyalloy for use in the construction of T-1000s. If struck by this laser, the T-3000 can suffer enough external damage to render its outermost layer irreparably compromised, forcing it to discard its human appearance and use its true machine form. The T-3000 is still susceptible to some degrees of physical injuries and pains such as being wounded by gunshot, and its agonies can worsen if being marred by SWAT-standard breaching rounds since they typically are magnetic; the explosive ones are more effective against the cyborg for minutes of impairment. It is also shown to experience pain and have its movements impaired when trapped in an electrical current. However, these effects are only temporary due to its regeneration capabilities, which heal it once it manages to escape the current. Family tree See also Human enhancement Nanotechnology Nanotechnology in fiction Posthuman Quantum field Self-assembly of nanoparticles Time travel Transhumanism Utility fog References Terminator (franchise) characters Action film villains Cyborg supervillains Fictional amorphous creatures Fictional androids Fictional artificial intelligences Fictional assassins Fictional aviators Fictional characters displaced in time Fictional characters from Los Angeles Fictional characters who can move at superhuman speeds Fictional characters with accelerated healing Fictional characters with superhuman durability or invulnerability Fictional characters with superhuman strength Fictional mass murderers Fictional melee weapons practitioners Fictional shapeshifters Fictional super soldiers Film characters introduced in 2015 Film supervillains Fiction about nanotechnology Robot supervillains Science fiction weapons Time travelers
12784609	https://en.wikipedia.org/wiki/Panotti	Panotti	Panotti The Panotti (also called Phanesii, Panotii and Panotioi, from the Greek words πᾶν and οὖς for "all ears") were a mythical race of people, described as possessing large ears that covered their entire bodies. Pliny the Elder In AD 77–79, the classical writer Pliny the Elder published his thirty-seven volumes of encyclopedic works known as the Natural History containing entries of both the real and the imaginative. In the Natural History, Pliny writes about the strange race of people known as the Panotti who live in the "All-Ears Islands" off of Scythia. These people there have bizarrely large ears that are so huge that the Panotti use them as blankets to shield their body against the chills of the night. Their ears were used in lieu of clothing. The map of the world drawn by Henricus Martellus Germanus in about 1491 describes the "Panotii" as living in southern Asia. Other mentions Pomponius Mela writes that they lived near the Orkney Islands, sharing an island with two other peoples: the Oeonae (who eat only oats and marsh bird eggs) and the Hippopodes (who possess the feet of horses). Isidore of Seville also mentions the Panotii. They appear in the novel Baudolino by Umberto Eco. One of the four narrators in the novel The Habitation of the Blessed by Catherynne M. Valente is a panotii by the name of Imtithal, a storyteller and nanny to three royal children. Antonio Pigafetta recorded that the Moluccan pilot of the ship Vittoria told a story about the people of Aracheto. The men and women were 1.5 feet high; their food was the pith of a tree; and they dwells in caverns under ground. Their ears were as long as their bodies; so that when they lay down one ear served as a mattress and the other as a blanket. Depiction of the Panotti appears on the cover of the self titled album (1996) by the polish avant-folk band Księżyc. See also Pandi (legendary creature) Stretching (body piercing) References External links Dave's Mythical Creatures and Places Monstrous Bestiary Legendary tribes in Greco-Roman historiography
4771647	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%A4%D0%B5%D1%80%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Некрасово (Ферзиковський район)	Некрасово (Ферзиковський район) Некрасово — присілок в Ферзиковському районі Калузької області Російської Федерації. Населення становить 18 осіб. Входить до складу муніципального утворення Присілок Ястребовка. Історія Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Присілок Ястребовка Населення Примітки Населені пункти Ферзиковського району
2302651	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%B4%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B4%20%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D1%96%D1%83%D1%81	Едмонд Альбіус	Едмонд Альбіус (9 серпня 1829, Сент-Сюзанн — 8 серпня 1880, там же) — раб з острова Реюньйон, який відкрив спосіб штучного запилення ванілі. Біографія Едмонд Альбіус народився в 1829 році на острові Реюньйон в Індійському океані біля острова Мадагаскар. Його матір'ю була служниця з міста Сент-Сюзанн, яку звали Меліс і яка померла при пологах. Батька Едмонд ніколи не бачив, але, найімовірніше, ним був раб, якого звали Памфіл. Коли хлопчик трохи підріс, його власниця подарувала чорношкіру дитину своєму братові, французькому колоністу Ферреолю Бельє-Бомону, в чиєму будинку Едмонд став виконувати обов'язки прислуги. Бельє-Бомон захоплювався ботанікою і вирощував безліч різноманітних рослин в саду свого маєтку. Маленький Едмонд постійно супроводжував господаря, коли той займався садівництвом, і поступово став його улюбленцем. Хлопчик виявився допитливим, тямущим, і так само як і сам Бельє-Бомон, любив спостерігати за природою. Крім інших рослин, в саду Бельє-Бомона росла ваніль. У той час ваніль як пряність цінувалася надзвичайно високо, тому що вирощувалася суто в Мексиці, де рослину запилювали бджоли — меліпони, що живуть тільки в Центральній Америці. За межами своєї батьківщини рослина приживалася, але не давала плодів. На ліані, що росла у Бельє-Бомона, стручки теж не зав'язувалися. Але одного разу, коли він гуляв садом з дванадцятирічним Едмондом, хлопчик показав йому стручок ванілі і пояснив, що знайшов спосіб запилювати ваніль вручну. До цього Бельє-Бомон розповідав йому про те, як відбувається запилення у рослин, так що сам принцип дитині був знайомий. Заслуга ж його полягала в тому, що він звернув увагу на будову квітки ванілі, зокрема, на присутність в ній особливої перегородки, ростеллуму, яка перешкоджала самозапиленню. Едмонду вдалося, використовуючи загострену бамбукову паличку, підняти її і з'єднати тичинку з маточкою. Переконавшись у дієвості цього способу, Бельє-Бомон став посилати Едмонда до інших землевласників, тамтешніх рабів власному методу. C цього часу, тобто з 1841 року вирощування ванілі перестало бути прерогативою мексиканців: нова культура швидко поширилася по різних країнах. Острів Реюньйон, батьківщина Едмонда, став основним експортером ванілі, що забезпечило йому небачене досі процвітання. У 1848 році рабство на острові було скасовано, але Едмонд отримав свободу ще до офіційного скасування. Тоді ж він отримав своє прізвище — Альбіус (від — білий). Можливо, це прізвище була покликане підкреслити його новий статус, хоча висловлювалися припущення (нічим не обґрунтовані і, більш того, спростовувані прижиттєвими портретами), що Едмонд зовсім не був чорношкірим. Не виключено також, що таке прізвище було обране через білий колір квітки ванілі. Подальша доля Едмонда склалася не дуже вдало. Він залишив маєток Білизна-Бомона і вирушив до Сен-Дені. Його колишній господар спробував домогтися для нього державної стипендії, в знак визнання його заслуг, але безрезультатно. Едмонд найнявся кухарем до офіцера гарнізону, а потім і зовсім опинився у в'язниці за крадіжку . Бельє-Бомону вдалося домогтися для нього дострокового звільнення. Однак відкриття Едмонда, яке збагатило острів, нічого не принесло йому самому: він помер у бідності в 1880 році. Пам'ять Відкриття Едмонда Альбіуса неодноразово оскаржувалося сучасниками, які не хотіли визнавати, що острів зобов'язаний своїм процвітанням чорношкірому дванадцятирічному рабу. Однак Бельє-Бомон наполегливо відстоював і всіляко доводив його першість. Визнання до Едмонда Альбіуса прийшло лише в ХХ столітті, після його смерті. На острові на його честь були споруджені бронзовий пам'ятник та пам'ятна стела. Ім'я Едмонда Альбіуса носить один з коледжів острова. Існує проєкт назвати його ім'ям одну зі станцій паризького метро. Примітки Уродженці Реюньйону
4558891	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B0%20%D0%9C%D0%B0%D0%BC%D1%87%D1%83%D1%80%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%29	Звенислава Мамчур (Калинець)	Звенислава Мамчур (Калинець) Звенислава Ігорівна Мамчур (Калинець) — еколог, кандидат біологічних наук, доцент, завідувачка кафедри екології Львівського національного університету імені Івана Франка, громадська діячка, депутатка Львівської обласної ради VIII скликання (з 2020 року), членкиня політичної партії «Європейська Солідарність». Народилася у м. Львів у родині шістдесятників, політв'язнів радянського режиму Ігоря та Ірини Калинців. Життєпис Навчалася у Львівській СШ № 28. Закінчила біологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка у 1988 році. Закінчила аспірантуру в Інституті екології Карпат НАН України (1992). Кандидат біологічних наук з 1997 р., тема кандидатської дисертації «Епіфітні мохоподібні промислових міст Львівської області», захищена у 1997 р. в Інституті ботаніки ім. М. Г. Холодного (Київ). Працювала молодшим науковим і науковим співробітником Інституту екології Карпат НАН України, старшою викладачкою, згодом доценткою Львівського державного інституту фізичної культури, доценткою кафедри ботаніки, заступницею декана біологічного факультету. Упродовж 2005—2014 рр. — проректорка з науково-педагогічної роботи Львівського національного університету імені Івана Франка. З 2014 р. — завідувачка кафедри екології. У 2008—2010 роках — позаштатна радниця Міністра Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. З 2020 року — депутатка Львівської обласної ради VIII скликання, секретарка Постійної комісії освіти, науки й інновацій Одружена. Чоловік — Анатолій Мамчур, біолог. Донька — Ганна Мамчур — перекладачка зі шведської мови. Наукові інтереси Бріологія; екобіотичні особливості мохоподібних і антропогенна трансформація бріофлори в екосистемах із різним рівнем антропогенного навантаження, бріоіндикація атмосферного повітря міст Львівської області; екологічні особливості біоти в урбанізованому середовищі, синантропна флора; інвазійні види біоти; охорона й збереження рослинного світу. освіта для сталого розвитку природоорієнтовані рішення Авторка понад 200 наукових праць на навчальних посібників, зокрема «Словника- довідника з мікології й альґології» Членкиня редакційної колегії журналів «Біологічні студії / Studia Biologica», «Вісник Львівського університету. Серія біологічна», Acta Agrobotanica, «Prądnik» Ojcowskiego Parku Narodowego Членкиня підкомісії 101 Екологія Науково-методичної ради/науково-методичних комісій МОНУ, експертка Національного агентства з якості вищої освіти за спеціальністю 101 Екологія. Громадська діяльність Одна із засновниць й активних учасниць «Товариства Лева», подій національного Відродження України, учасниця ланцюга до дня Злуки 1990. Учасниця протестів «Україна без Кучми», Помаранчевої Революції та Революції Гідності. З 2010 р. — заступниця голови Львівського обласного відділення Конгресу української інтелігенції. З 2017 р. — членкиня Наукового товариства ім. Шевченка. З 2023 р. — заступниця Голови Екологічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка. Інтерв'ю, публікації Найкращими спогадами з дитинства були приготування і святкування Різдва: http://www.golos.com.ua/article/354641 Проректор ЛНУ Мамчур-Калинець: «Студенти не змиряться з Митним Союзом» Дзвінка Калинець-Мамчур: Львову потрібно почати із сортування органіки: http://waste.bei.org.ua/2017/02/blog-post_7.html Топ-5 книжок від Звенислави Калинець-Мамчур: https://zaxid.net/top5_knizhok_vid_zvenislavi_kalinetsmamchur_n1292349 Інформаційний вечір на 5 Львів: https://www.youtube.com/watch?v=iUkF4297McU Розвиток стартапів, патріотичне виховання та реалізація Європейського зеленого курсу-пропозиції до Стратегії Львівщини в освіті: https://lvivoblrada.gov.ua/articles/rozvitok-startapiv-patriotichne-vihovannya-ta-realizaciya-jevropeiskogo-zelenogo-kursu-propoziciji-do-strategiji-lvivshchini-v-osviti Донька поетів-дисидентів Калинців розповідає як в їх родині зберегли заборонені різдвяні традиції (Медіа-хаб ТВОЄ МІСТО) (2023) ЩО НЕ ТАК З ПОВІТРЯМ У ЛЬВОВІ -https://tvoemisto.tv/news/shcho_ne_tak_z_povitryam_u_lvovi_ta_yaka_sytuatsiya_bude_z_elektroenergiieyu_vlitku_pidsumky_doby_149666.html Нагороди відзнакою «Золотий герб міста Львова». Нагрудний знак № 27 (2010 р.), Почесною Грамотою за особливі заслуги перед Українським народом (Почесна Грамота Голови Верховної Ради України № 966, 5.10. 2011 р.), Подякою Голови Львівської обласної ради за багаторічну сумлінну науково-педагогічну працю, високий рівень організаційної, національно-патріотичної і культурно-мистецької роботи (2013 р.), Подякою Міністерства освіти й науки (2018), Почесною відзнакою Львівської обласної ради до 100-річчя ЗУНР (2018), Почесною грамотою ЛОДА за багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, вагомий особистий внесок у розвиток науки, активну участь у громадсько-культурному житті Львівщини та з нагоди Дня Науки (травень 2019) подякою Департаменту освіти й науки ЛОДА, Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України з нагоди 30-річчя Української Незалежності (2021) Почесною Грамотою Народного Руху за участь у відновленні державності України в 1987—1991 роках (2021) Почесною відзнакою Львівської обласної ради «30 років незалежності України» (2023) Примітки Джерела Насильно студентів патріотами ми не зробимо — Zaxid.net Дзвінка Калинець-Мамчур на Форумі Львів і майбутнє: https://www.youtube.com/watch?v=dhsDoaxHjeE&t=8s Інформаційний вечір на 5 Львів 15.04.2019 Звенислава Калинець-Мамчур https://www.youtube.com/watch?v=iUkF4297McU&t=3s Безвідповідальне ставлення до оточуючого світу — шлях в прірву. Інфодень на 5 Львів 15.04.2020: https://www.youtube.com/watch?v=YlQnDvGTIdg&t=938s Хто така українська еліта і до чого тут моральна жертовність. Інфодень на 5 Львів. 22.09.2020: https://www.youtube.com/watch?v=DPVYM3VJnvQ&t=3s «Студія Захід» Сумні роковини арештів 1972 року й повзуче зросійщення України — https://www.youtube.com/watch?v=ubXIU1U5hFA&t=4s Євромайдан — це єврошлях студентів: https://www.youtube.com/watch?v=NjqncbmhbUc Вища школа в Україні: як віднайти невідоме у формулі вдосконалення?: https://www.youtube.com/watch?v=yrzIO5t1YA8 Вертеп Товариства Лева у Львові 1989: https://www.youtube.com/watch?v=JJflG7BAO6c&t=2555s Щоб українці вистояли у боротьбі. Газета «День». червень 2022 Львів: 32 роки тому над Ратушею замайорів український прапор Успішну молодь Львівщини привітала депутатка Львівської обласної ради 10 років ми збираємося біля пам'ятника і співаємо пісні Володимира Івасюка Українські біологи‎ Випускники біологічного факультету Львівського університету Науковці Львівського університету Кандидати біологічних наук України Уродженці Львова
15429852	https://en.wikipedia.org/wiki/Bogny-sur-Meuse	Bogny-sur-Meuse	Bogny-sur-Meuse (literally Bogny on Meuse) is a commune in the Ardennes department in the Grand Est region of northern France. Bogny-sur-Meuse is known for multiple sites linked to the medieval legend of The Four Sons of Aymon, such as the Hermitage, the statue of Bayard the horse, and the four peaks symbolizing the four brothers. Situated in the Ardennes mountains, the commune extends along the banks of the Meuse. History Bogny-sur-Meuse came into existence when the villages of Château-Regnault-Bogny, Braux and Levrézy merged in 1967. The fortress of Château-Regnault used to stand at the present site of the statue of Bayard the horse. During the erection of the statue in 1933, some archaeological finds were made: coins, swords, arrowheads, dishes, and some bones of animals. In the 19th and 20th centuries other finds were made at this same site, the nature of which suggested an occupation of the area prior to the medieval period. The last sovereigns of this principality were François de Bourbon, Prince of Conti and Louise Marguerite of Lorraine. The reign of the prince lasted until 1614. When he died, his wife retained the principality until 1629, when she yielded it to King Louis XIII. In the 19th century, an industry of metalworking developed on the banks of the Meuse, with people fashioning bolts and other similar products in workshops. This served to industrialise the region, replacing the smaller, more artisan ironmongeries. Contractors Maré and Joseph built a factory which quickly became the most important producer of bolts in the department of Ardennes. Its activity ceased almost entirely during the Second World War, and the factory closed its doors in 1953. Today, for the most part, this metalworking tradition has disappeared from Bogny-sur-Meuse, although a few residents remain knowledgeable in metallurgy. Geography Bogny-sur-Meuse is located within the Ardennes Massif, in a hilly forested area. The Meuse crosses through the town. Geology A dividing line between strata of the Cambrian and Devonian periods runs north-west-south-east through the Hermitage and the quarries of the Pleines Roches above the Château Marcadet. To the north of this limit, the rock is early Cambrian (between 540 and 500 million years), characterised by clear or white quartzites, green shales, and grey phyllites. To the south, the Devonian rock is represented by grey schists, phyllites and quartzites. Schists and phyllades from this region are often calcareous. All these rocks were transformed by metamorphism and folded during two orogenies (Caledonian, then Variscan). Economy In the 20th century, there was a prolific industry of metalworking in Bogny-sur-Meuse, which largely ceased after World War Two. However, Ateliers des Janves (A.D.J.), a French forgery and stamping company, was established in the industrial zone of Braux in the early 1990s. This was the first autonomous manufacturer of connecting rods in France and the second in Europe. Bogny-sur-Meuse is part of the Ardennes Free Zone which offers favourable conditions for growth and development. Population Notable people Jean Rogissart (1894-1961), a writer born in Braux. (1922-2016), former senator of the Fifth Republic born in Levrézy. Jean-Baptiste Migeon (1768-1845), born in Braux, represented Haut-Rhin in the Chamber of Deputies from 1827 to 1831. Sights There are four rocky crags on a mountain peak near Bogny-sur-Meuse, which are said to symbolise the Four Sons of Aymon. A statue of their magical horse, Bayard, stands nearby. The collegiate church of Saint-Vivent de Braux is one of the oldest churches in the valley of the Meuse, founded in the 9th century during the Carolingian era. It was made a monument historique in 1963. The Château Marcadet is a large château, which was made a monument historique in 2000. Arboretum de la Pipe Qui Fume The Museum of Minerals and Fossils The City Hall of Bogny on Meuse labeled ACR (Remarkable Contemporary Architecture) Industrial remnants The workers' lodgings (on rue de l'Echelle). The old nursery (on rue Bernisseau). The former co-operative, now a butchers (on rue Jourdes). Gallery See also Communes of the Ardennes department References Communes of Ardennes (department)
1799411	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0%20%D0%9F%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D1%97%20%D0%A2%D1%80%D1%96%D0%B9%D1%86%D1%96%20%28%D0%97%D0%B0%D1%80%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F%29	Церква Пресвятої Трійці (Зарваниця)	Церква Пресвятої Трійці (Зарваниця) Церква Пресвятої Трійці в Зарваниці — культова споруда в селі Зарваниця Тернопільського району Тернопільської області, Україна. Парафіяльна церква УГКЦ. Належать до 3арваницького духовного центру УГКЦ. Споруджена у 1747—1754 роках. Місце перебування двох чудотворних ікон: ікони Божої Матері Зарваницької та ікони Розп'ятого Спаса Ісуса Христа (втрачена). Історичні відомості Заснування мурованого храму 1747 року церковна громада села за фінансової допомоги тодішнього дідича Зарваниці чернігівського воєводи Пйотра Міхала Мйончинського гербу Сухекомнати розпочала будівництво мурованого храму. Це був один із високоякісних зразків галицького зодчества в стилі бароко. Його будували з каміння, взятого зі зруйнованого кримськими татарами замку в Полісюках за два кілометри від Зарваниці. За архівними даними, які опрацював о. Андрій Мельник у своїй книжці про Зарваницю, у замку також була «аріанська», власне, социніанська церква. Соцініани були ревними унітаристами, протистояли з великим завзяттям культу Пресвятої Трійці. Не дивно, що на противагу «єретикам» у церкві над великим престолом був намальований Нікейський собор, а сама церква постала під назвою Пресвятої Трійці. 1754 року дерев'яна церква святого Івана Хрестителя згоріла; на місці, де вона стояла, отець Петро Білинський у 1901 році поставив кам'яний хрест. У тому ж році було завершено спорудження храму, чин освячення виконав отець Ілія Білинський. 1756 року було утворено окреме Зарваницьке намісництво, саме в церкві Пресвятої Трійці відбувалися численні судові слухання Бережанської консисторії львівського єпископа. Загалом у 1764—1786 роках було занотовано близько 1 000-чі судових актів, з них переважну більшість нотував зарваницький декан, бережанський намісник — о. Андрій Липницький. Завершення робіт в інтер'єрі фіксує візитація 1759 року. За її даними, весь дах будівлі був під ґонтом, окрім куполу, перекритого білою бляхою. Підлогу в храмі встелили теребовлянськими плитами та цеглою. Навколо храму розташовувався цвинтар, оточений квадратним муром. На кладовищі стояла дубова дзвіниця, покрита ґонтом, що мала п'ять дзвонів, а ще один висів у куполі храму. Біля входу до церкви, ліворуч під аркадою, за дерев'яними ґратами розташовувався вівтар з іконою Покрови Богородиці. Навпроти нього, також за ґратами — вівтар св. апостолів Петра і Павла. Трохи далі від них був встановлений вівтар з іконою святого Юрія, написаний «альфреско». Вхід до двох церковних нав-каплиць перегороджували дерев'яні ґрати; стіни в них були оббиті вовняними та шовковими тканинами. У південній каплиці стояв невеликий вівтар із чудотворним образом Розп'ятого Ісуса Христа. На ньому була тернова корона з діамантами, золоті та срібні ланцюжки, золоті монети. Біля нього — шість великих дзеркал сріблом оправлених гданської роботи, багато срібних вотів. Північна каплиця мала також невеликий вівтар, з «відомою своїми ласками» іконою Богородиці, її прикраси були значно скромнішими, тут переважали корали та перли. Крім того, на стінах висіли намальовані на полотні та на дошках образи та ікони. 1759 року завершили виготовлення дерев'яної високомайстерної проповідальниці, кошти для чого надав канівський староста Микола Василь Потоцький. На проповідальниці помістили фігури Ісуса Христа на земній кулі та чотирьох євангелістів. На балдахіні проповідальниці, яка прикрашена кількома різьбленими статуями, розміщений герб Золота Пилява. Є чимало серйозних аргументів для того, аби вважати автором багатьох різьблених творів цієї церкви Йогана Георга Пінзеля, який працював у Бучачі, дідичній власності Миколи Василя Потоцького. 1784 року живописець Андрій Солецький виконав розписи в церкві, які відновив у 1859 році Антоній Качмарський. 1936 року маляр Володимир Іванюх (учень Олекси Новаківського), розмалював фасад церкви і при цій нагоді, виготовив теж копію чудотворної ікони Матері Божої. У березні 1946 року після львівського псевдособору церкву було зачинено, у ній же одразу розмістили зерносклад колгоспу. Відновити свою роботу храм зміг лише з 1989 року. Коронування Чудотворну ікону («образ») Розп'ятого Спасителя, який коронували за дозволом Папи Римського, в 1742 році в присутності львівського греко-католицького митрополита Атаназія Шептицького, після пожежі 1754 року перенесли до цього храму. 1867 року заходами пароха (УГКЦ) у Зарваниці отця Порфирія Мандичевського, посла до Галицького сейму було урочисто короновано ікону Матері Божої в Зарваниці. Пожертви церкві У 1761 році за погодження владики Лева Шептицького до актів духовного єпископського суду у Львові було внесено леґаційні записи про суми коштів на підтримку церкви. Перший запис від 22 січня 1761 р. стосувався леґації 5 000 злотих від Теофілі Стрибильської, з яких парафія мала річні відсотки. У травні 1765 року здійснено другу леґацію — запису 6 000 злотих від нурського чашника Томи Жураковського. З нього церква отримувала 7 % річних (420 злотих). 26 червня 1774 року Микола Василь Потоцький підписав свій заповіт, у якому призначив для церкви 8 000 польських злотих. У 1785 році від Семена Шептицького, Коморовського, Ксаверія Стоїнського. Усипальниця У храмі були поховані принаймні двоє «сотрудників церкви»: 22 червня 1781 р. — Матей Данашевський, а 20 жовтня 1771 р. — Іван Лисинецький, навпроти вівтаря Покрови Пресвятої Діви Марії. Короткий опис Архітектурні форми прості. Будівля — однонавна, хрещата із закругленою апсидою, до якої прилягають дві прибудови. Стіни фланковані стовпами. Двосхилий дах увінчує висока відкрита маківка. Розміри: 24 м х 25 м х 15 м. Галерея Див. також Ікона Божої Матері Зарваницької Ікона Розп'ятого Спасителя Зарваницька Костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії (Наварія) Примітки Джерела Квич Л. М. З Історії Марійського духовного центру Зарваниця // Наукові записки Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. — Історичне релігієзнавство. — 2011. — Вип. 5. — С. 111—121. Квич П.-Д. Паломницька Святиня Матері Божої в Зарваниці: богослов. погляд. — Тернопіль : В. Балюх, 2009. — 342, [38] с. : фотогр. — ISBN 978-966-528-304-1. о. Фірман В. Зарваниця. — Тернопіль, 2008. — 60 с. Krasny P. Lwowskie środowisko artystyczne wobec idei symbiozy sztuk w wystroju i wyposażeniu wnętrz sakralnych (1730—1780) // Rocznik Historii Sztuki. — Warszawa, 2005. — № 30. — S. 183—185. Посилання Зарваниця. Парафіяльна церква Пресвятої Тройці та Покров Пресвятої Богородиці Зарваницький духовний центр Церкви Тернопільсько-Зборівської архієпархії УГКЦ 1747 у християнстві 1754 в Україні
