id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
296636
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Power%20outage
|
Power outage
|
Power outage
A power outage (also called a powercut, a power out, a power failure, a power blackout, a power loss, or a blackout) is the loss of the electrical power network supply to an end user.
There are many causes of power failures in an electricity network. Examples of these causes include faults at power stations, damage to electric transmission lines, substations or other parts of the distribution system, a short circuit, cascading failure, fuse or circuit breaker operation.
Power failures are particularly critical at sites where the environment and public safety are at risk. Institutions such as hospitals, sewage treatment plants, and mines will usually have backup power sources such as standby generators, which will automatically start up when electrical power is lost. Other critical systems, such as telecommunication, are also required to have emergency power. The battery room of a telephone exchange usually has arrays of lead–acid batteries for backup and also a socket for connecting a generator during extended periods of outage.
During a power outage, there is a disruption in the supply of electricity, resulting in a loss of power to homes, businesses, and other facilities. Power outages can occur for various reasons, including severe weather conditions (such as storms, hurricanes, or snowstorms), equipment failure, grid overload, or planned maintenance.
Types
Power outages are categorized into three different phenomena, relating to the duration and effect of the outage:
A transient fault is a loss of power typically caused by a fault on a power line, e.g. a short circuit or flashover. Power is automatically restored once the fault is cleared.
A brownout is a drop in voltage in an electrical power supply. The term brownout comes from the dimming experienced by incandescent lighting when the voltage sags. Brownouts can cause poor performance of equipment or even incorrect operation.
Outages may last from a few minutes to a few weeks depending on the nature of the blackout and the configuration of the electrical network.
A blackout is the total loss of power to a wider area and of long duration. It is the most severe form of power outage that can occur. Blackouts which result from or result in power stations tripping are particularly difficult to recover from quickly.
Rolling blackouts occur when demand for electricity exceeds supply, and allow some customers to receive power at the required voltage at the expense of other customers who get no power at all. They are a common occurrence in developing countries, and may be scheduled in advance or occur without warning. They have also occurred in developed countries, for example in the California electricity crisis of 2000–2001, when government deregulation destabilized the wholesale electricity market. Blackouts are also used as a public safety measure, such as to prevent a gas leak from catching fire (for example, power was cut to several towns in response to the Merrimack Valley gas explosions), or to prevent wildfires around poorly maintained transmission lines (such as during the 2019 California power shutoffs).
Protecting the power system from outages
In power supply networks, the power generation and the electrical load (demand) must be very close to equal every second to avoid overloading of network components, which can severely damage them. Protective relays and fuses are used to automatically detect overloads and to disconnect circuits at risk of damage.
Under certain conditions, a network component shutting down can cause current fluctuations in neighboring segments of the network leading to a cascading failure of a larger section of the network. This may range from a building, to a block, to an entire city, to an entire electrical grid.
Modern power systems are designed to be resistant to this sort of cascading failure, but it may be unavoidable (see below). Moreover, since there is no short-term economic benefit to preventing rare large-scale failures, researchers have expressed concern that there is a tendency to erode the resilience of the network over time, which is only corrected after a major failure occurs. In a 2003 publication, Carreras and co-authors claimed that reducing the likelihood of small outages only increases the likelihood of larger ones. In that case, the short-term economic benefit of keeping the individual customer happy increases the likelihood of large-scale blackouts.
The Senate Committee on Energy and Natural Resources held a hearing in October 2018 to examine "black start", the process of restoring electricity after a system-wide power loss. The hearing's purpose was for Congress to learn about what the backup plans are in the electric utility industry in the case that the electric grid is damaged. Threats to the electrical grid include cyberattacks, solar storms, and severe weather, among others. For example, the "Northeast Blackout of 2003" was caused when overgrown trees touched high-voltage power lines. Around 55 million people in the U.S. and Canada lost power, and restoring it cost around $6 billion.
Protecting computer systems from power outages
Computer systems and other electronic devices containing logic circuitry are susceptible to data loss or hardware damage that can be caused by the sudden loss of power. These can include data networking equipment, video projectors, alarm systems as well as computers. To protect computer systems against this, the use of an uninterruptible power supply or 'UPS' can provide a constant flow of electricity if a primary power supply becomes unavailable for a short period of time. To protect against surges (events where voltages increase for a few seconds), which can damage hardware when power is restored, a special device called a surge protector that absorbs the excess voltage can be used.
Restoring power after a wide-area outage
Restoring power after a wide-area outage can be difficult, as power stations need to be brought back online. Normally, this is done with the help of power from the rest of the grid. In the total absence of grid power, a so-called black start needs to be performed to bootstrap the power grid into operation. The means of doing so will depend greatly on local circumstances and operational policies, but typically transmission utilities will establish localized 'power islands' which are then progressively coupled together. To maintain supply frequencies within tolerable limits during this process, demand must be reconnected at the same pace that generation is restored, requiring close coordination between power stations, transmission and distribution organizations.
Blackout inevitability and electric sustainability
Self-organized criticality
It has been argued on the basis of historical data and computer modeling that power grids are self-organized critical systems. These systems exhibit unavoidable disturbances of all sizes, up to the size of the entire system. This phenomenon has been attributed to steadily increasing demand/load, the economics of running a power company, and the limits of modern engineering.
While blackout frequency has been shown to be reduced by operating it further from its critical point, it generally is not economically feasible, causing providers to increase the average load over time or upgrade less often resulting in the grid moving itself closer to its critical point. Conversely, a system past the critical point will experience too many blackouts leading to system-wide upgrades moving it back below the critical point. The term critical point of the system is used here in the sense of statistical physics and nonlinear dynamics, representing the point where a system undergoes a phase transition; in this case the transition from a steady reliable grid with few cascading failures to a very sporadic unreliable grid with common cascading failures. Near the critical point the relationship between blackout frequency and size follows a power-law distribution.
Cascading failure becomes much more common close to this critical point. The power-law relationship is seen in both historical data and model systems. The practice of operating these systems much closer to their maximum capacity leads to magnified effects of random, unavoidable disturbances due to aging, weather, human interaction etc. While near the critical point, these failures have a greater effect on the surrounding components due to individual components carrying a larger load. This results in the larger load from the failing component having to be redistributed in larger quantities across the system, making it more likely for additional components not directly affected by the disturbance to fail, igniting costly and dangerous cascading failures. These initial disturbances causing blackouts are all the more unexpected and unavoidable due to actions of the power suppliers to prevent obvious disturbances (cutting back trees, separating lines in windy areas, replacing aging components etc.). The complexity of most power grids often makes the initial cause of a blackout extremely hard to identify.
Leaders are dismissive of system theories that conclude that blackouts are inevitable, but do agree that the basic operation of the grid must be changed. The Electric Power Research Institute champions the use of smart grid features such as power control devices employing advanced sensors to coordinate the grid. Others advocate greater use of electronically controlled high-voltage direct current (HVDC) firebreaks to prevent disturbances from cascading across AC lines in a wide area grid.
OPA model
In 2002, researchers at Oak Ridge National Laboratory (ORNL), Power System Engineering Research Center of the University of Wisconsin (PSerc), and the University of Alaska Fairbanks proposed a mathematical model for the behavior of electrical distribution systems. This model has become known as the OPA model, a reference to the names of the authors' institutions. OPA is a cascading failure model. Other cascading failure models include Manchester, Hidden failure, CASCADE, and Branching. The OPA model was quantitatively compared with a complex networks model of a cascading failure – Crucitti–Latora–Marchiori (CLM) model, showing that both models exhibit similar phase transitions in the average network damage (load shed/demand in OPA, path damage in CLM), with respect to transmission capacity.
Mitigation of power outage frequency
The effects of trying to mitigate cascading failures near the critical point in an economically feasible fashion are often shown to not be beneficial and often even detrimental. Four mitigation methods have been tested using the OPA blackout model:
Increase critical number of failures causing cascading blackouts – Shown to decrease the frequency of smaller blackouts but increase that of larger blackouts.
Increase individual power line max load – Shown to increase the frequency of smaller blackouts and decrease that of larger blackouts.
Combination of increasing critical number and max load of lines – Shown to have no significant effect on either size of blackout. The resulting minor reduction in the frequency of blackouts is projected to not be worth the cost of the implementation.
Increase the excess power available to the grid – Shown to decrease the frequency of smaller blackouts but increase that of larger blackouts.
In addition to the finding of each mitigation strategy having a cost-benefit relationship with regards to frequency of small and large blackouts, the total number of blackout events was not significantly reduced by any of the above-mentioned mitigation measures.
A complex network-based model to control large cascading failures (blackouts) using local information only was proposed by A. E. Motter.
In 2015, one of the solutions proposed to reduce the impact of power outage was introduced by M. S. Saleh.
Key performance indicators
Utilities are measured on three specific performance measures:
System Average Interruption Duration Index, measured in minutes
Customer Average Interruption Duration Index, measured in minutes
Customer Average Interruption Frequency Index
See also
Energy crisis
Brittle Power
Coronal mass ejection
Critical infrastructure protection
Cyberattack
Dumsor
Electromagnetic pulse (EMP)
Energy conservation
Internet outage
List of energy storage projects
Outage management system
Proactive cyber defence
Renewable energy
Rolling blackout
Self-organized criticality control
Smart grid
Uninterruptible power supply
Major power outages
List of major power outages
2019 Venezuelan blackouts
2019 Java blackout
2012 India blackouts
2003 Italy blackout
2011 Southwest blackout
2019 California power shutoffs
February 13–17, 2021 North American winter storm
New York City blackout of 1977
Northeast blackout of 1965
Northeast blackout of 2003
References
External links
"Blackout", TED talk by Marc Elsberg
"3 Major Problems in Restoring Power After a Black Out", Space Weather
Blackouts at How Stuff Works
Design Discussion Primer – Power Outages and Emergencies
Electric power quality
|
2784898
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Хростово
|
Хростово
Хростово — село в гміні Трошин Остроленцького повіту Мазовецького воєводства
Хростово — село в гміні Єдвабне Ломжинського повіту Підляського воєводства
|
31569647
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cosmonauts%20Sea
|
Cosmonauts Sea
|
Cosmonauts Sea
The Cosmonauts Sea (More Kosmonavtov; sometimes misspelled Cosmonaut Sea) was a proposed sea name as part of the Southern Ocean, off the Prince Olav Coast and Enderby Land, Antarctica, between about 30°E and 50°E. It would have an area of . It would be bordered by two other proposals from a 2002 International Hydrographic Organization (IHO) draft, a Cooperation Sea to the east and a Riiser-Larsen Sea to the west.
The Cosmonauts Sea, which was named in 1962 by the Soviet Antarctic Expedition in honor of the world's first cosmonauts and the beginning of the crewed space exploration era, The name first appeared as a Russian proposal to the IHO in the IHO 2002 draft. This draft was never approved by the IHO (or any other organization), and the 1953 IHO document remains currently in force. Leading geographic authorities and atlases do not use the name, including the 2014 10th edition of the World Atlas from the United States' National Geographic Society and the 2014 12th edition of the British Times Atlas of the World, though state-issued maps created by the Soviet Union and the Russian Federation do.
The water here is close to freezing throughout the year and is mostly covered by ice. Between 1973 and 1986, several polynyas have occurred in these waters, with the totally enclosed Cosmonaut polynya attaining its maximum size on July 25, 1980, with an open water area of as much as 137,700 km2. This polynya lasted for several weeks before disappearing on August 16, 1980.
References
Seas of the Southern Ocean
Antarctic region
|
3088915
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B6%D0%BE%20%D0%90%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D1%96%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%BE%D0%BD%29
|
Джорджо Аскареллі (стадіон)
|
Джорджо Аскареллі (стадіон)
Стадіон «Джорджо Аскареллі», також знаний як «Партенопео» — футбольний стадіон у місті Неаполь (Італія), побудований в 1930 році і зруйнований в 1942 році. Був однією з арен чемпіонату світу з футболу 1934 року. Протягом усього часу свого існування виступав у статусі домашнього стадіону для клубу «Наполі».
Історія
Стадіон спроєктував архітектор Амедео Д'Альбора на гроші першого президента футбольного клубу «Наполі», великого промисловця, який займався текстилем — Джорджо Аскареллі. Розташовувалась арена недалеко від Центрального залізничного вокзалу міста. Трибуни були зведені з дерева, при відкритті стадіон був названий «Везувій», і був розрахований трохи більше ніж на 10 000 глядачів. Стадіон став першою спортивною спорудою збудованою в місті за останні 80 років.
Перший матч на арені було проведено 16 лютого 1930 року, в рамках чемпіонату Італії «Наполі» зіграв з «Трієстіною» (4:1). Офіційне ж відкриття стадіону відбулося 23 лютого матчем неаполітанців з «Ювентусом», який завершився з рахунком 2:2. Через два тижні після відкриття стадіону помер Джорджо Аскареллі, і в пам'ять про нього стадіону було присвоєно його ім'я. Стадіон був першою ареною в країні, яки й став власністю футбольного клубу.
У 1934 році в рамках підготовки Італії до проведення чемпіонату світу з футболу, стадіон Джорджо Аскареллі серйозно реконструювали, дерев'яні трибуни замінили на бетонні, місткість стадіону було збільшено, за різними джерелами, до 30 000 — 40 000 глядацьких місць. Разом з реконструкцією стадіон перейменували на «Партенопео». Відкриття оновленої арени відбулося за кілька днів до старту чемпіонату світу, в рамках якого на стадіоні відбулися 2 матчі: матч першого раунду між збірними Угорщини та Алжиру (4:2), і матч за третє місце між збірними Німеччини і Австрії (3:2).
Після закінчення турніру стадіон проіснував ще 8 років, і був зруйнований в 1942 році в результаті бомбардувань авіації союзників. В пам'ять про стадіон прилеглий до місця його розташування район Неаполя серед місцевих жителів має назву «Rione Ascarelli».
У 2011 році влада Неаполя встановила на місці стадіону мармурову дошку присвячену Джорджо Аскареллі, на час заходу на місці зруйнованого стадіону були зведені трибуни на 400 глядачів, однак питання відновлення стадіону залишається відкритим через відсутність фінансів у муніципалітету Неаполя.
Галерея
Примітки
Посилання
Gli inglesi fecero scoprire il football
Зображення стадіону після бомбардувань 1942
Відео реконструкції стадіону напередодні чемпіонату світу 1934 року
Колишні футбольні стадіони
Стадіони Італії
Архітектура Неаполя
|
2084758
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BC%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9C%D1%96%D1%8F%D0%BA%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Смородиновка (Міякинський район)
|
Смородиновка (Міякинський район)
Смородиновка — присілок у складі Міякинського району Башкортостану, Росія. Входить до складу Великокаркалинської сільської ради.
Населення — 45 осіб (2010; 45 в 2002).
Національний склад:
чуваші — 96%
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Міякинського району
Присілки Башкортостану
|
17045853
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Poiana%20Stampei
|
Poiana Stampei
|
Poiana Stampei is a commune located in Suceava County, in the historical region of Bukovina, northeastern Romania. It is composed of seven villages, namely: Căsoi, Dornișoara, Pilugani, Poiana Stampei, Prăleni, Tătaru, and Teșna. Crossed by European route E58, it is located on the old border between Moldavia and Transylvania, on the southern ridges of the historical region of Bukovina. Poiana Stampei was first mentioned in documents in 1593, during the reign of Moldavian Prince Aaron the Tyrant.
In the past, the commune was inhabited by a small German minority, more specifically by Bukovina Germans. At the 1930 Romanian census, the Bukovina German minority of Poiana Stampei accounted for 4.15% of the total population of the commune.
In addition, Poiana Stampei is part of the Via Transilvanica long-distance trail.
Gallery
References
Communes in Suceava County
Localities in Southern Bukovina
|
809861
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%27%D1%94%D0%B4%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B0
|
Об'єднана команда
|
Об'єднана команда — група спортсменів, що разом представляли 12 з 15 колишніх радянських республік на літніх та зимових Олімпійських іграх 1992 року. Естонія, Латвія та Литва змагалися окремо. Об'єднану команду неофіційно називали командою Співдружності Незалежних Держав, хоча Грузія у той час ще не була членом СНД.
Держави
Медалі
Медалі на Літніх іграх 1992 року
Медалі на Зимових іграх
Медалі за літніми видами спорту
Медалі за зимовими видами спорту
Здобутки українських спортсменів
Олімпійськими чемпіонами на барселонській олімпіаді стали:
Бебешко Сергій — гандбол
Бризгіна Ольга — легка атлетика (біг ест.4х400м)
Гаврилов Юрій — гандбол
Гутцайт Вадим — фехтування (шабля, командні змагання)
Гуцу Тетяна — спортивна гімнастика (командний залік, абсолютна першість)
Джигалова Людмила — легка атлетика (біг, естафета 4х400 м)
Жирко Олена — баскетбол
Коробчинський Ігор — спортивна гімнастика (командний зілік)
Кучеренко Олег — греко-римська боротьба (48 кг)
Лисенко Тетяна — спортивна гімнастика (командний залік)
Місютін Григорій — спортивна гімнастика (командний залік)
Погосов Георгій — фехтування (командні змагання)
Тимошенко Олександра — художня гімнастика
Ткаченко Марина — баскетбол
Шаріпов Рустам — спортивна гімнастика (командний залік)
На альбервільській олімпіаді олімпійськими чемпіонами стали:
Віктор Петренко — фігурне катання
Олексій Житник — хокей
Джерела
Виступи українців на Олімпійських іграх
Країни на Олімпійських іграх
Спорт у СНД
Відносини Україна — СНД
|
958412
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Skadi%20%28disambiguation%29
|
Skadi (disambiguation)
|
Skadi (disambiguation)
Skaði is a Scandinavian goddess.
Skadi may also refer to:
Places
Skadi (moon), a moon of Saturn
Skadi Mons, Maxwell Montes, Venus, a mountain
Other uses
Skadi (rowing club), a rowing club from Rotterdam
FV Skadi (1993–2011), a fish processing vessel
Ruta Skadi, a character from Philip Pullman's His Dark Materials trilogy
Skadi Walter (born 1964), German speed skater
Skadi, a character in the video game Arknights
See also
Skathi (disambiguation)
Scad (disambiguation)
Skade (Revelation Space), a character in Alastair Reynolds' Revelation Space novels including Redemption Ark
|
20985611
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bastian%20Oczipka
|
Bastian Oczipka
|
Bastian Oczipka (born 12 January 1989) is a German former professional footballer who played as a left back.
Career
Oczipka began his career 1994 with SV Blau-Weiß Hand. After three years, he joined SSG Bergisch Gladbach in summer 1997. He played two years in the youth teams of SSG Bergisch Gladbach before he was scouted by Bayer Leverkusen in July 1999. In 2008, Leverkusen loaned him to F.C. Hansa Rostock. After two and a half years, he left Rostock to return to Bayer 04 Leverkusen, but the Werksclub loaned him again, this time to FC St. Pauli on 5 January 2010.
Although FC St. Pauli showed interest in a continued commitment beyond the loan period, Oczipka returned to Leverkusen in the summer of 2011. However, he came for Bayer in the 2011/12 season only to nine Bundesliga and three Champions League appearances.
In the summer break 2012 Oczipka joined the Bundesliga rookie Eintracht Frankfurt with a three-year contract, starting from the 2012–13 Bundesliga season for an undisclosed transfer fee. In his first season for the Hesse team, he played 33 games in which he set up nine assists, and qualified with his team for the UEFA Europa League. In March 2015, Oczipka extended his contract with Eintracht Frankfurt for another three years until June 30, 2018. On May 9, 2015, Oczipka scored his first Bundesliga goal for a 1-0 lead in a 3-1 victory at home against TSG 1899 Hoffenheim.
On 15 July 2017, his move to FC Schalke 04 was announced. For the Royal Blues he received a contract until July 30, 2020 and the squad number 24. His debut was on 19 August 2017 (1st matchday) in a 2-0 home win against RB Leipzig.
On 30 August 2021, Oczipka agreed to join Union Berlin.
After his contract with Union terminated in June 2022, he signed with Arminia Bielefeld.
On 14 August 2023, Oczipka announced his retirement from professional football.
International career
Oczipka was a youth international footballer. He would have been eligible for the Poland national football team through his grandparents, who were from Upper Silesia.
Career statistics
Honours
Bayer Leverkusen
DFB-Pokal der Junioren: 2007–08
Eintracht Frankfurt
DFB-Pokal: runner-up 2016–17
References
External links
1989 births
Living people
Sportspeople from Bergisch Gladbach
Footballers from Cologne (region)
German men's footballers
Germany men's youth international footballers
Bayer 04 Leverkusen players
Bayer 04 Leverkusen II players
FC Hansa Rostock players
FC St. Pauli players
Eintracht Frankfurt players
FC Schalke 04 players
1. FC Union Berlin players
Arminia Bielefeld players
Bundesliga players
2. Bundesliga players
Men's association football defenders
|
875423
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BB%D0%B5%D1%82%D1%82%20%28%D0%9F%D1%80%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D0%B0%29
|
Елетт (Приморська Сена)
|
Елетт (Приморська Сена)
Елетт — муніципалітет у Франції, у регіоні Нормандія, департамент Приморська Сена. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 125 км на північний захід від Парижа, 12 км на північ від Руана.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Верхня Нормандія. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Нормандія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 531 оподатковане домогосподарство, у яких проживали 1487,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Елетт на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Приморська Сена
Примітки
Муніципалітети департаменту Приморська Сена
|
363243
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%BD%D1%86%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Танцоров Григорій Васильович
|
Танцоров Григорій Васильович
Григорій Васильович Танцоров (20 вересня 1908, с. Золоте, нині Росія — 10 березня 1944, Тернопіль, нині Україна) — радянський військовий, молодший лейтенант, командир батареї самохідних артилерійських установок. Герой Радянського Союзу (29 травня 1944; посмертно). Орден Вітчизняної війни 2-го ступеня. Почесний громадянин міста Тернопіль.
Життєпис
Григорій Танцоров народився 20 вересня 1908 року в селі Золотому, нині Красноармійського району Саратовської області в сім'ї службовця. Росіянин.
Жив у Саратові. Закінчив два курси політехнікуму в місті Пермі. Працював у річкових пароплавствах.
У Радянській Армії з травня 1942 р. На фронті у німецько-радянську війну з червня 1942. У 1943 році закінчив Ростовське артилерійське училище.
Командир батареї самохідних артилерійських устав (САУ) 13-ї гвардійської танкової бригади (4-й гвардійський танковий корпус, 60-та армія, 1-й Український фронт) гвардії молодший лейтенант Танцоров відзначився в боях 6—10 березня 1944 при звільненні залізничної станції Збараж і міста Тернопіль: батарея нанесла супротивникові значну утрату в живій силі і бойовій техніці.
Під час вуличного бою підбитою самохідкою здійснив таран, знищив 4 танки, 85 автомашин (?), 15 бронетранспортерів (?) і понад 100 нацистських солдатів (?).
Похований у Тернополі. У Старому Парку йому встановлене погруддя.
Вулицю Танцорова у Тернополі перейменували на вулицю Старий Поділ.
Пам'ять
Його ім'ям названі:
вулиці в селі Золотому, містах Красноармійську, Пермі і Тернополі (з 11 липня 2022 року — вулиця Старий Поділ)
круїзний теплохід «Герой Танцоров», який ходить по Тернопільському ставу.
На могилі Танцорова у Старому парку встановлено погруддя (скульптор — Т. Невесела).
Джерела
Сеник А., Халупа Н. Танцоров Григорій Васильович //
Посилання
Дистанційний конкурс-проект «Моя перемога»
Герої Радянського Союзу
Уродженці Саратовської області
Почесні громадяни Тернополя
Поховані в Старому парку
|
1948652
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9B%D1%8E%D0%B1%D0%BE%D0%B2%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Міненко Любов Павлівна
|
Міненко Любов Павлівна
Любов Павлівна Міненко (народилася року в Каневі на Черкащині) — українська художниця. Член Національної спілки художників України, Національної спілки театральних діячів України.
Життєпис
Народилася в сім'ї робітників.
У 1973 вийшла заміж за Миколу Міненка, інженера, художника.
1976 року закінчила Київський державний художній інститут, факультет живопису, театральне відділення (майстерня Данила Лідера).
По закінченні інституту за розподілом разом з чоловіком поїхала до Хмельницького, де протягом двох років працювала художником-постановником вистав у Хмельницькому музично-драматичному театрі ім. Г. Петровського.
З 1980 працювала в Києві.
З 2000 — член Національної спілки художників України, Національної спілки театральних діячів України.
З 2003 працює в Каневі в училищі культури та мистецтв викладачем композиції.
Творчість
У творчому доробку має більше 1000 акварелей, 300 полотен олією й темперою, понад 100 авторських аплікацій, 20 пастелей.
Студенткою V курсу оформила виставу «Не просте, а золоте» Ю. Чаповецького в Київському театрі юного глядача.
Здійснила художньо-монументальне оформлення Будинку шлюбу по вулиці Червоноармійській в Києві, художнє оформлення книг Т. Ніколаєвої: «Украинская народная одежда», «Київ та Київщина», «Історія національного одягу».
З 1979 — постійна учасниця Всеукраїнських та Міжнародних художніх виставок. У творчому доробку художниці десятки персональних виставок у Національному музеї Т. Шевченка, музеї Павла Тичини, Національному музеї літератури, Національному художньому музеї, Українському Домі (Київ), Національному заповіднику Т.Г. Шевченка (Канів), у Києво-Могилянській академії, Державному музеї театру і кіно України (Київ), Львівському Палаці мистецтв, Київському Будинку вчителя, Національній науковій бібліотеці ім. В.І. Вернадського, Київському Будинку актора, галереї «Крок назустріч» (Київ), Києво-Могилянській академії, Канівському музеї декоративно-прикладного мистецтва.
Відзнаки
Лауреат Премії імені Василя Стуса (2013).
Примітки
Посилання
http://www.minenko.com.ua Персональний вебсайт
Уродженці Канева
Українські художники
|
19957
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Maser
|
Maser
|
Maser
A maser is a device that produces coherent electromagnetic waves (microwaves), through amplification by stimulated emission. The term is an acronym for microwave amplification by stimulated emission of radiation. First suggested by Joseph Weber, the first maser was built by Charles H. Townes, James P. Gordon, and Herbert J. Zeiger at Columbia University in 1953. Townes, Nikolay Basov and Alexander Prokhorov were awarded the 1964 Nobel Prize in Physics for theoretical work leading to the maser. Masers are used as the timekeeping device in atomic clocks, and as extremely low-noise microwave amplifiers in radio telescopes and deep-space spacecraft communication ground stations.
Modern masers can be designed to generate electromagnetic waves at microwave frequencies and radio and infrared frequencies. For this reason, Townes suggested replacing "microwave" with "molecular" as the first word in the acronym "maser".
The laser works by the same principle as the maser, but produces higher frequency coherent radiation at visible wavelengths. The maser was the precursor to the laser, inspiring theoretical work by Townes and Arthur Leonard Schawlow that led to the invention of the laser in 1960 by Theodore Maiman. When the coherent optical oscillator was first imagined in 1957, it was originally called the "optical maser". This was ultimately changed to , for "light amplification by stimulated emission of radiation". Gordon Gould is credited with creating this acronym in 1957.
History
The theoretical principles governing the operation of a maser were first described by Joseph Weber of the University of Maryland, College Park at the Electron Tube Research Conference in June 1952 in Ottawa, with a summary published in the June 1953 Transactions of the Institute of Radio Engineers Professional Group on Electron Devices, and simultaneously by Nikolay Basov and Alexander Prokhorov from Lebedev Institute of Physics, at an All-Union Conference on Radio-Spectroscopy held by the USSR Academy of Sciences in May 1952, published in October 1954.
Independently, Charles Hard Townes, James P. Gordon, and H. J. Zeiger built the first ammonia maser at Columbia University in 1953. This device used stimulated emission in a stream of energized ammonia molecules to produce amplification of microwaves at a frequency of about 24.0 gigahertz. Townes later worked with Arthur L. Schawlow to describe the principle of the optical maser, or laser, of which Theodore H. Maiman created the first working model in 1960.
For their research in the field of stimulated emission, Townes, Basov and Prokhorov were awarded the Nobel Prize in Physics in 1964.
Technology
The maser is based on the principle of stimulated emission proposed by Albert Einstein in 1917. When atoms have been induced into an excited energy state, they can amplify radiation at a frequency particular to the element or molecule used as the masing medium (similar to what occurs in the lasing medium in a laser).
By putting such an amplifying medium in a resonant cavity, feedback is created that can produce coherent radiation.
Some common types
Atomic beam masers
Ammonia maser
Free electron maser
Hydrogen maser
Gas masers
Rubidium maser
Liquid-dye and chemical laser
Solid state masers
Ruby maser
Whispering-gallery modes iron-sapphire maser
Dual noble gas maser (The dual noble gas of a masing medium which is nonpolar.)
21st-century developments
In 2012, a research team from the National Physical Laboratory and Imperial College London developed a solid-state maser that operated at room temperature by using optically pumped, pentacene-doped p-Terphenyl as the amplifier medium. It produced pulses of maser emission lasting for a few hundred microseconds.
In 2018, a research team from Imperial College London and University College London demonstrated continuous-wave maser oscillation using synthetic diamonds containing nitrogen-vacancy defects.
Uses
Masers serve as high precision frequency references. These "atomic frequency standards" are one of the many forms of atomic clocks. Masers were also used as low-noise microwave amplifiers in radio telescopes, though these have largely been replaced by amplifiers based on FETs.
During the early 1960s, the Jet Propulsion Laboratory developed a maser to provide ultra-low-noise amplification of S-band microwave signals received from deep space probes. This maser used deeply refrigerated helium to chill the amplifier down to a temperature of 4 kelvin. Amplification was achieved by exciting a ruby comb with a 12.0 gigahertz klystron. In the early years, it took days to chill and remove the impurities from the hydrogen lines.
Refrigeration was a two-stage process, with a large Linde unit on the ground, and a crosshead compressor within the antenna. The final injection was at through a micrometer-adjustable entry to the chamber. The whole system noise temperature looking at cold sky (2.7 kelvin in the microwave band) was 17 kelvin. This gave such a low noise figure that the Mariner IV space probe could send still pictures from Mars back to the Earth, even though the output power of its radio transmitter was only 15 watts, and hence the total signal power received was only −169 decibels with respect to a milliwatt (dBm).
Hydrogen maser
The hydrogen maser is used as an atomic frequency standard. Together with other kinds of atomic clocks, these help make up the International Atomic Time standard ("Temps Atomique International" or "TAI" in French). This is the international time scale coordinated by the International Bureau of Weights and Measures. Norman Ramsey and his colleagues first conceived of the maser as a timing standard. More recent masers are practically identical to their original design. Maser oscillations rely on the stimulated emission between two hyperfine energy levels of atomic hydrogen.
Here is a brief description of how they work:
First, a beam of atomic hydrogen is produced. This is done by submitting the gas at low pressure to a high-frequency radio wave discharge (see the picture on this page).
The next step is "state selection"—in order to get some stimulated emission, it is necessary to create a population inversion of the atoms. This is done in a way that is very similar to the Stern–Gerlach experiment. After passing through an aperture and a magnetic field, many of the atoms in the beam are left in the upper energy level of the lasing transition. From this state, the atoms can decay to the lower state and emit some microwave radiation.
A high Q factor (quality factor) microwave cavity confines the microwaves and reinjects them repeatedly into the atom beam. The stimulated emission amplifies the microwaves on each pass through the beam. This combination of amplification and feedback is what defines all oscillators. The resonant frequency of the microwave cavity is tuned to the frequency of the hyperfine energy transition of hydrogen: 1,420,405,752 hertz.
A small fraction of the signal in the microwave cavity is coupled into a coaxial cable and then sent to a coherent radio receiver.
The microwave signal coming out of the maser is very weak, a few picowatts. The frequency of the signal is fixed and extremely stable. The coherent receiver is used to amplify the signal and change the frequency. This is done using a series of phase-locked loops and a high performance quartz oscillator.
Astrophysical masers
Maser-like stimulated emission has also been observed in nature from interstellar space, and it is frequently called "superradiant emission" to distinguish it from laboratory masers. Such emission is observed from molecules such as water (H2O), hydroxyl radicals (•OH), methanol (CH3OH), formaldehyde (HCHO), silicon monoxide (SiO), and carbodiimide (HNCNH). Water molecules in star-forming regions can undergo a population inversion and emit radiation at about 22.0 GHz, creating the brightest spectral line in the radio universe. Some water masers also emit radiation from a rotational transition at a frequency of 96 GHz.
Extremely powerful masers, associated with active galactic nuclei, are known as megamasers and are up to a million times more powerful than stellar masers.
Terminology
The meaning of the term maser has changed slightly since its introduction. Initially the acronym was universally given as "microwave amplification by stimulated emission of radiation", which described devices which emitted in the microwave region of the electromagnetic spectrum.
The principle and concept of stimulated emission has since been extended to more devices and frequencies. Thus, the original acronym is sometimes modified, as suggested by Charles H. Townes, to "molecular amplification by stimulated emission of radiation." Some have asserted that Townes's efforts to extend the acronym in this way were primarily motivated by the desire to increase the importance of his invention, and his reputation in the scientific community.
When the laser was developed, Townes and Schawlow and their colleagues at Bell Labs pushed the use of the term optical maser, but this was largely abandoned in favor of laser, coined by their rival Gordon Gould. In modern usage, devices that emit in the X-ray through infrared portions of the spectrum are typically called lasers, and devices that emit in the microwave region and below are commonly called masers, regardless of whether they emit microwaves or other frequencies.
Gould originally proposed distinct names for devices that emit in each portion of the spectrum, including grasers (gamma ray lasers), xasers (x-ray lasers), uvasers (ultraviolet lasers), lasers (visible lasers), irasers (infrared lasers), masers (microwave masers), and rasers (RF masers). Most of these terms never caught on, however, and all have now become (apart from in science fiction) obsolete except for maser and laser.
See also
List of laser types
Laser
X-ray laser
Gamma-ray laser (graser)
Sonic laser (saser)
Spaser
References
Further reading
J.R. Singer, Masers, John Whiley and Sons Inc., 1959.
J. Vanier, C. Audoin, The Quantum Physics of Atomic Frequency Standards, Adam Hilger, Bristol, 1989.
External links
The Feynman Lectures on Physics Vol. III Ch. 9: The Ammonia Maser
arXiv.org search for "maser"
Bright Idea: The First Lasers
Invention of the Maser and Laser, American Physical Society
Shawlow and Townes Invent the Laser, Bell Labs
American inventions
Laser types
Microwave technology
Optical devices
Russian inventions
20th-century inventions
|
37957244
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gili%2C%20Iran
|
Gili, Iran
|
Gili, Iran
Gili (also Romanized as Gīlī and Gilli) is a village in Amanabad Rural District, in the Central District of Arak County, Markazi Province, Iran. At the 2006 census, its population was 280, in 97 families.
References
Populated places in Arak County
|
51366596
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cudamani%20Warmadewa
|
Cudamani Warmadewa
|
Cudamani Warmadewa
Sri Cudamani Warmadewa or Sri Cudamani Varmadeva or written as Shi-li-zhu-luo-wu-ni-fo-ma-tiao-hua (Chinese transcription), was an emperor of Srivijaya which belongs to the Sailendra dynasty, who reigned in Kedah in the late 10th century CE (circa 988 to 1004). He was known as an able and astute ruler, a clever tactician with shrewd diplomatic skills. His reign was quite renowned since during his period, the kingdom faced a dire crisis; the naval invasion of Javanese Mataram Kingdom. He was the nemesis of King Dharmawangsa of Java.
Javanese invasion
In 990 CE, King Dharmawangsa of Java launched a naval invasion against Srivijaya and attempted to capture the capital Kedah. The news of Javanese invasion of Srivijaya was recorded in Chinese sources from Song period. In 988, a Srivijayan envoy was sent to Chinese court in Guangzhou. After sojourned for about two years in China, the envoy learned that his country has been attacked by She-po (Java) thus made him unable to return home. In 992 the envoy from She-po (Java) arrived in Chinese court and explaining that their country has involved in continuous war with San-fo-qi (Srivijaya). In 999 the Srivijayan envoy sailed from China to Champa in an attempt to return home, however he received no news about the condition of his country. The Srivijayan envoy then sailed back to China and appealed Chinese Emperor for the protection of China against Javanese invaders.
Dharmawangsa's invasion led Cudamani Warmadewa to seek protection from China. In the midst of crisis brought by Javanese invasion, he secured Chinese political support by appeasing the Chinese Emperor. In 1003, a Song historical record reported that the envoy of San-fo-qi was dispatched by the king Shi-li-zhu-luo-wu-ni-fo-ma-tiao-hua (Sri Cudamani Warmadewa). The Srivijayan envoy told Chinese court that in their country a Buddhist temple had been erected to pray for the long life of Chinese Emperor, thus asked the emperor to give the name and the bell for this temple which was built in his honor. Rejoiced, the Chinese Emperor named the temple Ch'eng-t'en-wan-shou ('ten thousand years of receiving blessing from heaven, which is China) and a bell was immediately cast and sent to Srivijaya to be installed in the temple.
King Cudamani died circa 1004, probably during the struggle to repel Javanese invaders. He was succeeded by his heir Sri Maravijayottungavarman. By 1005, Srivijaya started to appear victoriously. In 1006 CE, Srivijaya's alliance proved its resilience by successfully repelling the Javanese invasion, subsequently the Javanese invasion was ultimately unsuccessful. This attack has opened the eyes of Srivijayan Maharaja of how dangerous Javanese Mataram Kingdom could be, and further contemplate, patiently laid a plan and effort to destroy his Javanese nemesis.
Retaliation
The retaliation was probably carried out by Cudamani's successor, Sri Maravijayottungavarman. In 1016, Srivijaya assisted Haji (king) Wurawari of Lwaram to revolt, which led to the attack and destruction of the Mataram palace. This sudden and unexpected attack took place during the wedding ceremony of Dharmawangsa's daughter, which rendered the court unprepared and shocked. With the death of Dharmawangsa and the fall of the Mataram capital, Srivijaya contributed to the collapse of Mataram kingdom, leaving Eastern Java in further unrest, violence and, ultimately, desolation for several years to come.
References
Maharajas of Srivijaya
Indonesian Buddhist monarchs
10th-century Indonesian people
11th-century Indonesian people
|
155053
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%B1%D0%B8%D0%BD%D1%96%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B8
|
Корбині Івани
|
Корбині Івани — село у Богодухівській міській громаді Богодухівського району Харківської області України.
Поштове відділення: Вінницько-Іванівське
Географія
Село Корбині Івани знаходиться на обох берегах річки Івани. На річці невелика загата. Вище за течією примикає село Вінницькі Івани. Нижче за течією примикає село Росоші Великописарівського району Сумської області.
Історія
1760 рік — дата заснування.
Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР в 1932—1933 роках, кількість встановлених жертв — 291 людина.
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 725-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Харківської області», село увійшло до Богодухівської міської громади.
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Богодухівського району (1923—2020), село увійшло до складу новоутвореного Богодухівського району Харківської області.
Релігія
Свято-Троїцький храм.
Церква Трійці Живоначальної.
Див. також
Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932-1933, Харківська область
Примітки
Посилання
Корбині Івани на сайті Верховної Ради
Погода: Корбині Івани
Села Богодухівського району
Села Харківської області
Населені пункти Богодухівського району
|
106232
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%B0%20%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Біла Світлана Павлівна
|
Біла Світлана Павлівна
Світлана Павлівна Біла (20 серпня 1966, Кам'янець-Подільський) — майстриня художньої кераміки.
Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1991).
Учасниця всеукраїнських, обласних виставок.
Автор скульптур малих форм:
коник «Білоголов»,
баран «Степовий»,
куманець «Водяне царство»,
вазочка «Роса».
Література
Шевченко Є. І. Біла Світлана Павлівна // — С. 756.
Українські гончарі
|
997013
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0-%D0%BF%D0%B0%D0%B2%D1%83%D0%BA%202099
|
Людина-павук 2099
|
Людина-павук 2099, справжнє ім'я — Міґель О'Гара — супергерой з коміксів американського видавництва Marvel Comics, вигаданий Пітером Девідом та Ріком Леонарді у 1992 році, вперше з'явився у коміксі The Amazing Spider-Man #365. Він є блискучим ірландсько-мексиканським генетиком, який живе в Нуева-Йорку (перейменований Нью-Йорк) у 2099 році, який намагається відтворити здібності оригінальної Людини-павука в інших людях і згодом постраждає через нещасний випадок, який спричиняє перезапис половини його ДНК за допомогою генетичного коду павука.
Персонаж з’являвся в численних медіа-адаптаціях, дебютувавши в кіно в анімаційному фільмі «Людина-павук: Навколо всесвіту» (2018), де його озвучив Оскар Айзек у сцені після титрів фільму. Персонаж також з’являється в сиквелі фільму «Людина-павук: Крізь Всесвіт» (2023), де Айзек знову виконує цю роль.
Біографія
Міґель О'Гара народився в Мексиці і з раннього дитинства проявляв неабиякі здібності до навчання. Міґель навчався у спеціалізованій школі Алхімакс для обдарованих підлітків (колишній штаб-квартирі Людей Ікс) у Вестчестері, яка належить мегакорпорації «Алхімакс». Після закінчення школи Міґель працює генетиком у «Алхімакс». Компанія намагалася створити нову версію Людини-павука. З допомогою Мігеля компанії вдалося створити апарат для зрощування генів, в основу якого увійшло павуче ДНК. В таємниці від Мігеля компанія провела дослід, але піддослідний загинув. Незабаром Міґель дізнався про це і вирішив звільнитися, але компанія не захотіла звільняти свого найкращого робітника і заразила кров Мігеля особливим наркотиком. Міґель намагався вилікуватися апаратом, змінивши ДНК павука на людське, але один з вчених змінив їх назад, але Міґель не загинув. Він отримав надзвичайні павучі здібності і став Людиною-павуком. Міґель все ж таки звільнився з компанії, і на нього почалося полювання.
Міґель створив костюм для боротьби зі злочинністю, але він відрізнявся від костюма, створеного Пітером Паркером. Костюм Мігеля, як і костюм Пітера, червоного та синього кольорів, але, на відміну від оригінального костюма, костюм Мігеля переважно синій, очні лінзи чорного кольору, а павучий символ на грудях нагадує череп. Під пахвами у нього павутиноподібні перетинки, завдяки яким він здатен деякий час знаходитися у повітрі. На рукавицях у нього є кігті та леза, завдяки чому його удари завдають більше шкоди.
