id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
15787953
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Brennes
|
Brennes
|
Brennes is a commune in the Haute-Marne department in northeastern France.
Population
Inhabitants of Brennes are known as Brennois and Brennoises in French.
See also
Communes of the Haute-Marne department
References
Communes of Haute-Marne
|
1041165
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B5%D1%81
|
Паланкес
|
Паланкес (валенс. Palanques) — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Валенсія, у провінції Кастельйон. Населення — особи (2010).
Географія
Муніципалітет розташований на відстані близько 300 км на схід від Мадрида, 80 км на північ від міста Кастельйон-де-ла-Плана.
Демографія
Галерея зображень
Посилання
Валенсійський інститут статистики
Примітки
Муніципалітети провінції Кастельйон
|
32659971
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Severnoye%20Butovo%20District
|
Severnoye Butovo District
|
Severnoye Butovo District (Northern Butovo) is an administrative district (raion) of South-Western Administrative Okrug, and one of the 125 raions of Moscow, Russia. The area of the district is . Population: 95,937 (2020 est.).
See also
Administrative divisions of Moscow
References
Notes
Sources
Districts of Moscow
|
636927
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B6%D1%83%D1%88%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%BE%20%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кожушний Марко Прокопович
|
Кожушний Марко Прокопович
Марко Прокопович Кожушний (8 травня 1904, с. Денисівка Оржицького повіту — 1938, в'язниця НКВД СРСР) — український поет-пісняр, журналіст.
Біографія
Закінчив Комуністичний університет ім. Артема (Харків), працював у редакціях газети «Наймит», журналу «Сільськогосподарський пролетар» у Харкові. Член літературної організації «Молодняк».
Творчість
З 1923 року працював у молодіжній комуністичній пресі. Поезії та оповідання розміщує в журналах «Молодий більшовик», «Студент революції», газеті «Комсомолець України». Мав окремі збірки віршів «Каре поле» (1924), «Над портретом Леніна» (1925), «Ми — червоні квіти» (1927), оповідання «Комсомолка Зоя» (1925).
Творчості поета притаманні щирість художнього вислову, ліризм світовідчуття, пафос новотворення. Шалу комуністичних ідеалів присвячено пісні Кожушного — «Наша спілка молода…», «Сільські комунари», «Я» тощо.
1938 року Кожушного заарештовано за сфальсифікованою справою, страчено у в'язниці НКВС.
Реабілітований прокуратурою посмертно (1959).
Джерела
Іван Зуб. Довідка про поета Марка Кожушного
Розстріляне відродження
Українські поети
Українські журналісти
Українські прозаїки
Репресовані в СРСР
Посмертно реабілітовані
|
402536
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D1%80%27%D1%94
|
Лур'є
|
Лур'є — єврейське прізвище.
Відомі носії:
Лур'є Арнольд Маркович (1921—2005) — дитячий письменник.
Лур'є Артур Сергійович (1892—1966) — російсько-американський композитор і музичний письменник, теоретик, критик, один з найбільших діячів музичного футуризму та російського музичного авангарду XX століття.
Лур'є Григорій Ісаакович (1878—1938) — російський революціонер, одеський історик.
Лур'є Нойах Гершельович (1885–1960) — єврейський радянський письменник.
Лур'є Ноте Михайлович (* 1906) — єврейський радянський письменник.
Лур'є Самуїл Аронович (1942—2015) — російський письменник, есеїст, літературний критик, історик літератури.
Лур'є Самуїл Вікторович (1872–1944) — російський видавець, піонер російської кіножурналістики, діяч кіно.
Лур'є Соломон Якович (1891—1964) — український філолог, професор Львівського університету.
Лур'є Олександр Григорович (1868–1954) — український дерматовенеролог, заслужений діяч науки УРСР (1944).
Лур'є Олександр Юдимович (1897–1958) — український акушер-гінеколог, член-кореспондент АН УРСР (1939), заслужений діяч науки УРСР (1958).
Лур'є Юлій Олександрович (1941) — російський режисер документального кіно, сценарист, кінодраматург.
Лур'є Віра Йосипівна (1901—1998) — російська поетеса.
Див. також
Лурія
Єврейські прізвища
|
16021515
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Valennes
|
Valennes
|
Valennes is a commune in the Sarthe department in the region of Pays de la Loire in north-western France.
See also
Communes of the Sarthe department
References
Communes of Sarthe
|
38797335
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Heracles%20Peninsula
|
Heracles Peninsula
|
Heracles Peninsula is a triangular headland in Black Sea at the southwestern portion of Crimea. It is distinguished by its northern edge at the Bay of Sevastopol (continuing by Chorna River) and its eastern edge at the Balaklava Bay (including the Valley of Balaklava). Most of the peninsula is heavily urbanized and occupied by the city of Sevastopol.
The name reminiscent with a divine hero of the Ancient Greece has in fact derived from another ancient Greek city Heraclea Pontica (today Karadeniz Ereğli (Turkish variant)). The Greek colonists founded the ancient city of Chersonesus, the ruins of which to this day may be found in Sevastopol. Other names of the peninsula include Trachea or Irakli. The peninsula was an agricultural district of Chersonesus also known as Chora.
The peninsula represents itself as a rocky plateau (high plain) that is dissected by gulches and gently descends from the Sapun mountain to Black Sea.
References
Landforms of Sevastopol
Peninsulas of Ukraine
Peninsulas of Russia
|
1867925
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Echinopsis%20aurea
|
Echinopsis aurea
|
Echinopsis aurea — вид кактусів з роду ехінопсис (Echinopsis).
Етимологія
Видова назва дана за золотисто-жовтим кольором квітів.
Загальна біоморфологічна характеристика
Зростає одиночним стеблом або групами.
Стебла від округлих до злегка циліндричних, 5-10 в см заввишки, 4-6 см в діаметрі.
Епідерміс — темно-зелений.
Ребер — 14-15 гострих, видатних, розділених глибокими складками.
Ареоли коричневі, відстань між ними до 1 см.
Колючки коричневі або чорні внизу, жовтуваті у кінчиків.
Центральних колючок — зазвичай випускає 4 товсті, часто сплющені, завдовжки 2-3 см.
Радіальних колючок — 8-10, зростаючих в сторони, довжиною до 1 см.
Рясно цвіте, випускаючи з боків глянцеві, лимонно-жовті (всередині більш насичено-жовті) квіти, до 9 см завдовжки і до 8 см діаметрі, які розпускаються вдень.
Плоди овальні, напівсухі, розсічені.
Ареал
Кактуси цього виду ростуть в Аргентині (провінції Катамарка, Кордова, Ла-Ріоха, Сальта, Сан-Луїс, Сантьяго-дель-Естеро). Ареал простягається на 1000 км.
Екологія
Echinopsis aurea росте в різних місцях проживання: сухих лісових масивах, на висотних луках, гірських чагарниках, і розмитих водою місцях, на висоті від 550 до 1800 м над рівнем моря.
Різновиди
Різновиди мають лише незначні відмінності. Багато популяцій відрізняються в деяких деталях: морфологією, кольором колючок або квіток. На думку деяких авторів (Вальтер Рауш), деякі популяції були підняті в ранг варитету.
Охорона у природі
Echinopsis aurea входить до Червоного списку Міжнародного Союзу Охорони Природи, стан — в найменшому ризику.
Цей вид має досить широкий ареал. Популяції стабільні. Присутній в декількох природоохоронних територіях.
Використання
Кактуси цього виду збираються у дикій природі і розводяться, в тому числі і на національному рівні з комерційними цілями. Продаються як декоративні рослини.
Культивування
Утримують на повному сонці або в легкій тіні. Полив регулярний навесні і влітку. Вид схильний до гниття, тому розсаджують його в неглибокі горщики, забезпечуючи добрий дренаж. Ґрунтова суміш має бути поживніша, ніж середня для кактусів.
Взимку утримують в прохолодному місці і сухо, щоб домогтися оптимального цвітіння. Ці кактуси витримують пониження температури до −4 °C.
Розмножуються насінням і вегетативно.
Див. також
Список видів роду Ехінопсис
Примітки
Література
The Cactaceae; descriptions and illustrations of plants of the cactus family 3: 74, pl. 10, f. 1. 1922. (12 Oct 1922)
Ян Ван дер Неер. Все о кактусах. — Санкт-Петербург: ООО «СЗКЭО» Кристалл", 2004 — 208 с., ил. — ISBN 5-306-00348-6, стор. 59
Джерела
Edward F. Anderson. «The Cactus Family». 776 р. ISBN 0 881924989 p. 258
Haage W. — Kakteen von A bis Z. Leipzig. l979
http://www.cactuspro.com/encyclo/Echinopsis/aurea
Посилання
http://www.cactus-art.biz/schede/LOBIVIA/Lobivia_aurea/Lobivia_aurea/Lobivia_aurea.htm
http://www.tropicos.org/Name/5105558
http://www.plantsystematics.org/taxpage/0/binomial/Echinopsis_aurea
http://cactiguide.com/cactus/?genus=Echinopsis&species=aurea
Echinopsis aurea на Українському сайті про кактуси і кактусистів
Echinopsis aurea на сайті Московського клубу любителів кактусів
Рослини, описані 1922
aurea
Кактуси Аргентини
Ендемічна флора Аргентини
|
2636452
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B7%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Козоріз Іван Миколайович
|
Козоріз Іван Миколайович
Іван Миколайович Козоріз (14 вересня 1979, Київ, УРСР, СРСР) — колишній український футболіст, що грав на позиції півзахисника.
Кар'єра гравця
Розпочав займатися футболом у Києві. Перший тренер — Андрій Леонідович Броварник, який працював з групою дітей 1979 року народження. Займався з цим наставником з 9-ти до 16-ти років. Разом з ним займалися майбутні професійні футболісти Руслан Ярош, Сергій Козир, Олександр Бабак, Володимир Остроушко, Владислав Савчук, Олександр Алексієнко. Окрім того, декілька людей з тієї групи професійно виступають у мініфутболі та пляжний футболі.
Після закінчення школи потрапив у «Оболонь-ППО», далі був «Борисфен» куди його запросив Сергій Морозов. Потім півтора року грав у Польщі, після чого повернувся в Україну. В Україні футбольну кар'єру розпочав 12 серпня 2000 року в друголіговому клубі «Систему-Борекс», захищав кольори першолігового китайського клубу «Шеньсі Голі». Взимку 2005 року перейшов у сімферопольську «Таврію», в складі якої 13 березня 2005 року зіграв перший матч у Вищій лізі. В команді не заграв і влітку 2006 року був відданий в оренду в «Закарпатті», незабаром був викуплений клубом. У сезоні 2007/08 років «Закарпаття» покинуло Вищу лігу. Іван побував на перегляді в клубі «Львів», міг опинитися в «Металісті». Але контракт підписав з ФК «Харків». У сезоні 2008/09 років «Харків» вилетів у Першу лігу, а Козоріз отримав статус вільного агента й повернувся в «Закарпаття».
У лютому 2010 року перейшов у маріупольський «Іллічівець», контракт підписав за схемою «1+1». Після закінчення дії контракту покинув клуб, не продовживши його. Потім грав за ФК «Прикарпаття» і ФК «Нафтовик-Укрнафта». Сезон 2012/13 років провів у «Полтаві», після чого контракт з футболістом не був продовжений.
Після Полтави виступав за низку аматорських клубів з чемпіонату Київської області, зокрема за «Чайку» (Петропавлівська Борщагівка), «Сокіл» (Михайлівка-Рубежівка) та ФК «Вишневе».
Особисте життя
Має дружину Наталію та доньку Дарію.
Досягнення
Перша ліга чемпіонату України
Срібний призер (1): 2007
Друга ліга чемпіонату України
Чемпіон (1): 2002
Примітки
Посилання
Статистика виступів на офіційному сайті ФФУ
Візитна картка футболіста на офіційному сайті УПЛ
Профіль гравця на сайті soccerpunter.com
Профіль гравця на сайті footballdatabase.eu
Профіль гравця на сайті worldfootball.net
Профіль гравця на сайті «УКРАЇНСЬКИЙ ФУТБОЛ (історія та статистика)»
Профіль гравця на сайті sportbox.ru
Профіль гравця на сайті ФК «Одеса»
Профіль гравця на сайті ФК «Полтава»
Козоріз: "Була пропозиція від Металіста"
Уродженці Києва
Українські футболісти
Українські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Польщі
Футбольні легіонери в Китаї
Майстри спорту України міжнародного класу
Футболісти «Медзі» (Легниця)
Футболісти «Інтера» (Боярка)
Футболісти «Спартака» (Суми)
Футболісти «Таврії» (Сімферополь)
Футболісти «Говерли»
Футболісти «Харкова»
Футболісти «Маріуполя»
Футболісти «Нафтовика-Укрнафта»
Футболісти «Прикарпаття» (Івано-Франківськ)
Футболісти «Полтави»
Футболісти «Чайки» (Петропавлівська Борщагівка)
Футболісти «Сокола» (Михайлівка-Рубежівка)
Футболісти «Вишневого»
|
59430486
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Novostepanovka
|
Novostepanovka
|
Novostepanovka is a rural locality (a selo) in Klimoutsevsky Selsoviet of Svobodnensky District, Amur Oblast, Russia. The population is 219 as of 2018.
Geography
The village is located on the Malaya Belaya River, 69 km north-west from Svobodny and 24 km from Klimoutsy.
References
Rural localities in Svobodnensky District
|
2731849
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B0
|
Бистрімовка
|
Бистрімовка — село у складі Сандиктауського району Акмолинської області Казахстану. Входить до складу Лісного сільського округу.
Населення — 141 особа (2021; 178 у 2009, 266 у 1999, 369 у 1989).
Національний склад станом на 1989 рік:
росіяни — 68 %;
німці — 27 %.
У радянські часи село називалось також Бастримовка.
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Сандиктауського району
Села Акмолинської області
|
38212
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Numismatics
|
Numismatics
|
Numismatics is the study or collection of currency, including coins, tokens, paper money, medals and related objects.
Specialists, known as numismatists, are often characterized as students or collectors of coins, but the discipline also includes the broader study of money and other means of payment used to resolve debts and exchange goods.
The earliest forms of money used by people are categorised by collectors as "odd and curious", but the use of other goods in barter exchange is excluded, even where used as a circulating currency (e.g., cigarettes or instant noodles in prison). As an example, the Kyrgyz people used horses as the principal currency unit, and gave small change in lambskins; the lambskins may be suitable for numismatic study, but the horses are not. Many objects have been used for centuries, such as cowry shells, precious metals, cocoa beans, large stones, and gems.
Etymology
First attested in English in 1829, the word numismatics comes from the adjective numismatic, meaning . It was borrowed in 1792 from French , itself a derivation from Late Latin , genitive of , a variant of meaning . is a latinisation of the Greek which means , which derives from , in turn from , ultimately from .
History of money
Throughout its history, money itself has been made to be a scarce good, although it does not have to be. Many materials have been used to form money, from naturally scarce precious metals and cowry shells through cigarettes to entirely artificial money, called fiat money, such as banknotes. Many complementary currencies use time as a unit of measure, using mutual credit accounting that keeps the balance of money intact.
Modern money (along with most ancient money) is essentially a token – an abstraction. Paper currency is perhaps the most common type of contemporary physical money. However, goods such as gold or silver retain many of the essential properties of money, such as price fluctuation and limited supply, although these goods are not controlled by one single authority.
History of numismatics
Coin collecting may have possibly existed in ancient times. Augustus gave "coins of every device, including old pieces of the kings and foreign money" as Saturnalia gifts.
Petrarch, who wrote in a letter that he was often approached by vine diggers with old coins asking him to buy or to identify the ruler, is credited as the first Renaissance collector. Petrarch presented a collection of Roman coins to Emperor Charles IV in 1355.
The first book on coins was De Asse et Partibus (1514) by Guillaume Budé. During the early Renaissance ancient coins were collected by European royalty and nobility. Collectors of coins were Pope Boniface VIII, Emperor Maximilian of the Holy Roman Empire, Louis XIV of France, Ferdinand I, Elector Joachim II of Brandenburg who started the Berlin coin cabinet and Henry IV of France to name a few. Numismatics is called the "Hobby of Kings", due to its most esteemed founders.
Professional societies organised in the 19th century. The Royal Numismatic Society was founded in 1836 and immediately began publishing the journal that became the Numismatic Chronicle. The American Numismatic Society was founded in 1858 and began publishing the American Journal of Numismatics in 1866.
In 1931 the British Academy launched the Sylloge Nummorum Graecorum publishing collections of Ancient Greek coinage. The first volume of Sylloge of Coins of the British Isles was published in 1958.
In the 20th century, coins gained recognition as archaeological objects, and scholars such as Guido Bruck of the Kunsthistorisches Museum in Vienna realized their value in providing a temporal context and the difficulty that curators faced when identifying worn coins using classical literature. After World War II in Germany, a project, Fundmünzen der Antike (Coin finds of the Classical Period) was launched to register every coin found within Germany. This idea found successors in many countries.
In the United States, the US Mint established a coin cabinet in 1838 when chief coiner Adam Eckfeldt donated his personal collection. William E. Du Bois' Pledges of History... (1846) describes the cabinet.
C. Wyllys Betts' American colonial history illustrated by contemporary medals (1894) set the groundwork for the study of American historical medals.
Helen Wang's "A short history of Chinese numismatics in European languages" (2012–2013) gives an outline history of Western countries' understanding of Chinese numismatics. Lyce Jankowski's Les amis des monnaies is an in-depth study of Chinese numismatics in China in the 19th century.
Modern numismatics
Modern numismatics is the study of the coins of the mid-17th century onward, the period of machine-struck coins. Their study serves more the need of collectors than historians, and it is more often successfully pursued by amateur aficionados than by professional scholars. The focus of modern numismatics frequently lies in the research of production and use of money in historical contexts using mint or other records in order to determine the relative rarity of the coins they study. Varieties, mint-made errors, the results of progressive die wear, mintage figures, and even the sociopolitical context of coin mintings are also matters of interest.
Subfields
Exonumia (UK English: Paranumismatica) is the study of coin-like objects such as token coins and medals, and other items used in place of legal currency or for commemoration. This includes elongated coins, encased coins, souvenir medallions, tags, badges, counter-stamped coins, wooden nickels, credit cards, and other similar items. It is related to numismatics proper (concerned with coins which have been legal tender), and many coin collectors are also exonumists.
Notaphily is the study of paper money or banknotes.
It is believed that people have been collecting paper money for as long as it has been in use. However, people only started collecting paper money systematically in Germany in the 1920s, particularly the Serienscheine (Series notes) Notgeld. The turning point occurred in the 1970s when notaphily was established as a separate area by collectors.
At the same time, some developed countries such as the United States, Germany, and France began publishing their respective national catalogs of paper money, which represented major points of reference literature.
Scripophily is the study and collection of companies' shares and bonds certificates. It is an area of collecting due to both the inherent beauty of some historical documents as well as the interesting historical context of each document. Some stock certificates are excellent examples of engraving. Occasionally, an old stock document will be found that still has value as stock in a successor company.
See also
Awards for numismatics
Glossary of numismatics
Numismatic associations
List of numismatic collections
List of numismatic journals
List of numismatists
Further reading
Krmnicek Stefan and Hadrien Rambach. (2023). The Numismatic World in the Long Nineteenth Century. New York: Routledge Taylor & Francis Group.
Pritsak, O. (1998). The Origins of the Old Rus’ Weights and Monetary Systems: Two Studies in Western Eurasian Metrology and Numismatics in the Seventh to Eleventh Centuries (Harvard Series In Ukrainian Studies). Cambridge: Harvard Ukrainian Research Institute.
References
External links
Currency
|
18168681
|
https://en.wikipedia.org/wiki/I%20Will%20Be%20%28song%29
|
I Will Be (song)
|
I Will Be (song)
"I Will Be" is a song written and originally recorded by Canadian singer Avril Lavigne for her third studio album The Best Damn Thing (2007). It appeared on select editions of the album as a bonus track before English singer Leona Lewis covered it for her debut studio album Spirit (2007). Max Martin and Lukasz Gottwald co-wrote the song, whilst production was helmed by Gottwald under his production name Dr. Luke. It is a piano and guitar-led ballad. The song was sent to contemporary hit radio as the fourth US single, and seventh and final single from Spirit on January 6, 2009, by J Records.
"I Will Be" garnered mixed reception from music critics, with some praising Lewis' vocal performance, whilst others described it as emotionless. Upon the release of Spirit in November 2007, the song peaked at number 160 on the UK Singles Chart due to strong digital download sales, but failed to attain a higher peak due to not being released as a single in the United Kingdom. However, it peaked at number 66 on the US Billboard Hot 100. An accompanying music video for the song was filmed in New York City and featured Chace Crawford as Lewis' love interest. Lewis performed the song live on the Late Show with David Letterman.
Production and recording
"I Will Be" was written by Avril Lavigne, Max Martin, Lukasz "Dr. Luke" Gottwald; it was produced by Dr. Luke, and was co-produced by Steven Wolf and Max Beckley and Smit. Lavigne originally performed the song, which was included on her third studio album The Best Damn Thing, released in April 2007, included on the bonus track edition. In the same year, Leona Lewis covered the song for her debut album Spirit, utilizing the same instrumental as Lavigne's version. Lewis's version was recorded at multiple recording studios around the world, including Conway Recording Studios and Westlake Recording Studios, in Los Angeles, California; Henson Recording Studios, Opra Music, and Ocean Way Recording, all located in Hollywood, California; Dr. Luke's personal recording studio in New York City; Atlantic Studios, Stockholm, Sweden; Sarm West, London, England. The production coordinators were Gary "The Shredder" Silver and Emily Wright.
A multitude of engineers were involved with the process of recording the song, including Doug McKean, Rob Smith, Seth Waldmann, Keith Gretlin, Josh Wilbur, Tom Syrowski, Tatiana Gottwald, Chris Soper, Sam Holland, Chris Holmes, Rouble Kapoor, Wesley Seidman, Janne Hansson, Emily Wright, Marcus Dextegen and Sam Cross. "I Will Be" was mixed by Chris Lord-Alge at Resonale Recording Studios, Burbank, CA, and was assisted by Keith Armstrong and Nik Karpen. For the instrumental, Leon Pendarvis was the conductor and arranger; Martin provided piano, Dr. Luke provided the electric guitar and Yamaha Acoustic guitar, Jack Daley provided the bass and Wolf provided the drums and percussion.
Composition
"I Will Be" is a piano and guitar led pop rock song, which lasts for a duration of 3 minutes, 58 seconds. The song was composed in the key of G major using common time and a slow groove at 72 beats per minute. Lewis's vocal range spans two octaves, from the low note of B3 to the high note of B5, on the song. The song opens with the lyrics, "There's nothing I could say to you, nothing I could ever do to make you see what you mean to me." Chad Grischow for IGN described the song's piano led instrumental to be "overblown", but noted that Lewis has enough "vocal strength to prevent her from being overshadowed by the drowningly lush sound." Eric R. Danton wrote on his review of Spirit for the Hartford Courant daily that "I Will Be" begins with a "spare piano introduction" that "blossoms into an arrangement buoyed by strings and then drums and guitar". Danton described Lewis's vocals as "delicate" and that "take flight on the chorus".
Response
Critical reception
The song garnered a mixed response from music critics. Nate Chinen for The New York Times was complimentary of Lewis's cover, and praised her "powerhouse vocals". Matt O'Leary for Virgin Media wrote that Lewis's rendition of the song was "epic", and that when the production is kept minimal, "her uniqueness is allowed to shine." Although Sarah Rodman for The Boston Globe described the song as "predictable", she praised Lewis's ability to sing with "believable pathos" and hit clean notes. Sal Cinquemani for Slant Magazine was also critical of the song, writing that it is "dangerously middle-of-the-road." Danton from the Hartford Courant considered the song as "ready-made for awards shows or emotional on-screen montages." He concluded that "I Will Be" is a "powerful stuff, and it would make for a gem of a pop record if it kept up."
Chart performance
Upon the release of Spirit in the United Kingdom, "I Will Be" debuted and peaked at number 160 on the UK Singles Chart from digital download sales. Upon its release as a single in January 2009 in the United States, "I Will Be" debuted on the US Pop Songs chart at number 34 on 31 January 2009. In its second week, it rose to number 31, and again to number 28 in its third week. It peaked at number 24 and remained on the chart for eight weeks. In its seventh and eighth weeks, it charted at numbers 25 and 31, respectively. It debuted on the US Billboard Hot 100 at number 94 on 14 February 2009. It peaked at number 66, and exited the chart at number 80. The song debuted on the US Adult Pop Songs chart at number 39 on 7 March 2009, and rose to number 34 the following week. In its third and fourth weeks, the song charted at numbers 33 and 25, respectively. "I Will Be" peaked at number 23 in its fifth week on the chart, and fell to number 24 the following week. It also debuted at number 65 on the US Hot Digital Songs chart on 21 February 2009, which was also its peak. In Canada, the song entered the chart at number 86, and peaked at number 83.
Music video
The music video for "I Will Be" was shot in New York City on 18 December 2008, and features Gossip Girl actor Chace Crawford as one of the characters. A reporter for People explained how the inclusion of Crawford in the video came to fruition, writing that "Chace went to London a couple months ago for meetings and to promote Gossip Girl. He went to a party and ended up meeting Leona. [They] hit it off and talk every once in a while and have become fast friends. A couple weeks ago Leona called Chace and asked if he would be in her next video. He obviously said yes." In the video, it is presumed that Lewis and Crawford have stolen a large amount of money, as it opens with dialogue between the pair and how they are going to try and arrange to meet each other at a later date, due to the police closing in on them. As the song begins to play, Lewis sings the first verse on the car bonnet in which they were shown sitting in previously. As she sings the first chorus, she stands up and faces Crawford in the car, and begins to walk away in a car park as she sings the second verse. For the second chorus, Lewis is shown to evade the police by trying to escape by car park stairways, but is confronted by policemen wherever she goes. For the final chorus, Lewis makes it out onto the road and runs from the police in their cars, but is ultimately blocked from escape in all directions as they close in on her, arrest her, and place her in the back of a police car. People ranked the video as one of the most anticipated videos to be released in January 2009.
Live performances
On 20 January 2009, Lewis performed the song on the Late Show with David Letterman.
Credits and personnel
Recording
Recorded at Conway Recording Studios, Los Angeles, CA; Henson Recording Studios, Hollywood, CA; Dr. Luke's, NYC; Opra Music, Hollywood CA; Ocean Way Recording, Hollywood, CA; Westlake Recording Studios, Los Angeles, CA; Atlantic Studios, Stockholm, Sweden; Sarm West, London, England.
Mixed at Resonale Studios, Burbank, CA.
Personnel
Songwriting – Avril Lavigne, Max Martin, Lukasz Gottwald
Production – Dr. Luke
Co-production – Steven Wolf, Max Beckley and Smit
Production coordinators – Gary "The Shredder" Silver, Emily Wright
Engineers – Doug McKean, Rob Smith, Seth Waldmann, Keith Gretlin, Josh Wilbur, Tom Syrowski, Tatiana Gottwald, Chris Soper, Sam Holland, Chris Holmes, Rouble Kapoor, Wesley Seidman, Janne Hansson, Emily Wright, Marcus Dextegen, Sam Cross
Mixing – Chris Lord-Alge
Assistant mixing – Keith Armstrong, Nik Karpen
Conductor and Arranger – Leon Pendarvis
Piano – Max Martin
Electric Guitars, Yamaha Acoustic Guitar – Dr. Luke
Bass – Jack Daley
Drums and percussion – Steven Wolf
Credits adapted from the liner notes of Spirit, Syco Music, J Records, Sony Music.
Charts
Release history
References
2007 songs
2009 singles
Avril Lavigne songs
Leona Lewis songs
Music videos directed by Melina Matsoukas
Song recordings produced by Dr. Luke
Songs written by Avril Lavigne
Songs written by Max Martin
Songs written by Dr. Luke
|
1769687
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D1%94%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B0%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3
|
Кієлітаський сільський округ
|
Кієлітаський сільський округ — адміністративна одиниця у складі Толебійського району Туркестанської області Казахстану. Адміністративний центр — село Достик.
Населення — 9730 осіб (2009; 8249 в 1999).
Склад
До складу округу входять такі населені пункти:
Примітки
Сільські округи Толебійського району
|
3512904
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Paratachycines
|
Paratachycines
|
Paratachycines — рід прямокрилих комах родини рафідофорид (Rhaphidophoridae).
Поширення
Рід поширений в Східній та Південно-Східній Азії (Росія, Японія, Китай, Корея, Таїланд).
Види
Paratachycines boldyrevi Uvarov, 1926
Paratachycines hebeiensis Zhang, 2009
Paratachycines isensis Sugimoto & Ichikawa, 2003
Paratachycines ishikawai Chopard, 1954
Paratachycines kyushuensis Sugimoto & Ichikawa, 2003
Paratachycines masaakii Sugimoto & Ichikawa, 2003
Paratachycines maximus Sugimoto & Ichikawa, 2003
Paratachycines ogawai Sugimoto & Ichikawa, 2003
Paratachycines parvus Chopard, 1954
Paratachycines sadoensis Sugimoto & Ichikawa, 2003
Paratachycines saitamaensis Sugimoto & Ichikawa, 2003
Paratachycines satsumensis Sugimoto & Ichikawa, 2003
Paratachycines thailandensis Gorochov, 2002
Paratachycines tsukbaensis Sugimoto & Ichikawa, 2003
Paratachycines uenoi Yamasaki, 1969
Paratachycines ussuriensis Storozhenko, 1990
Paratachycines xiai Zhang, 2009
Примітки
Рафідофоріди
Роди прямокрилих
|
2254338
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BB%D0%BE
|
Аполло
|
Аполло Коженьовський
2228 Союз-Аполло
Премія Аполло
|
3110977
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%95%D0%A1%20Y%C3%A0nzip%C5%8D
|
ГЕС Yànzipō
|
ГЕС Yànzipō (燕子坡水电站) — гідроелектростанція на півдні Китаю у провінції Юньнань. Знаходячись між ГЕС Wànniánqiáo (вище по течії) та ГЕС Yángliǔtān, входить до складу каскаду на річці Hengjiang, правій притоці Дзинші (верхня течія Янцзи).
У межах проєкту річку перекрили бетонною греблею, яка утримує водосховище з об'ємом 16,2 млн м3 (корисний об'єм 0,4 млн м3) та нормальним рівнем поверхні на позначці 364 метри НРМ.
Пригреблевий машинний зал обладнали двома турбінами потужністю по 32 МВт, які використовують напір у 19 метрів та забезпечують виробництво 300 млн кВт·год електроенергії на рік.
Примітки
Yànzipō
|
2084421
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B1%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Голуб Юрій Григорович
|
Голуб Юрій Григорович
Юрій Григорович Голуб (10 серпня 1991; м. Львів — ; Зеленопілля, Свердловський район, Луганська область) — український військовик, старший солдат, номер обслуги-радіотелефоніст зенітно-артилерійського взводу 2-го механізованого батальйону 24-ї Залізної імені князя Данила Галицького окремої механізованої бригади (Яворів) Сухопутних військ Збройних сил України. Кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступня (14.03.2015; посмертно).
Життєпис
Народився Юрій Голуб 10 серпня 1991 року в місті Львів. Закінчив спеціалізовану школу № 81 імені Петра Сагайдачного міста Львів, а потім — Вище професійне училище № 29 міста Львів, здобув професію «Оператор комп'ютерного набору. Обліковець з реєстрації бухгалтерських даних».
Проходив строкову військову службу в лавах Збройних сил України.
Навесні 2014 року Юрій Голуб мобілізований до лав Збройних сил України. Служив у 24-й Залізній імені князя Данила Галицького окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних сил України (військова частина А0998; місто Яворів Львівської області).
З літа 2014 року Юрій Голуб брав участь у антитерористичній операції на сході України.
Прощання й заупокійна літургія відбулись у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла. Юрій Голуб похований 18 липня 2014 року на полі Почесних поховань № 76 Личаківського цвинтаря міста Львів.
Без Юрія лишились батьки і два брати.
Обставини загибелі
11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області приблизно о 4:30 ранку російсько-терористичні угрупування обстріляли з РСЗВ «Град» блокпост українських військ, внаслідок обстрілу загинуло 19 військовослужбовців, серед них і Юрій Голуб.
Нагороди та вшанування
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (14.03.2015; посмертно).
