id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
13001000
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rutsweiler%20an%20der%20Lauter
|
Rutsweiler an der Lauter
|
Rutsweiler an der Lauter is an – a municipality belonging to a , a kind of collective municipality – in the Kusel district in Rhineland-Palatinate, Germany. It belongs to the Verbandsgemeinde Lauterecken-Wolfstein. Rutsweiler an der Lauter is one of two places in the Kusel district named Rutsweiler. The other is Rutsweiler am Glan, lying some 13 km to the west-southwest.
Geography
Location
The municipality lies on the river Lauter's valley in the Western Palatinate. Rutsweiler an der Lauter lies north of Wolfstein at an elevation of some 200 m above sea level on the Lauter's left bank at the outlying hills of the Königsberg and Selberg. Even within municipal limits, the hillsides reach some 400 m above sea level. Flowing from the Selberg is the Kettenbach, which empties into the Lauter within the village. Lying across the Lauter on the right bank is Stahlhausen, and outlying centre of Wolfstein. Within Rutsweiler's limits stands the Zweikirche, one of the Western Palatinate's noteworthiest mediaeval village churches. The municipal area measures 432 ha, of which 95 ha is wooded and roughly 13 ha is settled.
Neighbouring municipalities
Rutsweiler an der Lauter borders in the north and east on the town of Wolfstein, in the south on the municipality of Kreimbach-Kaulbach and in the west on the municipalities of Rothselberg and Eßweiler. Rutsweiler an der Lauter also meets the municipality of Aschbach at a single point in the northwest.
Municipality’s layout
The village core lies in the area where the Kettenbach and Bundesstraße 270 cross each other. The build-up area spread out from this spot, mainly along the Bundesstraße. There are branches up the Kettenbach valley and also on a northern hillside. The Zweikirche stands north of the village west of the Bundesstraße near the municipal limit with Wolfstein. This church is surrounded by the graveyard.
History
Antiquity
Archaeological finds in the neighbouring municipalities of Kreimbach-Kaulbach and Wolfstein, as well as parts of buildings unearthed inside and outside the Zweikirche, bear witness to human habitation in protohistoric and Roman times. Records mention a prehistoric barrow, but this is now no longer to be found. It is likely that the Zweikirche arose in the area of a Gallo-Roman villa rustica. As Isolde Schmidt wrote, “Pointing to a Roman building are not only unearthed foundation remnants but also countless Roman spolia in existing buildings, among them a Roman gravestone from the early 3rd century.”
Middle Ages
As a settlement with a name ending in —weiler, Rutsweiler is among the oldest places in the lower Lauter valley. In 1257, Rutsweiler had its first documentary mention; it arose sometime between 650 and 750. This holds true for the vanished village of Allweiler, too, which lay at the mouth of the Selbach where it empties into the Lauter, and which may have been slowly forsaken by its villagers soon after Wolfstein was founded in 1275. The settlement of Ober(n)hausen at the headwaters of the Selbach was abandoned in the late 16th century. The church known as the Zweikirche may at the earliest have been built in the 11th century, and the settlement at the church, Hof zu Zweynkirchen (the first two words mean “estate at”) was founded in 1372, after the Zweikirche was built. Rutsweiler to a great extent shares its territorial history with the neighbouring town of Wolfstein. The village originally lay in the free Imperial Domain around Kaiserslautern and beginning in the 14th century was pledged to various lordships one after the other. In 1350, the village was entrusted to the County of Veldenz and the Electorate of Trier, but before the 14th century was over it passed as an Imperial pledged holding to Electoral Palatinate before being pledged by that state in turn to the Lordship of Sickingen in the Late Middle Ages. Geographer Goswin Widder, writing in 1788, recorded that also in the Late Middle Ages, a knight, Sir Hans of Flörsheim, was enfeoffed with the village.
Modern times
Rutsweiler belonged to the Amt of Wolfstein (court of Rothselberg) and shared from 1312 on with the town and municipalities in the upper Lautertal the patchwork of permanent pledged landholds. Changing territorial rulers notwithstanding, the rights that the Offenbach Monastery had originally held to the Rutsweiler estate remained untouched. The monastery owner's fiefholders and lords protector over the ages were the Dukes of Palatinate-Zweibrücken and then, when in 1673 the Amt of Wolfstein passed to Electoral Palatinate, the Counts Palatine of the Rhine. During the Thirty Years' War (1618-1648), the village was destroyed, and many villagers were killed in the war, or died of the Plague. It is assumed that newcomers came to settle the village again after the war. The only Erbbestandsbriefe (“hereditary holding letters”, actually pledge agreements) issued by the geistliche Güterverwaltung (“spiritual administration of estates”) in Zweibrücken in the Dukes’ name that have been preserved, unfortunately, are the ones from the 18th century. They describe the lands belonging to the lordly estate, “gardens, meadows and cropland” and name the pledgeholders, who had to pay for their pledges at the monastery each year at Martinmas. To comply with the duties laid out in the agreements, they had to put up all their belongings as a surety. The plots of land of the roughly 30 ha estate lay scattered on the slopes that rose to the west, and that were safe from flooding. The monastery estate's hub was the Herren- und Hofhaus (“lord and estate house”), which in the early 18th century was held by the Hauptbeständer (“main holder”) Heinrich Klein, and it was furthermore presumably the farm later owned by the economic adviser Eugen Klein, which was torn down in 1985 to make way for the new village thoroughfare. About 1720, ten pledgeholders were working the estate; their surnames can still be found among today's villagers. Those in the uppermost sixth of society (Höchstbesteuerte) in those days were Nikolaus Woll, Martin Klein, Johannes Rosenberger and Heinrich Diehl. With the end of feudalism and lordly titles and privileges in the early 19th century, the lands found their way into private ownership. Rutsweiler remained with Electoral Palatinate until the end of the feudal lordship in the course of the French Revolution.
Recent times
During the time of French rule from 1801 to 1814, Rutsweiler an der Lauter belonged to the Mairie (“Mayoralty”) of Rothselberg, the Canton of Wolfstein, the Arrondissement of Kaiserslautern and the Department of Mont-Tonnerre (or Donnersberg in German) whose seat was at Mainz. After Napoleonic times and the Congress of Vienna, the whole of the Palatinate on the Rhine’s left bank passed to the Kingdom of Bavaria in 1816, and thereafter, Rutsweiler shared its territorial history with Wolfstein. It lay in the Bürgermeisterei (“Mayoralty”) of Rothselberg and the Canton of Wolfstein, but now in the Landkommissariat (later Bezirksamt and then Landkreis, or district) of Kusel. In the late 1920s and early 1930s, the Nazi Party (NSDAP) became very popular in Rothselberg. In the 1928 Reichstag elections, 17.8% of the local votes went to Adolf Hitler’s party, but by the 1930 Reichstag elections, this had grown to 60.6%. By the time of the 1933 Reichstag elections, after Hitler had already seized power, local support for the Nazis had swollen to 89.6%. Hitler’s success in these elections paved the way for his Enabling Act of 1933 (Ermächtigungsgesetz), thus starting the Third Reich in earnest. Until 1971, the village belonged to the Mayoralty of Kreimbach-Kaulbach. Local interests were handled by the mayor’s representative and first deputy (Erster Beigeordneter, or Adjunkt), who lived in the village. The mayoralty was dissolved in 1971 upon formation of the Verbandsgemeinde of Wolfstein, and since then, Rutsweiler an der Lauter has been a self-administering municipality.
Musikanten
Rutsweiler an der Lauter was a centre of the West Palatine Musikantentum (roughly "musicianhood"), a musical phenomenon that saw local musicians travelling and working all over Europe and the world. The Verbandsgemeinde of Wolfstein alone yielded 3,117 such musicians; Rutsweiler's contribution to this total was 115.
Population development
Before the Thirty Years' War (about 1600), Rutsweiler had roughly 100 inhabitants, and after the war (about 1650) only about 30. Only in the early 18th century was the population figure before the war once again reached. Rutsweiler an der Lauter, originally a village of farmers, has since grown into a residential community with opportunities to develop the tourism industry. As early as the 18th century, there were already opportunities – to work in the area's stone quarries and mines. In earlier years, the villagers’ voting patterns showed a marked conservative tendency, but nowadays there has been a rather sharp swing towards the SPD.
The following table shows population development since Napoleonic times for Rutsweiler an der Lauter, with some figures broken down by religious denomination:
*In the 1939 census, the workers in the two Nazi Reichsarbeitsdienst detachments, which had been established within Rutsweiler's limits in the dale by the boundary with Wolfstein in 1938, were included in the municipality's population. The permanent population was in fact 321. The two camps, which by the time were empty, were destroyed by American fighter-bombers in March 1945. The barracks were torn down after the Second World War.
Municipality’s name
The village's name, Rutsweiler, has the common German placename ending —weiler, which as a standalone word means “hamlet” (originally “homestead”), to which is prefixed a syllable Ruts—, believed to have arisen from a personal name, Rud, Ruod or Ruodzo, suggesting that the village arose from a homestead founded by an early settler named Ruod, thus “Ruod’s Homestead”. Other names that the village has borne over time are Rußwilre (1303), Rutzweiler (1335) and Ruzweiler (1788).
Vanished villages
In Goswin Widder's time, in 1788, the site of the Zweikirche (church) was still being described as a village in its own right, and next to the church stood other buildings. It can thus be assumed that throughout the Middle Ages, this church stood beside a small village that could have comprised only a rectory and one estate with stables and barns. The placename Zvenkirchen cropped up as early as 1250 in an original document. Also considered to be a vanished village in the Rutsweiler area is an earlier village called Allweiler, which may have been given up very early on. The generally accepted interpretation of the name Zweikirchen (modernized form) holds that originally, a church stood in Allweiler itself, while a second church stood out in the countryside as a hub for other villages. To be understood here is that zwei is German for “two”. Ernst Christmann interpreted the name Allweiler as Altweiler (alt means “old” in German), meaning that along with a new hamlet, there was also an old hamlet (this would be alter Weiler in modern, everyday German). Although the village itself is long gone, its name has been preserved as a rural cadastral toponym. Allweiler does not appear as a village in any mediaeval documents.
Religion
From the time of the Reformation onwards, Lutheranism was the predominant faith in Rutsweiler an der Lauter, even after the Thirty Years' War when there was a general religious freedom. Today, 95% of the villagers are still Protestant. The Evangelical Zweikirche that stands outside the village has its beginnings in the 11th century, although it shows developmental features from later times up to Late Gothic. The elaborate paintings on the vaulting come from the late 15th century, but during the 20th century, they were not always restored properly.
Politics
Municipal council
The council is made up of 8 council members, who were elected by majority vote at the municipal election held on 7 June 2009, and the honorary mayor as chairman.
Mayor
Rutsweiler's mayor is Dirk Landfried.
Coat of arms
The German blazon reads: In schwarz eine goldene gotische Kirche.
The municipality's arms might in English heraldic language be described thus: Sable a Gothic church Or.
Chosen for the arms were the tinctures once borne by Electoral Palatinate. Standing more specifically for the municipality itself is the one and only charge, the Zweikirche, as this church is called.
The arms have been borne since 28 May 1985, when they were approved by the now defunct Rheinhessen-Pfalz Regierungsbezirk administration in Neustadt an der Weinstraße.
Culture and sightseeing
Buildings
The following are listed buildings or sites in Rhineland-Palatinate’s Directory of Cultural Monuments:
Hauptstraße 2 – so-called Zweikirche; Romanesque nave, 11th century, expansion about 1320, Late Gothic west tower, about 1465, and quire, 1501; two bells, 1463 and 1464 by Johannes Otto, Kaiserslautern
Regular events
Kermis (church consecration festival, locally known as the Kerwe): second weekend in October
Village festival: first weekend in August
Hüttenfest: third Sunday in August
Other customs resemble what is usual elsewhere in the area.
Clubs
Rutsweiler an der Lauter has the following clubs:
Church choir (mixed)
Blau-Weiss Rutsweiler (sport club)
Landfrauenverein (“Countrywomen’s Club”)
Pfälzerwald-Verein (hiking club)
Carnival club
“Lautertal” Pigeon club
Nursing club
Social Democratic Party of Germany local chapter
Economy and infrastructure
Economic structure
Once so important, agriculture has nowadays been reduced to a minor factor in Rutsweiler an der Lauter's economic life. Today, the villagers work at the most varied of occupations and by and large, they must commute elsewhere to their jobs.
Education
Rutsweiler an der Lauter once had its own school, but today, primary school pupils and Hauptschule students attend their respective schools in Wolfstein.
Transport
Rutsweiler an der Lauter lies on Bundesstraße 270 and on the Lauterecken-Kaiserslautern railway line (the Lauter Valley Railway), although the station Stahlhausen-Rutsweiler, right at the village, closed in 1914. The nearest stop is now the railway station at nearby Roßbach, an outlying centre of Wolfstein. Trains run hourly.
References
External links
Rutsweiler an der Lauter in the collective municipality's webpages
Municipality's official webpage
Municipalities in Rhineland-Palatinate
Kusel (district)
|
1134589
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/5970%20%D0%9E%D0%B4%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B5%D0%BD
|
5970 Одорікоен
|
5970 Одорікоен (5970 Ohdohrikouen) — астероїд головного поясу, відкритий Кадзуро Ватанабе 13 травня 1991 року на станції JCPM Саппоро.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,642.
Названо на честь Одорікоен (о:до:ріко:ен)
Примітки
Див. також
Список астероїдів (5901-6000)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1991
Головний пояс астероїдів
|
14762917
|
https://en.wikipedia.org/wiki/HNRPH1
|
HNRPH1
|
HNRPH1
Heterogeneous nuclear ribonucleoprotein H is a protein that in humans is encoded by the HNRNPH1 gene.
This gene belongs to the subfamily of ubiquitously expressed heterogeneous nuclear ribonucleoproteins (hnRNPs). The hnRNPs are RNA binding proteins and they complex with heterogeneous nuclear RNA (hnRNA). These proteins are associated with pre-mRNAs in the nucleus and appear to influence pre-mRNA processing and other aspects of mRNA metabolism and transport. While all of the hnRNPs are present in the nucleus, some seem to shuttle between the nucleus and the cytoplasm. The hnRNP proteins have distinct nucleic acid binding properties. The protein encoded by this gene has three repeats of quasi-RRM domains that bind to RNAs. It is very similar to the family member HNRPF. This gene is thought to be potentially involved in hereditary lymphedema type I phenotype.
References
Further reading
|
4346886
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/USS%20Brunswick
|
USS Brunswick
|
USS Brunswick — кораблі ВМС США, названі на честь міста Брансвік (Джорджія).
USCGC Brunswick (WAL-509) — судно маячної служби, збудоване у 1907 році. У 1987 році переміщене в Нью-Йорк і перетворене на плавучий ресторан.
USS Brunswick (PF-68) — фрегат типу «Такома». Збудований у 1944 році. Виключений зі складу флоту у 1946 році, наступного року зданий на злам.
USS Brunswick (ATS-3) — рятувальний корабель типу «Едентон». Збудований у 1972 році. У 1996 році виключений зі складу флоту і зданий на злам.
USNS Brunswick (T-EPF-6) — Експедиційний швидкісний транспорт класу «Спірхед». Збудований у 2016 році. Станом на 2021 рік перебуває у строю.
Назви військових кораблів США
Багатозначні терміни
|
503043
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BD%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%BC%D0%B1%D1%96%D1%8F%29
|
Онда (Колумбія)
|
Онда (Колумбія)
Онда — місто і муніципалітет в колумбійському департаменті Толіма на березі річки Маґдалена. Місто прозване «містом мостів» (La Ciudad de los Puentes), через понад 40 мостів через річки колумбія, Ґуалі, Ґуаріно і Кебрада-Сека та "мирним містом (Ciudad de la Paz), через уникнення насильства у 50-ті роки.
Онда була заснована 24 серпня 1539 року Франсиско Нуньєс Педросо. Її «золотою добою» була друга половина 19 століття, коли річка була головним транспортним засобом між карибським узбережжям та містом Богота. Онда була головним портом, через який перевозилися всі важливі товари країни, що везлися до столиці та з неї. Зараз головними видами економічної діяльності міста є туризм, рибальство і скотарство.
Міста департаменту Толіма
1539 у Південній Америці
|
1668332
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82
|
Володарський міст
|
Володарський міст є другим мостом через Неву у Санкт-Петербурзі, якщо йти за течією річки.
Міст названий на честь В.Володарського (1891—1918 рр.), російського революційного діяча, вбитого бл. місця побудови мосту.
Міст, побудований в 1936 році, замінений на міст побудови 1986—1993 роках.
Міст 1936 року
Побудований і відкритий у 1936 році поблизу порцелянового заводу. Складався з розвідного мосту посередині річки Неви, і по одному великому прогону з боків. Головними архітекторами моста стали Г. П. Передерій, О. С. Нікольський і К. М. Дмітрієв. Офіційне відкриття мосту відбулось 7 листопада 1939 року. Мостом проходила трамвайна лінія, на нього покладалися великі надії і завдання. Це давало можливість жителям теперішнього Красноградського району добиратись в основну частину міста. Володарський міст призначений для руху автомобілів і пішоходів. Пішохідна частина відділена від проїзної частини балюстрадами, що запобігає нещасним випадкам і оберігає пішоходів, які переходять через міст. Конструкція мосту дозволяє розводити його при необхідності проходження суден по Неві. Розведення здійснюється кожної ночі в період судноплавної навігації з квітня по жовтень місяць.
Цей міст був однією з перших конструкцій радянського часу і в ньому використано низку новин для будівництва мостів. Для перекриття бокових 101-метрових прогонів Г. П. Передерій застосував гнучкі залізобетонні арки із жорсткою затяжкою. Вперше у практиці конструювання залізобетонних арочних ферм була застосована трубчаста арматура — металічні труби, попередньо заповнені бетоном. Цей розвідний міст складався із двох крил, задля їх урівноваження при підніманні Г. П. Передерій використав жорстко скріплені противаги, які опускалися у спеціальні кринички у тілах річкових биків. Обидві залізобетонні опори з гранітним облицюванням були поставлені на кесонні основи, а берегові устої — на сваї.
Урочисте відкриття мосту відбулося напередодні 19-ї річниці більшовицького жовтневого перевороту — 6.11.1936 року. Довжина мосту без під'їздів — 332 м, ширина — 24,3-27,4 м, довжина розвідного прогону — 43,6 м. Маса крила розвідного прогону — 385 т., маса противаг — 400 т.
Зараз міст витримує колосальне транспортне навантаження, адже в останні роки кількість транспорту зросла. Сьогодні Володарський міст є невід'ємною частиною інфраструктури Південного і Східного Петербургу. Навантаження на Володарський міст скоротилося тільки із введенням до ладу у 2005 році нового Вантового мосту. Пропонувалось перейменувати його на Російський, але цього не було зроблено.
Джерела
Передерий Г. П. Между правым и левым берегом [Новый Володарский мост] / Г. П. Передерий // Ленингр. Правда — 1935. — 20 сентября. — № 218.
Передерий Г. П. Курс мостов. Конструкция, проектирование и расчет. Ч.2. Мосты больших пролетов. Изд.2-е, перераб. и доп. — Москва; Ленинград: Госжелдориздат, 1933. — 489с.
Мости Санкт-Петербурга
Споруди Невського району
|
4034911
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B9%D1%81%D0%B5%D1%97%D1%82%D0%BE%D0%B2%20%D0%91%D0%B0%D1%85%D1%82%D1%96%D1%8F%D1%80%20%D0%94%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Байсеїтов Бахтіяр Даніярович
|
Байсеїтов Бахтіяр Даніярович
Бахтіяр Даніярович Байсеїтов (11 травня 1953, Джамбул) — радянський та казахський футболіст, який виступав на позиції нападника, та казахський футбольний тренер. Перший головний тренер та єдиний граючий тренер у історії національної збірної Казахстану.
Клубна кар'єра
Бахтіяр Байсеїтов народився в Чимкенті. Розпочав виступи на футбольних полях у 1981 році в клубі другої ліги СРСР «Меліоратор» з Чимкента, в якому грав до 1985 року. У 1985 році закінчив виступи на футбольних полях, і розпочав тренерську кар'єру.
Тренерська кар'єра
Відразу після звершення виступів на футбольних полях у 1986 році Бахтіяр Байсеїтов розпочав тренерську кар'єру, очоливши свій колишній клуб «Меліоратор», у якому пропрацював до кінця сезону 1988 року. Протягом 1990 року очолював алматинський «Кайрат». У 1992 році знову очолив алматинський клуб, який привів до перемоги в чемпіонаті країни. У цьому ж році очолив національну збірну Казахстану, одночасно 3 липня 1992 року вийшов на поле в складі збірної в матчі проти збірної Лівії, відзначившись забитим м'ячем. Наступного року «Кайрат» займає лише 11 місце в чемпіонаті країни, що стає причиною відставки тренера, цього року він також іде у відставку з поста головного тренера збірної. У 2003 році Байсеїтов став головним тренером клубу «Ордабаси» (нова назва клубу «Меліоратор»), проте на цій посаді він пробув лише рік, та пішов у відставку в кінці 2004 року, причиною відставки назвавши незгоду з керівництвом клубу щодо завдань клубу на майбутній сезон. У 2006 році знову очолив «Кайрат», проте пробув на посаді лише півроку, подавши у відставку після відмови гравців продовжувати матч з клубом «Алма-Ата» у зв'язку з неякісним суддівством матчу.
У 2007 році Байсеїтов протягом другої половини сезону очолював клуб «Атирау».
У 2015 році Бахтіяр Байсеїтов знову очолив клуб «Ордабаси». У команді працював протягом двох років, у кінці 2017 року покинув пост головного тренера. У січні 2018 року Бахтіяр Байсеїтов став президентом клубу «Ордабаси».
Досягнення
Як тренер
Чемпіон Казахстану: 1992
Володар Кубка Казахстану: 1992
Примітки
Посилання
Уродженці Шимкента
Радянські футболісти
Казахські футболісти
Гравці збірної Казахстану з футболу
Казахські футбольні тренери
Футболісти «Ордабаси»
Футболісти «Кайрата»
Тренери ФК «Ордабаси»
Тренери ФК «Кайрат»
Тренери збірної Казахстану з футболу
Тренери ФК «Атирау»
|
15609895
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Salettes%2C%20Dr%C3%B4me
|
Salettes, Drôme
|
Salettes, Drôme
Salettes is a commune in the Drôme department in southeastern France.
Population
See also
Communes of the Drôme department
References
Communes of Drôme
|
212316
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Xishuangbanna%20Dai%20Autonomous%20Prefecture
|
Xishuangbanna Dai Autonomous Prefecture
|
Xishuangbanna Dai Autonomous Prefecture
Xishuangbanna, sometimes shortened to Banna, is an autonomous prefecture for Dai people in the extreme south of Yunnan Province, China, bordering both Myanmar and Laos. The prefectural seat is Jinghong, the largest settlement in the area and one that straddles the Mekong, called the "Lancang River" in Chinese.
This region of China is noted for the distinct culture of its ethnic groups, one that is very different from that of the Han Chinese. The people, architecture, language and culture more closely resemble those of the Shan, Dai and Tai peoples, which includes the Thai and Lao.
Etymology
Sibsongpanna (Tai Lue: ; ; ) is a Tai Lü compound consisting of sipsong ('twelve'), pan 'township' and na ('rice paddy'). The name refers to the traditional division of the mueang into twelve districts that were called panna. The etymology is parallel to the autonomous Tai-speaking region in French Indochina from 1890 to 1945 called Sip Song Chau Tai, meaning 'twelve Tai cantons'. Xishuangbanna was mentioned as ancestral land Möng Ri Möng Ram in Tai-Ahom Manuscript Lit Phi written by Ahom descendants of Dai people of Yunnan who later migrated to Assam.
History
Before 1886, the region was called Chiang Hung, a Tai Lue Kingdom contended between China, Lanna and the Burmese dynasties. Following the Mongol conquest in 1296, subsequent Ming and Qing emperors appointed the Tai Lue rulers of Chiang Hung as a native Tusi governor. In 1563, King Bayinnaung of Burma's Taungoo Dynasty captured Chiang Hung. The Burmese and the Chinese agreed on the joint domination over Xishuangbanna, whose ruler was enthroned in a ceremony in which both Burmese and Chinese representatives jointly presided. After internal disputes regardign In the 19th century, it briefly became a tributary state of Luang Prabang and the Rattanakosin Kingdom during the Burmese–Siamese War (1849–1855). When the British Empire occupied Upper Burma in 1886, it became a part of British India. In 1892, the British transferred Chiang Hung to the Qing Dynasty.
In the chaos of the Xinhai Revolution that overthrew the Qing government in 1911 in favor of a Chinese republican government, a local leader, the Chao Maha of Meng Jie, staged a rebellion against Qing remnant officials. The Yunnan provincial government of the newly established Republic of China sent troops in 1913 to oust the Chao Meng Jie rebels. Ke Shuxun remained in Xishuangbanna to govern with his "13 Principles of Governing the Frontier", which emphasized equality between Han and Dai in areas such as land ownership and taxation, allowed intermarriage between the ethnic groups and promoted education in secular and technical subjects, rather than Burmese-based monastic education. The Second Sino-Japanese War (1931-1945) saw the heavy bombardment of Xishuangbanna by Japanese troops and a simultaneous influx of Pan-Taiist propaganda from Japan's ally, Thailand. According to Hsieh, this reduced the appeal of a broad pan-Tai identity among the Dai Lue.
During the final phase of the Chinese Civil War, many remnants of the Kuomintang fled from Communists forces into Burma's Shan State from Xishuangbanna. The new People's Republic of China sent various non-military expeditions to Xishuangbanna from 1949 to provide services such as schools and hospitals to replace those from Christian western missionaries.
The Communists took control of the prefecture from Kuomintang loyalists in 1952. On January 23, 1953, the PRC established the Xishuangbanna Dai Autonomous Region and ended the native-chieftain system. That year, the People's Congress of Xishuangbanna created the New Tai Lue alphabet, based on the Tai Tham alphabet, for printing material in the Tai Lü language.
Xishuangbanna was made an autonomous prefecture in 1955 but lost some territory on the creation of Jingdong Yi Autonomous County and Jiangcheng Hani and Yi Autonomous County. Land reform started in earnest in January 1956, destroying the power of the village headmen. State-owned rubber plantations accounted for most of the region's wealth during the early PRC period.
Xishuangbanna also received an influx of educated youth during the Down to the Countryside Movement of the Cultural Revolution (1966-1976). During this period Buddhist temples in Xishuangbanna were used as barns, only being restored to their original purpose in 1981.
In 1987, the Xishuangbanna government promulgated the Law of the Xishuangbanna Dai Nationality Autonomous Prefecture for Self-government to bring local laws into line with the national Law of the People's Republic of China for Regional National Autonomy.
Shao Cunxin (1922–2015), former head of the Chieftain's outer council (1944–1950) and chief of Meng Peng (1938–1950), was the chief of the autonomous prefecture from 1955 to 1992.
Administrative subdivisions
Xishuangbanna governs one county-level city and two counties.
references:Xishuangbanna Gov, Citypopulation.de Yunnan Urban Populations.
Geography
The prefecture has an area of . Xishuangbanna is the home of the Dai people. The region sits at a lower altitude than most of Yunnan, and has a humid subtropical climate (Köppen climate classification Cfa) that borders closely on a tropical savanna climate (Köppen climate classification Aw).
Biodiversity
Xishuangbanna harbors much of the biodiversity of Yunnan, which harbors much of the biodiversity of China. Its tropical climate and its remoteness until recent times account for this. In addition to an abundance of plants, Xishuangbanna is home to the last few Asian elephants still in China; the species roamed over a large part of the country even as late as a few hundred years ago. The elephants are protected in a reserve, but the plant diversity is threatened by, and has for five decades been threatened by, the proliferation of natural rubber plantations which completely destroy the rainforest and replace it with a monoculture of trees originally from Brazil.
Passiflora xishuangbannaensis is a recently discovered passiflora species that is endemic to Xishuangbanna.
Demographics
The 2000 national census documented that Xishuangbanna had 993,397 inhabitants with a population density of 50.43 inhabitants per km2. According to the 2000 national census, Dai people make up the plurality at 29.89%, with the Han Chinese coming in at a close second at 29.11%. At the time of the 1977 census, however, Han people made up the largest single ethnic group in Xishuangbanna, making up 36.53% of a population of 627,089, while Dai made up 33.15%, and others 30.32%. The Xishuangbanna government has strived to maintain this ethnic balance of around 33% of each group: Han, Dai, and other; this policy is known as "the plan of three-three-three"
Before the increasing social mobility of the 1940s, inhabitants of Xishuangbanna called each other "basin people" or "mountain people" in reference to the groups' stereotyped location. The Han and Dai lived mostly around the mountains and played a socially dominant role, while the non-Dai ethnic minorities lived in the basins and were politically disenfranchised. The Dai used to be called the Baiyi, and until a 1936 Kuomintang reform, the bai part was written with the dog radical. The PRC government decided that regardless of radical, the term Baiyi is pejorative, and adopted Dai instead. Historically, some ethnic minorities adapted some Dai characteristics in order to alleviate discrimination and increase their social status, such as the Blang people adopting the sarong, practicing matrilocal residence, and learning the Tai Tham alphabet.
Ethnic groups
In Jinghong City and Menghai County, the two major Hani subgroups are Jiuwei 鸠为 and Jizuo 吉坐. The Jizuo 吉坐 are the largest Hani ethnic subgroup in Jinghong.
The Jiuwei claim to have migrated from Honghe and Mojiang. The Jiuwei live in various villages in Jinghong, including:
Mengbozhai 勐波寨, Menghan Town 勐罕寨, Jinghong City
Agupu 阿古普 (also called Manwoke 曼窝科) in Leiwu 类吴, Mengsong Township 勐宋, Jinghong City
Napazhai 那帕寨 in Damenglong 大勐笼, Jinghong City
Baiya village 拜牙村 in Menghun 勐混, Menghai County (The Ake 阿克 subgroup lives in Lougu 楼固村, located in Menghun 勐混 as well.)
Babingzhai 坝丙寨, Xidingshan 西定山, Menghai County
There are also ethnic Hani that are locally called Aini 爱尼 living in 7 villages on Nanlin Mountain 南林山 of southwestern Jinghong, namely Manbage 曼八阁, Manjinglong 曼景龙, Manjingnan 曼景囡, Mangudu 曼固独, Manbaqi 曼把奇, Manbasan 曼巴伞, and Manjingmai 曼景卖.
Languages
Ethnic minority languages spoken in Sipsongpanna include:
Tai Lü (Dai)
Man Met (Blang)
Hu (Blang)
Blang (Blang)
Muak Sa-aak (Blang)
Bit (Blang)
Culture
The Six famous tea mountains region located in the prefecture produce some of the most highly regarded Pu-erh tea in the 20th century.
Xishuangbanna is rich in nature, historical and cultural resources, noted for its folklore, rain forests, rare plants, and wildlife. Its major tourist attractions include Menglun Tropical Botanical Garden, Manfeilong Pagodas (Tanuozhuanglong), Jingzhen Pavilion, Wild Elephant Gully, Dai people's village at Ganlanba. The Manchunman Buddhist Temple, which has a history of more than 1400 years, is also a very popular tourist attraction. The complex is made up of four parts, the main hall, the sutra collection pavilion, the gold pagoda, and the drum tower. The temple is well known within the Southeast Asian region and each year attracts Buddhist monks and visitors from Sri Lanka, Thailand, Myanmar and Laos.
The well-known traditional festival is the Dai New Year, known as the Water-Splashing Festival. It lasts for three days from April 13 to 15. Besides the water festival event it also consists of some other events such as Dragon boat races, the firing of indigenous missiles, flying Kongming Lamps.
Transport
Since the opening of the Xishuangbanna Gasa Airport (formerly Jinghong International Airport) in 1990, traveling to Xishuangbanna by air has become more popular and convenient and there are daily flights connecting Xishuangbanna with Kunming City. The area also has air connections with Dali, Chengdu and Bangkok. The Xishuangbanna Airport is south of Jinghong City.
There are also bus routes to places all over Yunnan and neighboring provinces.
It is 590 kilometers from Kunming to Jinghong. Long-distances buses depart from Kunming South Station and arrive at Jinghong Bus Station, costing CNY 210–250, which is about 8–10 hours duration.
In October 2010, plans were announced for a railway linking Xishuangbanna to Vientiane, Laos; the railway is now completed and in operation. Connections to Thailand are also possible.
See also
Sip Song Chau Tai
Xishuangbanna Tropical Botanical Garden
References
Literature
External links
Xishuangbanna Prefecture government website
Xishuangbanna-Jinghong city government website
Xishuangbanna-Mengbalanaxi
Xishuangbanna Daily
Xishuangbanna travel information
Xishuangbanna Biodiversity Centre and Guide
Xishuangbanna Tropical Botanical Garden
Autonomous prefectures of the People's Republic of China
Biosphere reserves of China
Dai people
Tourism in Yunnan
|
72123190
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Oleksandr%20Ledyda
|
Oleksandr Ledyda
|
Oleksandr Ledyda
Oleksandr Oleksandrovych Ledyda (Ukrainian: Олександр Олександрович Ледида; born 28 September 1957) is a Ukrainian politician who served as the 10th Governor of Zakarpattia Oblast from 2010 to 2014.
He had also been a member of the Verkhovna Rada of the 5th convocation from 2006 to 2007.
He had also been a member of the Zakarpattia Oblast Council in 2010.
He is the President of the Karpaty Uzhgorod handball club and the Vice President of the Handball Federation of Ukraine.
Biography
Oleksandr Ledyda was born on 28 September 1957 in the village of Barvinok, Uzhgorod district, Zakarpattia Oblast.
In 1963, he graduated from elementary school in the village of Barvinok.
In 1974, he graduated from high school in Uzhgorod.
He began his career at the Uzhgorod machine-building plant. In 1975, he began working at the plant as a mechanic. At the same time, he studied at the evening department of the Uzhgorod College of Electronic Devices. After completing military service in the army from 1975 to 1977, he continued to work at the Uzhgorod Machine-Building Plant.
In 1980, he graduated from the Uzhgorod Technical School of Electronic Devices.
From 1980 to 1984, he worked in various positions at Krasnoyarskhimles, Yuzhtranstekhmontazh, and Yugozaptransstroy. From 1984 to 1989, he worked as a senior economist at the Bolshevik Uzhgorod furniture factory, and for the next two years, he worked at the Ogonyok cooperative.
In 1989, he graduated from the Faculty of Economics of Uzhgorod State University.
From 1991 to 1998, he was the private enterprise Latex director.
From 2001 to 2002, he was the chairman of the Transcarpathian regional branch of the Union of Entrepreneurs of Small, Medium, and Privatized Enterprises of Ukraine. From 2002 to 2006, he was the chairman of the supervisory board of the Mezhgorsky Timber Plant.
From 1998 to 1999, he served as Deputy Chairman of the Uzhgorod Regional State Administration; from 1999 to 2001, he was Deputy Chairman of the Zarkapattia Regional State Administration. In the 2002 parliamentary elections, Ledyda led the district headquarters of Viktor Yushchenko's Our Ukraine bloc. Since February 2004, he has been chairman of the Zarkapattia regional branch of the Party of Regions.
On 25 May 2006, Ledyda became a member of parliament, a People's Deputy of Ukraine in the Verkhovna Rada of the 5th convocation. He left the parliament on 23 November 2007.
On 18 March 2010, by decree of the President of Ukraine, Viktor Yanukovych, Ledyda was appointed the 10th Governor of Zakarpattia Oblast. During the Euromaidan on 22 February 2014, he wrote a letter of resignation, and on 2 March, he was removed from his post.
In the local elections in October 2010, he was elected as a deputy of the Zakarpattia Oblast Council from the Party of Regions.
In the local elections in October 2015, he was re-elected to the regional council from the "Opposition Bloc." In the local elections in October 2020, he was re-elected as a deputy of the regional council from the party "For the Future."
He has been married since 1995 and has two daughters. He lives in the village of Barvinok, his birthplace.
References
1957 births
Living people
Party of Regions politicians
Fifth convocation members of the Verkhovna Rada
Governors of Zakarpattia Oblast
|
2034841
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Доломанов Олександр Павлович
|
Доломанов Олександр Павлович — солдат Збройних сил України.
Нагороди
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений
27 червня 2015 року — орденом «За мужність» III ступеня.
Джерела
|
2574426
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BC%D1%96%D1%84%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F%20%28%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B0%29
|
Скандинавська міфологія (книга)
|
Скандинавська міфологія (книга)
Скандинавська міфологія — збірка переказаних міфів, які уклав Ніл Гейман. Книга побачила світ 7 лютого 2017 року у видавництвах «W. W. Norton & Company» (США) та «Bloomsbury Publishing» (Велика Британія). Українське видання книги вийшло цього ж 2017 року у видавництві «КМ-Букс».
Незважаючи на те, що Ніл Гейман відносить збірку до нехудожньої літератури (нон-фікшн), книга потрапила до списку кандидатів премії «Вибір Гудрідс» 2017 року у категорії «Найкраще фентезі». Книжка посіла друге місце, поступившись «Фантастичним звірам і де їх шукати: Оригінальний сценарій» Джоан Роулінг. 2018 року книга здобула премію «Ауді» у категорії «Аудіокниги, що начитані автором чи авторами».
Історія створення
Ніл Гейман захоплювався скандинавською міфологією ще з раннього дитинства, тож коли 10 листопада 2008 року (на день народження письменника) Емі Черрі, редакторка видавництва «Norton», запропонувала йому переказати деякі міфи, він зацікавився такою ідеєю. Вибравши окремі оповідки зі «Старшої Едди» та «Молодшої Едди», Ніл Гейман «намагався переказати ці міфи й історії максимально точно і водночас цікаво». Зрештою, збірка побачила світ у лютому 2017 року.
В одному з інтерв'ю Емі Черрі так висловилася щодо книги:
Зміст
До збірки увійшло п'ятнадцять оповідок:
«До початку і після»;
«Іґґдрасіль і дев'ять світів»;
«Мімірова голова та Одінове око»;
«Скарби богів»;
«Будівельних справ майстер»();
«Діти Локі»;
«Незвичне весілля Фрейї»;
«Мед поетів»;
«Подорож Тора до Країни велетнів»;
«Яблука безсмертя»;
«Історія про Герд і Фрейра»;
«Як Химір і Тор ходили на риболовлю»;
«Смерть Бальдра»;
«Останні дні Локі»;
«Раґнарьок: невідворотна доля богів».