Людина-павук 2099 бореться з майбутніми версіями ворогів Пітера Паркера, найнебезпечнішими з яких є Гобґоблін 2099, Стерв'ятник 2099 та Веном 2099, яким виявився зведений брат Мігеля, Крон Стоун.
Поза коміксами
У іграх
Костюм Людини-павука 2099 доступний у грі «Spider-Man» 2000 року від Neversoft. Костюм стає доступний після того, як гравець збере всі журнали-комікси, які були сховані на кожному рівні.
У грі «Spider-Man: Shattered Dimensions» Людина-павук — один з головних персонажів у грі. Він бореться з Гобґобліном 2099, Скорпіоном 2099 та Доктором Октопусом 2099. Міґель стане одним з двох головних героїв майбутньої гри «Spider-Man: Edge of Time». Його роль озвучують Ден Гілвезан («Shattered Dimensions»; мультсеріал «Людина-павук та його дивовижні друзі»} та Крістофер Деніел Барнс («Edge of Time»; мультсеріал «Людина-павук 1994»)
Мультсеріали
Міґель О'Гара вперше з'являється у серії «Павучі світи: Частина 1» третього сезону мультсеріалу «Людина-павук: Щоденник супергероя». Пізніше він стає членом команди Павутинних Воїнів і допомагає перемогти Зеленого Гобліна.
Мультфільми
Людина-павук 2099 з'являється у сцені після титрів мультфільму «Людина-павук: Навколо всесвіту». Його голографічна помічниця повідомляє, що пристрій для подорожей між всесвітами готовий і тому Міґель відправляється у всесвіт мультсеріалу 1967 року про Людину-павука. Персонажа озвучував Оскар Айзек.
Міґель є одним з головних героїв другої частини мультфільму про Майлза Моралеса «Людина-павук: Крізь Всесвіт».
Посилання
Людина-павук 2099 (англ.) на сайті marvel.com
Герої коміксів
Людина-павук
Персонажі Marvel Comics
Обмежені серії Marvel Comics
Вигадані персонажі із сповільненим старінням
Гібриди Marvel Comics
Персонажі Marvel Comics з прискореним зціленням
Персонажі Marvel Comics з надлюдською швидкістю
Вигадані персонажі з надлюдськими відчуттями
Персонажі Marvel Comics з надлюдською силою
Вигадані персонажі з надлюдською витривалістю або невразливістю
Супергерої Marvel Comics
|
1994032
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Artel
|
Artel
|
Artel
An artel was any of several types of cooperative associations and (later) corporate enterprises in the Tsardom of Russia, the Russian Empire, and the Soviet Union. They began centuries ago but were especially prevalent from the time of the emancipation of the Russian serfs (1861) through the 1950s. In the later Soviet period (1960s–1980s), the term was mostly phased out with the complete monopolization of the Soviet economy by the state.
Artels were semiformal associations for craft, artisan, and light industrial enterprises. Often artel members worked far from home and lived as a commune. Payment for a completed job was distributed according to verbal agreements, quite often in equal shares. Often artels were for seasonal industry; fishing, hunting, harvesting of crops, logging, and gathering of wild plants, berries, and mushrooms were prime examples of activities that were in many cases seasonal (although not invariably).
In a 1918 article on Russian education and social structures (as of the late period of the Russian Empire, just before the Soviet Union took shape), Manya Gordon described the artel as follows:
The Artel (association) is another term for the collective ownership and operation of industry. It is one of the oldest and most widespread institutions in Russia. The most ancient of these is the famous fishing Artel of the Cossacks of the Ural. This association had a membership of 15,000 to 20,000 men whose work was carried on under conditions of absolute equality. The fishing-waters, as well as the necessary equipment, were owned in common. The proceeds were divided equally among the members without regard to special skill or any other considerations. The association as a whole was divided up into groups, or minor Artels, of perhaps a score of workers. Each group had its "Elder" who supervised the work and looked after the accounts. The various branches had complete freedom of action, though they shared expenditures and profits.
The organization of the Artel was much simpler than that of the Mir [village collective]. There were no written agreements. Slacking was dealt with by admonition and in chronic cases by expulsion from the Artel. No admission fees were required. All that was required was the capacity and willingness to work. A rather disjointed organization, one would say. On the contrary, it was almost militaristic in the unquestioning obedience rendered to the Elder who was elected annually. Apart from the duties he owed to the Artel, every member was a free agent.
I have described the most powerful of the Artels. But this scheme of association was by no means restricted to the fishing industry. As a rule, small groups of men engaged in active labor organize themselves into an Artel. Although the various Artels prefer the communal mode of living, their general characteristics vary. Some associations, unlike the one I have described, do not own their equipment. In that case, by general agreement the wealthier members of the Artel, who supply the necessary implements, receive extra recompense for their property. Again, there is the Artel which is hired by an employer, or a person who supplies the capital. The Artel members share their earnings in common.
In the later portion of the era of artels, some formalized types of artels emerged, with internal hierarchy and legal agreements. By the 1960s, Soviet reality had mostly killed the original spirit of the artel institution, such that in Yuri Krotkov's 1967 memoir, the term artel is defined for English-language readers in a footnote as "a small workshop, ostensibly co-operative, but actually under government control."
In present-day Russia, there is no legally defined business term "artel" as a type of association; however, some companies use the word "artel" in their name, especially in areas traditionally handled by artels.
See also
Artel of Artists
References
Bibliography
Cooperatives in the Soviet Union
Business models
Economy of the Russian Empire
Economy of the Soviet Union
|
21119960
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Siernicze%20Ma%C5%82e
|
Siernicze Małe
|
Siernicze Małe is a village in the administrative district of Gmina Ostrowite, within Słupca County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland.
References
Villages in Słupca County
|
1526363
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%BD
|
Білий слон
|
Білий слон — слон-альбінос, рідкісний різновид слонів, шанувався в деяких країнах як священна тварина.
Білий слон — руїни польської обсерваторії в Карпатах, на території нинішнього Верховинського району Івано-Франківської області України.
Білий слон — шахова фігура у гравця, що грає партію білими.
Білий слон — ідіоматичний вираз в англійській мові, що означає предмет, руйнівний для свого власника.
— фільм
«Білий Слон» — російська Національна премія кінокритики і кінопреси
Див. також
Розпродаж білого слона — колекція вживаних предметів, що продається через непрофесійні групи.
Орден Білого слона — державний орден Таїланду, що присуджується за військові та цивільні заслуги.
Прапор білого слона — національний прапор Сіаму (Таїланд) у 1855—1916 роках із зображенням білого слона (королівський символ) на червоному прапорі.
|
2410441
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kaqchikel%20language
|
Kaqchikel language
|
Kaqchikel language
The Kaqchikel language (in modern orthography; formerly also spelled Cakchiquel or Cachiquel) is an indigenous Mesoamerican language and a member of the Quichean–Mamean branch of the Mayan languages family. It is spoken by the indigenous Kaqchikel people in central Guatemala. It is closely related to the Kʼicheʼ (Quiché) and Tzʼutujil languages.
Kaqchikel is taught in public schools through Guatemala's intercultural bilingual education programs.
History
Before conquest
Kaqchikel is spoken by the indigenous Maya in Central Guatemala. The Mayan civilization dates back to the Pre-classic period (2000 BC to 300 AD). Geographically, the Maya expanded from Mexico, Belize and Guatemala. This changed between 900 AD and when the Spanish arrived. Their settlement moved west and into the highlands of Guatemala. Archaeological evidence shows suggestions of Kaqchikel living in Iximcheʼ, which today is located near Tecpán Guatemala.
After conquest
In 1523, the Spaniards left Mexico and headed towards Guatemala. This crusade was led by Pedro de Alvarado. His first victory was over the Kʼiche, which led him towards the Kaqchikel capital. The Kaqchikel joined forces with de Alvarado, to take over the Tzʼutujiles. Instead, their hopes to become stronger were defeated when de Alvarado turned against them and destroyed their capital, which was a part of the Spanish mass extermination plans of the indigenous. This plan decreased the number of Kaqchikel speakers, as they were required to then speak Spanish.
In the 1920s, William Cameron Townsend devised the first alphabet for Kaqchikel while working as a missionary in Guatemala.
Present
Today, the Mayan language of Kaqchikel is being revitalized and several Mayans are using education as a way to restore their language and culture. In 1986 the Academy of the Mayan Languages of Guatemala (ALMG) standardized an alphabet for the Mayan languages, which started a new movement for linguistic conversation.
Literacy
Literacy rates in Kaqchikel are low. Literacy campaigns are usually conducted in Spanish, and promote Spanish. In fact, most Mayan people are more literate in Spanish than they are in their native tongue. However, this is changing due to the movement to promote Mayan language literacy. Kaqchikel is being taught in public schools such as Guatemala's intercultural bilingual education programs. United States universities also offer programs that give the opportunity to learn Kaqchikel, such as Tulane University and the University of Kansas.
Distribution
The Kaqchikel language is spoken in the following municipalities (Variación Dialectal en Kaqchikel, 2000).
Sololá
Sololá
San Marcos La Laguna
San Lucas Tolimán
San Antonio Palopó
Santa Catarina Palopó
San Andrés Semetabaj
San José Chacayá
Santa Cruz La Laguna
Chimaltenango
Tecpán
Patzún
Patzicía
San José Poaquil
San Martín Jilotepeque
San Andrés Itzapa
San Miguel Pochuta
San Pedro Yepocapa
San Juan Comalapa
Sacatepéquez
San Antonio Aguas Calientes
Santa María de Jesús
Santo Domingo Xenacoj
Santa María Cauqué
Guatemala
San Juan Sacatepéquez
San Pedro Sacatepéquez
San Pedro Chuarrancho
External classification
Kaqchikel is a member of the Mayan language family. Mayan languages fall under the Proto- Mayan language family. This family is broken into four branches: Western, Eastern, Yucatecan, and Huastecan. Kaqchikel falls under the Qichean and Quichean Proper. Quichean Proper breaks down into four new languages: Kaqchikel, Tzʼutujil, Kʼicheʼ, and Achi. Tzʼutujil is the closest dialect to Kaqchikel. Mayan languages are spoken throughout Mexico, Guatemala, Belize, and Honduras.
In Joseph Greenberg's Amerind hypothesis, Kaqchikel is classified as a member of the Penutian stock, in the Mayan branch of the Mexican family within that stock. However, this hypothesis has been largely discounted by modern linguists.
Greenberg's hypothesis has received significant amounts of negative criticism from many important linguists ever since it was first published in 1987. In Greenberg's etymological dictionary of Amerind, Kaqchikel words are found in 5 entries. Four of the entries are unremarkable; but the fifth uses two words, a-ĉin and iŝ-tan, as examples of a protoword *tʼina / tʼana / tʼuna, meaning "son/child/daughter" despite the fact that a-ĉin was already used in the dictionary to mean "elder". This is an example of a commonly cited flaw in the work, which is that Greenberg reaches too far in search of evidence. In general, the documentation of Kaqchikel in the Amerind etymological dictionary serves to highlight the problems with the hypothesis more than it helps Greenberg's cause.
Phonology
In the charts below, each of the Kaqchikel phonemes is represented by the character or set of characters that denote it in the standard orthography developed by the Guatemalan Academy of Mayan Languages (ALMG) and sanctioned by the Guatemalan government. Where different, the corresponding symbol in the International Phonetic Alphabet appears in brackets. The dialect used in this example is that of Xenacoj.
Vowels
Kaqchikel dialects differ somewhat in their vowel inventories. Each dialect has a set of five tense vowels and either one, two, four, or five lax vowels. The chart below shows all the possible vowels that can occur in dialects of Kaqchikel. Although the dialect of Sololá uses the maximal ten-vowel system with all the vowels except schwa , the dialects of San Juan Sacatepéquez and San Andrés Semetabaj only use the five tense vowels and schwa.
There is a variance in the pronunciation of the lax vowels across the dialects. Some dialects lower the given vowel, others center the vowel but do not lower it. The Xenacoj dialect used here both centers and lowers the vowels with a tendency to more strongly lower close vowels and more strongly center back vowels.
The pronunciation of the vowels spelt with o and u varies between [ɤ] and [o] for ⟨o⟩, and [ɯ] and [u] for ⟨u⟩. This roundness ambiguity for the back vowel phonemes is a trait found in many Mayan languages, such as Tzotzil and Mam. These vowel sounds may be pronounced as either rounded or unrounded depending on the speakers preference, and both are considered native-like.
The vowel sound represented by the letter ⟨ü⟩ has a pronunciation between the [ʉ] and [ʊ] sounds. It is farther back and lower than the prototypical [ʉ] but it is not as low or back as [ʊ].
The vowel sound represented by the letter ⟨ö⟩ has similar traits. It is typically pronounced as either a lower [ɵ], though not as low as [ɘ] but may also be pronounced as [ɔ]. It may fall anywhere between those sounds, but only lowered [ɵ] and centered [ɔ] are considered native-like.
Consonants
Like other Mayan languages, Kaqchikel does not distinguish voiced and voiceless stops and affricates, instead distinguishing plain and glottalized stops and affricates. The plain stops and affricates are usually voiceless and are aspirated at the ends of words and unaspirated elsewhere. The glottalized stops and affricates are usually ejective in the case of tʼ, kʼ, chʼ, and tzʼ and implosive in the case of bʼ and qʼ.
Stop sounds /p, t, t͡s, t͡ʃ, k, q/ are released with aspiration [Cʰ] in word-final position.
Syllable structure
Only a certain number of syllable types occur in Kaqchikel. The most common syllable types are CV (consonant-vowel) and CVC (consonant-vowel-consonant). V (vowel only) or VC (vowel-consonant) syllables are not allowed phonetically; a syllable that is conceived of as beginning with a vowel will begin in pronunciation with a glottal stop, although this is not always reflected in standard orthography or in the phonological realization of a word. While two CVC syllables often occur next to each other in the same word, consonant clusters in a single syllable are relatively uncommon. When these do occur, they are normally at the beginnings or ends of words and consist of either two continuants, a sonorant and a stop, or a fricative and a stop, with the stop always to the inside of its partner.
Morphology and syntax
Kaqchikel is a moderately synthetic language with fusional affixes. It has a strong system of affixation, including both suffixes and prefixes. These attach to both nouns and verbs; prefixes are exclusively inflective, whereas suffixes can be inflective or derivational. Inflective prefixes are quite short, often composed of a single sound and never consisting of more than three; suffixes can be longer than this. Because of the synthetic-fusional nature of Kaqchikel, it is difficult to discuss the language's morphology and syntax as two separate entities; they are very robustly intertwined.
Word classes
Kaqchikel has 6 major word classes and several minor classes, referred to collectively as "particles." The major word classes are groups of bases or roots that can take affixes. These classes are nouns, adjectives, adverbs, intransitive verbs, transitive verbs, and positionals. Positionals in this language are a group of roots which cannot function as words on their own; in combination with affixes they are used to describe relationships of position and location. In English, these words would fall into other categories, namely adjectives, adverbs, and verbs, both transitive and intransitive.
The minor classes or particles are words that do not take affixes; they mostly function in adverbial roles, and include such things as interrogative particles, affirmative/negative words, markers of time and location, conjunctions, prepositions and demonstratives. In addition to these officially recognized classes, there are a few other groups of words which do not fall neatly into any of the above categories. These groups are articles, pronouns, numbers, affectives, and words used for measurement. All of these types of words function differently in Kaqchikel, and so they are considered to belong to different word classes.
Agreement
Kaqchikel shows agreement with the subject and object of a verb. Nouns also show agreement with their possessors. The agreement pattern of Kaqchikel follows an ergative-absolutive pattern. This affects both nouns and verbs. The functions of the ergative agreement include marking not only subjects of transitive verbs, but also possessors of nouns. There are two main sets of allomorphs for the ergative agreement markers, which are prefixed to the noun or verb they modify. One set is used before roots beginning in a consonant, and the other before those beginning with a vowel. These forms below are found when the ergative marks the possessor of nouns.
When the ergative forms are being used to denote the subject of a transitive verb, some of the forms differ. Before consonants, first person singular nu- becomes in- and third person singular ru- becomes u-. Before vowels, first person singular w- becomes inw-, third person singular u- becomes ur-, first person plural qa- becomes w-, and third person plural ki- becomes kiw-.
The third person singular of the ergative is variable in its phonology, and the initial /r/ is often omitted, with variability among the different dialects of Kaqchikel. Absolutive agreement has three functions: its marks the subject of an intransitive verb, the subject of a non-verbal predicate, and the object of a transitive verb. Unlike ergative agreement, it has only one set of forms, which are used before both consonants and vowels.
Note that the third person singular is unmarked. In some dialects, an epenthetic vowel is inserted between a marker of the incompletive or potential states and the base, in the space which would be occupied by the absolutive prefix. However, this is not an allophone of the absolutive third person singular marker, but rather a phonetic addition which is not related to the case marking system.
Also, it is important to note that marking of subjects and objects occurs only on the verb, not on any nouns which may fill those roles as constituents. Agreement can take the place of pronouns, thus the language has pro-drop.
Word order
Kaqchikel has a word order in which the head of a phrase usually comes before any other element of the phrase. The following sentences show examples of the order of sentences, determiner phrases (DP), noun phrases (NP), prepositional phrases (PP), and quantifier phrases (QP):
Sentences show considerable variability in their word order. The syntactic function of words is determined not only by their position at the beginning, middle or end of a sentence, but also by their definiteness, level of animation and potency, and a logical analysis of what role each word can play in the sentence. (For example, the verb to throw with the nouns child and stone can only have one logical ordering, regardless of the position of the nouns with respect to the verb. For this reason, an inanimate constituent cannot be the subject if the other constituent is animate.). Due to these conditions, Kaqchikel word order is relatively free and various orderings can be seen without there being any confusion or lack of understanding.
Possible word orders that can occur in Kaqchikel are verb-first orders (VSO, VOS) and subject-first orders (SVO, SOV). (V: verb, S: subject, O: object)
Verb-first orders (VSO, VOS). When the verb occurs first and only one constituent is definite, then that constituent functions as the subject. If both constituents are definite, then the one closest to the verb (the first constituent) is the subject; if both constituents are indefinite, then the subject is the latter of the two.
Subject-first orders (SVO, SOV). The subject can come first only if it is animate and the object is not. In this case, the definiteness of the two constituents does not matter; that is to say, the subject can be either definite or indefinite, so long as it is animate and occurs first. The order of the verb and object is unimportant.
Other constituents of a sentence, such as dative, comitative, agentive, and adverbial phrases, tend to come first in the sentence. However, they can also come after the nucleus of the sentence, the predicate.
Reduplication
Kaqchikel uses reduplication as an intensifier. For example, the Kaqchikel word for large is ; to say that something is very large, the adjectival form is reduplicated as . This form is not a single word but two separate words which, when combined, intensify the meaning of the base word, the same way "very" does in English.
Vocabulary
Numbers
jun
kaʼiʼ
oxiʼ
kajiʼ
woʼoʼ
waqiʼ
wuquʼ
waqxaqiʼ
bʼelejeʼ
lajuj
julajuj
kabʼlajuj
oxlajuj
kajlajuj
wolajuj
waqlajuj
wuqlajuj
waqxaqlajuj
bʼelejlajuj
jukʼal
Common words
winaq, person
achin, man
ixöq, woman
ixim, corn
kotzʼiʼj, flower
qʼïj, sun/day
akʼwal, child
teʼej, mother
tataʼaj, father
wäy, tortilla
mes, cat
tzʼi, dog
ulew, earth/land
chʼumil, star
juyu, mountain
che''', tree
ik, moon/month
tlinche, marimba
ya', water
jay, house
Notes
References
Dictionaries, grammars, and translations in Kaqchikel (Cakchiquel)
Further reading
"The Semantic Value of the -aʼ and the -iʼ Noun Plurals in Cakchiquel," by Larry L. Richman in Notes on Linguistics'', Summer Institute of Linguistics, vol. 13, January 1980
External links
University of Kansas Kaqchikel Mayan Resource Center
Agglutinative languages
Mayan languages
Indigenous languages of Central America
Mesoamerican languages
Languages of Guatemala
Kaqchikel
Chimaltenango Department
Guatemala Department
Sacatepéquez Department
Sololá Department
|
4969477
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B5%D0%BA%20%D0%9A%D0%B0%D0%BC%D0%BC%D1%96%D0%BD%D2%91%D1%81%20%28%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%29
|
Джек Каммінґс (тенісист)
|
Джек Каммінґс (тенісист)
Джек Каммінґс (8 травня 1901 — 22 січня 1972) — колишній австралійський тенісист.
Найвищим досягненням на турнірах Великого шолома був фінал в одиночному розряді.
Фінали турнірів Великого шолома
Одиночний розряд (1 поразка)
Примітки
Посилання
Австралійські тенісисти
Народились 1901
Померли 1972
|
2661019
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%C2%AB%D0%9A%D1%96%D0%BB%D0%B3%D0%BE%D0%BB%C2%BB
|
Операція «Кілгол»
|
Операція «Кілгол»
«Операція Кілгол» (від to keelhaul — «кілювати, протягувати під кілем у покарання») — операція англійських і американських військ з передачі радянській стороні громадян СРСР, які перебували на підконтрольній їм (військам) території: гастарбайтерів, військовополонених, а також біженців та громадян СРСР, що служили та воювали на стороні Німеччини.
Проводилась у період між 14 серпня 1946-го i 9 травня 1947 року в рамках колабораціонізму.
Ялтинська конференція
Домовленість про репатріацію була досягнута на Ялтинській конференції і стосувалась усіх переміщених осіб, які станом на 1939 рік були громадянами Радянського Союзу, незалежно від їхнього бажання повертатися на Батьківщину. Водночас була видана і деяка частина колишніх підданих Російської Імперії, які ніколи не мали радянського громадянства. Ця операція ознаменувала собою завершення примусової репатріації Радянського Союзу після Другої світової війни. Інша сторона обміну — радянське керівництво з'ясувало, що, незважаючи на вимоги Сталіна, британська розвідка зберігає ряд антикомуністичних ув'язнених з метою відновлення «антирадянських операцій» за наказом Вінстона Черчилля.
Критика
Найбільш відома своїм драматизмом видача представниками НКВС козаків, які брали участь у війнах на стороні Німеччини. Автор Микола Толстой-Милославський описував сцену повернення американців до табору інтернованих після того, як вони доставили людей до радянської влади:Американці повернулися до Платтлінга з почуттям ганебності. Перед тим, як вони вийшли з лісу після зустрічі з представниками радянської влади, багато хто побачив, що ряд тіл щойно переданих людей вже висить на гілках сусідніх дерев.Олександр Солженіцин назвав цю операцію «останньою таємницею Другої світової війни». Він долучився до фонду правового захисту, створеного для допомоги Толстому, якого звинувачували в наклепі в справі 1989 року, поданої лордом Алдінґтоном про звинувачення Толстого у військових злочинах, пов'язаних із цією операцією. Толстой програв справу в судах Великої Британії, але уникнув відшкодування збитків, оголосивши про банкрутство.
Див. також
Видача козаків у Лієнці
Посилання
|
4438979
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D0%BB%D1%8F%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%BE%29
|
Гуля (село)
|
Гуля (село)
Гуля — село у складі Тунгіро-Ольокминського району Забайкальського краю, Росія. Знаходиться в межах міжселенної території.
Населення
Населення — 35 осіб (2010; 41 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
евенки — 54 %
росіяни — 41 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Тунгіро-Ольокминського району
Села Забайкальського краю
|
6616836
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Almagro%2C%20Ciudad%20Real
|
Almagro, Ciudad Real
|
Almagro, Ciudad Real
Almagro is a town and municipality situated in Ciudad Real province, in the autonomous community of Castile-La Mancha, Spain. A tourist destination, Almagro is designated a Conjunto histórico, a type of conservation area.
Almagro lies within small Paleozoic mountain ranges, with some reserves of shallow creeks, including the Pellejero and de Cuetos. It also lies within a volcanic zone (Cerro de la Yezosa), which lies upon a quartzite massif. It makes the zone particularly unique, together with that of the zones of Olot and Cabo de Gata, in the sense that it is one of the few important zones of volcanic origin in the Iberian Peninsula. An International Festival of Classical Theater has also been celebrated here annually since 1978.
History
Prehistory and Roman era
It is uncertain when humans first settled in the area of Almagro. There may have been a Bronze Age settlement; a theory supported by archaeological findings in the Casas Maestrales (complex of houses associated with the Order of Calatrava) and in spots outside of the town center. During the Roman era, it seems to have been inhabited, according to the scholar Galiano y Ortega, who argued that he saw the remains of an aqueduct, which were discovered during the construction of the present-day Paseo de la Estación. Roman coins have been found, as well as a headstone from this era, which can now be seen in the Town Hall; the headstone was discovered near the Roman bridge at Zuqueca, in Granátula. The name Almagro derives from the Arabic 'al-magra'
(red clay) given by the Moors who settled in Iberia.
Visigothic era
Little remains of the Visigothic presence in the area except for some small columns decorated with beveled diamonds; the columns were dispersed by the local population.
Middle Ages
During the 13th century, Almagro declined due to the presence of competing cities in the area, Oretum (Granátula de Calatrava) and Calatrava la Vieja. However, Almagro was chosen by the Order of Calatrava as a place of residence during the same century. Almagro thus benefited from being the center of governance for this order.
A local tradition holds that a Master of the Order, Don Gonzalo Yánez, gave the town its charter in 1213, confirmed by Ferdinand III of Castile in 1222. In 1273, Alfonso X of Castile convoked the Castilian Cortes in Almagro and in 1285 Master of the Order Ruy Pérez Ponce worked out an agreement in 1285 over rights concerning the town's ovens, market place, and toll roads. In the fourteenth century, the town had a wall and a parish church, San Bartolomé el Real, butcher shops, granary, jailhouse, townhall, and a castle absorbed by the buildings owned by the Order of Calatrava.
The process of the Reconquista against the Muslims
resulted in the gathering at Almagro of forces headed for the frontier. Pedro I of Castile arrested the Master of the Order, Juan Núñez de Prado, in 1354 at the Casas Maestrales.
In 1374, Henry II of Castile allowed the town to organize two fairs, which aided commerce. The General Chapters of the Order of Calatrava (Capítulos Generales de la Orden de Calatrava) also met in the town, in the chapel of San Benito de los Palacios Maestrales and in the church of Santa María de los Llanos, both of which no longer exist.
In the fifteenth century, the office of Master of the Order was incorporated into the Crown of Castile in 1487, but this did not harm the town. The Royal Governor now inhabited the Palaces formerly occupied by the Masters of the Order.
In 1493, Cardinal Cisneros ordered the construction of the Franciscan monastery of Santa María de los Llanos, annexed to the church of the same name, but this too has disappeared.
Due to the financial woes of Charles I of Spain, the German bankers of the Fugger family became beneficiaries of the mines at Almadén and Almagro. They brought with them to the town German administrators such as Wessel, Xedler, etc. Some of these Germans’ manor houses still survive.
Sixteenth and seventeenth centuries
The population grew during the 16th and 17th centuries, and the population expanded beyond the town walls, with the suburbs of San Pedro, Santiago, San Ildefonso, San Juan, San Sebastián, and San Lázaro being established during this time. The Claverian Fernando Fernández de Córdoba founded the monastery and educational institution of Nuestra Señora del Rosario. The knight commander don Gutierre de Padilla founded the Hospital de la Misericordia and the monastery of Asunción de Calatrava. The parish church of Madre de Dios, the convent of La Encarnación, business offices for the Fuggers, and a large number of manor houses were built during this time. Rebuilt during this time were the church of San Blas, the Main Square (Plaza), and the Town Hall. The crisis affecting Spain during the late 16th and early 17th centuries did not affect construction in Almagro; the Franciscans built during this time the Convent of Santa Catalina. The Augustinians, Jesuits, and Hospitalers established themselves here, and the followers of Juan Francisco Gaona y Portocarrero, Conde de Valdeparaíso, built his palace here.
Almagro flourished due to the patronage both of Philip V of Spain and of Juan Francisco Gaona y Portocarrero, Conde de Valdeparaíso, who served in Philip's government as head of the Exchequer.
The town was named provincial capital of La Mancha, a position it enjoyed from 1750 to 1761. The Conde de Valdeparaíso, unsuccessful in his attempts to permanently make Almagro an administrative center, promoted commerce, especially in textiles, encouraging the trade in appliqué lace and pillow lace (encaje de bolillos).
The sale of church lands under Charles III of Spain jeopardized the future of many church buildings in Almagro, and the university disappeared by the 19th century. The Order of Calatrava moved from the uncomfortable location of Castillo de Calatrava la Nueva to the Sacro Convento in Almagro proper, but did not remain permanently.
Nineteenth century
During the Peninsular War, an active Bonapartist masonic lodge was established in Almagro. The town suffered during the Carlist Wars and the sale of church lands by Juan Álvarez Mendizábal and Pascual Madoz. During the 19th century, the town faced competition from Ciudad Real and Bolaños de Calatrava. Almagro built a Plaza de Toros (1845) from materials originally from the stone tower of the ancient parish church of San Bartolomé, which had been demolished in 1845. The bullfighter Cagancho would later compete in this stadium.
The telegraph (1858), railway (1860), and electritown (1897) were introduced during this time. A general headquarters for the cavalry (1863) was established, as were a casino, coliseum, and theater (1864). In 1886, the town walls and gates were demolished.
Twentieth century
During the 1950s, the Corral de Comedias was discovered and restored. The Town Hall and Plaza Mayor were also restored. In 1972, Almagro was declared a Historical-Artistic Zone (Conjunto Histórico-Artístico). Numerous buildings were restored, including churches, palaces, houses, and hermitages. The National Museum of Theatre was established in a spot near orchards and wine cellars; a special building was later built for it. Almagro became a center for the dramatic arts in the region, and the International Festival of Classical Theater (Festival Internacional de Teatro Clásico) was put on here. Almagro is a candidate for becoming World Heritage Site.
Economy
Cereal, vines, olives, and cotton are grown and cultivated here; there are also livestock and herding. There are also quarries of basalt and mines of manganese and plaster. A traditional industry is the fashioning of appliqué lace and pillow lace (encaje de bolillos), crafted by the encajeras. Other industries include woodworking and construction.
Almagro is also famous for a variety of small aubergines, berenjenas de Almagro, seasoned and pickled according to a traditional recipe. These are usually eaten as a snack, along with other tapas, such as banderillas.
An International Festival of Classical Theater has also been celebrated here annually since 1978.
Natives of Almagro
Diego de Almagro, conquistador
Conde de Valdeparaíso, nobleman
Juan Frederic Geldre, writer
Fray Antonio de Lorea, writer
Vicente and Francisco Rujero, Carlist guerrillas known as "los Palillos"
Federico Galiano y Ortega, historian
Local monuments and sights
Plaza Mayor
Manor houses
Corral de Comedias
Palaces:
Palacio de los Marqueses de Torremejía
Palacio de los Condes de Valdeparaíso
Palacio de los Medrano
Palacio de los Fúcares is a misnomer; it is actually an ancient warehouse built by the Fugger Family (Fúcares).
Museums
National Museum of Theatre
Museo Etnográfico Campo de Calatrava
Churches and convents
Convento del Santísimo Sacramento
Iglesia de la Madre de Dios
Convento de Santa Catalina
Convento de la Encarnación
Convento de la Asunción de Calatrava
Iglesia de San Bartolomé
References
External links
Página de Almagro
Página con información sobre la actualidad almagreña
Visitas Guiadas a Almagro y diversas actividades en el entorno
Información, Guía, Donde Alojarse, Donde Comer y toda la Actualidad de Almagro y El Campo de Calatrava
Página del Museo Etnográfico Campo de Calatrava
Municipalities in the Province of Ciudad Real
|
13837239
|
https://en.wikipedia.org/wiki/William%20Boaventura
|
William Boaventura
|
William Boaventura
William Cleite Boaventura (born February 14, 1980, in Brazil) is a retired Brazilian footballer.
Career
"Boa" started his career in the Brazilian team Cabofriense and arrived in Cyprus the summer of 2004, showing good skills while playing for AEL Limassol. Two years later he moved to Anorthosis Famagusta, where he stayed for another two years. At Anorthosis he won the 2006–07 Cypriot Cup and the 2007–08 Cypriot First Division.
At the end of season 2007–2008 he left for Ukraine and Metalurh Donetsk. In 2009 Boa played in Russia's Kuban (on loan from Metalurh Donetsk) where he had 25 appearances and then returned in Metalurh.
On 17 June 2010, Boaventura returned to Cyprus and agreed for a two years contract with APOEL. At APOEL, Boaventura won his second championship title in his career, by helping the team to win the 2010–11 Cypriot First Division. The following season he appeared in seven official 2011–12 UEFA Champions League matches for APOEL, in the club's surprising run to the quarter-finals of the competition.
On 6 June 2012, he returned to Anorthosis Famagusta, signing a one-year contract with the club, but in September 2012, Boaventura forced to stop his career at 32 years old because he was treated heart problems.
Honours
Anorthosis
Cypriot First Division: 2007–08
Cypriot Cup: 2006–07
Cypriot Super Cup: 2007
APOEL
Cypriot First Division: 2010–11
Cypriot Super Cup: 2011
External links
1980 births
Living people
Brazilian men's footballers
Brazilian expatriate men's footballers
Associação Desportiva Cabofriense players
Anorthosis Famagusta FC players
AEL Limassol players
FC Metalurh Donetsk players
FC Kuban Krasnodar players
APOEL FC players
Expatriate men's footballers in Cyprus
Expatriate men's footballers in Ukraine
Brazilian expatriate sportspeople in Ukraine
Expatriate men's footballers in Russia
Cypriot First Division players
Ukrainian Premier League players
Russian Premier League players
Men's association football midfielders
Men's association football fullbacks
|
2045295
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B6%D0%B8%D0%BA
|
Коваржик
|
Коваржик
Ян Коваржик (чеськ. Jan Kovařík, * 19 червня 1988, Мост) — чеський футболіст.
Лібор Коваржик (чеськ. Libor Kovařík, * 23 лютого 1976, Прага) — чеський арбітр.
|
4306621
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Elephants%20Dream
|
Elephants Dream
|
Elephants Dream (code-named Project Orange during production and originally titled Machina) is a 2006 Dutch animated science fiction fantasy experimental short film produced by Blender Foundation using, almost exclusively, free and open-source software. The film is English-language and includes subtitles in over 30 languages.
Plot
An old man, Proog (voiced by Tygo Gernandt), guides the young Emo (voiced by Cas Jansen) through a giant surreal machine, in which the rooms have no clear transition to each other. After Proog saves Emo from flying plugs in a room consisting of a gigantic telephone switchboard, they run through a dark room filled with electrical cables and flee from a flock of bird-like robots. In the next room, Emo is tempted to answer a ringing phone, but Proog stops him and reveals a trap. The room is also occupied by a robot resembling a self-operating typewriter, which Emo appears to laugh at.
The next room is a large abyss from which metal supports appear from below; Proog nimbly dances across the abyss on the supports, while Emo casually walks along and does not seem to notice the stilts supporting him. Proog explains to Emo that the machine is like clockwork and could destroy them both if one wrong move is made. The two enter an elevator that is catapulted through a series of apertures by a pair of mechanical slats. Proog instructs Emo to close his eyes as they ascend to an empty dark void. Proog asks Emo what he sees, and is pleased by Emo's reply that he sees nothing as they plunge rapidly into the next room. A projector creates an image of a door from which music emanates. Emo asks to go through the door, but Proog insists that it is unsafe, and presses a button within his cane to enclose them both in a smaller room.
Proog asks Emo why he fails to recognize the beauty and perfection of the machine, to which Emo responds that the machine does not exist. Frustrated, Proog slaps Emo across the face, pushing the startled Emo to walk away. Emo mockingly imitates Proog's earlier tour to demonstrate the machine's absurdity and manifests the twisted versions of the Hanging Gardens of Babylon (in the form of mechanical roots) and the Colossus of Rhodes (in the form of gigantic hands), which threaten to destroy Proog's constructed world. Proog knocks Emo unconscious with his cane and causes his creations to disappear, Proog desperately asserts to Emo that the machine exists.
Production
In May 2005, Ton Roosendaal announced the project. The primary piece of software used to create the film was Blender; other programs used in production include DrQueue, Inkscape, Seashore, Twisted, Verse, CinePaint, GIMP, OpenEXR, Reaktor, Subversion, Python, Ubuntu, GNOME, and KDE. All of the software, except Reaktor, was free and open-source. The project was jointly funded by the Blender Foundation and the Netherlands Media Art Institute. The Foundation raised much of the funding for the project by selling pre-orders of the DVD. Production began in September 2005, under the code-name Orange by a team of seven artists and animators from around the world. It was later named Machina, and then finally renamed to Elephants Dream in reference to a Dutch tradition whereby parents might abruptly end children's bedtime stories with the introduction of a sneezing elephant. The primary purpose of the project was to field test, develop and showcase the capabilities of Blender, demonstrating what can be done with the software in organizing and producing quality content for films. During the film's development, several new features (such as an integrated node-based compositor, hair and fur rendering, rewritten animation system and render pipeline, and many workflow tweaks and upgrades) were added to Blender specifically for the project. The bulk of computer processing power for rendering the film was donated by the BSU Xseed, a 2.1 TFLOPS Apple Xserve G5-based supercomputing cluster at Bowie State University. It reportedly took 125 days to render, consuming up to 2.8GB of memory for each frame. Elephants Dream was released on March 24, 2006. The film itself, along with the other Blender Foundation “open movies,” was released under the Creative Commons Attribution License, so that viewers may learn from it and use it as long as proper attribution is given.
Bassam Kurdali, the director, explained the plot of the film:"The story is very simple—I'm not sure you can call it a complete story even—It is about how people create ideas/stories/fictions/social realities and communicate them or impose them on others. Thus Proog has created (in his head) the concept of a special place/machine, that he tries to "show" to Emo. When Emo doesn't accept his story, Proog becomes desperate and hits him. It's a parable of human relationships really—You can substitute many ideas (money, religion, social institutions, property) instead of Proog's machine—the story doesn't say that creating ideas is bad, just hints that it is better to share ideas than force them on others. There are lots of little clues/hints about this in the movie—many little things have a meaning—but we're not very "tight" with it, because we are hoping people will have their own ideas about the story, and make a new version of the movie. In this way (and others) we tie the story of the movie with the "open movie" idea."
Accolades
Elephants Dream received the award for "Best Short Film" at the first European 3D Film Festival in 2010.
In 2008, Elephants Dream was included in the Museum of Modern Art's (MoMA's) Design and the Elastic Mind exhibit.
Release
On May 18, 2006, the film was released for as a direct download and via BitTorrent on the Official Orange Project website, along with all of the production files.
DVD
Everyone who pre-ordered the DVD before a certain time could have their name listed in the film's credits. The DVD set includes the NTSC and PAL versions on separate discs, a computer file of an HD version, and all the production files.
Stereoscopic release
In 2010, four years after the original release, the film was entirely re-rendered in stereoscopic 3D by Wolfgang Draxinger. The project was announced to the public in mid-September on BlenderNation, and premiered at the 2010 Blender Conference.
The stereoscopic version was rendered in Digital Cinema Package (DCP) 2K flat resolution, with a slightly wider aspect format which required adjustment of the camera lens parameter in every shot. Many scenes in the original production files used flat 2D matte paintings which were integrated into the rendered images during the compositing phase. For the 3D production each matte painting had to be manipulated or entirely recreated into versions for each eye.
Draxinger implemented a number of stereoscopic features in Blender to aid in the stereoscopic production process. However, these features were never merged into official versions of the Blender software.
References
External links
2006 computer-animated films
2006 films
2006 animated short films
Articles containing video clips
Blender Foundation
Computer-animated short films
Creative Commons-licensed films
Dutch animated films
Dutch short films
Open content short films
2000s English-language films
Films released on YouTube
Hanging Gardens of Babylon
Colossus of Rhodes
|
3989184
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%BE-%D0%97%D0%B0%D1%85%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B0%20%D1%85%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B0
|
Північно-Західна хорда
|
Північно-Західна хорда — магістральна автомобільна дорога у Москві. Хорда завдовжки 30 км проходить від Сколковського шосе до Ярославського шосе і сполучає райони Західного, Північно-Західного, Північного і Північно-Східного округів Москви. Відкрита 29 листопада 2019, разом з відкриттям Нового Карамишевського моста.
Ділянки
Північно-Західна хорда задумана як дорога, що сполучає північно-східні і південно-західні райони Москви, минаючи центр міста. За проектом вона проходить від Сколковського шосе по Вітебській вулиці, Кубинці, вулиці Боженка, Ярцевській вулиці, Крилатській вулиці, вулиці Нижні Мньовники, вулиці Народного Ополчення, вулиці Алабяна, Балтійській вулиці, Великій Академічній вулиці, 3-му Нижньолихоборському проїзду, по ділянках нового будівництва уздовж Малого кільця Московської залізниці до проїзду Серебрякова з виходом на Ярославське шосе у Северянінського шляхопроводу.
Об'єкти
Хорда має у своєму складі низку інженерних об'єктів, в тому числі Алабяно-Балтійський тунель, Михалковський тунель, лівоповоротний тунель на автомагістраль Москва - Санкт-Петербург, тунелі на Молодогвардійській та Єльнінській вулицях на перетині з Ярцевською, лівоповоротний і розворотний тунелі на Рубльовське шосе, розворотний тунель по Рубльовському шосе, естакаду перед Рубльовським шосе (сполучає 3-ю Крилатську вулицю і вулицю Крилатські Пагорби), міст-дублер Крилатського мосту, Новий Карамишевський міст через канал імені Москви поруч з Карамишевським мостом, естакаду через Дмитрівське шосе, естакадну розв'язку біля Готельної вулиці, естакаду через Мале кільце Московської залізниці біля станції метро «», естакадну розв'язку біля станції метро «», лівоповоротну естакаду на Ярославське шосе, вінчестерний тунель на вулиці Народного ополчення під перетином з Берзаріна та 35 надземних і підземних переходів.