8 червня 2016 року на фасаді будівлі львівської спеціалізованої ЗОШ № 81 імені Петра Сагайдачного відкрито меморіальну дошку Юрію Голубу
Див. також
Втрати силових структур внаслідок російського вторгнення в Україну (2014)
Атака біля Зеленопілля
Втрати силових структур внаслідок російського вторгнення в Україну (березень — липень 2014)
Примітки
Посилання
Уродженці Львова
Померли в Довжанському районі
Поховані на Личаківському цвинтарі
|
3126388
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D1%80-%D0%9E%D1%83%D0%BA
|
Берр-Оук
|
Берр-Оук
Берр-Оук — місто, штат Канзас
Берр-Оук — селище, штат Мічиган
Берр-Оук — переписна місцевість, штат Айова
|
2233969
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BD%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D1%81%D0%BE%D0%BD%20%D0%94%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87-%D0%86%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Янпольський Самсон Давидович-Іцькович
|
Янпольський Самсон Давидович-Іцькович
Самсон Давидович-Іцькович Янпольський (11 листопада 1869, Глухів — 1940, Москва) — український радянський лікар акушер-гінеколог та хірург, перекладач.
Життєпис
Родина
Народився 11 листопада 1869 року в багатодітній родині глухівського міщанина.
Батько — Давид-Іцько Абрамович Янпольський.
Матір — Моняся (Мар'яся).
Брати та сестри (з ним всього 11), з них відомі: Хаїм, Янкель, Зальман, Ізраїль, Самуїл, Рувим, Рася-Ліба, Естер-Лея, Х'єна, Мендель та Бася (з ним двійнята).
Навчання
Навчався у Глухівській прогімназії 6 років, 1 рік у Лубенській гімназії та останній рік в гімназії міста Златопіль, яку успішно закінчив (випуск 1889 року).
Потім 1895 року закінчив медичний факультет університету.
Трудова діяльність
Працював земським лікарем в Новгородській, Катеринославській, Полтавській губерніях (Золотоніського повіту 1908 року).
Після Жовтневого перевороту 1917 року переїздить до Москви, мешкає на М. Бронній, 42, кв. 4.
Працює старшим лікарем Хамовницького району Москви, працює в Туберкульозній лікарні (з 1928 року — Інститут соціальних хвороб).
Сім'я
Дружина (з 1898 року) — Любов Рувинівна, в першому шлюбі з Аркадієм Мейліхіним народила доньку Єлизавету.
Спільні діти:
Донька — Раїса (1898 — 1933), Москва).
Син — Лев (1900) помер у віці 31 рік.
Донька — Віра (1902) померла у віці 33 роки.
Останні роки життя
На початку 30-х років сім'я була в скрутному фінансовому стані, Самсон продовжував працювати в інституті, 1937 року важко захворів і осліп. Помер 1940 року.
Відомі праці
Авторські:
Случай весьма продолжительной невралгии, излечившейся после иссечения рубца. К. 1900//Электронный каталог. Российская государственная библиотека
К казуистике ранений спинного мозга. К. 1903//Электронный каталог. Российская государственная библиотека
Переклади:
Патология родового акта по Сорану Эфесскому. Пер. и предисл. С. Д. Янпольского. Санкт-Петербург, 1898//Электронный каталог. Российская государственная библиотека
Из соч. Сорана Эфесского «О женских болезнях». Пер. С. Д. Янпольского. Санкт-Петербург, 1898//Электронный каталог. Российская государственная библиотека
Примітки
Посилання
Джерела
Samson (Shimshon) Yanpolski//Всесвітній родовід Geni
Повідомлення користувача «Рыжик»//Еврейские корни.
Див. також
Златопільська чоловіча гімназія
Уродженці Глухова
Персоналії:Новомиргород
Випускники Златопільської чоловічої гімназії
Персоналії:Лубни
Персоналії:Москва
Померли в Москві
Поховані в Москві
|
73742235
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Novo%20Selo%20Gare%C5%A1ni%C4%8Dko
|
Novo Selo Garešničko
|
Novo Selo Garešničko is a village in Berek municipality, Bjelovar-Bilogora County, Croatia. The etymology of the village comes from Slavic languages meaning new village, Novo Selo.
Demographics
According to the 2021 census, its population was 26.
References
Populated places in Bjelovar-Bilogora County
|
1005530
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1570%20%D0%91%D1%80%D1%83%D0%BD%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8F
|
1570 Брунонія
|
1570 Брунонія (1570 Brunonia) — астероїд головного поясу, відкритий 9 жовтня 1948 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,305.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (1501-1600)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 1948
Головний пояс астероїдів
Астрономічні об'єкти, відкриті з Королівської обсерваторії Бельгії
Астрономічні об'єкти, відкриті Сильвеном Ареном
|
12467569
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Communist%20Party%20of%20Ukraine%20%28Soviet%20Union%29
|
Communist Party of Ukraine (Soviet Union)
|
Communist Party of Ukraine (Soviet Union)
The Communist Party of Ukraine (КПУ, KPU) was the founding and ruling political party of the Ukrainian SSR operated as a republican branch (union republics) of the Communist Party of the Soviet Union (CPSU).
Founded as the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine (CP(b)U) in 1918 in Moscow, Russian SFSR, it was the sole governing party in Ukraine during its time in Soviet Russia and the Soviet Union. While the anti-Bolshevik Ukrainian People's Republic had its own political parties of socialist ideologies, the Communist Party of Ukraine was created out of the party of Russian Bolsheviks in Ukraine known as the RSDRP(b) – Social-Democracy of Ukraine. The party was denied the right to have a separate party statute and was governed by the statute of the Russian Communist Party (Bolsheviks), All-Union Communist Party (Bolsheviks) and Communist Party of the Soviet Union. In 1952, the party was renamed as the Communist Party of Ukraine.
Like all other CPSU republican branches, the CPU was committed, in accordance to the CPSU party statute, to adherence to Marxist–Leninist ideology based on the writings of Vladimir Lenin and Karl Marx, and formalized under Joseph Stalin. The party had pursued state socialism, under which all industries were nationalized and a command economy was introduced. Prior to the adoption of central planning in 1929, Lenin had introduced a mixed economy, commonly referred to as the New Economic Policy, in the 1920s, which allowed to introduce certain capitalist elements in the Soviet economy after the disastrous experience of war communism. This lasted until 26 August 1991, when the Verkhovna Rada (Ukrainian parliament) suspended and on 30 August 1991 prohibited the Communist Party of Ukraine based on the fact that "the leadership of the Communist Party of Ukraine in its actions supported the coup d'état" [in Moscow]. From the parliamentary faction of the Communist Party, following its 1991 prohibition, the Socialist Party of Ukraine was created.
Due to efforts of some other communist cells across Ukraine that did not join the Socialist Party, the Communist Party of Ukraine was re-established in 1993 in Russian-speaking Donetsk as a communist political party of independent Ukraine, while joining the Union of Communist Parties – Communist Party of the Soviet Union from Moscow. Some members who joined the Socialist Party, joined the new political entity after its re-establishment, among whom the most notable was Adam Martyniuk. Following sanctions against the party in 1991, the party fell apart in a similar way to its parent organization (the Communist Party of the Soviet Union), having members of such main deviations like Democratic Platform and Interregional Deputy group reorganized into separate political entities. The ban lasted until 2001 and in May 2002, the older party was merged into the 1993 CPU. Following the 2014 Revolution of Dignity, all communist parties on the territory of Ukraine were outlawed and banned, with the ideology criminalized.
History
Russian Bolsheviks in Ukraine
The party traces its beginning to committees and party's cells of the Russian Social Democratic Labour Party (RSDLP) that existed at the end of the 19th century in all bigger cities and industrial centers on Ukrainian territory which was part of the Russian Empire. Under influence from the League of Struggle for the Emancipation of the Working Class in Saint Petersburg, in 1897 such organization was also formed in Kyiv and Yekaterinoslav which also were taking part in preparation and convocation of the 1st Congress of the Russian Social Democratic Labour Party in 1898. With release of newspaper Iskra in December 1900 in Germany, on territory of Ukraine spread out a network of the Lenin's Iskra group and organizations. Among the most notable activists in Ukraine during that period were Ivan Babushkin, Rosalia Zemlyachka, Pyotr Krasikov, Isaak Lalayants, Friedrichs Lengniks, Maxim Litvinov, Grigory Petrovsky, Mykola Skrypnyk (Nikolay Skripnik), Dmitry Ulyanov, Vasiliy Shelgunov, Alexander Schlichter, Alexander Tsiurupa, and others. Following the 2nd Congress of the Russian Social Democratic Labour Party (1903) in social-democratic organizations has developed a struggle between Mensheviks and Bolsheviks. On behalf of Vladimir Lenin, in 1904 Vatslav Vorovsky with Lalayants and Levitskiy created in Odessa the Southern Bureau of the RSDLP that led activities of Odessa, Yekaterinoslav, Nikolayev committees, brought together around itself Bolshevik organizations of the South, conducted great deal of work in preparation to the 3rd Congress of the Russian Social Democratic Labour Party in 1905.
During the 1905 Russian Revolution, Bolsheviks in Ukraine played only a minor role. In more than 50 cities and settlements were created Soviets of working deputies. In December 1905, Bolsheviks led number of armed uprisings in Ukraine, among which were in Horlivka, Alexandrovsk (Zaporizhia), Kharkiv. Kyiv, Mykolaiv and many other cities were covered with strike action. In course of the revolution the RSDLP organizations in Ukraine grew significantly and in 1907 they were accounted for over 20,000 men. Organizers and leaders
of party's activities during this time were Comrade Artyom (Fyodor Sergeev), Vladimir Bonch-Bruyevich, Miron Vladimirov, Kliment Voroshilov, Serafima Gopner, Sergey Gusev, Lidia Knipovich, Gleb Krzhizhanovsky, Grigory Petrovsky, Nikolay Skripnik, Alexander Schlichter, Yemelyan Yaroslavsky, and others. During the following year of government reaction in 1907–10, Bolshevik organizations in Ukraine have suffered significant losses, yet continued their revolutionary activities. Guided by decisions of the 1912 Prague Conference, those Bolsheviks carried out work to expand and strengthen ties with the masses, their international upbringing, preparing workers to new revolutionary battles, were exposing supporters of what was labeled as "liquidationism", "otzovizm" (recalling representatives from the State Duma), and bourgeois nationalism. During the years of World War I (1914–18), the Bolsheviks of Ukraine propagated the Lenin's slogan of transforming the imperialist war into a civil war and fought against "social chauvinism and revolutionary defeatism."
During the 1917 February Revolution, known as the February bourgeois democratic revolution in communist jargon, the Bolshevik organizations guided by the Central Committee of the Russian Social Democratic Labour Party claimed that they led the struggle of the working people against monarchy, and after Nicholas II's abdication led a struggle for the masses against whom communists named as conciliators and bourgeois nationalists. The process of differentiation of the Bolsheviks and the Mensheviks in the joint organizations of the RSDLP intensified and as well as the process of creation of independent Bolshevik organizations that in July 1917 accounted for around 33,000 men.
According to Yevgenia Bosch, the Kyiv party organization after the February Revolution accounted for only near 200 members and it mainly was concentrated on elections to the Soviet of Workers' Deputies. The performance of the party organization was far from stellar and huge advantage in the soviet (council) was secured by what Bosch called "petty bourgeois parties". The majority in the soviet was formed by Mensheviks. The soviet's executive committee (ispolkom) was also dominated by Mensheviks and Bundists, while Bolsheviks managed to have own representative Maks Savelyev. The Kyiv party organization chose not to participate in elections to the Soviet of Soldiers' Deputies due to lack of relations with local military. Also the Kyiv Bolsheviks chose to ignore the All-Ukrainian National Congress that was convened on proposition of the Central Council of Ukraine on . The most important role for the organization was participation in the 1 May street demonstration to the point that the Bolsheviks decided to conducted own one in spite that the event was already organized by the Soviet of Workers' Deputies.
Unlike any other Bolshevik organizations in Ukraine that adopted the Lenin's April Theses without discussions, on 23 April 1917 the Kyiv party cell approved resolution in which it called the April Theses "yet insufficiently substantiated and developed". On 28 April 1917, at the city's assembly Bolsheviks stated that those theses require further discussion and promised to publish them in their newspaper. They never did. At the 7th All-Russian conference of Bolsheviks where the theses were adopted practically unanimously, the Kyiv Bolsheviks, led by Yurii Pyatakov and who had other thought, did not dare to oppose Vladimir Lenin.
Struggle for establishment of the Soviet power in Ukraine
Following the "July Days" and the semi-legal 6th Congress of the Russian Social Democratic Labour Party, Bolsheviks of Ukraine began to prepare the workers for an armed uprising "for Soviet power". Big help was provided to them by the Central Committee of the Petrograd-based RSDLP(b) that maintained connection with more than 50 of its party organizations in Ukraine. Active role in the preparation process of the masses to the "Socialist Revolution" (October Revolution) was conducted by Vasiliy Averin, Yevgenia Bosch, Kliment Voroshilov, Yan Gamarnik, Serafima Gopner, Vladimir Zatonsky, Andrei Ivanov, Emanuel Kviring, Yuriy Kotsiubynsky, Dmitriy Lebed, Grigory Petrovsky, Vitaly Primakov, Fyodor Sergeyev, , and others. During the summer of 1917 on territory of modern Ukraine were formed two regional (oblast) branches of the RSDLP(b) of Southwestern Krai and Donets-Krivoi Rog Basin and later in the fall the bureau of the RSDLP(b) military organizations of the Southwestern Front (due to ongoing World War I). According to Yevgenia Bosch, the regional branch of the RSDLP(b) was supposed to consist of 7 guberniyas (Governorates): Kyiv, Chernihiv, Podolia, Volhynia, Poltava, Kherson, and Yekaterinoslav. Also membership of the party in Ukraine grew significantly in 1917 from 7,000 in April to 50,000 in October. Following the October Revolution in Petrograd, at the 2nd All-Russian Congress of Soviets among its delegates, there were 65 Bolsheviks from Ukraine.
The very next day after the October Revolution, on 8–13 November (26–31 October by old style), 1917 Bolsheviks in Kyiv, who have been headquartered at the Mariinskyi Palace, attempted to secure power in Kyiv with less success and, after the Bolshevik's victory over the Kyiv Military District garrison, the authority in Kyiv was secured by the liberal democratic Regional Committee in Protection of Revolution in Ukraine where important role played the Central Council of Ukraine. In a week the Central Council adopted its "Third Universal" where it condemned the Bolshevik coup-d'état and declared Ukraine in federative union with the social democratic Russian Republic (instead of the communist Soviet Russia). In response to that on 26 November 1917, the Bolshevik Sovnarkom published its manifesto to the all population "About struggle with counter-revolutionary insurgency of Kaledin, Kornilov, Dutov, and supported by the Central Rada (О борьбе с контрреволюционным восстанием Каледина, Корнилова, Дутова, поддерживаемым Центральной Радой)".
On December 16—18 (3—5 by old style), 1917, the regional congress of the RSDLP(b) of the South-West region was held in Kyiv, and on December 18—19 (5—6), the regional conference of the RSDLP(b) of the Donets-Kryvyi Rih basin was held in Kharkiv. They called on the workers to fight against the Ukrainian Central Council.
Communist Party of Ukraine
The Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine was created on 5–12 July 1918 in Moscow during the 1st Party Congress. Decisive factor of establishing autonomous branch were conditions of the Treaty of Brest-Litovsk according to which Ukraine was leaving the Russian Republic. During the congress there was established a central committee of 15 members and 6 candidates to membership: Ivan Amosov, Andrei Bubnov, Afanasi Butsenko, Shulim Gruzman, Vladimir Zatonski, Lavreti Kartvelishvili, Emmanuel Kviring, Stanisław Kosior, Isaak Kreisberg, Iuri Lutovinov, Georgi Piatakov, Rafail Farbman, Pinkhus Rovner, Leonid Tarski, Isaak Shvarts; Ian Gamarnik, Dmitri Lebed, Mikhail Maiorov, Nikolai Skrypnik, Petr Slynko, Iakov, Iakovlev. Upon creation of the party there were two points of view on the party's structure and relationship with the Russian Communist Party: one idea proposed by the Kiev faction leader Nikolay Skripnik included relationship with the Russian Communist Party through Comintern, while the other one proposed by the Yekaterinoslav and Donbas leader Emmanuel Kviring included relationship with the Central Committee of the Russian Communist Party.
Most of its constituent members were former members of the Russian Bolsheviks who in 1917 pronounced themselves "RSDRP(b) – Social-Democracy of Ukraine" and with the help of the Antonov-Ovseyenko expeditionary forces of Petrograd and Moscow Red Guards instigated a civil war in Ukraine by routing local Red Guards. Some Ukrainian politicians from left faction of the Ukrainian Social Democratic Labour Party (also known as Left Ukrainian Social Democrats or unofficially as "Ukrainian Bolsheviks") joined the Bolsheviks in January 1918.
After the signing of the Treaty of Brest-Litovsk the Bolshevik faction of Ukraine was forced to dissolve as all Bolsheviks were forced out of Ukraine. However, the Bolsheviks returned several months later in what is known both as the second Soviet-Ukrainian War and the Ukrainian War of Independence, in which the Ukrainian People's Republic would ultimately lose to the Russians, with the territory of Ukraine included in the Soviet Russia and then Soviet Union.
During the First Five-Year Plan, the Party took direct responsibility for collectivization of agricultural land and eventually in forced requisitions of grain that led to the deadly Holodomor.
On 13 October 1952, the party officially was renamed as the Communist Party of Ukraine. On October 24, 1990, article 6 on the monopoly of the Communist Party of Ukraine on power was excluded from the Constitution of the Ukrainian SSR.
On 30 August 1991, the Communist Party was outlawed in Ukraine. Different sectors reconstituted themselves in different parties. One group led by moderate members under Oleksandr Moroz formed the Socialist Party of Ukraine (SPU) out of most of the former members, a group of agrarians led by Serhiy Dovhan and Oleksandr Tkachenko formed the Peasant Party of Ukraine (SelPU), and another group, the Communist Party of Ukraine, was re-created in 1993 in Donetsk under the leadership of Petro Symonenko when the ban was lifted. The remaining members either changed political direction or created their own left-wing parties such as the Vitrenko bloc, Social-Democratic (United) party, and others.
Following the 2014 Revolution of Dignity, all communist parties on the territory of Ukraine were outlawed and banned, with the ideology criminalized.
Organizational structure
Central Committees
Initial composition of the committee was elected at the 1st party Congress on 12 July 1918 and consisted of the following people: Ivan Amosov, Andrei Bubnov, Afanasiy Butsenko, Shulim Gruzman, Vladimir Zatonsky, Lavrentiy Kartvelishvili, Emmanuil Kviring, Stanislav Kosior, Isaak Kreisberg, Yuriy Lutovinov, Yuriy Pyatakov, Rafail Farbman, Pinkhus Rovner, Leonid Tarsky (Sokolovsky), Isaak Shvarts. Beside full members there also were candidate to the committee. The initial composition included Yan Hamarnik (Yakov Pudikovich), Dmitriy Lebed, Mikhail Mayorov (Meyer Biberman), Mykola Skrypnyk, Petro Slynko, Yakov Yakovlev (Epshtein). On 9 September 1918 Mayorov and Slynko replaced Kertvelishvili and Farbman as full members, while the last two lost their membership.
During World War II on 2 October 1942 there was created the Illegal Central Committee of the Party consisting of 17 members. The committee was dissolved on 29 June 1943. Among the members of the committee were such personalities as Sydir Kovpak, Leonid Korniets, Oleksiy Fedorov, and others.
Politburo
The party had its own Politburo created on 6 March 1919. On 25 September 1952 the committee was renamed into the Bureau of the Central Committee (CC) of CP(b)U, and in October the same year as the Bureau of the CC CPU. On 10 October 1952 it became the Presidium of the CC CPU. On 26 June 1966 again the bureau was finally left with its original name as the Politburo of the CC CPU.
At first it consisted of five members and later another one was added. The first Politburo included Andriy Bubnov, Emanuel Kviring, Vladimir Mescheryakov, Georgiy Pyatakov, Christian Rakovsky, and later Stanislav Kosior, all centrists.
From 23 March until 15 April 1920 there was elected a Provisional Bureau which the next day was ratified by the Russian Communist Party (Bolsheviks).
Orgburo
Along with Politburo the party like its Russian counterpart had its own Orgburo that was created the same day as Politburo.
Party leader
The party was headed by its secretary. The position was highly influential and often was considered to be more important than the head of state (see Ukrainian SSR).
The following list is composed of the secretary of the Central Committee of the party who were the leaders of the Party. The position also was changing names between being called the First Secretary or the General Secretary, depending on a political atmosphere in the Soviet Union. The position was not officially of the head of state, but certainly was very influential, especially within the republic. The longest serving secretary was Vladimir Shcherbitsky with some 17 years as the head of the Communist Party, the second best is split between Stanislav Kosior and Nikita Khrushchev, both of which have 11 years.
Party Congresses and Conferences
There were 28 Congresses with the last one consisting out of two stages. There also were three consolidated conferences of the party from 1926 to 1932.
List of the party congresses and conferences (on equal rights as congresses)
1st Congress of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Moscow, 5—12 July 1918
2nd Congress of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Moscow, 17—22 October 1918
3rd Congress of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kharkiv, 1—6 March 1919
4th Conference of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kharkiv, 17—23 March 1920
5th Conference of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kharkiv, 17—22 November 1920
6th All-Ukrainian Conference of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kharkiv, 9—14 December 1921
7th All-Ukrainian Conference of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kharkiv, 6—10 April 1923
8th All-Ukrainian Conference of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kharkiv, 12—16 May 1924
9th Congress of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kharkiv, 6—12 December 1925
10th Congress of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kharkiv, 20—29 November 1927
11th Congress of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kharkiv, 5—15 June 1930
12th Congress of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kharkiv, 18—23 January 1934
13th Congress of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kyiv, 27 May — 3 June 1937
14th Congress of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kyiv, 13—18 June 1938
15th Congress of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kyiv, 13—17 May 1940
16th Congress of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kyiv, 25—28 January 1949
17th Congress of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kyiv, 23—27 September 1952
18th Congress of the Communist Party of Ukraine — Kyiv, 23—26 March 1954
19th Congress of the Communist Party of Ukraine — Kyiv, 17—21 January 1956
20th Extraordinary Congress of the Communist Party of Ukraine — Kyiv, 16—17 January 1959
21st Congress of the Communist Party of Ukraine — Kyiv, 16—19 February 1960
22nd Congress of the Communist Party of Ukraine — Kyiv, 27—30 September 1961
23rd Congress of the Communist Party of Ukraine — Kyiv, 15—18 March 1966
24th Congress of the Communist Party of Ukraine — Kyiv, 17—20 March 1971
25th Congress of the Communist Party of Ukraine — Kyiv, 10—13 February 1976
26th Congress of the Communist Party of Ukraine — Kyiv, 10—12 February 1981
27th Congress of the Communist Party of Ukraine — Kyiv, 6—8 February 1986
28th Congress of the Communist Party of Ukraine — Kyiv, 19—23 June 1990 (first stage), 13—14 December 1990 (second stage)
List of the party conferences
1st Conference of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kharkiv, 17—21 October 1926
2nd Conference of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kharkiv, 9—14 April 1929
3rd Conference of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine — Kharkiv, 6—9 July 1932
Party newspapers
Central newspapers
Silski Visti (1920–1991)
Ukrayina Moloda (1991)
Regional newspapers
Bilshovyk Poltavshchyny (1917-1941)
See also
First Secretary of the Communist Party of Ukraine
Handbook on history of the Communist Party and the Soviet Union 1898–1991
Institute of History of the Party
All-Ukrainian Congress of Soviets
Notes
References
Further reading
J. Borys (1980). The Sovietization of Ukraine 1917-1923: the Communist doctrine and practice of national self-determination, rev edn (Edmonton 1980)
Krawchenko, B. (ed). Ukraine after Shelest (Edmonton 1983)
Lewytzkyj, B. Politics and Society in Soviet Ukraine, 1953–1980 (Edmonton 1984)
Kuzio, T. Ukraine: Perestroika to Independence, (Edmonton 1994; 2nd edn New York 2000)
A. Adams (1963). Bolsheviks in the Ukraine
Bosch, Yevgenia (2015). The year of struggle: struggle for power in Ukraine from April of 1917 to the German occupation (Год борьбы: борьба за власть на Украине с апреля 1917 г. до немецкой оккупации). "DirectMEDIA". Moscow-Berlin
Savchenko, Viktor (2006). Twelve wars for Ukraine. (Двенадцать войн за Украину). "Folio". Kharkiv, 2006.
In the Central Committee of the Communist Party of the Ukraine // The Soviet Multinational State. Edited ByMartha B. Olcott, Lubomyr Hajda, Anthony Olcott. Routledge, 1990.
External links
Dmitricheva, O., Rakhmanin, S. Ukraine partisan. Part IV. Communist. Mirror Weekly. 1 March 2002.
Shurkhalo, D. How 100 years ago in Moscow was created the CP(b)U (Як 100 років тому у Москві створили КП(б)У). Radio Liberty. 12 August 2018
Personnel composition of the Central Committee of the Communist Party (Bolsheviks) – Communist Party of Ukraine (Персональный состав Центрального комитета КП(б) - КП Украины). Handbook on history of the Communist Party and the Soviet Union 1898–1991 (www.knowbysight.info).
Communist Party of Ukraine. Encyclopedia of Ukraine. (in English)
Project: According to the decision of the Central Committee of the Communist Party of Ukraine. Ukraine SIG (www.jewishgen.org).
Ukraine
Communist parties in the Soviet Union
Banned communist parties in Ukraine
Political parties of the Russian Revolution
Russian Revolution in Ukraine
Parties of one-party systems
Ukrainian Soviet Socialist Republic
Political parties established in 1918
Political parties disestablished in 1991
1918 establishments in Russia
1991 disestablishments in Ukraine
Parliamentary groups in Ukraine
|
20138895
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hiroshi%20Ninomiya
|
Hiroshi Ninomiya
|
Hiroshi Ninomiya
is a former Japanese football player and manager. He played for Japan national team. He also managed Japan national team.
Club career
Ninomiya was born in Tokyo on February 13, 1937. After graduating from Keio University, he joined Mitsubishi Motors in 1959. In 1965, Mitsubishi Motors joined new league Japan Soccer League. He retired in 1968. He played 45 games and scored 8 goals in the league.
National team career
On December 25, 1958, when Ninomiya was a Keio University student, he debuted for Japan national team against Hong Kong. In 1959, he played 9 games and scored 9 goals as a regular player. He played 12 games and scored 9 goals for Japan until 1961.
Coaching career
In 1967, Ninomiya played for Mitsubishi Motors, he became a playing manager as Tomohiko Ikoma successor and managed until 1975. In 9 seasons, the club won the champions 2 times (1969 and 1973) and 2nd place 4 times. The club also 1971 and 1973 Emperor's Cup. After Japan national team failed to qualify for 1976 Summer Olympics in April 1976, Ninomiya became a manager for Japan national team as Ken Naganuma's successor. Ninomiya managed at 1978 World Cup qualification and 1978 Asian Games. He resigned after 1978 Asian Games.
In 2015, Ninomiya was selected Japan Football Hall of Fame.
National team statistics
Honours
Japan Football Hall of Fame: Inducted in 2015
References
External links
Japan National Football Team Database
Japan Football Hall of Fame at Japan Football Association
1937 births
Living people
Keio University alumni
Japanese men's footballers
Japan men's international footballers
Japan Soccer League players
Urawa Red Diamonds players
Japanese football managers
Japan national football team managers
Men's association football forwards
Keio Senior High School alumni
|
43184
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B1%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%BA%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%86%D1%96%D1%8E
|
Карбонат кальцію
|
Карбонат кальцію — найважливіша і найпоширеніша сполука кальцію. Хімічна формула СаСО3. В природі він зустрічається у вигляді кількох різновидів: вапняк, крейда, мармур, кальцит, арагоніт. У харчовій промисловості зареєстрований як харчова добавка Е170, та використовується як поверхневий барвник.
Властивості
Усі різновидності карбонату кальцію, крім гідрокарбонату Са(НСО3)2, нерозчинні у воді. Однак гідрокарбонат кальцію є речовиною нестійкою. При тривалому перебуванні на повітрі, а також при кип'ятінні його розчину Са(НСО3)2 розкладається з виділенням вуглекислого газу, утворенням води та середньої солі:
Са(НСО3)2 = СаСО3 + Н2О + СО2
У природних умовах гідрокарбонат кальцію утворюється при взаємодії розчиненого в природній воді вуглекислого газу з вапняками:
СаСО3 + Н2О + СО2 = Са(НСО3)2
Завдяки цій реакції і розчинності гідрокарбонату у воді відбувається постійне переміщення карбонатів у природі. Просочуючись крізь ґрунт і шари вапняку, природні води, які завжди містять у собі розчинний вуглекислий газ, розчиняють карбонати кальцію і виносять його у вигляді гідрокарбонату в річки й моря. Там СаСО3 іде на побудову скелету живих морських організмів, а після їх відмирання нагромаджується на дні морів. Разом з тим у теплих місцях гідрокарбонат розкладається й у вигляді середньої солі осідає на дні моря.
Кислотами карбонат і гідрокарбонат кальцію легко розкладається, наприклад:
СаСО3 + 2HCl = CaCl2 + Н2О + СО2
Са(НСО3)2 + 2HCl = CaCl2 + 2Н2О + 2СО2
При нагріванні карбонат кальцію, не плавлячись, розкладається з утворенням оксиду кальцію і діоксиду вуглецю:
СаСО3 = СаО + СО2
Колір: білий або прозорий
Блиск: немає
Запах: немає
Густина: 1,55 г/см³
Температура плавлення/кипіння: 842 °C/1491 °C
Природні форми
Зміна тривалості доби
У зв'язку з притяганням Місяця, видимим проявом чого є припливи, швидкість обертання Землі поступово зменшується. За сторіччя тривалість земної доби збільшується приблизно на 2 мілісекунди.
Зміну довжини дня протягом геологічного часу було перевірено експериментально, завдяки підрахунку кільцевих ліній у викопних коралів. Корали відкладають на своєму зовнішньому скелеті у вигляді кілець карбонату кальцію; циклічність відкладення кілець пов'язана як з денним освітленням, так і з періодичними сезонними змінами: в 1963 році американський палеонтолог (1907–1994) відкрив, що з кільцевих утворень на епітеке коралів можна визначити кількість днів в році тієї епохи, коли ці корали жили. З огляду на зміну тривалості року і екстраполюючи назад в часі уповільнення швидкості обертання Землі завдяки впливу Місяця, можна також визначити тривалість доби в той чи інший геологічний період:
Щоб дізнатися тривалість доби до епохи виникнення коралів, вченим довелося вдатися до допомоги синьозелених водоростей. З 1998 року китайські дослідники Чжу Шісін, Хуан Сюегуан і Синь Хоутянь з Тяньцзіньського інституту геології і мінеральних ресурсів проаналізували білпонад 500 палин строматолітів віком 1,3 мільярда років, що росли колись біля екватора і похованих на горах Яньшань. Синьозелені водорості реагують на зміну світлого і темного часу доби напрямком свого зростання і глибиною кольору: вдень вони пофарбовані в світлі тони і ростуть вертикально, вночі мають темне забарвлення і ростуть горизонтально. За зовнішнім виглядом даних організмів, враховуючи швидкість їх росту і накопичені наукові дані по геології і кліматології, виявилося можливим визначити річний, місячний і щоденний ритми росту синьозелених водоростей. Згідно з отриманими результатами, вченими був зроблений висновок, що 1,3 мільярда років тому (в докембрійських епоху) земна доба тривала 14,91–16,05 годин, а рік складався з 546–588 днів. Звіт про дослідження був опублікований у Journal of Micropaleontology та привернув велику увагу як у країні, так і за кордоном.
Існують і противники цієї оцінки, що вказують що дані досліджень стародавніх приливних відкладень, субліторальних карбонічних фацій (тайдалітів), суперечать їй.
Згідно з новим міжнародним дослідженням, збільшення тривалості дня могло мати важливий вплив на характер і час насичення Землі киснем.
«Незмінне питання в науці про Землю полягає в тому, як атмосфера Землі отримала кисень і які чинники відбувалися під час оксигенації», — відзначив співавтор дослідження Грегорі Дік, геомікробіолог з Департаменту наук про Землю та довкілля Мічиганського університету.