Переклад українською
Див. також
«Одд та морозні велетні» — коротка повість Ніла Геймана, що написана на основі скандинавської міфології.
Примітки
Посилання
«Скандинавська міфологія» Ніла Ґейман Друг читача
Ніл Ґейман: «Я не вірю у творчу кризу» Буквоїд
«Скандинавська міфологія». Тор, Одін і Локі Trip w\ Book
Твори Ніла Геймана
Книги за алфавітом
Книги 2017
Книги США
Англомовні книги
Книги, перекладені українською мовою
Категорія : Книги з міфології
|
790099
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D1%82-%D0%90%D0%B2%D1%96-%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D1%8C%D1%94%D1%80
|
Сент-Аві-Сеньєр
|
Сент-Аві-Сеньєр — муніципалітет у Франції, у регіоні Нова Аквітанія, департамент Дордонь. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 470 км на південь від Парижа, 115 км на схід від Бордо, 50 км на південь від Періге.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 193 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 455,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Сент-Аві-Сеньєр на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Дордонь
Примітки
Муніципалітети департаменту Дордонь
|
37994822
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pir%20Ahmed
|
Pir Ahmed
|
Pir Ahmed of Karaman was a bey of Karaman Beylik, a Sunni Muslim Turkoman principality in Anatolia in the 15th century.
Struggle for the throne
When his father İbrahim Bey died in 1464, he tried to ascend to throne. But his half brother İshak Bey who was the legal heir, struggled for the throne and became the bey with the support of Uzun Hasan, the sultan of Akkoyunlu (White Sheep) Turkomans. Nevertheless, Pir Ahmet didn't give up. He asked Ottoman sultan Mehmet II for support and offered a part of his beylik in return to support. With Ottoman support he defeated his brother in the battle of Dağpazarı. İshak escaped to Silifke, the southern frontier of the beylik and Pir Ahmet assumed the title bey.
As a bey
He kept his promise and ceded a part of the beylik to Ottomans. But he was uneasy about the loss. So during the Ottoman campaign to west, he captured his former territory. However, Mehmet returned and captured both Karaman (Larende) and Konya two major cities of the beylik in 1468. Pir Ahmet barely escaped to east. A few years later, Ottoman vizier (later grand vizier) Gedik Ahmet Pasha captured the coastal region of the beylik.
Further struggles and death
Pir Ahmat as well as his brother Kasım escaped to Uzun Hasan's territory. This gave Uzun Hasan a chance to interfere. In 1472, Akkoyunlu army invaded and raided most of Anatolia. (This was the reason behind the Battle of Otlukbeli in 1473) With Akkoyunlu support, Pir Ahmet captured Karaman. However Pir Ahmet couldn't enjoy another term. Because immediately after the capture of Karaman, Akkoyunlu army was defeated by the Ottomans near Beyşehir and Pir Ahmet had to escape once more. Although he tried to continue his struggle, he learned that his family members were transferred to Istanbul by Gedik Ahmet Pasha and he finally gave up. Demoralized, he escaped to Akkoyunlu territory where he was given a tımar (fief) in Bayburt, He died in 1474.
References
Sources
1474 deaths
15th-century Karamanid rulers
Year of birth unknown
Ethnic Afshar people
|
143000
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nic%C3%A9phore%20Ni%C3%A9pce
|
Nicéphore Niépce
|
Nicéphore Niépce
Joseph Nicéphore Niépce (7 March 1765 – 5 July 1833) was a French inventor and one of the earliest pioneers of photography. Niépce developed heliography, a technique he used to create the world's oldest surviving products of a photographic process. In the mid-1820s, he used a primitive camera to produce the oldest surviving photograph of a real-world scene. Among Niépce's other inventions was the Pyréolophore, one of the world's first internal combustion engines, which he conceived, created, and developed with his older brother Claude Niépce.
Biography
Early life
Niépce was born in Chalon-sur-Saône, Saône-et-Loire, where his father was a wealthy lawyer. His older brother Claude (1763–1828) was also his collaborator in research and invention, but died half-mad and destitute in England, having squandered the family wealth in pursuit of non-opportunities for the Pyréolophore. Niépce also had a sister and a younger brother, Bernard.
Nicéphore was baptized Joseph but adopted the name Nicéphore, in honour of Saint Nicephorus the ninth-century Patriarch of Constantinople, while studying at the Oratorian college in Angers. At the college he learned science and the experimental method, rapidly achieving success and graduating to work as a professor of the college.
Military career
Niépce served as a staff officer in the French army under Napoleon, spending years in Italy and on the island of Sardinia, but ill health forced him to resign, whereupon he married Agnes Romero and became the Administrator of the district of Nice in post-revolutionary France. In 1795, he resigned as administrator of Nice to pursue scientific research with his brother Claude. One source reports his resignation to have been forced due to his unpopularity.
Scientific research
In 1801 the brothers returned to the family's estates in Chalon to continue their scientific research, and where they were united with their mother, their sister and their younger brother Bernard. Here they managed the family estate as independently wealthy gentlemen-farmers, raising beets and producing sugar.
Claude Niépce
In 1827 Niépce journeyed to England to visit his seriously ill elder brother Claude Niépce, who was now living in Kew, near London. Claude had descended into delirium and squandered much of the family fortune chasing inappropriate business opportunities for the Pyréolophore.
Death
Nicéphore Niépce died of a stroke on 5 July 1833, financially ruined such that his grave in the cemetery of Saint-Loup de Varennes was financed by the municipality. The cemetery is near the family house where he had experimented and had made the world's oldest surviving photographic image.
Descendants
His son Isidore (1805–1868) formed a partnership with Daguerre after his father's death and was granted a government pension in 1839 in return for disclosing the technical details of Nicéphore's heliogravure process.
A cousin, Claude Félix Abel Niépce de Saint-Victor (1805–1870), was a chemist and was the first to use albumen in photography. He also produced photographic engravings on steel. During 1857–1861, he discovered that uranium salts emit a form of radiation that is invisible to the human eye.
Achievements
Photography
The date of Niépce's first photographic experiments is uncertain. He was led to them by his interest in the new art of lithography, for which he realized he lacked the necessary skill and artistic ability, and by his acquaintance with the camera obscura, a drawing aid which was popular among affluent dilettantes in the late 18th and early 19th centuries. The camera obscura's beautiful but fleeting little "light paintings" inspired a number of people, including Thomas Wedgwood and Henry Fox Talbot, to seek some way of capturing them more easily and effectively than could be done by tracing over them with a pencil.
Letters to his sister-in-law around 1816 indicate that Niépce had managed to capture small camera images on paper coated with silver chloride, making him apparently the first to have any success at all in such an attempt, but the results were negatives, dark where they should be light and vice versa, and he could find no way to stop them from darkening all over when brought into the light for viewing.
Niépce turned his attention to other substances that were affected by light, eventually concentrating on Bitumen of Judea, a naturally occurring asphalt that had been used for various purposes since ancient times. In Niépce's time, it was used by artists as an acid-resistant coating on copper plates for making etchings. The artist scratched a drawing through the coating, then bathed the plate in acid to etch the exposed areas, then removed the coating with a solvent and used the plate to print ink copies of the drawing onto paper. What interested Niépce was the fact that the bitumen coating became less soluble after it had been left exposed to light.
Niépce dissolved bitumen in lavender oil, a solvent often used in varnishes, and thinly coated it onto a lithographic stone or a sheet of metal or glass. After the coating had dried, a test subject, typically an engraving printed on paper, was laid over the surface in close contact and the two were put out in direct sunlight. After sufficient exposure, the solvent could be used to rinse away only the unhardened bitumen that had been shielded from light by lines or dark areas in the test subject. The parts of the surface thus laid bare could then be etched with acid, or the remaining bitumen could serve as the water-repellent material in lithographic printing.
Niépce called his process heliography, which literally means "sun drawing". In 1822, he used it to create what is believed to have been the world's first permanent photographic image, a contact-exposed copy of an engraving of Pope Pius VII, but it was later destroyed when Niépce attempted to make prints from it. The earliest surviving photographic artifacts by Niépce, made in 1825, are copies of a 17th-century engraving of a man with a horse and of what may be an etching or engraving of a woman with a spinning wheel. They are simply sheets of plain paper printed with ink in a printing press, like ordinary etchings, engravings, or lithographs, but the plates used to print them were created photographically by Niépce's process rather than by laborious and inexact hand-engraving or drawing on lithographic stones. They thus are photo-etchings. One example of the print of the man with a horse and two examples of the print of the woman with the spinning wheel are known to have survived. The former is in the collection of the Bibliothèque nationale de France in Paris and the latter two are in a private collection in Westport, Connecticut.
Niépce's correspondence with his brother Claude has preserved the fact that his first real success in using bitumen to create a permanent photograph of the image in a camera obscura came sometime between 1822 and 1827. The result is now the oldest known camera photograph still in existence. The historic image had seemingly been lost early in the 20th century, but photography historians Helmut and Alison Gernsheim succeeded in tracking it down in 1952. The exposure time required to make it is usually said to have been eight or nine hours, but that is a mid-20th century assumption based largely on the fact that the sun lights the buildings on opposite sides, as if from an arc across the sky, indicating an essentially day-long exposure. A later researcher who used Niépce's notes and historically correct materials to recreate his processes found that in fact several days of exposure in the camera were needed to adequately capture such an image on a bitumen-coated plate.
In 1829, Niépce entered into a partnership with Louis Daguerre, who was also seeking a means of creating permanent photographic images with a camera. Together, they developed the physautotype, an improved process that used lavender oil distillate as the photosensitive substance. The partnership lasted until Niépce's death in 1833, after which Daguerre continued to experiment, eventually working out a process that only superficially resembled Niépce's. He named it the "daguerréotype", after himself. In 1839 he managed to get the government of France to purchase his invention on behalf of the people of France. The French government agreed to award Daguerre a yearly stipend of 6,000 francs for the rest of his life, and to give the estate of Niépce 4,000 francs yearly. This arrangement rankled Niépce's son, who claimed Daguerre was reaping all the benefits of his father's work. In some ways, he was right—for many years, Niépce received little credit for his contribution. Later historians have reclaimed Niépce from relative obscurity, and it is now generally recognized that his "heliography" was the first successful example of what we now call "photography": the creation of a reasonably light-fast and permanent image by the action of light on a light-sensitive surface and subsequent processing.
Although initially ignored amid the excitement caused by the introduction of the daguerreotype, and far too insensitive to be practical for making photographs with a camera, the utility of Niépce's original process for its primary purpose was eventually realized. From the 1850s until well into the 20th century, a thin coating of bitumen was widely used as a slow but very effective and economical photoresist for making printing plates.
Pyréolophore
The Pyréolophore, one of the world's first internal combustion engines that was actually built, was invented and patented by the Niépce brothers in 1807. This engine ran on controlled dust explosions of lycopodium powder and was installed on a boat that ran on the river Saône. Ten years later, the brothers were the first in the world to make an engine work with a fuel injection system.
Marly machine
In 1807 the imperial government opened a competition for a hydraulic machine to replace the original Marly machine (located in Marly-le-Roi) that delivered water to the Palace of Versailles from the Seine river. The machine was built in Bougival in 1684, from where it pumped water a distance of one kilometer and raised it 150 meters. The Niépce brothers conceived a new hydrostatic principle for the machine and improved it once more in 1809. The machine had undergone changes in many of its parts, including more precise pistons, creating far less resistance. They tested it many times, and the result was that with a stream drop of 4 feet 4 inches, it lifted water 11 feet. But in December 1809 they got a message that they had waited too long and the Emperor had taken on himself the decision to ask the engineer Périer (1742–1818) to build a steam engine to operate the pumps at Marly.
Vélocipède
In 1818 Niépce became interested in the ancestor of the bicycle, a Laufmaschine invented by Karl von Drais in 1817. He built himself a model and called it the vélocipède (fast foot) and caused quite a sensation on the local country roads. Niépce improved his machine with an adjustable saddle and it is now exhibited at the Niépce Museum. In a letter to his brother Nicéphore contemplated motorizing his machine.
Legacy and commemoration
The lunar crater Niépce is named after him.
The Niépce Heliograph is on permanent display at the Harry Ransom Center at the University of Texas at Austin. The object was located by historians Alison and Helmut Gernsheim in 1952 and sold to the Humanities Research Center (later renamed the Harry Ransom Center) in 1963.
The Niépce Prize has been awarded annually since 1955 to a professional photographer who has lived and worked in France for over 3 years. It was introduced in honour of Niépce by Albert Plécy of the l'Association Gens d'Images.
See also
Timeline of photography technology
Timeline of transportation technology
History of the internal combustion engine
François Isaac de Rivaz
Janine Niépce, photographer
List of works by Eugène Guillaume
References
Sources
Marignier, J. L., Niépce: l'invention de la photographie (1999)
Bajac, Q., The Invention of Photography, trans. R. Taylor (2002)
External links
Website about Niépce
Website about Niépce
Harry Ransom Center permanent exhibition of "The Niépce Heliograph"
The history men: Helmut Gernsheim and Nicéphore Niépce on Photo Histories
Home page of the 'Niépce prize' at the association Gens d'Images
1765 births
1833 deaths
People from Chalon-sur-Saône
Pioneers of photography
19th-century French inventors
19th-century French photographers
People associated with the internal combustion engine
People of the Industrial Revolution
|
263903
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%85%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B0%20%D0%B3%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%B8%D1%85%20%D0%B2%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%BA
|
Охорона гірничих виробок
|
Охорона гірничих виробок — комплекс технічних заходів з метою збереження виробок в експлуатаційному стані протягом строку їх служби. Покликаний підвищити стійкість виробок шляхом більш повного використання міцності й несучої спроможності вмісних порід, зменшення концентрації напружень в масиві й шкідливих проявів гірничого тиску.
Розрізняють безціликову охорону гірничих виробок (найбільш прогресивний і перспективний спосіб) і О.г.в. на основі природних (вугільних, сланцевих) охоронних ціликів, що залишаються вздовж виробок, а також штучних огорож — бутових смуг, дерев'яних кострів (клітей) або органного кріплення та ін.
Серед найбільш поширених способів виділяють О.г.в. на основі природних охоронних ціликів, що залишаються вздовж виробок. Застосування охоронних (запобіжних) ціликів пов'язане зі збільшенням втрат вугілля, оскільки при глибинах розро-бки до 600 м — ширина ціликів становить 30 — 70 м, а на глибинах до 1000 м — сягає 120 м. Крім того, збільшується обсяг прове-дення виробок (за рахунок подовження збійок, печей, просік), ускладнюється вентиляція, знижується безпека робіт.
Серед способів безціликової О.г.в. виділяють спорудження дерев'яних кострів (клітей) та (або) органного кріплення, охо-рону залізобетонними блоками (тумбами), зведення бутових смуг або смуг із швидкотвердіючих матеріалів, закладку виро-бленого простору, раціональне розташування виробок в міцних породах або під виробленим простором вище залеглих вугі-льних пластів, а також додаткові заходи по розвантаженню й зміцненню масиву гірських порід. Заходи О.г.в. повинні бути пов'язані з конструкцією й параметрами гірничого кріплення. Завдання безремонтної підтримки виробок вирішується використанням кріплення з податливістю 600—1000 мм з спільними додатковими заходами по розвантаженню масиву свердловинами, пробуреними по пласту в стінках виробки.
Див. також
охорона підготовчих виробок
Література
Управління станом породного масиву
|
11099
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B8%D0%BC%D0%B0%D0%BD
|
Лиман
|
Лиман («гавань», «бухта») — затоплена пригирлова частина річкової долини (або балки), що перетворилась у мілку й витягнуту затоку. Складається з озерець солоної води, мулистих берегів і солелюбної рослинності.
Види
Лимани бувають двох типів:
лагуна,
естуарій.
Також розрізнюють:
лиман відкритий,
лиман закритий.
Іноді лимани не є ні лагунними, ні естуарійними. До таких частіше належать лимани і Чорного моря.
Відкритий лиман має постійний водообмін із морем і досить велику та сталу площу водного дзеркала. Закритий лиман (лиманне озеро) відмежований від моря косою, пересипом, його розміри змінюються залежно від випаровування і надходження води; рівень води в ньому нижчий за рівень моря, живлення відбувається переважно за рахунок малих річок або інфільтрації морської води чи під час прориву коси внаслідок шторму. Відкриті лимани поступово замулюються, закриті — заболочуються і заростають галофітною рослинністю.
Утворення
Лимани утворюються в затоках річок і в місцях їхнього впадіння в море. Територія, на якій розташований лиман, зазвичай захищена від руйнівного впливу морських хвиль скелями або піщаними обмілинами. Проте коли вітер дме з моря, рівень води на території лиману може значно підвищитися, тому вода на деякий час затоплює більшу частину лиману. Рослини, що ростуть на лимані, допомагають осушити землю. Також вони затримують мул, намули й пісок, що виноситься на сушу річками або морськими хвилями. Відкладення, що накопичуються повільно, але безперервно, збільшують площу суходолу.
Біота
На лиманах можна зустріти безліч видів рослин та дрібних безхребетних тварин. Птахи, що оселяються на морському узбережжі, шукають тут собі поживу. Довгоногі птахи, наприклад, коловодники, вигрібають із болота безхребетних. Коловодники (великий і звичайний) висиджують свої яйця на купинах. Іноді вода заливає гніздо повністю і птахи змушені братися за наступну кладку. На безпечній висоті свої яйця насиджують такі птахи, як чаплі, чайка звичайна, чайка срібляста, жайворонок польовий та чибіс.
На лиманах під час міграцій трапляються чорна казарка і свіязь, а також земляні в'юрки. Узимку тут можна зустріти сокола сапсана. Влітку з'являються метелики 'Anthocharis Cardamines' і білани, павуки, серцевидки і черви роду 'Annelida'.
Всі рослини лиманів — галофіти. Багато з них у своїх м'ясистих воскових листях здатні накопичувати воду.
Лимани України
В Україні лимани поширені на узбережжях Чорного й Азовського морів.
Будацький — 27—32 км²
Дніпровсько-Бузький
Дністровський — 360 км²
Куяльницький — 60—56 км²
Молочний — 168 км²
Сухий — 15 км²
Тилігульський — 70—150 км²
Хаджибейський — 70 км²
Утлюцький лиман — 400 км²
Лимани використовується для лікувальних цілей (лікувальні грязі), добування кухонної солі та мінеральної сировини.
Див. також
Лагуна
Джерела
Література
Лиманы Северного Причерноморья / В. С. Полищук и др. ; отв. ред. О. Г. Миронов ; АН УССР, Ин-т гидробиологии. — Киев: Наук. думка, 1990. — 204 с. : ил. — Библиогр.: с. 194—202. — ISBN 5-12-001364-3
Посилання
Морська термінологія
Лагуни
Гідрографія
|
1203996
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ulrich%20Schnauss
|
Ulrich Schnauss
|
Ulrich Schnauss (born 1977) is a German electronic musician and producer based in London, England. He was a member of Tangerine Dream from 2014 to 2020.
Biography
Ulrich Schnauss was born in the northern German seaport of Kiel in 1977. He had piano lessons when he was seven. He became interested in a range of music: My Bloody Valentine, Slowdive, Tangerine Dream, Chapterhouse, and early bleep and breakbeat tracks. There was not much opportunity to see his musical influences in Kiel, so he moved to Berlin in 1996.
Schnauss' musical output began under the pseudonyms of View to the Future and Ethereal 77. These electronica and drum-driven pieces were noticed by Berlin electronica label CCO (City Centre Offices), to which Schnauss sent CDs on a regular basis. Schnauss developed these submissions to CCO into his first album under his own name, Far Away Trains Passing By, released in Europe in 2001 and in the United States in 2005.
His next album, 2003's A Strangely Isolated Place, showed the influence of My Bloody Valentine's Kevin Shields and Cocteau Twins' Robin Guthrie. Schnauss has said of this album, "When you've worked with computers and keyboards for a number of years, they become not so fascinating of themselves anymore. I gained confidence after people began to discover Far Away Trains Passing By, and it hasn't really stopped since then. This time I decided not to compromise on what I wanted to do, with what I thought people might want me to do."
Since the release of both albums Schnauss has been asked to work with and remix with artists, including port-royal, Mojave 3, Airiel, A Shoreline Dream, Asobi Seksu, Televise, Longview, Johannes Schmoelling, The Zephyrs, Lunz (Roedelius), and others.
He also plays keyboards for UK indie band Longview, whose singer Rob McVey was featured on Schnauss' next album, Goodbye. In an interview, he said: "I have always loved music that has both elements: melancholy and sadness as a description of the current situation you are in, but at the same time a hopeful, utopian element that reminds you of the possibility of a different life."
His third album, Goodbye, was completed in early 2007. It was released in Europe by Independiente Records on 25 June 2007. The United States release followed on 10 July under Domino Records. Regarding this album, he said: "The overall idea was pretty much the same. I just wanted to merge the indie songwriting elements and electronic instrumentation. After the previous album I still had a feeling like there was more room to take these ideas to an extreme level when it comes to layering and laying down as many tracks as possible."
On 12 June 2007, Schnauss released an EP, Quicksand Memory, which contains two remixes by Robin Guthrie of previous releases, a mix by Rob McVey of a previously unreleased track, and an edit of a track appearing on his latest album.
In the spring of 2008, Schnauss remixed two tracks by the Manchester-based shoegaze band Daniel Land and the Modern Painters. On 27 October 2008, the two tracks, "Within the Boundaries" and "Benjamin's Room", were released as a double A-side 7" single by the independent record label Sonic Cathedral, the label's 11th release.
In July 2008, the Stars EP was released to support his June/July US tour. A co-produced/co-written track with A Shoreline Dream, titled "neverChanger", was released on an EP of the same name. Schnauss traveled out for a short tour with the band in Texas and Colorado to promote this effort and performed this track with A Shoreline Dream during his performances.
In October 2009, Schnauss' record labels, Independiente and Domino, sued Guns N' Roses, alleging that the band had committed copyright infringement by using portions of Schnauss' compositions in the track "Riad 'n the Bedouins" on the album Chinese Democracy.
In 2010, Schnauss was involved in the mixing of Exit Calm's self-titled debut album.
Schnauss also provided keyboards and backing vocals on Engineers' third album, In Praise of More. Schnauss also played as a headlining act for the "Phrase One" festival held in the small Irish town of Carrick-on-Shannon on 19 April 2013.
Schnauss was a member of Tangerine Dream from 2014 to 2020. His first release with the group was the mini-album Mala Kunia (2014) which launched "The Quantum Years"-era of the group influenced by quantum physics.
After obtaining the rights to his entire catalog, Schnauss remastered and mixed all five of his solo studio albums, releasing them in 2019 on the 7CD compilation box set Now is a Timeless Present, along with a bonus disc of unreleased recordings and outtakes. Albums A Long Way to Fall and No Further Ahead than Today were also re-worked and partially re-recorded, and given new artwork and titles of A Long Way to Fall – Rebound and No Further Ahead than Tomorrow. Each remastered album was later released individually in 2020.
In other media
"Monday Paracetamol", from A Strangely Isolated Place, was used as one of the BGMs for the 2007 version of popular global EA Sports video game franchise Tiger Woods PGA tour.
Later in 2007, "On My Own", from A Strangely Isolated Place, was used by Pontiac in its "Cars" TV commercial.
GMC's Super Bowl commercial in 2008 ("Mountain Top") featured "Blumenwiese Neben Autobahn", from Far Away Trains Passing By.
"A Million Miles Away" was featured in the PAL territory version of the PlayStation 2 video game Gran Turismo 4.
"...Passing By", from Far Away Trains Passing By, was featured in the 2005 movie Elizabethtown and its accompanying soundtrack
In the CSI: Miami Season 3 episode "Under the Influence", the song "On My Own" can be heard playing in the background as the newest addition to Horatio Caine's team, Ryan Wolfe (played by Jonathan Togo), is busy searching through Kenwall "Duke" Duquesne's car for evidence.
"On My Own", from A Strangely Isolated Place, was featured in the Spring Summer 2012 collection for Emanuel Ungaro.
"Look at the Sky" was selected as the Tom Hiddleston song of the day on 1 November 2011.
"Stars" was used as the backing track in a 2014 Cadillac CTS Sedan TV commercial.
"Gone Forever" is used in the closing scene and during the beginning of the end credits in the 2014 film White Bird in a Blizzard, featuring Shailene Woodley.
Pseudonyms and groups
Ulrich Schnauss
Ethereal 77
View to the Future
The Extremist
Hexaquart
Police in Cars With Headphones
Hair (with Alex Krueger)
Beroshima
Measured
Tinkabell
Longview (keyboardist)
Engineers (keyboardist)
Discography
Releases
with Tangerine Dream
Mala Kunia (2014)
Booster VII (2015) (appears only on tracks "Heart Throb" and "Shadow and Sun")
Supernormal – The Australian Concerts 2014 (2015)
Quantum Key (2015)
Live at the Philharmony Szczecin – Poland 2016 (2016)
Particles (2016)
Quantum Gate (2017)
Light Flux (2017)
The Sessions I (2017)
The Sessions II (2018)
The Sessions III (2018)
The Sessions IV (2018)
Recurring Dreams (2019)
The Sessions V (2019)
Live at Augusta Raurica Switzerland 2016 (2019)
The Sessions VI (2020)
The Sessions VII (2021)
Compilation appearances (exclusive tracks only)
Police in Cars with Headphones – "Bitte Lächeln – Wenn Sie Wollen" on Artgenda 96
View to the Future – "Addicted to Your Smile" on Barcode
Tinkabell – "Rosarotes Meer" on Chillin' Voices 2 (Shift Music – Collaboration With K. Hein)
Ethereal 77 – "Forever" on Schöne Neue Welt (Space Teddy)
Ethereal 77 – "Oblivion" & "Open Skiez" on Unpleasant Poems (Ground Liftaz)
Ulrich Schnauss – "Nothing Happens in June" on Mashed Mellow Grooves 5
Ulrich Schnauss – "You Were the Only One Around" on The Sound of the Cosmos (Hooj Choons)
Ulrich Schnauss – "Crazy for You" & "Wherever You Are" on Blue Skied an' Clear (Morr Music)
Ulrich Schnauss – "As If You've Never Been Away" on The Trip (Universal)
Ulrich Schnauss – "On My Own (Sasha Involver Remix)" on Involver (Global Underground)
Ulrich Schnauss – "Nobody's Home" on Nick Warren:Reykjavik (Global Underground)
Ulrich Schnauss – "Here Today, Gone Tomorrow" (live version) on Vapor Trails: The Echoes Living Room Concerts Volume 14 (Echodisc)
Remixes
As Ulrich Schnauss
Death Cab for Cutie – "Home Is a Fire (Ulrich Schnauss Remix)" (Atlantic)
aus – "Halo (Ulrich Schnauss Remix)" on Lang Remixed (Preco)
Madrid – "Out to Sea" (YYZ Records)
port-royal – "Stimmung" (Resonant Recordings)
The High Violets – "Chinese Letter" (Reverb Records)
Howling Bells – "Setting Sun" (Bella Union)
Lycoriscoris - "Shirabe" (Anjunadeep)
Johannes Schmoelling – "Icewalk" (Viktoriapark – Collaboration with Robert Wässer)
Hrk – "Love World" (Joint Records)
Obscure Celebrities – "Fahreinheit" (Gooom Disques)
I'm Not a Gun – "Make Sense & Loose" (City Centre Offices)
Airiel – "Sugar Crystals" (Highwheel)
Justin Robertson – "Love Movement" (Bugged Out)
Mojave 3 – "Bluebird of Happiness" (4ad)
Longview – "Can't Explain" (14th Floor Rec)
Longview – "Will You Wait Here" (14th Floor Rec)
Pete Lawrence – "Musical Box" (Big Chill)
Sia – "Breathe Me" (Go Beat)
Depeche Mode – "Little 15" (Reprise/Mute)
The Zephyrs – "Stand Round Hold Hands" (Club Ac30)
Coldplay – "Talk" (Parlophone)
Rachel Goswell – "Coastline" (4AD)
Mark Gardener – "The Story of the Eye" (Sonic Cathedral)
Asobi Seksu – "Strawberries" (One Little Indian)
A Sunny Day in Glasgow – "Ghost in the Graveyard" (Ruined Potential Records)
Kriece presents Shamatha – "Eye of the Beholder"
Mint Julep – "To the Sea" (Village Green)
Skye – "Featherlight" (Pias Recordings)
Pet Shop Boys – "Memory of the Future" (Parlophone/EMI)
Locust – "Fall for Me" (Editions Mego)
St. Savor – "Mysterious Russian Souls" (Sudbeat)
Donni Sò – "La Pagliarella"(Stereo Deluxe)
Keaton Henson – "Elevator Song" (Oak Ten Records)
Archive – "Black and Blue" (Dangervisit)
Naibu feat. Key – "Just Like You" (Horizons Music)
Yppah – "Occasional Magic" (Counter Records)
Dave DK – "Kronsee" (Kompakt)
Project Skyward – "Holographic Universe" (Nebula Records)
matryoshka – "Niedola" (Virgin Babylon Records)
András Schiff – Bach: Prelude and Fugue In C (Decca Records)
Bryan Ferry and Todd Terje – "Johnny and Mary" (BMG)
Celldweller – "Awakening with You" (FiXT)
As View to the Future
Korsakow & Nudge (Usm)
As Hexaquart
Daniel Lodig – Connect (Müller)
Beroshima – Electronic Discussion (Müller)
See also
A Shoreline Dream
Carl Weingarten
References
External links
Discographies
Interviews
Ulrich Schnauss Interview/Metro Gallery Review (4 July 2008)
Ulrich Schnauss Interview (2008)
Ulrich Schnauss Says Auf Wiedersehen (23 July 2007)
1977 births
21st-century German musicians
German ambient musicians
Domino Recording Company artists
German experimental musicians
Living people
Musicians from Kiel
20th-century German musicians
Downtempo musicians
German expatriates in the United Kingdom
German expatriates in England
Rocket Girl artists
Independiente Records artists
Tangerine Dream members
|
24040950
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pergola%20%28disambiguation%29
|
Pergola (disambiguation)
|
Pergola (disambiguation)
A pergola is a type of garden feature. It can also refer to a structure that resembles a garden pergola as, for example, the "pergola" in Seattle's Pioneer Square.
Pergola may also refer to:
Places in Italy
Pergola, Marche, a town and comune in the Province of Pesaro e Urbino
Diocese of Cagli e Pergola, diocese in Italy 1819–1986
Roman Catholic Diocese of Fano-Fossombrone-Cagli-Pergola, diocese in Italy from 1986
Teatro della Pergola, opera house in Florence
People
Antonio Mario La Pergola (1931–2007), Italian judge
Paolo da Pergola (d. 1455), Italian humanist philosopher
Vinnie Pergola (born 1989), American TV actor
Viticulture
Pergola (vine system)
Other
Pergola (album), 2001 album by the band Johan
The Hill Garden and Pergola, Hampstead Heath, London, England
Gilt Bronzes from Cartoceto di Pergola, Roman statues found in Cartoceto, a frazione of the comune of Pergola
Della Pergola, Italian surname
|
1569930
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%82%D0%BB%D0%B8%D0%B1%D0%B5%D0%B3
|
Кутлибег
|
Кутлибег — село у Північній Македонії, входить до складу общини Куманово Північно-Східного регіону.
Населення — 13 осіб (перепис 2002).
Примітки
Посилання
wikimapia.org
Населені пункти общини Куманово
|
2542366
|
https://en.wikipedia.org/wiki/DeeDee%20Trotter
|
DeeDee Trotter
|
DeeDee Trotter
De'Hashia Tonnek "DeeDee" Trotter (born December 8, 1982, in Twentynine Palms, California) is an American athlete. Trotter is a former NCAA national champion in the 400m, and competed in the 2004, 2008, and 2012 Summer Olympics. There, she was a two-time Olympic gold medalist in the 4 × 400 m relay (2004 and 2012), in addition to a bronze medalist in the 2012 400m event. She placed 5th in the same event in 2004. Trotter is currently a brand ambassador for international company Education First, and a global motivational speaker.
Early life
Trotter was born in Twenty Nine Palms, California, on December 8, 1982. She grew up in Decatur, Georgia, graduating from Cedar Grove High School in 2001. She was a member of both the track and basketball teams, helping to lead the basketball team in her senior year to an undefeated season on home court. She specialized in both the 200m and 400m in track, and in her senior year, she also helped lead the 4 × 400 m relay team from her highschool to the Georgia State Championship.
College track and field
Trotter was mainly a basketball player in high school, and took up track-and-field as a second sport under the encouragement of those who saw her running on the court. She earned a track-and-field scholarship to the University of Tennessee, and was forced to turn away from basketball and focus solely on running. In 2003, she placed second in the NCAA championships in the distance, and in 2004 she was the NCAA champion. She still holds the Tennessee record time of 50.0s. She graduated from the university with a major in Sociology. She later trained under coach Caryl Smith Gilbert, who continued to train Trotter after her graduation. Trotter became the first woman to turn professional as a track-and-field athlete coming out of the University of Tennessee before graduation, turning pro in her junior year.
Professional track and field career
2003-04
Trotter competed at the 2003 IAAF World Athletics Championship in France, running in the 400m, where she qualified for the semi-finals. That year she also won gold in the 4 × 400 m women's relay, at both the World Championships and the Pan-American Games. Trotter qualified for the 2004 Summer Olympics team in the 400m, and was considered a medal contender going into the games. Trotter placed 5th overall in the 400 metres with a personal best time of 50.00s. She was part of the US team which finished first in the 4×400 meters relay, which beat the second placed team from Russia by more than one second. Trotter ran first, with a lead leg time of 49.19 seconds.
2005-11
In 2005 and 2006, Trotter repeated as gold medalist at the USA Indoor Championships. In 2007, she won an additional 4 × 400 m gold at that year's World Championships. In 2007, she finished first in the 400m at the US Track and Field Championships, with the fastest time in the world that year: 49.64 seconds, and afterwards stated that her victory "was like a dream". According to USA Track and Field, "At the 2008 Olympic Trials, in perhaps the most astounding story of the women’s 400, Trotter finished third in 50.88. She was running with a broken bone chip in her left leg, the result of an errant car door closing on her two months ago." Trotter did compete in the women's 400 meters race at the 2008 Summer Olympics, and qualified out of heats for the semi-finals, but failed to qualify for the finals due to the injury. She also withdrew from her spot on the 4 × 400 m relay.
After the Olympics Trotter had successful reconstructive surgery and was able to return to competition in 2009. In her return races, she used face paint to help motivate her return to form. However the following three years she remained plagued with injuries. Still, in 2010 during the Reebok Boston Indoor Games Trotter tripped near the beginning of the race, but was able to recover her stride and eventually place first in the 400m event despite the misstep. She stated after the race that nothing like that had ever happened to her, but her first instinct was 'as long as I'm not on the ground, just keep running'. Trotter is also a multi-time IAAF Diamond League silver and bronze medalist.
2012 to present
Leading into the 2012 Olympics, she again recorded the fastest time that year in the 400m. She said of the time that, "My personality, demeanor, confidence and spirit were low. That DeeDee is gone. I overcame my entire career crumbling and made the Olympic Team." She qualified at the national championships with a second place showing. At the 2012 Olympics in London she won the bronze medal in the 400 meters in a time of 49.72, two one hundredths of a second behind the silver medalist. She was also the lead runner in the gold medal 4 × 400 m US relay team, providing her team with a 10 m lead at the end of her leg. After winning the event, Trotter stated that, "I think the pressure was on to go out and do what we are capable of doing ... I think we finally hit the mark this time. We hit the center of the target. We got it done.” Trotter ran her final lap at the 2016 USA Olympic Trials to gracefully retire from the sport. After a thirteen-year career, Trotter waved farewell to the crowd at Hayward Field in Eugene, Oregon, after crossing the finish line of the 400m semifinals and not advancing to the finals.
Other work
In 2009 Trotter was the winner of the Bodybuilding.com Model Search, transitioning into a part-time career as a fitness model. In 2013 Trotter became a volunteer assistant coach in the sprints for the USC Trojans track and field team. That year she also began a fundraising drive called Gifted Soles, which gathers shoes for the homeless population of Orlando. The drive also raised funds for 500 meals for the homeless as well. Donations were made through the Orlando Union Rescue Mission. In 2014, Trotter dissolved her non-profit organization Test Me I'm Clean and launched a new non-profit entitled Running For The People. Running For The People used running as a way to help people in need of encouragement. In 2020, Trotter traveled to Japan as a Sports Envoy for the U.S. State Department's Sports Diplomacy Office.
Anti-doping advocacy
Trotter is the founder of Test Me I'm Clean, a charity dedicated to combating the abuse of steroids and other performance-enhancing drugs. She also acts as the organization's spokesperson, traveling across the United States giving speeches and presentations to students about the importance of staying clean. Those that support the organization can identify themselves with a white and red rubber armband, which Trotter herself wore during her 2012 bronze medal race. Trotter was inspired to found the charity in 2006, after overhearing a conversation on an airplane where the participants were convinced that all elite athletes were on steroids, which she took exception to. She has said of the program that, "I'm more concerned with the health aspect than anything else ... [Drugs] have been glorified. It's not something that is always emphasized as a danger, so I wanted to make that very clear."
Trotter was one of the founding athletes of Project Believe, in which twelve athletes volunteered for frequent random out-of-competition drug testing. As a part of the testing she volunteer to give 31 additional testing samples. She was quoted as saying of the program that, "[T]o prevent myself from going down in the flames ... We have to do something ... Otherwise, it will continue to go down this path, and it won't stop." In 2009, Trotter also became one of the first twelve athletes to join the "Athlete Ambassador" program, which is a U.S. Anti-Doping Agency (USADA) initiative. As an ambassador, Trotter travelled to speak with students about the importance of staying clean in sports. She also wrote articles for the USADA website. After this initial advocacy, Athens 4 × 400 m relay team member Crystal Cox, pleaded guilty to a doping violation in 2010, and was stripped of her gold medal. In 2013 however, the other three members (including Trotter) were allowed to keep their own gold medals and the team remains the gold medal team in the historical Olympics standings.
