id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
1693884
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%9F%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Орлівська сільська рада (Покровський район)
|
Орлівська сільська рада (Покровський район)
Склад ради
Рада складається з 12 депутатів та голови.
Керівний склад сільської ради
Примітка: таблиця складена за даними джерела
Див. також
Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Дніпропетровська область)
Примітки
Посилання
Картка ради на сайті ВРУ
Адміністративний устрій Покровського району (Дніпропетровська область)
|
11978140
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Beckdorf
|
Beckdorf
|
Beckdorf is a municipality in the district of Stade, Lower Saxony, Germany.
It belonged to the Prince-Archbishopric of Bremen. In 1648 the Prince-Archbishopric was transformed into the Duchy of Bremen, which was first ruled in personal union by the Swedish and from 1715 on by the Hanoverian Crown. In 1823 the Duchy was abolished and its territory became part of the Stade Region.
References
Municipalities in Lower Saxony
Stade (district)
|
94012
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%20737
|
IC 737
|
IC 737 — галактика типу E-S0 (еліптична спіральна галактика) у сузір'ї Лев.
Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу.
Посилання
IC 737 в оригінальному новому загальному каталозі
IC 737 в оригінальному новому загальному каталозі
Перевірена інформація про IC 737
IC 737 в базі SIMBAD
IC 737 в базі Vizier
IC 737 в базі NASA Extragalactic Database
Бази даних про об'єкти NGC/IC
IC 737
IC 737
IC 737
|
3418184
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D1%82%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Ратьково (Александровський район)
|
Ратьково (Александровський район)
Ратьково — присілок у Александровському районі Владимирської області Російської Федерації.
Входить до складу муніципального утворення Краснопламенське сільське поселення. Населення становить 52 особи (2010).
Географія
Присілок розташований на північному заході Александровського району.
Історія
Присілок розташований на землях фіно-угорського народу мещери.
Від 10 квітня 1929 року належить до Александровського району. Спочатку у складі Івановської промислової області, а від 1944 року — Владимирської області.
Згідно із законом від 16 травня 2005 року входить до складу муніципального утворення Краснопламенське сільське поселення.
Населення
Примітки
Присілки Владимирської області
Населені пункти Александровського району Владимирської області
|
19744231
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nicholas%20Bourbon%20%28the%20younger%29
|
Nicholas Bourbon (the younger)
|
Nicholas Bourbon (the younger)
Nicolas Bourbon (1574, Vendeuvre-sur-Barse – 6 August 1644, Paris) was a French clergyman and neo-Latin poet. He wrote in Latin under the name of Nicolaus Borbonius, and under the pseudonyms Horatius Gentilis and Petrus Mola.
Son of a doctor, he studied under political satirist and poet Jean Passerat. Bourbon then held a professorship at the Collège de France and was admitted into the Oratory of Saint Philip Neri in 1630. He was admitted to the Académie Française in 1637 by Cardinal Richelieu, without having solicited the admission. Bourbon is considered one of the greatest Latin poets of France and was described in 1801 as being "equal or superior to any who lived in the last two centuries".
References
Further reading
Academie-Francaise biography (French-language)
1574 births
1644 deaths
People from Aube
17th-century French writers
17th-century French male writers
French poets
Members of the Académie Française
French male poets
|
40304675
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Helldivers
|
Helldivers
|
Helldivers
{{Infobox video game
| title = Helldivers
| image = Helldivers art.jpg
| developer = Arrowhead Game Studios
| publisher = Sony Computer Entertainment
| director = Johan Pilestedt
| designer =
| artist =
| programmer =
| composer = Johan Lindgren
| engine = Autodesk Stingray
| released = Super-Earth Ultimate Edition (PS4)Windows7 December 2015
| genre = Shoot 'em up
| modes = Single-player, multiplayer
| platforms = PlayStation 4, PlayStation 3, PlayStation Vita, Windows
}}Helldivers is a 2015 top-down shooter game developed by Arrowhead Game Studios and published by Sony Computer Entertainment. The game was released for PlayStation 3, PlayStation 4, and PlayStation Vita (with cross-play) in March 2015. A version for Windows was also released on 7 December 2015, making it the first Sony published game for PC.
Helldivers received positive reviews from critics and sold over 4 million units by May 2024. A sequel, Helldivers 2, was announced in May 2023 and was released on 8 February 2024.
Gameplay
In Helldivers, the player needs to coordinate their actions during chaotic combat to complete objectives and avoid friendly fire casualties. The game pits the players against three different enemy species and tasks them with ensuring the survival of Super Earth. Players engage with procedurally-generated missions where players must accomplish a series of objectives. At the start of each mission, players can choose their loadouts (sets of weapons, equipment, and gear) and deployment positions. They can also use the game's unique stratagem mechanic to enhance their options, catering to the map layout or their individual playstyle. For example, the player may choose stratagems that focus on providing additional firepower or mobility, or give themselves supportive abilities such as calling in precise airstrikes.
The game has a single difficulty option, though the player can then choose a hard or easy planet for their missions. This changed over the course of development.
In each mission, the player must fight or sneak through enemy-controlled territory to complete the given objectives, then escape via a dropship. It is possible to fail some of the given objectives without immediately losing. It often benefits the player to avoid direct combat if possible, as the enemy has infinite reinforcements, and there are no in-game rewards for simply killing enemies.
The game keeps many of the mechanics common to the genre, like Fog of War and a map that shows any enemies the player(s) can currently see. The enemy will patrol their territory, impeding the player's attempt to complete the given objectives. Enemy units that come in contact with the player(s) will try to raise an alarm, which will result in continuous waves of enemy reinforcements for as long as the alarm remains active. The player can prevent an alarm by avoiding enemy patrols if possible, and can cancel one by defeating all units currently aware of the player or by fleeing the area.
Once all mission objectives are successfully completed or failed, the player is then required to call in a dropship and escape with all their remaining units. This takes 90 seconds and draws enemy attention to the landing zone, resulting in heavy fighting.
Entering the dropship completes the mission.
Multiplayer
Friendly fire is always active. This includes the players' personal weapons as well as other, less direct sources such as air support and deployed turrets. Supply drops or vehicle deployments can also crush allies, requiring players to carefully plan their actions during the game's many chaotic combat sequences or take preventive measures to mitigate these risks. Options include upgrading turrets to stop shooting when players enter the line of fire or choosing weapons that fire over allies.
There are tangible benefits to multiplayer as teammates can help a downed ally recover, as well as provide healing or ammunition. Several heavy weapons come with a backpack that allows a second player to help reload, and some resources can be pooled for the group to access. In online play, it is possible to allow random players to join a mission in progress through optional matchmaking.
Plot
The dystopian universe of Helldivers has mankind ruled by a 'managed democracy', an alteration of contemporary democracy where the outcome of elections are more predictable. The pseudo-democracy has become more than a way of electing a government, it has become a creed by which the inhabitants of Super Earth fight for - without fully acknowledging what it means.
Super Earth, the fictional futuristic Earth is beset on all sides by three hostile enemy races (the Bugs, the Cyborgs and the Illuminates) that, according to the government, in one way or another need to be subdued. And while the Helldivers are a pure combat unit, they are often tasked with retrieving technology, activating oil-pumps or other activity that is deemed important by the government to preserve freedom and the Super Earth 'way of life'.
Reception
Critical reception
Helldivers received "generally favorable" reviews from critics, according to the review aggregator website Metacritic. In Japan, where the game was ported for release on March 5, 2015, Famitsu gave it a score of two eights, one seven, and one eight for a total of 31 out of 40.
IGN played the demo version of Helldivers at the 2013 Gamescom, and reviewed the demo positively. Game Informer also gave the demo a positive rating, commenting that it "isn't easy, but this throwback to classic top down shooters is still a good time."
GameSpots reviewer Cameron Woolsey noted that the PlayStation 4 version has "fantastic cooperative action" but "missions and story are lacking." IGN said of the same PS4 version, "Brutal, focused, and mechanically rich, Helldivers is one of the best co-op action experiences you can have."
In a review-based web series Previously Recorded, Rich Evans described the game as "stratem-up":
Helldivers was nominated for "Action Game of the Year" and won for "Handheld Game of the Year" at the 19th Annual D.I.C.E. Awards held by the Academy of Interactive Arts & Sciences.
Sales
Helldivers had sold over 4 million units by 22 May 2024.
Sequel
In May 2023, Arrowhead Game Studios and Sony Interactive Entertainment announced a sequel titled Helldivers 2. Unlike the first game, the sequel is no longer a top-down shooter, but instead is a third-person shooter. The game was released for PlayStation 5 and Windows on 8 February 2024.
References
External links
2015 video games
Arrowhead Game Studios games
Military science fiction video games
Multiplayer and single-player video games
PlayStation 3 games
PlayStation 4 games
PlayStation 4 Pro enhanced games
PlayStation Network games
PlayStation Vita games
Sony Interactive Entertainment games
Video games about cyborgs
Video games about extraterrestrial life
Video games about insects
Video games about space warfare
Video games developed in Sweden
Video games set on fictional planets
Video games using procedural generation
Video games with cross-platform play
Windows games
|
1714454
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Великокопанська сільська рада
|
Великокопанська сільська рада
Склад ради
Рада складалася з 24 депутатів та голови.
Керівний склад сільської ради
Примітка: таблиця складена за даними джерела
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення сільської ради становила 4584 особи, з яких 2223 чоловіки та 2361 жінка.
За переписом населення України 2001 року в сільській раді мешкало 3428 осіб.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Примітки
Джерела
Картка ради на сайті Верховної Ради України
Адміністративний устрій Виноградівського району
|
72847
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Coquimbo%20Region
|
Coquimbo Region
|
Coquimbo Region
The Coquimbo Region is one of Chile's 16 regions (first order administrative divisions). It is bordered by Atacama to the north, Valparaíso to the south, Argentina to the east, and the Pacific Ocean to the west. It is approximately north of the national capital, Santiago.
The capital and largest city is La Serena. Other important cities include the seaport Coquimbo and the agricultural centre Ovalle.
Geography and ecology
The Coquimbo Region forms the narrowest part, or 'waist' of Chile, and is hence one of the country's more mountainous regions, as the Andes range runs closer to the sea than elsewhere. The region has notable marine species as well as taxa that are associated with the mountainous regions. With respect to marine organisms, the upwelling areas encourage bioproductivity off of this Pacific Coast area of Chile.
In the southern mountainous areas of the Coquimbo Region, the rare and endangered Chilean Wine Palm is found, whose habitat is threatened by human population growth in the region and associated deforestation for residential expansion and agriculture.
The Elqui Valley is home to a number of astronomical observatories, owing to the region's clear skies. It is also home to a 640-meter-long dam, the Puclaro, which confines the Elqui River and produces a reservoir containing 4,630,000 m³ of water for agricultural irrigation.
Demography
Mining and agricultural activities account for the location of various places in the region, around the transverse valleys and mineral deposits. Originally this organization was structured according to the location of Indian villages of the Diaguitas. A high percentage (70–75%) of inhabitants are of Mestizo (Euro-Amerindian) background, higher than any other region in Chile. Other indigenous peoples include the Aymara, Atacameno, Mapuche and Quechua, who were immigrants themselves from Peru and Bolivia.
Recent high population growth stresses the conurbation La Serena-Coquimbo (est. 300,000 or 297,253 inhabitants), which concentrates half the regional population. In terms of population, major cities are (according to the 2002 census): La Serena (148,815), Coquimbo (148,438), Ovalle (66,405), Illapel (21,826), Vicuña (12,910), Salamanca (11,615), and Los Vilos (10,966).
Economy
This region is a very popular travel destination. Visitors are mainly attracted to its long beaches, many of fine white sand, bathed by a calm sea, and the region's pleasant climate.
Along with tourism, the province's main industries are agriculture and fishing. The mountains are a center of astronomy in Chile.
Communications
Printed press
The first newspaper published in this region was El Minero de Coquimbo in 1828. In La Serena is published the newspaper El Día (founded on 1 April 1944) and the Weekly Tiempo (founded on 13 November 1993), while in the Coquimbo is printed La Región (founded on 13 April 2004) and the newspaper El Ovallino in Ovalle (founded on 15 October 1989).
TV
In television TVN Red Coquimbo began on 28 June 1993, news segments broadcast signal within the country. Then conduct small programs with reports in the local accent.
In cable television, there is CuartaVisión channel in the UHF signal cable 3 VTR and the TV signal 2 open Ovalle, transmitting content regional productions and local customs, traditions, sports, art, etc..
In Ovalle, the council passed on UHF channel 63 of the Cable Color Ovalle TV, originally called "Cultura Televisión." This channel will broadcast news and documentaries from Limarí.
And have now ceased to exist several regional signals as Telenorte launched in the 1960s, and had a studio in La Serena in 1993, which ended in 1998. The signal issued from Arica continued until 2001, when it was closed forever.
Another regional channel, now gone, was the Canal 8 UCV TV. Identified as a local affiliate signal UCV TV, received support from the Valparaíso station and, with great technical support, made soap operas and other shows. This channel in 1994 changed to signal the signal 9, until in 2002 finally closed its doors, leaving the memory of more than 25 years of history of local communications.
In La Serena and Coquimbo are captured the following TV signals open:
TVN (4 VHF signal)
Canal 13 (VHF signal 13)
Megavisión (11 VHF signal)
Chilevisión (2 VHF signal)
Red TV (VHF signal 7)
UCV TV (9 VHF signal)
Telecanal (5 VHF signal)
Notable people
Nobel Laureate poet Gabriela Mistral was a native of Vicuña, in the Elqui Valley, a Pisco-producing area.
The paediatrician and biochemist Hermann Niemeyer, one of the central figures in the development of biochemistry in Chile, was born in Ovalle in 1918.
References
R.N. Gibson, R.J.A. Atkinson and J.D.M. Gordon (2007) Oceanography and Marine Biology: An Annual Review, CRC Press, 560 pages
C. Michael Hogan (2008) Chilean Wine Palm: Jubaea chilensis, GlobalTwitcher.com, ed. Nicklas Stromberg
External links
Gobierno Regional de Coquimbo Official website – archived
Regions of Chile
|
2946457
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%88%D0%B0%D0%BB-%D1%94-%D0%90%D0%B7%D0%B0%D0%B4%D1%81%D0%B0%D1%80%D0%B0
|
Кашал-є-Азадсара
|
Кашал-є-Азадсара — село в Ірані, у дегестані Ґурка, у Центральному бахші, шагрестані Астане-Ашрафіє остану Ґілян. За даними перепису 2006 року, його населення становило 746 осіб, що проживали у складі 216 сімей.
Клімат
Середня річна температура становить 14,52 °C, середня максимальна – 28,39 °C, а середня мінімальна – -0,21 °C. Середня річна кількість опадів – 1191 мм.
Примітки
Населені пункти шагрестану Астане-Ашрафіє
|
2492300
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/ADGRL2
|
ADGRL2
|
ADGRL2 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 1-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 1 459 амінокислот, а молекулярна маса — 163 349.
Кодований геном білок за функціями належить до рецепторів, g-білокспряжених рецепторів, білків внутрішньоклітинного сигналінгу, фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах як поліморфізм, альтернативний сплайсинг.
Білок має сайт для зв'язування з лектинами.
Локалізований у мембрані.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 1
G-білокспряжені рецептори
|
2764638
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BA%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%B8%D0%B9%20%D1%87%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%83%201977
|
Відкритий чемпіонат Франції з тенісу 1977
|
Відкритий чемпіонат Франції з тенісу 1977 — тенісний турнір, що проходив на відкритих ґрунтових кортах Стад-Ролан-Гаррос у Парижі з 23 травня по 5 червня 1977 року. Це був 81-й Відкритий чемпіонат Франції та другий турнір Великого шолома в календарному році.
Огляд подій та досягнень
Гільєрмо Вілас виграв свій перший турнір Великого шолома.
Переможниця жіночого одиночного турніру Міма Яушовець теж здобула титул Великого шолома вперше. Крім того, вона стала першою югославкою, що коли-небудь вигравала мейджор.
Для багаторазового чемпіона турнірів Великого шолома Джона Макінроя перемога в змішаному парному розряді теж була першою.
Результати фінальних матчів
Дорослі
Див. також
Відкритий чемпіонат Австралії з тенісу 1977 (січень)
Вімблдонський турнір 1977
Відкритий чемпіонат США з тенісу 1977
Відкритий чемпіонат Австралії з тенісу 1977 (грудень)
Виноски
Відкритий чемпіонат Франції з тенісу
1977 у тенісі
Травень 1977
Червень 1977
1977 у французькому спорті
|
1890481
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D1%81%D1%82%D1%8C-%D0%9A%D1%83%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%A2%D0%92
|
Усть-Кутське ТВ
|
Усть-Кутське ТВ — табірне відділення системи Спеціального головного управління з 02.09.50 по 29.04.53.
Підпорядкування і дислокація
СГУ (Спеціальне головне управління);
СГУ, у складі УВТТК УМВС по Іркутській обл.;
«Золотопродпостач» СГУ на 01.04.52 ;
ГУЛАГ МЮ з 02.04.53.
Дислокація: Іркутська область, сел. Усть-Кут.
Виконувані роботи
буд-во баз «Золотопродснаба» в Усть-Куті,
лісозаготівлі,
обслуговування кар'єрів, пилорами,
вантажно-розвантажувальні роботи для Півночі
Історія
02.09.50 на базі 4-го відділення Ангарлага організований Усть-Кутський ОЛП СГУ, який потім реорганізували в ЛО.
У післявоєнний період на території Іркутської області діяло кілька виправно-трудових таборів: Ангарський ВТТ, Бодайбинський ВТТ, Китойський ВТТ, Тайшетський ВТТ, Усольський ВТТ. Крім того, в 1940-1950-х рр. функціонували і спеціальні табірні установи: особливий табір «Озерний» і Ілімський Спеціальний ВТТ.
Посилання
Усть-Кутське ТВ на сайті «Меморіал»
ГУЛАГ. Табори в Іркутській області в 1940-х — початку 1960-х років
Табори ГУЛАГу у Росії
Історія Іркутської області
|
5218051
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D1%96%D0%B3%D0%BE%D1%82%D1%8C
|
Залізний кіготь
|
Залізний кіготь
«Залізний кіготь» (The Iron Claw) — біографічна спортивна драма 2023 року режисера та сценариста Шона Даркіна про династію професійних борців , які несуть на собі «родове прокляття». У фільмі показана історія боротьбу синів Фріца фон Еріха за успіх на ринзі з 1979 року до початку 1990-х років, про стосунки в родині та сімейні трагедії.
У фільмі знялися Зак Ефрон у ролі Кевіна фон Еріха, а також Джеремі Аллен Вайт, Гарріс Дікінсон, Мора Тірні, Стенлі Сімонс, Голт Маккелені та Лілі Джеймс у ролі інших членів родини, назва фільму відсилає до коронного прийому фон Еріхів «залізний кіготь».
Прем'єра фільму відбулася в Техаському театрі в Далласі 8 листопада 2023 року. Він був випущений у Сполучених Штатах A24 22 грудня 2023 року та Lionsgate у Великій Британії 9 лютого 2024 року. Він зібрав понад 43 мільйони доларів, з бюджетом 15,9 мільйона і отримав позитивні відгуки критиків. Національна рада рецензій назвала його одним із 10 найкращих фільмів 2023 року.
Акторський склад
Зак Ефрон — Кевін фон Еріх, другий син Фріца фон Еріха
Джеремі Аллен Вайт — Керрі фон Еріх, четвертий син Фріца
Гарріс Дікінсон — Девід фон Еріх, третій син Фріца
Мора Тірні — Доріс фон Еріх, дружина Фріца та мати його синів
Стенлі Сімонс — Майк фон Еріх, молодший син Фріца
Майкл Гарні — Білл Мерсер, коментатора професійної боротьби
Голт Маккелені — Джек «Фріц» фон Еріх, батько Кевіна, Девіда, Керрі та Майка, власник WCCW, колишній рестлер
Лілі Джеймс — Пем Едкіссон, подруга, а згодом і дружина Кевіна
Максвелл Фрідман — Ленс фон Еріх, рестлер (у фільмі племінник Фріца, хоча насправді він не був родичем)
Брейді Пірс — Майкл Гейз
Аарон Дін Айзенберг — Рік Флер
Кевін Антон — Гарлі Рейс
Кейзі Луїс Серегіно — Брюзер Броуді
Чаво Герреро молодший — Шейх
Раян Немет — Джино Ернандес
Скотт Іннес — ринг-анонсер
Примітки
Фільми 2023
Фільми A24
Фільми BBC Films
Фільми, зняті в Луїзіані
Фільми, дія яких відбувається в 1970-х
Фільми, дія яких відбувається в 1980-х
Фільми, дія яких відбувається в 1990-х
Фільми про братів
Фільми про сім'ї
Фільми США 2023
|
32075037
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Clarkedale%2C%20Arkansas
|
Clarkedale, Arkansas
|
Clarkedale, Arkansas
Clarkedale is a town in Crittenden County, Arkansas, United States. Per the 2020 census, the population was 336. Clarkedale incorporated on November 15, 2000.
Demographics
2020 census
Education
Clarkedale is in the Marion School District. Its comprehensive high school is Marion High School.
References
Cities in Crittenden County, Arkansas
Cities in Arkansas
|
4616960
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ginkgo%20huolinhensis
|
Ginkgo huolinhensis
|
Ginkgo huolinhensis — вимерлий вид насіннєвих рослин родини Ginkgoaceae.
Примітки
huolinhensis
|
36425791
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rufous-crowned%20laughingthrush
|
Rufous-crowned laughingthrush
|
Rufous-crowned laughingthrush
The rufous-crowned laughingthrush (Pterorhinus ruficeps) is a species of bird in the family Leiothrichidae.
It is endemic to Taiwan. It was previously considered conspecific with the white-throated laughingthrush, P. albogularis.
This species was formerly placed in the genus Garrulax but following the publication of a comprehensive molecular phylogenetic study in 2018, it was moved to the resurrected genus Pterorhinus''.
References
rufous-crowned laughingthrush
Endemic birds of Taiwan
rufous-crowned laughingthrush
rufous-crowned laughingthrush
Taxobox binomials not recognized by IUCN
|
240004
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%20%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Марченко Олексій Андрійович
|
Марченко Олексій Андрійович (нар. 14 червня 1955, с. Байбузи) — український політик.
Апарат Верховної Ради України, керівник секретаріату фракції НП (з вересня 2002 р.).
Життєпис
Народився Марченко Олексій Андрійович 14 червня 1955 року в українському селі Байбузи, Черкаський район, Черкаської області.
Освіта
У 1978 році закінчив Українську сільськогосподарську академію, за спеціальністю — вчений-агроном;
У 1991 році закінчив Київський інститут політології та соціального управління, за спеціальністю — політолог.
Діяльність
1972-1973 рр. — колгоспник в колгоспі «Іскра» Черкаського району.
1973-1978 рр. — студент Української сільськогосподарської академії.
1978-1980 рр. — завідувач агрохімцентру в колгоспі «Іскра».
1980-1983 рр. — на комсомольській роботі.
1983-1986 рр. — директор в радгоспі «Черкаський», м. Черкаси.
1986-1989 рр. — на партійній роботі.
1989-1992 рр. — голова Черкаського райвиконкому.
Квітень 1992 - лютий 1995 рр. — Представник Президента України в Черкаському районі.
1994 - квітень 1998 рр. — голова Черкаської райради, народний депутат.
Липень 1995 - квітень 1998 рр. — голова Черкаської райдержадміністрації.
Лютий 2000 р. — член партії «Демократичний союз».
Політична діяльність
Березень 1998 - квітень 2002 рр. — Народний депутат України 3 скликання, виборчий округ № 201, Черкаської області. На час виборів: голова Черкаської райдержадміністрації.
Травень 1998 - лютий 1999 рр. — член фракції НДП.
З липня 1998 р. — член Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин.
Лютий 1999 - квітень 2001 рр., з лютого 2001 р. — член групи «Відродження регіонів», уповноважений представник.
З квітня 2001 р. — член фракції партії «Демократичний союз».
З квітня 2000 р. — голова підкомітету Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин.
Липень 2002 р. — кандидат в народні депутати України, виборчий округ № 201, Черкаської області, самовисування. За проголосувало 10.00 %, 5 з 19 претендентів. На час виборів: тимчасово не працював, позапартійний.
Квітень 2002 р. — кандидат в народні депутати України, виборчий округ № 201, Черкаської області. Висунутий виборчим блоком політичних партій "Демократична партія України — партія «Демократичний союз». За проголосувало 19.06 %, 2 з 12 претендентів. На час виборів: народний депутат України, член партії «Демократичний союз». Вибори визнано недійсними.
Нагороди
Заслужений працівник сільського господарства України (серпень 2001 р.).
Примітки
Посилання
rada.gov.ua
Народні депутати України 3-го скликання
Уродженці Байбузів
|
1614013
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B8%D0%B2%D1%83%D1%87%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C
|
Живучість
|
Живучість — властивість об'єкта зберігати обмежену працездатність в умовах зовнішніх діянь, що призводять до відмов його складових частин.
Галузі застосування технічних систем критичного призначення вимагають забезпечення їх живучості. Причому засоби підвищення живучості повинні застосовуватися безпосередньо під час проектування, а живучість системи повинна оцінюватися з урахуванням можливого застосування системи і для вирішення конкретного класу задач. Живучість є притаманною властивістю систем високої складності. Її визначають не тільки для випадків деструктивних зовнішніх впливів, але і в звичайних умовах, через складність структури і поведінки системи.
Для різних галузей техніки поняття «живучості» конкретизується відповідними нормативними документами:
Живучість морського (річкового) об'єкта — здатність морського (річкового) об'єкта у разі пошкодження зберігати свої експлуатаційні та мореплавні якості.
Живучість морської нафтогазової споруди — здатність морської нафтогазової споруди протидіяти наслідкам аварійних пошкоджень і діянь вибухів, виникненню та поширенню пожеж, нафтогазопроявлень, зберігати і відновлювати працездатність усіх технічних засобів і забезпечувати безпеку персоналу, який знаходиться на платформі, а також зберігати устаткування і майно.
Живучість енергосистеми — здатність енергосистеми протистояти ланцюжковому розвиткові аварійних режимів.
Живучість мережевої комп'ютерної системи — це здатність мережевої комп'ютерної системи виконувати основні функції під час атак, пошкоджень і аварійних ситуацій і швидко відновлювати всі функції.
Живучість автоматизованої системи (АС) — здатність АС виконувати установлений обсяг функцій в умовах впливу зовнішнього середовища та відмов компонентів системи в заданих межах.
Живучість матеріалу (зразка) — стадія втоми від моменту утворення втомної тріщини до граничного стану об'єкта (зразка).
Примітки
Теорія надійності
Виживання
|
1910438
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BF%D0%B8%D1%81%20%D0%BD%D0%B0%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%B2%20%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%83%20%282014%29
|
Перепис населення в окупованому Криму (2014)
|
Перепис населення в окупованому Криму (2014)
Перепис населення Республіки Крим та місті Севастополь, що перебувають під тимчасовою окупацією Росії. Не визнається державою Україна та більшістю країн світу.
Перепис населення проходив по так званому Кримському федеральному окрузі проводився за участю федеральної влади Російської Федерації з 14 по 25 жовтня 2014 року. Оголошення попередніх підсумків перепису здійснено в грудні 2014 року. Остаточні підсумки повинні бути опубліковані до 1 травня 2015 року. Перепис є першою подібною подією на території Республіки Крим і Севастопольської міськради після їх захоплення Росією. Однією з цілей перепису названо уточнення соціально-демографічних змін на півострові, що відбулися з моменту проведення останнього перепису населення. Бюджет перепису склав 387 млн руб. Гроші були виділені з федерального бюджету РФ. За міжпереписний період 2001—2014 років населення республіки Крим скоротилося на 135 тис. осіб або на 6,7 %. Населення Севастопольської міськради, навпаки, збільшилося на 18 тисяч або на 4,8 %. Перепис мав примусовий характер: ухилення від відповідей в анкеті передбачалася адміністративна відповідальність, єдине питання яке дозволене без відповіді — національність. Подібна примусова міра була введена через те, що багато мешканців окупованого Криму бойкотували незаконний перепис населення та відмовлялись приймати в ньому участь.
Передумови
У світовій практиці переписи населення проводяться кожні п'ять (Канада) або десять років (Росія, США та ін.) Через брак бюджетних коштів в Україні перший і єдиний в її складі перепис населення в Криму відбувся у 2001 році. За більш ніж 13 років, що минули з моменту проведення цього перепису, виникла необхідність уточнити національний і релігійний склад населення регіону, а також підтвердити чисельність вимушених біженців і переселенців, у тому числі представників раніше депортованих народів, які повертаються на малу батьківщину. Недооблік в цих категоріях, за оцінками місцевої влади, може досягати 10-15 %.
Проведення
У переписний анкеті було 33 питання, в тому числі про місце мешкання, сімейний стан, національності та рівні доходів. Питання перепису 2014 року в Криму були ідентичні питанням, які задавали росіянам під час всеросійського перепису населення у 2010 році. Анкета заповнювалася виключно зі слів людини, при цьому кожен опитуваний вирішував сам, на які питання він бажав відповісти. Тимчасово проживаючі могли також відповісти на питання про цілі приїзду і тривалість перебування в Криму. У ході перепису тимчасові робочі місця отримали понад 9,5 тис. осіб (з них понад 1,5 тис. у Севастополі). Розмір середньої винагороди склав 13,2 тис. руб., що було майже в 2,5 рази більше, ніж той розмір винагороди, який виплачувався переписувачам при проведенні Всеросійського перепису 2010 року. Відповісти на питання мешканці Криму могли не тільки вдома, але й на спеціальних переписних пунктах (в самому лише Севастополі їх було 106).
Проблема відмови від участі в переписі
За словами керівника Росстату було виявлено цілу низку причин, за якими мешканці Криму відмовлялися від участі в переписі:
у них є родичі в Україні
вони не прийняли російське громадянство
вони не визнають підсумки референдуму щодо приєднання Криму до Росії
вони неофіційно знімають житло і не хочуть «підводити» господарів, так як участь у переписі може, на їхню думку, привернути увагу податкових органів
у зазначеному житловому приміщенні проживають незареєстровані люди.
Більшість тих, що відмовилися від перепису, були переписані у тому ж порядку, як і при проведенні Всеросійського перепису населення 2010 року в Росії, тобто на підставі наявних відомостей в адміністративних органах за місцем реєстрації, звідки були отримані відомості про стать і вік таких мешканців.
У Білогірському районі (є місцем компактного проживання кримських татар) мали місце факти масової відмови від перепису, у зв'язку з чим співробітникам переписних ділянок довелося вести додаткову роз'яснювальну діяльність серед населення, що відмовляється брати участь у переписі, після чого відсоток відмови у даному районі скоротився майже до нуля.
Від участі у переписі відмовилося лише 0,6 % населення або 14 754 людей. Всього через ЖЕКи були враховані 2,5 % загального числа переписаних, у тому числі 0,6 % тих, що відмовилися брати участь у переписі, і 1,9 % відсутніх за місцем проживання протягом усього періоду проведення перепису. Для порівняння, у Всеросійському переписі населення 2010 року не брали участь у переписі (включаючи тих, за якими відомості були отримані з адміністративних джерел) 3,9 % від населення РФ, у тому числі близько 2 % відмовилися відповідати на запитання. Категорія населення «відсутніх за місцем проживання» складалася з тих, хто з 14 по 25 жовтня 2014 року перебував в іншому місці, або це був своєрідний варіант «тихого протесту», коли мешканці, які відмовляються від участі у переписі, не відчиняли двері, коли приходили переписувачі. Найбільш проблемним регіоном Криму у цьому відношенні виявилася Ялта, де, на думку керівника Росстату, значна кількість «заможних» мешканців відмовлялися пускати до себе переписувачів, що нагадувало аналогічну ситуацію у ході проведення Всеросійського перепису населення 2010 року в місті Москві.
Результати перепису
У травні 2015 року будуть підведені остаточні підсумки перепису населення в територіальному розрізі (до рівня одиниць адміністративно-територіального поділу та населених пунктів): чисельність і розміщення населення, його демографічні, соціально-економічні, етно-лінгвістичні характеристики, житлові умови, числі і складі домогосподарств і сімейних осередків. Повні підсумки Перепису населення в Кримському федеральному окрузі будуть опубліковані до кінця 2015 року на офіційному сайті Росстату і сайтах територіальних органів Росстату по Республіці Крим та місту федерального значення Севастополю. Підсумки перепису будуть опубліковані по 11 розділах:
Розділ 1. Чисельність і розміщення населення
Розділ 2. Статево-віковий склад і стан в шлюбі
Розділ 3. Освіта
Розділ 4. Національний склад і володіння мовами, громадянство
Розділ 5. Джерела коштів для існування
Розділ 6. Число і склад домогосподарств
Розділ 7. Економічно активне та економічно неактивне населення
Розділ 8. Тривалість проживання населення в місці постійного проживання
Розділ 9. Житлові умови населення
Розділ 10. Народжуваність
Розділ 11. Населення, що покинуло територію України у зв'язку з військовими діями
Розділ 11 «Населення, що покинуло територію України у зв'язку з воєнними діями» унікальний, він був введений вперше саме для Перепису населення в Кримському федеральному окрузі. У підсумкових матеріалах перепису буде дана загальна чисельність населення, яке покинуло територію України у зв'язку з військовими діями і врахований при Переписі населення в Кримському федеральному окрузі як постійне, з поділом його на населення, яке на момент перепису мешкало в приватних домогосподарствах, а також те, що перебувало в інституційних закладах. Будуть наведені відомості про розподіл населення, яке покинуло територію України у зв'язку з воєнними діями, за віком, статтю, і національністю.
Попередні підсумки
Попередні підсумки перепису населення, оголошені 16 грудня 2014 року, були отримані до обробки переписних матеріалів на основі тільки ручного підрахунку переписних аркушів, заповнених тимчасовими переписними працівниками, з урахуванням приєднання підсумків перепису спеціальних контингентів населення.
На території Кримського федерального округу чисельність постійного населення склала 2284,4 тис. осіб, у тому числі в Республіці Крим мешкає 1889,4 тис. осіб (82,7 %), у місті федерального значення Севастополі — 395 тис. осіб (17,3 %). Попередні результати перепису розходяться з даними поточного обліку населення, здійснюваними територіальними органами Росстату. Так чисельність постійного населення Республіки Крим, обчислена територіальними органами Росстату за даними поточного обліку населення на 1 листопада 2014 року, становила 1 967,0 тисяч осіб і була на 77,6 тисячі осіб (на 4,1 %) вище тієї, що була отримана в результаті перепису. Територіальний орган Росстату по Місту федерального значення Севастополю за даними поточного обліку населення оцінював чисельність постійного населення Міста федерального значення Севастополя на 1 листопада 2014 року в розмірі 392,5 тисяч осіб, тобто на 2,5 тисячі осіб (0,6 %) менше, ніж за попередніми даними перепису.
У порівнянні з даними поточної статистики, які публікувалися територіальними органами Росстату по Республіці Крим та Місту федерального значення Севастополю, при обробці матеріалів перепису населення були враховані зміни в адміністративно-територіальному устрої зазначених суб'єктів Російської Федерації. У Республіці Крим відповідно до Закону Республіки Крим від 6 червня 2014 р. № 18-ЗРК «Про адміністративно-територіальний устрій Республіки Крим» селища міського типу були віднесені до сільських населених пунктів, що призвело до різкого статистичному скорочення чисельності і частки міського населення і зростанню чисельності і частки сільського населення.
Так згідно з даними поточного обліку населення Республіки Крим на 1 листопада 2014 року чисельність міського населення становила 1 мільйон 224,4 тисячі осіб (62,2 % усього населення), сільського населення — 742,7 тисячі осіб (37,8 %), тоді як згідно з попередніми підсумками Перепису населення в Кримському федеральному окрузі чисельність міського населення Республіки Крим на 14 жовтня 2014 року склала 958,2 тисячі осіб (менше, ніж за оцінкою на 1 листопада, на 266,2 тисяч чоловік), а частка міського населення складала 50,7 % (на 11,5 відсоткові пункти менше, ніж за оцінкою на 1 листопада), чисельність сільського населення склала за попередніми підсумками перепису 931,2 тисяч (на 188,5 тисячі більше, ніж за оцінкою на 1 листопада), а частка сільського населення склала 49,3 %, тобто на 11,5 відсоткових пунктів більше, ніж за оцінкою на 1 листопада. Відносно Міста федерального значення Севастополя поточні оцінки на 1 листопада чисельності міського населення становили 368,4 тисячі осіб (93,9 % всього населення суб'єкту РФ), що на 3,6 тисячі осіб (на 1,5 відсоткові пункти) більше, ніж згідно з попередніми підсумками перепису, а чисельність сільського населення на 1 листопада оцінювалася в розмірі 24,1 тис. мешканців (6,1 %), що менше на 6,1 тисяч осіб (на 1,5 відсоткові пункти).
У Республіці Крим у ході перепису були виявлені 11 сільських населених пунктів, в яких відсутнє населення: у Джанкойському, Кіровському, Красногвардійському, Первомайському, Сакському районах, а в Бахчисарайському і Радянському районах було по 2 таких населених пункти.
Національний склад
Точні дані про мовний та національний склад населення півострова з'являться тільки після автоматичної обробки даних у травні 2015 року.
19 березня 2015 року стали відомі деякі статистичні дані, щодо національного та мовного складу населення півострова. У порівнянні з всеукраїнської переписом населення 2001 року, за словами Нікітіної, збільшилася чисельність росіян на 2,7 %, вірмен — на 9 %, а чисельність українців скоротилася на 40 %, білорусів — на 38 %.
При переписі отримані різні варіанти відповідей, так національність «росиянин» (а не «русский») вказала 691 особа, як «кримчанин» — 551 особа, як «севастополець» — 2 людини. «Слов'янами» за національністю вважають себе 104 особи, «індусами» — 270, «мусульманами» — 22, «православними» і «християнами» — по 2. Перепис виявив 9 осіб з національністю «ідн» (відносяться до євреїв), 3 тамілнадця (відносяться до індійців), 1 каролпака.
Міжпереписна динаміка національного складу:
Етнічний склад за даними перепису населення, 2014:
{| class="wikitable sortable"
|-
! Національність !! Кримський федеральний округ !! Республіка Крим !! місто Севастополь
|-
| Росіяни || 1 492 078 || 1 188 978 || 303 100
|-
| Українці || 344 515 || 291 603 || 52 912
|-
| Кримські татари || 232 340 || 229 526 || 2 814
|-
| Татари || 44 996 || 42 254 || 2 742
|-
| Білоруси || 21 694 || 17 919 || 3 775
|-
| Вірмени || 11 030 || 9 634 || 1 396
|-
| Азербайджанці || 4 432 || 3 738 || 694
|-
| Узбеки || 3 466 || 3 265 || 201
|-
| Молдовани || 3 147 || 2 573 || 574
|-
| Євреї || 3 144 || 2 543 || 601
|-
| Корейці || 2 983 || 2 820 || 163
|-
| Греки || 2 877 || 2 646 || 231
|-
| Поляки || 2 843 || 2 435 || 408
|-
| Цигани || 2 388 || 2 381 || 7
|-
| Чуваші || 1 990 || 1 529 || 461
|-
| Болгари || 1 868 || 1 506 || 362
|-
| Німці || 1 844 || 1 648 || 196
|-
| Мордва || 1 601 || 1 334 || 267
|-
| Грузини || 1 571 || 1 280 || 291
|-
| Турки || 1 465 || 1 413 || 52
|-
| Інші || 15 292 || 12 667 || 2 625
|-
| Вказали національність || 2 197 564 || 1 823 692 || 373 872
|-
| Не вказали національність || 87 205 || 67 773 || 19 432|-
| Все населення || 2 284 769 || 1 891 465 || 393 304|}
Мови Міжпереписна динаміка мовного складу:'''
Рідною мовою російську назвали 79,7 % українців, 24,8 % татар і 5,6 % кримських татар. Для 0,1 % росіян рідною мовою є українська.
Громадянство
97,5 % респондентів, які вказали громадянство, є громадянами Російської Федерації (2,2 млн чоловік), при цьому у 5,7 тис. російських громадян у Криму є друге громадянство. 51,8 тис. мешканців Криму мають громадянство інших держав, з них 46,7 тис. осіб — українське. 3,4 тис. мешканців Криму — особи без громадянства.
Примітки
Посилання
Офіційна сторінка перепису на сайті ТО ФДС по республіці Крим
Офіційна сторінка перепису на сайті ТО ФДС по Севастополю
Офіційна сторінка на сайті Держкомстату
Переписи населення України
Історія Криму
Федеральні статистичні спостереження у Росії
Населення Криму
Жовтень 2014
|
1888466
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%2C%20%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D0%B0%20%D0%9F%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%83%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Марія Арагонська, королева Португальська
|
Марія Арагонська, королева Португальська
Марія — арагонсько-кастильська інфанта, королева Португалії (1500—1517). Представниця Трастамарського дому. Народилася в Кордові, Кастилія. Донька короля Арагону Фернандо II і королеви Кастилії Ізабели I. Дружина короля португальського короля Мануела I (з 1500). Матір португальських королів Португалії Жуана III й Енріке, імператриці Ізабели, савойської герцогині Беатриси. Померла в Лісабоні, Португалія. Похована у Монастирі єронімітів.
Імена
Марія Арагонська — за назвою титулу батька.
Марія Кастильська — за назвою титулу матері.
Марія Трастамарська — за назвою династії.
Біографія
Марія народилась 29 червня 1482 року в Кордові. Вона була четвертою дитиною та третьою донькою в родині кастильської королеви Ізабелли I та арагонського короля Фернандо II, яким невдовзі Римський Папа Олександр VI дарував титул католицьких монархів. Сестра-близнючка Марії померла при народженні.
Інфанта мала старших сестер Ізабеллу та Хуану, а також брата Хуана. За три роки з'явилась молодша сестра Каталіна.
Марія, як і її сестри, отримала дуже гарну освіту для того часу. Особлива увага приділялась вивченню латини та інших романських мов. Описували інфанту як красиву даму з блакитними очима та світло-русявим волоссям.
Коли дівчина досягла шлюбного віку, батьки сподівалися одружити її з королем Шотландії Яковом IV, оскільки молодша Каталіна призначалася в дружини спадкоємцю англійського престолу Артуру Уельському. Шлюби двох сестер мали зберігати мир між Англією та Шотландією. Проте заручини не відбулися. Після смерті старшої доньки та її маленького сина, Марію віддали за вдівця Ізабелли — короля Португалії Мануела I. Цей шлюб мав закріплювати політичний союз між Іспанськими королівствами та Португалією.