1172987	https://en.wikipedia.org/wiki/Istv%C3%A1n%20Szab%C3%B3	István Szabó	István Szabó (born 18 February 1938) is a Hungarian film director, screenwriter, and opera director. Szabó is one of the most notable Hungarian filmmakers and one who has been best known outside the Hungarian-speaking world since the late 1960s. Working in the tradition of European auteurism, he has made films that represent many of the political and psychological conflicts of Central Europe's recent history, as well as of his own personal history. He made his first short film in 1959 as a student at the Academy of Drama and Film in Budapest, and his first feature film in 1964. He achieved his greatest international success with Mephisto (1981) for which he was awarded an Academy Award for Best Foreign Language Film. Since then, most of Szabó's films have been international co-productions filmed in a variety of languages and European locations. However, he has continued to make films in Hungarian, and even in his international co-productions he has often filmed in Hungary using Hungarian talent. In 2006, weekly Hungarian magazine Élet és Irodalom (Life and Literature in English) published an article revealing that Szabó had been an informant of the Communist regime's secret police. Life Born in Budapest, Szabó is the son of Mária (née Vita) and István Szabó, the latter of whom was a doctor from a long line of doctors. Szabó came from a family of Jews who had converted to Catholicism, but were considered Jews by the Arrow Cross Party (Hungarian fascists). They were forced to separate and hide in Budapest sometime between 15 October 1944, when Nazi Germany deposed the Hungarian government for trying to sign an armistice with the Allies, installing the Arrow Cross in power, and 13 February 1945, when the Soviets defeated the German Army in Budapest. Szabó survived by hiding at an orphanage, but his father died of diphtheria shortly after the German defeat. Memories of these events would later appear in several of his films. In 2006, weekly Hungarian magazine Élet és Irodalom (Life and Literature in English) published an article revealing he had been an informant for the Communist regime's secret police. Between 1957 and 1961, he submitted 48 reports on 72 people, mostly classmates and teachers at the Academy of Drama and Film in Budapest. According to historian István Deák, in only one case did Szabó's informing cause significant damage, when an individual was denied a passport. After the article was published, over 100 prominent intellectuals, including some of those about whom Szabó had made reports, published a letter of support for him. Szabó's initial response to the article was that informing had been an act of bravery, since he had intended to save the life of his former classmate Pál Gábor. When this claim turned out not to be true, Szabó admitted that his true motive had been to prevent his own expulsion from the Academy. Author Anna Porter asserted that "whether this is true or not is impossible to prove as not much has remained of Szabó's file and as revelations about the murky past of prominent figures such as Szabó have become mired in controversy." In a 2001 interview, Szabó revealed that he believes in God, but considers the subject personal and does not like to talk about it. Career Pre–1964 As a child, Szabó wanted to be a doctor like his father. By the age of 16, however, had been inspired by a book by Hungarian film theorist Béla Balázs to become a film director. After finishing high school, he was one of 11 applicants out of 800 who were admitted to the Academy of Drama and Film in Budapest, where he studied under Félix Máriássy, who became something of a father figure to him. His classmates included Judit Elek, Zsolt Kézdi-Kovács, János Rózsa, Pál Gábor, Imre Gyöngyössy, Ferenc Kardos, and Zoltán Huszárik. During this period, Szabó directed several short films, most notably his thesis film, Koncert (1963), which earned a prize at the International Short Film Festival Oberhausen. Subsequently he was apprenticed to the head of the Hunnia Film Studio, János Herskó, which resulted in an opportunity to direct his first feature film at the age of 25, rather than having to spend ten years working as an assistant director. The beginning of Szabó's career coincided with the beginning of a “new wave” in Hungarian cinema, one of several new wave cinemas that occurred around this time throughout Western and Eastern Europe. The new wave in Eastern Europe began against a backdrop of political liberalization, the decentralization of film industries, and the emergence of films as valuable commodities for export to Western European markets. The resulting films were more formally experimental, politically anti-establishment, and, especially in the case of Szabó, psychologically probing than the films of the previous generation . Hungarian filmmakers in particular experienced a significant increase in freedom of expression due to the reforms of the Kádár government. Hungarian films, 1964–1980 Szabó's first feature film, The Age of Illusions (1964), is a partly autobiographical film about the problems Szabó's generation had starting their careers, dealing with the older generation, and developing romantic relationships. The appearance of a poster for François Truffaut's The 400 Blows in the background of a scene suggests Szabó's artistic compatibility with Truffaut and the French New Wave. The film won the Silver Sail for Best First Work at the Locarno International Film Festival and a Special Jury Prize for Best Director at the Hungarian Film Festival. Father (1966) is a coming-of-age story that displays Szabó's increasing fascination with history and his childhood memories. The plot covers events from the Arrow Cross Party dictatorship to the Hungarian Revolution of 1956, revolving around the disorientation and self-awareness of a generation that had to grow up without a father figure in wartime. The main character replaces the image of his absent father with fantasy images that change over time. These events take place during a period of his life when he begins to transition to adulthood. Finally, he is able to face the reality of his situation and comes to understand that he has to rely on his own strength rather than that of an idealized father figure. The film won the Grand Prix at the 5th Moscow International Film Festival and the Special Jury Prize at Locarno, and established Szabó as the most internationally famous Hungarian filmmaker of his time, as well as an auteur in the European film tradition. In 2000, Father appeared as number 11 on a list of the 12 best Hungarian films according to a group of Hungarian film critics. Lovefilm (1970) focuses on a young man's relationship with his childhood sweetheart, told through flashbacks that include the Arrow Cross dictatorship and 1956, and rendered in an experimental, fragmented form. This experimental tendency in Szabó's films reached its apotheosis in 25 Fireman Street (1973), which began as a short film, Dream About a House (1971). 25 Fireman Street takes place during the course of a long, hot night in Budapest, during which the residents of a single apartment building are plagued by dream-memories of pain and loss spanning thirty years, including both World Wars, the Arrow Cross dictatorship, the Communist takeover, and 1956. While the film won the top prize at Locarno, Szabó was upset by its lack of success at the box office and at film festivals. Attributing this lack of success to the film's complex structure, he decided to give his next film a simpler structure. In Budapest Tales (1976), Szabó traded his earlier, complex narrative structures, characterized by flashbacks and dreams, for a more linear one. At the same time, he traded the literal representation of history for an allegorical one. The film follows a disparate group of people who come together on the outskirts of an unnamed city at the end of an unnamed war to repair a damaged tram and ride it into the city. Allegorically, the film was interpreted by critics variously as representing Hungarian history specifically or universal human responses to war and reconstruction more generally. Szabó's first four full-length films featured the actor András Bálint in roles based on Szabó himself. While Bálint also appeared in Budapest Tales, this was Szabó's first feature film that did not contain a significant amount of autobiographical material. He did not make another autobiographical film until Meeting Venus, eighteen years later. Budapest Tales was even less successful than 25 Fireman Street at the box office and festivals. According to author David Paul, this may explain why Szabó shifted gears even more dramatically in his next film, Confidence (1980), in which historical events are represented straightforwardly, and are filtered through neither memory nor allegory. The film focuses on the relationship between a man and woman who are forced to share a room as they hide from the Arrow Cross toward the end of the Second World War. It garnered a Best Director award for Szabó at the Berlin Film Festival and was nominated for the Academy Award for Best Foreign Language Film at the 53rd Academy Awards. International co-productions featuring Brandauer, 1981–1988 Szabó's next three films constituted a new phase in his career—moving away from Hungarian productions, in Hungarian, written by Szabó alone, and featuring Bálint, and moving toward international co-productions, in German, written by Szabó in collaboration with others, and featuring Austrian actor Klaus Maria Brandauer. The informal trilogy—Mephisto (1981), Colonel Redl (1985) and Hanussen (1988)—features Brandauer in a series of roles based on historical figures who, as represented in the films, compromised their morals in order to climb the ladder of success within a context of authoritarian political power. In Mephisto, based on a novel by Klaus Mann, Brandauer plays an actor and theater director in Nazi Germany, a role based on Mann's former brother-in-law Gustaf Gründgens. The film won the Academy Award for Best Foreign Language Film, and the award for Best Screenplay at the Cannes Film Festival, and greatly increased Szabó's international prestige. In Colonel Redl, Brandauer plays Alfred Redl, counter-intelligence chief of the Austro-Hungarian Empire who was blackmailed into espionage for the Russians in order to prevent the revelation of his homosexuality. The film won top awards in Germany and the UK, but provoked a scandal in Austria, where several periodicals accused the film of bringing the country into disrepute. In Hanussen, Brandauer plays the real life clairvoyant performer Erik Jan Hanussen, whose growing fame brings him into increasingly close—and dangerous—contact with the Nazis. 1991–present After his Brandauer trilogy, Szabó continued to make international co-productions, filming in a variety of languages and European locations. He has continued to make some films in Hungarian, however, and even in his international co-productions, he often films in Hungary and uses Hungarian talent. Meeting Venus (1991), the first of several English-language films directed by Szabó—and his first comedy—is based on his experience directing Tannhäuser at the Paris Opera in 1984. Niels Arestrup plays a Hungarian directing the opera at an imaginary pan-European opera company, and encountering a multitude of pitfalls that symbolize the challenges of a united Europe. With Sweet Emma, Dear Böbe (1992), Szabó returned to a strictly Hungarian subject—this time, however, focused on a contemporary, rather than historical, social problem. The film follows two young, female teachers of Russian facing the obsolescence of their specialty after the fall of the socialist government, as well as a variety of types of sexual harassment in the new Hungary. The film won the top prize at the Berlin Film Festival. Sunshine (1999)—a three-hour historical epic, and an English-language, international co-production—was viewed by many critics as Szabó's most ambitious film, and, along with Mephisto, his most important. Hungary's Jews had figured in either a marginal or coded fashion in several of Szabó's earlier films, produced during the socialist period when discourse around the history of the country's Jews was more circumscribed. In Sunshine, for the first time, Szabó focused explicitly on this aspect of Hungarian history, which he himself had experienced as a child during the Arrow Cross dictatorship. Ralph Fiennes plays three generations in the Sonnenschein family as they experience the trials of twentieth-century Hungarian Jewish history, from the late Austro-Hungarian Empire through the Holocaust to the 1956 Revolution. Several characters are based on real people, including the Zwack family, with their successful liquor business, the Olympic fencer Attila Petschauer, and the Jewish police official Ernö Szücs. The film won European Film Awards for Best Screenwriter, Best Actor, and Best Cinematographer. It received a rating of 74% Fresh from review aggregator Rotten Tomatoes. An example of an extremely positive review was that of Roger Ebert of the Chicago Sun-Times, who called it “a movie of substance and thrilling historical sweep.” A. O. Scott of the New York Times had a more mixed reaction, writing that, by the end, “the movie has accumulated sufficient power and momentum to erase the memory of its earlier awkwardness. It shows such sympathy for its characters, and approaches its subject with such intelligence, that it's easy to forgive the clumsy editing, the haphazard insertion of black-and-white newsreels, and the hyperventilating sexual ardor that seems to be a Sors family curse.” In Taking Sides (2001), Szabó returned to thematic territory he had explored in Mephisto. Stellan Skarsgård plays real life German conductor Wilhelm Furtwängler, and Harvey Keitel a U.S. Army investigator interrogating Furtwängler about his collaboration with the Nazis. The film won several awards at the Mar del Plata Film Festival in Argentina, including Best Director. Being Julia (2004), based on a novel by W. Somerset Maugham, stars Annette Bening as a famous British actress experiencing a series of romantic and professional rivalries. Bening won a Golden Globe Award for her performance. In 2005, Szabó was awarded the Lifetime Achievement Award at the 27th Moscow International Film Festival. Rokonok (2006) was a Hungarian production based on a 1932 novel by Zsigmond Móricz about political corruption. Sándor Csányi plays a newly elected attorney general whose relatives (rokonok) come out of the woodwork looking for favors. It was entered into the 28th Moscow International Film Festival. The Door (2012), an English language production based on a Hungarian novel by Magda Szabó (no relation), focuses on the relationship between an affluent novelist (Martina Gedeck) and her poor, mysterious maid (Helen Mirren). It opened the 13th Tbilisi International Film Festival and won the Michael Curtiz Audience Award at the Hungarian Film Festival of Los Angeles. Szabó's frequent collaborators have included actors András Bálint, Klaus Maria Brandauer, Péter Andorai, and Ildikó Bánsági; cinematographer Lajos Koltai; and screenwriters Péter Dobai and Andrea Vészits. Themes Several interconnected themes run through Szabó's films, the most common being the relationship between the personal and the political or historical. On the personal level, his first three feature films deal with coming of age issues, but political/historical events form the backdrop of these issues and continually rupture the attempts of the characters to lead their private lives. In an interview in 2008, Szabó said, “My mother once told me, 'We had a nice childhood and our youth was beautiful, but our life was destroyed by politics and history.'” The political/historical events most commonly depicted are the dominant traumatic events of mid-20th century Hungarian and Central European history—Nazism, the Second World War, and, in Hungary—or, more accurately, Budapest—the Arrow Cross dictatorship and the Holocaust, the Communist takeover, and the 1956 Revolution. Szabó himself has frequently referred to this theme as the search for security. A related theme is the moral compromises individuals make in order to succeed in immoral political systems. In an interview about Taking Sides, Szabó said, “I don't think that life is possible without making compromises. The question is only one of limits: how far to go. When one crosses the line, then the compromise starts to be a bad, even deadly, one.” This theme is dominant in the Brandauer trilogy and, as Istvan Deak points out, may be related to Szabó's own collaboration with the Communist secret police. Another closely related theme is the arts—most often theater, but also music and film itself. In several of Szabó's films—most famously in Mephisto—artists become caught up in conflicts around politics, role-playing, and identity. Style Szabó's early films—culminating in Lovefilm and 25 Fireman Street—were influenced by the French New Wave in their experimentation with flashbacks, dream sequences, and unconventional narrative structures built on these techniques. Szabó emphasizes iconography in his films, insofar as he tends to invest certain objects and places with symbolic meaning. Tram cars play this role in many of his films, and one becomes the central image in Budapest Tales. Budapest itself plays an important role in many of his films, including scenes of the Danube and of buildings Szabó lived in when he was a child. Acting also plays a key role in Szabó's films, as he values psychological complexity in his central characters. In his first several features, he tended to use the same lead actors over and over—first András Bálint, then Klaus Maria Brandauer. Consistent with this focus on acting, he frequently employs long close-up shots to emphasize the play of emotions on the faces of his characters. Other work In addition to writing and directing films, Szabó has also served in a variety of other capacities in the film industry, including writing and directing television movies and episodes, short films, and documentaries, as well as serving as assistant director, screenwriter, producer, and actor in films directed by others. In 1969, he was a member of the jury at the 6th Moscow International Film Festival. Szabó has directed several operas, including Tannhäuser in Paris, Boris Godunov in Leipzig, Il Trovatore in Vienna, and Three Sisters in Budapest. He has taught at film schools in Budapest, London, Berlin, and Vienna. In 1989, he was one of the founding members of the European Film Academy, and, in 1992, of the Széchenyi Academy of Literature and Arts. Filmography Television Appearances in documentaries See also Cinema of Hungary Culture of Hungary Jacob Sager Weinstein References 1938 births Directors of Best Foreign Language Film Academy Award winners European Film Award for Best Screenwriter winners Filmmakers who won the Best Foreign Language Film BAFTA Award German-language film directors Hungarian film directors Hungarian Jews Hungarian male film actors Hungarian spies Male actors from Budapest Members of the Academy of Arts, Berlin Recipients of the Medal of Pushkin Silver Bear for Best Director recipients Living people Hungarian male screenwriters 20th-century screenwriters Cannes Film Festival Award for Best Screenplay winners Members of the Széchenyi Academy of Literature and Arts
3449410	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%8E%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%91%D0%BE%D1%80	Дюков Бор	Дюков Бор — селище у Суздальському районі Владимирської області Російської Федерації. Входить до складу муніципального утворення Селецьке сільське поселення. Населення становить 0 осіб (2010). Історія Населений пункт розташований на землях фіно-угорського народу мещери. Від 10 травня 1929 року належить до Суздальського району, утвореного спочатку у складі Владимирського округу Івановської промислової області з частини Владимирського повіту Владимирської губернії. Від 1944 року в складі Владимирської області. Згідно із законом від 13 травня 2005 року входить до складу муніципального утворення Селецьке сільське поселення. Населення Примітки Селища Владимирської області Населені пункти Суздальського району
41084340	https://en.wikipedia.org/wiki/Ahkalan	Ahkalan	Ahkalan (also Romanized as Āhkalān; also known as Āhak Kalān, Āhak Kolān, and Āhak Kūreh) is a village in Howmeh Rural District, in the Central District of Masal County, Gilan Province, Iran. At the 2006 census, its population was 593, in 172 families. References Populated places in Masal County
1875379	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%27%D1%8F%D1%83-%D0%A3%20%28%D1%86%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29	М'яу-У (царство)	М'яу-У (царство) М'яу-У — середньовічна держава, що існувала на східному узбережжі Бенгальської затоки на частині територій сучасних М'янми і Бангладешу. У кінці XIV століття за вплив над Араканом боролися дві основні сили, що змагаються за владу в М'янмі: держави Ава і Хантаваді. Вони садили на престол своїх ставлеників і боролися проти ставлеників супротивника. У 1404 році на араканському троні утвердився цар Нарамейхла (Мінсомон), але авські війська через два роки знову посадили тут свого ставленика. Нарамейхла втік до Бенгальського султанату, зв'язки з яким у Аракана стали тіснішими після того, як частина його населення перейшла в іслам. Допомога бенгальців дозволила Нарамейхлі в 1430 році проголосити незалежність Аракана. У 1433 році він заснував нову столицю - М'яу-У. Звільнившись від залежності від м'янманців, Аракан став, однак, васалом Бенгалії, і посилав туди данину. У XV столітті держава помітно розширилася і на північ, і на південь. Алі Хан захопив Сандову і Раму, Басоп'ї (Калима Шах) - Читтагонг. Про соціально-економічну структуру араканської держави цього періоду майже нічого не відомо. У XVI столітті араканська держава М'яу-У виявилась залученою в сферу португальської експансії. Численні португальські флібустьєри, що служили найманцями при дворі правителя М'яу-У, розселилися в районі Читтагонга і на острові Діанга. Тут був створений португальська флот, який спочатку допомагав правителям М'яу-У відстоювати свою незалежність від домагань Ави, Таунгу і Пегу. Однак незабаром португальці, що влаштувалися там, перестали підкорятися штаб-квартирі португальської імперії в Гоа, і виступили не тільки суперниками (спільно з араканськими купцями) своїх компатріотів з Гоа, але і грозою всієї міжнародної торгівлі в Бенгальській затоці. Піратство португальських найманців в Аракані до певної міри вплинуло на торгівлю мусульманських купців в цьому регіоні. Після того, як династія Таунгу почала об'єднувати М'янму під своєю владою, її правитель Табіншветхі спробував в 1546-му захопити Аракан. Однак, хоча м'янманські війська, посилені новими загонами португальців на чолі з Дієго Суарешом ді Меллу, захопили араканське місто Сандовей, однак взяти столицю країни місто М'яу-У, яку також захищали війська Мінбіна за допомогою португальських найманців, їм не вдалося. У 1622 португальські найманці - ферінджі були вигнані з Аракана, а Читтагонг відійшов до імперії Великих Моголів. На початку XVIII століття при правителі Сандавізае араканські війська здійснили кілька набігів на долину Іраваді, але після його смерті в 1731 році в країні знову почалася анархія. У середині XVIII століття почалося об'єднання М'янми під владою династії Конбаун. У 1785 році правитель Бодопайя завоював Аракан. Джерела «Історія Сходу» (в 6 т.). Т.II «Схід у середні віки» — Москва: видавнича фірма «Східна література» РАН, 2002. ISBN 5-02-018102-1 «Історія Сходу» (в 6 т.). Т.III "Схід на рубежі середньовіччя і нового часу. XVI—XVIII ст. «- Москва: видавнича фірма» Східна література "РАН, 1999. ISBN 5-02-017913-2 «Історія Сходу» (в 6 т.). Т.IV «Схід у новий час (кінець XVIII — початок XX в.)», Кн. 1 — М .: Изд-во «Східна література» РАН, 2004. — ISBN 5-02-018102-1 засновані в Азії 1429 Середньовічні держави М'янми Новоісторичні держави М'янми Держави і території, зникли 1785
4765286	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B7%D1%81%D1%96%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%94%D0%B6%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%96	Розсіяний Джованні	Розсіяний Джованні "Розсіяний Джованні" — радянський мультиплікаційний фільм за казкою "Як гуляв один розсіяний" італійського дитячого письменника Джанні Родарі. Третій із чотирьох сюжетів мультиплікаційного альманаху «Весела карусель» №1. Надалі мультфільм увійшов до збірки «Джованні, Цибуліно та Золоте пір'їнка». Сюжет Про лялькового хлопчика-італійця Джованні, який був дуже розсіяним і втрачав свої частини тіла. Спочатку він забув удома свій черевик, потім втратив ліве вухо, потім ногу і так доти, доки він не втратив усе. Мешканці міста приносили знайдені ними частини тіла мамі, і наприкінці вона зібрала Джованні заново. Творці Режисер — Анатолій Петров Художник — Валерій Угаров Композитор — Володимир Шаїнський Оператор — Михайло Друян Звукооператор — Володимир Кутузов Ролі озвучували Маргарита Корабельникова — Джованні / мама Петро Вишняков — оповідач / синьйор Лідія Корольова — синьйора Георгій Віцин — листоноша Створення мультфільму Створюючи «Розсіяного Джованні», Анатолій Петров надихався вітражем Леже. Чиновники з Держкіно чіплялися до стилістичного рішення мультфільму «Розсіяний Джованні», оскільки він був зроблений у модному тоді жанрі попарту. Посиилання «ВЕСЕЛАЯ КАРУСЕЛЬ N 1. РАССЕЯННЫЙ ДЖОВАННИ» фільми 1969
2143479	https://en.wikipedia.org/wiki/J.Crew	J.Crew	J.Crew Group, Inc., is an American multi-brand, multi-channel, specialty retailer. The company offers an assortment of women's, men's, and children's apparel and accessories, including swimwear, outerwear, lounge-wear, bags, sweaters, denim, dresses, suiting, jewelry, and shoes. As of August 2016, it operated more than 450 retail stores throughout the United States. The company conducts its business through retail, factory, crew cuts, Madewell stores, catalogs, and online. On May 4, 2020, the company announced that it would apply for bankruptcy protection amidst the COVID-19 pandemic. History Formation and catalog growth In 1947, Mitchell Cinader and Saul Charles founded Popular Merchandise, Inc., a store that did business as Popular Club Plan and sold low-priced women's clothing marketed through in-home demonstrations. Throughout the mid-1980s, sales from catalog operations grew rapidly. "Growth was explosive—25 to 30 percent a year," Cinader later recollected in The New York Times. Annual sales grew from $3 million to more than $100 million over five years. In 1985, the "Clifford & Wills" brand was launched, selling women's clothing that was more affordable than the Popular Merchandise line. In 1987, two executives left the company to start their own catalog, Tweeds. The 1980s marked a booming sales period for catalog retail giants Lands' End, Talbots, and L. L. Bean. Popular Merchandise initiated its own catalog operation, focusing on leisurewear for upper-middle-class customers, aiming for a Ralph Lauren look at a much lower price. The first Popular Club Plan catalog was mailed to customers in January 1983 and continued under that name until 1989. Popular Club Plan catalogs often showed the same garment in more than one picture with close-up shots of the fabrics, so customers could get a sense of how the garment looked on the body and be assured of the company's claims of quality. Name change and first stores In 1983, Popular Merchandise, Inc. became known as J.Crew, Inc. The company attempted, but failed to sell the Popular Club Plan brand. Also in 1989, J.Crew opened its first retail store, in South Street Seaport in downtown Manhattan. J.Crew Group was owned by the Cinader family for most of its existence, but in October 1997 investment firm Texas Pacific Group Inc. purchased a majority stake. By the year 2000, Texas Pacific held an approximate 62 percent stake, a group of J.Crew managers held about 10 percent, and Emily Cinader Woods, the chairman of J.Crew, along with her father, Arthur Cinader, held most of the remainder. The brand Clifford & Wills was sold to Spiegel. in 2000 with the intent to boost sales. In 2004, J.Crew bought the rights to the brand Madewell, a defunct workwear manufacturer founded in 1937, and used the name from 2006 onwards as "a modern-day interpretation", targeted at younger women than their main brand. Going public and then private again In 2006, the company held an IPO, raising $376 million by selling new shares equal to 33% of expanded capital. However, in 2011, TPG Capital LP and Leonard Green & Partners LP took J.Crew private again in a $3 billion leveraged buyout. On November 23, 2010, the company had agreed to be taken private in a $3 billion deal led by management with the backing of TPG Capital and Leonard Green & Partners, two large private equity firms. The announcement of the offer from two investment firms—including one that used to own J.Crew—came as the retailer reported that its third-quarter net income fell by 14 percent due to weak women's clothing sales. The company also lowered its guidance for the 2010 year. Under the deal as proposed, J.Crew shareholders would receive $43.50 per share in cash, representing a 16 percent premium to the stock's closing price the prior day of $37.65. CEO Mickey Drexler, the former Gap Inc. chief credited with turning J.Crew around since coming aboard in 2003, remained in that role and retained a "significant" stake in the company (as of September 2010, he holds 5.4% of outstanding shares). Shortly after the announcement of the deal, some in the business community criticized the terms of the deal involving the company's CEO and a majority shareholder. As a result, the "go-shop" period was extended shortly after the initial announcement. In addition, several investigations relating to potential shareholder actions against the company were announced. After the deal, TPG and Leonard Green borrowed more to help finance dividends totaled $787 million to them. Recent In June 2015, The New York Times reported that J. Crew's women's division was undergoing a slump because of the company's failure to react to two market trends: cheap "fast fashion" and "athleisure" items. In 2016, J .Crew partnered with Nordstrom to begin selling their products in stores