Примітки
Посилання
Транспорт Москви
Автомобільні шляхи Росії
Кільцеві автомобільні дороги
|
4231333
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0%20%D0%B2%D0%B8%D0%B1%D0%BE%D1%80%D1%83
|
Свобода вибору
|
Свобода вибору описує можливість та автономність особи виконати дію, обрану принаймні з двох доступних варіантів, не обмежених зовнішніми сторонами.
У політиці
Наприклад, в дискусії про аборти термін «свобода вибору» може з'явитися на захист позиції, згідно з якою жінка має право визначати, чи буде вона продовжувати вагітність або перервати її. Подібним чином інші теми, такі як евтаназія, вакцинація, контрацепція та одностатеві шлюби, іноді обговорюються з точки зору передбачуваного індивідуального права «свободи вибору».
В економіці
У мікроекономіці свобода вибору ― це свобода економічних агентів розподіляти свої ресурси, як вони вважають за потрібне, серед доступних варіантів (таких як товари, послуги чи активи). Вона включає свободу зайнятості, доступну їм.
У 2008 році Ратнер та ін. цитували літературу про лібертаріанський патерналізм, де говориться, що споживачі не завжди діють у своїх власних інтересах. Вони пояснюють це явище такими факторами, як емоції, когнітивні обмеження та упередження, а також неповна інформація, яку вони заявляють, може бути виправлена за допомогою різних запропонованих втручань. Вони обговорюють надання споживачам інформації та інструментів прийняття рішень, організацію та обмеження ринкових варіантів, а також підтримку емоцій та управління очікуваннями. Кожен із них, зазначають вони, може покращити здатність споживачів вибирати.
Однак економічна свобода вибору в кінцевому рахунку залежить від ринкової конкуренції, оскільки доступні варіанти для покупців, як правило, є результатом різних факторів, що контролюються продавцями, таких як загальна якість товару або послуги та реклама. У разі існування монополії споживач більше не має свободи вибору для покупки у іншого виробника. Як зазначив Фрідріх Гайєк:
Як наведено у наведеній вище цитаті, лібертаріанські мислителі часто є сильними прихильниками збільшення свободи вибору. Одним із прикладів цього є книга та серіал Мілтона Фрідмана «Свобода вибору».
Немає єдиної думки щодо того, чи збільшення економічної свободи вибору призводить до зростання щастя. В дослідженні-звіт The Heritage Foundation «Індекс економічної свободи» за 2011 рік показав сильну кореляцію між Індексом економічної свободи та щастям у країні.
Вимірювання свободи вибору
Аксіоматично-дедуктивний підхід був використаний для вирішення питання вимірювання рівня свободи вибору, яким користується людина. У роботі 1990 року Прасанта К. Паттанайк та Йонгшен Сю представили три умови, яким повинно відповідати вимірювання СВ:
Байдужість між ситуаціями без вибору. Наявність лише одного варіанту відповідає одному і тому ж вибору, незалежно від того, який варіант.
Сувора монотонність. Наявність двох різних варіантів Х та У становить більше СВ, ніж наявність лише опції Х.
Незалежність. Якщо ситуація A має більше СВ, ніж B, додавши новий варіант Х до обох (не міститься в A або B), A все одно матиме більше СВ, ніж B.
Вони довели, що потужність множини ― це єдине вимірювання, яке задовольняє ці аксіоми, і, на їх думку, протиінтуїтивним та сугестивним є переформулювання однієї або декількох аксіом. Вони проілюстрували це на прикладі набору опцій «подорожувати поїздом» або «подорожувати автомобілем», що має дати більше СВ, ніж варіант «подорожувати червоним автомобілем» або «подорожувати синім автомобілем». Було внесено кілька пропозицій щодо вирішення цієї проблеми шляхом переформулювання аксіом, як правило, включаючи концепції уподобань (відношення переваги) або відхилення третьої аксіоми.
Зв'язок зі щастям
Дослідження Симони Ботті та Енн Макгілл у 2006 році показало, що коли випробовувані отримували диференційовані варіанти та мали свободу вибору між ними, їх вибір посилював їхнє задоволення позитивними і незадоволення негативними результатами, порівняно з тими, хто не обирав.
Дослідження Хейзел Роуз Маркус і Баррі Шварц 2010 року склало список експериментів щодо свободи вибору та аргументувало, що «занадто великий вибір може породити паралізуючу невизначеність, депресію та егоїзм». Шварц стверджує, що люди часто зазнають жалю через альтернативні витрати за нездатність прийняти оптимальне рішення, і що в деяких сценаріях загальне задоволення людей іноді вище, коли важке рішення приймається іншою людиною, а не ними самим, навіть коли вибір іншої гірше. Шварц написав книгу і виступив з виступами, критикуючи надлишок можливостей у сучасному суспільстві, хоча і визнаючи, що «якийсь вибір кращий, ніж відсутність».
Див. також
Свобода волі
Свобода вибору (книжка)
Примітки
Соціальні концепції
Політичні концепції
Автономія
|
1561606
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jerzy%20Stuhr
|
Jerzy Stuhr
|
Jerzy Stuhr
Jerzy Oskar Stuhr (born 18 April 1947) is a Polish film and theatre actor. He is one of the most popular, influential and versatile Polish actors. He also works as a screenwriter, film director and drama professor. He served as the Rector of the Ludwik Solski Academy for the Dramatic Arts in Kraków for two terms: from 1990 to 1996 and again from 2002 to 2008.
Life and career
Stuhr was born in Kraków. His ancestors, Leopold Stuhr and Anna Thill, migrated within Austria-Hungary from Mistelbach to Kraków shortly after their wedding in 1879.
Having obtained a degree in Polish literature from the Jagiellonian University in 1970, Stuhr spent the next two years studying acting at the Academy for the Dramatic Arts in Kraków (often shortened to PWST), where he became a professor.
From the early 1970s, Stuhr appeared in Polish theatre and worked in film productions, making his debut with the role of Beelzebub in Adam Mickiewicz's directed by Konrad Swinarski.
Having met film director Krzysztof Kieślowski in the mid-1970s, he continued to work with him until Kieślowski's death in 1996. To an international audience, Stuhr may be best known for his minor role as thick-witted hairdresser Jurek in Kieślowski's Three Colors: White, in which he starred alongside Julie Delpy, Janusz Gajos, and Zbigniew Zamachowski. In Poland and nearby countries, he is probably best known for the part of Max in Juliusz Machulski's 1984 dystopian cult comedy (one of the most popular Polish movies), and – to a younger audience – for lending his voice to the talking donkey in the dubbed Polish version of the Shrek trilogy. Other important films include Kieślowski's The Scar (1976), Camera Buff (Amator, 1979) and Part 10 of The Decalogue series (1988), Machulski's Kingsize (1987), Kiler (1997) and Kiler 2 (1999), and Zanussi's Life for Life (1988). Stuhr also worked with Polish directors Agnieszka Holland, Andrzej Wajda and Krzysztof Zanussi.
In 1985, Stuhr made his own directorial debut staging the Polish version of Patrick Süskind's play The Double Bass, in which he also played the (only) role. In spite of the production's success, it was not until 1995 that Stuhr began directing films as well, with List of Adulteresses based on a novel by Jerzy Pilch. Critics favourably compared his next effort Love Stories (1997) to Kieślowski's work. The film consists of four unconnected episodes with Stuhr playing the lead role in each. Further movies directed by Stuhr are Big Animal (2000 – based on a Kieślowski screenplay), and Tomorrow's Weather (2003). For these two, Stuhr employed the Polish alternative rock band Myslovitz who composed the title tracks and also had walk-on roles in the latter. In an interview with The Krakow Post Stuhr admitted that Italian cinéaste Nanni Moretti influenced his approach to filmmaking.
From 1990 to 1997, and again from 2002, Stuhr held the position of rector at the Kraków National Drama School, where he had learned his craft two decades before. He formally obtained the title of professor in Dramatic Arts in 1994.
Stuhr's son Maciej (born 1975) is an actor in his own right, who has played alongside his father in Kieślowski's Decalogue X (1988), (2003), and Love Stories (1997). His daughter, Marianna (born 1982) is an artist, painter.
In 2004 he was a member of the jury at the 26th Moscow International Film Festival. He is the chairman of the board of supervisors at Kraków's Józef Tischner Children's Hospice and has been a supporter of this foundation since 2004.
He was head of the jury of the 2nd Odesa International Film Festival which took place in Odesa from 15 to 23 July 2011.
He has worked with RMF FM and has also written books such as Escape forward! and The Stuhrs: Family Stories.
In Autumn 2011 Stuhr suffered what he thought was a severe throat infection, but eventually he was diagnosed with laryngeal cancer. He spent most of the following eight months in hospitals in Gliwice, Kraków and Zakopane, undergoing treatment including surgeries, radiotherapy, and chemotherapy. His daughter, herself a cancer survivor, advised him to write a diary to keep himself mentally busy during that difficult time. In 2012 it was published by Wydawnictwo Literackie publishing house under the title Tak sobie myślę... (which roughly translates as So I am thinking...). His illness was widely covered by Polish media, and he received feedback from cancer patients around the country for whom his openness was comforting. Eventually he described his cancer as "the most important role of my life". As of April 2013, his cancer is in remission and he resumed both stage and voice acting.
In 2022, he caused a road collision in Kraków while driving under the influence of alcohol. In 2023, the Appeals Court in Kraków upheld the previous verdict which pronounced him guilty of causing the accident and drink driving. He had his driving license confiscated and was banned from driving motor vehicles for the period of three years.
Awards and recognition
11 November 1997, by decision of President Aleksander Kwaśniewski, in recognition of his prominent addition to Polish national culture Jerzy Stuhr was awarded the Commander's Cross of the Order of Polonia Restituta.
12 November 2008 he received Złota Kaczka (Golden Duck) being chosen the century's best actor of comedy.
Stuhr was appointed to the European Film Award for his fourfold role in Love stories. He is a laureate of the Venice Film Festival. He also has received numerous other Polish and international awards in recognition of his work, including:
Polish Academy Life Achievement Award (2018)
Order of the Smile (2014)
Special Award of the Gdynia Film Festival for his film Obywatel (2014)
Honoris Gratia Award (2012)
Commander's Cross with Star of the Order of Polonia Restituta (2011)
Honorary degree of the University of Silesia in Katowice (2007)
Best Script Award at the Gdynia Film Festival to the film Korowód (2007)
Golden Medal for Merit to Culture – Gloria Artis (2005)
Order of Merit of the Italian Republic (2000)
Paszport Polityki (1997)
Golden Lions Award at the Gdynia Film Festival for his role in the film Love stories (1997)
Special Award of the Gdynia Film Festival for his role in the film Spis cudzołożnic ("List of Adulteresses") (1994)
Golden Cross of Merit (1989)
Witkacy Prize - Critics' Circle Award (1988)
Voice acting
Jerzy Stuhr became very popular with younger viewers after he provided the voice for Donkey in the Polish dubbed version of Shrek (as well as in Shrek 2, Shrek the Third and in video games, based on the Shrek movies). Stuhr also provided the voice of Mushu the dragon in Disney's Mulan and Mulan 2, and for the Larry Laffer character in Larry 7 game.
Filmography
Actor
Director and screenplay writer
Voice in Polish Dub
References
External links
Giuseppe Sedia, An Interview with Jerzy Stuhr , in The Krakow Post, March 26, 2012.
1947 births
Living people
Male actors from Kraków
Polish film directors
Polish screenwriters
Polish male film actors
Polish male stage actors
Polish male voice actors
Polish people of Austrian descent
|
262540
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Harry%20Reid%20International%20Airport
|
Harry Reid International Airport
|
Harry Reid International Airport is an international airport serving the Las Vegas Valley, a metropolitan area in the U.S. state of Nevada. It is located south of downtown Las Vegas in the unincorporated area of Paradise and covers of land. Reid is owned by Clark County and operated by the county's department of aviation. The airport is named after the late U.S. congressman and senator from Nevada Harry Reid. It has four runways and two terminals with five gate areas (concourses) all connected with a people mover system. Reid is one of two airports in the United States with slot machines inside the terminals.
The airport opened in January 1943 as Alamo Field and initially catered to general aviation. In December 1948, it was rechristened for U.S. senator Pat McCarran, and commercial airlines shifted to it from the Las Vegas Army Airfield. Passenger counts increased in the 1950s as the Strip expanded, leading to the construction of a new terminal. McCarran later came to be seen as the model for the common-use approach to airport resources in the United States and pioneered radio-frequency identification of baggage. Terminal 3 was added in 2012, and the airport was renamed in honor of Senator Reid in 2021.
Reid is served by over 30 airlines and is an operating base for Allegiant Air, Frontier Airlines, JSX, Southwest Airlines, and Spirit Airlines. Southwest became its dominant carrier in the 1990s. In 2023, 57.6 million passengers passed through the airport, the most in its history. Reid has international flights to cities in Asia, Europe, and North America.
History
Origins
George Crockett, a flight instructor, built Alamo Field in 1942 on the site currently occupied by Harry Reid Airport. Crockett named it in honor of his forefather Davy Crockett, who had fought in the Battle of the Alamo. The airfield opened in January 1943. It catered to general aviation and included three gravel runways, a flight school, and a terminal building. Meanwhile, all commercial airlines flew into the Las Vegas Army Airfield. They shared the facility with the Army Air Forces, which had been operating an air base there since the attack on Pearl Harbor. The base closed in 1946.
With the onset of the Cold War, the military said it was amenable to reopening the base, but it wanted the airlines to move elsewhere. Crockett was willing to let them use his airfield, so the Clark County Commission entered into negotiations with him. In the meantime, the county held a bond election to fund construction work that would enable Alamo Field to handle commercial operations. Proponents of the bond issue, who included the chamber of commerce and casino executives, sought the economic benefits of both an air base and a modern airport capable of serving the increasing numbers of tourists that they expected to arrive. Voters approved the bond in 1947. With the help of U.S. senator Pat McCarran of Nevada, the county finalized a deal with Crockett to purchase his airfield the following year. On December 19, 1948, the airport was renamed McCarran Field and began receiving passenger flights.
Expansion
The growth of the Las Vegas casino industry during the 1950s fueled a rise in air traffic; the city went from receiving 36,000 passengers in 1948 to nearly one million in 1959. In September 1960, United Airlines became the first carrier to offer jet flights to Las Vegas. The airport was ill-equipped to handle the increasing passenger counts and the advent of commercial jetliners. Consequently, the county built a new terminal, which opened in March 1963. Another expansion project, which included adding Concourses A and B and lengthening the runways, ended in 1974. However, traffic levels had already rendered the project insufficient by the time it was completed. Airport officials therefore prepared for further expansion. The deregulation of the airline industry in 1978 led to an increase in the number of carriers at McCarran and prompted officials to accelerate their expansion plans. In October 1985, a central terminal, Concourse C, and a people mover between the two buildings opened.
In the late 1980s and early 1990s, America West Airlines was the busiest airline at McCarran. The carrier began offering cheap night flights to Las Vegas in 1986. It ultimately developed a hub at the airport that functioned between 10pm and 2am every night. The strategy capitalized on the fact that Las Vegas was open 24 hours a day and enabled the airline to decrease costs. America West charged low fares because it was the only carrier operating such a large number of flights at that time of night. Most of its customers were tourists, while the remainder were changing planes. By the late 1990s, Southwest Airlines had overtaken America West as McCarran's largest carrier and occupied all the gates in Concourse C. The company's high frequency of flights, cheap tickets, and collaboration with local resorts contributed to its success in the Las Vegas market.
Multiple projects were finished during the 1990s. The Charter/International Terminal, later renamed Terminal 2, opened in December 1991. A cargo center was dedicated two years later. In 1994, a tunnel beneath the east–west runways that linked the airport to the Las Vegas Beltway opened. A nine-level parking facility was completed in 1996, and in June 1998, the first two wings of Concourse D were inaugurated. McCarran also gained its first scheduled flights to Europe and Asia. In November 1996, Condor launched a route to Cologne, and Northwest Airlines commenced service to its hub at Tokyo's Narita Airport in June 1998. With the backing of two casinos, National Airlines set up a hub in Las Vegas the following year. The company specialized in low-fare flights to cities on the East Coast. Other casinos responded by arranging package deals with larger airlines. This and other factors led to National's demise in 2002.
Innovation and new terminal
Officials started to introduce new technologies. In the late 1990s, they began following a common-use strategy, where airlines share airport facilities. The airport first deployed computer systems known as common-use terminal equipment (CUTE) at gates and check-in counters. McCarran pioneered the use of CUTE in the domestic terminals of American airports. In 2003, it became the first airport in the country to install common-use self-service kiosks, which customers use to check in and obtain their boarding passes. With nearly 30 carriers serving McCarran, officials did not want to have separate sets of kiosks for each one. The airport ultimately acquired a reputation in the United States as the model for the common-use approach. It began implementing a baggage-tracking system based on radio-frequency identification (RFID) in 2005. The technology was intended to facilitate luggage screening and decrease the chances of losing bags. McCarran and the Hong Kong airport were the first to use RFID on a large scale.
In the 2000s, Allegiant Air moved its headquarters from Fresno to Las Vegas. The company also changed its focus to providing nonstop flights between small towns and vacation destinations and expanded the number of cities it served from McCarran to 35. In 2004, Philippine Airlines extended its flight between Manila and Vancouver to Las Vegas. The service was primarily targeted at tourists from western Canada, though the carrier also hoped to attract members of the large Filipino community in Las Vegas. The third wing of Concourse D, along with a ramp control tower, opened in April 2005. Two years later, a consolidated rental car facility began operations. The fourth and final wing of Concourse D was added in September 2008. In the same month, US Airways closed the night hub due to the 2000s energy crisis. The airline had merged with America West in 2005. US Airways shut its crew base at McCarran in 2010. By 2012, the company had eliminated all routes except for those to its hubs in Charlotte, Philadelphia, and Phoenix and its focus city at Reagan National Airport in Washington, D.C.Fearing McCarran would soon exceed its capacity, the Clark County Commission began work on Terminal 3 in 2005. The economy was doing well, and Terminal 2 had become congested. Although the economy later entered a recession, the county chose to proceed with the project. The airport's cargo facility was located within the Terminal 3 site, so it was replaced by the Marnell Air Cargo Center, which opened in 2010. The new terminal was inaugurated in June 2012, replacing Terminal 2. It cost $2.4 billion and was the largest public works project in Nevada. In 2013, Philippine Airlines discontinued its route to Las Vegas. A new control tower and Terminal Radar Approach Control facility was completed in 2016. At tall, it was the second tallest in the country when completed. The following year, the airport equipped seven gates in Concourse D to receive international flights and built a tunnel to connect them to the customs facility in Terminal 3. LATAM Airlines Brasil added a seasonal route to São Paulo, McCarran's first direct link to South America, in June 2018.
At the onset of the COVID-19 pandemic in March 2020, the control tower was closed for several days after a controller tested positive for the virus, leading to many delays and cancellations. The following month, the decrease in traffic caused by the pandemic prompted the closure of all the gates in Concourse B and Terminal 3. In February 2021, the Clark County Commission voted unanimously to rename the airport after U.S. senator Harry Reid of Nevada. The commissioners believed that Pat McCarran had left a legacy of anti-Semitism and racism. The airport was officially renamed ten months later.
Facilities
Harry Reid International Airport has four runways:
1L/19R:
1R/19L:
8L/26R:
8R/26L:
The runways are made of concrete. 1L, 26R, and 26L have a category I instrument landing system with distance measuring equipment. 8L/26R is the third-longest civil runway in the country.
The airport has a total of 110 gates across two passenger terminals, which are numbered 1 and 3, and a satellite concourse called Concourse D. Terminal 1 contains three concourses labeled A, B, and C. Terminal 3 houses the E gates and handles international arrivals. Terminal 3 and Concourse D are able to receive international flights, and a tunnel links the international gates in Concourse D to the customs checkpoint. There is an airside tram system with three lines. The green and blue lines connect the central part of Terminal 1 with Concourses C and D, respectively. The red line runs between Terminal 3 and Concourse D.
In 1968, slot machines were first installed at the airport. The Las Vegas and Reno airports are the only two airports in the United States with slot machines. Terminal 1 and Concourse D also house exhibits of the Howard W. Cannon Aviation Museum, which covers the history of aviation in southern Nevada.
Airlines unload their freight at the Marnell Air Cargo Center, which can handle of cargo. Janet Air flights to secret military installations operate from a dedicated terminal building. The airport also has a parking lot where the public can watch aircraft take off and land.
Maverick Helicopters and Papillon Grand Canyon Helicopters each operate their own terminal at Harry Reid Airport for sightseeing flights. The Maverick terminal covers , and the Sundance terminal occupies . The Papillon terminal was established in 1997.
Airlines and destinations
Passenger
Cargo
Statistics
In 2023, a record 57.6 million travelers passed through Reid Airport. The airport also had 612,000 aircraft movements and handled 263 million pounds (119 million kg) of cargo.
Top destinations
Airline market share
Annual traffic
Ground transportation
Vehicles reach the airport via Paradise Road and Russell Road from the north and via the Harry Reid Airport Connector, which branches off from the Las Vegas Beltway, from the south. A 5,000-space consolidated rental car facility is located away and is linked to the terminals by shuttle buses. Buses also shuttle passengers between Terminals 1 and 3. The airport has scarce public transport connections due to being the busiest in the world without an airport rail link. The Regional Transportation Commission of Southern Nevada's public bus system serves the airport.
Accidents and incidents
On the evening of November 15, 1964, Bonanza Air Lines Flight 114, a Fairchild F-27 turboprop flying from Phoenix Sky Harbor International Airport to McCarran International Airport, crashed into the top of a hill in desert country about SSW of Las Vegas in poor weather conditions, all 26 passengers and three crew perished. The probable cause was the misreading of a faulty, outdated approach chart by the captain which resulted in a premature descent before impacting terrain.
See also
Henderson Executive Airport
List of airports in Nevada
North Las Vegas Airport
Transportation in Las Vegas
References
Works cited
External links
Howard W. Cannon Aviation Museum Official site;
1942 establishments in Nevada
Airports established in 1942
Airports in Clark County, Nevada
Airports in Nevada
Buildings and structures in Paradise, Nevada
Transportation in the Las Vegas Valley
|
2781359
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Indian%20crested%20porcupine
|
Indian crested porcupine
|
Indian crested porcupine
The Indian crested porcupine (Hystrix indica) is a hystricomorph rodent species native to southern Asia and the Middle East. It is listed as Least Concern on the IUCN Red List. It belongs to the Old World porcupine family, Hystricidae.
Description
The Indian crested porcupine is a large rodent, weighing . The body (from nose to base of the tail) measures between with the tail adding an additional . The lifespan of Indian crested porcupines in the wild is unknown, however, the oldest known Indian crested porcupine in captivity was female; and lived up to be 27.1 years old.
It is covered in multiple layers of modified hair called quills, with longer, thinner quills covering a layer of shorter, thicker ones. The quills are brown or black with alternating white and black bands. They are made of keratin and are relatively flexible. Each quill is connected to a muscle at its base, allowing the porcupine to raise its quills when it feels threatened. The longest quills are located on the neck and shoulder, where the quills form a "skirt" around the animal. These quills can grow up to 51 cm (20 in) long, with most measuring between . Smaller (20 cm) and more rigid quills are packed densely on the back and rump. These smaller quills are used to stab at potential threats. The base of the tail contains shorter quills that appear white in color, with longer, hollow quills that the porcupine can rattle to produce a warning sound when threatened. Contrary to popular belief, Indian crested porcupines (like all porcupines) cannot shoot their quills.
The Indian crested porcupine has a stocky build with a low surface area to volume ratio, which aids in heat conservation. It has broad feet with long claws used for burrowing. Like all porcupines, the Indian crested porcupine has a good sense of smell and sharp, chisel-like incisors.
Distribution and habitat
Indian crested porcupines are found throughout southwest and central Asia, including Afghanistan, Armenia, Azerbaijan, China, Georgia, India, Iran, Iraq, Israel, Palestine, Jordan, Kazakhstan, Kyrgyzstan, Lebanon, Nepal, Pakistan, Saudi Arabia, Sri Lanka, Turkey, Turkmenistan, and Yemen. Due to their flexible environmental tolerances, Indian crested porcupines occupy a broad range of habitats. They prefer rocky hillsides, but are also common in tropical and temperate shrublands, grasslands, forests, plantations, and gardens. Their range seems to be limited by seasonal densities of forage and the availability of suitable substrates for digging burrows. More specifically, the northern range of the Indian crested porcupine is limited by minimum summer night duration: they do not occur above latitudes where minimum night duration is less than 7 hours, presumably because of the amount of foraging time required to meet their dietary needs.
In 2018, a porcupine was spotted at Wadi Wurayah in the United Arab Emirates. In 2019, it was spotted in the Russian republic of Dagestan.
Diet
Indian crested porcupines have a very broad and mostly herbivorous diet. They consume a variety of natural and agricultural plant material, including roots, bulbs, fruits, grains, drupe and tubers, along with insects and small vertebrates. Because they are cecal digesters, they are able to exploit low quality forage. They have also been known to chew on bones to acquire minerals, such as calcium, that aid in quill growth. Their capability to form substantial fat reserves is a useful adaptation for living in seasonally fluctuating habitats.
These porcupines can act as substantial habitat modifiers when excavating for tubers. They are also considered serious agricultural pests in many parts of their range due to their taste for agricultural crops. For these reasons, they are often regarded as a nuisance.
Behaviour
Like other Old World porcupines, the Indian crested porcupine is nocturnal. Both adults and weaned juveniles spend an average of 7 hours foraging every night. They tend to avoid moonlight in the winter months, which could be a strategy to evade predation. However, during summer months they do not avoid moonlight (likely because there are less dark hours during which to forage), but instead tend to stay closer to their dens. During the day, they remain in their dens, but throughout the winter, they occasionally emerge from their dens during daylight hours to bask in the sun.
The Indian crested porcupine is semifossorial. They live in natural caves or in excavated burrows. Because they do not climb or jump well, they spend most of their lives on or under the ground. However, they are good swimmers.
Predators of the Indian crested porcupine include large cats, caracals, wolves, striped hyenas, Asian wild dogs, Saltwater crocodiles and humans. When excited or scared, a porcupine stands its quills up to appear larger. It can also rattle the hollow quills at the base of its tail, stomp its feet, growl, grunt, or charge backward into the threat.
Reproduction
Indian crested porcupines mate in February and March. Gestation lasts an average of 240 days. A female gives birth to one brood of two to four offspring per year. Young are born with open eyes and are covered in short, soft quills that harden within a few hours after birth. Young are fully weaned 13–19 weeks after birth, but remain in the den with parents and siblings until sexual maturity around 2 years of age. It has been reported that the Indian crested porcupine is usually monogamous and mates every night throughout its life, not only for reproduction, but also to maintain and strengthen the pair bond, the relationship between the male and female partners. Previously, this had only been found in humans, Bonobos, and some dolphins.
Conservation
Due to its adaptability to a wide range of habitats and food types, the Indian crested porcupine is listed by the IUCN Red List as Least Concern as of 2008. Populations are stable and not severely fragmented, and while population status varies across its range, in many places it is common enough to be considered a pest. However, as a result of urbanization, infrastructure development, and pesticide use, suitable porcupine habitat is currently declining.
The Indian crested porcupine is protected under the India Schedule IV of the Indian Wildlife Protection Act of 1972, amended up to 2002. Nonetheless, because it is destructive to gardens and agricultural crops, it is widely hunted. It is traded for consumption and medicinal use.
References
External links
Hystricidae
Mammals of South Asia
Mammals of West Asia
Mammals of India
Mammals of Azerbaijan
Mammals of the Middle East
Mammals described in 1792
Taxa named by Robert Kerr (writer)
|
1342669
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE-%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%94%D0%BF%D0%B0%D1%80%D1%85%D1%96%D1%8F%20%D0%9F%D0%A6%D0%A3
|
Івано-Франківсько-Галицька єпархія ПЦУ
|
Івано-Франківсько-Галицька єпархія ПЦУ
Івано-Франківсько-Галицька єпархія — єпархія Православної церкви України на території Івано-Франківської області.
До складу єпархії входить 16 благочинь (Богородчанське, Болехівське, Верхнянське, Вигодське, Верхнянське, Галицьке, Долинське, Калуське, Небилівське, Рогатинське, Рожнятівське, Солотвинське, Снятинське, Тлумацьке, Тисменицьке, Івано-Франківське) та два діючих чоловічих монастирі (Хресто-Воздвиженський Манявський та Свято-Благовіщенський Голинський) та три скити (Спасо-Преображенський, Свято-Вознесенський, Свято-Михайлівський Долинський).
Загальна кількість парафій по Івано-Франківсько-Галицькій єпархії становить — 186.
Духовну освіту для священослужителів забезпечує вищий навчальний заклад єпархії — Івано-Франківський богословський інститут імені преподобного Феодосія Манявського..
Кафедральне місто — Івано-Франківськ. Кафедральний собор — Свято-Троїцький.
Керуючий єпархією — митрополит Івано-Франківський і Галицький Іоасаф (Василиків).
Секретар єпархії — митр. прот. Іоан Лапка.
Історія
Сучасний стан
Бурхливі події кінця 1989 року пов'язані з процесом демократизації суспільства і з виходом на політичну арену нових сил, що привело до жахливих міжрелігійних протистоянь протягом восьми років. Православна Церква на Галичині в незалежній Україні стала гнаною.
Першим єпископом УАПЦ на Івано-Франківщині стає настоятель кафедрального собору протоієрей Стефан Абрамчук в монашестві отримав ім'я Андрій.
В 1990—1995 рр. Єпархія нараховувала до 395 парафій та більше 400 священиків.
1992 року Івано-Франківська єпархія ввійшла до складу УПЦ КП.
1997 року в Івано-Франківській області з ініціативи духовенства була утворена ще одна адміністративно-церковна одиниця — Коломийсько-Косівська єпархія.
Правлячі Архиєреї
7 квітня 1990 — 19 жовтня 1995 митрополит Андрій (Абрамчук)
30 серпня 1996 — 23 лютого 1997 єпископ Володимир (Ладика)
23 лютого 1997 — 29 жовтня 1997 єпископ Володимир (Поліщук)
з 29 жовтня 1997 митрополит Іоасаф (Василиків).
Єпархіальне Управління
Головний орган адміністративного управління Івано-Франківської єпархії. Знаходиться безпосередньо під керівництвом єпархіального архиєрея — митрополита Івано-Франківського і Галицького Іоасафа (Василиківа).
Основна функція цієї установи — здійснення управління та контролю життєдіяльності парафій, монастирів, місій, братств. Також, єпархіальне управління, через свої відділи, здійснює контроль пастирського служіння у різних соціальних сферах. Проводить прийом громадян по церковним та духовно-особистим питанням.
Має свою канцелярію, бухгалтерію та вісім допоміжних відділів:
Єпархіальний відділ по зв'язках з громадськістю
Єпархіальний відділ духовно-патріотичного виховання у зв'язках із Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України
Єпархіальний відділ у справах молоді
Єпархіальний відділ соціального служіння
Єпархіальний відділ у зв'язках із пенітенціарними закладами
Єпархіальний видавничий відділ
Єпархіальний інформаційний відділ
Паломницький відділ „СТАВРОС“ протоієрей Тарас Гапатин
Храми єпархії
Богородчанське благочиння
Благочинний митр. прот. Володимир Петришин
Солотвинське благочиння
Благочинний митр. прот. Іван Дунь
Болехівське благочиння
Благочинний митр. прот. Іван Петрів
Галицьке благочиння
Благочинний митр. прот. Віталій Валіхновський
Витвицьке благочиння
Благочинний: прот. Назарій Мацук
Вигодське благочиння
Благочинний: митр. прот. Ярослав Лашків
Долинське благочиння
Благочинний митр. прот. Іван Креховецький
Верхнянське благочиння
Благочинний митр. прот. Валерій Оцабіна
Калуське благочиння
Благочинний митр. прот. Федір Мороз
Івано-Франківське благочиння
Благочинний митр. прот. Ігор Ільків, м. Івано-Франківськ
Рогатинське благочиння
Благочинний митр. прот. Володимир Гривнак
Рожнятівське благочиння
Благочинний митр. прот. Михаїл Дарвай
Небилівське благочиння
Благочинний митр. прот. Михаїл Михасюк
Тисменицьке благочиння
Благочинний митр. прот. Василь Качур
Снятинське благочиння
Благочинний митр. прот. Михаїл Марусяк
Тлумацьке благочиння
Благочинний митр. прот. Михайло Кирик
Монастирі єпархії
Манявський Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир. с. Манява Богородчанський р-н. Благочинний монастиря ігумен Іоасаф (Стасюк),
Братія:
архімандрит Софроній (Ленів),
ігумен Венедикт (Курах),
ігумен Амфілохій (Ковалюк),
ієромонах Меркурій (Малик),
ієромонах Аліпій (Малій),
ієромонах Варлаам (Корольчук),
ієромонах Нектарій (Сливка),
протодиякон Дмитро Луцак,
ієродиякон
Свято-Михайлівський Угорницький чоловічий монастир. с. Баб'янка Коломийський р-н. Благочинний: ієромонах Онуфрій (Петрів).
Свято-Благовіщенський Голинський чоловічий монастир. с. Голинь Калуський р-н. Благочинний: ієромонах Йосиф (Зеліско).
Скити єпархії
Свято-Преображенський скит Манявського монастиря с. Манява вул. Скитова, 14. Богородчанський р-н. Начальник скита: ігумен Амфілохій (Ковалюк).
Свято-Вознесінський скит Манявського монастиря с. Манява вул. Скитова, 14. Богородчанський р-н. Начальник скита: архімандрит Софроній (Ленів).
Свято-Михайлівський скит Манявського монастиря м. Долина, вул. Привокзальна 12. Начальник скита: ієромонах Феодот (Костюк)
Примітки
Джерела
Про єпархію // pravoslavia.if.ua.
Православ'я в Івано-Франківській області
Єпархії Православної церкви України
Засновані в Україні 1992
1992 у християнстві
|
22915074
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mario%20Tabares
|
Mario Tabares
|
Mario Tabares (born July 22, 1965) is a former professional tennis player from Cuba. He enjoyed most of his tennis success while playing doubles. During his career, he won one doubles title. He achieved a career-high doubles ranking of world No. 106 in 1993.
Tabares participated in 16 Davis Cup ties for Cuba from 1987 to 1994, posting a 15–17 record in singles and a 7–9 record in doubles.
He and his wife recently opened a tennis store in the heart of Miami named is MT Tennis Touch.
He competes competitively internationally. In April 2010, he became the ITF World Champion in Men's 40 Singles. He also became an ITF World Champion the same year with his brother Alexander Tabares in Men's 35 Doubles.
Doubles titles (6)
Runners-up (5)
External links
MTTennis
1965 births
Living people
Cuban male tennis players
Cuban emigrants to the United States
Sportspeople from Havana
Tennis players from Miami
Pan American Games medalists in tennis
Pan American Games bronze medalists for Cuba
Tennis players at the 1991 Pan American Games
Summer World University Games medalists in tennis
FISU World University Games bronze medalists for Cuba
Medalists at the 1987 Summer Universiade
Central American and Caribbean Games medalists in tennis
Central American and Caribbean Games gold medalists for Cuba
Central American and Caribbean Games silver medalists for Cuba
Central American and Caribbean Games bronze medalists for Cuba
Tennis players at the 1987 Pan American Games
Medalists at the 1991 Pan American Games
21st-century Cuban people
20th-century Cuban people
|
707603
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%80%D0%B0%D1%8F%D0%BD
|
Драян
|
Драян — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Верхня Савоя. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 420 км на південний схід від Парижа, 140 км на північний схід від Ліона, 50 км на північний схід від Аннесі.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Рона-Альпи. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 273 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 717,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Верхня Савоя
Примітки
Муніципалітети департаменту Верхня Савоя
|
2068580
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B9%20%D0%9B%D0%BE%D0%BC%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Антоній Ломницький
|
Антоній Ломницький
Антоній Мар'ян Ломницький (Львів — , там само) — польський математик, один із засновників Львівської математичної школи.
Життєпис
Антоній Мар'ян Ломницький народився в сім'ї Мар'яна Алойзія Ломницького (1845—1915) — відомого зоолога, палеонтолога і геолога, і Марії Ломницької (до шлюбу Щуцької). Мав двох братів — Ярослава Людомира (1873—1931) i Максиміліяна (1877—1947).
Пішов до школи в 1888 році. 1899 року закінчив Четверту львівську гімназію. Того ж року вступив на філософський факультет Львівського університету, де вчився, зокрема, в Юзефа Пузини (1856—1919), Яна Раєвського (1857—1906), Станіслава Кемпінського (1867—1908), Мар'яна Смолюховського (1872—1917) i Казимира Твардовського (1866—1938). Був активним учасником університетського фізико-математичного гуртка, з 1902 року очолював його. У листопаді 1903-го Ломницький здобув докторат, захистивши дипломну роботу «Про диференціальні відображення гіпергеометричних функцій». Того ж місяця склав іспити з математики, фізики (обидва письмово і усно), польської й німецької мов (обидва усно) й здобув диплом вчителя математики та фізики в гімназіях і реальних школах із польською мовою викладання. Перед тим, у вересні, відбув практику як заступник учителя у VI-й львівській гімназії імені С. Сташиця. З 1904-го по вересень 1907 року Ломницький вчителював у Першій тарнівській гімназії.
У 1905-му одружився з Владиславою Бекер, і наступного року в подружжя народилася донька Ірена. Діставши від міністерства релігійних конфесій і народної освіти Австро-Угорщини стипендію 1200 крон, Ломницький разом з дружиною й донькою у 1906—1907 роках перебував у Ґеттинґені. Там, у місцевому університеті, він слухав лекції Давида Гільберта, Фелікса Кляйна, Германа Мінковського, Ґустава Герґлоца й Карла Рунґе. Брав участь у семінарі, тематику якого становили теорія автоморфних функцій, мінімальні поверхні, інтегральні рівняння й варіаційне числення.
З вересня 1907-го до кінця серпня 1920-го Ломницький учителював у Сьомій львівській гімназії, у 1916—1917 роках був її директором. У 1913—1914 роках викладав математику як приват-доцент на машинобудівному факультеті Львівської політехнічної школи. Належав до членів Львівського математично-фізичного гуртка (не пізніш як від 1909 року). У 1914—1915 роках займався теорією ймовірності й актуарною математикою, курс якої згодом читав у Львівській торговельній школі.
У 1918—1919 роках, під час польсько-української війни, Антоній Ломницький брав участь як доброволець у званні рядового у боях за Львів на боці поляків. Дістав Хрест Оборони Львова й підвищення у званні — до підпоручника. Служив у полку Львівських стрільців.
У серпні 1919 року став доцентом, а за кілька днів — заступником професора в галузі математики (за Здзислава Криговського) у Львівській політехнічній школі. Був секретарем Математичного товариства у Львові. У червні 1920 року народилася його донька Ева, у серпні Ломницький став екстраординарним професором Львівської політехніки і обійняв посаду завідувача кафедри математики. У 1920 році він взяв участь у польсько-радянській війні.
27 серпня 1921 року Ломницький став ординарним професором Львівської політехніки. З 1922-го він член-кореспондент Львівського наукового товариства (з 1928-го — дійсний член). У 1922/23 i 1937/38 роках Ломницький був деканом механічного факультету Львівської політехніки, a в 1922—1924 і в 1939-му — головою Львівського відділу Польського математичного товариства.
У вересні 1928 року він взяв участь у VIII Міжнародному математичному конгресі в Болоньї. У 1929-му Ломницькому дали платну відпустку на півроку — для наукової роботи. Діставши у 1930-му від Фонду народної культури стипендію — 6000 злотих, того ж року Ломницький вісім місяців перебував на наукових студіях у Римі (лютий-травень), Парижі (травень-червень), Ґеттинґені (червень-липень) i Берліні (липень-вересень). У 1930/31 академічному році Ломницький обіймав посаду декана загального факультету Львівської політехніки, a в 1933-му був обраний ректором цього вишу, але президент Польщі не затвердив цього вибору. З осені 1938 по жовтень 1939 року Ломницький був проректором Львівської політехніки. З 1933-го він член-кореспондент Варшавського наукового товариства, а з 1938-го — член-кореспондент Польської академії знань. У 1935—1939 роках Ломницький вів курс прикладної математики на інженерному факультеті Львівської політехніки. 1938 року Польське статистичне товариство почало видавати «Przegląd Statystyczny», й Ломницький став членом редколегії цього часопису.
Після того, як у вересні 1939-го у Львів увійшов до складу СРСР, Ломницький мав гостру суперечку із тодішнім комісаром політехніки, підполковником Юсімовим, яка сталася у другій половині жовтня 1939 року. Попри те, належав до вісімдесяти викладачів політехніки, допущених викладати в реорганізованому виші. На початку червня 1941 року він став керівником консультаційного пункту, на основі якого у Дрогобичі чи Бориславі мали відкрити філію Азербайджанського інституту нафти і хімії. Заплановано вступні іспити абітурієнтів, але почалася німецько-радянська війна.
Уночі проти 4 липня 1941 року Ломницького заарештували гестапівці із групи «Айнзацкоммандо» й близько четвертої ранку стратили разом із іншими 42 заарештованими представниками львівської інтелігенції на Вулецьких пагорбах. З вікна квартири родини Ломницьких, що на вулиці Набєляка, 19 (нині — вулиця Котляревського), професорова дружина Марія здалеку бачила людей, яких вели на розстріл. Пізніше вона чула звуки пострілів.
8 жовтня 1943 року гітлерівці, аби замаскувати сліди злочину, руками сформованої з євреїв групи «Зондеркоммандо—1005» вивезли рештки страчених в інше місце Львова й наступного дня спалили. Тож місця поховання Антонія Ломницького не збереглося.
Наукова діяльність
Праці
Статті
O odwzorowaniach cząstkowych funkcji hipergeometrycznych, Lwów 1903, doktorat.
Podstawy matematyczne kartografii, Sprawozdania Gimnazjum I w Tarnowie za rok 1904/5, Tarnów 1905. — S. 1—34.
Wstępne lekcje trygonometryi, Muzeum, Rocznik XXII, Tom I, Zeszyt 4 (1906). — S. 341—349.
Kolejne rozszerzanie zakresu pojęcia liczby, Wiadom. Mat. 15 (1911). — S. 53—78.