Окрім інших привілеїв та подарунків, Мануел дав нареченій у придане міста Візеу та Торріш-Ведраш.
Весілля відбулося 30 жовтня 1500 року в Алкасер-ду-Салі. Нареченій було 18 років, нареченому — 31. За півтора року у них народився син. Всього ж подружжя було десятеро дітей.
Марія підтримувала чоловіка в зусиллях, спрямованих на знищення ісламських священних міст Мекки та Медіни шляхом окупації регіонів, контрольованих мусульманами, та відвоювання християнських святинь, особливо, Єрусалиму. Крім того, схвалювала його спроби по «очищенню» Португалії від євреїв та мусульман.
Померла Марія від ускладнень, пов'язаних із пологами останньої дитини, яка прожила всього лише кілька днів. Королеви не стало 7 березня 1517 року. Поховали її у
монастирі Божої Матері (Convento da Madre de Deus) в Лісабоні, згодом тіло було перенесено до монастиря ієронімітів (Mosteiro dos Jerónimos) в Белені.
Мануел пережив її майже на п'ять років. Похований там же.
Сім'я
Чоловік:
Діти:
Родовід
Джерела
Garrett Mattingly; Katharina von Aragon; W. Kohlhammer Verlag Stuttgart; 1962
Joseph Perez; Ferdinand und Isabella - Spanien zur Zeit der katholischen Könige; Verlag Georg D.W. Callwey; München 1989; ISBN 3-7667-0923-2
Edgarda Ferri, Giovanna la pazza, Mondadori Editore, Milano, 1998, ISBN 88-04-44266-2
Посилання
Профіль на Geneall.net
Профіль на Thepeerage.com
Генеалогія Мануела I
Генеалогія Марії Арагонської
Королеви Португалії
Померли в Лісабоні
Поховані в монастирі Єронімітів
Трастамарський дім
Уродженці Кордови (Іспанія)
Померли в пологах
|
252810
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%BE%D0%BA%D1%96%D1%82%D1%8C
|
Локіть
|
Локіть — село в Україні, в Іршавській міській громаді Хустського району Закарпатської області.
Географія
Займає площу 0,496 км² і розташоване на високому правому березі річки Абранки — лівої притоки річки Іршавки на висоті від 362 до 378 метрів над рівнем моря. Село знаходиться за 13 км на північний захід від залізничної станції «Іршава» і за 700 метрів від автодороги Загаття — Чорний Потік — Дешковиця.
Назва
Історична назва села — Велика Абранка (Nagyábránka) походить від назви річки Абранки — лівої притоки річки Іршавка.
Час появи русинської назви села Локіть невідомо і в документах XVII—XVIII ст. в. воно не зустрічається. Але в угорському географічному довіднику 1877 вже вказані обидві назви: Ábránka-Nagy (Lokoty).
Після входження Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини в 1919 році, офіційною назвою села стало Локоть.
Символіка
З 1919 по 1938 р.р. сільський уряд Локтю мав власну печатку — зображення риби та дублюючі написи русинською (СИЛЬСКІЙ УРЯДЪ. ЛОКОТЬ) і чеською (OBECNI ÚŘAD. LOKET) мовами.
Історія
На останньому аркуші урбарія 1603 року приведений «список нових сіл, побудованих Жигмондом Ракоці після смерті Гашпара Магочі (Mágócsi Gáspár)», тобто між 1595 і 1603 р серед сіл округи Krajna в цьому списку є село Abranka (поки без поділу на Велику — суч. с. Локіть і Малу — суч. с. Смологовиця).
Велика Абранка (Nagy Abranka ), як окреме село, вперше згадується в 1613 році.
Інші назви: 1610-Nagj Abranka, 1645-Nagy Abranka, 1728-Abrahanka, 1773-Nagy Abranka, 1877-Ábránka (Nagy), 1877-Nagy- і Kisábránka, 1930-Abranka.
В адміністративно-територіальному відношенні Велика Абранка спочатку входила до складу округи Крайна (Krajnai kerület ) Мукачівської (з 1729 — Мукачівсько-Чинадіївської) домінії, а з 1867 по 1918 роки — в округ Фелвідек (Felvidéki járás ) комітату Береґ.
У урбарії 1690 року поряд з назвою села Велика Абранка написано orosz falu (угор.: руське село).
У період антигабсбурзької національно-визвольної війни угорського народу 1703—1711 р.р. під керівництвом Ференца II Ракоці серед повстанців — куруців були і жителі Великої Абранки. В мукачівському списку 1704 року, є імена греко-католиків, які брали участь у Повстанні Ференца Ракоці 1703—1711 р.р., згадані п'ять жителів села Лікоть: Янош Сомош, Янош Лутак, Федір Молнар, Янош Вадас і Петер Чебин.
Населення
Чисельність населення:
1798 — 112 осіб
1828 — 46 осіб (враховувалися лише особи від 16 до 60 років)
1877 — 337 осіб, з них 302 греко-католика і 35 юдеїв.
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 355 осіб, з яких 162 чоловіки та 193 жінки.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 340 осіб.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Релігія
Велика частина віруючих села — православні — парафіяни Свято-Введенського храму Іршавського благочиння Мукачівської єпархії Української Православної Церкви. Настоятель храму — протоієрей Іоанн Ришко.
Дерев'яна церква Введення Пресвятої Богородиці, XVIII ст., 1734
Церква Введення пр. богородиці. 1734.
У 1682 р. згадують священика Василя Абранського, що походив з кріпацької сім'ї, а про церкву йдеться в 1690 р. У 1710 p., внаслідок війн, які вів Ракоці, село, як і вся околиця, було дуже спустошене. Оскільки стара дерев'яна церква згоріла, в 1733 p., коли священиками були Григорій Мешко та Василь Ціцей, споруджували нову церкву, яка мала один дзвін.
Дерев'яну церкву згадують у 1778 p., коли філіями Смологовиці були Мала Абранка, Івашковиця, Кобалевиця і Климовиця, і в 1798 p., коли населення становило 112 осіб, а церкву описано як маленьку і темну.
Тризрубна, збудована з дубових колод, церква збереглася донині і датується за написом на дошці. Зарубки та сліди кутових з'єднань на брусах свідчать, що церкву перенесли в Локоть з іншого села.
Місцевий краєзнавець В. Керечанин вважає, що церкву споруджено в 1784 р. в Заріччі і перенесено в Локоть у 1800 р. Вівтарний зруб — п'ятигранний. Двосхилий дах, нижчий над вівтарем і вищий над навою, вкриває коробові склепіння східної та центральної частин та плоске перекриття бабинця.
Над бабинцем — невисока квадратна башта з глухим підсябиттям, увінчана стрімким шпилем. Опасання обходить усі зруби, спираючись на випуски вінців, і на західній стіні бабинця утворює невеликий відкритий ґанок на різьблених стовпчиках. Шпилеподібне завершення дозволяє зарахувати церкву до групи готичних храмів Закарпаття.
У 1937 р. робили ремонт церкви і, можливо, тоді дерев'яне покриття дахів замінили етернітом. Традиційну двоярусну дзвіницю перероблено на одноярусну. Казательницю до церкви зробили І. Павлишинець та Ю. Логойда.
Туристичні місця
- деревяний храм Введення пр. Богородиці. 1734
- річка Абранка
Відомі уродженці
Шкіря Іван Іванович (1958) — учасник Афганської війни 1979—1989 років, нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня;
Примітки
Посилання
Погода в селі
Церква у селі Локіть на сайті «Дерев'яні храми України»
Села Закарпатської області
|
40630
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Beach
|
Beach
|
Beach
A beach is a landform alongside a body of water which consists of loose particles. The particles composing a beach are typically made from rock, such as sand, gravel, shingle, pebbles, etc., or biological sources, such as mollusc shells or coralline algae. Sediments settle in different densities and structures, depending on the local wave action and weather, creating different textures, colors and gradients or layers of material.
Though some beaches form on inland freshwater locations such as lakes and rivers, most beaches are in coastal areas where wave or current action deposits and reworks sediments. Erosion and changing of beach geologies happens through natural processes, like wave action and extreme weather events. Where wind conditions are correct, beaches can be backed by coastal dunes which offer protection and regeneration for the beach. However, these natural forces have become more extreme due to climate change, permanently altering beaches at very rapid rates. Some estimates describe as much as 50 percent of the earth's sandy beaches disappearing by 2100 due to climate-change driven sea level rise.
Sandy beaches occupy about one third of global coastlines. These beaches are popular for recreation, playing important economic and cultural roles—often driving local tourism industries. To support these uses, some beaches have human-made infrastructure, such as lifeguard posts, changing rooms, showers, shacks and bars. They may also have hospitality venues (such as resorts, camps, hotels, and restaurants) nearby or housing, both for permanent and seasonal residents.
Human forces have significantly changed beaches globally: direct impacts include bad construction practices on dunes and coastlines, while indirect human impacts include water pollution, plastic pollution and coastal erosion from sea level rise and climate change. Some coastal management practices are designed to preserve or restore natural beach processes, while some beaches are actively restored through practices like beach nourishment.
Wild beaches, also known as undeveloped or undiscovered beaches, are not developed for tourism or recreation. Preserved beaches are important biomes with important roles in aquatic or marine biodiversity, such as for breeding grounds for sea turtles or nesting areas for seabirds or penguins. Preserved beaches and their associated dune are important for protection from extreme weather for inland ecosystems and human infrastructure.
Location and profile
Although the seashore is most commonly associated with the word beach, beaches are also found by lakes and alongside large rivers.
Beach may refer to:
small systems where rock material moves onshore, offshore, or alongshore by the forces of waves and currents; or
geological units of considerable size.
The former are described in detail below; the larger geological units are discussed elsewhere under bars.
There are several conspicuous parts to a beach that relate to the processes that form and shape it. The part mostly above water (depending upon tide), and more or less actively influenced by the waves at some point in the tide, is termed the beach berm. The berm is the deposit of material comprising the active shoreline. The berm has a crest (top) and a face—the latter being the slope leading down towards the water from the crest. At the very bottom of the face, there may be a trough, and further seaward one or more long shore bars: slightly raised, underwater embankments formed where the waves first start to break.
The sand deposit may extend well inland from the berm crest, where there may be evidence of one or more older crests (the storm beach) resulting from very large storm waves and beyond the influence of the normal waves. At some point the influence of the waves (even storm waves) on the material comprising the beach stops, and if the particles are small enough (sand size or smaller), winds shape the feature. Where wind is the force distributing the grains inland, the deposit behind the beach becomes a dune.
These geomorphic features compose what is called the beach profile. The beach profile changes seasonally due to the change in wave energy experienced during summer and winter months. In temperate areas where summer is characterised by calmer seas and longer periods between breaking wave crests, the beach profile is higher in summer. The gentle wave action during this season tends to transport sediment up the beach towards the berm where it is deposited and remains while the water recedes. Onshore winds carry it further inland forming and enhancing dunes.
Conversely, the beach profile is lower in the storm season (winter in temperate areas) due to the increased wave energy, and the shorter periods between breaking wave crests. Higher energy waves breaking in quick succession tend to mobilise sediment from the shallows, keeping it in suspension where it is prone to be carried along the beach by longshore currents, or carried out to sea to form longshore bars, especially if the longshore current meets an outflow from a river or flooding stream. The removal of sediment from the beach berm and dune thus decreases the beach profile.
If storms coincide with unusually high tides, or with a freak wave event such as a tidal surge or tsunami which causes significant coastal flooding, substantial quantities of material may be eroded from the coastal plain or dunes behind the berm by receding water. This flow may alter the shape of the coastline, enlarge the mouths of rivers and create new deltas at the mouths of streams that had not been powerful enough to overcome longshore movement of sediment.
The line between beach and dune is difficult to define in the field. Over any significant period of time, sediment is always being exchanged between them. The drift line (the high point of material deposited by waves) is one potential demarcation. This would be the point at which significant wind movement of sand could occur, since the normal waves do not wet the sand beyond this area. However, the drift line is likely to move inland under assault by storm waves.
Formation
Beaches are the result of wave action by which waves or currents move sand or other loose sediments of which the beach is made as these particles are held in suspension. Alternatively, sand may be moved by saltation (a bouncing movement of large particles). Beach materials come from erosion of rocks offshore, as well as from headland erosion and slumping producing deposits of scree. A coral reef offshore is a significant source of sand particles. Some species of fish that feed on algae attached to coral outcrops and rocks can create substantial quantities of sand particles over their lifetime as they nibble during feeding, digesting the organic matter, and discarding the rock and coral particles which pass through their digestive tracts.
The composition of the beach depends upon the nature and quantity of sediments upstream of the beach, and the speed of flow and turbidity of water and wind. Sediments are moved by moving water and wind according to their particle size and state of compaction. Particles tend to settle and compact in still water. Once compacted, they are more resistant to erosion. Established vegetation (especially species with complex network root systems) will resist erosion by slowing the fluid flow at the surface layer. When affected by moving water or wind, particles that are eroded and held in suspension will increase the erosive power of the fluid that holds them by increasing the average density, viscosity, and volume of the moving fluid.
Coastlines facing very energetic wind and wave systems will tend to hold only large rocks as smaller particles will be held in suspension in the turbid water column and carried to calmer areas by longshore currents and tides. Coastlines that are protected from waves and winds will tend to allow finer sediments such as clay and mud to precipitate creating mud flats and mangrove forests. The shape of a beach depends on whether the waves are constructive or destructive, and whether the material is sand or shingle. Waves are constructive if the period between their wave crests is long enough for the breaking water to recede and the sediment to settle before the succeeding wave arrives and breaks.
Fine sediment transported from lower down the beach profile will compact if the receding water percolates or soaks into the beach. Compacted sediment is more resistant to movement by turbulent water from succeeding waves. Conversely, waves are destructive if the period between the wave crests is short. Sediment that remains in suspension when the following wave crest arrives will not be able to settle and compact and will be more susceptible to erosion by longshore currents and receding tides. The nature of sediments found on a beach tends to indicate the energy of the waves and wind in the locality.
Constructive waves move material up the beach while destructive waves move the material down the beach. During seasons when destructive waves are prevalent, the shallows will carry an increased load of sediment and organic matter in suspension. On sandy beaches, the turbulent backwash of destructive waves removes material forming a gently sloping beach. On pebble and shingle beaches the swash is dissipated more quickly because the large particle size allows greater percolation, thereby reducing the power of the backwash, and the beach remains steep. Compacted fine sediments will form a smooth beach surface that resists wind and water erosion.
During hot calm seasons, a crust may form on the surface of ocean beaches as the heat of the sun evaporates the water leaving the salt which crystallises around the sand particles. This crust forms an additional protective layer that resists wind erosion unless disturbed by animals or dissolved by the advancing tide. Cusps and horns form where incoming waves divide, depositing sand as horns and scouring out sand to form cusps. This forms the uneven face on some sand shorelines. White sand beaches look white because the quartz or eroded limestone in the sand reflects or scatters sunlight without absorbing other colors.
Sand colors
The composition of the sand varies depending on the local minerals and geology. Some of the types of sand found in beaches around the world are:
White sand: Mostly made of quartz and limestone, it can also contain other minerals like feldspar and gypsum .
Light-colored sand: This sand gets its color from quartz and iron, and is the most common sand color in Southern Europe and other regions of the Mediterranean Basin, such as Tunisia.
Tropical white sand: On tropical islands, the sand is composed of calcium carbonate from the shells and skeletons of marine organisms, like corals and mollusks, as found in Aruba.
Pink coral sand: Like the above, is composed of calcium carbonate and gets its pink hue from fragments of coral, such as in Bermuda and the Bahama Islands.
Black sand: Black sand is composed of volcanic rock, like basalt and obsidian, which give it its gray-black color. Hawaii's Punaluu Beach, Madeira's Praia Formosa and Fuerteventura's Ajuy beach are examples of this type of sand.
Red sand: This kind of sand is created by the oxidation of iron from volcanic rocks. Santorini's Kokkini Beach or the beaches on Prince Edward Island in Canada are examples of this kind of sand.
Orange sand: Orange sand is high on iron. It can also me a combination of orange limestone, crushed shells, and volcanic deposits. Ramla Bay in Gozo, Malta or Porto Ferro in Sardinia are examples of each, respectively.
Green sand: In this kind of sand, the mineral olivine has been separated from other volcanic fragments by erosive forces. A famous example is Hawaii's Papakolea Beach, which has sand containing basalt and coral fragments. Olivine beaches have high potential for carbon sequestration, and artificial greensand beaches are being explored for this process by Project Vesta.
Erosion and accretion
Natural erosion and accretion
Causes
Beaches are changed in shape chiefly by the movement of water and wind. Any weather event that is associated with turbid or fast-flowing water or high winds will erode exposed beaches. Longshore currents will tend to replenish beach sediments and repair storm damage. Tidal waterways generally change the shape of their adjacent beaches by small degrees with every tidal cycle. Over time these changes can become substantial leading to significant changes in the size and location of the beach.
Effects on flora
Changes in the shape of the beach may undermine the roots of large trees and other flora. Many beach adapted species (such as coconut palms) have a fine root system and large root ball which tends to withstand wave and wind action and tends to stabilize beaches better than other trees with a lesser root ball.
Effects on adjacent land
Erosion of beaches can expose less resilient soils and rocks to wind and wave action leading to undermining of coastal headlands eventually resulting in catastrophic collapse of large quantities of overburden into the shallows. This material may be distributed along the beach front leading to a change in the habitat as sea grasses and corals in the shallows may be buried or deprived of light and nutrients.
Humanmade erosion and accretion
Coastal areas settled by man inevitably become subject to the effects of human-made structures and processes. Over long periods of time, these influences may substantially alter the shape of the coastline, and the character of the beach.
Destruction of flora
Beachfront flora plays a major role in stabilizing the foredunes and preventing beach head erosion and inland movement of dunes. If flora with network root systems (creepers, grasses, and palms) are able to become established, they provide an effective coastal defense as they trap sand particles and rainwater and enrich the surface layer of the dunes, allowing other plant species to become established. They also protect the berm from erosion by high winds, freak waves and subsiding floodwaters.
Over long periods of time, well-stabilized foreshore areas will tend to accrete, while unstabilized foreshores will tend to erode, leading to substantial changes in the shape of the coastline. These changes usually occur over periods of many years. Freak wave events such as tsunami, tidal waves, and storm surges may substantially alter the shape, profile and location of a beach within hours.
Destruction of flora on the berm by the use of herbicides, excessive pedestrian or vehicle traffic, or disruption to freshwater flows may lead to erosion of the berm and dunes. While the destruction of flora may be a gradual process that is imperceptible to regular beach users, it often becomes immediately apparent after storms associated with high winds and freak wave events that can rapidly move large volumes of exposed and unstable sand, depositing them further inland, or carrying them out into the permanent water forming offshore bars, lagoons or increasing the area of the beach exposed at low tide.
Large and rapid movements of exposed sand can bury and smother flora in adjacent areas, aggravating the loss of habitat for fauna, and enlarging the area of instability. If there is an adequate supply of sand, and weather conditions do not allow vegetation to recover and stabilize the sediment, wind-blown sand can continue to advance, engulfing and permanently altering downwind landscapes.
Sediment moved by waves or receding floodwaters can be deposited in coastal shallows, engulfing reed beds and changing the character of underwater flora and fauna in the coastal shallows.
Burning or clearance of vegetation on the land adjacent to the beach head, for farming and residential development, changes the surface wind patterns, and exposes the surface of the beach to wind erosion.
Farming and residential development are also commonly associated with changes in local surface water flows. If these flows are concentrated in stormwater drains emptying onto the beach head, they may erode the beach creating a lagoon or delta.
Dense vegetation tends to absorb rainfall reducing the speed of runoff and releasing it over longer periods of time. Destruction by burning or clearance of the natural vegetation tends to increase the speed and erosive power of runoff from rainfall. This runoff will tend to carry more silt and organic matter from the land onto the beach and into the sea. If the flow is constant, runoff from cleared land arriving at the beach head will tend to deposit this material into the sand changing its color, odor and fauna.
Creation of beach access points
The concentration of pedestrian and vehicular traffic accessing the beach for recreational purposes may cause increased erosion at the access points if measures are not taken to stabilize the beach surface above high-water mark. Recognition of the dangers of loss of beach front flora has caused many local authorities responsible for managing coastal areas to restrict beach access points by physical structures or legal sanctions, and fence off foredunes in an effort to protect the flora. These measures are often associated with the construction of structures at these access points to allow traffic to pass over or through the dunes without causing further damage.
Concentration of runoff
Beaches provide a filter for runoff from the coastal plain. If the runoff is naturally dispersed along the beach, water borne silt and organic matter will be retained on the land and will feed the flora in the coastal area. Runoff that is dispersed along the beach will tend to percolate through the beach and may emerge from the beach at low tide.
The retention of the freshwater may also help to maintain underground water reserves and will resist salt water incursion. If the surface flow of the runoff is diverted and concentrated by drains that create constant flows over the beach above the sea or river level, the beach will be eroded and ultimately form an inlet unless longshore flows deposit sediments to repair the breach.
Once eroded, an inlet may allow tidal inflows of salt water to pollute areas inland from the beach and may also affect the quality of underground water supplies and the height of the water table.
Deprivation of runoff
Some flora naturally occurring on the beach head requires freshwater runoff from the land. Diversion of freshwater runoff into drains may deprive these plants of their water supplies and allow sea water incursion, increasing the saltiness of the groundwater. Species that are not able to survive in salt water may die and be replaced by mangroves or other species adapted to salty environments.
Inappropriate beach nourishment
Beach nourishment is the importing and deposition of sand or other sediments in an effort to restore a beach that has been damaged by erosion. Beach nourishment often involves excavation of sediments from riverbeds or sand quarries. This excavated sediment may be substantially different in size and appearance to the naturally occurring beach sand.
In extreme cases, beach nourishment may involve placement of large pebbles or rocks in an effort to permanently restore a shoreline subject to constant erosion and loss of foreshore. This is often required where the flow of new sediment caused by the longshore current has been disrupted by construction of harbors, breakwaters, causeways or boat ramps, creating new current flows that scour the sand from behind these structures and deprive the beach of restorative sediments. If the causes of the erosion are not addressed, beach nourishment can become a necessary and permanent feature of beach maintenance.
During beach nourishment activities, care must be taken to place new sediments so that the new sediments compact and stabilize before aggressive wave or wind action can erode them. Material that is concentrated too far down the beach may form a temporary groyne that will encourage scouring behind it. Sediments that are too fine or too light may be eroded before they have compacted or been integrated into the established vegetation. Foreign unwashed sediments may introduce flora or fauna that are not usually found in that locality.
Brighton Beach, on the south coast of England, is a shingle beach that has been nourished with very large pebbles in an effort to withstand the erosion of the upper area of the beach. These large pebbles made the beach unwelcoming for pedestrians for a period of time until natural processes integrated the naturally occurring shingle into the pebble base.
Use for recreation
History
Even in Roman times, wealthy people spent their free time on the coast. They also built large villa complexes with bathing facilities (so-called maritime villas) in particularly beautiful locations. Excavations of Roman architecture can still be found today, for example on the Amalfi Coast near Naples and in Barcola in Trieste.
The development of the beach as a popular leisure resort from the mid-19th century was the first manifestation of what is now the global tourist industry. The first seaside resorts were opened in the 18th century for the aristocracy, who began to frequent the seaside as well as the then fashionable spa towns, for recreation and health. One of the earliest such seaside resorts, was Scarborough in Yorkshire during the 1720s; it had been a fashionable spa town since a stream of acidic water was discovered running from one of the cliffs to the south of the town in the 17th century. The first rolling bathing machines were introduced by 1735.
The opening of the resort in Brighton and its reception of royal patronage from King George IV, extended the seaside as a resort for health and pleasure to the much larger London market, and the beach became a centre for upper-class pleasure and frivolity. This trend was praised and artistically elevated by the new romantic ideal of the picturesque landscape; Jane Austen's unfinished novel Sanditon is an example of that. Later, Queen Victoria's long-standing patronage of the Isle of Wight and Ramsgate in Kent ensured that a seaside residence was considered as a highly fashionable possession for those wealthy enough to afford more than one home.
Seaside resorts for the working class
The extension of this form of leisure to the middle and working classes began with the development of the railways in the 1840s, which offered cheap fares to fast-growing resort towns. In particular, the completion of a branch line to the small seaside town of Blackpool from Poulton led to a sustained economic and demographic boom. A sudden influx of visitors, arriving by rail, led entrepreneurs to build accommodation and create new attractions, leading to more visitors and a rapid cycle of growth throughout the 1850s and 1860s.
The growth was intensified by the practice among the Lancashire cotton mill owners of closing the factories for a week every year to service and repair machinery. These became known as wakes weeks. Each town's mills would close for a different week, allowing Blackpool to manage a steady and reliable stream of visitors over a prolonged period in the summer. A prominent feature of the resort was the promenade and the pleasure piers, where an eclectic variety of performances vied for the people's attention. In 1863, the North Pier in Blackpool was completed, rapidly becoming a centre of attraction for upper class visitors. Central Pier was completed in 1868, with a theatre and a large open-air dance floor.
Many of the popular beach resorts were equipped with bathing machines, because even the all-covering beachwear of the period was considered immodest. By the end of the century the English coastline had over 100 large resort towns, some with populations exceeding 50,000.
Expansion around the world
The development of the seaside resort abroad was stimulated by the well-developed English love of the beach. The French Riviera alongside the Mediterranean had already become a popular destination for the British upper class by the end of the 18th century. In 1864, the first railway to Nice was completed, making the Riviera accessible to visitors from all over Europe. By 1874, residents of foreign enclaves in Nice, most of whom were British, numbered 25,000. The coastline became renowned for attracting the royalty of Europe, including Queen Victoria and King Edward VII.
Continental European attitudes towards gambling and nakedness tended to be more lax than in Britain, so British and French entrepreneurs were quick to exploit the possibilities. In 1863, Charles III, Prince of Monaco, and François Blanc, a French businessman, arranged for steamships and carriages to take visitors from Nice to Monaco, where large luxury hotels, gardens and casinos were built. The place was renamed Monte Carlo.
Commercial sea bathing spread to the United States and parts of the British Empire by the end of the 19th century. The first public beach in the United States was Revere Beach, which opened in 1896. During that same time, Henry Flagler developed the Florida East Coast Railway, which linked the coastal sea resorts developing at St. Augustine, FL and Miami Beach, FL, to winter travelers from the northern United States and Canada on the East Coast Railway. By the early 20th century surfing was developed in Hawaii and Australia; it spread to southern California by the early 1960s. By the 1970s cheap and affordable air travel led to the growth of a truly global tourism market which benefited areas such as the Mediterranean, Australia, South Africa, and the coastal Sun Belt regions of the United States.
Today
Beaches can be popular on warm sunny days. In the Victorian era, many popular beach resorts were equipped with bathing machines because even the all-covering beachwear of the period was considered immodest. This social standard still prevails in many Muslim countries. At the other end of the spectrum are topfree beaches and nude beaches where clothing is optional or not allowed. In most countries social norms are significantly different on a beach in hot weather, compared to adjacent areas where similar behavior might not be tolerated and might even be prosecuted.
In more than thirty countries in Europe, South Africa, New Zealand, Canada, Costa Rica, South America and the Caribbean, the best recreational beaches are awarded Blue Flag status, based on such criteria as water quality and safety provision. Subsequent loss of this status can have a severe effect on tourism revenues.
Beaches are often dumping grounds for waste and litter, necessitating the use of beach cleaners and other cleanup projects. More significantly, many beaches are a discharge zone for untreated sewage in most underdeveloped countries; even in developed countries beach closure is an occasional circumstance due to sanitary sewer overflow. In these cases of marine discharge, waterborne disease from fecal pathogens and contamination of certain marine species are a frequent outcome.
Artificial beaches
Some beaches are artificial; they are either permanent or temporary (For examples, see Copenhagen, Hong Kong, Manila, Monaco, Nottingham, Paris, Rotterdam, Singapore, Tianjin, and Toronto).
The soothing qualities of a beach and the pleasant environment offered to the beachgoer are replicated in artificial beaches, such as "beach style" pools with zero-depth entry and wave pools that recreate the natural waves pounding upon a beach. In a zero-depth entry pool, the bottom surface slopes gradually from above water down to depth. Another approach involves so-called urban beaches, a form of public park becoming common in large cities. Urban beaches attempt to mimic natural beaches with fountains that imitate surf and mask city noises, and in some cases can be used as a play park.
Beach nourishment involves pumping sand onto beaches to improve their health. Beach nourishment is common for major beach cities around the world; however the beaches that have been nourished can still appear quite natural and often many visitors are unaware of the works undertaken to support the health of the beach. Such beaches are often not recognized by consumers as artificial. A famous example of beach nourishment came with the replenishment of Waikīkī Beach in Honolulu, Hawaii, where sand from Manhattan Beach, California was transported via ship and barge throughout most of the 20th century in order to combat Waikiki's erosion problems. The Surfrider Foundation has debated the merits of artificial reefs with members torn between their desire to support natural coastal environments and opportunities to enhance the quality of surfing waves. Similar debates surround beach nourishment and snow cannon in sensitive environments.
Restrictions on access
Public access to beaches is restricted in some parts of the world. For example, most beaches on the Jersey Shore are restricted to people who can purchase beach tags. Many beaches in Indonesia, both private and public, require admission fees.
Some beaches also restrict dogs for some periods of the year.
Private beaches
Private beaches may belong to owners of abutting land, or neighborhood associations. Signs are usually posted the entrance. A permit or special use occasion event may be granted upon executing the proper channels to legally obtain one.
In some places, such as Florida, it is not always clear which parts of a beach are public or private.
Public beaches
The first public beach in the United States opened on 12 July 1896, in the town of Revere, Massachusetts, with over 45,000 people attending on the opening day. The beach was run bay the Metropolitan Parks Commission and the new beach had a bandstand, public bathhouses, shade pavilions, and lined by a broad boulevard that ran along the beach.
Public access to beaches is protected by law in the U.S. state of Oregon, thanks to a 1967 state law, the Oregon Beach Bill, which guaranteed public access from the Columbia River to the California state line, "so that the public may have the free and uninterrupted use". Public access to beaches in Hawaii (other than those owned by the U.S. federal government) is also protected by state law.
Access design
Beach access is an important consideration where substantial numbers of pedestrians or vehicles require access to the beach. Allowing random access across delicate foredunes is seldom considered good practice as it is likely to lead to destruction of flora and consequent erosion of the fore dunes.
A well-designed beach access should:
provide a durable surface able to withstand the traffic flow;
aesthetically complement the surrounding structures and natural landforms;
be located in an area that is convenient for users and consistent with safe traffic flows;
be scaled to match the traffic flow (i.e. wide and strong enough to safely carry the size and quantity of pedestrians and vehicles intended to use it);
be maintained appropriately; and
be signed and lit to discourage beach users from creating their own alternative crossings that may be more destructive to the beachhead.
Concrete ramp or steps
A concrete ramp should follow the natural profile of the beach to prevent it from changing the normal flow of waves, longshore currents, water and wind. A ramp that is below the beach profile will tend to become buried and cease to provide a good surface for vehicular traffic. A ramp or stair that protrudes above the beach profile will tend to disrupt longshore currents creating deposits in front of the ramp, and scouring behind. Concrete ramps are the most expensive vehicular beach accesses to construct requiring use of a quick-drying concrete or a cofferdam to protect them from tidal water during the concrete curing process. Concrete is favored where traffic flows are heavy and access is required by vehicles that are not adapted to soft sand (e.g. road registered passenger vehicles and boat trailers). Concrete stairs are commonly favored on beaches adjacent to population centers where beach users may arrive on the beach in street shoes, or where the foreshore roadway is substantially higher than the beach head and a ramp would be too steep for safe use by pedestrians. A composite stair ramp may incorporate a central or side stair with one or more ramps allowing pedestrians to lead buggies or small boat dollies onto the beach without the aid of a powered vehicle or winch. Concrete ramps and steps should be maintained to prevent a buildup of moss or algae that may make their wet surfaces slippery and dangerous to pedestrians and vehicles.
Corduroy (beach ladder)
A corduroy road or beach ladder (or board and chain) is an array of planks (usually hardwood or treated timber) laid close together and perpendicular to the direction of traffic flow, and secured at each end by a chain or cable to form a pathway or ramp over the sand dune. Corduroys are cheap and easy to construct and quick to deploy or relocate. They are commonly used for pedestrian access paths and light duty vehicular access ways. They naturally conform to the shape of the underlying beach or dune profile, and adjust well to moderate erosion, especially longshore drift. However, they can cease to be an effective access surface if they become buried or undermined by erosion by surface runoff coming from the beach head. If the corduroy is not wide enough for vehicles using it, the sediment on either side may be displaced creating a spoon drain that accelerates surface runoff and can quickly lead to serious erosion. Significant erosion of the sediment beside and under the corduroy can render it completely ineffective and make it dangerous to pedestrian users who may fall between the planks.
Fabric ramp
Fabric ramps are commonly employed by the military for temporary purposes where the underlying sediment is stable and hard enough to support the weight of the traffic. A sheet of porous fabric is laid over the sand to stabilize the surface and prevent vehicles from bogging. Fabric Ramps usually cease to be useful after one tidal cycle as they are easily washed away, or buried in sediment.
Foliage ramp
A foliage ramp is formed by planting resilient species of hardy plants such as grasses over a well-formed sediment ramp. The plants may be supported while they become established by placement of layers of mesh, netting, or coarse organic material such as vines or branches. This type of ramp is ideally suited for intermittent use by vehicles with a low wheel loading such as dune buggies or agricultural vehicles with large tyres. A foliage ramp should require minimal maintenance if initially formed to follow the beach profile, and not overused.
Gravel ramp
A gravel ramp is formed by excavating the underlying loose sediment and filling the excavation with layers of gravel of graduated sizes as defined by John Loudon McAdam. The gravel is compacted to form a solid surface according to the needs of the traffic. Gravel ramps are less expensive to construct than concrete ramps and are able to carry heavy road traffic provided the excavation is deep enough to reach solid subsoil. Gravel ramps are subject to erosion by water. If the edges are retained with boards or walls and the profile matches the surrounding beach profile, a gravel ramp may become more stable as finer sediments are deposited by percolating water.
Longest beaches
Amongst the world's longest beaches are:
Eighty Mile Beach in north-west Australia;
Praia do Cassino in Brazil;
Padre Island beach (about ) in Gulf of Mexico, Texas.
Ninety Mile Beach, Victoria in Victoria, Australia;
Cox's Bazar, Bangladesh (unbroken);
Naikoon Provincial Park in the north-east of Haida Gwaii, Canada;
Playa Novillera beach (about ) in Mexico.
90 Mile Beach in New Zealand;
Fraser Island beach (about ) in Queensland, Australia;
Troia-Sines Beach in Portugal;
the Jersey Shore, 204 km/127 miles; and
Long Beach, Washington (which is about ).
Wildlife
A beach is an unstable environment that exposes plants and animals to changeable and potentially harsh conditions. Some animals burrow into the sand and feed on material deposited by the waves. Crabs, insects and shorebirds feed on these beach dwellers. The endangered piping plover and some tern species rely on beaches for nesting. Sea turtles also bury their eggs in ocean beaches. Seagrasses and other beach plants grow on undisturbed areas of the beach and dunes.
Ocean beaches are habitats with organisms adapted to salt spray, tidal overwash, and shifting sands. Some of these organisms are found only on beaches. Examples of these beach organisms in the southeast US include plants like sea oats, sea rocket, beach elder, beach morning glory (Ipomoea pes-caprae), and beach peanut, and animals such as mole crabs (Hippoidea), coquina clams (Donax), ghost crabs, and white beach tiger beetles.
See also
Beach advisory
Beach ball
Beach cleaner
Beach evolution
Beach polo
Coast
List of beaches
Sand art and play
Shore
Smart beach
Strand plain
Urban beach
References
Works cited
Further reading
Bascom, W. 1980. Waves and Beaches. Anchor Press/Doubleday, Garden City, New York. 366 p.
External links
Coping with beach erosion – UNESCO
Coastal and oceanic landforms
Oceanographical terminology
Erosion landforms
Tourist attractions
|
1263364
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dami%C3%A1n%20%C3%81lvarez%20%28footballer%2C%20born%201979%29
|
Damián Álvarez (footballer, born 1979)
|
Damián Álvarez (footballer, born 1979)
Damián Ariel Álvarez (born 21 May 1979), also known as "La Chilindrina", is a former professional footballer who played as a winger. Born in Argentina, he played for the Mexico national team.
Club career
Álvarez made his professional debut in Argentina for River Plate in 1998. In 2002, he moved to Serie B to play for Reggina. However, he returned to the Americas a year later, joining Morelia of the Liga MX. Álvarez played a significant role for the team that season, playing in 16 games, 13 starts, and scoring three goals and helped them reach the league final but lost to Monterrey. He remained a consistent starter for the team and started a total of 60 games for the team, scoring nine goals.
He moved to Pachuca, earning six championships with the team: one Copa Sudamericana, three CONCACAF Champions' Cup, one SuperLiga, and the Mexican Clausura 2007. Álvarez has been a significant member in every championship.
Tigres UANL
In the 2010 draft of the Liga MX, Álvarez was bought by Tigres UANL in a high-profile transfer. A starter under Ricardo Ferretti, he became a key in the team's offensive for the Apertura 2011 Championship. He scored the goal of the 1–0 victory in the first leg of the finals against Santos Laguna. Tigres won the Liga MX Championship for the third time after 29 years. Álvarez, along with Danilinho, Héctor Mancilla and Lucas Lobos in the attack, became the so-called "Cuatro Fantásticos" ("Fantastic Four") of the Liga MX.
On December 14, 2014, he received a red card along with teammates Hernán Burbano and Nahuel Guzmán in the Apertura 2014 final against Club América. Álvarez and his team lost 3–0 in the final at the Estadio Azteca.
Álvarez was a regular starter in the 2015 Copa Libertadores. In the group stage, Tigres played against his former team River Plate and scored the second goal of the 2–2 draw in the home game. Tigres would eventually reached to the finals and lose to River Plate.
Álvarez played an important role in the playoffs of the Apertura 2015 Championship. Damián, who in the regular season played a substitute role, scored one goal in quarterfinals against Chiapas and one more in semifinals against Toluca. Tigres became champions defeating Pumas UNAM.
He came in as substitute of Javier Aquino in the second half of the Apertura 2016 finals against Club América. Álvarez started the play that dramatically tied the game in overtime, by crossing to Jürgen Damm, who then re-crossed to Jesús Dueñas, that finally scored a header at the 119'. Tigres beat América in penalty shoot-out.
With very few minutes in the Apertura 2017 season, a 38-year old Álvarez officially retired from his playing career after Tigres beat archrival CF Monterrey in the first and only League final between the two. After his retirement, Álvarez became an instant idol among fans, and is considered, along with names such as Tomás Boy, Gerónimo Barbadillo, Claudio Núñez, Walter Gaitán and Lucas Lobos, as one of the most emblematic players of Tigres.
International career
In 2012, Álvarez became a naturalized Mexican citizen, having settled in Mexico in 2003. He was called up to Mexico national team on 23 February for a friendly against Colombia; Mexico lost 2–0.
Honours
River Plate
Argentine Primera División: 1999 Apertura, 2000 Clausura
Pachuca
Liga MX: Clausura 2007
CONCACAF Champions League: 2007, 2008, 2009–10
SuperLiga: 2007
Copa Sudamericana: 2006
Tigres UANL
Liga MX: Apertura 2011, Apertura 2015, Apertura 2016, Apertura 2017
Copa MX: Clausura 2014
Campeón de Campeones: 2016, 2017
External links
Football Database profile
References
1979 births
Living people
Footballers from Buenos Aires Province
Mexican men's footballers
Mexico men's international footballers
Argentine men's footballers
Argentine emigrants to Mexico
Naturalized citizens of Mexico
Men's association football wingers
Club Atlético River Plate footballers
LFA Reggio Calabria players
Atlético Morelia players
C.F. Pachuca players
Copa Sudamericana-winning players
Tigres UANL footballers
Expatriate men's footballers in Italy
Serie A players
Argentine Primera División players
Liga MX players
Argentine expatriate men's footballers
Argentine expatriate sportspeople in Italy
|
18773465
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Krzepocin%20Pierwszy
|
Krzepocin Pierwszy
|
Krzepocin Pierwszy is a village in the administrative district of Gmina Łęczyca, within Łęczyca County, Łódź Voivodeship, in central Poland. It lies approximately south-west of Łęczyca and north-west of the regional capital Łódź.
References
Villages in Łęczyca County
|
2086795
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8%20%D0%B7%20%D1%85%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D1%8E%202015%E2%80%942016
|
Чемпіонат України з хокею 2015—2016
|
Чемпіонат України з хокею 2015—2016
Чемпіонат України з хокею із шайбою 2015—2016 років, 24-а за ліком вітчизняна першість, була зіграна в період з 25 вересня 2015 по 31 березня 2016 року. Вчетверте чемпіоном України став клуб «Донбас».
Регламент
Чемпіонат складається з двох етапів: на першому етапі 25 вересня 2015 — 9 березня 2016 клуби виявляють чотири найкращі клуби, які на другому етапі (з 12 березня по 2 квітня 2016) в плей-оф виявлять чемпіона України.
Перший етап
Результати
Турнірна таблиця
Другий етап
Півфінали
«Дженералз» — ХК «Кременчук» — 3:2 — 1:4 (1:0, 0:2, 0:2); 1:0 (1:0, 0:0, 0:0); 3:0 (0:0, 1:0, 2:0); 2:3 Б (0:1, 1:1, 1:0, 0:0, 0:1); 1:0 (0:0, 1:0, 0:0)
«Донбас» — ХК «Витязь» (Харків) — 3:0 — 5:2 (2:1, 1:1, 2:0); 6:1 (3:0, 3:1, 0:0); 3:1 (2:0, 0:0, 1:1)
Фінал
Джерела
Офіційний сайт ФХУ
Чемпіонат України з хокею
Україна
Україна
2015 в українському спорті
2016 в українському спорті
|
134159
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Manor%2C%20Pennsylvania
|
Manor, Pennsylvania
|
Manor, Pennsylvania
Manor is a borough that is located in Westmoreland County, Pennsylvania, United States. The population was 3,585 at the time of the 2020 census.
History
Manor metamorphosed from the original railroad stop, Manor Station, into the borough it is today.
Geography
Manor is located at (40.335854, -79.668229).
According to the United States Census Bureau, the borough has a total area of , all land.