Див. також
Гідроксид кальцію
Оксид кальцію
Каліче
Кам'яний папір
Джерела
Література
Посилання
КАЛЬЦІЙ КАРБОНАТ //Фармацевтична енциклопедія
Е170 — Харчові добавки — ChemiDay.com
К
Сполуки кальцію
Вапняк
Харчові барвники
Харчові стабілізатори
Антиспікаючі агенти
Допоміжні речовини
|
1322321
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%83%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%9A%D1%96%D1%86%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%83
|
Адміністративний устрій Кіцманського району
|
Адміністративний устрій Кіцманського району — адміністративно-територіальний поділ Кіцманського району Чернівецької області на 1 міську раду, 2 селищні ради та 26 сільських рад, які об'єднують 46 населених пунктів та підпорядковані Кіцманській районній раді.
Список рад Кіцманського району
Див. також
Кіцманський район
Примітки
|
3296672
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jack%20Churchill
|
Jack Churchill
|
Jack Churchill
John Malcolm Thorpe Fleming Churchill, (16 September 1906 – 8 March 1996) was a British Army officer. Nicknamed "Fighting Jack Churchill" and "Mad Jack", he fought in the Second World War with a longbow, a basket-hilted Scottish broadsword, and a set of bagpipes.
Early life
Churchill was born in Colombo, British Ceylon, to Alec Fleming Churchill (1876–1961), later of Hove, East Sussex, and Elinor Elizabeth, daughter of John Alexander Bond Bell, of Kelnahard, County Cavan, Ireland, and of Dimbula, Ceylon. Alec, of a family long settled at Deddington, Oxfordshire, had been District Engineer in the Ceylon Civil Service, in which his father, John Fleming Churchill (1829–1894), had also served. Soon after Jack's birth, the family returned to Dormansland, Surrey, where his younger brother, Thomas Bell Lindsay Churchill (1907–1990), was born. In 1910, the Churchills moved to British Hong Kong when Alec Churchill was appointed as Director of Public Works there; he also served as a member of the Executive Council. The Churchills' third and youngest son, Robert Alec Farquhar Churchill, later a lieutenant in the Royal Navy and Fleet Air Arm, was born in Hong Kong in 1911. The family returned to England in 1917.
Churchill was educated at King William's College on the Isle of Man. He graduated from the Royal Military College, Sandhurst, in 1926 and served in Burma with the Manchester Regiment. He enjoyed riding a motorbike in Burma.
Churchill left the army in 1936 and worked as a newspaper editor in Nairobi, Kenya, and as a male model. He used his archery and bagpipe talents to play a small role in the 1924 film The Thief of Bagdad and also appeared in the 1938 film A Yank at Oxford. He took second place in the 1938 military piping competition at the Aldershot Tattoo. In 1939, he represented Great Britain at the World Archery Championships in Oslo, where he got 26th place.
Second World War
France (1940)
Churchill resumed his commission after Nazi Germany invaded Poland in September 1939 and was assigned to the Manchester Regiment, which was sent to France in the British Expeditionary Force. In May 1940, Churchill and some of his men ambushed a German patrol near L'Épinette (near Richebourg, Pas-de-Calais). Churchill gave the signal to attack by raising his broadsword. A common story is that Churchill killed a German with a longbow in that action. However, Churchill later said that his bows had been crushed by a lorry earlier in the campaign. After fighting at Dunkirk, he volunteered for the Commandos. On one occasion, to a general who had commented on his weaponry, Churchill is said to have replied "Any officer who goes into action without his sword is improperly dressed."
Jack's younger brother, Thomas Churchill, also served with and led a commando brigade during the war. After the war, Thomas wrote a book, Commando Crusade, that details some of the brothers' experiences during the war. Their youngest brother, Robert, also known as 'Buster', served in the Royal Navy and was killed in action in 1942.
Norway (1941)
Churchill was second in command of No. 3 Commando in Operation Archery, a raid on the German garrison at Vågsøy, Norway, on 27 December 1941. As the ramps fell on the first landing craft, he leapt forward from his position playing "March of the Cameron Men" on his bagpipes, before throwing a grenade and charging into battle. For his actions at Dunkirk and Vågsøy, Churchill received the Military Cross.
Italy (1943)
In July 1943, as commanding officer, he led No. 2 Commando from their landing site at Catania, in Sicily, with his trademark Scottish broadsword slung around his waist, a longbow and arrows around his neck and his bagpipes under his arm, which he also did in the landings at Salerno.
Leading 2 Commando, Churchill was ordered to capture a German observation post outside the town of Molina, controlling a pass leading down to the Salerno beachhead. With the help of a corporal, he infiltrated the town, captured the post and took 42 prisoners including a mortar squad. Churchill led the men and prisoners back down the pass, with the wounded being carried on carts pushed by German prisoners. He commented that it was "an image from the Napoleonic Wars". He received the Distinguished Service Order for leading that action at Salerno.
Churchill later walked back to the town to retrieve his sword, which he had lost in hand-to-hand combat with the German regiment. On his way there, he encountered a disoriented American patrol mistakenly walking towards enemy lines. When the NCO in command of the patrol refused to turn around, Churchill told them that he was going his own way and that he would not come back for a "bloody third time".
Yugoslavia (1944)
As part of Maclean Mission (Macmis), in 1944, he led the Commandos in Yugoslavia to support Josip Broz Tito's Partisans from the Adriatic island of Vis. In May he was ordered to raid the German-held island of Brač. He organized a "motley army" of 1,500 Partisans, 43 Commando and one troop from 40 Commando for the raid. The landing was unopposed, but on seeing the gun emplacements from which they later encountered German fire, the Partisans decided to defer the attack until the following day. Churchill's bagpipes signalled the remaining Commandos to battle. After being strafed by an RAF Spitfire, Churchill decided to withdraw for the night and to relaunch the attack the following morning.
Capture
The following morning, a flanking attack was launched by 43 Commando with Churchill leading the elements from 40 Commando. The Partisans remained at the landing area. Only Churchill and six others managed to reach the objective. A mortar shell killed or wounded everyone but Churchill, who was playing "Will Ye No Come Back Again?" on his pipes as the Germans advanced. He was knocked unconscious by grenades and captured. Believing that he might be related to Winston Churchill (which he was not), German military intelligence had Churchill flown to Berlin for interrogation. Afterwards, he was transferred to a special compound for "prominent" POWs, including some actual or suspected relatives of Winston Churchill – within the grounds of Sachsenhausen concentration camp.
In late April 1945, Churchill and about 140 other prominent concentration camp inmates were transferred to Tyrol and guarded by SS troops. A delegation of prisoners told senior German army officers that they feared they would be executed. A German army unit commanded by Captain Wichard von Alvensleben moved in to protect the prisoners. Outnumbered, the SS guards moved out and left the prisoners behind. The prisoners were released, and after the departure of the Germans, Churchill walked to Verona, Italy, where he met an American armoured unit.
Burma (1945)
As the Pacific War was still on, Churchill was sent to Burma, where some of the largest land battles against Japan were being fought. By the time Churchill reached India, Hiroshima and Nagasaki had been bombed, and the war ended. Churchill was said to be unhappy with the sudden end of the war: "If it wasn't for those damn Yanks, we could have kept the war going another 10 years!"
Postwar
British Palestine
After the Second World War ended, Churchill qualified as a parachutist and transferred to the Seaforth Highlanders. He was soon posted to Mandatory Palestine as executive officer of the 1st Battalion, the Highland Light Infantry.
In the spring of 1948, just before the end of the British mandate in the region, he became involved in another conflict. Along with twelve of his soldiers, he attempted to assist the Hadassah medical convoy, which came under attack by Arab forces. Churchill, one of the first men on the scene, banged on a bus and offered to evacuate members of the convoy in an APC despite the British military orders to keep out of the fight. His offer was refused in the belief that the Jewish Haganah would come to their aid in an organised rescue. When no relief arrived, Churchill and his twelve men provided covering fire against the Arab forces. Two of the convoy trucks caught fire, and 77 of the 79 people inside of them were killed. The event is known today as the Hadassah medical convoy massacre.
Of the experience, he said: "About one hundred and fifty insurgents, armed with weapons varying from blunder-busses and old flintlocks to modern Sten and Bren guns, took cover behind a cactus patch in the grounds of the American Colony.... I went out and faced them." "About 250 rifle-men were on the edge of our property shooting at the convoy.... I begged them to desist from using the grounds of the American Colony for such a dastardly purpose."
After the massacre, he coordinated the evacuation of 700 Jewish doctors, students and patients from the Hadassah hospital on the Hebrew University campus on Mount Scopus in Jerusalem, where the convoy had been headed.
Retirement (1959–1996)
Churchill retired from the army in 1959. In retirement, his eccentricity continued. He startled train guards and passengers by throwing his briefcase out of the train window each day on the ride home. He later explained that he was tossing his case into his own back garden so that he would not have to carry it from the station. He also enjoyed sailing coal-fired ships on the Thames between Richmond and Oxford, as well as making radio-controlled model warships.
Death
Churchill died on 8 March 1996 at 89 years old, in the county of Surrey.
In March 2014, the Royal Norwegian Explorers Club published a book that featured Churchill, naming him as one of the finest explorers and adventurers of all time.
Family
Churchill married Rosamund Margaret Denny, the daughter of Sir Maurice Edward Denny and granddaughter of Sir Archibald Denny, on 8 March 1941. They had two children, Malcolm John Leslie Churchill, born 1942, and Rodney Alistair Gladstone Churchill, born 1947.
See also
Notes
References
External links
Imperial War Museum Interview
People educated at King William's College
Manchester Regiment officers
Highland Light Infantry officers
British Army personnel of World War II
World War II prisoners of war held by Germany
Graduates of the Royal Military College, Sandhurst
1906 births
1996 deaths
British World War II prisoners of war
Sachsenhausen concentration camp survivors
British Army Commandos officers
Recipients of the Military Cross
Companions of the Distinguished Service Order
Seaforth Highlanders officers
British military personnel of the Palestine Emergency
English male archers
Military archers
Military personnel from Colombo
British male models
Swordfighters
20th-century British people
British models
Military personnel from Surrey
|
1023979
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BD%20%D0%9D%D1%8F%D0%B3%D0%B0
|
Адріан Няга
|
Адріан Няга
Адріан Константін Няга (4 червня 1979, Пітешть) — румунський футболіст, нападник ФК «Міовені» та, в минулому, збірної Румунії.
Біографія
Клубна кар'єра
До 1997 року навчався в академії «Арджеш» з рідного міста Пітешті, після чого підписав професійний контракт з командою. У 2001 перейшов до «Стяуа». Разом з командою виграв чемпіонаті Румунії сезону 2004/05 і Суперкубок Румунії в 2001 році.
Після цього покинув батьківщину і грав у «Аль-Нассрі», «Чуннам Дрегонс», «Соннам Ільва Чунма» та «Нефтчі».
У 2010 року повернувся на батьківщину, підписавши угоду з клубом «Уніря». Разом з командою став срібним призером чемпіонату Румунії 2009/10 і зіграв у матчі за Суперкубок Румунії 2010, в якому «Уніря» поступилася «ЧФР Клуж» (в основний час 2:2, по пенальті 2:0). Після того як «Уніря» поступилася російському «Зеніту» в кваліфікації Ліги Чемпіонів і хорватському «Хайдуку» у кваліфікації Ліги Європи, президент клубу вирішив розпустити команду зважаючи на фінансові проблеми і набрати молодих вихованців клубу.
На початку вересня 2010 року Няга разом з одноклубником Соріном Парасківом перейшов в луцьку «Волинь». В українській Прем'єр-лізі дебютував 10 вересня 2010 року в домашньому матчі проти клубу ПФК «Севастополь», який завершився перемогою 1:0.
Влітку 2011 року повернувся до Румунії у клуб «Міовені».
Кар'єра в збірній
У збірній Румунії дебютував 5 грудня 2000 року в виїзному матчі проти збірної Алжиру, що завершився поразкою 2-3. Всього за збірну Няга провів 6 матчей, останній з яких у 2004 році.
Досягнення
Клубні
Чемпіон Румунії: 2001, 2005
Віце-чемпіон Румунії: 2003, 2004, 2008, 2010
Бронзовий призер чемпіонату Румунії: 1998
Чемпіон Південної Кореї: 2006
Віце-чемпіон Південної Кореї: 2007
Володар суперкубка Румунії: 2001
Фіналіст суперкубка Румунії: 2010
Індивідуальні
Найкращий бомбардир «Стяуа» сезону 2003—2004 (13 голів)
Примітки
Посилання
Профіль на офіційному сайті «Волині»
Детальна історія виступів гравця на сайті romaniansoccer.ro.
Профіль футболіста на national-football-teams.com
Профіль футболіста на transfermarkt.co.uk
Профіль футболіста на soccerway.com
Профіль футболіста на worldfootball.net
Румунські футболісти
Гравці збірної Румунії з футболу
Футболісти «Арджеша»
Футболісти «Стяуа»
Футболісти «Аль-Насра» (Ер-Ріяд)
Футболісти «Чоннам Дрегонс»
Футболісти «Соннама»
Футболісти «Нефтчі»
Футболісти «Унірі» (Урзічень)
Футболісти «Волині»
Футболісти «Міовеня»
Футбольні легіонери в Україні
Футбольні легіонери в Південній Кореї
Футбольні легіонери в Азербайджані
|
4587172
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0%20%D0%91%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D1%97
|
Річка Бабаї
|
Річка Бабаї — річка в західній частині Безлюдівки. Ліва притока річки Уда. Вперше згадується на плані 1785 року.
Характеристика річки
Річка починається від джерела під базою "Чормет" в гаю "Вільховий ріг". Потім утворює невеликий "Вільховий ставок", де є маленький пляж. Далі протікає на заплаві річки Уда із сходу на захід уздовж Панського бору, а потім впадає в ту ж річку.
Джерела
Книга про історію Безлюдівки
Экономические примечания на Харьковский уезд. 1785 год
Вивчення місцевих гідронімів шкільними краєзнавцями (на прикладі водойм смт Безлюдівка) / Кисиленко В. Ю. // Географія та економіка в рідній школі. — 2014. — № 4.
Річки Харківської області
Річки Харківського району
Уда
Статті про річки Харківської області без зображення в картці
|
5180570
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BE%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B4%20%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Марочник Леонід Самойлович
|
Марочник Леонід Самойлович
Леонід Самойлович Марочник (12 березня 1934, Одеса) — радянський астрофізик, дослідник спіральної структури галактик і динаміки кометних хвостів, засновник кафедри фізики космосу Південного федерального університету в Росії, автор кілької науково-популярних книг.
Наукова діяльність
Народився в Одесі. Онук видатного педагога-методиста і троюрідний брат індолога .
1957 року закінчив фізико-математичний факультет Ростовського державного університету.
1962 року захистив кандидатську дисертацію «Взаємодія сонячних корпускулярних потоків з атмосферами комет».
У 1965 році створив та очолив сектор теоретичної астрофізики Інституту астрофізики АН Таджицької РСР.
У 1969 році захистив докторську дисертацію «Нестаціонарні процеси у зоряних системах» та прийняв пропозицію Юрія Жданова створити у Ростовському державному університеті кафедру астрофізики.
У 1980 році перейшов на роботу в Москву до Інституту космічних досліджень, де приєднався до групи дослідників майбутньої зустрічі з кометою Галлея в 1986 році. Очолив лабораторію № 39 Інституту космічних досліджень.
У 1992 емігрував до США. Працював у Computer Science Corporation, в Науковому інституті космічного телескопа та в Мерілендському університеті.
Написав кілька книг, є творцем динамічної теорії кометних хвостів, одним із авторів теорії спіральної структури галактик, спільно з Л. М. Мухіним є творцем концепції «Галактичного поясу життя» (1983).
Був наставником таких вчених, як , , .
Книги
Примітки
Радянські астрофізики
Випускники Ростовського університету
Доктори фізико-математичних наук
Уродженці Одеси
Живі люди
Таджицькі астрономи
|
2307723
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD%2040307
|
HD 40307
|
HD 40307 — помаранчева зірка спектрального класу К головної послідовності, що розташованих близько в 42 світлових років від нас у сузір'ї Живописця (на його "Мольберті"). Свою назву отримала позначенням у каталозі Генрі Дрейпера. Зоря трохи менш масивна за Сонце. HD 40307 спостерігалась під час чи до 1900 року, входячи у Боннський огляд. Навколо зірки обертаються шість планет: три виявлений у 2008 році і ще три у 2012-ом. Одна з них, HD 40307 g, є потенційною надземлею у зоні, яка придатна для життя, з орбітальним періодом близько 200 днів. Ця планета може бути здатна підтримувати рідку воду на своїй поверхні, хоча ще треба набагато більше інформації, щоб можливість щодо її заселеності живими організмами була визначена.
Історія і номенклатура
Позначення HD 40307 походить з каталогу Генрі Дрейпера, що базований на спектральних класифікаціях 1911—1915 роках Енні Джамп Кеннон і її колегою. Каталог був опублікований в період між 1918 і 1924 роками.
Характеристики
Як зірка K-типу HD 40307 випромінює помаранчеве світло. Вона має тільки 3/4 сонячного радіуса і маси. а її температура становить близько 5000 К, що є досить високою для зірки подібного класу. Зазвичай температура таких зірок наближена до температури зірок G-типу, такі як Сонце.
Астрономи, які виявили планети на орбітах навколо HD 40307, припустили, що металічність зірок визначається, або планетарними тілами, у яких орбіти будуть землеподібними, або газовими, як Юпітер чи Сатурн.
Відстань та видимість
Незважаючи на свою відносну близькість до Сонця в 42 світлових років, HD 40307 непомітний неозброєним оком, через його видиму величину, яка становить 7,17. Світло зорі проходить 6,4 світлових років у бік Сонця близько за 413000 років.
Планетарна система
Після п'яти років спостережень за зорею, у червні 2008 року, Європейською Організацією Астрономічних Досліджень у Південній Півкулі (ESO) було оголошено про виявлення відразу трьох надземель на орбіті навколо HD 40307. Всі три планети були виявлені методом спостерігаючи променеву швидкість методом доплерівської спектроскопії, використавши для цього спектограф HARPS.
У 2012 році незалежний аналіз, проведений групою астрономів під керівництвом Мікко Tuomi з Університету Гартфордшира, підтвердив існування цих планет і знайшов ще три планети у системах.
Орбіти п'яти планет у системі надто близькі до материнської зірки, Найдальша з них перебуває у два рази ближче до HD 40307, ніж Меркурій до Сонця. Тільки шоста планета, HD 40307 g, знаходиться на відстані схожої до відстані Венери від Сонця, й знаходиться вона в області зони, яка придатна для існування води у рідкому стані.
Мінімальна маса планет у системі коливається від трьох до десяти разів більше маси Землі, зіставляючи їх десь між Землею і газовими гігантами, як Уран і Нептун. Динамічний аналіз внутрішніх планет говорить про те, що планета b нестійка для свого віку, якщо це крижаний гігант, який перекочував ближче до свого світила. Це передбачає схожість інших планет, що розміщені далі. Найнедавніше спостереження через динамічний аналіз, також вказує, що справжня планетарна маса не може бути набагато вище за мінімальну.
Нижче представлена таблиця характеристик планет системи HD 40307:
Найближче оточення зірки
Наступні зоряні системи знаходяться на відстані в межах 10 світлових років від HD 40307:
Див. також
Список позасонячних планет
Інші виявлені зірки з планетами у червні 2008 року:
HD 181433
HD 47186
МОА-2007-BLG-192L
Примітки
Посилання
Зовнішні посилання
Тріо надземель: Врожай маломасивних екзопланет, виявлених HARPS'ом, прес-реліз Європейської південної обсерваторії, ESO 19/08, 16 червня 2008.
Об'єкти каталогів Глізе та Gliese-Jahreiß
Об'єкти з каталогу Генрі Дрепера
Об'єкти HIP
Зорі головної послідовності спектрального класу K
Живописець (сузір'я)
|
508965
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Transaero
|
Transaero
|
Transaero, officially OJSC Transaero Airlines was a Russian airline that operated scheduled and charter flights to over 150 domestic and international destinations. Transaero's main hubs were Moscow Vnukovo Airport and Saint Petersburg Airport, with further bases throughout Russia. For much of its history the head office was at Domodedovo International Airport, and towards the end its head office was in Saint Petersburg.
Transaero filed for bankruptcy on 1 October 2015, and announced that it would cease all operations by 15 December the same year. However, Russian authorities revoked its operating license on 25 October.
In September 2021, the Moscow Commercial Court extended Transaero's business failure until March 2022 following a motion by the airline's bankruptcy supervisor Alexey Belokopyt.
History
Early years
Transaero began as a charter airline with aircraft leased from Aeroflot. It was incorporated as a joint-stock company on 28 December 1990 and was the first private company approved for scheduled passenger services in the Soviet Union. Its first charter service was Moscow to Tel Aviv on 5 November 1991. In July 1992, Transaero received its own Ilyushin Il-86. It became the first privately owned airline to operate scheduled flights in Russia when it launched its Moscow–Alykel Airport, Norilsk flight in January 1993 followed by Kiev, Sochi and Almaty later the same year. Its first international scheduled route outside the former Soviet Union was from Moscow to Tel Aviv in November 1993.
In April 1993, Transaero started operating Western-made aircraft when it received its first Boeing 737-200, followed by its first Boeing 757-200 in April 1994.
Transaero was also the first Russian airline with a frequent flyer program, which it established in 1995. It was also the first Russian airline with a Federal Aviation Administration aircraft maintenance certificate, which it obtained in 1997. In December 1998 a weekly service between Moscow and London Gatwick commenced. Transaero operated its first Boeing 737-700 in 1998, followed by Boeing 767-200 and Boeing 737-300 in 2002 and Boeing 767-300 and Boeing 737-400 in 2003. An agreement was signed to purchase 10 Tupolev Tu-214-300 in the same year. In 2005, Transaero became the first Russian passenger airline to operate the Boeing 747 when it started services on 11 July 2005 with a leased, ex-Virgin Atlantic Boeing 747-200 on scheduled services from Moscow to Tel Aviv. The aircraft would also operate summer charter flights to holiday destinations.
In May 2005, Transaero added a flight between Moscow and Montreal, marking the first time the airline flew to Canada. On 21 June 2006, Transaero also began operating nonstop flights between Moscow and Toronto. The service to Toronto was temporarily suspended in September 2008, but was later restored, whereas the service to Montreal was cancelled in 2009.
It was reported in 2007 that Transaero negotiated a deal with Continental Airlines to purchase 10 of the Boeing 737-500 aircraft still in Continental's fleet. In November 2007 the airline announced a new scheduled bi-weekly service between Moscow and Sydney, Australia via Hong Kong, using Boeing 767-300 aircraft; commencing 24 December 2007, although the route was later terminated. Transaero also started to replace all of its Boeing 747-200s with used Boeing 747-400s at the end of 2007.
Late 2000s and early 2010s
Austrian Airlines and Transaero Airlines began code-sharing on Vienna-Moscow flights in October 2009.
In April 2010, Transaero arranged to lease 9 ex-Japan Airlines Boeing 747-400s which entered the fleet in 2010–2012. In December 2010, Transaero announced that they would increase their deal to 12 Boeing 747-400s. In October 2010, Transaero launched flights to Beijing, Miami and New York City. This marked the return of Transaero to the United States since cancelling service to Los Angeles. Beijing became the second Chinese destination after Sanya.
In 2011, Transaero received four Boeing 777-300 aircraft previously owned by Singapore Airlines. Also in 2011, Transaero agreed to buy four of Boeing's newest widebody, the Boeing 747-8, and put in a memorandum of understanding for 4 Airbus A380s. Transaero also ordered 4 Boeing 787s on 26 December 2011, confirming this order on 8 April 2012.
On 29 April 2012 Transaero resumed flights between Moscow and Los Angeles, utilizing a 777-200ER. In 2013 Transaero carried nearly 12.5 million people and operated 98 aircraft. In 2014, Transaero began direct flights from Moscow to Miami with Boeing 747-400s.
Transaero hosted a competition for a new logo and livery for rebranding in 2013–2014, but did not discuss the procedure's timetable. In April 2015, the airline decided to rebrand during 2015 and to introduce the new livery and logo with upcoming Airbus A380, Boeing 747-8, and Sukhoi Superjet 100 aircraft.
Final years and demise
By March 2015, Transaero had accumulated around 1.1 billion euros (approximately 77 billion rubles) of debt.
In May 2015 Transaero announced the expected receipt of its first two Airbus A380-800s and one Boeing 747-8 later in the year. The A380s were intended to operate from Moscow to New York and Vladivostok. However, this was quickly followed by a report that Transaero asked Airbus to reschedule the delivery of the first A380 beyond 2015 due to financial difficulties. At the IATA Annual General Meeting and World Air Transport Summit in June 2015, the president of Airbus, Fabrice Brégier said "I’m sure we will meet the target to deliver the A380s to Transaero. The problem is that they are facing a difficult economic situation because of the rouble’s devaluation and a shrinking market for tourism from Russia."
Transaero announced the transfer of all operations at Moscow-Domodedovo to their other main hub at Moscow-Vnukovo to unify Moscow operations by 25 October 2015. This would not happen because of Transaero's closure.
In September 2015, Aeroflot agreed to acquire 75% of the highly indebted Transaero Airlines for the symbolic price of one rouble. However, by 2 October 2015, Aeroflot dropped the offer, stating that no agreement with Transaero and its shareholders had been reached by the deadline. The same day, with the debt having swollen to 3.9 billion euros (260 billion rubles) Transaero announced it intended to end all operations on 15 December 2015 as it faced imminent bankruptcy. Soon afterwards, Aeroflot announced the takeover of 34 of Transaero's leased aircraft, of which 20 are long-haul models. Subsequent to this announcement, Transaero ceased all ticket sales and refunded travel booked for after the shutdown date, and began to drastically reduce its schedule, cancelling or suspending flights on a daily basis and operating only a provisional schedule.
On 20 October 2015, competitor S7 Airlines announced an interest to buy a 50 percent stake in the bankrupt airline. After this sale fell through, on 24 October 2015 Russian authorities announced that Transaero's air operating certificate would be revoked within 48 hours (as the summer schedule concluded) and began to allocate Transaero's former traffic rights to other airlines, stating that Transaero's enormous debt meant that its continued operation would pose an imminent hazard to the flying public.
Prior to the shutdown, Transaero began to ferry its remaining fleet to Teruel in Spain. Among those are six of its nine long-range Boeing 747s and almost half its fleet of medium-range Boeing 737s. The final Transaero flight, Flight 160, flown by a Boeing 767-200ER, operated from Sokol Airport near Magadan in eastern Russia to Moscow-Vnukovo, landing on 25 October 2015 at 11:54 UTC.
In 2017 the United States Air Force entered into a contract with Boeing to purchase two undelivered Boeing 747-8s ordered by Transaero. The pair of planes have registration numbers N894BA and N895BA. The Air Force and Secret Service will retrofit these new aircraft with telecommunications and security equipment to bring them to the required security level of the presidential aircraft.
Safety
In its 25-year history, Transaero never had an accident resulting in loss of life or a hull loss. In 2014, JACDEC ranked Transaero as the 17th safest airline in the world and the safest airline in Russia.
Corporate affairs
Its head office was in Saint Petersburg.
As of 2009 its head office was on the property of Domodedovo International Airport in Domodedovo, Moscow Oblast.
Management
Transaero was owned primarily by Aleksandr Pleshakov and his wife Olga Pleshakova, who was the CEO of the airline for most of its existence. Aleksandr's mother Tatiana Anodina has been the head of the Interstate Aviation Committee, the aviation oversight body in CIS, since 1991. Aleksandr's father is Piotr Pleshakov - a Soviet military engineer, who was the Soviet Union's Minister of Radioelectronic Industry from 1974 until 1987. There was press speculation regarding Anodina's conflict of interest in certifying aircraft with respect to Transaero's market position.
Maintenance operations
Transaero established a maintenance company, Transaero Engineering Ireland, based at Shannon Airport, Ireland as a result of its purchase of the Air Atlanta aircraft maintenance operation. In addition to maintaining its own aircraft, Transaero Engineering also performed third-party maintenance work for other customers, including airlines Air Berlin, Arkia Israel Airlines, El Al, and the TUI Group family of airlines, and aircraft lessors AerCap, Aircastle, BBAM LLC, FLY Leasing, GECAS, ILFC, Macquarie AirFinance, and SMBC.
On 5 January 2015, the company entered examinership after the airline failed to pay its maintenance bill (approx €2.4m) for the year 2014.
The company, Transaero Engineering Ireland, was renamed Atlantic Aviation Group after Patrick Jordan, the former COO of Siteserv acquired the business out of examinership in a transaction reportedly valued at €2.5 million.
Destinations
Codeshare agreements
Prior to the closure of the airline, Transaero maintained codeshare agreements with the following airlines:
Fleet
Fleet before shutdown
Just prior to Transaero's shutdown in 2015, its fleet consisted of the following aircraft and planned orders:
Historical fleet
Cabin
Transaero's cabins differed greatly in amenities and layout from plane to plane, depending on which airline the aircraft was bought or leased from, ranging from poorly equipped cabins of older European/USA operators on 737s to better features in aircraft leased or purchased from Singapore Airlines (Transaero had to install their own first class cabin, because SIA kept their first class seats). The description below applied only to the Boeing 777s which used to belong to Singapore Airlines. 777-300s and some 747-400 were retrofitted with the Fiber optics to the screen Lumexis AVOD system in all classes. Wi-Fi Internet connection and cellular services are available on select routes and planes, with the price tag varying from 400 RUR ($12 US) for an hour to 800 RUR ($24 US) for 24 hours.
Tourist Economy Class
Transaero's Tourist Economy Class featured standard seat pitch (depends on aircraft but usually 31-32 inches), recline and width. The airline provides free food for Tourist passengers and an in-flight entertainment system is available for free on Boeing 747-400, Boeing 777-200ER and Boeing 777-300. The in-flight entertainment on international routes aboard the 747, and the 777-200ER, was either an integrated personal TV with 5-7 broadcast channels or AVOD Lumexis.
Premium Economy Class
Transaero's Premium Economy Class offered the same seat width as the Tourist Economy Class but a greater seat pitch of up to 36 inches and enhanced recline features for a recline of 29 degrees(just over 7 inches). The Premium Economy Class seats on the 777-300 were also distinguished by red seats instead of the blue seats in Tourist Economy Class. In addition to more seat pitch, recline and free food, Transaero also offers a larger baggage allowance for the Premium Economy class fares. The in-flight-entertainment system was available for free, with Lumexis AVOD on select Boeing 747-400s and all Boeing 777-300s. Passengers flying Premium Economy were also able to make use of a dedicated check-in desk at selected airports.
Business/Premium Class
The Business Class offered passengers a wider seat than Economy along with additional legroom and deeper recline. Each seat had two armrests. In-Flight-Entertainment was free of charge and included a larger selection of music, movies and television. The cabins were located either in the upper deck on 747s or in the front part of the plane on all other types. The menus offered more choices and better quality food than Economy. The inflight service was individual and a la carte with wide selection of free beverages, wells and wines. There were free taxi transfers from Moscow Airports on some international routes and some fare classes.
Imperial Class
The Imperial Class was Transaero's First Class. The seats offered extra privacy and were the widest seats of all on the aircraft. The seat reclined fully flat to form a large bed for passengers and the food was either Russian or European. Complimentary taxi transfers were available for Imperial Class passengers.
References
External links
Official website
Defunct airlines of Russia
Airlines established in 1990
Airlines disestablished in 2015
Russian companies established in 1990
2015 disestablishments in Russia
Airlines of the Soviet Union
Companies based in Saint Petersburg
|
1744730
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%BD%D0%B0%20%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F
|
Рекламна кампанія
|
Рекламна кампанія - цілеспрямована система ретельно спланованих заходів з реклами та просування на ринок якогось товару.
Завдання рекламної кампанії - донести серію якісних рекламних повідомлень до кінцевого споживача за допомогою найбільш підходящих рекламних носіїв, які складають інтегровану маркетингову комунікацію. При цьому враховуються зміст і форма повідомлення, засоби поширення реклами (радіо, газети, журнали, телебачення і т.д.), час і кількість публікацій або виходу в ефір і багато іншого. Чим вище якість реклами, тим меншої кількості розміщень вона вимагає для ефективного впливу на цільову аудиторію.
Інтегровані маркетингові комунікації - концепція спільного використання всіх видів маркетингових комунікацій, виходячи з загальних цілей. Комунікації при цьому взаємодоповнюють одна одну. Виникає ефект синергії, що дозволяє досягти ефективності, яку неможливо досягнути при використанні окремих видів маркетингових комунікацій.
Реклама є однією із головних елементів системи маркетингових комунікацій.