Recenzja książki A. E. H. Love, Zasady rachunku różniczkowego i całkowego, tłumaczyli St. Kalinowski i Wł. Wojtowicz. — Warszawa 1913. — 225 s., w: Wektor, Rok II. — № 6. (1913). — S. 293—298.
O wielookresowych funkcjach jednoznacznych zmiennej rzeczywistej, Sprawozdania z Posiedzeń Towarzystwa Naukowego Warszawskiego, Wydział III Nauk Matematycznych i Przyrodniczych 11 (1918). — S. 807—846.
O układach zasad koniecznych i dostatecznych, służących do definicji pojęcia wielkości, Wiadom. Mat. 23 (1919). — S. 37—70.
Uogólnienie wzoru interpolacyjnego Lagrange'a, Rozprawy Wydz. Matem. — Przyrodn. Polskiej Akademii Umiejęności w Krakowie, Serja III, Tom 20A (1920). — S. 173—179. (zbiór ogólny Tom 60, 1921).
G´en´eralisation du polynˆome ordinaire de Lagrange, Bulletin International de l'Acad´emie Polonaise des Sciences et Lettres, Classe des Sciences Math´ematiques et Naturelles, S´erie A: Sciences Math´ematiques 60 (1920), Cracovie 1921. — S. 109—110.
(wspólnie z S. Ruziewiczem) Józef Puzyna, Wiadom. Mat. 25 (1921). — S. 113—119.
O zasadzie dysjunkcji w logistyce i matematyce, Ruch Filozoficzny, Lwów, T. VI. — № 8—10. — (1922). — S. 144—146.
O równoważności wielokątów płaskich, wykłady dla nauczycieli matematyki we Lwowie w styczniu 1922 roku (czasopismo nieznane).
Sur les fonctions multip´eriodiques d'une variable r´eelle, l'Enseignement Math. 23 (1923). — S. 96—97.
Nouveaux fondements du calcul des probabilit´es (Definition de la probabilit´e fond´ee sur la th´eorie des ensembles) // Fundamenta Math. 4 (1923). — S. 34—71.
Sur quelques g´en´eralisations du triangle arithm´etique de Pascal, Comptes Rendus Acad. Sci. Paris 179 (1924). — S. 1587—1589.
Sur les m´ethodes qui servent `a limiter sup´erieurement les modules des racines des ´equations alg´ebriques, l'Enseignement Math. 24 (1925). — S. 84—91.
Prosty dowód wzoru Stirlinga oraz streszczenie w jęz. franc., Archiwum Towarzystwa Naukowego Lwowskiego, Wydz. III Mat. — Przyrod., Tom IV, z. 3 (1926), 1-6; cały tom. — Lwów 1929. — S. 21—26.
O wzorach Sterna i Sierpińskiego podających rozwinięcie pierwiastków kwadratowych na iloczyny nieskończone oraz streszczenie w jęz. franc., Archiwum Towarzystwa Naukowego Lwowskiego, Wydz. III Mat.-Przyrod., Tom IV, z. 4 (1926). — S. 7—13; cały tom, Lwów 1929. — S. 27—33.
D´emonstration ´el´ementaire de la loi de Gauss dans le calcul des probabilit´es, l'Enseignement Math. 25 (1926). — S. 103—111.
The International Map Projection 1/M, Polski Przegląd Kartograficzny. — T. 3. — № 17 (1927). — S. 1—14.
Matematyczna analiza projekcji mapy międzynarodowej w skali 1:1 000 000, Wiadomości Służby Geograficznej, Nr 1, 1927. — S. 3-31.
A reply to the criticisms of Dr. Antoni Łomnicki on the projection of the International map on the scale of 1/M, Polski Przegląd Kartograficzny. — T. 3. — № 18—20 (1927). — S. 33—38.
Łuki południka na elipsoidzie międzynarodowej, Wiadomości Służby Geograficznej. — № 3, 4. — 1928. — S. 62—66.
Sur le choix de la projection pour la carte du Monde au millioni'eme (mat´eriaux pour la discussion) [O wyborze projekcji dla międzynarodowej mapy świata w skali 1: 1 000 000 (Materiały do dyskusji)], Wiadomości Służby Geograficznej, Nr 3 i 4, 1928. — S. 137—196; również opublikowana osobno, Warszawa 1928, 57 s.
Z zagadnień matematyki. IV. Rachunek prawdopodobieństwa i jego zastosowania, Kosmos, Seria B, T. 53, z. 3 (1928). — S. 325—339.
Zagadnienia statystyki matematycznej. Cz. I. Statystyka jednej zmiennej, Kosmos, Seria B, T. 53, z. 4 (1928). — S. 477—506.
O programach nauczania matematyki obowiązujących obecnie w gimnazjach Rzeczypospolitej Polskiej, w: Księga Pamiątkowa Pierwszego Polskiego Zjazdu Matematycznego (Lwów, 7-10 IX 1927), Fundusz Kultury Narodowej, Kraków 1929. — S. 190—194.
Zagadnienia statystyki matematycznej. Cz. II. Statystyka dwóch i więcej zmiennych. Teorja korelacji, Kosmos, Seria B, T. 55, z. 2-3 (1930). — S. 165—240.
Sulla necessita di distinguere due generi di dipendenza nella statistica a due variabili, Giornale Istituto Italiano d. Attuari 1 (1930). — S. 83-94.
O potrzebach matematyki stosowanej w Polsce, Nauka Polska, jej potrzeby, organizacja i rozwój 14 (1931). — S. 98—109.
Projekcje o dwóch punktach wyróżnionych, Polski Przegląd Kartograficzny, T. 6, Nr 47 (1934). — S. 185—193.
Окремі книжки
Geometrya. Podręcznik dla szkół średnich. Część I. Planimetrya-stereometrya. — Lwów-Warszawa: Książnica Polska Towarzystwa Nauczycieli Szkół Wyższych, 1911. — S. 1—289; 2 wyd.Geometrya. Część I i II. Planimetrya. Stereometrya. — 1914. — S. 1—309; 3 wyd. — 1920. — S. 1—306; 4 wyd. — 1923, S. 1-313; 5 wyd. — 1924; 6 wyd. — 1929.
Geometrya. Podręcznik dla szkół średnich. Stopień wyższy. Część III i IV. Trygonometrja. Geometrja analityczna. — Lwów, Gubrynowicz i Syn, 1912. — S. 1—302.
Trygonometrja. Podręcznik dla szkół średnich. — Lwów-Warszawa, Gubrynowicz i Syn, 1920. — S. 1—194; 2 wyd. — 1920; 3 wyd. — 1923. — S. 1—186; 4 wyd. 1930. — S. 1—184.
Początki geometrji analitycznej, Książnica Polska Towarzystwa Nauczycieli Szkół Wyższych, Lwów-Warszawa 1921. — S. 1—188; 2 wyd. — 1921; 3 wyd. — 1923. — S. 1—200.
Geometrja elementarna: Podręcznik dla klas wyższych szkół średnich, KsiążnicaAtlas, Lwów-Warszawa, 5 wyd. 1924. — S. 1—370; 6 wyd. 1929. — S. 1—387.
Tablice matematyczno-fizyczne czterocyfrowe, Książnica-Atlas, Lwów-Warszawa 1926, xxii + 74 s.; 2 wyd. — 1927; 3 wyd. — 1938; 4 wyd. — 1946; 5—7 wyd. — 1947, 1948, 1949; 9 wyd. — 1949. — 73 s.; 11 wyd. poprawione, Książnica-Atlas, Wrocław-Warszawa 1950. — 86 s.; 12 wyd. — 1950. — 73 s.; 13 wyd. — 1951.
Kartografja matematyczna, Książnica-Atlas, Lwów-Warszawa 1927, viii + 191 str. (2 wyd. zmienione. — Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1956. — 156 s.).
Zagadnienia statystyki matematycznej. — Lwów, 1929—1930.
Geometrja: dla klasy II gimnazjalnej. — Lwów-Warszawa: Książnica-Atlas, 1934. — 128 s.; 1939. — 128 s.
Geometrja. Dla 3 klasy gimnazjalnej. — Lwów-Warszawa: Książnica-Atlas, 1935. — 112 s.
Rachunek różniczkowy i całkowy: dla potrzeb przyrodników i techników, Tom I. Rachunek różniczkowy. — Kraków: Polska Akademia Umiejętności, 1935. — 648 s.; 2 wyd. — Katowice: Wydawnictwo Universum, 1947; cz. 1, wyd. 2. — Katowice, 1947. — 208 s.; wyd. 3. — Katowice, 1949, v+208 str.; cz. 2. — Katowice, 1948; wyd. 3. — Katowice, 1950. — 209—424 s.; 3 wyd. — Katowice: Wydawnictwo Universum, 1949.
Rachunek różniczkowy i całkowy: dla potrzeb przyrodników i techników, Tom II. Rachunek całkowy, Polska Akademia Umiejętności, Kraków 1936, 310 str.; 2 wyd. Zastosowania rachunku różniczkowego. — Katowice. 1947. — S. 425—648; 2 wyd. — Katowice: Wydawnictwo Universum, 1948; 3 wyd. Rachunek całkowy. — Katowice: Wydawnictwo Universum, 1949. — 310 s.
Rachunek różniczkowy i całkowy: dla potrzeb przyrodników i techników, Tom III. Szeregi nieskończone — równania różniczkowe, geometria różniczkowa, Polska Akademia Umiejętności, Kraków 1936. — 217 s.; 2 wyd. — Katowice: Wydawnictwo Universum, 1948. — 216 s.
Geometrja. Dla 4 klasy gimnazjalnej. — Lwów-Warszawa: Książnica-Atlas, 1936. — 103 s.
Algebra dla I kl. Liceum Ogólnokształcącego: Wydział Humanistyczny, Przyrodniczy i Klasyczny. — Lwów-Warszawa: Książnica-Atlas, 1938. — 103 s.; 2 wyd. — Londyn: Ministerstwo Wyznań Religijnych i Oświecenia Publicznego, 1944. — 103 s.; 3 wyd. — Wrocław-Warszawa: Książnica-Atlas, 1947. — 103 s.
Trygonometria. Podręcznik dla liceów ogólnokształcących. — Lwów-Warszawa: Książnica-Atlas, 1938.
Matematyka dla Liceów Mechanicznych, Elektrycznych, Drogowych, WodnoMelioracyjnych i Telekomunikacyjnych: Geometria analityczna, zasady rachunku różniczkowego i całkowego. — Lwów-Warszawa: Książnica-Atlas, 1939; 2 wyd. — Katowice: Wydawnictwo Universum, 1947. — 219 s.
Wielościany umiarowe. — Lwów-Warszawa: Książnica-Atlas, 1939. — 72 s.
Matematyka dla Liceów Przemysłowych Męskich: algebra i trygonometria. — Lwów-Warszawa: Książnica-Atlas, 1939. — 232 s.; 2 wyd. — Katowice: Wydawnictwo Universum, 1947. — 232 s.
Matematyka dla Liceów Przemysłowych Męskich: geometria analityczna, rachunek różniczkowy i całkowy. — Lwów-Warszawa: Książnica-Atlas, 1939. — 219 s.
Wzory matematyczno-fizyczne, Łódź 1947. — 203 s.
Нагороди і відзнаки
1919 — Хрест Оборони Львова;
1932 — Медаль Незалежності;
1938 — Бронзова медаль за довголітню службу Львівській політехніці;
1938 — Срібна медаль за довголітню службу Львівській політехніці.
Див. також
Убивство львівських професорів
Примітки
Джерела
Zygmunt Albert Kaźń profesorów lwowskich — lipiec 1941 / studia oraz relacje i dokumenty zebrane i oprac. przez Zygmunta Alberta. — Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 1989. — 384 s. — ISBN 83-229-0351-0.
Lech Maligranda Antoni Łomnicki (1881—1941) // Roczniki Polskiego Towarzystwa Matematycznego. — Seria II: Wiadomości Matematyczne XLIV. — 2008. — S. 61—112.
D. Schenk Noc morderców. Kaźń polskich profesorów we Lwowie i holokaust w Galicji Wschodniej / Dieter Schenk; przekł. Paweł Zarychta. — Kraków: Wysoki Zamek, 2011. — 432 s.
Посилання
Польські математики
Випускники Львівського університету
Випускники Геттінгенського університету
Науковці Львівської політехніки
Розстріляні гестапо
Польські педагоги
Уродженці Львова
Померли у Львові
Страчені поляки
|
4194690
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Diemaco
|
Diemaco
|
Diemaco канадська оборонна компанія зі штаб-квартирою в Кітченері, Онтаріо, Канада, яка випускала гвинтівки Colt C7 за ліцензією компанії Colt. Її викупила компанія Colt Defense 20 травня 2005 року, за $18.2 млн. дол. США у компанії Héroux-Devtek Inc, яка в свою чергу придбала Diemaco в 2000 році.
Примітки
Виробники зброї Канади
|
312984
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%BB%D0%B0
|
Парамола
|
Парамола — муніципалітет, розташований в Автономній області Каталонія, в Іспанії. Знаходиться у районі (кумарці) Алт Уржель провінції Лєйда, згідно з новою адміністративною реформою перебуватиме у складі Баґарії (округи) Ал Пірінеу і Аран.
Населення
Населення міста (у 2007 р.) становить 370 осіб (з них менше 14 років — 9,7 %, від 15 до 64 — 60,8 %, понад 65 років — 29,5 %). У 2006 р. народжуваність склала 1 особа, смертність — 5 осіб, зареєстровано 0 шлюбів. У 2001 р. активне населення становило 160 осіб, з них безробітних — 11 осіб.Серед осіб, які проживали на території міста у 2001 р., 333 народилися в Каталонії (з них 230 осіб у тому самому районі, або кумарці), 20 осіб приїхало з інших областей Іспанії, а 15 осіб приїхало з-за кордону. Університетську освіту має 7,2 % усього населення. У 2001 р. нараховувалося 120 домогосподарств (з них 24,2 % складалися з однієї особи, 21,7 % з двох осіб,17,5 % з 3 осіб, 17,5 % з 4 осіб, 9,2 % з 5 осіб, 5 % з 6 осіб, 3,3 % з 7 осіб, 0 % з 8 осіб і 1,7 % з 9 і більше осіб).Активне населення міста у 2001 р. працювало у таких сферах діяльності : у сільському господарстві — 30,2 %, у промисловості — 20,8 %, на будівництві — 6,7 % і у сфері обслуговування — 42,3 %. У муніципалітеті або у власному районі (кумарці) працює 108 осіб, поза районом — 75 осіб.
Безробіття
У 2007 р. нараховувалося 6 безробітних (у 2006 р. — 4 безробітних), з них чоловіки становили 50 %, а жінки — 50 %.
Економіка
Підприємства міста
Промислові підприємства
Роздрібна торгівля
Сфера послуг
Житловий фонд
У 2001 р. 1,7 % усіх родин (домогосподарств) мали житло метражем до 59 м2, 29,2 % — від 60 до 89 м2, 36,7 % — від 90 до 119 м2 і
32,5 % — понад 120 м2.З усіх будівель у 2001 р. 16,7 % було одноповерховими, 68,5 % — двоповерховими, 12,6
% — триповерховими, 1,4 % — чотириповерховими, 0,9 % — п'ятиповерховими, 0 % — шестиповерховими,
0 % — семиповерховими, 0 % — з вісьмома та більше поверхами.
Автопарк
Вживання каталанської мови
У 2001 р. каталанську мову у місті розуміли 98,1 % усього населення (у 1996 р. — 100 %), вміли говорити нею 89,1 % (у 1996 р. -
97,8 %), вміли читати 88 % (у 1996 р. — 87,5 %), вміли писати 64,6
% (у 1996 р. — 52,9 %). Не розуміли каталанської мови 1,9 %.
Політичні уподобання
У виборах до Парламенту Каталонії у 2006 р. взяло участь 205 осіб (у 2003 р. — 252 особи). Голоси за політичні сили розподілилися таким чином:
У муніципальних виборах у 2007 р. взяло участь 271 особа (у 2003 р. — 285 осіб). Голоси за політичні сили розподілилися таким чином:
Історія та культура
Див. також
Дані Інституту статистики Каталонії (Institut d'Estadística de Catalunya)
Міста Каталонії
Міста Іспанії
|
2887966
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B5%D1%89%D0%BE%D0%B2%D0%B0
|
Клещова
|
Клещова — село в Польщі, у гміні Пілиця Заверцянського повіту Сілезького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Катовицького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Заверцянського повіту
|
1766883
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/GOP
|
GOP
|
GOP
Республіканська партія США
Graphics Output Protocol
|
2599167
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B4%20%28%D0%A8%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Льнозавод (Шабалінський район)
|
Льнозавод (Шабалінський район)
Льнозавод — селище у складі Шабалінського району Кіровської області, Росія. Входить до складу Черновського сільського поселення.
Населення становить 11 осіб (2010, 15 у 2002).
Національний склад станом на 2002 рік — росіяни 100 %.
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Шабалінського району
Селища Кіровської області
|
66674073
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Aguriahana
|
Aguriahana
|
Aguriahana is a genus of true bugs belonging to the family Cicadellidae.
The genus was first described by Distant in 1918.
The species of this genus are found in Europe, Northern America, Japan.
Species:
Aguriahana stellulata (Burmeister, 1841)
References
Typhlocybini
Cicadellidae genera
|
3420452
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D1%80%D1%82-%D0%9A%D0%B0%D1%81%D0%BB%20%28%D0%9D%D1%8C%D1%8E-%D0%99%D0%BE%D1%80%D0%BA%29
|
Норт-Касл (Нью-Йорк)
|
Норт-Касл (Нью-Йорк)
Норт-Касл — місто в США, в окрузі Вестчестер штату Нью-Йорк. Населення — осіб (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкала особа в домогосподарствах у складі родин. Було 4135 помешкань
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,8 %. Частка іспаномовних становила 7,7 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 29,7 % — особи молодші 18 років, 57,1 % — особи у віці 18—64 років, 13,2 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 42,0 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 98,2 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 94,7 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 2,0 % осіб, у тому числі 1,5 % дітей у віці до 18 років та 1,9 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 23,8 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 20,2 %, фінанси, страхування та нерухомість — 17,4 %.
Примітки
Джерела
Містечка Нью-Йорку
Населені пункти округу Вестчестер (Нью-Йорк)
|
3358987
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%80%D1%82%20%28%D0%A2%D0%B5%D1%85%D0%B0%D1%81%29
|
Ерт (Техас)
|
Ерт (Техас)
Ерт — місто в США, в окрузі Лемб штату Техас. Населення — 901 особа (2020).
Географія
Ерт розташований за координатами (34.233800, -102.409176). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 3,11 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у 375 домогосподарствах у складі 290 родин. Густота населення становила 342 особи/км². Було 453 помешкання (146/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,7 %. Частка іспаномовних становила 63,8 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 32,5 % — особи молодші 18 років, 52,6 % — особи у віці 18—64 років, 14,9 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 34,7 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 97,6 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 91,7 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила долари для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 17,9 % осіб, у тому числі 22,2 % дітей у віці до 18 років та 10,1 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 331 особа. Основні галузі зайнятості: сільське господарство, лісництво, риболовля — 34,1 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 17,5 %, роздрібна торгівля — 17,2 %.
Примітки
Джерела
Міста Техасу
Населені пункти округу Лемб (Техас)
|
2343856
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%8E%D0%BD%D1%85%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9
|
Мюнхенський міський музей
|
Мюнхенський міський музей — один з основних музеїв Мюнхена, заснований в 1888 році Ернстом фон Дестуше і розташований у будівлі колишнього арсеналу і стаєнь, побудованих наприкінці пізнього готичного періоду.
Постійні виставки музею:
Історія і культури Мюнхена від його заснування до наших днів
Націонал-соціалізм в Мюнхені
Колекція музичних інструментів
Колекція ляльок і історія місцевого лялькового театру
Колекція фотографій
Музей історії кіно
Ресурси Інтернету
Сайт міського музею Мюнхена
www.muenchner-stadtmuseum.de Offizielle Website des Münchner Stadtmuseums
Münchner Stadtmuseum auf www.muenchen.de
Die Moriskentänzer des Erasmus Grasser
Музеї Мюнхена
Художні музеї Німеччини
Музеї, засновані 1888
Засновані в Німеччині 1888
|
996616
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BC%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%B8%20%D0%9C%D0%B0%D0%B5%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%96
|
Символи Маебасі
|
Символи Маебасі
Символи міста
Емблема Маебасі — зображення пустого в середині кола (輪貫, «ванукі»). Цей символ прикрашав штандарт роду Мацудайра, володарів середньовічного Маебасі-хану, центром якого було сучасне місто. Емблема була затверджена у 1909 році. .
Прапор Маебасі — полотнище темно-індигового кольору, сторони якого співвідносяться як 2 до 3. В центрі полотнища розміщена емблема міста білого кольору.
Окрім прапора і емблеми Маебасі має ще чотири символи: дві квітки — троянду і азалію, та два дерева — сірий вяз і гінкго. Вони були затверджені 1980 року. Ці символи уособлюють красу і гармонійність мешканців міста.
Примітки
Префектура Ґумма
|
2345221
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%BA%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D1%84
|
Бекедорф
|
Бекедорф
Беккедорф — громада в Німеччині, розташована в землі Нижня Саксонія. Входить до складу району Шаумбург. Складова частина об'єднання громад Ліндгорст.
Площа — 9,83 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Нижньої Саксонії
|
53807885
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2017%20Ukrainian%20Cup%20final
|
2017 Ukrainian Cup final
|
2017 Ukrainian Cup final
The 2017 Ukrainian Cup Final is a football match that was played on May 17, 2017 in Kharkiv between Shakhtar Donetsk and Dynamo Kyiv. The culmination of the 2016–17 Ukrainian Cup season, this was the fourth time the cup final was held in Kharkiv. The match was the 26th Ukrainian Cup Final since fall of the Soviet Union.
Regular season
Note: In all results below, the score of the finalist is given first (H: home; A: away).
Previous encounters
The game between Shakhtar and Dynamo has become the main fixture of every season and received the nickname of Klasychne which means Classic. Before this game both teams met in a final of Ukrainian Cup eight times, the first being back in 2002. Before this final out of the previous eight, Shakhtar won 3 games and Dynamo won 4, one more game Dynamo won on penalty kicks. Games between the two clubs are known to be very intense and out of the eight previous meetings in the final, only one in 2003 did not have red cards shown to players.
Match
Details
See also
2016–17 Ukrainian Premier League
References
Cup Final
Ukrainian Cup finals
Ukrainian Cup Final 2017
Ukrainian Cup Final 2017
Ukrainian Cup Final 2017
Ukrainian Cup Final
|
2342047
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%83%D1%80%D0%B8%D1%85
|
Аурих
|
Аурих — місто в Німеччині, розташована в землі Нижня Саксонія. Адміністративний центр однойменного району.
Площа — 197,21 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Міста Нижньої Саксонії
|
24884848
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gortina
|
Gortina
|
Gortina is a village on the left bank of the Drava River in the Municipality of Muta in the historical Styria region in northern Slovenia.
There is a small church in the settlement with a wooden belfry. It is dedicated to Saint Stephen and was built in the early 18th century. It belongs to the Parish of Muta.
References
External links
Gortina on Geopedia
Populated places in the Municipality of Muta
|
4215732
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%D0%A1%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%87%D1%83%D0%BC%D0%B0
|
Велика Севільська чума
|
Велика Севільська чума — велика епідемія чуми, яка сталася упродовж 1647—1652 років у Севільї. Це була найбільша епідемічна криза, яку зазнала Севілья.
Передумови
На відміну від епідемії чуми 1596—1602 років, яка забрала від 600 до 700 тисяч життів в Іспанії або трохи менше 8 % тодішнього населення і спочатку уразила Північну та Центральну Іспанію та Андалусію на півдні, Велика Севільська чума, яка могла виникнути в Алжирі, уразила спочатку середземноморську частину Іспанії. Прибережне місто Валенсія було першим містом, яке постраждало, втративши, за оцінками, 60 тисяч своїх мешканців, що становило 46 % тодішнього населення міста. Епідемія поширилася на решту Андалусії, Арагону та Мурсії.
Перебіг епідемії
Тієї весни в Севільї випало надмірно багато дощів, що спричинило повені у багатьох районах міста, де довелося плавати на човнах. Залиті водою проспекти ускладнили постачання міста. Дефіцит продуктів призвів до різкого зростання цін на продовольство, і багато містян страждало від голоду.
Тисячі людей щодня втрачали життя, і хоча чума поширилася на все місто, епідемія досягла максимальної інтенсивності в найбідніших і найпереповненіших районах, таких як Тріана. Повідомляється, що на еспланаді біля лікарні Де ла Сангре (наразі на цьому місці будівля парламенту Андалусії) натовп зібрався в очікуванні лікарняного ліжка.
Поховання почали копати по всьому місту, щоб захоронити якнайшвидше велику кількість трупів. Це робилося в таких місцях, як околиці Пуерта-Реал, Баратілло, монастир Сан-Хасінто, Макарена, Осаріо та Прадо-де-Сан-Себастьян, де впродовж більше століття відбувався квітневий ярмарок.
Немає достовірних даних про кількість смертей. Вони різняться, у деяких джерелах досягаючи 200 тисяч людей. Наразі вважається, що найімовірнішою кількістю жертв є близько 60 тисяч, тобто приблизно половина від загальної кількості населення.
Епідемія стала дуже сильним ударом для міста. Ні кількість її населення, ні економіка не досягли доепідемічних значень впродовж наступного століття. Відомою жертвою епідемії став скульптор Хуан Мартінес Монтаньєс, який помер 18 червня 1649 року. За словами відомого історика XVII століття, іспанського дворянина Ортіса де Зуніги: «Двадцять шість тисяч сімсот хворих увійшли до лікарні де ла Сангре, з них двадцять дві тисячі дев'ятьсот померли, а одужання спіткало менше чотирьох тисяч. Із службовців міста понад вісімсот зникли безвісти. З лікарів залишився лише один із шести. З хірургів із дев'ятнадцяти, які працювали, троє залишились живими. З п'ятдесяти шести працівників лікарні залишилось двадцять два».
21 травня 1649 року було заборонено в'їзд до Мадриду людей і товарів із Севільї.
20 липня лікарню Тріана було закрито з хворими всередині, там загинуло понад 12 тисяч людей.
Наприкінці липня спостерігалося вже лише кілька поодиноких смертей.
Згідно з описами у хворих спостерігалися симптоми бубонної чуми, проте були поодинокі випадки септичного перебігу й розвитку легеневої форми чуми.
Див. також
Бубонна чума
Велика Лондонська чума
Велика Віденська чума
Велика Марсельська чума
Чорна смерть
Джерела
THE LIBRARY OF IBERIAN RESOURCES ONLINE. A History of Spain and Portugal. Volume 1. Stanley G. Payne. Chapter Fifteen The Seventeenth-Century Decline
Чума
Севілья
|
4635785
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B5%D0%BC%D0%BE%20%D0%A5%D0%BE%D1%80%D1%85%D1%96
|
Земо Хорхі
|
Земо Хорхі — село в Грузії.
За даними перепису населення 2014 року в селі проживає 22 особи.
Примітки
Села Грузії
Населені пункти Мцхета-Мтіанеті
|
16935696
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ramales%20de%20la%20Victoria
|
Ramales de la Victoria
|
Ramales de la Victoria
Ramales de La Victoria is a municipality located in the autonomous community of Cantabria, Spain. The Battle of Ramales took place here in 1839 during the First Carlist War.
See also
El Asón
Gibaja
References
Municipalities in Cantabria
|
83470
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IPhone%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
IPhone (значення)
|
IPhone (значення)
iPhone — серія смартфонів від компанії Apple Inc..
iPhone (першого покоління)
iPhone 3G
iPhone 3GS
iPhone 4
iPhone 4S
iPhone 5
iPhone 5S
iPhone 5C
iPhone 6
iPhone 6 Plus
iPhone 6S
iPhone 6S Plus
iPhone SE (першого покоління)
iPhone 7
iPhone 7 Plus
iPhone 8
iPhone 8 Plus
iPhone X
iPhone XR
iPhone Xs
iPhone SE 2
iPhone 11
iPhone 11 Pro
iPhone 11 Pro Max
iPhone 12
iPhone 12 mini
iPhone 12 Pro
iPhone 12 Pro Max
iPhone 13
iPhone 13 mini
iPhone 13 Pro
iPhone 13 Pro Max
iPhone SE 3
iPhone 14
iPhone 14 Plus
iPhone 14 Pro
iPhone 14 Pro Max
iPhone 15
iPhone 15 Plus
iPhone 15 Pro
iPhone 15 Pro Max
iPhone OS — назва операційної системи iOS до червня 2010 року.
iPhoneOS 1
iPhoneOS 2
iPhoneOS 3
— лінійка інтернет-пристроїв від компанії Cisco Systems.
IPhone — серія андроїд-смартфонів від бразильської компанії IGB Eletrônica.
|
1645908
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Nudobius%20lentus
|
Nudobius lentus
|
Nudobius lentus — комаха з родини Жуки-хижаки.
Морфологія
Імаго (завдовжки до 8 мм) — чорні жуки з коричнево-жовтими надкрилами й коричнево-червоними вусиками. Ноги жовтувато-червоні, голова вкрита дрібними цяточками. Надкрила з неправильними рядами крапок і волосків.
Личинки завдовжки до 11 мм, з гачкоподібними щелепами.
Поширення
Європа.
Екологія
У квітні жуки активно винищують підкорових шкідників. Самиці відкладають яйця під кору, часто в ходи короїдів. У другій половині травня під корою з'являються личинки, які спершу живляться виділеннями підв'яленої деревини, а згодом активно винищують личинок короїдів та інших стовбурних шкідників. Заляльковуються в першій половині липня. Фаза лялечки триває 16 днів. Зимують імаго.
Джерела
Василь Козак Комахи України. — Підручники і посібники, 2010
Стафіліни
Жуки України
Тварини, описані 1806
|
17762210
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Giuliano%20Ferrara
|
Giuliano Ferrara
|
Giuliano Ferrara (born 7 January 1952) is an Italian journalist, television presenter, and former politician. He is the founding editor of Il Foglio. Born into a communist and anti-fascist family, Ferrara took part to the student movement of the 1960s and 1970s. In 1973, he joined the Italian Communist Party (PCI) and carried out political activity within the PCI, and at the same time dedicated himself to journalism, collaborating with Corriere della Sera since 1982 with the column "Bretelle Rosse". Later in the 1980s, he joined the Italian Socialist Party (PSI), with which he became a member of the European Parliament (1989–1994).
After the dissolution of the PSI in 1994, Ferrara joined Silvio Berlusconi's political party Forza Italia (FI); he was Minister for Parliamentary Relations in the first Berlusconi government (1994–1995) and then focused on his journalistic career, founding Il Foglio in 1996, the same year he also became for a year the editor-in-chief of the Berlusconi-owned news magazine Panorama. Ferrara returned to active politics in 2007, re-opening the debate on the topic of abortion and proposing an international moratorium. In the 2008 Italian general election, he was a candidate at the Chamber of Deputies with the list he founded in the same year, Association for the Defense of Life. Abortion? No Thanks; he was not elected due to his list not having reached the election threshold.
During his career, Ferrara gained widespread popularity as a commentator and television presenter, also earning satire. He brought sensational and provocative investigative journalism to television, including Linea rovente (1987), Il testimone (1988), Il gatto (1989), L'istruttoria (1991), Diario di guerra (e pace) (2001), Otto e mezzo (2002–2008), and Qui Radio Londra (2011). In 2015, he stepped down as editor-in-chief of Il Foglio. He also published various essays.
Early life, family, and education
Born in Rome on 7 January 1952, the son of Maurizio Ferrara (1921–2000) and Marcella De Francesco (1920–2002), Ferrara comes from a Jewish family on the father's side; both his parents were anti-fascist and communists. His father was a member of the Senate of the Republic with the PCI, director of l'Unità, and president of Lazio, while his mother was a communist anti-fascist partisan within the Gruppi di Azione Patriottica and long-time personal secretary of PCI leader Palmiro Togliatti before becoming editor-in-chief of the communist magazine Rinascita. Also active in politics was his grandfather Mario Ferrara, a liberal-inspired lawyer who had defended anti-fascist activists before the Special Tribunal for the Defence of the State during the Fascist Italy years and later worked as columnist for Il Mondo of Mario Pannunzio and Corriere della Sera.
From 1958 to 1961, Ferrara lived in Moscow, where his father was a correspondent for l'Unità. He did not return in Moscow until 1990. He also had never been to a Communist state after 1961 and preferred holidays in Capri and Paris. Having returned to Italy towards the end of the 1960s, he obtained his liceo classico diploma at the high school in Rome named after Lucretius. Ferrara joined politics during the protests of 1968, participating at the Battle of Valle Giulia on 1 March 1968. In this period, he also had experience in the world of entertainment as a chorister in the first rock opera created in Italy, Then an Alley by Tito Schipa Jr. with music by Bob Dylan. In his trip to New York with his brother, Giacomo Ferrara (1947–2023), in November 1970, in his own words "'when Charles de Gaulle died' is the memory of the teenager who knows everything about Dylan by heart and loves the strong politicians", he assisted Luca Ronconi in directing Orlando Furioso.
Ferrara joined the Faculty of Philosophy at the University of Turin, where he had engaged in polemics with Lucio Colletti, in the words of Ferrara "still a bit of a Trotskyist and supporter of Soviet democracy". Ferrara supported Togliatti's "Italian Road to Socialism". Despite this, the two became friends will be a long and honored friendship with maestro Colletti, whom Ferrara described as "soon courageously convert[ing] to the theory of the crisis of Marxism and become a former communist [turned] liberal anti-communist, a little crazy, like his student, but tough." He remained in Turin until September 1982, with his philosophy exams stuck at eleven out of twenty.
Career
Journalism and Italian Communist Party (1973–1982)
During the 1970s, Ferrara joined the PCI and first started working as an activist militant with Giancarlo Pajetta, who then sent him to Turin, where he arrived on 5 November 1973, to "go to the working class school and escape the dangers of the Roman Curia". Also in Turin, he became a journalist without training and without being a member of the Italian Order of Journalists; he worked at the fortnightly magazine Nuova Società, created by Diego Novelli, who in 1975 became mayor of Turin, and then directed by Saverio Vertone. During this period, he was friend with Novelli, Vertone (he described it as "true friendship, which continues despite his honest and delusional political follies"), and Adalberto Minucci. Ferrara was the head of the political organization of the PCI at Fiat Mirafiori, which he led to two thousand members, and then was the responsible for the state problems section (fight against terrorism), the cultural section, and the city committee, which represented the organization of the local PCI in Turin). Ferrara was a well known critic of Turin's workerist tradition and the policy of the Chamber of Labor that led to the November 1980 agreement between Fiat and the CGIL. Having learning the Turinese language, he coordinated political meetings in the small room of the federal committee of Turin under a large reproduction of Guernica, with Luciano Violante and Gian Carlo Caselli; one of the major themes discussed was the fight against terrorism. In an article for la Repubblica entitled the "Right to Inform", after the launch of the anti-terrorism questionnaire, he denounced the Red Brigades.
Within the PCI, Ferrara was responsible for the Fiat provincial coordination for the PCI of Turin in 1973, when he also started writing for Nuova Società. He was responsible for the school and culture sector in 1977 and then became city secretary in 1979. On 8 June 1980, Ferrara was elected municipal councilor in Turin, becoming the CPI group leader in December 1980. With the start of the 1982 Lebanon War, Ferrara was appointed by Novelli as the mayor's delegate for relief to the population of Beirut. On 18 September 1982 in Piazza San Carlo in Turin, the municipality organized the musical event Mille musicisti per la pace (A Thousand Musicians for Peace) with Luciano Berio performing "Accordo". For the occasion, Ferrara, ten minutes before the start, asked both Berio and the then culture councilor Giorgio Balmas that the concert be dedicated to the victims of Sabra and Shatila massacre but was refused. At the end of the concert, he made the episode public and a public controversy arose; Balmas and Berio defended themselves, stating that it was not appropriate to open with a mini-rally, while Ferrara first relaunched his request on the evening of 19 September 1982, this time at the opening of the reply and supported by the Teatro Stabile director Mario Missiroli. When faced with the new refusal, he left the PCI on 20 September 1982 while remaining a councilor. After the meeting of the Turinese PCI board of directors on 22 September 1982, Ferrara also resigned as a councilor. For the PCI, Ferrara's request was legitimate but his behavior in the matter was not, which is why his resignation was accepted. Ferrara formally remained a Turin city councilor until 25 October 1982, despite the fact that the city council had unanimously rejected his resignation on 4 October 1982.
L'Espresso, Corriere della Sera, and Italian Socialist Party (1982–1987)
After his exit from the PCI, Ferrara began to collaborate with the weekly L'Espresso, where he criticized the PCI from the point of view of migliorismo, being known for his closeness to Giorgio Napolitano and his political positions. In 1985, he was approached by the PCI through Claudio Martelli, intending to absorb all the Turinese Amenodolians who had left the PCI. Ferrara denied the rumors that he was joining the PSI but at the same time was keen to reiterate that he considered "the basic choices of Craxi and the socialists as the rightest for the country and for the left". A press conference had already been scheduled for 28 February 1985; it would have announced Ferrara's entry into the PSI and his candidacy in the 1985 Turin municipal election. At the last moment, he preferred to avoid the electoral commitment. Ferrara later stated several times that he had abandoned the communist ideology "in unsuspecting times", that is, before the fall of the Berlin Wall. Journalist Marco Travaglio argued that this and his other political positions were instead dictated by convenience, as Bettino Craxi was Prime Minister of Italy at that time; he said that they were determined from time to time by following where the "power and money" are and that Ferrara had sided "with the thieves ... in fact the thieves earned much more than the judges".
During the 1980s, Ferrara began working for Corriere della Sera, signing articles with the pseudonym Piero Dall'Ora and creating the column "Bretelle Rosse". At the same time, he joined the editorial staff of Reporter, a socialist investigative newspaper directed by Adriano Sofri and Enrico Deaglio, two former leaders of Lotta Continua. In 2003, the same year he also wrote his autobiography on Il Foglio, Ferrara declared that he had been a paid confidant of the CIA in the mid-1980s. The disciplinary action brought against him by the Italian Order of Journalists to determine the compatibility between the profession and collaboration with a secret service was not followed up, both due to the expiry of the five-year period "beyond which, according to the law professional no. 69/1963, the statute of limitations applies for an act susceptible to disciplinary sanction", and because at the time of the events he was not a professional journalist.
Television debut and member of the European Parliament (1987–1994)
On 10 November 1987, Ferrara made his television debut on Rai 3 with Linea rovente. He followed on 13 April 1988 on Rai 2 with Il testimone, which saw the implementation of infotainment in Italy. Starting on 13 February 1989, with a contract that guaranteed him a high salary, Ferrara moved to Fininvest, Berlusconi's holding company, to present Radio Londra on Canale 5. On 12 April 1989, he also hosted on Canale 5 the program Il gatto. Two months later in the 1989 European Parliament election in Italy, he was elected a member of the European Parliament for the PSI.
On 7 January 1991, Ferrara returned to Canale 5 with Radio Londra. On 21 January 1991, he made his debut on Italia 1 with L'instruttoria, in which Ferrara expressed his critical positions towards the judiciary's investigations into the Tangentopoli case. Since 10 February 1992, after a preview on 20 January, he hosted Lezioni d'amore on Italia 1 with his wife Anselma Dell'Olio; it focused on sex and was inspired by the film Love Meetings by Pier Paolo Pasolini. The program became a political case and after ten days was canceled by Berlusconi under pressure from Christian Democracy (DC) politicians.
Minister in the first Berlusconi government and Il Foglio (1994–1997)
With the rise of Berlusconi and Forza Italia, Ferrara decided to leave, together with several others party members, a PSI that was in disintegration. He became Minister for Relations with Parliament in the first Berlusconi government. On 30 January 1996, Ferrara founded his own newspaper, which he named Il Foglio, and was its editor-in-chief. It was published by the editorial cooperative of the same name, of which Veronica Lario, Berlusconi's second wife, was a member. Joking on the fact that the ownership of the newspaper was always attributed to Berlusconi's then wife, Ferrara once sarcastically defined himself as a Berlusconist of the "Veronica tendency" to go against "this foolish evil used to degrade Il Foglio", where he took neoconservative positions.
Ferrara was a supporter of the centre-right coalition, and then of the second and third Berlusconi governments, although sometimes in a critical manner. In Il Foglio, he fought on several occasions for the granting of a pardon to Sofri, who was convicted among others for the murder of the police officer Luigi Calabresi, and of whom he considers a friend due to his convintion that he is innocent; in addition to writing for La Repubblica after having served his sentence, Sofri also wrote for Il Foglio. From 28 November 1996 to 25 September 1997, without leaving the editorship of Il Foglio, Ferrara was the editor-in-chief of Panorama. His direction of Panorama, which had been bought by Berlusconi several years earlier, was marked by strong tensions with the editorial staff, including the likes of Enzo Biagi and Indro Montanelli, who distrusted him immediately after taking office, and ended with the resignation of Ferrara, who decided to dedicate himself only to the direction of Il Foglio. He was the Forza Italia and House of Freedom candidate in the by-elections for the vacant senatorial seat of the Mugello constituency in Tuscany; on 9 November 1997, he was defeated by the former Mani pulite judge and Tangentopoli symbol Antonio Di Pietro, who was the centre-left coalition and The Olive Tree candidate.
Return to television and Otto e mezzo (1997–2006)
Ferrara returned to television on 11 December 1997 at 8.50 pm on Rai 2, where he presented Piazza Fontana – Storia di una cospirazione on the occasion of the 28th anniversary of the Piazza Fontana bombing. In addition to Ferrara as host, it was interspersed with images of an investigative documentary on the well-known facts by Fabrizio Calvi and Fredric Laurent, with interviews with some of the protagonists of the story. With the September 11 attacks, his political and ideal positions took an anti-secularist and socially conservative turn; despite being avowedly non-Catholic, he began to support the need to strengthen Judeo-Christian values as the West's bulwark in the face of danger growing Islamic extremism. He was defined by Eugenio Scalfari as a "devoted atheist". In addition to directing Il Foglio, Ferrara hosted Otto e mezzo on La7 and subsequently Zerovero on Telecampione, of which he was also the author, with a brief interlude in 2008, when his candidacy in the Italian general election made him incompatible with the role of host. He was supported in hosting the program first by Gad Larner, then by Luca Sofri, followed by Corriere della Sera journalist Barbara Palombelli, and by Liberazione journalist Ritanna Armeni. In 2005, he was again joined by Lerner, who left after a few episodes to dedicate himself to his program L'infedele, who was replaced again by Armeni. That same year, he also published a collection of essays entitled Non dubitare. Contro la religione laicista.