Surrounding neighborhoods
Manor has three borders, including the townships of Penn from the northwest to the east, Hempfield to the southeast and North Huntingdon from the south to the west.
Demographics
As of the census of 2000, there were 2,796 people, 1,001 households, and 784 families living in the borough.
The population density was . There were 1,044 housing units at an average density of .
The racial makeup of the borough was 99.39% White, 0.11% African American, 0.07% Native American, 0.21% Asian, 0.07% from other races, and 0.14% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.86% of the population.
There were 1,001 households, out of which 42.1% had children under the age of eighteen living with them; 67.5% were married couples living together, 8.1% had a female householder with no husband present, and 21.6% were non-families. 20.1% of all households were made up of individuals, and 8.9% had someone living alone who was sixty-five years of age or older.
The average household size was 2.73 and the average family size was 3.15.
Within the borough, the population was spread out, with 28.7% of residents who were under the age of eighteen, 5.9% who were aged eighteen to twenty-four, 32.2% who were aged twenty-five to forty-four, 20.1% who were aged forty-five to sixty-four, and 13.2% who were sixty-five years of age or older. The median age was thirty-seven years.
For every one hundred females, there were 96.1 males. For every one hundred females who were aged eighteen or older, there were 90.1 males.
The median income for a household in the borough was $41,266, and the median income for a family was $47,440. Males had a median income of $38,281 compared with that of $26,250 for females.
The per capita income for the borough was $18,118.
Approximately 4.5% of families and 5.4% of the population were living below the poverty line, including 4.7% of those who were under the age of eighteen and 8.1% of those who were aged sixty-five or older.
References
Boroughs in Westmoreland County, Pennsylvania
Populated places established in 1873
Pittsburgh metropolitan area
1873 establishments in Pennsylvania
|
3687928
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%28%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Новонікольське (Волгоградська область)
|
Новонікольське (Волгоградська область)
Новонікольське — село у Биковському районі Волгоградської області Російської Федерації.
Населення становить 1750 осіб. Входить до складу муніципального утворення Новонікольське сільське поселення.
Історія
Село розташоване у межах українського історичного та культурного регіону Жовтий Клин.
Згідно із законом від 21 лютого 2005 року № 1010-ОД органом місцевого самоврядування є Новонікольське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Биковського району
Села Волгоградської області
|
11700157
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zaporizhzhia%20thermal%20power%20station
|
Zaporizhzhia thermal power station
|
Zaporizhzhia thermal power station is a large thermal power plant (DRES) in the purpose-built city of Enerhodar in Ukraine. It is the most powerful thermal power station in Ukraine, with an installed capacity of 2,850 MWe. Its primary fuel is coal. It can also fire natural gas and fuel oil, and has tank storage for these reserve fuels adjacent to the coal bunkers.
Operation
The plant was built by the Soviet Union between 1971 and 1977.
The plant has two tall flue-gas stacks, which are among the tallest free-standing structures in Ukraine. The plant is not equipped with any flue gas desulphurization systems, and uses electrostatic precipitators to remove fly ash prior to the flue gas being exhausted via one of the two chimneys. Like many other coal-fired generating stations, the Zaporizhzhia site encompasses an ash pond. Coal ash from the boilers is delivered by pipe to the 135 hectare (333 acre) pond where it is disposed of.
The plant supplies power to the southern regions of Ukraine. Some of the power is transmitted from its substation through the Enerhodar Dnipro Powerline Crossing to the north side of the Kakhovka Reservoir.
On 4 March 2022, the thermal plant and the adjacent Zaporizhzhia Nuclear Power Plant were captured by Russian forces during the Russian invasion of Ukraine. On 5 May 2022, the thermal power plant stopped operating after it ran out of coal, as it was unable to get further deliveries due to the invasion.
Unit specifications
As of January 1, 2021, the installed capacity is 2,850 MW:
2 units (numbers 2 and 4) of 300 MW each with CCI-312 boilers and K-300-240-2 turbines
2 units (numbers 1 and 3) of 325 MW each with CCI-312 boilers and K-325-23.5 turbines
2 units (numbers 5 and 7) of 800 MW each with TGMP-204/A boilers and K-800-240-3 turbines, but not in operation
A third 800 MW unit (number 6) has been decommissioned.
A small 1 MW grid battery was added in 2021 to test grid services.
2021 accident
On February 3, 2021, the entire city of Enerhodar, as well as several neighboring towns lost power. This was caused by an accident at the Zaporizhzhia thermal power station, where, according to the officials, power output of the plants units dropped to zero.
According to Centrenergo, the plant's operator:
In order to balance the system, power unit No. 10 of the Krivorozhskaya TPP was taken out of repair ahead of schedule. At the command of NEC Ukrenergo, power units No. 9 and 12 of Burshtynskaya TPP and No. 7 of Dobrotvorskaya TPP were synchronized to the grid and began supplying power.
See also
List of power stations in Ukraine
References
External links
Zaporizka Power Plant Chimney #1 at SkyscraperPage.com
Natural gas-fired power stations in Ukraine
Coal-fired power stations in Ukraine
Oil-fired power stations in Ukraine
Chimneys in Ukraine
Power stations built in the Soviet Union
Enerhodar
|
892359
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%BB%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D1%81%29
|
Булон (Кальвадос)
|
Булон (Кальвадос)
Булон — муніципалітет у Франції, у регіоні Нормандія, департамент Кальвадос. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 210 км на захід від Парижа, 16 км на південь від Кана.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Нижня Нормандія. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Нормандія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 226 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 568,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Булон на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Кальвадос
Примітки
Муніципалітети департаменту Кальвадос
|
5126438
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%B9%D0%B1%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE%20%D0%B2%20%D0%9D%D1%96%D0%BC%D0%B5%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D1%96
|
Тайбейське представництво в Німеччині
|
Тайбейське представництво в Німеччині
Тайбейське представництво у Федеративній Республіці Німеччина представляє інтереси Тайваню в Німеччині за відсутності офіційних дипломатичних відносин, функціонуючи як де-факто посольство.
Базується в Берліні, а також має офіси y Франкфурті, Гамбурзі та Мюнхені. Його аналогом на Тайвані є Німецький інститут Тайбей.
Історія
Китайська Республіка була державою-переможницею Другої світової війни, тому направила військову місію до окупованого Берліна. Однак після війни вона не відновила дипломатичних відносин ні зі Східною, ні з Західною Німеччиною. Його перший офіційний офіс було засновано y 1956 році в Бад-Годесберзі в Бонні y тодішній Західній Німеччині як Freichina- Presse und Informationsdienst («Служба преси та інформації вільного Китаю»), пізніше y 1972 році став Büro der Fernost-Informationen («Бюро інформації Далекого Сходу»).
У 1992 році воно стало Taipei Wirtschafts- und Kulturbüro або «Економічне та культурне бюро Тайбея». У 1997 році він отримав свою нинішню назву. У жовтні 1999 року Тайбейське представництво переїхало до Берліна, a також були відкриті офіси у Франкфурті, Гамбурзі та Мюнхені. У Дюссельдорфі також є Тайванський торговий центр.
Представництва та консульські округи
Представники
Агнес Хва-Юе Чен
Ши Джи Вей (обіймає посаду з 2016 р.)
Список літератури
Посилання
Taipeh Vertretung in der Bundesrepublik Deutschland
Організації, засновані 1972
|
932460
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Myers%27s%20theorem
|
Myers's theorem
|
Myers's theorem, also known as the Bonnet–Myers theorem, is a celebrated, fundamental theorem in the mathematical field of Riemannian geometry. It was discovered by Sumner Byron Myers in 1941. It asserts the following:
In the special case of surfaces, this result was proved by Ossian Bonnet in 1855. For a surface, the Gauss, sectional, and Ricci curvatures are all the same, but Bonnet's proof easily generalizes to higher dimensions if one assumes a positive lower bound on the sectional curvature. Myers' key contribution was therefore to show that a Ricci lower bound is all that is needed to reach the same conclusion.
Corollaries
The conclusion of the theorem says, in particular, that the diameter of is finite. The Hopf-Rinow theorem therefore implies that must be compact, as a closed (and hence compact) ball of radius in any tangent space is carried onto all of by the exponential map.
As a very particular case, this shows that any complete and noncompact smooth Riemannian manifold which is Einstein must have nonpositive Einstein constant.
Since is connected, there exists the smooth universal covering map One may consider the pull-back metric on Since is a local isometry, Myers' theorem applies to the Riemannian manifold and hence is compact and the covering map is finite. This implies that the fundamental group of is finite.
Cheng's diameter rigidity theorem
The conclusion of Myers' theorem says that for any one has . In 1975, Shiu-Yuen Cheng proved:
See also
References
Ambrose, W. A theorem of Myers. Duke Math. J. 24 (1957), 345–348.
Differential geometry
Geometric inequalities
Theorems in Riemannian geometry
|
186607
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%BA%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Починок (значення)
|
Починок (значення)
Починок — населений пункт сільського типу в Росії
Починок — пряжа, намотана на веретено, або кількість цієї пряжі, знятої з веретена.
Починок — діалектне слово, що означає «початок».
Починок — місто, Починківський район, Смоленська область
Починок — присілок, Бабушкінський район, Вологодська область
Починок — присілок, Верхошижемський район, Кіровська область
Починок — присілок, Перцевське сільське поселення, Грязовецький район, Вологодська область
Починок — присілок, Ростиловське сільське поселення, Грязовецький район, Вологодська область
Починок — присілок, Юровське сільське поселення, Грязовецький район, Вологодська область
Починок — присілок, Міжріченський район, Вологодська область
Починок — присілок, Новоуральський міський округ, Свердловська область
Починок — присілок, Юринський район, Марій Ел
Починок Віктор Якович — український хімік, доктор хімічних наук, професор
Починок Ігор Мирославович — тренер з біатлону
Починок Ігор Петрович — український видавець, журналіст, засновник та редактор газети «Експрес»
Починок Макар Іванович — український радянський партійний діяч, депутат ВР УРСР ІХ і Х скликань
Починок Олександр Ігорович — спортсмен (біатлон), бронзовий призер ЧЄ, «кіборг» у Донецьку під час АТО
Починок Олександр Петрович — російський політик, економіст
Починок Юлія Мирославівна — українська поетеса, літературознавець
Примітки
Див. також
Сільхозпочинок
Українські прізвища
|
65959301
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vr%C5%A1evo
|
Vrševo
|
Vrševo is a small village in the municipality of Petnjica, Montenegro.
Demographics
According to the 2011 census, its population was 226.
References
Populated places in Petnjica Municipality
|
377301
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D1%81%D1%96%D0%BC%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D1%86%D1%8F%D1%82%D0%B8%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B9
|
Конституція сімнадцяти статей
|
Конституція сімнадцяти статей (憲法十七条, けんぽうじゅうしちじょう, кемпо дзюсіті-дзьо) — найстаріший законодавчий акт Японії, укладений принцом Шьотоку в 604 році. Містить 17 статей, створених на буддистській і конфуціанській ідеологічній основі. Статті вимагають від аристократів і чиновників дотримуватися монархічного порядку і гармонії в державних справах.
Короткі відомості
Точна дата утвердження Конституції невідома. Загальноприйнятою вважається 604 рік. Вона згадується в «Анналах Японії». Проте також існують теорії, що документ було складено у 605 або 602 роках.
Конституція містить моральні настанови, адресовані до японських державних мужів: «чиніть шляхетно, використовуючи гармонію», «вшановуйте Три буддистські скарби», «обов'язково старайтесь в роботі, отримавши імператорський рескрип» тощо. Окрім положень буддизму і конфуціанства, документ ґрунтується на тезі побудови централізованої держави на чолі з Імператором. Ця теза була політичним ідеалом майбутніх державних діячів епохи Реформ Тайка.
Існувала також теорія Цуди Сокіті, що Конституція є середньовічною підробкою. Доказом цієї теорії служила 12 стаття, де згадуються провінційні губернатори кокусі — інститут, що був впроваджений у 8 столітті. Проте більшість японських науковців, таких як Іноуе Міцусада, Наокі Родзіро, Кісі Тосіо та інші, на основі власних досліджень системи рангів 8—9 століть, а також тогочасної системи Імператорського Дому, довели автентичність Конституції.
Джерела та література
Конституція сімнадцяти статей
Конституция Сётоку // Законодательные акты средневековой Японии / пер. Попова К. А. — М.:Наука, 1984.
Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — Київ: Аквілон-Прес, 1997.
Посилання
Конституція сімнадцяти статей-дзьо // Історичний вебсловник
Конституції Японії
Період Асука
604 в Японії
604 у політиці
|
3042653
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B0%20%D0%91%D0%B5%D0%BD-%D0%84%D0%B3%D1%83%D0%B4%D0%B0
|
Девора Бен-Єгуда
|
Девора Бен-Єгуда (Йонас; , Дріса, Вітебська губернія, Російська імперія — , Єрусалим, Османська імперія) — перша дружина Еліезера Бен-Єгуди, «батька сучасної мови іврит», і її іноді називають «першою матір'ю, що говорила сучасним івритом».
Біографія
Девора народилася 1855 року у сім'ї Шломо Нафталі Герца Йонаса (1840 —1896) і Рівки Леї Левейт Бурвіс, в литовському місті Дриса (тепер — Верхньодвінськ) Вітебської губернії Російської імперії (сучасна Білорусь). Її батько був багатим торговцем, із хасидів рабина Шмуеля Любавичівського, але пізніше він став ортодоксальним євреєм, поетом і одним із перших ційоністів. Девора отримала загальну освіту і вивчила іноземні мови — російську, французьку та німецьку.
У Девори було три брати і три сестри: Давид (старший), Хемда, Соня, Пеніна (схоже народилася 1885 року) й Онія (Йосеф ; народився близько 1888 року). Даних про третього брата не збереглося.
Її батько, Шломо Йонас, взяв до себе Еліезера Бен-Єгуду, до якого він ставився як до сина, і хотів, щоб Еліезер одружився із Деворою. Дівчина була на три роки старшою за хлопця, вона навчала його російської мови та інших предметів. Вони стали близькими й заручилися.
1877 року Бен-Єгуда поїхав до Парижа вчитися медицини, хоча його справжньою метою була підготовка до політичного життя. Через чотири роки він покинув Париж і поїхав до Відня, плануючи іммігрувати до Палестини. Він написав Йонасу про стан свого здоров'я та фінансів, і попросив прощення, що не може одружитися з Деворою, незважаючи на обіцянку. Девора вирішила не здаватися. Вона залишила родину і поїхала потягом із Москви до Відня, і без попередження з'явилася в кімнаті, де зупинився Еліезер. Щоб добратися до Землі Ізраїльської, вони спустилися річкою Дунай повз Румунію, через Стамбул, Каїр, Александрію, а звідти добралися до Яффи.
Доктор Йосеф Ланг у книзі «Говори на івриті» пише, що у Стамбулі на них чекав лист від Чашнікова, який просив зачекати його з Парижу. Вони продовжили подорож утрьох. Еліезер пізніше опублікував історію «Той, хто повернувся на Батьківщину» у журналі «Хавацелет», підписавшись як א, і там він згадував, що його друг (Чашніков) відмовляв його дружину (Девору) зв'язувати свою долю з ним, але Девора не послухалася.
1881 року, прибувши до Каїра, вони попросили рабина Рафаеля Агарона бен Шімона їх одружити.
Перша матір, що говорила сучасним івритом
Бен-Єгуда казав, що:
Матері періоду Першої алії не говорили івритом, і не вчили говорити ним своїх дітей. Сім'я Бен-Єгуди була винятком. Еліезер Бен-Єгуда заборонив дружині говорити з їхніми дітьми будь-якою іншою мовою, тільки івритом, тому Девора стала першою матір'ю сучасності, яка розмовляла зі своїми дітьми лише івритом. Ця вимога спричинила соціальну ізоляцію їхніх дітей, і була важкою для Девори. 1886 року, у листі до неї з Білостока, він наказував їй дбати про виховання дітей: Бен-Ційона (пізніше змінив ім'я на Ітамар Бен-Єгуда) й Авіхаїля:
Фінансове становище сім'ї було складним, і Девора була змушена працювати. Вона була вчителькою івриту та історії народу Ізраїлю у школі для дівчат Евеліни де Ротшильд. Для навчання історії вона написала першу частину роботи «Скорочена історія народу Ізраїлю на своїй землі», яка згодом була опублікована в трьох частинах в адаптації Бен-Єгуди. Вона також спробувала себе у журналістиці, але єдиною статтею, яку вона написала, була: «Як поліпшити жіноцтво Єрусалиму».
Смерть
26 вересня 1891 року Девора померла від туберкульозу. Поховання Девори супроводжувалося суперечками між Еліезером і похоронним бюро ашкеназької громади в Єрусалимі — вони погрожували поховати її за межами цвинтаря. У відчаї Еліезер звернувся до похоронного бюро сефардської громади. Зрештою, Девору поховали на єврейському кладовищі на Оливковій горі у фарисейській частині, далеко від місця, де згодом були поховані Еліезер Бен-Єгуда, Ітамар та Хемда. Ітамар написав про її похорон так: «Жоден друг не супроводжував нас, жоден родич не з'явився».
Еліезер оспівав свою дружину по завершенні тижня жалоби на сторінках першого випуску видання «Світло» 1891/92 року:
Бен-Єгуда залишився вдівцем з п'ятьма сиротами, його матеріальне становище було важким і він був заклопотаний своїми справами, тож встановленням надгробної плити зайнялися жінки поселення Рішон-ле-Ціон. Вони розпочали кампанію зі збору коштів, але вона не була дуже вдала, тож плиту встановили аж через два роки після смерті Девори. На надгробку надруковані слова Еліезера:
Через рік по її смерті Еліезер Бен-Єгуда одружився з Хемдою, молодшою сестрою Девори.
У Львові заснували сіоністське жіноче товариство «Девора», щоб долучити єврейських жінок до національного руху.
Примітки
а. Також може бути Бребіс, Барбіш… На письмі в івриті зазвичай не позначаються голосні
b. Бен-Єгуда та його сім'я прагнули зробити іврит мовою повсякдення, що було неприпустимим для релігійних євреїв, які вважали, що іврит — це мова для спілкування з Богом
c. Еліезер перефразовує рядки із книги пророка Єремії: «Іди, і проголоси до вух дочки Єрусалиму, говорячи: Так говорить Господь: Я згадав тобі ласку юнацтва твого, ту любов, коли ти наречена була та за Мною ходила в пустині, в землі незасіяній»
Виноски
Посилання
דוד תדהר (עורך), «דבורה בן-יהודה», אנציקלופדיה לחלוצי הישוב ובוניו, כרך א (1947), עמ' 246
שרה ברנע: דרכה האחרונה של האם העברייה הראשונה , באתר הר הזיתים — מרכז מידע
תמונת המצבה על קברה של דבורה בן יהודה , באתר הר הזיתים — מרכז מידע
כרטיס נפטר: דבורה בן יהודה , באתר הר הזיתים — מרכז מידע
Педагоги XIX століття
Білоруські євреї
Білоруські євреї Ізраїлю
|
243074
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Malic%20acid
|
Malic acid
|
Malic acid is an organic compound with the molecular formula . It is a dicarboxylic acid that is made by all living organisms, contributes to the sour taste of fruits, and is used as a food additive. Malic acid has two stereoisomeric forms (L- and D-enantiomers), though only the L-isomer exists naturally. The salts and esters of malic acid are known as malates. The malate anion is a metabolic intermediate in the citric acid cycle.
Etymology
The word 'malic' is derived from Latin , meaning 'apple'. The related Latin word , meaning 'apple tree', is used as the name of the genus Malus, which includes all apples and crabapples; and is the origin of other taxonomic classifications such as Maloideae, Malinae, and Maleae.
Biochemistry
L-Malic acid is the naturally occurring form, whereas a mixture of L- and D-malic acid is produced synthetically.
Malate plays an important role in biochemistry. In the C4 carbon fixation process, malate is a source of CO2 in the Calvin cycle. In the citric acid cycle, (S)-malate is an intermediate, formed by the addition of an -OH group on the si face of fumarate. It can also be formed from pyruvate via anaplerotic reactions.
Malate is also synthesized by the carboxylation of phosphoenolpyruvate in the guard cells of plant leaves. Malate, as a double anion, often accompanies potassium cations during the uptake of solutes into the guard cells in order to maintain electrical balance in the cell. The accumulation of these solutes within the guard cell decreases the solute potential, allowing water to enter the cell and promote aperture of the stomata.
In food
Malic acid was first isolated from apple juice by Carl Wilhelm Scheele in 1785. Antoine Lavoisier in 1787 proposed the name acide malique, which is derived from the Latin word for apple, mālum—as is its genus name Malus.
In German it is named Äpfelsäure (or Apfelsäure) after plural or singular of a sour thing from the apple fruit, but the salt(s) are called Malat(e).
Malic acid is the main acid in many fruits, including apricots, blackberries, blueberries, cherries, grapes, mirabelles, peaches, pears, plums, and quince, and is present in lower concentrations in other fruits, such as citrus. It contributes to the sourness of unripe apples. Sour apples contain high proportions of the acid. It is present in grapes and in most wines with concentrations sometimes as high as 5 g/L. It confers a tart taste to wine; the amount decreases with increasing fruit ripeness. The taste of malic acid is very clear and pure in rhubarb, a plant for which it is the primary flavor. It is also the compound responsible for the tart flavor of sumac spice. It is also a component of some artificial vinegar flavors, such as "salt and vinegar" flavored potato chips.
The process of malolactic fermentation converts malic acid to much milder lactic acid. Malic acid occurs naturally in all fruits and many vegetables, and is generated in fruit metabolism.
Malic acid, when added to food products, is denoted by E number E296. It is sometimes used with or in place of the less sour citric acid in sour sweets. These sweets are sometimes labeled with a warning stating that excessive consumption can cause irritation of the mouth. It is approved for use as a food additive in the EU, US and Australia and New Zealand (where it is listed by its INS number 296).
Malic acid contains 10 kJ (2.39 kilocalories) of energy per gram.
Production and main reactions
Racemic malic acid is produced industrially by the double hydration of maleic anhydride. In 2000, American production capacity was 5,000 tons per year. The enantiomers may be separated by chiral resolution of the racemic mixture. S-Malic acid is obtained by fermentation of fumaric acid.
Self-condensation of malic acid in the presence of fuming sulfuric acid gives the pyrone coumalic acid:
Carbon monoxide and water are liberated during this reaction.
Malic acid was important in the discovery of the Walden inversion and the Walden cycle, in which (−)-malic acid first is converted into (+)-chlorosuccinic acid by action of phosphorus pentachloride. Wet silver oxide then converts the chlorine compound to (+)-malic acid, which then reacts with PCl5 to the (−)-chlorosuccinic acid. The cycle is completed when silver oxide takes this compound back to (−)-malic acid.
-malic acid is used to resolve α-phenylethylamine, a versatile resolving agent in its own right.
Plant defense
Soil supplementation with molasses increases microbial synthesis of malic acid. This is thought to occur naturally as part of soil microbe suppression of disease, so soil amendment with molasses can be used as a crop treatment in horticulture.
Interactive pathway map
See also
Acids in wine
Citrate–malate shuttle
Crassulacean acid metabolism
Malate–aspartate shuttle
Maleic acid, resulting from malic acid dehydration
References
External links
Calculator: Water and solute activities in aqueous malic acid
Cellular respiration
Citric acid cycle compounds
Cosmetics chemicals
Dicarboxylic acids
Food acidity regulators
Alpha hydroxy acids
Acids in wine
Chelating agents
E-number additives
Metabolic intermediates
|
244986
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B3%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%84%D0%B5%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B5%20%D1%83%D1%87%D0%B8%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D0%B1%D1%83%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BE%D0%B1%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Чернігівське вище професійне училище побутового обслуговування
|
Чернігівське вище професійне училище побутового обслуговування (ЧВПУ побутового обслуговування) — це багатопрофільний навчальний заклад, який готує фахівців для підприємств легкої промисловості та сфери побутового обслуговування міста й області.
Історія
22 грудня 1972 року наказом Державного комітету Ради Міністрів УРСР по професійно-технічній освіті та Міністерства побутового обслуговування населення УРСР від 12 квітня 1972 р. № 41/91, було засновано Технічне училище № 15 м. Чернігова.
Директором училища став Іван Архіпович Сібіль. На перший курс відбувся набір 180 учнів, які отримали спеціальність «Швачка». Інженерно-викладацький склад налічував 12 майстрів та 8 викладачів.
Оскільки будівництво двох корпусів училища щойно закінчилось, майстерні та навчальні класи ще не були достатньо підготовлені, тому перші заняття проводились в гуртожитку. Директор, заступник з навчально-виробничої роботи (Василь Ілліч Пушок) та старший майстер (Михайло Іванович Меженко) власноруч обставляли кабінети, носили обладнання. Завдяки їх неймовірній праці восени 1973 року училище запрацювало на повну потужність.
В цьому ж році було відкрито спеціальності слюсаря складнопобутової техніки, ремонтника взуття, годинникаря, фотографа і перукаря.
З 1982 року директором закладу стає Василь Ілліч Пушок. Його стараннями через два роки Технічне училище № 15 було реорганізовано в Середнє професійно-технічне училище № 9 м. Чернігова (наказ № 96 від 14.08.1984).
У 2000 році відбулося злиття з професійно-технічним училищем № 3 м. Чернігова (наказ № 54-К від 10.07.2000). Директором училища стає Світлана Олексіївна Михалко. За час її керівництва училище двічі змінювало статус. Спочатку наказом Міністерства освіти і науки України № 726 від 19.12.2002 р. ПТУ № 9 м. Чернігова було реорганізовано у Вище професійне училище побутового обслуговування м. Чернігова, а у 2006 році в Державний професійно-технічний навчальний заклад «Чернігівське вище професійне училище побутового обслуговування» (наказ № 247 від 11.08.2006).
Училище сьогодні
Завдяки наполегливій роботі всього колективу, в училищі на сучасному рівні обладнані майстерні та аудиторії. Це дає змогу підвищити якість навчання, ефективно проводити науково-технічні конференції, семінарські, практичні, лабораторні та виробничі заняття.
На базі училища створений Навчально-практичний центр сучасних швейних технологій та дизайну , в якому учні оволодівають найновітнішими швейними технологіями.
Навчаючись в училищі, учні швейних спеціальностей набувають фахових знань, умінь і навичок, готуються широко застосовувати їх в подальшій професійній діяльності. Проходячи передвипускну кваліфікаційну практику на підприємствах області, учні вдосконалюють професійну майстерність, а виробничники мають нагоду придивитись до молодих випускників училища і запропонувати їм робочі місця. Крім того, випускники можуть продовжити навчання в групах закрійників, молодших спеціалістів та здобути спеціальність технолога швейного виробництва.
Великою популярністю користується серед випускників шкіл області професія агента з організації туризму, екскурсовода. Педагогічний колектив працює над тим, щоб кожен випускник обов'язково вільно володів однією з іноземних мов, мав досконалі знання користувача персонального комп'ютера та комунікативні навички.
Аналізуючи ситуацію на ринку праці і вивчивши потреби в робочих кадрах Чернігівщини, в училищі розпочата підготовка слюсарів-електриків з ремонту електроустаткування (побутова техніка), слюсарів-ремонтників швейного обладнання.
Бажання приєднатися до прекрасного завжди було характерною рисою сучасної молоді. І тому протягом останніх років професія перукаря користується стабільним попитом у випускників шкіл області. Після закінчення училища більша частина молодих робітників працевлаштовується на підприємствах сфери побуту. А найкращі з найкращих продовжують навчання в групі молодших спеціалістів за спеціальністю «Перукарське мистецтво та декоративна косметика».
Почуттю прекрасного, вмінню бути красивими та дарувати красу людям навчаються учні в групі «Демонстраторів одягу», «Демонстраторів зачісок». Дівчата постійні учасники показів жіночого одягу, хутряних виробів, білизни та ювелірних прикрас на подіумах Чернігова і Києва. Вони — краса і гордість училища.
Звичними стали фоторепортажі про всі знаменні події в житті училища. Інформація готується та пропонується учнями, що набувають фахових знань, вмінь та навичок в групі фотографів. Це — майбутні фотокореспонденти районних, міських та загальноукраїнських видань.
За весь період існування в училищі підготовлено чимало цікавих і неординарних особистостей, які сьогодні очолюють швейні підприємства, ательє, перукарні, фотосалони.
Випускники
Брешинський Володимир Олегович (1983—2014) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Посилання
Навчальні заклади Чернігова
Професійно-технічні училища України
|
2572266
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B5%D0%BC%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D0%B0%20%D0%A2%D0%B5%D1%82%D1%8F%D0%BD%D0%B0%20%D0%9E%D0%B2%D1%81%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Земляна Тетяна Овсіївна
|
Земляна Тетяна Овсіївна
Тетяна Овсіївна Земляна (містечко Озера Озерянської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії, тепер село Кобеляцького району Полтавської області — , село Озера Кобеляцького району Полтавської області) — українська радянська діячка, ланкова колгоспу «Іскра» Кишеньківського (потім — Кобеляцького) району Полтавської області. Герой Соціалістичної Праці (16.06.1950). Депутат Верховної Ради УРСР 3-го скликання.
Біографія
Народилася в родині селянина-середняка. У 1929 році закінчила чотири класи неповної середньої школи у селі Озерах Кишеньківського району Полтавщини.
З липня 1930 року працювала колгоспницею, а з 1939 по вересень 1941 року — ланковою колгоспу «Іскра» села Озера Кишеньківського району Полтавської області. Під час німецько-радянської війни з 1941 по 1943 рік — на різних роботах у громадському дворі села Озер.
З вересня 1943 по травень 1959 — ланкова, з травня 1959 по березень 1973 року — бригадир комплексної бригади, з червня 1973 року — бригадир кормодобувної бригади колгоспу «Іскра» села Озера Кишеньківського (потім — Кобеляцького) району Полтавської області.
Брала активну участь у громадському житті. Обиралася депутатом Озерянської сільської ради депутатів трудящих, членом правління колгоспу, головою жіночої ради села.
Потім — на пенсії в селі Озера Кобеляцького району Полтавської області.
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці (16.06.1950) — за одержаний врожай кукурудзи 77 ц/га на площі 10 га.
два ордени Леніна (16.06.1950)
медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
медаль «За доблесну працю. В ознаменування 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна»
медаль «Ветеран праці»
медаль «ХХХ років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 роках»
медалі ВДНГ
Джерела
Земляна Тетяна Овсіївна
Герої Соціалістичної Праці
Персоналії за алфавітом
Уродженці Кобеляцького району
Члени КПРС
Депутати Верховної Ради УРСР 3-го скликання
|
2668294
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F%20YUNA%20%287-%D0%BC%D0%B0%20%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8F%20%D0%B2%D1%80%D1%83%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Премія YUNA (7-ма церемонія вручення)
|
Премія YUNA (7-ма церемонія вручення)
«YUNA» — щорічна українська національна професійна музична премія. Сьома церемонія вшановувала найкращих в українській музиці за 2017 рік.
14 грудня 2017 року у ресторані COIN відбулося оголошення номінантів сьомої щорічної професійної музичної премії YUNA 2018. Церемонія відбулась 26 лютого 2018 року в НПМ «Україна» у Києві. Ведучим був Анатолій Анатоліч.
Для 7 церемонії було внесено ряд змін у номінації. Так, номінація Новий подих була скасована, натомість була запроваджена категорія Найкраща україномовна пісня. Крім того, номінація Найкращий соло-артист знову була розділена на номінації Найкращий виконавець та Найкраща виконавиця.
За особливі досягнення в музиці було нагороджено гурт «Брати Гадюкіни». Під час церемонії нагородження гурт виступив разом із «Freedom Jazz» та Олегом Собчуком («СКАЙ»).
Номінанти та переможці
Примітки
7
2018 у музиці
Лютий 2018
2018 в Україні
Музичні нагороди
|
688045
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BA%D1%96%D0%BC%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%B0
|
Китайська кімната
|
Китайська кімната
Аргумент китайської кімнати стверджує, що виконання програми не може бути «розумом», «розумінням» або «свідомістю» незалежно від того, наскільки програма забезпечує комп'ютеру поведінку розумної людини. Цей аргумент був вперше представлений філософом Джоном Серлем у своїй роботі «Minds, Brains, and Programs» («Розум, мізки і програми»), опублікованій в 1980 році в журналі . Відтоді він широко обговорювався. Центральним елементом аргументу є уявний експеримент, відомий як китайська кімната.
Аргумент спрямований проти функціоналізму та комп'ютерної теорії розуму, які вважають, що розум можна розглядати як систему обробки інформації, що оперує формальними символами. Зокрема, аргумент намагається спростувати позицію, яку Серль називає сильним штучним інтелектом: «Належним чином запрограмований комп'ютер з правильними вхідними і вихідними даними, матиме розум в точно такому ж сенсі, як людина має розум».
Хоча аргумент китайської кімнати спочатку був представлений у відповідь на висловлювання дослідників штучного інтелекту (ШІ), він не є аргументом проти цілей дослідження ШІ, оскільки не обмежує силу інтелекту, яку може демонструвати машина. Аргумент застосовується тільки до цифрових комп'ютерів, на яких виконуються програми, і не поширюється на машини в цілому.
Уявний експеримент
У популярній статті «Is the Brain's Mind a Computer Program?» («Чи є мислення комп'ютерною програмою?»), опублікованій у 1990 році, Серль описує експеримент таким чином:
Серль стверджує, що без «розуміння» (або «інтенціональності») ми не можемо описати те, що робить машина як «мислення», і, оскільки вона не думає, вона не має «розуму». Тому він робить висновок, що «сильний ШІ» є помилковим.
Історія
У 1714 році Готфрід Лейбніц сформував подібний аргумент проти (позиції про те, що розум є машиною і не більше). Лейбніц використовував уявний експеримент розширення мозку, поки він не став розміром з млин. Лейбніцю було важко уявити, що «розум», здатний до «сприйняття», може бути побудований з використанням тільки механічних процесів. У короткому оповіданні 1961 року «Гра» Анатолія Дніпрова стадіон людей виступає перемикачами та осередками пам'яті, які реалізують програму перекладу фрази португальської мови, яку ніхто з них не знає. У 1974 році Лоуренс Девіс уявляв собі дублювання мозку за допомогою телефонних ліній і офісів, у яких працювали люди, і в 1978 році передбачив, що все населення Китаю бере участь у такому моделюванні мозку. Цей розумовий експеримент називається Китайський мозок, також «китайська нація» або «китайський тренажерний зал».
Аргумент китайської кімнати був введений в 1980 році у статті Серля «Minds, Brains, and Programs» («Розум, мозок і програми»), опублікований в журналі . У підсумку вона стала «найвпливовішою цільовою статтею» журналу, яка генерувала величезну кількість коментарів і відповідей у наступні десятиліття, і Серль продовжував захищати і уточнювати аргумент у багатьох статтях і книгах. Девід Коул пише, що «аргумент китайської кімнати, ймовірно, був найбільш широко обговорюваним філософським аргументом у когнітивній науці, який з'явився за останні 25 років».
Більшість дискусій складається зі спроб спростування аргументу. «Переважна більшість, — відзначає редактор , — як і раніше думає, що китайський аргумент кімнати мертвий». Об'єм літератури, що виріс навколо дискусії, надихнув на коментар, що поле когнітивної науки має бути переосмислено як «триваюча дослідницька програма, яка показує, що аргумент китайської кімнати Серля є помилковим».
Аргумент Серля став «чимось класичним у когнітивній науці», стверджує Харнад. погодився і охарактеризував оригінальну статтю як «зразок філософської чіткості і чистоти».
Філософія
Хоча аргумент китайської кімнати спочатку був представлений у відповідь на висловлювання дослідників штучного інтелекту (ШІ), філософи стали розглядати його як важливу частину філософії свідомості. Це виклик функціоналізму і комп'ютерної теорії розуму, і пов'язаний з такими питаннями, як проблема розум-тіло, , , і важка проблема свідомості.
Сильний ШІ
Серль визначив , яку він називає «сильним ШІ»:
Визначення залежить від відмінності між імітацією розуму та реальним розумом. Серль пише, що «згідно з Сильним ШІ, правильне моделювання дійсно є розумом. Згідно зі Слабким ШІ, правильне моделювання є моделлю розуму».
Ця позиція випливає з деяких висловлювань дослідників та аналітиків раннього ШІ. Наприклад, у 1955 році засновник ШІ Герберт А. Саймон заявив, що «зараз у світі є машини, які думають, що навчаються і створюють» і стверджують, що вони «вирішили поважну проблему розуму і тіла, пояснюючи, як система, що складається з матерії, може володіти властивостями розуму». писав, що «ШІ хоче тільки справжню статтю: машини з розумом, в повному і буквальному сенсі. Це не наукова фантастика, а реальна наука, що ґрунтується на теоретичній концепції настільки глибокій, наскільки вона є сміливою, а саме, ми, насамперед, самі є комп'ютерами».
Серль також приписує наступні позиції захисникам сильного ШІ:
Системи штучного інтелекту можна використовувати для пояснення розуму;
Вивчення мозку не має відношення до вивчення розуму;
Тест Тюрінга є достатнім для встановлення існування психічних станів.
Сильний ШІ, як комп'ютерна теорія розуму або функціоналізм
У більш пізніх презентаціях аргументу китайської кімнати, Серль визначив «сильний ШІ» як «комп'ютерний функціоналізм» (термін він приписує Даніелю Деннету). Функціоналізм — це позиція в сучасній філософії свідомості, яка передбачає, що ми можемо визначати психічні явища (такі як вірування, бажання і сприйняття), описуючи їхні функції по відношенню один до одного і до зовнішнього світу. Згідно з функціоналізмом, оскільки комп'ютерна програма може точно представляти функціональні відносини як відносини між символами, комп'ютер може мати психічні явища, якщо він виконує правильну програму.
стверджує, що уявлення Серля про сильний ШІ можна переформулювати як «впізнавані принципи обчислювальної діяльності, позиція (на відміну від „сильного ШІ“), якої фактично дотримуються багато мислителів, і отже, ця позиція варта спростування». Комп'ютерна теорія розуму це позиція у філософії розуму, яка стверджує, що розум можна точно описати як систему обробки інформації.
Кожен з наступних пунктів, на думку Харнада, є «принципом» комп'ютерної теорії розуму:
Психічні стани є обчислювальними станами (тому комп'ютери можуть мати психічні стани і допомагати пояснити розум);
Обчислювальні стани є — інакше кажучи, саме програмне забезпечення визначає обчислювальний стан, а не апаратні засоби (тому мозок, будучи апаратним, не має значення);
Оскільки реалізація не має значення, єдині емпіричні дані, які мають значення, це як функціонує система; отже, тест Тюрінга є остаточним.
Сильний ШІ проти біологічного натуралізму
Серль займає філософську позицію, яку він називає «»: свідомість і розуміння вимагають особливого біологічного механізму, який міститься в мозку. Він пише «мозок викликає думку» і що «фактичні людські психічні явища залежать від реальних фізико-хімічних властивостей реальних людських мізків». Серль стверджує, що цей механізм (відомий нейронауці як «») повинен мати деякі (невизначені) «причинні сили», які дозволяють людському досвіду бути свідомістю. Віру Серля в існування цих повноважень розкритикували.
Серль погоджується з тим, що машини можуть мати свідомість і розуміння, тому що, як він пише, «ми є саме такими машинами». Серль вважає, що мозок, по суті, є машиною, але він дає початок свідомості і розуміння, використовуючи механізми, які не є обчислювальними. Якщо неврологія здатна ізолювати механічний процес, який породжує свідомість, то Серль надає можливість створити машини, які мають свідомість і розуміння. Однак, без специфічної техніки, Серль не вірить, що свідомість можна відтворити.
Біологічний натуралізм передбачає, що неможливо визначити, чи можна створити свідомість лише шляхом вивчення того, як функціонує система, оскільки особлива техніка головного мозку є суттєвою. Таким чином, біологічний натуралізм прямо протистоїть як біхевіоризму, так і функціоналізму (включаючи «комп'ютерний функціоналізм» або «сильний ШІ»). Біологічний натуралізм подібний до (положення, що психічні стани «ідентичні» або «складаються з» неврологічних подій); однак, Серль має специфічні технічні заперечення проти теорії тотожності. Біологічний натуралізм Серля і сильний ШІ протиставляються декартовому дуалізму, класичній ідеї про те, що мозок і розум складаються з різних «речовин». Дійсно, Серль звинувачує сильний ШІ в дуалізмі, пишучи, що «сильний ШІ має сенс лише з огляду на дуалістичне припущення, що там, де розум стурбований, мозок не має значення».
Свідомість
Оригінальна презентація Серля підкреслювала «розуміння» — тобто, психічні стани, які філософи називають «інтенціональністю», і безпосередньо не зверталися до інших тісно пов'язаних ідей, таких як «свідомість». Однак у більш пізніх презентаціях Серль включив свідомість як справжню мету аргументу.
Девід Чалмерс пише: «цілком зрозуміло, що свідомість знаходиться в корені питання» китайської кімнати.
стверджує, що китайська кімната надає вагомі докази того, що важка проблема свідомості є принципово нерозв'язною. Аргумент, щоб бути зрозумілим, полягає не в тому, чи може машина бути свідомою, а в тому, чи може вона (або що-небудь інше) бути свідомим. Зрозуміло, що будь-який інший метод перевірки окупанта китайської кімнати має такі ж принципові труднощі, як обмін питаннями і відповідями на китайській мові. Це просто неможливо визначити, чи є у приміщенні хтось свідомий або якесь розумне моделювання.
Серль стверджує, що це справедливо лише для спостерігача поза кімнатою. Вся думка експерименту полягає в тому, щоб помістити людину всередину кімнати, де вони можуть безпосередньо спостерігати за операціями свідомості. Серль стверджує, що з його точки зору в кімнаті немає нічого, що, на його погляд, могло бути свідомістю, крім себе, і явно не має розуму, який може говорити по-китайськи.
Прикладна етика
Патрік Хью використовував аргумент китайської кімнати, щоб вивести вимоги від військових систем управління і командування, якщо вони хочуть зберегти командира. Він провів аналогію між командувачем у їхньому і людиною в китайській кімнаті і проаналізував її читаючи поняття Арістотеля про «обов'язки» і «незнання». Інформація може бути «перетворена» з сенсу в символи і маніпулюватися символічно, але моральне втручання могло бути підірване, якщо було неадекватне «перетворення» в сенс. Хью цитував приклади інциденту USS Vincennes.