Реклама сама по собі - без тісного взаємозв'язку з іншими елементами комплексу маркетингу - є не тільки малоефективною, але й може призвести до негативних результатів.
Американський рекламіст А. Політц сформулював 2 закони рекламної практики:
Реклама стимулює продаж доброго товару і прискорює провал поганого. Вона показує, яких якостей продукт не має і допомагає споживачеві скоро це збагнути;
Реклама, що вказує на ту характерну ознаку товару, яка присутня в незначних кількостях, і яку сам споживач не в змозі виявити, допомагає встановити, що дана ознака практично відсутня, і тим самим прискорює провал товару.
Види реклами
У маркетингових комунікаціях виділяють ATL і BTL сегменти. ATL-реклама - це так звані традиційні види:
реклама в ЗМІ,
Out Of Home (зовнішня і внутрішня),
поліграфічна.
Решта варіантів реклами відносять до BTL-комунікацій.
Реклама торгова — сукупність організаційно-технічних, економічних, естетичних і психологічних засобів і методів, використовуваних для широкого й об’єктивного інформування населення про властивості і якість товарів, розміщення торговельної мережі і форми торгового обслуговування покупців.
Реклама престижна, або фірмова — реклама переваг фірми, які вигідно відрізняють її від конкурентів. Мета такої реклами — створення серед громадськості і насамперед активних і потенційних покупців привабливого іміджу, реноме, виграшного образу фірми, що викликав би довіру до самої фірми й усіх товарів, які вона випускає.Реклама інституційна — реклама з метою поліпшити імідж корпорації, а не продати продукт чи послугу.
Реклама кооперативна —
реклама, оплачувана спільно фірмою-виробником і її збутовими агентами (торговими посередниками), тобто дилерами і виробником;
реклама, що фінансується кількома рекламодавцями (загальнонаціональними, локальними).
Реклама зовнішньоторговельна — реклама на ринках інших країн, що передбачає організацію виставок, рекламний продаж, видання і розповсюдження товаросупроводжувальної літератури, рекламних фільмів.
Види реклами, які визначаються станом попиту
Цілі реклами, як і маркетингу, залежать від стану попиту.
Реклама інформативна — реклама, за допомогою якої ринок насичується різною інформацією про нові товари чи умови їхньої реалізації. Р. і. використовується на етапі виведення товару на ринок і створення первинного попиту, коли виробнику потрібно поінформувати споживачів про переваги і способи використання нового продукту.
Реклама переконувальна — переконання споживача придбати саме даний виріб, послугу і зробити купівлю, не відкладаючи. Р. п. використовується на етапі зростання життєвого циклу товару, коли перед фірмою постає завдання формування вибіркового попиту.
Реклама підкріплювальна — рекламна діяльність, спрямована на те, щоб запевнити покупців у правильності зробленого вибору. У цьому разі в рекламних зверненнях часто фігурують задоволені покупці, які захоплюються тим чи тим товаром. Р. п. використовується на етапах зрілості і відходу з ринку життєвого циклу товару для утримання ринку і утримання споживача у сфері впливу фірми, а також для створення образу фірми.
Реклама підтримувальна — комплекс рекламних заходів з метою підтримки попиту на раніше рекламований товар.
Реклама порівняльна — пропагування переваг якого-небудь конкретного виробу способом порівняння його характеристик з одним чи кількома іншими виробами в рамках даного товарного класу. Р. п. широко застосовується в таких товарних групах, як автомобілі, шини, зубна паста, дезодоранти тощо.
Реклама з метою розширення збуту — основна сфера рекламної діяльності, тісно пов’язана з поняттям «маркетинг-мікс» — координацією всіх взаємозалежних чинників, що впливають на продаж; базується на глибокому вивченні ринку.
Реклама, що нагадує — рекламна діяльність, спрямована на утримання завойованих позицій на ринку за допомогою переконання покупця в доцільності й вигідності дальших купівель даного товару. Використовується на етапі зрілості життєвого циклу товару, для того щоб покупці постійно пам’ятали про товар.
Ремаркетинг — маркетинг у ситуації зниження попиту, характерного для всіх видів товарів і будь-якого періоду часу.
Див. також
Реклама
Діяльність маркетингова
Продакт-плейсмент
Джинса
медіа-планування
Посилання
Закони реклами
Миронов Ю.Б., Крамар Р.М. Основи рекламної діяльності
Маркетинг
Реклама
|
2956589
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%BE-%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8F
|
Комарно-Кольонія
|
Комарно-Кольонія — село в Польщі, у гміні Константинів Більського повіту Люблінського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Білопідляського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Більського повіту (Люблінське воєводство)
|
3298314
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BC%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%B4%20%28%D0%9D%D0%B5%D0%B1%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%B0%29
|
Стемфорд (Небраска)
|
Стемфорд (Небраска)
Стемфорд — селище в США, в окрузі Гарлан штату Небраска. Населення — 158 осіб (2020).
Географія
Стемфорд розташований за координатами (40.131243, -99.594439). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році селище мало площу 1,23 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкали 183 особи в 82 домогосподарствах у складі 48 родин. Густота населення становила 149 осіб/км². Було 102 помешкання (83/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,1 %. Частка іспаномовних становила 3,8 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 25,7 % — особи молодші 18 років, 47,5 % — особи у віці 18—64 років, 26,8 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 45,5 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 90,6 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 100,0 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . За межею бідності перебувало 12,8 % осіб, у тому числі 18,5 % дітей у віці до 18 років та 3,8 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 77 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 31,2 %, виробництво — 23,4 %, транспорт — 9,1 %, роздрібна торгівля — 9,1 %.
Джерела
Селища Небраски
Населені пункти округу Гарлан (Небраска)
|
1536325
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0%D0%BD%20%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D0%B4%D1%83%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D0%BB
|
Данкан Макдугалл
|
Данкан Макдугалл (14 березня 1959) — британський веслувальник, олімпійський медаліст.
Виступи на Олімпіадах
Посилання
Досьє на sport.references.com
Британські академічні_веслувальники
Британські срібні олімпійські медалісти
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 1980
Академічні_веслувальники на літніх Олімпійських іграх 1980
Академічні_веслувальники на літніх Олімпійських іграх 1984
|
23729066
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Juan%20Carlos%20Varela
|
Juan Carlos Varela
|
Juan Carlos Varela Rodríguez (born 13 December 1963) is a Panamanian businessman and former politician who served as the 37th President of Panama from 2014 to 2019. Varela previously was Vice President of Panama from 2009 to 2014 and Minister of Foreign Relations from 2009 to 2011 under President Ricardo Martinelli. He presided over the Panameñistas, the third-largest political party in Panama, from 2006 to 2016.
Varela won the 2014 presidential election with over 39% of the vote against the Cambio Democrático Party led by his former political partner Martinelli, whose candidate was José Domingo Arias. He was sworn in as president on 1 July 2014.
On 13 July 2023, US Secretary of State Antony Blinken announced that Varela was ineligible for entry into the United States due to his involvement in significant corruption: according to the US, he accepted bribes in exchange for improperly awarding government contracts. Varela denied the accusation.
Early life and education
Born in Panama City to Luis José Varela Arjona and Bexie Esther Rodríguez Pedreschi. Varela is a businessman and entrepreneur, whose family hails from Herrera Province. His paternal grandfather José Varela Blanco emigrated from Bergondo, Galicia in Spain and settled in the district of Pesé, Herrera in Panama. After graduating from Colegio Javier, he attended the Georgia Institute of Technology in the United States, where he graduated with a Bachelor of Science degree in Industrial Engineering in 1985.
Career
In the private sector, Varela has been on the board of his family company since 1986, serving as Executive Vice-President of Varela Hermanos S.A. until 2008.
Varela entered politics in the early 1990s, becoming chief of the Panameñista Party campaign in 1994 and was the Panameñista Party's presidential candidate during the 2009 election; Varela joined forces with his rival, Ricardo Martinelli, as vice-presidential candidate, being sworn in on 1 July 2009 as Vice-President of Panama under President Martinelli. Varela won the 2014 presidential election, winning against the ruling-party candidate José Domingo Arias, who was supported by Cambio Democrático, a party led by outgoing President Ricardo Martinelli. Varela won about 39% of the vote against 32% for Arias. The subject announced he would seek to change the legislative body through constitutional changes.
He is suspected of being involved in the Odebrecht corruption scandal (a Brazilian company that paid bribes to politicians)
Close to the U.S. government on foreign policy issues, in October 2018, following a visit by U.S. Secretary of State Mike Pompeo on "China's predatory economic activity," he canceled five infrastructure projects with Chinese companies.
His popularity is affected by declining economic activity, rising living costs, corruption scandals and the crisis in the health and justice sectors.
Controversies
Juan Carlos Varela was indicted in July 2020 for money laundering in the Odebrecht case.
In October 2021, his name was found mentioned in the Pandora Papers.
Personal life
He is the son of José Varela and Beixie née Rodríguez. Varela married Panamanian journalist Lorena Castillo in 1992.
See also
Politics of Panama
Elections in Panama
List of heads of state of Panama
References
External sources
Vicepresidente de Panamá · Presidencia.gob.pa
Toma de posesión Juan Carlos Varela
Biography of Juan Carlos Varela
Twitter: Juan Carlos Varela
Facebook: Juan Carlos Varela
Website: Juan Carlos Varela
Biography by CIDOB
|-
|-
|-
1963 births
Living people
People from Panama City
Georgia Tech alumni
Government ministers of Panama
Presidents of Panama
Vice presidents of Panama
Panameñista Party politicians
Panamanian people of Galician descent
People named in the Pandora Papers
21st-century Panamanian politicians
|
51217564
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Doronicum%20pardalianches
|
Doronicum pardalianches
|
Doronicum pardalianches
Doronicum pardaliances, known as leopard's-bane, is a species of flowering plant in the family Asteraceae. Like other members of the genus Doronicum, it is a rhizomatous herbaceous perennial. It has upright stems growing to , with heart-shaped basal leaves and yellow flowers, generally across. It is native to western Europe and was introduced to the British Isles, where it was first recorded in Northumberland in 1633.
References
Senecioneae
Flora of Europe
Taxa named by Carl Linnaeus
|
4828153
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B3%D0%B3%D1%96%D1%81%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%8C
|
Віггісвіль
|
Віггісвіль — громада в Швейцарії в кантоні Берн, адміністративний округ Берн-Міттельланд.
Географія
Громада розташована на відстані близько 10 км на північ від Берна.
Віггісвіль має площу 1,4 км², з яких на 18,5% дозволяється будівництво (житлове та будівництво доріг), 67,1% використовуються в сільськогосподарських цілях, 12,3% зайнято лісами, 2,1% не є продуктивними (річки, льодовики або гори).
Демографія
2019 року в громаді мешкало 103 особи (+2% порівняно з 2010 роком), іноземців було 7,8%. Густота населення становила 72 осіб/км².
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 21,4% — особи молодші 20 років, 63,1% — особи у віці 20—64 років, 15,5% — особи у віці 65 років та старші. Було 46 помешкань (у середньому 2,2 особи в помешканні).
Із загальної кількості 45 працюючих 19 було зайнятих в первинному секторі, 7 — в обробній промисловості, 19 — в галузі послуг.
Примітки
Громади Берну
|
14199438
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chabanais
|
Chabanais
|
Chabanais is a commune in the Charente department in southwestern France.
Geography
The river Vienne passes through Chabanais. The village is located in the Rochechouart impact structure. The ancient asteroid impact crater associated with it has eroded away and is no longer visible. Located in the heart of the Charente, Chabanais is 42 km west of Limoges, 50 km northeast of Angoulême, 77 km north of Périgueux and 84 km southeast of Poitiers.
The town is small enough to be considered a large village and it boasts an open-air market every Thursday, adding to a number of small, privately owned shops. The town has a rail station connecting with Limoges to the east and Angoulême to the west.
History
Chabanais was struck by an F2 tornado on 5 May 1997. In the summer of 2018, the town centre and some surrounding hamlets were struck by a devastating hailstorm which punctured many roofs on buildings and destroyed hundreds of car windscreens and bodywork.
Population
See also
Communes of the Charente department
References
Communes of Charente
Charente communes articles needing translation from French Wikipedia
|
12932135
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bifonazole
|
Bifonazole
|
Bifonazole (trade name Canespor among others) is an imidazole antifungal drug used in form of ointments.
It was patented in 1974 and approved for medical use in 1983. There are also combinations with carbamide for the treatment of onychomycosis.
Adverse effects
The most common side effect is a burning sensation at the application site. Other reactions, such as itching, eczema or skin dryness, are rare.
Bifonazole is a potent aromatase inhibitor in vitro.
Pharmacology
Mechanism of action
Bifonazole has a dual mode of action. It inhibits fungal ergosterol biosynthesis at two points, via transformation of 24-methylendihydrolanosterol to desmethylsterol, together with inhibition of HMG-CoA. This enables fungicidal properties against dermatophytes and distinguishes bifonazole from other antifungal drugs.
Pharmacokinetics
Six hours after application, bifonazole concentrations range from 1000 μg/cm3 in the stratum corneum to 5 μg/cm3 in the papillary dermis.
References
Further reading
21-Hydroxylase inhibitors
Imidazole antifungals
Biphenyls
Antifungals
Aromatase inhibitors
CYP17A1 inhibitors
Lanosterol 14α-demethylase inhibitors
|
2179100
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ovis%20orientalis%20gmelini
|
Ovis orientalis gmelini
|
Ovis orientalis gmelini (муфлон вірменський) — підвид парнокопитних ссавців виду Муфлон (Ovis orientalis) роду Баран (Ovis) родини Бикові (Bovidae). Інші назви — закавказький гірський баран або вірменський муфлон.
Поширення
Поширений у гірських районах Вірменського нагір'я і до гір Загрос. Мешкає у Вірменії, можливо, також на крайньому південному заході Азербайджану, на сході Анатолії (Туреччина), в північно-східному кутку Іраку і на північному заході Ірану на схід до Тебрізу і на південь до центральної частини гір Загрос.
Опис
Висота в холці 70-80 см (28-32 дюйма). Самиці значно менші за самців. Граціозні барани з відносно довгими, вузькими ногами. Загальне забарвлення червонувато-охристе, з вузькими, сірувато-білими плямами. Нижня частина тіла, нижні частини ніг і морда білі. Груди темно-коричнева. Є вузькі коричневі бічні смуги і коричневе забарвлення на фронтальній частині передніх ніг. Взимку внизу шиї і на грудях відростає короткий чорний підвіс. Роги супрацервикальні, закручені назад поверх шиї. У самиць зазвичай є маленькі роги.
Спосіб життя
Мешкає на відкритих гірських територіях на висотах від середньої до далеких, населяє високогір'я, низинні та гірські степи, кам'янисті напівпустелі, трав'яні схили, альпійські луки. Літній час проводить на високогір'ї, на висоті до 6 000 метрів, біля кордону вічних снігів. Взимку спускається нижче, заходить в долини. Гірські барани живуть дрібними або великими стадами, влітку дорослі самці живуть поодинці або в стадах холостяків. Тривалість життя до 18 років.
Примітки
Посилання
Бикові
Ссавці Вірменії
Ссавці Туреччини
Ссавці Ірану
Ссавці Іраку
Тварини, описані 1840
|
959002
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C
|
Вознесенська волость
|
Вознесенська волость — історична адміністративно-територіальна одиниця в Східній Європі в XIX — першій чверті XX століття:
Вознесенська волость — Олександрівського повіту Катеринославської губернії;
Вознесенська волость — Золотоніського повіту Полтавської губернії;
Вознесенська волость — Юхновського повіту Смоленської губернії;
Вознесенська волость — Бердянського повіту Таврійської губернії;
Вознесенська волость — Сімферопольського повіту Таврійської губернії;
Вознесенська волость — Єлисаветградського повіту Херсонської губернії.
|
3127026
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D0%B4%D0%B6-%D0%95%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B3%D1%96%D0%BC-%D0%94%D0%B5%D1%85
|
Хадж-Ебрагім-Дех
|
Хадж-Ебрагім-Дех — село в Ірані, у дегестані Дівшал, в Центральному бахші, шагрестані Лянґаруд остану Ґілян. За даними перепису 2006 року, його населення становило 222 особи, що проживали у складі 65 сімей.
Клімат
Середня річна температура становить 14,73°C, середня максимальна – 28,44°C, а середня мінімальна – 0,64°C. Середня річна кількість опадів – 1117 мм.
Примітки
Населені пункти шагрестану Лянґаруд
|
60791774
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Philochortus%20phillipsi
|
Philochortus phillipsi
|
Philochortus phillipsi, known commonly as Phillips' orangetail lizard or Phillips' shield-backed lizard, is a species of lizard in the family Lacertidae. The species is endemic to the Horn of Africa.
Etymology
The specific name, phillipsi, is in honor of British naturalist Ethelbert Lort Phillips.
Geographic range
P. phillipsi is found in Ethiopia and Somalia.
Description
P. phillipsi is a small lizard with a very long tail. A male specimen with a total length of has a snout-to-vent length (SVL) of and a tail long.
Reproduction
P. phillipsi is oviparous.
References
Further reading
Boulenger GA (1898). "On a Second Collection of Reptiles made by Mr. E. Lort-Phillips in Somaliland". Annals and Magazine of Natural History, Seventh Series 2: 130–133. (Latastia phillipsii, new species, pp. 131–132).
Boulenger (1917). "On the Lizards of the Genus Philochortus Matschie". Proceedings of the Zoological Society of London 1917: 145-157 + Plates I-II. (Philochortus phillipsii, new combination, pp. 148-150 + Plate I, figures 3, 3a, 3b, 3c, 4).
Lanza B (1990). "Amphibians and reptiles of the Somali Democratic Republic: check list and biogeography". Biogeographia 14: 407–465.
Largen, Malcolm; Spawls, Stephen (2010). The Amphibians and Reptiles of Ethiopia and Eritrea. Frankfurt am Main: Edition Chimaira / Serpents Tale. 694 pp. . (Philochortus phillipsi, p. 360).
Parker HW (1942). "The Lizards of British Somaliland (With an appendix on Topography and Climate by Capt. R. H. R. Taylor, O. B. E.)". Bulletin of the Museum of Comparative Zoölogy at Harvard College 91 (1): 1–101. (Philochortus phillipsi, p. 76).
Philochortus
Lacertid lizards of Africa
Reptiles of Ethiopia
Reptiles of Somalia
Reptiles described in 1898
Taxa named by George Albert Boulenger
|
67791800
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cryptophis%20boschmai
|
Cryptophis boschmai
|
Cryptophis boschmai, also known commonly as the Carpentaria snake or the Carpentaria whip snake, is a species of venomous snake in the family Elapidae. The species is native to Australia and New Guinea.
Etymology
The specific epithet boschmai honours Dutch zoologist Hilbrand Boschma.
Description
The colouration of C. boschmai is tan to dark brown on the upper body, with a pale belly. It grows to a total length (including tail) of about .
Behaviour
C. boschmai is terrestrial and nocturnal, sheltering during the day under bark, logs, and leaf litter.
Diet
C. boschmai preys upon small lizards.
Reproduction
The species C. boschmai is viviparous, with an average litter size of eight.
Geographic range and habitat
The distribution of C. boschmai in Australia extends from the northern part of the Cape York Peninsula, covering eastern Queensland as far south as the border with New South Wales, where it inhabits dry forests, woodlands, shrubland, and grasslands. The type locality is Merauke in southern New Guinea.
References
Further reading
Brongersma LD, Knaap-van Meeuven MS (1964). "On a new species of Denisonia (Reptilia, Serpentes) from New Guinea". Zoologische Mededelingen 39: 550–554. (Denisonia boschmai, new species).
Cogger HG (2014). Reptiles and Amphibians of Australia, Seventh Edition. Clayton, Victoria, Australia: CSIRO Publishing. xxx + 1,033 pp. . (Cryptophis boschmai, p. 873).
Escoriza Boj D (2005). "Reptiles and Amphibians of Australia, Part 1: Rainforest". Reptilia (Great Britain) (40): 70–75. (Cryptophis boschmai, new combination).
Mengden GA (1983). "The taxonomy of Australian elapid snakes: a review". Records of the Australian Museum 35 (5): 195–222. (Unechis boschmai, new combination, p. 216).
Shine R (1994). "Sexual Size Dimorphism in Snakes Revisited". Copeia 1994 (2): 326–346. (Suta boschmai, new combination).
Wilson SK, Knowles DG (1988). Australia's Reptiles: A Photographic Reference to the Terrestrial Reptiles of Australia. Sydney: William Collins. 447 pp. . (Rhinoplocephalus boschmai, new combination).
Wilson S, Swan G (2013). A Complete Guide to Reptiles of Australia, Fourth Edition. Sydney: New Holland Publishers. 522 pp. .
boschmai
Snakes of Australia
Snakes of New Guinea
Reptiles of Queensland
Taxa named by Leo Brongersma
Reptiles described in 1964
|
11674360
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Centrodoras
|
Centrodoras
|
Centrodoras is a small genus of thorny catfishes found in the Amazon basin of South America.
Species
There are currently two described species in this genus:
Centrodoras brachiatus (Cope, 1872)
Centrodoras hasemani (Steindachner, 1915)
References
Doradidae
Thorny catfish of Brazil
Fish of the Amazon basin
Catfish genera
Taxa named by Carl H. Eigenmann
Freshwater fish genera
|
1490176
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D1%85%20%D0%86%D1%81%D0%BC%D0%B0%D1%97%D0%BB%20%D0%A5%D0%B0%D1%82%D0%B0%D1%97%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%29
|
Шах Ісмаїл Хатаї (станція метро)
|
Шах Ісмаїл Хатаї (станція метро)
«Шах Ісмаїл Хатаї» — кінцева станція другої лінії Бакинського метрополітену, розташована від станції «Джафар Джаббарли» і названа на честь класика азербайджанської поезії Шах Ісмаїл Сефеві. До 1988 року носила назву станції «Шаумян», на честь діяча революційного руху в Азербайджані, Степана Шаумяна.
Характеристика
Станція відкрита 22 лютого 1968, розташована в «Чорному місті». Виділяється серед будинків її красивий двоповерховий вестибюль з буквою «М» на фасаді. Її вестибюль на відміну від інших станцій облицьований не білим каменем, а травертином, який добре піддається шліфовці і поліровці, більш міцний і має гарний колір — кава з молоком. Прикрашають фасад вестибюля декоративні національні решітки «Шебеко», ще захищають і від сонця. Станційний зал, як і інші станції глибокого закладення, пілонного типу. Пілони дуже масивні, облицьовані біло-рожевим мармуром і на рівні людського зросту оперезані чорними лініями. Карниз залу софітні, із стрілчастим національним візерунком, стать темно-червоний. Полірований граніт підлоги відображає підсвічений стеля, це немов поглиблює зал, розсовує його.
В кінці 80-х була закрита на реконструкцію (станція проектувалася як перша з запланованої нової гілки метро), проте, через сильне падіння азербайджанської економіки на початку 90-х років, реконструкція другої гілки була заморожена. В результаті вийшов одноколійний потік, по якому ходив потяг-човник. Міжпілонні проходи до невикористовуваної колії були закриті решітками.
У грудні 2008 року було відкрито для руху й друга колія, таким чином між станціями «Джафар Джаббарли» і «Шах Ісмаїл Хатаї» ходять 2 човника по двох коліях. У перспективі, коли будуть готові тунелі між «Джафар Джаббарли» і «Нізамі Гянджеві», станція стане кінцевою на зеленій гілці.
Конструкція станції — пілонна трисклепінна.
Посилання
Станція на сайті "Світ метро"
Станції Бакинського метрополітену
Пілонні станції
Засновані в Азербайджані 1968
|
3633467
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%20%D0%9B%D0%B8%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%85
|
Битва при Липанах
|
Битва при Липанах — битва сталася 30 травня 1434 року поблизу селища у Центральній Чехії в ході Гуситських воєн між військами утраквістів (чашників) і католиків (660—720 бойових возів, близько 13 000 піхотинців і близько 1200 вершників), з одного боку, та таборитів і так званих «сиріт» (480 бойових возів, від 9 до 10,5 тисяч піхотинців і 700 вершників) — з іншого. В результаті битви армія таборитів і «сиріт» була розбита, її втрати склали близько 2 тисяч воїнів.
Політична ситуація
Наприкінці Гуситських війн серед гуситів почалися розбіжності. Таборити і «сироти» проявляли ворожість на переговорах з католиками, побоюючись, що це може призвести до визнання папської влади. Головним мотивом поміркованих гуситів була втома від багаторічних воєн. Тому вони схилялися до продовження переговорів і прагнули до миру, щоб відновити зруйноване господарство. Коли таборити і «сироти» напали на центр католиків у Пльзені, чашники, пішли на союз з католицькою меншиною, домовившись про спільні дії проти таборитів і «сиріт».
Армії сторін
Панський союз
До створеного союзу увійшли практично всі чеські пани, і їх особисті дружини склали ядро війська. Особливо великі сили прийшли із Західної Богемії. Формально армію панського союзу очолював призначений 1 грудня 1433 року главою уряду Алеш з Ризмбурка. Безпосередньо керували військами пани Ян Швиговський з Ризмберка, Зденка Дршков, Ян зі Швамберка, брати Ян і Буріан з Гутштайна. Також прибули загони панів-чашників Пршибика з Кленова і Альоша з Жеберка. До цієї армії приєднався також гарнізон замку Карлштейн, яким командував Вілем з Ярославіц та Кунеша Тлукса з Бурженіц, а також на чолі своїх загонів прибули пани Менгарт III з Градця, Йіндржіх з Вартенберка (син Ченека з Вартенберка), Їржі з Подєбрад (майбутній король Чехії), Вілем Костка з Поступиц, Дівіш Боржек з Милетина і багато інших.
Південночеський пан Олдржіх II з Рожмберка надіслав 800 піших та 200 кінних воїнів. Сам Олдржіх з Рожмберка участі в битві не брав, доручивши командувати цими військами лицарям Мікулаш Крхлебецу та Хвалу з Хмельнего. Разом з рожмберкськими загонами прийшло також військо генерального пріора Чеської провінції ордену госпітальєрів Вацлава з Міхаловіц.
До армії панської унії приєдналися загони міщан Праги і Мельника.
Загальна чисельність військ панської коаліції склала від 660 до 720 бойових возів, близько 13 000 піхотинців і близько 1 200 вершників. Верховним гетьманом, який повинен був керувати об'єднаними силами, був обраний лицар Дівіш Боржек з Милетина.
Армія таборитів
Армією таборитів і «сиріт» керував гетьман Прокіп Голий, виходець із заможних городян, який очолив таборитів після смерті Яна Жижки. З інших командирів таборитів найбільш видними і прославленими були Прокіп Малий та Ян Чапек із Сан.
Підтримку таборитам надали 16 міст: Табор, Бероун, Слани, Жатець, Лоуни, Коуржим, Німбурк, Градець-Кралове, Яромерж, Трутнов, Двур-Кралове, Високе Мито, Клатови, Прахатіце, Домажліце та Літомержице. Всього Прокопу Голому вдалося зібрати близько 480 бойових возів, від 9 до 10,5 тисяч піхотинців і 700 вершників.
Приготування до бою
Прокіп Голий зумів зайняти відмінну оборонну позицію на схилах Липської гори. Вози були укріплені земляними редутами. Перед возами був викопаний рів глибиною в півтора метра. Крім того, лівий фланг таборитів був прикритий струмком, який серйозно утруднював дії атакуючих і забезпечував оборонців питною водою. Позиція на пагорбі також дозволяла таборитам краще використовувати свою артилерію. Нарешті, пани були змушені атакувати знизу вгору, що нівелювало їх чисельну перевагу.
Традиційна схема бою гуситів полягала в тому, щоб вимотати атакуючого противника, а потім нанести йому контрудар. Для цього Прокіп Голий розташував кавалерію, яка перебувала під командуванням Яна Чапека з Сан, поза межами табору.
Хід битви
Верховний гетьман панської армії Дівіш Боржек з Милетина (колишній соратник Яна Жижки), розташував своє військо табором біля села Гржіби. Армія таборитів почала обстріл панського табору. Проте командування армії чашників на це ніяк не відреагувала. Багато вояків з армії чашників вимагали щось зробити, почати атаку або відступити, але не вичікувати. Деякі вояки почали нарікати, що їх виставили мішенями проти таборитських гармат. Нарешті, Дівіш Боржек розробив план битви.
Битва почалася о 3 години дня 30 травня 1434 року, в неділю. Панська піхота була побудована в колони, попереду яких рухалися бойові вози. Дівіш Боржек віддав наказ почати атаку в момент, коли гармати таборитів, зробивши черговий залп, будуть розряджені і приховані в пороховому диму. Це дозволило дещо скоротити втрати при атаці. Тим не менш, коли панська піхота під прикриттям возів пішла в атаку, таборити знову відкрили вогонь.
Проте відстань між військами скоротилося і в бій змогли вступити гармати панських військ, хоча їх вогонь був менш ефективний. Наступаючі несли серйозні втрати від таборитської артилерії, просування піхоти сповільнилося, потім зупинилося. Нарешті, панські війська почали відступати. Тепер Прокіп Голий у відповідності з традиційною гуситською тактикою віддав наказ зробити вилазку і розгромити супротивника, не даючи йому отямитися і обернути на втечу. Лінія таборитських возів була розімкнута і натхнені початковим успіхом таборити і «сироти» перейшли в контратаку, не підозрюючи, що удаваний відступ противника — це лише його військова хитрість.
Як тільки таборити наздогнали противника, вози панської армії зупинилися і відкрили вогонь. У цей час у флангову атаку перейшла прихована до того часу важка панська кавалерія. В результаті, головним чином, піша армія радикалів, опинившись за межами Гуляй-города, була швидко зім'ята. Ян Чапек із Сану з кавалерією сиріток вийшов з битви. Обидва Прокопи загинули, утримуючи Гуляй-город. У полон потрапили кілька видних лідерів радикалів, виключаючи таборитського гетьмана Яна Рогача з Дуби, яким вдалося втекти разом із загоном піших і кінних соратників. Однак близько 700 рядових таборитів, здалися в полон під обіцянку збереження життя і прийняття на службу, але були страчені. Їх безжальні переможці під загрозою зброї загнали в кілька прилеглих сараїв і спалили живцем.
Втрати таборитів і «сиріт» склали близько 2 тисяч чоловік убитими. Частині таборитів вдалося втекти до Чеського броду і до Коліну. Втрати панської армії підраховані не були.
Як сучасники, так й історики згодом вважали причиною поразки таборитів і «сиріт» поведінку командувача кіннотою Яна Чапека з Сан, який у вирішальний момент не вступив в бій. Але свою роль зіграло також і те, що звиклі до перемог таборити забули про обережність, кинувшись в атаку на переважаючі сили противника, який добре знав тактику таборитів і зумів протиставити їй свою.
Підсумок битви
В результаті вплив радикалів виявився ослабленим, «сирітки» перестали існувати як воєнна сила. Шлях до підписання Празьких компактатів був відкритий. Угода відбулася 5 липня 1436 року в Їглаві. Через місяць імператор Сигізмунд Люксембурзький був визнаний королем Чехії усіма основними політичними силами в Чехії. Сигізмунд сказав про битву:
Хоча поразки таборитів і «сиріт» біля Липан означало їх кінець, не всі таборити змирилися з поразкою і продовжили військові дії, що привело до їх втрат. У 1437 році впав замок Яна Рогача з Дуби — Сіон. Ян Рогач потрапив у полон і був повішений після відмови визнати королем Сигізмунда. Табор протримався до 1452 року
Поразку таборитів не означало поразки гуситського руху. Вирішальною політичною силою в Богемії після битви стало помірне крило гуситів.
Примітки
Конфлікти в 1434
Битви Священної Римської імперії
1434 у Європі
Події 30 травня
Травень 1434
|
2551346
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B7%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%20%D0%97%D1%96%D0%BF%D1%81%D0%B5%D1%80
|
Казимир Зіпсер
|
Казимир Зіпсер (2 січня 1875, Збараж — 8 червня 1961, Вроцлав) — польський залізничний інженер, ректор Львівської політехніки у 1928—1929 та 1932—1933 роках.
Біографія
У 1892 закінчив 4-ту середню школу та Реальну школу у Львові. У 1892—1898 роках навчався на інженерному факультеті Національного університету «Львівська політехніка». Протягом декількох років поспіль працював на будівництві залізниць і залізничної адміністрації в Інсбруку, Львові та в Станіславі.
У 1921 році призначений професором Технічного університету Львівської залізниці та керівник департаменту залізниць.