During the early 2000s, Il Foglio and Ferrara launched a campaign in favour of Barney's Version, which was first published in Italy by Adelphi in 2000 and achieved success in 2001. When the novel began to circulate in the editorial staff of Il Foglio, Ferrara read it, and the editorial staff decided to carry out a months-long campaign including columns, quotes, and interviews about it. The book went on to sell 300,000 copies. In 2003, Antonio Tabucchi wrote a critical article about Ferrara for the French newspaper Le Monde. Before being published, the article was sent to Ferrara himself by an editor of Le Monde who was a friend of his. Ferrara published it in Il Foglio, of which he was editor, on the same day (9 October 2003) in which it would have appeared in the French newspaper, which came on newsstands in the evening; Ferrara said that he was happy to have reached the goal of getting that article before Le Monde newspaper, and introduced it with the words "Applaud me, I managed to steal an article from Le Monde". This brought a legal case in France after Tabucchi sued Ferrara for unauthorized publication and violation of copyright. Ferrara was convicted at first instance and on appeal for unauthorized publishing and copyright infringement. In September 2008, the French Court of Cassation annulled the two sentences due to lack of jurisdiction over events that took place in Italy. Alessandro Giuli recalled that in 2004, the year he was employed at Ferrara's newspaper, he was called by Ferrara for a three-sentence interview, Ferrara had asked him whether he was a supporter of Berlusconi. When Giuli said that he was not, Ferrara was quoted as saying: "Who cares, we are the Berlusconi newspaper with fewer Berlusconians in it." On 7 July 2006, Ferrara was sentenced at the first instance trial for defamation against the journalists of l'Unità and to compensation of €135,000. During a program of Porta a Porta in 2003, in a discussion on justice, he had said: "No, no, [l'Unità] is not a free newspaper. I believe that the only way to define it is a paper that tends to be murderous!" In the 2006 Italian presidential election, Ferrara was the flagship candidate of Christian Democracy for Autonomies and the New Italian Socialist Party; he obtained 8 votes in the first ballot, 9 votes in the second, 10 votes in the third, and 7 votes in the fourth and final ballot that elected Napolitano. On the election of the new president of Italy, alongside Vittorio Feltri with Libero, Ferrara and Il Foglio had sided with the election of the former PCI member Massimo D'Alema, who thanked him.
Abortion moratorium campaign (2007–2008)
Following the United Nations General Assembly's approval of a non-binding resolution for a moratorium on the death penalty in December 2007, Ferrara proposed a universal moratorium on abortion, which he called "the supreme scandal of our age". Ferrara argued cited, among the causes of abortion, the loneliness of women, the lack of economic support for pregnant women, and the responsibility of men, who in his views are guilty of not supporting women who become pregnant. He also revealed that three of his partners had an abortion. Regarding these abortions, he declared: "I have been a scoundrel and a sinner three times. Three children were not born because their mothers refused motherhood and I looked the other way. This is unworthy." Il Foglio hosted numerous interventions by private citizens, public figures, and civil society associations for and against abortion. On 2 February 2008, Ferrara announced to the public at the Teatro Manzoni in Monza that he had sent a letter to the United Nations, which was then published in Il Foglio on 18 February 2008.
Anti-abortion electoral list and resignation as editor of Il Foglio (2008–2015)
On 12 February 2008, Ferrara announced the foundation of a political party named Association for the Defense of Life. Abortion? No Thanks, which he defined as "purposeful" to bring the debate on life in Italian Parliament and left his role as host of Otto e mezzo. After the attempt to join forces with The People of Freedom (PdL), Ferrara anti-abortion list announced its run for the April 2008 Italian general election. During the electoral campaign, Ferrara was contested in his rallies in Bologna, Pesaro, Milan, and Palermo. Ferrara's electoral list was presented only to the Chamber of Deputies; despite earlier stating that his party could attract 7% of the votes, it garnered 135,578 votes, equal to 0.371% of the total, not exceeding the threshold and not winning any seats. Ferrara commented: "More than a defeat, [it was] a catastrophe: I let out a cry of pain over a tragedy and the voters responded with a raspberry." From 2011 to 2012, Ferrara hosted Qui Radio Londra on Rai 1, a 5–7 minute program that aired after the TG1 at 8 pm. On 27 January 2015, Ferrara left the management of Il Foglio, which was taken over by Claudio Cerasa; however, he remained a columnist for the newspaper.
Political positions and religious views
Ferrara came from a family of communists; his father was a senator for the PCI, and the two would remain close, even though his father did not share his rightward shift in the 1980s and 1990s. As the son of a PCI senator, Ferrara accompanied his father to Moscow in 1954, when he was 2, for the reportage on the death of Joseph Stalin that his father to wrote for l'Unità. At 17, he took part in the protest demonstration against the police who had guarded the Faculty of Architecture of the Sapienza University of Rome, which sparked the Battle of Valle Giulia, one of the first demonstrations of the Italian 1968 movement. Ferrara was active in the PCI during his twenties. In the early 1970s, at the age of 21, he was sent by the PCI to Turin, where he was entrusted with the role of party factory manager in Turin. In 1982, he broke with the party, rejected communism in controversy with the leadership of the PCI, and became vocal as an ex-PCI member within the PSI and dedicated himself to journalism; in this capacity, he supported the PSI and in particular Craxi as its secretary. In 1992, when the Tangentopoli scandal broke out and Craxi was forced to leave the party secretariat, he sided with the guaranteeist positions, strongly criticizing the actions of the magistrates. Starting in 1994, he supported Berlusconi, first as a minister and then as a journalist. As a member of the PSI, he endorsed Franco Carraro as mayor of Rome. Influenced by the political philosopher Leo Strauss, Ferrara initially gravitated toward socialism but later moved toward social conservatism. As a member of Forza Italia, he joined the first Berlusconi government in 1994, and founded the newspaper Il Foglio in 1996.
Ferrara took a position on the subject of abortion as early as 1989, when he wrote on Corriere della Sera to criticize what he perceived as a decline in male responsibility following the introduction of the first abortion pills, and in 2008 created an anti-abortion electoral list. Since the 1990s, while remaining a non-believer, he took a position closer to that of the Catholic Church on issues like the support of the traditional family and the defense of the rights of the conceived child; he also sided with the Catholic Church regarding the defence of the Judeo-Christian roots of Europe to contrast Islamic fundamentalism, and favoured abstention in the 2005 referendum on medically-assisted procreation. In the 2008 Italian general election, Ferrara ran on a platform favouring a moratorium on abortion as part of the Italian theoconservative or neo-theoconservative political current, of which he was one of the most prominent leaders, being the author in 2014 of Teoconservatorismo e ateoconservatorismo a confronto. In 2008, Ferrara acknowledged that three of his partners in his early 20s had abortions. In 2013, Ferrara stated on Radio 24 that "homosexuality is against nature" and "gay adoption is scary". He added that "the gay family makes me laugh". In his July 2017 review on Il Foglio of the latest volume by the Chieti-Vasto bishop Bruno Forte, Ferrara praised a possible agreement between Catholics and Protestants. Within the Catholic world, Ferrara is criticized as an atheist and for his support of Berlusconi.
Ferrara supported all military interventions and regime changes by the United States since the 1990s, starting from the Gulf War to the Iraq War. Since 2001, he stated that the Western world is missing its Winston Churchill. He saw the 11 September attacks as "the predicted and feared Pearl Harbor". At the beginning of 2003, in an editorial in Il Foglio, he supported the military initiatives of the United States against Iraq undertaken by the then United States president George W. Bush, which culminated in 2003 invasion of Iraq despite the contrary opinion of the then United Nations secretary Kofi Annan and the opposition of other members of the United Nations Security Council, and criticized former British prime minister Tony Blair when he apologized in 2015. The cultural debate on Il Foglio that followed often aimed at making Italian public opinion aware of the positions of the American neoconservatives, and continued into the 2020s. Ferrara is often cited as the main Italian exponent of this movement. This identification between the cultural orientation of Il Foglio as its editor-in-chief and the ideology of the American neoconservatives is underscored by Ferrara being one of the first Italian scholars of Strauss, who is known as the inspirer of the neoconservative movement in the United States. The position taken by Ferrara in defence of the traditional values of Christianity is one of necessary element of social cohesion for the liberal and democratic Western civilization. Ferrara is counted among the "devout atheists", a term coined by Beniamino Andreatta to indicate atheists who are close to the positions of the Catholic Church. He declared that he is not Catholic but that he is philosophically theistic and therefore believes in a personal god.
Ferrara was a supporter of the (2014–2015), an alliance for constitutional reforms between the Democratic Party then led by Matteo Renzi and the new Forza Italia of Berlusconi. He said that Renzi and Berlusconi resembled Craxi "because they are unscrupulous and have vision". In September 2016, Il Foglio published an interview by Alessandro Giuli, with whom Ferrara had a conversation about Berlusconi to celebrate the latter's 80th birthday. Ferrara stated: "Il Foglio, which was a rare and atypical herald of Berlusconi right from the corporate level, initially called him Cav. [an abbreviation of Cavaliere, meaning the Knight in Italian, Berlusconi's nickname] and ultimately would stop loving him. In its own way." Ferrara also recalled his first meetings with Berlusconi, when he called him while he was working at RAI to offer him a job at Mediaset, the job interviews he had together with Fedele Confalonieri, and Berlusconi's entry into politics. He recalled that "when they told me the name of the movement, Forza Italia, I wanted to die", and of the foundation of Il Foglio (The Paper), which Berlusconi suggested calling Il Quadrifoglio (The Four-Leaf Clover) as a good luck charm.
In November 2016, Ferrara published a letter to Il Foglio, titled "I Am Sorry But I Do Not Understand Certain Trumpism", about Donald Trump, of whom he had taken a critical and scandalized position, despite the two sharing aversion to political correctness, with Il Foglio running several anti-political correctness campaigns, and Ferrara's inclinations to appreciate strongmen. Under the new editor-in-chief Claudio Cerasa, Il Foglio had taken lenient attitudes towards Trump, attitudes that then became complacency after his victory in the 2016 United States presidential election, when Il Foglio hosted several articles on this victory with a view of satisfaction against the defeated, a position that also generated some divisions within the newspaper. According to Ferrara, Trump and his supporters are a pejorative, terrorist, and degrading derivative of the battles against liberal hypocrisies to which Il Foglio always adhered. About the possible birth of an Italian right-wing based on Anglo-Catholic Toryism, Ferrara cited an 2000 essay by Roger Scruton about T. S. Eliot that he summarized as saying that "traditionalism, nostalgia, the traditionalist cultivation of religion as an ideological fetish, are the opposite of true conservatism. They are more similar, if anything, to the vein of romantic sentimentalism, of generic humanism, which Eliot fought in the name of realism, of restitution in poetry, and in the criticism of the world as it is, without emotional fear of the encounter with ordinary experience, without banal fantasies and dreams." He described as new conservatism (neo conservatorismo) the global mainstream right and far-right movements and parties that form alliances based on support for Atlanticism and economic liberalism.
About football and politics, Ferrara argued that "ethical football is a lie". In April 2021, about the European Super League, which he said "crystallizes with an oligopoly of the show part of the eternal competition between rich and poor, and this can be displeasing", and the ensuing criticism and protest, Ferrara stated: "We can invoke the demo-romantic feeling of football as a common good, although even this common goodism of the ball, which is Maradona-thought, clashes with reality, and with the glittering and super-billionaire star system. But ethics cannot be bothered, as UEFA and FIFA and governments of all kinds and practically all consensual gold diggers do. In fact, ethics is the most invoked and least revered young lady there is. In many fields, including football fields." In the 2020s, he expressed scepticism about climate change and dismissed eco-anxiety. In April 2024, Ferrara sided with John Elkann and the publisher against the journalists at la Repubblica. He commented: "We [at Il Foglio] limited ourselves to saying with humour and a hint of malice that the editorial board of Repubblica should think twice when it goes on strike for signatures, you would incongruously say about anonymity, because an editor, immediately disheartened, decides not publish services in open conflict with the interests of the publisher, who makes a lot of money with industry and finance, and loses a lot of it with Italian publishing, i.e. with Repubblica."
Satire
Duing his career, Ferrara was often targeted by Italian satire for his positions on foreign policy and judicial matters, starting from the weekly magazine Cuore, up to the shows of Roberto Benigni, Daniele Luttazzi, and Sabina Guzzanti. In all satirical representations, he is mocked for having changed political affiliation, suggesting a logic of interests as the main motivation for his change of sides. The 1984 song "La strana famiglia" by Gian Piero Alloisio, recorded as a duo by Enzo Jannacci and Giorgio Gaber, explicitily referred to his frequent political affiliations changes ("And then who is there, ah yes Tamara, a slut from Viale Zara, who gave lessons to Giuliano Ferrara"). In his 1996 tour, Benigni took aim at his large size. During the 2002 Sanremo Music Festival, on the final evening of which a sketch by Benigni was scheduled, Ferrara once again argued against Benigni, asserting that if he had gone on stage, he would have been in the front row "throwing rotten eggs" at him. In the end, Ferrara simply threw eggs at the television screen in his living room, in front of a camera that filmed him while he attended the Benigni's performance. When Benigni realized that Ferrara was not in the room, he ironically hypothesized that he had left for Sanremo but that he had returned after eating eggs on the street.
On 8 December 2007, Ferrara was mentioned in a monologue by Luttazzi during the program Decameron that was broadcast on La7; the episode caused the suspension of the program. Luttazzi had said that to bear the vision of the atrocities of the Iraq War, a conflict that was supported by Ferrara as a response to Islamic terrorism, one had to think of Ferrara in "a bathtub with Berlusconi and Dell'Utri pissing on him, Previti who shits in the mouth, and Santanchè in complete sadomasochism who whips them". While reiterating his support for the right to satire, Ferrara defended the suspension of the program.
Personal life
Since 1987, Ferarra is married to the American writer Anselma Dell'Olio, who also fought for women's rights in the feminist movements during the 1960s and 1970s. He was one of the strongest supporters of Pope Benedict XVI. Although considered by his opponents an atheist, he considers himself a theist. Ferrara is a supporter of AS Roma. Ferrara, who is tall, is well known for his size, earning him the Elefantino nickname ("The Little Elephant"); by the 1980s, he weighted . As of 2018, he weighted . This caused him some health issues, including a heart attack at the age of 70 in 2022, which required his hospitalization under critical but stable conditions. Politicians across the political spectrum wished him well and to make a recovery. As reported by Corriere della Sera, he felt ill on the evening of 27 January 2022 while he was at his home in Scansano where he retired to live for some time and manages a farm. After a successful surgery, Ferrara was discharged from hospital on 1 February 2022.
Works
Filmography
Non ho tempo, a film directed by Ansano Giannarelli (1972)
Azzurri, a film directed by Eugenio Masciari (1985)
Bella ciao, a documentary directed by Roberto Torelli (2002)
S.B. – Io lo conoscevo bene, a documentary by Giacomo Durzi e Giovanni Fasanella (2012)
Notes
References
Bibliography
External links
Giuliano Ferrara at Biografie Online
Giuliano Ferrara at Discogs
Giuliano Ferrara at European Parliament
Giuliano Ferrara at Il Foglio
Giuliano Ferrara at IMDb
Giuliano Ferrara at MYmovies.it
Giuliano Ferrara at OpenLibrary
Giuliano Ferrara at Panorama
Giuliano Ferrara at Sapere.it
Interventi di Giuliano Ferrara at Radio Radicale
1952 births
Former Marxists
Government ministers of Italy
Italian anti-abortion activists
Italian male journalists
Italian newspaper editors
Italian newspaper founders
Italian television personalities
Living people
Writers from Rome
|
9820792
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hoffmann%27s%20reflex
|
Hoffmann's reflex
|
Hoffmann's reflex (Hoffmann's sign, sometimes simply "Hoffmann's", also finger flexor reflex) is a neurological examination finding elicited by a reflex test which can help verify the presence or absence of issues arising from the corticospinal tract. It is named after neurologist Johann Hoffmann. Usually considered a pathological reflex in a clinical setting, the Hoffmann's reflex has also been used as a measure of spinal reflex processing (adaptation) in response to exercise training.
Procedure
The Hoffmann's reflex test itself involves loosely holding the middle finger and flicking the fingernail downward, allowing the middle finger to flick upward reflexively. A positive response is seen when there is flexion and adduction of the thumb on the same hand. Eg. in hypertonia, the tips of other fingers flex and the thumb flexes and adducts.
Interpretations
A positive Hoffmann's reflex and finger jerks suggest hypertonia, but can occur in healthy individuals, and are not useful signs in isolation. In cerebellar diseases, the reflexes may be pendular, and muscle contraction and relaxation tend to be slow, but these are not sensitive or specific to cerebellar signs.
Comparisons to Babinski sign
Hoffmann's sign is often considered the upper limb equivalent of the Babinski sign test. Hoffmann's reflex is often erroneously confused with Babinski's. However the two reflexes are quite different, and should not be equated with each other.
A positive Babinski sign is considered a pathological sign of upper motor neuron disease except for infants, in whom it is normal, whereas a positive Hoffmann's sign can be present in an entirely normal patient. A positive Hoffmann's sign in the normal patients is more commonly found in those who are naturally hyper-reflexive (e.g. 3+ reflexes). A positive Hoffmann's sign is a worrisome finding of a disease process if its presence is asymmetrical, or has an acute onset.
Another significant difference between Hoffmann's reflex and the Babinski sign is their mechanism of reflex. Hoffmann's reflex is a deep tendon reflex (spindle fibre) with a monosynaptic reflex pathway in Rexed lamina IX of the spinal cord, normally fully inhibited by descending input. On the other hand, the plantar reflex is more complicated and not a deep tendon reflex, and its pathway is both more complicated and not fully understood. Different sorts of lesions may interrupt them. This fact has led some neurologists to reject strongly any analogies between the finger flexor reflex and the plantar response. When both lower and upper neuron damage is indicated, it leads a physician to indicate a motor neuron illness, such as amyotrophic lateral sclerosis.
See also
Cervical spondylosis
References
External links
Cervical Spondylosis: Diagnosis and Management - emedicine.com
Hoffmann sign - Stedman's Dictionary
link of the exam performed with a positive Hoffman's sign
Reflexes
|
3092099
|
https://en.wikipedia.org/wiki/First%20United%20Front
|
First United Front
|
First United Front
The First United Front (alternatively ), also known as the KMT–CCP Alliance, of the Kuomintang (KMT) and the Chinese Communist Party (CCP), was formed in 1924 as an alliance to end warlordism in China. Together they formed the National Revolutionary Army and set out in 1926 on the Northern Expedition. The CCP joined the KMT as individuals, making use of KMT's superiority in numbers to help spread communism. The KMT, on the other hand, wanted to control the communists from within. Both parties had their own aims and the Front was unsustainable. In 1927, KMT leader Chiang Kai-shek purged the Communists from the Front while the Northern Expedition was still half-complete. This initiated a civil war between the two parties that lasted until the Second United Front was formed in 1936 to prepare for the coming Second Sino-Japanese War.
Background
Impact of the Russian Revolution
Although its significance was not at first fully recognized by Chinese observers, the October Revolution would eventually have a profound effect on China. Sun Yat-sen and the Kuomintang's reaction to the news was immediately positive. Sun Yat-sen called Vladimir Lenin a "great man", and indicated he wished to follow the same path that Lenin had. However, this was unusual. It took other Chinese radicals such as Chen Duxiu and Li Dazhao until after the end of World War I for them to appreciate the Bolsheviks' radical departure from the February Revolution. By early 1920, however, they had become convinced of the efficacy of this new revolutionary and political model and were moving towards founding the CCP.
The foreign policy of the new Soviet Union towards China was likewise extremely significant. According to orthodox Marxist theory, countries like China lacked the material conditions (such as a large proletariat) to successfully transition to socialism. However, Lenin argued in Imperialism, the Highest Stage of Capitalism, that capitalism in the early twentieth century had become dependent on imperialist exploitation of the third world. Anti-imperialist movements had the potential of destabilizing the worldwide capitalist system and in that way could hasten the revolution where material conditions were right. Thus, the early Soviet position on China was opposed to socialist revolution—in the Sun-Joffe Manifesto, they formally agreed that China was not ready for "the Soviet system". But they sought to encourage an anti-imperialist movement that included both "bourgeois nationalists" and the working class. The Sun-Joffe Manifesto began a period of extensive aid to Sun Yat-sen and his movement. Soviet advisors helped Sun reorganize the Kuomintang along Leninist lines, making the party significantly more effective. They founded the Whampoa military academy as well as a civil university to educate KMT cadres.
The resurrection of Kuomintang
During the time of warlords, Sun Yat-sen kept the idea of a united Chinese republic alive. His goal was to establish a rival government in Guangzhou, southern China, and go from there to fight against the warlords in the North and their Beiyang government. Upon his return from exile in 1917, Sun revived his banned nationalist party, the Kuomintang, but this time he gave it the new name, the Kuomintang of China. His plan was that after defeating the warlords the party would guide China until the country would be ready to move to democracy.
The rival government led by Sun, however, was at a disadvantage against the warlords from a military point of view. Despite his requests for aid from the West, badly needed financial and arms support never arrived in the country. In the 1920s the Kuomintang eventually received help from the Russian Bolsheviks. Material aid from Russia was good enough for Sun, who had previously shown flexibility when the question was about the promotion of the republic. He had neither sympathy towards Marxism nor did he see communism as a solution to China's problems. In Sun's view, China was not of the rich and the poor; rather, it was the country of the poor and the poorer. The guidelines of the Kuomintang were based on Sun's "Three Principles of the People": nationalism, democracy and the people's livelihood (socialism).
The Kuomintang gradually became a powerful and disciplined party under Russian guidance. The decisive factor was the Bolshevik's assistance to the Kuomintang in the formation of its own army, the National Revolutionary Army. In order to train the army the Whampoa Military Academy was established near Guangzhou. As its director, Sun appointed his loyal supporter Chiang Kai-shek. Financially the Whampoa Military Academy operated with the support of the Soviet Union. The quality of education was guaranteed by regularly visiting Russian officers. Many of the leaders of both the Kuomintang and the CCP graduated from the academy—the chief commander of the People's Liberation Army, Lin Biao, graduated from Whampoa, as did Zhou Enlai, who later became premier of Communist China.
Fall
The First United Front was formed so the KMT and the CCP could join to strengthen China. The initial aim was to help defeat the warlord threat (through the Northern Expedition of 1926–28), but both parties actually had ulterior motives with this alliance. The CCP formed it mainly so it could spread communism within the KMT and its members, while Chiang's aim was to control the Communist Party from the inside. Having said that, he was also the main reason the relationship fell apart, due to his desire to control the Communist Party, ultimately leading to the disintegration of the First United Front. After purging the Communists and Soviet advisors from Whampoa and his Nationalist army during the 1926 "Canton Coup", Chiang went on to kill a large number of Communist forces in mid-1927, an event known as the Shanghai massacre. The massacre occurred about halfway through the Northern Expedition, ultimately ruining the First United Front and resulting in the Chinese Civil War. The Civil War was later postponed when the two sides formed the Second United Front to combat the Japanese in the Second Sino-Japanese War.
See also
Outline of the Chinese Civil War
Timeline of the Chinese Civil War
United front (China)
United front in Taiwan
United front
United Front Work Department
References
Bibliography
1923 establishments in China
Chinese Civil War
Defunct political party alliances in Asia
Military history of the Republic of China (1912–1949)
National Revolutionary Army
Political party alliances in China
United front (China)
|
26423926
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Coleophora%20peribenanderi
|
Coleophora peribenanderi
|
Coleophora peribenanderi is a moth of the family Coleophoridae.
Description
The wingspan is 12.5–15 mm. it is one of a number of Coleophora species with longitudinal forewing white/pale streaks and with oblique streaks on or between veins extending to the costa and without scattered fuscous scales. Only reliably identified by dissection and microscopic examination of the genitalia.
Adults are on wing from June to July. Full-grown cases can be found from September to October. After hibernation, the larvae usually does not feed anymore and pupates.
Distribution
It has been recorded from Ireland, Great Britain, France, Spain, Italy, Belgium, the Netherlands, Germany, Denmark, Fennoscandia, Poland, the Baltic region, Ukraine, southern and central Russia, Bulgaria, Romania, Slovakia, Greece, Czech Republic, Hungary as well as the Near East.
References
External links
Bestimmungshilfe für die in Europa nachgewiesenen Schmetterlingsarten
UKmoths
peribenanderi
Moths of Asia
Moths of Europe
Moths described in 1943
|
61588229
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Navalnyy%20v.%20Russia
|
Navalnyy v. Russia
|
Navalnyy v. Russia
Navalnyy v Russia [2018] ECHR 1062 is a human rights law case, concerning freedom of association, liberty and the right to a fair trial. It centered around Alexei Navalny, a Russian opposition activist.
Facts
Alexei Navalny, an activist against corruption and a blogger, was arrested seven times between 2012 and 2014 for a rally, three 'walkabout' gatherings, two demonstrations, and a courthouse gathering, and held liable for administrative offences, or disobeying police orders. The Code of Administrative Offences art 20(2) made it an offence to breach procedures for conduct of public gatherings. He was fined and got short custodial sentences. He argued this breached the European Convention on Human Rights articles 5, 6, 11 and 18. He argued the Russian authorities had an ulterior purpose of stopping his political engagement and influence.
Judgment
The European Court of Human Rights held there were breaches of articles 5, 6 and 11. The Russian courts acted unfairly by basing their judgments only on police accounts, and in all seven cases there was a breach of the right to assembly. Article 18 was breached because there was a pattern of arrest, on progressively more implausible grounds. Response was increasingly severe. It was aimed to suppress political pluralism, which formed part of 'effective political democracy' governed by 'the rule of law'.
See also
International human rights law
UK constitutional law
References
External links
Full text of the judgment
2018 in case law
United Kingdom constitutional case law
European Court of Human Rights cases involving Russia
Alexei Navalny
2011–2013 Russian protests
Article 5 of the European Convention on Human Rights
Article 6 of the European Convention on Human Rights
Article 11 of the European Convention on Human Rights
|
1193639
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%96%D1%88%D1%87%D0%BE%D1%80
|
Крішчор
|
Крішчор — село у повіті Хунедоара в Румунії. Адміністративний центр комуни Крішчор.
Село розташоване на відстані 315 км на північний захід від Бухареста, 27 км на північ від Деви, 92 км на південний захід від Клуж-Напоки, 132 км на схід від Тімішоари.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб.
Національний склад населення села:
Рідною мовою назвали:
Примітки
Села повіту Хунедоара
|
1855566
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B2
|
Постолів
|
Постолів — село в Польщі, у гміні Лісько Ліського повіту Підкарпатського воєводства. Лемківське село на теренах прадавніх українських земель.
Населення — (2011).
Історія
Село згадується в документах на зламі XIV i XV ст. на німецькому праві, але наявне на теренах села старе городище свідчить, що поселення старіше і, ймовірно, було заселене ще за часів Київської Русі. 1409 року шляхтич Петро Кміта отримав Постолів від Долинських (гербу Сас) за 300 гривень і приєднав його до своїх багатств навколо Соб'єна. До 1772 р. село входило до Ліського ключа Сяніцької землі Руське воєводства.
У 1772—1918 рр. село було у складі австрійських держав (1772—1804 — Габсбурзька монархія, 1804—1867 — Австрійська імперія, 1867—1918 — Австро-Угорська імперія), у складі коронного краю (провінції) Королівство Галичини та Володимирії. На 1785 р. село мало 4.72 км² земель і в ньому проживало 200 греко-католиків, 15 римо-католиків і 5 юдеїв.
У 1919—1939 рр. — у складі Польщі. Село належало до Ліського повіту Львівського воєводства, у 1934—1939 рр. входило до складу ґміни Лісько. Станом на 1 вересня 1939 село було чисто українським, у селі мешкали 490 осіб, з них 465 українців-грекокатоликів і 25 українців-римокатоликів.
Після 1945 р. етнічних мешканців, українців, було насильно переселено до СРСР.
У 1975-1998 роках село належало до Кросненського воєводства.
Церква Різдва Матері Божої
1526 року церква парафіяльна вже існувала. Ймовірно, що на місті старої будувались нові дерев'яні церкви, а відома тільки та, що була побудована й освячена вже в 1879 р. — парафіяльна Ліського деканату. Іконостас у ній писав Михайло Богданський перед 1895 р. В 1902-03 рр. розписував інтер'єр Антін Богданський. Святиня оновлена в 1909 р. Після 1947 р. була невдала спроба відкриття в ній костьолу. Розібрана в 1960 р. Цвинтар церківний понищений, з руїнами каплички.
Кількість вірних, греко-католиків
1840 – 269 осіб, 1859 – 393 осіб, 1879 – 286 осіб, 1899 – 338 осіб, 1926 – 440 осіб, 1936 – 435 осіб.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
Джерела
Українська Галицька Армія — У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях. — Вінніпег, 1968. — Т. IV. — С. 282.
— S. 850.
Села Ліського повіту
Львівське воєводство
Населені пункти, засновані 1409
Закерзоння
Географія Галичини
|
1656594
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%B4%20%D0%94%D1%96%D0%BD%D0%BA%D1%96%D0%BD%D1%81
|
Девід Дінкінс
|
Девід Дінкінс
Девід Норман Дінкінс (Трентон, Нью-Джерсі — 23 листопада 2020) — американський політичний діяч, мер Нью-Йорка в 1990–1993. Єдиний чорношкірий мер цього міста за всю його історію.
Початок життя
Дінкінс народився в Трентоні (Нью-Джерсі) і виховувався своєю матір'ю і бабусею. Батьки розлучилися, коли йому було 7 років. Девід поїхав до Гарлему ще будучи дитиною, але по закінченні школи повернувся в Трентон, де її і закінчив, опинившись у списку 10 % найкращих учнів класу. Після школи він спробував вступити до Корпусу морської піхоти США, але не був прийнятий зважаючи на вичерпання расової квоти. Після короткочасної служби в іншому роді військ армії США, його все ж перевели в морські піхотинці.
Дінкінс отримав диплом з відміткою «з великою пошаною» від Говардського університету зі ступенем з математики та був членом студентського братства «Альфа Пі Альфа» — першого в історії міжколеджського братства афроамериканців.
Політична кар'єра
Дінкінс просувався по кар'єрних сходах в Демократичній партії в Гарлемі і став частиною досить впливової групи афроамериканських політиків, яка включала такі постаті як Герман Фаррелл, Персі Саттон, Бейз Петерсон і Чарльз Ренджел, троє останніх з яких, укупі з Дінкінсом становила відому «Гарлемську банду чотирьох». Як інвестор, Девід був одним з п'ятдесяти афроамериканських інвесторів, які допомогли Персі Саттону заснувати Inner City Broadcasting Corporation в 1971 році. Нетривалий час він служив у законодавчих зборах штату Нью-Йорк та багато років клерком в місті Нью-Йорку.
Девід був названий помічником депутата при Авраамі Д. Бімі, але зрештою так і не був призначений, так як був обраний президентом Манхеттенського округу в 1985-му на третє коло. Мером міста Дінкінс був обраний 7 листопада 1989, перемігши Еда Коча, який до того часу закінчував свій третій термін, ще двох кандидатів від демократів, а також Руді Джуліані, кандидата від республіканців.
Дінкінс був учасником корупційного скандалу, в якому були залучені ще кілька членів Демократичної партії в Нью-Йорку. Обвинувальні вироки кільком ключовим демократам дозволили Девіду обійти потенційних конкурентів по партії.
Під час його каденції також трапилися заворушення, влаштовані афроамериканцями, які переросли в погроми за національною ознакою в Краун-Хейтс, на півночі Брукліна (1990), які тривали кілька днів.
Примітки
Посилання
The National Visionary Leadership Project
Уродженці Трентона
Випускники Говардського університету
Політики США XX століття
Афроамериканські політики
Мери Нью-Йорка
Демократи США
|
250910
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ouija
|
Ouija
|
Ouija
The Ouija, also known as a Oujia board, spirit board, talking board, or witch board, is a flat board marked with the letters of the Latin alphabet, the numbers 0–9, the words "yes", "no", and occasionally "hello" and "goodbye", along with various symbols and graphics. It uses a planchette (a small heart-shaped piece of wood or plastic) as a movable indicator to spell out messages during a séance. Participants place their fingers on the planchette, and it is moved about the board to spell out words. The name "Ouija" is a trademark of Hasbro (inherited from Parker Brothers), but is often used generically to refer to any talking board.
Spiritualists in the United States believed that the dead were able to contact the living and reportedly used a talking board very similar to a modern Ouija board at their camps in the U.S. state of Ohio in 1886 to ostensibly enable faster communication with spirits. Following its commercial patent by businessman Elijah Bond on 1 July 1890, the Ouija board was regarded as an innocent parlor game unrelated to the occult until American spiritualist Pearl Curran popularized its use as a divining tool during World War I.
Paranormal and supernatural beliefs associated with Ouija have been criticized by the scientific community and are characterized as pseudoscience. The action of the board can be most easily explained by unconscious movements of those controlling the pointer, a psychophysiological phenomenon known as the ideomotor effect.
Mainstream Christian denominations, including Catholicism, have warned against the use of Ouija boards, considering their use Satanic practice, while other religious groups hold that they can lead to demonic possession. Occultists, on the other hand, are divided on the issue, with some claiming it can be a tool for positive transformation, while others reiterate the warnings of many Christians and caution "inexperienced users" against it.
Etymology
The popular belief that the word Ouija comes from the French (oui) and German (ja) words for yes is a misconception. In fact, the name was given from a word spelled out on the board when medium Helen Peters Nosworthy asked the board to name itself. When asked what the word meant, it responded "Good Luck."
History
Precursors
One of the first mentions of the automatic writing method used in the Ouija board is found in China around 1100 AD, in historical documents of the Song dynasty. The method was known as fuji "planchette writing". The use of planchette writing as an ostensible means of necromancy and communion with the spirit-world continued, and, albeit under special rituals and supervisions, was a central practice of the Quanzhen School, until it was forbidden by the Qing dynasty.
Talking boards
As a part of the spiritualist movement, mediums began to employ various means for communication with the dead. Following the American Civil War in the United States, mediums did significant business in allegedly allowing survivors to contact lost relatives. Use of talking boards was so common by 1886 that news reported the phenomenon taking over the spiritualists' camps in Ohio. The Ouija was named in 1890 in Baltimore, Maryland by medium and spiritualist Helen Peters Nosworthy.
Commercial parlor game
Charles Kennard, the founder of Kennard Novelty Company, claims to have invented the board with his business partner, Elijah Bond, who patented it with help from his sister-in-law, spiritualist and medium Helen Peters Nosworthy. The local patent office at first refused a patent. Bond and Nosworthy then traveled to Washington, D.C. where they were also denied a patent until the chief patent officer asked the board to spell out his name, which it did.
In 1901, an employee of Bond, William Fuld, took over the talking board production under the name "Ouija."
Scientific investigation
The Ouija phenomenon is considered by the scientific community to be the result of the ideomotor response. Michael Faraday first described this effect in 1853, while investigating table-turning.
Various studies have been conducted, recreating the effects of the Ouija board in the lab and showing that, under laboratory conditions, the subjects were moving the planchette involuntarily. A 2012 study found that when answering yes or no questions, Ouija use was significantly more accurate than guesswork, suggesting that it might draw on the unconscious mind. Skeptics have described Ouija board users as "operators". Some critics have noted that the messages ostensibly spelled out by spirits were similar to whatever was going through the minds of the subjects. According to professor of neurology Terence Hines in his book Pseudoscience and the Paranormal (2003):
The planchette is guided by unconscious muscular exertions like those responsible for table movement. Nonetheless, in both cases, the illusion that the object (table or planchette) is moving under its own control is often extremely powerful and sufficient to convince many people that spirits are truly at work ... The unconscious muscle movements responsible for the moving tables and Ouija board phenomena seen at seances are examples of a class of phenomena due to what psychologists call a dissociative state. A dissociative state is one in which consciousness is somehow divided or cut off from some aspects of the individual's normal cognitive, motor, or sensory functions.
Some involuntary movements are known as "Automatism".
This correlates with the ideomotor phenomenon because both rely on unconscious movement. The difference is that the ideomotor phenomenon is based on the idea that just the idea that something can happen tricks the brain into doing it. For example, thinking about not moving the planchette leads to the possibility of the planchette moving, which then makes someone unconsciously move the planchette.
Ouija boards were already criticized by scholars early on, being described in a 1927 journal as vestigial remains' of primitive belief-systems" and a con to part fools from their money. Another 1921 journal described reports of Ouija board findings as 'half truths' and suggested that their inclusion in national newspapers at the time lowered the national discourse overall.
Religious responses
Since early in the Ouija board's history, it has been criticized by several Christian denominations. The Catholic Church in the Catechism of the Catholic Church explicitly forbids any practice of divination which includes the usage of Ouija boards. Catholic Answers, a Roman Catholic Christian apologetics organization, claims that "The Ouija board is far from harmless, as it is a form of divination (seeking information from supernatural sources)."
In 2005, Catholic bishops in the Chuuk State of the Federated States of Micronesia called for the boards to be banned and warned congregations that they were talking to demons when using Ouija boards. In a 1995 pastoral letter, The Dutch Reformed Churches encouraged its communicants to avoid Ouija boards, as it is a practice "related to the occult". The Wisconsin Evangelical Lutheran Synod forbids its faithful from using Ouija boards as a violation of the Ten Commandments.
In 2001, Ouija boards were burned in Alamogordo, New Mexico, by fundamentalist groups as "symbols of witchcraft". Religious criticism has expressed beliefs that the Ouija board reveals information which should only be in God's hands, and thus it is a tool of Satan. A spokesperson for Human Life International described the boards as a portal to talk to spirits and called for Hasbro to be prohibited from marketing them.
These religious objections to use of the Ouija board have given rise to ostension type folklore in the communities where they circulate. Cautionary tales that the board opens a door to evil spirits turn the game into the subject of a supernatural dare, especially for young people.
Notable users
Literature
Ouija boards have been the source of inspiration for literary works, used as guidance in writing or as a form of channeling literary works. As a result of Ouija boards' becoming popular in the early 20th century, by the 1920s many "psychic" books were written of varying quality often initiated by Ouija board use.
Emily Grant Hutchings claimed that her novel Jap Herron: A Novel Written from the Ouija Board (1917) was dictated by Mark Twain's spirit through the use of a Ouija board after his death
Pearl Lenore Curran (1883–1937), alleged that for over 20 years she was in contact with a spirit named Patience Worth. This symbiotic relationship produced several novels, and works of poetry and prose, which Pearl Curran claimed were delivered to her through channelling Worth's spirit during sessions with a Ouija board, and which works Curran then transcribed
Much of William Butler Yeats's later poetry was inspired, among other facets of occultism, by the Ouija board
In late 1963, Jane Roberts and her husband Robert Butts started experimenting with a Ouija board as part of Roberts' research for a book on extra-sensory perception. According to Roberts and Butts, on 2 December 1963, they began to receive coherent messages from a male personality (an "energy personality essence no longer focused in the physical world") who eventually identified himself as "Seth", culminating in a series of books dictated by "Seth"
In 1982, poet James Merrill released an apocalyptic 560-page epic poem titled The Changing Light at Sandover, which documented two decades of messages dictated from the Ouija board during séances hosted by Merrill and his partner David Noyes Jackson. Sandover, which received the National Book Critics Circle Award in 1983, was published in three volumes beginning in 1976. The first contained a poem for each of the letters A through Z, and was called The Book of Ephraim. It appeared in the collection Divine Comedies, which won the Pulitzer Prize for Poetry in 1977. According to Merrill, the spirits ordered him to write and publish the next two installments, Mirabell: Books of Number in 1978 (which won the National Book Award for Poetry) and Scripts for the Pageant in 1980.
Aleister Crowley
Aleister Crowley had great admiration for the use of the ouija board and it played a passing role in his magical workings. Jane Wolfe, who lived with Crowley at Abbey of Thelema, also used the Ouija board. She credits some of her greatest spiritual communications to use of this implement. Crowley also discussed the Ouija board with another of his students, and the most ardent of them, Frater Achad (Charles Stansfeld Jones): it is frequently mentioned in their unpublished letters. In 1917 Achad experimented with the board as a means of summoning Angels, as opposed to Elementals. In one letter Crowley told Jones:
Your Ouija board experiment is rather fun. You see how very satisfactory it is, but I believe things improve greatly with practice. I think you should keep to one angel, and make the magical preparations more elaborate.
Over the years, both became so fascinated by the board that they discussed marketing their own design. Their discourse culminated in a letter, dated 21 February 1919, in which Crowley tells Jones,
Re: Ouija Board. I offer you the basis of ten percent of my net profit. You are, if you accept this, responsible for the legal protection of the ideas, and the marketing of the copyright designs. I trust that this may be satisfactory to you. I hope to let you have the material in the course of a week.
In March, Crowley wrote to Achad to inform him, "I'll think up another name for Ouija." But their business venture never came to fruition and Crowley's new design, along with his name for the board, has not survived. Crowley has stated, of the Ouija Board, that
There is, however, a good way of using this instrument to get what you want, and that is to perform the whole operation in a consecrated circle, so that undesirable aliens cannot interfere with it. You should then employ the proper magical invocation in order to get into your circle just the one spirit you want. It is comparatively easy to do this. A few simple instructions are all that is necessary, and I shall be pleased to give these, free of charge, to any one who cares to apply.