Інформатика
Аргумент китайської кімнати — це, перш за все, аргумент у філософії свідомості, і як головні дослідники у сфері інформатики, так і дослідники штучного інтелекту вважають це незначним для їхніх галузей. Однак, кілька концепцій, розроблених вченими у сфері інформатики, мають важливе значення для розуміння аргументу, включаючи обробку символів, машини Тюрінга, повноту Тюрінга і тест Тюрінга.
Сильний ШІ проти дослідження ШІ
Аргументи Серля зазвичай не розглядаються як питання для дослідження ШІ. і Пітер Норвіг зауважують, що більшість дослідників ШІ «не піклуються про сильну гіпотезу ШІ — до тих пір, поки програма працює, їм не важливо, чи називаєте ви це імітацією інтелекту або реальним інтелектом». Основна місія дослідження штучного інтелекту полягає лише в тому, щоб створити корисні системи, які діють розумно, і це не має значення, якщо інтелект є «просто» імітацією.
Серль не погоджується з тим, що дослідження ШІ можуть створювати машини, здатні до високоінтелектуальної поведінки. Аргумент китайської кімнати залишає відкритою можливість того, що може бути побудована цифрова машина, яка діє більш розумно, ніж людина, але не має розуму або інтенціональності так само, як це робить мозок. Аргумент китайської кімнати не є доведеним до абсурду, а є прикладом, який вимагає пояснення.
«Сильний ШІ» Серля не слід плутати із «сильним ШІ», як це визначено Реймондом Курцвейлом та іншими футуристами, які використовують цей термін для опису машинного розуму, який конкурує або перевершує людський інтелект. Курцвейл спирається, головним чином, на кількість інтелекту, що відображається машиною, тоді як аргумент Серля не обмежує цього. Серль стверджує, що навіть супер-розумна машина не обов'язково має розум і свідомість.
Тест Тюрінга
Китайська кімната реалізує варіант тесту Тюрінга. Алан Тюрінг ввів тест в 1950 році, щоб допомогти відповісти на питання «чи може машина мислити?» У стандартній версії, людина-суддя бере участь в розмові природною мовою з людиною і машиною, призначеної для генерації продуктивності, яка не відрізняється від людських істот. Всі учасники розділені один від одного. Якщо суддя не може надійно відрізнити машину від людини, машина, як кажуть, пройшла тест.
Тюрінг потім розглянув кожні з можливих заперечень проти пропозиції «машини можуть думати», і виявив, що є прості, очевидні відповіді, якщо питання де-містифіковано у такий спосіб. Він, однак, не призначається для випробування вимірювання наявності «свідомості» або «розуміння». Він не вірив, що це ставлення до проблем, з якою він звертався. Він писав:
Для Серля, як філософа, який працює в галузі розуму і свідомості, це відповідні таємниці. Китайська кімната призначена, щоб показати, що тест Тюрінга є недостатнім для виявлення присутності свідомості, навіть якщо в кімнаті може бути машина, що функціонує як свідомий розум.
Обробка символів
Китайська кімната (і всі сучасні комп'ютери) маніпулює фізичними об'єкти для того, щоб проводити розрахунки і робити моделювання. Дослідники штучного інтелекту Аллен Ньюел і Герберт А. Саймон назвали це свого роду машиною, фізичною системою символів. Це еквівалентно також формальним системам, які використовуються в галузі математичної логіки.
Серль підкреслює той факт, що подібного роду маніпуляції символами є синтаксичними (запозичуючи термін з вивчення граматики). Комп'ютер маніпулює символами, використовуючи форму синтаксичних правил, без яких-небудь знань про семантику символів (тобто їх зміст).
Ньюел і Саймон припустили, що фізична система символів (наприклад, цифровий комп'ютер) має все необхідне обладнання для «загальної інтелектуальної дії», або, як це відомо сьогодні, загальний штучний інтелект. Вони описали це як філософську позицію, гіпотезу фізичної системи символів: «Фізична система символів має необхідні і достатні умови для загальної інтелектуальної дії». Аргумент китайської кімнати не спростовує це, тому що він оформлений з точки зору «розумних дій», тобто зовнішньої поведінки машини, а не наявності чи відсутність свідомості і розуму.
Китайська кімната та Тюрингова повнота
Китайська кімната має конструкцію, аналогічну сучасному комп'ютеру. Вона має архітектуру фон Неймана, яка складається з програми (книг інструкцій), деякої кількості пам'яті (папер і картотека), процесору, який слідує інструкціям (людина), і засобу для запису символів в пам'яті (олівець і ластик). Машина цієї конструкції відома в області теоретичної інформатики як «машина Тюрінга», тому що вона має необхідний механізм для виконання будь-яких обчислень, який машина Тюрінга може виконати, і, отже, вона здатна робити крок за кроком моделювання будь-якого іншого цифрового апарату, враховуючи достатню кількість пам'яті і часу. Алан Тюрінг пише: «всі цифрові комп'ютери в певному сенсі еквівалентні.» Широко прийнята Теза Черча-Тюрінга стверджує, що будь-яка функція обчислюється за допомогою ефективної процедури обчислення на машині Тюрінга.
Тюрингова повнота китайської кімнаті означає, що вона може робити все, що будь-який інший цифровий комп'ютер може зробити (хоча і набагато, набагато повільніше). Таким чином, якщо китайська кімната не містить чи не може містити китайськомовного розуму, то ніякий інший цифровий комп'ютер не може містити розум. Деякі відповіді Серль починає, стверджуючи, що в кімнаті, як описано вище, може не бути китайськомовного розуму. Аргументи цієї форми, відповідно до , є «не спростуванням (а швидше твердженням)» аргументу китайської кімнати, тому що ці аргументи фактично означають, що ніякі цифрові комп'ютери не можуть мати розум.
Є деякі критики, такі як Енох Бен-Ямі, які стверджують, що китайська кімната не може навіть емітувати всі можливості цифрового комп'ютера, наприклад, не має змоги визначити поточний час.
Формалізація
Джон Серль випустив більш формальний варіант аргументу, частиною якого є китайська кімната. Першу версію він представив у 1984 році. Версія, наведена нижче, починається з 1990 року. Єдиною частиною аргументу, який має бути суперечливим, є A3, і саме цей момент експерименту китайської кімнати буде доведено.
(A1) «Програми є формальними (синтаксичними).»
Програма використовує синтаксис для керування символами і не звертає уваги на семантику символів. Вона знає, куди покласти символи і як їх перемістити, але вона не знає, нащо вони потрібні або що вони означають. Для програми символи — це тільки фізичні об'єкти, як і будь-які інші.
(A2) «Розуми мають розумовий зміст (семантика)».
На відміну від символів, що використовуються програмою, наші думки мають сенс: вони представляють речі, і ми знаємо, що вони представляють.
(A3) «Синтаксис сам по собі не є ні конститутивним, ні достатнім для семантики».
Це те, що уявний експеримент китайської кімнати має намір довести: китайська кімната має синтаксис (тому що є людина серед символів навколо). Китайська кімната не має семантики (тому що, за словами Серля, в кімнаті немає нічого або нікого, що розуміє, що означають символи). Таким чином, наявність синтаксису недостатньо для створення семантики.
Серль стверджує, що це веде безпосередньо до такого висновку:
(С1) Програми не є ні конститутивними, ні достатніми для розуму.
Це має бути вірним без розбіжностей з першими трьома аксіомами: програми не мають семантики. Програми мають тільки синтаксис, а синтаксис недостатній для семантики. Кожен розум має семантику. Тому ніякі програми не є свідомістю.
Такий аргумент має на меті показати, що штучний інтелект ніколи не може створити машину з розумом, написавши програми, які маніпулюють символами. Решта аргументів стосуються іншого питання. Чи працює людський мозок? Іншими словами, чи є обчислювальна теорія розуму правильною? Він починає з аксіоми, яка покликана висловити основний сучасний науковий консенсус про мозок і розум:
(A4) Мозок породжує розум.
Серль стверджує, що ми можемо «негайно» і «тривіально» вивести те, що: (С2) Будь-яка інша система, здатна викликати розум, повинна мати причинну силу (принаймні), еквівалентну мозковим.
Мозок повинен мати те, що викликає існування розуму. Наука ще має точно визначити, що це таке, але воно повинне існувати, тому що розум існує. Серль називає це «причинними силами». «Причинні сили» — це те, що використовує мозок для створення розуму. Якщо щось інше може викликати існування розуму, воно має мати «еквівалентні причинні сили». «Еквівалентні причинно-наслідкові сили» — це те, що можна використовувати для розуму.
І з цього він виводить наступні висновки:
(C3) Будь-який артефакт, який створював психічні явища, будь-який штучний мозок, повинен мати можливість копіювати конкретні причинні сили мозку, і це не можна зробити просто шляхом проведення формальної програми.
Це випливає з С1 і С2: Оскільки жодна програма не може створити розум, а «еквівалентні причинні сили» створюють розуми, випливає, що програми не мають «еквівалентних причинних сил».
(C4) Шлях за яким людський мозок насправді створює психічні явища не може бути відтворений виключно завдяки запуску комп'ютерної програми.
Відповіді
Відповіді на аргумент Серля можна класифікувати відповідно до того, що вони стверджують і що вони показують:
Ті, які визначають, хто говорить китайською мовою
Ті, що демонструють, як безглузді символи можуть стати значущими
Ті, які свідчать про те, що китайська кімната повинна бути певним чином перероблена
Ті, що стверджують, що аргумент Серля вводить в оману
Ті, хто стверджує, що аргумент робить помилкові припущення про суб'єктивний свідомий досвід і тому нічого не доводить
Деякі з аргументів (наприклад, моделювання роботи та мозку) потрапляють у декілька категорій.
Відповіді систем та віртуального мозку: знаходження розуму
Ці відповіді намагаються відповісти на запитання: оскільки людина в кімнаті не говорить китайською, де той «розум», що говорить? У цих відповідях розглядаються ключові онтологічні питання дихотомії розуму та тіла і моделювання проти реальності. Всі відповіді, які визначають розум у кімнаті, є версіями «системної відповіді».
Відповідь системи
Базова версія стверджує, що це «ціла система», яка розуміє китайську мову. Хоча людина розуміє тільки англійську мову, коли вона поєднується з програмою, скретч папером, олівцями і шафами, вони формують систему, що може зрозуміти китайську мову. «Тут розуміння не приписується лише окремій особистості, а скоріше приписується цій цілій системі, частиною якої вона є», — пояснює Серль. Той факт, що людина не розуміє китайську мову, не має значення, оскільки має значення лише система в цілому.
Серль зазначає, що (у цій простій версії відповіді) «система» — це не що інше, як колекція звичайних фізичних об'єктів; вона надає силу розуміння і свідомості «кон'юнктурі цієї особи і бітів паперу», не роблячи жодних зусиль, щоб пояснити, як ця купа об'єктів стала свідомою, мислездатною істотою. Серль стверджує, що жодна розумна людина не повинна бути задоволена відповіддю, якщо вона не «під владою ідеології»; Для того, щоб ця відповідь була віддалено правдоподібною, треба сприймати як належне, що свідомість може бути продуктом «системи» обробки інформації, і не вимагає нічого схожого на реальну біологію мозку.
Тоді Серль відповідає спрощенням цього списку фізичних об'єктів: він запитує, що станеться, якщо людина запам'ятає правила і відстежуватиме все у своїй голові? Тоді вся система складається лише з одного об'єкта: самої людини. Серль стверджує, що якщо людина не розуміє китайську мову, то система не розуміє китайської мови, тому що тепер «система» і «людина» описують точно один і той же об'єкт.
Критики відповіді Серля стверджують, що програма дозволила людині мати дві свідомості в одній голові. Якщо ми припускаємо, що «розум» є формою обробки інформації, то теорія обчислень може враховувати дві групи обчислень, що відбуваються одночасно, а саме: (1) обчислення для універсальної програмованості (яка є функцією, що створюється особою і матеріалами запису, незалежно від будь-якого конкретного змісту програми) та (2) обчислення машини Тюрінга, яка описується програмою (яка створюється всім, включаючи конкретну програму). Теорія обчислень, таким чином, офіційно пояснює відкриту можливість того, що друге обчислення в китайській кімнаті може спричинити людино-еквівалентне семантичне розуміння китайських входів. Основна увага приділяється машині Тюрінга, а не людині. Однак, з точки зору Серля, цей аргумент є циркулярним. Йдеться про те, чи є свідомість формою обробки інформації, і ця відповідь вимагає, щоб ми зробили це припущення.
Більш складні версії системних відповідей намагаються більш точно визначити, що таке «система», і вони відрізняються саме тим, як вони її описують. Згідно з цими відповідями, «розум, який говорить китайською», може бути такими речами, як: «програмне забезпечення», «програма», «запущена програма», імітація «нейронних корелятів свідомості», «функціональна система», «імітований розум», «утворювана властивість» або « розум» (версія відповіді Марвіна Мінського, описана нижче).
Відповідь віртуального мозку
Термін «» використовується в комп'ютерній науці для опису об'єкта, який ніби-то існує «в» комп'ютері (або комп'ютерній мережі) тільки тому, що програмне забезпечення робить його ніби-то існуючим. Об'єкти «всередині» комп'ютерів (включаючи файли, папки та так далі) є «віртуальними», за винятком електронних компонентів комп'ютера. Так само, стверджує Мінський, комп'ютер може містити «розум», який є віртуальним в тому ж сенсі, як віртуальні машини, віртуальні спільноти і віртуальна реальність.
Щоб роз'яснити відмінність між простими відповідями системи, наведеними вище, і відповідями віртуального розуму, Девід Коул зазначає, що два моделювання можуть працювати в одній системі одночасно: один говорить китайською і один говорить корейський. Хоча існує тільки одна система, може бути кілька «віртуальних розумів», тому «система» не може бути «розумом».
Серль відповідає, що такий розум, у кращому випадку, симуляція, і пише: «Ніхто не припускає, що комп'ютерне моделювання тривоги високого рівня спалить околиці або що комп'ютерне моделювання дощової бурі залишить нас усіх залитими». Ніколас Ферн відповідає, що для деяких речей імітація справляється не гірше ніж реальна дія. "Коли ми викликаємо функцію калькулятора на настільному комп'ютері, на екрані з'являється зображення калькулятора. Ми не скаржимося, що «це насправді не калькулятор», тому що фізичні атрибути пристрою не є важливими. Питання в тому, чи є людський розум схожим на калькулятор, і чи складається він по суті з інформації? Або розум був схожим на дощ, або на щось інше, а не на комп'ютер, і неможливо відтворити його повністю за допомогою комп'ютерного моделювання? (Питання моделювання також обговорюється в статті .)
Ці відповіді дають пояснення, хто саме розуміє китайську мову. Якщо є щось, крім людини в кімнаті, яка може зрозуміти китайську мову, Серль не може стверджувати, що (1) людина не розуміє китайську мову, тому (2) ніщо в кімнаті не розуміє китайську мову. Це, на думку тих, хто робить цю відповідь, показує, що аргумент Серля не в змозі довести, що «сильний ШІ» є помилковим.
Однак, думки експерименту не мають на меті бути доведеними до абсурду, а скоріше прикладом, який потребує пояснення. Серль не стверджує, що ситуація неможлива, та мабуть важко або неможливо пояснити, як ця система може мати суб'єктивний свідомий досвід. Відповіді системи вдається довести, що це не неможливо, але не в змозі показати, як система буде мати свідомість; відповіді самі по собі не дають жодних доказів того, що система (або віртуальний розум) розуміє китайську мову, крім гіпотетичної передумови, що вона проходить тест Тюрінга. Як пише Серль, «відповідь системи просто ставить питання, наполягаючи на тому, що система повинна розуміти китайську мову».
Відповіді робота та семантики: знаходження значення
Що стосується людини в кімнаті, то символи — це просто безглузді «карикатури». Але якщо китайська кімната дійсно «розуміє» те, що вона говорить, то символи повинні отримати своє значення звідкись. Ці аргументи намагаються з'єднати символи з речами, які вони символізують. Ці відповіді стосуються сумнівів Серля щодо інтенціональності, і синтаксису проти семантики.
Відповідь робота
Припустимо, що замість кімнати, програма була поміщена в робота, який міг блукати навколо і взаємодіяти з його оточенням. Це дозволить «причинно-наслідковий зв'язок» між символами і речами, які вони представляють. Ганс Моравек зауважує: «Якщо б ми могли прищепити робота до програми міркувань, нам більше б не знадобилася людина, яка б надавала сенс: він прийде з фізичного світу.»
Відповідь Серля полягає в тому, щоб припустити, що, без відома особи в китайській кімнаті, деякі входи надходили безпосередньо з камери, встановленої на роботі, а деякі виходи використовувалися для маніпулювання руками і ногами робота. Тим не менш, людина в кімнаті все ще просто дотримується правил, і не знає, що означають символи. Серль пише: «він не бачить, що потрапляє у поле зору робота». (Дивіться кімнату Марії для подібного експерименту).
Похідне значення
Деякі з них відповідають, що кімната, як це описує Серль, пов'язана зі світом: через китайців, з якими вона «розмовляє» через програмістів, які розробляли базу знань у своєму кабінеті. Символи, якими маніпулює Серль, вже є значущими, вони просто не мають значення для нього.
Серль говорить, що символи мають лише «похідне» значення, як значення слів у книгах. Значення символів залежить від свідомого розуміння китайською мовою і програмістами за межами приміщення. Кімната, як і книга, не має власного розуміння.
Проблема здорового глузду / відповідь контекстуаліста
Деякі стверджували, що значення символів випливають з величезного «фону» проблеми здорового глузду, закодованих у програмі та шафах. Це дало б «», який би надавав символам їх значення.
Серль погоджується, що цей фон існує, але він не погоджується, що його можна вбудувати у програми. також критикував ідею, що «фон» можна представити символічно.
До кожної з цих пропозицій відповідь Серля однакова: незалежно від того, скільки знань написано в програмі і незалежно від того, як програма пов'язана зі світом, вона все ще перебуває в кімнаті, маніпулюючи символами відповідно до правил. Його дії синтаксичні, і ніколи не можна буде пояснити йому, що символізують символи. Серль пише «синтаксис недостатній для семантики».
Тим не менш, для тих, хто визнає, що дії Серля моделюють розум, відокремлений від його власного, важливе питання не те, що символи означають для Серля, а важливо, що вони означають для віртуального розуму. Незважаючи на те, що Серль потрапив у кімнату, віртуальний розум не є: він пов'язаний із зовнішнім світом через китайських спікерів, яким він говорить, через програмістів, які дали йому світові знання, і через камери та інші датчики, які можуть надати робототехники.
Моделювання мозку і відповідь на зв'язок: редизайн кімнати
Ці аргументи є всіма версіями системних відповідей, які визначають певний тип системи важливим; вони визначають певну спеціальну технологію, яка створила б усвідомлення розуміння в машині. (Зауважте, що відповіді «робот» і «розумне знання» також визначають певний тип системи важливим.)
Відповідь симулятора мозку
Припустимо, що програма, що моделюється в дрібних деталях поведінки кожного нейрона в мозку китайського спікера. Це підсилює інтуїцію, що не було б істотної різниці між функціонуванням програми та функціонуванням живого людського мозку.
Серль відповідає, що таке моделювання не відтворює важливих особливостей мозку — його каузальних і інтенціональних станів. Серль твердо стверждує, що «людські психічні явища залежать від реальних фізико-хімічних властивостей реальних людських мізків». Більше того, він стверджує:
Двома варіаціями відповіді симулятора мозку є сценарій китайського мозку і сценарій заміни мозку.
Китайський мозок
Що робити, якщо ми попросимо кожного громадянина Китаю імітувати один нейрон, використовуючи телефонну систему для моделювання зв'язків між аксонами та дендритами? У цій версії, здається очевидним, що жодна людина не матиме розуміння того, що мозок може говорити. Очевидно також, що ця система буде функціонально еквівалентною мозку, тому якщо свідомість є функцією, ця система буде свідомою.
Сценарій заміни мозку
У цьому сценарії нам пропонується уявити, що інженери винайшли крихітний комп'ютер, який імітує дію окремого нейрона. Що станеться, якщо замінити один нейрон одночасно? Заміна одного, безсумнівно, нічого не значить для зміни свідомості. Замінивши всі вони створили б цифровий комп'ютер, який імітує мозок. Якщо Серль має рацію, то свідомість повинна зникнути під час процедури (або поступово, або відразу). Критики Серля стверджують, що у процедурі не буде ніякого сенсу, якщо він може стверджувати, що свідомість закінчується і починається бездумне моделювання. Серль прогнозує, що, проходячи через протез мозку, "ви виявите, до вашого повного здивування, що ви дійсно втрачаєте контроль над своєю зовнішньою поведінкою. Ви помічаєте, наприклад, що коли лікарі перевіряють ваше бачення, ви чуєте, як вони говорять: «перед вами тримають червоний предмет, і питають, що ви бачите. Ви хочете кричати: „Я нічого не бачу. Я повністю сліпий“. Але ви чуєте, як ваш голос говорить, знаходячись повністю поза вашим контролем: „Я бачу червоний предмет перед собою“. […] [Y] наш свідомий досвід повільно зводиться до нічого, в той час як ваша зовнішня спостережувана поведінка залишається незмінною». (Див. Корабель Тесея для подібного експерименту).
Відповіді на підключення
Ця відповідь тісно пов'язана з відповіддю симулятора мозку, це стверджує, що масово паралельна архітектура зв'язків була б здатна розуміти.
Комбінація відповідей
Ця відповідь поєднує в собі відповідь робота з відповіддю симулятору мозку, стверджуючи, що симуляція мозку, пов'язана зі світом через тіло робота, може мати розум.
Багато особняків / Почекайте відповідь до наступного року
Кращі технології в майбутньому дозволять комп'ютерам зрозуміти. Серль погоджується, що це можливо, але вважає, що це не має значення. Його аргумент полягає в тому, що машина, що використовує програму для маніпулювання формально визначеними елементами, не може створити розуміння. Аргумент Серлая, якщо він правильний, виключає тільки цей конкретний дизайн. Серль погоджується з тим, що можуть існувати інші конструкції, які змусять машину мати свідоме розуміння.
Ці аргументи (і відповіді на знання робота або здорового глузду) визначають певну спеціальну технологію, яка допоможе створити свідоме розуміння в машині. Вони можуть тлумачитися двома способами: або вони стверджують, що (1) ця технологія необхідна для свідомості, китайська кімната не реалізує або не може реалізувати цю технологію, і тому китайська кімната не може пройти тест Тюрінга або (навіть якщо це було) не мала би свідомого розуміння. Або вони можуть стверджувати, що (2) легше бачити, що китайська кімната має розум, якщо ми уявляємо цю технологію як використовувану для її створення.
У першому випадку, коли потрібні такі функції, як тіло робота або архітектура конекторів, Серль стверджує, що сильний ШІ (як він розуміє) був покинутий. Китайська кімната має всі елементи повної машини Тюрінга і, таким чином, здатна імітувати будь-які цифрові обчислення. Якщо в кімнаті Серля неможливо пройти тест Тюрінга, то немає ніякої іншої цифрової технології, яка могла б пройти тест Тюрінга. Якщо кімната Серля могла пройти тест Тюрінга, але все ще не має розуму, тест Тюрінга недостатній для того, щоб визначити, чи є в кімнаті «розум». Так чи інакше, він заперечує ту чи іншу позицію, яку Серль вважає «сильним ШІІ», доводячи свій аргумент.
Аргументи мозку, зокрема, заперечують сильний ШІ, якщо вони припускають, що немає простішого способу описати розум, ніж створити програму, яка так само таємнича, як і мозок. Він пише: «Я думав, що вся ідея сильного ШІ полягає в тому, що нам не потрібно знати, як працює мозок, щоб дізнатися, як працює розум». Якщо розрахунок не дає пояснення людського розуму, то сильний ШІ зазнав невдачі, згідно з думкою Серля.
Інші критики стверджують, що кімната, як це описав Серль, насправді має розум, однак вони стверджують, що це важко побачити — опис Серля є правильним, але вводить в оману. Реорганізуючи приміщення більш реально, вони сподіваються зробити це більш очевидним. У цьому випадку ці аргументи використовуються як заклики до інтуїції (див. Наступний розділ).
Насправді, приміщення можна так само легко переробити, щоб послабити нашу інтуїцію. припускає, що програма може, теоретично, бути переписана в просту таблицю пошуку правил форми «якщо користувач пише S, відповідає P і переходить до X». Принаймні, в принципі, будь-яка програма може бути переписана (або «рефактована») у цю форму, навіть в мозок. У сценарії Блокхеда весь психічний стан прихований у букві X, який представляє адресу пам'яті — номер, пов'язаний з наступним правилом. Важко уявити, що момент свідомого досвіду може бути захоплений в одному великому числі, але це саме те, що стверджує «сильний ШІ». З іншого боку, така таблиця була б смішно великою (до того, що вона фізично неможлива), і твердження могли б бути надзвичайно специфічними.
Серль стверджує, що як би у програмі не було написана, як машина пов'язана зі світом, розум моделювався б просто крок за кроком цифрової машини (або машин). Ці машини завжди такі самі, як людина в кімнаті: вони нічого не розуміють і не говорять по-китайські. Вони просто маніпулюють символами, не знаючи, що вони означають. Серль пише: «Я можу мати будь-яку офіційну програму, яка вам подобається, але я все ще нічого не розумію».
Швидкість і складність: звертається до інтуїції
Наступні аргументи (і інтуїтивні інтерпретації аргументів вище) прямо не пояснюють, як китайська мова може існувати в кімнаті Серля, або як символи, якими він маніпулює, можуть стати значущими. Проте, викликаючи сумніви щодо інтуїції Серля, вони підтримують інші позиції, такі як відповіді системи та робота. Ці аргументи, якщо вони будуть прийняті, не дозволять Серлю стверджувати, що його висновок очевидний, підриваючи інтуїцію, яка вимагає його визначеність.
Кілька критиків вважають, що аргумент Серля повністю спирається на інтуїцію. пише: «Аргумент Серля залежить від сили його інтуїції, яку певні суб'єкти не мають». Деніел Деннетт описує аргумент китайської кімнати як помилковий «» і пише: «уявний експеримент Серля залежить, незаконно, від твого уявлення про простий випадок, нерелевантного випадку, і виведення з нього» очевидного "висновку.
Деякі з вищенаведених аргументів також функціонують як заклики до інтуїції, особливо до тих, які мають на меті зробити більш правдоподібним те, що китайська кімната містить розум, який може включати робота, розумне знання, моделювання мозку та відповіді коннектиста. Деякі з вищенаведених відповідей також стосуються конкретного питання складності. Відповідь проблеми здорового сенсу підкреслює, що робоча система штучного інтелекту повинна бути такою ж складною і взаємопов'язаною, як і людський мозок. Відповідь на розумне знання підкреслює, що будь-яка програма, яка проходила тест Тюрінга, повинна бути «надзвичайно пружною, витонченою і багатошаровою системою, наповненою» світовими знаннями «і метазнанням і мета-мета-знаннями», як пояснює Деніел Деннет.
Відповіді швидкості та складності
Швидкість, з якою людський мозок обробляє інформацію, (за деякими оцінками) становить 100 мільярдів операцій в секунду. Декілька критиків відзначають, що людині в кімнаті, ймовірно, знадобляться мільйони років, щоб відповісти на просте питання, і вимагатимуть «шафи» з астрономічними розмірами. Це ставить під сумнів ясність інтуїції Серля.
Особливо яскравою версією швидкості і складності є відповідь та Патріції Черчленд. Вони пропонують такий аналогічний експеримент:
Світла кімната Черчленда
«Розглянемо темну кімнату, в якій міститься людина, що тримає магніт, або заряджений об'єкт. Якщо людина накачує магніт вгору і вниз, то, згідно з теорією Максвелла про штучну яскравість (ШЯ), він почне розповсюджувати коло електромагнітних хвиль таким чином буде світлим. Але, як ми всі знаємо, що коли ми граємо з магнітами або зарядженими кульками, їхні сили (або будь-які інші сили), навіть якщо вони приводяться в рух, взагалі не мають яскравості. Це немислимо, що ви могли б представляти справжню яскравість тільки рухом сил навколо!» Проблема в тому, що йому доведеться махати магнітом вгору-вниз щось на зразок 450 трильйонів разів на секунду, щоб побачити щось.
критично ставиться до відповідей швидкості та складності, коли вони збиваються за межі нашої інтуїції. Він пише: «Деякі зробили культ швидкості і часу, вважаючи, що, прискорившись до потрібної швидкості, обчислювальний процес може зробити фазовий перехід у психіку. Повинно бути зрозуміло, що це не контраргумент, а просто спекуляція ad hoc (так само, як і думка, що все це лише питання, яке потрібно доробити до потрібного ступеня „складності“)».
Серль стверджує, що його критики також покладаються на інтуїцію, проте інтуїції його опонентів не мають емпіричної основи. Він пише, що для того, щоб розглядати «відповідь системи» як віддалено правдоподібну, людина повинна бути «під владою ідеології». Системна відповідь має сенс тільки для Серля, якщо припустити, що будь-яка «система» може мати свідомість, просто через систему, що має правильну поведінку і функціональні частини. Це припущення, стверджує він, не є надійним з огляду на наш досвід свідомості.
Інші розуми та зомбі: безглуздість
Кілька відповідей стверджують, що аргумент Серля не має значення, оскільки його припущення про розум і свідомість є помилковими. Серль вважає, що люди щодня безпосередньо відчувають свою свідомість, інтенціональність і природу розуму, і що цей досвід свідомості не викликає сумніву. Він пише, що ми повинні «припускати реальність і пізнаваність розумового». Ці відповіді на запитання, чи є Серль виправданим у використанні власного досвіду свідомості, щоб визначити, що це більше, ніж механічна обробка символів. Зокрема, відповідь інших умів стверджує, що ми не можемо використовувати наш досвід свідомості, щоб відповісти на питання про інші уми (навіть розум комп'ютера), і відповідь епіфенома стверджує, що свідомість Серля не «існує» в тому сенсі, що Серль думає, що це працює.
Відповідь інших розумів
Ця відповідь вказує на те, що аргумент Серля є версією , застосованих до машин. Не існує способу визначити, чи суб'єктивний досвід інших людей є таким самим, як наш. Ми можемо лише вивчити їхню поведінку (тобто, надавши їм власний тест Тюрінга). Критики Серля стверджують, що він приписує китайську кімнату до більш високого стандарту, ніж той, до якого мі б приписали звичайну людину.
Нілс Нільссон пише: "Якщо програма поводиться так, наче вона помножується, більшість з нас скаже, що це насправді помножується. Адже, наскільки я знаю, Серль може поводитися тільки так, ніби він глибоко думає про ці питання. Але, незважаючи на те, що я не згоден з ним, його симуляція досить гарна, тому я готовий покласти його на справжню думку.
Алан Тюрінг передбачав аргумент Серля (який він назвав «Аргумент від свідомості») в 1950 році і надав відповідь іншим розумам. Він зазначив, що люди ніколи не розглядають проблему інших розумів при спілкуванні один з одним. Він пише, що «замість того, щоб постійно сперечатися над цим питанням, звичайно маємо ввічливу конвенцію, над якою всі думають». Тест Тюрінга просто поширює цю «ввічливу конвенцію» на машини. Він не мав наміру вирішувати проблему інших умів (для машин або людей), і він не думав, що нам це потрібно.
Відповідь епіфеномену / зомбі
Кілька філософів стверджують, що свідомості, як це описує Серль, не існує. Ця позиція іноді називається елімінативним матеріалізмом: думка про те, що свідомість є властивістю, яка може бути зведена до строго механічного опису, і що наш досвід свідомості є, як це описує Деніель Деннетт, «».
і Пітер Норвіг стверджують, що якщо ми сприймаємо опис інтенціональності, свідомості і розуму Серля, ми змушені визнати, що свідомість є : що вона «не відкидає тіні», що вона не виявляється у зовнішньому світі. Вони стверджують, що Серль повинен помилятися про «пізнаваність психіки», і в своїй вірі, що в наших нейронах є «причинні властивості», які породжують розум. Вони вказують на те, що, за власним описом Серля, ці причинні властивості не можуть бути виявлені будь-ким за межами розуму, інакше китайська кімната не зможе пройти тест Тюрінга — люди з-за кордону зможуть сказати, що не було китайського спікеру в кімнаті шляхом виявлення їх причинних властивостей. Оскільки вони не можуть виявити причинних властивостей, вони не можуть виявити існування психічного. Коротше кажучи, «каузальні властивості» Серля і сама свідомість нез'ясовні, і все, що не може бути виявлено, або не існує, або не має значення.
Деніел Деннетт дає таке розширення аргументу «епіфеномен».
Відповідь Деннета від природного відбору
Припустимо, що за деякою мутацією народжується людина, яка не має «причинних властивостей» Серля, але, однак, діє точно так само, як людина. (Цей вид тварини називається «зомбі» в думках експериментів у філософії свідомості). Ця нова тварина буде відтворюватися так само, як будь-яка інша людина, і в кінцевому підсумку буде більше цих зомбі. Природний відбір приносить користь зомбі, оскільки їхній дизайн (ми можемо припустити) трохи простіше. Зрештою люди вимерли б. Отже, якщо Серль має рацію, то, швидше за все, люди (як ми їх бачимо сьогодні) є насправді «зомбі», які, проте, наполягають на тому, що вони свідомі. Неможливо знати, чи всі ми зомбі чи ні. Навіть якщо ми всі зомбі, ми все одно віримо, що ми не є.
Серль не погоджується з цим аналізом і стверджує, що «вивчення розуму починається з таких фактів, як те, що люди мають переконання, тоді як термостати, телефони і додавання машин не … і печінки.» Він вважає очевидним, що ми можемо виявити присутність свідомості і відкидає ці відповіді як невідповідні.
Відповідь
стверджує, що весь аргумент є легковажним, тому що він не позитивістський: не тільки відмінність між імітацією розуму і розумом, який не є чітко визначеним, але це також не має значення, оскільки жоден експеримент не був, або навіть може бути, запропонований розрізняти їх.
У масовій культурі
Аргумент китайської кімнати є центральним поняттям у романах Пітера Воттса Сліпобачення і (в меншій мірі) Ехопраксія. Вона також є центральною темою відеоігри , і пов'язана з розповіддю гри. У 4-му сезоні американської злочинної драми 4исла є коротке посилання на китайську кімнату.
також називається британська незалежна студія з розробки відеоігор, найвідомішою в роботі над експериментальними іграми від першої особи, такими як або .
Нотатки
Цитати
Посилання
Also available at
Page numbers above refer to a standard pdf print of the article.
Page numbers above refer to a standard pdf print of the article.
Page numbers above refer to a standard pdf print of the article.
Page numbers above refer to a standard pdf print of the article.
. Reprinted in .
Page numbers above refer to a standard pdf print of the article. See also Searle's original draft.
paperback: .
Page numbers above refer to a standard pdf print of the article.
Page numbers above and diagram contents refer to the Lyceum pdf print of the article.
Література
Searle, John. R. (1980) Minds, brains, and programs. Behavioral and Brain Sciences 3 (3): 417—457 (Джон Серль, Стаття «Розум, мозок і програми», 1980)
Джон Серль, книга «Minds, Brains, and Science» («Розуми, мізки і наука», 1984)
Стаття М. Черчленд і Патріція Сміт Черчленд («Чи може машина мислити?», «У світі науки», 1990, № 3, с. 14)
Searle, John. R. Is the Brain's Mind a Computer Program . Scientific American, Jan. 1990, pp. 26-31 (Джон Серль, стаття «Розум мозку — комп'ютерна програма?» «У світі науки», 1990, № 3 , с. 7-13)
Примітки
Штучний інтелект
Філософія штучного інтелекту
Уявні експерименти
Філософські аргументи
|
3134543
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Virgella
|
Virgella
|
Virgella — рід грибів родини ритізмові (Rhytismataceae). Назва вперше опублікована 1967 року.
Класифікація
До роду Virgella відносять 1 вид:
Virgella robusta
Примітки
Джерела
Darker, G.D. 1967. A revision of the genera of the Hypodermataceae. Canadian Journal of Botany. 45(8):1399-1444 - P.1419
Монотипові роди грибів
Леоциоміцети
|
58443697
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Havrylo%20Kachur
|
Havrylo Kachur
|
Havrylo Kachur (11 March 1954) is a former professional Soviet football defender and coach.
Career
Havrylo Kachur began his adult football career in 1972 with the backup team of SKA (Rostov-on-Don), in which he scored 1 goal.
From 1973 to 1976, he played in the clubs SKA Lviv, SC Lutsk, FSC Bukovyna Chernivtsi and FC Karpaty Lviv.
In 1977, he joined the representative of the Soviet Top League FC Chornomorets Odesa. During his stay in Odesa in the USSR championship he played 54 matches and scored 3 goals, played 3 more matches in the USSR Cup.
In 1980, he moved to another representative of the Soviet Top League, Baku's Neftchi.
From 1980 to 1982, he played in the second league FC Podillya Khmelnytskyi (51 matches, 4 goals) and amateur club "Harvest" (Kolchyno).
In 1982, he moved to Lviv SKA-Karpaty, which played in the first league of the USSR championship.
From 1992 he worked as a coach, and from 1994 to 1995 he was a head coach of the club "Karpaty" (Mukachevo).
References
External links
Havrylo Kachur at the Odesskiy futbol
1954 births
Living people
Ukrainian people of Hungarian descent
Soviet men's footballers
FC SKA Rostov-on-Don players
SC Lutsk players
SKA Lviv players
FC SKA-Karpaty Lviv players
FC Karpaty Lviv players
FSC Bukovyna Chernivtsi players
FC Chornomorets Odesa players
FC Podillya Khmelnytskyi players
FC Karpaty Mukacheve players
Soviet Top League players
Ukrainian football managers
FC Karpaty Mukacheve managers
Men's association football defenders
Neftçi PFK players
Footballers from Zakarpattia Oblast
|
28276058
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sukhovey
|
Sukhovey
|
Sukhovey (translates to dry wind) is a wind with high temperature and low relative humidity occurring in the steppes, the semi-deserts and the deserts of Kazakhstan and the Caspian region.
The speed of sukhovey is usually moderate 5 to 20 m/s. Relative humidity is less than 30%. Sukhovey emanates from the periphery of anticyclones in summer predominantly with the intrusion of the tropical masses of air (analogous to khamsin, sirocco and other). At a high air temperature (20–25 °C and above) the sukhovey causes strongly increasing evaporation from the soils.
The low mobility of anticyclones causes the steady duration of the sukhovey over several days, which with the insufficient soil moisture causes drought, spoiling of the harvests of cereal and fruit crops, loss of plants. The warm and dry air masses originate above the deserts of Africa, Asia Minor, and also in South Kazakhstan, and with them sukhoveys are extended to the wooded plains of Russia and Kazakhstan, but more frequently they invade the semi-deserts and the steppes.
Historically, these winds have been a major impediment to large-scale sedentary agriculture in Central Asia.
Interest facts
On 4 June 2014 sukhovey was registered in Moscow for the first time in last 60 years.
References
Winds
|
17806660
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Way%20of%20All%20Flesh%20%28album%29
|
The Way of All Flesh (album)
|
The Way of All Flesh (album)
The Way of All Flesh is the fourth studio album by French heavy metal band Gojira. The album was released on 13 October 2008 in Europe via Listenable Records and on 14 October in the US through Prosthetic Records. It sold around 4,200 copies in the United States in its first week of release to debut at number 138 on the Billboard 200 chart. It also reached no. 1 on the Top Heatseekers chart and no. 21 on the Top Independent Albums chart. The album was recorded at the band's home studio while Joe Duplantier produced it. The drums were recorded in Los Angeles and engineered by Logan Mader, who also mixed and mastered the album. The cover features artwork created by vocalist Joe Duplantier, who was responsible for the artwork on past albums.
Writing and composition
Joe Duplantier revealed to Total Guitar magazine that the album deals with their vision about life and death. "The Way Of All Flesh is everything we have to go through until death. I’m 30 years old now and it’s the first time as a human being that I’ve thought about my own death philosophically, and the time that I have to spend here on Earth. It’s something that we’re all concerned about. But it’s almost taboo. You don’t go to a party and talk about death, right?”
Duplantier also references the bands that Gojira have toured with as well as the environment and landscape of the band's hometown Bayonne as influences on the writing of this album.
Randy Blythe from the American band Lamb of God appeared as a guest vocalist on the song "Adoration for None."
The song "The Art of Dying" is a reference to the Buddhist concept of rebirth, and features introspective lyrics. At the end of the song "The Art of Dying", there is a small part that is played backwards. If backmasked, the section would bear a resemblance to the song "Esoteric Surgery", which is then repeated at the end of that very next track. A similar technique is used at the end of "Wolf Down the Earth."
Release and promotion
On 6 October 2008, a music video was released for the song "Vacuity", produced by Julien Mokrani and Samuel Bodin. The video was shot near the band's hometown in France, and starred the Duplantiers' cousin, actress Claire Theodoly.
On 11 January 2009, Gojira released a second music video from the album, an animated video for "All the Tears", illustrated by Jossie Malis.
In March 2013, Listenable Records made a double vinyl format of the album available for pre-order, with the official release date listed as 29 April 2013; 250 copies each of blue and white vinyl were manufactured.
Reception
Critical reception
The Way of All Flesh was met with generally favorable reviews from music critics. At Metacritic (a review aggregator site which assigns a normalized rating out of 100 from music critics), based on 7 critics, the album has received a score of 67/100, which indicates "generally favorable reviews".
Eduardo Rivadavia of AllMusic wrote that "by the time it finally emerged in late 2008, Gojira's fourth full-length successfully met most all of the understandably heightened expectations head on". Writing for Blabbermouth.net, Keith Bergman described the album was "more opaque than anything — oppressive and suffocating in its world-enveloping tone, massive and clanking in rhythm, giving up its dynamic secrets only after hard, painful slogs through the frozen mire of its glowering groan. But once you've broken through, it's quite a new landscape these madmen have blasted out of the tundra for the rest of us."
Pitchfork's Cosmo Lee wrote a more lukewarm review of the album, praising the strong performances as well as the subject-matter and "humanity" of the album's ecological lyrical themes, but argued that "this humanity doesn't translate to the music. The performances are flawless, but overly so. Everything is polished to a gleaming sheen. [...] Without edges, heat, or blood, though, such punishment is joyless. To their credit, Gojira avoid metal's tonal clichés in favor of open-ended abstraction. But it's cold and distant, unbefitting of the passionate lyrics. Undoubtedly, this material is better live, where the band has a fearsome reputation. There, the images are of raised fists and flying hair. Here, the images are of plastic discs and 1's and 0's."