У 1925 році працював редактором «Технічного журналу». Був деканом інженерного відділу (1925—1933). Член Польського політехнічного товариства у Львові.
У 1931 році став членом правління провінційного комітету Львова. 16 квітня 1936 був знову обраний віце-президентом Львівського обласного округу.
Під час першої радянської окупації Львова (1939—1941) продовжував працювати в університеті.
У 1945 році був змушений виїхати зі Львова, спочатку до Кракова, де він в 1945—1947 роках пропрацював професором в Краківській гірничо-металургійній академії імені Станіслава Сташиці , а потім у 1947 році переїхав у Вроцлав, де до 1958 року він був головою залізничного будівництва в Технічному університеті Вроцлава.
У 1947—1949 роках — проректор Вроцлавської політехніки. До 1958 року був керівником кафедри будівництва залізниць у цій же Політехніці.
Батько архітектора, професора Тадеуша Зіпсера.
Нагороди
Командорський хрест ордена Відродження Польщі (1936)
Офіцерський хрест ордена Відродження Польщі (1950)
Золотий хрест Заслуги (1954)
Лицар ордена Франца Йосифа (Австро-Угорщина, 1917)
Посилання
Magdalena Bajer — Rody uczone — Zipserowie
Politechnika Wrocławska i jej lwowskie korzenie
Науковці Львівської політехніки
Члени Політехнічного товариства у Львові
Уродженці Збаража
Померли у Вроцлаві
|
568571
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gabriel%20Marcel
|
Gabriel Marcel
|
Gabriel Marcel
Gabriel Honoré Marcel (7 December 1889 – 8 October 1973) was a French philosopher, playwright, music critic and leading Christian existentialist. The author of over a dozen books and at least thirty plays, Marcel's work focused on the modern individual's struggle in a technologically dehumanizing society. Though often regarded as the first French existentialist, he dissociated himself from figures such as Jean-Paul Sartre, preferring the term philosophy of existence or neo-Socrateanism to define his own thought. The Mystery of Being is a well-known two-volume work authored by Marcel.
Early life and education
Marcel was born on 7 December 1889 in Paris, France. His mother Laure Meyer, who was Jewish, died when he was young and he was brought up by his aunt and father, Henry Marcel. When he was eight he moved for a year where his father was minister plenipotentiary.
Marcel completed his DES thesis (roughly equivalent to an MA thesis) and obtained the agrégation in philosophy from the Sorbonne in 1910, at the unusually young age of 20. During the First World War he worked as head of the Information Service, organized by the Red Cross to convey news of injured soldiers to their families. He taught in secondary schools, was a drama critic for various literary journals, and worked as an editor for Plon, the major French Catholic publisher.<ref name="stanford">Gabriel (-Honoré) Marcel, Stanford Encyclopedia of Philosophy'</ref>
Marcel was the son of an agnostic, and was himself not a member of any organized religion until his conversion to Catholicism in 1929. Marcel was opposed to anti-Semitism and supported reaching out to non-Catholics.
He died 8 October 1973 in Paris.
Existential themes
He is often classified as one of the earliest existentialists, although he dreaded being placed in the same category as Jean-Paul Sartre; Marcel came to prefer the label neo-Socratic (possibly because of Søren Kierkegaard, the father of Christian existentialism, who was a neo-Socratic thinker himself). While Marcel recognized that human interaction often involved objective characterisation of "the other", he still asserted the possibility of "communion" – a state where both individuals can perceive each other's subjectivity.
In The Existential Background of Human Dignity, Marcel refers to a play he had written in 1913 entitled Le Palais de Sable, in order to provide an example of a person who was unable to treat others as subjects.
Roger Moirans, the central character of the play, is a politician, a conservative who is dedicated to defending the rights of Catholicism against free thought. He has set himself up as the champion of traditional monarchy and has just achieved a great success in the city council where he has attacked the secularism of public schools. It is natural enough that he should be opposed to the divorce of his daughter Therese, who wants to leave her unfaithful husband and start her life afresh. In this instance he proves himself virtually heartless; all his tenderness goes out to his second daughter, Clarisse, whom he takes to be spiritually very much like himself. But now Clarisse tells him that she has decided to take the veil and become a Carmelite. Moirans is horrified by the idea that this creature, so lovely, intelligent, and full of life, might go and bury herself in a convent and he decides to do his utmost to make her give up her intention... Clarisse is deeply shocked; her father now appears to her as an impostor, virtually as a deliberate fraud...
In this case, Moirans is unable to treat either of his daughters as a subject, instead rejecting both because each does not conform to her objectified image in his mind. Marcel notes that such objectification "does no less than denude its object of the one thing which he has which is of value, and so it degrades him effectively."
Another related major thread in Marcel was the struggle to protect one's subjectivity from annihilation by modern materialism and a technologically driven society. Marcel argued that scientific egoism replaces the "mystery" of being with a false scenario of human life composed of technical "problems" and "solutions". For Marcel, the human subject cannot exist in the technological world, instead being replaced by a human object. As he points out in Man Against Mass Society and other works, technology has a privileged authority with which it persuades the subject to accept his place as "he" in the internal dialogue of science; and as a result, man is convinced by science to rejoice in his own annihilation.
Influence
For many years, Marcel hosted a weekly philosophy discussion group through which he met and influenced important younger French philosophers like Jean Wahl, Paul Ricœur, Emmanuel Levinas, and Jean-Paul Sartre. Marcel was puzzled and disappointed that his reputation was almost entirely based on his philosophical treatises and not on his plays, which he wrote in the hope of appealing to a wider lay audience. He also influenced phenomenologist and Thomistic philosopher Karol Wojtyla (later Pope John Paul II), who drew on Marcel's distinction between "being" and "having" in his critique of technological change.
Main works
His major books are the Metaphysical Journal (1927), Being and Having (1933), Homo Viator (1945), Mystery of Being (1951), and Man Against Mass Society (1955). He gave the William James Lectures at Harvard in 1961–1962, which were subsequently published as The Existential Background of Human Dignity.
Works in English translation
1948. The Philosophy of Existence. Manya Harari, trans. London: The Harvill Press. Later editions were titled The Philosophy of Existentialism.
1949. Being and Having. Katherine Farrer, trans. Westminster, London: Dacre Press.
1950. The Metaphysical Journal. Bernard Wall, trans. Chicago: Henry Regnery Company.
1951. The Mystery of Being, Vol. 1, Reflection and Mystery trans. G. S. Fraser; Vol. 2, Faith and Reality. trans. René Hague London: The Harvill Press.
1956. Royce's Metaphysics. Virginia and Gordon Ringer, trans. Chicago: Henry Regnery Company.
1962. Man Against Mass Society. G. S. Fraser, trans. Chicago: Henry Regnery Company.
1962. Homo Viator: Introduction to a Metaphysic of Hope. Emma Craufurd, trans. Harper & Brothers.
1963. The Existential Background of Human Dignity. Harvard University Press.
1964. Creative Fidelity. Translated, with an introduction, by Robert Rosthal. Farrar, Straus and Company.
1967. Presence and Immortality. Michael A. Machado, trans. Pittsburgh: Duquesne University Press.
1967. Problematic Man. Brian Thompson, trans. New York: Herder and Herder.
1973. Tragic Wisdom and Beyond. Stephen Jolin and Peter McCormick, trans. Publication of the Northwestern University Studies in Phenomenology and Existential Philosophy, ed. John Wild. Northwestern University Press.
1998. Gabriel Marcel's Perspectives on The Broken World: The Broken World, a Four-Act Play, Followed by Concrete Approaches to Investigating the Ontological Mystery. Katharine Rose Hanley, trans. Milwaukee: Marquette University Press.
2002. Awakenings. Peter Rogers, trans. Milwaukee: Marquette University Press.
2004. Ghostly Mysteries: Existential Drama: A Mystery of Love & The Posthumous Joke. Katharine Rose Hanley, trans. Milwaukee: Marquette University Press.
2008. A Path to Peace: Fresh Hope for the World. Dramatic Explorations: Five Plays by Gabriel Marcel: The Heart of Others/Dot the I/The Double Expertise/The Lantern/Colombyre or The Torch of Peace. Katharine Rose Hanley, trans. Milwaukee: Marquette University Press.
2009. Thou Shall Not Die. Compiled by Anne Marcel. Katharine Rose Hanley, trans. South Bank: St Augustine's Press.
2019. The Invisible Threshold: Two Plays by Gabriel Marcel. Brendan Sweetman, Maria Traub, Geoffrey Karabin, eds. Maria Traub, trans. South Bank: St Augustine's Press.
2021. Thirst. Michial Farmer, trans. Providence, RI: Cluny Media.
Bibliography
Philosophical works
Existence et Objectivité (1914).
Journal métaphysique (1914-1923), Paris, Gallimard, 1927.
Être et avoir (1918-1933). Paris, Aubier, 1935.
Du refus à l'invocation, Paris, Gallimard, 1940. (Republished in 1967 under the title Essai de philosophie concrète, Paris, NRF/Gallimard, 1967)
Homo viator. Prolégomènes à une métaphysique de l'espérance. Paris, Aubier, 1945
La Métaphysique de Royce. Paris, Aubier, 1945
Position et Approches concrètes du mystère ontologique, introduction by Marcel de Corte. Louvain, E. Nauwelaerts; Paris, Librairie philosophique J. Vrin, 1949
Le Mystère de l'être. Paris, Aubier, 1951, 2 volumes.
Les Hommes contre l'humain, Paris, La Colombe, 1951, Republished: Fayard, 1968
Le Déclin de la sagesse. Paris, Plon, 1954
L'Homme problématique. Paris, Aubier, 1955
Théâtre et Religion. Lyon, Éditions E. Vitte, 1958
Présence et Immortalité. Paris, Flammarion, 1959
La Dignité humaine et ses assises existentielles. Paris, Aubier, 1964
Entretiens Paul Ricœur, Gabriel Marcel. Paris, Aubier, 1968, Republished: présence de Gabriel Marcel, 1999
Pour une sagesse tragique et son au-delà. Paris, Plon, 1968
En chemin, vers quel éveil? Paris, Gallimard, 1971
Coleridge et Schelling. Paris, Aubier, 1971
Plus décisif que la violence. Paris, Plon, 1971
Percées vers un ailleurs. Fayard, 1973
Gabriel Marcel interrogé par Pierre Boutang suivi de Position et approches concrètes du mystère ontologique. Paris, J.-M. Place Éditeur, 1977
Tu ne mourras pas, textes choisis et présentés by Anne Marcel, preface by Xavier Tilliette, éditions Arfuyen, 2005.
Theater
Le Cœur des autres. Paris, Grasset, 1921
L'Iconoclaste. Paris, Stock, 1923
Un homme de Dieu. Paris, Grasset, 1925
La Chapelle ardente (1925), directed by Gaston Baty, Théâtre du Vieux-Colombier.
Le Monde cassé suivi de Position et approches concrètes du mystère ontologique. Paris, Desclée de Brouwer, 1933.
Chemin de Crète, Paris, Grasset, 1936 - Prix Paul-Hervieu of the Académie française .
Le Dard. Paris, Plon, 1936
Le Fanal. Paris, Stock, 1936
La Soif. Paris, Desclée de Brouwer, 1938, republished under the title of Les cœurs avides, La Table Ronde, 1952
Théâtre comique: Colombyre ou le brasier de la paix - La double expertise - Les points sur les i - Le divertissement posthume. Paris, Albin Michel, 1947
Vers un autre Royaume: L'émissaire - Le signe de la croix. Paris, Plon, 1949
Rome n'est plus dans Rome, Paris, La Table Ronde, 1951
Croissez et multipliez. Paris, Plon, 1955
Mon temps n'est pas le vôtre. Paris, Plon, 1955
La Dimension Florestan suivi de la conférence Le Crépuscule du sens commun. Paris, Plon, 1958
Literary and dramatic criticism
Gabriel Marcel et François Mauriac. In : François Bréda, Ca critique littéraire et dramatique de Gabriel Marcel, Les Éditions Grinta, Cluj-Napoca, 2004.Regards sur le théâtre de Claudel, éditions Beauchesne, 1964
Notes
References
Further reading
Emmanuel Levinas, Paul Ricœur and Xavier Tilliette, Jean Wahl et Gabriel Marcel, Beauchesne, 1976, 96 p.,
Paul Marcus, In Search of the Spiritual: Gabriel Marcel, Psychoanalysis, and the Sacred (London: Karnac), 2012.
External links
The Gabriel Marcel Society
Gabriel Marcel Collection at the Harry Ransom Center
Internet Encyclopedia of Philosophy: Gabriel Marcel – by Jill Graper Hernandez.
Stanford Encyclopedia of Philosophy: Gabriel (-Honoré) Marcel – by Brian Treanor.
Homage to Gabriel Marcel (Article from the "Revue Métapsychique''" (no. 14, June 1969, pp. 41–52)
1889 births
1973 deaths
Writers from Paris
20th-century French dramatists and playwrights
20th-century French philosophers
French music critics
French Roman Catholics
French Roman Catholic writers
Catholic philosophers
French people of Jewish descent
Phenomenologists
Existentialist theologians
Christian existentialists
Writers on antisemitism
Converts to Roman Catholicism from atheism or agnosticism
Members of the Académie des sciences morales et politiques
Critics of atheism
Ontologists
Ethicists
University of Paris alumni
|
390201
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B2%D1%96%D1%8F%D0%BD%D1%96%20%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BC%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Звіяні вітром (значення)
|
Звіяні вітром (значення)
Звіяні вітром (роман)
Звіяні вітром (фільм)
|
315018
|
https://en.wikipedia.org/wiki/VM%20%28operating%20system%29
|
VM (operating system)
|
VM (operating system)
VM (often: VM/CMS) is a family of IBM virtual machine operating systems used on IBM mainframes System/370, System/390, zSeries, System z and compatible systems, including the Hercules emulator for personal computers.
The following versions are known:
Virtual Machine Facility/370
VM/370, released in 1972, is a System/370 reimplementation of earlier CP/CMS operating system.
VM/370 Basic System Extensions Program Product
VM/BSE (BSEPP) is an enhancement to VM/370 that adds support for more devices (such as 3370-type fixed-block-architecture DASD drives), improvements to the CMS environment (such as an improved editor), and some stability enhancements to CP.
VM/370 System Extensions Program Product
VM/SE (SEPP) is an enhancement to VM/370 that includes the facilities of VM/BSE, as well as a few additional fixes and features.
Virtual Machine/System Product
VM/SP, a milestone version, replaces VM/370, VM/BSE and VM/SE. Release 1 added EXEC2 and XEDIT System Product Editor; Release 3 added REXX; Release 6 added the shared filesystem.
Virtual Machine/System Product High Performance Option
VM/SP HPO adds additional device support and functionality to VM/SP, and allows certain S/370 machines that can utilize more than 16 MB of real storage to do so, up to 64 MB. This version was intended for users that would be running multiple S/370 guests at once.
Virtual Machine/Extended Architecture Migration Aid
VM/XA MA is intended to ease the migration from MVS/370 to MVS/XA by allowing both to run concurrently on the same processor complex.
Virtual Machine/Extended Architecture System Facility
VM/XA SF is an upgraded VM/XA MA with improved functionality and performance.
Virtual Machine/Extended Architecture System Product
VM/XA SP is an upgraded VM/XA MA with improved functionality and performance, offered as a replacement for VM/SP HPO on machines supporting S/370-XA. It includes a version of CMS that can run in either S/370 or S/370-XA mode.
Virtual Machine/Enterprise Systems Architecture
VM/ESA provides the facilities of VM/SP, VM/SP HPO and VM/XA SP. VM/ESA version 1 can run in S/370, ESA/370 or ESA/390 mode; it does not support S/370 XA mode. Version 2 only runs in ESA/390 mode. The S/370-capable versions of VM/ESA were actually their own separate version from the ESA/390 versions of VM/ESA, as the S/370 versions are based on the older VM/SP HPO codebase, and the ESA/390 versions are based on the newer VM/XA codebase.
z/VM
z/VM, the last version still widely used as one of the main full virtualization solutions for the mainframe market. z/VM 4.4 was the last version that could run in ESA/390 mode; subsequent versions only run in z/Architecture mode.
The CMS in the name refers to the Conversational Monitor System, a component of the product that is a single-user operating system that runs in a virtual machine and provides conversational time-sharing in VM.
Overview
The heart of the VM architecture is the Control Program or hypervisor abbreviated CP, VM-CP and sometimes, ambiguously, VM. It runs on the physical hardware, and creates the virtual machine environment. VM-CP provides full virtualization of the physical machine – including all I/O and other privileged operations. It performs the system's resource-sharing, including device management, dispatching, virtual storage management, and other traditional operating system tasks. Each VM user is provided with a separate virtual machine having its own address space, virtual devices, etc., and which is capable of running any software that could be run on a stand-alone machine. A given VM mainframe typically runs hundreds or thousands of virtual machine instances. VM-CP began life as CP-370, a reimplementation of CP-67, itself a reimplementation of CP-40.
Running within each virtual machine is another operating system, a guest operating system. This might be:
CMS (Conversational Monitor System, renamed from the Cambridge Monitor System of CP/CMS). Most virtual machines run CMS, a lightweight, single-user operating system. Its interactive environment is comparable to that of a single-user PC, including a file system, programming services, device access, and command-line processing. (While an earlier version of CMS was uncharitably described as "CP/M on a mainframe", the comparison is an anachronism; the author of CP/M, Gary Kildall, was an experienced CMS user.)
GCS (Group Control System), which provides a limited simulation of the MVS API. IBM originally provided GCS in order to run VTAM without a service OS/VS1 virtual machine and VTAM Communications Network Application (VCNA). RSCS V2 also ran under GCS.
A mainstream operating system. IBM's mainstream operating systems (e.g., the MVS and DOS/VSE families, OS/VS1, TSS/370, or another layer of VM/370 itself (see below)) can be loaded and run without modification. The VM hypervisor treats guest operating systems as application programs with exceptional privileges – it prevents them from directly using privileged instructions (those which would let applications take over the whole system or significant parts of it), but simulates privileged instructions on their behalf. Most mainframe operating systems terminate a normal application which tries to usurp the operating system's privileges. The VM hypervisor can simulate several types of console terminals for the guest operating system, such as the hardcopy line-mode 3215, the graphical 3270 family, and the integrated console on newer System/390 and System Z machines. Other users can then access running virtual machines using the DIAL command at the logon screen, which will connect their terminal to the first available emulated 3270 device, or the first available 2703 device if the user is DIALing from a typewriter terminal.
Another copy of VM. A second level instance of VM can be fully virtualized inside a virtual machine. This is how VM development and testing is done (a second-level VM can potentially implement a different virtualization of the hardware). This technique was used to develop S/370 software before S/370 hardware was available, and it has continued to play a role in new hardware development at IBM. The literature cites practical examples of virtualization five levels deep. Levels of VM below the top are also treated as applications but with exceptional privileges.
A copy of the mainframe version of AIX or Linux. In the mainframe environment, these operating systems often run under VM, and are handled like other guest operating systems. (They can also run as 'native' operating systems on the bare hardware.) There was also the short-lived IX/370, as well as S/370 and S/390 versions of AIX (AIX/370 and AIX/ESA).
A specialized VM subsystem. Several non-CMS systems run within VM-CP virtual machines, providing services to CMS users such as spooling, interprocess communications, specialized device support, and networking. They operate behind the scenes, extending the services available to CMS without adding to the VM-CP control program. By running in separate virtual machines, they receive the same security and reliability protections as other VM users. Examples include:
RSCS (Remote Spooling and Communication Subsystem, aka VNET) – communication and information transfer facilities between virtual machines and other systems
RACF (Resource Access Control Facility) — a security system
Shared File System (SFS), which organizes shared files in a directory tree (the servers are commonly named "VMSERVx"
VTAM (Virtual Telecommunications Access Method) – a facility that provides support for a Systems Network Architecture network
PVM (VM/Pass-Through Facility) – a facility that provides remote access to other VM systems
TCPIP, SMTP, FTPSERVE, PORTMAP, VMNFS – a set of service machines that provide TCP/IP networking to VM/CMS
Db2 Server for VM – a SQL database system, the servers are often named similarly to "SQLMACH" and "SQLMSTR"
DIRMAINT – A simplified user directory management system (the directory is a listing of every account on the system, including virtual hardware configuration, user passwords, and minidisks).
MUMPS/VM — an implementation of the MUMPS database and programming language which could run as guest on VM/370. MUMPS/VM was introduced in 1987 and discontinued in 1991.
A user-written or modified operating system, such as National CSS's CSS or Boston University's VPS/VM.
Hypervisor interface
IBM coined the term hypervisor for the 360/65 and later used it for the DIAG handler of CP-67.
The Diagnose instruction ('83'x—no mnemonic) is a privileged instruction originally intended by IBM to perform "built-in diagnostic functions, or other model-dependent functions." IBM repurposed DIAG for "communication between a virtual machine and CP." The instruction contains two four-bit register numbers, called Rx and Ry, which can "contain operand storage addresses or return codes passed to the DIAGNOSE interface," and a two-byte code "that CP uses to determine what DIAGNOSE function to perform." A few of the available diagnose functions are listed below.
CMS use of DIAGNOSE
At one time, CMS was capable of running on a bare machine, as a true operating system (though such a configuration would be unusual). It now runs only as a guest OS under VM. This is because CMS relies on a hypervisor interface to VM-CP, to perform file system operations and request other VM services. This paravirtualization interface:
Provides a fast path to VM-CP, to avoid the overhead of full simulation.
Was first developed as a performance improvement for CP/CMS release 2.1, an important early milestone in CP's efficiency.
Uses a non-virtualized, model-dependent machine instruction as a signal between CMS and CP: DIAG (diagnose).
Minidisks
CMS and other operating systems often have DASD requirements much smaller than the sizes of actual volumes. For this reason CP allows an installation to define virtual disks of any size up to the capacity of the device. For CKD volumes, a minidisk must be defined in full cylinders. A minidisk has the same attributes as the underlying real disk, except that it is usually smaller and the beginning of each minidisk is mapped to cylinder or block 0. The minidisk may be accessed using the same channel programs as the real disk.
A minidisk that has been initialized with a CMS file system is referred to as a CMS minidisk, although CMS is not the only system that can use them.
It is common practice to define full volume minidisks for use by such guest operating systems as z/OS instead of using DEDICATE to assign the volume to a specific virtual machine. In addition, "full-pack links" are often defined for every DASD on the system, and are owned by the MAINT userid. These are used for backing up the system using the DASD Dump/Restore program, where the entire contents of a DASD are written to tape (or another DASD) exactly.
Shared File System
VM/SP Release 6 introduced the Shared File System which vastly improved CMS file storage capabilities. The CMS minidisk file system does not support directories (folders) at all, however, the SFS does. SFS also introduces more granular security. With CMS minidisks, the system can be configured to allow or deny users read-only or read-write access to a disk, but single files cannot have the same security. SFS alleviates this, and vastly improves performance.
The SFS is provided by service virtual machines. On a modern VM system, there are usually three that are required: VMSERVR, the "recovery machine" that does not actually serve any files; VMSERVS, the server for the VMSYS filepool; and VMSERVU, the server for the VMSYSU (user) filepool. The file pool server machines own several minidisks, usually including a CMS A-disk (virtual device address 191, containing the file pool configuration files), a control disk, a log disk, and any number of data disks that actually store user files.
With modern VM versions, most of the system can be installed to SFS, with the few remaining minidisks being the ones absolutely necessary for the system to start up, and the ones being owned by the filepool server machines.
If a user account is configured to only use SFS (and does not own any minidisks), the user's A-disk will be FILEPOOL:USERID. and any subsequent directories that the user creates will be FILEPOOL:USERID.DIR1.DIR2.DIR3 where the equivalent UNIX file path is /dir1/dir2/dir3. SFS directories can have much more granular access controls when compared to minidisks (which, as mentioned above, can often only have a read password, a write password, and a multi-write password). SFS directories also solve the issues that may arise when two users write to the same CMS minidisk at the same time, which may cause disk corruption (as the CMS VM performing the writes may be unaware that another CMS instance is also writing to the minidisk).
The file pool server machines also serve a closely related filesystem: the Byte File System. BFS is used to store files on a UNIX-style filesystem. Its primary use is for the VM OpenExtensions POSIX environment for CMS. The CMS user virtual machines themselves communicate with the SFS server virtual machines through the IUCV mechanism.
History
The early history of VM is described in the articles CP/CMS and History of CP/CMS. VM/370 is a reimplementation of CP/CMS, and was made available in 1972 as part of IBM's System/370 Advanced Function announcement (which added virtual memory hardware and operating systems to the System/370 series). Early releases of VM through VM/370 Release 6 continued in open source through 1981, and today are considered to be in the public domain. This policy ended in 1977 with the chargeable VM/SE and VM/BSE upgrades and in 1980 with VM/System Product (VM/SP). However, IBM continued providing updates in source form for existing code for many years, although the upgrades to all but the free base required a license. As with CP-67, privileged instructions in a virtual machine cause a program interrupt, and CP simulated the behavior of the privileged instruction.
VM remained an important platform within IBM, used for operating system development and time-sharing use; but for customers it remained IBM's "other operating system". The OS and DOS families remained IBM's strategic products, and customers were not encouraged to run VM. Those that did formed close working relationships, continuing the community-support model of early CP/CMS users. In the meantime, the system struggled with political infighting within IBM over what resources should be available to the project, as compared with other IBM efforts. A basic problem with the system was seen at IBM's field sales level: VM/CMS demonstrably reduced the amount of hardware needed to support a given number of time-sharing users. IBM was, after all, in the business of selling computer systems.
Melinda Varian provides this fascinating quote, illustrating VM's unexpected success:
The marketing forecasts for VM/370 predicted that no more than one 168 would ever run VM during the entire life of the product. In fact, the first 168 delivered to a customer ran only CP and CMS. Ten years later, ten percent of the large processors being shipped from Poughkeepsie would be destined to run VM, as would a very substantial portion of the mid-range machines that were built in Endicott. Before fifteen years had passed, there would be more VM licenses than MVS licenses.
A PC DOS version that runs CMS on the XT/370 (and later on the AT/370) is called VM/PC. VM/PC 1.1 was based on VM/SP release 3. When IBM introduced the P/370 and P/390 processor cards, a PC could now run full VM systems, including VM/370, VM/SP, VM/XA, and VM/ESA (these cards were fully compatible with S/370 and S/390 mainframes, and could run any S/370 operating system from the 31-bit era, e.g., MVS/ESA, VSE/ESA).
In addition to the base VM/SP releases, IBM also introduced VM/SP HPO (High Performance Option). This add-on (which is installed over the base VM/SP release) improved several key system facilities, including allowing the usage of more than 16 MB of storage (RAM) on supported models (such as the IBM 4381). With VM/SP HPO installed, the new limit was 64 MB; however, a single user (or virtual machine) could not use more than 16 MB. The functions of the spool filesystem were also improved, allowing 9900 spool files to be created per user, rather than 9900 for the whole system. The architecture of the spool filesystem was also enhanced, each spool file now had a unique user ID associated with it, and reader file control blocks were now held in virtual storage. The system could also be configured to deny certain users access to the vector facility (by means of user directory entries).
Releases of VM since VM/SP Release 1 supported multiprocessor systems. System/370 versions of VM (such as VM/SP and VM/SP HPO) supported a maximum of two processors, with the system operating in either UP (uniprocessor) mode, MP (multiprocessor) mode, or AP (attached processor) mode. AP mode is the same as MP mode, except the second processor lacks I/O capability. System/370-XA releases of VM (such as VM/XA) supported more. System/390 releases (such as VM/ESA) almost removed the limit entirely, and some modern z/VM systems can have as many as 80 processors. The per-VM limit for defined processors is 64.
When IBM introduced the System/370 Extended Architecture on the 3081, customers were faced with the need to run a production MVS/370 system while testing MVS/XA on the same machine. IBM's solution was VM/XA Migration Aid, which used the new Start Interpretive Execution (SIE) instruction to run the virtual machine. SIE automatically handled some privileged instructions and returned to CP for cases that it couldn't handle. The Processor Resource/System Manager (PR/SM) of the later 3090 also used SIE. There were several VM/XA products before it was eventually supplanted by VM/ESA and z/VM.
In addition to RSCS networking, IBM also provided users with VTAM networking. ACF/VTAM for VM was fully compatible with ACF/VTAM on MVS and VSE. Like RSCS, VTAM on VM ran under the specialized GCS operating system. However, VM also supported TCP/IP networking. In the late 1980s, IBM produced a TCP/IP stack for VM/SP and VM/XA. The stack supported IPv4 networks, and a variety of network interface systems (such as inter-mainframe channel-to-channel links, or a specialized IBM RT PC that would relay traffic out to a Token Ring or Ethernet network). The stack provided support for Telnet connections, from either simple line-mode terminal emulators or VT100-compatible emulators, or proper IBM 3270 terminal emulators. The stack also provided an FTP server. IBM also produced an optional NFS server for VM; early versions were rather primitive, but modern versions are much more advanced.
There was also a fourth networking option, known as VM/Pass-Through Facility (or more commonly called, PVM). PVM, like VTAM, allowed for connections to remote VM/CMS systems, as well as other IBM systems. If two VM/CMS nodes were linked together over a channel-to-channel link or bisync link (possibly using a dialup modem or leased line), a user could remotely connect to either system by entering "DIAL PVM" on the VM login screen, then entering the system node name (or choosing it from a list of available nodes). Alternatively, a user running CMS could use the PASSTHRU program that was installed alongside PVM, allowing for quick access to remote systems without having to log out of the user's session. PVM also supported accessing non-VM systems, by utilizing a 3x74 emulation technique. Later releases of PVM also featured a component that could accept connections from a SNA network.
VM was also the cornerstone operating system of BITNET, as the RSCS system available for VM provided a simple network that was easy to implement, and somewhat reliable. VM sites were interlinked by means of an RSCS VM on each VM system communicating with one another, and users could send and receive messages, files, and batch jobs through RSCS. The "NOTE" command used XEDIT to display a dialog to create an email, from which the user could send it. If the user specified an address in the form of user at node, the email file would be delivered to RSCS, which would then deliver it to the target user on the target system. If the site has TCP/IP installed, RSCS could work with the SMTP service machine to deliver notes (emails) to remote systems, as well as receive them. If the user specified user at some.host.name, the NOTE program would deliver the email to the SMTP service machine, which would then route it out to the destination site on the Internet.
VM's role changed within IBM when hardware evolution led to significant changes in processor architecture. Backward compatibility remained a cornerstone of the IBM mainframe family, which still uses the basic instruction set introduced with the original System/360; but the need for efficient use of the 64-bit zSeries made the VM approach much more attractive. VM was also utilized in data centers converting from DOS/VSE to MVS and is useful when running mainframe AIX and Linux, platforms that were to become increasingly important. The current z/VM platform has finally achieved the recognition within IBM that VM users long felt it deserved. Some z/VM sites run thousands of simultaneous virtual machine users on a single system. z/VM was first released in October 2000 and remains in active use and development.
IBM and third parties have offered many applications and tools that run under VM. Examples include RAMIS, FOCUS, SPSS, NOMAD, DB2, REXX, RACF, and OfficeVision. Current VM offerings run the gamut of mainframe applications, including HTTP servers, database managers, analysis tools, engineering packages, and financial systems.
CP commands
As of release 6, the VM/370 Control Program has a number of commands for General Users, concerned with defining and controlling the user's virtual machine. Lower-case portions of the command are optional
OpenEdition Extensions
Starting with VM/ESA Version 2, IBM introduced the chargeable optional feature OpenEdition for VM/ESA Shell and Utilities Feature, which provides POSIX compatibility for CMS. The stand-out feature was a UNIX shell for CMS. The C compiler for this UNIX environment is provided by either C/370 or C for VM/ESA. Neither the CMS filesystem nor the standard VM Shared File System has any support for UNIX-style files and paths; instead, the Byte File System is used. Once a BFS extent is created in an SFS file pool, the user can mount it using the OPENVM MOUNT /../VMBFS:fileservername:filepoolname /path/to/mount/point. The user must also mount the root filesystem, done with OPENVM MOUNT /../VMBFS:VMSYS:ROOT/ /, a shell can then be started with OPENVM SHELL. Unlike the normal SFS, access to BFS filesystems is controlled by POSIX permissions (with chmod and chown).
Starting with z/VM Version 3, IBM integrated OpenEdition into z/VM and renamed it OpenExtensions. OpenEdition and OpenExtensions provide POSIX.2 compliance to CMS. Programs compiled to run under the OpenExtensions shell are stored in the same format as standard CMS executable modules. Visual editors, such as vi are unavailable, as 3270 terminals are not capable. Users can use ed or XEDIT instead of vi.