and online. In December 2016, the company faced litigation after it moved its intellectual property "out of the reach of lenders." In April 2017, the company cut 250 jobs, largely from its headquarters. The company also underwent several management changes, and long-term creative director Jenna Lyons left the company in April. The brand's longtime head of menswear, Frank Muytjens, left the company that month as well, and in June 2017, the company's CEO, Mickey Drexler, announced that he would later be stepping down as CEO role after 14 years with the company. Drexler announced he would stay on as chairman and still own 10% of the company. On June 12, 2017, J.Crew Group Inc. announced it had "made an offer to some of its bondholders to push back its most pressing debt obligation—about $567 million due in May 2019—and amend its term loan." At the time, J.Crew Group had around $2 billion in debt. Also in 2017, Drexler approached Amazon Inc about selling J.Crew to the tech giant. In the summer of 2017, the company avoided a bankruptcy filing by having bondholders do a debt swap tapping into its brand name value. The majority of the bondholders agreed to the deal, with several others failing to stop the deal with a lawsuit. The deal lowered the company's debt. In September 2018, J.Crew began selling its standalone "J.Crew Mercantile" brand on Amazon. On February 16, 2018, J.Crew hired Adam Brotman, a long-time Starbucks executive, as president and chief experience officer. Brotman's first major impact was launching "J.Crew Rewards", the company's first reward program independent of the company's credit card. The rewards program offers free shipping and $5 back for each $200 spent. In November 2018, J.Crew announced its CEO, James Brett, would step down and be replaced by an office of the CEO consisting of four senior executives from J.Crew. Brett took up the position in June 2017. The company released a press release stating Brett's departure was a "mutual agreement" between Brett and the company's board of directors. Brett will be replaced by Michael Nicholson (president and COO), Adam Brotman (president and chief experience officer), Lynda Markoe (chief administrative officer), and Libby Wadle, president of Madewell Brand. The new office of the CEO will be responsible for managing J.Crew's operations as the board establishes a permanent management structure. On November 29, J.Crew announced the dissolution of their Nevereven, Mercantile, and J.Crew Home sub-brands. On April 11, 2019, J.Crew announced that president and COO, Michael Nicholson, would retain the title of interim CEO, along with the subsequent announcement of Brotman's departure. J.Crew reported a net income of $1.5 million in the fourth quarter of 2019, up from a net loss of $74.4 million in quarter four of 2018. On January 28, 2020, the retailer announced that Jan Singer would assume title of CEO. Singer was previously CEO of Victoria's Secret, Spanx and was an executive at Nike. She was to replace Nicholson, who would assume his previous position. On May 4, 2020, J.Crew filed for Chapter 11 bankruptcy protection as a result of the COVID-19 pandemic, although the company had amassed enormous debt even before the outbreak. Chinos Holdings, Inc. and 17 affiliated debtors filed Chapter 11 bankruptcy in the United States District Court for the Eastern District of Virginia. These debtors requested joint administration of the cases under Case No. 20-32181. In September 2020, J Crew permanently closed all six of its UK stores after its parent group emerged from Chapter 11 bankruptcy following an approval plan to cut its debts. In November 2020, J.Crew appointed new chief executive officer. Libby Wadle replaced Jan Singer, who had been CEO for less than a year. Retail stores The company once operated 506 retail stores, including 203 J.Crew stores, 129 Madewell stores, and 174 J.Crew Factory (including 42 J.Crew Mercantile) outlet locations, as reported in 2018. The company also operates internationally in Canada, France, the UK, and Hong Kong. Additionally, the company has 76 locations in Japan, which are operated under license by ITOCHU Corporation. In March 1989, the first J.Crew retail outlet opened in the South Street Seaport in Manhattan, and the company planned to open 45 more stores. Five months after the opening of its first store, J.Crew added two new catalog lines: "Classics" and "Collections." "Collections" used more complicated designs and finer fabrics to create dressier and more expensive items, while "Classics" featured clothes that could be worn both to work and for leisure activities. In the fall of 1989, J.Crew opened three new stores in Chestnut Hill, Massachusetts; San Francisco, California; and Costa Mesa, California, all locations with strong catalog sales. By the end of the year, retail sales nearly hit $10 million. Despite 1989 revenues estimated at $320 million, J.Crew suffered a setback when its agreement to sell its Popular Club unit collapsed at the end that year. In addition, rumors circulated that the company's Clifford & Wills low-priced women's apparel catalog was doing poorly. J.Crew saw revenues reach $400 million in 1990 but reported that its four existing stores had not yet started producing enough profits to cover their overheads. The next phase of store openings included outlets in Philadelphia, Cambridge, and Portland. The company scaled back its plans for opening retail stores from 45 stores to 30 or 35. In early 1991 the company hired a director of new marketing development and began efforts to expand their sales into Canada. In April 1991, J.Crew mailed 75,000 J.Crew catalogs and 60,000 Clifford & Wills catalogs to potential customers in the province of Ontario. Response rates to this effort were slightly lower than in the United States, but each order, on average, was higher. In 1992, J.Crew intensified its push into international markets by hiring a new vice-president for international development. The company already mailed hundreds of catalogs to customers in Japan and Europe, most of whom had become acquainted with J.Crew while traveling or living in the United States. In 2011, J.Crew opened its first international store in the Yorkdale Shopping Centre in Toronto. In 2012, J.Crew announced four new Canadian locations: Edmonton in West Edmonton Mall, Vancouver on Robson Street, and Toronto in Fairview Mall (now closed) and the Toronto Eaton Centre. All locationswere to carry women's and men's collections. Along with 5 new stores, although some of these stores have been closed recently. J.Crew announced to opening of two new factory stores in Canada, with one in Vaughan Mills and the other in Edmonton (The second J.Crew in Alberta) Continuing with its expansion in the Greater Toronto Area, J.Crew opened at Markville Shopping Centre in 2013 (and now closed). In early 2014, J.Crew unveiled its new flagship location in Yorkville, Toronto. In an interview with the Financial Times in 2011, CEO of J.Crew Mickey Drexler said that J.Crew would be expanding to the U.K. with their flagship store being on London's Regent Street. He indicated that the company would be following up their recent expansion into Canada and Canadian e-commerce with a physical store in England, most likely followed by e-commerce elsewhere, such as France and Germany. Although a few locations were reviewed for the London store, including Covent Garden and the East End, the ultimate decision was to open on Regent Street. In early 2014, J.Crew announced plans to open brick-and-mortar locations in Asia – to be spearheaded by two establishments in Hong Kong. A women's store was slated to open in the International Finance Centre, while a men's shop was in the works for On Lan Street. Both opened for business in May 2014. From 2016 to 2018, J.Crew Group closed 96 J.Crew and J.Crew Factory retail locations. On March 2, 2020, J.Crew announced that it would pause the proposed Madewell IPO that was intended to be initiated on March 2. The company is considering a possible separation of J.Crew and Madewell into two separate companies. Marketing Historically, each year the company issued 24 editions of the J.Crew catalog, distributing more than 80 million copies. Beginning in 2017, the catalog began being released with fewer pages and fewer issues per year. J.Crew has been criticized for labeling its new super-small jeans as "size 000"., and for advertising them as "toothpick jeans". Critics have said the labeling promotes vanity, a practice known as vanity sizing. The "size 000" is smaller than a size zero and has three zeros, implying that it is two sizes smaller than the smallest normal size. This has caused people to question whether negative sizes will be available in the future, and if the method of labeling should be changed. In early 2011, J.Crew was under fire by conservative media outlets for an advertisement featuring its creative director and president, Jenna Lyons, painting her son's toenails pink. Beneath the picture was a quote that read, "Lucky for me I ended up with a boy whose favorite color is pink." Some people were of the opinion that J.Crew was challenging traditional gender identity roles, although author Jo B. Paoletti said that it was "no big deal". References External links Official page on Facebook Official page on Instagram Official page on YouTube Official page on Twitter VF Article - Inside the Early Days of J.Crew: Before Jenna Lyons or Olympia Gayot, There Was Emily Cinader Clothing brands of the United States Companies that filed for Chapter 11 bankruptcy in 2020 Online clothing retailers of the United States Companies based in Manhattan Companies formerly listed on the New York Stock Exchange Mail-order retailers 1947 establishments in New York (state) Privately held companies based in New York City American companies established in 1947 Clothing companies established in 1947 Retail companies established in 1947 Shoe companies of the United States TPG Capital companies 2011 mergers and acquisitions 2006 initial public offerings
2499069	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%BE%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Сурело Сергій Григорович	Сурело Сергій Григорович Сергій Григорович Сурело (30 січня 1971, Київ, УРСР) — радянський та український футболіст, захисник та півзахисник. Життєпис Вихованець школи київського «Динамо». У 1989 році став переможцем юнацького турнір «Переправа» для гравців 15-18 років. У тому ж році провів перші офіційні матчі у складі клубу «Нива» (Вінниця). Далі виступав за смоленську «Іскру». Після розпаду СРСР у 1992 році перейшов в російський «Динамо-Газовик», за який дебютував 29 березня того ж року в матчі 1-го туру першого чемпіонату Росії на виїзді проти камишинського «Текстильника». Через півроку повернувся до Вінниці. У 1993 році грав за київський ЦСКА, в 1994 році розпочав сезон у тернопільській «Ниві», а продовжив виступаючи за китайський «Шеньян Дунбей Люяо». Примітки Посилання Візитна картка на офіційному сайті УПЛ Профіль гравця на сайті footballdatabase.eu Профіль гравця на сайті «УКРАЇНСЬКИЙ ФУТБОЛ (історія та статистика)» Уродженці Києва Радянські футболісти Українські футболісти Українські футбольні легіонери Футбольні легіонери в Росії Футбольні легіонери в Китаї Футболісти «Ниви» (Вінниця) Футболісти «Іскри» (Смоленськ) Футболісти «Тюмені» Футболісти ЦСКА (Київ) Футболісти «Ниви» (Тернопіль) Футболісти «Гуанчжоу Сіті»
749546	https://en.wikipedia.org/wiki/Leivi	Leivi	Leivi is a town and comune in the Metropolitan City of Genoa, in the Liguria region of northwest Italy. Leivi sits in the Apennine hills, from the town of Chiavari, overlooking the Gulf of Tigullio. It is a centre for the production of olive oil. References Cities and towns in Liguria
4170832	https://en.wikipedia.org/wiki/Municipality%20of%20Dobrova%E2%80%93Polhov%20Gradec	Municipality of Dobrova–Polhov Gradec	Municipality of Dobrova–Polhov Gradec The Municipality of Dobrova–Polhov Gradec is a municipality in Slovenia. Its administrative seat is Dobrova. History Originally, according to the Establishment of Municipalities and Municipal Boundaries Act that came into effect on 1 January 1995, the municipality also included the town of Horjul and was named the Municipality of Dobrova–Horjul–Polhov Gradec. After a ruling by the Slovene Constitutional Court, the local community of the town of Horjul gained its own municipality in 1998, named the Municipality of Horjul. Settlements In addition to the municipal seat of Dobrova, the municipality also includes the following settlements: Babna Gora Belica Brezje pri Dobrovi Briše pri Polhovem Gradcu Butajnova Črni Vrh Dolenja Vas pri Polhovem Gradcu Draževnik Dvor pri Polhovem Gradcu Gabrje Hrastenice Hruševo Komanija Log pri Polhovem Gradcu Osredek pri Dobrovi Planina nad Horjulom Podreber Podsmreka Polhov Gradec Praproče Pristava pri Polhovem Gradcu Razori Rovt Selo nad Polhovim Gradcem Šentjošt nad Horjulom Setnica Setnik Smolnik Srednja Vas pri Polhovem Gradcu Srednji Vrh Stranska Vas Šujica Notable people Notable people that were born or lived in the Municipality of Dobrova–Polhov Gradec include: Emil Adamič (1877–1936), composer Cardinal Aloysius Ambrozic (1930–2011), archbishop of Toronto James Trobec (1838–1921), bishop of Saint Cloud, Minnesota References External links Municipality of Dobrova–Polhov Gradec on Geopedia Dobrova-Polhov Gradec municipal site Dobrova-Polhov Gradec 1994 establishments in Slovenia
56864712	https://en.wikipedia.org/wiki/Hilda%20%28graphic%20novel%20series%29	Hilda (graphic novel series)	Hilda (graphic novel series) Hilda (also known as Hildafolk) is a British children's graphic novel series written and illustrated by Luke Pearson and published by Nobrow Press. A television series adaptation was released on Netflix on 21 September 2018. Following the success of the Netflix series, several story book tie-ins were published. Content The graphic novels are set in a fantastic world resembling a late 20th century Scandinavia. They draw inspiration from Scandinavian folklore and the Moomins. The titular character is a small girl, who in the first two books lives with her mother in a cottage on a plain surrounded by mountains and forests, but later moves to the city Trolberg. Hilda's world is inhabited by regular people as well as fantastical creatures like trolls, giants, elves and spirits. In the fourth book, Hilda joins Trolberg's Sparrow Scouts. Main characters Hilda - The main heroine, a headstrong, smart, kind and curious girl, keen on exploring the world around her with an open mind. Even though she interacts with her classmates and fellow scouts, she mostly keeps to herself, preferring to explore and make friends with fantastical creatures. Twig – Hilda's faithful pet deerfox (half deer, half fox). Johanna – Hilda's mother is caring and supportive, but often worries for her daughter. In her youth she was a Sparrow Scout, a fictional Trolberg equivalent to scouting groups. Publication history The Hilda graphic novels were released in locally translated versions in several other countries, including France, Germany, Italy, Spain, Poland, Sweden, Norway, Czech Republic, Serbia, Croatia and Russia. In a 2019 interview, Luke Pearson stated that Hilda and the Mountain King would be the last volume in the original series and that he would be working on other graphic novel projects in the future. Reception and awards Critical reception The series was highly praised by critics and fans alike. The New York Times review by Pamela Paul of the volume Hilda and the Bird Parade draws comparisons between Pearson's fantastic worlds and the creations of Hayao Miyazaki, further stating: "In Hilda’s world, daytime is drawn in burnt orange, maroon and drab olive, and the night is an icy, eerie wash of dark teal and minty blue. Each landscape contains its own tantalizing visions." Alexandra Lange's article about the whole series for The New Yorker also stresses the similarities with Miyazaki's works and talks about the complexity of Pearson's creations and their appeal to kids and adults alike: “Pearson’s aesthetic is sophisticated for the often candy-colored world of children’s animation, and the plots fit neatly into a number of present-day parenting preoccupations.” In July 2013, Hilda and the Midnight Giant was featured in The Best 7 Books for Young Readers list released by Deutschlandfunk, the German public radio. Hilda and the Midnight Giant was also nominated in The Cartoonist Studio Prize for Best Graphic Novel of the Year: 2012 Shortlist in Slate's The Cartoonist Studio Prize in 2013. The same year in November Hilda and the Bird Parade was included in the list of Notable Children’s Books of 2013 by The New York Times. Awards and nominations TV adaptation The TV production and licensing company Silvergate Media launched an animated series based on the graphic novels exclusively on Netflix on 21 September 2018 to widespread acclaim. The series' second season was released on 14 December 2020, and a feature film adaptation of Hilda and the Mountain King was released on 30 December 2021. The series has also inspired other media including a mobile app and several tie-in novels. References External links The Hilda series at LibraryThing The Hilda series at GoodReads The Hilda series at Luke Pearson’s personal website The Hilda Series on Nobrow.net Hilda (graphic novel series) Book series introduced in 2010 2010 comics debuts 2010s graphic novels British comics British graphic novels Fantasy comics Fantasy graphic novels Sony Pictures franchises Comics adapted into television series Comics adapted into animated series British comics adapted into films Comics characters introduced in 2010
8784	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D1%96%D1%82%D1%96%D1%8F	Клітія	Клітія — одна з Океанід, дочка Океана і Тетії, коханка Аполлона, яка з суму померла, коли бог покинув її. Закохалася в Геліоса , але була відкинута ним. Розповіла про любов Геліоса до Левкофеї її батькові Орхаму, повелителя Ахеменіі, який закопав Левкофею в землю. Клітія померла від голоду і перетворилася в квітку геліотроп , або соняшник За «Метаморфозами» Овідія, Аполлон обернув її на квітку. У Британському музеї в Лондоні є мармуровий бюст, який називають погруддям Клітії, хоча існує думка, що це погруддя невідомої римлянки . Див. також Список Океанід 73 Клітія - астероїд, названий на честь персонажу. Примітки Література Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок. Войтех Замаровський. Боги и герои античных сказаний: Словарь: Пер. с чеш. — , М.: Республика, 1994. — 399 с.: ил. — ISBN 5-250-01575-1. Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона Океаніди Персонажі давньогрецьких міфів
2799986	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Півень Олександр Сергійович	Півень Олександр Сергійович Олександр Сергійович Півень — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни на Донбасі. Життєпис Народився 1987 року у місті Конотоп (Сумська область) у родині офіцера. Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою; студент 2-го курсу Конотопського інституту — мріяв стати інженером. У часі війни — старший солдат батальйону 55-ї окремої артилерійської бригади. 8 травня 2016 року загинув о 16:01 поблизу міста Авдіївка, підірвавшись на фугасі під час проведення інженерних розвідувальних робіт на взводному опорному пункті щодо облаштування блокпосту. 11 травня 2016 року був похований у Конотопі. Нагороди та вшанування указом Президента України № 522/2016 від 25 листопада 2016 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) на честь Олександра Півня у Конотопі названа вулиця. Примітки Джерела Книга пам'яті Біль втрати Уродженці Конотопа Померли в Авдіївці Поховані в Конотопі
3392681	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B9%D1%80%D0%BE%D0%BD-%D0%A0%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%20%28%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BD%D0%B0%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%86%D0%B5%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C%2C%20%D0%92%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%B8%D0%BD%29	Айрон-Рівер (переписна місцевість, Вісконсин)	Айрон-Рівер (переписна місцевість, Вісконсин) Айрон-Рівер — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Бейфілд штату Вісконсин. Населення — 768 осіб (2020). Географія Айрон-Рівер розташований за координатами (46.579326, -91.399850). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 17,54 км², з яких 16,18 км² — суходіл та 1,36 км² — водойми. Демографія Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкала 761 особа в 362 домогосподарствах у складі 213 родин. Густота населення становила 43 особи/км². Було 479 помешкань (27/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 2,2 %. Частка іспаномовних становила 0,8 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 19,7 % — особи молодші 18 років, 56,6 % — особи у віці 18—64 років, 23,7 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 47,0 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 94,6 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 94,0 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . За межею бідності перебувало 11,2 % осіб, у тому числі 37,0 % дітей у віці до 18 років та 3,2 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило 326 осіб. Основні галузі зайнятості: будівництво — 25,8 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 19,0 %, виробництво — 14,1 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 10,7 %. Джерела Переписні місцевості Вісконсину Населені пункти округу Бейфілд (Вісконсин)
1707174	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BC%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%BE%20%D0%9A%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B0	Еміліо Кьовенда	Еміліо Кьовенда (18 травня 1871— 19 лютого 1941) — італійський ботанік та лікар. Біографія Еміліо Кьовенда народився 18 травня 1871 року в Римі. Навчався у Римському університеті ла Сапієнца, у 1898 році закінчив його зі ступенем бакалавра з природничих наук. З 1896 року вивчав ботаніку з професором П'єтро Ромуальдо Піротта. Разом вони працювали над книгою по флорі римських околиць Flora Romana, однак ця робота ніколи не була видана. Згодом Кьовенда визначав і описував рослини за зразками, які привозили з Ефіопії та Сомалі італійські мандрівники. У 1904 році був створений Колоніальний гербарій, згодом його хранителем був призначений Еміліо Кьовенда. У 1909 році Кьовенда сам вирушив до Африки. Він подорожував по Ефіопії та Еритреї, став одним з провідних фахівців по флорі східної Африки. Також Кьовенда вивчав флору Південно-Східної та Середньої Азії і Нової Зеландії, однак його внесок у вивчення флори цих регіонів менш відомий. У 1915 році Еміліо переїхав з Риму у Флоренцію. У 1926 році учений був призначений професором ботаніки Катанійського університету, через три роки, у 1929 році, став директором Катанійського ботанічного саду. З 1930 року він працював в Університеті Модени і Реджо-Емілії, у 1936 році переїхав у Болонью, де став директором ботанічного саду. Еміліо Кьовенда помер 19 лютого 1941 року у Болоньї, похований на кладовищі Премозелло-Кьовенда. Публікації Flora della Colonia Eritrea 1903 (in collaboration with Romualdo Pirotta) Flora delle Alpi Lepontine occidentali (1904–1935) Flora somala Roma, Sindacato italiano arti grafiche, 1929 Pteridophyta Catania, Tip. Giandolfo, 1929 Il papiro in Italia: un interessante problema di biologia, sistematica e fitogeografia Forli, Tip. Valbonesi, 193 Роди та деякі види рослин, названі на честь Е. Кьовенди Джерела Примітки Італійські ботаніки Автори ботанічних таксонів Померли в Болоньї Уродженці Рима
60870880	https://en.wikipedia.org/wiki/Oleg%20Romanov	Oleg Romanov	Oleg Romanov (born 31 March 1970) is a Belarusian ice hockey player. He competed in the men's tournaments at the 1998 Winter Olympics and the 2002 Winter Olympics. Career statistics Regular season and playoffs International References External links 1970 births Living people Soviet ice hockey players Olympic ice hockey players for Belarus Ice hockey players at the 1998 Winter Olympics Ice hockey players at the 2002 Winter Olympics Ice hockey people from Minsk
4615450	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B0%20%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%B3%D1%83%D0%B0%20%D1%96%20%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%B1%D1%83%D0%B4%D0%B8	Міста Антигуа і Барбуди	Міста Антигуа і Барбуди. У Антигуа і Барбуда налічується понад 20 міст із населенням більше 700 мешканців. 1 місто має населення понад 20 тисяч, 14 - понад 1 тисячу, решта - менше 1 тисячі. Нижче перелічено 5 найбільших міст Примітки Джерела Government of Antigua and Barbuda City Population Антигуа і Барбуда Списки:Антигуа і Барбуда
2663856	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%95%D0%A1%20Champagne	ГЕС Champagne	ГЕС Champagne — гідроелектростанція в острівній державі Маврикій. Споруджена на річці Grande Riviere Sud Est, що тече з центрального гірського масиву і впадає в Індійський океан на східному узбережжі острова. Станом на середину 2010-х найпотужніша ГЕС у країні. В межах проекту річку перекрили кам'яно-накидною греблею Diamamouve висотою 35 метрів та довжиною 350 метрів, яка потребувала 350 тис м3 матеріалу. При цьому для облаштування водоскиду довелось провести екскавацію 680 тис м3 ґрунту. Гребля утримує сховище з площею поверхні 0,95 км2 та об'ємом 4,3 млн м3, з якого ресурс подається через дериваційний тунель довжиною 3 км та діаметром 2,5 метра. Після балансувального резервуару висотою 180 метрів та діаметром 4,5 метра він переходить у напірний водовід довжиною 114 метрів. Машинний зал обладнали двома турбінами типу Френсіс потужністю по 15 МВт, що працюють при напорі 220 метрів та за проектом мають виробляти 60 млн кВт-год електроенергії на рік. Примітки Champagne
67793	https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%205053	NGC 5053	NGC 5053 Об'єкти NGC Волосся Вероніки Галактики Кулясті скупчення
942381	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%80%D0%B7%D0%B0%D1%87%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD	Мірзачульський район	Мірзачульський район — район у Джиззацькій області Узбекистану. Розташований на сході області. Утворений 9 січня 1967 року. Центр — місто Гагарін. Примітки Райони Джиззацької області
1314918	https://uk.wikipedia.org/wiki/IBM%20701	IBM 701	IBM 701 (Defense Calculator) — перший комерційний комп'ютер компанії IBM. Був анонсований 29 квітня 1952 і мав багато спільного зі своїм прямим конкурентом UNIVAC 1103, хоча і мав відмінності. Компанія IBM випустила 19 екземплярів моделі 701. Комп'ютер надавався в лізинг в середньому за $ 8100 на місяць. Продаж моделі припинився 1 жовтня 1954. Порівняння з UNIVAC 1103 Як пам'ять використовувалися не ртутні лінії затримки, а 3 запам'ятовувальні електронно-променеві трубки, також відомі як трубки Вільямса (названі на честь винахідника). Вони були надійнішими, ніж звичайні електровакуумні лампи. Трубки Вільямса дозволяли зчитати всі біти слова за раз, на відміну від ртутних ліній затримки UNIVACa, де читання здійснювалося біт за бітом. Процесор працював значно швидше, ніж в UNIVACa: майже 2200 множень за секунду проти 455. Процесор IBM 701 міг за секунду виконувати майже 17 000 додавань і віднімань, а також більшість інших операцій. Накопичувач IBM на магнітній стрічці на 8 млн байт міг зупинятися і стартувати набагато швидше, ніж UNIVAC. Крім того, він міг зчитувати або писати 12500 символів в секунду. На відміну від UNIVACa з його зручними буферами пам'яті, процесору IBM доводилося обробляти всі операції введення/виводу, що могло значно вплинути на продуктивність програм. Блоки ЕОМ Система IBM 701 складалася з наступних функціональних блоків: IBM 701: центральний процесор («блок аналітичного керування», за тодішньою термінологією) IBM 706: блок електростатичної пам'яті (2048 слів пам'яті на трубках Вільямса) IBM 711: зчитувач перфокарт (150 карт за хвилину) IBM 716: рядковий принтер (150 рядків за хвилину) IBM 721: перфоратор (до 100 карток за хвилину) IBM 726: стример (100 біт/дюйм) IBM 727: стример (200 біт/дюйм) IBM 731: накопичувач на магнітному барабані IBM 736: блок живлення № 1 IBM 737: блок керування феритовою пам'яттю (4096 слів, час доступу 12 мс) IBM 740: контролер електронно-променевої трубки IBM 741: блок живлення № 2 IBM 746: розподільник шин живлення IBM 753: контролер стримерів (до нього могли під'єднуватися до десяти накопичувачів IBM 727) Примітки Посилання Charles J. Bashe, Lyle R. Johnson, John H. Palmer, Emerson W. Pugh, IBM's Early Computers (MIT Press, Cambridge, 1986) Cuthbert Hurd (editor), Special Issue: The IBM 701 Thirtieth Anniversary — IBM Enters the Computing Field, Annals of the History of Computing, Vol. 5 (No. 2), 1983 Oral history interview with Gene Amdahl Charles Babbage Institute, University of Minnesota, Minneapolis. Джин Амдаль розповідає про свою роль у проектуванні кількох комп'ютерів IBM, включаючи IBM 7030 Stretch, IBM 701 і IBM 704. Він обговорює свою роботу з Натанієлем Рочестером and IBM's management of the design process for computers. A Notable First: The IBM 701 The Williams Tube IBM 701 documents on Bitsavers.org IBM 700/7000 (серія) Комп'ютери США Лампові комп'ютери