Accolades
A "—" denotes the publication's list is in no particular order, and The Way of All Flesh did not rank numerically.
On Kerrang!s top 50 Best Album Openers In Metal: "a definitive list of the 50 best first tracks in heavy metal history", "Oroborus" was ranked No. 19.
Track listing
Track listing adapted from liner notes.
Hidden track
The final song and title track of the album, "The Way of All Flesh," contains a hidden instrumental song. The main piece of the track ends at 6:51 and the hidden songs starts in at 12:33, giving the song a period of silence lasting 5:42. The song contains complex layers of ambient guitar sounds with various echo and reverb effects. This song ends promptly at 17:03 and closes the album. A similar tactic was first used by the band in their debut album, Terra Incognita.
The original vinyl version does not contain this track; it ends at 6:51. The 2013 vinyl release contains the hidden track.
Personnel
Gojira
Joe Duplantier − vocals, rhythm guitar
Christian Andreu − lead guitar
Jean-Michel Labadie − bass
Mario Duplantier − drums
Guest musicians
Randy Blythe − guest vocals on "Adoration for None"
Production
Joe Duplantier − producer, artwork
Mario Duplantier − artwork
Logan Mader − mixing, mastering, drum engineering
Gabriel Editions − executive producer
Emma Salzard − production manager
Undercity Recordings − drum engineering
Laurentx Etxemendi − guitar/bass/vocal engineering
Studio des Milans − guitar/bass/vocal engineering
Mike Rashmawi − drum tracking assistant
Gabrielle Duplantier − photography/artwork
Fred Collinet − artwork
Chart performance
References
2008 albums
Gojira (band) albums
Listenable Records albums
Prosthetic Records albums
Albums produced by Logan Mader
|
111832
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Prairie%20du%20Rocher%2C%20Illinois
|
Prairie du Rocher, Illinois
|
Prairie du Rocher, Illinois
Prairie du Rocher ("The Rock Prairie" in French) is a village in Randolph County, Illinois, United States. Founded in the French colonial period in the American Midwest, the community is located near bluffs that flank the east side of the Mississippi River along the floodplain often called the "American Bottom". The population was 502 at the 2020 census.
Prairie du Rocher is one of the oldest communities in the 21st century United States that was founded as a French settlement. About four miles to the west, closer to the Mississippi River, is Fort de Chartres, site of a French military fortification and colonial headquarters established in 1720. Some buildings were reconstructed after falling into ruins, and the complex is now a state park and historical site. The fort and town were a center of government and commerce at the time when France claimed a vast territory in North America, New France or La Louisiane, which stretched from present-day Louisiana and the Illinois Country to Canada.
The village was founded in 1722 by French colonists, mostly migrants from Canada.
History
New France
In 1718, Pierre Dugué de Boisbriand built the first Fort de Chartres. In 1722, St. Thérèse Langlois, a nephew of Boisbriand, founded Prairie du Rocher. The town was built on a tract of land donated by the Royal Indian Company. Boisbriand later became the commandant of the area. The town was strategically located along fertile Mississippi River bottomland. Surpluses from the productive cultivation by habitants later helped supply critical wheat and corn to New Orleans and other lower Louisiana Territory communities.
D'Artaguette, an inspector in the country in the early 18th century, wrote:
This country is one of the most beautiful in all Louisiana. Every kind of grain and vegetables are produced here in the greatest abundance .... they have, also, large numbers of oxen, cows, sheep, etc., upon the prairies. Poultry is abundant, and fish plentiful. So that, in fact, they lack none of the necessaries or conveniences of life.
In 1743 the territorial government granted the Prairie du Rocher Common (land used by all the villagers) to the village; the common was used until 1852. The villagers had plots for cultivation defined in typical French fashion: long narrow lots that reached back from the riverfront through the common. The villagers kept the plots open within the common, and built a fence around it to keep out livestock. A school existed as early as the 1760s; students boarded with local families.
Because habitants did not practice fertilization, the soil became exhausted. In addition, an increase in population meant there was not sufficient land for everyone. Some villagers moved to the west side of the Mississippi and founded Ste. Genevieve about 1750, in present-day Missouri. They quickly created an agricultural community with characteristics similar to Prairie du Rocher.
British rule
Following their victory in the French and Indian War (also known as the Seven Years' War), the British gained possession of French lands east of the Mississippi, excluding New Orleans. The Treaty of Paris was signed in 1763; however, the British did not arrive in force until 1765. To avoid British rule, many of the town's French residents moved across the Mississippi River to towns such as Ste. Genevieve and St. Louis in what was now, via the secret Treaty of Fontainebleau, Spanish Louisiana. Additionally, King George III's Royal Proclamation of 1763 designated all the land west of the Appalachians and east of the Mississippi an Indian Reserve. He tried to prevent settlers entering from the then-British Colonies.
American Revolution
During the American Revolutionary War, George Rogers Clark captured Prairie du Rocher for the colonies in his Illinois campaign that also resulted in the capture of Vincennes, Indiana. Reportedly, his campaign caused some of the remaining French settlers to emigrate to the Spanish-controlled territories west of the Mississippi, leaving relatively few in Prairie du Rocher. Many of the subsequent settlers of the area had been members of Clark's campaign, or were related to someone who was. They were convinced of the promise of the area by tales of the fertility of the soil in the area now called American Bottom.
1993 floods
Prairie du Rocher was one of the few towns along the Mississippi River that escaped being flooded in the Great Flood of 1993. After levees broke to the north near the towns of Columbia and Valmeyer, Illinois, flood waters engulfed Fort de Chartres. They also threatened the town of Prairie du Rocher.
With only the Prairie du Rocher Creek levee protecting the town, residents discovered a unique situation had developed. The water that had broken through the main Mississippi River levee and was approaching the top of the Prairie du Rocher Creek levee was higher than the water in the main Mississippi River channel. The Army Corps of Engineers (COE) decided to use a barge-mounted shovel to break through the Mississippi River levee near Fort de Chartres, to allow flood waters to escape back to the Mississippi River channel. This did not significantly lower the water level, but the COE decided against further action.
In a 3:30 a.m. decision, with the flood waters at the top of the sandbags stacked on top of the Prairie du Rocher Creek levee, all three commissioners of the Fort de Chartres – Ivy Landing Drainage and Levee District voted to use dynamite to breach the levee in two additional locations. Because of risk, the COE had argued against such a decision. The village put out a call for help and added a foot and a half of sandbags to the creek levee. Finally, the two openings allowed enough water to escape back to the main channel so that the town was saved from flooding. The levee still stands strong today.
Recent history
French settlers founded Prairie du Rocher circa 1722. At least twelve surviving houses in the village were built in the eighteenth century, including the Melliere House, which was constructed in 1735. Another is the Creole House, constructed in 1800, which was built in the French Colonial style by an unknown English-speaking immigrant from the eastern United States.
Arts and culture
French customs practiced in Prairie du Rocher include La Guiannée, a custom of caroling on New Year's Eve dating back to medieval times in France. It has been celebrated in Prairie du Rocher every New Year's Eve since settlement in 1722. The town also celebrates Rendezvous during the summer, as well as the winter, at the Fort de Chartres. During that time, people from a broad area come to camp out for the weekend. They dress like Indians and French soldiers of the mid-18th century, camp out at the fort, and re-enact the wars that decided the ownership of the fort.
Fort de Chartres is a French military fort constructed in the 18th century. It later was designated an Illinois state historic site.
Geography
According to the 2010 census, Prairie du Rocher has a total area of , all land.
Illinois Route 155 is the only state highway that runs through Prairie du Rocher. It connects the town with Ruma, to the northeast, and Fort de Chartres, to the west. Bluff Road connects the town to as far south as Ellis Grove and as far north as Columbia.
Demographics
As of the census of 2000, there were 613 people, 240 households, and 160 families residing in the village. The population density was . There were 255 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 99.02% White, 0.33% Native American, and 0.65% from two or more races.
There were 240 households, out of which 39.2% had children under the age of 18 living with them, 52.5% were married couples living together, 9.2% had a female householder with no husband present, and 33.3% were non-families. 28.3% of all households were made up of individuals, and 12.9% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.55 and the average family size was 3.16.
In the village, the population was spread out, with 29.2% under the age of 18, 9.5% from 18 to 24, 27.2% from 25 to 44, 22.0% from 45 to 64, and 12.1% who were 65 years of age or older. The median age was 34 years. For every 100 females, there were 81.4 males. For every 100 females age 18 and over, there were 89.5 males.
The median income for a household in the village was $35,795, and the median income for a family was $44,659. Males had a median income of $31,750 versus $20,556 for females. The per capita income for the village was $14,771. About 9.3% of families and 8.3% of the population were below the poverty line, including 6.3% of those under age 18 and 14.3% of those age 65 or over.
Education
The town has one elementary school for grades K-8. Students must travel to a nearby town for high school. The village has a library and two parks, one owned by the school and the other by the town.
Infrastructure
The volunteer fire department occupies part of the city hall (which also houses the post office).
Notable people
Henry C. Hansbrough, U.S. Congressman and Senator from North Dakota
Gallery
External links
"Illinois Town Cuts Levee Against Federal Advice", The Randolph County Herald Tribune
The New York Times
References
French-American culture in Illinois
Villages in Randolph County, Illinois
Villages in Illinois
New France
Populated places established in 1722
French colonial settlements of Upper Louisiana
1722 establishments in the French colonial empire
|
1285665
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D0%BC%20%D0%94%D1%96%D0%BB
|
Вільям Діл
|
Вільям Діл, (4 грудня 1924, Нью-Йорк — †24 листопада 2006 Атланта, Джорджія, США) — американський фотограф, журналіст, письменник, автор 9 кримінальних романів-бестселерів. Найвідомішими творами автора стали романи Машина Шаркі та Первісний страх, обидва з котрих були екранізовані.
Біографія
Вільям Діл народився 4 грудня 1924 року у районі Джамайка, округу Квінз, міста Нью-Йорк. У віці 17 років Діл підробивши документи про свій вік, записався до армії, служив в американських ВПС, був кулементиком на літаках B-24, брав участь у військових діях Другої світової війни. За час служби був нагороджений декількома орденами, зокрема Хрестом Льотних Заслуг та орденом Пурпурного Серця.
Після війни закінчив Міссурійський університет, де вивчав літературу та історію. У 1949 році переїхав до Джорджії, де отримав роботу редактора похоронних оголошень у місцевій газеті. Пізніше працював репортером і колумністом, а у 1960 році став головним редактором одного з журналів Атланти. Ще коли працював репортером, Діл почав цікавитися фотографією, пізніше зажив неабиякої слави і як фоторепортер. У 1960-их роках висвітлював діяльність Мартіна Лютера Кінга і став жертвою нападу расистів, які помстилися йому за прихильність до руху за громадянські права чорношкірих американців.
Літературною діяльністю почав займатися у 1974 році, коли на його 50-й день народження друзі подарили йому торт у вигляді друкарської машинки. Усвідомивши, що за 50 років життя Діл так і не досяг своєї мрії стати письменником, на наступний день він покинув свою роботу, продав фотапарати і вирішив присвятити своє життя літературній діяльності. У 1978 році вийшла його перша книга — кримінальний трілер «Машина Шаркі», яка відразу стала бестселером. У 1981 році цей роман був екранізований у фільмі під тією ж назвою, де сам автор з'явився в одній з епізодичних ролей.
Другим найбільшим успіхом автора став роман «Первісний страх», де він поєднав кримінальний трілер з психологічною драмою в історії про злочини талановитого юнака-вбивці, який успішно удавав захворювання на роздвоєння особистості. у 1996 році цей роман теж був екранізований. Фільм Первісний страх, у якому знялися такі відомі актори, як Річард Гір та Едвард Нортон став одним з найпопулярніших фільмів 90-их років. У 1995 та 1997 роках вийшли продовження цієї серії романів.
Останнім романом Вільяма Діла стала «Еврика», яка вийшла друком у 2002 році і отримала схвальні відгуки критиків. Останні роки життя письменник провів на своєму маєтку біля Атланти разом з дружиною Вірджинією Ганн, працював над останнім, десятим романом, який так і не встиг закінчити. Вільям Діл помер 24 листопада 2006 року у лікарні міста Атланти від аневризма аорти.
Библіографія
Машина Шаркі (1978)
Хамелеон (1981)
Хулігани (1984)
Тайський кінь (1987)
27 (1990)
Полювання [27] (1990)
Первісний Страх (1992)
Поява Зла (1995)
Володар Пекла (1997)
Еврика (2002)
Джерела
William Diehl, 81; war experiences influenced writer's popular thrillers
Письменники США
Фотографи США
Журналісти США
Учасники Другої світової війни
Уродженці Нью-Йорка
|
25350940
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2010%20Moldovan%20parliamentary%20election
|
2010 Moldovan parliamentary election
|
2010 Moldovan parliamentary election
Parliamentary elections were held in Moldova on 28 November 2010 after parliamentary vote failed to elect a President for the second time in late 2009.
Background
After the constitutional referendum failed to meet the 33% turnout required to validate the results, the Constitutional Court of Moldova ruled that acting president of Moldova, Mihai Ghimpu had to dissolve the parliament and hold new elections. Ghimpu then announced that the parliament would be dissolved on 28 September 2010 and new elections would be held on 28 November 2010.
Electoral system
The electoral threshold varied for different organizations; for electoral blocs of three or more parties it was 9%; for blocs of two parties it was 7%, and for individual parties it was 4%. Individual candidates could also run, but needed to receive at least 2% of the vote to win a seat. A total of 39 contestants; 20 political parties and 19 independent candidates. The Constitution states that the Parliament must elect the President with a majority of at least 61 votes (from a total of 101). After two failed attempts the Parliament must be dissolved and the interim president must set the date for a new parliamentary election.
Campaign
The Liberal Democratic Party of Moldova (PLDM), Democratic Party of Moldova (PDM), and the Liberal Party (PL) formed the Alliance for European Integration (AIE) in a grand coalition against the Party of Communists of the Republic of Moldova (PCRM). The Alliance sought integration into the European Union (EU).
Opinion polls
According to the Chișinău-based Institute of Marketing and Polls IMAS-INC, a poll during the period of July 26-August 12 showed 42% of respondents trusted PLDM, 35% trusted PCRM, 35% - PDM and 30% - the PL.
Exit polls
There were two exit polls made for two TV stations, both failing to predict the outcome within the margin of error:
Results
The Communists (PCRM) won 42 seats, while the Liberal Democrats (PLDM) won 32, the Democratic Party (PDM) 15, and the Liberals (PL) 12. This gave the Alliance for European Integration (AEI) 59 seats, two short of the 61 needed to elect a President. The result thus maintained the status quo following the contemporaneous constitutional deadlock. Observers from the Organization for Security and Co-operation in Europe and the Council of Europe lauded the election, with the head of the Parliamentary Assembly delegation of OSCE, Tonino Picula, saying "These elections reflected the will of the people."
By district
Aftermath
Even though the Alliance for European Integration did not get the supermajority needed to elect the president, the leaders of the three parties of the alliance pledged a new coalition agreement on 30 December. Their new cabinet was installed on 14 January 2011, when an investiture vote took place in parliament.
Moldova's highest court ruled on 8 February 2011 that the government could stay in place without early elections even if they were still unable to elect a new president.
Elected MPs
The list of deputies elected:
References
External links
2010 parliamentary elections eDemocracy
Table with results by electoral districts Voteaza.md
Moldova
2010 elections in Moldova
Parliamentary elections in Moldova
|
4054343
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Betta%20nuluhon
|
Betta nuluhon
|
Betta nuluhon — вид прісноводних риб з родини осфронемових (Osphronemidae) підродини макроподових (Macropodusinae).
Належить до групи видів Betta akarensis, найближчими родичами є B. chini та B. balunga.
Назва
Видова назва nuluhon перекладається з мови Кадазан-Дусун як «пагорб», оскільки рибу виявлено у гірській річці.
Поширення
Ендемік малайзійського штату Сабах, розташованого на острові Калімантан. Поширений на заході штату, був виявлений на території заповідника Хребет Крокер.
Зразки Betta nuluhon були зібрані в неглибокому (по коліна) струмку зі швидкою течією та прозорою водою, що протікав під зімкненим пологом дерев на околиці лісу. Риби трималися в спокійному затишному місці під навісом з берегової рослинності. Ґрунт складався переважно з гальки, піску та мулу. Були зафіксовані такі параметри води: вміст розчиненого кисню 6,25 мг/л, показник pH 6,57, вміст завислих часток 0,4 мг/л, каламутність 28,0 FAU, температура 24,0 °C.
Крім Betta nuluhon, тут живуть Anguilla marmorata (родина вугрові), Barbodes sealei, Nematabramis borneensis, Tor tambra (родина коропові) та Gastromyzon introrsus (родина Gastromyzontidae).
Опис
Максимальний відомий розмір: 62,6 мм стандартної (без хвостового плавця) довжини. Тіло струнке, циліндричне в передній частині, стиснуте з боків від спинного плавця до хвоста. Найвищим воно є навпроти спинного плавця (22,1–25,2 % стандартної довжини), а найнижчим — на хвостовому стеблі (16,4–20,0 % стандартної довжини). Голова широка, тупа, коротка, її довжина становить 31,7–35,2 % стандартної довжини, діаметр орбіт очей 23,3–29,7 % довжини голови. Риба має пологий спереду профіль спини.
Хвостовий плавець ланцетний, має 11 променів, середні промені трохи подовжені й виступають за межі полотна плавця. У спинному плавці 1 твердий і 7 м'яких променів, плавець загострений на кінці, розташований ближче до хвоста (предорсальна довжина становить 65,8–71,3 % стандартної довжини), основа спинного плавця коротка (10,6–13,5 % стандартної довжини). Анальний плавець має 1-2 твердих і 25–27 м'яких (всього 26–28) променів, загострений, починається приблизно на половині довжини риби (преанальна довжина становить 45,4–49,7 % стандартної довжини), основа анального плавця довга (49,5–54,6 % стандартної довжини). Черевні плавці мають по 1 твердому та по 5 м'яких променів, вони округлі, з довгим нитчастим другим променем, кінець якого досягає 13-го променя анального плавця, загальна довжина черевних плавців становить 31,5–45,1 % стандартної довжини. Грудні плавці округлі, мають по 13-14 променів.
Бічних лусок 29-31, поперечних лусок 9½, хребців 31.
Голова та тіло коричневі, спина темно-коричнева. Луски на тілі по задньому краю мають яскраву блакитну облямівку. Від кінчика морди через око й до краю зябрових кришок проходить темно-коричнева до чорного смужка. Райдужна оболонка очей зверху жовта, по боках чорна, а знизу червонувата. У зрілих самців горло темно-коричневе, а на зябрових кришках присутній зеленкувато-блакитний лиск. Всі плавці коричневі, спинний має 4-6 чорних поперечних смуг, на хвостовому плавці 12-16 поперечних смуг. Анальний плавець має широкий червонувато-коричневий край, а нитчастий промінь черевних плавців білуватий.
Посилання
Novataxa
N. S. S. Kamal, H. H. Tan and Casey K. C. Ng. 2020. Betta nuluhon, A New Species of Fighting Fish from western Sabah, Malaysia (Teleostei: Osphronemidae) . Zootaxa. 4819(1); 187—194.
Jeremy Gay. Betta nuluhon is a new species of Fighting fish from Borneo . Marine Depot Blog, August 31st, 2020
n
Тварини, описані 2020
Риби Малайзії
Ендемічна фауна Малайзії
Ендемічна фауна Калімантану
|
5150236
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Supermarine%20Seafang
|
Supermarine Seafang
|
Supermarine Seafang
Супермарін Сіфенґ — британський палубний одномоторний винищувач-моноплан, модифікована версія Supermarine Spiteful, що мав стати на озброєння повітряних сил ВМФ Британії, але через незначну перевагу над наявними Supermarine Seafire і появу реактивних винищувачів майже не виготовлявся.
Історія
Оскільки палубна модифікація Spitfire «Seafire» вийшла успішною міністерство Авіації вирішило повторити такий підхід і видало специфікацію N.5/45 на пристосування «Spiteful» до палубного використання. Морський варіант отримав назву «Сіфенґ» - «Морське Ікло», і в травні 1945 року було замовлено 2 прототипа і 150 серійних літаків. Перший серійний «Сіфенґ» надійшов на випробування 15 січня 1946 року.
Проте адміральтельство не було впевнене чи «Сіфенґ» пропонує достатні поліпшення порівняно з наявним Seafire FR.47, і після довгих роздумів вирішило відмовитись від «Сіфенґів». Виробництво було скасоване і тільки 18 літаків було завершено: 8 F.31 з двигунами Griffon 61 і 10 F.32 з двигунами Griffon 89 і двома співвісними трилопатевими пропелерами. Тільки 11 «Сіфенґів» здіймалися в повітря, інші 7 були доставлені в розібраному стані і ніколи не літали.
Примітки
Виноски
Джерела
Література
Посилання
Літаки Supermarine
Винищувачі Великої Британії
Літаки палубного базування
|
3513143
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80
|
Теремець Олександр
|
Теремець Олександр
Олександр Теремець (кінець XIX століття — 1916 або 1917 рік) — український скульптор.
Біографія
Народився в кінці XIX століття. Навчався у Київському художньому училищі у Ф. Балавенського. Помер 1916 або 1917 року.
Роботи
У 1910—1912 роках працював у галузі меморіальної скульптури, у портретному та побутовому жанрах:
горельєф «Селянин з волами» на будинку Бессарабського критого ринку в Києві (бетон, 1910);
«Погруддя товариша» (гіпс, 1911).
Література
Українські скульптори
Скульптори Києва
Скульптори Російської імперії
Скульптори XX століття
|
580188
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B4%D0%BE%D0%BD
|
Монтардон
|
Монтардон — муніципалітет у Франції, у регіоні Нова Аквітанія, департамент Атлантичні Піренеї. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 650 км на південь від Парижа, 165 км на південь від Бордо, 9 км на північ від По.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році у муніципалітеті числилось 805 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 2290,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача.
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Атлантичні Піренеї
Примітки
Муніципалітети департаменту Атлантичні Піренеї
|
2763334
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0%D1%80%20%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Свічкар Роман Юрійович
|
Свічкар Роман Юрійович
Роман Юрійович Свічкар (23 червня 1993) — український фехтувальник на шпагах, бронзовий призер чемпіонату світу.
Кар'єра
З сезону 2017/18 почав потрапляти в основний склад української команди з фехтування на шпагах. Першу у своїй кар'єрі медаль на етапах Кубка світу спортсмен виграв 13 травня 2018 року, завоювавши бронзову медаль разом з командою на турнірі у Парижі. На дебютному для себе чемпіонаті Європи зайняв особисте 19-те місце та 5-те у команді.
На чемпіонаті світу зумів виграти особисту бронзову нагороду. На шляху до медалі спортсмен переміг Петера Турнау, діючого чемпіона світу Паоло Піццо, Фейзулла Алімова та Беньяміна Штеффена, а у півфіналі поступився Янніку Борелю, який і став чемпіоном.
У липні 2019 року Свічкар разом із Рейзліним, Нікішиним та Гереєм стали срібними призерами чемпіонату світу. У фіналі українська команда поступилася Франції (37:45).
У жовтні 2019 року на 7-х Всесвітніх Іграх серед військовослужбовців в Китаї разом з Андрієм Ягодкою, Олексієм Стаценком та Юрієм Цапом вибороли бронзову нагороду.
У липні 2021 року виступив на своїх дебютних Олімпійських іграх, які відбулися у Токіо. В особистих змаганнях поступився у першому поєдинку швейцарцю Максу Хайнцеру (11:15). У командних змаганнях, збірна України виступила у складі Рейзлін, Нікішин, Свічкар, Герей. У чвертьфіналі вони поступилися збірній Китаю (35:45). Після цього перемогли збірну Італії (45:39), а у поєдинку за п'яте місце поступилися Франції (39:45).
Медальна статистика
Особисті медалі
Командні медалі
Примітки
Посилання
Профіль на сайті FIE
Українські шпажисти
срібні призери чемпіонатів світу
бронзові призери чемпіонатів світу
Учасники літніх юнацьких Олімпійських ігор 2010
Українські учасники літніх Олімпійських ігор 2020
Фехтувальники на літніх Олімпійських іграх 2020
|
30110712
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Marko%20Meerits
|
Marko Meerits
|
Marko Meerits (born 26 April 1992) is an Estonian professional footballer who currently plays as a goalkeeper for Nõmme United and the Estonia national team.
Club career
Flora
Meerits came through the Flora youth system. He moved to Esiliiga club Warrior on loan for the 2008 season. Meerits made his debut in the Meistriliiga on 15 May 2010, in a 2–1 win over Kuressaare. He made 10 appearances in the 2010 season as Flora won their eighth Meistriliiga title. In the Estonian Supercup on 1 March 2011, Meerits kept a clean sheet against Levadia for 120 minutes, eventually winning the match 5–3 in a penalty shootout by saving Konstantin Nahk's attempt and converting a penalty himself.
Vitesse
On 7 July 2011, Meerits signed a three-year contract with Dutch Eredivisie club Vitesse. He made his debut in the Eredivisie on 7 August 2011, when he came on as a 21st-minute substitute replacing the injured Eloy Room and kept a clean sheet in a 0–0 away draw against ADO Den Haag.
Flora (loan)
On 25 February 2013, Meerits returned to Flora on a five-month loan until the end of July.
FC Emmen
On 4 July 2014, Meerits signed a two-year contract with Dutch Eerste Divisie club FC Emmen. In his first season with FC Emmen, he conceded 51 goals in 36 Eerste Divisie matches. In the 2015–16 season, Meerits was sidelined by a knee injury.
Tarvas
On 30 August 2016, Meerits joined Meistriliiga club Tarvas until the end of the 2016 season.
VPS
On 27 January 2017, Meerits joined Finnish Veikkausliiga club VPS on a one-year deal with an option to extend the contract for another year. He made his debut in the Veikkausliiga on 5 April 2017, HJK.
Narva Trans
On 16 February 2019, Meerits signed a one-year contract with Meistriliiga club Narva Trans. On 25 May 2019, he captained the team in a 2–1 extra-time victory over Nõmme Kalju in the Estonian Cup final.
International career
Meerits has represented Estonia at under-17, under-18, under-19, under-21 and under-23 levels.
On 14 December 2010, Meerits was named by manager Tarmo Rüütli in the Estonia squad to face China PR and Qatar in friendly matches. He made his senior debut for Estonia on 18 December 2010, replacing Pavel Londak in the 89th minute of a 0–3 away loss to China PR.
Career statistics
Club
International
Honours
Club
Flora
Meistriliiga: 2010
Estonian Cup: 2010–11, 2012–13
Estonian Supercup: 2011
Narva Trans
Estonian Cup: 2018–19
Individual
Estonian Young Footballer of the Year: 2011, 2013
References
External links
1992 births
Living people
People from Viimsi Parish
Estonian men's footballers
Men's association football goalkeepers
Esiliiga players
FC Warrior Valga players
Meistriliiga players
FC Flora players
Rakvere JK Tarvas players
JK Narva Trans players
Eredivisie players
SBV Vitesse players
Eerste Divisie players
FC Emmen players
Veikkausliiga players
Vaasan Palloseura players
Estonia men's youth international footballers
Estonia men's under-21 international footballers
Estonia men's international footballers
Estonian expatriate men's footballers
Estonian expatriate sportspeople in the Netherlands
Expatriate men's footballers in the Netherlands
Estonian expatriate sportspeople in Finland
Expatriate men's footballers in Finland
|
457396
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chandler
|
Chandler
|
Chandler or The Chandler may refer to:
Occupations
Chandler (occupation), originally head of the medieval household office responsible for candles, now a person who makes or sells candles
Ship chandler, a dealer in supplies or equipment for ships
Arts and entertainment
Chandler (band), an American Christian band
Chandler (film), a 1971 American neo-noir starring Warren Oates
Chandler: Red Tide, a 1976 illustrated novel by Jim Steranko
Chandler Award, for Australian science fiction
Military
, a destroyer which served in World War II
, a guided-missile destroyer transferred to Taiwan in 2004
, a destroyer which served in the Korean and Vietnam Wars
Chandler Air Force Station, a closed radar station in Chandler, Minnesota, U.S.
People and fictional characters
Chandler (surname), including a list of people and fictional characters
Chandler (given name), including a list of people and a fictional character
Places
Australia
Chandler, Queensland, a suburb of Brisbane
Chandler Ward, a Brisbane City Council ward
Chandler, South Australia, a rail siding
Chandler, Western Australia, a rural locality
Chandler Highway, in the suburbs of Melbourne
Chandler River (New South Wales), Australia
Canada
Chandler, Quebec, a town
Chandler, Saskatchewan
United States
Chandler River (Alaska)
Chandler, Arizona, a city
Chandler, Indiana, in Warrick County
Chandler, Pike County, Indiana
Chandler Bay, Maine
Chandler River (Maine)
Chandler Township, Charlevoix County, Michigan
Chandler Township, Huron County, Michigan
Chandler, Minnesota, a town
Chandler, Missouri, an unincorporated community
Chandler Township, Adams County, North Dakota
Chandler, Ohio, an unincorporated community
Chandler, Oklahoma, a city
Chandler State Wayside, a state park in Oregon
Chandler, Texas, a city
Elsewhere
Chandler (crater), on the Moon
Chandler Island, Antarctica
Schools
Chandler Scientific School, formerly part of Dartmouth College, U.S.
Chandler High School (disambiguation), several schools
Chandler School, Pasadena, California, U.S.
Other uses
Chandler Formation, a Mesozoic geologic formation in Canada
The Chandler Building, Berkeley, California, U.S.
Albert B. Chandler Hospital, Lexington, Kentucky, U.S.
Chandler (horse), winner of the 1848 Grand National steeplechase
Chandler (software), personal information management software
Chandler Bats, an American baseball bat manufacturer
Chandler Motor Car, a 1920s American automobile maker
See also
Chandelier, a branched ornamental light fixture
Chantler
|
1477705
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BA%27%D1%8F%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B2%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%B5%20%D0%B4%D0%B5%D0%BF%D0%BE
|
Лук'янівське трамвайне депо
|
Лук'янівське трамвайне депо — колишнє депо Київського трамвая, обслуговувало частину правобережної мережі. Закрите 2005 року, рухомий склад перейшов у новостворене Подільське трамвайне депо. На території депо станом на грудень 2012 року знаходиться пустир.
Історія
Депо було відкрите 1892 року для Лук'янівської лінії кінного трамвая та стало третім у місті. До кінця XIX століття Лук'янівське депо було електрифіковане, та обслуговувало центральну та західну частини трамвайної мережі міста.
З початком 1990-х років депо стало занепадати, а кількість рухомого складу скорочуватися, тож 2005 року було прийнято рішення про об'єднання Лук'янівського депо з депо імені Красіна у нове Подільське депо, що мало розташуватися на території депо імені Красіна. Рухомий склад Лук'янівського депо перейшов до Подільського, а територія депо станом на 2012 рік не забудована та здається в оренду різним фірмам.
Маршрути
Маршрути, які депо обслуговувало на час закриття (2005)
№ 5 «Контрактова площа — Бульвар Дружби Народів»
№ 14 «Контрактова площа — Автогенний завод»
№ 15 «Вулиця Старовокзальна — Автогенний завод»
№ 18 «Контрактова площа — Вулиця Старовокзальна»
Інші маршрути, які депо обслуговувало з 2000 року
№ 6 «Контрактова площа — Палац Спорту» (в такому вигляді існував з 1997 року, закритий 2001 року)
№ 10 «Московська площа — Вулиця Старовокзальна» (в такому вигляді існував з 1997 року, закритий 2001 року)
№ 13 «Контрактова площа — Вулиця Старовокзальна» (в такому вигляді існував з 1989 року, перейменований у № 18 2000 року)
Рухомий склад
На час переїзду в Подільське депо рухомий склад складався з 99 лінійних та 4 службових вагонів.
Tatra Т3 — з 1978 року
Керівники депо
Микола Шевченко (1970—1984)
Володимир Мишакін (1987—1993)
Іван Згурський (1993—2005)
Див. також
Депо Київського трамвая
Посилання
Лук'янівське трамвайне депо
Київський трамвай
Лук'янівка (Київ)
|
227299
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%A1%D0%B8%D0%B1%D1%96%D1%80%D1%83
|
Історія Сибіру
|
Історія Сибіру
Найдавніші людські поселення в Сибіру відомі з пізнього палеоліту і неоліту, а у другій половині першого тисячоліття нашої ери в Сибіру виникли різні союзи племен і перші держави.
Сибір XIII століття-1552 р.
У середині 13 століття майже весь Сибір став частиною імперії Чингісхана, а після його смерті Західний Сибір став складовою частиною Золотої Орди; згодом тут виникло Сибірське ханство. Населення Сибіру складалося з різних нечисленних народів на різному ступені суспільного й економічного розвитку; на півночі вони займалися рибаловлею і мисливством, а також утримуванням північних оленів, на півдні переважало скотарство. Вони належали до різних етнічних і мовних груп: тюркської (татари, якути, тувинці й ін.), монгольської, угорської, турґузо-манджурської, самоїдської, а також до так званих палеазіатських народів на північному сході.
Північно-західний Сибір перебував під економічними, а з 13 століття і політичними впливами Новгорода, а після його занепаду — Великого Московського князівства.
1552—1861
Після підкорення Казані (1552) в руках Московії опинився Камський водний шлях, що вів за Урал, а разом з цим збільшилися впливи Москви на Сибірське ханство, яке вона остаточно окупувала після успішного походу на Сибір найманих загонів під проводом Єрмака, що його організували пермські купці Строґанови. На окупованій території Сибіру Москва будувала міста-остроги: Тюмень (1586), Тобольськ (1587), Томськ (1604), Кузнецький остріг (1618), Єнісейськ (1619) та ін. У перші десятиліття 17 століття Москва окупувала весь Західний Сибір вздовж річки Єнісей на сході, у середині століття дійшла до озера Байкал (Іркутськ, 1661); після будівництва Якутська (1632) до Охотського моря (1649) (на узбережжі якого було засноване місто Охотськ (1697) і Камчатки (1698-1699). Внаслідок воєн з Китаєм Московія відмовилася від Приамур'я (Нерчинський договір 1689), яке добула назад щойно за Айгунським договором (1858). Швидке опанування Сибіру було уможливлене незначним опором корінного населення.
Єдиними тубільцями, які опирались російському завоюванню, стали чукчі. У ході серії московсько-чукотських воєн (1641—1778) московити зазнали кілька поразок від чукотів. Однак, зрештою, московія шляхом підкупу місцевих вождів закріпилась на землях крайнього північного сходу Сибіру, Камчатки і Чукотки.
Разом з політичною окупацією Сибіру йшла колонізація московських поселенців (спершу переважно з півночі московії). До початку 18 століття це були головне «служили люди» і промисловці та козацькі відділи, які селилися переважно у містах, вони просувалися на схід по річках, головним багатством країни були хутра (ними платили дань і місцеві народи — ясак). Кількість населення на початку 17 століття — близько 200 000 (у тому числі близько 25 000 прибулих колоністів), в кінці 17 століття — близько 420 000 (вже здебільша колоністів). У 18 століття у Сибіру селилися селяни, переважно на південному заході, у смузі лісостепу й степу. Це були в основному державні селяни, які селилися добровільно або під примусом, ні великої приватної власності (за винятком великих посілостей царя і його родини), ні панщини в Сибіру не існувало. Головним багатством краю і предметом експорту, крім хутра, були корисні копалини (срібло, оливо, мідь, залізо; з 1820-х роках також золото). Для охорони південно-західних кордонів перед кочовиками у 1710 і 1750—1760 років побудовано кілька оборонних ліній (Ішимську, Іртиську і Кооливансько-Кузнецьку), що їх охороняли козацькі війська, які в 1808 об'єднано у Сибірське козацьке військо. Кількість населення постійно зростала: з 430 (200)тисяч на початку 18 століття до 680 (260)тисяч у 1763, 939 (363) у 1795 і 2 936 (648) тисяч у 1858. Поселення відбувалися головним чином, уздовж важливого сибірського тракту, який зв'язав Європу з Заходом і Сходом. З першої половини 17 століття московський уряд використовував Сибір як місце заслання, серед ін. і політичних в'язнів. В 1708 утворено Сибірську губернію з генерал-губернатором у Тобольську, 1822 її поділено на західну і східну.
1861—1917
Скасування кріпацтва вже російської Імперії (1861) і постале з тим малоземелля і безземелля селян спричинило значне збільшення еміграції за Урал, насамперед на південні землі Сибіру, які надавалися для хліборобства; вона стала масовою з кінця 19 століття після побудови сибірської залізниці (1891-1905), а з 1907 через нездійснені надії селян на аграрну реформу Столипіна. Еміграція в Сибір охопила спершу російські центрально-чорноземні області, згодом також Білорусь, з 1890-их років і Україну. Кількість всіх поселенців у Сибіру можна припускати у 1861 — 91 на 0,5 млн (17 000 на рік) і на близько 4,5 млн у 1892-1914 (200 000 на рік). Додамо, що у 19 століття на Сибір заслано близько 1 млн осіб, головне селян; на початку 20 століття кількість засланих нараховано до 287 000 (без каторжан; у той час заслання вже були обмежені).
Разом з зростанням еміграції зростала і кількість населення Сибіру (тис):
Густіше була заселена лише південна вузька смуга Сибіру від Тюмені на заході через Іркутськ до Чити на сході, яка охоплювала південні смуги тайги, лісостеп і північні смуги степу. Тут жило 4 — 20 осіб на 1 км², далі на північ менше ніж 1, а на 3/4 Сибір був майже безлюдний. За винятком Тобольську (1911 — 21 000 меш.), більші міста Сибіру розташовані в південної смузі Сибіру: Омськ 128, Іркутськ 127, Томськ 111, Красноярськ 73, Барнаул 52, Тюмень 28. Відсоток міської людности зріс з 7,1 % у 1897 до 8,4 % у 1911.
Корінне населення Сибіру, зокрема малочисельні народи, зазнавало впродовж століть примусової християнізації і часткової русифікації, натомість зберігали свій стан численніші народи (1911, тис.): буряти (разом з монголами) 332, якути 246, татари 243.
Серед прибулого населення вирізнялися дві групи: старожили, предки яких здавна оселилися в Сибіру, і новооселені, які прийшли в Сибір у другій половині 19 століття (переважно за останні 20 років перед 1914). Воїни зжилися з Сибіром, у якому селилися вже близько 400 років; їхній побут, частково мова й антропологічні прикмети зазнали впливів корінного населення, з яким від сотень літ вони схрещувалися (багато з них брало жінок з тубільного населення), і чимало їх асимілювалося. Сибіряки асимілювали також ін. поселенців з Європи. Чисто російський тип залишився лише на Забайкаллі і на півдні Алтайського краю. Сибіряки жили звичайно окремими масивами (новим поселенцям виділено окремі ділянки), їхні зв'язки з новоприбулими були обмежені. Серед старожилів замкнену групу становили старовіри (понад 300 000) і козаки (1910—172 000), землі яких являли собою довгу, але вузьку смугу на пограниччі Сибіру і Степового краю (Сибірське козацьке військо) і на Забайкаллі (Забайкальське козацьке військо); менші частини: красноярські й іркутські козаки, об'єднані y 1917 в Єнісейське козацьке військо та Якутський козацький полк. Їхні прикмети ті самі, що й козачі війська на Зеленому Клині.
Історичне минуле багатонаціонального Сибіру, що властиво був колонією царської Росії, яка провадила там політику економічного визиску й національного гноблення, спричинилося у середині 19 століття до утворення, навіть серед російського населення Сибіру, політичного руху (так зване «Сибирское обласничество»), що прагнув до національно-державного відокремлення Сибіру від Росії. 1860 року, сибірський козацький сотник і студент Петербурзького Університету Григорій Потанін (1835—1920; згодом відомий сибірський вчений етнограф і мандрівник), разом зі своїми колегами-земляками (Н. Ядринцев, П. Головачев, Н. Козьмин, П. Словцов та ін.), створив Сибірський земляцький гурток — «Общество независимости Сибири», що висунуло програму унезалежнення сибірської нації (відозва «Патриотам Сибири») й готувалося до повстання. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками цього руху. Внаслідок судового процесу 1865 членів товариства було засуджено на каторгу, яку вони мусили відбувати не в Сибіру, а на півночі Росії. Але цей рух, що згодом прийняв програму сибірського автономізму, ніколи не завмирав; по революції 1917 обласники частково реалізували свою програму.
У народному господарстві основну роль відігравало сільське господарство (Західний Сибір вивозив до Європи багато масла), гірнича промисловість (Сибір давав серед ін. 75 — 80 % продукції золота Російської Імперії), далі хутряна і лісова та рибна промисловість (вся промисловість Сибіру становила ледве 1 % загальноімперської). В давніші часи (зокрема в 17 — 18 століття) і особливо після побудови сибірської залізниці, Сибір мав велике значення в транзитній торгівлі Європи з азійськими державами, головне з Китаєм. Разом зі зростанням населення і розвитком економіки йшов і культурний розвиток, носієм якого були часто засланці; 1881 відкрито в Сибіру перший університет у Томську.
Українці у Сибіру
Відомості про них до кінця 19 століття, коли почалася масова колонізація, досить невпорядковані й недокладні. Немає сумніву, що їх участь в колонізації, господарській розбудові й культурному розвитку Сибіру була значна. Серед російських промисловців і «служилих людей», які у 17–18 століттях освоювали Сибір і Далекий Схід, а згодом Камчатку й Аляску, були й українці. В 1642 на річку Лену були заслані українці з Слобожанщини з родинами, разом 188 осіб, які дісталися на Лену щойно 1646–1647. Ці заслання тривали й далі (1646, 1649). Ще більше засланих українців у Сибіру бачимо у другій половині 17 століття Це були державно-політичні діячі, противники російської політики в Україні, або ті, кого російський уряд підозрював у «шатості» і «зраді». У кінці 1650-их років в Сибір було заслано родичів і прихильників гетьмана І. Виговського; у 1660-х роках — противників російського ставленика гетьмана І. Брюховецького; у 1670-х роках був засланий гетьман Д. Многогрішний з усіма своїми родичами та їхніми родинами; у 1680-х роках — гетьман І. Самойлович з сином Яковом і небожем Михайлом. По знищенні Січі (1775) в Сибір заслано частину запорозької старшини, а трохи раніше засуджено на каторгу в Сибір учасників Коліївщини (на чолі з М. Залізняком). У 19 століття в Сибір засилали за присудом суддів або адміністративним порядком. У першій половині 19 століття так потрапили туди декабристи (брати Борисови, Іван Горбачевський, Павло Вигодовський, Яків Андрієвич та інші), у другій — революційні народники, зокрема А. Красовський, С. Богомолець, Сергій Ковалик, Є. Ковальський, Я. Стефанович, українські соціал-демократи, згодом більшовики Г. Петровський, М. Скрипник та ін.; письменник П. Грабовський), учасників селянських заворушень і повстань (серед інших У. Кармелюк), які були заслані або на каторгу, або на так зване вільне поселення за «сепаратизм», з наказу російської влади, примусово переведено на службу до Сибіру. До козацького війська в Сибіру було включено чимало українців.