References
External links
(archive June 22, 2008)
1982 births
Living people
American female sprinters
African-American track and field athletes
American female track and field athletes
Contestants on American game shows
Athletes (track and field) at the 2004 Summer Olympics
Athletes (track and field) at the 2008 Summer Olympics
Athletes (track and field) at the 2012 Summer Olympics
Medalists at the 2004 Summer Olympics
Medalists at the 2012 Summer Olympics
Olympic bronze medalists for the United States in track and field
Olympic gold medalists for the United States in track and field
Sportspeople from Decatur, Georgia
People from Twentynine Palms, California
Sportspeople from San Bernardino County, California
Tennessee Volunteers women's track and field athletes
Track and field athletes from California
Track and field athletes from Georgia (U.S. state)
University of Southern California staff
World Athletics Championships medalists
World Athletics Championships winners
World Athletics Indoor Championships winners
Athletes (track and field) at the 2003 Pan American Games
Medalists at the 2003 Pan American Games
Pan American Games gold medalists for the United States in athletics (track and field)
Olympic female sprinters
21st-century African-American sportspeople
21st-century African-American women
20th-century African-American people
20th-century African-American women
NCAA Division I Indoor Track and Field Championships winners
|
14299685
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alexander%20Burgener
|
Alexander Burgener
|
Alexander Burgener (10 January 1845, Saas Fee – 8 July 1910, near the Berglihütte) was a Swiss mountain guide and the first ascentionist of many mountains and new routes in the western Alps during the silver age of alpinism.
Together with Albert Mummery, he made the first ascent of the Zmuttgrat on the Matterhorn on 3 September 1879, and of the Grands Charmoz (1880) and the Aiguille du Grépon in the Mont Blanc Massif (5 August 1881). With another British alpinist, Clinton Thomas Dent, he made the first ascent of the Lenzspitze (August 1870) and the Grand Dru (12 September 1878),
He was killed by an avalanche on 8 July 1910 near the Berglihütte in the Bernese Alps. Six other climbers died in the avalanche, including Burgener's son Adolf. Another son, Alexander, lost an eye in the incident.
First ascents
Lenzspitze, 1870
Portjengrat, 1871
Grand Dru, 1878
Zmutt ridge of the Matterhorn, 1879
Traverse of the Col du Lion, 1880
Grands Charmoz, 1880
Charpoua face of the Aiguille Verte, 1881
Aiguille du Grépon, 1881
Frontier ridge of Mont Maudit, 1887
Teufelsgrat of Täschhorn, 1887
Bibliography
Notes
External links
1845 births
1910 deaths
Alpine guides
Deaths in avalanches
Mountaineering deaths
Natural disaster deaths in Switzerland
Swiss mountain climbers
|
109145
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Southeast%20Arcadia%2C%20Florida
|
Southeast Arcadia, Florida
|
Southeast Arcadia, Florida
Southeast Arcadia is a census-designated place (CDP) in DeSoto County, Florida, United States. The population was 6,299 at the 2020 census, up from 6,554 at the 2010 census. It is part of the Arcadia, FL Micropolitan Statistical Area.
Geography
Southeast Arcadia is located at (27.198854, -81.851908).
According to the United States Census Bureau, the CDP has a total area of 7.3 square miles (18.9 km), all land.
Demographics
As of the census of 2000, there were 6,064 people, 1,897 households, and 1,295 families residing in the CDP. The population density was . There were 2,230 housing units at an average density of . The racial makeup of the CDP was 73.24% White, 4.16% African American, 2.49% Native American, 0.36% Asian, 18.09% from other races, and 1.67% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 45.73% of the population.
There were 1,897 households, out of which 30.4% had children under the age of 18 living with them, 49.1% were married couples living together, 10.8% had a female householder with no husband present, and 31.7% were non-families. 19.5% of all households were made up of individuals, and 10.8% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 3.16 and the average family size was 3.37.
In the CDP, the population was spread out, with 25.3% under the age of 18, 15.4% from 18 to 24, 28.3% from 25 to 44, 17.7% from 45 to 64, and 13.4% who were 65 years of age or older. The median age was 30 years. For every 100 females, there were 139.1 males. For every 100 females age 18 and over, there were 150.5 males.
The median income for a household in the CDP was $28,409, and the median income for a family was $30,053. Males had a median income of $20,593 versus $16,904 for females. The per capita income for the CDP was $13,891. About 20.3% of families and 33.8% of the population were below the poverty line, including 43.7% of those under age 18 and 4.7% of those age 65 or over.
In 2010 Southeast Arcadia had a population of 6,554. The racial and ethnic composition of the population was 52.3% Mexican, 4.5% other Hispanic, 37.2% non-Hispanic white, 4.9% black or African American, 0.6% Native American, 0.1% Asian Indian, 0.2% other Asian, 0.2% non-Hispanic reporting some other race and 3.4% from two or more races.
References
Census-designated places in DeSoto County, Florida
Census-designated places in Florida
|
2995429
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%80%D0%B3%D0%B0%D1%81%20%E2%80%93%20%D0%94%D0%B5%D0%B2%D0%BD%D1%8F%20%28%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%29
|
Бургас – Девня (етиленопровід)
|
Бургас – Девня (етиленопровід) – трубопровід для транспортування етилену на чорноморському узбережжі Болгарії.
З початку 1960-х років у Бургасі діяло піролізне виробництво, яке продукувало олефіни. Вони споживались на місці, крім того, етилен подавали в район розташованого північніше іншого чорноморського порту Варна за допомогою трубопроводу довжиною 120 км та діаметром 500 мм.
У Девні зазначений олефін використовували для продукування вінілхлориду. В 1980-му тут стала до ладу друга, значно потужніша лінія з випуску цього продукту, проте за шість років вона була втрачена внаслідок потужного вибуху (на щастя, обійшлось без загиблих, хоча 22 особи отримали поранення). Наступні кілька років на майданчику вели відновлювальні роботи та монтаж замовленого у Японії обладнання, котре повинне було випускати 120 тисяч тонн вінілхлориду на рік. Втім, у 1991-му при готовності проекту на рівні 70% внаслідок браку фінансування його заморозили. У 2010-му власник майданчику компанія Полімери збанкрутувала і припинила виробничу діяльність (на той момент вона могла продукувати необхідний для вінілхлориду напівфабрикат – дихлорид етилену). В 2017-му земельну ділянку з розташованими на ній будівлями та обладнанням викупила компанія Hus, котра спеціалізується у галузі металообробки.
Примітки
Бургас
|
2518127
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/JUND
|
JUND
|
JUND – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 19-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 347 амінокислот, а молекулярна маса — 35 174.
Кодований геном білок за функціями належить до активаторів, фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах, як транскрипція, регуляція транскрипції.
Білок має сайт для зв'язування з ДНК.
Локалізований у ядрі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 19
Транскрипційні фактори
|
3059534
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%9F%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%83%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%28%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F%29
|
Катаріна Португальська (черниця)
|
Катаріна Португальська (черниця)
Катаріна — португальська інфанта. Представниця Авіської династії. Народилася у Лісабоні, Португалія. Четверта донька і сьома дитина португальського короля Дуарте й арагонської інфанти Леонори. Була обіцяна наваррському королю Карлу IV, але той передчасно помер (1461). Після цього прийняла чернечий постриг в монастирі кларисок. Автор декількох праць релігійно-дидактичного характеру. Померла в Лісабоні, Португалія. Похована у Беатському монастирі. Перепохована у столичному Кармелітському монастирі. Також — Катаріна Португальська.
Сім'я
Батько:
Матір:
Рідні брати і сестри:
Дядьки і тітки по батьковій лінії:
Родовід
Джерела
Livermore H.V. History of Portugal. Cambridge: University Press, 1947.
Livermore H.V. A New History of Portugal. Cambridge: University Press, 1969.
Oliveira, Ana Rodrigues. Rainhas medievais de Portugal. [S.l.]: A Esfera dos Livros, 2010.
Посилання
Португальські інфанти
Авіська династія
Поховані в Беатському монастирі
Жінки XV століття
|
26154
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8
|
Комарники
|
Комарники — село в Україні, у Самбірському районі Львівської області, розкидане на площі 40 км².
Географія
Село розташоване за 25 км від Турки, за 19 км від залізничної станції Нижня Яблунька.
Розкинулися Комарники в долині річки Стрий і її приток, одна з яких річка Дживні. Оточені високими горами. У південно-західній стороні села підноситься гора Зелені висотою 877 метрів, над південно-східною окраїною височить гора Маґура (1013 метрів), а в самому центрі села — гора Кичера висотою 793 м.
У південній частині села потік Ріг впадає у річку Стрий.
Комарники займають обширну територію, приблизно 45 квадратних кілометрів, мають форму ромба і простягаються зі сходу на захід на 8 км, а з півдня на північ — на 6 км.
До складу села здавна входило багато хуторів. У «Словнику географічному Королівства Польського та інших слов'янських країв» за 1880 р. зафіксовано сім найбільших на той час хуторів: Зворець, Дівчий, Буковинка, Ровінь, Закичера, Лазок, Ясінь. Серед менших названо Ботивський потік, Береговець, Яцькова, Копчин.
Колишні присілки Буковинка, Закичера і Зворець стали окремими селами, і підпорядковуються Комарницькій сільській раді.
Історія
Початки історії села досить давні. Першу письмову згадку, яка дійшла з 1493 р., аж ніяк не можна вважати офіційною датою заснування села. Воно набагато старше і для такого твердження є вагомі аргументи. Передісторичні кургани, що були відкриті тут археологами, знайдені знаряддя праці, римські монети, камінь із старовинним написом з урочища Чертіж та 12 бронзових мечів, що відносяться до 1200—1000 рр. до н. е., свідчать про те, що терени Комарників були притулком для людей ще в давнину.
За часів короля Зигмунда I Старого Думка Височанський подарував одному із своїх синів Верхнє Висоцьке, другому — Комарники, а третьому — Матків з Івашківцями. Парох Комарників Щасний Саламон твердив, що ще в 1880 році бачив у Верхньому Висоцьку фундаційний лист, який документально закріпив цей дар багатого дідича своїм синам.
Комарники є гніздом шляхетного роду Комарницьких, витоки якого пов'язують з угорським графом Іваном Волохом. Першим з-поміж членів цієї родини в документах згаданий Федько в 1493 р., роком пізніше — Яцько.
Комарницькі мали придомки: Тадорович, Федькович, Яцькович, Онофрикович, Дудич, Лико, Михалкович, Петрашович, Ванчович та ін.
В 1506 році король Олександр привілеєм, виданим у Любліні, віддає землі шляхтичам Сашкові і Гадурові Комарницьким, Васконові Турянському і Дмитру (Думці) Височанському — спадкоємцям сіл Комарники, Тур'є і Висоцьке.
Перша письмова згадка про школу в Комарниках відноситься до 1853 р. Школа функціонувала при церкві на хуторі Зворець. У ній помічник священика І.Чижевич навчав 14 дітей. Лише у 1878 р. жителі села за власний кошт збудували в селі школу.
В ході Першої світової війни війни фронт двічі проходив через Комарники. Перший раз з осені 1914 року до весни наступного року, коли наступали російські війська, вдруге — навесні 1915 р., коли розпочався контрнаступ австро-німецьких військ. Воєнні дії завдали великої шкоди. Згоріло чимало житлових і господарських будівель, серед жителів були вбиті та поранені. До того ж австрійська жандармерія заарештувала і відправила в концентраційний табір Талєргоф 40 жителів села, звинувативши їх у москвофільстві. З фронтів війни в село не повернулося більше 50 чоловіків.
У міжвоєнний період польська влада проводила в Східній Галичині політику полонізації, гальмувала розвиток національної освіти, закривала українські школи. У 1924 р. прийнято дискримінаційний закон Грабського, згідно якого основним типом школи стали двомовні, так звані утраквістичні, які, по суті, були, польськими школами. У 1925 р. утраквістичними стали й обидві школи в Комарниках. Більш свідомі українці села виступили на захист свого права навчати дітей рідною мовою. Проводився збір декларацій за українську мову викладання у школах. Однак польська адміністрація на це не звертала уваги.
Значних людських втрат зазнало село у роки Другої світової війни. На примусові роботи в Німеччину й Австрію було вивезено 317 жителів села. Деякі з них загинули на чужині, частина ж, побоюючись репресій, подалися шукати кращої долі в країни Західної Європи.
У 1942–1943 рр. гітлерівці знищили близько 60 євреїв, жителів Комарників. Врятуватися вдалося одиницям.
Восени 1944 р., коли радянські війська знову зайняли Галичину, з Комарників внаслідок мобілізації на фронт було відправлено 178 юнаків і молодих чоловіків, 69 з них загинули в боях. У пам'ять про них 1967 року встановлено обеліск.
У перші повоєнні роки частина жителів села брала участь у боротьбі зі сталінським тоталітарним режимом, який поновлювався у західних областях України. З тими, хто допомагав Українській Повстанській Армії продуктами чи одягом, жорстоко розправлялися. Їх зараховували до «бандпосібників» і репресували. Серед таких із села Комарники було близько 30 осіб. Не всі вони повернулися із заслання додому. Чимало з них померло в тюрмах і таборах. Загалом у 1939–1953 рр. загинуло понад 200 жителів Комарників переважно молодого віку.
У радянський період в селі діяв центр колгоспу ім. Горького, за яким закріплено 2427 га сільгоспугідь, у т. Ч. 1354 га орної землі, 804 га лісу. М'ясо-молочний напрямок. Були швейна і взуттєва майстерні. Функціонували дві восьмирічні школи, два народні доми, дві бібліотеки з книжковим фондом понад 18000 примірників, 4 медичні пункти, відділення зв'язку.
Церкви
Дерев'яна церква св. Миколая, споруджена 1817 року. Входить у перелік пам'яток архітектури національного значення. Триверха, належить до бойківського типу. Три квадратні зруби оперізані широким піддашшям, спертим на виступи вінців зрубів. До вівтаря по обидва боки прилягають вузькі ризниці (південна добудована у 1991 році). Церква увінчана трьома пірамідальними наметовими верхами з двома заломами над вівтарем і бабинцем та трьома над навою, з подвійними маківками і хрестами, ґанок засклений. Стіни підопасання ошальовані вертикально дошками, надопасання — пластмасовою вагонкою, заломи — бляхою.
Поруч стоїть триярусна дерев'яна дзвіниця, датована 1817 роком. Спершу це були ворота для входу на подвір'я церкви, які початку XX ст. перебудували на дзвіницю. На другому ярусі влаштована каплиця з обхідною галереєю замість піддашшя. Дах з більшим восьмериком в центрі і меншими на рогах завершеними стіжками з маківками і хрестами. Простір між дзвіницею і церквою перекритий пластмасовим дахом на металевих стовпах.
Окрім церкви, у Комарниках стоїть старий недобудований костел Успіння Пресвятої Діви Марії.
З 1743 року місцеві римо-католики належали до парафії у Турці, якою опікувались оо.єзуїти. Від початку XX століття Комарники увійшли до складу парафії св. Роха у Борині.
Будівництва костелу у 1930-х роках, проводилось в рамках програми полонізації українського населення, хоча до того римо-католиків та поляків у селі не було. У 1936—1939 роках у Комарниках, було частково споруджено філіальну муровану каплицю (місце будівництва освятили 19.07.1936 р., а 13 вересня цього ж року — наріжний камінь). У 1939—1992 роках незавершена святиня, поділена на поверхи, була колгоспним складом. 27 листопада 2004 року єпископ Мар'ян Бучек освятив відновлений зі середини костел.
Комарники обслуговують дієцезіальні священики з парафії Успіння Пресвятої Діви Марії у Турці.
Інфраструктура
У селі функціонує екологічний туризм — діє двоповерхова екосадиба «Валентина».
Відомі люди
В селі народилися
Гнат Зубрицький — учасник національно-визвольних змагань 1918—1921 рр., учасник бою під Крутами, старшина Запорізької дивізії армії УНР.
Комарницький Микола Ярославович (25.V.1948) — математик, д-р фіз.- мат. наук (Теоретико-модельні властивості класів кілець та модулів, визначених скрутом або радикалом, 1997), проф. (2002). У 1971–72 співроб. відділу алгебри Фіз.-мех. ін-ту; з 2002 зав. каф. алгебри і логіки, 1992–99 заст. декана мех.-мат. ф-ту Львівського університету.
Степан Попель — один із найкращих українських шахістів (чемпіон Львова 1929, чемпіон Галичини у 1928, 1942).
Саламон Щасний — греко-католицький священик, публіцист, український фольклорист.
В селі загинули
• «Байда» (нар. ? — † 17.02.1945) — провідник підрайонний (села Багнувате, Риків і Ільник) ОУН(р), загинув у бою між селами Комарники, Задільське, Росохач, разом з ним загинули «Юрій», Федір Іжик і ще 8 повстанців;
Примітки
Джерела
Комарницький В. Комарники — село на руському путі: історія с. Комарники. — Львів , 2005. — 351 с.
Комарницький В. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Село Комарники Турківського району Львівської області: етносоціальний та культурний розвиток (XV—XX ст.). — Львів: Патент, 2010. — 20 с.
Гайда Ю., Шуптар В. Турківщина: історія населених пунктів. Монографічний опис. — Ужгород: Патент, 2002. — 454 с.
Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968. — 980 с.
Посилання
Воронко Б. Витоки шляхетських родів Турківщини (До історії походження Івана Волоха з Турки) // Турка — перлина карпат.
Смуток І. Рід Комарницьких наприкінці XV — на початку XVII ст. (спроба генеалогічної реконструкції) // Турка -перлина карпат.
Інформація про храми Турківського району на сайті РДА
Села Львівської області
Колишні районні центри УРСР
|
1790080
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B2%D1%96%D0%BD-%D0%9B%D0%B5%D0%B9%D0%BA%D1%81%20%28%D0%9C%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%BE%D1%82%D0%B0%29
|
Твін-Лейкс (Міннесота)
|
Твін-Лейкс (Міннесота)
Твін-Лейкс — місто в США, в окрузі Фріборн штату Міннесота. Населення — 134 особи (2020).
Географія
Твін-Лейкс розташований за координатами (43.560906, -93.423540). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 1,33 км², з яких 1,27 км² — суходіл та 0,06 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкала 151 особа в 76 домогосподарствах у складі 38 родин. Густота населення становила 114 особи/км². Було 85 помешкань (64/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,7 %. Частка іспаномовних становила 2,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 17,9 % — особи молодші 18 років, 70,8 % — особи у віці 18—64 років, 11,3 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 49,5 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 122,1 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 125,5 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долар США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 10,8 % осіб, у тому числі 8,3 % дітей у віці до 18 років та 0,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 95 осіб. Основні галузі зайнятості: мистецтво, розваги та відпочинок — 25,3 %, виробництво — 18,9 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 12,6 %, роздрібна торгівля — 8,4 %.
Джерела
Міста Міннесоти
Населені пункти округу Фріборн (Міннесота)
|
2116464
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Paul%20Masson%20%28cyclist%29
|
Paul Masson (cyclist)
|
Paul Masson (cyclist)
Paul Michel Pierre Adrien Masson (11 October 1876 – 30 November 1944) was a French cyclist who raced at the 1896 Summer Olympics in Athens.
In 1895, Masson's application for the French World Championship national team was rejected until later that same year he won two major races, securing his place on the team.
Masson was 19 when he raced in the 1896 Summer Olympics in three track cycling events, all on the same day, winning every one. In his first event at the Neo Phaliron Velodrome, the 6-lap sprint, there were only three other finishers, German Joseph Rosemeyer having dropped out early on. Masson won the race by two seconds ahead of Stamatios Nikolopoulos of Greece, and fellow Frenchman Léon Flameng. Masson's next race was the 10 km or 30 laps of the track, against five other riders. Both Greek riders collided early on it was left to Masson and his teammate Flameng, and Austrian Adolf Schmal, to battle it out. It went right down to the line with Masson just edging out Flameng. His final race was the time trial which was one lap against the clock. Against seven other riders, Masson finished in 24 seconds, two full seconds faster than Nikolopoulos.
After the Olympics he turned professional and changed his name to Paul Nassom, Masson spelled backwards. Without further major successes, his best finish was a third place in the 1897 World Professional Sprint Championships in Glasgow, Scotland.
References
External links
Paul Masson's profile at the British Olympic Committee
1876 births
1944 deaths
French male cyclists
Olympic cyclists for France
Cyclists at the 1896 Summer Olympics
19th-century sportsmen
Olympic gold medalists for France
Olympic medalists in cycling
People from Mostaganem
Medalists at the 1896 Summer Olympics
French track cyclists
Place of death missing
|
3793760
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Geology%20of%20the%20Netherlands
|
Geology of the Netherlands
|
Geology of the Netherlands
The geology of the Netherlands describes the geological sequence of the Netherlands. Large parts of the Netherlands today are below sea level and have in the past been covered by the sea or flooded at regular intervals. The modern Netherlands formed as a result of the interplay of the four main rivers (Rhine, Meuse, Schelde and IJssel) and the influence of the North Sea and glaciers during ice-ages. The Netherlands is mostly composed of deltaic, coastal and eolian derived sediments during the Pleistocene glacial and interglacial periods.
Fairly all of the west Netherlands is composed of the Rhine-Meuse river estuary, but human intervention greatly modified the natural processes at work. Most of the western Netherlands is below sea level due to the human watermanagement, lowering the waterlevel by windmills leading to (mostly peaty) soil-subsidence leading to lowering the waterlevel.
In the east of the Netherlands, remains are found of the Saale glaciation, which ended approximately 130,000 years ago. As the continental ice sheet moved in from the north, it pushed moraine forward. The ice sheet halted as it covered the eastern half of the Netherlands. After the ice age ended, the moraine remained in the form a long hill-line. The cities of Arnhem and Nijmegen are built upon these hills.
Sedimentary succession
Paleozoic Era
Rocks from the Carboniferous period (360 - 299 mya) outcrop in the southeastern province of Limburg, e.g. in the Heimans quarry. Younger sediments (Permian in age) are not exposed at surface. The subsurface of the Netherlands (including the Dutch sectors of the North Sea) is geologically far more significant, especially with respect to the occurrence of oil and gas resources. The Slochteren reservoir rock in Groningen is an eolian sandstone from the Rotliegend (lower Permian). This reservoir has excellent porosity and permeability characteristics and supplies the vast majority of the Dutch natural gas reserves. The lateral equivalent of this reservoir comes at surface near the German town of Bad Bentheim.
The latest Permian deposits in the area of northwestern Europe was characterised by the laying down of thick successions of rocksalt and anhydrite. This Zechstein stage also comprises dolomites and limestones. The salt is mined in the east of the Netherlands (in villages as Boekelo) and forms an excellent seal over the deeper North Sea reservoirs.
Mesozoic Era
Mesozoic rocks are exposed in the Netherlands in the quarry near Winterswijk (Triassic Muschelkalk limestones). The Jurassic Posidonia Shale is well developed but is buried deep in the West and under the North Sea. It acts as source rock for oil fields in the West Netherlands Basin. During late Jurassic times the Zuidwal volcano was active in a now submerged part of the Netherlands known as the Wadden Sea.
During Cretaceous times, most of the Netherlands was covered by a warm shallow (inland) sea in which thick successions of chalk were deposited. This is in places chert-bearing; chalk is mined near the southern city of Maastricht and the Maastrichtian stage was named after this locality. Here a number of mosasaur-fossils have been excavated as well. The Schoonebeek oil-bearing sandstones are Early Cretaceous in age and underlain by hydrocarbon-rich Lower Cretaceous lacustrine Coevorden Formation which forms the source rock for the east Netherlands oil.
Cenozoic Era
The Cenozoic is characterised by a further shallowing and erosion of earlier sediments. In places a reasonable thickness of Paleocene and Eocene sediments is reached, but most of the subsurface of the Netherlands lack deposits of this age.
The recent Netherlands is formed by Pleistocene and Holocene age sediments as result of (glacio)-fluvial, eolian and marine sedimentation. Eolian dunes characterise the North Sea coast, a horseshoe-shaped moraine forms the Utrecht Hill Ridge (Dutch: Utrechtse Heuvelrug) and the river influence is still visible all over the Netherlands.
Tectonics and orogeny
Although the Netherlands seems to be a tectonically quiet area, a number of fault activities have been shown in the past. The latest strong earthquake, the 1992 Roermond earthquake (5.4 on Richter scale), had its epicenter close to the Limburg city of Roermond. The south of the Netherlands is topographically higher and is linked to the geology of the Ardennes and the London-Brabant Massif. The Lower Rhine Graben, part of the European Cenozoic Rift System, which has been tectonically active since the Oligocene, affects the southwestern part of the Netherlands.
See also
Geology of southern North Sea
References
; 2007: Geology of the Netherlands, KNAW,
External links
Geology of the Netherlands
Geology map of Europe
|
4095672
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D0%BA%D0%BA%D0%B0%20%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD
|
Пекка Галонен
|
Пекка Галонен (23 вересня 1865, Лапінлагті, Куопіоська губернія) — фінський художник, професор. Найбільш відомий своїми зимовими пейзажами, портретами і жанровими сценками.
Життєпис
Дитинство і юність
Пекка Галонен народився в громаді Лапінлагті, в Східній Фінляндії, недалеко від Куопіо, в небагатій родині. Його батько Оллі Галонен був хліборобом і ремісником, за сумісництвом виконував декоративні роботи в церквах і оформлював надгробки на цвинтарях. Мати Вільгельміїна в молодості грала на скрипці та кантеле. Грі на останньому інструменті Пекка навчився саме у матері. Прізвище Галонен стало досить відомим також завдяки двоюрідним братам художника, відомим скульпторам Емілю й Артту Галоненам.
У 1885 Галонен вступив до педагогічного інституту — «семінарії Ювяскюля». Невдоволений суворими правилами інституту, він перервав навчання і вирушив до Гельсінкі, де мешкав його знайомий — архітектор Йозеф Стенбек.
Галонен твердо вирішив стати художником, і вся осінь пішла на підготовку до вступу в художню школу. Час від часу він підробляв на будівництві й виконував роботу декоратора. У 1886 він вступив на весняний семестр до школи малювання Фінського мистецького товариства, яке з 1888 розташовувалося в новозбудованому будинку музею «Атенеум». Галонен став одним з перших студентів «Атенеум». У той час навчання в художній школі велося шведською мовою мовою. Хоч улітку Галонен підробляв, його доходів не вистачало на повноцінне навчання, у зв'язку з чим він був змушений зробити запит на свідоцтво про бідність у своєму рідному місті, щоб продовжити курс. Галонен закінчив школу малювання в 1890 з відмінними оцінками і стипендією в розмірі 200 марок. Літо 1890 Галонен провів удома, де написав картину «Сосновий мис» (фін. Honkaniemi). Також він брав приватні уроки французької мови.
Навчання в Парижі
Восени 1890 Галонен вирушив на навчання до Парижу, в Академію Жуліана.
На літо 1891 Галонен приїхав до Фінляндії, де і написав свою першу відому роботу «Косарі» (Niittomiehet). Восени картина була виставлена на першій персональній виставці Галонена. На картині зображений брат художника Антті. Взимку Галонен продовжив навчання в Парижі й навесні 1892 повернувся до Фінляндії, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Майєю Мякінен (нар. 1.1.1873). Батькам нареченої Галонен не сподобався, і, розчарований тим, що не справив на них належного враження, він відправляється до Рускеали під Сортавалу. Там він пише такі картини, як «Оійюстіє» (Oijustie) і «Кантеліст» (Kanteleensoittaja). У цьому ж 1892 він стає членом Фінського мистецького товариства. Навесні 1893 у Лапінлагті Галонен пише картину «Біля вогнища» (Tukkinuotiolla), на якій зобразив свого батька. Цього року Галонен отримав від держави грошову допомогу в розмірі 3000 марок, які на той час були дуже великою сумою, і вирушив зі своїм другом художником Вяйно Бломстедом до Парижу продовжувати навчання, на цей раз в Академії Колароссі. Навчання в Академії Колароссі тривало недовго, бо Галонен і Бломстед перевелися в учні до французького художника Поля Гогена, який щойно приїхав з Таїті. Будучи учнем Гогена, Галонен дізнався про символізм і синтетизм, знайомство з якими, однак, не привели його до відмови від реалістичної манери. В цей же час Галонен захопився японським мистецтвом і навіть придбав для себе кілька гравюр на дереві. Також зацікавився теософією і почав роздумувати про перші запрестольні образи.
Повернення до Фінляндії
У липні Галонен повернувся до Фінляндії і наступного 1895 року одружився з Майєю Мякінен. У сім'ї народилося вісім дітей: Юр'є, Анні, Ерккі, Антті, Марія, Еліна, Сакарі і Кайя. Подружжя прожило в рідній громаді Галонена в містечку Аккалансаарі всього кілька тижнів, так як відносини художника з жителями громади сильно змінилися після відтвореного ним начерку запрестольного образу для місцевої церкви. Жителі громади не вважали Галонена справжнім художником, а виплачена державою грошова допомога викликала у багатьох заздрість і обурення. Все це призвело до того, що Галонен вирішив виїхати з рідної громади. Перебуваючи влітку в громаді Палтамо, подружня пара знайомиться з письменником і поетом Ейно Лейно. У Палтамо Галонен пише картину «Дівиці біля річки» (Neiet niemien nenissä). Полотно ілюструє уривок з сорокової руни фінського епосу «Калевала». За словами самого Галонена, на створення цього полотна його надихнув хоровий твір Яна Сібеліуса «Подорож Вяйнямейнена по річці» (Väinämöisen venematka). Картина також виставлялася в 1900 на всесвітній виставці в Парижі.
Туусула
Подружня пара переїжджає до Туусули, де Галонен у травні 1899 викуповує земельну ділянку для спорудження будинку та студії. Там же Галонен створює картини «Вечірня зоря взимку» (Talvinen iltarusko), «Віз сіна» (Heinäkuormia), «Молоді сосенки під снігом» (Lumisia männyntaimia). У 1899 році закінчує запрестольний образ «Розіп'ятий на хресті» (Ristiinnaulittu) в церкві міста Міккелі.
У 1902 в Туусулі були споруджені будинок і студія, а Галонен став одним із членів Товариства художників Туусулан'ярві. У 1925 Галонен закінчує роботу над картиною «Лісосплав» (Tukinuitto), яка була замовлена Державною радою Фінляндії для Палацу Ліги Націй у Женеві. В цьому ж році Галонену присвоюється звання професора. Пекка Галонен помер 1 грудня 1933 у своєму будинку в Туусулі.
Творчість
В основному Галонен працював у пейзажному жанрі та в жанровму живописі. На початку 1900-х років Галонен почав вдаватися до колористичних експериментів і шукати нові способи зображення. У 1915–1916 загальний колорит його робіт втратив колишню яскравість, а сам художник повернувся до традиційних пейзажів. Галонен, на відміну від багатьох інших художників-пейзажистів, працював швидко, часто навіть без начерків, і надавав полотну закінченого вигляду вже на пленері, зводячи до мінімуму роль роботи в студії. Метою художника було не скрупульозне відтворення картини, що піддавалася спостереженню, а створення гармонійної і зваженої композиції. У роботах Галонена знаходять відображення мотиви і сюжети як традиційного фінського, так і світового живопису. Він виявляв особливий інтерес до робіт Жана-Франсуа Мілле, майстра зображення селянського життя і природи, а також до творів Жуля Бастьєна-Лепажа. Витягнута форма і вертикальна орієнтація картин, а також асиметрична побудова й орнаментальність, говорять про вплив японізму.
Галерея
Інші відомі роботи
Горобина, 1894 (Pihlaja)
Після уроку музики, 1894 (Soittotunnin jälkeen)
Подвійний портрет, 1895 (Kaksoismuotokuva)
Зимовий день, 1895 (Talvipäivä)
Дівиці біля річки, 1895 (Neiet niemien nenissä)
Спокійний вечір, 1896 (Iltatunnelma)
Проти ворога, 1896 (Vainolaisia vastaan)
Пустка, 1899 (Erämaa)
Вечірня зоря взимку, 1899 (Talvinen iltarusko)
У ополонці, 1900 (Avannolla)
Скрипаль, 1901 (Viulunsoittaja)
Томати, 1913 (Tomaatteja)
Примітки
Література
Säisä, Eino: Haloset. WSOY, 1989. ISBN 951-0-15854-2 .
Анна Лісіцина. Пекка Галонен — співак фінського зимового пейзажу. Карельський екологічний журнал «Зелений лист», 2013 р жовтень, № 3. С. 48. Обкладинка С. 1-4.
Посилання
Фінські художники
Художники XX століття
Художники XIX століття
Померли 1933
Померли 1 грудня
Народились 1865
Народились 23 вересня
Посилання на Вікісховище безпосередньо в статті
|
1533290
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Gresini%20Racing
|
Gresini Racing
|
Gresini Racing — спортивна мотогоночна приватна команда, яка бере участь у чемпіонаті світу з шосейно-кільцевих мотоперегонів MotoGP. Заснована у 1997 році італійським мотогонщиком Фаусто Грезіні, дворазовим чемпіоном світу у класі 125сс. З сезону 2015 у класі MotoGP виступає спільно з заводською командою «Aprilia Racing» під назвою «Aprilia Racing Team Gresini».
Історія
Сезон 1997: дебют у MotoGP
Фаусто Грезіні заснував команду в 1997 році. «Gresini Racing» почала свої виступи у класі 500cc з бразильським мотогонщиком Алексом Барросом на двоциліндровому мотоциклі Honda NSR500V. Баррос зайняв дев'яте місце в підсумковій турнірній таблиці чемпіонату, здобувши перший подіум для команди на Гран-Прі Великої Британії у Донінгтон Парку. У наступному сезоні Honda вирішила поставляти Барросу і команді новий чотирициліндровий мотоцикл Honda NSR500, такий же, який був у заводської команди. Баррос в сезоні здобув два подіуми і набрав 138 очок, посівши п'яте місце в підсумку.
У 1999 році команда перейшла до нижчого класу 250cc. Місце Барроса зайняв чинний чемпіон світу Лоріс Капіроссі, яки отримав у своє розпорядження мотоцикл Honda NSR250. У першій гонці сезону в Сепангу на Гран-Прі Малайзії, Капіроссі здобув першу перемогу на етапі для команди Gresini. Протягом сезону він здобув ще дві перемоги і шість інших подіумів і закінчив сезон третім у підсумковому заліку з 209-ма очками.
Після закінчення сезону Капіроссі перейшов у клас 500cc, на його місце команда підписала молодого японського гонщика Дайдзіро Като і француза Вінсена Філіпа. Като, який вже виграв дві гонки, виступаючи по wild card в 1997 році і 1998 році, відразу ж зробив заявку на боротьбу за чемпіонство, здобувши чотири послідовні подіуми на початку сезону. Він боровся за титул у класі 250cc разом з гонщиками Yamaha Шинья Накано та Олів'є Жаке до останньої гонки сезону на Філіп-Айленд у Австралії. Однак, Като зайняв третє місце в гонці, поступившись і титулом, і другим місцем Жаке і Накано відповідно. Като набрав 259 очок і зайняв третє місце в чемпіонаті, разом з цим отримавши титул «новачок року» в класі 250cc.
Сезон 2001: перший чемпіон світу
У 2001 році команда була перейменована на «Telefónica Movistar Honda», а місце Філіпа зайняв колишній чемпіон світу у класі 125cc Еміліо Альзамора. Після переходу Накано і Жаке у клас 500cc, Като став головним претендентом на титул чемпіона світу в класі 250cc. Японець домінував в сезоні, вигравши 11 гонок, здобувши для команди «Gresini Racing» перший титул чемпіона світу. Альзамора додав два подіуми для команди, фінішувавши сьомим у підсумковій турнірній таблиці.
Після вдалого сезону Дайдзіро Като разом з командою перейшов у вищий клас. У зв'язку із змінами правил, клас 500cc був перейменований у MotoGP, було дозволено використання нових чотиритактних двигунів, об'ємом до 990 куб.см та введено поняття «заводських команд». Като використовував стару двотактну Honda NSR500 протягом перших дев'яти етапів сезону, перш ніж отримав новий Honda RC211V на Гран-Прі Чехії в Брно. На Гран-прі Іспанії, Като посів друге місце, взявши перший подіум у класі MotoGP. Це був його найкращий фініш з іншим другим місце в Брно, у своїй першій гонці з новим чотиритактним мотоциклом. Він також записав перший в історії команди поул-позишн в класі MotoGP на Тихоокеанському Гран-Прі в Мотегі, Японія. Като зайняв сьоме місце в підсумковій таблиці з 117 пунктами і знову отримав звання «новачок року», в той час як команда зайняла восьме місце в чемпіонаті виробників. У цьому сезоні команда також змагалися в класі 250cc з Альзаморою і італійським гонщиком Роберто Ролфо. Ролфо зайняв третє місце в підсумковій турнірній таблиці з сімома подіумами, у той час як Альзамора був сьомим з двома подіумами.
Сезон 2003: ера у класі MotoGP
У 2003 році команда припинила свою участь у класі 250сс, натомість збільшила своє представництво у класі MotoGP до двох гонщиків і була перейменована у «Telefónica Movistar Honda»: титульним спонсором стала іспанська телекомунікаційна компанія «Telefónica», що пішла від Suzuki. Колишній гонщик Suzuki Сете Жібернау також приєднався до команди як другий гонщик. Като залишився з командою і став одним з чотирьох гонщиків Honda, які їздили на мотоциклі останньої специфікації RC211V, тоді як Жібернау отримав модифікований мотоцикл 2002-го року. У першій гонці сезону на автомотодромі Судзука у Японії, Като врізався в шинний бар'єр. Він отримав серйозні травми і впав у кому, в якій перебував протягом двох тижнів, після чого помер у лікарні. Через тиждень після смерті Като, Жібернау стартував з поула і виграв південноафриканський Гран-прі, що стало першою перемогою на етапі у команди в класі MotoGP. Жібернау залишався єдиним гонщиком команди до четвертого етапу, коли команду поповнив Рюічі Кійонарі. Жібернау пересів на мотоцикл специфікації 2003 року, на якому їздив Като, тоді як Кійонарі отримав модифікований мотоцикл 2002-го року. Жібернау виграв три гонки, а також здобув загалом десять подіумів, фінішувавши другим в чемпіонаті з 277 очками. Команда зайняла четверте місце в змаганнях виробників.
У 2004 році Жібернау знову боровся за чемпіонат, посівши друге місце. Його напарник Колін Едвардс посів п'яте місце.
Жібернау залишився з командою на 2005 рік, місце Едвардса зайняв Марко Меландрі. Меландрі виграв дві гонки в сезоні і став віце-чемпіоном, Жібернау посів сьоме місце в загальному заліку.
У сезоні 2006 року команда у складі Марко Меландрі і Тоні Еліаса здобула чотири перемоги на етапах: три від Меландрі і одну від Еліаса.
Обидва гонщика залишилися з командою в 2007 році. Новий мотоцикл Honda RC212V з об'ємом двигуна 800 куб.см не зміг продемонструвати очікувані результати і команда закінчила сезон з двома подіумами в активі.