62755462	https://en.wikipedia.org/wiki/Syverma%20Plateau	Syverma Plateau	Syverma Plateau The Syverma Plateau is a mountain plateau in Krasnoyarsk Krai, Siberia, Russia. It is a part of the Central Siberian Plateau. The plateau is located in largely uninhabited area. Geography The Syverma Plateau is located in central Krasnoyarsk Krai. To the north it merges with the Putorana Mountains and to the west the border with the Tunguska Plateau is not clearly defined. To the east the Syverma Plateau limits with the Vilyuy Plateau. The average height of the plateau is between and . The Syverma Plateau is deeply cut by river valleys flowing roughly southwards from the Putorana ranges, such as the Vivi River, Tutonchana, Tembenchi, Embenchime, Kochechum and other right hand tributaries of the Lower Tunguska River. Geology Geologically the Syverma Plateau is made up of Triassic volcanic rocks. Flora and climate The plateau is covered by larch taiga. Owing to the permafrost trees grow very slowly. The climate prevailing in the Syverma Plateau is severe, of the subarctic continental type with long, cold winters. In the village of Tura, located at the southern end by the Lower Tunguska River, the average monthly temperature in the winter is . Summers are moderately warm with temperatures reaching in July. Precipitation is not too heavy, which contributes to the prevalence of permafrost, reaching a depth of over in the plateau area. References External links Soil Cover of the North of Central Siberia Evolution of the West Siberian Basin Climate Changes in Siberia Central Siberian Plateau Landforms of Krasnoyarsk Krai
2785570	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%81%D0%BB%D1%8C	Добромисль	Добромисль Населені пункти та їхні частини Добромисль — село в гміні Каменна Ґура Каменноґурського повіту Нижньосілезького воєводства Добромисль — село в гміні Кодень Більського повіту Люблінського воєводства Добромисль — село в гміні Селище Холмського повіту Люблінського воєводства Добромисль — село в гміні Клечев Конінського повіту Великопольського воєводства Добромисль — частина міста Кельці у Свентокшиському воєводстві Добромисль — осада в гміні Ґольчево Каменського повіту Західнопоморського воєводства Примітки
896217	https://en.wikipedia.org/wiki/Le%20Soir	Le Soir	Le Soir is a French-language Belgian daily newspaper. Founded in 1887 by Émile Rossel, it was intended as a politically independent source of news. Together with La Libre Belgique, it is one of the country's most popular Francophone newspapers in both Brussels and Wallonia, and since 2005 has been published in Berliner format. It is owned by Rossel & Cie, which also owns several Belgian news outlets, as well as the French paper La Voix du Nord. History and profile Le Soir was founded as a free advertising newspaper in 1887. Later it became a paying paper. When Belgium was occupied during the Second World War, Le Soir continued to be published under German censorship, unlike many Belgian newspapers which went underground. The paper, which became known as "Le Soir Volé" (or "Stolen Le Soir"), was parodied by the resistance group, the Front de l'Indépendance which in 1943 published a satirical pro-Allied edition of the paper, dubbed the "Faux Soir" (or "Fake Soir"), which was mixed with official copies of the paper and distributed to news kiosks in Brussels. The "Stolen Le Soir" was notable for including Hergé's The Adventures of Tintin cartoons in serialized form during the war. The renewed production of the "Free Le Soir", under Lucien Fuss, restarted on 6 September 1944, just days after the Allied Liberation of Brussels. The publisher of the paper is Rossel company. Circulation In the period of 1995–96 Le Soir had a circulation of 182,798 copies. Its 2002 circulation was 130,495 copies with a market share of 20.3%. The circulation of the paper was 104,000 copies in 2003 and 101,000 copies in 2004. Editorial stance Compared to its centre-right Catholic competitor, La Libre Belgique, Le Soir is seen as liberal and progressive with politically federalist leanings. Reaffirmed on the occasion of the release of the new format on 15 November 2005, Le Soir describes its editorial stance as "a progressive and independent daily newspaper." It describes its aims to be a "counterweight" and "always alert, in line with society". It describes its role as: Google controversy The newspaper gained some notoriety on the internet after it successfully sued the search engine Google for copyright infringement. The case was built on the fact that Google made parts of the newspaper's website available through its search engine and its Google News service, even after the articles in question had been removed from the newspaper's website. A Belgian judge ruled that this did not conform to Belgian regulations and ordered Google to remove all "copyright violations" from its websites. Google responded by removing all links to the newspaper not only from its news service but also from its search index. Charlie Hebdo bomb threat In response to the terrorist attack on Charlie Hebdo in which 12 people died on 7 January 2015, some international organizations such as Reporters Without Borders and the Index on Censorship called for controversial Charlie Hebdo cartoons to be re-published in solidarity with the French satirical magazine and in defense of free speech. The Hamburger Morgenpost included Charlie Hebdo cartoons on its front cover on 8 January and was subsequently firebombed. Le Soir faced bomb threats for republishing Charlie Hebdo cartoons, including many satirising religion. See also Philippe Servaty Faux Soir References External links 1887 establishments in Belgium French-language newspapers published in Belgium Newspapers published in Brussels Newspapers established in 1887
22491578	https://en.wikipedia.org/wiki/Plaza%20%28disambiguation%29	Plaza (disambiguation)	Plaza (disambiguation) A plaza, or town square, is an open public space used for various activities. Plaza may also refer to: People Plaza (surname), including a list of people with the name Plaza (singer) (Michael Martin Kaminski, born 1997) Places Płaza, Małopolska, Poland Plaza, Long Beach, California, U.S. Plaza, North Dakota, U.S. Plaza, Washington, U.S. Plaza Municipality, Miranda, Venezuela Other uses Plaza (album), by Quilt, 2016 Plymouth Plaza, a 1950s automobile See also The Plaza (disambiguation) La Plaza (disambiguation) Plaza Apartments (disambiguation) Plaza Building (disambiguation) Plaza Hotel (disambiguation) Plaza Theatre (disambiguation)
2892906	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%86%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%BD	Процьвін	Процьвін — село в Польщі, у гміні Конське Конецького повіту Свентокшиського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Келецького воєводства. Демографія Демографічна структура на день 31 березня 2011 року: Примітки . Села Конецького повіту
2580113	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%B0%20%D0%9D%D1%96%D0%BA%D0%B5%D1%97%20%281331%29	Облога Нікеї (1331)	Облога Нікеї (1331) Облога Нікеї армією Османа I, а потім Орхана в період з 1302 року заключний етап якої проходив з 1328 по 1331 рік, і закінчилася її взяттям, ознаменувала собою переломний період в історії протистояння Візантії та Османської Імперії. Візантія була змушена остаточно відмовитися від підтримки своїх азійських міст. Хід облоги Облога Нікеї почалась в 1302 році, і тривала близько тридцяти років. Як писав про це Ібн Баттута, який відвідав Орхана в Нікеї майже відразу після її захоплення: «Це його батько захопив Бурсу у греків, і, як кажуть, він узяв в облогу Язнік [Нікею] близько двадцяти років тому, але помер, перш ніж він був узятий. Його син Орхан обложив місто за 12 років до захоплення, і саме там я його бачив». До 1301 році Осман І вже здійснив рейд на Нікею, і атакував Прусу. У 1302 році відбулася Бафейська битва. Поразка Візантії призвела до її критичного ослаблення в Віфінії, викликала хвилю біженців, що змінило демографічну ситуацію в регіоні, який був заселений новоприбулими тюрками. Приблизно в цей же час, можливо, ще до перемоги при Бафії, Осман взяв Акхісар, ключову стратегічну точку, а Орхан зробив це місто своєю базою в кампаніях до 1305 року. Кампанії Османа і Орхана 1304 року фактично забезпечили контроль шляхів на Константинополь, через що Нікея втратила сухопутний зв'язок із столицею. Пізніше за допомогою Конур-Альпа Орхан захопив Туз-Пазар, і після важкої дводенної битви весь регіон опинився під контролем сім'ї Османа. Візантійські фортеці, найбільшими з яких були Пруса, Нікея і Нікомедія залишилися ізольованими острівцями серед територій, зайнятих турками, оскільки їх зв'язок з Візантією був практично повністю блокований. До 1305 року фортеці Кизилхісар і Дербенд контролювали дороги на Нікею з півдня, фортеці Акхісар, Гейвіл і Кара-Чепуш (Катоікія) відрізали Нікею від Нікомедії і Сапанки з півночі. Фортеці Меке і Лефке на Сакарє, що стояли на дорозі зі сходу, теж перейшли в руки Османа. Для Візантійської імперії загальна ситуація була катастрофічною через постійні набіги тюрків в Західній Анатолії. Імператору довелося проти бажання використовувати каталонських і аланских найманців. За цих обставин, імператор спробував піти іншим шляхом на який покладав великі надії. Андронік вирішив спробувати залучити Хулагуїдів проти всіх прикордонних тюрків, в тому числі і проти Османа. Протягом деякого часу обговорювалися плани шлюбу візантійської принцеси спочатку з Газа-ханом, а після його смерті в травні 1304 року - з Худабанде Олджейту. Переговори затягувалися, влітку 1304 року Осман почав свою кампанію в долині Сакара. У 1305 році Ільхан Олджейту пообіцяв Андроніку II 40 000 воїнів для протистояння експансії Османа. Проте Осман швидко захопив фортецю Трікоккія до підходу сил монголів і зробив її своєю базою. Трікоккія описується як фортеця, розташована в безпосередній близькості до Нікеї в горах. Точно ідентифікувати це місце не вдалося, твердження Хаммера, що Трікоккія - це Кочхісар, не підкріплюється доказами. Це була єдина фортеця, яку Осман взяв штурмом, а не облогою. Причому єдиними пристроями, використаними загонами Османа, були споруджені рампи (пандуси). У 1308 році Олджейту відправив 30 000 чоловік «для відвоювання численних міст, захоплених турками в Віфінії» . Результат зіткнення військ Османа і Олджейту історики не описують, міста Віфінії так і не повернулися до Візантії. У той час ще не було гармат, а технікою штурму з побудовою облогових веж і використанням балліт недавні кочівники ще не володіли, тому захоплення фортець здійснювався шляхом тривалої блокади і виснаженням обложених голодом і спрагою. У 1326 році саме так була примушена до здачі Пруса, яку син Османа, Орхан, захопив після довгої облоги і зробив своєю столицею. Нікея була містом, пристосованим для тривалого захисту. Ібн Баттута описував її в 1331 році: «Ізнік лежить на озері, і до нього можна дістатися тільки по одній дорозі як міст, що вміщає тільки одного вершника за раз. <...> Всередині є сади, будинки і поля і питна вода виходить з колодязів». У Анонімній хроніці і у Нешрі міститься опис облоги Нікеї. Згідно з ними, Осман побачив, що фортеця не може бути взята, оскільки була оточена водою, і до неї важко дістатися. Тоді він велів побудувати форт на схилі гори з боку Сур (Нешрі писав про два форти). Хроніки повідомляють, що в форті був залишений загін з 40 чоловік під командуванням сміливого воїна на ім'я Таз Алі для блокування Нікеї. У XV столітті цей форт носив назву Таз-Алі Хісар, а джерело біля основи горя називався Таз-Алі Пінар. У 1328 посилилася блокада Нікеї, що почалася вже давно (з 1302 року) але переривалася. У 1329 році імператор Візантії Андронік III спробував покінчити зі східною загрозою, домовився з правителем бейлика Карасі, який ворогував з Османами, і спробував прогнати турків від Нікомедії і Нікеї. Після низки незначних успіхів, в битві при Пелеканоні 1 червня 1329 року візантійці зазнали поразки. Стало ясно, що імперія іде з Малої Азії і не може допомогти своїм анатолійським форпостам. Більшість жителів грецької Нікеї втекли на європейську територію імперії в страху перед турками ще перед Бафейскою битвою. В результаті знелюднення місто здалось без збройного опору 2 березня 1331 року, тому османи зберегли життя місцевим християнам. Ібн Баттута писав, що «вона знаходиться в руїнах і ненаселена за винятком кількох чоловіків на службі султана». Андронік ще двічі відвідував Малу Азію в 1332 і 1333 роках вже з метою не воювати, а просити миру, але все чого йому вдалося досягти - це перемир'я, за яке доводилось платити щорічною даниною. Наслідки Здача Нікеї після тривалої облоги привела до того що Візантія змушена була відмовитись від своїх Анатолійських територій. Падіння Нікомедії було тільки питанням часу, оскільки імператор уже більше не робив ніяких дій для утримання за собою міст Віфінії. Орхан придбав славу, з якою не могли зрівнятися інші тюркські вожді в прикордонні. Пахімер називав його найенергійнішим з тюркських емірів, які тероризують Візантію. Примітки Література Георгий Пахимер. Из «Συγγραφικῶν ἱστοριῶν» Георгия Пахимера // Византийский временник : [рус.] / Пер. с греч.: Д. А. Коробейникова. Отв. ред.: Г. Г. Литаврин. — М. : Наука, 2000. — Т. 59 (84). — С. 288—292. — 304 с. Сказкин С.Д. История Византии. — М. : Наука, 1967. — Т. 3. — 508 с. Ibn Battuta Travels in Asia and Africa: 1325-1354 / H.a.r. Gibb. — London:Broadway House, 1929. Візантійсько-османські битви Облоги XIV століття конфлікти в 1328 конфлікти в 1329 конфлікти в 1330 конфлікти в 1331
3134672	https://uk.wikipedia.org/wiki/Xyleborus	Xyleborus	Xyleborus — рід лишайників родини стереокаулонові (Stereocaulaceae). Назва вперше опублікована 2007 року. Класифікація До роду Xyleborus відносять 2 види: Xyleborus nigricans — знайдений на деревині сосни в Північній Кароліні, США. Xyleborus sporodochifer — знайдений на деревині дуба в Міссурі, США. Примітки Джерела Harris, R.C.; Ladd, D. 2007. New taxa of lichens and lichenicolous fungi from the Ozark Ecoregion. Opuscula Philolichenum. 4:57-68 — P.65 Роди грибів Стереокаулонові Лишайники Гриби США
1538617	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D1%8E%D1%82%D1%8F%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29	Малютянка (значення)	Малютянка (значення) Малютянка — село, Фастівський район, Київська область Малютянка — пасажирський залізничний зупинний пункт Київської дирекції Південно-Західної залізниці
288641	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B8	Олексенки	Олексенки — село в Україні, у Сумській області, Сумському районі. Населення становить 26 осіб. До 2020 орган місцевого самоврядування - Гуринівська сільська рада. Після ліквідації Білопільського району 19 липня 2020 року село увійшло до Сумського району. Географія Село Олексенки розташоване на відстані 3 км від річки Павлівка. На відстані 1 км розташовані села Бубликове та Милове (село ліквідоване у 2001 році). Біля села знаходиться велике торф'яне болото. Історія Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1923–1933 та 1946–1947 роках. Посилання Погода в селі Білопільський район Села Сумської області Населені пункти Сумського району
1049006	https://uk.wikipedia.org/wiki/32569%20%D0%94%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%BD%D2%91	32569 Демінґ	32569 Демінґ (32569 Deming) — астероїд головного поясу, відкритий 20 серпня 2001 року. Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,236. Примітки Див. також Список астероїдів (32501-32600) Посилання http://www.minorplanetcenter.net/iau/lists/NumberedMPs Астрономічні об'єкти, відкриті 2001 Головний пояс астероїдів
1579865	https://en.wikipedia.org/wiki/Natalia%20Lafourcade	Natalia Lafourcade	Natalia Lafourcade María Natalia Lafourcade Silva (born 26 February 1984) is a Mexican singer and songwriter who performs in genres such as pop rock, jazz, and folk music. Since her debut in 2002, she has been one of the most successful singers in Latin America. Lafourcade's voice has been categorized as a lyric soprano. Early life María Natalia Lafourcade Silva was born on 26 February 1984 in Mexico City, but grew up in Coatepec, Veracruz, surrounded by music and art. Her father is the Chilean musician , and her mother is the pianist María del Carmen Silva Contreras. Her uncle was Chilean writer Enrique Lafourcade, a representative of the so-called "Generation of the 50s". During her childhood, Lafourcade studied music with her mother, imitating artists such as Gloria Trevi and Garibaldi. She would be influenced by Fiona Apple, Björk and Café Tacvba as well as Ely Guerra and Julieta Venegas. Her mother studied piano with a specialty in musical pedagogy and is the creator of the Macarsi Method for musical training and personal development for children and educators. She adapted and practiced the method with Lafourcade to help her rehabilitate through music, following a head injury from being kicked by a horse. She attended Instituto Anglo Español, a Catholic middle school, and studied painting, flute, theater, music, acting, piano, guitar, saxophone, and singing. When she was 10, Lafourcade sang in a mariachi group. Career 1998–2000: Early years and Twist In 1998, Lafourcade joined a pop music group called Twist. The members included Lafourcade, Tabatha Vizuet (former member of the group Jeans), and Ana Pamela Garcés (former host of a children's television program on TV Azteca). The group was unsuccessful and they split up the following year. Lafourcade has stated that one of the things she disliked about being in Twist, and a reason she began to look for alternatives, was having to lip sync (mime) when performing. After finishing high school, Lafourcade enrolled at Academia de Música Fermatta, where she met Ximena Sariñana, Juan Manuel Torreblanca, and Alonso Cortés, who would eventually be the drummer for La Forquetina years later. In 2000, producer Loris Ceroni listened to the demos he had received from Lafourcade and, when she was 17, he gave Lafourcade the opportunity to be in a pop/rock group under his guidance. Lafourcade was hesitant, and Ceroni instead encouraged her to become independent. Lafourcade produced her first LP under the label of Sony Music. It was recorded in Italy and was cowritten with . She performed in the city of Dolores Hidalgo, in a concert at the Colegio Lic. Álvaro de Osio y Ocampo, granting her recognition across the country. 2002–2004: Natalia Lafourcade and first hits In June 2002, Lafourcade released her debut studio album, self-titled Natalia Lafourcade, a mix of pop, rock, bossa nova and Latin rhythms. The singles on the album were "Busca un Problema", her biggest hit "En el 2000", "Te Quiero Dar", and "Mírame, Mírate". During this time, she was also the principal contributor to the soundtrack for the Mexican movie Amar te duele, recording the main theme "Amarte Duele", the acoustic version of the song, as well as adding three songs from her first album to the soundtrack: "Busca un Problema", "En el 2000", and "El Destino". She also recorded a duet with , "Llevarte a Marte", and contributed the song "Un Pato" for the movie Temporada de patos. In 2004, she was nominated for a Latin Grammy in the Best New Artist category for her debut album, and was nominated for Rock New Artist at the 16th Lo Nuestro Awards, losing to fellow Mexican singer Alessandra Rosaldo. At the end of the tour for her first album, Natalia Lafourcade stopped performing as a soloist and began to perform with her band—Alonso Cortés, , and Yunuén Viveros—as Natalia y la Forquetina. 2005–2007: La Forquetina and Casa In 2005, she released Casa, her second album, but this time as Natalia y La Forquetina, the name of her band. Produced mostly by Café Tacuba's , Casa presents a more mature, rock-oriented sound while retaining pop and bossa-nova influences on a few tracks, such as lead single "Ser Humano" (pop-rock) and its follow-up "Casa" (pop-bossa-nova). Áureo Baqueiro returned to produce the few tracks not produced by del Real. On 2 June 2006, after a tour through Mexico and parts of the U.S., Lafourcade announced she would leave La Forquetina to once again work as a solo artist. Natalia y la Forquetina's final show was played on 18 August 2006 in San Luis Potosí. Following the group's break-up, Casa won the Latin Grammy for Best Rock Album by a Duo or Group with Vocal in September. Also in 2006, a documentary about the band, showing the group on the road and their travels, was aired on MTV Tr3s in the fall of 2007. Natalia Lafourcade has also appeared on other songs with various other artists. These include "Jardin", Kalimba's "Dia de Suerte", Control Machete's "El Apostador", and Reik's rendition of a Lafourcade song "Amarte Duele". She also reappeared with her former band on various compilation disks with previously unreleased tracks such as "Y Todo Para Que" on Intocable's X, and on the Tin Tan tribute album, Viva Tin Tan, with the hit "Piel Canela". In 2011, she made "Quisiera Saber", a music video with Los Daniels. 2007: Las 4 Estaciones del Amor Natalia Lafourcade moved to Canada where she met the band People Project, with whom she still frequently collaborates. Lafourcade returned to Mexico and began to work on Las 4 Estaciones del Amor, her first instrumental album, in collaboration with the Orquesta Sinfónica Juvenil del Estado de Veracruz (OSJEV). The album, under Sony BMG label, also included a DVD where she narrated the whole process of making an instrumental album. She also wrote the Lyrics for "Tú y Yo" from Ximena Sariñana's self-titled album. 2008–2011: Hu Hu Hu and collaborations In 2008, she performed on Julieta Venegas' MTV Unplugged album and DVD, where she played several instruments including the bass. She was also a participant in the Red Bull Music Academy in its 2008 edition, held in Barcelona, Spain. On the same year, she began to record her fourth album, and held a concert at the Teatro Metropólitan with Juan Son, Porter's ex-vocalist. From 2008, Lafourcade had been planning her next album, which she started on at the beginning of 2009. In May 2009, she released the album HU HU HU, a top 10 album in Mexico. The album was produced by Emmanuel del Real (who produced "Casa" in 2005), Marco Moreno, and Ernesto García. It features internationally-known rock and pop artists, such as Julieta Venegas and Juan Son. The first alternative single that she proposed was the song "Azul", however, the label released the single "Ella es Bonita" simultaneously on the radio and in the press. The album was recommended during the summer of 2009. Lafourcade embarked on various projects. The influence of her stay in Canada and her previous album, Las 4 Estaciones del Amor, is noticeable in this album. In December 2009, HU HU HU had its official presentation at the Teatro Fru Fru, in Mexico City, where it had guests such as Denise Gutiérrez of Hello Seahorse!, Furland, and Carla Morrison. It was nominated for Best female Pop Vocal Album at the 2009 Latin Grammy Awards (won by Laura Pausini) and Best Latin Pop album at the 2010 Grammy Awards (won by La Quinta Estación). Club Fonograma also named the album the second best of 2009, and the seventh best of the decade. She joined the non-profit project Un Techo para mi País, which aims to promote community development through the construction of temporary housing for low-income people and other social empowerment projects. She voice-acted for the role of the princess in the Spanish version of the animated film The True History of Puss 'N Boots, a French production distributed by MK2 Diffusion. There she shared credits with Kalimba and . 2010 was the year of collaborations for Natalia. She recorded the song "Contigo" with the Spanish band El Canto del Loco, and the song "Quisiera Saber" with the Mexican group Los Daniels. Together with Manolo García, she performed the duet "Pájaros de Barro" and "Cursis Melodías" for Lunas del Auditorio Nacional in Mexico City. In 2011, Lafourcade won the Best New Producer of the Year award in the Indie-O Music Awards, for her work with Carla Morrison's Mientras Tú Dormías... album, and a Telehit Award. In the same year, she went on tour again, in Japan, and did so on a more instrumental plane, in which her musical and artistic growth was noted. This is how she made the documentary 14 Días en Japón, which was included in the HU HU HU reissue. HU HU HU's tour spanned South America, Europe, the United States, Mexico, and Japan, and ended with a successful presentation at the Vive Latino 2011 Festival Iberoamericano de Cultura Musical, thus achieving a reconciliation with this audience after her unfortunate reception at the presentation in 2003. In 2012, she performed an ensemble with the , offering a concert in the Plaza de la Danza in Oaxaca City, where she performed traditional Oaxacan songs, boleros, as well as songs from her repertoire. 2012–2014: Mujer Divina Her album Mujer Divina – Homenaje a Agustín Lara was released 18 September 2012. For this production, Natalia was accompanied by guest musicians, with whom she reinterprets the classic songs of Lara, to be compiled on a double disc containing a DVD, recorded in the forums of her record company. Among the guests on this album are Miguel Bosé, Leonardo de Lozanne, Gilberto Gil, the Uruguayan singer-songwriter Jorge Drexler, Café Tacvba's Emmanuel del Real, Lila Downs, the Venezuelan-American musician Devendra Banhart, the group DLD, and Kevin Johansen, the latter who participates in the song "Fugitiva", the production's first single released in digital download. With the song "Azul", featuring Rodrigo Amarante, she contributed to the soundtrack of the Mexican film Güeros. For this album, Lafourcade obtained, in December 2013, a platinum and gold record for having over 94,000 sales. 2015–2017: Hasta la Raíz Her next album, Hasta La Raíz, was released in March 2015. "Nunca Es Suficiente", the first single off the album, was released on 10 February. The track "Hasta La Raíz" was No. 5 of the Viral 50 Global Spotify Chart and No. 1 on the Viral 50 México chart. It is with this album that, in the sixteenth version of the Latin Grammys, it won the awards for "Song of the Year", "Best Alternative Song", and "Record of the Year" for "Hasta la Raíz", and "Best Alternative Music Album" and "Best Engineered Album". She performed on the NPR Music Tiny Desk series on 27 October 2017. In the first month of its presence on YouTube, it had been viewed more than 1,350,000 times. As of 25 February 2024, that same video has been viewed over 30,407,169 times. 