Українці відіграли поважну роль в економічному, адміністративному й культурному житті Сибіру. Знаходимо українців навіть у вищій адміністрації Сибіру (генерал М. Сулима, генерал-губернатор Східного (1833-1834) і Західного (1834-1836) Сибіру; генерал П. Капцевич — тобольський і томський генерал-губернатор (1822-1826)), в управлінні скарбовими фабриками і заводами тощо.
Особливе визначне місце українці посідали у церковному житті Сибіру. В 18 столітті Митрополитом тобольськими і сибірськими були: Філофей Лещинський (1702-1721, з перервами), Іоан Максимович (1711—1715), Антоній Стаховський (1721—1740), Арсеній Мацієвич (1741-1742), Павло Конюскевич (1758-1768); єп. іркутськими були: Інокентій Кульчицький (1727—1731), Інокентій Нерунович (1732-1747), Софроній Кристальський (1753—1771). Вони здебільша оточували себе духовенством українського походження, яке великою мірою спричинилося до культурному розвитку Сибіру у 18 столітті Чимало українців — духовних і світських (наприклад, Григорій Новицький), досліджували Сибір і Далекий Схід. Так було і в 19 столітті.
Масовий виїзд українських селян почався з кінця 1880-их років. У 1885-1914 виемігрувало з 9 українських губерній за Урал 1 742 000 осіб, а з усіх українських земель понад 2 млн — майже самих українців. За переписом 1897 в Сибіру жило 142 000 українців, в той час, як в Західному Сибіру 120 000; найбільші відсотки вони становили в південно-західної частині Томської й Тобольської губернії. Українців в Сибіру у 1914 було небагато менше, як за переписом 1926 (за воєнні і перші повоєнні роки імміграція з України була незначна) — близько 1 млн, тобто близько 8 % всього населення.
1917—1920 pp.
Березнева революція в Росії викликала політичний рух поміж всього населення Сибіру. Відкрилися також значні можливості для українських поселенців в Сибіру та багатьох українських вояків, що там перебували в процесі мобілізації та формування. Незабаром постали українські організації в Омську (Українська Вільна Громада), Томську (Окружна Рада), Славгороді, Кургані, Бійську, Каїнську (Алтайська Губернська Рада) та ін. В Омську діяли філії допомогових установ, що постали в Києві з метою опіки над українцями з Галичини й Буковини, вивезеними російською владою до Росії та українцями-вояками австро-угорської армії, що опинилися в рос. полоні; вони мали відділи в низці міст Сибіру. Частина українських полонених (вояків австро-угорської армії) включилася в українське життя в Сибіру. Одночасно постали військові організації та в кінці 1917 велися формування окремих українських військових частин. Врешті, в Омську відбувся на початку серпня 1917 Перший Українській З'їзд Сибіру, який заснував Головну Українську Раду Сибіру (голова Г. Концевич, заступник М. Новосельський) та вислав делегата до Української Центральної Ради в Києві.
Ще до Жовтневої революції й перемоги більшовиків у першій половині жовтня відбувся в 1917 з'їзд демократичних партій Сибіру, який проголосив автономію Сибіру і скликав Надзвичайний З'їзд Сибіру, що відбувся у Томську 6 — 15 грудня 1917 і створив орган тимчасової влади Сибіру — Сибірську Тимчасову Обласну Думу (до складу її мали входити 5 українських представників) та відповідальну перед нею Обласну Раду («Совєт») — уряд Сибіру, до складу якого вводив українець Сулима. Надзвичайний з'їзд Сибіру вислав привітання до Української Центральної Ради у Києві з нагоди проголошення Третього Універсалу, а Обласна Рада 7 січня 1918 повідомила більшовистську владу в Петрограді, що вона її не визнає. В кінці січня 1918, Томська рада робітників і солдатів розігнав Сибірську Обласну Раду, але з її доручення далі діяв Тимчасовий Автономний Уряд Сибіру, і тім часом в Сибіру утворилося двовладдя. Позиція Сибірської Обласної Ради і Тимчасового Автономного Уряду Сибіру зміцнилася, коли проти більшовиків виступив в кінці травня 1918 Чехословацький корпус, а у квітні 1918 висадився японський і британський десант у Владивостоці, а у серпні — американський корпус генерала Ґревса.
У житті українців Сибіру важливою подією був Другий Сибірський Всеукраїнський з'їзд в Омську (11 — 13 липня 1918), який вимагав від Сибірської Обласної Думи проголошення самостійности Сибіру та здійснення принципу самоврядування для окремих національностей, зокрема для українців, і створення Сибірської армії для охорони країни. Однак, у громадянській війні перемогли сили білих росіян, і Тимчасовий Автономний Уряд Сибіру у листопаді 1918 передав владу центральному Тимчасовому Всеросійському Уряду, який незабаром очолив адмірал Олександр Колчак, і разом з тим українській рух у Сибіру був загальмований. Українській курінь ім. гетьмана П. Сагайдачного, після великих втрат на уральському фронті проти більшовиків, перестав існувати в кінці 1919. У дальшій війні військо Колчака дійшло майже до Волги (березень 1919), але згодом зазнало поразки, а в січні 1920 його армія була розбита і Сибір здобули більшовики. Далекий Схід вони остаточно опанували у листопаді 1920.
1920-ті рр
Населення Сибіру не зазнало великих втрат під час війни, революції й голоду 1921-1922; разом з тим майже зовсім припинився приплив іммігрантів з європейської частини СРСР (він у незначних розмірах відновився з 1924). На початку 1915 населення Сибіру нараховувало близько 10 млн, у кінці 1926 — близько 11 млн (разом з Ішимською і Курганською округами, які офіційно входили до складу Уральського краю). Перепис 1926 вперше подає докладніші дані про національний склад населення Сибіру (також за поодинокими районами):
Порівняно з 1911 відсоток росіян, українців і білорусів, разом взятих, залишився майже без змін (86,7 і 86,9), корінного населення зменшився з 10,6 до 7,5 (у тому числі найчисленніших національностей: бурятів з 3,9 до 2,2 і якутів з 2,9 до 2,2), інших збільшився з 2,6 до 5,6.
Українці Сибіру жили переважно у суцільних масивах в південно-західному Сибіру, що має сприятливі умови для хліборобства — у лісостепу і степу з чорноземними ґрунтами. Ці українські поселенчі землі становили частину так званого Середньо-Азійського Степового краю. Сибірська частина цього саме Середньо-Азійського Степового краю (вона охоплювала майже всю Славгородську і частини Омської і Каменської округів) займала площу 55 000 км² з 580 000 мешк.
На 115 000 українців у Східного Сибіру більшість жила на островах з добрими чорноземними, ґрунтами (наприклад, на сході від Красноярську).
За переписом 1926 лише 3,4 % українців жили у містах (вони становили в них 2,8 % всього населення; у селах — 8,8 %). Найбільші міські скупчення українців (у тис): в Омську (9,7), Славгороді (4,1), Красноярську (1,6), Іркутську (1,3), Томську (1,2) та ін.
1930—1960-ті pp
Значні зміни в економічних, а також демографічних відносинах Сибіру відбулися з кінця 1920-их років, коли за планами п'ятирічок Сибір мав перетворитися з аграрної на аграрно-промислову, а згодом промислово-аграрну країну. З цією метою розбудовано родовища корисних копалин і джерела енергії, а пізніше промисловість, зокрема важку. На початку 1930-их років освоєно Кузнецький кам'яновугільний басейн (у теперішній Кемерівській області у Західному Сибіру) і розбудовано його на другу після Донецького басейну кам'яновугільну базу СРСР та створено (1929—1932) потужний Кузнецький металургійний комбінат, даті низку машинобудівнельних заводів, збудовано у Західному Сибіру другу лінію Сибірської магістралі (1930-1936), освоєно північ Сибіру (серед ін. створено гірничо-металургійний комбінат у Норильську). Натомість сільське господарство не розвивалося, воно багато потерпіло внаслідок колективізації. У 1940 в Сибіру (разом з Далеким Сходом) вироблено 3,2 млр кВт/рік електроенергії, видобуто 39 млн т вугілля, витоплено 1,5 млн т чавуну і 2 млн т сталі.
Разом з тим зросло населення Сибіру з 10,9 млн у 1926 до 14,1 млн у 1939 (або на 29 %; у тому числі Західний Сибір — 19 %, Східний Сибір — 52 %), у тому числі міське з 1,0 на 4,4 млн або з 9,2 % на 31,3 % всього населення (сільська людність зменшилася на 200 000). Цей високий приріст населення був можливий завдяки значній імміграції з європейської частини СРСР.
1940—1991
У 1940—1945 Сибір зазнав значних змін. Вже 1939—1940 на Сибір було заслано чимало українців з Західної України. Під час Другої Світової війни господарство Сибіру було спрямоване на воєнні потреби: в Сибір евакуйовано близько 1 млн осіб і сотні заводів та збудовано нові. Розбудовано кам'яновугільну (в Кузнецькому басейні; Кузнецьке і Карагандинське вугілля мало замінити Донецьке), важку та хімічну промисловість; виникли нові промислові центри. Валовий обсяг промисловості за 1940—1945 збільшився майже удвічі.
До війні Сибір посідав особливе місце в економічному плануванні СРСР. З 1950-их років на розвиток Сибіру вкладається щорічно близько 30 % усіх капіталовкладень. За 1940—1973 обсяг валової продукції Сибіру зріс майже у 20 разів. Далі розвиваються ті самі галузі промисловості, що й до 1945, з особливим наголосом на розвиток важкої і машинобудівної промисловості, зокрема нафтової (розбудова Західно-Сибірського нафтогазоносного басейну) і хімічної та гідроенергії (головне у Східному Сибіру). Розбудовано мережу залізниць. У зв'язку з розоренням цілинних земель посівна площа у Західному Сибіру збільшилася удвічі. Тепер сільськогосподарські угіддя Сибіру займають 60 млн га; посівна площа — 26,5 млн га, у тому числі 17,3 млн зернових (13,6 млн — яра пшениця). Валовий збір зернових (пересічний річний за 1969-1973) — 15,8 млн т. Кількість великої рогатої худоби (1974) — 11,2 млн (у тому числі 5,1 корів, 4,8 млн свиней, 16,8 млн овець і кіз).
Видобуток кам'яного вугілля досяг в 1970 — 160 млн т (у тому числі в Кузнецькому басейні — 113); за продукцією нафти Сибіру має бути на першому місці в СРСР (за плином на 1975 — 125 млн т нафти і 44 млрд м³ газу). У виробництві електроенергії у Західному Сибіру головне значення мають електростанції, що працюють на вугіллі, у Східному Сибіру найпотужнішою є Іркутська енергосистема (об'єднує Братську і Іркутську ГЕС). Чорна металургія скупчена головне у Кузнецькому басейні, кольорова — у Східному Сибіру, машинобудівельна у всіх промислових районах. Головні промислові райони зосереджені в південної смузі Сибіру — у Західному Сибіру: Кузнецький, Новосибірський, Омський і Томський; у Східному Сибіру: Красноярський і Іркутсько-Черемховський. На півночі Сибіру важливим промисловим районом є Норильський.
До радянської національної і мовної статистики можна ставитися з застереженням і можна припускати, що в Сибіру, до якого постійно припливали українці, живе понад 2 млн осіб українського походження. Однак, не можна заперечувати далекосяжну русифікацію української людности в Сибіру, як і всіх українців, що живуть за межами УРСР. Її полегшує значно посилена урбанізація українців у Сибіру, змішування різних національностей в радгоспах, а також факт, що великий відсоток, а то й більшість українців творить мішані подружжя; все це — при одночасній відсутності українських шкіл (вони існували в Західному Сибіру недовгий час, на початку 1930-их років), преси, видань. Такої самої русифікації зазнають й ін. неросійські народи європейського походження, за винятком німців; натомість русифікація не посувається серед більших корінних національностей (всі вони мають свої автономні РСР або автономні області).
Джерела
Література
Олесіюк Т. Українські колоніальні землі, ж. Табор. В. 1932 — 34
Kubijowicz W. Rozmieszczenie Ukraińcow w Azji. Biuletyn Polsko-Ukraiński. чч. 21 — 23. В. 1934
Ветошкин М. Сибирское областничество. ж. Современный мир. М. 1913
Азиатская Россия. т. І, II. П. 1914
Кисилев С. Древная история Южной Сибири. (друге видання) М. 1951
Покшишевский В. Заселение Сибири (Историко-географический очерк). Іркутськ 1951
Sweet J. The Problem of Nationalities in Soviet Asia. Ukrainian Quarterly, т. IX. Нью-Йорк 1953
Народы Сибири. М.-П. 1956; Сибирское отделение АН СССР. Институт Истории, Филологии и Философии. Проблемы изучения национальных отношений в Сибири на современном этапе. (Зб.). Новосибірськ 1967
Этнография русского населения Сибири и Средней Азии. М. 1969
Советский Союз. Российская Федерация. Восточная Сибирь. М. 1969
Западная Сибирь. М. 1971
Морозова Т. Экономическая география Сибири. М. 1975
Посилання
Історичні краї Росії
Українська діаспора Росії
|
2914561
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%BB%D0%B5%D0%BC%D0%B1%D0%BE%D0%BA%D0%B0-%D0%94%D1%80%D0%BE%D2%91%D0%B0
|
Ґлембока-Дроґа
|
Ґлембока-Дроґа — село в Польщі, у гміні Пшисуха Пшисуського повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Радомського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Пшисуського повіту
|
586102
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B5%D0%BF%D1%8E%D1%97
|
Мондрепюї
|
Мондрепюї — муніципалітет у Франції, у регіоні О-де-Франс, департамент Ена. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 175 км на північний схід від Парижа, 130 км на схід від Ам'єна, 55 км на північний схід від Лана.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 392 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 958,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Мондрепюї на сайті французького Національного інституту географії
Офіційний сайт муніципалітету
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ена
Примітки
Муніципалітети департаменту Ена
|
1242242
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%96%D1%8F%20%D1%83%20%D1%81%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D1%85%20%D1%81%D1%82%D1%83%D0%BF%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B2%20%D1%96%20%D0%B7%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%8C
|
Центральна комісія у справах ступенів і звань
|
Центральна комісія у справах ступенів і звань — державна інституція у Республіці Польща, діє на підставі «Уставу від 14 березня 2003 року про наукові ступені і наукове звання, а також ступені і звання в межі мистецтва».
Центральна комісія у справах ступенів і звань займається експертизою нормативних актів, які пов'язані з наданням ступенів доктора і доктора габілітованого, а також академічних звань. Також проводить експертизу кандидатів на посаду «надзвичайного професора», котрі не мають ступеня габілітованого доктора.
В складі комісії діють сім спеціалізованих секцій:
Гуманітарних і суспільних наук,
Економічних наук,
Біологічних, аграрних, лісових і ветеринарних наук
Медичних наук
Математичних, фізичних, хімічних і наук про Землю
Технічних наук
Мистецтва
Примітки
Зовнішні посилання
Сайт Центральної комісії у справах ступенів і звань
Освіта в Польщі
Наука в Польщі
|
75038858
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Krovynka
|
Krovynka
|
Krovynka is a village in Terebovlia urban hromada, Ternopil Raion, Ternopil Oblast, Ukraine.
History
The settlement is known since 1443.
Religion
Church of the Intercession (OCU, 1924, brick)
References
Sources
Terebovlia urban hromada
Villages in Ternopil Raion
|
4752029
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Carlia%20inconnexa
|
Carlia inconnexa
|
Carlia inconnexa — вид сцинкоподібних ящірок родини сцинкових (Scincidae). Ендемік Австралії.
Поширення і екологія
Carlia inconnexa мешкають на островах Вітсандей, і в архіпелазі Вітсандей у Кораловому морі. Вони живуть серед скель, порослих чагарниками і сухим тропічним лісом.
Примітки
Сцинкові
Тварини, описані 1989
Плазуни Австралії
Ендемічна фауна Австралії
|
3430005
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%20%D0%B2%D0%B8%D1%81%D0%BE%D1%82%D0%B0%D1%85%20%D0%9D%D1%8C%D1%8E-%D0%99%D0%BE%D1%80%D0%BA%D0%B0
|
На висотах Нью-Йорка
|
На висотах Нью-Йорка — фільм режисера , екранізація бродвейського мюзиклу Лін-Мануеля Міранди за лібрето .
Світова прем'єра відбулася 4 червня 2021 року на Латиноамериканському міжнародному кінофестивалі в Лос-Анджелесі. Початок показів в кінотеатрах США, України і на HBO Max розпочався 10 червня 2021. Фільм отримав визнання критиків, які відмітили його історію, режисуру, виконання та музичні номери.
Сюжет
Дія фільму відбувається в нью-йоркському районі Вашингтон-Гайтс (Вашингтонські пагорби). Власник маленької крамниці Уснаві закоханий в місцеву красуню Ванессу. Він мріє повернутися в Домініканську Республіку і відкрити там ресторан. Ніна, яка не може продовжувати навчання в дорогому Стенфордському університеті, закохується в Бенні, що працює на батька Ніни. Бабуся Клавдія, найстарша жителька району, виграє в лотерею 96 тисяч доларів.
В ролях
Виробництво
У лютому 2008 року в театрі Річарда Роджерса відбулася бродвейська прем'єра мюзиклу «На висотах», який починаючий у той час композитор і лирист Лін-Мануель Міранда склав ще на другому курсі коледжу.. Мюзикл завоював безліч театральних премій, в тому числі Obie, Тоні і Греммі, отримав схвальні відгуки критиків і любов глядачів. У листопаді 2008 року студія Universal Pictures оголосила, що вона отримала права на екранізацію мюзиклу з попередньою датою релізу в 2011 році. Режисером проекту був визначений Кенні Ортега, сценарій повинна була написати Кіара Алегрія Худес. Однак Universal відмовилася від планованого фільму, проект був скасований.
У травні 2016 року було оголошено, що поширенням фільму буде займатися The Weinstein Company В ролі режисера за проектом був закріплений Джон Чу. У вересні 2016 року Лін-Мануель Міранда допустив можливість своєї участі у фільмі, але не в ролі Уснаві.
Після скандалу зі звинуваченням Харві Вайнштейна в неналежній поведінці Худес почала вести переговори щодо розірвання контракту з продюсерською компанією. У квітні 2018 року права на фільм повернулися до Міранди і Худес. У травні 2018 року їх за 50 млн дол. США викупили Warner Bros. Pictures, обійшовши в процесі боротьби кілька інших компаній.
У жовтні 2018 року було оголошено, що головну роль у фільмі виконає Ентоні Рамос, який до цього грав у сценічній версії мюзиклу і в бродвейському хіті «Гамільтон». Інший склад був затверджений в квітні 2019 року. Він також включив в себе Корі Гокінса (Бенні), Джиммі Смітса (Кевін Розаріо), Стефані Беатріс (Карла) та ін Лін-Мануель Міранда підтвердив свою участь в ролі продавця пірагуа в червні 2019 року, вже після початку знімального процесу в Нью-Йорку.
Реліз
Реліз фільму був призначений на 26 червня 2020 року, але відкладений до червня 2021 року через пандемію COVID-19. Перший віртуальний показ для критиків відбувся 15 квітня 2021 року. Після світової прем'єри на міжнародному в Лос-Анджелесі 4 червня 2021 року, 9 червня відбувся показ на кінофестивалі Tribeca у Нью-Йорку. 10 червня 2021 року розпочався показ фільму в кінотеатрах США та України, а також на потоковому сервісі HBO Max, на якому він триватиме місяць.
Відгуки
Фільм отримав схвальні відгуки критиків. На сайті Rotten Tomatoes він має «сертифікований свіжий» рейтинг схвалення 97% на основі 136 рецензій. На Metacritic фільм має середню оцінку 83 зі 100 на основі 40 рецензій, що вказує на «загальне визнання», та статус «потрібно обов'язково переглянути».
Примітки
Посилання
Фільми, дія яких відбувається в Мангеттені
Фільми США 2021
Фільми англійською мовою
Вікіпедія:Статті з іншим значенням на Вікіданих
Фільми, відкладені через пандемію COVID-19
Фільми, зняті в Нью-Йорку
Фільми IMAX
Фільми Warner Bros.
Фільми HBO Max
|
1790600
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%96%D0%BB%D1%82%D0%BE%D0%BF%20%28%D0%9C%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%BE%D1%82%D0%B0%29
|
Гілтоп (Міннесота)
|
Гілтоп (Міннесота)
Гілтоп — місто в США, в окрузі Анока штату Міннесота. Населення — 958 осіб (2020).
Географія
Гілтоп розташований за координатами (45.053564, -93.250129). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 0,31 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали 744 особи в 380 домогосподарствах у складі 151 родини. Густота населення становила 2399 осіб/км². Було 414 помешкання (1335/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 6,6 %. Частка іспаномовних становила 16,9 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 20,3 % — особи молодші 18 років, 69,1 % — особи у віці 18—64 років, 10,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 42,7 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 113,8 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 112,5 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долар для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 37,0 % осіб, у тому числі 59,2 % дітей у віці до 18 років та 7,5 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 348 осіб. Основні галузі зайнятості: виробництво — 22,7 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 22,1 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 20,7 %.
Примітки
Джерела
Міста Міннесоти
Населені пункти округу Анока (Міннесота)
|
69104
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%206332
|
NGC 6332
|
NGC 6332
Об'єкти NGC
Геркулес (сузір'я)
Галактики
|
1758896
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Juniperus%20semiglobosa
|
Juniperus semiglobosa
|
Juniperus semiglobosa (яловець олівцевий) — вид хвойних рослин родини кипарисових.
Поширення, екологія
Країни проживання: Афганістан; Китай (Тибет); Індія (Хімачал-Прадеш, Джамму та Кашмір); Казахстан; Киргизстан; Таджикистан; Узбекистан. Росте в (змішаних) хвойних лісах разом з Abies pindrow, Cedrus deodara, Picea schrenkiana або Pinus wallichiana, як правило, на відкритих кам'янистих схилах або оголеннях; вище цієї зони і на південних схилах з Juniperus excelsa subsp. polycarpos чи Juniperus pseudosabina, і на льодовикових моренах, де може утворити гаї. Також зустрічається в субальпійських лісових районах з Juniperus pseudosabina, Juniperus sabina, Juniperus communis var. saxatilis, Fraxinus, Salix, Origanum, Pteridium, Rosa, Saussurea, Scabiosa і т. д., у внутрішніх долинах і напівпосушливих високих рівнинах переважають Seriphidium maritimum. Діапазон висот: 1550–4350 м. Клімат альпійсько-континентальний, з жарким, сухим літом особливо у внутрішніх долинах і на пд. гірських схилах, і холодною зимою, часто з вічними сніговими полями над зоною ялівцю, які дають вологу.
Морфологія
Дерево, іноді кущ, дводомна, рідко однодомна рослина. Листки як лускоподібні так і голчасті; голчасті листки зазвичай присутні на молодих рослинах, рідко на дорослих, ростуть по 2 чи три 3–7 мм, увігнуті зверху, опуклі знизу; лускоподібні листки ростуть по 2, тісно притиснуті, 1–2.5 мм. Пилкові шишки еліпсоїда, 3–5 мм; мікроспорофіл 8–10, кожна з 3 або 4 пилковими мішками. Шишки від світло-коричневого до синювато-чорного кольору при дозріванні, тьмяні, оберненояйцеподібно-кулясті або майже трикутні і широкі поблизу вершини. Насіння розміром 3–6 × 2–3,5 мм, кутово-яйцеподібне, вершини часто розходяться.
Використання
Цей вид в основному використовується на дрова, але деревина використовується в невеликих масштабах для ремесел по дереву (сувеніри) і листя продається на ринках для «лікарських» цілей. В садівництві вид є рідкістю.
Загрози та охорона
У Центральній Азії населення ялівцю опинилося під зростальним тиском через скотарство і різання дров. Цей вид зростає в кількох ПОТ.
Посилання
The Gymnosperm Database
Рослини, описані 1879
semiglobosa
Флора Афганістану
Флора Індії
Флора Китаю
Флора Казахстану
Флора Киргизстану
Флора Таджикистану
Флора Узбекистану
|
61012578
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Levali
|
Levali
|
Levali (Läwäle) is a rural locality (a village) and the administrative centre of Tardavsky Selsoviet, Belokataysky District, Bashkortostan, Russia. The population was 314 as of 2010. There are 5 streets.
Geography
Levali is located 27 km west of Novobelokatay (the district's administrative centre) by road. Medyatovo is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Belokataysky District
|
14501079
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Flag%20of%20the%20Western%20European%20Union
|
Flag of the Western European Union
|
Flag of the Western European Union
The flag of the Western European Union (WEU) was dark blue with a semicircle of ten yellow five pointed stars, broken at the top, with the organisation's initials in the centre. Although it is the flag of a military organisation, it has rarely been flown in military situations.
Design
The flag is dark blue with a semicircle of ten yellow five pointed stars, broken at the top, with the white letters WEU horizontally across the centre and UEO vertically across the centre sharing the letter E with the former set of initials. UEO is the French abbreviation for Western European Union (. The flag's blue colour with yellow stars is taken from the flag of the Council of Europe and European Union, however the number of stars is ten due to the WEU membership being of that number.
There were variants for WEU bodies, such as its assembly, which were used on formal occasions.
Between 1993 and 1995, there was a similar design but with only nine stars (before Greece became a member) and the stars towards the base of the flag were progressively larger than those at the fringe. This design replaced the flag of the Western Union, the organisation that was transformed into the WEU upon the entry into force of the Modified Brussels Treaty.
Use
The flag was rarely used, with the WEU being largely dormant before it was succeeded by the European Union's (EU) military activities. It was once flown on board an operational United States Navy warship, , when it was used as the flagship of an Italian general (with a WEU crew) commanding WEU relief operations in Bosnia and Herzegovina. The WEU treaty is now terminated, with WEU activities wound up by June 2011, so no further use of the flag is foreseeable.
See also
Flag of the Western Union
Flag of Europe
Flag of NATO
Flag of the European Coal and Steel Community
Federalist flag
References
External links
Flag of the Western European Union, Flags of the World.
Discussion
Western European Union
Western European Union
Western European Union
Western European Union
|
3632731
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%20%28%D0%A2%D0%B8%D1%85%D0%B2%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Остров (Тихвінський район)
|
Остров (Тихвінський район)
Остров — присілок у Тихвінському районі Ленінградської області Російської Федерації.
Населення становить 5 осіб. Належить до муніципального утворення Мелегежське сільське поселення.
Історія
Населений пункт розташований на історичній Новгородській землі, знищеній Московським царством у 15 столітті.
Згідно із законом від 1 вересня 2004 року № 52-оз належить до муніципального утворення Мелегежське сільське поселення.
Населення
Примітки
Присілки Ленінградської області
Населені пункти Тихвінського району
|
2984467
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B0%D1%85
|
Чах
|
Чах — село в Ірані, у дегестані Хушабар, в Центральному бахші, шагрестані Резваншагр остану Ґілян. За даними перепису 2006 року, його населення становило 231 особу, що проживали у складі 65 сімей.
Клімат
Середня річна температура становить 13,94°C, середня максимальна – 27,64°C, а середня мінімальна – -0,61°C. Середня річна кількість опадів – 733 мм.
Примітки
Населені пункти шагрестану Резваншагр
|
171099
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leelee%20Sobieski
|
Leelee Sobieski
|
Leelee Sobieski
Liliane Rudabet Gloria Elsveta "Leelee" Sobieski (born June 10, 1983) is an American artist and retired actress. She achieved fame in her teens with roles in films such as Deep Impact (1998), Never Been Kissed, Eyes Wide Shut (both 1999), Here on Earth (2000), Joy Ride and The Glass House (both 2001). She received Emmy and Golden Globe Award nominations for her portrayal of the title character in the television film Joan of Arc (1999), and a further Golden Globe nomination for her performance in the NBC miniseries Uprising (2001). Sobieski continued to work in films and on television until retiring in 2012, after which she focused on her children and art career.
Early life
Sobieski was born in New York City. Her mother, Elizabeth Sobieski (née Salomon), is an American film producer and screenwriter who also worked as Sobieski's manager, and her father, Jean Sobieski, is a French-born painter and former actor of Polish and Swiss descent. Her maternal grandfather, United States Navy Captain Robert Salomon, was Jewish. Her maternal grandmother was of Ashkenazi Jewish and one quarter Dutch descent. Sobieski grew up in a "pan-religious" family; she has said that she is "proud of [her] melting pot roots". Her younger brother is Robert "Roby" Sobieski.
Sobieski's first name, Liliane, was the name of her paternal grandmother. One of her middle names, Elsveta, is derived from her mother's name, Elizabeth.
She graduated from Trevor Day School in 2001 and studied literature and fine art at Brown University but did not graduate.
Acting career
Sobieski was first noticed by a talent scout in the cafeteria of a New York City private school. That encounter led to her audition for the role of Claudia in Interview with the Vampire (1994), a role that ultimately went to Kirsten Dunst. Sobieski portrayed the character of Anna Yates in the 1994 TV movie Reunion starring Marlo Thomas. Next, she played a lead role in A Horse for Danny, a 1995 made-for-television film. In 1997, she snagged her first role in a studio film playing the daughter of Martin Short's character in the Tim Allen comedy Jungle 2 Jungle.
While still in her mid-teens, Sobieski rose to fame with her appearance in the movie Deep Impact (1998). The film was a major financial success, grossing over $349 million worldwide on a $75 million production budget. Deep Impact brought her to the attention of many casting directors. That same year Sobieski appeared in the Merchant Ivory film A Soldier's Daughter Never Cries. Sobieski's performance received praise from critics; Emanuel Levy of Variety wrote that "the graceful Sobieski registers strongly as a potential star, combining physical charm with technical skill." The film garnered her a Young Artist Award nomination, as well as a nomination by the Chicago Film Critics Association.
In 1999, Sobieski appeared in Stanley Kubrick's Eyes Wide Shut. Recalling acting alongside Tom Cruise, Sobieski stated he was "very kind and considerate with me," and says her most vivid recollection of Kubrick, who died soon after filming finished, was that he "genuinely seemed to hold something magic".
Also in 1999, Sobieski was cast in a supporting role in the teen comedy feature Never Been Kissed starring Drew Barrymore. Her next performance in the title role of the TV movie Joan of Arc (1999) earned her an Emmy nomination and a Golden Globe nomination, and she became the youngest actress ever to portray Joan of Arc on screen.
In 2000, Sobieski played the female lead in the film Here on Earth opposite Josh Hartnett and Chris Klein, for which she received a Teen Choice Award nomination. She received a second Golden Globe nomination for her portrayal of Tosia Altman in the 2001 TV film Uprising.
In 2001, Sobieski played the lead role in the road horror film Joy Ride with Paul Walker and Steve Zahn. The film received generally favorable reviews. Garth Franklin of Dark Horizons stated that Sobieski "does a better job than usual." That same year, she starred in the thriller The Glass House, alongside Diane Lane. The film was panned by critics and, with little promotion, had a disappointing opening weekend gross of just under $6 million. Sobieski's performance in the 2001 low-budget drama My First Mister was praised by critics, with Pete Croatto of Filmcritic.com writing that, "As for Sobieski, who I've always liked, she does another fine job. This time it's with a shaky character – the troubled Goth chick... [but] Sobieski finds her character's human touch and runs with it."
Sobieski landed a starring role in the independent film L'Idole (2002), which opened at the Toronto International Film Festival. She then starred alongside John Cusack in the drama feature Max, as the mistress of a Jewish art dealer who mentors a young Adolf Hitler. Next, she portrayed the character of Cecile in the miniseries Les Liaisons dangereuses (2003) with Catherine Deneuve and Rupert Everett, an adaptation of Laclos's classic novel of sexual intrigue which made use of Sobieski's fluency in French. She portrayed the role of Deianira in Hercules, a 2005 television miniseries.
The experimental-indie film Lying, starring Sobieski alongside Chloë Sevigny and Jena Malone, debuted at the 2006 Cannes Film Festival, followed by a limited release in the United States in 2008. She next starred in the American drama Heavens Fall as one of several young women who accuse nine black youths of rape in the segregated South. That same year, she appeared in the horror film In a Dark Place as well as the remake of The Wicker Man starring Nicolas Cage.
The independent comedy film Walk All over Me, in which Sobieski plays a woman who becomes a dominatrix, premiered at the 2007 Toronto International Film Festival and was later screened at several other film festivals. Her next major motion picture, the thriller 88 Minutes co-starring Al Pacino and Alicia Witt, opened on April 18, 2008, in the United States, after a release in various other countries the previous year. Though panned by critics, the film was a minor success at the box office, earning more than $32 million worldwide.
In January 2008, Sobieski appeared in In the Name of the King: A Dungeon Siege Tale, a fantasy film inspired by the Dungeon Siege video game series. For her performances in both 88 Minutes and A Dungeon Siege Tale, she received a Razzie Award nomination for Worst Supporting Actress. Sobieski next reteamed with her Joy Ride co-star Steve Zahn in the direct-to-video film Night Train. In the film, Sobieski plays Chloe, a potentially lethal medical student who has a fateful encounter with two other strangers aboard a Polar Express-like train.
In 2009, Sobieski had a small role in the biographical crime drama Public Enemies. In June 2010, she starred alongside Denise Richards and Jamie Kennedy in the film Finding Bliss, a romantic comedy about a straitlaced aspiring filmmaker who is forced to go to work for a producer of adult films. She made a guest appearance in the television series Drop Dead Diva in the episode "A Mother's Secret". Sobieski also played a lead role in the 2010 drama thriller Acts of Violence, the story of a man on a mission of vengeance after his wife is raped. Also in 2010, Sobieski filmed a supporting role in the indie comedy-drama The Last Film Festival, which would not be released until 2016.
Sobieski guest-starred on a January 2011 episode of The Good Wife, playing the girlfriend of one of Lockhart/Gardner & Bond's most influential clients, who is accused of using prescription stimulants.
From April 2012 to August 2012, Sobieski starred in the lead role of Officer Jennifer "White House" Perry, a rookie New York City police officer, on the CBS drama series NYC 22, which was created by Richard Price and produced by Robert De Niro. She also played the lead role of Abby Gibbons in the movie Branded, which was released on September 7th, 2012.
Sobieski retired from acting in 2012.
Art career
She began her art career using her married surname Leelee Kimmel. She paints and sculpts abstract work, and works in VR, using Google Tilt Brush. She uses bright colors, abstracted and textured shapes floating on either a large black or white background.
Her 2018 solo exhibit debut, “Channels,” opened at the Journal Gallery in Williamsburg, Brooklyn, and garnered positive reviews. Vogue said the exhibit and her work "warrants serious merit". She then debuted her first UK exhibit titled “Wormhole” at the Simon Lee Gallery in London. In this latest installment, she presents large-scale abstract paintings that are confrontational in both colour and dimension, exploring themes of creation and destruction. “Kimmel’s world is very much her own – a heady mix of daftness and profundity – and a space that’s potentially fascinating, yet disorientating for those unfamiliar with it. Such are the worlds she builds in her paintings, too, and which expand beyond the canvas into gloriously gelatinous sculptures and a pioneering VR piece.” Interview Magazine says, "Leelee Kimmel has always been an artist."
Personal life
Family and relationships
In January 2009, Sobieski began dating fashion designer Adam John Kimmel, the son of American real estate developer Martin Kimmel and grandson of American boat racer and designer Donald Aronow. They were engaged on May 28, 2009, and it was made public on June 23, 2009, when fans at the premiere of Public Enemies spotted Sobieski wearing an engagement ring. The couple officially announced their engagement on July 17, 2009. Their daughter was born in December 2009, and their son in August 2014. They reside in Red Hook, Brooklyn.
Sobieski speaks fluent French, which she learned from her French-born father.
Interviews
Sobieski, in a 2001 interview with IGN, expressed her thoughts about whether the movies she was making were escapist fare, or that they had a deeper message for society,
Joy Ride isn't a film you would make a statement with. It's a fun, jump out of life film. That's great. I love those films. Those films are great in times like these too. You can make a point with a film and help society or not. Take a film like Bulworth, a fantastic film. There are certain films like that, that can appeal to everybody and have a message in it and that's really great.
In 2016, Sobieski confirmed "I don't do movie stuff anymore." Commenting on the reasons for her early retirement to Us Weekly, Sobieski said, "I am just focused on my kids. I think that's mainly why I stopped ... Also, ninety percent of acting roles involve so much sexual stuff with other people, and I don't want to do that."
Filmography
Film
Television
References
External links
1983 births
Living people
20th-century American actresses
21st-century American actresses
Actresses from Brooklyn
American child actresses
American film actresses
American people of Dutch descent
American people of French descent
American people of Polish descent
American television actresses
American women artists
American Ashkenazi Jews
Jewish American actresses
Brown University alumni
People from the Upper East Side
21st-century American Jews
|
1420095
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%B1%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%2C%20%D0%A5%D0%BE%D0%BB%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Вербиця (гміна, Холмський повіт)
|
Вербиця (гміна, Холмський повіт)
Гміна Вербиця — сільська гміна у східній Польщі. Належить до Холмського повіту Люблінського воєводства.
Станом на 31 грудня 2011 у гміні жило 5428 осіб.
Площа
Згідно з даними за 2007 рік площа гміни становила 146.36 км², у тому числі:
орні землі: 79.00%
ліси: 9.00%
Отже площа гміни становить 8.22% площі повіту.
Населення
Станом на 31 грудня 2011:
Сусідні гміни
Гміна Вербиця межує з такими гмінами: Ганськ, Савін, Селище, Уршулін, Холм, Цицув.
Примітки
Вербиця (Холмський повіт)
Вербиця
|
3968102
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Синевирська сільська громада
|
Синевирська сільська громада — територіальна громада в Україні, в Хустському районі Закарпатської області. Адміністративний центр — село Синевир.
Площа становить 254,5 км². Населення - 6 376 ос. (2020 р.).
Утворена 12 червня 2020 року шляхом об'єднання Синевирської і Синевирсько-Полянської сільських рад Міжгірського району.
Населені пункти
У складі громади 6 сіл:
Синевир
Заверхня Кичера
Синевирська Поляна
Береги
Загорб
Свобода
Примітки
Громади Хустського району
Засновані в Україні 2020
|
17200511
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Midian%2C%20son%20of%20Abraham
|
Midian, son of Abraham
|
Midian, son of Abraham
According to the Hebrew Bible, Midian (Miḏyān) is the fourth son of Abraham and Keturah, the woman Abraham married after Sarah's death. His brothers are Zimran, Jokshan, Medan, Ishbak and Shuah. His sons are Ephah, Epher, Enoch, Abida, and Eldaah.
Josephus records that "Abraham contrived to settle them in colonies; and they took possession of Troglodytis and the country of Arabia the Happy, as far as it reaches to the Red Sea."
Midian is generally considered ancestral to the Midianite people found in later portions of the Hebrew scriptures.
In Islam
Some Muslim genealogists claim he was the son of Lot's daughter. Some Islamic scholars also place Midian as the father of Issachar, and Issachar as the father of Shu'ayb.
References
Book of Genesis people
Children of Abraham
Midian
|
62730
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%20701
|
NGC 701
|
NGC 701
Об'єкти NGC
Кит (сузір'я)
Галактики
Астрономічні об'єкти, відкриті 1785
|
56919513
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C4%8Cre%C4%8Dan%2C%20Zagreb%20County
|
Črečan, Zagreb County
|
Črečan, Zagreb County
Črečan is a settlement (naselje) in the Sveti Ivan Zelina administrative territory of Zagreb County, Croatia. As of 2011 it had a population of 167 people.
References
Populated places in Zagreb County
|
2836390
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8%20%28%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Явори (Великопольське воєводство)
|
Явори (Великопольське воєводство)
Явори — село в Польщі, у гміні Борек-Велькопольський Гостинського повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Лешненського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Ґостинського повіту
|
95666
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%202440
|
IC 2440
|
IC 2440 — галактика типу * (зірка) у сузір'ї Жираф.
Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу.
Посилання
IC 2440 в оригінальному новому загальному каталозі
IC 2440 в оригінальному новому загальному каталозі
Перевірена інформація про IC 2440
IC 2440 в базі SIMBAD
IC 2440 в базі Vizier
IC 2440 в базі NASA Extragalactic Database
Бази даних про об'єкти NGC/IC
IC 2440
IC 2440
IC 2440
|
3936461
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%BA%D0%BE%20%D0%9C%D1%83%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%96
|
Федеріко Мунераті
|
Федеріко Мунераті (16 жовтня 1901, Ла-Спеція — 26 липня 1980, К'яварі) — італійський футболіст, що грав на позиції правого нападника. По завершенні ігрової кар'єри — тренер.
Виступав, зокрема, за клуб «Ювентус», а також національну збірну Італії. Чотириразовий чемпіон Італії.
Клубна кар'єра
Народився 16 жовтня 1901 року в місті Ла-Спеція. Вихованець футбольної школи клубу «Віртус». У дорослому футболі дебютував 1919 року виступами за команду «Спорт Клуб Віртус», в якій провів два сезони. Протягом 1921—1923 років захищав кольори клубу «Новара».
Почав кар'єру в «Ювентусі» в 1922 році. Дебютував в основному складі команди 7 жовтня 1923 року в матчі чемпіонату Італії з клубом «Інтернаціонале», в якому «Стара Синьйора» перемогла 2:0. З наступного сезону став гравцем основного складу команди і виступав за клуб протягом 10 років.
Отримав прізвисько «Кучерявий» через своє кучеряве чорне волосся. Мунераті був незвичним футболістом для свого покоління, який випередив свій час. Грав дуже жорстко і рішуче, мав потужну хоча й худорляву статуру і хороші технічні якості, особливо дриблінг. Більшість крайніх нападників того часу переважно підігрували центральним форвардам, а Мунераті сміливо сам йшов на ворота, завдяки чому багато забивав.
Перший титул чемпіона Італії виграв з командою у 1926 році. Його партнерами по лінії нападу були Ференц Хірзер, П'єро Пасторе, Джузеппе Торріані і Антоніо Вояк.