Others
Roland Doe used a Ouija board, which the Catholic Church stated led to his possession by a demon
Dick Brooks, of the Houdini Museum in Scranton, Pennsylvania, uses a Ouija board as part of a paranormal and seance presentation
G. K. Chesterton used a Ouija board in his teenage years
Around 1893, he had gone through a crisis of scepticism and depression, and during this period Chesterton experimented with the Ouija board and grew fascinated with the occult
Bill Wilson, the co-founder of Alcoholics Anonymous, used a Ouija board and conducted seances in attempts to contact the dead
Early press releases stated that Vincent Furnier's stage and band name "Alice Cooper" was agreed upon after a session with a Ouija board, during which it was revealed that Furnier was the reincarnation of a 17th-century witch with that name. Alice Cooper later revealed that he just thought of the first name that came to his head while discussing a new band name with his band
Former Italian Prime Minister Romano Prodi claimed under oath that, in a séance held in 1978 with other professors at the University of Bologna, the "ghost" of Giorgio La Pira used a Ouija to spell the name of the street where Aldo Moro was being held by the Red Brigades
According to Peter Popham of The Independent: "Everybody here has long believed that Prodi's Ouija board tale was no more than an ill-advised and bizarre way to conceal the identity of his true source, probably a person from Bologna's seething far-left underground whom he was pledged to protect"
The Mars Volta wrote their album Bedlam in Goliath (2008) based on their alleged experiences with a Ouija board
According to their story (written for them by a fiction author, Jeremy Robert Johnson), Omar Rodriguez Lopez purchased one while traveling in Jerusalem. At first the board provided a story which became the theme for the album. Strange events allegedly related to this activity occurred during the recording of the album: the studio flooded, one of the album's main engineers had a nervous breakdown, equipment began to malfunction, and Cedric Bixler-Zavala's foot was injured. Following these bad experiences the band buried the Ouija board
In the murder trial of Joshua Tucker, his mother insisted that he had carried out the murders while possessed by the Devil, who found him when he was using a Ouija board
In London in 1994, convicted murderer Stephen Young was granted a retrial after it was learned that four of the jurors had conducted a Ouija board séance and had "contacted" the murdered man, who had named Young as his killer. Young was convicted for a second time at his retrial and jailed for life
E. H. Jones and C. W. Hill, whilst prisoners of the Turks during the First World War, used a Ouija board to convince their captors that they were mediums as part of an escape plan
In popular culture
Ouija boards have figured prominently in horror tales in various media as devices enabling malevolent spirits to spook their users.
In the 1960 supernatural horror film 13 Ghosts the family Zorba plays the game "Ouija, the mystifying oracle."
Episodes of Lost in Space ("Ghost in Space" (1966)) and The Waltons ("The Ghost Story" (1974)) have spirit boards as part of their plots.
A Ouija board is an early part of the plot of the 1973 horror film The Exorcist. Using a Ouija board the young girl Regan makes what first appears to be harmless contact with an entity named "Captain Howdy." She later becomes possessed by a demon.
Based on Ouija Board, a song and album of the name, Ojah Awake, by Osibisa, was released in 1976.
The 1986 film Witchboard and its sequels center on the use of Ouija. The 1991 film And You Thought Your Parents Were Weird features use of a Ouija board in an important early scene. What Lies Beneath (2000) includes a séance scene with a board. Paranormal Activity (2007) involves a violent entity haunting a couple that becomes more powerful when the Ouija board is used.
Aparichithan (The Stranger) is a 2004 Indian Malayalam-language horror film. The plot centers around a Ouija board and spiritualism.
Another 2007 film, Ouija, depicted a group of adolescents whose use of the board causes a murderous spirit to follow them. In 2011, The Ouija Experiment portrayed a group of friends whose use of the board opens, and fails to close, a portal between the worlds of the living and the dead. The 2012 film I Am Zozo follows a group of people that run afoul of a demon, based on Pazuzu, after using a Ouija board. The 2014 film Ouija features a group of friends whose use of the board prompts a series of deaths. A 2016 prequel, Ouija: Origin of Evil, also features the device.
Romancham (Goosebumps) is a 2023 Malayalam-language horror-comedy film. The plot involves several bachelors from Bangalore who improvise a Ouija board from a Carrom game.
The British singer Morrissey released a controversial single titled "Ouija Board, Ouija Board" in 1989. The lyrics and the video of the song mockingly play with the idea of supernaturally contacting dead persons.
The rap group Bone Thugs-n-Harmony referenced Ouija on their Horrorcore albums Creepin on ah Come Up and E. 1999 Eternal, having been inspired by seeing the board at Toys "R" Us.
Jeremy Gans' nonfiction book, The Ouija Board Jurors: Mystery, Mischief and Misery in the Jury System, based on an article he wrote for the University of Melbourne, recounts an incident in which four jurors sought the help of a Ouija board during a double murder trial, both for guidance and to relieve the stress precipitated by the brutal images of evidence.
The National Geographic show Brain Games Season 5 episode "Paranormal" clearly showed the board did not work when all participants were blindfolded.
The sitcom Steptoe and Son in Series 8 Episode 6, includes a scene with a Ouija board where Harold briefly fools Albert into believing that they are in contact with the ghost of Adolf Hitler.
Ouija boards appear in the video game Phasmophobia as an item investigators can use to communicate with the ghost, although using it can prove dangerous.
Ouija Board (ওইজা বোর্ড ) is a Bangladeshi television drama directed by Humayun Ahmed and staring Bipasha Hayat , Shila Ahmed , Al Monsoor , Dilara Zaman , Abul Hayat and others.
See also
Alien hand syndrome
Automatic writing
Bicameral mentality
Charlie Charlie challenge
Divided consciousness
Dowsing
Dual consciousness
Fuji (planchette writing)
Gope boards
Kokkuri
Left brain interpreter
List of topics characterized as pseudoscience
Bunshinsaba
Omikuji
Tengenjutsu (fortune telling)
Notes
References
External links
Information on talking boards
Museum Of Talking Boards
The Official Website of William Fuld and home of the Ouija board
Skeptics
The Skeptics' Dictionary: Ouija
An Encyclopedia of Claims, Frauds, and Hoaxes of the Occult and Supernatural
How does a Ouija board work? from The Straight Dope
Do Ouija Boards Work - The Fact and Fiction
Other
"'Ouija board' appeal (against second guilty verdict) dismissed" – R. v. Young (1995)
BBC video on Ouija Board
Products introduced in 1890
Spiritism
Divination software and games
Parker Brothers games
Magic tricks
Séances
|
61040735
|
https://en.wikipedia.org/wiki/61st%20Mechanized%20Brigade%20%28Ukraine%29
|
61st Mechanized Brigade (Ukraine)
|
61st Mechanized Brigade (Ukraine)
The 61st Mechanized Brigade "Stepova" (- formerly 61st Jaeger Brigade) is one of the youngest formations of the Mechanized Infantry of the Ukrainian Ground Forces, raised in 2015 as the 61st Motorized Infantry Brigade (61-ша окрема мотопіхотна бригада) of the Ukrainian Ground Forces' 4th Army Reserve Corps. Based in Zhytomyr Oblast, it is one of the Ground Forces' specialized formations, whose role is to defend the forest lands of the north as well as the swampy terrain of the Pinsk Marshes, which are in the area of responsibility (AOR) of the brigade.
Brief history
The brigade, one of the youngest formations to be established in the Ground Forces as a result of the expansion of this service in light of the War in Donbass, was raised in 2015 first as a reserve motorized formation of the Ground Forces Command, which would later be transferred in 2017-18 as part of the 4th Army Reserve Corps, with its first brigade HQ and garrison based in Chernihiv, Chernihiv Oblast. At first, the brigade was a motorized infantry unit with its own artillery regiment and 3 battalions, each former territorial defense battalions.
On 25 April 2019, the formation, in compliance with a directive from the Ministry of Defense and the Armed Forces General Headquarters, left the reserves and was placed with its new designation as a light infantry unit under the Operational Command North in Zhytomyr, Zhytomyr Oblast. The majority of the servicemen of the brigade are personnel under contract service within the Ground Forces, many of them coming from the territory of the oblast and from the forested sectors within the brigade's AOR. They are thus equipped for forest and swamp warfare operations within its vicinity, especially in the Belarusian and Russian borders and in the swamplands of Pripyat in the north, working with personnel of the Chief Directorate of Intelligence of the Ministry of Defence of Ukraine and the Special Operations Forces, as well as the State Border Service. It is the terrain of the AOR of this brigade, which cannot be traversed by mechanized vehicles, that makes the brigade's duties all the more important in this part of Ukraine. Since parts of the AOR have had been covered by the Chernobyl excursion zone the brigade is planned to be also embarked in a specialized CBRN defense capability in the coming years.
The Jager (Ukrainian: єгерська) designation of the brigade, the first Ukrainian unit to bear this title after more than a century, is of German origin in the same-named light infantry formations of the German Army, the defunct Austro-Hungarian Army and in the former Imperial Russian Army, which stationed such units in the past in the Kyiv and Odesa Military Districts.
In 2022, the infantry brigade was mechanized from being a light motorized unit. Amongst other things, it gained RM-70 rocket-launchers from the Czech Republic. The brigade fought on the southern front of Ukraine’s fall 2022 counteroffensive.
Organization
61st Jaeger Infantry Brigade (Mechanized), Zhytomyr
Headquarters & Headquarters Company, Zhytomyr
99th Rifle Battalion (Mech)
100th Rifle Battalion (Mech)
101st Rifle Battalion (Mech)
35th Rifle Battalion (Mot)
61st Tank Battalion
61st Brigade Field Artillery Regiment (Light)
Headquarters & Target Acquisition Battery
Self-propelled Artillery Battalion (2S1 Gvozdika)
Field Howitzer Artillery Battalion
Rocket Launcher Artillery Battalion (BM-21 Grad/RM-70)
Anti-tank Artillery Battalion (MT-12 Rapira)
61st Brigade Air Defense Missile Artillery Battalion (Light)
Combat Engineer Battalion
Maintenance Battalion
Logistics Battalion
Reconnaissance Company
Sniper Company
Electronic Warfare Company
Signal Company
Radar Company
CBRN-defense Company
Medical Company
MP Platoon
Brigade Band
References
See also
Mechanized brigades of Ukraine
Military units and formations established in 2015
Military units and formations of Ukraine in the Russian invasion of Ukraine
Military units and formations of Ukraine in the war in Donbas
|
1556356
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Human%20Condition%20%28film%20series%29
|
The Human Condition (film series)
|
The Human Condition (film series)
is a trilogy of Japanese epic war drama films co-written and directed by Masaki Kobayashi, based on the novel of the same name by Junpei Gomikawa. The films are subtitled No Greater Love (1959), Road to Eternity (1959), and A Soldier's Prayer (1961).
The trilogy follows the life of Kaji, a Japanese pacifist and socialist, as he tries to survive in the totalitarian and oppressive world of World War II-era Japan.
Plot
The Criterion Collection website summarises the plot of the film thus: "The Human Condition follows the journey of the well-intentioned, yet naïve Kaji who transitions from being a labor camp supervisor to an Imperial Army soldier and eventually Soviet POW. Constantly trying to rise above a corrupt system, Kaji time and time again finds his morals an impediment rather than an advantage."
No Greater Love (1959)
In World War II-era Japan, Kaji marries his sweetheart Michiko despite his misgivings about the future. To gain exemption from military service, he moves his wife to a large mining operation in Japanese-colonized Manchuria, where he serves as a labor chief assigned to a workforce of Chinese prisoners.
Kaji aggravates the camp bureaucracy by implementing humane practices to improve both labor conditions and productivity, clashing with foremen, administrators, and the Kenpeitai military police. Ultimately his efforts to grant autonomy to the POWs are undermined by scheming officials, resulting in the electrocution of several prisoners and the beheading of others accused of attempted escape. When Kaji protests the brutality, he is tortured and then drafted into the army to relieve the camp supervisors of his disruptive presence.
Road to Eternity (1959)
Kaji, having lost his exemption from military service by protecting Chinese prisoners from unjust punishment, has now been conscripted into the Japanese Kwantung Army. Under suspicion of leftist sympathies, Kaji is assigned the toughest duties in his military recruiting class despite his excellent marksmanship and strong barracks discipline. His wife Michiko pleads for understanding in a letter to his commanding officer and later pays Kaji a highly unorthodox visit to his military facility to express her love and solidarity. Kaji considers escaping across the front with his friend Shinjo, who is similarly under suspicion due to his brother's arrest for communist activities. Distrusting the idea that desertion will lead to freedom, and being faithful to his wife, Kaji ultimately commits to continued military service despite his hardships.
When Obara, a poor-sighted, weak soldier in Kaji's unit, kills himself after troubles from home are compounded by ceaseless punishment and humiliation from other soldiers, Kaji demands disciplinary action from his superiors for PFC Yoshida, the ring leader of the troops who pushed Obara over the brink. While Yoshida is not disciplined, Kaji helps to seal his fate by refusing to rescue the vicious soldier when both men are trapped in quicksand while in pursuit of Shinjo, who finally seized the opportunity to desert. Kaji is released from hospitalization related to the quicksand incident and is transported to the front with his unit.
Kaji is asked to lead a group of recruits and promoted to private first class. He accepts his assignment with the condition that his men will be separated from a group of veteran artillerymen, who practice intense cruelty as punishment for the slightest offenses. Often taking the punishment for his men, Kaji is personally beaten many times by these veterans, despite his relationship with Second Lieutenant Kageyama. Demoralized by the fall of Okinawa and continually battling with the veterans, Kaji and most of his men are sent on a month-long trench digging work detail. Their work is interrupted by a Soviet army onslaught that produces heavy Japanese casualties and the death of Kageyama. Forced to defend flat terrain with little fortification and a light armament, the Japanese troops are overrun by Soviet tanks, and many men are killed. Kaji survives the battle but is forced to kill a maddened Japanese soldier with his bare hands to prevent Soviet soldiers from discovering his position. The film ends with Kaji uttering "I'm a monster, but I'm going to stay alive!" and running and screaming in desperate search of any other Japanese survivors.
A Soldier's Prayer (1961)
The Japanese forces having been shattered during the events of the second film, Kaji and some comrades attempt to elude capture by Soviet forces and find the remnants of the Kwantung Army in South Manchuria. Following the bayonetting of a Russian soldier, however, Kaji is increasingly sick of combat and decides to abandon any pretense of rejoining the army. Instead, he leads fellow soldiers and a growing number of civilian refugees as they attempt to flee the warzone and return to their homes. Lost in a dense forest, the Japanese begin to infight, and eventually many die of hunger, poisonous mushrooms, and suicide. Emerging from the forest on their last legs, Kaji and the surviving soldiers and refugees encounter regular Japanese army troops, who deny them food as if they were deserters. Carrying on further south, Kaji and his associates find a well-stocked farmhouse that is soon ambushed by Chinese peasant partisans. A prostitute to whom Kaji had shown kindness is killed by the partisans, and Kaji vows to fight them rather than escape. However, overpowered by these newly armed Chinese forces, Kaji and his fellow soldiers are nearly killed and are forced to run through a flaming wheat field to survive. Kaji then encounters a group of fifty Japanese army holdouts who are attempting to resume combat in alliance with the Chinese Nationalists, whom they believe will be supported by American forces, in a civil war against the Russian-backed Communist Chinese. Kaji, a believer in pacifism and socialism, rejects this strategy as misguided and doomed to failure. Eventually, Kaji and a group of Japanese soldiers, whose number has grown to fifteen, fight through Russian patrols and find an encampment of women and old men who seek their protection. Kaji is driven to continue moving in search of his wife but decides to surrender to Soviet forces when the encampment is besieged.
Captured by the Red Army and subjected to treatment that echoes the violence meted out to the Chinese in the first film, Kaji and his protégé Terada resist the Japanese officers who run their work camp in cooperation with the Soviet occupiers. While such resistance amounts to no more than picking through the Russians' garbage for scraps of food and wearing gunnysacks to protect them from increasingly colder weather, Kaji is branded a saboteur and judged by a Soviet tribunal to harsh labor. With a corrupt translator and no other means of talking to the Russian officers with whom he feels ideological sympathies, Kaji becomes increasingly disillusioned by conditions in the camp and with Communist orthodoxy. When Terada is driven to exhaustion and death by harsh treatment from the collaborating officer Kirihara, Kaji decides to kill the man and then escape the camp alone. Still dreaming of finding his wife and abused as a worthless beggar and as a "Japanese devil" by the Chinese peasants of whom he begs mercy, Kaji eventually succumbs to the cold and dies in the vast winter wasteland covered in snow.
Cast
Tatsuya Nakadai as Kaji
Michiyo Aratama as Michiko
No Greater Love
Road to Eternity
A Soldier's Prayer
Production
The film was based upon Junpei Gomikawa's six-part autobiographical novel of the same name, which strongly resonated with the director Masaki Kobayashi. Like the novel's protagonist, he was drafted into the Imperial Japanese Army during World War II and stationed in Japan-occupied Manchuria. Self-described as a pacifist and socialist, he had refused to rise above the rank of a private, feeling opposed to both the war and Japan's imperialist ideology at the time. Kobayashi adhered to such views for the rest of his life, always remaining critical of Japan's conformist culture. He later recalled in his autobiography:
We [Gomikawa and Kobayashi] have many regrets from our youth. Scars. We wish we could have done things this way or that way. In our hearts we wanted so much to resist the army, that inhuman institution; but we couldn't do a thing about that either. Gomikawa couldn't either, no doubt. After the war, we were able to get that all off our chests for the first time in Human Condition. That's why I think of it as a dream we couldn't realize, a romanticization of resistance during our youth.
Remembering his own experiences in the war and feeling connected to the novel's events, Kobayashi secured the rights from Gomikawa and petitioned Shochiku to approve the project. Due to the subject matter directly criticizing the actions of Japan during World War II, the studio was initially unenthusiastic about the film and only relented when Kobayashi threatened to quit. During filming, Kobayashi aimed to be as faithful to Gomikawa's work as possible; he had a copy of the original novel on hand to help in this regard. If any scenes were in the book, but not the script, they would be added in when possible. The actors were usually notified of these changes a day in advance to memorize their new lines. Because of this striving for accuracy, Gomikawa was reportedly very pleased with the adaptation.
Tatsuya Nakadai, who had previously appeared in Kobayashi's The Thick-Walled Room and Black River, was specifically chosen by the director to play the protagonist Kaji. Much of the supporting cast were veteran film and stage actors who had previously worked with Kobayashi on other projects, or who would later become regulars with the director. The film marked Nakadai's first leading role, and he later recalled his performance as being exceptionally challenging. Certain fight scenes called for actual contact, leading to the actor's face becoming swollen. The final sequence additionally involved Nakadai lying face-down in a field, the cameras not stopping until he was completely covered in a mound of snow.
As opposed to hiring Shochiku staff, the crew from the independent studio Ninjin Club were used instead. Kobayashi utilized cinematographer Yoshio Miyajima for the film, having been an admirer of his work for director Fumio Kamei. Despite featuring extensive dialogue in Mandarin, none of the actors were actually Chinese. These lines were spoken phonetically with accompanying burnt-in Japanese subtitles on all prints. Non-Japanese and Russians were seemingly used for the roles of Soviet soldiers, though only Ed Keene and Ronald Self are credited. Due to the non-existent China–Japan relations at the time, Kobayashi scouted out filming locations in Hokkaido for the Manchurian setting over two months. Including pre-production, The Human Condition took four years to complete.
Release
Noted for its length, The Human Condition runs at nine hours, and thirty-nine minutes (579 minutes) and would be the longest film in Kobayashi's career.
The film was released as a trilogy in Japan between 1959 and 1961, while shown at various film festivals internationally. All-night marathons of the entire trilogy were occasionally shown in Japan; screenings with Tatsuya Nakadai in attendance typically sold out. In 1999, Image Entertainment released The Human Condition on three separate Region 0 DVDs. These discs were criticised for their image and sound quality and translation. On 8 September 2009, The Criterion Collection released the entire trilogy with restored image, new translation and supplements. Arrow Video released a dual-format (Blu-ray and DVD) edition of The Human Condition in September 2016. This release included an introduction and select scene commentary by film critic Philip Kemp and supplements, including a booklet with new writing by film scholar David Desser.
Reception and legacy
While the trilogy earned considerable controversy at the time of its release in Japan, The Human Condition was critically acclaimed, won several international awards, and established Masaki Kobayashi as one of the most important Japanese directors of the generation.
The British film critic David Shipman described the trilogy in his 1983 book, The Story of Cinema, as "unequivocally the greatest film ever made". In his review for The New York Times in 2008, A. O. Scott declared: "Kobayashi's monumental film can clarify and enrich your understanding of what it is to be alive". Critic Philip Kemp, in his essay written for The Criterion Collection's release of the trilogy, argues that while "the film suffers from its sheer magnitude [and] from the almost unrelieved somberness of its prevailing mood ... The Human Condition stands as an achievement of extraordinary power and emotional resonance: at once a celebration of the resilience of the individual conscience and a purging of forced complicity in guilt (of a nation and, as the title implies, of the whole human race)".
In 2021, David Mermelstein of Wall Street Journal writes positively of the trilogy: "What's astonishing is the way that Kobayashi juggles the complicated narrative, with its panoply of incidents and significant characters (friends, nemeses and everything in between), so that clarity is never compromised".
At the 21st Venice International Film Festival, the film won the San Giorgio Prize and Pasinetti Award.
See also
Men and War (film series)
References
External links
The Human Condition: The Prisoner an essay by Philip Kemp at the Criterion Collection
Japanese epic films
Japanese war films
Existentialist films
Films directed by Masaki Kobayashi
Japanese film series
Film series based on novels
Films based on Japanese novels
Second Sino-Japanese War films
Films with screenplays by Masaki Kobayashi
Films set in Manchukuo
Films released in separate parts
Japanese World War II films
1950s Japanese films
|
10908229
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20birds%20of%20Haiti
|
List of birds of Haiti
|
List of birds of Haiti
The following is a list of the bird species recorded in Haiti. The avifauna of Haiti included a total of 272 species according to Bird Checklists of the World (Avibase) as of July 2022. Of them, 11 have been introduced by humans and 62 are rare or accidental. One is endemic to Haiti and an additional 29 species are endemic to the island of Hispaniola, which Haiti shares with the Dominican Republic.
This list is presented in the taxonomic sequence of the Check-list of North and Middle American Birds, 7th edition through the 63rd Supplement, published by the American Ornithological Society (AOS). Common and scientific names are also those of the Check-list, except that the common names of families are from the Clements taxonomy because the AOS list does not include them.
The following tags have been used to highlight several categories of occurrence.
(A) Accidental - a species that rarely or accidentally occurs in Haiti
(E-Haiti) - Endemic-Haiti - a species endemic to Haiti
(E-Hisp) - Endemic-Hispaniola - a species endemic to the island of Hispaniola
(I) Introduced - a species introduced to Haiti as a consequence, direct or indirect, of human actions
Ducks, geese, and waterfowl
Order: AnseriformesFamily: Anatidae
Anatidae includes the ducks and most duck-like waterfowl, such as geese and swans. These birds are adapted to an aquatic existence with webbed feet, flattened bills, and feathers that are excellent at shedding water due to an oily coating.
White-faced whistling-duck, Dendrocygna viduata (A)
West Indian whistling-duck, Dendrocygna arborea
Fulvous whistling-duck, Dendrocygna bicolor
Snow goose, Anser caerulescens
Muscovy duck, Cairina moschata (A)
Wood duck, Aix sponsa (A)
Blue-winged teal, Spatula discors
Northern shoveler, Spatula clypeata
Gadwall, Mareca strepera (A)
Eurasian wigeon, Mareca penelope (A)
American wigeon, Mareca americana
Mallard, Anas platyrhynchos
White-cheeked pintail, Anas bahamensis
Northern pintail, Anas acuta (A)
Green-winged teal, Anas crecca (A)
Ring-necked duck, Aythya collaris (A)
Lesser scaup, Aythya affinis
Hooded merganser, Lophodytes cucullatus (A)
Masked duck, Nomonyx dominica
Ruddy duck, Oxyura jamaicensis
Guineafowl
Order: GalliformesFamily: Numididae
Guineafowl are a group of African, seed-eating, ground-nesting birds that resemble partridges, but with featherless heads and spangled gray plumage.
Helmeted guineafowl, Numida meleagris (I)
New World quail
Order: GalliformesFamily: Odontophoridae
The New World quails are small, plump terrestrial birds only distantly related to the quails of the Old World, but named for their similar appearance and habits.
Northern bobwhite, Colinus virginianus (I)
Pheasants, grouse, and allies
Order: GalliformesFamily: Phasianidae
The Phasianidae are a family of terrestrial birds which consists of quails, partridges, snowcocks, francolins, spurfowls, tragopans, monals, pheasants, peafowls, and jungle fowls. In general, they are plump (although they vary in size) and have broad, relatively short wings.
Red junglefowl, Gallus gallus (I) (A) (feral)
Flamingos
Order: PhoenicopteriformesFamily: Phoenicopteridae
Flamingos are gregarious wading birds, usually tall, found in both the Western and Eastern Hemispheres. Flamingos filter-feed on shellfish and algae. Their oddly shaped beaks are specially adapted to separate mud and silt from the food they consume and, uniquely, are used upside-down.
American flamingo, Phoenicopterus ruber
Grebes
Order: PodicipediformesFamily: Podicipedidae
Grebes are small to medium-large freshwater diving birds. They have lobed toes and are excellent swimmers and divers. However, they have their feet placed far back on the body, making them quite ungainly on land.
Least grebe, Tachybaptus dominicus
Pied-billed grebe, Podilymbus podiceps
Pigeons and doves
Order: ColumbiformesFamily: Columbidae
Pigeons and doves are stout-bodied birds with short necks and short slender bills with a fleshy cere.
Rock pigeon, Columba livia (I)
Scaly-naped pigeon, Patagioenas squamosa
White-crowned pigeon, Patagioenas leucocephala
Plain pigeon, Patagioenas inornata
Eurasian collared-dove, Streptopelia decaocto (I)
Common ground dove, Columbina passerina
Ruddy quail-dove, Geotrygon montana
White-fronted quail-dove, Geotrygon leucometopia (E-Hisp)
Key West quail-dove, Geotrygon chrysia
White-winged dove, Zenaida asiatica
Zenaida dove, Zenaida aurita
Mourning dove, Zenaida macroura
Cuckoos
Order: CuculiformesFamily: Cuculidae
The family Cuculidae includes cuckoos, roadrunners, and anis. These birds are of variable size with slender bodies, long tails, and strong legs.
Smooth-billed ani, Crotophaga ani
Yellow-billed cuckoo, Coccyzus americanus
Mangrove cuckoo, Coccyzus minor
Black-billed cuckoo, Coccyzus erythropthalmus (A)
Bay-breasted cuckoo, Coccyzus rufigularis (E-Hisp)
Hispaniolan lizard-cuckoo, Coccyzus longirostris (E-Hisp)
Nightjars and allies
Order: CaprimulgiformesFamily: Caprimulgidae
Nightjars are medium-sized nocturnal birds that usually nest on the ground. They have long wings, short legs, and very short bills. Most have small feet, of little use for walking, and long pointed wings. Their soft plumage is camouflaged to resemble bark or leaves.
Common nighthawk, Chordeiles minor
Antillean nighthawk, Chordeiles gundlachii
Least pauraque, Siphonorhis brewsteri (E-Hisp)
Chuck-will's-widow, Antrostomus carolinensis
Greater Antillean nightjar, Antrostomus cubanensis (E-Hisp)
Potoos
Order: NyctibiiformesFamily: Nyctibiidae
The potoos (sometimes called poor-me-ones) are large near passerine birds related to the nightjars and frogmouths. They are nocturnal insectivores which lack the bristles around the mouth found in the true nightjars.
Northern potoo, Nyctibius jamaicensis
Swifts
Order: ApodiformesFamily: Apodidae
Swifts are small birds which spend the majority of their lives flying. These birds have very short legs and never settle voluntarily on the ground, perching instead only on vertical surfaces. Many swifts have long swept-back wings which resemble a crescent or boomerang.
Black swift, Cypseloides niger
White-collared swift, Streptoprocne zonaris
Chimney swift, Chaetura pelagica (A)
Antillean palm-swift, Tachornis phoenicobia
Hummingbirds
Order: ApodiformesFamily: Trochilidae
Hummingbirds are small birds capable of hovering in mid-air due to the rapid flapping of their wings. They are the only birds that can fly backwards.
Hispaniolan mango, Anthracothorax dominicus
Ruby-throated hummingbird, Archilochus colubris (A)
Vervain hummingbird, Mellisuga minima
Hispaniolan emerald, Riccordia swainsonii (E-Hisp)
Rails, gallinules, and coots
Order: GruiformesFamily: Rallidae
Rallidae is a large family of small to medium-sized birds which includes the rails, crakes, coots, and gallinules. Typically they inhabit dense vegetation in damp environments near lakes, swamps, or rivers. In general they are shy and secretive birds, making them difficult to observe. Most species have strong legs and long toes which are well adapted to soft uneven surfaces. They tend to have short, rounded wings and to be weak fliers.
Spotted rail, Pardirallus maculatus
Clapper rail, Rallus crepitans
Sora, Porzana carolina
Common gallinule, Gallinula galeata
American coot, Fulica americana
Purple gallinule, Porphyrio martinica
Yellow-breasted crake, Hapalocrex flaviventer
Black rail, Laterallus jamaicensis
Limpkin
Order: GruiformesFamily: Aramidae
The limpkin resembles a large rail. It has drab-brown plumage and a grayer head and neck.
Limpkin, Aramus guarauna
Thick-knees
Order: CharadriiformesFamily: Burhinidae
The thick-knees are a group of waders found worldwide within the tropical zone, with some species also breeding in temperate Europe and Australia. They are medium to large waders with strong black or yellow-black bills, large yellow eyes, and cryptic plumage. Despite being classed as waders, most species have a preference for arid or semi-arid habitats.
Double-striped thick-knee, Hesperoburhinus bistriatus
Stilts and avocets
Order: CharadriiformesFamily: Recurvirostridae
Recurvirostridae is a family of large wading birds which includes the avocets and stilts. The avocets have long legs and long up-curved bills. The stilts have extremely long legs and long, thin, straight bills.
Black-necked stilt, Himantopus mexicanus
Oystercatchers
Order: CharadriiformesFamily: Haematopodidae
The oystercatchers are large and noisy plover-like birds, with strong bills used for smashing or prising open molluscs.
American oystercatcher, Haematopus palliatus
Plovers and lapwings
Order: CharadriiformesFamily: Charadriidae
The family Charadriidae includes the plovers, dotterels, and lapwings. They are small to medium-sized birds with compact bodies, short thick necks, and long, usually pointed, wings. They are found in open country worldwide, mostly in habitats near water.
Black-bellied plover, Pluvialis squatarola
American golden-plover, Pluvialis dominica (A)
Killdeer, Charadrius vociferus
Semipalmated plover, Charadrius semipalmatus
Piping plover, Charadrius melodus (A)
Wilson's plover, Charadrius wilsonia
Snowy plover, Charadrius nivosus
Jacanas
Order: CharadriiformesFamily: Jacanidae
The jacanas are a group of waders found throughout the tropics. They are identifiable by their huge feet and claws which enable them to walk on floating vegetation in the shallow lakes that are their preferred habitat.
Northern jacana, Jacana spinosa
Sandpipers and allies
Order: CharadriiformesFamily: Scolopacidae
Scolopacidae is a large diverse family of small to medium-sized shorebirds including the sandpipers, curlews, godwits, shanks, tattlers, woodcocks, snipes, dowitchers, and phalaropes. The majority of these species eat small invertebrates picked out of the mud or soil. Variation in length of legs and bills enables multiple species to feed in the same habitat, particularly on the coast, without direct competition for food.
Upland sandpiper, Bartramia longicauda
Whimbrel, Numenius phaeopus
Hudsonian godwit, Limosa haemastica (A)
Marbled godwit, Limosa fedoa (A)
Ruddy turnstone, Arenaria interpres
Red knot, Calidris canutus (A)
Stilt sandpiper, Calidris himantopus
Sanderling, Calidris alba
Dunlin, Calidris alpina
Least sandpiper, Calidris minutilla
White-rumped sandpiper, Calidris fuscicollis
Buff-breasted sandpiper, Calidris subruficollis (A)
Pectoral sandpiper, Calidris melanotos
Semipalmated sandpiper, Calidris pusilla
Western sandpiper, Calidris mauri
Short-billed dowitcher, Limnodromus griseus
Wilson's snipe, Gallinago delicata
Spotted sandpiper, Actitis macularius
Solitary sandpiper, Tringa solitaria
Lesser yellowlegs, Tringa flavipes
Willet, Tringa semipalmata
Greater yellowlegs, Tringa melanoleuca
Wilson's phalarope, Phalaropus tricolor
Skuas and jaegers
Order: CharadriiformesFamily: Stercorariidae
The family Stercorariidae are, in general, medium to large birds, typically with gray or brown plumage, often with white markings on the wings. They nest on the ground in temperate and arctic regions and are long-distance migrants.
Pomarine jaeger, Stercorarius pomarinus
Long-tailed jaeger, Stercorarius longicaudus (A)
Gulls, terns, and skimmers
Order: CharadriiformesFamily: Laridae
Laridae is a family of medium to large seabirds and includes gulls, kittiwakes, terns, and skimmers. They are typically gray or white, often with black markings on the head or wings. They have stout, longish bills and webbed feet. Terns are a group of generally medium to large seabirds typically with gray or white plumage, often with black markings on the head. Most terns hunt fish by diving but some pick insects off the surface of fresh water. Terns are generally long-lived birds, with several species known to live in excess of 30 years. Skimmers are a small family of tropical tern-like birds. They have an elongated lower mandible which they use to feed by flying low over the water surface and skimming the water for small fish.
Bonaparte's gull, Chroicocephalus philadelphia (A)
Laughing gull, Leucophaeus atricilla
Ring-billed gull, Larus delawarensis
Herring gull, Larus argentatus
Lesser black-backed gull, Larus fuscus (A)
Great black-backed gull, Larus marinus
Brown noddy, Anous stolidus
Sooty tern, Onychoprion fuscata
Bridled tern, Onychoprion anaethetus
Least tern, Sternula antillarum
Gull-billed tern, Gelochelidon nilotica
Caspian tern, Hydroprogne caspia
Black tern, Chlidonias niger
Roseate tern, Sterna dougallii
Common tern, Sterna hirundo
Forster's tern, Sterna forsteri (A)
Royal tern, Thalasseus maxima
Sandwich tern, Thalasseus sandvicensis
Black skimmer, Rynchops niger (A)
Tropicbirds
Order: PhaethontiformesFamily: Phaethontidae
Tropicbirds are slender white birds of tropical oceans with exceptionally long central tail feathers. Their heads and long wings have black markings.
White-tailed tropicbird, Phaethon lepturus
Red-billed tropicbird, Phaethon aethereus (A)
Northern storm-petrels
Order: ProcellariiformesFamily: Hydrobatidae
The storm-petrels are relatives of the petrels and are the smallest seabirds. They feed on planktonic crustaceans and small fish picked from the surface, typically while hovering. The flight is fluttering and sometimes bat-like.
Leach's storm-petrel, Hydrobates leucorhous (A)
Shearwaters and petrels
Order: ProcellariiformesFamily: Procellariidae
The procellariids are the main group of medium-sized "true petrels", characterised by united nostrils with medium septum and a long outer functional primary.
Black-capped petrel, Pterodroma hasitata
Cory's shearwater, Calonectris diomedea (A)
Audubon's shearwater, Puffinus lherminieri (A)
Storks
Order: CiconiiformesFamily: Ciconiidae
Storks are large, long-legged, long-necked, wading birds with long, stout bills. Storks are mute, but bill-clattering is an important mode of communication at the nest. Their nests can be large and may be reused for many years. Many species are migratory.
Wood stork, Mycteria americana (A)
Frigatebirds
Order: SuliformesFamily: Fregatidae
Frigatebirds are large seabirds usually found over tropical oceans. They are large, black-and-white, or completely black, with long wings and deeply forked tails. The males have colored inflatable throat pouches. They do not swim or walk and cannot take off from a flat surface. Having the largest wingspan-to-body-weight ratio of any bird, they are essentially aerial, able to stay aloft for more than a week.
Magnificent frigatebird, Fregata magnificens
Boobies and gannets
Order: SuliformesFamily: Sulidae
The sulids comprise the gannets and boobies. Both groups are medium to large coastal seabirds that plunge-dive for fish.
Masked booby, Sula dactylatra
Brown booby, Sula leucogaster
Red-footed booby, Sula sula
Northern gannet, Morus bassanus (A)
Anhingas
Order: SuliformesFamily: Anhingidae
Anhingas are often called "snake-birds" because of their long thin neck, which gives a snake-like appearance when they swim with their bodies submerged. The males have black and dark-brown plumage, an erectile crest on the nape, and a larger bill than the female. The females have much paler plumage especially on the neck and underparts. The darters have completely webbed feet and their legs are short and set far back on the body. Their plumage is somewhat permeable, like that of cormorants, and they spread their wings to dry after diving.
Anhinga, Anhinga anhinga (A)
Cormorants and shags
Order: SuliformesFamily: Phalacrocoracidae
Phalacrocoracidae is a family of medium to large coastal, fish-eating seabirds that includes cormorants and shags. Plumage coloration varies, with the majority having mainly dark plumage, some species being black-and-white, and a few being colorful.
Double-crested cormorant, Nannopterum auritum (A)
Neotropic cormorant, Nannopterum brasilianum (A)
Pelicans
Order: PelecaniformesFamily: Pelecanidae
Pelicans are large water birds with a distinctive pouch under their beak. As with other members of the order Pelecaniformes, they have webbed feet with four toes.
Brown pelican, Pelecanus occidentalis
Herons, egrets, and bitterns
Order: PelecaniformesFamily: Ardeidae
The family Ardeidae contains the bitterns, herons, and egrets. Herons and egrets are medium to large wading birds with long necks and legs. Bitterns tend to be shorter-necked and more wary. Members of Ardeidae fly with their necks retracted, unlike other long-necked birds such as storks, ibises, and spoonbills.
American bittern, Botaurus lentiginosus (A)
Least bittern, Ixobrychus exilis (A)
Great blue heron, Ardea herodias
Great egret, Ardea alba
Snowy egret, Egretta thula
Little blue heron, Egretta caerulea
Tricolored heron, Egretta tricolor
Reddish egret, Egretta rufescens
Cattle egret, Bubulcus ibis
Green heron, Butorides virescens
Black-crowned night-heron, Nycticorax nycticorax (A)
Yellow-crowned night-heron, Nyctanassa violacea
Ibises and spoonbills
Order: PelecaniformesFamily: Threskiornithidae
Threskiornithidae is a family of large terrestrial and wading birds which includes the ibises and spoonbills. They have long, broad wings with 11 primary and about 20 secondary feathers. They are strong fliers and despite their size and weight, very capable soarers.
White ibis, Eudocimus albus
Glossy ibis, Plegadis falcinellus
Roseate spoonbill, Platalea ajaja
New World vultures
Order: CathartiformesFamily: Cathartidae
The New World vultures are not closely related to Old World vultures, but superficially resemble them because of convergent evolution. Like the Old World vultures, they are scavengers. However, unlike Old World vultures, which find carcasses by sight, New World vultures have a good sense of smell with which they locate carrion.
Turkey vulture, Cathartes aura
Osprey
Order: AccipitriformesFamily: Pandionidae
The family Pandionidae contains only one species, the osprey. The osprey is a medium-large raptor which is a specialist fish-eater with a worldwide distribution.
Osprey, Pandion haliaetus
Hawks, eagles, and kites
Order: AccipitriformesFamily: Accipitridae
Accipitridae is a family of birds of prey which includes hawks, eagles, kites, harriers, and Old World vultures. These birds have powerful hooked beaks for tearing flesh from their prey, strong legs, powerful talons, and keen eyesight.
Northern harrier, Circus hudsonius (A)
Sharp-shinned hawk, Accipiter striatus
Red-tailed hawk, Buteo jamaicensis
Ridgway's hawk, Buteo ridgwayi (E-Hisp)
Barn-owls
Order: StrigiformesFamily: Tytonidae
Barn-owls are medium to large owls with large heads and characteristic heart-shaped faces. They have long strong legs with powerful talons.
Barn owl, Tyto alba
Ashy-faced owl, Tyto glaucops (E-Hisp)
Owls
Order: StrigiformesFamily: Strigidae
The typical owls are small to large solitary nocturnal birds of prey. They have large forward-facing eyes and ears, a hawk-like beak, and a conspicuous circle of feathers around each eye called a facial disk.
Burrowing owl, Athene cunicularia
Stygian owl, Asio stygius (A)
Short-eared owl, Asio flammeus
Trogons
Order: TrogoniformesFamily: Trogonidae
The family Trogonidae includes trogons and quetzals. Found in tropical woodlands worldwide, they feed on insects and fruit, and their broad bills and weak legs reflect their diet and arboreal habits. Although their flight is fast, they are reluctant to fly any distance. Trogons have soft, often colorful, feathers with distinctive male and female plumage.
Hispaniolan trogon, Priotelus roseigaster (E-Hisp)
Todies
Order: CoraciiformesFamily: Todidae
Todies are a group of small near passerine forest species endemic to the Caribbean. These birds have colorful plumage and resemble small kingfishers, but have flattened bills with serrated edges. They eat small prey such as insects and lizards.
Broad-billed tody, Todus subulatus (E-Hisp)
Narrow-billed tody, Todus angustirostris (E-Hisp)
Kingfishers
Order: CoraciiformesFamily: Alcedinidae
Kingfishers are medium-sized birds with large heads, long, pointed bills, short legs, and stubby tails.
Belted kingfisher, Megaceryle alcyon
Woodpeckers
Order: PiciformesFamily: Picidae
Woodpeckers are small to medium-sized birds with chisel-like beaks, short legs, stiff tails, and long tongues used for capturing insects. Some species have feet with two toes pointing forward and two backward, while several species have only three toes. Many woodpeckers have the habit of tapping noisily on tree trunks with their beaks.
Antillean piculet, Nesoctites micromegas (E-Hisp)
Hispaniolan woodpecker, Melanerpes striatus (E-Hisp)
Yellow-bellied sapsucker, Sphyrapicus varius (A)
Falcons and caracaras
Order: FalconiformesFamily: Falconidae
Falconidae is a family of diurnal birds of prey. They differ from hawks, eagles, and kites in that they kill with their beaks instead of their talons.
American kestrel, Falco sparverius
Merlin, Falco columbarius
Peregrine falcon, Falco peregrinus
New World and African parrots
Order: PsittaciformesFamily: Psittacidae
Parrots are small to large birds with a characteristic curved beak. Their upper mandibles have slight mobility in the joint with the skull and they have a generally erect stance. All parrots are zygodactyl, having the four toes on each foot placed two at the front and two to the back.