2017–2018: Musas, Vol. 1, Vol. 2 and hiatus On 5 May 2017, Natalia Lafourcade presented her new album, Musas, accompanied by Los Macorinos, old-school musicians who previously worked with artists like Chavela Vargas. The album's first single, "Tú Sí Sabes Quererme", reached 22 million streams on Spotify in the first two months of its release. In this album, Lafourcade takes up the trend that began in Hasta la Raíz of paying homage to the authors who have influenced her musical career. The album was certified gold in Mexico for exceeding 30,000 sales. From 19 to 30 August, she toured Argentina, called the "Tú Sí Sabes Argentina" tour, with overwhelming success: Córdoba, Rosario, Buenos Aires, La Plata, Mar del Plata, and Mendoza were witness scenes of a walk through the music of Mexico and other regions in the Americas. On this occasion, the stages that received her were strongly attended, including two fully-sold presentations at La Trastienda Club and the famous "Ballena Azul" concert hall at the CCK Centro Cultural Néstor Kirchner, which left a large number of fans outside since tickets were sold out in fifteen minutes. At the end of 2017, Lafourcade participated in the original music for Disney-Pixar's film Coco, playing two versions of the song, "Recuérdame" in Spanish and "Remember Me" in English. For the Mexican and Latin American version, she interpreted a solo version that did not appear in the film, but was included on the album. The final version was that of Carlos Rivera. In the U.S. version, Lafourcade interprets the song together with American musician, Miguel, being the main theme. This version won the Oscar for "Best Original Song". In February 2018, she released the album Musas Volumen 2, which includes songs she personally composed, such as "Danza de Gardenias", "Hoy Mi Día Uno", and the rerelease of the protest song "Un Derecho de Nacimiento". Also included are songs by great Latin American composers, such as Álvaro Carrillo, Augusto Polo Campos, and María Grever. After the release of Musas Volumen 2, she toured Europe, performing at the KOKO Theater in London, at the Bataclan in Paris, at the Sala Apolo in Barcelona, and in the cities of Madrid and Ferrol. After the European tour, Natalia Lafourcade appeared on the stage of the 90th Academy Awards together with Gael García Bernal and Miguel, due to the nomination of "Remember Me". The song was chosen as the winner. In mid-April 2018, she announced that she would continue with the "Musas Tour", with two concerts at the Teatro Gran Rex in Chile, Canada, and the United States, and finish the tour in Mexico. After this, she announced that she would be taking a break from her musical career. After concluding the Musas tour, she announced that she would dedicate her time away from the stage to the reconstruction efforts of the Son Jarocho Documentation Center that was damaged after the earthquakes in Mexico in 2017. She occasionally left her break to perform at the Grammys and Latin Grammys' ceremonies. 2019–2021: Un Canto por México As the first step for new record material, Lafourcade held press conferences from 30 September 2019 to 5 December 2019, and the music video for her single "Una vida" was published on YouTube. On 8 May 2020, Lafourcade officially launched Un canto por México, an album with a cause, since the proceeds from it were allocated to the reconstruction of the Centro de Documentación del Son Jarocho, located in the city of Jáltipan de Morelos, Veracruz, which was affected by the 2017 Puebla earthquake. Likewise, this album houses a series of collaborations by artists such as Carlos Rivera, Los Auténticos Decadentes, Jorge Drexler, Emmanuel del Real, Panteón Rococó, and Los Cojolites, a group from Son Jarocho. Un canto por México is inspired by Luis Miguel's studio album, ¡México Por Siempre!. In Lafourcade's words, the album "tastes like mole" and contains melodies from past albums as new versions, such is the case of "Hasta la raíz" in the style of Son Jarocho in the company of Los Cojolites and Los Auténticos Decadentes, other songs included are "Mexicana hermosa" in a mariachi version with Carlos Rivera, "Un derecho de nacimiento", "Ya no vivo por vivir", "Nunca es suficiente", "Lo que construimos", "Mi tierra veracruzana", "Cucurrucucú paloma", among others. The video clip for the single "Mi religión" was released on 7 May 2020, and was recorded on the streets of Guanajuato and San Miguel de Allende. The song focuses on Lafourcade's love of music. On 28 May 2021, Lafourcade officially released the second part of what turned out to be a two-part series, Un canto por México, vol. 2. The profits were also donated towards the reconstruction of the cultural center of Veracruz. 2022–present: De Todas las Flores After traveling to Hacienda San Lorenzo in Parras, Coahuila (the oldest winery in Mexico), Lafourcade was inspired to collaborate with poet Citlali Aguilera Lira to produce the single "Tierra querida." The song was released on June 17, 2022. On October 28, 2022, Lafourcade released her first album in seven years to be composed entirely of original songs, De Todas las Flores. Additionally, she premiered the album at Carnegie Hall on October 27, 2022. The album was produced by Adán Jodorowsky, with musicians including guitarist Marc Ribot, bass player Sebastian Steinberg and drummer Cyril Atef. Discography Studio albums Extended plays Singles As lead artists As featured artist Other certified songs Awards and nominations Notes References External links 1984 births Living people 21st-century Mexican singers 21st-century Mexican women singers Alternative rock singers Feminist musicians Grammy Award winners Latin Grammy Award winners Latin music songwriters Mexican feminists Mexican people of Chilean descent Mexican people of French descent female Mexican singer-songwriters Mexican sopranos Mexican women guitarists Mexican women pianists Mexican women singer-songwriters Rock en Español musicians Singers from Mexico City Sony Music Mexico artists Women in Latin music
27850138	https://en.wikipedia.org/wiki/Ali%20Masimli	Ali Masimli	Ali Masimli Ali Ahmad oghlu Masimli (born 3 January 1953) is an Azerbaijani politician who served as Deputy Prime Minister of Azerbaijan on Economic Policies and acted as Prime Minister of Azerbaijan for a brief period of time. Early life Masimli was born in Shaki, Azerbaijan. After completion of secondary school in 1970, Masimov was admitted to Azerbaijan State Economic University. He graduated with a degree in Economics in 1975 and got enrolled in PhD program at Economics Institute of Azerbaijan National Academy of Sciences. In 1975–1976, he served in the Soviet Army and was stationed in Kazakhstan. Once the military service was completed, Masimov continued his doctoral studies in Baku, then at the USSR Academy of Sciences in Moscow in 1979–1980. After graduation, he continued his work at Azerbaijan National Academy of Sciences. Political career Starting from December 1991 through 1993, Masimov held various high ranking positions within the government of independent Azerbaijan Republic. He was the Director of Department for Coordination of Economic Policies of the state at Presidential Apparatus, chairman of Azerbaijan's Foreign Investment Committee, chairman of State Economic Planning Committee and Minister of Economic Development within the two-year period. From 26 January until 28 April 1993, Masimov was Acting Prime Minister of Azerbaijan. He authored the Azerbaijan Economic Progress Program and Main policies of Cabinet of Ministers program while in office. He also laid the foundation of Azerbaijan's Economic Independence Concepts and Agricultural Reforms Program. Masimli is also known to have founded the Assistance Fund for Refugees and IDPs in 1993. Masimov is an author to nearly 1,200 scientific publications distributed in Germany, Sweden, Russia and Turkey. During 2005 Parliamentary elections, Masimov was elected to the National Assembly of Azerbaijan with 33.97% of votes from his district, Shaki. Masimov is currently a member of opposition alliance bloc YeS (New Policy) since 2005. He is also a member of permanent parliamentary commission on economic problems. References Prime ministers of Azerbaijan People from Shaki, Azerbaijan Government ministers of Azerbaijan 1953 births Living people Members of the National Assembly (Azerbaijan) Azerbaijan State University of Economics alumni
30623703	https://en.wikipedia.org/wiki/Indo-Pakistani%20Naval%20War%20of%201971	Indo-Pakistani Naval War of 1971	Indo-Pakistani Naval War of 1971 The Indo-Pakistani Naval War of 1971 refers to the maritime military engagements between the Indian Navy and the Pakistan Navy during the Indo-Pakistani War of 1971. The series of naval operations began with the Indian Navy's exertion of pressure on Pakistan from the Indian Ocean, while the Indian Army and Indian Air Force moved in to choke Pakistani forces operating in East Pakistan on land. Indian naval operations comprised naval interdiction, air defence, ground support, and logistics missions. With the success of Indian naval operations in East Pakistan, the Indian Navy subsequently commenced two large-scale operations: Operation Trident and Operation Python. These operations were focused on West Pakistan, and preceded the start of formal hostilities between India and Pakistan. Background The Indian Navy did not play a major role during the Indo-Pakistani War of 1965 as the war focused on land-based conflict. On 7 September, a flotilla of the Pakistan Navy under the command of Commodore S.M. Anwar carried out a bombardment, Operation Dwarka, of the Indian Navy's radar station of Dwarka, south of the Pakistani port of Karachi. While there was no damage to the radar station, this operation caused the Indian Navy to undergo a rapid modernization and expansion. Consequently, the Indian Navy budget grew from 350 million to 1.15 billion. The Indian Navy added a squadron to its combatant fleet by acquiring six s from the Soviet Union. The Indian Naval Air Arm was also strengthened. Pakistani Navy in East Pakistan The Eastern Command was established in 1969 and Rear-Admiral Mohammad Shariff (later four-star Admiral) was made naval commander in that region. Admiral Shariff administratively ran the Navy, and was credited for leading the administrative operations. Under his command, SSG(N), Pakistan Marines and SEAL teams were established, running both covert and overt operations in the Eastern Command. The Pakistan Naval Forces had inadequate ships to challenge the Indian Navy on both fronts, and the PAF was unable to protect these ships from the Indian Air Force and Indian Naval Air Arm. Furthermore, Chief of Naval Staff of Pakistan Navy, Vice-Admiral Muzaffar Hassan, had ordered the navy to deploy all naval power on the Western Front. Most of the Pakistan Navy's combatant vessels were deployed in West Pakistan and only one destroyer, PNS Sylhet, was assigned in East Pakistan, on the personal request of Admiral Shariff. During the conflict, East Pakistan's naval ports were left defenceless as the Eastern Command of Pakistan had decided to fight the war without the navy. Faced with overwhelming opposition, the navy planned to remain in the ports when war broke out. In the eastern wing, the Pakistan Navy heavily depended on her gun boat squadron. The Pakistan's Eastern Naval Command was in direct command of Flag Officer Commanding (FOC) Rear-Admiral Mohammad Shariff who also served as the right-hand of Lieutenant-General Niazi. The Pakistan Navy had 4 gun boats (PNS Jessore, Rajshahi, Comilla, and Sylhet). The boats were capable of attaining maximum speed of 20 knots (37 km/h), were crewed by 29 sailors. Known as Pakistan Navy's brown water navy, the gun boats were equipped with various weapons, including heavy machine guns. The boats were adequate for patrolling and anti-insurgency operations but they were hopelessly out of place in conventional warfare. In the early part of April, the Pakistan Navy began naval operations around East Pakistan to support the Army's execution of Operation Searchlight. Rear-Admiral Mohammad Shariff had coordinated all of these missions. On 26 April, the Pakistan Navy successfully completed Operation Barisal, but it resulted in the temporary occupation of city of Barisal. Bloody urban guerrilla warfare ensued and Operation Jackpot severely damaged the operational capability of Pakistan Navy. Before the start of the hostilities, all naval gun boats were stationed at the Chittagong. As the air operations began, the IAF aircraft damaged the Rajshahi, while the Comilla was sunk on 4 December. On 5 December, the IAF sank two patrol boats in Khulna. The PNS Sylhet was destroyed on 6 December and the Balaghat on 9 December by Indian aircraft. On 11 December, the PNS Jessore was destroyed, while Rajshahi was repaired. The Rajashahi under the command of Lieutenant-Commander Sikandar Hayat managed to evade the Indian blockade and reach Malaysia before the surrender on 16 December. Naval operations in the Eastern theatre The Indian Navy started covert naval operations, which were part of a larger operation named Operation Sea Sight which were executed successfully. In the end months of 1971, the Indian Navy's Eastern Naval Command had effectively applied a naval blockade that completely isolated East Pakistan's Bay of Bengal, trapping the Eastern Pakistan Navy and eight foreign merchant ships in their ports. The Pakistan Army's Combatant High Command, The GHQ, insisted and pressured the Pakistan Navy to deploy PNS Ghazi and to extend its sphere of naval operations into East Pakistan shores. The Officer in Command of Submarine Service Branch of Pakistan Navy opposed the idea of deploying an aging submarine, PNS Ghazi, in the Bay of Bengal. It was difficult to sustain prolonged operations in a distant area in the total absence of repair, logistics, and recreational facilities in the vicinity. At this time, submarine repair facilities were absent at Chittagong, the only sea port in the east during this period. Her commander and other officers objected the plan as when it was proposed by the senior Army and Naval officers. In the Eastern wing of Pakistan, the Pakistan Navy had never maintained a squadron of warships, despite the calls made by Rear-Admiral Mohammad Shariff. Instead, a brown water navy was formed consisting a gun boats riverine craft on a permanent basis. Consequently, in eastern wing, repair and logistic facilities were not developed at Chittagong. The Indian Navy's Eastern Naval Command virtually faced no opposition from Eastern theatre. The aircraft carrier INS Vikrant, along with her escort LST ships INS Guldar, INS Gharial, INS Magar, and the submarine INS Khanderi, executed their operations independently. On 4 December 1971, the aircraft carrier was also deployed and its Hawker Sea Hawk attack aircraft contributed to Air Operations in East Pakistan. The aircraft successfully attacked many coastal towns in East Pakistan including Chittagong and Cox's Bazar. The continuous attacks later destroyed the PAF's capability to retaliate. The Pakistan Navy responded by deploying her ageing long-range submarine, PNS Ghazi, to counter the threat as the Naval Command had overruled the objections by her officers. The PNS Ghazi, under the command of Commander Zafar Muhammad Khan, was assigned to locate the INS Vikrant, but when it was not able to locate, decided to mine the port of Visakhapatnam – the headquarters of Eastern Naval Command. The Indian Navy's Naval Intelligence laid a trap to sink the submarine by giving fake reports about the aircraft carrier. At around midnight of 3–4 December, the PNS Ghazi began its operation of laying mines. The Indian Navy dispatched to counter the threat. The INS Rajput's sonar radar reported the disturbance underwater and two depth charges were released. The deadly game ended when the submarine sank mysteriously while laying a mine with all 92 hands on board around midnight on 3 December 1971 off the Visakhapatnam coast. The sinking of Ghazi turned out to be a major blow and setback for Pakistani naval operations in East Pakistan. It diminished the possibility of Pakistan carrying out large scale of naval operations in the Bay of Bengal. It also eliminated the threat posed by the Pakistan Navy to Indian Eastern Naval Command. On reconnaissance mission, the Ghazi was ordered to report back to her garrison on 26 November, and admitted a report Naval Combatant Headquarter, NHQ. However, it was failed to return to her garrison. Anxiety grew day by day at the NHQ and NHQ had pressed frantic efforts to establish communications with the submarine failed to produce results. By 3 December prior to starting of the war, the doubts about the fate of submarine had already begun to agitate the commanders at the Naval Headquarter (NHQ). On 5/6 December 1971, naval air operations were carried out Chittagong, Khulna, and Mangla harbours, and at ships in the Pussur river. The oil installations were destroyed at Chittagong, and the Greek merchant ship Thetic Charlie was sunk at the outer anchorage. On 7/8 December, the airfields of PAF were destroyed, and the campaign continued until 9 December. On 12 December, Pakistan Navy laid mines on amphibious landing approaches to Chittagong. This proved a useful trap for some time, and it had denied any direct access to Chittagong port for a long time, even after the instrument of surrender had been signed. The Indian Navy therefore decided to carry out an amphibious landing at Cox's Bazar with the aim cutting off the line of retreat for Pakistan Army troops. On 12 December, additional amphibious battalion was aboard on INS Vishwa Vijaya was sailed from Calcutta port. On the night of 15/16 December, the amphibious landing was carried out, immediately after IAF bombardment of the beach a day earlier. After fighting for days, the human cost was very high for Pakistani forces, and no opposition or resistance was offered by Pakistani forces to Indian forces. During this episode Eastern theatre Indian forces suffered only 2 deaths in the operation. Meanwhile, Pakistani forces were reported to have suffered hundreds of deaths. By the dawn of 17 December, the Indian Navy was free to operate at will in the Bay of Bengal. Furthermore, the successful Indian Air Operations and Operation Jackpot, led by the Bengali units with the support of Indian Army, undermined the operational capability of Pakistan Navy. Many naval officers (mostly Bengalis) had defected from the Navy and fought against the Pakistan Navy. By the time Pakistan Defence Forces surrendered, the Navy had suffered heavy damage as almost all of the gun boats, destroyer (PNS Sylhet), and the long-range submarine, PNS Ghazi, were lost in the conflict, including their officers. On 16 December, at 16:13hrs, Rear-Admiral Mohammad Shariff surrendered his Naval Command to Vice-Admiral Nilakanta Krishnan Commander-in-Chief of the Eastern Naval Command. His TT Pistol is still placed in "cover glass" where his name is printed in big golden letters at the Indian Military Academy's Museum. In 1972, U.S. Navy's Chief of Naval Operations (CNO) and Indian Navy's Chief of Naval Staff Admiral Sardarilal Mathradas Nanda also paid him a visit with basket of fruits and cakes which initially surprised him, and was concern of his health. While meeting with them, Admiral Shariff summed up that: Sinking of INS Khukri As the Indian military offensive in East Pakistan increased, the Pakistan Navy had dispatched her entire submarine squadron on both fronts. Codename Operation Falcon, the Pakistan Navy began their reconnaissance submarine operations by deploying PNS Hangor, a Daphné class submarine, near the coastal water of West-Pakistan, and PNS Ghazi, Tench class long range submarine, near the coastal areas of East-Pakistan. According to the Lieutenant R. Qadri, an electrical engineer officer at Hangor during the time, the assigned mission was considered quite difficult and highly dangerous, with the submarine squadron sailing under the assumption that the dangerous nature of this mission meant a great mortal risk to the submarine and her crew. On the midnight of 21 November 1971, PNS Hangor, under the command of Commander Ahmed Tasnim, began her reconnaissance operations. Both PNS Ghazi and PNS Hangor maintained coordination and communication throughout patrol operations. On 2 and 3 December, Hangor had detected a large formation of ships from Indian Navy's Western fleet which included cruiser INS Mysore. Hangor had passed an intelligence to Pakistan naval forces of a possible attack by the observed Indian Armada near Karachi. The Indian Naval Intelligence intercepted these transmissions, and dispatched two anti-submarine warfare frigates, INS Khukri and the INS Kirpan of 14th Squadron – Western Naval Command. On 9 December 1971, at 1957 hours, Hangor sunk Khukri with two homing torpedoes. According to her commander, the frigate sank within the matter of two minutes. The frigate sank with 192 hands on board. Hangor also attacked the INS Kirpan on two separate occasions, but the torpedoes had missed their target. Kirpan quickly disengaged and successfully evaded the fired torpedoes. Attack on Karachi On 4 December, the Indian Navy, equipped with P-15 Termit anti-ship missiles, launched Operation Trident against the port of Karachi. In 1971, Karachi not only housed the headquarters of the Pakistan Navy but was also the backbone of Pakistan's economy, as it served as the hub of Pakistan's maritime trade, meaning that any potential blockade of Karachi would be disastrous for Pakistan's economy. The defence of Karachi harbour was therefore paramount to the Pakistani High Command and it was heavily defended against any airstrikes or naval strikes. Karachi received some of the best defences Pakistan had to offer as well as cover from strike aircraft based at two airfields in the area. The Indian fleet lay 250 miles from Karachi during the day, outside the range of Pakistani aircraft, and most of these aircraft did not possess night-bombing capability. The Pakistani Navy had launched submarine operations to gather intelligence on Indian naval efforts. Even so, with multiple intelligence reports by the submarines, the Navy had failed to divert the naval attacks, due to misleading intelligence and communications. The Indian Navy's preemptive strike resulted in an ultimate success. The Indian missile vessels, of the 25th missile boat squadron, successfully sunk the minesweeper PNS Muhafiz, the destroyer and the MV Venus Challenger which, according to Indian sources, was carrying ammunition for Pakistan from the United States forces in Saigon. The destroyer PNS Shah Jahan was damaged beyond repair. The missile ships also bombed the Kemari oil storage tanks of the port which were burnt and destroyed causing massive loss to the Karachi Harbour. Operation Trident was an enormous success with no physical damage to any of the ships in the Indian task group, which returned safely to their garrison. Pakistan's Airforce retaliated by bombing Okha harbour, scoring direct hits on fuelling facilities for missile boats, ammunition dump and the missile boats jetty. Though India had anticipated this assault and moved their missile boats to other locations prior thus preventing any losses, the destruction of the special fuel tank prevented any further incursions until Operation Python. On the way back from the bombing the PAF aircraft encountered an Alizé 203 Indian aircraft and shot it down. On 6 December, a false alarm by a Pakistani Fokker aircraft carrying naval observers caused a friendly fire confrontation between Pakistan's Navy and Air Force. A PAF jet mistakenly strafed the frigate PNS Zulfikar, breaking off shortly after the ship got itself recognised by frantic efforts. The crew suffered some casualties besides the damage to ship. The ship was taken back to port for repair. The Indian Navy launched a second large-scale operation on the midnight of 8 and 9 December 1971. The operation, codenamed Operation Python, was commenced under the command of Chief of Naval Staff of the Indian Navy Admiral S.M. Nanda. The INS Vinash, a missile boat, and two multipurpose frigates, and participated in the operation. The attack squadron approached Karachi and fired four missiles. During the raid, the Panamanian vessel Gulf Star and the British ship SS Harmattan were sunk and Pakistan Navy's Fleet Tanker received heavy damage. More than 50% of Karachi's total fuel reserves were destroyed in the attack. More than $3 billion worth of economic and social sector damage was inflicted by the Indian Navy. Most of Karachi's oil reserves were lost and warehouses and naval workshops destroyed. The operation damaged the Pakistani economy and hindered the Pakistan Navy's operations along the western coast. Ending After the successful operations by Indian Navy, India controlled the Persian Gulf and Pakistani oil route. The Pakistani Navy's main ships were either destroyed or forced to remain in port. A partial naval blockade was imposed by the Indian Navy on the port of Karachi and no merchant ship could approach Karachi. Shipping traffic to and from Karachi, Pakistan's only major port at that time, ceased. Within a few days after the attacks on Karachi, the Eastern fleet of Indian Navy had success over the Pakistani forces in East Pakistan. By the end of the war, the Indian Navy controlled the seas around both the wings of Pakistan. The War ended for both the fronts after the Instrument of Surrender of Pakistani forces stationed in East Pakistan was signed at Ramna Race Course in Dhaka at 16.31 IST on 16 December 1971, by Lieutenant General A. A. K. Niazi, Commander of Pakistani forces in East Pakistan and accepted by Lieutenant General Jagjit Singh Aurora, General Officer Commanding-in-chief of Eastern Command of the Indian Army. The Commander-in-Chief of the Indian Navy's Eastern Naval Command Vice Admiral Nilakanta Krishnan also received the Naval surrender from the Flag Officer East Pakistan Navy, Rear Admiral Mohammad Shariff. Sharif surrendered his TT pistol to Krishnan at 1631 hrs saying "Admiral Krishnan, Sir, soon I will be disarmed. Your Navy fought magnificently and had us cornered everywhere. There is no one I would like to surrender my arms to other than the Commander-in-Chief of the Eastern Fleet." The TT Pistol is still placed in a covered glass display at the Indian Military Academy's Museum. The damage inflicted on the Pakistani Navy stood at 7 gunboats, 1 minesweeper, 1 submarine, 2 destroyers, 3 patrol craft belonging to the coast guard, 18 cargo, supply and communication vessels, and large scale damage inflicted on the naval base and docks in the coastal town of Karachi. Three merchant navy ships – Anwar Baksh, Pasni and Madhumathi – and ten smaller vessels were captured. Around 1900 personnel were lost, while 1413 servicemen were captured by Indian forces in Dhaka. According to one Pakistan scholar, Tariq Ali, the Pakistan Navy lost a third of its force in the war. Admiral Shariff wrote in a 2010 thesis that "the generals in Air Force and Army, were blaming each other for their failure whilst each of them projected them as hero of the war who fought well and inflicted heavy casualties on the advancing Indians". At the end, each general officers in the Air Force and Army placed General Niazi's incompetency and failure as responsible for causing the war, Sharif concluded. Sharif also noted that: See also PNS Muhafiz Indo-Pakistani War of 1971 Timeline of the Bangladesh Liberation War Military plans of the Bangladesh Liberation War Mitro Bahini order of battle Pakistan Army order of battle, December 1971 Evolution of Pakistan Eastern Command plan 1971 Bangladesh genocide Operation Searchlight Indo-Pakistani wars and conflicts Military history of India List of military disasters List of wars involving India References Naval battles of Indo-Pakistani wars Naval War Anti-submarine warfare Submarine warfare 1971 in India 1971 in Pakistan Naval operations involving Pakistan Indian Navy Pakistan Navy Naval operations and battles Naval aviation operations and battles Naval history of India Naval history of Pakistan December 1971 events in Asia
2788160	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D1%80%D1%88%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE	Керштаново	Керштаново Населені пункти та їхні частини Керштаново — село в гміні Мронгово Мронґовського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства Керштаново — село в гміні Єзьорани Ольштинського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства Керштаново — осада в гміні Ґрунвальд Острудського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства Примітки
1837693	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%88%D0%B5%D1%8F%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29	Траншея (значення)	Траншея (значення) Траншея — польова фортифікаційна споруда. Траншея (гірництво) - гірнича виробка.