Забив перший гол «Ювентуса» в Кубку Мітропи. В дебютному матчі команди в рамках турніру «стара синьйора» в 1929 році приймала в чвертьфіналі празьку «Славію» і перемогла з рахунком 1:0 завдяки голу Мунераті в середині другого тайму.. В матчі-відповіді італійці програли 0:3 і вибули зі змагань. Ще один переможний м'яч Федеріко забив в чверфінальній грі розіграшу 1931 року проти іншої празької команди — «Спарти». За рахунку 1:1 воротар «Ювентуса» Еціо Склаві відбив пенальті після удару Брена на 80-й хвилині, а на 88-й Мунераті приніс перемогу своїй команді.. Але й цей гол не приніс загального успіху туринцям, адже вони поступились спочатку у матчі-відповіді з рахунком 0:1, а потім і в переграванні — 2:3.
Наступний титул чемпіона виграв з командою в 1931 році. Лінія нападу команди цілком оновилась за винятком Мунераті на правому фланзі атаки. Зліва грав Раймундо Орсі, в центрі нападу Джованні Веккіна, а на позиціях інсайдів Ренато Чезаріні і Джованні Феррарі. Команда п'ять років поспіль здобувала перемогу в чемпіонаті. Федерко був причетним до трьох перших перемог з цієї серії. У сезоні 1932–1933 він почав рідше потрапляти до стартового складу через появу молодшого конкурента Педро Сернаджотто. По завершенні сезону залишив команду. Всього у складі «Ювентуса» зіграв з врахуванням товариських 317 матчів, у яких забив 146 голів.
Згодом з 1933 по 1938 рік грав у складі команд «Самп'єрдаренезе», «Пістоєзе» та «Б'єллезе».
Завершив ігрову кар'єру у команді «Павезе Луїджі Беллі», за яку виступав протягом 1938—1939 років.
Виступи за збірну
1926 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Італії. Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 2 роки, провів у її формі 4 матчі.
Кар'єра тренера
Розпочав тренерську кар'єру, ще продовжуючи грати на полі, 1935 року, очоливши тренерський штаб клубу «Б'єллезе».
1940 року став головним тренером команди «Ювентус», тренував «стару сеньйору» один рік.
Протягом тренерської кар'єри також очолював команди «Павія», «Фанфулла», «Ачиреале» та «Боргозезія».
Останнім місцем тренерської роботи був клуб «Лаваньєзе», головним тренером команди якого Федеріко Мунераті був з 1963 по 1964 рік.
Помер 26 липня 1980 року на 79-му році життя у місті К'яварі.
Статистика виступів
Статистика виступів за збірну
Статистика виступів у кубку Мітропи
Примітки
Титули і досягнення
Чемпіон Італії (4):
«Ювентус»: 1925–1926, 1930–1931, 1931–1932, 1932–1933
Посилання
Статистика виступів за збірну на сайті Федерації футболу Італії.
Дані про гравця в «Енциклопедії футболу».
Італійські футболісти
Італійські футбольні тренери
Гравці збірної Італії з футболу
Футболісти «Новари»
Футболісти «Ювентуса»
Футболісти «Самп'єрдаренезе»
Футболісти «Пістоєзе»
Футболісти «Б'єллезе»
Тренери ФК «Б'єллезе»
Тренери ФК «Павія»
Тренери ФК «Фанфулла»
Уродженці Ла-Спеції
|
2344365
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C%20%28%D0%9F%D1%80%D1%83%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Михайлівська волость (Пружанський повіт)
|
Михайлівська волость (Пружанський повіт)
Михайлівська волость — історична адміністративно-територіальна одиниця Пружанського повіту Гродненської губернії Російської імперії (волость). Волосний центр — село Шані.
Станом на 1885 рік складалася з 18 поселень, 11 сільських громад. Населення — 5208 осіб, 464 дворові господарства, 15 792 десятин землі (6 484 — орної).
У складі Польщі
Після анексії Полісся Польщею волость отримала назву ґміна Шенє Пружанського повіту Поліського воєводства Польської республіки (гміна). Адміністративним центром було село Шані.
Станом на 1926 рік ґміну складали: 9 сіл, 8 фільварків, 1 колонія, 1 селище, 1 околиця, 1 тартак, 2 лісничівки.
Ґміна Шенє ліквідована розпорядженням Міністра Внутрішніх Справ 5 січня 1926 р. з приєднанням:
до ґміни Пружани — села: Зосимовичі, Плебанці, Шані й Шубичі; фільварки: Кам'яниця, Казимирове, Шубичі й Зосимовичі; селище: Кам'яниця, околиця: Ляхи, тартак: Воля;
до ґміни Шерешув — села: Котелки і Староволя, фільварки: Станіславове і Староволя та колонія: Берести;
до ґміни Ліново —села Чахець, Яці й Шакуни, фільварок Клітно та лісничівки Кривуля і Трусовиця.
Примітки
Волості Гродненської губернії
Колишні адміністративно-територіальні одиниці Білорусі
Берестейщина
|
192115
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Horst%20Buchholz
|
Horst Buchholz
|
Horst Buchholz
Horst Werner Buchholz (4 December 1933 – 3 March 2003) was a German actor who appeared in more than 60 feature films from 1951 to 2002. During his youth, he was sometimes called "the German James Dean". He is perhaps best known in English-speaking countries for his roles as Chico in The Magnificent Seven (1960), as a communist in Billy Wilder's One, Two, Three (1961), and as Dr. Lessing in Life Is Beautiful (1997).
Early life
Horst Buchholz was born in Berlin, the son of Maria Hasenkamp. He never knew his biological father, but took the surname of his stepfather Hugo Buchholz, a shoemaker, whom his mother married in 1938. His half-sister Heidi, born in 1941, gave him the nickname Hotte, which he kept for the rest of his life.
During World War II, he was evacuated to Silesia, and at the end of the war, he found himself in a foster home in Czechoslovakia. He returned to Berlin as soon as he could.
Buchholz barely finished his schooling before seeking theater work, first appearing on stage in 1949. He soon left his childhood home in East Berlin to work in West Berlin. He established himself in the theater, notably the Schiller Theater, and on radio.
Early film career
Buchholz expanded into film work by doing foreign-language voice dubbing, for example Lampwick in Pinocchio and Ben Cooper in Johnny Guitar.
In 1951 he started getting small, uncredited on-screen parts in films like Warum? (1951) and Adventure in Berlin (1952).
He had a larger role in Marianne of My Youth (1954), directed by Julien Duvivier and was in a TV movie Die Schule der Väter. He was in Sky Without Stars (1955) from Helmut Käutner and Regine (1956).
Stardom
His youthful good looks next brought him a part in Die Halbstarken (1956), which made him a teen favorite in Germany; an English-dubbed version was released in the US as Teenage Wolfpack, with Buchholz billed as Henry Bookholt and promoted as a new James Dean.
He was in King in Shadow (1957) then The Girl and the Legend (1957) with Romy Schneider. Full-fledged stardom resulted from Confessions of Felix Krull (1957), in which he played the lead of a narcissistic high-class conman; it was directed by Kurt Hoffmann and based on the novel by Thomas Mann. He made another with Schneider, Monpti (1957), aka Love from Paris.
That year he starred in Two Worlds (1958), Wet Asphalt (1958), and Auferstehung (1958) aka Resurrection.
English-language films
Buchholz began appearing in English-language films in 1959, when he co-starred in the British production Tiger Bay with Hayley Mills. It was a notable success. In her autobiography, Mills revealed she had a schoolgirl crush on Buchholz during the filming of Tiger Bay and was saddened when the cast threw him an engagement party.
He returned to Germany for Ship of the Dead (1959), then accepted an offer from Hollywood to play a young aspiring gunslinger in The Magnificent Seven (1960), a remake of Akira Kurosawa's Seven Samurai (1954) in which he would play the role originally portrayed by Toshiro Mifune in the Japanese version. Arriving in the U.S. with time to spare before filming began, Buchholz lingered in New York and appeared on Broadway in a short-lived adaptation of Cheri (1959) and then continued westward.
After The Magnificent Seven, which went on to become a classic, Buchholz played in the romantic drama Fanny (1961) with Leslie Caron and Maurice Chevalier, and the Berlin-set comedy One, Two, Three (1961), directed by Billy Wilder and starring James Cagney. Though filmed in Mexico, France and Germany respectively, these were Hollywood productions and Buchholz had begun a period of residence in Los Angeles. He proved to be popular with American audiences, but several missed opportunities thwarted the upward trajectory of his career and it began to stall. Filming schedule conflicts prevented him from accepting the offered roles of Tony in West Side Story (1961) and Sherif Ali in Lawrence of Arabia (1962), a part that eventually went to Omar Sharif.
Instead he played the lead in Nine Hours to Rama (1963) for Twentieth Century Fox and The Empty Canvas (1963), shot in Italy with Bette Davis. He returned to Broadway to appear in Andorra (1963), which had a short run.
International star
On the advice of his agent, like many other actors who were asked, he turned down the starring role in A Fistful of Dollars (1964). He was in Marco the Magnificent (1965) with Anthony Quinn; That Man in Istanbul (1965), a Eurospy film; Johnny Banco (1967), a comedy with Yves Allégret; and Young Rebel (1967), a biopic of Miguel de Cervantes with Gina Lollobrigida. He guest starred on The Danny Thomas Hour (1968).
Buchholz starred in Astragal (1969), How, When and with Whom (1969), The Dove Must Not Fly (1970), and The Saviour (1971). He returned to Hollywood lead roles briefly with The Great Waltz (1971) playing Johann Strauss.
Buchholz starred in ...But Johnny! (1973), and The Catamount Killing (1974). He appeared on German television in shows like Die Klempner kommen (1976).
Supporting actor
Buchholz moved to supporting roles in films like The Savage Bees (1976), Raid on Entebbe (1976), Dead of Night (1977), and The Amazing Captain Nemo (1978). He guest starred on episodes of Logan's Run, Fantasy Island, Charlie's Angels, and How the West Was Won and had the lead in Women in Hospital (1977) and a role in The French Atlantic Affair (1979).
Buchholz was in From Hell to Victory (1979), and Avalanche Express (1979). He had the co lead in Berlin Tunnel 21 (1981) and was top billed in Aphrodite (1981). He guest starred on Derrick and had a supporting part in Sahara (1983).
Later career
Buchholz focused on Germany: Funkeln im Auge (1984), and (1984). He went to Hollywood for parts in Code Name: Emerald (1985) and Crossings (1986).
Buchholz's credits include Affari di famiglia (1986), Die Fräulein von damals (1986), and Der Schatz im Niemandsland (1987). He had the lead in And the Violins Stopped Playing (1989) and supporting role in Escape from Paradise (1990).
Buchholz turned up in Aces: Iron Eagle III (1992), Touch and Die (1992), Faraway, So Close! (1993), The Cave of the Golden Rose 4 (1995), Tödliches Erbe (1995), Der Clan der Anna Voss (1995), Maître Da Costa, and The Firebird (1997). He portrayed Dr. Lessing in Roberto Benigni's Life Is Beautiful (1997).
He was in Geisterstunde – Fahrstuhl ins Jenseits (1997), Der kleine Unterschied (1997), Dunckel (1998) and Der kleine Unterschied (1998), and voiced Fa Zhou in the German dub of Mulan. He returned to America for Voyage of Terror (1998).
Buchholz's last performances include Kinderraub in Rio – Eine Mutter schlägt zurück (1998), Heller als der Mond (2000), The Enemy (2001), Der Club der grünen Witwen (2001), Traumfrau mit Verspätung (2001), (2001), Abschnitt 40 (2001), Atlantic Affairs (2002) and In der Mitte eines Lebens (2003).
Personal life and death
In 1958, Buchholz married French actress Myriam Bru and they had two children: Christopher, an actor, and daughter Beatrice.
Buchholz explained in a 2000 interview that he and Myriam had a stable and enduring arrangement, with her life centered in Paris and his in Berlin, the city that he loved. In the same interview Buchholz discussed his bisexuality. Their son Christopher Buchholz, also an actor, produced a feature-length documentary Horst Buchholz ... Mein Papa (2005) which considered Buchholz's sexuality, as part of a wider exploration of his life. His sexuality had not been publicly known in the 1960s when he had played lead roles in English-language movies.
Buchholz died unexpectedly at the age of 69 on March 3, 2003 at Charité from pneumonia that developed after an operation for a hip fracture. Berlin was the city to which his loyalty was consistent, and he was buried there in the Friedhof Heerstraße.
Selected filmography
All Clues Lead to Berlin (1952), as Young Man at the Radio Tower (uncredited)
Marianne of My Youth (1955), as Vincent Loringer (German version only)
Sky Without Stars (1955), as Mischa Bjelkin
Regine (1956), as Karl Winter
Teenage Wolfpack (1956), as Freddy Borchert
King in Shadow (1957), as King Christian
The Girl and the Legend (1957), as Tom
Confessions of Felix Krull (1957), as Felix Krull
Love From Paris (1957), as Monpti (as a young man)
A Piece of Heaven (1957), as Cabriolet-Driver (uncredited)
(1958), as Mecky Berger
Nasser Asphalt (1958), as Greg Bachmann
Resurrection (1958), as Nechljudoff
Tiger Bay (1959), as Korchinsky
The Death Ship (1959), as Philip Gale
The Magnificent Seven (1960), as Chico
Fanny (1961), as Marius
One, Two, Three (1961), as Otto Ludwig Piffl
Nine Hours to Rama (1963), as Nathuram Godse
The Empty Canvas (1963), as Dino
Marco the Magnificent (1965), as Marco Polo
That Man in Istanbul (1965), as Tony Mecenas
Johnny Banco (1967), as Johnny Banco
Cervantes (1967, in the title role), as Miguel De Cervantes
L'Astragale (1968), as Julien
Come, quando, perché (1969), as Alberto
(1970), as Pablo Vallajo
Le Sauveur (1971), as Claude
The Great Waltz (1972), as Johann Strauss Jr.
(1973), as Jonny
Welcome Stranger (1973)
(1974), as Mark Kalvin
Derrick
Season 3, Episode 11: "Das Superding" (1976), as Gerke
Season 5, Episode 8: "Solo für Margarete" (1978), as Alexis
Season 7, Episode 8: "Auf einem Gutshof" (1980), as Richard Schulte
Season 10, Episode 2: "Die Tote in der Isar" (1983), as Arthur Dissmann
Raid on Entebbe (1976, TV Movie), as Wilfried Böse
Dead of Night (1977, TV Movie), as Michael
Women in Hospital (1977), as Dr. Schumann
Logan's Run Season 1, Episode 3: "Capture" (1977), as James Borden
The Return of Captain Nemo (1978), as King Tibor
Charlie's Angels Season 3, Episode 3: Angel Come Home (1978), as Paul Ferrino
The French Atlantic Affair (1979), as Dr. Chabot
From Hell to Victory (1979), as Jürgen Dietrich
Avalanche Express (1979), as Julian Scholten
Berlin Tunnel 21 (1981), as Emerich Weber
Aphrodite (1982), as Harry Laird
Sahara (1983), as Von Glessing
(1984), as Robert Feldmann
Code Name: Emerald (1985), as Walter Hoffman
And the Violins Stopped Playing (1988), as Dymitr Mirga
Réquiem por Granada (1990), as Muley Hacén
Aces: Iron Eagle III (1992), as Ernst Leichmann
Faraway, So Close! (1993), as Tony Baker
Fantaghirò 4 (1994), as Darken
Ptak ohnivak (1997), as King Jorgen
Life Is Beautiful (1997), as Dottor Lessing
Mulan (1998) (German Dub)
Heller als der Mond (2000), as First Guest
The Enemy (2001), as Dr. George Ashton
(2002), as Professor Svedenborg
Dubbing roles
Lampwick – Pinocchio (1951 dub)
References
External links
Horst Buchholz at the German Dubbing Card Index
1933 births
2003 deaths
20th-century German LGBT people
20th-century German male actors
21st-century German male actors
Bisexual male actors
Burials in Germany
Deaths from pneumonia in Germany
German bisexual actors
German bisexual men
German Film Award winners
German male film actors
German male voice actors
Male actors from Berlin
|
408263
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%BC%D0%B8%D0%BB%D0%B0%20%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Яременко Людмила Леонівна
|
Яременко Людмила Леонівна
Людмила Леонівна Яременко (Висоцька) (1930, Київ) — баскетболістка і тренер. Майстер спорту СРСР, заслужений тренер України.
Життєпис
Корінна киянка. Народилась у 1930 році. Навчалася у школі на колишній вулиці Леніна, тепер Хмельницького. Після закінчення школи прийшла в «Динамо» до заслуженого тренера СРСР Маркіяна Єгорова.
Уперше поїхала на збори у Харків у 1949 році. У 1956 була у складі збірної України на I-й Спартакіяді народів СРСР.
Двоюрідна тітка Володимира Висоцького.
Тренерська робота
По закінченні Інституту фізкультури хотіла стати тренером.
Примітки
Посилання
«Інший Бік», 07.03.2007 //Литовченко Тимур Тітка Володимира Висоцького про Володю
Двоюродная тетя Владимира Высоцкого Людмила Яременко: «На похоронах Володи творилось что-то невообразимое! Конная милиция, люди на крышах, на деревьях… километровые очереди, чтобы попрощаться с ним. Всенародное горе!»// «Бульвар Гордона», січень 2009, № 4 (196), с. 8.
Українські баскетболістки
Заслужені тренери України
Майстри спорту СРСР
Уродженці Києва
Баскетболістки «Динамо» (Київ)
Радянські баскетболістки
|
682730
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0
|
Громадянська лірика
|
Громадянська лірика сповнена патріотичної символіки. Вирізняється схильністю до загострення конфлікту, до лірико-психологічної тональності, відзначаються побутові реалістичні вірші. У ліричних медитаціях,поетичних пейзажах та в стильовій тканині перекладів слов'янської поезії потребуються численні реміністенції з народних пісень та народно-пісенні стилізації.
У творах громадянської лірики митець порушує важливі суспільні питання, як, скажімо Василь Голобородько ("Наша мова", "Ми йдемо"), Леонід Кисельов ("Катерина"). Звісно, до громадянської лірики належать також вірші патріотичної тематики, наприклад, поезія Костянтини Малицької("Чом, чом,чом, земле моя"), Андрія Малишка ("Пісня про рушник", "Стежина"), Степана Дупляка ("Під стягом слави і предтеч", "Ти лиш одна українка").
Джерела
Історія української літератури в 2-х томах Т1.-269с.
Посилання
Лірика
|
5454597
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pfullingen
|
Pfullingen
|
Pfullingen (Swabian: Pfullenga) is a town in the district of Reutlingen, Baden-Württemberg, Germany. It is situated 3 km southeast of Reutlingen at the foot of the Swabian Alb.
With its almost 20,000 inhabitants it is famous for its Handball team, which in 2006 had to file for bankruptcy, the Schönbergturm and the People mover.
Pfullingen is situated in the Northern foothills of the Alb in the valley of the river Echaz. Pfullingen is surrounded by the cone-like hills Achalm and Georgenberg as well as some mountains of the Albtrauf.
Pfullingen was first mentioned in a charta by Emperor Otto I in 937. It was the main settlement in the Pfullichgau.
At the end of the 14th century Pfullingen lost its city privileges after having been conquered and destroyed by the forces of the Free Imperial City Reutlingen. About 1500 Pfullingen became part of Württemberg, its city privileges being restored only in 1699.
Pfullingen is home to many schools, in 2013 Wilhem-Hauff-Realschule held an exchange with East Bergholt High School. The Friedrich-Schiller-Gymnasium, which is named by a famous German poet, held an exchange with Park Ridge High School, New Jersey.
History
In a deed of donation of Otto I, Holy Roman Emperor in the year 937 Pfullingen was first documented.
Towards the end of the 14th century, Pfullingen lost due to the cities wars his town privileges to the city of Reutlingen and was captured and destroyed.
The Poor Clares Monastery in Pfullingen was founded in 1250 by two sisters, Mechtild and Irmel, from a family of minor nobility in Pfullingen. The Holy Roman Emperors granted it preferential rights and freedoms. The monastery Hofmeister also managed the monastery's properties at Genkingen and Reicheneck. During the Reformation, the monastery was dissolved and disintegrated. In 1793 the ruins were completely removed.
In 1487 the last lord of Pfullingen, Caspar Remp, sold his holdings including castle and all goods to Eberhard I, Duke of Württemberg, thus, the town came under control of Württemberg. Together with the villages Unter-and Oberhausen, Honau, Lichtenstein, Holzelfingen and Kleinengstingen Pfullingen formed an Unteramt which became part of Oberamt of Urach.
During the Thirty Years' War Pfullingen was, from 1635 to 1648 with short interruptions, the administrative headquarters of Pfandherren ("pledge lords") of Achalm and thus part of Further Austria. The Austrian manager resided in the castle. This was attacked by the commander of Württemberg fortress Hohentwiel, Konrad Widerholt, and was badly damaged. With the Peace of Westphalia Pfullingen returned to Württemberg. The monastery was vacated.
In 1699 Pfullingen again received town privileges and was raised to a monastery office. In 1806 it was incorporated into the Oberamt Reutlingen. In 1824 the town of Pfullingen had 3,435 inhabitants. The hydropower of the Echaz made very early industrialization possible. Already in 1830 were counted 22 water engines. The formerly dominant agriculture fell sharply, also former viticulture does not longer exist today.
In 1999, the Baden-Württemberg homeland days (Heimattage Baden-Württemberg ) took place in Pfullingen.
Politics
Council
The Pfullingen council has 22 members. The local elections on 25 May 2014 led to the following official results. The council consists of the elected honorary councilors and the mayor as chairman. The mayor is entitled to vote in the municipal council.
Mayor
The mayor is elected for a term of eight years. From January 13, 2015 until January 2021, the incumbent was Michael Schrenk, who was elected on October 19, 2014 as successor of Rudolf Hess. At the beginning of 2021, the Reutlingen district office has given Pfullingen's mayor Michael Schrenk early retirement due to illness. Elections were held in May 2021, at which Stefan Wörner was elected mayor.
Emblem and flag
Blazon: "In blue under a lying black stag antler a silver pillow with gold tassels on the four corners and red foray."
Pfullingen led since the beginning of the 15th century one handed down in print for the first time in 1501 Seal showing the speaking for the place name "Pfulben" (= Pfiihl, pillows) under the Württemberg stag rod; Today you explain him the privilege of a spring market. The background of the emblem is blue. The city flag is blue-white-red.
Twinning
Since 1985 there is an official twinning with the French community Passy. The on tourism focused community is located approximately 53 km south east of Geneva in the department of Haute-Savoie. Since 1973, there were regular meetings between the Friedrich Schiller Gymnasium in Pfullingen and the Lycée de Mont-Blanc Passy. This extended to events between associations of both cities and ended in 1985, finally in an official twinning, which celebrated its 25th anniversary in 2010.
Since 2012 is also the Saxon community Lichtenstein twinned with Pfullingen. It was signed in a partnership ceremony on September 29, 2012, in Lichtenstein.
Buildings
The Schönberg Tower (793 m above sea level. NN), popularly known as "Pfullenger Onderhos" (Pfullinger underpants), in the southwest of the town, forms highly visible landmark of the city and was completed 1906.
The Pfullinger Schlössle is a half-timbered building, built around 1450.
Churches in Pfullingen are the monastery church of the former Poor Clares (13th century until the Reformation) and the Martinskirche in late Gothic style, which is partially obtained from 1463.
The by the architect Theodor Fischer designed Pfullingen halls with large Art Nouveau paintings were donated on October 24, 1907, by Louis Laiblin to the city.
Baumann's mill was built in 1799 and in 1988 became the costume and mill museum.
The earth-mound on the road towards Gönningen was built in 1995 by the landscape gardening Hofmann, since 2005 is located in the building an animal protection center of the federal government against abuse of animals.
Natural environment
Parks and gardens include the 'Wedding meadow', monastery garden, monastery sea, the park of Villa Laiblin, Castle Park, and town garden.
Landscape and Nature
Pfullingen has to his district over several attractions and recreational areas on Albrand and on the Alb plateau, among which some nature reserves with different habitats are. The most popular among them are:
Georgenbergn
Wedding meadow
Pfullingen mountain
Schönberg (Schönberg Tower)
Übersberg and Mädlesfels
Ursulaberg
Wackerstein: He is the highest elevation of 825 meters above sea Pfullingen. NN and is a popular destination for hikers and climbers.
Due to the location on the escarpment are some of these localities viewpoints that offer training and tourism on the landscape structure of the wider area.
Natural monuments
Troll flower meadow cold Bronnen, 1.5 ha
Mountain meadow Schomberg, 4.7 ha
Troll flower meadow ox walkways, 0.3 ha
Wetlands Wolfsgrube, 3,8 ha
Wetland Echazwinkel, 0.1 ha
Wetland meadows acid, 0,6 ha
Mädlesfelsen (Girl rock)
Protected Areas
Ursula Hochberg, 9.0 ha
Kugelberg, 26.7 ha
Kugelberg (local Nature Reserve), 26.9 ha
Bergwiese Gielsberg, 68.0 ha
Echazaue
Landscape Protection Areas
Reutlinger and Uracher Alb, 52.0 ha
George Mountain, 8.0 ha
Museums
Pfullingen has several museums that deal with the regional cultural history:
In the rooms of the Alemannic half-timbered building from the mid-15th century and the associated scouring is housed a permanent exhibition and an annually changing special exhibition.
The costume and the mill museum are housed in the Baumann's mill.
In the Trachtenmuseum the Schwäbischer Albverein shows not only costumes and costume accessories from the Kingdom of Württemberg and the surrounding area, but also furniture, home appliances and laundry.
The mill museum with a functioning grain mill is housed facing part of Baumann's mill at the Echaz. In addition to the presentation of the mill equipment, the museum also focuses on the history of hydropower and corn mills.
The former publisher Neske established in early 2010, Neske library, a permanent exhibition of works which have been published by Neske.
In the laundry house of the former Poor Clare monastery is a permanent exhibition on the themes "- humility - poverty - obedience".
Music
Musikverein Stadtkapelle Pfullingen e. V., founded in 1903
Männergesangsverein Eintracht Pfullingen 1904 e. V.
Liederkranz Pfullingen e. V., founded in 1837
Accordion Orchestra in Swabian Albverein Ortsgruppe Pfullingen founded in 1951
Martin College Pfullingen (Orchestra)
Choir and Orchestra of the Friedrich-Schiller-Gymnasium
Sports
The VfL Pfullingen was founded in 1862 and has over 3,200 members (2005). The men's handball team played from 2002 to 2006 in the Handball-Bundesliga. Since the 2010/2011 season, the VfL Pfullingen plays in the Handball Oberliga Baden-Württemberg.
The Schützenverein Pfullingen 1522 was founded in 1522.
On the Übersberg is 48 ° 27 '33 "N, 9 ° 17' 55" O a glider area at around 780 meters above sea level with two 1,100-meter-long tracks.
Economy and Infrastructure
Pfullingen is the seat of Prettl group. The Daimler-Benz AG and the company Robert Bosch are also represented in the city.
Transport
The main road B 312, coming from the Bundesautobahn 8 at Stuttgart Airport, leads via Pfullingen over Riedlingen and Biberach an der Riss to Memmingen. In December 2003, the 1180 m long Ursulaberg tunnel was opened.
The Public transport is guaranteed by the Verkehrsverbund Neckar-Alb-Donau (NALDO). The city is located in the comb 220.
Until the early 1980s a railway drove through Pfullingen. Today, a cycle path runs on the former treck.
Bürgerbus
A citizen bus, operated by volunteer drivers, runs from Monday to Friday. The service began on May 30, 2011, and there are similar projects in Ebersbach an der Fils and Salach.
People Mover
Pfullingen has been known in recent years by the installation of a prototype of the new pedestrian crossing system People mover. The People mover Pfullingen is the only road crossing border elevator system in the world.
The People Mover was developed by the company Schmid Engineering, the structural was planned by the company Knaack-Reich. In 2009, the system was shut down due to enormously high operating and maintenance costs until further notice.
Media
Echaz Messenger, local edition of the Reutlinger General-Anzeiger (GEA) (until December 31, 2015, official journal of the City of Pfullingen).
Pfullingen newspaper (Reutlinger Nachrichten) (until December 31, 2015, official journal of the City of Pfullingen)
Pfullinger Journal
Official Journal of the city Pfullingen (since January 1, 2016)
Facilities
Bathrooms
Outdoor pool (Schönbergbad)
Indoor Swimming Pool (Echazbad)
Sports facilities
Kurt-App Gymnasium
Stadium on Schönberg
Eierbach sports ground
Schönberg Hall
Public library (Stadtbücherei)
Education
Further training:
Friedrich-Schiller-Gymnasium
Wilhelm-Hauff-Realschule
Castle School (elementary school)
Volkshochschule Pfullingen
Elementary Schools:
Burgweg school (elementary school)
Laiblinschule (Elementary School)
Castle School (elementary school)
Uhlandschule (primary and special school)
Personality
Freemen
Karl Adolf Laiblin, (1850–1921), paper manufacturer
Louis Laiblin, (1861–1927), patron, donated the Pfullingen halls
1996: Erich Möck, (1921–2006), was 40 years in the council
2005: Theodor Götz, (1930–2008), for 34 years in the council, rector of the Friedrich-Schiller-Gymnasium
2015: Rudolf Hess (born 1948), mayor from 1984 to 2015
Sons and daughters of the city
Sigmund Christian Gmelin (1679–1707), theologian
Julius Simon of Nördlinger (1771–1860), mining and forestry commissioner
Johannes Rehm (1826–1900), official 1859-1895, Member of Württemberg Landtag
Louis Laiblin (1861–1927), patron
Ludwig Steimle (1887–1974), from 1945 to 1946 mayor of Ravensburg
Johannes Fink (1895–1981), Air Force General
Wilhelm Kinkelin (1896–1990), Nazi physician and Swabian homeland researcher, SS Brigade commander
Barbara Rosen (1949–1986), singer
As "almost son" Pfullingens applies the playwright and poet Bertolt Brecht (1898–1956). Meanwhile, parents married proven in May 1897 in Pfullingen and spent in the station building, where the bride's father at the time was stationmaster, her wedding night. Nine months later, Bertolt Brecht was born in Augsburg. 1997/1998 you honored him with the slogan "Bertolt Brecht - made in Pfullingen" with various local events on the occasion of his 100th birthday and "procreation year". .
Literature
Hermann Fischer, Brigitte Neske, Hermann Taigel (Hrsg.): Pfullingen. Günther Neske, Pfullingen 1982, . Umfassende Darstellung der Stadtgeschichte, seiner Flora und Fauna u. a.
Scholkmann, Barbara, Tuchen, Birgit: Die Martinskirche in Pfullingen. Archäologie und Baugeschichte in: Materialhefte zur Archäologie in Baden-Württemberg 53, Theiss, Stuttgart, 1999
Burgemeister, Steffen: Pfullingen. Sutton, Erfurt 2007,
Hermann Taigel: Louis Laiblin, Privatier : ein schwäbischer Mäzen, Pfullingen : Geschichtsverein Pfullingen, 2005
References
Reutlingen (district)
|
58243295
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kamil%20Grabara
|
Kamil Grabara
|
Kamil Grabara
Kamil Mieczysław Grabara (born 8 January 1999) is a Polish professional footballer who plays as a goalkeeper for Danish Superliga club Copenhagen and the Poland national team.
Club career
Early career
Grabara joined Liverpool ahead of the 2016–17 season from Ruch Chorzów for £250,000, and was promoted to the first-team squad for the 2018–19 season. He trained regularly with the first-team squad at Melwood and made his maiden senior outing in a pre-season friendly against Tranmere Rovers in July 2018.
On 26 September 2018, Grabara was named on the substitutes' bench for the first time in Liverpool's 2–1 EFL Cup defeat to Chelsea at Anfield. On 6 January 2019, Grabara joined AGF on loan until the end of the season. On 15 July 2019, Grabara joined Championship side Huddersfield Town on a season-long loan deal.
At the end of September 2020, Grabara returned to Danish club AGF on loan for the 2020–21 season.
Copenhagen
On 3 July 2021, Grabara joined Copenhagen on a permanent basis, signing a five-year deal with the Danish side. Following his performances for the club both in the Danish Superliga and the UEFA Champions League, in December 2022 Grabara received the "Goalkeeper of the Year" award by local sports magazine Tipsbladet.
VfL Wolfsburg
On 6 September 2023, Bundesliga club VfL Wolfsburg announced the signing of Grabara on a long-term contract, starting from 1 July 2024, to replace the outgoing Koen Casteels. The fee was reported to be approximately €13.5 million, with Wolfsburg holding an option to have Grabara join them in January 2024.
International career
Grabara was a first choice goalkeeper for Poland U21 throughout most of his tenure with the squad, having made his debut against Denmark on 14 November 2017.
Senior
Grabara received his first call-up in the senior Poland for a friendly match with Scotland and the 2022 FIFA World Cup qualification playoff against Sweden, respectively on 24 and 29 March 2022. On 1 June 2022, he debuted as a starter in a 2–1 home 2022–23 UEFA Nations League victory against Wales.
On 20 October 2022, Grabara was selected by manager Czesław Michniewicz as part of the final squad for the 2022 FIFA World Cup, who replaced Bartłomiej Drągowski who got injured just before the tournament. Grabara did not make a single appearance during the tournament as Poland were eliminated in the Round of 16 by France.
Style of play
Grabara is described as an allround goalkeeper, able to dominate the penalty area, pull off reflex saves, play out from the back and, as he develops, operate as a sweeper.
Personal life
Grabara is from Ruda Śląska, in Southern Poland. He was the second Polish goalkeeper for Liverpool, after the 2005 UEFA Champions League Final hero Jerzy Dudek.
Career statistics
Club
International
Honours
Copenhagen
Danish Superliga: 2021–22, 2022–23
Danish Cup: 2022–23
References
External links
Profile at the F.C. Copenhagen website
1999 births
Living people
Footballers from Ruda Śląska
Polish men's footballers
Men's association football goalkeepers
Poland men's international footballers
Poland men's under-21 international footballers
Poland men's youth international footballers
Ruch Chorzów players
Liverpool F.C. players
Huddersfield Town A.F.C. players
Aarhus Gymnastikforening players
F.C. Copenhagen players
III liga players
English Football League players
Danish Superliga players
2022 FIFA World Cup players
Polish expatriate men's footballers
Polish expatriate sportspeople in England
Expatriate men's footballers in England
Polish expatriate sportspeople in Denmark
Expatriate men's footballers in Denmark
|
466160
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Akwa%20Ibom%20State
|
Akwa Ibom State
|
Akwa Ibom State is a state in the South-South geopolitical zone of Nigeria, bordered on the east by Cross River State, on the west by Rivers State and Abia State, and on the south by the Atlantic Ocean. The state takes its name from the Qua Iboe River which bisects the state before flowing into the Bight of Bonny. Akwa Ibom was split from Cross River State in 1987 with her capital Uyo and with 31 local government areas.
Of the 36 states, Akwa Ibom is the 30th largest in area and fifteenth most populous with an estimated population of nearly 5.5 million as of 2016. Geographically, the state is divided between the Central African mangroves in the coastal far south and the Cross–Niger transition forests in the rest of the state. Other important geographical features are the Imo and Cross rivers which flow along Akwa Ibom's eastern and western borders, respectively while the Kwa Ibo River bisects the state before flowing into the Bight of Bonny. In the southeast corner of the state is the Stubb Creek Forest Reserve, a heavily threatened wildlife reserve that contains declining crocodile, putty-nosed monkey, red-capped mangabey, and Sclater's guenon populations along with potentially extirpated populations of African leopard and Nigeria-Cameroon chimpanzee. Offshore, the state is also biodiverse as there are large fish populations along with various cetacean species including bottlenose dolphins, pantropical spotted dolphins, humpback whales, and killer whales.
Modern-day Akwa Ibom State has been inhabited by various ethnic groups for hundreds of years, primarily the closely related Ibibio, Annang, and Oron peoples in the North-East, North-West, and Southern zones of the state, respectively.
Economically, Akwa Ibom State is based around the production of crude oil and natural gas as highest oil-producing state in the country. Key minor industries involve agriculture as the state has substantial cocoyam, yam, and plantain crops along with fishing and heliciculture. Despite its vast oil revenues, Akwa Ibom has the seventeenth highest Human Development Index in the country in large part due to years of systemic corruption.
Economy
Akwa-Ibom State's economy is based on the production of crude oil and natural gas. It produces the most oil of any state in the country. It includes the following oil- producing Local Government Areas: Ibeno, Mbo, and Eastern Obolo.
Key minor industries are based on agriculture; the state has substantial cocoyam, yam, and plantain crops, along with fishing and heliciculture.
Despite its vast oil revenues, Akwa Ibom ranks as seventeenth among the states List of Nigerian states by Human Development Index#2019 in the Human Development Index. Years of systemic corruption have resulted in such revenues being diverted from improving infrastructure, education and welfare of the people.
History
In the pre-colonial period, what is now Akwa Ibom State was divided into various city-states like the Ibom Kingdom and Akwa Akpa before the latter became a British protectorate in 1884 as a part of the Oil Rivers Protectorate. Prior to the British colonization, no central government had existed among the people of what is now Akwa Ibom State. The various ethnic peoples were largely organized into clan communities, based on kinship and relations.
Several Scottish missionaries went to Calabar in 1848, and Ibono in 1887. The British government did not attempt to establish more control over the area until 1904. In that year, they organized the Enyong Division, encompassing the area of the current state of Akwa Ibom, with headquarters at Ikot Ekpene, a predominately Annang city. Noted Africanist Kaanan Nair, noted this city as the cultural and political capital of the Annang and Ibibio peoples. The greater Southeast was largely dominated by the majority Igbo people. The creation of Enyong Division encouraged collaboration among the numerous minority ethnic groups in the area. They created the Ibibio Welfare Union, later renamed Ibibio State Union. This social organization was first established as a local development and improvement forum for educated African persons and groups who in 1929 were still excluded from the colonial administration. It was dominated by British colonists and their appointees.
In the early 1900s, the British actually gained formal control of the area before incorporating the protectorate (now renamed the Niger Coast Protectorate) into the Southern Nigeria Protectorate which later merged into British Nigeria; after the merger, much of modern-day Akwa Ibom became a centre of anti-colonial resistance during the Women's War and political activism through the Ibibio State Union.
After independence in 1960, the area of now-Akwa Ibom was a part of the post-independence Eastern Region until 1967 when the region was split and the area became part of the South-Eastern State. Less than two months afterwards, the Igbo-majority former Eastern Region attempted to secede as the state of Biafra; in the three-year long Nigerian Civil War, now-Akwa Ibom was hard-fought over in the prelude to the Invasion of Port Harcourt while people from Akwa Ibom were persecuted by the Biafran forces as they were mainly non-Igbos. At the war's end and the reunification of Nigeria, the South-Eastern State was reformed until 1976 when it was renamed Cross River State.
Eleven years later, Cross River State was divided on 23 September 1987, by the Military Administration of General Ibrahim Badamosi Babangida.
This division resulted in the creation of the state of Akwa Ibom, Uyo was chosen as the state capital in order to encourage development in all regions of the state.
Climate
Akwa Ibom has a tropical monsoon climate (Classification: Am) and is 42.58 meters (139.7 feet) above sea level. The city's average annual temperature is -0.99% lower than Nigeria's averages at 28.47 °C (83.25 °F). 342.56 millimeters (13.49 inches) of precipitation and 294.37 rainy days (80.65% of the time) are typical annual totals for Akwa Ibom.
The Akwa Ibom region regularly has tropical monsoons. All year long, there are high temperatures and a lot of rain. The region of Akwa Ibom has an average yearly temperature of 60 degrees and 672 inches of precipitation. The average humidity is 80% and the UV-index is 7. It is dry for only 52 days of the year.
The climate of Akwa Ibom is tropical with significant rainfall and a short dry season.
Government
Politics in Akwa Ibom State are dominated by the three main ethnic groups: the Ibibio, Annang, and Oro. Of these three, the Ibibio remain the majority and have held sway in the state since its creation.
Ministries, Departments and Agencies
The list of ministries in Akwa Ibom State include the following:
Akwa Ibom State Ministry of Justice
Akwa Ibom State Ministry of Agriculture and Food Sufficiency
Akwa Ibom State Ministry of Account and Finance
Akwa Ibom State Ministry of Works
Akwa Ibom State Ministry of Education
Akwa Ibom State Ministry of Environment
Akwa Ibom State Ministry of Transport & Petroleum Resources
Akwa Ibom State Ministry of Local Government and Chieftaincy Affairs
Akwa Ibom State Ministry of Lands, Town Planning & Survey
Akwa Ibom State Ministry of Information & Strategy
Akwa Ibom State Ministry of Health
Akwa Ibom State Ministry of Science & Technology
Akwa Ibom State Ministry of Women Development and Social Development
Akwa Ibom State Ministry of Youth & Sports
Akwa Ibom State Ministry of Administration & Supplies
Akwa Ibom State Ministry of Economic Development Labour and Manpower Planning
Akwa Ibom State Ministry of Investment, Commerce and Industries
Akwa Ibom State Ministry of Culture and Tourism
Akwa Ibom State Bureau of Political/Legislative Affairs and Water Resources
Akwa Ibom State Bureau of Rural Development & Cooperatives
Akwa Ibom State Ministry of Power and Petroleum Resources
Akwa Ibom state Ministry of Internal Security and Water ways
Local Government Areas
Akwa Ibom State consists of thirty-one (31) local government areas. They include:
Abak
Eastern Obolo
Eket
Esit-Eket
Essien Udim
Etim-Ekpo
Etinan
Ibeno
Ibesikpo-Asutan
Ibiono-Ibom
Ika
Ikono
Ikot Abasi
Ikot Ekpene
Ini
Itu
Mbo
Mkpat-Enin
Nsit-Atai
Nsit-Ibom
Nsit-Ubium
Obot-Akara
Okobo
Onna
Oron
Oruk Anam
Ukanafun
Udung-Uko
Uruan
Urue-Offong/Oruko
Uyo
Demographics
Ethnic groups
The main ethnic groups of the state include:
Ibibio,
Anaang, Oro and Obolo.
Religion
The people of Akwa Ibom are predominantly Christians.
976,791 Catholics (2020) in the two dioceses of Uyo (1989) with 74 parishes under Bishop John Ebebe Ayah (2014), and Ikot Ekpene (1963) with 53 parishes under Bishop Camillus Raymond Umoh (2010), both suffragans of the Archdiocese of Calabar.
The Bishop of the Anglican Diocese of Uyo within the Church of Nigeria is Prince Asukwo Antai (2014).