VM mascot
In the early 1980s, the VM group within SHARE (the IBM user group) sought a mascot or logo for the community to adopt. This was in part a response to IBM's MVS users selecting the turkey as a mascot (chosen, according to legend, by the MVS Performance Group in the early days of MVS, when its performance was a sore topic). In 1983, the teddy bear became VM's de facto mascot at SHARE 60, when teddy bear stickers were attached to the nametags of "cuddlier oldtimers" to flag them for newcomers as "friendly if approached". The bears were a hit and soon appeared widely. Bears were awarded to inductees of the "Order of the Knights of VM", individuals who made "useful contributions" to the community.
Criticism
While VM was relatively light-weight (when compared to its counterparts, such as MVS), VM was somewhat unstable in its early days. It was considered quite a feat to keep a VM/370 system up for more than a week. Users also criticized the CMS file system, noting that other operating systems in the mid-1980s had directories, symbolic links, and other key features; CMS had none of these until 1988 when VM/SP release 6 came out, which introduced the Shared File System and alleviated these issues.
Some users also noted that VM OpenEdition was somewhat "unnecessary."
Notes
See also
Time-sharing system evolution
References
External links
VM sources
Bob DuCharme, Operating Systems Handbook, Part 5: VM/CMS– a fairly detailed user's guide to VM/CMS
E. C. Hendricks and T. C. Hartmann, "Evolution of a Virtual Machine Subsystem", IBM Systems Journal Vol. 18, pp. 111–142 (1979)– RSCS design and implementation
IBM Corporation, IBM Virtual Machine Facility/370 Introduction, GC20-1800, (1972)– the original manual
Other resources
IBM Redbooks Publication – z/VM textbook
IBM: z/VM portal
IBM: z/VM manuals
VM/PC documentation on bitsavers
Time-sharing operating systems
IBM mainframe operating systems
Virtualization software
Assembly language software
IBM ESA/390 operating systems
de:Z/VM
it:VM/CMS
|
1395807
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Milk%20Inc.
|
Milk Inc.
|
Milk Inc. is a dance music group that formed in the commercial dance scene in Belgium in 1996. The discography of the group includes a total of seven studio albums and 41 singles.
It has been suspended indefinitely since 2014.
History
The group started out as "Milk Incorporated" ("La Vache" for French-language releases), later shortening their name to "Milk Inc." In its early days as Milk Inc., the band had also had a guitarist and harpist, John Miles Jr.
The band has had many line-up changes throughout its history. The band has found much success in Europe, with many of their singles charting in countries such as the Netherlands, United Kingdom, France and Spain. They are most successful in their native country Belgium, where they have 27 hit singles which have been in the Ultratop Chart, 22 of them being in the top ten and four of them being number ones. Furthermore, all of their seven albums have charted there, with two of them reaching number one. Milk Inc. is the current record holder for the number of TMF Awards in Belgium and the Netherlands, with a total of 17 awards received.
In 2006, to celebrate their 10th anniversary, Milk Inc. surprised fans with a two-hour live concert at the Sportpaleis Arena in Belgium.
In October 2014, Milk Inc. released the single Don't Say Goodbye. At the same time, the group announced that it would be taking an indefinite break. The reason for this was the birth of Linda's first daughter.
In April 2017, Linda Mertens' daughter died of cancer when she was only 2 years old. Regi stated that he wanted to give Linda all the time she needed to recover and that she did not want to pressure her to sing again. Regi continued composing and doing collaborations with other artists as well as solo. Linda did not return to music for several years.
In 2022, Linda returned to the stage during an event in Blackpool, United Kingdom. On October 27, 2023, Linda returned by surprise with Regi in a symbolic way at the Sportpaleis in Antwerp during the “Regi - The Return” concert. It remains to be seen whether this is a definitive return for Milk Inc.
Members
Current
Regi Penxten
Regi was born on 4 March 1976 at Hasselt in Belgium. At the age of 12, he got his first computer connected to a synthesizer. He studied at the music academy to learn to read music and he also played the guitar from an early age. Milk Inc's and Regi's hit success started with "La Vache" in 1996, which was a big hit successor. He has also worked with several singers and other producers.
Linda Mertens
Linda was born on 20 July 1978 in Wilrijk, Belgium. She studied art and after high school spent two years studying hairdressing. In 2000, Linda went to a club with some friends where Regi was deejaying, whilst there she asked him if he needed a singer for any of his projects and was asked to audition.
Filip Vandueren
Filip Vandueren was the last one that co-produced Milk Inc. along with Regi Penxten and played keyboards in the band's full live shows and concerts in the past.
Former
Ivo Donckers
Co-founder and member from the start of the project Milk Inc. until 2000. Studio technician at Antler Subway (EMI), he was responsible for many projects and remixes for 2Unlimited, Ace of Base, 2 Fabiola, and more.
Nikkie Van Lierop
Born 7 March 1963 in Simmern, Germany, Anita Dominika Cornelia van Lierop, better known as Nikkie Van Lierop, and by her artist name "Jade 4U" and as a co-founder of Lords of Acid. In 1992, she had a UK Top 20 hit as the featured vocalist on Praga Khan's "Injected With a Poison". Five years later, in the spring of 1997 Praga Khan produced a remix of the song "La Vache" for the band (then known as Milk Incorporated), with the becoming a Top 40 hit in the UK under the name of "Good Enough (La Vache)". In the music video "La Vache" that was filmed in England, Jade 4U can be seen. Since then the singer Nikkie along with Praga Khan contributed parts in lyrics and melody. After the resounding success of the songs, she sang in the performances during the first tour of Milk Inc. In France, she left the band in order to concentrate on Praga Khan and Lords of Acid, which had gained a cult following in the United States.
Sofie Winters
Sofie Winters was born 22 May 1976 in Leuven, Belgium. She replaced Van Lierop for a few months. During her time at Milk Inc, Winters was a singer in the song "Free Your Mind". Winters was also a model and actress.
Ann Vervoort
Graphic designer Ann Vervoort (10 March 1977 – 22 April 2010) was a dancer for Pat Krimson before she joined Milk Inc. She was brought in by Regi Penxten in 1997 as a replacement for Sofie Winters as a singer for appearances. Karine Boelaerts, a Belgian studio singer, who was already working for other projects such as 2 Fabiola was hired to record all the songs.
In the middle of September 2000, Vervoort left Milk Inc. and moved to Ibiza with her boyfriend Patrick Claesen (alias Pat Krimson) producer of 2Fabiola, Nunca and Leopold 3, where they founded the record label Beni Musa Records. Vervoort was replaced by Linda Mertens. On 22 April 2010, Vervoort was found dead at her house in Houthalen-Helchteren. According to the newspaper Het Laatste Nieuws, an amount of alcohol and drugs were involved.
John Miles Jr.
John Miles Jr. is the son of the renowned musician John Miles. Miles studied pop music at Newcastle College and worked as a guitarist already known as "Popmusikern", with artists including Debbie Harry, Bryan Ferry, Joe Cocker and Andrea Bocelli. Miles co-wrote songs with Regi Penxten and Filip Vandueren when he became a group member in 1997 and performed as their guitarist on stage. The first single he was involved in making, "In My Eyes", was a commercial success. This in combination with the voice of Karine Boelaerts brought the music to a new level. All the songs he co-wrote were published during his time at Milk Inc. At the same time Vervoort stopped as playback, Miles wanted to leave Milk Inc. as well. He accompanied the group until the beginning of 2001. In 2002, the group had two top ten hits in the UK with "In My Eyes" (UK #9) and "Walk on Water" (UK #10). In the years 2006–2008, he rejoined Milk Inc. as a guitarist on their Supersized and Forever shows at the Antwerp Sportpaleis. He has since gone on to join another Belgian dance act, Sylver, co-produced by Regi Penxten.
Timeline
Note: Dates are approximate.
Discography
Albums
Singles
Filmography
Music videos
DVDs
Awards
Notes
References
External links
Official site
Linda Mertens official site
Regi Penxten official site
Milk Inc. at discogs.com
Musical groups established in 1996
Belgian trance music groups
Belgian Eurodance groups
English-language musical groups from Belgium
Belgian techno music groups
Belgian house music groups
Dance Nations artists
|
5224446
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%96%D1%80%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%B3%D1%96%D0%BF%D0%BE%D1%82%D0%B5%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D1%83%D0%BF%D1%83%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%29
|
Хірон (гіпотетичний супутник)
|
Хірон (гіпотетичний супутник)
Хірон — гіпотетичний супутник Сатурна, який нібито побачив Герман Гольдшмідт у 1861 році, однак згодом встановили, що такого супутника не існує.
У квітні 1861 року Герман Гольдшмідт оголосив про відкриття дев'ятого супутника Сатурна, який, за його словами, обертався між Титаном і Гіперіоном. Відкриття Гольдшмідта ніколи не було підтверджено, і Хірон більше ніколи не спостерігався.
У 1898 році Вільям Пікерінг відкрив Фебу, яка зараз вважається дев'ятим відкритим супутником Сатурна. Той саме Пікерінг в 1905 році вважав, що відкрив ще один супутник Сатурна, який, на його думку, обертався між Титаном і Гіперіоном. Він назвав цей новий супутник Фемідою. Феміду, як і Хірон, більше ніколи не бачили.
Пізніше ту ж назву отримав кентавр 2060 Хірон, відкритий у 1977 році.
Примітки
Посилання
Saturn's Ninth and Tenth Moons
Гіпотетичні об'єкти Сонячної системи
Супутники Сатурна
|
129797
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%9C%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%20%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Ростропович Мстислав Леопольдович
|
Ростропович Мстислав Леопольдович
Мстислав Леопольдович Ростропович (27 березня 1927, Баку, Азербайджанська РСР, СРСР — 27 квітня 2007, Москва, РФ) — видатний радянський російський віолончеліст, диригент, Народний артист СРСР (1966), лавреат Сталінської (1951) і Ленінської (1964) премій СРСР, Державної премії РФ (1992). Відомий не тільки як музикант, але і як громадський діяч.
Життєпис
Почав займатися музикою з раннього дитинства разом із батьками — його батько, Леопольд Вітольдович Ростропович (1892—1942), був відомим віолончелістом, а мати — піаністкою.
У 16 років він поступив до Московської консерваторії, де вивчав композицію у Сергія Прокоф'єва і Дмитра Шостаковича.
1945 року завоював популярність як віолончеліст, вигравши золоту медаль на першому в СРСР конкурсі молодих музикантів. Завдяки міжнародним контрактам і турам Ростропович став відомим на Заході.
З 1974 року він став одним із провідних диригентів Заходу.
Протягом 17 сезонів був беззмінним диригентом і художнім керівником Національного симфонічного оркестру в Вашингтоні, який під його керівництвом увійшов до числа найкращих оркестрів США. Крім того, Ростропович диригував оркестрами Берлінської філармонії, Бостонського симфонічного оркестру, Лондонського симфонічного оркестру і Лондонської філармонії. Його останніми записами були Концерт Шнітке для віолончелі з оркестром № 2 і «Повернення в Росію» — унікальний документальний фільм про поїздку Ростроповича в Москву з Національним симфонічним оркестром в 1990 році.
Ростропович важко хворів: у лютому і квітні 2007 року йому зробили дві операції у зв'язку із злоякісною пухлиною печінки.
Помер в клініці в Москві 27 квітня 2007 року. Прощання з Ростроповичем відбулося 28 квітня в Великому залі Московської консерваторії.
Похований Ростропович на Новодівочому цвинтарі в Москві.
Творчість
Репертуар був надзвичайно широким. Він став першим виконавцем 117 творів для віолончелі, здійснив 70 оркестрових прем'єр. Як камерний музикант виступав в ансамблі з Святославом Ріхтером, у тріо з Емілем Гілельсом і Леонідом Коганом, окрім того акомпанував на фортепіано своїй дружині — співачці Галині Вишневській.
За його власним визнанням, на формування його особистості величезний вплив мали три композитори — Сергій Прокоф'єв, Дмитро Шостакович та Бенджамін Бріттен.
Близько 60 композиторів присвятили свої твори Ростроповичу, зокрема, крім вказаних вище, Арам Хачатурян, Оґюст Беріо, Альфред Шнітке, Леонард Бернстайн, Вітольд Лютославський, Кшиштоф Пендерецький, Анрі Дютійо, Б. Чайковський.
Благодійна діяльність
Відомий і своєю благодійною діяльністю: він був президентом «Благодійного фонду Вишневської-Ростроповича», що надає допомогу дитячим лікувальним установам РФ, а також одним із піклувальників Школи імені А. М. Горчакова, яку відродили в дусі і традиціях царськосільського ліцею.
Нагороди й звання
Дійсний член Академії мистецтв Франції (входить до числа «Сорока безсмертних») (1987)
Почесний іноземний член Американської академії мистецтв і наук (1972)
Член Національної академії Санта-Чечілія (1971)
Член Шведської королівської музичної академії (1975)
Член Королівської академії музики Англії (1984)
Член-кореспондент Мюнхенської академії мистецтв (1981)
Почесний громадянин 28 міст та областей (Афіни, Токіо, Тель-Авів, Єрусалим, Ал-Бандрель, Мілан, Флоренція, Вільнюс, Тбілісі, Оренбург, Воронеж, Буенос-Айрес, Слов'янськ та інші)
Командор ордена мистецтв та літератури (Франція) 1975
Почесний орден Діамантової зірки (Тайвань) 1977
Орден Франціско Міранди 1-го класу (Венесуела) 1979
Офіцер Ордена Почесного легіону (1987-командор, 1998-великий офіцер, Франція)
Командор ордена Данеброг (Данія) 1983
Орден Сантьяго да Еспада (Португалія)
Орден Гейдара Алієва (Азербайджан) 2007
Нагорода Греммі (1970, 1977, 1980, 1983, 2003)
Премія Альберта Швейцера (1985)
Премія Вольфа (2004)
Примітки
Посилання
Интересные факты о Мстиславе Ростроповиче
Почесні громадяни Слов'янська
Російські віолончелісти
Російські диригенти
Кавалери ордена Почесного легіону
Кавалери ордена Британської імперії
Уродженці Баку
Народні артисти СРСР
Нагороджені медаллю «Захиснику вільної Росії»
Лауреати премії Вольфа (мистецтво)
ВІЛ/СНІД активісти
Командори ордена Культурних заслуг (Монако)
Примусово позбавлені радянського громадянства
Кавалери ордена Вранішнього сонця 2 класу
Кавалери ордена Ізабелли Католички
Кавалери ордена Данеброг
Почесні доктори Гарвардського університету
Кавалери Великого Хреста ордена Сантьяго (Португалія)
Командори ордена святого Карла
Командори ордена Визволителя Сан-Мартіна
Поляки Росії
Поляки США
Почесні лицарі-командори ордена Британської імперії
Нагороджені медаллю Пам'яті 13 січня
Почесні громадяни Флоренції
Почесні громадяни Мілана
Виконавці Deutsche Grammophon
|
3231394
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%B9%D0%BD%D1%96%D1%81-%D0%9C%D1%83%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%A4%D0%B0%D0%BD%D1%96%20%D0%90%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Морейніс-Муратова Фані Абрамівна
|
Морейніс-Муратова Фані Абрамівна
Фані Абрамівна Морейніс-Муратова (уроджена Морейніс; 1859, Миколаїв, Херсонська губернія, Російська імперія — 1937, Москва, СРСР) — російська революціонерка, член партії «Народна воля», редакторка, авторка спогадів.
Життєпис
Фані Морейніс народилася в багатій єврейській родині. Дід по материнській лінії (батько її матері Бейлі Шльомівни Рафалович) був відомий в місті підрядник з будівництва кораблів, кишинівський купець першої гільдії Шльома Мошкович (Соломон Мойсейович) Рафалович (бл. 1790—1846). Батько — Абрам Хаїмович Морейніс — займався також експортом хліба, він відрізнявся гострим розумом, сильною волею, чесністю і прихильністю до іудаїзму, що доходила до фанатизму. Фані росла в оточенні численних родичів, які становили свого роду єврейську аристократію, і майже не водила знайомства з однолітками з єврейських сімей, які стояли нижче за соціальним станом. Дітей в сім'ї до праці не привчали, тому єдине заняття, яким вона заповнювала вільний час, було вишивання та виготовлення квітів.
Оскільки батьки не прагнули дати своїм дітям гарну світську освіту, Фані вчили тільки читати і писати російською, єврейською, німецькою мовами та чотирьом правилам арифметики. Коли їй виповнилося близько 12-ти років вона вперше познайомилася з художньою літературою російською мовою. Це були книги «Таємниці Мадридського двору» і «Граф Монте-Крісто», які справили на дівчинку величезне враження.
У 1875 році Фані разом зі своєю двоюрідною сестрою Христиною Грінберг без відома батьків стала брати уроки у Фелікси Левандовської (за чоловіком Лянда), Валерії Левандовської (за чоловіком Белоконської) та Соломона Чудновського, які брали участь в народницькому русі. Прагнучи здати іспити за курс гімназії і вступити на медичні курси в Петербурзі, вона наполегливо опановувала знаннями, читала багато творів Івана Тургенєва, Льва Толстого , Федора Достоєвського .
Влітку 1876 році через сестер Левандовських вона познайомилася з євреями-народниками Савелієм Златопольським та Соломоном Віттенбергом, які багато в чому сприяли її залученню до революційної діяльності.
Під впливом народницьких ідей 6 січня 1878 році пішла з дому і через кілька днів разом з Христиною Грінберг поїхала до Одеси. В Одесі за рекомендацією С. Златопольського вона познайомилася з революціонером-народником Іваном Ковальським і членами його гуртка.
У майстерні, рекомендованій І. Ковальським, сестри вчилися шевському ремеслу, а через деякий час стали працювати самостійно. Грошей вистачало лише на оплату квартири, хліб і чай, обід вони могли собі дозволити лише раз на тиждень.
24 липня 1878 року, в день винесення смертного вироку І. Ковальському, разом з Х. Грінберг брала участь в демонстрації протесту, яка відбулася біля будівлі Одеського військово-окружного суду. Після демонстрації був проведений обшук у квартирі, де вона проживала разом із сестрою.
З кінця 1878 року за дорученням революціонерів-народників вела переписку з політичними в'язнями, котрі сиділи у в'язниці.
З початку 1879 року поєднувала революційну діяльність з роботою на канатному заводі, а потім знову тимчасово зайнялася шевською справою. Через деякий час вдалося влаштуватися до 2-ї приватної лікарні (єврейську) помічницею фельдшерської школи, а через кілька місяців вона вже тимчасово її заміняла. Живучи в лікарні, Фані могла вільно зустрічатися з народниками, ховати нелегальну літературу і виконувати різні доручення революційного підпілля.
Влітку 1880 року під час зустрічі в Одесі з членом Виконавчого комітету «Народної Волі» Олександром Михайловим, заявила, що в разі необхідності на неї можуть розраховувати для участі в замаху на царя. У вересні у неї зробили обшук за розпорядженням з Миколаєва (в зв'язку зі справою матроса П. Ключникова та ін.) і перепровадили в Одеське міське жандармське управління, проте за відсутністю доказів випустили під підписку про невиїзд. Фані перейшла на нелегальне становище і через два дні поїхала до Петербурга.
Восени 1880 року вона оселилася разом з членами ІК Миколою Кибальчичем та Анною Якимовою на конспіративній квартирі, де виготовляли вибухові речовини, призначені для підготовки замаху на царя.
Через кілька тижнів після вбивства імператора Олександра II виїхала до Одеси з валізою, наповненою екземплярами листа ІК «Народної Волі» до Олександра III та іншої нелегальною літературою. Потім 15 квітня 1881 року з Одеси приїхала до Києва, де через шість днів була заарештована на явочній квартирі разом з членом ІК Мартином Лангансом та Анною Якимовою. Під час обшуку знайшли листа, надісланого їй Соломоном Віттенбергом перед стратою. Через деякий час заарештовану перевели до Миколаївської в'язниці (де вона просиділа кілька місяців), а потім знову перепровадили до Одесу в казарму № 5, пристосовану для підслідних. Протягом декількох місяців Ф.Морейніс допитував військовий прокурор генерал В. С. Стрельников, згодом страчений народовольцями. Фані перевели в одиночну камеру тюремного замку, де вона сиділа до початку 1883 року, поки в результаті 5-денного голодування не добилася переведення в загальну камеру казарми № 5
По «процесу 23-х» (26 березня — 3 квітня 1883 року) Одеський військово-окружний суд засудив Ф. Морейніс до чотирьох років каторжних робіт. Вона була відправлена по етапу в Сибір і через вісім місяців прибула на р. Кару, де відбувала каторгу.
Після карійської каторги Фані Абрамівна жила на поселенні в Читі, де вийшла заміж за окружного лікаря В. М. Муратова. Володимира Михайловича Муратова направили на роботу лікарем на віддалений курорт в село Горячинськ, і він виїхав туди разом з сім'єю. Фані Морейніс близько 10-ти років жила безвиїзно в цьому селі, а потім стала виїжджати на зиму в Іркутськ, щоб вчити дітей. За підтримки чоловіка вона укривала від арешту і переслідування поліції втікачів засланців, студентів, службовців-залізничників, зберігала нелегальну літературу.
У 1907 року Фані Абрамівна оселилася з дітьми в Москві, щоб дати їм освіту. У 1916 року вона поїхала в Іркутськ до сина і повернулася в Москву тільки наприкінці 1924 року .
Член Товариства колишніх політкаторжан і засланців. Автор спогадів.
Померла Фані Морейніс-Муратова в 1937 році в Москві.
Чоловік
Володимир Михайлович Муратов — виходець з родини сільського дячка, випускник медичного факультету Московського університету, він був гідним представником передової російської інтелігенції. Губернатором Забайкальської області в 1892 році був призначений на пост головного лікаря курорту в селі Горячинськ на березі Байкалу. Будучи талановитим лікарем і гарним організатором, Муратов організував лікування на науковій основі, розгорнув нове будівництво і перетворив Горячинськ на один з кращих курортів Сибіру того часу. Він пропрацював на курорті 25 років. Зберігся будинок, де він жив зі своєю сім'єю.
Визнання заслуг
У 1926 році постановою Раднаркому Фані Муратовій була призначена персональна пенсія РРФСР. Крім цього, відбулося збільшення пенсії відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР: «Рада Народних Комісарів Союзу РСР постановляє:
Збільшення розміру персональної пенсії учасникам терористичного акту 1 березня 1881 року: Вірі Миколаївні Фігнер, Ганні Василівні Якимовій-Діковській, Михайлу Федоровичу Фроленку, Ганні Павлівні Прібильовой-Корба і Фані Абрамівні Морейніс-Муратовій - до 400 рублів на місяць з 1 січня 1933 року.
8 лютого 1933 року, Москва, Кремль ».
Примітки
Література
Из воспоминаний". — В кн. «1 марта1881 года». Изд. 2-е. М.,1931. С.30-31 (1881. Подготовка покушения на Александра II. Изготовление динамита Н. И. Кибальчичем и Н. А. Саблиным при участии автора. Взрыв в мастерской. События 1 марта).
Воспоминания «Памяти Софьи Андреевны Ивановой-Борейша». — В кн. Иванова-Борейша С. А. "Первая типография «Народной воли». Изд. 2-е. М..1928. С.5-8 (1883. Пребывание вместе с Ивановой-Борейша на карийской каторге. Характеристика её как человека, биографические сведения о ней).;
«Софья Андреевна Иванова-Борейша» \\ Каторга и ссылка. 1927. № 6(35).
Автобиография Морейнис-Муратовой Ф. А. в «Автобиографии революционных деятелей русского социалистического движения 70-80-х годов». — «Энциклопедический словарь Гранат». Т.40. (Журнал «Уральский Следопыт»)
Посилання
Морейніс-Муратова, Фані Абрамівна
Народовольці
Вікіпедія:Статті з іншим значенням на Вікіданих
Історики Російської імперії
Мемуаристи СРСР
Письменники за алфавітом
Редактори Російської імперії
Революціонери Російської імперії
Померли в Москві
Уродженці Миколаєва
|
2712901
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BA%D0%B6%D0%B5%D1%82%D0%BF%D0%B5%D1%81
|
Окжетпес
|
Окжетпес — село, Бурабайський район, Акмолинська область, Казахстан
Окжетпес — казахський футбольний клуб з міста Кокшетау
|
4962143
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B5%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%202023%20%E2%80%94%20%D0%B4%D0%BE%2084%20%D0%BA%D0%B3%20%28%D1%87%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%B8%29
|
Карате на Європейських іграх 2023 — до 84 кг (чоловіки)
|
Карате на Європейських іграх 2023 — до 84 кг (чоловіки)
Змагання з карате у ваговій категорії до 84 кг серед чоловіків на Європейських іграх 2023 року відбулися 23 червня 2023 року в польському місті Бельсько-Бяла, на «Арені Бельсько-Бяла». Участь взяли 8 спортсменів з 8 країн.
Призери
Турнір
Груповий етап
Група А
Група B
Фінальна стадія
Примітки
Карате на Європейських іграх 2023
|
4257236
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Clinton%20Rossiter
|
Clinton Rossiter
|
Clinton Rossiter
Clinton Lawrence Rossiter III (September 18, 1917 – July 11, 1970) was an American historian and political scientist at Cornell University (1947-1970) who wrote The American Presidency, among 20 other books, and won both the Bancroft Prize and the Woodrow Wilson Foundation Award for his book Seedtime of the Republic.
Early life and education
Rossiter was born on September 18, 1917, in Philadelphia, Pennsylvania. His parents were Winton Goodrich Rossiter, a stockbroker, and Dorothy Shaw. Clinton grew up in Bronxville, New York, the third of four siblings: Dorothy Ann Rossiter, William Winton, Goodrich Rossiter, Clinton, and Joan Rossiter. He was raised to give priority to family and social expectations.
Rossiter attended Westminster preparatory school in Simsbury, Connecticut, and then attended Cornell University, where he graduated Phi Beta Kappa in 1939 and was a member of the Quill and Dagger society.
In 1942, Princeton University awarded him a Ph.D. for his thesis Constitutional Dictatorship: Crisis Government in the Modern Democracies.
Career
Immediately after American entry into World War II, Rossiter joined the United States Naval Reserves and served for three years as a gunnery officer, mostly on the in the Pacific Theater, reaching the rank of lieutenant.
Rossiter taught briefly at the University of Michigan in 1946, moving to Cornell University in 1947, where he rose from instructor to full professor in eight years.
He served as the chair of the Government Department from 1956 to 1959, when he was named John L. Senior Professor of American Institutions.
During the 1950s, Rossiter served as series editor for "Communism in American Life," published by the fund for the Republic, a nonprofit organization funded by the Ford Foundation.
He spent the 1960–1961 academic year as Pitt Professor of American History and Institutions at Cambridge University, England.
Personal life
Rossiter married Mary Ellen Crane in September 1947. They had three sons, each of whom were Cornell University graduates: David Goodrich Rossiter (1949), Caleb Stewart Rossiter (1951) (Caleb also attended Westminster), and Winton Goodrich Rossiter (1954).
Death
Rossiter died in his home in Ithaca, New York, on July 11, 1970, at age 52. The New York Times reported that his son Caleb Rossiter discovered his father's body in the home's basement. The cause of death was ruled a suicide by the Tompkins County, New York medical examiner and was widely reported.
Years after Rossiter's death, his son revealed that his father suffered a lifetime of debilitating clinical depression, which he could no longer extract himself from and overdosed on sleeping pills.
External events had much to do with Rossiter's final stages of depression. His beloved Cornell University was convulsed with racial conflict, including the infamous armed seizure of the student union building in April 1969. In response, Rossiter became prominent as a moderate voice among Cornell University faculty, urging some understanding of the African American students' frustrations, but he was branded a traitor by other faculty members, some of whom, including Allan Bloom, refused to speak to him again.
Legacy
For two decades after Rossiter's death, the academic mainstream in political science moved away from Rossiter's documentary, interpretative style, towards a quantitative, data-driven approach. However, in the 1990s and the early 21st century, political scientists have rediscovered the substantive and methodological concerns that Rossiter brought to his work and have found a renewed appreciation for his scholarly works.
In particular, following the events of 9/11, Rossiter's first book, the 1948 Constitutional Dictatorship: Crisis Government in the Modern Democracies (reissued in 1963 with a new preface), was reprinted for the first time in nearly forty years. In that germinal study, Rossiter argued that constitutional democracies had to learn the lesson of the Roman Republic to adopt and use emergency procedures that would empower governments to deal with crises beyond the ordinary capacities of democratic constitutional governance but to ensure that such crisis procedures were themselves subject to constitutional controls and codified temporal limits.
His 1787: The Grand Convention is still hailed as among the very best accounts of the Federal Convention and the making of the Constitution.
Although much has changed in American politics since 1970, especially the meanings of important (but constantly changing) terms like "conservative" and "liberal", his book on that ideologically charged subject remains a classic articulation (along with Louis Hartz's "The Liberal Tradition in America") of the integrity that words like liberalism and conservatism still have.
His edition of The Federalist Papers continues to be used as a standard text in high schools and colleges, but in the late 1990s, the publisher of that edition replaced Rossiter's introduction and analytic table of contents with a new introduction by Charles R. Kesler and a table of contents derived from Henry Cabot Lodge's 1898 edition. Rossiter's article, "A Revolution to Conserve," has been used to introduce generations of high school students to the origins of the American Revolution.
His 1964 monograph, Alexander Hamilton and the Constitution, studies the evolution and current relevance of Hamilton's political and constitutional thought, and his 1953 Bancroft Prize-winning Seedtime of the Republic investigates the roots of American thinking about politics and government in the years leading up to the American Revolution.
Major publications
Books
Constitutional dictatorship : crisis government in the modern democracies; Princeton : Princeton University Press; (1948); Republished New York, Harcourt, Brace & World (1963); Republished Westport, Conn.: Greenwood Press; (1979); Republished New Brunswick, N.J.: Transaction Publishers; (2002); online
Review: Hans J. Morgenthau, American Journal of Sociology, vol. 54, no. 6 (May, 1949), pp. 566–67
Documents in American Government; New York, W. Sloane Associates; (1949)
The Supreme Court and the commander in Chief; Ithaca, Cornell University Press; (1951); Republished New York, Da Capo Press; (1970); Republished Ithaca, N.Y.: Cornell University Press; (1976)
Seedtime of the Republic : the origin of the American tradition of political liberty; New York: Harcourt, Brace; (1953) online part 2
Conservatism in America; New York : Knopf; (1955) Republished Cambridge, Mass.: Harvard University Press; (1982)
second revised edition published as Conservatism in America; the thankless persuasion; New York: Knopf and New York: Vintage Books (1962); Republished Westport, Conn.: Greenwood Press; (1981)
The American Presidency; New York: Harcourt, Brace; (1956) online
Marxism: the view from America; New York: Harcourt, Brace; (1960) online
Parties and politics in America; Ithaca, N.Y.: Cornell University Press; (1960)
The American Presidency; New York: Harcourt, Brace; (1956); Republished New York: Harcourt, Brace; (1960); Republished New York: Time Inc. (1963); Republished Baltimore: Johns Hopkins University Press; (1987)
The Federalist papers; Alexander Hamilton, James Madison, John Jay; New York New American Library (1961); Republished New York: Mentor;(1999)
The three pillars of United States Government: the Presidency, the Congress, the Supreme Court; Washington, Distributed by U.S. Information Service; (1962)
The political thought of the American Revolution; New York: Harcourt, Brace & World; (1963)
Six characters in search of a Republic: studies in the political thought of the American colonies; New York: Harcourt, Brace & World (1964)
Alexander Hamilton and the Constitution; New York: Harcourt, Brace & World; (1964) online
1787: the grand Convention; New York: Macmillan; (1966); Republished New York: W.W. Norton, (1987) online
The American quest, 1790–1860: an emerging nation in search of identity, unity, and modernity; New York: Harcourt Brace Jovanovich (1971) online
Articles
"The President and Labor Disputes". The Journal of Politics Vol. 11, No. 1; Feb 1949, pp. 93–120.