1367892	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1%D0%B0%D0%B1%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9D%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29	Абабково (Нижньогородська область)	Абабково (Нижньогородська область) Абáбково — село в Павловському районі Нижньогородської області, адміністративний центр Абабковської сільради. У селі розташоване відділення Пошти Росії (індекс 606119). Топоніміка Назва села пов'язують з однією версією — з бабцею-знахаркою, яка тут жила (село спочатку називалося «Бабково»), а за іншою — з грибами-дощовиками, які на місцевому діалекті називаються «обабками» («абабками»). Пам'ятки У півтора кілометрах на північ від села розташований Абабковський Миколаївський Георгіївський жіночий монастир. На південь від Абабкового на березі річки Каски знаходиться Спасів ключик — об'єкт релігійного паломництва місцевих жителів. Транспорт Станція Абабково на залізничній лінії Металіст (Павлово) — Нижній Новгород-Московський. Автобусні маршрути «Павлово — Гомзово», «Павлове — Чмутова». Примітки Посилання ЗКАТУ по Нижньогородській області Села Нижньогородської області Населені пункти Павловського району Нижньогородської області
2877359	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%83%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D0%B1%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29	Александрувка (Поддембицький повіт)	Александрувка (Поддембицький повіт) Александрувка — село в Польщі, у гміні Далікув Поддембицького повіту Лодзинського воєводства. У 1975-1998 роках село належало до Серадзького воєводства. Примітки Села Поддембицького повіту
16689404	https://en.wikipedia.org/wiki/Myroslav%20Marynovych	Myroslav Marynovych	Myroslav Marynovych Myroslav Frankovych Marynovych (born 4 January 1949) is a Ukrainian educator, human rights activist, and former Soviet dissident, and longtime vice-rector of the Ukrainian Catholic University in Lviv. The co-founder of Amnesty International Ukraine, Marynovych was a founding member of the Ukrainian Helsinki Group. Early life Marynovych was born on 4 January 1949, in the village of Komarovychi of Staryi Sambir Raion of Drohobych Oblast (now Lviv Oblast). His grandfather was a priest of the Ukrainian Greek Catholic Church and his family was very religious. In Drohobych he attended high school, from which he graduated with a gold medal. Then he worked as an exempt secretary of Komsomol at a plant in Drohobych for a year. In 1967, Myroslav Marynovych began studying at the Lviv Polytechnic Institute. At the Institute, he spoke out against the Soviet government. As a result of this, his first meeting with the KGB took place in 1970. Career In 1972 he graduated from Lviv Polytechnic and worked as a translator for English at the Ivano-Frankivsk plant "Positron". At the same time he met with dissidents from Lviv and Kyiv. On 22 May 1973, he was arrested and searched by police in Kyiv when he laid flowers at the monument to Taras Shevchenko. Afterwards he was conscripted into the Soviet Army, where he served from 1973 to 1974 in Vologda. After his release from the army, Marynovych moved to Kyiv in 1974. He worked as a technical editor for the magazine pochatkova shkola (Elementary school) and at publishing house Tekhnika, where he was fired by KGB order. He was unemployed for some time. Before his arrest, he arranged to stick posters. Prison time In 1976, Marynovych met Mykola Matusevych, and became a founding member of the Ukrainian Helsinki Group. Since then he was repeatedly detained by police in Kyiv and Serpukhov. Searches were conducted in Drohobych, and he was constantly threatened. Eventually, because of their membership, Marynovych and Matusevych were arrested on 23 April 1977, on the charge of "Anti-Soviet agitation and propaganda". At the trial and sentencing he denied any guilt. After 11 months he was finally convicted and sentenced to the maximum term - seven years of severe security camps and five years in exile. Marynovych was in the camp Perm VS-389/36-2 in Perm Oblast. There he took part in all human rights actions, held hunger strikes, including a 20-day protest, and narrated a camp chronicle. For the whole term he had about 150 days of solitary confinement in a ShIZO cell (ШИЗО, from Штрафной ИЗОлятор/Shtrafioi Izolyator). In 1978, Amnesty International identified Marynovych as a prisoner of conscience. After completing his seven years imprisonment in April 1984, Marynovych was exiled to the village of Saralzhin in the Oiyl District of Aktobe region of Kazakhstan, where he worked as a carpenter. He married Lyuba Kheina, who travelled from Kyiv to join him in exile. Later activities In 1987, he returned to western Ukraine, and worked in an oil refinery in Drohobych. He also worked as a reporter in the local newspaper, Halytska Zorya (The Star of Halych; Ukrainian: Галицька Зоря). Also in 1991 Marynovych founded the first Amnesty International group in the USSR and served as its head till 1996. From 1993 to 1997 he served as chairperson of the National Committee. In 1997, he became the founding director of the Institute of Religion and Society at the Lviv Theological Academy (after 2002, known as the Ukrainian Catholic University), and since 2007 he has been the president of the institute. From 2000 to 2005 he served as Vice-Rector for External Affairs at the Ukrainian Catholic University. In 2010 he became the president of the Ukrainian Centre of PEN International and serves till now as honorary president. Publications Marynovych's first published work came out in 1990, titled The Gospel According to God's Fool. This work had been written while he was serving in exile, and was later translated into German and French. In 1991, his second work was published, entitled Ukraine on the Margins of the Holy Scripture (Ukrainian: Україна на полі Святого Письма). In 1993 - "The Atonement of Communism", "Ukraine: Road through the Desert". Books Translation of 2016 Ukrainian-language version. Awards Among his awards, Myroslav Marynovych received a prize from the journal Suchasnist (“Modernity”) for his political science report “Atoning for Communism” (1993), the Valerii Marchenko award from the Ukrainian-American Bureau for Protection of Human Rights for the best human rights publication (1995), the Vladimir Zhabotinsky Medal for the promotion of inter-ethnic understanding from the Ukraine-Israel Society (1999), the Sergio Vieira de Mello Humanitarian Award (2013), and the Truman-Reagan Medal of Freedom (2014). Marynovych has received many educational awards, including fellowships at Columbia University (USA), the World Council of Churches (Switzerland), and the Catholic University of Nijmegen (The Netherlands). State awards The Order of Liberty (2008) The First Class of the Order For Courage (2006) Video LECTURE: "CONTEMPORARY UKRAINE: TRANSFORMATION UNDER FIRE" WITH MYROSLAV MARYNOVYCH Myroslav Marynovych received the Truman-Reagan Medal of Freedom in Washington, D.C. Victims of Communism Memorial Foundation, Witness Project: Myroslav Marynovych Witness Project: Myroslav Marynovich (Full Interview) Columbia University, Myroslav Marynovych "Moral Aspects of the Dissident Resistance in Ukraine: From Rosy Expectations to Sober Reality" Bohdan Havrylyshyn Charity Foundation, “Truth, Freedom, National Identity” by Myroslav Marynovych References 1949 births Living people Academic staff of Ukrainian Catholic University Amnesty International people Chevaliers of the Order For Courage, 1st class Knights of the Order of Merit of the Republic of Poland Lviv Polytechnic alumni People from Lviv Oblast Recipients of the Vasyl Stus Prize Soviet dissidents Soviet human rights activists Ukrainian dissidents Ukrainian Helsinki Group Ukrainian human rights activists Recipients of the Order of Liberty (Ukraine)
2247775	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%B9%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85	Китай на Паралімпійських іграх	Китай на Паралімпійських іграх Китай вперше виступив на іграх 1984 року і відтоді не пропустив жодної Паралімпіади. Паралімпійські ігри у КНР Літні Паралімпійські ігри 2008 Медалі на літніх Паралімпійських іграх Медалі на зимових Паралімпійських іграх Примітки Паралімпійських
2852603	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D0%BA%D0%BB%D0%BE-%D2%90%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B5	Пекло-Ґурне	Пекло-Ґурне — село в Польщі, у гміні Пшивідз Ґданського повіту Поморського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Гданського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Ґданського повіту
1741307	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B6%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%A2%D0%B5%D1%82%D1%96%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Теліжинецька сільська рада (Тетіївський район)	Теліжинецька сільська рада (Тетіївський район) Склад ради Рада складалась з 12 депутатів та голови. Керівний склад ради Примітка: таблиця складена за даними джерела Примітки Джерела Картка ради на сайті Верховної Ради України Адміністративний устрій Тетіївського району Засновані в Київській області 1919
2739332	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D1%83%D1%88%D0%B8%D1%87%D1%96%20%28%D0%91%D1%83%D0%B7%D0%B5%D1%82%29	Барушичі (Бузет)	Барушичі (Бузет) Барушичі — населений пункт у Хорватії, в Істрійській жупанії у складі міста Бузет. Населення Населення за даними перепису 2011 року становило 95 осіб. Динаміка чисельності населення поселення: Клімат Середня річна температура становить 13,22 °C, середня максимальна – 26,85 °C, а середня мінімальна – -1,54 °C. Середня річна кількість опадів – 1015 мм. Примітки Населені пункти Хорватії
989057	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D1%80%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%88%D0%BB%D1%8F%D1%85%3A%20%D0%9D%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%83%D0%BF%D0%BD%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F	Зоряний шлях: Наступне покоління	Зоряний шлях: Наступне покоління «Зоряний шлях: Наступне покоління» — другий ігровий телевізійний серіал, дія якого розгортається у всесвіті Зоряного Шляху. Зйомки серіалу були розпочаті автором оригінального Зоряного Шляху — Джином Родденберрі. Після його смерті в 1991 роботу над серіалом продовжив Рік Берман. Прем'єра пілотного епізоду — «Зустріч в „Далекій точці“» відбулася 28 вересня 1987, а 23 травня 1994 на екрани вийшов останній епізод серіалу — «Всі блага світу …». Серіал тривав 7 сезонів, що налічують 178 епізодів. Дія серіалу розгортається в 2364—2370 роках, через сто років після подій серіалу «Зоряний Шлях: Оригінальний серіал» та оповідає про пригоди нового зорельота Об'єднаної Федерації Планет «Ентерпрайз» (USS Enterprise NCC-1701-D, а згодом — USS Enterprise NCC-1701-E) під командуванням капітана Пікарда. «Ентерпрайз» — це перш за все дослідницьке судно, але зважаючи на тривалість його експедиції та можливі загрози на шляху, він озброєний. На відміну від «Оригінального серіалу», де основний ухил був зроблений на контакти з іншопланетними цивілізаціями, більшість епізодів «Наступного покоління» присвячено відносинам з уже відомими. Крім того, крізь частину епізодів проходить центральна для усього серіалу сюжетна лінія — довести богоподібній цивілізації К'ю, що люди морально готові до далеких міжзоряних подорожей. В цьому серіалі з'являється центральний антагоніст — Борґ чи Колектив борґів — цивілізація кіборгів, які керовані колективним розумом і збільшують свою чисельність та розвиток за рахунок асиміляції інших цивілізацій. Борґи виявилися настільки вдалою ідеєю, що згодом стали головними ворогами в серіалі «Зоряний Шлях: Вояджер». Однак все ж більшість епізодів присвячено різним ситуаціям з «цивілізаціями-одноденками», які фігурують тільки в поточному епізоді, незважаючи на можливу силу і вплив. Також багато часу приділено розвитку відносин між персонажами. Деякі епізоди представляють із себе ремейки з оригінального серіалу. Сюжет Слоган серіалу, що відкриває кожен епізод: «Космос, останній рубіж. Зореліт „Ентерпрайз“ борознить простори всесвіту, продовжуючи відкривати і досліджувати нові світи, нові форми життя, нові цивілізації. Девіз команди — сміливо йти туди, куди не ступала нога людини». Перший сезон Новий зореліт Об'єднаної Федерації Планет «Ентерпрайз» під командуванням досвідченого капітана Жана-Люка Пікара вирушає на дослідження віддалених регіонів галактики. Екіпаж ще різноманітніший, ніж раніше, до нього крім людей входять клінгон Ворф, бетазоїдка Діана Трой і андроїд Дейта, а також здібний підліток Веслі Крашер. На кораблі ще не вистачає кількох фахівців, зокрема першого помічника, що має приєднатися до каманди на найдальшій відомій цивілізованій планеті Данеб-4. «Ентерпрайз» захоплюється невідомим об'єктом, яким керує істота К'ю. Вона наказує негайно повертатися, бо люди жорстокі й амбітні та тільки нашкодять галактиці. Пікар намагається довести К'ю, що люди змінилися. Звільнивши величезну розумну істоту, яку ув'язнили жителі Данеба, від переконує К'ю пропустити «Ентерпрайз» далі, в прикордонні території. «Ентерпрайз» виконує низку дослідницьких, рятувальних і дипломатичних місій. Команда корабля стикається як з примітивними, так і розвиненими цивілізаціями по сусідству з Федерацією. Дейта знаходить свого «брата» Лора на одній з баз, але той виявляється його підступною егоїстичною копією, що зверхньо ставиться до людей. На одній з планет гине Таша Яр, убита місцевою істотою. Капітан отримує свідчення змови в командуванні Зоряного Флоту та викриває його зараження розумними паразитами. Наприкінці сезону «Ентерпрайз» виявляє земний корабель XXI століття з замороженими людьми та повертає кількох до життя. Другий сезон «Ентерпрайз» продовжує подорожі за кордонами Федерації. Дедалі частіше постає питання людяності Дейти: його тіло прагне зайняти старий учений, андроїда намагається розібрати командування, щоб дізнатись таємницю його мислення. Доктор Беверлі Крашер покидає екіпаж, її замінює Кетрін Пуласкі. Ля Фордж стає головним інженером. Корабель зустрічає спадок минулого — загублений зореліт, екіпаж якого давно помер, і старий корабель поколінь, жителі якого опустилися до середньовічного рівня. К'ю знову дає про себе знати, перенісши «Ентерпрайз» за багато світлових років у регіон, де панують борґи — кіборги, що асимілюють усі цивілізації, які зустрічають. К'ю повертає зореліт назад, але тепер борґи знають про Федерацію. Третій сезон Команда «Ентерпрайза» потрапляє в різні пригоди на колоніях Федерації та за її межами. Екіпажу доводиться вирішити низку конфліктів з ромуланцями та ференгі. Крашер повертається до служби на борту «Ентерпрайза». Дейта свторює робота Лал, здатну відчувати емоції, проте її мозок деградує і Дейта вимикає свого «дочку». Соратники К'ю позбавляють його сил і тимчасово відправляють як покарання на борт «Ентерпрайза» в подобі людини. Зореліт виявляє, що борґи вже наближаються до кордонів Федерації та намагається спинити їхній корабель-куб. В результаті борґи захоплюють Пікара та перетворюють його на кіборга Речника. Четвертий сезон Пікара вдається визволити й позбавити борґівських імплантів. Проте після цього його побоюються як у Зоряному Флоті, так і рідня. Дейта виявляє, що Лор знову функціонує, а їхній творець Нуньєн Сунг ще живий. В дипломатичних місіях до команди долучається сестра Таші Яр, Ішара. Енісін Веслі покидає корабель, вступивши до Академії Зоряного Флоту. «Ентерпрайз» продовжує дослідницькі та рятувальні місії, викриваючи інтерес до корабля з боку ромуланців. Серед клінгонів спалахує громадянська війна і Ворф покидає борт, аби допомогти своєму брату. П'ятий сезон «Ентерпрайз» допомагає Федерації у вирішенні конфліктів з кардассіанцями та баджорцями (див. «Зоряний шлях: Глибокий космос 9»). До команди приєднується син Ворфа, Александр Роженко. Посол Спок наприкінці кар'єри намагається помирити ромуланців з Федерацією, але потрапляє у змову, яку викриває Пікар. Команда виявляє експерименти Федерації зі створення надлюдей і розплутує її інтриги. Екіпажу вдається захопити дрона борґів, який був людиною. Його планують використати для розповсюдження вірусу, вбивчого для борґів, проте дрон повертає людяність і від плану відмовляються. Пікар під впливом інопланетного зонда опиняється у віртуальній реальності, де для нього минає значний час. На Землі виявляють голову Дейти віком 500 років, з чого з'ясовується план невідомої цивілізації змінити історію. Шостий сезон Дейта зупиняє прибульців і повертається з рятувальною командою у свій час. «Ентерпрайз» виявляє сферу Дайсона і рятує зниклого майже століття тому Монтгомері Скотта. Пікара залучають до розслідування змови кардассіанців, але він потрапляє в полон. Райкер стає новим капітаном і визволяє Пікара, після чого повертає йому командування. Під час дипломатичної місії Пікар гине, проте К'ю рятує його, повернувши назад у часі. Тим часом Ворф розшукує свого батька і опиняється в полоні ромуланців, звідки йому вдається втекти. Вчитель Пікара натрапляє на слід стародавньої технології, на яку полюють ромуланці й кардассіанці. Це виявляється послання від цивілізації, яка є предком усіх гуманоїдів Чумацького Шляху. Райкер виявляє свого двійника, виниклого внаслідок збою при телепортації. Згодом «Ентерпрайз» знаходить спільноту борґів, відділену від колективу. Лор втручається в її вивчення, давши Дейті здатність відчувати емоції, щоб налаштувати його проти Федерації. Сьомий сезон Раніше звільнений борґ Х'ю стає лідером спільноти, примиривиши її з командою «Ентерпрайза». Дейта лишає чип емоцій, навчаючись їх контролювати, а Лора деактивовують. За якийсь час Пікар гине, але команда підозрює, що це обман. Розслідування приводить до ромуланців, які фальсифікували вбивство. «Ентерпрайз» розкриває, що надсвітлові подорожі на високих швидкостях руйнують простір, а Ворф потрапляє в паралельні світи. Веслі отримує видіння від істоти Мандрівника, та покидає службу в Зоряному Флоті аби розвинути свої здібності. Пікару доручають переселити колоністів, яким загрожують окупацією кардассіанці, що незаплановано стає початком терористичного руху Макі (див. «Зоряний шлях: Вояджер»). К'ю повертається аби знову випробувати Пікара, ставлячи перед різними моральними виборами. Вони подорожують різними епохами, де Пікар проходить всі завдання, довівши К'ю, що він і його команда гідні продовжувати подорож. Список персонажів Зміни акторського складу Протягом декількох років зйомки серіалу в первинному складі акторів відбулися деякі зміни: У другій половині першого сезону актриса Деніз Кросбі (виконавиця ролі Таші Яр), виявила бажання припинити зйомки в серіалі. З цієї причини в найкоротші терміни сценарій наступних серій був переписаний: Таша Яр загинула, а місце начальника служби безпеки зайняв Ворф (спочатку — молодший офіцер). Втім, згодом Деніз Кросбі знялася в ролі Таші Яр у двох серіях, пов'язаних з подорожжю в часі: «Вчорашній „Ентерпрайз“», «Всі блага світу …», а також у серії «Спокута» в ролі командира Сели. Віл Вітон також залишив шоу: згідно зі сценарієм його герой Веслі Крашер поступив в Академію Зоряного Флоту. Віл Вітон відмовився від участі в серіалі, мотивувавши це небажанням грати другорядні ролі. Гейтс МакФедден, яка виконувала роль Доктора Беверлі Крашер, була звільнена після закінчення першого сезону. Замість неї роль корабельного лікаря зайняла актриса Діана Мулдау, яка виконала роль доктора Кетрін Пуласкі (актриса в минулому знімалася в епізодичній ролі в Оригінальних серіях). Втім, така заміна викликала бурхливе невдоволення у шанувальників і, після другого сезону, цей персонаж покинув сценарій без пояснення причин. Роль корабельного доктора повернулася до Гейтс МакФедден. Сезони Оцінки й відгуки У численних рейтингах «Наступне покоління» посідає перше місце з-поміж серіалів за «Зоряним шляхом». На агрегаторі рецензій «Rotten Tomatoes» серіал має 91 % схвальних відгуків критиків і 89% позитивних оцінок від пересічних глядачів. «Наступне покоління» — найпопулярніший серіал у франшизі «Зоряний шлях» і є одним із небагатьох серіалів «Зоряного шляху», який завершив свій показ із вищими рейтингами, ніж мав на початку. За сайтом «SlashFilm», «Важко зробити щось краще, ніж Жан-Люк Пікар і команда „Enterprise-D“, але франшиза ніколи не повинна припиняти спроби … Це серіал, який поєднує вдумливість з оптимізмом, який ніколи не буває безглуздим». У рейтингу серіалів франшизи від сайту «Collider» описується: «Послідовність сценарію, піднесена концепція оповіді та різноманітність тем відіграють величезну роль у довговічній спадщині „Наступного покоління“ в жанрі … „Зоряний шлях“ справді подорослішав із „Наступним поколінням“». Згідно з сайтом Screen Rant, «Наступне покоління» має глибших персонажів, ніж оригінальний серіал і піднімає гостріші питання. При тому ж «Наступне покоління» — це серйозніший серіал, тоді як оригінальний частіше довзоляє собі бути жартівливим і грайливим. Газетою «The Guardian» зазначалося, що «„Наступне покоління“, мабуть, найуспішніше та найупізнаваніше з усіх численних відгалужень франшизи „Зоряний шлях“». Серіал надає «спокусливо оптимістичне бачення людського майбутнього», а розмах сюжету знаходить місце різноманітним історіям, у яких кожен персонаж розкриває себе. Спадщина За участю героїв «Нового покоління» було знято чотири повнометражні фільми: Зоряний шлях: Покоління Зоряний шлях: Перший контакт Зоряний шлях: Повстання Зоряний шлях: Відплата Багато ідей і моменти серіалу були використані в наступних серіалах епопеї: Зоряний шлях: Вояджер Зоряний шлях: Глибокий космос 9 Зоряний шлях: Ентерпрайз Зоряний шлях: Пікар За мотивами «Нового покоління» було випущено безліч романів, оповідань та фан-арту. Факти Патрік Стюарт (капітан Пікард) і Джонатан Фрейкс (командер Райкер) були єдиними акторами, що знялися в усіх епізодах серіалу. Майже всі комп'ютери в новому поколінні (а також в Оригінальних серіях і Вояджері) озвучила актриса Меджел Барретт. Джорді Ля Форж сліпий від народження і протягом серіалу носить спеціальний прилад, Візор. Візор не тільки заміняє йому очі, але істотно покращує сприйняття в порівнянні зі сприйняттям звичайної людини. Згодом Ля Форжу була зроблена операція з повернення зору, але він продовжив користуватися Візором. Останній сезон Нового Покоління був номінований на премію Еммі 1994 як найкращий серіал. Примітки Посилання Star Trek: The Next Generation at StarTrek.com TrekCore.com Library of DVD screen captures (still images) from every episode of the Next Generation. Зоряний шлях (серіали) Телевізійні спінофи Фільми, нагороджені премією «Г'юго» Телесеріали про космічні подорожі Телесеріали, адаптовані як відеоігри
503825	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B4%D1%80%D0%B8%D0%BA%20%D0%94%D1%96%D2%91%D0%BE%D1%80%D1%96	Седрик Діґорі	Седрик Діґорі — персонаж книжок Дж. Ролінґ про Гаррі Поттера. Біографія Батько Седрика — Амос Діґорі — працівник Міністерства магії. Седрик народився у 1977 році. Навчався у Гоґвортсі у період з 1988 до 1995 року. Мав сильний характер, був сміливим та чесним. Також мав привабливу зовнішність. Седрика обрали ловцем збірної команди Гафелпафу з квідичу. У третій книжці про Гаррі Поттера ("Гаррі Поттер і в'язень Азкабану") зловив снича раніше за Гаррі Поттера, проте, дізнавшись, що на Гаррі напали дементори, вимагав переграти матч. У 1994 році Кубок обрав його як учасника Тричаклунського турніру від Гоґвортсу. Гідно проходив випробування турніру. Гаррі Поттер розповів йому про перше завдання, тому Седрик відповів йому тим самим щодо другого. Зустрічався із Чо Чанґ. Під час останнього завдання Тричаклунського турніру він та Гаррі Поттер домовилися разом торкнутися кубку. Проте кубок переможця виявився летиключем до кладовища, де Волдеморт відновив свої сили. Седрика вбив Пітер Петіґру за наказом Волдеморта. Це стало важкою втратою як для батьків Седрика, так і для всієї школи. Роль у фільмах Актор, що виконав роль Седрика Діґорі у фільмах про Гаррі Поттера - Роберт Паттінсон. Персонажі з Гаррі Поттера Літературні персонажі Персонажі фільмів Чарівники у вигадках
945	https://uk.wikipedia.org/wiki/1918	1918	1918 Події Січень Січень — Перша українсько-радянська війна: початок більшовицького наступу на Київ. 8 січня — Перша українсько-радянська війна: більшовицькі війська захопили Катеринослав. 14 січня — У Фінляндії та Росії введено григоріанський календар (новий стиль). 22 січня — Центральна Рада у Четвертому Універсалі проголосила самостійність УНР. 25 січня — Перша українсько-радянська війна: у Києві розпочалося більшовицьке повстання робітників заводу «Арсенал» та Шулявки. 26 січня — Перша українсько-радянська війна: більшовицькі війська захопили Кролевець. 27 січня — Перша українсько-радянська війна: більшовицькі війська захопили Бахмач і Конотоп. 29 січня — Перша українсько-радянська війна: відбувся бій під Крутами. 30 січня — уряд Володимира Винниченка склав повноваження. 30 січня — новим головою уряду УНР став Всеволод Голубович. Лютий 4 лютого — Перша фаза українсько-радянської війни: війська УНР придушили повстання більшовиків у Києві. 9 лютого — Перша фаза українсько-радянської війни: війська Муравйова захопили Київ. У місті почалися масові погроми та розстріли. Центральна Рада переїздить до Житомира. 9 лютого — укладено Берестейський мир між Українською Народною Республікою та Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством. 12 лютого — Перша українсько-радянська війна: уряд УНР звернувся до Німецької імперії та Австро-Угорської імперії з проханням про надання військової допомоги у боротьбі з більшовицькими інтервентами. Також, в цей день Центральна Рада й уряд УНР ухвалили закон про запровадження нового стилю: після 15 лютого одразу настало 1 березня. Тоді ж було запроваджено перехід українських земель на середньоєвропейський час. 16 лютого — проголошено незалежність Литовської Республіки Березень 1 березня — Центральна Рада ухвалила закон «Про грошову одиницю УНР», за яким національною грошовою одиницею стала гривня. 2 березня — Перша українсько-радянська війна: українські та німецькі війська звільнили Київ від більшовиків. 2 березня — Українська Центральна Рада повернулася до Києва. 12 березня — Столицю Росії перенесено з Петрограда до Москви 25 березня — проголошено незалежність Білоруської Народної Республіки 30 березня — більшовики розпочали 3-денну різанину, в ході якої загинуло близько 12 тисяч азербайджанців. Квітень 18 квітня — в Києві, охопленому лихоліттями Першої світової війни та революції, починає свою роботу Український Червоний Хрест. (див. Товариство Червоного Хреста України) 18 квітня — Бій під Єнакієвим 23 квітня — між УНР та країнами Четверного союзу укладено економічну угоду. 24 квітня — Павло Скоропадський у штабі німецьких військ у Києві обговорив можливість здійснення державного перевороту. 28 квітня — арешт німецьким командуванням прем'єр-міністра УНР Голубовича, міністрів Жуковського та Ковалевського за звинуваченням у «антинімецькій діяльності». 29 квітня – було здійснено державний переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Скоропадський та було встановлено Українську Державу замість УНР. 14 грудня 1918 року внаслідок антигетьманського повстання Директорією було відновлено УНР. Травень 26 травня — була проголошена Грузинська Демократична Республіка Червень Липень 1 липня — засновано університет у Кам'янці-Подільському 16 липня — у Єкатеринбурзі більшовики розстріляли російського імператора Миколу ІІ Серпень Вересень 2 вересня — розпочався офіційний візит Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського до Німеччини. 4 вересня — Війська США висадилися в Архангельську для інтервенції у громадянській війні в Російській імперії. До кінця інтервенції 174 з них загинуло. 29 вересня — Капітуляція Болгарії в 1-й світовій війні. Жовтень 30 жовтня — Капітуляція Османської Імперії в 1-й світовій війні. Листопад 9 листопада — Встановлення республіки в Австро-Угорщині. 11 листопада- Німеччина скапітулювала в 1-й світовій війні. 18 листопада — Латвія проголосила державну незалежність. 12 листопада — Гетьман України Павло Скоропадський узаконив автокефалію української православної церкви. 13 -14 листопада – утворення Директорії. Грудень 5 грудня — проголошена Руська Народна Республіка Лемків Вигадані події У 1918 році відбуваються події фільму «Диво-жінка». Наука Сформульовано теорему Нетер Засновано Українське Студентське Наукове Товариство Київського університету Св. Володимира Аварії й катастрофи 4 березня — Вантажний корабель ВМФ США Циклоп (USS Cyclops) зник безвісти на шляху з Барбадосу в Норфолк. Загинуло 309 чоловік. 25 квітня — Китайський пароплав Кіанг-Кван (Kiang Kwan) затонув у результаті зіткнення недалеко від Ханькоу, Китай. Загинуло 500 чоловік. 27 червня — Госпітальне судно Лендовері Кастл (Llandovery Castle) затонуло після торпедної атаки німецької субмарини U-86. Загинуло 234 чоловік. 12 липня — Японський бойовий корабель Каваті вибухнув у затоці Токаяма, Японія. Загинуло 500 чоловік. 6 жовтня — Англійський пароплав Отранто (Otranto) з американськими солдатами на борті затонув біля берегів Шотландії в результаті зіткнення з іншим пароплавом. Загинуло 431 чоловік. 25 жовтня — Канадський пароплав Принцеса Софія (SS Princess Sophia) затонув біля берегів Аляски. Загинуло 298 чоловік. Народились Дивись також :Категорія:Народились 1918 15 січня: Ґамаль Абдель Насер, президент Єгипту (1956—1970). Руденко Лариса Архипівна, українська співачка (пом.в 1981). 20 січня — Олександр Шалімов, український хірург російського походження, один із засновників української хірургічної школи (пом.в 2006). 26 січня: Ніколае Чаушеску, президент Румунії (1974—1989). Філіп Хосе Фармер, американський письменник-фантаст. 29 січня — Джон Форсайт, американський кіноактор. 17 лютого — Щербицький Володимир Васильович, український політичний діяч (пом.в 1990). 3 квітня — Олесь Гончар, український письменник (пом.в 1995). 9 квітня — Йорн Утзон, данський архітектор, спроєктував будівлю опери Сіднея. 23 квітня: Моріс Дрюон, французький письменник. Георгій Віцин, кіноактор. 25 квітня — Елла Фіцджеральд, американська джазова співачка. 26 квітня — Фанні Бланкерс-Кун, голландська спортсменка-легкоатлетка. 11 травня — Річард Фейнман, американський фізик-теоретик. 10 липня — Джеймс Олдрідж, англійський письменник. 13 липня — Альберто Аскарі, італійський автогонщик. 14 липня: Джей Форрестер, винахідник магнітної пам'яті з вибірковим доступом. Інгмар Бергман, шведський театральний і кінорежисер. 18 липня — Нельсон Мандела, борець за права людини. 6 серпня — Василь Панькевич, український громадський діяч у Великій Британії. 8 серпня — Луньов Павло Федорович, учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу (1944). 9 серпня — Річард Олдріч, американський кінорежисер. 25 серпня — Леонард Бернстайн, американський композитор. 28 вересня — Василь Сухомлинський, український педагог, письменник (пом.в 1970). 11 жовтня — Джером Роббінс, американський хореограф, кінорежисер. 17 жовтня — Ріта Гейворт, американська кіноактриса. 7 листопада - Біллі Грем, американський релігійний і громадський діяч, євангеліст-християнин, служитель баптистської церкви. 14 листопада — Павлік Морозов, російський піонер. 19 листопада — Гендрік ван де Гулст, голландський астроном. 21 листопада — Глузський Михайло Андрійович, російський актор українського походження. 27 листопада — Патон Борис Євгенович, український вчений в галузі металургії. Президент (1962—2020) НАН України (пом.в 2020). 1 грудня — Майборода Платон Іларіонович, український композитор (пом.в 1989). 11 грудня — Солженіцин Олександр Ісайович, російський письменник. 21 грудня — Курт Вальдгайм, австрійський політик, президент Австрії (1986—1992). 25 грудня — Анвар ель-Садат, президент Єгипту (1970—1981). Померли Див. також :Категорія:Померли 1918 16 липня — в Єкатеринбурзі червоноармійці за наказом Раднаркому розстріляли останнього російського імператора Миколу II та членів його сім'ї. 11 грудня — Іван Цанкар, словенський письменник (* 1876). Нобелівська премія з фізики: Макс Планк — у знак визнання його заслуг у розвитку фізики завдяки відкриттю квантів енергії з хімії: Фріц Габер — «За синтез аміаку зі складових елементів» з медицини та фізіології: Премія не присуджувалась з літератури: Премія не присуджувалась премія миру: Премія не присуджувалась Вигадані події Події фільму Диво-Жінка. Див. також 1918 у авіації 1918 в кіно 1910-ті