У 2008 році на зміну Марко Меландрі і Тоні Еліаса в команду були взяті Алекс де Анджеліс і Шинья Накано. Цей сезон став значно гіршим за попередні, гонщики команди завершили сезон на 14-му та 9-му місцях відповідно.
У 2009 році Еліас повторно приєднався до команди, замінивши Накано, який перейшов у Superbike. Гонщики в сезоні здобули по одному подіуму і закінчили сезон на 7 та 8 місцях.
Сезон 2010: повернення до Moto2 з першим українцем у серії
У 2010 році Марко Меландрі повторно приєднався до команди після свого перебування у командах Ducati та Kawasaki. Його партнером в команді став чемпіон світу 2008 року в класі 250сс італієць Марко Сімончеллі. «Gresini Racing» у цьому сезоні з'явилась також у новоствореному класі Moto2 під назвою «Gresini Racing Moto2». Тут вона була представлена Тоні Еліасом та Володимиром Івановом, який виступав під українським прапором. Хоча Сімончеллі і Меландрі у класі MotoGP високих результатів не продемонстрували, Тоні Еліас став першим чемпіоном класу Moto2. Найкращим результатом Володимира Іванова було 14 місце на Гран-Прі Німеччини.
У 2011 році Сімончеллі виступав на заводському мотоциклі Honda як частина команди «Gresini», тоді як Хіросі Аояма їхав на сателітній Honda. Сімончеллі був конкурентоспроможним у боротьбі за високі місця, але велика кількість аварій не дозволила Марку втриматись на високих місцях у турнірній таблиці. У жовтні 2011 року було оголошено, що Сімончеллі залишиться з командою на сезон 2012 року, натомість Аояма оголосив про перехід у Супербайк. 23 жовтня 2011 року Марко Сімончеллі загинув після аварії на Гран-Прі Малайзії.
4 листопада 2013 року було оголошено про продовження співпраці «Gresini Racing» та «Federal Oil» у класі Moto2, результатом якої стала участь у змаганнях бельгійського гонщика Ксав'є Сімеона.
Сезон 2015: об'єднання з «Aprilia Racing»
В другій половині сезону 2014 стало відомо про закінчення в кінці року співпраці команди з титульним спонсором «Go&Fun». Внаслідок цього «Gresini Racing» втратила фінансову підтримку, яка оцінювалась орієнтовно у 6 млн.€ на рік. Це призвело до того, що в команди не вистачило коштів на придбання мотоциклів Honda для участі у серії. 12 вересня стало відомо, що Фаусто Грезіні підписав угоду про співпрацю з командою «Aprilia Racing» для спільної участі у «королівському» класі. Від цього виграли обидві сторони: Грезіні зекономив кошти, які мав витратити на мотоцикли, а Aprilia отримала досвідченого партнера для розвитку свого гоночного проекту, а також зекономила кошти, орієнтовно 3,4 млн.€. Утворений внаслідок цієї співпраці проект отримав для сезону 2015 назву «Aprilia Racing Team Gresini». Команду представляли 2 гонщика: Альваро Баутіста, який до цього виступав за «Gresini Racing», та Марко Меландрі, який у сезоні 2014 представляв «Aprilia Racing» у серії WSBK.
Початок сезону продемонстрував про неготовність мотоцикла Aprilia RS-GP на рівних конкурувати з найкращими представниками класу. Меландрі в кожній гонці займав останнє місце, тоді як Баутісті лише зрідка вдавалось потрапляти в очкову зону, а найкращим його результатом стало 10-е місце на Гран-Прі Каталонії. Як підсумок, в середині сезону команда відмовилась від послуг Меландрі, взявши на Гран-Прі Німеччини на його місце тест-пілота команди Майкла Лавіерті. Пізніше, під час літньої перерви, на друге вакантне місце в команді був запрошений німецький гонщик Штефан Брадль. До кінця сезону гонщики команди так і не змогли піднятись у гонках вище десятого місця.
Натомість єдиний гонщик команди в класі Moto2, бельгієць Ксав'є Сімеон, продемонстрував значно кращі результати: на Гран-Прі Німеччини він здобув перемогу, додавши до неї друге місце на Гран-Прі Катару, ставши 7-им у загальному заліку.
В класі Moto3 Енеа Бастіаніні тривалий час вів боротьбу за перемогу у чемпіонаті, проте в підсумку був змушений задовольнитись третім місцем. Загалом він здобув одну перемогу (Сан Марино) та шість подіумів, додавши до цього 4 поули та 2 найшвидших кола. Натомість інший гонщик команди в класі, Андреа Локателлі, задовольнився за підсумками сезону 20-м місцем.
Результати
Примітка:
Результати у дужках відображають підсумковий результат за сезон, включаючи виступи у складі інших команд.
Примітки
Зовнішні посилання
Офіційний сайт команди
Профіль команди на офіційній сторінці MotoGP
Команди MotoGP
Команди Moto2
Команди Moto3
Спортивні клуби, засновані 1997
Засновані в Італії 1997
|
1579567
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%83%D1%85%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%9D%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8F%20%D0%99%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BF%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Шухевич Наталя Йосипівна
|
Шухевич Наталя Йосипівна
Наталія (Наталя) Йосипівна Шухевич-Геграєва (Радехів, Львівщина — , Нальчик, Кабардино-Балкарія, Росія) — діячка українського визвольного руху, член ОУН, молодша сестра головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Засуджена на так званому «Процесі 59-ти» у Львові 1941 року, відбувала ув'язнення в таборах. Більшість життя прожила в місті Нальчик (Кабардино-Балкарія).
Життєпис
Народилася 25 лютого 1922 року в місті Радехів, нині Червоноградського району Львівської області. Була третьою, після братів Романа та Юрія, дитиною Осипа та Євгенії Шухевичів. Член Організації українських націоналістів із 1939 року, зв'язкова ОУН. Навчалась у Львівській академічній гімназії.
Була заарештована 8 вересня 1940 року. На час арешту тільки розпочала навчання на першому курсі Львівського медичного інституту. Інформацію про неї як зв'язкову НКВС отримав зі списків Марти Грицай. Більше на Наталку не вказував ніхто з опитаних перед «Процесом 59-ти». Звинувачення: «активна учасниця антирадянської націоналістичної організації ОУН, утримувала явочну квартиру для кур'єрів із закордонного центру ОУН». На допитах усе заперечувала, потім і на суді не визнала себе винною. Під час допитів енкаведистів особливо цікавила діяльність її брата — Романа Шухевича.
Львівський обласний суд 15-18 січня 1941 року в рамках «процесу 59-ти» засудив її на 10 років позбавлення волі в далеких таборах Союзу РСР з конфіскацією всього майна з поразкою у [виборчих] правах на 5 років. Після відбуття покарання підлягала висланню за межі УРСР на 5 років. У березні 1941 року Верховний суд СРСР замінив вирок на «5 років позбавлення волі в далеких таборах СРСР із поразкою у [виборчих] правах на 3 роки». Німецько-радянська війна застала Наталію у Харкові — в пересильній в'язниці. Пережила 130-кілометровий піший «похід смерті» з Харкова в Куп'янськ.
Переслідувань зазнала вся родина Шухевичів. Батько помер на засланні в Кемеровому в 1948 році, мати — на засланні в Казахстані в 1956 році. Відбула кілька років на лісоповалі на Уралі, потім до 1956 року перебувала на засланні в Казахстані (зокрема до смерті Сталіна 5 березня 1953 року відбувала заслання на станції Мерке Джамбульської області). Вийшла заміж за балкарця Муталіфа Геграєва, який також перебував на засланні.
У 1956 році оселилася в місті Глиняни Львівського району Львівської області. У 1960 році закінчила медичне училище. Однак влада відмовлялася давати прописку у Львові чи поблизу. Наталія з чоловіком переїхала на Кавказ — у Нальчик. Чоловік працював фельдшером. Удома з чоловіком говорила українською. Вона не знала карачаєво-балкарської мови, а він вивчив українську. Дітей подружжя не мало.
Працювала медсестрою, музичною вихователькою в дитячому садку. Допомагала місцевій українській діаспорі. Періодично відвідувала Львів, востаннє приїхала у 2001 році — на богослужіння Папи Римського Івана Павла ІІ.
Померла в Нальчику 21 лютого 2010 року, не доживши чотирьох днів до свого 88-го дня народження. Відповідно до заповіту, Наталю Шухевич поховали у Львові. 26 лютого в церемонії поховання та траурній ході взяли участь голова Львівської обласної ради Мирослав Сеник, заступник голови Львівської ОДА Ігор Держко, депутати Львівської обласної ради, культурні та мистецькі діячі. Похована поруч із матір'ю в родинному гробівці на 67 полі Личаківського цвинтаря.
Примітки
Джерела
Гривул Теодор. «Процес 59-ти»: покоління борців та героїв: науково-популярне видання / Тарас Гривул, Ольга Осередчук; упорядкування архівних матеріалів: Ольга Осередчук, Тарас Гривул, Софія Вікарчук. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011. — 232 с. — ISBN 978-966-613-906-4.
Квазіенциклопедія ОУН-УПА
Померла рідна сестра головнокомандувача УПА Романа Шухевича (Радіо Свобода, 21.02.2010)
Не стало Наталі Шухевич («День», 4.3.2010)
Діячки ОУН
Родичі Романа Шухевича
Уродженці Радехова
Репресовані жінки
Поховані на Личаківському цвинтарі
|
3500259
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B0%20%28%D0%92%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Василівка Перша (Воронезька область)
|
Василівка Перша (Воронезька область)
Василівка Перша — село у Верхньохавському районі Воронезької області Російської Федерації.
Населення становить 337 осіб (2010). Входить до складу муніципального утворення Верхньохавське сільське поселення.
Історія
Населений пункт розташований у історичному регіоні Чорнозем'я. Від 1928 року належить до Верхньохавського району, спочатку в складі Центрально-Чорноземної області, а від 1934 року — Воронезької області.
Згідно із законом від 15 жовтня 2004 року входить до складу муніципального утворення Верхньохавське сільське поселення.
Населення
Примітки
Села Воронезької області
Населені пункти Верхньохавського району
|
4546269
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D2%91%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Деґа (значення)
|
Деґа (значення)
Едґар Деґа (фр. Edgar Degas), справжнє ім'я Ілер-Жермен-Едґар де Ґа (фр. Hilaire Germain Edgar de Gas; 19 липня 1834, Париж — 27 вересня 1917, Париж) — французький художник і скульптор.
6673 Деґа (6673 Degas) — астероїд головного поясу.
|
950959
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Shulin%20District
|
Shulin District
|
Shulin District is an inner city district in southwestern New Taipei City, Taiwan.
History
On August 1, 1946, seventeen urban villages were divided from Yingge Township and made into Shulin Township.
Shulin was upgraded to a county-administered city of Taipei County on 4 October 1999 from an urban township, and to a district of New Taipei City on 25 December 2010.
Administrative divisions
Shulin District administers forty-two urban villages:
Sanxing, Sanfu, Sanduo, Sanlong, Qiangliao, Guangxing, Jinliao, Tandi, Wenlin, Baoan, Zunan, Zunfu, Zunmin, Zunsheng, Shude, Shufu, Shuxi, Shuxing, Shuren, Yuying, Shunan, Ponei, Shutung, Shubei, Pengfu, Heping, Pengxing, Pengcuo, Datong, Zhonghua, Taishun, Tungsheng, Tungyang, Tungshan, Shanjia (Shanchia), Zhongshan, Leshan, Ganyuan, Xiyuan, Nanyuan, Tungyuan and Beiyuan Village.
Religion
Baosheng Dadi is the most commonly accepted deity in Shulin District. The most important holiday in Shulin is the birthday of Baosheng Dadi, which falls on the fifteenth day of the third month of the Chinese lunar calendar.
The people of Ganyuan celebrate a festival for Baoyi daifu (保儀大夫) on the first day of the ninth month of the lunar calendar.
A hog is sacrificed every year on the sixth day of the first month of the lunar calendar.
Tourist Attractions
Datong Mountain
Lujiao Creek Wetlands
Infrastructures
Shulin Refuse Incineration Plant
Transportation
TRA Shanjia Station
TRA Shulin Station
Notable natives
Sung Yu-chi, Taekwondo athlete
See also
New Taipei City
References
External links
107年樹林區施政成果影片 ('2018 Shulin District Government Work Video')
|
1886119
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%20%D0%A4%D0%B8%D0%BB%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кривецький Борис Филимонович
|
Кривецький Борис Филимонович
Кривецький (Крживецький) Борис Филимонович (* 1883, Одеса — † 1941, Париж) — український і російський театральний діяч, режисер. В 1918 році разом з О. Загаровим створив український психологічно-реалістичний театр «Державний драматичний театр» за зразком МХАТу.
Життєпис
Борис Филимонович Крживецький мав багатий досвід роботи у найвідоміших російських театрах: у 1907–1910 працював у Московському художньому театрі, режисури навчався у класі В. І. Немировича-Данченка, викладав у школі при цьому театрі. У 1910 році брав участь у створенні театру «Музична драма» в Пензі, де запроваджували принципи реалістично-психологічного театру на оперній сцені.
До 1917 року працював у театрах Москви. У 1918 році його запросили до Києва очолити створюваний державний театр. На засіданні Театральної ради 5 червня 1918 Бориса Крживецького було обрано директором Державного драматичного театру. Призначення затвердив 10 липня 1918 року міністр народної освіти Української Держави за гетьмана Павла Скоропадського Василенко Микола Прокопович.
Директором і режисером цього театру Борис Филимонович був у 1918–1919 роках. На посаду головного режисера йому вдалось запросити вихідця з України, відомого на російських сценах режисера і актора Олександра Загарова (справжнє прізвище Фон-Фессінг), який теж пройшов школу Московського художнього театру, а також «Товариства нової драми» В. Мейєрхольда та Александринського театру в Петербурзі.
Разом з Загаровим Крживецький створює український психологічно-реалістичний театр за зразком МХАТу.
У 1921 році Борис Крживецький працює режисером Руського театру в Ужгороді.
Згодом доля привела його до чеського міста Оломоуц. В Чехії він поставив «Вишневий сад» А. Чехова. В 1922 поставив «Бориса Годунова» в Театрі на Королівських виноградах» (Прага)
З 1923 — у Загребі, ставив опери і оперети, в тому числі в Хорватському Національному театрі. 5 травня 1925 поставив у цьому театрі оперу Б. Сметани «Поцілунок».
17 листопада 1929 року режисером Борисом Кривецьким в Словенії вперше було поставлено словенською мовою оперу «Валькірія» Ріхарда Вагнера.
Після 1934 кілька років працював в Нові Сад (Сербія).
Примітки
Література
Українці у світі
Ізборник. Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — т. 3
Олена Боньковська. Олександр Загаров в Українському народному театрі Товариства «Українська бесіда» (1921–1923 рр.). — с. 216
Державний драматичний театр. Інтерв'ю з директором Б. Ф. Крживецьким // «Театральная жизнь» (Київ ). — 1918, № 27. — с. 13
Krivecki, Boris // Pavao Cindrić. Enciklopedija Hrvatskoga Narodnoga Kazališta u Zagrebu. — 1969 (хорв.)
Українські театральні режисери
Уродженці Одеси
Персоналії:Державний драматичний театр
Персоналії:Ужгород
Персоналії:Загреб
Народились 1883
Персоналії:УНР
Померли в Парижі
Померли 1941
|
12297138
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zane%20C.%20Hodges
|
Zane C. Hodges
|
Zane C. Hodges
Zane Clark Hodges (June 15, 1932 – November 23, 2008) was an American pastor, seminary professor, and Bible scholar.
Some of the views he is known for are these:
"Free grace theology," a view that holds that eternal life is received as a free gift only through belief in Jesus Christ for eternal life and it need not necessarily result in repentance or good works. Therefore, one need not preach repentance when preaching the message of salvation.
"Eternal rewards," a view that various passages in the New Testament are not dealing with eternal salvation but addressing Christians and the opportunity to earn eternal rewards or to caution against their loss.
His position in support of the Majority Text (Byzantine priority).
Life
Hodges was reared in Chambersburg, Pennsylvania, and came to Dallas, Texas in the fall of 1954 after receiving a bachelor's degree from Wheaton College. He received a master of theology degree from Dallas Theological Seminary in 1958. He then taught New Testament Greek and Exegesis (1959–1986) at Dallas Seminary and was chairman of the New Testament Department for some time.
Hodges also served as pastor at Victor Street Bible Chapel, formerly The Old Mission in Dallas, for almost 50 years. Recently he was active in the Oak Cliff Bible Fellowship and the Grace Evangelical Society. He was the founder and president of Kerugma Ministries.
Theology
Free grace
In the late 1980s, Hodges and John F. MacArthur presented differing views over the gospel through various books, generally known as the "Lordship salvation controversy". Hodges propagated the free grace position, which teaches that the free gift of eternal life is without cost to the believer, that it comes through simply believing in Jesus Christ and there is no need of any repentance or obedience to be followed. A distinction is recognized between believing (which results in receiving eternal life) and submission to the Lordship of Christ (which is part of the sanctification process). Free grace Theology also teaches that once a person believes in Jesus Christ, he cannot lose his salvation. MacArthur argued instead for Lordship Salvation, claiming that salvation is by faith alone, and it would lead to repentance and results in good works, and that a true Christian would not continue sinning without remorse but would instead obey God's commands to do good works. MacArthur viewed biblical faith as always leading to surrender and obedience, while Hodges taught that biblical faith was the conviction that something is true.
Repentance
Hodges rejected the view of repentance as a "change of mind", holding instead the view that it is a God-fearing decision to turn from sin: "Repentance is the decision to turn from sin to avoid, or bring to an end, God's temporal judgment" (Harmony with God, p. 57). Hodges stresses that repentance facilitates faith in Christ, but is not a condition for eternal salvation, nor is it part of faith itself. "It is one thing to say that repentance facilitates faith in Christ—the Bible teaches that. It is quite another thing to say that repentance is a requirement for eternal life. That the Bible does not teach" (Harmony with God, p. 93).
Initially in his book Absolutely Free! and later in more detail in his book Harmony with God Hodges took the position that the process of repentance may be a preparatory step in coming to salvation and should be evident in the life of a believer, but eternal life is received by believing in Jesus, not by turning from sin. Hodges points out that the gospel of John, which he claims is the only book of the Bible written to lead the unsaved to Christ, never uses the term "repentance." In Harmony with God Hodges says there is only one answer to the question, "What must I do to be saved?" Hodges emphatically states, "[Paul's and Silas's] answer said absolutely nothing about repentance. Instead they gave the famous and simple reply 'Believe on the Lord Jesus Christ, and you will be saved' (Acts 16:31)."
Majority Text
In 1982, Hodges published with Arthur L. Farstad an edition of The Greek New Testament According to the Majority Text with Apparatus. The Byzantine text-type, or Majority Text, is considered by its advocates to be a more accurate rendering of the Greek New Testament, in contrast with the Alexandrian text-type, which is used in the Nestle-Aland (N/A) text and the United Bible Societies Greek Testament (UBS). Hodges argues:
Works
Thesis
Books
- 2nd edition of the 1981 title.
Posthumous Books
Chapters
Journal articles
"Post-Evangelicalism Confronts the Postmodern Age" (1996, Journal of the Grace Evangelical Society)
"Legalism: The Real Thing" (1996, Journal of the Grace Evangelical Society)
"Assurance: of the Essence of Saving Faith" (1997, Journal of the Grace Evangelical Society)
"Making Your Calling and Election Sure: An Exposition of 2 Peter 1:5-11" (1998, Journal of the Grace Evangelical Society)
"1 Thessalonians 5:1–11 and the Rapture" (2000, Chafer Theological Seminary Journal)
"How to Lead People to Christ, Part 1" (2000, Journal of the Grace Evangelical Society)
"How to Lead People to Christ, Part 2" (2001, Journal of the Grace Evangelical Society)
"Harmony with God, Part 1" (2002, Chafer Theological Seminary Journal)
"Harmony with God, Part 2" (2002, Chafer Theological Seminary Journal)
"Harmony with God, Part 3" (2003, Chafer Theological Seminary Journal)
"Regeneration: A New Covenant Blessing" (2005, Journal of the Grace Evangelical Society)
"Justification: A New Covenant Blessing" (2006, Journal of the Grace Evangelical Society)
References
External links
James A. Borland: "Memorials", Journal of the Evangelical Theological Society 52 (2009), pp. 213f.
Eunaka Kirby: "Zane C. Hodges: New Testament scholar, speaker, author", The Dallas Morning News, November 29, 2008.
"Zane Hodges", Wheaton History A to Z, Alumni.
Audio messages by Zane Hodges, site 1
Audio messages by Zane Hodges, site 2 (More complete)
American biblical scholars
Dallas Theological Seminary alumni
Wheaton College (Illinois) alumni
Dallas Theological Seminary faculty
New Testament scholars
People from Chambersburg, Pennsylvania
1932 births
2008 deaths
|
5200079
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%B4%D1%96%D1%8F%20%28%D1%84%D1%80%D0%B5%D0%B3%D0%B0%D1%82%2C%201840%29
|
Мідія (фрегат, 1840)
|
Мідія (фрегат, 1840)
«Мідія» — вітрильний 60-гарматний фрегат Чорноморського флоту Російської імперії. Названий на згадку про захоплення російськими військами 18 серпня 1829 року турецької фортеці Мідія загоном суден під командуванням контрадмірала Й. І. Стожевського.
Історія
Закладений у Миколаєві 10 липня 1840 року, головний будівник — підполковник корпусу корабельних інженерів В. Г. Апостолі. Після спуску на воду 17 вересня 1843 року перейшов до Севастополя і увійшов до складу Чорноморського флоту Російської імперії.
У 1845—1848 роках в складі загонів виходив у крейсерство біля кавказького узбережжя. 28 листопада 1847 року під час бори в Цемеській затоці став дрейфувати до берега, віддав додатковий якір і зупинився за 50 метрів від мілини. 13 і 14 січня 1848 року під час бори в Цемеській затоці стояв на якорях, сильно обмерз зовні і всередині, але екіпаж зумів врятувати фрегат. У ці дні від бори загинуло п'ять суден.
У складі ескадр перебував у практичних плаваннях у Чорному морі в 1849 і 1851 роках, а також у крейсерському плаванні біля берегів Абхазії в 1849 році. У кампаніях 1850—1851 років разом з кораблем «Єгудиїл» і пароходофрегатом «Бессарабія» крейсував біля східних берегів Чорного моря у складі ескадри М. Ф. Метліна. У 1852 році перебував у плаванні з учнями навчальних екіпажів. З березня по липень 1853 року в складі загону виходив у крейсерство до кавказького узбережжя.
Від початку Кримської війни стояв у Севастополі в готовності до виходу в море. З лютого 1854 року стояв у готовності у складі ескадри захисту гавані. У грудні 1854 року на борту фрегата було обладнано тимчасовий шпиталь.
16 лютого 1855 року фрегат «Мідія» був затоплений на Севастопольському рейді. Після війни під час розчищення Севастопольської бухти 14 травня 1859 року при спробі підйому корпус корабля переломився.
Командири
В. О. Власьєв (1844—1845);
П. І. Касторф (1846—1847);
А. Х. Вінк (1851—1852);
М. Є. Каландс (1853).
Примітки
Література
Веселаго Ф. Ф. Список русских военных судов с 1668 по 1860 год. — СПб.: Типография морского министерства, 1872. — 798 с.
Чернышёв А. А. Российский парусный флот. Справочник. — М.: Воениздат, 1997. — Т. 1. — 312 с. — (Корабли и суда Российского флота). — 10 000 экз. — ISBN 5-203-01788-3.
Широкорад А. Б. 200 лет парусного флота России / Под ред. А. Б. Васильева. — 2-е изд. — М.: «Вече», 2007. — 448 с. — ISBN 978-5-9533-1517-3.
Кораблі Кримської війни
Кораблі Чорноморського флоту Російської імперії
Фрегати Російської імперії
Кораблі, побудовані на Миколаївському суднобудівному заводі
|
31008025
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Upper%20Bear%20Creek%2C%20Colorado
|
Upper Bear Creek, Colorado
|
Upper Bear Creek, Colorado
Upper Bear Creek is an unincorporated community and a census-designated place (CDP) located in and governed by Clear Creek County, Colorado, United States. The CDP is a part of the Denver–Aurora–Lakewood, CO Metropolitan Statistical Area. The population of the Upper Bear Creek CDP was 984 at the United States Census 2020. The Evergreen post office (Zip Code 80439) serves the area.
History
The Upper Bear Creek area is rich in history - Troutdale in the Pines, a posh resort hotel, catered to Hollywood movie stars and America's elite in the 1920s and served as a vacation spot for Denverites escaping the summer heat. Other summer resorts sprang up in the area as well, including the Greystone Guest Ranch and the Brookforest Inn. In more recent history, Willie Nelson, Lee Majors, Farrah Fawcett, and others have lived along Upper Bear Creek.
Additionally, the Mt. Evans Outdoor Lab School, a campus of the Jefferson County Public Schools, is located in the Upper Bear Creek area. Many Jeffco 6th graders will spend a week at Mt. Evans, or the other outdoor lab school, Windy Peak, where they stay in cabins or dorms and study various aspects of the outdoors, including forestry, astronomy, ecology, and pioneer history, among others.
Generally regarded as the most exclusive and desirable area within Evergreen, Upper Bear Creek features outstanding trout fishing (for homeowners and guests), peaceful serenity and meadows, and in many spots views of Mt. Evans.
Geography
The Upper Bear Creek CDP has an area of , including of water.
Climate
Corral Creek (RAWS) and Evergreen 6.5 WSW (CoCoRaHS) are weather stations near Upper Bear Creek with temperature and precipitation/snowfall data, respectively. Corral Creek has a humid continental climate (Köppen Dfb), with long, snowy winters and warm but relatively short summers that are more characteristic of a subalpine climate (Köppen Dfc).
Demographics
The United States Census Bureau initially defined the for the
See also
Outline of Colorado
Index of Colorado-related articles
State of Colorado
Colorado cities and towns
Colorado census-designated places
Colorado counties
Clear Creek County, Colorado
Colorado metropolitan areas
Front Range Urban Corridor
North Central Colorado Urban Area
Denver-Aurora-Boulder, CO Combined Statistical Area
Denver-Aurora-Broomfield, CO Metropolitan Statistical Area
References
External links
Clear Creek County website
Census-designated places in Clear Creek County, Colorado
Census-designated places in Colorado
Denver metropolitan area
|
4895738
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%BA%2C%20%D0%9F%D1%80%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Боброво (присілок, Приморський район)
|
Боброво (присілок, Приморський район)
Боброво — присілок в Приморському районі Архангельської області Російської Федерації.
Населення становить 25 осіб. Входить до складу муніципального утворення Боброво-Лявленське поселення.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Боброво-Лявленське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Приморського району (Архангельська область)
|
218564
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%97%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B0
|
Миколаївка Перша
|
Миколаївка Перша
Села:
Миколаївка Перша — Одеська область, Подільський район
Миколаївка Перша — Харківська область, Куп'янський район
Миколаївка Перша — Харківська область, Лозівський район
Див. також
Миколаївка
Миколаївка Друга
|
2066575
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B0%D0%BD%D0%B0-%D0%90%D1%83%D0%BB
|
Жана-Аул
|
Жана-Аул — село Кош-Агацького району Республіка Алтай Росії. Входить до складу Казахського сільського поселення.
Населення — 829 осіб (2015 рік).
Примітки
Населені пункти Кош-Агацького району
Села Республіки Алтай
|
507894
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20cities%20in%20Eswatini
|
List of cities in Eswatini
|
List of cities in Eswatini
This is a list of cities and towns in Eswatini. The table below also includes the population and region information.
List
References
Swaziland Government - The Central Statistical Office
CityPopulation.de - Historical populations of the cities of Swaziland
Eswatini
Eswatini
Cities
|
14756833
|
https://en.wikipedia.org/wiki/SGTA
|
SGTA
|
SGTA
Small glutamine-rich tetratricopeptide repeat-containing protein alpha is a protein that in humans is encoded by the SGTA gene. SGTA orthologs have also been identified in several mammals for which complete genome data are available. STGA belongs to a family of co-chaperone proteins that obtain a TPR motif. STGA was discovered just 15 years ago.
Function
The molecular function of the protein states that SGTA is a small glutamine-rich tetratricopeptide repeat (TRP)-containing protein, ubiquitously expressed, interacting with the NS1 protein of parvovirus H-1.
The SGTA gene encodes a protein that is capable of interacting with the major nonstructural protein of parvovirus H-1 and 70-kDa heat shock cognate protein; however, its function is not known. Since this transcript is expressed ubiquitously in various tissues, this protein may serve a housekeeping function.
Overview of main functions:
hormone signaling
viral assembly and release
cell cycle and apoptosis
intracellular compartmentalization
neuronal synaptic transmission
post-translational transport and modification of proteins.
Small glutamine-rich tetratricopeptide repeat-containing protein alpha (STGA) acts as a co-chaperone and regulator of androgen and growth hormone receptor signaling. The protein also mediates targets to the endoplasmic reticulum
Interactions
SGTA has been shown to interact with Growth hormone receptor.
Interacting Proteins for the SGTA Gene:
HSPA4
BAG6
UBL4A
HSPA8
GET4
Associated Diseases
Prostate, ovary, liver, and esophagus cancer
Hormone-related polycystic ovary syndrome
Amyloid-related Alzheimer's
Prion Diseases
References
Further reading
Co-chaperones
|
457260
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%8F%20%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%88
|
Амалія Родрігіш
|
Амалія Родрігіш
Амалія да Пієдаде Ребордау Родрігіш (нар. 1 (або 23) липня 1920, Лісабон — †6 жовтня 1999, Лісабон) — португальська співачка фаду, акторка, «голос Протугалії», «королева фаду», одна з найкращих співачок XX століття. Похована в Національному пантеоні, серед найвідоміших португальців.
Світової слави набула як «королева фаду», стала символом португальської культури, іншими словами її послом у світі. З'являлась у різних телепрограмах за кордоном, де співала не тільки фаду і традиційну португальську музику, але і музику іноземного походження: французького, американського, іспанського, італійського, бразильського. Зробила вагомий внесок в історію самого фаду, оскільки почала співати поеми великих португальських класиків, а згодом і сучасних — таких як Давід Монрау Феррейра, Педру Омень де Меллу серед інших.
Біографія
Народилася в столичному кварталі Пена, у бідній багатодітній сім'ї п'ятою дитиною (з дев'яти). Точна дата народження співачки невідома: у її свідоцтві про народження написано 23 липня 1920 року, хоча сама співачка як і її офіційний сайт вказують на 1 липня того ж року. Її батько, чоботар за фахом, прибув до Лісабона з північного міста Фундан у пошуках роботи. Мабуть саме тому Амалія завжди вважала дату свого народження саме 1 липня — сезон збору черешень в Фундані. Проте за 14 місяців перебування у Лісабоні, батько не знайшов постійної роботи і був змушений повернутися у Фундан. Амалія залишилася у Лісабоні, де виховувалася бабусею по материнській лінії. Бабуся була неписемною, і Амалія почала ходити до школи у віці 9 років, проте змушена була перервати навчання у 12-річному віці, як це часто траплялося у бідних родинах тих часів. Співати почала ще з дитинства. Дебютувала у 1938 році, у 1940 році вийшла заміж за гітариста-аматора Франсішку да Круж (розвелась у 1943 році). У 1942 році виступила в Мадриді.
Перші записи зробила у 1945 році в Бразилії, де з величезним успіхом давала концерти протягом 4 місяців. У 1949 році гастролювала в Парижі, у 1956 році, ще раз — в знаменитому залі «Олімпія». Протягом свого життя записала 170 альбомів. З 1947 року почала зніматися в кіно: перша роль — в музичній драмі Арманду де Міранда «Чорні плащі» (1947), а роль у фільмі французького кінорежисера Анрі Вернея «Лісабонські закохані» (1955) принесла їй європейську популярність. Останній раз вона знялася у фантастичній стрічці Віма Вендерса «До кінця світу» (1991). У 1950—1970-х давала концерти у Нью-Йорку, Лондоні, Дубліні, Трієсті, Римі, Берні, Токіо і Москві. У 1980-х стала виступати як композитор.
На честь п'ятдесятиріччя на сцені Амалія Родрігіш отримала у 1989 році почесну нагороду з рук президента Португалії Маріу Суаріша. Папа Іван-Павло II удостоїв її особистої аудієнції. У 1990 році Амалія залишила сцену.
Померла Амалія у віці 79 років вранці 6 жовтня 1999 року у Лісабоні, за кілька годин після повернення зі свого будинку в Алентежу. У той же день прем'єр-міністр Антоніу Гутерреш оголосив 3-денну національну жалобу в країні. Спочатку її поховали на цвинтарі «Празереш» португальської столиці, а через два роки (у липні 2001 року) прах співачки було перенесено до Національного пантеону Португалії — місця, де поховані деякі відомі португальці.
Про неї зняли документальні фільми Бруну де Алмейда «Амалія — у Нью-Йорку» (1991), «Амалія на Всесвітній виставці 1998 року» (1998), «Амалія — таке ось дивне життя» (1995), «Мистецтво Амалії» (2000). Архівні кадри зі співачкою були використані у фільмі Карлоса Саура «Фаду» (2007).
Вважалась символом португальської культури, португальської мови і фаду. Тому за часів Нової Держави розглядалася (як «королева фаду») як одна з трьох F характерних для Португалії часів диктатури: фаду, футбол, Фатіма. Співпрацювала з Комуністичною партією Португалії, у часи її заборони диктаторським режимом Салазара.
Дискографія
Perseguição (1945)
Tendinha (1945)
Fado do Ciúme (1945)
Ai Mouraria (1945)
Maria da Cruz (1945)
Ai Mouraria 1951/52
Sabe-se Lá 1951/52
Novo Fado da Severa (1953)
Uma Casa Portuguesa (1953)
Primavera (1954)
Tudo Isto é Fado (1955)
Foi Deus (1956)
Amália no Olympia (1957)
Povo que Lavas no Rio (1963)
Estranha Forma de Vida (1964)
Amália Canta Luís de Camões (1965)
Formiga Bossa Nossa (1969)
Amália e Vinicius (1970)
Com que Voz (1970)
Fado Português (1970)
Oiça Lá ó Senhor Vinho (1971)
Amália no Japão (1971)
Cheira a Lisboa (1972)
A Una Terra Che Amo (1973)
Amália no Canecão (1976)
Cantigas da Boa Gente (1976)
Lágrima (1983)
Amália na Broadway (1984)
O Melhor de Amália — Estranha Forma de Vida (1985)
O Melhor de Amália volume 2 — Tudo Isto é Fado (1985)
Obsessão (1990)
Abbey Road 1952 (1992)
Segredo (1997)
Аудіоприклади
Примітки
Посилання
Амалія.com
Амалія - — біографія, фаду, відео
Амалія — на вебсторінці «Жіночі голоси Португалії»
Амалія на Sapo.pt
Амалія на вебсторінці «Життя португальців»
Амалія -
Амалія, дама фаду
Дискографія Амалії — 1945—2001
Португальські співачки
Фаду
Уродженці Лісабона
Поховані в Національному Пантеоні
Виконавці португальською мовою
|
14056302
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ulmus%20elliptica
|
Ulmus elliptica
|
Ulmus elliptica Koch (named for the elliptic samara) is a disputed species of elm, native to the Caucasus, where Koch reported (1849, 1872) that it formed extensive woods, and ranging north to southern Ukraine. The tree reminded Koch of the elm then called Ulmus major Smith, except in its samara. Others thought it closely related to U. glabra, but to resemble U. rubra in its samara (see Description below). Many authorities consider U. elliptica Koch just a regional form of U. glabra, though Henry, Bean and Krüssman list the Caucasus tree as a species in its own right.
U. elliptica Koch is likewise distinguished from U. scabra Mill. [:U. glabra Huds.] in some Armenian and Russian plant lists.
For a time, the Späth nursery, Berlin, distributed a disputed cultivar, U. Heyderi, as a synonym of U. elliptica Koch (see Cultivation below).
Description
U. elliptica, in Koch's description (1849), has smooth shoots, oblong acuminate double-toothed leaves unequal at base, with upper surface roughly hairy and lower covered with dense fine hairs, and a short petiole; clustered flowers on long stalks, with five-lobed fringed perianth and five stamens; and elliptic samara, not fringed with hairs, with pilose seed. Koch added that U. elliptica appeared "close to Ulmus major Smith, but differing in its elliptical samara with a hairy centre".
U. elliptica was said by Henry to resemble U. glabra in size, form, leaf, petiole and branchlets, but to resemble U. rubra in its samara, pubescent only over the seed. Henry noted one other difference from U. glabra – a smooth leaf – and two differences from U. rubra, the samara of the latter being "much smaller" than that of U. elliptica, and the branchlets of the latter having tubercles where those of U. elliptica are smooth. Bean added that U. elliptica differed from U. glabra in the "rusty hairs on the buds and the ciliate leaves" and from U. rubra in having less fissured bark, thinner and more sharply toothed leaves, and "more elongate" samarae. Krüssman gives the leaf-size of U. elliptica as 8–14 cm long.
Pests and diseases
Unknown.
Cultivation
U. Heyderi, Späth's cultivar name for U. elliptica Koch, appeared in the nursery's catalogues from 1882 as U. Heyderii (later changed to Heyderi), "a new elm from Turkestan". It was described as having "large, long, rough, downy leaves". One tree was planted in 1896 as U. elliptica, Koch; syns. U. Heyderi, Spaeth; U. sibirica, Hort., at the Dominion Arboretum, Ottawa, Canada. Späth supplied the Royal Botanic Garden Edinburgh in 1902 with three specimens each of U. fulva [:U. rubra] and U. Heyderi. The latter may survive in Edinburgh, as it was the practice of the Garden to distribute trees about the city (viz. the Wentworth Elm); the current list of Living Accessions held in the Garden per se does not list the plant. A tree listed as U. elliptica stood in the Ryston Hall arboretum, Norfolk, in the early 20th century.
Henry, stressing the differences between U. elliptica and U. rubra, held (1913) that Späth's U. Heyderi was, by some error, U. rubra. He believed that U. elliptica Koehne (1893) was described from Späth's U. Heyderi, not from the Caucasus species, and that the U. elliptica of Koehne (1893), of Schneider (1904), and of Ascherson and Graebner (1911), was U. fulva [: U. rubra]. Späth's 1903 catalogue, indeed, queried whether U. Heyderi was after all synonymous with U. elliptica Koch. By 1930 he had removed U. Heyderi from his catalogue but added U. elliptica Koch, as a tree from the Causasus. Krussman (1983) concluded that the cultivation status of U. elliptica Koch / U. Heyderi was uncertain, since it had been confused with U. rubra. Green in his 'Registration of cultivar names in Ulmus' ignored U. Heyderi, as a species synonym.