Hispaniolan parakeet, Psittacara chloropterus (E-Hisp)
Hispaniolan parrot, Amazona ventralis (E-Hisp)
Tyrant flycatchers
Order: PasseriformesFamily: Tyrannidae
Tyrant flycatchers are passerine birds which occur throughout North and South America. They superficially resemble the Old World flycatchers, but are more robust and have stronger bills. They do not have the sophisticated vocal capabilities of the songbirds. Most, but not all, have plain coloring. As the name implies, most are insectivorous.
Greater Antillean elaenia, Elaenia fallax
Stolid flycatcher, Myiarchus stolidus
Gray kingbird, Tyrannus dominicensis
Loggerhead kingbird, Tyrannus caudifasciatus
Hispaniolan pewee, Contopus hispaniolensis (E-Hisp)
Vireos, shrike-babblers, and epornis
Order: PasseriformesFamily: Vireonidae
The vireos are a group of small to medium-sized passerine birds. They are typically greenish in color and resemble New World warblers apart from their heavier bills.
White-eyed vireo, Vireo griseus (A)
Thick-billed vireo, Vireo crassirostris
Flat-billed vireo, Vireo nanus (E-Hisp)
Yellow-throated vireo, Vireo flavifrons
Red-eyed vireo, Vireo olivaceus
Black-whiskered vireo, Vireo altiloquus
Crows, jays, and magpies
Order: PasseriformesFamily: Corvidae
The family Corvidae includes crows, ravens, jays, choughs, magpies, treepies, nutcrackers, and ground jays. Corvids are above average in size among the Passeriformes, and some of the larger species show high levels of intelligence.
Hispaniolan palm crow, Corvus palmarum (E-Hisp)
White-necked crow, Corvus leucognaphalus (E-Hisp)
Swallows
Order: PasseriformesFamily: Hirundinidae
The family Hirundinidae is adapted to aerial feeding. They have a slender streamlined body, long pointed wings, and a short bill with a wide gape. The feet are adapted to perching rather than walking, and the front toes are partially joined at the base.
Bank swallow, Riparia riparia (A)
Tree swallow, Tachycineta bicolor
Golden swallow, Tachycineta euchrysea (A)
Northern rough-winged swallow, Stelgidopteryx serripennis (A)
Purple martin, Progne subis (A)
Caribbean martin, Progne dominicensis
Barn swallow, Hirundo rustica
Cave swallow, Petrochelidon fulva
Kinglets
Order: PasseriformesFamily: Regulidae
The kinglets, also called crests, are a small group of birds often included in the Old World warblers, but frequently given family status because they also resemble the titmice.
Ruby-crowned kinglet, Corthylio calendula (A)
Palmchat
Order: PasseriformesFamily: Dulidae
The palmchat is the only member of its family. Its name indicates its strong association with palms for feeding, roosting, and nesting.
Palmchat, Dulus dominicus (E-Hisp)
Waxwings
Order: PasseriformesFamily: Bombycillidae
The waxwings are a group of birds with soft silky plumage and unique red tips to some of the wing feathers. In the Bohemian and cedar waxwings, these tips look like sealing wax and give the group its name. These are arboreal birds of northern forests. They live on insects in summer and berries in winter.
Cedar waxwing, Bombycilla cedrorum (A)
Gnatcatchers
Order: PasseriformesFamily: Polioptilidae
These dainty birds resemble Old World warblers in their structure and habits, moving restlessly through the foliage seeking insects. The gnatcatchers are mainly soft bluish gray in color and have the typical insectivore's long sharp bill. Many species have distinctive black head patterns (especially males) and long, regularly cocked, black-and-white tails.
Blue-gray gnatcatcher, Polioptila caerulea (A)
Mockingbirds and thrashers
Order: PasseriformesFamily: Mimidae
The mimids are a family of passerine birds that includes thrashers, mockingbirds, tremblers, and the New World catbirds. These birds are notable for their vocalizations, especially their ability to mimic a wide variety of birds and other sounds heard outdoors. Their coloring tends towards dull-grays and browns.
Gray catbird, Dumetella carolinensis (A)
Pearly-eyed thrasher, Margarops fuscatus
Northern mockingbird, Mimus polyglottos
Thrushes and allies
Order: PasseriformesFamily: Turdidae
The thrushes are a group of passerine birds that occur mainly in the Old World. They are plump, soft plumaged, small to medium-sized insectivores or sometimes omnivores, often feeding on the ground. Many have attractive songs.
Rufous-throated solitaire, Myadestes genibarbis
Veery, Catharus fuscescens (A)
Bicknell's thrush, Catharus bicknelli
Swainson's thrush, Catharus ustulatus
La Selle thrush, Turdus swalesi (E-Hisp)
Red-legged thrush, Turdus plumbeus
Weavers and allies
Order: PasseriformesFamily: Ploceidae
The weavers are small passerine birds related to the finches. They are seed-eating birds with rounded conical bills. The males of many species are brightly colored, usually in red or yellow and black, and some species show variation in color only in the breeding season.
Village weaver, Ploceus cucullatus (I)
Waxbills and allies
Order: PasseriformesFamily: Estrildidae
The estrildid finches are small passerine birds of the Old World tropics and Australasia. They are gregarious and often colonial seed eaters with short thick but pointed bills. They are all similar in structure and habits, but have wide variation in plumage colors and patterns.
Scaly-breasted munia, Lonchura punctulata (I)
Tricolored munia, Lonchura malacca (I)
Chestnut munia, Lonchura atricapilla (I)
Old World sparrows
Order: PasseriformesFamily: Passeridae
Sparrows are small passerine birds. In general, sparrows tend to be small, plump, brown or gray birds with short tails and short powerful beaks. Sparrows are seed eaters, but they also consume small insects.
House sparrow, Passer domesticus (I)
Finches, euphonias, and allies
Order: PasseriformesFamily: Fringillidae
Finches are seed-eating passerine birds that are small to moderately large and have a strong beak, usually conical and in some species very large. All have twelve tail feathers and nine primaries. These birds have a bouncing flight with alternating bouts of flapping and gliding on closed wings, and most sing well.
Hispaniolan euphonia, Chlorophonia musica
Hispaniolan crossbill, Loxia megaplaga (E-Hisp)
Antillean siskin, Spinus dominicensis (E-Hisp)
New World sparrows
Order: PasseriformesFamily: Passerellidae
Until 2017, these species were considered part of the family Emberizidae. Most of the species are known as sparrows, but these birds are not closely related to the Old World sparrows which are in the family Passeridae. Many of these have distinctive head patterns.
Grasshopper sparrow, Ammodramus savannarum
Rufous-collared sparrow, Zonotrichia capensis
Lincoln's sparrow, Melospiza lincolnii (A)
Chat-tanagers
Order: PasseriformesFamily: Calyptophilidae
These two species were formerly classified as tanagers (family Thraupidae) but were placed in their own family in 2017.
Western chat-tanager, Calyptophilus tertius (E-Hisp)
Eastern chat-tanager, Calyptophilus frugivorus (E-Hisp)
Hispaniolan tanagers
Order: PasseriformesFamily: Phaenicophilidae
The members of this small family were formerly classified as tanagers and New World warblers (family Parulidae) but were placed in their own family in 2017.
Black-crowned palm-tanager, Phaenicophilus palmarum (E-Hisp)
Gray-crowned palm-tanager, Phaenicophilus poliocephalus (E-Haiti)
White-winged warbler, Xenoligea montana (E-Hisp)
Green-tailed warbler, Microligea palustris (E-Hisp)
Spindalises
Order: PasseriformesFamily: Spindalidae
The members of this small family are native to the Greater Antilles. They were formerly classified as tanagers but were placed in their own family in 2017.
Hispaniolan spindalis, Spindalis dominicensis (E-Hisp)
Troupials and allies
Order: PasseriformesFamily: Icteridae
The icterids are a group of small to medium-sized, often colorful, passerine birds restricted to the New World and include the grackles, New World blackbirds, and New World orioles. Most species have black as the predominant plumage color, often enlivened by yellow, orange, or red.
Bobolink, Dolichonyx oryzivorus (A)
Hispaniolan oriole, Icterus dominicensis (E-Hisp)
Baltimore oriole, Icterus galbula
Tawny-shouldered blackbird, Agelaius humeralis
Shiny cowbird, Molothrus bonariensis
Greater Antillean grackle, Quiscalus niger
New World warblers
Order: PasseriformesFamily: Parulidae
The New World warblers are a group of small, often colorful, passerine birds restricted to the New World. Most are arboreal, but some are terrestrial. Most members of this family are insectivores.
Ovenbird, Seiurus aurocapilla
Worm-eating warbler, Helmitheros vermivorum
Louisiana waterthrush, Parkesia motacilla
Northern waterthrush, Parkesia noveboracensis
Golden-winged warbler, Vermivora chrysoptera (A)
Blue-winged warbler, Vermivora cyanoptera (A)
Black-and-white warbler, Mniotilta varia
Prothonotary warbler, Protonotaria citrea (A)
Tennessee warbler, Leiothlypis peregrina (A)
Connecticut warbler, Leirornis agilis
Mourning warbler, Geothlypis philadelphia (A)
Kentucky warbler, Geothlypis formosa (A)
Common yellowthroat, Geothlypis trichas
Hooded warbler, Setophaga citrina
American redstart, Setophaga ruticilla
Cape May warbler, Setophaga tigrina
Northern parula, Setophaga americana
Magnolia warbler, Setophaga magnolia
Bay-breasted warbler, Setophaga castanea (A)
Blackburnian warbler, Setophaga fusca (A)
Yellow warbler, Setophaga petechia
Chestnut-sided warbler, Setophaga pensylvanica (A)
Blackpoll warbler, Setophaga striata
Black-throated blue warbler, Setophaga caerulescens
Palm warbler, Setophaga palmarum
Pine warbler, Setophaga pinus
Yellow-rumped warbler, Setophaga coronata
Yellow-throated warbler, Setophaga dominica (A)
Prairie warbler, Setophaga discolor
Black-throated green warbler, Setophaga virens
Cardinals and allies
Order: PasseriformesFamily: Cardinalidae
The cardinals are a family of robust, seed-eating birds with strong bills. They are typically associated with open woodland. The sexes usually have distinct plumages.
Scarlet tanager, Piranga olivacea
Rose-breasted grosbeak, Pheucticus ludovicianus
Blue grosbeak, Passerina caerulea (A)
Indigo bunting, Passerina cyanea
Tanagers and allies
Order: PasseriformesFamily: Thraupidae
The tanagers are a large group of small to medium-sized passerine birds restricted to the New World, mainly in the tropics. Many species are brightly colored. As a family they are omnivorous, but individual species specialize in eating fruits, seeds, insects, or other types of food. Most have short, rounded wings.
Bananaquit, Coereba flaveola
Yellow-faced grassquit, Tiaris olivaceus
Greater Antillean bullfinch, Loxigilla violacea
Black-faced grassquit, Melanospiza bicolor
Notes
References
See also
List of birds
Lists of birds by region
Haiti
'
birds
|
15741878
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sainte-Gemme%2C%20Gers
|
Sainte-Gemme, Gers
|
Sainte-Gemme, Gers
Sainte-Gemme is a commune in the Gers department in southwestern France.
Geography
Population
See also
Communes of the Gers department
References
Communes of Gers
|
3237200
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Palaelodidae
|
Palaelodidae
|
Palaelodidae — вимерла родина фламінгоподібних птахів. Існувала з олігоцену по пліоцен.
Поширення
Рештки представників родини знайдені в Північній і Південній Америці, Європі, Єгипті, Австралії та Новій Зеландії.
Опис
Це були стрункі птахи з довгими, тонкими ногами і довгою шиєю. Зовні нагадували більше пірникоз (найближчих родичів фламінгоподібних) ніж сучасних фламінго. Про форму черепа та дзьоба мало що відомо. На здобич вони полювали, а не фільтрували як сучасні фламінго.
Класифікація
В родині описано три роди
†Adelalopus Mayr & Smith 2002 (ранній олігоцен)
†Adelalopus hoogbutseliensis Mayr & Smith 2002
†Palaelodus Milne-Edwards 1863 (середній олігоцен -? середній плейстоцен)
†P. ambiguus Milne-Edwards 1863
†P. aotearoa Worthy et al. 2010
†P. germanicus (Lambrecht 1933)
†P. kurochkini Zelenkov 2013
†P. pledgei Baird & Vickers-Rich 1998
†P. wilsoni Baird & Vickers-Rich 1998
†Megapaloelodus Miller 1944 (пізній олігоцен — ранній пліоцен)
†M. conectens (Miller 1944)
†M. peiranoi Agnolin 2009
†M. goliath (Milne Edwards 1863) Cheneval 1983c
†M. opsigonus Brodkorb 1961
Див. також
Список викопних птахів
Примітки
Джерела
Palaelodidae на сайті Fossilworks
Викопні птахи
Фламінгоподібні
Вимерлі родини птахів
|
803997
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82%20%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%B6%20X%20%D0%9D%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80
|
Університет Париж X Нантер
|
Університет Париж X Нантер
Університет Париж X — Нантер, Університет Париж-Захід — Нантер-ла-Дефанс один з тринадцяти паризьких університетів, розташований в департаменті О-де-Сен, неподалік від кварталу Дефанс — ділового центру Парижа.
Короткий опис
Є другим за величиною кампусом Франції після Нантського університету. В Університеті навчається понад 33 тисяч студентів, на факультетах і в науково-дослідних центрах працюють 2 тисячі професорів, викладачів і наукових співробітників. На території кампуса площею 27 га розташований олімпійський басейн, атлетичні майданчики, театр.
Історія
Нантер був побудований у 1960-х роках на околиці Парижа як продовження Сорбонни. Спочатку в 1964 році був заснований лише Факультет Нантерра, а в 1970 році внаслідок реорганізації Університету Парижа був заснований сам Університет. На основі американської моделі він був побудований як кампус (на відміну від старих французьких університетів, які були меншими та інтегрованими з містом, у якому вони знаходилися).
Університет Париж X — Нантер відомий насамперед як центр травневих подій 1968 року, в результаті яких отримав прізвисько «Nanterre la rouge» (Червоний Нантерр). Університет традиційно має ліве політичне забарвлення, на відміну від інших університетів, таких, наприклад, як Університет Париж II Ассас, що відрізняються правою політичною орієнтацією.
Структура
Університет Париж X — Нантерр має високу репутацію щодо підготовки фахівців в галузі права, економіки, відомий своїми унікальними білінгвістичними спеціальностями. У наш час в університет входять 9 факультетів, Інститут адміністративної підготовки, більше 8 науково-дослідних лабораторій, а також різні профспілки, культурні та соціальні спільноти.
Факультети
Факультет мов та іноземних культур
Факультет англомовних культур
Факультет літератури, мови і філософії
Факультет економіки, менеджменту, математики та інформатики
Факультет політології, юриспруденції та адміністративних наук
Факультет психології та педагогіки
Факультет соціології і адміністративних наук
Факультет фізичної культури і спорту
Факультет промислових систем та комунікаційних технологій
Білінгвістичні спеціальності
Французьке та німецьке право
Французьке і англо-саксонське право
Французьке і російське право
Французьке й італійське право
Французьке й іспанське право
Економіка (англійська, американська мова і культура)
Економіка (іспанська мова і культура)
Економіка (німецька мова і культура)
Менеджмент (англійська, американська мова і культура)
Менеджмент (іспанська мова і культура)
Менеджмент (німецька мова і культура)
Знамениті випускники
Еммануель Макрон — президент Франції (з 2017).
Ніколя Саркозі — президент Франції (2007—2012), колишній президент партії Республіканці.
Домінік Де Вільпен — прем'єр-міністр Франції 2005—2007.
Даніель Кон-Бендіт — лідер студентських заворушень у травні 1968 року, член європейського парламенту.
Крістін Лагард — міністр економіки і фінансів Франції.
Жан-Жак Аягон — міністр культури і комунікацій Франції з 2002 до 2004 рік.
Жан-Люк Маріон — філософ.
Олів'є Безансно — французький політик.
Даніель Коен — французький економіст.
Вінсан Боллоре — генеральний директор компанії Bolloré.
Олів'є Бланшар — французький економіст.
П'єр Гольдман — французький революціонер-інтернаціоналіст.
Анні Добантон — французька журналістка.
Жослін Ківрен — французький актор.
Знамениті професори
Моріс Алле — французький економіст, Лауреат Нобелівської премії з економіки 1988 року.
Домінік Стросс-Кан — французький політик, економіст і юрист. Директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду.
Жак Матьє Еміль Ланг — французький політик.
Еммануель Левінас — філософ.
Катрін Малабу — філософ.
Жан Бодрійяр — французький культуролог і філософ-постмодерніст.
Поль Рікер — філософ.
Анрі Лефевр — соціолог і філософ.
Робер Жан Жорж Мерль — письменник.
Мішель Агліетта — економіст, член Кола економістів.
Фернанду Енріке Кардозу — колишній президент Бразилії (1995—2002).
Мішель Делон — французький літературознавець.
У кінематографі
«Китаянка» — Жана-Люка Годара в 1967.
«Іспанка» — Седріка Клапіша у 2002.
«Тринадцятий район» — П'єра Мореля в 2004.
Примітки
Див. також
Сорбонна
Нантерр
Посилання
Офіційний сайт університету
Університети Франції
Вищі навчальні заклади Парижа
О-де-Сен
Засновані у Франції 1964
|
3047795
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%80%D0%BA%D1%83%D1%88%D0%BE%D0%B2%20%D0%90%D1%80%D1%82%D0%B5%D0%BC%20%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Меркушов Артем Альбертович
|
Меркушов Артем Альбертович
Артем Альбертович Меркушов (7 червня 1996, Маріуполь, Україна) — український футболіст, півзахисник.
Життєпис
Юнацькі роки
У чемпіонаті України (ДЮФЛ) захищав кольори команд «Іллічівець» (Маріуполь) та «Шахтар» (Донецьк), де загалом провів 78 матчів та відзначився 54-ма голами. Також в 2012—2013 роках під керівництвом Олега Кузнецова та Олександра Головка виступав за юнацьку збірну України до 16 та 17 років. Брав участь у різних відбіркових змаганнях до чемпіонату Європи, за цей період у футболці юнацьких національних збірних України провів 12 ігор, в яких двічі вражав ворота суперника.
У 2014 році підписав контракт із донецьким «Шахтарем», де протягом сезону виступав у першості України U-19 та в другій лізі України за «Шахтар-3». Також Артем грав за донецьку команду і в Юнацькій лізі УЄФА, де разом з командою зміг дістатися до фінального матчу цього турніру, проте підопічні Валерія Кривенцова зазнали поразка 2:3 від лондонського «Челсі». Загалом в юнацькій першості України (клуби: «Іллічівець» та «Шахтар») провів 34 матчі та забив 9 голів, ще 4 матчі зіграв у єврокубковому турнірі.
Клубна кар'єра
У 2015 році підписав контракт із першоліговим клубом «Суми», за який виступав до завершення 2016 року. За цей проведений час записав до свого активу 32 офіційних гри, із них 31-а в
першій українській лізі та одне кубкове протистояння. Із сезону 2017/18 виступав за рідний ФК «Маріуполь», де був основним гравцем у молодіжній команді. До зимового міжсезоння провів 18 матчів (3 голи) в молодіжній першості (U-21) та із наступного року став гравцем житомирського «Полісся». Спочатку виступав у друголіговій команді як основний гравець, проте після того як Анатолій Безсмертний змінив на тренерському містку Олександра Призетка Артем втратив місце в основному складі та в зимове міжсезоння залишив команду, провівши при цьому 15 офіційних матчів (14 у чемпіонаті та 1 кубковий поєдинок).
В січні 2019 року був на перегляді у лідера друголігової першості ФК «Кремінь» (Кременчук), проте вже у березні того ж року підписав контракт з чернівецьким футбольним клубом «Буковина». Але на початку квітня, перед стартом весняної частини чемпіонату, чернівецька команда за обопільною згодою сторін припинила із ним співпрацю. Проте Артем залишився на території Буковинського краю та виступає за один із найсильніших аматорських клубів чемпіонату Чернівецької області: «Волока» (в 2019, 2022) та «Довбуш» (в 2020—2021). Також паралельно став і тренером, а саме працює в ДЮСШ «Спарта» (Чернівці).
Досягнення
«Шахтар U-19» (Донецьк)
Фіналіст Юнацької ліги УЄФА (1): 2014/15
Переможець Юнацької першості України (1): 2014/15
ФК «Волока»
Чемпіон Чернівецької області (1): 2019
Володар Кубка Чернівецької області (1): 2019
Володар Суперкубка Чернівецької області (1): 2019
Найкращий бомбардир чемпіонату Чернівецької області (1): 2019 (16 голів)
«Довбуш» (Чернівці)
Чемпіон Чернівецької області (1): 2020
Фіналіст Кубка Чернівецької області (1): 2020
Статистика
Станом на 2 березня 2019 року
Примітки
Посилання
Українські футболісти
Футболісти «Шахтаря-3»
Футболісти «Сум»
Футболісти «Маріуполя»
Футболісти «Полісся» (Житомир)
Футболісти «Буковини» (Чернівці)
|
2833581
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BD%D0%BE
|
Клемпіно
|
Клемпіно — село в Польщі, у гміні Старґард Старгардського повіту Західнопоморського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Щецинського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Старгардського повіту
|
7681221
|
https://en.wikipedia.org/wiki/SSI%20CEB
|
SSI CEB
|
SSI CEB
The Compact Electronics Bay Specification (CEB) as well as EEB, MEB and TEB ("Thin Electronics Bay") are standard form factors for dual or multi processor motherboards defined by the Server System Infrastructure (SSI) Forum. The specification is intended for value servers and workstations based on the Intel Xeon, and AMD Epyc processors (X399/C600 chipsets)
The SSI CEB specification was derived from the EEB and ATX specifications. SSI CEB motherboards have the same IO connector area and many of the same motherboard mounting holes as ATX motherboards, although SSI CEB motherboards are larger in size than ATX motherboards and have different processor mounting holes. The rear panel aperture is identical to the EEB and ATX specification and expansion cards mounted on an SSI CEB motherboard appear much the same as they would on an ATX motherboard.
To standardize thermal behavior, processor position is defined, including primary and secondary processor identification. For motherboards with only one processor installed, it is recommended the primary processor socket be populated first.
Gallery
External links
ssiforum.org - Server System Infrastructure (SSI) Forum
Motherboard form factors
|
2353821
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D1%82%D1%82%D1%96%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BD
|
Віттінген
|
Віттінген — місто в Німеччині, розташоване в землі Нижня Саксонія. Входить до складу району Гіфгорн.
Площа — 225,08 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Географії
Адміністративний поділ
Місто складається з 27 міських районів:
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Міста Нижньої Саксонії
|
2019378
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B0%20%D0%9E%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Стара Отрада
|
Стара Отрада — село у складі Куюргазинського району Башкортостану, Росія. Адміністративний центр Отрадинської сільської ради.
Населення — 529 осіб (2010; 569 у 2002).
Національний склад:
росіяни — 71%
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Куюргазинського району
Села Башкортостану
|
909140
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D1%80%D1%83%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%8C
|
Варувіль
|
Варувіль — муніципалітет у Франції, у регіоні Нормандія, департамент Манш. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 290 км на захід від Парижа, 95 км на північний захід від Кана, 70 км на північ від Сен-Ло.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Нижня Нормандія. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Нормандія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 107 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 269,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Варувіль на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Манш
Примітки
Муніципалітети департаменту Манш
|
5001755
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BC%D0%BC%D0%B5%D0%BD
|
Геммен
|
Геммен — село в нідерландській провінції Гелдерланд. Входить до муніципалітету Овербетюве.
Його площа становить 2,43км², а населення станом на 2021 рік складало 175 осіб.
Перша згадка про населений пункт датується 1327-им роком.
До 1955 року мало статус окремого муніципалітету.
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт муніципалітету Овербетюве
Населені пункти провінції Гелдерланд
Овербетюве
|
1903730
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Black%20Sea%20Cossack%20Host
|
Black Sea Cossack Host
|
Black Sea Cossack Host, also known as Chernomoriya, was a Cossack host of the Russian Empire created in 1787 in southern Ukraine from former Zaporozhian Cossacks. In the 1790s, the host was re-settled to the Kuban River. It comprised the Caucasus Fortified Defence Line from the mouth of the Kuban River to the mouth of the Bolshaya Laba River.
History
The Black Sea host played a crucial role in the Russo-Turkish War of 1787–1797. As a result, Catherine II rewarded them with the Kuban land in the North Caucasus (north of the Kuban River, south of the Yeya River and east of the Sea of Azov) by her decree of June 30, 1792. At that time the area was inhabited by Nogain steppe nomads. When Russia annexed the Crimean Khanate in 1783 it inherited the Crimean claim to this land. South of the Kuban were Circassians.
Renamed the Black Sea Cossack Host in honor of the victories during the Russo-Turkish War, a total of 25,000 people made the migration in 1792–1794 from Ukraine, settling in the regions north of the Kuban River. Initially, the Black Sea Cossacks adhered to Zaporozhian traditions, such as the democratic election of the host government, but in time they adopted many Russian ways.
Instead of a central Sich, they formed a defence line from the inlet of the Kuban River into the Black Sea to the inlet of the Bolshaya Laba River, and colonised the land north of this line with stanitsas.The Cossacks founded the administrative centre of Yekaterinodar (literally "Catherine's gift") in 1794. At the same time, however, the Black Sea Cossacks also sent men to many major campaigns of the Russian Empire, such as the suppression of the Polish Kościuszko Uprising in 1794 and the ill-fated Persian Expedition of 1796 where nearly half of the Cossacks died from hunger and disease.
The Host sent the 9th plastun (infantry) and 1st joint cavalry regiments as well as the first Leib Guards (elite) sotnia to aid the Russian Army during the Patriotic War of 1812. The new host also participated in the Russo-Persian War (1826–1828) where they stormed the last remaining Ottoman bastion of the northern Black Sea Coast, the fortress of Anapa, which fell on June 12, 1828. In the course of the Crimean War, the Cossacks foiled attempts by allied forces to land on the Taman Peninsula, whilst the 2nd and 5th plastun battalions took part in the Defence of Sevastopol (1854–1855).
As the years went by, the Black Sea Cossacks continued their systematic penetration into the mountainous regions of the Northern Caucasus. Taking an active part in the finale of the Russian conquest of the Northern Caucasus (1817–1864), they settled regions as these were conquered. To aid them, a total of 70,000 additional ex-Zaporozhians from the Bug, Yekaterinoslav, and finally the Azov Cossack Host migrated there in the mid 19th century. All three hosts needed to be removed to vacate space for the colonisation of New Russia, and with the increasing weakness of the Ottoman Empire as well as the formation of independent buffer states in the Balkans, the need for further Cossack defensive presence in New Russia had ended. They migrated to the Kuban in 1860 and merged with the Caucasus Line Cossack Host, which consisted of migrated Don Cossack elements. Finally, in 1864, the Black Sea Cossacks and the Azov Cossacks were united into the Kuban Cossack Host, ninety years after the destruction of the Zaporozhian Sich.
Administration
Upon creation, the territory of the host was governed by the military government. Later, a dedicated military executive office was created, which was headed by the host's ataman. In military matters, this office was subordinated to Kherson's military governor and, since 1802, to the Crimean Inspectorate. In civil matters, the office was subordinated to the Governor of Taurida Governorate.
Gallery
References
Sources
18th century in the Zaporozhian Host
Cossack hosts
|
4042020
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%84%20%D0%A8%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%B5
|
Рудольф Штанге
|
Рудольф Штанге (13 листопада 1899, Форст — 25 квітня 1992, Дельменгорст) — німецький військовий діяч, віцеадмірал крігсмаріне (1 квітня 1945). Кавалер Німецького хреста в золоті.
Біографія
1 квітня 1916 року вступив на флот добровольцем. Пройшов підготовку на курсах при військово-морському училищі в Мюрвіку. Учасник Першої світової війни, служив на важких крейсерах «Фрейя» (1 червня — 3 серпня 1916), «Фон дер Танн» (12 серпня 1916 — 13 листопада 1918).
У 1919-20 роках командував взводом в Добровольчому корпусі Лютцова. 1 липня 1920 року повернувся на дійсну службу на флоті. З 22 вересня 1928 року командував міноносців S-18, з 6 лютого 1930 року — Т-153, з 24 травня 1930 року — G-7. З 1 жовтня 1930 року — радіоофіцер на лінійному кораблі «Сілезія», з 27 листопада 1931 року — навігаційний офіцер на гідрографічному кораблі «Метеор». 28 вересня 1933 року переведений в Морське керівництво референтом Відділу флоту. З 2 листопада 1935 року — навігаційний офіцер на крейсері «Нюрнберг». З 16 жовтня 1936 року — 1-й офіцер посильного судна «Гріле».
22 жовтня 1937 року очолив групу Оперативного відділу ОКМ. 4 січня 1942 року призначений командиром важкого крейсера «Лютцов», одночасно з 2 вересня по 5 жовтня 1942 року виконував обов'язки 1-го офіцера Адмірал-штабу в штабі флоту. З 22 листопада 1943 року — начальник штабу Командування групи ВМС «Південь». З 14 грудня 1944 року — командувач береговою обороною Західної і Східної Пруссії, а також комендант фортеці Готенгафен. 31 грудня 1944 року призначений командувачем-адміралом в Нідерландах. Залишався на цій посаді до кінця війни. 9 червня 1945 року здався союзникам. 2 квітня 1948 року звільнений.
Нагороди
Залізний хрест 2-го класу
Хрест Левенфельда
Почесний хрест ветерана війни з мечами
Медаль «За вислугу років у Вермахті» 4-го, 3-го і 2-го класу (18 років)
Застібка до Залізного хреста 2-го класу
Залізний хрест 1-го класу
Нагрудний знак флоту
Німецький хрест в золоті (6 грудня 1944)
Література
Залесский К.А. Кригсмарине. Военно-морской флот Третьего рейха. — Москва : Яуза, Эксмо, 2005. — 638 с. — (Энциклопедия Третьего рейха) — 5000 прим. — ISBN 5-699-10354-6.
Посилання
Фотографія і нагороди Штанге.
Уродженці Форста (Лаузіц)
Померли в Нижній Саксонії
Німецькі військовики Першої світової війни
Члени Фрайкору
Учасники Другої світової війни з Німеччини
|
2642349
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87-%D0%9A%D0%BE%D0%B3%D1%83%D1%82%20%D0%90%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Герасимович-Когут Анна Володимирівна
|
Герасимович-Когут Анна Володимирівна
Анна Володимирівна Герасимович, у шлюбі Герасимович-Когут (псевдо: Христя, Лоза); (21 лютого 1899, с. Красів, Миколаївський район, Львівська область — 4 травня 1989, с. Терпилівка, Підволочиський район, Тернопільська область) — хорова диригентка та фольклористка, підпільниця ОУН, політув'язнена радянських концтаборів.
Життєпис
Народилася 21 лютого 1899 року у селі Красів Львівської області в родині письменника, етнографа, релігійного діяча Володимира Герасимовича.
У 1919 році закінчила гімназію у місті Рогатині, а в 1925 році — факультет творчості Карлового університету в Празі.
У 1926 заснувала хор у селі Терпилівка, яким керувала все життя. У 1935—1939 роках працювала в кооперативі «Гуцульське мистецтво» в м. Косові Івано-Франківської області, учителювала.
Від березня 1944 року проживала нелегально та керувала хорами УПА, писала музику до віршів Марка Боєслава та інших повстанських авторів, була коректоркою партизанських видань, зв'язковою підпілля ОУН-УПА. Підпільно видала збірку пісень «Співає думу Чорногора».
Була одружена з членом Карпатського крайового проводу ОУН.
27 серпня 1953 році була заарештована. 5 січня 1954 році за звинуваченням у членстві в ОУН засуджена до 25 років позбавлення волі.
1964 повернулася в Терпилівку. Збирала і записувала народні пісні, залишила спогади про Соломію Крушельницьку, Бориса Кудрика.
Померла 4 травня 1989 року.
Див. також
Жінки в ОУН та УПА
Джерела
«Літопис УПА» Серія «Події і люди». Книга 09. Іщук О. Життя та доля Михайла Дяченка — «Марка Боєслава»
Реабілітовані історією. Івано-Франківська область. Книга перша. — Івано-Франківськ, «Місто НВ», 2004. — 874.
Посилання
Анна Герасимович-Когут — «Окрилена піснею»
Українські музикантки
Діячки ОУН
Українські підпільниці
Діячі УПА
Жінки в УПА
Учасники Другої світової війни
Українські фольклористки
Українські диригентки
|
33207796
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Abdulaziz%20Al-Buloushi
|
Abdulaziz Al-Buloushi
|
Abdulaziz Al-Buloushi
Abdulaziz Hasan Al-Buloushi (born 4 December 1962) is a Kuwaiti football forward who played for Kuwait in the 1982 FIFA World Cup. He also played for Qadsia SC.
References
External links
FIFA profile
1962 births
Kuwaiti men's footballers
Kuwait men's international footballers
Kuwaiti people of Iranian descent
Kuwaiti people of Baloch descent
Men's association football midfielders
1982 FIFA World Cup players
Living people
1984 AFC Asian Cup players
Asian Games medalists in football
Footballers at the 1982 Asian Games
Footballers at the 1986 Asian Games
Asian Games silver medalists for Kuwait
Medalists at the 1982 Asian Games
Qadsia SC players
Kuwait Premier League players
|
557639
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D1%86%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%A3%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Луценко Олександр Устимович
|
Луценко Олександр Устимович (Єлисаветград — , Одеса) — український актор. Народний артист України (1971).
Виступав на сцені Одеського українського музично-драматичного театру.
Зіграв у кіно моряка в кінокартині «Голубі дороги» (1947), Охрименка в «Думі про Ковпака» (1975, «Хуртовина»).
3 1930 року працює в Одеському українському музично-драматичному театрі ім. Жовтневої революції.
З кінця 1930-х знімається на Одеській та Київській кіностудіях. Знявся в таких фільмах — 1938 — «Морський пост», 1947 — «Блакитні дороги», 1959 — «Зелений фургон», 1960 — «Хлопці з Канонерського », 1962 — «Дивна людина» («Чудак-человек») — оповідач, 1975 — «Дума про Ковпака», 1986 — «На золотом крильце сидели».
Виконавець наступних ролей у театрі — Безбородько, «Правда і кривда» Стельмаха, Гиря — «97» Миколи Куліша, Залізняк, «Гайдамаки» за Т. Г. Шевченком, В. І. Ленін — в п'єсах О. Корнійчука, М. Погодіна, М. Шатрова, Б. Горбатова Пунтіла — «Пунтіла та його слуга Маті» Бертольда Брехта, Ромодан — «Крила» Корнійчука, Самозванець — «Борис Годунов» Пушкіна, Свічка — «Свіччине весілля» Кочерги.Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора та медалями, Народний артист УРСР.
Література
Мистецтво України-Біографічний довідник. К., 1997. — С.378.
УРЕ
Кіно-театр (рос.)
Уродженці Кропивницького
Українські актори
Українські кіноактори
Актори Одеської кіностудії
Актори Одеського українського музично-драматичного театру
|
2104562
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Henri%20Tresca
|
Henri Tresca
|
Henri Tresca
Henri Édouard Tresca (12 October 1814 – 21 June 1885) was a French mechanical engineer, and a professor at the Conservatoire National des Arts et Métiers in Paris.
Work on plasticity
He is the father of the field of plasticity, or non-recoverable deformations, which he explored in an extensive series of experiments begun in 1864.
He stated one of the first criterion of material failure, that now bears his name. The criterion specifies that a material would flow plastically if
Tresca's criterion is one of two main failure criteria used today for ductile materials. The second important criterion is due to Richard von Mises. See comparison on the image left:
Design of the International Prototype Metre
Tresca was also among the designers of the prototype metre bar that served as the first standard of length for the metric system. After the Convention of the Metre had been signed in 1875, the International Bureau of Weights and Measures (BIPM) in Sèvres, France made 28 prototype line standards of platinum-iridium. The bars had a cross section shaped like a modified letter X, designed by Tresca, called the "Tresca section". The Tresca section was designed to provide maximum stiffness. In addition, one surface of the central rib that joined the arms was designed to coincide with the bar's neutral plane, the mathematical plane inside the bar that didn't change length when the bar bent. The two marks near each end of the bar which defined the meter were ruled on this surface. Thus, to first order, the distance between the marks wouldn't change due to the slight sagging of the bar under its own weight between support points. One of the bars was selected as the International Metre. The United States received National Prototype Metres No. 27 and No. 21 in 1890. When the Mendenhall Order in 1893 declared the meter to be the fundamental length standard, No. 27 became the US primary national standard for all length measurements. It remained so until 1960.
Recognition
Tresca was made an honorary member of the American Society of Mechanical Engineers in 1882.
Tresca's stature as an engineer was such that Gustave Eiffel put his name on number 3 in his list of 72 people making the Eiffel tower in Paris possible.
See also
Yield surface
von Mises stress
Mohr-Coulomb theory
Adiabatic shear band
Yield (engineering)
Stress
Strain
3-D elasticity
Viscoplasticity
References
External links
Henri Tresca in Technische Mechanik für Ingenieure
[Henri] Tresca, Appendix C: Note on the form which it is advisable to adopt for the metres to be constructed by the International Commission, pp 77-93, in Second Report of the Commissioner of Inland Revenue of the Inspection of Weights, Measures and Gas, in Sessional Papers, Volume 2, Second Session of the Third Parliament of the Dominion of Canada, Session 1875, Volume VIII (English translation of Tresca's French paper on Tresca section)
1814 births
1885 deaths
People from Dunkirk
French engineers
French materials scientists
Members of the French Academy of Sciences
|
2339665
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%BB%D1%96%D1%86%D0%B5%D0%B9
|
Військовий ліцей
|
Військовий ліцей
Військовий (військово-морський, військово-спортивний) ліцей, ліцей із посиленою військово-фізичною підготовкою — заклад спеціалізованої освіти, що забезпечує здобуття освіти військового профілю для осіб (далі - ліцеїсти) з 13 років одночасно із здобуттям базової та/або профільної середньої освіти.
Історія військових ліцеїв України пов'язана з історією країни у складі Російської імперії (1721—1917) та СРСР (1922—1991), де існували кадетські корпуси та суворовські військові та нахімовські військово-морські училища. Після проголошення незалежності України у 1991 році ці навчальні заклади переформатовані на військові ліцеї. Зі здобуттям незалежності українські військові ліцеї позбавляються «суворовської» («нахімовської») культурної колоніальної спадщини.
Військові ліцеї можуть бути підпорядкованими Міністерству оборони України, Міністерству освіти і науки України або відповідним обласним радам.
Завдання
забезпечення реалізації права громадян на здобуття повної загальної середньої освіти, формування і розвиток соціально зрілої, творчої особистості з усвідомленою громадянською позицією, почуттям національної самосвідомості, а також створення умов для опановування систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру тощо;
створення умов для здобуття вихованцями ліцею освіти в межах обсягу, визначеного державним стандартом загальної середньої освіти;
забезпечення поглибленої допрофесійної підготовки військового спрямування, можливості здобуття ліцеїстами первинних військових знань та навичок, необхідних для подальшого їх вступу і навчання, у вищих військових навчальних закладах та вищих навчальних закладах, що мають військові навчальні підрозділи;
виховання ліцеїстів у дусі відданого служіння Українському народові, любові до військової служби та свідомого прагнення до опановування професією офіцера;
підготовка ліцеїстів морально і фізично здоровими, загартованими, спроможними долати можливі труднощі військової служби.
Види військових ліцеїв
Військовий ліцей
Військово-морський ліцей
Військово-спортивний ліцей
Ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою
Див. також
Київський військовий ліцей імені Івана Богуна (заснований у 1947/1992 році)
Одеський військово-морський ліцей імені віцеадмірала Володимира Безкоровайного (2009/2014)
Посилання
Положення про військовий (військово-морський, військово-спортивний) ліцей, ліцей із посиленою військово-фізичною підготовкою
ВТРАТИВ ЧИННІСТЬ: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1087 «Про затвердження Положення про військовий ліцей»
Примітки
Військові навчальні заклади
1
|
22737956
|
https://en.wikipedia.org/wiki/St.%20Petersburg%20State%20Transport%20University
|
St. Petersburg State Transport University
|
St. Petersburg State Transport University
Emperor Alexander I St. Petersburg State Transport University (PGUPS) (abbreviated ПГУПС) is a higher education institution specializing in railway transport.
Before 1990 it was known as "Leningrad Institute of Railway Engineers". The main building is located on Moskovsky Prospekt, number 9. The University provides training in specialties and areas of bachelor and master training.
History
Emperor Alexander I St. Petersburg State Transport University was one of the first technical universities in Russia. Its earliest precursors date back to 1798-1809 as a part of the training provided in the Department of Water Communications by N. P. Rumyantsev.
The University was established on 2 December (O.S. 20 November), 1809, by a manifesto issued by Emperor Alexander I. The grand opening took place on 13 November (O.S. 1 November) 1810. The aim of University establishment was specialized training for construction of land and waterway lines of communication.
University at the time of de Betancourt
The first head of the Institute was Agustín de Betancourt y Molina (1758—1824) as a general inspector. The institution was opened as a cadet corps and was connected closely to the leading institutions of higher education, located in the capital. The ones were the Academy of Sciences, Main Engineering School of Russian Empire and Saint Petersburg State University. The institute was a paramilitary boarding school. Duration of the education course including the gymnasium was 8 years. Graduates obtained the degree of engineer of communication lines and the rank of poruchik or podporuchik.
A museum was founded in 1813 at the Institute (now the Russian Federation Central Museum of Railway Transport).
Current status
In 1993 University was renamed as Petersburg State Transport University (Emperor Alexander I St. Petersburg State Transport University, PGUPS). The University had 11,142 students (as of 2018).
Traditions
Every year since 2016, the State Museum monument St. Isaac's Cathedral hosts a ceremony of awarding diplomas with honors to graduates of the St. Petersburg state University of Railways of Emperor Alexander I.
Research
The research division coordinates the activities and provides administrative guidance to all departments conducting research, organizes fundamental, search and applied research and development work, as well as other types of work related to the implementation of scientific activities of the University.