2508118	https://uk.wikipedia.org/wiki/OPN4	OPN4	OPN4 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 10-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 478 амінокислот, а молекулярна маса — 52 635. Кодований геном білок за функціями належить до рецепторів, g-білокспряжених рецепторів, білків внутрішньоклітинного сигналінгу. Задіяний у таких біологічних процесах, як біологічні ритми, альтернативний сплайсинг. Білок має сайт для зв'язування з хромофором. Локалізований у клітинній мембрані, мембрані. Література Примітки Див. також Хромосома 10 G-білокспряжені рецептори Сітківка
4020509	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%83%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D1%81%D0%BC%D1%83%D0%B3%D0%B0	Шумова смуга	Шумова смуга або акустична розмітка — наземна дорожня розмітка, нанесена таким чином, що виробляє звук під час руху транспортних засобів по ній, сигналізуючи про наїзд водія на лінію. Є допоміжним засобом регулювання й убезпечення дорожнього руху. Історія Вперше смуги шуму були впроваджені на Гарден-Стейт-Парквей в Нью-Джерсі в 1952 році на парковій дорозі округів Мідлсекс і Монмут - це були смуги з рифленого бетону, які виробляли шум під час руху по них. Спочатку укладання віброізоляційних смуг на узбіччях було зосереджено на автомагістралях з використанням укочуваних віброізоляційних смуг різної конструкції за допомогою модифікованого вальця на асфальтоукладальних машинах. Пізніше підрядники, які виконували роботи з укладання дорожнього одягу, модифікували асфальтоукладальні машини для фрезерування віброізоляційних смуг в існуюче затверділе асфальтобетонне покриття. Потім з'явилися спеціально розроблені комерційні машини. Розробка керамічних і пластикових рельєфних систем дозволила встановлювати їх на автомагістралях з бетонним покриттям, а менша площа краще підходила для пунктирної осьової лінії. Потім з'явилися "віртуальні" шумові смуги. Оскільки віртуальні смуги створюють чутний гуркіт на певних звукових частотах в залежності від відстані між канавками і швидкості автомобіля, вони були використані для створення нових музичних доріг. Вони також відомі, як "співаючі плечі" (анг. "singing shoulders"). Встановлення шумових смуг широко розповсюджене, а в деяких випадках суперечливе. Мешканці поблизу міських автомагістралей скаржаться на шум вночі, коли транспортні засоби змінюють смугу руху; або коли транспортні засоби наїжджають на поперечні шумозахисні смуги. Вторгнення шумозахисних смуг на автомагістралі з вузькими узбіччями може створити небезпеку для велосипедистів. Американські та канадські керівництва мають мінімальні стандарти для встановлення на відомих велосипедних маршрутах. У 2009 році в Мічигані аміші стверджували, що розділювальні смуги є небезпечними для кінних екіпажів, і успішно пролобіювали їх заасфальтування. У 2010 році в Канзасі розглядалося питання про зняття розділювальних смуг з міждержавних автомагістралей, щоб дозволити автобусам рухатися по узбіччю в періоди заторів. Примітки Безпека дорожнього руху
15921317	https://en.wikipedia.org/wiki/Coudehard	Coudehard	Coudehard is a commune in the Orne department in north-western France. Geography The commune is made up of the following collection of villages and hamlets, La Cour du Bosq and Coudehard. The commune has the following streams running through its borders, the Secqueville, the Besion, the Foulbec, the Mont-Ormel and the Costillets. See also Communes of the Orne department References Communes of Orne
10146248	https://en.wikipedia.org/wiki/Wallgau	Wallgau	Wallgau is a municipality in the district of Garmisch-Partenkirchen, in Bavaria, Germany. Population Growth Statistics according to the Bavarian government, as of 2007. Demographics Statistics according to the Bavarian government, as of 2007. Notable people Magdalena Neuner, (born 1987), twelve-time biathlon world champion, Olympic champion, Biathlon World Cup winner. Neuner has lived in the Bavarian village of Wallgau since birth. Gallery References External links Wallgau.de, official web site Woiga.de, unofficial web site for citizens Information in Wallgau Garmisch-Partenkirchen (district)
18416908	https://en.wikipedia.org/wiki/1972%E2%80%9373%20Ekstraklasa	1972–73 Ekstraklasa	1972–73 Ekstraklasa The 1972–73 I liga was the 47th season of the Polish Football Championship and the 39th season of the I liga, the top Polish professional league for association football clubs, since its establishment in 1927. The league was operated by the Polish Football Association (PZPN). The champions were Stal Mielec, who won their 1st Polish title. Competition modus The season started on 26 July 1972 and concluded on 24 June 1973 (autumn-spring league). The season was played as a round-robin tournament. The team at the top of the standings won the league title. A total of 14 teams participated, 12 of which competed in the league during the 1971–72 season, while the remaining two were promoted from the 1971–72 II liga. Each team played a total of 26 matches, half at home and half away, two games against each other team. Teams received two points for a win and one point for a draw. League table Results Relegation playoffs At the end of the first and second division season, the play-off was played between: the 13th placed team in the I liga and the 4th team in the II liga the 14th placed team in the I liga and the 3rd team in the II liga \|} Top goalscorers References Bibliography External links Poland – List of final tables at RSSSF List of Polish football championships History of the Polish League List of Polish football championships Ekstraklasa seasons 1 Pol
28836563	https://en.wikipedia.org/wiki/2010%20Tashkent%20Open%20%E2%80%93%20Singles	2010 Tashkent Open – Singles	2010 Tashkent Open – Singles Shahar Pe'er was the defending champion, but chose not to participate that year.Alla Kudryavtseva won in the final, 6–4, 6–4, against Elena Vesnina. Seeds Main draw Finals Top half Bottom half References Main Draw Qualifying Draw 2010 WTA Tour 2010 Tashkent Open
2655439	https://uk.wikipedia.org/wiki/The%20Cats	The Cats	The Cats — студійний альбом американських джазових музикантів Томмі Фленагана, Джона Колтрейна і Кенні Беррелла, випущений у 1959 році лейблом New Jazz. Опис У 1957 у Детройті саксофоніст Джон Колтрейн зв'язався з піаністом Томмі Фленаганом, які у підсумку переїхали на Східне Узбережжя і записали цей альбом у стилі хард-боп. До них приєднались інші детройтські музиканти: ударник Луї Гейз, басист Дуг Воткінс та гітарист Кенні Беррелл, а також трубач Ідріс Суліман. Гурт грає у фортаті тріо лише на стандарті «How Long Has This Been Going On?». Альбом вийшов у 1959 році на New Jazz, дочірньому лейблі Prestige. Список композицій «Minor Mishap» (Томмі Фленаган) — 7:24 «How Long Has This Been Going On?» (Джордж Гершвін, Айра Гершвін) — 5:53 «Eclypso» (Томмі Фленаган) — 7:55 «Solacium» (Томмі Фленаган) — 9:06 «Tommy's Time» (Томмі Фленаган) — 11:56 Учасники запису Ідріс Суліман — труба (1, 3—5) Джон Колтрейн — тенор-саксофон (1, 3—5) Томмі Фленаган — фортепіано Кенні Беррелл — гітара (1, 3—5) Дуг Воткінс — контрабас Луї Гейз — ударні Технічний персонал Руді Ван Гелдер — інженер Айра Гітлер — текст Посилання Огляд на Allmusic Опис на Discogs Інформація на Jazzdisco Альбоми Томмі Фленагана Альбоми New Jazz Records Альбоми, записані на Van Gelder Studio Альбоми, спродюсовані Бобом Вейнстоком Альбоми, які були записані на домашній студії
38171515	https://en.wikipedia.org/wiki/Native%20%28album%29	Native (album)	Native (album) Native is the third studio album by American pop band OneRepublic. It was released on March 22, 2013 through Mosley Music Group and Interscope Records in Germany and Ireland, March 25 worldwide except North America, and March 26 in North America. The album was originally planned to be released at the end of 2012 with the lead single being "Feel Again", which was released on August 27, 2012. However, due to the album not being completed at the time, it was pushed back to early 2013. "Feel Again" was later branded as a promotional single, and on January 8, 2013, "If I Lose Myself" was released as the lead single for the album. The most successful single was the second single "Counting Stars", which peaked at number two on the Billboard Hot 100, becoming their highest-charting hit since "Apologize" also peaked there in 2007. It has also become their biggest hit in the United Kingdom—it topped the charts there for two non-consecutive weeks—and has charted within the top ten in nine countries, including top five placements in Australia, Germany, Ireland and New Zealand. The album's fourth single, "Something I Need", has since been certified 3× Platinum in Australia and Gold in New Zealand, peaking in the top 5 in both countries. Fifth single "Love Runs Out" charted in the top 5 in thirteen countries, including the United Kingdom, whilst the sixth and final single "I Lived" was a minor success. The album received positive reviews from critics. It charted in the top 20 in eleven countries worldwide. It has been certified Platinum in the United States, Australia and the United Kingdom. Background On February 4, 2012, OneRepublic announced via Twitter that their third studio album was scheduled to be released in Autumn 2012, and that the band was hoping to release the lead single from the album around April or May. The band stated that they were "not rushing it", saying that the album "has to literally be the best thing we've ever done". Album design The artwork for the album was brought up on the idea of how different each member of the group is from each other and that each one is like a different animal. Frontman Ryan Tedder is represented by a fox, drummer Eddie Fisher is a mountain lion, rhythm guitarist Drew Brown is an owl, bassist Brent Kutzle is a gazelle, and lead guitarist Zach Filkins is a bison. Kutzle also came up with the idea of calling the album Native. According to Kutzle, it means indigenous to every country and how different they are as individuals. Tour In support of the album, OneRepublic launched the Native Tour on April 2, 2013. Beginning in Europe, the band performed a total of 21 shows throughout April and May. In June 2013, they announced a second leg, to be played alongside Sara Bareilles which was to take place through 52 shows across North America until October. From here they would travel to Asia for a total of six shows across Lebanon, China, Malaysia, Singapore, Indonesia and ending in the Philippines on November 6. Their final leg for 2013 was across Australia and New Zealand, marking their largest tour across Australia and their first visit to New Zealand. A total of four shows were played across Australia, beginning in Perth and ending in Melbourne; from here they went on to play two shows in New Zealand, one in Auckland and one in Wellington, ending November 17. On January 29, 2014, the band began their second European leg, and their fifth leg of the tour. They played a total of 22 shows in February and early March, ending with two shows in Paris on March 7. The band then traveled to the United Kingdom where they played seven shows, beginning in London on March 16 and ending back in London on March 27 after a trip through the UK and Ireland. On May 10, 2014 the band embarked on their second US tour, their Native Summer Tour, and their sixth overall leg, riding on the success of the song "Counting Stars." They played a total of 48 shows, ending in Aspen, Colorado on August 30. On April 8, 2014, the band announced a seventh leg of the tour, and the second European tour, beginning on October 19 at the 3Arena in Dublin. This leg would mark the band's first arena tour, and would include their first show at The O2 Arena in London. They played a total of 23 shows across Europe, ending at the Meo Arena in Lisbon, Portugal on November 21, 2014. This marks OneRepublic's largest tour to date, playing a total of 185 shows throughout 2013-14. In April 2015 they began the last leg of the tour. They performed in Canada, in Europe and, for the first time, in South America, including a show at Rock in Rio. Singles "If I Lose Myself" was released as the lead single from the album on January 8, 2013. The song was used in Season 4 Premiere of Pretty Little Liars.The remix by Alesso song was featured in the season premiere of the 2013 revival season of One Life to Live. "Counting Stars" was announced as the second single from the album and was released on June 14, 2013. It was released as the lead single in the UK and several other countries. The song has become their most successful thus far from the album charting within the top five in Australia, Austria, Germany, Ireland, Luxembourg, Poland and New Zealand, and being certified 5× Platinum in Australia and 2× Platinum in New Zealand. In the UK "Counting Stars" became OneRepublic's first ever number one single. In the U.S. "Counting Stars", has peaked at number 2 on the Billboard Hot 100, becoming their highest-charting hit since "Apologize" also peaked there in 2007. The music video for the single was filmed in Louisiana and was released on May 31. "Something I Need" was announced as the album's third single for Oceania and parts of Europe on August 25, 2013. The music video was directed by Cameron Buddy and was released on October 7, 2013. It has been certified 3× Platinum in Australia and Platinum in New Zealand, despite little promotion due to the late success of "Counting Stars". "Love Runs Out" was announced as the fourth single from their album on April 9, 2014. The song was meant to be released as the lead single from the album, but Ryan stated, "The verse was an A, and everything else was an A, but the chorus was a B. So we tabled it." The song was released on April 14, along with a re-release of the album in the US. The song was released to US radio on May 6, 2014. "I Lived" was announced as the fifth single from the album on August 13, 2014. It was originally planned to be released as the fourth single but was scrapped in favor of "Love Runs Out". On September 23, 2014, Arty's remix was released as a single on iTunes Store. Promotional singles "Feel Again" was originally released as the lead single from the then-untitled Native on August 27, 2012, however it was later rebranded as a promotional single. A portion of the proceeds from the sales of the single was donated to Save the Children's Every Beat Matters campaign to support training frontline health workers around the world. The single reached number 36 on the Billboard Hot 100 and number 59 on the Canadian Hot 100. "What You Wanted" was released as a promotional single from the album on February 19, 2013, available to download on iTunes in the month leading up to the album's release on available listings of the album. The song was also featured on the trailer for the movie adaptation of John Green's novel, The Fault In Our Stars (2014). Other songs "I Lived" was featured in an NBC commercial for The Office and Parks and Recreation. It was also used in the series finale of 90210, as well as on various ESPN programs such as SportsCenter and First Take and in the first episode of The Michael J. Fox Show. It was also played at the end of the second episode of Red Band Society. NBC and NBCSN used the song during the introduction of the 2015 Stanley Cup Finals games between the Tampa Bay Lightning and the Chicago Blackhawks. The song was also covered by the Glee cast as the last song in the series finale of Glee. "Life in Color" was used in the commercials leading up to the new season of America's Got Talent season eight. It was also used as the opening song for the Australian television show House Rules in 2013. A remix of the song was included on the official soundtrack to the American epic biblical drama film Son of God (2014). The song was also used in the promoting campaign for the Big Pony collection by Ralph Lauren, in addition to the 'Best Summer Ever' advertisement by Malibu. "Au Revoir" was used in the fifth episode of the fifth season of The CW television series The Vampire Diaries. Critical reception Native received generally positive reviews from critics. At Metacritic, a website which assigns a weighted average score out of 100 from reviews and ratings by mainstream critics, it currently holds a metascore of 65, based on seven reviews. Matt Collar of AllMusic asked the question "How do they stand out in a sea of other artists who sound so similar to them, primarily because as a songwriter, Tedder has largely defined much of the entire modern pop sound?" To this, Collar found that "In many ways, OneRepublic are a clearing house for mainstream pop sensibilities, and Native is no exception", which this leads him to espouse "Ultimately, all of this might seem like more of a knock against OneRepublic as pop opportunists, if the music weren't so dang catchy." At Entertainment Weekly, Adam Markovitz signaled that this album "is chemically pure pop-rock: flavorless, transparent — and potent enough to melt your resistance like battery acid", and said that the album contains "soaring, evangelical choruses of prescription-strength goose-bump inducers like "Feel Again" and "If I Lose Myself."" Johan Wippsson of Melodic.net wrote that the band has taken its sound to the next level with "Coldplay's atmospheric and epic melodies." Jody Rosen of Rolling Stone alluded to how "Native is "catchy and predictable: big melodies, inspirational lyrics, production that sits between pop and rock and dance", but was critical of Tedder, who he called "a song savant who's a boring and characterless singer." musicOMH's Elliah Heifetz surmised that "Often enough though, Native does truly shine", which he noted the fact "there's no question the man can write", but that "it's just a real shame that Tedder seems to have forgotten how to write for his band. And this, ultimately, is what keeps Native from both from being a great OneRepublic album, and from its true potential as a great album by Ryan Tedder." Hellhound Music's Matt Crane found the release to be "filled with musical exploration, dense lyrical themes, emotional depth, and diverse instrumental execution." Elysa Gardner of USA Today evoked how "Ryan Tedder neither surprises nor disappoints, offering sturdy, atmospheric pop" on the album. Idolator's Emily Tan said that "Native has OneRepublic demonstrating how they’ve grown as a band while also somewhat managing to stick to their musical foundations." At the Knoxville News Sentinel, Chuck Campbell noted that with Tedder he "happily sticks to his guns, relentlessly firing off the ammo until he wins the battle with irresistible refrains and a mostly optimistic attitude", which contains some "unapologetic hokum in Native, from the sweeping choruses to the upbeat themes to the quaint keyboards," and the album is not "artlessly endearing." In addition, Campbell highlighted the fact that with respect to the album "the sonic manipulation is transparent: The more blatant OneRepublic is with the hooks the better, plus the more extroverted sounds are far more effective than the subtler arrangements", which if it is "dance music, at least it's smart-ish dance music." Tony Cummings of Cross Rhythms claimed that "with such passionate vocals and Tedder's multi-layered production virtuosity the overall effect is pop rock of the highest standard." Haley Black of Highlight Magazine said that "Native is no exception and the band keeps producing catchy tunes that appeal to a wide range of listeners", however Black cautioned that "Tedder's vocals are somewhat suffocated and the instruments that are supposed to be dominant are diluted by synthesizers. If many of the songs were slightly more stripped down, this record would have exceeded all expectations." John Pareles of The New York Times gave a positive review of the album, when he praised that "The craftsmanship is painstaking and impressive: layer upon layer of glossy keyboards, reverberant guitars and choirlike backing vocals. But these crystal-palace productions are proud showcases for unctuous, sometimes oddly morbid lyrics." Victoria Segal of Q felt otherwise writing that "Ryan Tedder should have so strikingly failed to include one memorable tune on his own band's album," which is because she noted he has done them for the likes of Adele and Beyoncé. Also, Segal noted how the band would "go through all the emotions in a blaze of overproduced glory, but it's like being hit by a wrecking ball of polysterene[sic], a big swing with very little impact." Commercial performance The album debuted at number four on the Billboard 200, making it OneRepublic's first top 10 album. In its first week, Native sold 60,000 units, which is the band's best sales frame since 2007, when their debut album, Dreaming Out Loud, sold 75,000 in its first week. Native was certified Gold by the RIAA on January 22, 2014, and Platinum a year later on January 23, 2015, reaching a million copies in sales in March 2015. In the United States, it has sold 1.1 million copies as of September 2016. In the United Kingdom, the album debuted at number 35 and fell out of the top 75 the following week, but re-entered the chart at number 35 in September 2013 after the success of "Counting Stars". The album has since peaked at number nine. In July 2016, Native was certified gold for sales of 300,000 units in the UK. Worldwide, the album has been sold 5 million copies since 2017. Track listing 2014 reissue Notes signifies a co-producer signifies an additional producer signifies a remixer Personnel OneRepublic Ryan Tedder – lead vocals, rhythm guitar, acoustic guitar, piano, keyboard, tambourine, djembe Zach Filkins – lead guitar, viola, acoustic guitar, backing vocals Drew Brown – rhythm guitar, acoustic guitar, keyboard, glockenspiel, tambourine, backing vocals Brent Kutzle – bass guitar, cello, acoustic guitar, keyboard, backing vocals Eddie Fisher – drums, percussion Additional musicians HarpEri – harp David McGlohon – backing vocals Bobbie Gordon – backing vocals Billy Kraven – backing vocals Trever Hoehne – backing vocals The Beauregards – backing vocals Benjamin Levin – backing vocals Chris Sclafani – backing vocals Danielle Edinburgh Wilson – backing vocals Jermon Wilson – backing vocals Margaret-Anne Davis – backing vocals Scott Yarmovsky – backing vocals Toni Skidmore – backing vocals Brian Willett – additional keyboards Tyler Sam Johnson – additional keyboards, production Jeff Bhasker – additional piano Aaron Anderson – pedal steel guitar Anthony King – French horn Cassius – all instruments on "Something's Gotta Give" Charts Weekly charts Year-end charts Decade-end charts Certifications and sales Release history References 2013 albums Albums produced by Jeff Bhasker Albums produced by Ryan Tedder Albums produced by Emile Haynie Albums recorded at RAK Studios Albums recorded at The Warehouse Studio Interscope Records albums Interscope Geffen A&M Records albums OneRepublic OneRepublic albums
1370467	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%9E%D0%A2%20%E2%84%96%20453%20%28%D0%9A%D0%B8%D0%A3%D0%A0%29	ДОТ № 453 (КиУР)	ДОТ № 453 (КиУР) АСП № 453 — довготривала оборонна точка (ДОТ) та артилерійський спостережний пункт (АСП), що входив до складу першої лінії оборони київського укріпленого району. Пам'ятка історії місцевого значення. Історія АСП було побудовано у 1929—1935 роках на західній ділянці оборони Києва на північний схід від моста через річку Ірпінь, безпосередньо на передньому краї укріпрайону. Організаційно він входив до складу 2-го батальйонного району оборони (БРО) КиУРа, що прикривав район села Романівка. У споруді існувало спеціальне протихімічне приміщення, і тому АСП належить до фортифікаційних споруд типу «Б». Його клас стійкості «М1», тобто він міг витримати 1 пряме влучення 203-мм гаубиці. З початком Німецько-радянської війни гарнізон самої оборонної точки складався з бійців 193-го окремого кулеметного батальйону КиУР. До 24-25 серпня 1941 року споруда знаходилася у тилу радянських військ, фронт пролягав західніше. Під час другого штурму КиУР, що розпочався 16 вересня 1941 року, АСП № 453 не мав бойового контакту із супротивником. Вдень 18 вересня війська 37-ї армії Південно-Західного фронту розпочинають за наказом відхід з КиУР та міста Київ. Гарнізони ДОТ КиУР належали до останніх, хто відходив на лівий берег Дніпра, серед них був і гарнізон ДОТ № 453. Під час відступу власний гарнізон не підірвав споруду. Але не виключено, що внутрішнє обладнання було тоді виведене з ладу. Удень 19 вересня передові загони 71-ї піхотної дивізії німців зайняли територію 2-го БРО без бою, затримуючи лише дезертирів-червоноармійців та перебіжчиків. Під час зачистки, після 19 вересня 1941 року, німецькі сапери споруду також не знищили. Сьогодення ДОТ повністю зруйнований. ДОТ № 453 має статус пам'ятки історії місцевого значення. Галерея Див. також ДОТ № 204 (КиУР) ДОТ № 429 (КиУР) ДОТ № 504 (КиУР) Список ДОТів КиУРа Битва за Київ (1941) Баришівський котел Примітки ДОТи КиУРа Пам'ятки історії України місцевого значення в Києві