Etymology
The origin of the cultivar name 'Heyderii' or 'Heyderi' is unknown, though the tree may be named for Eduard Heyder (1808-1884) of Berlin, remembered for Aloe heyderi.
Synonymy
Ulmus Heyderi Späth [disputed]
Accessions
North America
Dominion Arboretum, Ottawa, Ontario, Canada. Accession no. 2590
Notes
References
External links
U. elliptica Koch. Spring leaves and samarae, from Manglisi, Republic of Georgia; Chicago Botanic Garden specimen (2000), swbiodiversity.org
Sheet labelled U. elliptica Koch (1900)
Sheet labelled U. elliptica Koch; spring leaves and samarae (1909)
Sheet labelled U. elliptica Koch, leaves and samarae; Tiflis (1909)
Sheet labelled U. elliptica Koch
Leaves and samarae. Sheet labelled U. elliptica Koch f. pubescens Teberda, Caucasus (1908)
elliptica
Controversial elm taxa
Ulmus articles missing images
Ulmus Edinburgh Spath 1902
|
4314550
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B2%D0%B0%D0%B9%D1%82%20%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D0%BD%D1%96%D0%BB
|
Двайт Макніл
|
Двайт Макніл (22 листопада 1999, Рочдейл) — англійський футболіст, вінгер, нападник клубу «Евертон».
Виступав, зокрема, за клуб «Бернлі» та молодіжну збірну Англії.
Клубна кар'єра
Народився 22 листопада 1999 року в місті Рочдейл. Вихованець юнацьких команд футбольних клубів «Манчестер Юнайтед» та «Бернлі».
За дорослу команду «Бернлі» дебютував 13 травня 2018 року в матчі Прем'єр-ліги проти «Борнмута» (поразка 1:2), вийшовши на заміну замість Аарона Леннона. Дебютним голом у дорослій кар'єрі відзначився 30 грудня 2018 у матчі проти клубу «Вест Гем Юнайтед» (2:0). 16 жовтня 2020 року Макніл підписав з «Бернлі» новий контракт до 2024 року.
28 липня 2022 року перейшов до складу «Евертона», підписавши 5-тирічний контракт. 6 серпня того ж року дебютував у стартовому складі нового клубу у матчі першого туру Прем'єр-ліги проти «Челсі», який завершився поразкою команди Двайта з рахунком 0:1.
Виступи за збірні
2019 року дебютував у складі юнацької збірної Англії (U-20), загалом на юнацькому рівні взяв участь у 6 іграх, відзначившись одним забитим голом.
Протягом 2019–2021 років залучався до складу молодіжної збірної Англії. На молодіжному рівні зіграв у 10 офіційних матчах.
Статистика виступів
Статистика клубних виступів
Примітки
Посилання
Уродженці Рочдейла
англійські футболісти
Гравці молодіжної збірної Англії з футболу
Футболісти «Бернлі»
Футболісти «Евертона»
|
530027
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BF%D1%83%D0%B0
|
Сапуа
|
Сапуа — муніципалітет у Франції, у регіоні Лотарингія, департамент Вогези
Сапуа — муніципалітет у Франції, у регіоні Бургундія-Франш-Конте, департамент Жура
|
66103
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%203775
|
NGC 3775
|
NGC 3775
Об'єкти NGC
Чаша (сузір'я)
Галактики
|
274063
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B5
|
Запоківне
|
Запоківне — село в Україні, у Ратнівській селищній громаді Ковельського району Волинської області. Населення становить 167 осіб.
Історія
У 1906 році хутір Гірниківської волості Ковельського повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста 80 верст, від волості 26. Дворів 9, мешканців 86.
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 199 осіб, з яких 91 чоловік та 108 жінок.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 166 осіб.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Примітки
Посилання
Погода в селі Запоківне
Населені пункти Ковельського району (1940—2020)
Села Волинської області
|
7386285
|
https://en.wikipedia.org/wiki/William%20II%2C%20Count%20of%20Provence
|
William II, Count of Provence
|
William II, Count of Provence
William II (or III) (late 980s – 1019), called the Pious, was the Count of Provence.
Life
William was the son of William I (or II) of Provence and Adelaide-Blanche of Anjou, who were married by January 984. William appears in the documents of his father from 992, and succeeded the elder William on the latter's retirement to a monastery just before his death in 994, but as a minor he fell under the control of his paternal uncle, Rotbold I, who would intervene with William and his mother, Adelaide, until Rotbold's death in 1008. William did not succeed to the margravial title, which went to Rotbold.
By 1013, he had married Gerberga, daughter of Otto-William, Count of Burgundy and Ermentrude, Countess of Mâcon and Besançon. Due to his relative youth, throughout his rule William faced challenges from the Provençal lords, including the seizing of his family's ecclesiastical interests. These conflicts escalated until William died 4 March 1019, while fighting the castellans of Fos and Hyères, and the two widows, Adelaide and Gerberga, were forced to call on the assistance of Adelaide's older son, William III, Count of Toulouse, to protect the birthright of the young heirs.
Family
Together William and Gerberga had:
William IV of Provence († ), who succeeded his father.
Fulk Bertrand of Provence († 27 Apr. 1051), Count of Provence.
Geoffrey I of Provence († ), Count of Arles, Margrave of Provence.
Notes
References
Sources
See also
Jean-Pierre Poly, La Provence et la société féodale 879–1166 (Paris: Bordas, 1976)
Counts of Provence
980s births
1018 deaths
Year of birth uncertain
|
2317132
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Simplex%20%28disambiguation%29
|
Simplex (disambiguation)
|
Simplex (disambiguation)
Simplex may refer to:
Biology
List of species named simplex, a common species name
Herpes simplex, a viral disease caused by Herpes simplex viruses
Companies and branded products
Simplex (bicycle), a French bicycle derailleur brand
Simplex Manufacturing Corporation, an American manufacturer of motorcycles in Louisiana from 1935 to 1975
American Simplex, an American automobile made in Mishawaka, Indiana, US
Simplex Automobile Company, a defunct luxury car manufacturer from 1907 to 1921
Crane-Simplex, a defunct luxury car manufacturer in New York, US at the start of the 20th century
Sheffield-Simplex, a British vehicle manufacturer operating 1907–1920
Bergmann Simplex, an early 20th-century, German-made handgun
Mercedes Simplex, an automobile model produced between 1902 and 1909
Simplex Typewriter Company, an index typewriter manufacturer
A trade name used by British railway locomotive manufacturers The Motor Rail & Tramcar Co Ltd
The trade name of the swinging-tray record changer used in Wurlitzer jukeboxes from the 1930s to the 1950s
A brand of fire alarm systems made by SimplexGrinnell
A manufacturer of jacks used in railroads and mining industries, now owned by Actuant Corporation
Mathematics
Simplex, a term in geometry meaning an n-dimensional analogue of a triangle
Pascal's simplex, a version of Pascal's triangle of more than three dimensions
Simplex algorithm, a popular algorithm for numerical solution of linear programming problems
Simplex graph, derived from the cliques of another graph
Simplex noise, a method for constructing an n-dimensional noise function
Simplex plot, a ternary plot used in game theory
Technology
Simplex communication, a one-way communications channel
Simplex signaling, signalling in which two conductors are used for a single channel
Simplex, using a single frequency for transmit and receive instead of an amateur radio repeater
SimpleX Messaging Protocol, a privacy focused messaging protocol
Simplex printing, printing one sided pages, a technique that is contrast to duplex printing
Small Innovative Missions for Planetary Exploration (SIMPLEx) program at NASA
|
3485834
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Tropico%206
|
Tropico 6
|
Tropico 6 – відеогра жанру симулятора містобудування з елементами стратегії та політичного симулятора, розроблена німецькою студією «Limbic Entertainment» та випущена компанією «Kalypso Media». Анонсування відеогри відбулося 12 червня 2017 року під час тогорічного Electronic Entertainment Expo. Планувалося, що відеогра вийде 2018 року, проте кінцева дата виходу переносилася двічі. Tropico 6 вийшла року для Microsoft Windows, macOS, Linux, та для гральних консолей PlayStation 4 та Xbox One. З того часу відеогра була розширена доповненнями «The Llama of Wall Street» та «Spitter», що вийшли та року відповідно.
Ігровий процес
Розроблення
Перші згадки про відеогру з'явилися 1 червня 2017 року: було випущено перший промоційний відеоролик. того ж року під час Electronic Entertainment Expo Tropico 6 була офіційно анонсована видавцем відеогри Kalypso Media. Компанія представила студію «Limbic Entertainment», відповідальну за розроблення відеогри, поділилися головними особливостями нової частини та повідомила, що відеогра буде випущена вже 2018 року для комп'ютерів та гральних консолей PlayStation 4, Xbox One. Limbic Entertainment – німецька компанія, відома розробленням кількох частин серії «Heroes of Might and Magic» для Ubisoft, заснована колишніми співробітниками Sunflowers Interactive, компанії, що займалася випуском містобудівних симуляторів Anno 1602, Anno 1503 та Anno 1701. До Limbic Entertainment розвитком Tropico займалася компанія «Haemimont Games», яка розробила третю, четверту та п'яту частини серії. Окрім того Kalypso також повідомила, що створення відеогри вперше відбуватиметься на гральному рушії «Unreal Engine 4», розробленого компанією «Epic Games».
23 серпня 2017 року під час Gamescom було представлено офіційний трейлер відеогри. 14 березня 2018-го видавець поширив трейлер ігрового процесу Tropico 6, де показувалися головні особливості нової частини.
Випуск
У серпні 2018 року Kalypso Media повідомила, що відеогра не вийде у запланований час – дата виходу відеогри була зміщена на січень 2019 року. Відеогра мала вийти 25 січня, проте в січні відеогра також не була випущена – дату знову змістили. У відкритому листі до прихильників серії, очільник Kalypso Саймон Гелвіґ розповів, що днями він мав змогу зіграти у нову частину, і хоча вона йому сподобалася, він не вважає її завершеною: «гра – хороша, але не – чудова». Враховуючи позицію видавця та відгуки з бета-тестування, дата виходу відеогри була перенесена на березень 2019 року.
На початку березня Tropico 6 перебувала у відкритому бета-тестуванні. Tropico 6 вийшла для Microsoft Windows, macOS та Linux. Пізніше, відеогра також була випущена для гральних консолей PlayStation 4 та Xbox One.
Доповнення
Від випуску відеогри Tropico 6 була розширена сімома доповненнями. Перше, «The Llama of Wall Street», випущене року. Розробники, зосередившись на економічній стороні відеогри, додали можливість маніпулювати фондовими ринками, коливання цін на світовому ринку, нові споруди та події. Усі, хто замовив відеогру дочасно, отримали змогу отримати перше доповнення безоплатно.
Друге доповнення, що вийшло , «Spitter», розширило взаємодію головного героя з громадянами Тропіко через нововведену соціальну мережу «Спіттер». Окрім того, було додано нові риси характеру для персонажів, споруди та елементи декору. У третьому доповненні «Lobbyistico», випущеному , головна увага відведена лобіюванню власних політичних інтересів та взаємодії з Європейським союзом. З випуском четвертого доповнення «Caribbean Skies» було додано нову сюжетну кампанію, дрони, а також нові споруди, укази, риси характеру та декорації.
П'яте доповнення, «Festival», додало нову сюжетну кампанію, разом із новою механікою проведення фестивалів, а також спорудами, указами, піснями та супутніми декораціями. випущено шосте доповнення під назвою «New Frontiers», основою якого стала оновлена система космічної програми. А наступного року, , випущене сьоме доповнення «Going Viral», задум якого обертається довкола пандемій, вакцинування та теорій змов.
Сприйняття
У цілому Tropico 6 отримала схвальні відгуки від оглядачів і гравців. Так, на вебсайті-агрегаторі Metacritic відеогра для персональних комп'ютерів здобула 78 балів зі 100 можливих від оглядачів на основі 62 оглядів, 76 зі 100 можливих на основі 9 оглядів для гральної консолі PlayStation 4 та 78 балів зі 100 на основі 7 оглядів для Xbox One. На вебсайті-агрегаторі OpenCritic відеогра також отримала схвальні відгуки, здобувши 79 балів зі 100 можливих серед усіх платформ на основі 70 оглядів, з яких 75% оглядачів радять відеогру до придбання. Відгуки від гравців на платформі Steam є «дуже схвальними»: серед близько восьми тисяч рецензій, що лишили користувачі сервісу, 86% є позитивними.
Нагороди
Див. також
Anno 1800 – відеогра жанру містобудівної стратегії в реальному часі, розроблена німецькою компанією Blue Byte та випущена Ubisoft року
The Settlers – серія містобудівних стратегій у реальному часі від компанії Blue Byte
Cities XXL, Cities: Skyliness – відеоігри жанру поглибленого симулятора містобудування, випущені року Focus Home Interactive та Paradox Interactive відповідно
Islanders – казуальна інді-відеогра жанру симулятора містобудування з елементами головоломки
Futurama: Worlds of Tomorrow – безкоштовна мобільна гра жанру пригодницького симулятора містобудування
Примітки
Уточнення
Література
Посилання
Симулятори містобудування
Відеоігри, розроблені в Німеччині
Відеоігри про холодну війну
Відеоігри із підтримкою Steam Workshop
Відеоігри, дія яких відбувається у вигаданій країні
Відеоігри, дія яких відбувається на Карибах
Відеоігри, дія яких відбувається на вигаданому острові
Tropico
|
150427
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Shelby%2C%20Iowa
|
Shelby, Iowa
|
Shelby, Iowa
Shelby is a city in Pottawattamie and Shelby counties in the U.S. state of Iowa. The population was 727 at the time of the 2020 census.
History
Shelby got its start in the late 1860s, following construction of the railroad through the territory.
Shelby was platted in 1870 by Benjamin F. Allen and Thusie Allen, and was incorporated in 1877.
The Chicago, Rock Island and Pacific Railroad Stone Arch Viaduct, north-east of Shelby, is listed on the National Register of Historic Places.
Geography
Shelby is located at (41.514291, -95.450038).
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , all land.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 641 people, 263 households, and 171 families living in the city. The population density was . There were 302 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 98.6% White, 0.2% African American, 0.2% Native American, 0.2% Asian, and 0.9% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.9% of the population.
There were 263 households, of which 29.7% had children under the age of 18 living with them, 46.8% were married couples living together, 13.7% had a female householder with no husband present, 4.6% had a male householder with no wife present, and 35.0% were non-families. 27.4% of all households were made up of individuals, and 9.5% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.38 and the average family size was 2.86.
The median age in the city was 40.8 years. 22.6% of residents were under the age of 18; 8.6% were between the ages of 18 and 24; 24.7% were from 25 to 44; 29.1% were from 45 to 64; and 15% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 48.0% male and 52.0% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 696 people, 268 households, and 173 families living in the city. The population density was . There were 286 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 98.85% White, 0.43% Native American, and 0.72% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 1.01% of the population.
There were 268 households, out of which 31.3% had children under the age of 18 living with them, 53.7% were married couples living together, 8.6% had a female householder with no husband present, and 35.1% were non-families. 30.2% of all households were made up of individuals, and 15.7% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.40 and the average family size was 3.03.
Age spread: 26.9% under the age of 18, 6.6% from 18 to 24, 28.9% from 25 to 44, 23.0% from 45 to 64, and 14.7% who were 65 years of age or older. The median age was 37 years. For every 100 females, there were 96.6 males. For every 100 females age 18 and over, there were 91.4 males.
The median income for a household in the city was $31,250, and the median income for a family was $40,000. Males had a median income of $28,393 versus $20,909 for females. The per capita income for the city was $14,720. About 3.9% of families and 13.0% of the population were below the poverty line, including 8.0% of those under age 18 and 3.9% of those age 65 or over.
Time capsule
The city had a time capsule that was sealed on July 16, 1970, as part of Shelby's centennial celebration. Shelby's "Centennial Time Capsule" was opened on Friday, June 25, 2021. It was scheduled to open on July 16, 2020, but was delayed due the COVID-19 pandemic. It was located in Shelby Park near the intersection of Center Street and West Street.
Education
The community is served by the AHSTW Community School District. It was in the Shelby Community School District until July 1, 1996, when that district merged into the A-H-S-T Community School District. That one in turn merged into AHSTW on July 1, 2016.
See also
List of timelines for time capsule install and open dates.
References
External links
A-H-S-T Community School District Official Web Site
Cities in Iowa
Cities in Pottawattamie County, Iowa
Cities in Shelby County, Iowa
|
65495803
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lockdown%20all%27italiana
|
Lockdown all'italiana
|
Lockdown all'italiana is a 2020 Italian comedy film directed by Enrico Vanzina.
Cast
Ezio Greggio as Giovanni
Ricky Memphis as Walter
Paola Minaccioni as Mariella
Martina Stella as Tamara
Marialuisa Jacobelli as Monica
Romina Pierdomenico as Bianca
Riccardo Rossi as Alberto Persichetti
Biagio Izzo as Lepore
Maurizio Mattioli as Marione
Fabrizio Bracconeri
Gaia Insenga as Veronica
Enzo Salvi as Paolo (voice)
Giuseppe Casteltrione as Gaetano
References
External links
2020 films
2020s Italian-language films
2020 comedy films
Italian comedy films
Films about the COVID-19 pandemic
2020s Italian films
|
2688790
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Семенівська міська громада
|
Семенівська міська громада — територіальна громада в Україні, у Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. Адміністративний центр — місто Семенівка.
Утворена 14 липня 2017 року шляхом об'єднання Семенівської міської ради та Архипівської, Галаганівської, Карповицької, Костобобрівської, Машівської, Миколаївської, Олександрівської, Погорільської, Старогутківської, Тимоновицької, Хотіївської, Чорнорізької, Янжулівської сільських рад Семенівського району.
24 грудня 2019 року добровільно приєдналися Іванівська та Орликівська сільські ради.
Населені пункти
До складу громади входять 1 місто (Семенівка), 4 селища (Газопровідне, Зелена Роща, Іванпуть, Угли) і 65 сіл:
З населенням (53 сіл)
Архипівка
Баранівка
Березовий Гай
Бобрик Другий
Брониви
Вільхівка
Вільшанка
Галаганівка
Гаті
Грем'ячка
Довжик
Єршов
Жаданівка
Жадове
Залізний Міст
Заріччя
Зелений Гай
Іванівка
Іванине
Калинівське
Карповичі
Козилівщина
Костобобрів
Красні Лози
Кринички
Криульки
Кути Другі
Леонівка
Лісківщина
Лосівка
Лубня
Луб'яне
Максимихине
Марс
Машеве
Медведівка
Миколаївка
Мхи
Олександрівка
Орликівка
Погорільці
Покровське
Прогрес
Селище
Сергіївське
Стара Гутка
Тимоновичі
Тополівка
Ферубки
Хотіївка
Чорний Ріг
Чорнозем
Янжулівка
Без населення (12 сіл)
Блешня, Зоря, Карасі, Кривуша, Лосевочка, Набережне, Ракути, Східне, Турове, Фроли, Хандобоківка та Шведчина.
Примітки
Джерела
Громади Новгород-Сіверського району
|
1518003
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D0%BB%D0%B5%D1%80%20%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%BC
|
Адлер Мангайм
|
Адлер Мангайм
«Адлер Мангайм» (Орли Мангайма, назва з 1994 року) — хокейний клуб з міста Мангайм, Німеччина. Заснований у 1936 році як «Маннгаймер ЕРК» (МЕРК), з 1994 року — «Адлер Мангайм». Клуб був одним із засновників Німецької хокейної ліги.
Домашні матчі команда проводить з 2005 року на «САП-Арені» (13600 глядачів). Офіційні кольори клубу синій, білий та червоний.
Досягнення
Чемпіон Німеччини (8 разів) — 1980, 1997, 1998, 1999, 2001, 2007, 2015, 2019.
Володар Кубка Німеччини (двічі) — 2003, 2007.
Історія
Створення та становлення клубу, сезони 1936 — 1943
Олімпійський чемпіон Уґо Штраус заснував у 1936 році гребний клуб «Маннгаймер РК», при якому діяла ковзанка. Отримавши місце навесні 1938 року, почалось будівництво ковзанки, яка відкрилась в 1939 році в парку Фрідріх. 83 члени клубу заснували 19 травня 1938 року спортивний клуб з льодового та роликового хокею, який узяв участь у першому сезоні чемпіонату Німеччини 1938/39 років. Першу гру Мангайм провів 19 лютого в присутності 5000 глядачів у парку Фрідріх проти чинного німецького чемпіона СК Ріссерзеє.
З 1941 до 1943 року клуб діставався фіналу чемпіонату Німеччини, а 1942 — півфіналу. Чемпіонати 1944 та 1945 було скасовано у зв'язку з Другою світовою війною.
У червні 1943 року стадіон був зруйнованим під час повітряного нальоту, після чого відновленим.
Сезони 1949 — 1965
Після Другої світової війни, в 1949 році, клуб проводив товариські матчі з іншими командами регіону. З 1951 року команда знову брала участь у регулярному чемпіонаті Ліги Вюртемберг, і вже в 1954 році виграла чемпіонат і підвищилась у класі. На чолі колективу тоді був граючий тренер Курт.
1958 року «МЕРК» стає одним з членів-засновників хокейної ліги. Хоча це були часи панування таких клубів, як ЄВ Фюссен, СК Ріссерзеє і ХК Бад Тольц, команда зуміла посісти третє місце в сезонах 1958/59, 1962/63 і 1964/65 .
Сезони 1965 — 1978
З середини 1960-х «Маннгаймер ЕРК» грали в Бундеслізі, та в сезоні 1970/71 команда, маючи лише три перемоги за сезон та відвідуваність матчів в 300 глядачів, вилетіла до другої Бундесліги.
1976 року починають будувати нову, більш конкурентоспроможну команду, яка зможе грати на вищому рівні. І це, нарешті, дало результат — у 1978 році хокеїсти Мангайма завоювали право грати в Бундеслізі.
Сезони 1978 — 1990
При обмеженому бюджеті створити команду рівня Бундесліги намагається тренер Вайзенбах. Для цього він вирушив до Північної Америки, щоб спеціально шукати гравців з німецьким корінням. Гарольд Крейс, Манфред Вольф, Рой Роджер і Пітер Ашерл — гравці того часу.
Перед початком сезону (1980) команду, у складі якої вже були Рон Андрюфф, Холгер Майтінгер, Маркус Кюхл, а також Пітер Обреса, підсилили нові гравці. У складному режимі провівши всі матчі сезону, команда показала високу витривалість і вперше змогла виграти чемпіонат Німеччини. Перемогу було здобутр в передостанньому матчі в Берліні. Таким чином, для Мангайма останній матч проти Кельну став формальністю.
Перед початком нового сезону команду очолив чехословацький спеціаліст Ладіслав Олійник.
1981 року чемпіонат уперше пройшов за новою системою — після основного турніру розігрувався плей-оф. У 1983 році стає віце-чемпіоном, після програшу у фіналі ЕБ Ландсхут. У наступному сезоні МЕРК посіли, вперше у своїй історії, в основному раунді перше місце, але потім, програвши у півфіналі, в кінцевому підсумку стали третіми. У 1985 році клуб вийшов утретє за чотири роки до плей-оф.
Наступного року Олійник переїхав до Розенгайму. Крім того, покинули команду Манфред Вольф, Рой Роджер і Андреас Нієдербергер. Омолоджена команда не змогла компенсувати всі втрати, тому президент Гельмут Мюллер, після десяти успішних років, оголосив про свою відставку. Лише через один рік до команди повернувся її тренер Л. Олійник. Разом з його поверненням прийшли і нові успіхи. «Мангайм ЕРК» у сезоні 1986/87 знову грає у фіналі, але поступається Кельну. У наступному сезоні вони вже зустрічаються з Кельном у півфіналі. Реванш не вдався і МЕРК посів в підсумку третє місце, перегравши в серії «Дюссельдорф ЕГ». У 1989 році команда програла матч за третє місце Кельну і посіла четверте місце.
Загроза банкрутства й створення Німецької хокейної ліги (DEL) (сезони 1990 — 1996)
На початку нового десятиліття Ладіслав Олійник покинув «Маннгаймер ЕРК». В наступні роки команда балансувала між п'ятим і сьомим місцями.
Навесні 1994 року хокей в Мангаймі опинився на межі зникнення, оскільки борги клубу зросли до восьми мільйонів марок. Кризу було вирішено тільки тому, що гравці відмовилися від 30 відсотків своєї зарплати, а найдорожчі, такі зірки, як Їржі Лала і Петер Драйзайтл, перейшли до інших клубів. Після закінчення 1993/94 сезону було засновано Німецьку хокейну лігу. Для задоволення потреб професійного хокею команда МЕРК перейшла до нового спонсора і грає з того часу під ім'ям «Адлер Мангайм».
У перший же сезон DEL молода команда посіла в попередньому раунді третє місце, але програла у чвертьфіналі майбутньому чемпіону Кельну. У 1996 році команда посіла шосте місце, програвши знову у чвертьфіналі.
Сезони 1996 — 2015
З прийняттям нових Законів ЄС (Правило Босмана), відповідно до якого громадяни ЄС можуть вільно вибирати свій клуб, керівництво Мангайма швидко відреагувало на зміни в законодавстві та взяло гравців із Франції, Австрії, Італії та Бельгії. Таке підкріплення дало результати — в сезоні 1996/97 команда вдруге виграла чемпіонат Німеччини, і вперше з моменту створення DEL. Єдиним гравцем команди-чемпіона 1980 був капітан Гарольд Крацйс, який згодом завершив свою кар'єру гравця.
Рік по тому титул був успішно захищений. Після першого раунду команда посіла лише четверте місце, але в плей-оф команда виграла фінальну серію в Берліна. Гравець Мангайма Філіпп Бозон був названий в лізі — гравцем року. Сезон 1998/99 команда закінчила на третьому місці, але, здобувши перемоги в плей-оф, Мангайм втретє поспіль виграв чемпіонат.
Наступний сезон був роком змін. Команду покинув тренер Ленс Нетері, а також деякі з найкращих виконавців у останні роки. Місце тренера посів канадський спеціаліст Кріс Валентайн. Зрештою, команда вилетіла в чвертьфіналі. Єдиною світлою плямою з точки зору клубу був Ян Алстон, який став найкращим бомбардиром німецької хокейної ліги з 74 очками. В команді знову відбулись зміни на багатьох позиціях, і новий тренер Білл Стюарт виграв чемпіонат 2000/01 з новим рекордом Ліги, здобувши 115 очок в 60 іграх.
Влітку 2001 року менеджмент клубу ліквідовує загрозу банкрутства. Мангайм в сезоні 2001/02 доходить до фіналу, де поступається Кельну. 2003 року знову не пройшли в півфіналі акул з Кельну, але вперше виграли Кубок Німеччини. У наступному році команда посіла лише шосте місце, в чвертьфіналі поступившись Гамбургу.
У сезоні 2004/05, через локаут у Національній хокейній лізі, в клуб прийшли німецькі гравці НХЛ Йохен Гехт і Свен Бутеншон, гравець збірної Франції голкіпер Крістобаль Юе і захисники Енді Делмор і Яннік Трамбле, крайній нападник Ерік Гілі. Однак у регулярному чемпіонаті команда посіла шосте місце. У плей-оф програли Берліну. У сезоні 2005/06 команда мала бюджет у вісім мільйонів євро. Була побудована SAP Arena, котра стала однією з найсучасніших багатоцільових комплексів у Європі. Цей чемпіонат Орли з Мангайма закінчили лише на десятому місці, а плей-оф уперше з моменту своєї появи в німецькому хокеї у 1981 пройшов без них. Хоча команда дійшла до фіналу в Кубку Німеччини з хокею, але тут вони програли Дюссельдорфу. Незважаючи на невдалий сезон, аудиторія нової арени становила 11056 глядачів за гру.
У сезоні 2006/07, команда виграла шостий титул в історії клубу, зробивши в тому сезоні дубль, вигравши Кубок Німеччини із хокею. Відвідуваність досягла 12 688 глядачів за матч.
22 березня 2008 «Адлер Мангайм» і «Кельн» встановили рекорд із найдовшої гри в європейській історії хокею. У третьому чвертьфінальному матчі плей-оф на Кельн Арені обидві команди провели 168:16 хвилин на льоду. Гра закінчилась за рахунку 5:4, а переможний гол Кельна закинув Філіп Гогулла. У світі це другий за тривалістю матч — лише один матч у НХЛ 1936 року тривав довше. Орли зрештою програли в серії 1:4.
У наступному році команда виступила невдало (4 місце в регулярному чемпіонаті), наслідком чого стало звільнення тренера Дейва Кінга. Сезон 2009/10 команда провела ще гірше, посівши дев'яте місце. Був звільнений тренер Дуг Мейсон, а на його місце прийшов Гарольд Крайс, який є хокейною легендою Мангайма.
2010/11 команда фінішувала на сьомому місці, а потім програла у плей-оф у чвертьфіналі Дюссельдорфу.
2011/12 команда посіла четверте місце, а у плей-оф досягла фіналу. В ньому брали участь два гіганти Німецької хокейної ліги, Мангайм та Берлін, які до того часу виграли по п'ять разів чемпіонат. Четвертий матч фінальної серії «орли» провели на власній арені. В останньому періоді вигравали з рахунком 5:2, та берлінці зрівняли рахунок, а в овертаймі закинули переможну шайбу. П'яту гру виграли столичні хокеїсти з рахунком 3:1. Таким чином, «орли» стали срібними призерами чемпіонату Німеччини.
У сезоні 2012/2013 через локаут у НХЛ в клубі грали: Денніс Зайденберг (Бостон Брюїнс), Йохен Гехт, Джейсон Помінвіль (обидва з Баффало Сейбрс) і Марцель Гоч (Флорида Пантерс).
В сезоні 2013/2014, після кількох поразок, «Адлер Мангайм» та Гарольд Крайс розірвали контракт за взаємною угодою 31 грудня 2013. Наступником став Ганс Зак. Попередній раунд «орли» закінчили на 4-му місці, а в чвертьфіналі у серії плей-оф поступилися Кельнер Гайє 1:4 (0:1, 2:3 ОТ, 2:1 ОТ, 1:2, 1:2). Після невдачі в чвертьфіналі проти Кельну головний тренер Ганс Зак оголосив про свою відставку. Зака змінив Джефф Ворд, який 19 червня 2014 під час прес-конференції уклав контракт на три роки.
Сезон 2014/15 «орли» провели досить вдало. Головному тренеру Джеффу Ворду вдалося збалансувати склад команди, завдяки чому в регулярному сезоні Мангайму не було рівних, перше місце та 107 набраних очок. Досить сильно команда пройшла і серію плей-оф вибивши в чвертьфіналі «Нюрнберг Айс-Тайгерс» 4:1, не лишили жодних шансів «Грізлі Адамс Вольфсбург» у півфіналі 4:0 та переграли в фіналі «Інґольштадт» 4:2 при тому, що після перших трьох матчів вони поступались у серії 1:2.
У грудні 2015 клуб брав участь в Кубку Шпенглера.
Чемпіони Німеччини
1980
Воротарі: Еріх Вайсгаупт, Йоахім Каспер
Захисники: Гарольд Крайс, Вернер Ян, Брент Міке, Богуслав Маліновський, Норберт Мундо
Нападники: Маркус Кюхл, Рон Андрюфф, Холгер Майтінгер, Пітер Обреса, Манфред Вольф, Ден Джакалович, Пітер Ашерл, Еліас Ворлічек, Клаус Мангольд, Юрген Адамс, Йорґ Етц, Рой Роджер
Тренери: Гайнц Вайзенбах
1997
Воротарі: Йоахім Аппел, Майк Розаті
Захисники: Гарольд Крейс, Пол Стантон, Крістіан Лукес, Роберт Нарделла, Александер Ердманн, Стефан Ріше, Мартін Ульріх, Майк Піллігрімс
Нападники: Стів Торнтон, Маріо Ґеріґ, Павел Гросс, Дейв Томлінсон, Денієл Кербер, Роберт Ціметта, Франсуа Ґей, Йохен Гехт, Флоріан Келлер, Тілл Фезер, Філіпп Бозон, Томмі Хартогс, Александер Серіков, Крістіан Пуже, Дітер Кальт, Пол Бералдо
Тренери: Ленс Нетері
1998
Воротарі: Клаус Мерк, Майк Розаті, Крістіан Кюнаст
Захисники: Даррен Румбле, Гордон Хайнс, Пол Стантон, Крістіан Лукес, Майк Посма, Крістофер Фелікс, Александер Ердманн, Стефан Ріше, Мартін Ульріх, Майк Піллігрімс
Нападники: Маріо Ґеріґ, Павел Гросс, Дейв Томлінсон, Роберт Ціметта, Франсуа Ґей, Йохен Гехт, Філіпп Бозон, Александер Серіков, Крістіан Пуже, Дітер Кальт, Оле Ескіл Дальстрем, Майк Хадсон, Деніс Шасе, Рон Паско, Даніель Маруа, Філіпп Шумахер
Тренери: Ленс Нетері
1999
Воротарі: Свен Рампф, Павел Цагаш, Денні Лоренц, Гельмут да Рааф
Захисники: Гордон Хайнс, Пол Стантон, Крістіан Лукес, Стефан Ріше, Майк Піллігрімс, Рід Сімонтон, Дені Перез, Майкл де Анджеліс, Брайн Тутт
Нападники: Марк Етц, Павел Гросс, Дейв Томлінсон, Філіпп Бозон, Александер Серіков, Крістіан Пуже, Майк Хадсон, Рон Паско, Філіпп Шумахер, Кевін Мехм, Джейсон Янг, Майк Стівенс, Ян Алстон, Джексон Пенні
Тренери: Ленс Нетері
2001
Воротарі: Майк Розаті, Роберт Мюллер, Гельмут да Рааф
Захисники: Крістіан Лукес, Стефан Ріше, Гордон Хайнс, Денніс Зайденберг, Міхаель Бакош, Ів Расін, Франсуа Ґей, Енді Роач, Бред Берген
Нападники: Марк Етц, Дейв Томлінсон, Рон Паско, Майк Стівенс, Джексон Пенні, Стів Юнкер, Вейн Хайнс, Девін Едгертон, Марк Педерсон, Георг Хессель, Тод Глушко, Ян Алстон, Жан-Франсуа Жомфе, Данієл Хільперт, Кріс Штраубе
Тренери: Білл Стюарт
2007
Воротарі: Жан-Марк Пельтьє, Ілпо Кауханен, Денні аус ден Біркен, Роберт Мюллер
Захисники: Блек Слоан, Свен Бутеншон, Паскаль Трепаньє, Франсуа Бушард, Мартін Анчічка, Фелікс Петерманн, Штефан Ретцер
Нападники: Натан Робінсон, Едуард Левандовські, Джейсон Ясперс, Томаш Мартінець, Крістоф Улльманн, Рене Корбе, Колін Форбс, Ріко Фата, Джеф Шатц, Франсуа Метьє, Ронні Арендт, Маркус Кінк, Рік Жирар, Фабіо Карчіола, Саша Бланк
Тренери: Грег Посс — гол. тренер, Тіл Фаулер — пом. гол. тренера
2015
Воротарі: Денніс Ендрас, Філіп Лер, Юрій Цифзер
Захисники: Сінан Акдаг, Домінік Біттнер, Крістофер Фішер, Куртіс Фостер, Ніколай Гоч, Боббі Реймонд, Деніс Ройль, Денні Річмонд, Стів Вагнер
Нападники: Александер Аккерманн, Ронні Арендт, Мартін Бугвайзер, Йохен Гехт, Мірко Геффлін, Кай Госпельт, Андре Джордей, Маркус Кінк, Франк Мауер, Глен Метрополіт, Маттіас Плахта, Джон Реолт, Джеймі Тардіф, Крістоф Улльманн, Брендон Іп
Тренери: Джефф Ворд — гол. тренер, Джей Ліч — пом. гол. тренера, Крейг Вуудкрофт — пом. гол. тренера
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Офіційний сайт фанатів
Хокейні клуби Німеччини
Хокейні клуби, засновані 1936
Засновані в Німеччині 1938
|
1832580
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%B2%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Пастухов Володимир Борисович
|
Пастухов Володимир Борисович
Володимир Борисович Пастухов — російський політолог, публіцист і юрист (адвокат), почесний старший науковий співробітник Університетського коледжу Лондона (2009); консультант юридичної компанії «FD Advisory LLP». Як адвокат представляв інтереси фонду Hermitage Capital Management та через кримінальне переслідування, пов'язане з роботою у цій справі, був змушений 2008 року емігрувати до Лондона. Є автором так званої «понятійної конституції», яка являє собою збірку неписаних правил, що визначають реальну суть життя в Росії.
Біографія
1988 року закінчив Київський державний університет (юридичний факультет, фах «радянське державне будівництво») та аспірантуру. Тема кандидатської дисертації «Политическая власть в социалистическом обществе: сущность и облик (гносеологический аспект исследования)». Пізніше доктор політичних наук, тема докторської дисертації «Историко-культурная обусловленность эволюции политической власти в России: становление политического государства и гражданского общества».
З 1989 р. практикуючий адвокат, згодом політичний консультант, адвокат Московської міської колегії адвокатів та Міжнародної колегії адвокатів. Радник голови Конституційного Суду Російської Федерації Валерія Зорькіна, заступник голови Конфедерації союзів кінематографистів, (з 1999) керівник програми Інституту корпоративного підприємництва університету «Вища школа економіки», адвокат, консультант. Колишній науковий директор (з 1999) Інституту права та публічної політики (Москва).
Сфера наукових інтересів: політична філософія, цивилізаційні дослідження, конституційний процес, федералізм.
Член редколегій журналів (з 1999) та «Сравнительное конституционное обозрение».
В 2008 році у зв'язку з участю у ролі адвоката-захисника у справі Hermitage (див. Вільям Браудер#Конфлікт з російською владою) змушений був залишити Росію.
В еміграції - з 2009 деякий час науковий співробітник (honorary senior research associate) Школи слов'янських та східноєвропейських досліджень Університетського коледжу Лондона.
Був постійним гостем на радіо «Ехо Москви».
Цікаві факти
У деяких джерелах стверджувалось, що у студентські роки В.Пастухов був комсоргом Київського університету. Цю інформацію Пастухов заперечував у передачі "Особлива думка" на радіостанції "Эхо Москвы" 05.07.2021 р.
Цитати
2014
.