"Instruction and Research: Political Science 1 and Indoctrination"; The American Political Science Review; Vol. 42, No. 3; Jun 1948, pp. 542–49
"The Reform of the Vice-Presidency"; Political Science Quarterly; Vol. 63, No. 3; Sep 1948, pp. 383–403
"A Political Philosophy of F.D. Roosevelt: A Challenge to Scholarship"; The Review of Politics; Vol. 11, No. 1; Jan 1949, pp. 87–95
"John Wise: Colonial Democrat"; The New England Quarterly; Vol. 22, No. 1; Mar 1949, pp. 3–32
"Constitutional Dictatorship in the Atomic Age"; The Review of Politics, Vol. 11, No. 4; Oct 1949, pp. 395–418
"What of Congress in Atomic War"; The Western Political Quarterly; Vol. 3, No. 4; Dec 1950, pp. 602–06
"The Political Theory of the American Revolution"; The Review of Politics; Vol. 15, No. 1; Jan 1953, pp. 97–108
"Impact of Mobilization on the Constitutional System"; Proceedings of the Academy of Political Science, Vol. 30, No. 3; May 1971, pp. 60–67
See also
Fund for the Republic
References
1917 births
1970 suicides
1970 deaths
American political scientists
Cornell University alumni
Cornell University faculty
Westminster School (Connecticut) alumni
Academics of the University of Cambridge
20th-century American historians
University of Michigan faculty
Drug-related suicides in New York (state)
20th-century American male writers
American male non-fiction writers
Bancroft Prize winners
United States Navy personnel of World War II
United States Navy officers
United States Navy reservists
20th-century political scientists
|
18091467
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Warpalice
|
Warpalice
|
Warpalice is a village in the administrative district of Gmina Osiek, within Brodnica County, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship, in north-central Poland. It lies south of Brodnica and east of Toruń.
References
Villages in Brodnica County
|
13582463
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Wipfratal
|
Wipfratal
|
Wipfratal is a former municipality in the district Ilm-Kreis, in Thuringia, Germany. On 1 January 2019, it was merged into the town Arnstadt.
Wipratal consisted of the following villages: Branchewinda, Dannheim, Ettischleben, Görbitzhausen, Hausen, Kettmanshausen, Marlishausen, Neuroda, Reinsfeld, Roda, Schmerfeld and Wipfra.
References
Former municipalities in Thuringia
Ilm-Kreis
|
1352631
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Serres%2C%20Hautes-Alpes
|
Serres, Hautes-Alpes
|
Serres, Hautes-Alpes
Serres (Vivaro-Alpine: Sèrres) is a commune in the Hautes-Alpes department in southeastern France.
Geography
Serres is located in the south of the French Alps.
History
Serres is located in a region called Dauphiné which, centuries ago, was traditionally given as a fief to the Dauphin (the heir to the throne).
Former medieval stronghold built at the entrance of a pass through which flows the river Buëch, it is rich in local history - notably because of the role of the Duke of Lesdiguières during the religious wars at the end of the 16th century.
Population
Transportation
Serres is located at the junction of route des deux-soleils (N75) and route des baronnies (D994), not far from the larger towns of Gap and Sisteron.
Culture
Several associations very active in the village offer cultural events of high quality in various domains such as promotion of Serres exceptional historical architecture and traditions, contemporary art, and a jazz festival which has become a very famous musical event.
Les Amis de Serres : this association aims to promote tourism, the rich history of the village, and maintain the magnificent architectural treasures as well as the environmental quality of life. The Association organises various events, like Serres à la lumière du passé, with the participation of artistic craftworkers (luthiers, iron craftsmen, tapestry makers, embroiderers ...), artists (musicians, singers, dancers...) et presentation of ancient shops of the village.
Serres Lez'Arts, association of the artists of Serres, which presents, amongst others, contemporary art events, especially the annual open day exhibitions. About 25 artists, painters, sculptors, etc... present their work during three days at the end of September. This events gathers more than 300 drawings, paintings, sculptures, etc...
Blue Buëch, the association who has organized since 2002 Serres Jazz Festival every summer, during approximately one week at the end of July. The programme includes every kind of Jazz music, classical, standard, manouche, vocal, blues, etc... provided it be of high quality, which is the basis of the recognition of Serres Jazz amongst the top great festivals. During the rest of the year, the association organizes, together with partners such as Musique au Coeur des Baronnies, concerts illustrating the dialogue between classical and Jazz music.
See also
Communes of the Hautes-Alpes department
References
External links
Serres Tourist Office
Serres sur le site de l'Insee
Serres Jazz Festival
Communes of Hautes-Alpes
|
1473762
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%B3%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2
|
Імперія гунів
|
Імперія гунів — держава, утворена в 370-х роках нашої ери. Її територія включала частину теперішніх земель Німеччини, Балтики і України. Пріск Панійський називав «царство Уннське». Держава межувала зі Східною Римською імперією на південному сході та із Західною Римською імперією на заході і південному заході, решта лінії кордону була нечіткою. Імперія розпалася після смерті Аттіли в 453 році в результаті боротьби наступників за владу і остаточно зникла з політичної карти близько 469 року.
Походження
Деякі історики розглядають їх як групу скотарських племен різного походження з Центральної Азії з регіону, паралельного до ранньої Скіфії. Тепер поширюється версія про слов'янську (українську) приналежність гунів.
Історія
Ранні походи в Європі
Європейські джерела вперше згадують гунів на землях на північний захід від Каспійського моря близько 370 року, коли вони
підкорили плем'я аланів, що мешкали на захід від їхніх земель. Ця звитяга була пов'язана з ім'ям гунського вождя Баламира. Як повідомляють стародавні автори, зокрема Амміан Марцеллін, алани були кочівниками. Багато в чому вони були схожі на гунів. Перемогу гунів над аланами можна пояснити тим, що удар аланам було завдано гунами, скотарями, в союзі з місцевими племенами. До цього ж періоду відноситься розгром гунами, можливо із союзниками аланами, Боспорського царства.
Гуни рушили до південних степів Східної Європи, оскільки там були привабливі пасовища та зручна для форми господарства гунів територія. Природним кордоном цієї території на заході був Дніпро. Тут і відбулося зіткнення гунів з готами в 371 році. Спочатку гуни зіткнулися з остготами. У грецьких і латинських авторів, які розповідають про варварські народи півдня Східної Європи, є неодноразові згадки про розгром готів.
Після розгрому остготів гуни зіткнулися з вестготами. Подібно до того як алани включалися до складу гунської орди, так і частина вестготів під проводом Гунімуда, сина Германаріха, увійшла до складу гунського племінного союзу, інша ж частина попрямувала на захід, до римських кордонів.
Другим місцем боротьби гунів з вестготами, були береги Дністра (Істра). Тут вестготам було завдано нищівного удару, вони були розбиті на дві частини, одна з них на чолі з Атанаріхом була відкинута до Карпат, інша під проводом Фрітігерна шукала захисту у Рима.
Філосторгій, описуючи рух гунів вслід за готами, вказує, що, перейшовши через замерзлу річку (Істр) одна частина гунів вторглася своїми полчищами в Римську землю і, пройшовши всією Фракією, розграбувала всю Європу. Про зайняття Фракії гунами говорить і Зосим. Відомо про успішний виступ гунів проти готів під проводом Улдіна і битви Улдіна з Гаїнасом. Созомен, описуючи похід гунів під проводом Улдіна у Фракію, вказує, що Улдін, завдяки зраді взяв мезійське місто Кастра Мартіс, а потім здійснював звідти набіги на решту Фракії і через власну самовпевненість не хотів слухати про договір з римлянами.
У той час як Улдін воював під Константинополем в 400 році і уклав мир з Аркадієм (404 рік), інша частина гунів під проводом Аспара була в Італії і воювала разом з королем Йаном (424 рік), третя під проводом Роїласа спустошувала Фракію (432 рік), решту була в Паннонії під керівництвом Руа.
Ослабленням гунської держави скористалася Східна Римська імперія. Феодосію II, який розбив готів, вдалося розбити і гунів, що перебували в межах його імперії. Безпосередньо воєнною операцією керував Модар, який походив зі скіфського роду. Улдін врятувався втечею за Істр, а основна маса війська, що складалася з ряду племен (Созомен особливо виділяє скіфів), потрапила в рабство.
В 408 році каган західних гунів Улдін вторгся в Моезію — провінцію Східної Римської імперії, але його атака була відбита і Улдін був змушений відступити.
Об'єднання
Не зважаючи на всі свої ранні подвиги, гуни були політично розрізненими. Їхній політичний устрій був більше подібний на конфедерацію племен. Вони часто служили римлянам як найманці.
З 420 року воєначальник на ім'я Октар почав об'єднувати гунські племена під своїми знаменами. Його брат Ругіла став наступником і лідером гунської конфедерації, об'єднавши гунів однією метою. Підйом гунської орди під його проводом ознаменував початок третього, найбільш значущого, етапу в історії західних гунів. Пріск Панійський повідомляє, що Руя (Ругіла)
Племена, з якими Ругілла вів боротьбу, ймовірно, раніше жили на північному узбережжі Чорного моря і входили в склад гунської орди під час першого етапу їхньої історії. Ругіла намагався ще раніше встановити перерваний в часи Улдіна мир з римлянами і повторно послав в Константинополь якогось Іслу. Непорозуміння між Ругілою і Римською імперією пояснюються затримкою і невидачею гунам їхніх перебіжчиків. Ругілі вдалося знову об'єднати племена, і він навіть перейшов Дунай та зайняв Паннонію. Саме це дозволило йому вимагати видачі перебіжчиків, вільної і рівноправної торгівлі на кордоні і збільшення щорічної данини. Однак за Пріском цей похід відбувся за часів Аттіли.
Уклавши союз із римським генералом Аецієм, він очолив гунів у Західній Римській імперії. Це дало гунам більше багатства і сили. Він планував широкомасштабне вторгнення у Східну римську імперію в 434 році, але помер так і не здійснивши своїх планів. Спадкоємцями престолу стали його племінники Бледа і Аттіла, які правили спільно. Вони поділили між собою людей, проте імперію вважали одним цілим.
Дуумвірат
Аттіла і Бледа були такими ж амбіційними як і Ругіла. Вони змусили Східну Римську імперію підписати Маргуський договір, який надавав гунам торговельні права та обкладав римлян даниною. Римляни також погодилися на екстрадицію гунських біженців (осіб, які могли загрожувати двовладдю братів) для страти. Захистивши цим договором свої південні кордони, гуни сконцентрувалися на підкоренні західних племен. Проте римляни не могли виплачувати данину і не бажали дотримуватися решти умов Маргуського договору. Тому обидва правителі гунів знову сконцентрували свою увагу на східних римлянах. Є відомості, що єпископ Маргуса увійшов у володіння гунів і спаплюжив царські могили, чим накликав на себе гнів гунів. Між двома імперіями спалахнула війна, гуни здолали слабку римську армію і зрівняли з землею Маргус, Сінгідун і Вімінаціум. Попри підписане перемир'я в 441 році, через два роки римляни знову перестали виплачувати данину і війна спалахнула вдруге. Цього разу гунська армія тривожно близько підійшла до Константинополя, захопивши дорогою Сардіку, Аркадіополіс та Філіпополіс. Зазнавши цілковитої поразки в битві під Херсонесом, імператор Східної Римської імперії Феодосій II зажадав миру, який було укладено осінню 443 року. Цей договір увійшов в історію під назвою «Мир Анатолія». Гуни повернулися у свої землі з повними обозами награбованого добра.
У 445 році помер Бледа і Аттіла став одноосібним правителем Імперії гунів.
Імперія за часів Аттіли
Ставши єдиним правителем Аттіла в 447 році знову повернув гунів проти Східної Римської імперії. Його вторгнення у Балкани і Фракію було руйнівним. Крім того Східна Римська імперія потерпала і від внутрішніх проблем, таких як голод, чума, масові заворушення і землетрус в самому Константинополі. Тільки своєчасна перебудова міських стін змогла врятувати столицю від захоплення. Перемога гунів над римською армією дозволила їм практично безперешкодно рухатися землями східних римлян, але після рейду на південь до Фермопіл їх змусила відступити хвороба.
Найближчий соратник імператора Східної Римської імперії Феодосія II — євнух Хрісафій запропонував римському послу Едікону вбити Аттілу. Для організації вбивства до вождя гунів відправили послів, що служили посередниками в змові і, одночасно, колишніх відповідальних за посольство Едікона. У числі послів (448 р.) були Вігіла, який знав гунську мову, знатний імперський сановник Максимін і Пріск. Останній і залишив докладний опис своєї подорожі, яка служить основним джерелом для вивчення історії західних гунів.
Для східних римлян війна закінчилася в 449 році з підписанням «Третього миру Анатолія».
Не зважаючи на набіги на Східну Римську імперію, гуни все ще підтримували хороші стосунки із Західною Римською імперією. Багато в чому вони завдячували дружбі з Флавієм Аецієм, могутнім римським генералом (його інколи називали фактичним керівником Західної Римської імперії), який деякий час провів з гунами. Проте все змінилося в 450 році, коли Гонорія, сестра імператора Західної Римської імперії Валентиніана III, надіслала Аттілі перстень і попросила його допомоги у втечі від заручин із сенатором. Невідомо чи Гонорія таким чином пропонувала свою руку і серце, але саме так зрозумів її правитель гунів. Відповідно половину Західної Римської імперії він вважав її приданим. Ще більше погіршило відносини імперій суперечка між Аттілою і Аецієм навколо питання хто повинен успадкувати панування над салічними франками. І нарешті, часті набіги на Східну Римську імперію спустошили її і там мало що залишилось грабувати.
До моменту походу на захід Аттіла мав значні війська з різних племен. Зі східних племен можна назвати гунів і акацирів, роксаланів, антів, аланів. В гунське об'єднання входили і інші слов'янські племена. З германських найбільш відомі герули, остготи (на чолі з Баламиром, Теодоміром і Відеміром) і гепіди (на чолі з Адаріком). Керівництво союзними племенами здійснювалося їх власними вождями.
В 451 році війська Аттіли вийшли у похід. Його просування було направлене до Рейну. Шлях стратегічно вибрали вдало, він ішов через варварську периферію Імперії, населення якої могло стати найбільш імовірним союзником. Загони були розділені на дві групи: одна група йшла правим берегом Дунаю і мала завдання знести передові римські укріплення, яке і виконала; інша, лівобережна, підпорядкувала своєму союзу квадів в Західних Карпатах і маркоманів в Шварцвальді. Об'єднання гунів відбулося біля витоків Дунаю.
Франки (східні), які жили на берегах Неккару, поваливши свого короля, примкнули до Аттіли. Те саме зробили тюринги і зарейнські бургунди. Фактично біля Рейну відбулося остаточне, хоча й тимчасове об'єднання сил варварів, після чого, з допомогою ними ж зроблених мостів, вони переправилися в декількох місцях через р. Рейн.
Найбільше сум'яття похід Аттіли викликав у Галлії та в Бельгійських провінціях, де жителі намагалися втекти з насиджених місць. З укріпленої Лютеції (Париж), відомої великими повстаннями 360 і 383 років, жителі також хотіли втекти. Легенда приписує порятунок Лютеції якійсь Женев'єві (Геновефі), яка нібито зуміла вплинути на жителів, і вони залишилися на своїх місцях.
Однак Аттіла не дійшов до Лютеції. Спустошивши Мец (6 квітня 451 року) і ряд інших міст Галлії — Страсбург (Аргенторат), Шпейєр (Новйомаг), Вормс (Ворбетомаг), Майнп (Могонтіак), Безансон (Безонтіон) та інші, Аттіла осадив Орлеан (Ауреліано).
Аецій отримав завдання від імператора Валентиніана III звільнити Орлеан. Натхненні франкськими і вестготськими (під керівництвом Теодоріха) загонами римські війська Аеція зустріли гунів у битві на Каталаунських полях і остаточно їх розбили. Ця битва увійшла в історію і закарбувалась у багатьох міфах та переказах, аж до скандинавських саг. На зворотному шляху Аттіла розгромив Трір.
Наступного року Аттіла повторив свої претензії на Гонорію і території Західної Римської імперії. Ведучи свою орду вздовж Альп у Північну Італію, він захопив і зруйнував Аквілею, Віченцо, Верону, Бріксію, Бергамо та Мілан (Медіолан). Сподіваючись уникнути розграбування Риму та власної загибелі, імператор Валентиніан III вислав трьох посланців, високих офіцерів Геннадіуса Авіенуса і Трігетіуса, а також єпископа Риму Лео I, які зустріли Аттілу при Мінчо на околиці Мантуї і отримали від нього обіцянку піти з Італії і провести мирні переговори з імператором. Причиною такого рішення Аттіли називають голод в Італії та поганий врожай зернових, який зовсім не покращився через спустошливу навалу гунів. Для просування на Рим армії Аттіли необхідні були поставки провіанту в Північну Італію, які були недоступними. І ситуація не покращилася б із захопленням Риму. Тому для Аттіли було вигідніше укласти мир та відступити на батьківщину. Крім того, війська Східної Римської імперії під проводом іншого офіцера на ім'я Аецій перетнули р. Дунай. Аецій мав намір напасти на території гунів, які вони так безпечно залишили беззахисними. Аттіла повернувся назад без Гонорії та її приданого.
Новий імператор Східної Римської імперії Маркіан припинив виплачувати данину. Аттілла виступив з тисо-дунайської низовини і готувався напасти на Константинополь. Проте в 453 році він одружився з германською дівчиною і помер від носової кровотечі в першу шлюбну ніч.
Падіння імперії
Наступником Аттіли став його старший син Елак. Але інші сини Аттіли, Денгизих та Ернак, розпочали боротьбу за трон. Скориставшись ситуацією, підкорені племена повстали. Зокрема відоме повстання гепідів під проводом Адаріка. Через рік після смерті Аттіли гуни були розбиті у битві при Недао. В 469 році помер Денгизих — останній правитель гунів та спадкоємець Елака. Цю дату вважають датою загибелі Імперії гунів.
На згадку від гунів залишилась назва Угорщини — Гунґарія (Hungary), однак народ мадяри, який населяє цю країну прийшов сюди у кінці 9 ст.
Див. також
Гуни
Правителі гунів
Гунська мова
Аттіла
Битва на Каталаунських полях
Примітки
Джерела
Посилання
Гуни
Стародавні держави Європи
Стародавня Білорусь
Стародавня Данія
Стародавня Молдова
Стародавні Нідерланди
Стародавні держави Німеччини
Стародавні держави Польщі
Стародавні держави Росії
Стародавня Румунія
Стародавня Словаччина
Стародавня Угорщина
Стародавні держави України
Стародавня Чехія
історія Східної Європи
історія Центральної Європи
Історична географія Німеччини
зникли 469
|
3095624
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D1%96%D1%8F
|
Герольдія
|
Герольдія, Герольдмейстерская контора, Департамент Герольдії (нім. Heroldie, від Herold - герольд) — в Російській імперії орган у складі Сенату (1722-1917). Відала урахуванням дворян на державній службі, охороняла їх станові привілеї, вела родовідні книги, становила герби.
Керівництво
Герольдія очолювалася герольдмейстером (в 1800-1803 роках - директором), який в 1848 році отримав права обер-прокурора. Першим герольдмейстером був С.А. Количев, його помічником - граф Ф. Санті, а першим живописцем в 1727 році став А. Баранов. У 1800-1802 роках Герольдія мала права колегії. Відповідно до міністерської реформою 1802 року підпорядкована безпосередньо генерал-прокурору Сенату. У травні 1917 року Департамент Герольдії перейменований в 3-й департамент Сенату, скасований 22 листопада (5 грудня) 1917 року.
Головні завдання
Герольдія займалася складанням дворянських списків, наглядом за тим, щоб дворяни ухилялися від служби, внесенням в дворянські списки військових чинів не з дворян, які досягли чину обер-офіцера, поданням на вимогу Сенату кандидатів на вакансії по державній службі, а також складанням дворянських і міських гербів (в 1857 році робота з гербами перейшла у відання спеціально створеного гербового відділення Герольдії). Готувала і виконувала справи про виробництво в військові і цивільні чини (з 1762 року: у 1846-1858 роках виробництвом в цивільних чинах відав Інспекторський департамент 1-го відділення Власної Його Імператорської Високості канцелярії). Перевіряла і свідчила довідки про дворянство (з 1767 року). З 1785 року здійснювала перевірку скарг на визначення дворянських депутатських зборів (з 1828 року ревізію визначень). Герольдія вела загальний гербовник міст Російської імперії (з 1800 року). З 1832 року Герольдія займалася справами про прийняття в російське підданство і про почесному громадянство, про зміну і передачі прізвищ. У ведення Департаменту Герольдії входило складання і видання адрес-календарів, видання списків цивільних чинів 1-го та 7-го класів. У 1834 році в його ведення передані справи про дворянство Царства Польського (поза сферою діяльності Департаменту Герольдії залишилися тільки справи про дворянство Великого князівства Фінляндського).
Геральдика при президентстві
Геральдична рада (в 1992-1994 роках Державна геральдична служба Російської Федерації, в 1994-1999 роках Державна Герольдія) при Президентові Російської Федерації, - дорадчий та консультативний орган, метою якого є проведення єдиної державної політики в галузі геральдики. В його обов'язки входить представлення Президенту РФ інформації про стан справ в області геральдики, забезпечення в установленому порядку робіт по створенню і використанню офіційних символів і відмітних знаків, проведення геральдичної експертизи матеріалів, що стосуються установи та використання офіційних символів і відмітних знаків, ведення Державного геральдичного реєстру РФ та ін.
Джерела
Геральдична рада при Президенті РФ
Енциклопедія всесвітньої історії
Академічний словник - герольдія
Геральдика
|
1497410
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D1%80%20%D0%9C%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Александар Митреський
|
Александар Митреський (5 серпня 1980, Охрид) — македонський футболіст, захисник.
Клубна кар'єра
Народився 5 серпня 1980 року в місті Охрид, нині Північна Македонія. У дитячому віці разом з батьками переїхав до Швейцарії. Вихованець футбольної школи «Янг Бойза».
Дорослу футбольну кар'єру розпочав 1999 року в основній команді того ж клубу, в якій провів три сезони, взявши участь у 86 матчах чемпіонату.
Своєю грою за цю команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Грассгоппер», до складу якого приєднався 2002 року. Відіграв за команду з Цюриха наступні чотири сезони своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Грассгоппера», був основним гравцем захисту команди і у наступному сезоні став чемпіоном країни.
Влітку 2006 року уклав контракт з німецьким «Кельном», що виступав у другій бундеслізі, у складі якого провів наступні два роки своєї кар'єри гравця. Граючи у складі «Кельна» також здебільшого виходив на поле в основному складі команди і у сезоні 2007/08 допоміг команді повернутись до еліти, після чого перейшов у «Нюрнберг», який за підсумками того ж сезону покинув Бундеслігу. Проте в складі «Нюрнберга» заграти не зміг і, провівши один рік, покинув команду.
Протягом 2009–2010 років грав у складі «Сьйона».
18 грудня 2010 року перейшов в «Аарау», за яке до кінця сезону встиг відіграти 14 матчів в національному чемпіонаті, після чого на правах вільного агента покинув клуб.
Виступи за збірну
2002 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Македонії. Всього до 2007 року провів у формі головної команди країни 34 матчі.
Досягнення
Чемпіон Швейцарії:
«Грассгоппер»: 2003
Посилання
Александар Митреський на MacedonianFootball.com
Уродженці Охрида
Македонські футболісти
Гравці збірної Північної Македонії з футболу
Футболісти «Янг Бойз»
Футболісти «Грассгоппера»
Футболісти «Кельна»
Футболісти «Нюрнберга»
Футболісти «Сьйона»
Футболісти «Аарау»
Македонські футбольні легіонери
Футбольні легіонери у Швейцарії
Футбольні легіонери в Німеччині
Північномакедонські емігранти до Швейцарії
|
50287377
|
https://en.wikipedia.org/wiki/After%20Love%20%282016%20film%29
|
After Love (2016 film)
|
After Love (2016 film)
After Love is a 2016 French-Belgian drama film directed and co-written by Joachim Lafosse. It was screened in the Directors' Fortnight section at the 2016 Cannes Film Festival.
Cast
Bérénice Bejo as Marie
Cédric Kahn as Boris
Marthe Keller as Christine
Catherine Salée as The friend
Accolades
References
External links
2016 films
2016 drama films
2010s French-language films
Belgian drama films
French drama films
Films directed by Joachim Lafosse
Films about divorce
French-language Belgian films
2010s French films
Le Pacte films
2010s Belgian films
French-language drama films
|
4512287
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D1%96%D0%BA%D0%BE%20%D0%A0%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B9
|
Ільдіко Ронай
|
Ільдіко Ронай — угорська фехтувальниця на рапірах, срібна призерка Олімпійських ігор 1972 року.
Виступи на Олімпіадах
Посилання
Угорські фехтувальники
Фехтувальники на літніх Олімпійських іграх 1972
Угорські срібні олімпійські медалісти
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 1972
|
738654
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%B1%D0%BE%D0%BA%D1%81%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B0%D1%81%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Світова боксерська асоціація
|
Світова боксерська асоціація (скор. WBA) — міжнародна організація професійного боксу, створена 1962 р. на основі існуючої з 1921 р. Національної боксерської асоціації (NBA). Зареєстрований офіс компанії знаходиться в Панамі. Президентом WBA від 1982 року є Джільберто Мендоза (Gilberto Mendoza).
У 1921 р. створено Національну боксерську асоціацію (NBA), як недержавну організацію, що здійснювала управління і контроль в Сполучених Штатах Америки над професійним боксом, як самостійна правова одиниця з обмеженою юрисдикцією.
Національна боксерська асоціація робила все для популяризації боксу. NBA прославили, вже легендарні, бої Демпсі — Філіппо (Dempsey — Filippo), Демпсі — Карпетье (Dempsey — Carpetier), Демпсі — Тунней (Dempsey — Tunney) та ін. Одним з найважливіших заходів на шляху популяризації професійного боксу і перетворення його в надприбутковий бізнес, безумовно, стало відкриття після перебудови 15 грудня 1925 року одним із засновників NBA заповзятливим промоутером Тексом Рикардом (Tex Rickard) Медісон-сквер-гардена (Madison Square Garden) — справжньої боксерської мекки в самому центрі Нью-Йорка.
У кінці 40-х — початку 50-х років бокс придбав нових прихильників, а на рингу з'явилися нові молоді і, поза сумнівом, талановиті бійці. До того ж, після другої світової війни важливу роль в професійному боксі стало грати телебачення. Адже завдяки відносній дешевизні трансляцій боксерських поєдинків з середини 50-х років вони стали куди регулярнішими, ніж трансляції інших спортивних змагань. Внаслідок усього цього Національна боксерська асоціація пережила черговий період розквіту. У результаті, 23 серпня 1962 року з національної організації, якою вона, по суті, вже не була, NBA переросла в міжнародну і дістала свою нинішню назву Всесвітня боксерська асоціація (World Boxing Association — WBA). Чемпіоном у важкій вазі за версією WBA 25 вересня 2021 року став Олександр Усик.
В грудні 2022 року, незважаючи на міжнародні санкції проти РФ, організація повернула до рейтингів спортсменів із РФ і Білорусі.
Актуальні чемпіони версії WBA
Посилання
Офіційний сайт WBA
Примітки
Світова боксерська асоціація
|
854018
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Knap%20of%20Howar
|
Knap of Howar
|
Knap of Howar
The Knap of Howar on the island of Papa Westray in Orkney, Scotland is a Neolithic farmstead which may be the oldest preserved stone house in northern Europe. Radiocarbon dating shows that it was occupied from 3700 BC to 2800 BC, earlier than the similar houses in the settlement at Skara Brae on the Orkney Mainland.
The site
The farmstead consists of two adjacent rounded rectangular thick-walled stone buildings with very low doorways facing the sea. The larger and older structure is linked by a low passageway to the other building, which has been interpreted as a workshop or a second house. They were constructed on an earlier midden, and were surrounded by midden material which has protected them. There are no windows; the structures were presumably lit by fire, with a hole in the roof to let out smoke. Though they now stand close to the shore, they would have originally lain inland.
The stone walls of the buildings are preserved and while the roof is missing, it was likely made of wood and thatched or turfed. A hearth and a stone-built cupboard survive inside, and there may have been an external porch. Local stone splits into thin slabs, offering a ready source of construction material.
The walls still stand to an eaves height of , and the stone furniture is intact giving a vivid impression of life in the house. Fireplaces, partition screens, beds and storage shelves are almost intact, and post holes were found indicating the roof structure.
Evidence from the middens shows that the inhabitants were keeping cattle, sheep and pigs, cultivating barley and wheat and gathering shellfish as well as fishing for species which must have been line caught using boats.
Finds of finely-made and decorated Unstan ware pottery link the inhabitants to chambered cairn tombs nearby and to sites far afield including Balbridie and Eilean Domhnuill.
The name Howar is believed to be derived from Old Norse word haugr meaning mounds or barrows. The site is in the care of Historic Scotland.
See also
Oldest buildings in Scotland
List of the oldest buildings in the world
Notes
References
Wickham-Jones, Caroline (2007) Orkney: A Historical Guide. Edinburgh. Birlinn.
Other sources
Scotland Before History - Stuart Piggott, (Edinburgh University Press. 1982)
Scotland's Hidden History - Ian Armit, Tempus (in association with Historic Scotland. 1998)
The Other Orkney Book - Gordon Thomson, (Northabout Publishing. 1980)
"The Knap of Howar and the Origins of Geometry" - by Nicholas Cope & Keith Critchlow (Kairos publications 2016). - www.ncope.co.uk
External links
Orkneyjar - The Knap o' Howar
Knap of Howar, Papa Westray.
4th-millennium BC architecture in Scotland
Archaeological sites in Orkney
Prehistoric Orkney
Scheduled monuments in Scotland
Stone Age sites in Scotland
Neolithic settlements
Former populated places in Scotland
Neolithic Scotland
Historic Scotland properties in Orkney
Houses in Orkney
Papa Westray
|
21393537
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Keit%20Pentus-Rosimannus
|
Keit Pentus-Rosimannus
|
Keit Pentus-Rosimannus (born 3 March 1976) is an Estonian politician who served as Minister of Finance in the government of Prime Minister Kaja Kallas between 26 January 2021 and 19 October 2022. She is also the vice-chairwoman of the biggest parliament party Reform Party and former chairwoman of its parliamentary faction.
Pentus-Rosimannus previously served as Minister of Foreign Affairs from 2014 to 2015 and as Minister of the Environment from 2011 to 2014.
Early life and education
Pentus-Rosimannus studied piano in Tallinn Musical High School and in Tallinn Baccalaureate Private School (today’s University Nord), which she graduated from in 1995 with honours. In 2000 Pentus-Rosimannus graduated from Tallinn Pedagogical University (today’s Tallinn University) majoring in public administration and European Union relations. Pentus continued her MA studies in political science in University of Tartu, but did not complete her degree.
Political career
Pentus-Rosimannus' first contact with Reform Party took place in 1996 when she was hired as an election manager on her second year in university. In 1997 Rosimannus and Kristen Michal (later secretary-general of Reform party) established a club for young politicians which now has 4000 members.
Pentus-Rosimannus has been a member of Reform Party since 1998.
Pentus-Rosimannus has worked as a political advisor in Ministry of Justice, Ministry of Social Affairs and Ministry of Foreign Affairs. In 2003, Pentus was offered a position of district governor of central Tallinn. She managed the district for 2 years, during which she initiated a thematic plan for high-rise buildings, a comprehensive plan aimed at the protection of the built-up area of cultural and environmental value, discussions on the future of the Old Town; she also managed to tidy up Musumägi, arranged the lighting of Schnell Park and Lembitu Park, helped modernize several kindergartens in Tallinn and summoned the round tables of the headmasters of schools, heads of kindergartens as well as apartment associations.
After the breakup of the Tallinn city coalition in 2005, Pentus-Rosimannus became the head of Prime Minister Andrus Ansip's office.
In 2007 Pentus-Rosimannus ran for the parliament, receiving 7049 votes. During the term, she served as chairman of the parliamentary faction of Reform Party, and was a member of the Finance Committee.
Pentus-Rosimannus is also a member of parliamentary groups of Great Britain, USA, China, Ukraine, Azerbaijan, Slovakia, Germany and Turkey. She is a council member of the State Real Estate PLC, council member of the Educational and Conference Centre of Christian Culture and Ethical Values of Tallinn Dome Church and a council member of the Support Union of Grandparents.
In the 2015 election, Pentus-Rosimannus was chosen for another term with 5,716 votes. She started as the Minister of Foreign Affairs in Taavi Rõivas' second cabinet on 17 November 2014. On 1 July 2015, Pentus-Rosimannus resigned following the Tallinn Circuit Court decision which made her partly liable for debts accumulated by her father's bankrupt company Autorollo.