8246327	https://en.wikipedia.org/wiki/Sam%20Vokes	Sam Vokes	Sam Vokes Samuel Michael Vokes (born 21 October 1989) is a professional footballer who plays as a striker for club Wycombe Wanderers, and formerly for the Wales national team. Vokes began his professional career at AFC Bournemouth in League One, making his debut in 2006. His form there earned a move to Championship side Wolverhampton Wanderers, where he helped them win promotion to the Premier League in his first season. In four seasons at Wolves, he played only 59 games, spending time on loan at six other clubs. In 2012, he transferred to Burnley, where he made 258 appearances and scored 62 goals, twice earning promotion to the Premier League. He signed for Stoke City in January 2019. He has become an established member of the Wales national team, who he has also represented at under-21 level. Born and raised in England, Vokes is eligible to represent Wales through a grandfather born there. He has earned over 60 caps since his debut in 2008, and was part of their team that reached the semi-finals of UEFA Euro 2016. Early life Vokes was born in Southampton and raised in Lymington, and attended Priestlands School in Pennington. Vokes began playing in the Southampton Academy but was released when he was ten-years-old. Vokes took a BTEC at Brockenhurst College and was taken on by Bournemouth's Academy. Club career AFC Bournemouth Vokes stepped up into AFC Bournemouth's first team on 5 December 2006 in a 2–0 victory over Nottingham Forest. His first senior goal came in a 1–1 draw at Gillingham on 16 December. The club gave him a three-and-a-half-year professional contract during the following month. He made 14 appearances and scored four goals in his debut season as the Cherries finished in 18th spot. Vokes remained at Bournemouth during the 2007–08 season, despite being linked to several other clubs, including Newcastle United, Aston Villa, Everton and Celtic. He also turned down Crewe Alexandra in January 2008 who had made a £200,000 bid. Vokes was a bright spark in an otherwise tumultuous season for the Cherries as they were embroiled in a club ownership saga. His 12-goal tally could not prevent Bournemouth from being relegated to League Two. Wolverhampton Wanderers He eventually signed a four-year contract with Championship side Wolverhampton Wanderers on 23 May 2008. Vokes marked his debut for the club by coming off the bench to equalise in a 2–2 draw away to Plymouth Argyle on the opening day of the 2008–09 season. With the goal-scoring form of Chris Iwelumo and Sylvan Ebanks-Blake firing the club to the top of the table – that they led for almost the entire season – Vokes was mostly only employed as a substitute. Nonetheless he contributed to eight goals to help the team win promotion to the Premier League as champions. To gain playing time, Vokes moved to League One side Leeds United in October 2009 on loan until the New Year, making his Leeds debut in a 2–1 victory over Norwich City on 19 October. He scored once for the club against Bristol Rovers but competition between Leeds strikers meant Vokes returned to Wolves when the deal ended. Vokes went out on loan once more in August 2010 when he moved to Championship side Bristol City. He endured a miserable stay, tearing his hamstring within minutes of making his debut in a match against Millwall and re-aggravating the injury in a reserve match in December. He returned to Wolves when his loan expired in January having played just 13 minutes of first team football. Once again fit, he moved on a month-long loan to another Championship side, Sheffield United, in February 2011 and made his début the same evening in a 1–1 draw with Reading. With their other attacking options regaining fitness, the Blades elected not to extend Vokes' loan period, meaning he was instead signed up by promotion-chasing Norwich City on 23 March on an emergency loan for the rest of the season. However, an injury to Wolves' leading goalscorer Kevin Doyle saw the club recall him after just four appearances for the Canaries, during which he scored once. Back at Molineux, he made two substitute appearances for the team during the run-in as they narrowly avoided relegation on the final day despite losing 3–2 against Blackburn Rovers. During the 2011–12 season, he made four Premier League appearances for Wolves, but did not start a league match. In November 2011 he once more went out on loan to a Championship side, this time joining Burnley until 15 January. He played nine times for Burnley, scoring twice and impressed manager Eddie Howe. On 30 January 2012, Vokes joined Championship side Brighton & Hove Albion on loan until the end of the season. He scored on his full home debut in a 2–2 draw with Millwall on 14 February 2012. He scored three goals in total during his 14 appearances for the Seagulls. Burnley On 31 July 2012, Vokes joined Championship side Burnley permanently signing a three-year contract for an undisclosed fee, believed to be £350,000. On 2 December, Vokes scored an equalising goal for Burnley in the 89th minute against fierce rivals Blackburn Rovers a match which ended 1–1. Despite this goal, Vokes struggled to establish himself in the first eleven and was used predominantly as a substitute. This was mainly down to the form of top scorer Charlie Austin, with manager Sean Dyche often opting to partner Austin with fellow strikers Martin Paterson or Danny Ings, both being quicker and more mobile than Vokes. On the eve of the 2013–14 Championship season, Burnley agreed a deal with Queens Park Rangers for the transfer of Charlie Austin, who had attracted much attention from Premier League teams throughout the summer. With Austin moving out of the club, this gave Vokes his long-awaited chance in the starting eleven, and he formed a striking partnership with Danny Ings and he finished the season with 21 goals in 44 matches helping the Clarets finished 2nd, gaining promotion to the Premier League. He missed the run in after he ruptured his anterior cruciate ligament which kept him out until December 2014. He marked his return from injury with a goal against Tottenham Hotspur in the FA Cup. Vokes played 15 league matches in 2014–15 as Burnley suffered relegation back to the Championship. On 8 August 2015, on the opening day of the 2015–16 Championship season, Vokes scored his first league goal since returning from a knee injury for Burnley against former club Leeds United in a 1–1 draw. Vokes signed a new three-and-a-half-year contract with Burnley in January 2016. He scored 16 goals in 46 appearances as Burnley returned to the Premier League as Championship title winners. Vokes scored his first Premier League goal on 20 August 2016 at Turf Moor in a 2–0 win against Liverpool. Vokes scored 12 goals in 36 games in 2016–17 helping the team avoid relegation, finishing in 16th. Vokes scored twice in a 3–2 win away at champions Chelsea on the opening day of the 2017–18 season. He made 32 appearances as Burnley had a successful campaign finishing in 7th, qualifying for the UEFA Europa League. In the 2018–19 season, Vokes scored the club's first European goal in over half a century from close range for an equaliser away to Aberdeen. Burnley went out to Greek side Olympiacos in the play-off round. In October 2018 Vokes signed new contract at Turf Moor keeping him contract until 2021. However, in January 2019 manager Sean Dyche said he would allow Vokes to leave in the club in the January transfer window. Stoke City Vokes joined Stoke City on 31 January 2019 on a three-and-a-half-year contract for an undisclosed fee. He made his debut two days later against Hull City, and missed a penalty in a 2–0 defeat. Vokes scored his first goal for Stoke on 23 February in a 1–1 draw with Aston Villa. Vokes ended the 2018–19 season with three goals from 12 appearances. Stoke made a poor start to the 2019–20 season failing to win any of the first ten matches under Nathan Jones. Vokes scored in all three rounds of the EFL Cup in August and September but didn't score in the league until December. He scored a dramatic 97th-minute winner against Sheffield Wednesday on boxing day which lifted the team off the bottom of the table. The season extended into June due to the COVID-19 pandemic and Vokes played in all the remaining matches and scored against relegation rivals Barnsley on 4 July 2020. He ended the campaign with eight goals from 40 appearances as Stoke avoided relegation and finished in 15th position. In the 2020–21 season, Vokes was used mainly as a substitute by Michael O'Neill, starting only five of his 30 league appearances as Stoke finished in mid-table. His only goal during the campaign came in a 1–0 EFL Cup win away at Aston Villa on 1 October 2020. Wycombe Wanderers Vokes joined Wycombe Wanderers on 28 July 2021 for an undisclosed fee. On 16 May 2022, ahead of the play-off final, Vokes signed a new one-year contract with the club. On 24 April 2023 he said he had signed a new contract. International career Born and brought up in England, Vokes is eligible to represent Wales through a grandfather born in Colwyn Bay. He did not know he was eligible for Wales until manager Brian Flynn called him up to the Welsh under-21 team, and he made his debut against Northern Ireland on 6 February 2007. The seventeen-year-old made an instant impression by scoring after 36 seconds, a team record, in a 4–0 victory. He remained in the team and featured in their European U-21 Championship qualifying campaign. He was soon called up to the senior squad and made his debut in a 1–0 friendly win over Iceland on 28 May 2008, coming on as a substitute for Freddy Eastwood early into the second half. Vokes scored his first senior international goal when he netted the winner in a 1–0 win over Azerbaijan in their opening 2010 World Cup qualifier on 6 September 2008, striking seven minutes before the end at the Millennium Stadium. In May 2016, Vokes was listed for the 29-man squad for a pre-Euro 2016 training camp, and was retained for the tournament final squad. On 1 July, he came on as a substitute and scored for Wales in a 3–1 win over Belgium at the finals, sealing the victory to take Wales to their first ever semi-final appearance at a major tournament. At the 2018 China Cup, where Wales finished as runners-up, Vokes scored twice in a 6–0 win over the hosts in the semi-finals on 22 March. Career statistics Club International As of match played 11 October 2018. Wales score listed first, score column indicates score after each Vokes goal. Honours Wolverhampton Wanderers Football League Championship: 2008–09 Burnley Football League Championship: 2015–16; runner-up: 2013–14 Wycombe Wanderers EFL Trophy runner-up: 2023–24 References External links 1989 births Living people Footballers from Southampton People from Lymington English men's footballers Welsh men's footballers Wales men's under-21 international footballers Wales men's international footballers Men's association football forwards AFC Bournemouth players Wolverhampton Wanderers F.C. players Leeds United F.C. players Bristol City F.C. players Sheffield United F.C. players Norwich City F.C. players Burnley F.C. players Brighton & Hove Albion F.C. players Stoke City F.C. players Wycombe Wanderers F.C. players English Football League players Premier League players UEFA Euro 2016 players English people of Welsh descent
2588847	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B6%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%81%D1%8F	Божевільне волосся	Божевільне волосся — книжка-картинка Ніла Геймана та Дейва Маккіна.. 2009 року книга вийшла одночасно в США (в-цтво «ГарперКоллінс») та Великій Британії (в-цтво «Блумбері»). Створена на основі Гейманового вірша про трирічну дівчинку, яка зустріла екстравагантного одинадцятирічного хлопця з божевільною зачіскою, де розташувалися цілі джунглі. Намагаючись розчесати хлопцеве волосся, дівчина виявляє, що там зовсім непогане місце, де можна поселитися. Окрім оригінальної англійської версії, станом на 2017 рік існують переклади книжки італійською, іспанською, португальською, французькою, шведською та російською. 2010 року книжка-картинка стала номінантом на премію . Примітки Посилання Neil Gaiman reading his short poem Crazy Hair, when he was in Israel in the Icon convention in 2006. Твори Ніла Геймана Книги 2009
1879950	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%BE%D0%B1%D1%83%D1%82%D0%BA%D1%83%20%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BD%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%9A%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D1%96	Історія видобутку корисних копалин на Кавказі	Історія видобутку корисних копалин на Кавказі Епоха міді і бронзи З кінця V тис. до н. е. починають формуватися потужні гірничі осередки на Кавказі, причому на їх становлення імовірно вплинули технологічні імпульси, що йшли як збоку балкано-карпатської металургії (через північне Причорномор'я, за посередництвом трипільської та майкопської культур), так і з боку південних сусідів — народів Східної Анатолії, де найдавніша металургія була усталена традицією й первісними знаннями. Цікавим феноменом незвикло багатої металом археологічної культури є майкопська (IV тис. до н. е.), ареалом життєдіяльності якої була Кубань і Північний Кавказ. Розкопки залишених цією скотарською культурою величезних могил дали численні колекції металевих виробів: бронзову зброю і посуд, золоті прикраси, срібні посудини. Припускають, що метал надходив з Південного Кавказу, хоча не виключені розробки руд у ареалі розселення майкопської культури, де є відповідні мідні рудопрояви. Таким чином, завдяки стійким господарчим, торговельним і культурним (технологічним) зв'язкам навколо Чорного моря, у IV тис. до н. е. сформувалася Циркумпонтійська металургійна провінція, яка протягом тривалого часу залишалася найпотужнішою на території усієї Євразії. Домінантою цієї провінції були рудники Кавказу, що пов'язано не тільки з багатими мідними родовищами, але й з новими технологічними успіхами кавказьких гірників — виробництвом арсенових бронз та освоєнням витоплення міді з первинних сірчистих руд. Приблизно на початку II тис. до Р. Х., коли зв'язки між гірничо-металургійними й металообробними центрами навколо Чорного моря перестали бути системними (метал Балкан і Карпат було переорієнтовано на захід і північ, а Кавказу — на південь і схід), утворилася окрема Кавказька металургійна провінція (площею близько 500 тис. км2). Будучи в 7 разів меншою за Європейську металургійну провінцію та в 16 разів — за Євразійську, вона значно (за деякими оцінками — на порядок) перевищувала їх за чисельністю мідних виробів. На жаль більшість чисельних пам'яток гірничої діяльності давніх народів Кавказу, що пов'язані з видобутком руд міді та легувальних металів (арсену, стибію тощо), були назавжди втрачені в процесі розробок копалин у нові часи та в індустріальну епоху. Лише археологічні розкопки давніх поховань, які виявили надзвичайно багаті та якісні набори бронзових знарядь і зброї, а також ритуальних зливків і навіть металобрухту, дають уяву про масштаби промислової діяльності на теренах Кавказької металургійної провінції. Вважають, що центром гірничого промислу кінця V—IV тис. до н. е. був Малий Кавказ з родовищами Кафанського рудного поля, а також Айкадзор, Сасимадан, Каджаран (Куро-Аракська культура). Розроблялися легкоплавкі окиснені мідні мінерали, але їх рудопрояви в молодих горах альпійського віку, до яких належить Кавказ, були суттєво обмежені (домінували первинні сірчисті агрегати). Найбільш давні гірничі виробки (здебільшого штольні) майже не збереглися. Кінцем V тис. до н. е. датують найбільш ранні кавказькі вироби з арсенових бронз. Основні мінерали арсену були досить рано помічені гірниками завдяки яскраво-червоному (реальгар) чи золотистому (аурипігмент) кольорам. Вони доволі широко застосовувалися в ритуальних діях. Припускають, що ці мінерали могли додавати в шихту мідного плавлення з магічними закликами про допомогу духів вогню. Часто заклик «виявлявся почутим»: мідь, отримана таким чином, перевершувала за якістю звичайну. З часом було встановлено зв'язок між часткою лігатури (мінералів арсену) та властивостями мідного сплаву. Так 8 % вмісту арсену (максимальний відсоток за спільної плавки руд) забезпечував бронзі достатню ковкість, а міцність сплаву, за даними сучасних випробувань, сягала середнього рівня сталі. При цьому мідь діставала підвищену стійкість до окиснення, а сплав — поліпшені ливарні якості, зокрема зниження температури плавлення. Недоліком таких бронз були отруйні властивості арсену, які становили загрозу металургам, а в окремих випадках — користувачам виробів (що надавало перевагу більш пізнім олов'яним бронзам). Не зважаючи на значний географічний обшир пошуків олова експедиціями гірників з Кавказу, віднайти його не вдалося. Для заміни олова в мідних сплавах велись випробування інших руд, які могли б забезпечити бронзі високу міцність. Вдалий склад лігатури був створений із суміші арсенових і стибієвих мінералів. Це підтверджують не тільки численні археологічні знахідки, але й античні хроніки. Так, у Псевдо-Аристотеля в книзі «Про дивовижні випадки» зазначено: «Оповідають, що мосиникська мідь відрізняється надзвичайним блиском та білизною; до неї підмішували не олово, але особливий тип тамтешньої землі, яку плавили разом із міддю, тому давні вироби з тих місцевостей пречудові». Література Гайко Г. І., Білецький В. С. Історія гірництва: Підручник. — Київ-Алчевськ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», видавництво «ЛАДО» ДонДТУ, 2013. — 542 с. Історія гірничої справи
60244774	https://en.wikipedia.org/wiki/Ukrainian%20frigate%20Sevastopol	Ukrainian frigate Sevastopol	Ukrainian frigate Sevastopol The Ukrainian frigate Sevastopol was a former Soviet frigate (guard ship) Razitelnyy of the (NATO codename: Krivak II) ship built for the Soviet Navy in the late 1970s. Service history Ukrainian service In summer of 1997 during the division of the Black Sea fleet she was transferred to the Ukrainian Navy, receiving the name of Sevastopol. Fate Sevastopol was decommissioned in 2004 and was sold to Turkey in 2005 as a naval target training. See also Ukrainian frigate Dnipropetrovsk References External links Guard ship Razitelnyy (Сторожевой корабль "Разительный"). Krivak-class frigates of the Ukrainian Navy 1976 ships Ships built at Yantar Shipyard Ships built in the Soviet Union Military history of Sevastopol
1653956	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%BC%D0%B1%D1%83%D1%81%20%28%D0%BC%D0%BE%D0%B4%D1%83%D0%BB%D1%8C%20%D0%9C%D0%9A%D0%A1%29	Колумбус (модуль МКС)	Колумбус (модуль МКС) «Коламбус» (-Колумб) — модуль Міжнародної космічної станції створений за замовленням Європейського космічного агентства консорціумом європейських аерокосмічних фірм. «Коламбус» це перший серйозний внесок Європи в будівництво МКС, являє собою наукову лабораторію, яка дає європейським вченим можливість проводити дослідження в умовах мікрогравітації. Модуль був запущений 7 лютого 2008, на борту шаттла «Атлантіс» в ході польоту STS-122. Пристикований до модуля «Гармонія» 11 лютого в 21:44 UTC. Історія Родоначальником модуля є проєкт європейської космічної станції з такою ж назвою, розроблений в кінці 1980-х років. Станцію планувалося виводити на орбіту ракетою-носієм Аріан-5 і обслуговувати за допомогою МТКК «Гермес». Однак скасування проєкту «Гермес» і скорочення фінансування Європейського космічного агентства привели до призупинення і подальшої скасування проєкту самостійної європейської орбітальної станції. Нове життя проєкт європейської лабораторії отримав в жовтні 1995 р., коли на Раді міністрів країн, учасниць ЄКА, в Тулузі, були визначені масштаби європейської участі в програмі Міжнародної Космічної Станції. Було прийнято рішення про створення орбітального модуля (лабораторії) «Коламбус» — або і установок для досліджень в умовах мікрогравітації для модуля «Коламбус». В 1996 р., ЄКА підписало контракт вартістю 658 млн євро з головним підрядником DASA (зараз частина EADS Astrium) на розробку лабораторії «Коламбус». Будівництво Модуль «Коламбус» в рамках ЄКА був побудований Італією (Італійське космічне агентство), яка раніше вже мала досвід створення герметичних модулів шаттлівської станції-лабораторії Спейслеб, а потім виробляла також для Міжнародної космічної станції модулі американського сегменту «Гармонія», «Спокій», «купол» і запускалися на шаттл герметичні багатоцільові модулі постачання (MPLM) «Леонардо», «Рафаель» і «Донателло». Науково-дослідна діяльність Проєкт «Атомний годинник в космосі» буде проводиться під керівництвом Європейського космічного агентства, яке розташує ультра-стабільні атомні годинники на борту Міжнародної космічної станції. Робота в умовах мікрогравітації на МКС забезпечуватиме стабільний і точний час в різних областях дослідження, в тому числі загальної теорії відносності і теорії струн, для цілей метрології й інтерферометрії з наддовгою базою. Годинник буде розташовуватися внизу праворуч зовні модуля Колумбус, для хорошого доступу до Землі. Планується, що годинник буде працювати на орбіті протягом 18-36 місяців. Технічні характеристики Маса модуля «Колумбус» дорівнює 12 т 112 кг. Довжина 6871 мм. Діаметр 4477 мм. Планована тривалість функціонування «Колумбус» 10 років. Вартість його будівництва перевищила $ 1,9 млрд. Європейський лабораторний модуль забезпечений десятьма стандартними стійками для наукового обладнання і призначений для проведення фізичних, матеріалознавчих, медико-біологічних та інших експериментів. Керувати роботою модуля буде Європейський центр, розташований в 60 км від Мюнхена в місті Оберпфаффенхофен. Джерела Посилання Сторінка лабораторії «Коламбус» на сайті ЄКА NASA Європейське космічне агентство Міжнародні космічні проєкти З'явилися 1998 Міжнародна космічна станція
4798247	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BC%D0%BF%D0%BE%D0%BF%D0%BE%20%28%D0%BC%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%29	Лімпопо (мультфільм)	Лімпопо (мультфільм) «Лімпопо» — радянський мальований мультфільм року за казкою Корнея Чуковського, створений режисерами Леонідом Амальріком та Володимиром Полковниковим. Об'єднані подібними творчими прагненнями, режисери знайшли свій стиль. Кольоровий варіант не зберігся. Сюжет За казкою Корнея Чуковського. Творці мультфільму Режисери: Леонід Амальрік, Володимир Полковников Сценарист — Корній Чуковський Композитор — Микита Богословський Асистент — Надія Привалова Технічний асистент — Є. А. Амальрік Оператор — До. Крилова Звукооператор — С. Ренський Художники-мультиплікатори: Борис Дежкін, Валентин Лалаянц, Фаїна Єпіфанова, Микола Федоров, Борис Тітов, Лев Попов, Лідія Резцова, І. Коваленко, Костянтин Малишев Ролі озвучували Юлія Юльська — Мавпянка Ірина Мазінг Леонід Пирогов — Барбос; Бегемот; Кіт Андрій Тутишкін — Айболіт Володимир Лепко — Орел І. Кремльова н. Чкауселі Історія створення Саме в 1939-41 роки на новій студії «Союзмультфільм» стали з'являтися стрічки, що згодом увійшли до «золотого фонду» вітчизняного кіно — «Лімпопо» та «Бармалей» Леоніда Амальрика та Володимира Полковникова та ін. Їх появою відзначено початок радянської школи боку звернено фільм. Зразком для мультиплікаторів і доказом можливості зображення в мультиплікації позитивного людського образу став доктор Айболіт з картини Л. А. Амальрика і В. І. Полковникова «Лімпопо» (1939). Критика Казка моя «Лімпопо» тому й вдалася художникам Амальріку і Полковникову, що вони зовсім відмовилися від непотрібної карикатурності, від трюкацтва, від черствої і бездушної американської балаганщини, а взяли курс на задушевність і поетичність, на тихий і ніжний лір. У цьому й має полягати істинно радянський стиль дитячого мультфільму. Усіх героїв, що зображаються у цьому фільмі, любиш. Лікар Айболіт смішний, дивакуватий, але він насамперед зворушливий. Він типовий радянський лікар — самовідданий, гуманний, готовий віддати життя своїх пацієнтів. А як поетичне море, зображене цими художниками, як поетична та російська завірюха, яка заважає лікареві дістатися вчасно до його пацієнтів. . «Лімпопо» здається мені одним із найкращих «мульті», які я коли-небудь бачив. Перевидання на відео У 2006 році випускався у збірці мультфільмів «Мойдодир і компанія», дистриб'ютор — СОЮЗ Відео, формат зображення — Standart 4:3 (1,33:1), звукова доріжка — російська, Dolby Digital Stereo. Література «Доктор Айболіт», авт. Корній Іванович Чуковський, вид. ВО «Дитяча література», 1994 — Всього сторінок: 118. Примітки Посилання Екранізації творів Корнія Чуковського Мультфільми студії «Союзмультфільм» Мультфільми СРСР 1939
1003277	https://uk.wikipedia.org/wiki/24948%20%D0%91%D0%B0%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%B5	24948 Баботе	24948 Баботе (24948 Babote) — астероїд головного поясу. Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,301. Примітки Див. також Список астероїдів (24901-25000) Посилання Астрономічні об'єкти, відкриті 1997 Головний пояс астероїдів
259667	https://en.wikipedia.org/wiki/Cato%2C%20New%20York	Cato, New York	Cato, New York Cato is a town in Cayuga County, New York, United States. According to the 2020 census, the town had a population of 2,443. The town is named after Cato the Elder, a Roman statesman. The name was assigned by the surveyors of the Military Tract, and is one of many towns and villages bearing a classical name. The town of Cato contains part of a village also named Cato, as well as the entire village of Meridian. Cato is northwest of Syracuse. History The town was in the Central New York Military Tract, reserved for veterans of the American Revolution. Settlers trickled in during the early 19th century. After the War of 1812, the population increased more quickly. The town was formed in 1802 from part of the town of Aurelius. Cato was subsequently reduced in size when new towns were formed: Sterling in 1812, and in 1821 Conquest, Ira, and Victory. Part of the town of Ira was returned to Cato in 1824. Notable people Howard Frank Mosher, novelist Regan Smith, NASCAR driver Josh Warner, pro football player (Chicago Bears) Geography According to the United States Census Bureau, the town has a total area of , of which is land and , or 7.03%, is water. The town of Cato is on the eastern side of Cayuga County, so that the eastern town line is the border of Onondaga County. The southern town boundary is defined by the Seneca River/Erie Canal. Cato village is located along the northern border of the town; half of it extends into the town of Ira to the north. The village of Meridian is to the east of Cato village and is entirely within the town of Cato. New York State Route 34, a north-south highway, intersects New York State Route 370, an east-west highway, in Cato village. The southern terminus of New York State Route 176 is at NY-370, east of Meridian. Demographics As of the census of 2000, there were 2,744 people, 994 households, and 747 families residing in the town. The population density was . There were 1,293 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 97.74% White, 0.36% Black or African American, 0.40% Native American, 0.29% Asian, 0.04% Pacific Islander, 0.07% from other races, and 1.09% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.36% of the population. There were 994 households, out of which 36.4% had children under the age of 18 living with them, 62.0% were married couples living together, 7.6% had a female householder with no husband present, and 24.8% were non-families. 19.6% of all households were made up of individuals, and 9.9% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.76 and the average family size was 3.16. In the town, the population was spread out, with 29.0% under the age of 18, 6.6% from 18 to 24, 29.2% from 25 to 44, 24.5% from 45 to 64, and 10.6% who were 65 years of age or older. The median age was 37 years. For every 100 females, there were 100.7 males. For every 100 females age 18 and over, there were 98.2 males. The median income for a household in the town was $43,281, and the median income for a family was $49,028. Males had a median income of $35,150 versus $24,572 for females. The per capita income for the town was $19,941. About 6.0% of families and 8.3% of the population were below the poverty line, including 9.5% of those under age 18 and 11.7% of those age 65 or over. Communities and locations in the town of Cato Cato – The village of Cato straddles the northern town line at the junction of NY-34 and NY-370. The northern part of the village of Cato is in the town of Ira. Cross Lake – A large lake on the eastern town line. Meridian – The village of Meridian is at the northern town boundary on NY-370. Otter Lake – A lake south of Meridian. Parker Pond – A small lake at the southeastern corner of Cato village. Whitford's Airport – A general aviation airport near the southern town line. It is also called "Weedsport Airport." References External links Early history of Cato, NY Towns in Cayuga County, New York Towns in New York (state)
3819857	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B9%20%D0%B3%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D1%83%D1%81%20%2855-%D1%82%D0%B0%20%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8F%20%D0%B2%D1%80%D1%83%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29	Золотий глобус (55-та церемонія вручення)	Золотий глобус (55-та церемонія вручення) Список лауреатів і номінантів Кіно Телебачення Телесеріали з найбільшою кількістю нагород та номінацій Примітки 1998 у США Церемонії вручення премії «Золотий глобус»
4085925	https://uk.wikipedia.org/wiki/Bothriocyrtum%20californicum	Bothriocyrtum californicum	Bothriocyrtum californicum — вид мігаломорфних павуків родини Halonoproctidae. Поширення Ендемік США. Поширений лише у штаті Каліфорнія. Опис Самці завдовжки 2,15 см. Спосіб життя Bothriocyrtum californicum живе в норі, вистеленій шовком. Нора має вигляд вертикальної порожнистої трубки шириною 2 см, глибиною 20 см. На вході в нору знаходиться D-подібна відкидна кришка, яка дуже щільно прилягає до отвору. Вхід більшу частину часу закритий. Самиця ніколи не відходить далеко від своєї нори. Самці восени блукають в пошуках самок. Після спарювання самиця відкладає партію з декількох сотень яєць, а після вилуплення павуків вона доглядає за ними і годує протягом першої зими. Потім вони розходяться і роблять власні нори. Примітки Посилання Moggridge, 1874 : Supplement to Harvesting ants and trap-door spiders. London, (texte intégral ). Halonoproctidae Тварини, описані 1874 Ендемічна фауна Каліфорнії

Subsets and Splits

No community queries yet

The top public SQL queries from the community will appear here once available.