Languages
Like their Efik neighbors of Cross River State, people of Akwa Ibom speak various dialects of the Ibibio-Efik languages, which belong to the Benue–Congo language family, forming part of the Niger–Congo group of languages.
The following table lists languages of Akwa Ibom State, and the local government areas in which they are spoken:
Education
The Akwa Ibom State Ministry of Education is tasked with monitoring the education sector of the state.
The current part of Akwa Ibom State that was within the former Calabar Kingdom, was the first site of Western education in Nigeria. The Hope Waddell Training Institute was founded at Calabar in 1895, and the Methodist Boys' High School, Oron in 1905. Other top schools, such as the Catholic seminaries Holy Family College at Abak and Regina Coeli College in Essene, were also soon founded.
Some educational institutes in the state today are:
Akwa Ibom State Polytechnic Ikot Osurua
Akwa Ibom State University (Oruk Anam LGA and Mkpat Enin LGA)
Federal Polytechnic, Ukana
Foundation College of Technology Ikot Ekpene
Heritage Polytechnic, Eket
Maritime Academy of Nigeria, Oron
Obong University, Obong Ntak
Ritman University
University of Uyo, Uyo
Federal University of Technology, Ikot Abasi
Federal College of Education Ididep, Ibiono
School of Basic Studies, Abak
School of Nursing, Uyo, Eket, Oron, Ikot Ekpene, Etinan
Sure Polytechnic, Ukanafun
Topfaith University, Mkpatak
Trinity Polytechnic, Uyo
Uyo City Polytechnic Nduetong Oku
Transportation
Federal highways
A342 east from Aba (Abia State) via Uyo to Oron,
A4-1 east from A342 at Utu Ikot Ekpenyong to Cross River as the Ekot Ekpene-Calabar Rd.
Other major highways include:
the Ikot Akan-Deyor Chara Rd across the Imo River at Kalaoko to Rivers State,
the Nto Obo-Obon Ebot Rd west to Abia State at Azumini,
the Umuahia Rd north from A342 at Ikot Ekpene to Abia.
Airports:
Victor Attah International Airport (2009) 24 km southeast of Uyo has services to Abuja and Lagos, and Eket Airstrip for domestic flights.
Notable people
Senator Godswill Akpabio, former governor of Akwa Ibom State, former Senate Minority Leader, Senate President (2023-)
Obong Victor Attah, former governor of Akwa Ibom State
Hilda Baci, known for breaking the Guinness World Record for longest cooking marathon.
Nathaniel Bassey is a Nigerian gospel music minister and RCCG Pastor from Uyo L.G.A, in Akwa Ibom state.
Moses Bliss, is a Nigerian gospel singer, worship leader and songwriter.
Bnxn, Daniel Etiese Benson (born 14 May 1997), known professionally as Bnxn (pronounced as Benson) and formerly known as Buju, is a Nigerian Afro-fusion singer, songwriter and record producer.
Effiong Dickson Bob
Ini Edo, Nollywood Actress
Inibehe Effiong, a human rights lawyer, activist, social commentator, and litigation lawyer.
Obong Ufot Ekaette, secretary to the Government of the Federal Republic of Nigeria from 1999 to 2007 under President Olusegun Obasanjo
Dominic Ekandem first cardinal in English-speaking West Africa. First Nigerian Cardinal to qualify as a candidate to the papacy.
Senator (Engr.) Chris Ekpenyong Former deputy governor of Akwa Ibom State in the Victor Attah administration and former Senator representing Akwa Ibom North-West Senatorial District in the 9th Assembly.
Engr. Patrick Ekpotu, former Deputy Governor of Akwa Ibom State
Udom Gabriel Emmanuel, former Governor of Akwa Ibom State
Senator Ita Enang, Senior Special Assistant (Niger-Delta) to President Muhammadu Buhari
Vincent Enyeama, professional footballer (Goalie) and former Super Eagle captain
Mark Essien, entrepreneur and founder of Hotels.ng
Christy Essien-Igbokwe, a musician and actress* Chief Donald Etiebet, former Minister of Petroleum
Nse Ikpe-Etim, Nollywood actress
Eve Esin, Nollywood actress
Etim Inyang, former Inspector General of the Nigerian Police Force (I.G.P) 1985 to 1986
Emmanuel Iren founder of Celebration Church International
Obong Akpan Isemin, elected governor of Akwa Ibom State in Nigeria from January 1992 to November 1993 during the Nigerian Third Republic
Clement Isong, second governor of the Central Bank of Nigeria; first civilian governor of the former Cross River State
Emem Isong, multi-award winning filmmaker and CEO of Royal Arts Academy
Young Jonn, John Saviours Udomboso known professionally as young Jonn is a Nigerian singer, songwriter and record producer.
Rt. Hon. Onofiok Luke, the 11th Speaker of the Akwa Ibom State House of Assembly and the Pioneer Speaker of the Nigeria Youth Parliament
Group Capt. Idongesit Nkanga, former military governor of Akwa Ibom State
Samuel Peter, world heavyweight boxing champion
William Troost-Ekong, is a professional footballer who plays as a centre-back for Super League Greece club PAOK
Egbert Udo Udoma, from Ikot Abasi, former chief justice of Uganda
Ime Bishop Umoh, Nollywood actor
Professor Okon Uya was briefly chairman of the National Electoral Commission of Nigeria (NECON), appointed by President Ibrahim Babangida after the presidential elections of 12 June 1993 had been annulled and his predecessor Humphrey Nwosu dismissed.
Politics
The State government is led by a democratically elected governor who works closely with the state house of assembly. The capital city of the state is Uyo.
Electoral system
The electoral system of each state is selected using a modified two-round system. To be elected in the first round, a candidate must receive the plurality of the vote and over 25% of the vote in at least two -third of the State local government Areas. If no candidate passes threshold, a second round will be held between the top candidate and the next candidate to have received a plurality of votes in the highest number of local government Areas.
Notable places.
Four points by Sheraton Ikot Ekpene. It's a hotel located at the heart of Ikot Ekpene town. Four Points by Sheraton Ikot Ekpene has an outdoor swimming pool, fitness center, a terrace and restaurant in Ikot Ekpene, with free WiFi access as well.
Akwa Ibom state has one of Nigerians international stadiums situated in Uyo which was named after the former Governor Godswill Akpabio. The stadium has hosted both local and international matches of the Nigeria football team.
See also
Akwa Ibom State Ministry of Education
List Of Government Ministries Of Akwa Ibom State
References
External links
akwaibomstate.gov.ng: Official website of the Akwa Ibom State Government
Pastor Nathaniel Bassey, Moses Bliss and Jimmy D Psalmist also made the list of 2022 Owwre.com Top 10 Nigerian Gospel Music Artists from Akwa Ibom State.
https://leadership.ng/2023-next-president-govs-must-get-two-thirds-spread-says-inec/
States of Nigeria
States and territories established in 1987
1987 establishments in Nigeria
|
42539286
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Miljan%20Govedarica
|
Miljan Govedarica
|
Miljan Govedarica (born 26 May 1994) is a Bosnian professional footballer who plays as a left midfielder for Swiss club Bosna Neuchatel.
Club career
Born in Sarajevo, Govedarica started playing with local club Slavija before signing with Serbian side Donji Srem and playing with them in the 2013–14 Serbian SuperLiga. After one season in Serbia, he returned to Slavija in the summer of 2014.
In 2015, he left Slavija for Sloboda Tuzla. After Sloboda, Govedarica also played for Olimpik, Slavija again and Zvijezda 09, who he joined in January 2018. Govedarica won the First League of RS in the 2017–18 season and got promoted to the Bosnian Premier League with Zvijezda 09. He left the club after his contract expired on 29 May 2019.
On 11 June 2019, Govedarica signed a two year contract with Zrinjski Mostar. He made his official debut and scored his first goal for Zrinjski on 11 July 2019, in a 0–3 away win against Akademija Pandev in the 2019–20 UEFA Europa League first qualifying round. Govedarica made his first league appearance for Zrinjski on 21 July 2019, in a 1–0 away loss against Sarajevo. He scored his first league goal for Zrinjski on 24 August 2019, in a 4–0 home win against Borac Banja Luka. Govedarica left Zrinjski in June 2021.
International career
Govedarica's impressive start in the 2014–15 Bosnian Premier League season made him receive a call from Bosnia and Herzegovina U21 national team head coach Vlado Jagodić to play for the team, making his debut on 8 September 2014. Between 2014 and 2016, he made 2 appearances for the national team.
Honours
Sloboda Tuzla
Bosnian Premier League runner up: 2015–16
Bosnian Cup runner up: 2015–16
Zvijezda 09
First League of RS: 2017–18
References
External links
Miljan Govedarica Stats at utakmica.rs
1994 births
Living people
Footballers from Sarajevo
Serbs of Bosnia and Herzegovina
Men's association football midfielders
Bosnia and Herzegovina men's footballers
Bosnia and Herzegovina men's under-21 international footballers
FK Donji Srem players
FK Slavija Sarajevo players
FK Sloboda Tuzla players
FK Olimpik players
FK Zvijezda 09 players
HŠK Zrinjski Mostar players
FC Kryvbas Kryvyi Rih players
Serbian SuperLiga players
Premier League of Bosnia and Herzegovina players
First League of the Republika Srpska players
Ukrainian First League players
Bosnia and Herzegovina expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Serbia
Bosnia and Herzegovina expatriate sportspeople in Serbia
Expatriate men's footballers in Ukraine
Bosnia and Herzegovina expatriate sportspeople in Ukraine
Expatriate men's footballers in Switzerland
Bosnia and Herzegovina expatriate sportspeople in Switzerland
|
2372705
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/K%C3%ABnga%20Magjike
|
Kënga Magjike
|
Kënga Magjike - щорічний музичний конкурс, організований албанською телекомпанією Televizioni Klan.
Переможці
Ельза Ліла (1999)
Ірма Лібогова, Еранда Лібогова (2000)
Ровена Діло, Пірро Чако (2001)
Міра Кончі (2002)
Ема Бутучі (2003)
Ірма Лібогова (2004)
Гента Ісмайлі (2005)
Арменд Реджепагікі (2006)
Аурела Гаче (2007)
Йоніда Малікі (2008)
Еліза Ходжа, Розела Гюлбегу (2009)
Юліана Паша, Луїз Ейлі (2010)
Редон Макаші (2011)
Албан Шкендерай (2012)
Беса (2013)
Аурела Гаче, Янг Зерка (2014)
Аурела Гаче (2015)
Розана Раді (2016)
Анджела Перістері (2017)
Ельвана Г'ята
Примітки
Музичні фестивалі
Фестивалі
|
2751459
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B1%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%20%D0%86%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Гриб Павло Ігорович
|
Гриб Павло Ігорович — студент Києво-Могилянської академії, викрадений у Білорусі 24 серпня 2017 та таємно перевезений на територію РФ.
Зі слів батька, Ігоря Гриба, його 19-річний син 24 серпня поїхав у Гомель, щоб зустрітися з дівчиною з Росії, з якою до цього спілкувався тільки у соцмережах. Після цього зв'язок з ним перервався. Зі слів Павла Гриба, він був вивезений з Гомеля невідомими людьми і переданий іншим невідомим, приблизно через декілька днів у Смоленській області був оформлений протокол затримання. Після цього його доставили в Краснодар.
В ув'язненні мав проблеми зі здоров'ям, однак не отримував належної медичної допомоги. Звинувачувався російськими слідчими органами в організації тероризму: за версією обвинувачення пропонував своїй знайомій у Краснодарському краї влаштувати вибух на лінійці в школі № 26 у м. Сочі за допомогою саморобного вибухового пристрою.
22 березня 2019 Північно-Кавказький окружний військовий суд у Ростові-на-Дону визнав Павла Гриба винним у сприянні терористичній діяльності і засудив до 6 років колонії. Павло Гриб у своєму виступі заявив, що не визнає висунуті проти нього обвинувачення й оголосив голодування. МЗС Польщі висунуло вимоги звільнити Гриба та інших українських політв'язнів.
7 вересня 2019 року звільнений в рамках обміну між Україною і РФ.
Павлу Грибу, який страждає на важке уроджене захворювання, після звільнення був потрібен серйозний курс лікування, включно з операцію. Речником від його імені частіше виступає Ігор Гриб, батько юнака. Саме він очолив благодійний фонд Родичі політв'язнів Кремля і бере участь у багатьох кампаніях на підтримку політв'язнів, які ще чекають свого звільнення.
Біографія
Народився 1 червня 1998 року в родині офіцера-прикордонника та санітарки, учасниці ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. До викрадення – мешкав з батьками у Києві, в останні місяці – готувався до операції, яка мала поліпшити його стан.
Сім'я
Батько Ігор Гриб — військовослужбовець прикордонних військ, офіцер, учасник АТО, потім капелан, радник голови Синодального управління військового духовенства ПЦУ. З квітня 2018 року — начальник відділу МінТОТ з питань осіб, позбавлених особистої свободи.
Див. також
Список українських політв'язнів у Російській Федерації та в Криму
Примітки
Посилання
Репресовані
Українські політв'язні у Російській Федерації та в Криму
Викрадення людей в Білорусі
Києво-Могилянська академія
Громадяни України під кримінальним переслідуванням Росії
Учасники протестного голодування
|
26131
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%BC%D0%B0%D0%B7%D0%BD%D0%B0
|
Алмазна
|
Алмазна (до 1878 року — Ізюм) — місто в Україні, у Кадіївській міській громаді Алчевського району Луганської області. З 2014 року перебуває на тимчасово окупованій території України.
Географія
Місто Алмазна розташоване за 65 км від Луганська, фізична відстань до Києва — 597,9 км. На східній околиці міста бере початок річка Комишуваха, на відстані 1 км на захід від міста протікає річка Ломуватка. За 2 км від міста знаходиться залізнична станція Стаханів (раніше — Алмазна).
Сусідні населені пункти:
Історія
За часів кріпосного права, до 1861 року, поміщик Стебельський придбав в районах нинішніх Калинове, Ірміно, Петро-Голенищівки, Кадіївки, Бугаївки і Алмазної велику ділянку ніким не обробленою землею і переїхав сюди зі своїми кріпаками з Ізюму Харківської губернії. Один з хуторів назвав Беззаботівкою.
Життя переселенців у Беззаботівці чимось нагадувало їм життя в Ізюмі, і вони на противагу поміщицькому назвою дали своє — Ізюмчик. Ця назва хутора відразу увійшла в повсякденний побут, а панська назва поступово забулася.
З 1870 року населений пункт відомий як село Ізюм, який утворений довкола колишнього доменного заводу (нині — демонтований).
У грудні 1878 року побудована й відкрита для руху поїздів дільниця залізниці Дебальцеве — Попасна. У 1895 році залізнична станція перейменована в Алмазну.
15 січня 1898 року Алмазне кам'яновугільне товариство розпочало будівництва металургійного заводу. Влітку була задута перша доменна піч, руда для якої надходила з Кривого Рогу. У січні 1900 року була задута друга доменна піч.
1905 року побудована нова будівля залізничного вокзалу, яка існує і понині. При станції було однокласне училище на 4 відділення, де навчалося 70 учнів.
1905 року Алмазнянський металургійний завод ввів в дію третю доменну піч.
У 1910-х роках Алмазнянський металургійний завод ПРДМТ (Південно-Російське Дніпровське металургійне товариство) виробляв чавун переробний: бесемерівський і мартенівський, ливарний (червоний і шотландський) і чавуни спеціальні: дзеркальний, феромарганець і феросиліцій, а також виливки чавунні і мідні. Перше місце по навантаженню вугілля на лінії Дебальцеве — Попасна займала станція Алмазна, яка щорічно навантажувала близько 1,6 млн тон вугілля — більше будь-якої станції на Донбасі.
Наприкінці першої п'ятирічки АМЗ (Алмазнянський металургійний завод) виробляв 43 800 тонн чавуну на рік.
Наприкінці 1930-х років тривало будівництво трамвайної лінії Кадіївка — Алмазна. З Кадіївкою було сполучене трамвайною лінією (трамвайна мережа закрита у 2008 році).
1959 року в степ під Алмазною прийшли будівельники тресту «Комунарськбуд», щоб звести завод феросплавів (нині — Стахановський завод феросплавів).
31 березня 1962 року зміна начальника Ю. В. Гриценюка ввела в експлуатацію доменну піч № 1, а вже 10 квітня була видана перша плавка феросиліцію.
З 1977 року Алмазна отримала статус міста.
У липні 1991 року трамвайна лінія демонтована до Алмазної через аварійність залізничного віадуку, замість неї була відкрита тролейбусна система, яка з 2011 року припинила існування, а незабаром остаточно демонтована.
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 717-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Луганської області», місто увійшло до складу Кадіївської міської громади.
Органи влади
Місцеві органи влади представлені Алмазнянською міською радою, яка входить до складу Кадіївської міської громади Луганської області.
Міський голова — Шумілін Віктор Михайлович (2007). До міської ради входить 20 депутатів.
Населення
Згідно з переписом населення 2001 року у Алмазній проживала 5061 особа.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Промисловість
Промислові підприємства:
ВАТ «Стахановський (з 1962 року — Алмазнянський) завод феросплавів»
Шлакоблочний завод.
ВАТ «Алмазнянський металургійний завод» (1898—2001)
Стахановський цегельний завод — реконструйований у 2008 році (колишній Алмазнянський завод залізобетонних шпал)
ПУ ТОВ «Екологічна ініціатива». Цех з виробництва тротуарної плитки.
Інші об'єкти інфраструктури:
АТП № 4
Стадіон «Атлант».
Залізниця
Залізничні станції: Стаханів (раніше — Ізюм, Алмазна, Кадіївка), Картанаш, Максимівка, Володимирівка, Сталь Донецької залізниці, а також вагонне депо, ПТО на станції Стаханів.
Міський транспорт
В місті діють автобусні маршрути № 102, 102А, 102Б, 102В, 107, 108.
З 1939 по липень 1991 роки існувало трамвайне сполучення, з 1992 по 2008 роки — тролейбусне сполучення з Кадіївкою.
Відома особа
Уродженець:
Михайличенко Іван Харлампійович — двічі Герой Радянського Союзу.
Примітки
Література
Василь Пірко Заселення Степової України у XVI—XVIII століттях // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с.
Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Львів. «Слово», 1992. 152 с. ISBN 5-8326-0011-8
Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні у 1945—1991 рр: Монографія / М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959): монографія / М. А. Алфьоров; Український культурологічний центр, Донецьке відділення Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 c.
Міста Алчевського району
Тимчасово окуповані населені пункти України
|
1562905
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%83%D0%B0%20%D0%9F%D1%83%D1%80%D1%84%D1%83%D1%80%20%D0%B4%D1%8E%20%D0%9F%D1%82%D1%96
|
Франсуа Пурфур дю Пті
|
Франсуа Пурфур дю Пті (Париж — , Париж) — французький анатом, офтальмолог, хірург. Навчався медицині у Монпельє, працював хірургом у Парижі. З 1722 року — член Французької академії наук. Першим довів наявність перехрестя нервових волокон у головному та спинному мозку. Вивчав анатомію і хірургію органа зору, описав будову кришталика у людини і тварин. Його ім'ям назвали щілини між волокнами війкового пояска кришталика — пояскові простори (канал Пті).
Джерела
Примітки
Французькі офтальмологи
Французькі анатоми
Люди, на честь яких названо об'єкти
Члени Французької академії наук
|
33891402
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C4%B0skender%20Pala
|
İskender Pala
|
İskender Pala (born 1958, in Turkey) is a Turkish Divan (Ottoman) Poetry Professor and author of best seller novels. He also used to write a column in the Turkish daily newspaper Zaman.
İskender Pala graduated from Istanbul University Faculty of Letters Turkish Language and Literature Department in 1979. He entered Turkish Navy as a lieutenant in 1982 and taught Turkish Literature in Naval Schools and Boğaziçi University. In 1987 he established Turkish Navy Museum Archives. He oversaw classification and restoration of many historic documents dated from the times of the Ottoman Empire. He published Encyclopedic Dictionary of Divan (Ottoman) Poetry and received Writers Union of Turkey Award in 1989. He was discharged from the Navy without any conviction during what is now called the "Postmodern coup". Later, he wrote a book about his life in Navy and his discharge, called Between Two Coups referring to military coup in 1980 and 1997 military memorandum in Turkey. He said that the reason for his discharge was his practicing İslam in his private life.
Early life and education
İskender Pala was born in Uşak, Turkey, on June 8, 1958. He went to Cumhuriyet primary school in Uşak and Kütahya high school in Kütahya. He worked as construction worker in summers in order to save money for his education. In 1975 he was accepted to İstanbul University Faculty of Letters Turkish Language and Literature Department and graduated in 1979.
Career
After graduation he was working in the department's seminary library as a clerk and waiting for an open teaching assistantship position. It was just before the 1980 Turkish coup d'état. Ideological differences and unsolved murders was at a peak. He got married after the coup. However, his clerk salary and part-time teaching job at a high school were not enough to get by. He applied Navy's advertisement about hiring a literature teacher as an officer in the newspaper. In December, 1980 he entered an examination and an interview. While waiting for the results he won teaching assistantship examination at the university in spring of 1981. However, the hiring process was interrupted and results of the examination were cancelled. While he was waiting for a new examination date, he was accepted to the Navy. He was in dilemma and eventually decided against joining the Navy. In 1981 the university did not repeat the selection examination but he financially was in a difficult position. Luckily, the Navy put an advertisement about hiring a literature teacher as an officer in the newspaper again in 1981. He repeated the process and entered the Navy on May 27, 1982, as an ensign.
His first assignment was to Turkish Naval High School in Istanbul. In 1983, he completed his Litt. D. in Classic Turkish Litreture at Istanbul University Vocational School of Social Sciences. As a result of his academic advancement he was promoted to Lieutenant Junior Grade in August 1984.
Marriage and family
İskender Pala married F. Hülya Pala on September 23, 1980. They have two daughters; Hilye Banu (b. 1982), Elif Dilasa (b. 1986) and a son; Alperen Ahmet (b. 1992). In the introduction section of every novel he thanks his wife for being his life partner, first reader and first critic. Hülya Pala said in an interview that she is not as romantic as her husband and her views are deterministic and rigid. She also quoted Al-Farabi's poem "If boy would not fall in love, girl is not worthy of love".
Works
Efsane (Legend) – A "Barbaros" Novel (2013)
OD (Flame) – A Yunus Novel (2011)
Şah ve Sultan (Shah and Sultan) (2010)
İki darbe Arasında – İlginç Zamanlarda (Between Two Coups – Interesting Times) (2010)
Katre-i Matem (Grief Drop) (2010)
Encyclopedic Dictionary of Divan (Ottoman) Poetry (1989)
Tulip of Istanbul (2021)- Niyogi Books
References
External links
İskender Pala English site
1958 births
Living people
Academic staff of Boğaziçi University
Turkish columnists
Turkish writers
Zaman (newspaper) people
Turkish autobiographers
|
313525
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ultra%20Low%20Floor
|
Ultra Low Floor
|
Ultra Low Floor
The Ultra Low Floor tram (ULF) is a low-floor tram operating in Vienna, Austria, and Oradea, Romania, built by a consortium composed of Siemens and ELIN in Vienna. It has the lowest floor-height of any such vehicle.
Overview
In contrast to other low-floor trams, the floor in the interior of ULF is at sidewalk height (about above the road surface), which makes access to trams easy for passengers in wheelchairs or with baby carriages. This configuration required a new undercarriage. The axles had to be replaced by a complex electronic steering of the traction motors. Auxiliary devices are installed largely under the car's roof.
The ULF technology went into testing in the early 1990s. Since 1998, ULFs have been in use on Vienna's tram network. As of mid-2008, 302 cars were in operation (150 cars since mid-2006, and another 152 as of 2007).
Siemens ULF trams were introduced in Oradea, Romania, on 24 April 2008, and are the only ULF trams outside Austria.
Technical specifications
Gallery
See also
Trams in Vienna
Trams in Oradea
References
External links
Railway Gazette
Siemens ULF technical overview
Ulf story
Unofficial website about Ulf
Tram vehicles of Austria
Siemens tram vehicles
Tram vehicles of Romania
|
951792
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%85%20%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B5%D0%B9%2C%20%D0%BF%D0%BE%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%9B%D1%83%D0%BA%27%D1%8F%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%89%D1%96
|
Список відомих людей, похованих на Лук'янівському кладовищі
|
Список відомих людей, похованих на Лук'янівському кладовищі
Список за ділянками
Братські поховання
закатованих у 1918 році на вулиці Садовій військами М. Муравйова (ділянка № 4; зрівняне з землею);
закатованих у 1919 році денікінцями (ділянка № 4; зрівняне з землею);
партизанів: Корницького Олексія Івановича (1914 року народження) і Селезня Василя Харитоновича (1902 року народження). Загинули 13 жовтня 1943 року (ділянка № 13-1);
героїв-дніпровців. На могилі монументальний пам'ятник. Текст: «Матросы Днепровской флотилии Рябыхин Юрий Николаевич 1922–1944 гг., три человека неизвестных, павших в бою за честь, свободу и независимось нашей Родины. 19. Х. 1941». (ділянка № 20).
учасників бою під Крутами Володимира Наумовича (1894–1918) та Володимира Шульгина (1894–1918). Також з ними поховано організатора і керівника Української студентської громади у Києві, що також загинув під Крутами. (ділянка № 21);
робітників 4-го хлібзаводу: Красиня І., Ріндак С., Гуральник В., Кухарь П., Войтенко А., розстріляних на хлібзаводі 27 лютого 1942 року (ділянка № 39).
Братське поховання діячів культури
Біля ділянки № 7 розміщене братське поховання 28 осіб, діячів культури, письменників, розстріляних 15—17 грудня 1934 року. Їх було зарито вночі, місце вказане дружиною Григорія Косинки.
Братством Андрія Первозданного 18 грудня 1994 року на цьому місці був встановлений великий дерев'яний хрест з переліком всіх страчених. У жовтні 2009 року виконані роботи по благоустрою символічного поховання та встановлено новий надгробний хрест.
Перелік похованих:
Сказинський Роман Федорович
Крушельницький Іван Антонович
Крушельницький Тарас Антонович
Лебединець Михайло Мойсейович
Шевченко Роман Ілліч
Карабут Анатолій Юрійович
Сидоров Петро Йосипович
Косинка-Стрілець Григорій Михайлович
Фальківський Дмитро Никанорович
Оксамит Михайло Гаврилович
Щербина Олександр Гаврилович
Терещенко Іван Петрович
Буревій Кость Степанович
Влизько Олексій Федорович
Дмитріїв Євген Кузьмович
Богданович Адам Адамович
Бутузов Порфирій Іванович
Бутузов Іван Моісейович
П'ятниця Володимир Васильович
Блаченко Яків Павлович
Полевий Домінік Йосипович
Хоптяр Іван Онуфрійович
Борецький Петро Миколайович
Лук'янов Леонід Іванович
Півненко Костянтин Іванович
Проценко Гаврило Микитович
Матяш Сергій Якович
Лященко Олександр Корнійович
Поховання, що не збереглися
Шумигора Іван Іванович — зрівняно з землею.
Флоринський Сергій Тимофійович — прапорщик, загинув під час Першої світової війни, старший син Т. Д. Флоринського; перепоховання з Аскольдової могили
Флоринський Тимофій Дмитрович (1854–1919) — славіст, доктор слов’янської філології, заслужений ординарний професор Імператорського університету св. Володимира; перепоховання з Аскольдовї могили
Примітки
Література
Пантеон зодчих Лук'янівського некрополю : біографічний довідник. — Київ : З-Медіа, 2008. — С. 104. — ISBN 96696-254-2-4.
Лук'янівський цвинтар
|
1006300
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BD%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%2C%20%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%81%D1%83%D1%80%D1%96%29
|
Морган (округ, Міссурі)
|
Морган (округ, Міссурі)
Округ Морган — округ (графство) у штаті Міссурі, США. Ідентифікатор округу 29141.
Історія
Округ утворений 1833 року.
Демографія
За даними перепису
2000 року
загальне населення округу становило 19309 осіб, усе сільське.
Серед мешканців округу чоловіків було 9519, а жінок — 9790. В окрузі було 7850 домогосподарств, 5547 родин, які мешкали в 13898 будинках.
Середній розмір родини становив 2,88.
Віковий розподіл населення поданий у таблиці:
Суміжні округи
Купер — північ
Моніто — північний схід
Міллер — південний схід
Кемден — південь
Бентон — захід
Петтіс — північний захід
Див. також
Список округів штату Міссурі
Виноски
|
4528477
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%B3%D1%83%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Голубок верагуанський
|
Голубок верагуанський (Leptotrygon veraguensis) — вид голубоподібних птахів родини голубових (Columbidae). Мешкає в Центральній і Південній Америці. Раніше цей вид відносили до роду Голубок (Geotrygon), однак за результатами молекулярно-генетичного дослідження його було переведено до новоствореного монотипового роду Верагуанський голубок (Leptotrygon).
Опис
Довжина птаха становить 21-24,5 см, вага 155 г. Лоб білий, тім'я сіре, задня частина тімені, потилиця і шия фіолетові. На щоках широкі білі смуги, під ними є вузькі чорні смуги, від дзьоба до очей ідуть чорні смуги. Верхня частина тіла темно-оливково-коричнева або пурпурово-коричнева. Горло біле, живіт білий або охристо-білий, боки рудувато-охристі. Шия, груди і верхня частина тіла мають зеленуватий або пурпуровий відтінок. Виду загалом не притаманний статевий диморфізм, у самиць лоб і тім'я можуть були охристими. У молодих птахів пера мають охристі края, райдужний відблиск оперення у них відсутній.
Поширення і екологія
Верагуанські голубки мешкають на карибських схилах крайнього півдня Нікарагуа, Коста-Рики і Панами, а також на тихоокеанських схилах східної Панами, Колумбії і північно-західного Еквадору (Есмеральдас). Вони живуть в підліску вологих рівнинних тропічних лісів. Зустрічаються поодинці або парами, переважно на висоті до 900 м над рівнем моря. Живляться насінням, плодами і дрібними безхребетними, яких шукають на землі. Сезон розмноження в Коста-Риці триває з січня по липень. Гніздо робиться з гілочок і корінців, розміщується на висоті від 1 до 2 м над землею. В кладці 2 яйця.
Збереження
МСОП класифікує цей вид як такий, що не потребує особливих заходів зі збереження. За оцінками дослідників, популяція верагуанських голубків становить від 20 до 50 тисяч птахів і поступово скорочується.
Примітки
Джерела
Gerhard Rösler: Die Wildtauben der Erde – Freileben, Haltung und Zucht. Verlag M. & H. Schaper, Alfeld-Hannover 1996
David Gibbs, Eustace Barnes, John Cox: Pigeons and Doves – A Guide to the Pigeons and Doves of the World. Pica Press, Sussex 2001
Голубові
Птахи, описані 1912
Птахи Нікарагуа
Птахи Коста-Рики
Птахи Панами
Птахи Колумбії
Птахи Еквадору
Монотипові роди птахів
|
1088235
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%96%D1%8F%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%84%D0%B0%D0%BD%D0%B0
|
Діяння Стефана
|
Діяння Стефана
«Діяння Стефана» — середньовічний англійський часопис середини XII століття, присвячений правлінню короля Стефана. Автор часопису невідомий.
«Діяння Стефана» є одним з найважливіших джерел з історії періоду феодальної анархії в Англії часів війни за престол між Стефаном Блуаським та імператрицею Матильдою. Часопис написаний латиною. На відміну від інших часописів, автор «Діянь…» є палким прибічником короля Стефана й подає інформацію з його точки зору, засуджуючи Матильду та її прихильників. Тон і підбір матеріалу далекий від об'єктивності, однак стосовно точності фактів та уваги до деталей автор часопису не поступається, а іноді й перевершує Вільяма Малмзберійського або Генріха Гантінгдонського. Значну цікавість представляє порівняння відображення подій громадянської війни у викладенні автора «Діянь…», прибічника Стефана, та у викладенні Вільяма Малмзберійського і пізніших авторів, лояльних до Матильди й Плантагенетів.
Про автора «Діянь Стефана» нічого не відомо. Очевидно, він був священиком на службі у короля Стефана й очевидцем описаних подій. Можливо, часопис було написано на безпосереднє доручення короля.
Джерела
«Діяння Стефана» у Кембриджській історії англійської та американської літератури
«Діяння Стефана»
Gesta Stephani — Лондон, 1955
Давньоанглійська література
Латинські хроніки
Книги XII століття
Англійські хроніки
|
5211954
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%BD%D0%B8%20%28%D1%81%D0%BE%D1%82%D0%BD%D1%8F%20%D0%A3%D0%9F%D0%90%29
|
Вітрогони (сотня УПА)
|
Вітрогони (сотня УПА)
Вітрогони — військовий підрозділ УПА (сотня), що входив до 23-го (Калуського) тактичного відтинку «Магура» Військової округи-4 «Говерла», групи «УПА-Захід».
Історія створення
Історія формування та діяльності бойової сотні УПА «Вітрогони» розпочалася 5 січня 1945 року, коли бунчужний Андрій Марійчин «Тютюнник» отримав наказ організувати новий повстанський відділ. Сотенний мобілізував у Галицькому районі 70 новобранців. Далі відділ перейшов Войнилівським районом, поповнився новобранцями в селах Болохів і Завадка.
Наприкінці січня 1945 р. сотня «Тютюнника» разом із сотнею «Летуна» брала участь під командуванням Музички Степана «Середнього» у спільній акції на районний центр Войнилів з метою звільнення арештованих, серед яких був Олекса Луцький. Під час нападу повстанці знищили десять більшовиків, здобули медикаменти й запаси шкіри, однак арештованих звільнити не вдалося.
23 лютого 1945 р. «Вітрогони» вступили в бій з прикордонним загоном НКВС в с. Липовиця Рожнятівського району, ліквідували лейтенанта і 5 прикордонників, а в засідці за — селом ще 20 більшовиків.
Навесні 1945 р. ряди повстанців косила епідемія черевного тифу — половину особового складу сотні тоді забрав тиф.
2 квітня 1945 р. «Вітрогони» вирушили в рейд і поповнили ряди новобранцями.
Повстанці 3 травня 1945 р. забрали зі спиртзаводу в с. Довпотів 400 літрів спирту, динамомашину і дві пари коней з возами.
31 травня 1945 р. два рої чоти під командою ройового Михайла Турія «Кулі» зробили невдалу засідку біля села Вигода (нині — присілок села Сапогів) Галицького району Станіславської області. На тактичні помилки повстанців вказав підполковник УПА Степан Фрасуляк: «Засідку розложено неправильно на відкритому полі. На засідку наїхало 5 підвод із 16 енкаведистами. По перших стрілах зі сторони підвідділу УПА ворог зорієнтувався в положенні, скоро заляг в окопах, що були по противній стороні дороги та наступав на наш відділ (з командою «рота вперьод»). Шляхом відступу для відділу було чисте відкрите поле. У висліді з двох роїв було 9 вбитими та 4 раненими. Між вбитими ройовий і чотовий санітар. Ворожі втрати – 10 вбитими».
Чота Федора Мартиніва «Кармелюка» з 14 стрільців 20 червня 1945 р. здійснила акцію проти гарнізону НКВС села Збора Войнилівського району і ліквідували командира гарнізону та кілька бійців. У спровокованій перестрілці двох підрозділів НКВС знищені ще 6 бійців.
21 червня 1945 р. відділ «Вітрогони» здійснив акцію проти гарнізону НКВС села Перекоси Войнилівського району і звільнив 20 заарештованих.
2 серпня 1945 р. 12 повстанців під командою чотового «Гамалії» вчинила засідку на шляху з м. Болехова до с. Велика Тур'я на енкаведистів (16 осіб), які поверталися на двох возах після каральної акції. Під час бою відмовили кулемети і стріляли тільки кріси. Підсумок підвів Степан Фрасуляк: «По перших стрілах большевики втекли в яр річки, забираючи зі собою одного вбитого і одного важко раненого. У ярі відкрили вогонь по наших. Підвідділ «Вітрогонів» відступив без втрат».
7 серпня 1945 р. в селі Суботів біля райцентру Галич Станіславської області відбувся оборонний бій сотні «Вітрогони» з військами НКВС.
2 вересня 1945 р. о 21.30 енкаведисти напали на рій повстанців під час постою в селі Діброва Войнилівського району. Через відсутність належної пильності ворог підійшов яром впритул до місця перебування повстанською рою, троє повстанців загинули, один поранений.
В. о. командира відтинку Іван Кобилинець «Козак» в Наказі № 15 «Про стан відділів та підвідділів ТВ 23 «Магура» від 20 вересня 1945 вказав: «Наші відділи характеризує брак ініціативи, винахідливості. Панує бездіяльність. Загальна деморалізація. Загалом бійці не загартовані». Такий стан бойових відділів був зумовлений тривалим пасивним перебування на одному місці, тому командир настійно вимагав бойових рейдів і активності військ.
Незабаром у повстанській хроніці знову зауважено втрату повстанцями пильності: «Дня 20 жовтня 1945 р. таборуючий в лісі коло села Марківців (Тисменичиина) відділ заатакувала з двох сторін большевицька спецгрупа. Ведені провокатором большевики підсунулись до сплячих повстанців зовсім близько, оминаючи алярмові стійки. Під сильним ворожим обстрілом відділ, відстрілюючись, відступив з поля наскоку. Наші втрати: 3 вбиті, 4 пропавші безвісті. Втрати ворога – 5 вбитих».
2 листопада 1945 р. підвідділ під командою «Крука» здійснив засідку на шляху Войнилів – Сівка-Войнилівська. Повстанці обстріляли конвой із п’яти енкаведистів, які везли заарештованих. Троє більшовиків були поранені, всі арештовані втекли, крім жінки й дівчини, яких більшовики забрали із собою.
Восени 1945 р. сотня розмістилась у с. Довпотові Войнилівського району. Станичний села був провокатором, організував для всіх повстанців вечерю, а сам про все доніс ворогові. Але місцева сітка ОУН не дрімала. Сотник «Тютюнник» від дівчини-зв’язкової довідався про намір ворога оточити сотню. «Тютюнник» швидко підняв усіх повстанців, голодні й виснажені тої ж ночі відійшли за десятки кілометрів і заховали свій слід від ворога. У бою в с. Селищі поранений інтендант сотенного Білан Михайло Онуфрійович «Старий», щоб не здатись живим у руки ворога, розірвав себе гранатою.
26 грудня 1945 р. командира відділу «Вітрогони» старшого булавного «Тютюнника» було звільнено, натомість призначено булавного Миколу Тюшку «Морозенка».
31 грудня 1945 р. два рої «Морозенка» в лісі біля с. Танява Болехівського району знищили автомашину, захопили хліб і зброю.
28 лютого 1946 р. загинув, застрелившись, командир відділу «Вітрогони» — булавний «Морозенко». Енкаведисти викрили його криївку з допомогою провокатора в селі Станькова, де він лікувався.
Примітки
Посилання
Сотник Хмель. Відтинок «Магура» (Калуська округа), розділ 28.
Микола Когут. Герої не вмирають. Книга 3 — Калуш: ПП «Артекс», 2002. — С. 33-38 .
Збройна боротьба відділу УПА «Вітрогони» під командуванням сотенного Андрій Марійчина («Тютюнника»)
Сотні УПА
Військові формування, засновані 1945
|
3294427
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D1%96
|
Іолані
|
Іолані
Школа Іолані (гав. ʻIolani) — приватний підготовчий навчальний заклад, розташований у Гонолулу (Гаваї), в якому навчаються понад 1 800 учнів.
Палац Іолані (гав. ʻIolani; буквально «небесний яструб») — колишня резиденція гавайських монархів Калакауа і Ліліуокалані в центрі Гонолулу.
|
18637652
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Viktor%20Lysenko
|
Viktor Lysenko
|
Viktor Lysenko
Viktor Andriyovych (or Andreyevich) Lysenko (born 1947 in Mykolaiv; died 27 July 2003 in Mykolaiv) was a Soviet football player.
International career
Lysenko played his only game for USSR on 20 February 1969 in a friendly against Colombia.
External links
Profile
1947 births
2003 deaths
Footballers from Mykolaiv
Soviet men's footballers
Soviet Union men's international footballers
FC Chornomorets Odesa players
Ukrainian men's footballers
Men's association football defenders
Soviet Top League players
MFC Mykolaiv players
|
16427829
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1633%20Chimay
|
1633 Chimay
|
1633 Chimay, provisional designation , is a Themistian asteroid from the outer region of the asteroid belt, approximately 37 kilometers in diameter.
It was discovered on 3 March 1929, by Belgian astronomer Sylvain Arend at the Royal Observatory of Belgium in Uccle. Five nights later, the body was independently discovered by Max Wolf at Heidelberg Observatory in southern Germany. It was later named for the Belgian town of Chimay.
Classification and orbit
Chimay is a member of the Themis family, a dynamical family of asteroids with nearly coplanar ecliptical orbits. It orbits the Sun in the outer main-belt at a distance of 2.8–3.6 AU once every 5 years and 9 months (2,085 days). Its orbit has an eccentricity of 0.12 and an inclination of 3° with respect to the ecliptic. Chimay was first identified as at Heidelberg in 1917, extending the body's observation arc by 12 years prior to its official discovery observation.
Physical characteristics
Several rotational lightcurves were obtained from photometric observations. Lightcurve analysis gave a well-defined, concurring rotation period of 6.58–6.63 hours with a brightness variation between 0.31 and 0.58 magnitude.
According to the surveys carried out by the Infrared Astronomical Satellite IRAS, the Japanese Akari satellite, and the NEOWISE mission of NASA's Wide-field Infrared Survey Explorer, Chimay measures between 36.1 and 37.7 kilometers in diameter, and its surface has a low albedo between 0.079 and 0.089. In accordance with the space-based surveys, the Collaborative Asteroid Lightcurve Link (CALL) derives an albedo of 0.078, and calculates a diameter of 36.1 kilometers. CALL also classifies Chimay as a S-type rather than a carbonaceous C-type asteroid.
Naming
This minor planet was named after the Belgian town Chimay, home of the discoverer, who also co-discovered Comet Arend–Roland. The official was published by the Minor Planet Center on 20 February 1976.
References
External links
Asteroid Lightcurve Database (LCDB), query form (info )
Dictionary of Minor Planet Names, Google books
Asteroids and comets rotation curves, CdR – Observatoire de Genève, Raoul Behrend
Discovery Circumstances: Numbered Minor Planets (1)-(5000) – Minor Planet Center
001633
Discoveries by Sylvain Arend
Named minor planets
19290303
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.