Rankings
In 2018, Forbes ranked the university fourteenth on its list of the top 100 best universities in Russia.
The British consulting company QS (Quacquarelli Symonds) presented the ranking of the best universities "QS University Rankings: Eastern Europe and Central Asia". For the first time, it included the Russian railway University – University. Every year it represents Both an international global rating and a rating by region (Arab region, Asia, Latin America, BRICS, Eastern Europe and Central Asia), and a subject rating by 46 directions. For the first time in 2018, our PGUPS was included in this rating. The assessment was conducted on 10 indicators: academic reputation, reputation among employers, the ratio of scientific and pedagogical staff and students, the number of publications per employee, international scientific relations, the impact of the University on the Internet, the proportion of employees with a PhD degree, the number of citations publications per article, the proportion of foreign employees and the proportion of foreign students.
The University's ranking on the RIA "Novosti", improved from 9th to 7th in 2018. This is the best result among the universities of St. Petersburg and the transport industry.
According to the rating of Russian universities "National recognition 2019", PGUPS is in the top "Best universities 2019" in Transport, Construction (Architecture), and Environmental Protection (Human ecology).
Sport
The PGUPS Physical culture club is the center of sports and mass work with students and staff of the University.
Graduates
Throughout the 19th century, the Institute of railway engineers was the only transport University in the Russian Empire.
Alumni
Nikolai Belelubsky – bridge designer, civil engineer, and scientist
Nikolai Garin-Mikhailovsky – builder and prospector of the Trans-Siberian Railway
Grigory Petrovich Peredery
– transport scientist and author
– USSR Minister of Railways from 1948-1977
Alexander Drouz – veteran contestant of the Russian TV gameshow What? Where? When?. He is a certified systems engineer.
Viktor Saltykov – Soviet and Russian singer
Nikolai Buinov – billionaire and businessman. Forbes estimated his fortune in 2018 at $2.1 billion.
Kirovs Lipmans – Latvian business person and ice hockey executive
Alexander Bortnikov – Director of the Russian Federal Security Service (FSB)
Władysław Tryliński – Polish engineer, invented trylinka
Hull Union
The purpose of the Hull alumni:
Creation of conditions for increasing the efficiency of professional and intellectual potential of University graduates, establishment of cultural, scientific and business relations between graduates of different years;
Assistance in the development of the University as a center of education, science, culture, providing training of highly qualified specialists corresponding to the level of leading domestic and foreign educational institutions.
See also
Russian Railways
Russian Union of Engineers
Transport in Russia
Education in Russia
References
External links
"Railway University" article in the "Encyclopaedia of Saint Petersburg"
АНАЛИЗ ПУБЛИКАЦИОННОЙ АКТИВНОСТИ ОРГАНИЗАЦИИ
1809 establishments in the Russian Empire
Educational institutions established in 1809
Public universities and colleges in Russia
Recipients of the Order of Lenin
Technical universities and colleges in Russia
Universities in Saint Petersburg
Cultural heritage monuments of regional significance in Saint Petersburg
|
1050624
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BA%D0%B0%D1%88%20%D0%A8%D1%82%D0%B5%D1%82%D1%96%D0%BD%D0%B0
|
Лукаш Штетіна
|
Лукаш Штетіна
Лукаш Штетина (28 липня 1991, Нітра, Чехословаччина) — словацький футболіст, захисник «Спартака» (Трнава).
Біографія
Клубна кар'єра
Штетіна є вихованцем клубу «Нітра». Улітку 2009 року потрапив до основного складу команди. 11 липня 2009 року дебютував у чемпіонаті Словаччини у виїзному матчі проти «Жиліни» (1:1). У сезоні 2009/10 «Нітра» посіла 4 місце в національному чемпіонаті і отримала право виступати в Лізі Європи. 1 липня 2010 року він дебютував у єврокубках, в матчі Ліги Європи проти угорського «Дьйора»(2:2). У наступному матчі «Нітра» програла (3:1) і вилетіла з турніру.
У кінця лютого 2011 року Лукаш прибув на перегляд у харківський «Металіст». У команді дебютував 28 лютого 2011 року в товариському матчі проти російського «Єнісею» (0:0). Незабаром він був заявлений за «Металіст» під 80 номером. У Прем'єр-лізі дебютував 5 березня 2011 року в виїзному матчі проти полтавської «Ворскли» (0:0). Проте, провівши ще один матч у чемпіонаті, словацький легіонер втратив місце в основному складі і до кінця року грав за молодіжну команду.
На початку 2012 року новий тренер «Татрана» Сергій Ковалець взяв Лукаша в оренду до кінця сезону, а після завершення оренди, улітку 2012 року перейшов на правах оренди на сезон у празьку «Дуклу», де добре себе зарекомендував як гравець основного складу і в липні 2013 року підписав повноцінний трирічний контракт з празьким клубом.
Кар'єра в збірній
Зіграв 3 матчі за юнацьку збірну Словаччини до 17 років. Також провів 6 матчів за збірну до 19 років.
З 2010 по 2013 рік виступав за молодіжну збірну Словаччини до 21 року, в якій провів 19 матчів і забив один гол.
Статистика виступів
Статистика виступів за збірну
Титули і досягнення
Володар Кубка Чехії (1):
«Спарта»: 2019-20
Володар Кубка Словаччини (1):
«Спартак» (Трнава): 2022-23
Примітки
Посилання
Уродженці Нітри
Гравці молодіжної збірної Словаччини з футболу
Словацькі футболісти
Футболісти «Металіста» (Харків)
Футболісти «Нітри»
Футболісти «Татрана»
Футболісти «Дукли» (Прага)
Футболісти «Спарти» (Прага)
Футболісти «Слована» (Ліберець)
Футболісти «Спартака» (Трнава)
Словацькі футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Україні
Футбольні легіонери в Чехії
|
1425000
|
https://en.wikipedia.org/wiki/White-and-Red%20Sparks
|
White-and-Red Sparks
|
White-and-Red Sparks
Bialo-Czerwone Iskry ("White-and-Red Sparks") was an aerobatic demonstration team of the Polish Air Forces. Originally formed in 1969 at the 60 Training Wing in Radom under the name Rombik, the team flew four TS-11 Iskras. The team grew to nine pilots between 1993 and 1998 and was rebased to the 1 Air Training Centre in Dęblin. The team was the last user of the TS-11 Iskra, and flew their final display in August 2021 before disbanding.
See also
Orlik Aerobatic Team
Scorpion aerobatic team
External links
http://www.bialoczerwoneiskry.eu/
https://web.archive.org/web/20050408062923/http://www.czasopismawlop.mil.pl/zespoly/iskryeng.htm
https://www.europeanairshows.co.uk/news/white-and-red-sparks-final-display
Military units and formations established in 1969
Military units and formations of the Polish Air Force
Aerobatic teams
|
17465416
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1530%20Rantasepp%C3%A4
|
1530 Rantaseppä
|
1530 Rantaseppä, provisional designation , is a stony Florian asteroid from the inner regions of the asteroid belt, approximately 5 kilometers in diameter. Discovered by Yrjö Väisälä at Turku Observatory in 1938, it was later named after Finnish astronomer Hilkka Rantaseppä-Helenius.
Discovery
Rantaseppä was discovered on 16 September 1938, by Finnish astronomer Yrjö Väisälä at Turku Observatory in Southwest Finland. Two night later, the body was independently discovered by Belgian astronomer Eugène Delporte at Uccle Observatory. The body's observation arc begins at Uccle, one day after its official discovery observation at Turku.
Classification and orbit
Rantaseppä is a member of the Flora family of stony asteroids, one of the largest families of the main belt. It orbits the Sun in the inner main-belt at a distance of 1.8–2.7 AU once every 3 years and 4 months (1,231 days). Its orbit has an eccentricity of 0.20 and an inclination of 4° with respect to the ecliptic.
Physical characteristics
Lightcurve
In December 2016, a rotational lightcurve of Rantaseppä was obtained from photometric observations by Czech astronomer Petr Pravec at the Ondřejov Observatory and its photometric program of near-Earth objects. Lightcurve analysis gave a rotation period of 3.5258 hours with a relatively high brightness variation of 0.41 magnitude, which is indicative of a non-spheroidal shape.
Diameter and albedo
According to the survey carried out by NASA's Wide-field Infrared Survey Explorer with its subsequent NEOWISE mission, Rantaseppä measures 5.044 and 5.195 kilometers in diameter and its surface has an albedo of 0.3791 and 0.400, respectively. The Collaborative Asteroid Lightcurve Link assumes an albedo for a stony S-type asteroid of 0.24 – derived from 8 Flora, the family's largest member and namesake – and calculates a diameter of 5.93 kilometers with an absolute magnitude of 13.3.
Naming
This minor planet was named in memory of Finnish astronomer Hilkka Rantaseppä-Helenius (1925–1975), an observer of comets and asteroids at the Turku Astronomical-Optical Institute of the University of Turku. The official was published by the Minor Planet Center on 20 February 1976.
Notes
References
External links
Asteroid Lightcurve Database (LCDB), query form (info )
Dictionary of Minor Planet Names, Google books
Asteroids and comets rotation curves, CdR – Observatoire de Genève, Raoul Behrend
Discovery Circumstances: Numbered Minor Planets (1)-(5000) – Minor Planet Center
001530
Discoveries by Yrjö Väisälä
Named minor planets
19380916
|
223966
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%86%20%28%D0%91%D0%B0%D1%85%D1%87%D0%B8%D1%81%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B9%29
|
Ханський палац (Бахчисарай)
|
Ханський палац (Бахчисарай)
Ханський палац у Бахчисараї — єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури, у 1532—1783 рр. родова резиденція правителів Кримського ханства — династії Ґераїв. Палацово-парковий ансамбль включає у себе три частини: культову, адміністративну та побутову. Центр політичного, духовного й культурного життя кримських татар. Засновником Хансарая був Сахіб I Ґерай.
Бахчисарайський палац — пам'ятка історії та культури всесвітнього значення, в Україні офіційно визнана пам'яткою національного значення і внесена Україною до попереднього списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Палац входить до складу Бахчисарайського історико-культурного заповідника. В приміщеннях палацу розташовані музей історії та культури кримських татар, художній музей, виставка холодної та вогнепальної зброї. Територія палацового комплексу займає 4,3 гектари, раніше площа комплексу становила 18 гектарів.
Палац розташований на лівому березі річки Чурук-Су. До складу комплексу входять північні та південні ворота, Свитський корпус, палацова площа, головний корпус, гарем, ханська кухня і стайня, бібліотечний корпус, соколина вежа, ханська мечеть, Перський сад, ханський цвинтар, гробниця (дюрбе) Диляри-бікеч, гробниці Північне і Південне дюрбе, надгробна ротонда, лазня «Сари-Гюзель», набережна з трьома мостам, сади і паркові споруди, Катеринівська миля, «Фонтан Сліз» та інші об'єкти.
Архітектурний стиль палацу продовжує традиції османської архітектури XVI—XVII століть. Головна архітектурна ідея — втілення мусульманського уявлення про райський сад на землі. «Бахчисарай» перекладається з кримськотатарської мови як «палац-сад» (bağça — сад, saray — палац).
Історія
До побудови палацу в Бахчисараї резиденція кримських ханів містилася в долині Ашлама-Дере. Коли долина стала тісною для ханського двору, було прийнято рішення збудувати палац в новому місці. Будівництво палацу почалося на поч. XVI ст. під час правління хана Сахіба I Ґерая. Засновник нового палацу побудував мечеть, лазню, зал Дивану, житлові апартаменти, приміщення для гарему, Перський палац із Соколиною вежею, ханські стайні, переніс Демір-Капи з порталом Алоїза де Монтаньяно (Алевіза). Разом із будівництвом палацу почалося будівництво столичного міста Кримського ханства — Бахчисарая.
За однією з кримськотатарських легенд хан заснував палац у місці, на якому побачив сутичку двох змій на березі річки. Одна з них отримала важкі рани, але занурилися у воду та зцілилася. Саме там хан і створив нову резиденцію.
Найдавніші будівлі палацового комплексу — велика Ханська мечеть і лазні Сари-Ґюзель, датовані 1532 роком. Портал Демір-Капи датований 1503 роком, але його було збудовано у палаці в Ашлама-Дере, а згодом перенесено до Хансараю. За час свого існування палац постійно добудовували. За часів Девлета I Ґерая було побудовано ханське дюрбе, за Мухаммед IV Ґерая — лазню із західного боку палацу, за Ісляма III Ґерая — залу зборів і ще одне дюрбе, за Бахадира I Ґерая — додаткове приміщення для офіційних прийомів, а за Каплана I Ґерая — Золотий фонтан (1733). За Селямета II Ґерая було збудовану літню альтанку, за Арслана Ґерая — медресе, і, нарешті, за Кирима Ґерая було збудовано дюрбе Диляри-бікеч, «Фонтан сліз» (1764), а також силами іранського зодчого Омера виконано витончене оздоблення внутрішніх покоїв.
1736 року під час війни Кримського ханства з Росією Бахчисарай захопили війська фельдмаршала Крістофа Мініха. Мініх наказав спалити ханську столицю і палац. Перед цим, однак, він дав капітанові Манштейну доручення зробити опис палацу (він зберігся до наших днів), після чого ханську резиденцію підпалили. Пожежа знищила більшу частину будівель. Згодом палац було майже повністю перебудовано. Відновленням палацу займалися Селямет II Ґерай, а потім Кирим Ґерай.
Після того, як Російська імперія анексувала Крим, палац перебував у віданні Міністерства внутрішніх справ. За цей час його багато разів перебудовували, внаслідок чого будівлі змінили свій первісний вигляд, і було втрачено єдність стилю. Ремонти зазвичай проводилися до приїзду в палац високих гостей. Після ремонтів XIX століття було істотно змінено інтер'єри ханських покоїв.
Професор Кембриджу Е. Д. Кларк стверджував:
1787 року палац відвідала Катерина II, 1818 і 1837 роках — Олександр I. У ХІХ ст. палац неодноразово ремонтувався, що призвело до часткової зміни у стилі еклектики його внутрішнього та зовнішнього вигляду, втрати значної частини приміщень, архітектурних деталей та розписів. Напочатку 1850-х років Іннокентій, архієпископ Херсонський і Таврійський, пропонував знести палац, але його пропозиція не отримала схвалення. Під час Кримської війни у палаці містився російський лазарет, що також нанесло суттєву шкоду пам'ятці. 1908 року було ухвалено рішення про створення музею при Ханському палаці і його відкрили для відвідування науковців та гостей. 1912 року палац відвідав Микола II зі своєю сім'єю.
У вересні 1917 року Тимчасовий Кримсько-мусульманський виконавчий комітет ухвалив рішення відкрити у палаці перший національний музейний заклад — музей історії та культури кримських татар — та призначив його директором науковця та художника У. Боданинського. 4(17) жовтня Таврійський губернський комісар призначив його комісаром Ханського палацу. У листопаді 1917 року відбулося урочисте відкриття музею за участі першого демократично обраного Таврійського муфтія Н. Челебіджіхана. 9 і 26 грудня н. ст. 1917 року у Хансараї відбулося перше і останнє засідання установчих зборів кримськотатарського народу, а також перше засідання національного парламенту — Курултаю. Національний музей утримувався значною мірою на кошти кримськотатарського національного уряду — Директорії. Денікінський режим заборонив у серпні 1919 року кримськотатарську національну Директорію, а восени 1919 року призначив на посаду директора музею у палаці статського радника С. Плаксіна.
Після захоплення у листопаді 1920 року Криму більшовиками директором музею у Хансараї знову став У. Боданинський, який займав цю посаду до 1934 р. і перетворив заклад на важливий центр вивчення історії та культури кримськотатарського народу, збереження його культурної спадщини. У 1930-ті роки в музеї була звільнена частина співробітників, згорнуті історичний та етнографічний відділи, а його праця стала мати політизований характер у дусі офіційної марксистсько-ленінської ідеології. З 1955 року це був Бахчисарайський історико-археологічний музей, а з 1979 року — історико-архітектурний музей.
У 1930-ті роки було проведено ремонт палацу, під час якого було забілено вапном зовнішні оздоблення палацу.
У 1961—1964 роках українське науково-реставраційне управління Держбуду УРСР провело першу масштабну наукову реставрацію палацу, під час якої зовнішній вигляд палацу було наближено до первинного. Було знято шари фарби з порталу Демір-Капи, знято пізні нашарування розписів Великої Ханської мечеті, розчищено розписи Омера у Літній альтанці, проведено реставрацію стель Зали Дивану.
З 1980-х років почалися археологічні дослідження Хансарая. Особливого масштабу вони набули з поч. 2000-х років, коли здійснювалися під керівництвом А. Ібрагімової. В результаті вдалося локалізувати точне місцезнаходження низки знищених будівель.
Держава-окупант Росія незаконно проголосила Ханський палац «об'єктом культурного спадку федерального значення». У 2017 р. вона розпочала проводити ремонтно-реставраційні роботи у Хан-Сараї, в результаті яких вже суттєво постраждала найстарша будівля ансамблю — Велика Ханська мечеть. Зокрема, демонтаж її покрівлі здійснювався з допомогою важкої будівельної техніки із застосуванням відбійників, що призвело до вібрацій і втрати частини оздоблення стін. Повністю втрачено автентичну балкову систему перекриття, стелі та шатровий дах. Автентичні дубові балки перекриття демонтовані та розпиляні, їх замінили на сучасні будівельні матеріали; використали бетонний армопояс, що збільшило навантаження на стіни мечеті. Давня ложкова черепиця («татарка») кустарного виробництва на 100 % була замінена на іспанську черепицю заводського виготовлення. При цьому повністю знищено стародавню технологію укладання черепиці на глині та замінено сучасними кріпленнями. Під час ремонту постраждали вітражі будівлі. Існує загроза іншим об'єктам палацово-паркового ансамблю.
У 2019 році міністр культури Євген Нищук заявив, що Україна чекає на моніторингову місію ЮНЕСКО, яка перевірить стан Ханського палацу у тимчасово окупованому Бахчисараї, оскільки держава-окупант — Росія — унеможливила доступ органів влади держави-суверена до цього об'єкта культурної спадщини України.
План палацу
0 — Палацовий майдан; 1 — Північна брама і надбрамна башта; 2 — Світський корпус; 3 — Велика ханська мечеть; 4 — Лазня Сари-Ґюзель; 5 — Ханський цвинтар; 6 — Північне дюрбе; 7 — Південне дюрбе; 8 — Ротонда Менґлі II Ґерая; 9 — Стаєнний корпус; 10 — Бібліотечний корпус; 11 — Південна брама; 12 — Садові тераси; 13 — Дюрбе Діляри-бікеч; 14 — Перський сад; 15 — Соколина вежа; 16 — Гаремний корпус; 17 — Басейний дворик; 18 — Літня бесідка (на першому поверсі) і Золотий кабінет (на другому поверсі); 19 — Мала ханська мечеть; 20 — Золотий фонтан; 21 — Фонтанний дворик; 22 — Зала Дивану; 23 — «Фонтан Сліз»; 24 — Портал Демір-Капи; 25 — Житлові покої; 26 — Кухонний корпус.
Північний вхід у палац
Північна брама — один із чотирьох входів у палац (нині збереглося тільки два). До палацової брами веде міст через річку Чурук-Су. Брама виготовлена з дерева і оббита кованим залізом. Вони розташовані в арці, на якій є зображення двох переплетених змій або драконів. За легендою, Сахіб I Ґерай зустрів двох змій, що боролися, на березі річки і одна з них зцілилася в річковій воді, що послужило причиною заснування палацу саме в цьому місці. Станом на тепер ця брама є основним входом до палацу.
«Darbehane Qapı» буквально означає «брама монетного двору» (монетний двір, — двері, ворота, брама). Ця назва з'явилася через те, що навпроти брами розташовувався монетний двір (дарбехане).
Обабіч до брали примикають будівлі світського корпуса. Над брамою міститься надбрамна вежа, що виконувала сторожові функції. Зовнішні стіни надбрамної вежі розписані строкатим орнаментом, а у вікна вставлене кольорове скло.
Брама, надбрамна вежа і стіни навколо палацу були збудовані 1611 року. Доти в палацу не було оборонних споруд, оскільки його спочатку не розглядали як фортифікаційну споруду, а укріплення містилися у фортеці Кирк-Єр. Будівництвом керував Сулейман-паша
В будівлі корпуса почту розміщувалася власне свита хана і його стража (капи-халки, — «приватники»). Після того, як Російська імперія захопила Крим, у корпусі почту стали розміщувати гостей. Після заснування музею у східній будівлі світського корпуса розміщується адміністрація музею, а в західній — експозиції.
Палацовий майдан
Палацовий майдан є композиційним центром ханської резиденції. На майдан виходить північна брама з надбрамною вежею, світський корпус, велика ханська мечеть, ханський цвинтар, стайні, південна брама, соколина вежа, житлові покої, брама до посольський дворик. На південь від палацового майдану розташовані садові тераси, які добре видно з майдану.
Станом на сьогодні майдан вимощений каменем і засаджений деревами. У часи Кримського ханства вимощення і рослинності не було, а майдан був засипаний піском. На ньому збиралося військо для напуття перед військовим походом, проводилися урочисті церемонії, а також відбувалися зустріч послів і гостей.
Велика ханська мечеть
Велика ханська мечеть міститься на палацовому майдані на схід від північної брами. Це одна із найбільших мечетей Криму і перша з будівель ханського палацу. Мечеть збудував 1532 року Сахіб I Ґерай, в XVII столітті мечеть мала його ім'я.
Будівля мечеті масивна, зі стрілчастою аркадою по низу і майоліковими вставками на стінах. Дах мечеті чотирьохскатний і покритий червоною черепицею. Спочатку дах було покрито куполами.
Всередині мечеті розташована велика зала з високими колонами. На південній стіні є вікна з кольоровими скельцями і міхраб. Зсередини по периметру верхнього ярусу східної, південної і західної стін мечеті йде широкий балкон (хори), який підтримують колони. На балконі міститься засклена ханська ложа, розписана, декорована глазурованою плиткою і прикрашена вітражами. На балкон ведуть гвинтові сходи, крім того є окремий вхід з двору на ханську ложу.
Головний вхід в мечеть розташований з боку річки Чурук-Су. Фасад із цього боку раніше був оброблений мармуром. Біля східної стіни мечеті розташоване абдестхане (місце для здійснення ритуального обмивання — абдеста) з шадирваном (фонтаном). На стінах зображено кілька каліграфічних написів арабською мовою (цитати з Корану), що з'явилися в XVIII столітті. Написи виконано чорним кольором в зелених картушах. Також серед каліграфічних написів на стіні є згадка імені Кирима Ґерая, який ремонтував і прикрашав мечеть: «Нехай буде благословенний направа Його Високості Кирима Ґерая Хана».
В мечеті два десятигранні мінарети з гостроверхими дахами, увінчані бронзовими алемами (півмісяцями). Висота мінаретів — 28 метрів. Нагору ведуть кам'яні гвинтові сходи всередині мінаретів. Вежі мінаретів складено з обтесаних кам'яних плит, скріплені між собою свинцевими вставками.
1736 року мечеть постраждала при пожежі. ЇЇ відновив під час правління хана Селямет II Ґерай майстер Омер. У 1750-х роках Арслан Ґерай заснував у дворі мечеті медресе, яке не збереглося до наших днів. У радянський час мечеть була закрита. В її верхній частині містилася експозиція музейного відділу археології, а в нижній частині — лапідарій (сховище архітектурних деталей, обломів, каменів із написами і зображеннями). Тепер мечеть відкрита для вірян.
Мала ханська мечеть
Мала палацова мечеть (XVI ст.) зведена в традиціях базилікальної сакральної архітектури. Вона містилась у головному корпусі (поряд з Фонтаном сліз) і була призначена для представників ханської сім'ї та найближчих сановників.
Споруда малої мечеті датують XVI ст., а розписи — XVI—XVIII ст. Це єдина будівля, на даху якої збереглася зелена глазурована дахівка, якою колись був покритий весь палацовий комплекс, через що здавалося, ніби він укритий смарагдами, передусім коли від неї відблискувало сонце. Під час реставраційних робіт (реставратор П. Я. Редько) 1991 року віднайдено фрагменти фресок XVI ст. Над входом до мечеті зберігся напис: «Селямет Ґерей хан, син Хаджі Селім Ґерей хана, рік 1741».
Ханський цвинтар
Знаходиться у тінистому саду при південній стіні Великої Ханської мечеті. На ньому знайшли вічний спокій дев'ять кримських ханів, сорок п'ять членів ханського роду, а також придворна знать. На цвинтарі побудовані два дюрбе — північне («дюрбе Девлета І Ґерея» XVI ст. із шістьма похованнями) й південне («дюрбе Ісляма III Ґерея» XVII ст. — з дев'ятьма), а також ротонда з похованням Менґлі II Ґерея. Усередині обох дюрбе та вздовж стежок саду стоять пам'ятники, висічені з мармуру чи з вапняку. Поза мавзолеями їх налічують 98 (разом із окремими фрагментами пам'ятників). На жаль, багато надгробків зникло.
Більшість мармурових монументів прикрашено вишуканим орнаментальним різьбленням. Символи жалоби (схилений кипарис, пальма що губить плоди) сусідують тут із символікою вічного життя (троянда, виноград, стилізована розетка).
Пам'ятники Ханського цвинтаря побудовані за єдиною схемою, складаються із кам'яного «саркофага» та двох вертикальних кам'яних стел по торцях. Стели в головах увінчані висіченими в камені зображеннями капелюха (чоловічого або жіночого) та прикрашені епітафіями. Ці епітафії можуть мати характер як лаконічного заклику до молитви за душу покійного, так і цілого поетичного твору, описового або філософського.
Як повідомляв біограф ханського роду Халім Ґерей, у Хансараї поховані такі правителі Кримської держави:
Девлет I Ґерай, 1577 р. (пам'ятник не зберігся);
Гази II Ґерай, 1607 р. (пам'ятник не зберігся);
Іслям III Ґерай, 1654 р. (пам'ятник не зберігся);
Мехмед IV Ґерай, 1674 р. (пам'ятник зберігся);
Селім I Ґерай, 1704 р. (пам'ятник не зберігся);
Менґлі II Ґерай, 1739 р. (пам'ятник зберігся);
Селім II Ґерай, 1748 р. (пам'ятник зберігся);
Арслан Ґерай, 1767 р. (пам'ятник зберігся);
Кирим Ґерай, 1769 р. (пам'ятник зберігся).
У середньовіччі цвинтарі в Криму вважалися святими місцями — тим більшим благоговінням були оточені усипальниці правителів Кримського ханства. У старі часи при Ханському цвинтарі постійно перебували спеціальні служителі — дюрбедари, які спостерігали за порядком та читали молитви за душі покійних.
Перський сад
Перський сад розташований на південь від гарему і обгороджений високим муром. У ньому були альтанки, фонтани, лазні. З гарему в сад є широка хвіртка. У кутку саду стоїть Соколина вежа.
Соколина вежа
Над будівлями Палацу здіймається Тоган-Кулеси (Соколина вежа), вище якої лише мінарети Великої Ханської мечеті. Назва вежі пов'язана з тим, що в цьому приміщенні в ханські часи нібито утримували ханських ловчих птахів. Такий переказ цілком правдоподібний: полювання з ловчим соколом було вельми популярним у ханському Криму; в числі дорогоцінних подарунків кримським ханам з Польщі та Московії нерідко фігурують рідкі породи соколів — найвище цінувалися полярні білі кречети. Соколів, що їх приручали, прийнято було тримати в просторих приміщеннях (іноді підлогу заливали водою, аби привчити птаха сідати на руку хазяїна). Соколина вежа цілком відповідала цим вимогам: усередині споруда порожня; лише гвинтові дерев'яні сходи ведуть до верхнього майданчику, з якого відкривається чудовий краєвид на місто й Палац.
Примітки
Джерела
Аблялімова Е. Бахчисарайський ханський палац: реставрація чи реконструкція // Пам'ятки України: національна спадщина. — 2019.– № 3–4. — С. 79–82.
Гайворонский О. Повелители двух материков. Т. 1. Крымские ханы XV—XVI и борьба за наследие Великой Орды. — К.: Майстерня книги; Бахчисарай: БИКЗ, 2010. — 400 с.
Ибрагимова А. М. Бахчисарайский Ханский дворец XVI—XVIII вв. — Симферополь, 2013. — 360 с.
Іванець А. Кримськотатарський національний рух у період війн і революцій 1917—1920 рр. / Кримськотатарський національний рух у 1917—1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб / Упоряд. Іванець А., Когут А. — К.: К. І. С., 2019. — С. 17–200.
Іванець А. Перший Курултай: від кримськотатарських установчих зборів до національного парламенту (1917—1920 рр.). — К.: ТОВ "Видавництво «КЛІО», 2018. — 160 с.
Урсу Д. П. Очерки истории культуры крымскотатарского народа (1921—1941). — Симферополь: Крымское учебно-педагогическое издательство, 1999.
Эминов Р. Р. Первый национальный музей крымских татар // Восточный Архив. — 2011. — № 2 (24). — С. 48–64.
Література
Жарких М. І. Бахчисарайський палац // Енциклопедія історії України: Додатковий том. Кн. 1: А–Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова редкол.) та ін. НАН України. Інститут історії України. — : «Наукова думка», 2021. — С. 40—43. — 773 с. — ISBN 978-966-00-1858-7.
Посилання
Офіційний сайт Бахчисарайського історико-культурного заповідника
ArchNet.org зображення палацу
Архітектура Кримського ханства
Замки та палаци Криму
Засновані в Україні 1532
Споруди, збудовані 1532
Пам'ятки архітектури України національного значення в Криму
|
21370912
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dargaz
|
Dargaz
|
Dargaz is a city in the Central District of Dargaz County, Razavi Khorasan Province, Iran, serving as capital of both the county and the district.
History
For the period before the advent of the Safavids (r. 1501–1722), the historic city of Abivard was one of the educational centers of Islamic and Arabic scholarship in eastern Iran. Under the Saljuqids, Muhammad born Ahmad al-Abivardi (died 1114), was one of the renowned poets and litterateurs who, later in his life, settled for a while in Baghdad, but on the account of his Shi'ite proclivities was persecuted by the Abbasids. He then attended the court of the Saljuq Sultan Muhammad and was appointed to the position of Chief Accountant of the court. Another contemporary famous name from Abivard is Ali born Muhammad Anvari-Abivardi (died c. 1191), one of the great classical poets of Iran. After the Mongol invasion of Iran and Iraq, Husam al-Din Abivardi (died after 1324) is mentioned as one of the theologians attending the court of the Abbasid caliphs of Egypt. Nader Shah was Also born in the City, In The Fort of Dargaz.
Demographics
Population
At the time of the 2006 National Census, the city's population was 34,305 in 9,196 households. The following census in 2011 counted 37,054 people in 18,618 households. The 2016 census measured the population of the city as 36,762 people in 11,448 households.
Geography
The city of Dargaz is from Tehran and from the center of Khorasan province. It is bound by Turkmenistan from the north, Mashhad from the east and southeast, Chanaran from the south, and Qoochan from the west. Dargaz, which was previously known as Abivard, is in a region among the most ancient centers of Iranian culture.
Dargaz is in the Mediterranean region with spring rain. The city is 123 km from Quchan and 258 km from Mashhad. Its altitude is 480 meters above sea level.
Archaeology
Excavations in this mountainous site have revealed artifacts dating back as far as the Parthian and Sasanian periods, and pre-historic times. Numerous mounds and other ancient sites have also yielded much evidence of the site's rich historical and cultural inheritance. Throughout its history, the site has been known by a variety of names: Dara, Daragyard, Pavart in pre-Islamic Persia, and Bavard, Abivard after the Islamic expansion. With its rich bazaar and access to fertile lands, the city was considerably more prosperous than neighboring Nesa and was widely known as one of the largest and most affluent cities of the Great Khorasan area.
Notes
References
Cities in Razavi Khorasan province
Populated places in Dargaz County
Nishapur Quarter
|
906203
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B8%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8%20%28%D0%B1%D1%96%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA%29
|
Жінки України (біографічний словник)
|
Жінки України (біографічний словник)
«Жінки України» — біографічний енциклопедичний словник про видатних українських жінок минулого та сьогодення.
Виданий 2001 року в Києві.
У словнику вміщено понад 2500 довідок про життя і діяльність відомих українськиї жінок, які працювали і працюють у галузі духовного, суспільно-політичного, економічного і господарського життя України.
Укладачі: Л. Г. Андрієнко, канд. біол. наук; С. А. Бакута, канд. хім. наук; І. Д. Зосимович, канд. фіз.-мат. наук; Т. Г. Кондрацька; О. П. Костишина, канд. хім. наук; М. С. Орлик; Т. М. Осінська; Ю. В. Павленко, доктор філософю наук; Л. О. Шкуль; В. Я. Романцова, канд. біол. наук; Т. П. Руда, доктор мистецтвознавства, З. О. Сильченко, канд. істор. наук; С. А. Хорошева, канд. техн. наук; Ю. О. Храмов, доктор фіз.-мат. наук; Ю. М. Юрченко.
Бібліографічний опис
Жінки України: Біографічний енциклопедичний словник / Укладачі: Л. Г. Андрієнко та ін.; редколегія: М. А. Орлик (гол. редактор) та ін. — Київ: Фенікс, 2001. — 560 с.; 2180 іл. — ISBN 966-651-002-2
Література
Т.І. Березюк, О.С. Іщенко, Р.В. Пилипчук, О.В. Савченко, Н.М. Фещенко, А.І. Шушківський. Здобутки української енциклопедистики: характеристика найважливіших видань // Наука України у світовому інформаційному просторі. — Вип. 12. — К.: Академперіодика, 2015. — С. 9-114 (С. 81)
Т. Орлова. Наукова діяльність жіноцтва України: історіографічні розвідки і далекосяжні висновки // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 508-530
Українські енциклопедії
Книги 2001
Український фемінізм
|
65355529
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sinaly%20Diomand%C3%A9
|
Sinaly Diomandé
|
Sinaly Diomandé (born 9 April 2001) is an Ivorian professional footballer who plays as a defender for Ligue 1 side Lyon and the Ivory Coast national team.
Club career
Diomandé came out of the Jean-Marc Guillou academy in Abidjan, before joining the Guidars FC, in Mali. He moved to Olympique Lyonnais in September 2019 for a fee of €550,000, with bonuses rising up to €2 million.
After a year of playing in Lyon's reserve team, where he became one of the players most used by Gueïda Fofana, and an impressive summer preparation, Diomande made his professional debut for Olympique Lyonnais on 18 September 2020, helping his team keep a clean sheet against Nîmes in this Ligue 1 encounter.
International career
Diomandé debuted with the Ivory Coast national football team in a 1–1 friendly draw with Belgium on 8 October 2020.
Career statistics
Club
International
References
External links
Profile at the Olympique Lyonnais website
JMG FOotball Profile
2001 births
Living people
People from Lacs District
Ivorian men's footballers
Ivory Coast men's international footballers
Men's association football defenders
Olympique Lyonnais players
Ligue 1 players
Championnat National 2 players
Ivorian expatriate men's footballers
Ivorian expatriate sportspeople in France
Expatriate men's footballers in France
|
497302
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%B0%D0%BB%20%28%D0%BF%D0%B8%D0%B2%D0%BE%29
|
Арсенал (пиво)
|
Арсенал (пиво)
«Арсенал» — торговельна марка пива, що належить Славутич, Carlsberg Group та виробляється в Україні на виробничих потужностях компанії (ПБК «Славутич» (Запоріжжя), Пивзаводі «Славутич» (Київ) та Львівській пивоварні).
Сорти
• «Арсенал Світле» — Густина: 11,0 %. Алк.об.: 4,4 %. Тара: пляшка 0,5л, пляшка 1л, пляшка 2,5л.
• «Арсенал Міцне» — Густина: 16,0 %. Алк.об.: 8,0 %. Тара: пляшка 0,5л, пляшка 1,25л, пляшка 2л.
Історія
Торговельна марка була виведена на ринок холдингом BBH, якому на той час належали ПБК «Славутич» та «Львівська пивоварня», у листопаді 2003 року з початком вробництва «Арсенал Світле». Вже наступного місяця асортимент торговельної марки поповнився сортом підвищеної міцності — «Арсенал Міцне». Розлив цих сортів здійснювався в скляні пляшки 0,5л та ПЕТ-пляшки 1л та 2л.
У червні 2004 року було офіційно відкрито Київський пивоварний завод «Славутич». До цієї події був приурочений випуск нового сорту — «Арсенал київське фірмове», який, втім, недовго проіснував на ринку.
У вересні 2007 року почався розлив пива ТМ «Арсенал» у ПЕТ-пляшки 2,5л (замість 2л).
Маркетинг
ТМ «Арсенал» позиціонується виробником як пиво середньої цінової категорії. Основний наголос у маркетингових комунікаціях будується навколо гасла торговельної марки — «Пиво справжніх чоловіків». У 2007 році було укладено угоду з відомим українським спортсменом, володарем титулу «Найсильніша людина світу-2004» Василем Вірастюком, який став «обличчям» торгової марки.
Джерела
Офіційний сайт Славутич, Carlsberg Group
На украинском рынке пива новая торговая марка — «Арсенал київське фірмове» — повідомлення на порталі sostav.ru
Василий Вирастюк — новое лицо ТМ «Арсенал» — пивний портал pivo.in.ua
Пиво та броварні України
Торгові марки Carlsberg Group
|
2361302
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%87%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%B8%D0%BF%D1%80%D1%8F%D0%BC%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0
|
Очанка випрямлена
|
Очанка випрямлена, очанка стиснута або очанка пряма (Euphrasia stricta) — вид трав'янистих рослин родини вовчкові (Orobanchaceae). Поширений у північній і центральній Європі й характеризується великими біло-бузковими квітами. Етимологія: — «стиснутий; жорсткий».
Опис
Це однорічна гілляста рослина 5–30(75) см заввишки. Стебла прямостійні, коротко запушені, часто темно-бордового забарвлення. Листки (і особливо приквітки), як правило, гостро-зубчаті, зелені, голі, лише зрідка їхні краї короткошерсті. Пелюстки від синього до фіолетового кольору або білі. Прожилки блідо-фіолетові чи сині, нижня губа забарвлена в жовтий колір. Коробочки клиноподібно-зворотно-яйцюваті, вузькі, 4–7 мм завдовжки. Ця рослина — частково паразитична, вона викрадає поживні речовини з коренів інших рослин, але також використовує фотосинтез, щоб створити свої власні.
Поширення
Європа (Албанія, Австрія, Ліхтенштейн, Бельгія, Люксембург, Болгарія, Білорусь, Чехія, Хорватія, Данія, Естонія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Швейцарія, Нідерланди, Іспанія, Угорщина, Італія, Латвія, Литва, Молдова, Норвегія, Польща, Росія, Румунія, Словаччина, Словенія, Сербія, Швеція, Україна). Уведений на сході Північної Америки (пн.-сх. Канада, Ґренландія). Зростає на вологих, вапняних пісках, сухих трав'янистих, бідних поживними речовинами луках і узбіччях.
В Україні зростає в лісах, соснових борах, узліссями, серед чагарників, сухими схилами — у більшій частині України, крім Криму; на півдні степу, рідко (Херсонська обл., Олешківські піски). Вид перебуває у переліках рослин, які потребують охорони у Луганській області.
Використання
Використовується в фітотерапії для лікування запальних захворювань очей, особливо алергічного кон'юнктивіту. Однак, німецька комісія не знайшла значних доказів корисності очанки.
Див. також
Список дикорослих корисних рослин України
Примітки
Джерела
Посилання
Euro+Med Plantbase
Panarctic Flora
USDA Plants Database
Tela Botanica
випрямлена
Флора Європи
Рослини, описані 1809
|
19684690
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nowiny%2C%20Podkarpackie%20Voivodeship
|
Nowiny, Podkarpackie Voivodeship
|
Nowiny, Podkarpackie Voivodeship
Nowiny is a village in the administrative district of Gmina Radomyśl nad Sanem, within Stalowa Wola County, Subcarpathian Voivodeship, in south-eastern Poland. It lies approximately west of Radomyśl nad Sanem, north-west of Stalowa Wola, and north of the regional capital Rzeszów.
References
Nowiny
|
5124809
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BA%D0%B5%20%28%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%B2%D0%B0%D0%B9%29
|
Луке (Парагвай)
|
Луке (Парагвай)
Луке — місто, розташоване в парагвайському департаменті Сентрал в 13 км (8,1 милі) на схід від Асунсьйона. 1868 року під час Парагвайської війни був тимчасовою столицею держави.
Луке — одне з найважливіших міст Парагваю. Тут розташовані головна повітряна гавань країни – міжнародний аеропорт імені Сільвіо Петтіроссі, будівля Олімпійського комітету Парагваю, штаб-квартира КОНМЕБОЛ та Музей південноамериканського футболу.
Міста-побратими
Ла-Пас, Аргентина
Камборіу, Бразилія
Луке, Іспанія
Сан-Хуан Баутіста, Парагвай
Вільярріка, Парагвай
Примітки
Webseite der Stadt (spanisch)
Міста Парагваю
|
13174240
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Valdarachas
|
Valdarachas
|
Valdarachas is a municipality located in the province of Guadalajara, Castile-La Mancha, Spain. According to the 2004 census (INE), the municipality has a population of 28 inhabitants.
Mayorazgo de Valdarachas
Don José de Medrano y Rosales Maldonado y Medrano, born in Ciudad Real in 1879, inherited the position of the ninth owner of the Mayorazgo de Valdarachas. After his passing, his marriage to his first cousin, Doña Teresa de Rosales y del Forcallo, resulted in a sole daughter and heir: Doña María Teresa de Medrano y Rosales, who married Don José María Henríquez de Luna y Baillo in 1949, she now holds the position as the tenth and current owner of the Mayorazgo de Valdarachas.
References
Municipalities in the Province of Guadalajara
|
21001914
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jarogniewice%2C%20Greater%20Poland%20Voivodeship
|
Jarogniewice, Greater Poland Voivodeship
|
Jarogniewice, Greater Poland Voivodeship
Jarogniewice is a village in the administrative district of Gmina Czempiń, within Kościan County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland. It lies approximately west of Czempiń, north of Kościan, and south-west of the regional capital Poznań.
References
Villages in Kościan County
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.