2011
«
2009
Друковані твори
В. Пастухов и другие. После Беслана: дискуссия американских и российских экспертов. — изд. Институт этнологии и антропологии РАН, 2005
Андрон Кончаловский, В. Пастухов: На трибуне реакционера — Издательство: Эксмо, 2007 г. 320 с. ISBN: 978-5-699-23691-6
Владимир Пастухов. Реставрация вместо реформации. Двадцать лет, которые потрясли Россию. — изд-во ОГИ (Объединенное Гуманитарное Издательство), 2012 ISBN 978-5-94282-656-7
Владимир Пастухов. Украинская революция и русская контрреволюция. Киевский дневник: июнь 2009 — июнь 2014. — изд-во ОГИ. ISBN 978-5-94282-744-1
Владимир Пастухов. Революция и конституция в посткоммунистической России: Государство диктатуры люмпен-пролетариата. — изд-во ОГИ. ISBN 978-5-94282-830-1
Статті та виступи
Синдром отключенного сознания // Владимир Пастухов доктор политических наук, научный сотрудник Сент-Энтони колледжа Оксфордского университета. 8 декабря 2014
Третье пришествие большевизма // 27 октября 2014
Володимир Пастухов на та polit.uaВладимир Пастухов //
Владимир Пастухов: над Россией висит два вопроса — Путин и катастрофа // 15 февраля 2012, 09:26.
Катастрофа и русский характер // , 15 августа 2011, 08:12
Владимир Пастухов о российском правосудии
Пастухов о дуализме современного российского права — лекция.
Мерцающее русское право
Вторая жертва в битве за Москву
"Украина должна как можно быстрее преодолеть эпоху идентификации себя «от обратного» // polit.ua, 26 ноября 2010, 16:05
Воспоминание о будущем. Владимир Пастухов о «холодном лете» 1953 г.
Владимир Пастухов: Россия-2018. Большая игра началась
Владимир Пастухов: России надо выиграть битву за украинскую интеллигенцию // polit.ua, 15.02.2010 12:59
Сила взаимного отталкивания: Россия и Украина — две версии одной трансформации // polit.ru, 29 октября 2009, 09:41 Мы публикуем полную стенограмму лекции … Владимира Пастухова, прочитанной 21 октября 2009 года в Киеве, в пресс-клубе кинотеатра «Жовтень» в рамках проекта «Публичные лекции Політ.UA». «Публичные лекции Polit.UA» — ближайший родственник . В рамках проекта «Публичные лекции Політ.UA» будут проходить выступления ведущих ученых, экспертов, деятелей культуры России, Украины и других стран.
Посилання
relga.ru Владимир Борисович
polit.ru Владимир
polit.ru Пастухов
Примітки
Доктори політичних наук
Доктори юридичних наук
Російські політологи
Політичні консультанти
Російська еміграція 2000-х років
|
1598730
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%20%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%B9%20%D0%96%D0%B5%D0%BC%D1%87%D1%83%D0%B6%D0%BD%D0%B8%D0%B9
|
Острів Малий Жемчужний
|
Острів Малий Жемчужний
Пам'ятка природи «Острів Малий Жемчужний» — зоологічна пам'ятка природи федерального значення на території Астраханської області Південного федерального округу Російської Федерації.
Географія
Пам'ятка природи розташована на території Полдневської сільради Камизяцького району Астраханської області. являє собою невеликий вузький острів довжиною до 3 км, шириною до 200 м, витягнутий з півночі на південь. З кінця 1970-их років острів зменшив свою площу через підйом рівня води у Каспійському морі. Острів піщаний, має дюни з ракушняку. Пляжі та коси займають 50%, інші 50% площі займають зарості очерету.
Історія
Резерват був утворений 15 квітня 1983 з метою охорони єдиного в Прикаспійському регіоні місця гніздування мартина каспійського та крячка каспійського.
Біоценоз
У пам'ятці природи охороняються червонокнижний вид Росії мартин каспійський (хохотун чорноголовий), а також крячок каспійський (чеграва). У результат зменшення площі острова, зменшилась і чисельність цих птахів. На острові також знаходяться місця лігвища нерпи (тюленя) каспійської, поширені й інші види птахів — мартин сріблястий та крячок рябодзьобий (Thalasseus sandvicensis).
Гнізда птахів розташовані практично по всьому острові, виключенням є очеретно-рогозові зарості. В період без льоду острів є єдиним місцем у північній частині моря, де є лігвища нерпи, ендеміка Каспійського моря. Його чисельність змінюється від 3 до 6 тисяч особин.
Екологія
Серед обов'язкових заході зі збереження заростів рослин слід проводити періодичне підкачування води з річки Уваринки до єрика Маракша.
Примітки
Посилання
ООПТ Росії
Зоологічні пам'ятки природи Росії
Природоохоронні території Астраханської області
Камизяцький район
|
2350340
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B4%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%BD
|
Бадберген
|
Бадберген — громада в Німеччині, розташована в землі Нижня Саксонія. Входить до складу району Оснабрюк. Складова частина об'єднання громад Артланд.
Площа — 79,11 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Нижньої Саксонії
|
1273284
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BB%D1%8F%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%BD%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Делятинська селищна рада
|
Делятинська селищна рада — орган місцевого самоврядування в Надвірнянському районі Івано-Франківської області. Адміністративний центр — селище Делятин.
Історія
17 січня 1940 року містечко Делятин увійшло до новоствореного Делятинського району й утворена Делятинська селищна рада. 13 листопада того ж року у зв’язку з ліквідацію Делятинського району Делятинська селищна рада приєднана до Яремчанського району.
17 серпня 2017 року була утворена Делятинська селищна громада шляхом об'єднання Делятинської селищної ради та Зарічанської, Чорноославської та Чорнопотоківської сільських рад.
Загальні відомості
Територія ради: 10,284 км² (станом на 2015 рік)
Населення ради: осіб (станом на 2015 рік)
Територією ради протікають річки Прут, Любіжня (станом на 2016 рік)
Населені пункти
Селищній раді підпорядковані населені пункти:
селище Делятин
c. Білі Ослави
c. Заріччя
c. Чорний Потік
c. Чорні Ослави
Склад ради
Рада складається з 26 депутатів та голови.
Голова ради: Клим’юк Богдан Богданович
Секретар ради: Вацик Галина Богданівна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради УкраїниСекретарі попередніх скликань ради на сайті Верховної Ради України
Депутати VI скликання
За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали:
За суб'єктами висування
За округами
Депутатські комісії
Примітки
Джерела
Делятинська селищна громада
Ради громад Івано-Франківської області
Ради громад України
|
1678085
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%86%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%90%D1%80%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%B9%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Проценко Аркадій Дмитрович
|
Проценко Аркадій Дмитрович (6 лютого, 1931, смт Ялта — 7 лютого 2017, Маріуполь) — письменник, краєзнавець. Член Національної спілки краєзнавців України, Член Національної спілки журналістів України, почесний громадянин міста Маріуполь.
Життєпис
Народився в селі Ялта під Маріуполем. Батько, Проценко Дмитро, православний священник, був розстріляний у 1937.
В період 1937—1941 та у повоєнний період навчався в школі № 18. З 1945 р. працював слюсарем на репродукторному заводі. Навчання продовжив в фабрично-заводському училищі № 6, має фах модельника деревини. Працював у ливарному цеху заводу «Азовсталь». У період 1950—1955 рр. відбув військову службу у Тихоокеанському флоті, мав військове звання старшини 1-ї статті.
З 1958 року — член КПРС.
Має вищу юридичну освіту. В 1961—1964 рр. заочно навчався у Харківському юридичному інституті, по закінченні котрого один рік працював слідчим у прокуратурі. З 1961 року призначений на посаду директора Палацу культури заводу «Азовсталь». ПК «Азовсталь» посів перше місце в змаганні культурних закладів і отримав перехідний Червоний Прапор ВЦСПС за розвиток художньої творчості (1967 р.). Того ж року (1967 р.) А. Проценко отримав посаду завідувача відділу культури Маріупольського міськвиконкому. У період 1968 — 1970 років – директор обласного російського драматичного театра в місті Маріуполь. З 1970 року знову посів посаду директора Палацу культури комбінату «Азовсталь».
Почесне місце в культурному житті міст посіла Літературна вітальня Плацу культури «Азовсталь». Близько 75 років працював при палаці та народний театр, відомий і за кордонами міста.
7 лютого 2017 помер у Маріуполі
Колекціонер
Аркадій Дмитрович роки життя присвятив створенню колекцій. Має непогану бібліотеку. Має помітку колекцію автографів відомих акторів і радянських діячів культури у місто. У нього також непогана колекція книжкових знаків (екслібрисів) доби СРСР. Аркадій Проценко автор книги «Пушкин в Приазовье», адже Маріуполь — єдине місто Донбасу, котре відвідав російський поет.
Організатор виставок
Працюючи директором Палацу культури «Азовсталь» сприяв організації в місті низки резонансних мистецьких виставок, серед котрих і «Виставка екслібрисів»
Друковані твори (російською)
300 історичних начерків.
«Записки мариупольского краеведа»
«Пушкин в Приазовье»
«Архип Куинджи»
«Мариупольский год Серафимовича»
«Годы, спектакли, трагедия»
«Народный драматический театр «Азовстали»
«В диалоге со временем»
«Улицами старого Мариуполя»
«Азовстальские истории»
«Николай Щербина: афинянин петербургской стороны»
«Из жизни Кобзаря»
«Феоктист Хартахай: народный просветитель»
«Давид Хараджаев: благотворитель и общественный деятель».
Джерела
газета «Приазовский рабочий», 11 ноября 2006
газета «Приазовский рабочий», 04 февраля 2011 г.
газета «Приазовский рабочий», 11 апреля 2014 г.
Примітки
Почесні громадяни Маріуполя
Уродженці Ялти Маріупольського району
Українські письменники
Українські письменники Донецької області
Радянські письменники
Греки в Україні
Греки Приазов'я
Краєзнавці
Українські краєзнавці
|
3442533
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%D1%8F%20%28%D0%B0%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%29
|
Бастія (аеропорт)
|
Бастія (аеропорт)
Аеропорт Бастія -Поретта — аеропорт, що обслуговує Бастію на французькому середземноморському острові Корсика. Розташований за 17 км SSE від Бастії у місті Луччана, обидва з яких є комунами департаменту Верхня Корсика.
Авіалінії та напрямки, лютий 2020
Примітки
Посилання
Bastia Airport (official site)
Aéroport de Bastia-Poretta at Union des Aéroports Français
Аеропорти Франції
|
18969628
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Wronik%C3%B3w
|
Wroników
|
Wroników is a village in the administrative district of Gmina Rozprza, within Piotrków County, Łódź Voivodeship, in central Poland. It lies approximately west of Rozprza, south-west of Piotrków Trybunalski, and south of the regional capital Łódź.
References
Villages in Piotrków County
|
167147
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A3%D0%A1%D0%A0%D0%A0%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%201921
|
Чемпіонат УСРР з футболу 1921
|
Чемпіонат УСРР з футболу 1921 — перший розіграш чемпіонату УСРР з футболу, що відбувся в Харкові (тоді — столиці республіки) з 11 по 18 вересня 1921 року в рамках Всеукраїнської Олімпіяди, організованої Всевобучем України і Криму. У турнірі взяли участь команди Катеринослава, Києва, Миколаєва, Одеси, Полтави, Таганрога, Харкова і Херсона. Першим чемпіоном УСРР стала збірна міста Харкова.
Передумови
Фізична культура і спорт розглядалися радянською владою як важливий елемент військового виховання молодого покоління «будівників першої в світі держави трудящих»:
Командуючий військовими силами України та Криму Фрунзе затверджує положення про Всеукраїнській олімпійський комітет при штабі частин особливого призначення та Всеобуча України і Криму. То був головний республіканський спортивний орган, який спрямовував усю роботу комітетів у губерніях.
На виконання вказаного положення наприкінці 1919 р. при Харківському управлінні Всевобучу було створено олімпійський комітет, що вдало провів губернську олімпіаду. Виходячи з позитивного досвіду проведених місцевих змагань, Всевобучем України і Криму було прийняте рішення провести у 1921 році Всеукраїнську Олімпіаду, включаючи змагання з футболу та легкої атлетики:
На олімпіаду прибуло понад сто учасників з Києва, Житомира, Чернігова, Катеринослава й Таганрога. Місцем змагання легкоатлетів 10-18 вересня 1921 р. став спортивний майданчик "Гельферіх-Саде" у Харкові.
У футбольному розіграші Олімпіади старт взяли 8 збірних команд міст.
Чвертьфінали
Як зазначала столична газета «Коммунист» у номері за 15 вересня 1921 року, "происходящие в настоящее время в Харькове состязания на первенство Украины по всем видам спорта ещё вполне не развернулись, однако общая картина спортивной жизни в крупных центрах Украины выяснилась. ...В центре состязания розыгрыш футбольного первенства, в котором принимает участие 8 городов."
Чвертьфінальні ігри відбулись з 11 по 14 вересня.
Півфінали
Півфінальні ігри пройшли 15 та 16 вересня. За повідомленням газети «Красный Николаев» (від 25 вересня 1921 року), "команда г. Николаева добилась значительных успехов: дошла до полуфинала и лишь там проиграла Одессе со счётом 1:0. Особенно хорошо играла в этом состязании наша защита, нападение же бездействовало из-за отсутствия лучших игроков, тяжёлая болезнь не дала им возможность приехать."
Фінал
У тому ж номері «Красного Николаева» подано інформацію і про фінальний матч першості: "18 сентября состоялся последний финальный матч на первенство Украины. После оживленной игры Харьков выиграл у Одессы со счётом 2:0."
Чемпіоном УСРР стала команда Харкова.
Склад Збірної Харкова: воротар — Микола Платов («Штурм»); захисники — Сергій Грушин (О.Л.С.), Михайло Романтовський («Янус»); півзахисники — Іван Привалов («Штурм»), Іван Варженінов (О.Л.С.), Микола Капустін («Штурм»), Костянтин Ус (Х.П.З.); нападники — Адам Бем («Уніон»), Микола Кротов («Штурм»), Петро Міщенко (О.Л.С.), Іван Натаров («Штурм»), Костіков («Уніон»), Євген Губарєв (О.Л.С.).
Підсумкова таблиця
|}
Примітки
Джерела
Балакін М. М., Михайлов М. І. Футбол України. — К. : Здоров'я, 1968. — С. 16—17.
Бєлих М. О., Богачик П. Т., Синицький З. П. Легкоатлети України. — К. : Здоров'я, 1971. — С. 11.
Яцына Ю. Футбол Украины. Часть 1. 1921—1951 годы. — Днепродзержинск, 1996.
Посилання
UkrSoccerHistory.Com
RSSSF: Ukraine — Championships 1921—1936
УРСР
21
Серпень 1921
|
3073873
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%9A%D0%B8%D1%82%D0%B0%D1%8E
|
Товариство відродження Китаю
|
Товариство відродження Китаю або Сінчжунхой — перша китайська революційна організація, створена Сунь Ятсеном 1894 року в Гонолулу (Гавайські острови).
Історія
1895 року було створено відділення організації в Сянгані (Гонконг) та Гуанчжоу. Чисельність Товариства не перевищувала 300 членів, організація не мала розгорнутої програми, ставила собі лише загальну мету повалення маньчжурської монархії й «відновлення суверенітету Китаю». В жовтні 1895 року Сінчжунхой здійснив спробу підбурити повстання в Гуанчжоу, що зазнала невдачі.
1900 року члени Товариства організували повстання в окрузі Хуейчжоу (провінція Гуандун), в якому брали участь селяни — члени таємних товариств. Те повстання також зазнало поразки. 1905 року члени Сінчжунхоя вступили до загальнокитайської революційної партії Тунменхой.
Див. також
Тунменхой
Гоміньдан
Примітки
Джерела
Засновані в Азії 1894
Зникли 1905
Організації Китаю
Новоісторичний Китай
Засновані в США 1894
|
6240931
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alan%20Archibald
|
Alan Archibald
|
Alan Archibald (born 13 December 1977) is a Scottish football coach and former player, who is currently a first-team coach at Kilmarnock. Archibald, who played as a defender, has been associated with Partick Thistle for most of his career. Beginning his professional career with the club as a teenager, he went on to make 423 appearances for Thistle in two spells, placing him tenth on the club's all-time list of most appearances. His only other professional club was Dundee United, where he played between 2003 and 2007 before rejoining Thistle. Archibald also played five times for the Scotland national under-21 team.
Following his retirement from playing, Archibald became Partick Thistle manager in 2013 and went on to win the Scottish Football League First Division title that year. Thistle stayed in the top flight for four seasons under Archibald, but the club were relegated in 2018, he was kept on as manager despite relegation but on 6 October 2018 he was sacked as manager after a poor start to their Scottish Championship campaign. Archibald returned to Partick Thistle a year later, as assistant manager to Ian McCall. They both left the club in February 2023. In total, as both a player and coach, Archibald has achieved four divisional titles and promotions with Partick Thistle.
Career
Partick Thistle
Archibald was born in Glasgow. A left-footed defender, he started his professional career with Partick Thistle as an eighteen-year-old. He had arrived at the club in May 1994 but wouldn't go onto become a regular part of the first team for another two years, his development years stuttered somewhat due to the precarious financial situation occurring at Thistle in the 90s. Alan made 231 appearances scoring eight goals during this period with the Jags where, until leaving, he was their longest-serving player. During this time he also gained caps as a Scotland U-21 international. As a player in this stint he was a vital part of the side who won two back-to-back titles under gaffer John Lambie, the Scottish Second Division title in 2001, and the Scottish First Division title in 2002, the latter securing promotion to the top flight for the first time since Thistle's relegation in 1995.
Dundee United
Archibald was signed by then-manager Ian McCall for Dundee United on 3 June 2003. In his first season at Tannadice – 2003–04 – Archibald was the only player to feature in every match for United, and his assured performances earned him a contract extension. Archibald's first United goal came against Hearts in a 2–1 win at Tannadice. He also scored against Celtic in a narrow defeat for the Tangerines at Celtic Park.
Archibald was one of the club's most consistent performers in 2003–04 and his contribution in the side that achieved a fifth-place finish was marked with the Player of the Year award at the club's annual dinner and he also received recognition from the Federation and other supporters' clubs. During the 2004–05 season, Archibald continued his ever-present run by appearing in every match that season as United reached the Scottish Cup Final and secured their place in the SPL following a long battle with relegation. In the Scottish Cup Final Archibald almost scored an injury time equaliser to take the game to extra time when he hit the bar. He also added a further four goals to his United tally, including the opener in the 4–1 Scottish Cup win over Aberdeen at Tannadice.
Return to Partick Thistle
At the end of the 2005–06 season, it was rumoured that Archibald might be returning to former club Partick Thistle. However, following the signing of fullback Christian Kalvenes early into the 2006–07 season, Archibald was moved to his preferred position in the centre of defence. Up until 26 November 2006, all of Archibald's United appearances had been from the starting eleven; he finally made a substitute appearance in the 1–0 win over St Mirren. On 24 January 2007, Archibald was informed by Dundee United manager Craig Levein that his contract, due to expire in June 2007, would not be renewed.
On 31 January 2007, Archibald signed a contract to return to Partick Thistle, lasting until the end of the 2008–09 season. Although a March 2008 knee injury kept him injured for eight months, he was granted a testimonial season by the club. In September 2009 he scored his first goal for the club in a 3–2 win at Inverness Caledonian Thistle.
Coaching career
Partick Thistle
On 30 January 2013, he was appointed interim manager with former player Scott Paterson as assistant following the departure of Jackie McNamara to Dundee United. On 22 March, the duo were given the job on a permanent basis signing a one-year rolling contract. Archibald later guided Thistle to the First Division title (now known as the Championship) gaining the Jags promotion to the Scottish Premiership. Thistle also lost the Scottish Challenge Cup final to Queen of the South on penalties in April 2013.
Thistle's performance in the Premiership was mixed. The club went seven months without a win at home. However, the club had more success away from home with a total of six wins. Their run of success near the end of the Premiership season saw them secure their top-flight status for the 2014–15 Scottish Premiership season. After a poor start to the 2015–16 season, the team had a run of success, winning seven from nine points, in which Archibald picked up the Premiership Manager of the Month award for November. Since Jackie McNamara's departure from Dundee United in September 2015, Archibald has been the longest serving current manager at any Premiership club.
On 7 May 2016, Thistle secured their Premiership status with a 2–0 away victory to Kilmarnock, with goals coming from Steven Lawless and Kris Doolan. This result meant that Archibald overtook former manager Davie McParland as the record holder of top-flight victories. On 8 April 2017, Thistle beat Motherwell 1–0 to secure a place in the top six for the first time since the league split was first introduced to the Scottish top flight in 2000–01.
Thistle suffered a poor 2017–18 season, finishing 11th in the Premiership with 33 points. This meant that they went into a promotion/relegation play-off with Livingston, who had finished second in the Championship. Thistle lost 3–1 on aggregate and were relegated, but the Thistle board decided to continue with Archibald as manager for the following season anyway. Following a slow start to the 2018–19 Scottish Championship season, Archibald was sacked on 6 October 2018.
In September 2019, less than a year after his sacking, Archibald returned to Thistle as assistant manager to Ian McCall and after an initial difficult spell, Thistle won the Scottish League One title for 2020–21, Archibald's fourth overall promotion involvement at the club. McCall and his coaching staff were dismissed in February 2023.
After leaving Thistle, Archibald became a lead development coach at Motherwell. In June 2023 he moved to Kilmarnock to become a first-team coach.
Career statistics
Player
Manager
Honours and achievements
Player
Partick Thistle
Scottish Second Division: 2000–01
Scottish First Division: 2001–02
Dundee United
Scottish Cup runner-up: 2005
Manager
Partick Thistle
Scottish First Division: 2012–13
Assistant Manager
Partick Thistle
Scottish League One: 2020–21
Footnotes
References
External links
1977 births
Men's association football central defenders
Dundee United F.C. players
Living people
Partick Thistle F.C. managers
Partick Thistle F.C. players
Scotland men's under-21 international footballers
Scottish Football League managers
Scottish Football League players
Scottish football managers
Scottish men's footballers
Scottish Premier League players
Scottish Professional Football League managers
Footballers from Glasgow
Partick Thistle F.C. non-playing staff
Motherwell F.C. non-playing staff
Kilmarnock F.C. non-playing staff
|
68527
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%205575
|
NGC 5575
|
NGC 5575
Об'єкти NGC
Діва (сузір'я)
Галактики
|
308126
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pierre%20Bayle
|
Pierre Bayle
|
Pierre Bayle (18 November 1647 – 28 December 1706) was a French philosopher, author, and lexicographer. He is best known for his Historical and Critical Dictionary, whose publication began in 1697. Many of the more controversial ideas in the book were hidden away in the voluminous footnotes, or they were slipped into articles on seemingly uncontroversial topics. Bayle is commonly regarded as a forerunner of the Encyclopédistes of the mid-18th century. He, like many other European philosophers of his era, was influenced by the writings of the Muslim philosopher Ibn Tufayl.
A Huguenot, Bayle fled to the Dutch Republic in 1681 because of religious persecution in France. Bayle was a notable advocate of religious toleration, and his skeptical philosophy had a significant influence on the subsequent growth and development of the European Age of Enlightenment. Leibniz's theodicy was formed in response to Bayle.
Biography
Bayle was born at Carla-le-Comte (later renamed Carla-Bayle in his honour), near Pamiers, Ariège, France. He was educated by his father, a Calvinist minister, and at an academy at Puylaurens. In 1669, he entered a Jesuit college at Toulouse and became a Roman Catholic a month later. After seventeen months, he returned to Calvinism and fled to Geneva, where he learned about the teachings of René Descartes. He returned to France and went to Paris, where for some years he worked under the name of Bèle as a tutor for various families. In 1675, he was appointed to the chair of philosophy at the Protestant Academy of Sedan. In 1681, the university at Sedan was suppressed by the government in action against Protestants.
Just before that event, Bayle had fled to the Dutch Republic, where he almost immediately was appointed professor of philosophy and history at the École Illustre in Rotterdam. He taught for many years but became embroiled in a long, internal quarrel in the college that resulted in Bayle being deprived of his chair in 1693.
Bayle remained in Rotterdam until his death on 28 December 1706. He was buried in Rotterdam in the Walloon church, where Pierre Jurieu would also be buried seven years later. After the demolition of this church in 1922, the graves were relocated to the Crooswijk General Cemetery in Rotterdam. A memorial stone shows that Pierre Bayle is in these graves.
Writings
At Rotterdam, Bayle published his famous in 1682, as well as his critique of Louis Maimbourg's work on the history of Calvinism. The reputation achieved by this critique stirred the envy of Pierre Jurieu, Bayle's Calvinist colleague of both Sedan and Rotterdam, who had written a book on the same subject.
Between 1684 and 1687, Bayle published his Nouvelles de la république des lettres, a journal of literary criticism. In 1686, Bayle published the first two volumes of Philosophical Commentary, an early plea for toleration in religious matters. This was followed by volumes three and four in 1687 and 1688.
In 1690 there appeared a work entitled Avis important aux refugiés, which Jurieu attributed to Bayle, whom he attacked with great animosity. After losing his chair, Bayle engaged in the preparation of his massive Dictionnaire Historique et Critique (Historical and Critical Dictionary), which effectively constituted one of the first encyclopaedias (before the term had come into wide circulation) of ideas and their originators. In the Dictionary, Bayle expressed his view that much that was considered to be "truth" was actually just opinion, and that gullibility and stubbornness were prevalent. The Dictionary would remain an important scholarly work for several generations after its publication.
The remaining years of Bayle's life were devoted to miscellaneous writings; in many cases, he was responding to criticisms made of his Dictionary.
Voltaire, in the prelude to his Poème sur le désastre de Lisbonne, calls Bayle "le plus grand dialecticien qui ait jamais écrit": the greatest dialectician to have ever written.
The Nouvelles de la république des lettres was the first thorough-going attempt to popularise literature, and it was eminently successful. His multi-volume Historical and Critical Dictionary constitutes Bayle's masterpiece. The English translation of The Dictionary, by Bayle's fellow Huguenot exile Pierre des Maizeaux, was identified by American President Thomas Jefferson to be among the one hundred foundational texts to form the first collection of the Library of Congress.
Views on toleration
Bayle advanced arguments for religious toleration in his Dictionnaire historique et critique and Commentaire Philosophique. Bayle rejected the use of scripture to justify coercion and violence: "One must transcribe almost the whole New Testament to collect all the Proofs it affords us of that Gentleness and Long-suffering, which constitute the distinguishing and essential Character of the Gospel." He did not regard toleration as a danger to the state; on the contrary:
"If the Multiplicity of Religions prejudices the State, it proceeds from their not bearing with one another but on the contrary endeavouring each to crush and destroy the other by methods of Persecution. In a word, all the Mischief arises not from Toleration, but from the want of it."
Skepticism
Richard Popkin has advanced the view that Pierre Bayle was a skeptic who used the Historical and Critical Dictionary to criticise all prior known theories and philosophies. In Bayle's view, humans were inherently incapable of achieving true knowledge. Because of the limitations of human reason, men should adhere instead to their conscience alone. Bayle was critical of many influential rationalists, such as René Descartes, Baruch Spinoza, Nicolas Malebranche and Gottfried Wilhelm Leibniz, as well as empiricists such as Thomas Hobbes, John Locke, and Isaac Newton. Popkin quotes the following passage as an example of Bayle's skeptical viewpoint:
It [reason] is a guide that leads one astray; and philosophy can be compared to some powders that are so corrosive that, after they have eaten away the infected flesh of a wound, they then devour the living flesh, rot the bones, and penetrate to the very marrow. Philosophy at first refutes errors. But if it is not stopped at this point, it goes on to attack truths. And when it is left on its own, it goes so far that it no longer knows where it is and can find no stopping place.
Legacy and honors
In 1906 a statue in his honor was erected at Pamiers, la reparation d'un long oubli ("the reparation of a long neglect").
In 1959 a street was named after him in Rotterdam.
In 2012 a bench (By Paul Cox) in tribute to Bayle, to reflect on the (hypothetical) philosophical exchange of thought between Bayle and Erasmus. (concept of thought: JW van den Blink)
Selected works
Pensées Diverses sur l'Occasion de la Comète, (1682) translated as Various Thoughts on the Occasion of a Comet (2000) by Robert C. Bartlett, SUNY Press.
Dictionnaire Historique et Critique (1695–1697; 1702, enlarged; best that of P. des Maizeaux, 4 vols., 1740)
Œuvres diverses, 5 vols., The Hague, 1727–31; anastatic reprint: Hildesheim: Georg Olms, 1964–68.
Selections in English: Pierre Bayle (Richard H. Popkin transl.), Historical and Critical Dictionary – Selections, Indianapolis: Hackett, 1991. .
See also
Elisabeth Labrousse
References
Citations
Sources
Further reading
Sally Jenkinson, (dir.), Bayle: Political Writings, Cambridge UK: Cambridge University Press, 2000.
Sally Jenkinson, Reflections on Pierre Bayle and Elizabeth Labrousse, and their Huguenot critique of intolerance, Proc. Huguenot Soc., 27: 325–334, 2000.
Elisabeth Labrousse, Pierre Bayle, La Haye: Martinus Nijhoff, 1963–4 (2 volumes).
Elisabeth Labrousse, Bayle, translated by Denys Potts, Oxford: Oxford University Press, 1983.
Thomas M. Lennon, Reading Bayle, Toronto: University of Toronto Press, 1999.
Todd Ryan, Pierre Bayle's Cartesian Metaphysics: Rediscovering Early Modern Philosophy, New York: Routledge, 2009.
External links
See Dictionnaire Historique et Critique for links to digital facsimiles of that work
The New Schaff-Herzog Encyclopedia of Religious Knowledge
Contains the exchanges between Bayle and Leibniz, slightly modified for easier reading
The Correspondence of Pierre Bayle in EMLO
The Influence of Foreign Knowledge on 18th Century European Secularism - Brill, Heiner Roetz
1647 births
1706 deaths
17th-century Calvinist and Reformed Christians
17th-century Dutch philosophers
17th-century Dutch historians
17th-century French male writers
17th-century French philosophers
17th-century French historians
17th-century lexicographers
18th-century Calvinist and Reformed Christians
18th-century Dutch philosophers
18th-century Dutch writers
18th-century French essayists
18th-century lexicographers
Age of Enlightenment
Alumni of Jesuit schools
Calvinist and Reformed philosophers
Catholic philosophers
Christian philosophers
Converts to Calvinism from Roman Catholicism
Dutch essayists
18th-century Dutch historians
Dutch literary critics
18th-century Dutch non-fiction writers
Dutch Protestants
Dutch encyclopedists
Enlightenment philosophers
French epistemologists
Former Protestants
French emigrants
Immigrants to the Dutch Republic
French literary critics
French male non-fiction writers
Huguenots
Literacy and society theorists
People from Ariège (department)
French philosophers of culture
French philosophers of education
Philosophers of religion
Philosophers of social science
French philosophy academics
Philosophy writers
French political philosophers
Writers about activism and social change
Writers from Rotterdam
17th-century Dutch non-fiction writers
17th-century French essayists
18th-century French philosophers
French sceptics
|
5119482
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B0%20%28%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%B2%D0%B0%D1%87%D0%BA%D0%B0%29
|
Бора (співачка)
|
Бора (співачка)
Кім Бора (3 березня 1999) — південнокорейська співачка та акторка. Вона є учасницею південнокорейського жіночого гурту Cherry Bullet. Найбільш відома своєю участю в реаліті-шоу Mnet Girls Planet 999.
Кар'єра
До свого дебюту вона з'явилася у відеоролику BTS «Love Yourself: Her» як партнерка V. Вона також коротко з'явилася в телесеріалі 2017 року Girls' Generation 1979.
Бора офіційно дебютувала як учасниця нового жіночого гурту FNC Entertainment Cherry Bullet 21 січня 2019 року з їхнім першим сингл-альбомом Let's Play Cherry Bullet. У тому ж році вона брала участь у шоу V-1, але вилетіла в першому раунді.
У липні 2021 року її оголосили учасницею реаліті-шоу Mnet Girls Planet 999. Вона вилетіла в фінальному епізоді, посівши 15 місце. У тому ж році вона з'явилася в веб-серіалі Jinx.
У жовтні 2022 року вона приєдналася до віртуального шоу на виживання Girls Reverse. Однак у фінальному епізоді вибула, посівши 7 місце.
У 2023 році Бора брала участь у реаліті-шоу Mnet Queendom Puzzle, метою якого було створення нового проєктного жіночого гурту.
Дискографія
Саундтреки
Авторство у написанні пісень
Усі титри до пісень узяті з бази даних Корейської асоціації авторських прав на музику, якщо не вказано інше.
Фільмографія
Вебсеріали
Телесеріали
Телешоу
Поява у музичних відео
Примітки
Посилання
Денс-музиканти Південної Кореї
Південнокорейські акторки
Південнокорейські співачки
Південнокорейські співачки-ідоли
|
1214592
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/4720%20%D0%A2%D0%BE%D1%82%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96
|
4720 Тотторі
|
4720 Тотторі (4720 Tottori) — астероїд головного поясу, відкритий 19 грудня 1990 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,625.
Названо на честь міста Тотторі (тотторі).
Примітки
Див. також
Список астероїдів (4701-4800)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1990
Головний пояс астероїдів
|
1166814
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%87%20%28%D0%9D%D1%8F%D0%BC%D1%86%29
|
Куч (Нямц)
|
Куч (Нямц)
Куч — село у повіті Нямц в Румунії. Входить до складу комуни Бозієнь.
Село розташоване на відстані 279 км на північ від Бухареста, 63 км на схід від П'ятра-Нямца, 47 км на південний захід від Ясс.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживала особа, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Нямц
|
3075498
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Interior%20Plateau
|
Interior Plateau
|
Interior Plateau
The Interior Plateau comprises a large region of the Interior of British Columbia, and lies between the Cariboo and Monashee Mountains on the east, and the Hazelton Mountains, Coast Mountains and Cascade Range on the west.<ref>Landforms of British Columbia, S. Holland, Government of British Columbia</ref> The continuation of the plateau into the United States is known there as the Columbia Plateau.
Physiographically, the Interior Plateau is a section of the larger Northern Plateaus province, which in turn is part of the Intermontane Plateaus physiographic division.
(The Interior Plateau is not part of the Interior Mountains, a huge area that constitutes most of the northern two thirds of the Canadian province of British Columbia between the Coast Mountains, Rocky Mountains and the various small ranges on the inland lea of the Coast Mountains between the Bulkley Ranges and the Bella Coola River).
Subdivisions
It has several subdivisions, these being:
The Fraser Plateau
The Chilcotin Plateau
The Cariboo Plateau
The Bonaparte Plateau (part of the Thompson Plateau in some definitions, and also known as the Kamloops Plateau)
The Nechako Plateau
The McGregor Plateau
The Thompson Plateau
The Cariboo and Chilcotin Plateaus are separated by the Fraser River. The Nechako Plateau flanks the Fraser on both sides; its southern boundary is defined by the West Road River (aka the Blackwater River) and the Quesnel River, and its northern boundary consists of the Omineca Mountains and the Cassiar Mountains, which are two major subdivisions of the Interior Mountains.
Mountain ranges
Several mountain ranges and hill-systems are included in the definition of this region such as the following:
the Pavilion Range includes:
The Clear Range (includes the Scarped Range)
The Marble Range
The Cornwall Hills (not formally part of the Pavilion Range, but adjoining the Clear Range on its east)
The Trachyte Hills (not formally part of the Pavilion Range, but adjoining the Clear and Marble Ranges on their east)
The Arrowstone Hills (SW edge of the Bonaparte Plateau)
The Rainbow Range (sometimes assigned to either the Pacific Ranges or Kitimat Ranges subranges of the Coast Mountains)
The Itcha Range
The Ilgachuz Range
The Quanchus Range (western edge of the Nechako Plateau, in the midst of the Nechako Reservoir/Ootsa Lake)
The Telegraph Range (Nechako Plateau)
The Fawnie Range (Nechako Plateau)
The Pattullo Range (sometimes classified as part of the Hazelton Mountains)
Some classifications systems assign the Pattullo Rangez to the Hazelton Mountains, which are part of the larger Skeena Mountains complex, but then theoretically so zalso is the Quanchus Range. Also, the Cariboo Mountains are sometimes included as part of the Interior Plateau.
Three areas liminal to the plateau, i.e. sometimes considered part of it rather than the adjoining mountain ranges, are the Shuswap Highland, Okanagan Highland and Quesnel Highland.
History
The location of the Interior Plateau in North America is between the Rocky Mountains and the Pacific Coast Ranges.
It is cut by the basins and tributaries of two rivers: the Columbia and the Fraser. The northern region is largely wooded, except in lowland and more southerly areas which resemble the sagebrush grasslands which typify the southern part of the plateau in the Columbia drainage.
The first documented human presence was in 8500 BC. Bison remains, Clovis and other fluted points date back to this time frame. An important sites in the area is at Wenatchee site (located in Washington).
The Windust phase is dated between 10600 BC and 7100 BC. At the Lind Coulee Archaeological Site in east-central Washington, leaf-shaped projectile points and knives date between 8500 and 5500 BC. Based on archaeological evidence, it is suggested that these people were hunters, subsisting also from fishing and plant gathering. The presence of sea shells gives an indication that trading took place. A small, oval-shaped dwelling was also found at the Paulina Lake site in Oregon, dating to 7100 BC.
The Cascade phase took place from 7100 to 4300 BC, and was marked by a slight change in toolkit technology from the Windust peoples. A residential structure was found for this group, dating between 5500 and 4300 BC. Other pithouses followed between 4000 and 2000 BC. Most residential structures are located on rivers. During the historic era, plants and salmon were the staple foods, which give us an indication that Cascade groups harvested salmon runs in the summer and fall.
The Late Period, dated to about 2500 BC, the pithouse (quiggly hole) came into existence, such as those at the Keatley Creek Archaeological Site. Other markers of this period include the increasing number of pithouses and settlements. Fishing continued to increase, and technology advanced, introducing more specialized barb fish spears and composite toggling harpoons. Other technology was used as well, including nets and weirs. Trade networks also flourished during this time, using sea shells, turquoise, fish grease and others.
See also
Columbia River Plateau
Chilcotin Group
References
Sources
Fagan, Brian M. Ancient North America''. London: Thames and Hudson, Ltd., 2005
Plateaus of British Columbia
Interior of British Columbia
Physiographic sections
|
2227134
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%202016%20%E2%80%94%20100%20%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%20%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%BC%20%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%BC%20%28%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B8%29
|
Плавання на літніх Олімпійських іграх 2016 — 100 метрів вільним стилем (жінки)
|
Плавання на літніх Олімпійських іграх 2016 — 100 метрів вільним стилем (жінки)
Змагання з плавання на 100 метрів вільним стилем серед жінок на Олімпіаді 2016 року відбулися 10 і 11 серпня на Олімпійському водному стадіоні.
Рекорди
світовий і олімпійський рекорди були такими:
Результати
Попередні запливи
Півфінали
Півфінал 1
Півфінал 2
Фінал
Примітки
100 метрів вільним стилем (жінки)
|
2408484
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%B2%D1%83%D1%85%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%BD%D0%B8%D0%BA%29
|
Ревуха (заказник)
|
Ревуха (заказник)
Ревуха — гідрологічний заказник місцевого значення.Оголошений відповідно до Рішення 27 сесії 5 скликання Вінницької обласної ради від 10.12.2009 р. № 903
За фізико-географічним районуванням України (1968), територія гідрологічного заказника належить до Жмеринського району, Області Подільського Побужжя Дністровсько-Дніпровської Лісостепової зони. За геоморфологічним районуванням України, територія гідрологічного заказника належить до Жмеринської слаборозчленованої лесової височини, Волинсько-Подільської височини.
Геологічно територія належить до фундаменту Українського кристалічного щита. Осадкові відклади, що перекривають кристалічний фундамент, прилучені до неогенової системи й складені сіро-зеленими місцями жовтими глинами.
Ґрунтовий покрив характеризується легкоглинистими та сірими опідзоленими ґрунтами. На території заказника розташовані великодебітні низинні джерела З шт. Джерела та водно-болотний комплекс в цілому мають велике водорегулювальне значення для водопостачання р. Брага.
Фітоценоз заказника представлений типовою водно-болотною рослинністю з домішками лучної. Долина річки Брага являє собою невіддільну частину екомережі, діяльність якої спрямована на відтворення та збереження екосистем. Річкові долини відіграють важливу функціональну роль в біосфері як регуляторні системи, джерело природних рослинних ресурсів.
Джерела
Физико-географическое районирование Украинской ССР. — Киев: Изд-во Киевского ун-та, 1968. — 683 с.: рис., табл. — Библиогр.: с. 670—680.
Барбарич А. І. (відп.ред.) Геоботанічне районування Української РСР. Київ: Наукова думка, 1977. — 304 с.
Гідрологічні заказники Вінницької області
Природоохоронні об'єкти, засновані 2009
|
4579616
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%B0%D1%83%D0%BD%20%28%D0%9B%D0%BE%D1%81-%D0%90%D0%BD%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%81%29
|
Чайнатаун (Лос-Анджелес)
|
Чайнатаун (Лос-Анджелес)
Чайнатаун — район у центрі Лос-Анджелеса, штат Каліфорнія, який у 1938 році став комерційним центром для китайських та інших азійських компаній у центрі Лос-Анджелеса. У цьому районі є ресторани, магазини та художні галереї, але також є житловий район із низьким рівнем доходу, населення, що старіє, становить близько 20 000 жителів.
Початковий китайський квартал був побудований наприкінці 19 століття, але його було знесено, щоб звільнити місце для станції Юніон, головного транспортного центру міста. Окремий комерційний центр, відомий як "Новий китайський квартал", відкрився для бізнесу в 1938 році.
Історія
Чайнатаун може стосуватися одного з трьох місць поблизу центру Лос-Анджелеса. Те, що зараз відомо як Старий Китайський квартал, відноситься до початкового розташування на Аламеда і Мейсі (1880–1933). Старий Чайна-таун був переміщений будівництвом Юніон-Стейшн, і наприкінці 1930-х років на північ від Старого Чайнатауна було побудовано два конкуруючі Чайна-тауни: Чайна-Сіті (1938–1948) і Новий Чайнатаун (1938–сьогодні). Чайна-Сіті було відбудовано лише через рік після відкриття через підозрілу пожежу, але інша пожежа в 1948 році назавжди призупинила його роботу.
Наприкінці 1950-х років угоди про використання та володіння власністю були скасовані, що дозволило китайським американцям жити в інших районах і отримати доступ до нових типів зайнятості.
У 2010-х і 2020-х роках було завершено будівництво кількох великих багатофункціональних і багатоквартирних житлових будинків, таких як інші райони в центрі Лос-Анджелеса та навколо нього. Активісти та члени міської ради були стурбовані зростанням орендної плати та переміщенням тривалих мешканців, багато з яких мали низькі доходи, оскільки ці проекти ревіталізації були затверджені. Міська влада та житлові активісти обговорювали, скільки доступного житла має бути включено до ринкових квартир та кондомініумів. З 2019 року в районі не було продуктового магазину в центрі з великим вибором, доступними цінами та незмінно високою якістю, який відкривався рано і закривався пізно.
Примітки
Лос-Анджелес
Райони міст США
|
51673615
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Swordigo
|
Swordigo
|
Swordigo is a 2012 action-adventure platform game created by Finnish indie studio Touch Foo. The game is similar to Zelda II: The Adventure of Link, Metroid, and Castlevania: Symphony of the Night.
Gameplay
Swordigo is a side-scrolling action-adventure game in which the player can run, jump, swing their sword, and use magic spells. By defeating enemies, the player will gain experience; upon leveling up, they can choose to upgrade one of their attributes (health, attack power, or magic.) They will also find new items and equipment that will make them more powerful and grant new abilities (bombs blow up certain walls, magic bolts activate buttons and hit enemies, etc.), additionally being able to buy items from shops in villages and various locations using money reaped from defeated enemies, cutting plants, destroying boxes, and breaking vases. Weapons and Armors plays a very important role, as the amount of damage done to an enemy depends on the weapon and the number of hearts you have can be increased through armor. The player can bring up a map at any time, which keeps track of their location and the areas they have already visited; they will also find portals that will allow them to quickly backtrack to previous areas.
Plot
The game opens when a young man, whose name is unknown, awakens from a dream of the death of his master. He leaves his house and ventures into the forest to find his master, and is shocked to find him dead. He reads a note on the body of his master, which speaks of dark, evil monsters known as the Corruptors. He is then attacked by one of them, and is knocked unconscious. He awakens some time later, where the elder of his village sends him off on a journey to find a magical sword called the Mageblade, the only thing with the ability to destroy the Corruptors. Along the way, he finds the ghost of his master, who points him in the right direction. Eventually, the young hero finds the dungeon where the Mageblade is usually kept. But waiting for him is the same Corruptor who killed his master and knocked him out, who reveals that they destroyed the Mageblade. After killing him, the hero acquires the first piece of the shattered Mageblade. He then continues his journey, discovering more magical spells and is guided by his deceased master. Eventually, after having assembled the Mageblade, his master confronts him one last time and sends him to another dimension called the Worlds End Keep. He battles a doppelgänger of himself, The Master of Chaos, the lord of the Corruptors. After vanquishing his foe, the game ends, but scrolling text tells the story of how he became the guard of the King of Florennumn (A city featured in the game), but eventually went back to his quiet life in his home village.
Reception
Swordigo received positive reviews, currently sitting at 86/100 on Metacritic. AppSpy scored it 5/5, praising its "short, but incredibly addictive gameplay" as well as its "gorgeous presentation and wonderful soundtrack". TouchArcade awarded the game 4.5 stars out of 5, saying that the consumer "shouldn't look to this game for an original story—Swordigo goes well beyond nodding to Link and his crew", but nevertheless concluding that while "Touch Foo may be treading familiar ground ... it does so with great skill." Pocket Gamer scored the game 8/10, writing, "If you're a fan of action-RPGs like Nintendo’s Zelda (specifically the side-scrolling NES instalment Adventure of Link) then Swordigo is almost certain to find a place in your heart", adding that their "only real grumble is that the visuals could be better." Gamezebo gave Swordigo 4 stars out of 5, criticizing its "horribly derivative" presentation and saying "[t]he characters aren’t memorable, nor do any of the regions particularly stand out", but still praising the game overall, writing that "[a]nyone comfortable with the “Metroidvania” style of platforming will feel right at home here".
Mods and Community
There are plenty of mods created for the game, one of the largest and most notable team doing mods and services for the game is SwordigoPlus. They create mods such as the SwordigoPlus Refresh Mod, which improves the graphics of the game significantly, or the SwordigoPlus Challenges Mods, which adds new obstacles and challenges designed to test your skills in the game.
It's important to note that the modifications are not official, and therefore, the developers of the game cannot offer you support or help you with billing issues, so in case of encountering any issue, it is recommended to contact the creator(s) of the specific mod you're playing.
References
External links
Swordigo at GameFAQs
Swordigo at Giant Bomb
2012 video games
Action-adventure games
Metroidvania games
Platformers
Video games developed in Finland
IOS games
Android (operating system) games
|
2777543
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Meta%20Styrian%20Open%201997%2C%20%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Meta Styrian Open 1997, одиночний розряд
|
Meta Styrian Open 1997, одиночний розряд
Барбара Паулюс була чинною чемпіонкою, але не змогла захистити свій титул, оскільки у чвертьфіналі її перемогла Марія Санчес Лоренсо.
Барбара Шетт виграла титул, перемігши у фіналі Генрієту Надьову з рахунком 3–6, 6–2, 6–3.
Сіяні гравчині
Сіяну чемпіонку виділено жирним, тоді як для інших сіяних прописом вказано коло, в якому вони вибули.
Барбара Паулюс (чвертьфінал)
Каріна Габшудова (1-ше коло)
Юдіт Візнер (чвертьфінал)
Патті Шнідер (чвертьфінал)
Барбара Шетт (переможниця)
Генрієта Надьова (фінал)
Деніса Хладкова (2-ге коло)
Вірхінія Руано Паскуаль (2-ге коло)
Сітка
Посилання
1997 Meta Styrian Open Draw
1997
Тур WTA 1997
|
123815
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leigh%2C%20Nebraska
|
Leigh, Nebraska
|
Leigh, Nebraska
Leigh is a village in Colfax County, Nebraska, United States. The population was 405 at the 2010 census.
History
Leigh was founded in the 1870s. Leigh was the maiden name of the first postmaster's wife. A post office was established at Leigh in 1875. Carl H. Jark (1905-1984), United States Army Lieutenant General, was born in Leigh.
Audrey Stevens Niyogi (1932–2010), an American biochemist best known as a co-discoverer of RNA polymerase was born near Leigh.
Geography
According to the United States Census Bureau, the village has a total area of , of which is land and is water.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 405 people, 193 households, and 112 families residing in the village. The population density was . There were 216 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 97.0% White, 2.7% from other races, and 0.2% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 3.2% of the population.
There were 193 households, of which 25.4% had children under the age of 18 living with them, 47.2% were married couples living together, 5.7% had a female householder with no husband present, 5.2% had a male householder with no wife present, and 42.0% were non-families. 37.3% of all households were made up of individuals, and 23.8% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.10 and the average family size was 2.71.
The median age in the village was 43.9 years. 20.5% of residents were under the age of 18; 8.2% were between the ages of 18 and 24; 23.5% were from 25 to 44; 23.8% were from 45 to 64; and 24.2% were 65 years of age or older. The gender makeup of the village was 49.6% male and 50.4% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 442 people, 190 households, and 118 families residing in the village. The population density was . There were 212 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 99.55% White, and 0.45% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 1.81% of the population.
There were 190 households, out of which 30.5% had children under the age of 18 living with them, 54.7% were married couples living together, 5.8% had a female householder with no husband present, and 37.4% were non-families. 36.3% of all households were made up of individuals, and 25.8% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.32 and the average family size was 3.06.
In the village, the population was spread out, with 26.9% under the age of 18, 5.0% from 18 to 24, 22.2% from 25 to 44, 20.1% from 45 to 64, and 25.8% who were 65 years of age or older. The median age was 42 years. For every 100 females, there were 93.9 males. For every 100 females age 18 and over, there were 77.5 males.
As of 2000 the median income for a household in the village was $31,458, and the median income for a family was $40,481. Males had a median income of $31,563 versus $17,143 for females. The per capita income for the village was $17,423. About 4.5% of families and 6.0% of the population were below the poverty line, including 0.9% of those under age 18 and 8.5% of those age 65 or over.
See also
List of municipalities in Nebraska
References
External links
Villages in Colfax County, Nebraska
Villages in Nebraska
|
4181227
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%86%D1%96%D0%BD%20%D0%9B%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Марцін Лістковський
|
Марцін Лістковський (10 лютого 1998, Рипін, Польща) — польський футболіст, півзахисник італійського клубу «Лечче» та молодіжної збірної Польщі.
Ігрова кар'єра
Клубна
Марцін Лістковський народився у містечку Рипін і там почав займатися футболом у місцевому клубі «Лех». У 2014 році він перейшов до академії клубу «Погонь» з міста Щецин. 31 травня 2015 року Лістковський дебютував у матчах польського чемпіонату. Вже наступного сезону він став постійним гравцем основи. А в день свого вісімнадцятиріччя Марцін підписав професійний контракт з «Погонню».
Сезон 2018–19 Лістковський провів в оренді у клубі «Ракув», де зіграв 25 матчів, відзнаичвшись трьома забитими голами.
У серпні 2020 року Лістковський підписав п'ятирічний контракт з клубом італійської Серії В — «Лечче».
Збірна
Лістковський активно виступав у складі юнацьких збірних Польщі різних вікових категорій. З 2019 року футболіст є гравцем молодіжної збірної Польщі.
Примітки
Посилання
Профіль на 90minut.pl (in Polish)
Профіль на soccer365.ru
уродженці Рипіна
польські футболісти
гравці молодіжної збірної Польщі з футболу
футболісти «Погоні» (Щецин)
футболісти «Ракува»
футболісти «Лечче»
польські футбольні легіонери
футбольні легіонери в Італії
|
2768781
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%28%D0%B3%D0%B5%D1%80%D0%B1%29
|
Жондловські (герб)
|
Жондловські (герб)
Жондловські (Żądłowski, Żądołowski) – шляхетський герб, за словами Тадеуша Гайдя це різновид герба Наленч, що не підтверджує Віктор Віттиґ.
Опис герба
Опис з використанням принципів блазонування, запропонованим Альфредом Знамієровським:
У червоному полі срібна покладена в коло пов'язка, вузлом до низу, з якої виростають три листочки зелені у формі серця.
Клейнод: три пера страуса.
Єдиний історичний текст, що стосується цього герба, не містив його кольорів та клейноду. Реконструкція в статті, походить від Тадеуша Гайля, який спирався на Доповнення до Книги Гербової Польських Родів.
Найбільш ранні згадки
Від 1565 року походить згадка про Мацея Жондловського.
Роди
Герб був гербом власним, право на його вживання мав тільки один рід: Жондловських (Żądłowski, Żądołowski).
Бібліографія
Tadeusz Gajl: Herbarz polski od średniowiecza do XX wieku : ponad 4500 herbów szlacheckich 37 tysięcy nazwisk 55 tysięcy rodów. L&L, 2007. ISBN 978-83-60597-10-1.
Примітки
Шляхетські герби
Родові герби
Польські родові герби
|
13174231
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ujados
|
Ujados
|
Ujados is a municipality located in the province of Guadalajara, Castile-La Mancha, Spain. According to the 2023 census (INE), the municipality has a population of 25 inhabitants.
References
Municipalities in the Province of Guadalajara
|
846756
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0-%D0%9A%D0%BE%D1%82
|
Ла-Кот
|
Ла-Кот — муніципалітет у Франції, у регіоні Бургундія-Франш-Конте, департамент Верхня Сона. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 340 км на південний схід від Парижа, 65 км на північний схід від Безансона, 32 км на схід від Везуля.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 231 оподатковане домогосподарство, у яких проживали 521,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Ла-Кот на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Верхня Сона
Примітки
Муніципалітети департаменту Верхня Сона
|
670161
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%88%D1%82%D0%B0%20%D0%91%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%83%20%D0%A1%D0%A8%D0%90
|
Башта Банку США
|
Башта Банку США — хмарочос в Лос-Анджелесі, США. Висота 73-поверхового будинку становить 310 метрів і він є найвищим будинком штату Каліфорнія. Будівництво було розпочато в 1987 і завершено в 1990 році. Хмарочос може витримати землетрус до 8,3 баллів за шкалою Ріхтера.
Галерея
Примітки
Посилання
Башта Банку США на Emporis.com
Башта Банку США на SkyscraperPage.com
Хмарочоси Лос-Анджелеса
Споруди, збудовані 1989
Надвисокі будови
Банківські будівлі
|
18262
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B0%20%D1%82%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D1%8F
|
Українська народна трудова партія
|
Українська народна трудова партія
Українська трудова партія (УТП) — заснована 18 жовтня 1917 у Києві, ідеологічно близька до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У ній брали участь переважно українські кооператори, лідером був Федір Крижанівський, який представляв УТП в Центральній і Малій Раді та в Українському Національному Союзі. УТП була малочисельна і не відіграла великої ролі.
Українська Трудова Партія (також Трудова Партія, Українська Народна Трудова Партія) — назва галицької Національно-Демократичної Партії, ухвалена на партійному з'їзді 28 березня 1919 у Станиславові. Вона була найсильнішою галицькою партією в Українській Національній Раді (ЗУНР) і Генеральному Секретаріаті; до неї належав президент ЗУНР Євген Петрушевич і члени його уряду.
Народний Комітет УТП протестував проти Варшавської угоди уряду УНР з Польщею, яка визнавала приналежність Галичини до Польщі; 4 серпня 1921 — проти Ризького договору.
УТП заперечувала польську державність на українських землях, кваліфікувала польську владу як чужу окупацію і визнавала уряд ЗУНР під проводом Євгена Петрушевича за кордоном.
21 травня 1923 Народний з'їзд УТП протестував проти рішення Ради Амбасадорів 14 березня 1923, що віддала Галичину Польщі. Це рішення викликало значні розходження серед керівних кіл УТП. В її проводі позначився поділ на 3 групи:
т. зв. незалежна (орган «Наш Прапор»; лідери: Є. Евин, о. Олександр Стефанович, Ісидор Голубович), яка відкидала рішення Ради Амбасадорів, будь-яку спробу полагодити українсько-польські взаємини та підпорядкувалася закордонній групі партії з Євгеном Петрушевичем на чолі.
Впливова група «Діла», яка підкреслювала незалежність крайової політики від закордонних центрів, зокрема від групи Петрушевича, що тоді перейшов політично на радянофільство («група політичного реалітету»).
Група, яка покинула УТП і заснувала Українську Партію Національної Роботи.
Уже 1924 між цими 3 групами почалися переговори про консолідацію українського національно-демократичного табору, які призвели на з'їзді 11 липня 1925 до їх повного злиття в Українське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО).
Примітки
Джерела
Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918-1929). Т. І. - Київ - Івано-Франківськ: Плай, 2002. - 536 с.
Кугутяк М. Українська націонал-демократія (1918-1939). Т.2. - Київ - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 704 с.
Засновані в Україні 1917
Історія Галичини
Історичні політичні партії та рухи України
Політичні партії України кінця XIX — початку XX сторіччя
|
4583173
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D1%87%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%84%D1%84%D0%B8%D0%BC%20%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Гучков Єфим Федорович
|
Гучков Єфим Федорович
Єфим Гучков (1805 — 29 вересня 1859) — підприємець Російської імперії, купець 1-ї гільдії, міський голова Москви у 1858—1859 роках.
Життєпис
Походив із московського купецького роду Гучкових, що були старообрядцями. Син Федора Олексійович Гучкова, власника фабрики з виробництва шалей у французькому та турецькому техніках. Народився 1805 року в Москві. Під час франко-російської війни 1812 року виїхав з міста разом з родиною. Здобув поверхневу освіту, але в подальшому активно займався самоосвітою за рахунок читання наукової та художньої літератури, вивчив французьку й німецьку мови
У 1825 році разом з братом Іваном отримав від батька управління фабрикою. Згодом брати розійшлися і вели свої справи окремо друг від друга. У 1830 році став піклувальником московських холерних лікарень. Єфим Гучков брав активну участь у створенні лікарень та шкіл для дітей, чиї батьки померли від холери у Москві.
В цей же час взявся за розвиток власного виробництва. Для цього він їздив за кордон, де закупив на 300 тис. рублів прядильних та чесальних машин, організувавши у Москві вовнопрядильню. Спочатку його фабриці використовувалася англійська вовну, але потім придумана технологія з російської вовни. У 1839 році якість продукції його фабрики було підтверджено дозволом ставити на неї герб Російської імперії. У 1840-х роках з його ініціативи на Кузнецькому мосту було відкрито «Магазин російських виробів». Крім того, товари виробництва Єфима Гучкова брали участь у Всеросійських мануфактурних виставках. На початку 1840-х років на його фабриці було створено школу для хлопчиків. Невдовзі Гучков влаштував камвольно-прядильну фабрику.
Був експертом з боку російських фабрикантів на першій Всесвітній виставці, що проходила в лондонському Гайд-парку з 1 травня по 15 жовтня 1851 року. 1852 року його було обрано членом Ради Московської практичної комерційної академії. 1854 року частина камвольно-прядильної фабрики згоріла, а відновити її за життя Єфим Гучков не встигли. Того ж року його батька було вислано з Москви за відмову залишити старообрядство. Сам Єфим з метою збереження статусу й статків вимушен був перейти до єдиновірування — спрямування в старообрядстві, де при збереженні служби визнавалася влада Московського патріархату.
1858 року обирається міською головою Москви. Помер під час каденції 1859 року.
Джерела
Старообрядчество в России (XVII—XX вв.). М., 1999.
История текстильных династий Зиминых и Гучковых. Фабричное дело
Міські голови Москви
Російські купці
Гучкови
|
2113047
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BC%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0
|
Середньонижньонімецька мова
|
Середньонижньонімецька мова або середньосаксонська мова (самоназва: Sassisch; ) — західногерманська мова, нащадок старонижньонімецької, предок сучасної нижньонімецької мови. Слугувала як лінгва-франка для мешканців Ганзейської унії у 12-15 століттях.
Пов'язані мови
Сусідами середньонижньонімецької мови були споріднені з нею середньонідерландська на заході та середньоверхньонімецька на півдні. Часом виділяють діалектний континуум, який включав в себе й інші континентальні західногерманські мови від Фландрії до східної Балтики, хоча в іншому випадку середньонижньонімецьку розглядають окремо від її близьких мов на заході, таких як середньонідерландська.
Середньонижньонімецька мова здійснила значний вплив на ряд інших мов, якими говорять навколо Балтійського моря, внаслідок активності ганзейських торговців. Найбільшу кількість запозичень з середньонижньонімецької відмічають в естонській, латвійській та скандинавських мовах.
Історія
Мова використовувалась, як офіційна мова в місті Любек, центрі Ганзейської унії. За деякими твердженнями тут же був створений мовний стандарт середньонижньонімецької мови так званий «Lübecker Norm», але більш глибокі дослідження не знайшли доказів про те, що середньонижньонімецька мова мала літературну норму.
В пізньому середньовіччі середньонижньонімецька мова поступилась престижністю ранній сучасній верхньонімецькій мові. Причиною цього був занепад Ганзейської унії, а також домінування півдня Німеччини в культурній сфері під час Реформації.
Вплив середньонижньонімецької помітний не лише в мовах Балтики, а й в стандартній німецькій та англійській мовах.
Література середньонижньонімецькою
Саксонське зерцало, 1225 рік
Саксонська світова хроніка (Sächsische Weltchronik), 13 століття
Берлінська міська книга (Berlinische Stadtbuch), 14 століття
Chronica novella, 1416 рік
Redentiner Osterspiel, 1464 рік
Любецька Біблія (Lübecker Bibel), 1494 рік
Reynke de vos, 1498 рік
Любецька Біблія (Lübecker Bibel), 1533/1534 рік
De düdesche Schlömer, 1584
Розмовник російської мови Тонніса Фенне (Tönnies Fonnes Handbuch der russischen Sprache), 1607 рік
Der Alte Todtendantz Sächsisch, 1597 рік.
Примітки
Див. також
Старонижньонімецька мова
Нижньонімецька мова
Ганза
Саксонське зерцало
Джерела
Agathe Lasch: Mittelniederdeutsche Grammatik. Niemeyer, Halle 1914. (2. unveränderte Auflage: Niemeyer, Tübingen 1974. ISBN 3-484-10183-0). Digitalisat der ersten Auflage
Robert Peters: Mittelniederdeutsche Sprache. In: Jan Goossens (Hrsg.): Niederdeutsch. Sprache und Literatur. Eine Einführung. Band 1: Sprache. Wachholtz, Neumünster 1973, S. 66–115.
Мови світу. Германські та кельтські мови
Західногерманські мови
Середньовічні мови
Мертві мови Європи
Мови Німеччини
|
988079
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BA%D1%96%D0%BD%20%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Слінкін Андрій Вікторович
|
Слінкін Андрій Вікторович
Андрій Вікторович Слінкін (19 лютого 1991, Одеса, Українська РСР) — український футболіст, лівий захисник вінницької «Ниви» Фіналіст кубку України.
Життєпис
Клубна кар'єра
Андрій Вікторович Слінкін народився У 19 лютого 1991 року в Одесі. У дитячо-юнацькій футбольній лізі України Андрій грав у складі місцевих юнацьких команд та шкіл, як «Укрпошта», «Юнга-Чорне море» і «ДЮСШ-11 Чорноморець». З літа 2008 року виступав у молодіжному складі одеського «Чорноморця», основна команда якого на той час грала у найвищому дивізіоні чемпіонату України — прем'єр-лізі. Після того як «Чорноморець» влітку 2010 року вилетів до першої ліги чемпіонату і втратив право грати в молодіжному чемпіонаті, Слінкін був заявлений за новостворений фарм-клуб, «Чорноморець-2», що виступав у другій лізі. Там Слінкін став основним гравцем команди, зігравши у 16 з 22 матчах чемпіонату протягом сезону та забивши 6 м'ячів.
У складі основної команди дебютував 18 серпня 2010 року в матчі Кубка України проти хмельницького «Динамо».
Влітку 2011 року, коли «моряки» повернулися до прем'єр-ліги повернувся до основної команди, але знову здебільшого грав за молодіжну команду, а 17 липня 2011 року дебютував у Прем'єр-лізі у грі проти львівських «Карпатах» 1:1, відігравши весь матч.
Влітку 2012 року на правах оренди до кінця року перейшов у ФК «Суми», які тільки вийшли до першої ліги. Там же Андрій відіграв 12 матчів у чемпіонаті та 1 у кубку України. В кінці року повернувся до одеського клубу, де продовжив грати за дублюючий склад та один раз вийшов на заміну у Суперкубку України
На початку 2014 року Андрій на правах оренди перейшов грати до складу словацького футбольного клубу «Сениця», що грав тоді у вищому дивізіоні Словаччини, Цоргонь лізі. Контракт був розрахован на чотири місяці з можливістю продовження до грудня того ж року. Ще до того як підписати контракт Слінкін відіграв у складі словацького клубу у товариському матчі проти краснодарської «Кубані», який завершився перемогою «козаків» з рахунком 2:0. Всього до кінця сезону зіграв 12 матчів в чемпіонаті Словаччини, після чого повернувся в Одесу. Із сезону 2014/15 став стабільніше залучатись до основної команди, а в сезоні 2015/16 став основним лівим захисником «Чорноморця».
У січні 2016 року став гравцем молдовського клубу «Заря» на умовах оренди до кінця сезону. У червні того ж року став гравцем кишинівської «Дачії», але вже у грудні 2016 року залишив молдовську команду. На початку січня 2017 року знову приєднався до лав клубу «Заря». На початку лютого 2020 року знову став гравцем одеського «Чорноморця».
2 вересня 2021 року перейшов до вінницької «Ниви».
Статистика
Міжнародні змагання
Титули та досягнення
Фіналіст Кубка України (1): 2012/13
Володар Кубка Молдови (1): 2015/16
Примітки
Посилання
Слінкін Андрій Вікторович на офіційному сайті ФК «Сениця»
Уродженці Одеси
Українські футболісти
Футболісти «Чорноморця» (Одеса)
Футболісти «Сум»
Футболісти «Сениці»
Футболісти «Олімпії» (Бєльці)
Футболісти «Дачії» (Кишинів)
Футболісти «Десни»
Футболісти «Миколаєва»
Українські футбольні легіонери
Футбольні легіонери у Словаччині
Футбольні легіонери в Молдові
Футбольні легіонери в Латвії
|
1190929
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%BC%D0%B0%D1%88%20%28%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%B4%29
|
Алмаш (Арад)
|
Алмаш (Арад)
Алмаш — село у повіті Арад в Румунії. Адміністративний центр комуни Алмаш.
Село розташоване на відстані 364 км на північний захід від Бухареста, 72 км на схід від Арада, 117 км на південний захід від Клуж-Напоки, 97 км на північний схід від Тімішоари.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб.
Національний склад населення села:
Рідною мовою назвали:
Примітки
Села повіту Арад
|
34417419
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Google%20Authenticator
|
Google Authenticator
|
Google Authenticator is a software-based authenticator by Google. It implements multi-factor authentication services using the time-based one-time password (TOTP; specified in RFC 6238) and HMAC-based one-time password (HOTP; specified in RFC 4226), for authenticating users of software applications.
When logging into a site supporting Authenticator (including Google services) or using Authenticator-supporting third-party applications such as password managers or file hosting services, Authenticator generates a six- to eight-digit one-time password which users must enter in addition to their usual login details.
Google provides Android, Wear OS, BlackBerry, and iOS versions of Authenticator.
An official open-source fork of the Android app is available on GitHub. However, this fork was archived in Apr 6, 2021 and is now read only.
Current software releases are proprietary freeware.
Typical use case
The app is first installed on a smartphone to use Authenticator. It must be set up for each site with which it is to be used: the site provides a shared secret key to the user over a secure channel, to be stored in the Authenticator app. This secret key will be used for all future logins to the site.
To log into a site or service that uses two-factor authentication and supports Authenticator, the user provides a username and password to the site. The site then computes (but does not display) the required six-digit one-time password and asks the user to enter it. The user runs the Authenticator app, which independently computes and displays the same password, which the user types in, authenticating their identity.
With this kind of two-factor authentication, mere knowledge of username and password is insufficient to break into a user's account - the attacker also needs knowledge of the shared secret key or physical access to the device running the Authenticator app. An alternative route of attack is a man-in-the-middle attack: if the device used for the login process is compromised by malware, the credentials and one-time password can be intercepted by the malware, which then can initiate its login session to the site, or monitor and modify the communication between the user and the site.
Technical description
During setup, the service provider generates an 80-bit secret key for each user (whereas RFC 4226 §4 requires 128 bits and recommends 160 bits). This is transferred to the Authenticator app as a 16, 26, or 32-character base32 string, or as a QR code.
Subsequently, when the user opens the Authenticator app, it calculates an HMAC-SHA1 hash value using this secret key. The message can be:
The number of 30-second periods since the Unix epoch (TOTP) as 64 bit big endian integer; or
A counter that is incremented with each new code (HOTP).
A portion of the HMAC is extracted and displayed to the user as a six-digit code; The last nibble (4 bits) of the result is used as a pointer, to a 32-bit integer, in the result byte array, and masks out the 31st bit.
License
The Google Authenticator app for Android was originally open source, but later became proprietary. Google made earlier source for their Authenticator app available on its GitHub repository; the associated development page stated:
"This open source project allows you to download the code that powered version 2.21 of the application. Subsequent versions contain Google-specific workflows that are not part of the project."
The latest open-source release was in 2020.
See also
Multi-factor authentication
HMAC-based one-time password
FreeOTP
LinOTP
Comparison of TOTP applications
References
External links
Google Authenticator on Google Help
Google Authenticator (Android) and Google Authenticator (other) legacy source code on GitHub
Google Authenticator PAM module source code on GitHub
Google Authenticator implementation in Python on Stack Overflow
Authenticator on F-Droid
Django-MFA Implementation Using Google Authenticator - Django-MFA is a simple package to add an extra layer of security to your Django web application. It gives your web app a randomly changing password as extra protection.
Source code of version 1.02 on GitHub
Authentication
Authenticator
Internet properties established in 2010
|
13668935
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Municipal%20council%20%28Sweden%29
|
Municipal council (Sweden)
|
Municipal council (Sweden)
A municipal council is the decision-making body governing each of the 290 municipalities of Sweden. Though the Swedish Local Government Act uses the term "municipal assembly" in an English translation of the Act, "municipal council" and even "city council" are used as well, even in official contexts in English by several of Sweden's largest municipalities, including Stockholm, Malmö, and Gothenburg.
This system of administrative division was established with the municipal reform of 1971. Prior to this reform, municipal governance in Sweden was conducted by either a kommunalfullmäktige (municipal council in rural areas) or a stadsfullmäktige (city council in urban areas).
The number of members in each assembly can range from 21 to 101, depending on the population of the municipality in question. Members of the assemblies are chosen to serve for four-year terms through elections using a party-list proportional representation system. These municipal elections are held on the second Sunday of September, the same day as Swedish parliamentary elections.
The term kommunfullmäktige is also used by Swedish-speakers in Finland, where it corresponds to the kunnanvaltuusto with the same meaning.
References
External links
Swedish Local Government Act in English
Local government in Sweden
Municipalities of Sweden
sv:Kommunfullmäktige
|
4865216
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%B5%20%D0%91%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%BE
|
Красне Болото
|
Красне Болото — присілок в Новоржевському районі Псковської області Російської Федерації.
Населення становить 1 особу. Входить до складу муніципального утворення Вехнянська волость.
Історія
Від 2015 року входить до складу муніципального утворення Вехнянська волость.
Населення
Примітки
Населені пункти Новоржевського району
|
4357562
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%8E%D0%B2%D0%B0%D1%87%20%D0%B4%D1%83%D0%BC%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%B8
|
Обмінювач думками
|
Обмінювач думками
«Обмінювач думками» — науково-фантастичний роман північноірландського письменника Джеймса Вайта, опублікований 1998 року. Одна з книг «Головний сектор».
Publishers Weekly описав «Обмінювач думками» як «найкращу гру Вайта, сповнену дотепності, оригінальності, медичної експертизи та абсолютної порядності» і прокоментував, що серія не має ознак старіння, а Booklist описали книгу як «приємне, дотепне резюме» кар'єри головного психолога О'Мари. Тодд Річмонд написав, що серія «Загальний сектор» скоротилася після «Зоряного цілителя» (1985), досягнувши низької точки з «Галактичним гурманом» (1996), і що пізніші книги мали тенденцію розширювати зміст оповідань до довжини роману. Однак він вважав, що «Обмінювач думками» (1998) є дещо кращим.
Сюжет
Директор Головного сектору О'Мара збирається піти на пенсію. Його спогади про життя в лікарні відображаються у вигляді спогадів, а в «теперішньому» часі роману він зайнятий пошуком власної заміни.
Примітки
Посилання
«Обмінювач думками» на сайті Goodreads
«Обмінювач думками» на сайті fantasticfiction.com
Науково-фантастичні романи Великої Британії
Науково-фантастичні романи 1998
Англомовні фантастичні романи
Медико-фантастичні романи
Твори Джеймса Вайта
|
911516
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rolling%20blackout
|
Rolling blackout
|
Rolling blackout
A rolling blackout, also referred to as rota or rotational load shedding, rota disconnection, feeder rotation, or a rotating outage, is an intentionally engineered electrical power shutdown in which electricity delivery is stopped for non-overlapping periods of time over different parts of the distribution region. Rolling blackouts are a last-resort measure used by an electric utility company to avoid a total blackout of the power system.
Rolling blackouts are a measure of demand response if the demand for electricity exceeds the power supply capability of the network. Rolling blackouts may be localised to a specific part of the electricity network, or they may be more widespread and affect entire countries and continents. Rolling blackouts generally result from two causes: insufficient generation capacity or inadequate transmission infrastructure to deliver power to where it is needed.
Rolling blackouts are also used as a response strategy to cope with reduced output beyond reserve capacity from power stations taken offline unexpectedly.
In developing countries
Rolling blackouts are a common or even a normal daily event in many developing countries, where electricity generation capacity is underfunded or infrastructure is poorly managed. In well managed under-capacity systems blackouts are planned and schedules are published in advance to allow people to work around them. In poorly managed systems they happen without warning, typically whenever the transmission frequency falls below the 'safe' limit.
These have wide-ranging impacts, and can effect the expectations of communities. For example, in Ghana dumsor describes the widespread expectations for intermittent unexpected power outages due to rolling blackouts.
Iran
In 2021 Iran regularly conducted large blackouts nationwide.
Philippines
Remote areas or off-grid areas are the most vulnerable to power supply issues. Areas placed with under yellow and red alerts are subject to rolling blackouts.
South Africa
Since 2007, South Africa has experienced multiple periods of rolling blackouts which are locally referred to as load shedding by the state-owned energy company Eskom. This was initially caused by the country's demand for electricity outstripping supply, and as time progressed, later exacerbated by ageing power infrastructure, poor maintenance, and the slow completion of new power stations. It was recently revealed by Eskom's former spokesperson Sikhonathi Mantshantsh, that widespread tender corruption and the sabotage of power infrastructure by employees is one of the primary reasons for continuing load shedding. This has caused severe damage to the South African economy and has played a large part in limiting the country's economic growth.
Ukraine
During 2022 invasion of Ukraine, Russia conducted multiple attacks on energy infrastructure of Ukraine. On October 23 rolling blackouts were introduced in Kyiv and its oblast. Rolling blackouts were introduced in all Ukrainian regions on October 25.
In developed countries
Rolling blackouts in developed countries sometimes occur due to economic forces at the expense of system reliability (such as in the 2000–01 California energy crisis), or during natural disasters such as heat waves. In California, rolling blackouts occurred in June 2000, January, March and May 2001, and August 2020. The 2021 Texas power crisis involved rolling blackouts caused by the February 13–17, 2021 North American winter storm and lack of winterization. The Late December 2022 North American winter storm resulted in rolling blackouts in parts of the eastern US.
2011 Tōhoku earthquake
After the 2011 Tōhoku earthquake and tsunami, Tokyo Electric Power Company implemented rolling blackouts. Its service area were divided to five blocks and blackouts were implemented from 6:20 to 22:00. The schedule from 15 to 18 March 2011 was as follows:
Effects
Intermittent access to electricity causes major economic problems for businesses, which incur costs in the form of lost resources, reduced patronage, or curtailed production if electrical equipment—for example refrigeration, lighting, or machinery—abruptly stops working. Businesses in areas that are subject to regular blackouts may invest in backup power generation to avoid these costs, but power backup is itself a cost because generators must be purchased and maintained and fuel must be regularly replenished.
Scheduling
When blackouts are scheduled in advance, they are easier to work around.
The speed at which blackouts roll may be adjusted so that no blackout lasts longer than a certain limit. For instance, in Italy, the PESSE (Piano di Emergenza per la Sicurezza del Sistema Electrico, Emergency plan for national grid safety) does not permit a controlled blackout longer than 90 minutes. In Canada, blackouts have been rolled so that no area had to spend more than one hour without power.
Causes
In some countries, generating capacity is chronically below demand. Assorted factors may prevent adequate investment in generation. Alternately, generating capacity may temporarily decrease below demand due to power station outages or loss of renewable capacity due to the wind dropping or the sun shining less. Natural disasters can also abruptly reduce supply by damaging power plants. A lack of fuel makes some types of power plant useless. Industrial accidents and poor maintenance can also take generation capacity offline. Conflict can disrupt fuel supply, as well as damage or destroy generating and delivery infrastructure.
In electricity grids where power generators are paid a flexible market rate, power suppliers sometimes deliberately keep the generating capacity too low, or fake accidents that take capacity offline, to jack up prices.
Demand spikes can also cause blackouts. Unusually hot or cold weather can cause demand spikes. Independent system operators may introduce rolling blackouts in anticipation of demand spikes, based on often arbitrary minimum thresholds of electricity reserves.
In the case of South Africa, failing and aged infrastructure, lack of maintenance and alleged corruption in the country's African National Congress-led government in the running of their primary electricity provider, Eskom, is the direct cause of rolling blackouts.
References
Power outages
|
4401985
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%BE
|
Історія Таранто
|
Історія Таранто сягає 8 століття до нашої ери, коли місто було засноване як грецька колонія, відома під назвою Тарас.
Грецький період
Заснування та велич
Таранто був заснований у 706 р. до н. е. доріанськими іммігрантами, вихідцями зі Спарти. Його походження своєрідне: засновниками були Парфенії, сини незаміжніх спартанок і періоеки (вільні чоловіки, але не громадяни Спарти); ці союзи були встановлені спартанцями для збільшення кількості солдатів (воїнами могли стати лише громадяни Спарти) під час кровопролитної Першої Мессенської війни, але пізніше вони були анульовані, і сини були змушені піти. Згідно з легендою, вождь парфян Фалант відправився у Дельфи, щоб порадитися з оракулом, і отримав загадкову відповідь, про те, що він повинен знайти місто, де з ясного неба падає дощ. Після усіх невдалих спроб захопити придатне місце для заснування колонії, Фалант впап у відчай, через те, що був переконаний, що завдання від оракула було неможливим для виконання, хоча дружина до останнього старалась його втішати. Вона поклала його голову собі на коліна і сама зневірилась. Коли Фалант відчув, каплі її сліз на своєму чолі, він нарешті зрозумів значення оракула, бо ім'я його дружини означало чисте небо. Гавань Таранто в Апулії була неподалік, і він вирішив, що вона має стати новим місцем для вигнанців. Партенії прибули і заснували місто, назвавши його Тарасом на честь сина грецького бога моря Посейдона і місцевої німфи Сатиріон. Одна з ідей каже, що Тарас був заснований у 707 році до нашої ери, спартанцями, народженими під час Мессенської війни, що були синами вільних жінок і поневолених батьків. За іншими даними, місто заснував Геракл. Інша традиція вказує на самого Тараса як на засновника міста; символом грецького міста (як і сучасного) є зображення Тараса верхи на дельфіні. Таранто збільшував свою могутність, ставши торгівельною владою та суверенним містом Великої Греції, що панувало над грецькими колоніями на півдні Італії.
На початку Таранто був монархією, ймовірно, за зразком тієї, що панувала над Спартою; за Геродотом (III 136), близько 492 року до нашої ери містом правив цар Арістофілід. Експансія Таранто була обмежена узбережжям через опір населення внутрішньої Апулії. У 472 р до н. е., Таранто уклала союз з Реджо-Калабрією, щоб протистояти Іапугським племенам Мессапів і Певкет, і Оскано-розмовляючих Луканів (див. Іапуго-Тарентинові війни), але спільні армії тарентинців і реджо-калібрійців були розбиті під Чельє-Мессапікою і саме тому Геродот стверджує, що це найбільше вбивство греків, яке йому відомо, з 3000 вбитими реггіанцями та незліченною кількістю тарентинців. За словами Аристотеля, який ухвалював уряд, у 466 р. до н. е. Таранто знову зазнав поразки від япігійців; було вбито стільки аристократів, що демократична партія змогла отримати владу, усунути монархію, запровадити демократію та вигнати піфагорійців . Як і Спарта, Тарент був аристократичною республікою, але став демократичним, коли стародавнє дворянство скоротилося.
Однак піднесення демократичної партії не послабило зв'язків Таранто з її материнським містом Спарта. Фактично, Таранто підтримав сторону Пелопоннеса проти Афін у Пелопоннеській війні, відмовився від якірної стоянки та води до Афін у 415 році до нашої ери і навіть відправив кораблі на допомогу пелопоннесам після афінської катастрофи на Сицилії. З іншого боку, Афіни підтримували мессапян, щоб протистояти владі Таранто.
У 432 р. до н. е., після кількох років війни, Таранто підписав мирний договір з грецькою колонією Турій ; обидва міста внесли особистий внесок у заснування колонії Гераклеї, яка швидко потрапила під контроль Таранто. У 367 році до нашої ери Карфаген і етруски підписали пакт, для протистояння владі Таранто в Південній Італії.
Під правлінням свого найбільшого державного діяча, стратега і головнокомандувача армією, філософа і математика Архіта, Таранто досяг свого піку могутності та багатства; це було наймогутніше місто Великої Греції, головний торговий порт Південної Італії, який виробляв і експортував товари до та з батьківщини Греції, а також мав найбільшу армію та найбільший флот у Південній Італії. Однак в 347 р. до н. е., після смерті Архіта, місто почало повільно, але неминуче занепадати; першою ознакою зниження могутності міста була його нездатність створити армію, оскільки тарентійці надавали більшу перевагу використанню власного могутнього багатства, для наймання вояк, над тим, щоб залишати свої прибуткові професії.
У 343 році до н. е. Таранто звернувся за допомогою у боротьбі проти варварів до свого материнського міста Спарти прямо перед обличчям агресії з боку Ліги Брутів. У 342 році до нашої ери Архідам III, король Спарти, прибув до Італії з армією та флотом для боротьби з луканцями та їхніми союзниками. У 338 р. до н. е., під час битви при Мандурії, спартанська і тарентійська армії були розбиті прямо перед стінами самої Мандурії (нині в провінції Таранто), а Архідам був убитий.
У 333 р. до н. е., все ще стурбовані своїми італійськими сусідами, тарентийці покликали епіротського царя Олександра Молоса для боротьби з бруттами, самнітами та луканцями, але пізніше він зазнав поразки та був вбитий у битві при Пандосії (поблизу Козенци) у 331 р. до н. е. У 320 році до нашої ери між Таранто і самнітами був підписаний мирний договір. У 304 році до нашої ери на Таранто напали луканці і попросили допомоги у Агафокла тирана Сіракуз, короля Сицилії . Агафокл прибув до Південної Італії і взяв під контроль Брутій (сучасна Калабрія), але згодом його відкликали до Сіракуз. У 303—302 рр. до н. е. Клеонім зі Спарти уклав союз із Таранто проти луканців і почав проти них воювати.
Арнольд Дж. Тойнбі, вчений-класик, викладав в Оксфорді та інших престижних англійських університетах, зробив оригінальну та остаточну роботу про Спарту (напр. The Journal of Hellenic Studies, vol. xxxiii 1913 p. 246-275), схоже мав певні сумніви щодо спартанського походження Тарента (Таранто). У своїй книзі A Study of History vol. iii p. 52 він написав: "... Тарент, який стверджував про спартанське походження; але, навіть якщо це твердження відповідало історичному факту...". Попередня формулювання, означає, що докази не є переконливими або ж навіть не підтверджують достовірності того, що Тарент (Таранто) був спартанською колонією.
Війни проти Риму
Перші протистояння
На початку 3 століття до нашої ери зростання потужності Риму почало лякати Таранто, особливо в плані панування на морі та контролю над грецькими колоніями у Великій Греції. Після капітуляції самнітів у 290 році до нашої ери, римляни заснували багато колоній в Апулії та Луканії . Крім того, деякі міста-держави Великої Греції, такі як Реджо-Калабрія, Кротон і Локрі, попросили у Риму військової допомоги через війни, які вони вели із сусідами. Крім того, Турій, який знаходився на Тарантській затоці під владою Тарента, в 282 році до нашої ери після нападу лучан попросив у Риму допомоги. Ця ситуація неминуче призвела до конфлікту між Таранто та Римом, оскільки Таранто відчував, що Рим втручається у справи грецьких колоній на півдні Італії, які тарентийці вважали своїм пануванням.
У той час у Таранто були присутні дві політичні партії. Домінуючими були демократи на чолі з Філохарісом або Айнезієм; вони були проти Риму, бо знали, що якби римляни увійшли в Таранто, греки втратили б свою незалежність. Другою фракцією в Таранто були аристократи на чолі з Агісом; вони втратили свою владу, коли Таранто став демократією, і не виступали проти капітуляції Риму, оскільки це б збільшило їхній вплив у місті, зменшивши владу демократів. Проте аристократи не бажали відкрито здаватися Риму і ставати ніким серед населення.
У той час Таранто поспішав укласти угоду з Римом, згідно з якою римські кораблі не зможуть увійти в Тарантську затоку, оскільки мав найпотужніші військово-морські сили в Італії .
У 282 р. до н. е. Рим відправив флот з військами до гарнізону Турій, під керівництвом адмірала Луція Валерія, але десять кораблів потрапили під бурю і прибули у море Таранто під час святкового дня (свята Діоніса). Це викликало гнів тарентійців, які вважали це ворожим актом, відкрито конфліктуючим з пактом, який забороняв в'їзд у Тарантську затоку римським кораблям, і у відповідь напали на римський флот: тарентійський флот потопив чотири римські кораблі і захопив п'ятий. На думку деяких істориків, римські полководці Публій Корнелій і Луцій Валерій попросили тарентійських аристократів заарештувати та стратити демократів та їхніх послідовників під час прибуття римського флоту, що дозволило б аристократам очолити місто та підписати союз з Римом.
Армія і флот Таранто рушили до Турії і допомагали демократам вигнати аристократів. Римський гарнізон, розміщений у Турії, відступив.
Піррова війна
Рим відправив дипломатів до Таранто, але переговори були перервані тарентійцями: Філонід, член народної партії, ображав та знущався із римського посла Постумія. Сенат оголосив війну Таранто, і тарентійці вирішили покликати на допомогу епірського царя Пірра. У 281 році до нашої ери римські легіони під командуванням Луція Емілія Барбули увійшли в Таранто і пограбували його. Тоді Таранто з підкріпленням самнітів і салентинців зазнав поразки у битві проти римлян. Після тієї битви, греки вибрали Агіса для підписання перемир'я та початку дипломатичних переговорів. Ці переговори були також перервані, коли до міста увійшли 3000 воїнів з Епіру під командуванням Кінея. Римський консул відступив і зазнав втрат від нападів грецьких кораблів.
Пірр вирішив допомогти Таранто, тому що був у боргу перед ними — так як раніше вони йому допомогли підкорити острів Коркіра . Він також знав, що може розраховувати на допомогу самнітів, лучан, бруттів та деяких іллірійських племен . Його основною метою було підкорити Македонію, але він не мав достатньо грошей, щоб набрати солдатів. Він планував допомогти Таранто, потім відправитися на Сицилію і напасти на Карфаген . Після перемоги у війні проти Карфагена та захоплення південної Італії він мав би достатньо грошей, щоб організувати сильну армію та захопити Македонію.
Перед тим, як залишити Епір, він позичив кілька фаланг у македонського царя і вимагав кораблі та гроші від сирійського царя Антіоха та Антігона II Гоната . Єгипетський цар також пообіцяв відправити 9000 солдатів і 50 бойових слонів . Ці сили повинні були захищати Епір, поки Пірра не було. Він вербував солдатів і в Греції, оскільки грецькі міста хотіли уникнути війни з Епіром, хоча грецькі колонії в Італії їх не цікавили. Навесні 280 року до нашої ери Пірр без втрат висадився в Італії. Він мав 20 000 піхотинців (копанець з Епіру та Македонії, найманці гопліти з усієї Греції та пельтасти), 500 пращників, 2 000 лучників, 3 000 елітної кінноти з Фессалії та 20 бойових слонів.
Почувши про прибуття Пірра в Італію, римляни мобілізували вісім легіонів з допоміжними військами, загальною кількістю близько 80 000 солдатів, і розділили їх на чотири армії. Валерій Левін рушив до Таранто з армією в 30 000 легіонерів і допоміжних військ. Пірр рушив із Таранто назустріч своїм союзникам, але зустрівся з римською армією і вирішив битися з нею поруч із Гераклеєю . Битву при Гераклеї виграв Пірр, хоча втрати були дуже великі. Після прибуття в Італію Пірр думав, що римська армія буде легко розбита його македонською фалангою. Однак римські легіони виявилися сильнішими, ніж очікувалося. Крім того, Рим зміг зібрати велику кількість легіонів, тоді як Пірр був далеко від дому і мав із собою лише кілька ветеранів.
Пірр рушив до Риму з наміром згуртувати народи, якими керували римляни, і підкорити місто, але він не досягнув успіху в цьому і був змушений повернутися до Апулії.
У 279 році до нашої ери Пірр переміг іншу римську армію в битві при Аскулумі (сучасний Асколи Сатріано, Фоджа), знову ж таки з багатьма втратами. Більшість людей, яких Пірр привіз з Епіру, були інвалідами або мертвими, включаючи майже всіх його офіцерів та друзів. Вербувати було б неможливо, та і його союзники були ненадійними. Римляни, з іншого боку, швидко замінили свої втрати новими людьми, і з кожною поразкою римляни ставали все більш рішучими на перемогу. У той же час Пірр отримав пропозицію від сицилійських грецьких колоній Сіракузи, Леонтіні та Агрігента очолити їх у війні проти карфагенян і виїхав з Італії на Сицилію, призупинивши війну проти Риму й залишивши гарнізон у Таранто. .
У 276 році до нашої ери, тарентійці відкликали Пірра і король із задоволенням повернувся зі своєї сицилійської пригоди. Війна проти Риму була поновлена, але цього разу Пірра зрівняли римляни в битві при Беневенті (275 р. до н. е.) і вирішили відмовитися від італійської кампанії, оскільки Антігон II Македонський не посилав йому підкріплення. Через шість років Пірр повернувся до Епіру лише з 8500 чоловіками: у Таранто залишився гарнізон під командуванням віце-командувача Пірра Мілона.
В 272 році до нашої ери римляни завоювали місто шляхом зради грецьких солдатів і зруйнували оборонні стіни міста. Тридцять тисяч грецьких жителів були продані як раби, а багато витворів мистецтва вивезені до Риму.
Друга Пунічна війна
Під час Другої Пунічної війни римляни встановили гарнізон у місті, боячись, що воно може перейти до Ганнібала . Проте групу тарентійських заручників, утримуваних в Римі, спіймали при спробі втечі й викинули зі скелі Тарпей як зрадників; ймовірно, через це антиримські настрої в місті значно посилилися. Два члена прокарфагенської фракції міста, в 212 році до нашої ери, дозволили Ганнібалу увійти в місто, хоча він не зміг захопити цитадель міста, яку захищали римські війська. Через те, що Ганнібал не зміг захопити цитадель, він не зміг використовувати Тарент як великий порт і місце для вторгнення в Італію. Армія була змушена перевозити човни через місто, щоб відплисти з бухти. Місто підтримало його війну проти Риму, але в 209 році до нашої ери командир бруттських сил зрадив місто римлянам. Почалася невибіркова різанина, і серед жертв були брутці, які зрадили місто. Згодом тридцять тисяч грецьких жителів були продані як раби. Скарби мистецтва Тарента, включаючи статую Ніке (Перемога), були вивезені до Риму.
Римська республіка та імперія
Ще в античні часи він славився своїм прекрасним кліматом. У стародавні часи були відомі його поети Аполлодор і Кліній, його художник Зевксіс і математик Архіт.
У 122 році до нашої ери поруч із Таранто була заснована римська колонія згідно із законом, запропонованим Гаєм Семпронієм Гракхом . Колонія отримала назву Нептунія на честь римського бога моря Нептуна, якому поклонялися тарентинці. Римська колонія була відокремленою від грецького міста й населена римськими колоністами, але пізніше у 89 році до нашої ери, коли Таранто став муніципієм, вона була об'єднана з головним центром.
У 37 р. до н. е. Марк Антоній, Октавіан і Лепід підписали Тарентський договір, продовживши дію другого тріумвірату до 33 р. до н. е.
Тарент мав міське право Lex municipii Tarenti ; часткову копію, вписану на бронзові пластини та виявлену у 1894 році Луіджі Віолою, і зараз знаходиться в Національному археологічному музеї Неаполя .
Під час пізньої республіки та всієї Римської імперії Таранто був простим провінційним містом (префектура Італії, єпархія Italia suburbicaria, провінція Апулія та Калабрія). Імператор Траян намагався протидіяти скороченню населення, віддаючи тарентинські землі своїм ветеранам, але ця ініціатива зазнала невдачі. Під час пізньої імперії слідував історії Італії, з нападами вестготів і пануванням остготів.
Римська, ломбардська, арабська та нормандська середня епоха
Римське та лангобардське панування
Після готських війн Таранто знову в 540 році був завойований Римською імперією і перебував під ними, поки лангобарди (або лонгобарди) герцогства Беневенто не захопили його в 662 році.
Навесні 663 року Василев Констанс II прибув до Таранто з флотом і військом і розбив лангобардів: це був перший раз, коли візантійський імператор з Константинополя прибув до Італії з військом. Згодом він завоював Апулію і відправився в Рим, щоб зустрітися з папою Віталіаном .
Після повернення імператора до Константинополя, почалася нова війна між візантійцями та герцогством Беневентум, яка тривала роками. Герцог Грімоальд завоював північну Апулію, а його син Ромоальд у 686 році відібрав Таранто та Бріндізі від імперської армії.
У 8 столітті північноафриканські мусульманські бербери почали набігати на Таранто та південну Італію; сарацинська загроза тривала до 11 ст.
Арабське панування
Перші роки IX століття характеризувались внутрішніми бійками, які послабили владу лангобардів. У 840 році лангобардський принц, який перебував у полоні в Таранто, був звільнений власними партизанами та доставлений до Беневенто де став герцогом. У той же час сарацини взяли під контроль Таранто, скориставшись слабким лангобардським контролем. Таранто на сорок років став арабською фортецею і привілейованою гаванню. Саме звідси кораблі, навантажені полоненими, відпливали до арабських портів, де полонених продавали на ринку рабів. У тому ж 840 році викликаний імператором Феофілом, арабський флот залишив Таранто, розбив у Тарантській затоці венеціанський флот із 60 кораблів, і увійшов в Адріатичне море, пограбувавши прибережні міста.
У 850 році чотири сарацинські колони вирушили з Таранто і Барі, щоб розграбувати Кампанію, Апулію, Калабрію та Абруцці . У 854 році Таранто знову став базою для арабського рейду на чолі з Аббасом ібн-Фейдом, який розграбував ломбардську провінцію Салерно .В 871 Два арабські флоти прибули до Таранто і пізніше, в 875 році, несучи війська, які розграбували Кампанію та Апулію. Ситуація Південної Італії хвилювала імператора Василя I, який вирішив битися з арабами і відібрати у них гавань Таранто.
У 880, дві візантійські армії, на чолі з генералами Прокопія і Лео Апостайсом, і флотом під командуванням адмірала Насара, відібрали Таранто від арабів, закінчуючи сорок років панування. Серед перших дій, здійснених Апостипом, було поневолення та депортація корінних жителів латино-лонгобардського походження та завезення грецьких колоністів з метою збільшення населення. Таранто став одним з найвпливовіших міст у Лонгобардії, візантійського володіння на півдні Італії. У 882 році сарацини, запрошені герцогом Радельхісом на допомогу, захопили його і деякий час утримували.
Третє римське правління
Місто постраждало від інших набігів сарацинів. 15 серпня 927 року сарацини на чолі зі слов'янським Сабіром відвоювали та знищили місто, поневоливши та виселивши в Північну Африку всіх уцілілих. Таранто не мав мешканців до повторного завоювання римлян у 967 році. Римський імператор Никифор II Фока усвідомив вагомість потужної військової присутності та гавані на півдні Італії, і відновив місто. Він додав кілька військових укріплень і зробив Таранто оплотом римського опору проти повстання норманської влади на півдні Італії. Однак слабкість римського місцевого самоврядування піддала Таранто іншим набігам сарацинів. У 977 році на нього напали сарацини на чолі з Абн'л-Касімом, які взяли багато полонених і розграбували місто, спаливши деякі частини Таранто. У 982 році імператор Оттон II розпочав війну проти сарацинів з Таранто, але зазнав поразки від Абн'л-Касіма в битві при Стіло (Калабрія).
Норманське завоювання
11 століття характеризувалося кровопролитною боротьбою норманів і візантійців за панування над Тарентинськими і Баріотськими землями. У травні 1060 року Роберт Гвіскар завоював місто, але в жовтні Таранто знову окупувала візантійська армія. Через три роки, в 1063 р., нормандський граф Джефрій, син Петра I, увійшов до Таранто, але був змушений тікати, після прибуття візантійського адмірала Михайла Маурікаса. Таранто був остаточно завойований норманами: сини Петрона в 1071 р. обрали першого норманського архієпископа Дрого і підготували флот для завоювання Дураццо.
Феодальне князівство Таранто (1088—1465)
Таранто став столицею норманського князівства, першим правителем якого був син Роберта Гіскара , Боемунд Тарантський, який отримав його в результаті суперечки про успадкування: його батько зрікся своєї першої дружини, матері Боемонда, і також мав Роджера Борсу, сина від його другої дружини Сікелгайти, яка змінила його на посту герцога Апулії. Боемунд віддали Таранто із землями, які охоплювали майже всю п'яту Апулії. Князівство Таранто протягом своєї 377-річної історії було іноді могутнім і майже незалежним феодальним володінням Сицилійського королівства (а пізніше Неаполя), а іноді лише титулом, який часто давався спадкоємцю корони або ж чоловіку правлячої королеви. Коли дім Анжу був розділений, Таранто впав до Дураццо (1394—1463).
Фердинанд I Неаполітанський, також відомий як король Ферранте, об'єднав князівство Таранто з Неаполітанським королівством після смерті своєї дружини Ізабелли Тарантської (Клермон). Князівство закінчилося, але королі Неаполя продовжували надавати титул принца Тарантського своїм синам, насамперед майбутньому Альфонсу II Неаполітанському, герцогу Калабрії, старшому синові Ізабелли.
Від Ренесансу до Наполеона
У березні 1502 року іспанський флот короля Фердинанда II Арагонського, який був союзником Людовіка XII Франції, захопив порт і завоював Таранто.
У 1504 році король Фердинанд III відважно захищав цю кінцівку свого королівства, але був змушений поступитися іспанському генералу Консалво де Кордова .
У 1570 році адмірал Джованні Андреа Доріа розмістив свій флот з 49 галер у Мар-Гранде для ремонту та постачання своїх кораблів. Серед людей на флоті був Мігель де Сервантес . Пізніше флот об'єднався з іншими частинами Християнської ліги і в 1571 році розгромив турецький флот при Лепанто: також у битві брали участь деякі тарентійські вельможі.
У 1647 році повстання Масаніелло в Неаполі досягло і Таранто. Місто також приєдналося до Парфенопейської республіки 1799 року, з 8 лютого по 8 березня того ж року, але це знову стало невдачею.
У 1746 році в Таранто проживало 11 526 жителів. Усі вони були зібрані на маленькому острові, серед великої кількості релігійних інститутів і церков. Франческо Антоніо Кало, дворянин, у 1765 році розпочав святкування таємниць Страсного тижня. Сьогодні вони є найважливішою і відвідуваною подією Таранто.
Після поразки Фердинанда IV Неаполітанського під Монтереджіо і наступного Флорентійського миру, в 1801 році французький генерал Ніколя Сульт з 13 000 солдатів зайняв провінції Барі, Лечче і гавань Таранто. Наполеон хотів побудувати фортецю, щоб тримати під тиском британську базу Мальта . 23 квітня 1801 року 6000 французькі солдати Armée d'observation du midi увійшли в Таранто (на той час 20 000 жителів) і укріпили його, щоб отримати " своєрідний Гібітрей " (Наполеон). 25 березня 1802 року Франція та Велика Британія підписали Ам'єнський договір, за яким Франція вимагала залишити Південну Італію, але після оголошення Великою Британією війни проти Франції, 23 травня 1803 року Армія з обсервації міді повернулася до Таранто під командуванням генерала Лорана Гувіона де Сен-Сір. Серед французьких офіцерів у Таранто є також романіст П'єр Чодерлос де Лакло, генерал артилерії та експерт з фортифікації, який загинув у Таранто 5 вересня 1803 року. 15 лютого Жозеф Бонапарт став королем Неаполя, а 3 травня відвідав укріплення Таранто. Присутність французьких військ і оборонних споруд принесли користь тарентинській економіці. У 1805 році російський флот у союзі з англійцями перебував там кілька місяців.
30 березня 1806 року за указом Бонапарта Таренте (французька назва міста) було створено один із шести спадкових герцогських великих феонів у Неаполітанському королівстві, присудженим маршалу Макдональду в 1809 році (лінія зникла в 1912 році).
Після занепаду влади Наполеона і поразки Йоахіма Мюрата в битві при Толентіно, Південна Італія і Таранто повернулися під владу династії Бурбонів, утворивши Королівство Обох Сицилій .
Після об'єднання Італії
9 вересня 1860 року Таранто став частиною тимчасового уряду, заснованого Джузеппе Гарібальді після його завоювання королівства двох Сицилій. У наступному році вся Південна Італія була приєднана до Королівства Савойської династії П'ємонте-Сардинія, яке стало Італійським королівством . В ці роки в Таранто проживало 27 000 жителів.
У період з травня по червень 1866 року, новоспечена Regia Marina — Королівство Італійського флоту, в результаті об'єднання Сардинської, неаполітансько-сицилійської, тосканської і Папських флотів — зібрали в Таранто гавані, з приводу оголошення війни проти Австрії (Третя Війна за незалежність). 21 червня, на один день пізніше, для дозволу адміралу Карло ді Персано отримати почесне громадянство Тарента, флот вирушив у Адріатичне море. Після поразки італійського флоту під Ліссою, Персано був поставлений під суд за некомпетентність і боягузтво, а його легкі дні в Таранто вказали на його погану поведінку.
Під час Першої світової війни Таранто був базою військових кораблів Regia Marina. 2 серпня 1916 року Леонардо да Вінчі та Конте ді Кавур " затонув після імовірної диверсії.
У ніч на 11 листопада 1940 року, під час Другої світової війни, італійські кораблі, які стояли на якорі в Мар-Гранде і Мар-Пікколо, були серйозно пошкоджені британськими військово-морськими силами в битві під Таранто .
9 вересня 1943 року в рамках вторгнення союзників (операція Slapstick), британські війська висадилися поблизу порту 9 вересня 1943 року в рамках вторгнення союзників (операція Slapstick).
Див. також
Грецька монета Італії та Сицилії
Архієпископство Таранто
Хронологія Таранто
Посилання
Бібліографія
Джуліано Лапеза — «Taranto dall'Unità al 1940. Industria, demografia, politica» — LED Edizioni Universitarie — Мілан, 2011 -
Посилання
Культурний центр Філонід
Heraldica.org- Наполеонівська геральдика
Стародавня Греція
Історія міст Італії
Таранто
|
1802708
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Friedrich%20Karl%20von%20Sch%C3%B6nborn
|
Friedrich Karl von Schönborn
|
Friedrich Karl von Schönborn (or Friedrich Carl, 1674–1746) was the Prince-Bishop of Würzburg and Prince-Bishop of Bamberg from 1729 to 1746. He also served as Reichsvizekanzler (Vice-Chancellor) of the Holy Roman Empire from 1705 to 1734.
Biography
Friedrich Karl (or Carl) von Schönborn was born in Mainz on 3 March 1674, the second son of (1644-1717, see List of rulers of Schönborn) and his wife, Maria Anna Sophia von Boineburg (1652–1726).
Friedrich Karl was the nephew of Lothar Franz von Schönborn, Archbishop-Elector of Mainz. Friedrich Karl's older brother Johann Philipp Franz von Schönborn was one of his predecessors as Prince-Bishop of Würzburg; his younger brother Damian Hugo Philipp von Schönborn became Prince-Bishop of Speyer and his youngest brother Franz Georg von Schönborn became Archbishop-Elector of Trier.
In 1681, he was sent to study at the Jesuit school at Aschaffenburg. He became a Canon (Priest) at Würzburg in 1683 and at Bamberg in 1685. He then studied alongside his brother Johann Philipp Franz at Würzburg, Mainz, Aschaffenburg and Rome (Germanicum). His Grand Tour brought him to the Netherlands, England and France. He finished his studies at the Sorbonne. He received the minor orders in 1701. In 1703/4, his uncle Lothar Franz sent him as envoy for the Archbishopric of Mainz to the imperial court at Vienna. He became a canon of Würzburg Cathedral in 1704, and a canon of Bamberg Cathedral in 1705.
In 1705, Friedrich Karl became Vice-Chancellor for Emperor Joseph I; he held this post under Joseph and his successor, Charles VI, until 1734. In this position, Friedrich Karl worked to protect the security of the smaller Imperial Estates, and to strengthen imperial authority. He successfully opposed attempts by Prussia to expand its influence in southern Germany. During his early years he spent most of his time at the Imperial court in Vienna. He had the Federal Chancellery of Austria built between 1717 and 1719 as his office. He also supervised the construction of the Imperial Chancellory Wing of the Hofburg Palace in Vienna (1723–30) by Lukas von Hildebrandt, where he lived in an apartment. As his private country resort near Vienna, he built the Blauer Hof Laxenburg (1710-1720) and also the Schönborn Palace near Göllersdorf in Lower Austria; there he also purchased Weyerburg Castle. In 1740 he acquired the Palais Schönborn-Batthyány and moved there.
He was appointed coadjutor bishop of Bamberg in 1708, with Pope Clement XI confirming his appointment on 19 May 1710. Friedrich Karl's opposition to the Pragmatic Sanction, as well as his frequent absences from Vienna, caused him to lose influence at the court after 1730.
When the cathedral chapter of Würzburg elected a new bishop in 1724, they rejected Friedrich Karl, due to the unpopularity of his brother Johann Philipp Franz. Christoph Franz von Hutten was elected Bishop of Würzburg instead. In 1724, Friedrich Karl became Dompropst at Würzburg and upon his uncle Lothar Franz' death on 30 January 1729, he succeeded as Prince-Bishop of Bamberg. On 18 May 1729 he was elected unanimously as Bishop of Würzburg, after von Hutten had died. Nonetheless he continued to mainly reside in Vienna for a number of years.
Friedrich Karl had been the favourite nephew of Lothar Franz, who bequeathed to him Schloss Weissenstein, a large Baroque palace at Pommersfelden. Among his various residences, Friedrich Karl clearly preferred Würzburg, however.
As an imperial prince, Friedrich Karl remained a supporter of the Habsburgs, despite numerous and significant political differences. His considered, moderately absolutist, rule served him well in reorganizing administration, finance and education in both bishoprics. In 1735 he helped to turn the Bamberger Akademie into a full university, by adding law and medical faculties. In 1743 he gave the University of Würzburg new study regulations.
He implemented the perpetual adoration at Würzburg in 1736. In both bishoprics he built or renovated numerous churches, often using Würzburg engineer Balthasar Neumann. Under him, Neumann also completed the Würzburg Residence (begun under his brother) and the Schönbornkapelle of Würzburg Cathedral. Friedrich Karl also had Neumann build a new summer residence at Werneck.
He died on 26 July 1746 at Würzburg and is buried in the Schönbornkapelle of Würzburg Cathedral.
References
External links
1674 births
1746 deaths
Prince-Bishops of Bamberg
Prince-Bishops of Würzburg
Friedrich
|
2693431
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%20%D0%9B%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D1%88%D0%B0%20%D0%90%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D1%88%D0%B0
|
Меморіал Лайоша Асталоша
|
Меморіал Лайоша Асталоша
Меморіал Лашоша Асталося – міжнародний шаховий турнір, який проводився в Угорщині від 1958 до 1971 року, присвячений пам'яті Лайоша Асталоша, шахіста, судді і шахового діяча.
Всі турніри відбулися за круговою системою за участю від 12 до 16 гравців. Серед його переможців були провідні шахісти світу, зокрема, Михайло Таль, Віктор Корчнойj, Лайош Портіш, Давид Бронштейн і Марк Тайманов.
Переможці меморіалів
Джерела
W.Litmanowicz, J.Giżycki, "Szachy od A do Z", tom I, Warszawa 1986, str. 50-51
Спортивні змагання в Угорщині
|
5056574
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%83%D0%B0%D0%BD%20%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%84%D0%BE%20%D0%92%D1%96%D0%BB%D0%BA%D0%BE%D0%BA
|
Хуан Родольфо Вілкок
|
Хуан Родольфо Вілкок (Буенос-Айрес, 17 квітня 1919 – Лубріано, 16 березня 1978) — аргентинський письменник, поет, літературний критик і перекладач італійського походження. Він писав іспанською та італійською мовами.
Біографія
Аргентина
Син англійця Чарльза Леонарда Вілкока та аргентинки Іди Ромеджіаллі, він вивчав цивільне будівництво в Університеті Буенос-Айреса, деякий час жив у Мендосі на проєкті, пов'язаному з , але згодом покинув цю професію, щоб присвятити себе літературі.
Його перша поетична збірка «Збірка віршів і пісень» (1940) отримала премію імені Мартіна Ф'єрро від Аргентинського товариства письменників. Через рік він познайомився з Сільвіною Окампо, Адольфо Біой Касаресом та Хорхе Луїсом Борхесом, з якими став близьким другом.
У 1942-1944 роках редагував літературний журнал «Verde Memoria», пізніше «Disco» (1945-1947).
Працював на Державній залізниці, але залишив цю посаду у 1944 році. У 1945 році самвидав дві поетичні збірки: «Ensayos de poesía lírica» та «Persecución de las musas menores». У 1946 році опублікував «Paseo Sentimental». У 1951 році він подорожував Європою разом із Сільвіною Окампо та Біой Касарес і вперше відвідав Італію.
Вілкок був старанним критиком, дописував до багатьох газет і літературних журналів. Він також був перекладачем з англійської, французької, італійської та німецької мов. Як і його друг Реймонд Куно, Вілкок працював як винахідник авторів на замовлення різних європейських видавництв, як свідчить нещодавнє дослідження Фундації під керівництвом Карли Бодоні.
Італія
У 1957 році він назавжди оселився в Італії, країні, де згодом подав заяву на отримання громадянства. Там він переписав кілька своїх творів італійською. У ті роки він писав Мігелю Мурмісу: «Я бачу Аргентину як величезний переклад». У 1964 році він вперше з'явився в кіно, у фільмі П'єра Паоло Пазоліні «Євангеліє від Матвія» (1964). Він перекладає «Барабан Баліверни» Діно Буццаті для видавництва «Emecé».
Вілкок помер 16 березня 1978 року у своєму заміському будинку в Лубріано, Італія. Він похований на протестантському кладовищі, біля піраміди Цестія. Його прийомний син Лівіо Баккі Вілкок був важливим перекладачем Хорхе Луїса Борхеса італійською мовою.
У 2021 році в Буенос-Айресі за редакцією критика Даніеля Мартіно вийшла книга «Вілкок», яка об'єднала всі свідчення про нього, що збереглися в приватних паперах Адольфо Біой Касареса.
Твори
Іспанською
Libro de poemas y canciones (1940)
Ensayos de poesía lírica (1945)
Persecución de las musas menores (1945)
Paseo sentimental (1946)
Los hermosos días (1946, 1998)
Sexto (1953, 1999)
Los traidores (1956)
Poemas (1980)
Італійською
Il caos (1960)
Fatti inquietanti (1961)
Luoghi comuni (1961)
Teatro in prosa e versi (1962)
Poesie spagnole (1963)
La parola morte (1968)
Lo stereoscopio dei solitari (1972)
La sinagoga degli iconoclasti (1972)
Il tempio etrusco (1973)
I due allegri indiani (1973)
Parsifal (1974)
Italienisches Liederbuch 34 poesie d'amore (1974)
L'ingegnere (1975)
Frau Teleprocu (1976)
Il libro dei mostri (1978)
Посмертно
Poesie (1980)
L'abominevole donna delle nevi e altre commedie (1982)
Le nozze di Hitler e Maria Antonietta nell'inferno (1985)
Il reato di scrivere (2010)
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
|
400104
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BD%D0%B0%D0%BC%D1%96%D1%81%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE
|
Харківське намісництво
|
Харківське намісництво — адміністративно-територіальна одиниця в Російській імперії в 1780–1796. Адміністративний центр — Харків. Створене 25 квітня 1780 на основі Слобідсько-Української губернії. Складалося з 15 повітів. 12 грудня 1796 перетворене на Слобідсько-Українську губернію.
Керівники намісництва
Намісник намісництва
Поручик (заступник) намісника намісництва
Маршалки шляхти Харківського намісництва
Повіти
Білопольський повіт
Богодухівський повіт
Валківський повіт
Вовчанський повіт
Ізюмський повіт
Золочівський повіт
Краснокутський повіт
Лебединський повіт
Миропольський повіт
Недригайлівський повіт
Охтирський повіт
Сумський повіт
Харківський повіт
Хотмизький повіт
Чугуївський повіт
Джерела та література
Маркова О. Харківське намісництво //
Институт генерал-губернаторства и наместничества в Российской Империи: в 2 т. — Санкт-Петербург: Изд-во Санкт-Петербургского университета, 2001. — Т. І.
Тархов С. А. Изменение административно-территориального деления России за последние 300 лет // География. — № 15. — 2001.
Атлас Российской Империи. — Москва: Типография Сытина, 1792.
Посилання
Харківське намісництво //
Намісництва Російської імперії
Харківське намісництво
Російська доба Сумської області
Історія Харківської області
Держави і території, засновані 1780
Держави і території, зникли 1796
Засновані в Україні 1780
1796 в Україні
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.