Other activities
European Union organizations
European Investment Bank (EIB), Ex-Officio Member of the Board of Governors (2021–2022)
European Stability Mechanism (ESM), Member of the Board of Governors (2021–2022)
International organizations
European Bank for Reconstruction and Development (EBRD), Ex-Officio Member of the Board of Governors (2021–2022)
Nordic Investment Bank (NIB), Ex-Officio Member of the Board of Governors (2021–2022)
Multilateral Investment Guarantee Agency (MIGA), World Bank Group, Ex-Officio Member of the Board of Governors (2021–2022)
World Bank, Ex-Officio Member of the Board of Governors (2021–2022)
Personal life
Her brother Sten is a racing driver. On 10 August 2012, Pentus married Rain Rosimannus.
Sources
Keit Pentus at the website of Estonian Parliament
References
External links
Keit Pentus blog
Reform Party´s homepage
|-
|-
|-
1976 births
Living people
21st-century Estonian politicians
21st-century Estonian women politicians
Environment ministers of Estonia
Estonian Reform Party politicians
Female foreign ministers
Members of the Riigikogu, 2007–2011
Members of the Riigikogu, 2011–2015
Members of the Riigikogu, 2015–2019
Members of the Riigikogu, 2019–2023
Ministers of Foreign Affairs of Estonia
Politicians from Tallinn
Tallinn University alumni
Women government ministers of Estonia
Women members of the Riigikogu
Female finance ministers
Members of the Riigikogu, 2003–2007
|
9050830
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pavel%20Luspekayev
|
Pavel Luspekayev
|
Pavel Luspekayev
Pavel Borisovich Luspekayev (с20 April 1927, Luhansk — 17 April 1970, Moscow) was a Soviet actor who is best known for his role of Vereschagin in the classic Russian movie White Sun of the Desert. Laureate of the State Prize of the Russian Federation (1997, posthumously).
Biography
Pavel Luspekayev was born in Luhansk, Ukrainian SSR in 1927. His father Bogdasar Luspekyan was an Armenian butcher from a village near Nakhichevan-on-Don (Russian city founded by Armenian settlers). His mother Seraphima Kovaleva came from Don Cossacks. During the Great Patriotic War he joined the Soviet partisans at the age of 16 and fought shortly after with the 3rd Ukrainian Front. When his feet suffered severe frostbite, he had to be demobilised in 1944. Luspekayev's lower limbs never fully recovered.
In 1945 Luspekayev became student in the Mikhail Shchepkin Higher Theatre School in Moscow. After finishing the school in 1950 he performed in Tbilisi's Griboedov Russian Drama Theatre, in 1956 in Kiev's Lesya Ukrainka National Academic Theater of Russian Drama. In 1959 he joined Leningrad's Bolshoi Drama Theatre where he performed in plays under director Georgy Tovstonogov. In 1965 Luspekayev was awarded the title of Meritorious Artist (Zasluzhenny aktyor) of RSFSR.
The long-term effects of the suffered frostbite caused a peripheral vascular disease in Luspekayev's legs when he was 26. The illness progressed, and after he finished the movie The Republic of ShKID (1966) both of his legs had to be amputated just below the knees.
Nevertheless, he continued to perform on prosthesis, even though he was suffering from pain. During filming of White Sun of the Desert in 1969, Luspekayev's condition worsened, and he could barely walk. His wife was carrying a small folding chair, and Luspekayev had to take a rest every 20 steps. In the original script, the role of Vereschagin was a minor one, but during filming, the role began to expand, with some of the scenes being improvised on the spot. The connection between the actor and the role he was playing became so strong, that the crew began to call Vereschagin by name Pavel (Pasha), even though in the script his name was Alexander.
Shortly after the White Sun of the Desert was released, Pavel Luspekayev died from a heart aneurysm. He was buried in the Northern Cemetery of Saint Petersburg.
Personal life
He was married to a BDT actress Inna Kirillova. They had one daughter and two grandchildren.
Filmography
References
External links
Pavel Luspekayev bio
Vladimir Motyl's memoirs about Pavel Luspekayev
1927 births
1970 deaths
Soviet Armenians
Soviet male actors
Soviet amputees
Ethnic Armenian male actors
Soviet partisans
Don Cossacks
People from Luhansk
State Prize of the Russian Federation laureates
Honored Artists of the RSFSR
Ukrainian anti-fascists
|
1804264
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%82%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%28%D0%BF%D1%80%D1%96%D0%B7%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5%29
|
Бутницький (прізвище)
|
Бутницький (прізвище)
Бутницький Іван Миколайович — ректор Тернопільського педінституту в 1982–1984 роках.
Бутницький Максим Олександрович — лейтенант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Бутніцький Олег Олександрович — капітан Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Українські прізвища
|
4609748
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%28%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Монастирське (Костромська область)
|
Монастирське (Костромська область)
Монастирське — присілок в Островському районі Костромської області Російської Федерації.
Населення становить 14 осіб. Входить до складу муніципального утворення Адищевське сільське поселення.
Історія
Від 1944 року населений пункт належить до Костромської області.
Від 2007 року входить до складу муніципального утворення Адищевське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Островського району Костромської області
|
4340932
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%20%D1%96%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%20%D0%9B%D0%B0%D0%B7%D0%BE%29
|
Соколовка (район імені Лазо)
|
Соколовка (район імені Лазо)
Соколовка — село у складі району імені Лазо Хабаровського краю, Росія. Входить до складу Марусинського сільського поселення.
Населення
Населення — 375 осіб (2010; 457 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 86 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти району імені Лазо
Села Хабаровського краю
|
17361311
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chris%20Eubank%20Jr
|
Chris Eubank Jr
|
Chris Eubank Jr
Christopher Livingstone Eubank Jr. (born 18 September 1989) is a British professional boxer. He held the World Boxing Association (WBA) interim middleweight title twice between 2015 and 2021. He also held the International Boxing Organization (IBO) super-middleweight title twice between 2017 and 2019. At regional level, he held the British middleweight title in 2016. He is the son of former two-division world champion boxer, Chris Eubank.
As of September 2023, he is ranked as the world's best active middleweight by BoxRec, second by the Transnational Boxing Rankings Board, and sixth by The Ring magazine.
Early life
Eubank Jr. was born in Hove, East Sussex, the son of boxer Chris Eubank and Karron Suzanne Stephen-Martin. He was a pupil at Brighton College, Shoreham College for one year, and Spring Valley High School in Las Vegas for two years. Eubank featured alongside his father in the reality TV series At Home with the Eubanks.
At the age of 16, Eubank Jr. and his brother Sebastian (1991–2021) moved to the United States to live with a guardian named Irene Hutton. It was explained by their mother Karron, as a paper adoption, as a means of gaining the two brothers dual citizenship without the need to marry, and to enhance their prospects of sporting careers.
Amateur career
Eubank Jr. started his amateur career in 2007. With the winning of his sixth amateur fight, he became the Amateur Golden Gloves Champion for the State of Nevada in his weight division of 165 lbs. With his eighth amateur fight he became the Amateur Golden Glove Champion for the Western States of the United States in his weight division. Eubank was 1–1 in the 2008 National Golden Gloves. He ended his amateur career with a record of 24–2.
Professional career
Early career
Eubank Jr. turned professional in 2011 and signed with promoter Mick Hennessy. He was mentored by his father, and trainer Ronnie Davies who also guided his father. Over the next three years, Eubank Jr. amassed a record of 18–0 with 13 knockouts to his name.
On 19 February 2014, Eubank Jr. signed a deal to appear on BoxNation, with his first fight being at the York Hall in London on 22 February.
In his first fight with BoxNation Eubank Jr. stopped Alistair Warren, after Warren retired on his stool before round four.
Eubank Jr. next fought at the Copper Box Arena in London on 12 April against Sandor Micsko. Eubank landed a big uppercut in round two, which dropped Micsko. The referee waved the fight off. In the post-fight, Eubank said, "I'm the next generation. I worked on the uppercut in the gym and I connected beautifully tonight. When I connect with these guys I'm taking them out, no one can stand up to my power and I'll only get better and stronger. I'm ready for a title fight now."
On 10 May 2014, Eubank Jr. defeated Robert Swierzbinkski at the Olympia in Liverpool, Eubank dropped Swierzbinkski (13–2, 3 KOs) seven times, stopping him in round seven.
Eubank Jr. fought Štěpán Horváth, at Newcastle Arena in Newcastle on 7 June 2014. Eubank dropped Horváth four times, stopping him in round six. This was Eubank's eighth straight stoppage win.
On the Saunders vs. Blandamura undercard on 26 July at the Manchester Arena in Manchester, Eubank Jr. stopped journeyman Ivan Jukić (19–2, 12 KOs) after 2 minutes and 40 seconds of the opening round.
Eubank Jr. fought German Omar Siala at the Liverpool Arena on 25 October 2014 in an eight-round fight. Eubank Jr. won the fight after a right uppercut knocked out Siala in the second round
Middleweight
Eubank vs. Saunders
On 15 September 2014, Frank Warren announced that Eubank Jr. would challenge unbeaten Billy Joe Saunders for the British, Commonwealth and European titles on the undercard of Derek Chisora vs Tyson Fury II on 9 November at the ExCeL arena. On 25 September 2014 the fight was postponed due to contractual issues. On 3 October the fight was confirmed, but would take place on 29 November instead and would also be a WBO final eliminator.
Eubank Jr. lost his unbeaten record when he lost a split decision to Saunders. The bout went the distance, with the experienced Saunders controlling the first six rounds with his footwork, style and technical boxing ability, as Eubank Jr. was mostly inactive. From round seven onward Eubank Jr. was in control with a much higher punch output, this resulted in the two young boxers brawling and trading hard shots for the rest of the fight. In the twelfth round, Eubank Jr. came out gunning for the knockout but was unable to get it. The early inactivity turned out to be the deciding factor as Saunders was victorious. One judge scored the bout 116–113 to Eubank Jr, while the other two judges scored it 115–114 and 115–113 in favour of Saunders.
Eubank vs Chudinov
On 30 December 2014, Frank Warren announced that Eubank Jr. would fight undefeated WBA interim middleweight champion Dmitry Chudinov (14–0–2, 9 KOs), on 28 February 2015 at The O2 Arena in London on the undercard of Tyson Fury vs Christian Hammer. Eubank scored a twelfth-round TKO win over Chudinov. Eubank Jr. at the time of stoppage, was ahead on all three judges scorecards 106–103, 108–101, 107–102. In round two, an accidental clash of heads caused a cut above Chudinov's left eye. Eubank Jr. spent the rest of the fight landing power shot combinations and breaking Chudinov down. After the win, Eubank Jr. sought a rematch with Saunders, "This result is redemption and I'm back. And I want that rematch, Billy Joe Saunders. I'm coming for you." Ultimately however, despite given multiple chances Eubank refused to sign the fight which would have earned him close to £1million.
After 2015 that was mostly inactive, Eubank Jr. signed to promoter Eddie Hearn under the Matchroom Sport banner. Hearn is the son of Eubank Sr.'s former promoter Barry Hearn. Veteran trainer Adam Booth was added to the team to co-train Eubank.
Eubank vs Jeter
Eubank Jr.'s first fight after signing with Matchroom was a bout against Tony Jeter on 24 October 2017 where he defended his WBA interim middleweight champion. After knocking Jeter down in the first round, Eubank Jr. knocked Jeter down twice in the second round before landing a flurry of combinations, forcing the referee to stop the fight.
Loss of interim WBA middleweight title
Following the bout against Jeter, Eubank Jr. was stripped of the interim WBA middleweight title due to his inactivity defending the title.
Eubank vs O'Sullivan
On 12 December 2015 Eubank Jr. fought Gary O'Sullivan in an eliminator to challenge the de jure WBA middleweight champion, Daniel Jacobs at the O2 Arena in London on the undercard of Anthony Joshua vs Dillian Whyte. The bout was originally scheduled to take place in May 2015
The fight was well anticipated, as the pair had a history of feuds in the past, with O'Sullivan targeting Eubank on social media. The fight throughout had the pace set by Eubank Jr., O'Sullivan showed resilience to Eubank Jr's continuous hard uppercuts. At the end of the seventh round, O'Sullivan's corner retired their fighter, who had sustained a perforated eardrum.
Eubank vs Blackwell
In February 2016, Hennessy Sports announced a fight between Eubank Jr. and Nick Blackwell (19-3-1, 8 KOs) for the British middleweight title would take place on 26 March at the Wembley Arena in London. Eubank Jr. dominated the fight to the point that Eubank Sr. began imploring the referee to stop the fight. Following the eighth round, Eubank Sr. instructed Eubank Jr. to stop hitting Blackwell in the head. The referee called a stop to the fight at 2:21 in the tenth round, and awarded Eubank Jr. the win by TKO. Blackwell was taken to hospital with bleeding on the brain, and was placed in a medically induced coma for treatment, from which he was bought out one week later and retired from competitive boxing. The fight averaged 1.5 million viewers on Channel 5.
Eubank vs Doran
After re-signing with Matchroom Sport, it was announced on Sky Sports on 18 May 2016 that Eubank Jr. would fight on the undercard of Anthony Joshua vs Dominic Breazeale at The O2 on 25 June 2016. Tom Doran was announced as Eubank Jr.'s opponent on 19 May 2016. Prior to the fight Eubank Jr. was ranked number two by the WBA and number three by the WBC. Eubank Jr. won via fourth-round TKO to retain the British Middleweight title. Doran was down once in the third round and three times in the fourth as the referee ended the fight. Eubank Jr. called out Gennady Golovkin in a post-fight interview with Sky Sports.
Cancelled Langford fight
It was announced on 12 August 2016 that Eubank Jr. would make a mandatory defence of his British middleweight title against undefeated Commonwealth and WBO Inter-Continental middleweight champion Tommy Langford after promoter Frank Warren won a purse bid to stage the fight. Eubank, however, relinquished the title in September after suffering an injury in sparring.
Proposed Golvokin fight
Throughout 2016, Eubank Jr. made it clear that he wanted to challenge the undefeated unified middleweight champion Gennady Golvokin. The purse split for Eubank Jr. was reported to be up to £6 million, Eubank Sr. wanted his son to earn a bigger share, due to the 'risk' of fighting a 'big puncher'. In July 2016, Golovkin was confirmed to have signed his end of the contract. On 8 July 2016, Eubank Jr. was removed from the fight by promoter Eddie Hearn who offered the deal to then-IBF welterweight champion Kell Brook, who took the deal to fight Golovkin on 10 September 2016. Eubank Jr. responded to being replaced by stating he "had never been presented with the fight contract." Boxers including Tommy Langford, Martin Murray, Curtis Stevens began calling out Eubank.
Super-middleweight
Eubank vs Quinlan
On 13 December 2016, Eubank Jr. announced via his Facebook page that he would be making his debut in the super middleweight division, fighting Renold Quinlan (11-1, 7 KOs) for his IBO super-middleweight title. Quinlan won the then-vacant IBO title defeating former world champion Daniel Geale in October 2016 via knockout in round two. The date of the fight was confirmed to be 4 February 2017 with the venue being at the Lee Valley VeloPark, Olympic Park, in London.
Despite having not previously fought at super-middleweight, the December 2016 WBC super-middleweight ranking update had Eubank Jr. at number seven, previously being number two at middleweight. On 6 January 2017, Quinlan threatened to walk away from the fight citing that in his opinion "there was little to no promotion, with the fight being only weeks away." he stated the build-up has not been enough to promote the biggest fight of his career, "It’s only a few weeks away and I've got the feeling that it’s going to be delayed. There’s been no media around it and it’s not getting the exposure it should be. I've been training well but I’m not 100 per cent focused now. I have a feeling it's going to get pulled." The fight went ahead as scheduled.
Eubank Jr. stopped Quinlan in round ten in a fairly one-sided fight to win the IBO super-middleweight title. The fight was stopped by referee Howard John Foster, 2 minutes and 7 seconds of round ten after seeing Quinlan backed up against the ropes after being hit with continuous headshots. After a steady start, Eubank started taking control in the fifth round when he started using his speed advantage over Quinlan. After the fight was stopped, Eubank stood on the ropes in the corner in his trademark stance. In the post-fight interview, he gave credit to Quinlan, describing him as a tough fighter, "It was like hitting concrete. Big respect to Renold Quinlan. He flew halfway around the world to defend his title against one of the best in the world. He didn't have to do that." Eubank said that he was "comfortable making 160 and 168 pounds and wanted to fight Golovkin, Saunders or DeGale next".
Eubank vs Abraham
Reports suggested on 1 June 2017 that Eubank would make his ring return in July 2017 defending his IBO super middleweight title against former multiple-weight world champion Arthur Abraham (46-5, 30 KOs) in London. The two potential dates discussed were 15 and 22 July. At the time the fight was being discussed, Abraham was the mandatory challenger to the WBO super middleweight title, held by Gilberto Ramirez, who defeated Abraham in April 2015. On 5 June, it was confirmed that the fight would take place at the Wembley Arena in London on 15 July 2017. The official press announcement was scheduled to take place on 7 June. At the weigh in, Abraham weighed 12st 1lb 5oz, which was 1lb 13oz over the limit. He was given two hours to lose the extra weight. Eubank Jr. weighed inside the limit at 11st 13lb 3oz. It was said that if Abraham couldn't make weight a second time, the fight would still take place in a non-title fight. Abraham made weight at the third attempt.
Eubank Jr. won via a unanimous decision with the scorecards 120–108, 120–108 and 118–110. Eubank out-landed and outpointed Abraham. The previous time Eubank Jr. went the twelve-round distance was his split decision loss to Saunders in November 2014, and the previous time he won a fight on points was on his eighth professional fight in December 2012. Eubank Jr. landed heavy uppercuts throughout the fight, many single and some in combinations, with Abraham only managing to connect a few shots clean.
Eubank Jr. spoke of Abraham's performance, "He's definitely the most durable opponent I've faced. I hit him with every shot in the book. He didn't win a round and I'm happy with the performance." With the win, Eubank Jr. advanced into the World Boxing Super Series.
World Boxing Super Series
On 7 July 2017, Comosa AG, a joint venture between Sauerland Promotions and Richard Schaefer, announced the winner of Abraham and Eubank would be taking part in a super-middleweight knockout tournament called the 'World Boxing Super Series'.
Eubank vs Yıldırım
In Monte Carlo on 8 July 2017 Chris Eubank Sr., Eubank Jr. picked undefeated Avni Yıldırım (16–0, 10 KOs) to face his son, as part of the tournament draft. The fight was confirmed following Eubank Jr.'s win over Abraham. Promoter Kalle Sauerland said official confirmation of a venue and date would be announced in the coming weeks. On 8 August 2017 it was announced that the fight would take place on 7 October at the Hanns-Martin-Schleyer-Halle in Stuttgart, Germany, marking it the second time Eubank would be fighting outside the UK since turning professional.
Eubank Jr. used his hand speed and power shots to stop Yıldırım in round three of their fight to confirm his place in the semi-finals of the tournament. Yıldırım was forced to take a knee in the opening round when Eubank landed an uppercut. The fight came to an end after a flurry of shots, which were unanswered and the final punch was a left hook to the head which again dropped Yıldırım. Referee Leszek Jankowiak stopped the fight without counting, whilst Yıldırım attempted to get up. At ringside after the fight, Eubank Jr. stated, "I am here to dominate this tournament. I am sending a message out there that I am coming." Eubank Jr. landed 59 of 201 punches thrown (29%), whilst Yıldırım landed 23 of 91 thrown (25%). Before the fight, a brawl broke out in the crowd.
Eubank vs Groves
Due to winning their respective bouts in October 2017, Eubank Jr. and George Groves (27–3, 20 KOs) were due to meet in the semi-final of the tournament. At first, promoter Kalle Sauerland stated he would try to book the fight for a stadium in either London or Manchester. In November 2017, ITV News reported the fight was set to take place on 17 February 2018 at the Manchester Arena in Manchester. The winner of the fight would earn his place in the final of the tournament and the WBA (Super) and IBO super-middleweight titles. Tickets for the fight sold out in seven minutes. Groves weighed 167 pounds, a full pound under the weight limit and Eubank came in at 167.5 pounds.
Groves secured his place in the final of the tournament after defeating Eubank Jr. over twelve rounds. The judges scored the fight 117–112, 116–112 and 115–113 for Groves. Groves, the bigger man in the ring, used his jab to control the fight after a cagey round and mostly fought on the back foot, occasionally landing the big shot. An accidental clash of heads caused Eubank Jr. to receive a cut on the side of his right eye in round three. The cut was dealt with by his corner after the round, but as the fight went on to the later rounds, blood was seen flowing from the wound. The fight had a high number of clinches and unclean punches from both boxers. Groves retained his WBA title. Groves also suffered a dislocated shoulder in round twelve. It was said that Groves weighed around 184 pounds on fight night.
After the fight, Groves said, "It was about who wanted it most, I think, and I obviously wanted it most. The jab was landing correctly all night. When he had success, it was because I did something wrong. He was strong, he was aggressive, but that obviously wasn’t enough tonight." Eubank replied, "I thought it was close. I thought I did enough in the later rounds to win the fight, but it was a close fight. And all credit to George. You know, this is all part of boxing. You win some and you lose some. Hopefully we can get a rematch. It was enough of a good fight to have another one." Punch stats showed that Groves landed 117 of 398 punches thrown (29%) and Eubank landed 92 of his 421 thrown (22%). Many pundits and former boxers stated Eubank should move forward and hire a trainer. Both boxers earned a base purse of £1.5 million, which could increase due to sponsorship and PPV sales. Four days after the fight it was revealed that Groves did not fight for the IBO belt after failing to agree on sanctioning fees with the IBO's president Ed Levine.
On 9 May, Kalle Sauerland explained that Groves could potentially be replaced by Eubank Jr. in the final of the tournament against Smith, however there would be confirmation on the final in the next ten days. Sauerland stated, "We're working at the moment on all the solutions and scenarios, where George [Groves] is fit and where he isn't. We’re hopeful [Groves will be fit], so we’ll see. You can’t start the tournament and then have the final lingering into the next tournament. I’m sorry, that’s not going to happen. We can push a month, but we can’t push it back by three or four months. We have a substitute system. We said that from day one, and that’s the situation. We want Groves in the final, but if that’s not possible and he doesn't declare himself fit in the next 10 days, we have to find a solution."
On 17 September, Sauerland announced that Eubank Jr. would fight JJ McDonagh on the George Groves vs Callum Smith undercard on 28 September at The Indoor Sports Hall at King Abdullah Sports City in Jeddah, Saudi Arabia. Eubank Jr. won the fight via corner retirement. McDonagh chose to stay on his stool after round three, complaining of a shoulder injury. The crowd booed the stoppage. McDonagh was knocked down in the opening round from a left hand to the head. In round three, Eubank Jr. began to land a lot of shots on McDonagh. McDonagh was willing to stand and trade with Eubank. The high work rate from Eubank Jr. eventually backed McDonagh off. Eubank stated he "was not convinced McDonagh injured his shoulder and only took the fight on short notice for a payday." A fight nearly broke out when McDonagh heard Eubank Jr.'s comments.
Eubank vs DeGale
On 3 January 2019, an official press conference took place to announce that James DeGale vs. Chris Eubank Jr. would take place on 23 February 2019 at The O2 Arena in London. The rivalry between DeGale (25-2-1, 15 KOs) and Eubank began a few years earlier, after a series of run-ins, from sparring with one another in the gym to trading verbal insults across social media. Serious talks around the fight first began in July 2018 after DeGale vacated his IBF super-middleweight title. The fight was originally intended to take place in December 2018, but contract for the fight was not agreed. The possibility of the fight was first announced in November 2018.
Eubank said he had been training in Las Vegas at the Mayweather Boxing Club alongside former boxer Nate Vasquez. Eubank said, "Instead of me going through the motions and trying to beat guys using heart and determination. Now we have strategy involved. This is going to take me to the next level." International Boxing Organization president Ed Levine confirmed their super-middleweight title would be at stake.
On 23 February, Chris Eubank Jr. defeated James DeGale by a unanimous decision. The scorecards read 114–112, 115–112 and 117–109 for Eubank Jr. DeGale suffered knocked downs in round two and round ten after Eubank Jr. landed a series of blows.
Return to middleweight
Eubank vs Korobov
On 7 December 2019, Eubank Jr., ranked #1 by the WBA faced former title contender Matt Korobov, ranked #3 by the WBA for the vacant WBA interim middleweight title. Korobov got off to a strong start. However, 20 seconds into the second round, Korobov injured his left shoulder. Shortly after, Korobov couldn't continue, and the referee awarded Eubank Jr with a second-round TKO win.
Eubank vs Morrison
Eubank Jr. returned on 1 May 2021 after 17 months, to face Marcus Morrison at the Manchester Arena in Manchester, England, under the stewardship of former four-division world champion Roy Jones Jr. as his new trainer. Eubank Jr. was victorious via unanimous decision, with all three judges' scorecards reading 98–92 in his favour. Post-fight, Eubank Jr. reflected on the bout which had gone the full ten-round distance: "I had him [Morrison] hurt bad in the second round and probably could have ended the fight. But I wanted rounds. I wanted to use some of the stuff that Roy Jones has taught me. Experience the instructions he was giving me. If I see an opening, I usually take it. But I'm here to learn with a new coach. You can't get better by knocking a guy out in the second round. I decided to keep him in there. He's a tough kid."
Eubank vs Awdijan
On 16 October 2021, Eubank Jr. faced Wanik Awdijan at the Newcastle Arena. His shorts and ring-walk robe were adorned by the name of Sebastian, his brother who had died in July 2021. Eubank Jr. won the bout via fifth-round corner retirement.
Eubank vs Williams
In the biggest indoor arena boxing show in Cardiff, Wales in over 20 years, Eubank Jr. faced his Welsh rival, former world title contender Liam Williams, at the Cardiff International Arena on 5 February 2022. Williams' home advantage ultimately did not pay off, as Eubank Jr. produced a dominant display to emerge as the winner via wide unanimous decision, with judges' scorecards of 116–109, 116–108 and 117–109. In the first round, Eubank Jr. sent his opponent to the canvas when he knocked Williams down with a jab. He scored another knockdown in the second round, this time knocking the Welshman down with a left hook. Williams was down yet again in the fourth round as a result of a slick Eubank Jr. combination. Although Williams improved in the middle rounds, Eubank Jr. scored a fourth knockdown in the eleventh round, before showboating in the twelfth and final round to cement what had been a dominant performance.
Speaking in his post-fight interview, Eubank Jr. stated his 'happiness' with his victory 'in spite of Williams' dirty tactics' and 'pre-fight trash talk': "I am happy with the performance, I wanted to teach that man a lesson, he said some quite menacing things to me in the lead-up to this fight. I wanted to punish him. I didn't want to knock him out in one round, I wanted to punish him. Headbutts, headlocks, I am surprised he didn't get disqualified. But I took it like a man and I punished him like I said I would. It was a fun night."
Cancelled bout with Conor Benn
In 2022, Eubank Jr. announced he would face Conor Benn at a catchweight of 157lbs. This fight has been marketed as a grudge match of sorts, considering the fathers of both boxers, Chris Eubank and Nigel Benn, maintained a fierce rivalry throughout the early-mid '90s, culminating in two fights: a TKO victory for Eubank during their first meeting in 1990, and a draw three years later in their second fight.
The fight was scheduled to take place on 8 October 2022 at London's O2 Arena. Eubank Jr. later admitted in an interview that he was struggling to reach the required 157lbs weight limit, which proved to be cause for worry with his father, who threatened to pull him out of the fight. Eubank Jr. has also stated that if he did lose the fight, he would retire.
On 5 October 2022, a statement was released from the British Boxing Board of Control declaring the fight was prohibited from taking place on after Benn tested positive for clomifene. Benn's promoters, Matchroom Sport, released a statement saying, "Benn has not been charged with any rule violation, he is not suspended, and he remains free to fight." Despite Eubanks' promoter also saying the fight will go ahead as scheduled, it was officially postponed.
Eubank vs Smith
Eubank Jr. fought former WBO light-middleweight champion Liam Smith at the Manchester Arena in England on 21 January 2023. Eubank was beaten after the referee waved off the fight in the fourth round.
Eubank vs Smith II
A rematch between Eubank Jr. and Smith was originally scheduled for 17 June 2023 and rescheduled to 1 July at the Manchester Arena in England. The bout was then rescheduled for a second time to 2 September, due to an injury to Smith. Eubank won the bout after the referee stepped in to wave off the fight in the 10th round.
Professional boxing record
Pay-per-view bouts
References
External links
Chris Eubank Jr - Profile, News Archive & Current Rankings at Box.Live
1989 births
Living people
Black British sportsmen
British Boxing Board of Control champions
English male boxers
Sportspeople from Hove
English people of Jamaican descent
Sportspeople of Jamaican descent
People educated at Brighton College
People educated at Shoreham College
Middleweight boxers
Super-middleweight boxers
International Boxing Organization champions
|
3136988
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BE%D0%BA%D1%81%D0%BE%D1%85%D1%96%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B4
|
Горлівський коксохімічний завод
|
Горлівський коксохімічний завод — підприємство коксохімічної галузі промисловості. Розташоване у м. Горлівка Донецької області.
Історія
Горлівський коксохімічний завод був введений до експлуатації в 1928 році.
У 1929 році була побудована перша черга бензольного відділення і цех переробки кам'яновугільної смоли.
У 1931 році були введені в експлуатацію ще дві коксові батареї № 3 і № 4 проектною потужністю 651 тис.тонн в рік коксу валового 6% вологості.
У 1932 році були побудовані: аміачно-вапняне відділення, друга черга бензольного відділення, цех ректифікації сирого бензолу.
У роки Другої світової війни заводу було завдано величезної шкоди, але вже до 1950 року завод був повністю відновлений.
У 1949-1950 р.р. були перекладені коксові батареї № 1 і № 2.
У 1966-1969 р.р. була проведена перекладка коксових батарей № 3 і № 4 на печі збільшеної місткості.
У 1976 році продукція Горлівського КХЗ була удостоєна державного знака якості.
Після відновлення незалежності
У 1994 році почалася перекладка коксової батареї № 3 проектною потужністю 466 тис.тонн в рік валового коксу 6% вологості.
У 1994 році Горлівський КХЗ був перейменований в АТЗТ «Коксан».
У зв'язку з недостатньою кількістю вугільних концентратів 20 листопада 1997 року виведено з експлуатації коксову батарею № 2, 18 грудня 1997 року - коксову батарею № 4, 25 грудня 1997 року - коксову батарею № 1. Після зупинки заводу, основні виробничі фонди знаходилися на холодній консервації.
У 2003 році, після обстеження технічного стану коксової батареї № 3, технологічного обладнання, споруд і установок вуглепідготовчого, коксового цехів і цеху уловлювання, яке проводилося Державною коксохімічною станцією м. Харків, був визначений обсяг необхідних робіт з відновлення й капітальному ремонту об'єктів I етапу першого пускового комплексу коксохімічного заводу.
Після закінчення будівельно-монтажних робіт і проведення налагоджувальних передпускових робіт на об'єктах комплексу, сушки і розігрівання коксової батареї і на підставі акту робочої комісії від 08.12.2005 року про готовність закінчених будівництвом об'єктів були розпочаті роботи з комплексних випробувань на об'єктах заводу.
Наказом №454-ОД від 08.12.2005 року було наказано приступити до завантаження коксової батареї 09.12.2005 року. 12.12.2005 року розпочато завантаження батареї шихтою, перший кокс отриманий 13.12.2005 року.
Виробнича потужність коксової батареї становить 434,0 тис. т. валового коксу 6% вологості в рік, або 408,0 тис. т. сухого валового коксу на рік. Підприємство використовує, як сировину коксівне вугілля, що пройшло збагачення.
ТОВ «ІСТЕК» пропонує до реалізації продукцію виробництва Горлівського коксохімічного заводу: кокс доменний, коксовий дріб'язок, коксовий горіх, кам'яновугільна смола. Відвантаження здійснюється з підприємства виробника, станція відправлення Горлівка.
Подальші плани розвитку ТОВ «ІСТЕК» передбачають будівництво коксової батареї №4, будівництво когенераційної установки зі спалювання коксового газу і виробництва електроенергії (її планова потужність 12,4 МВт).
Партнерами ТОВ «ІСТЕК» виступають: ВАТ «Запоріжсталь», ТОВ «Метінвест», ВАТ «Нікопольський завод феросплавів», ВАТ «Стахановський завод феросплавів», ВАТ «Запорізький завод феросплавів», ЗАТ «Макіївкокс» і ін. великі виробничі підприємства України.
АП. шахта ім. Засядька, шахта Білозерська, вугільна компанія Зарічна, Донецьксталь, ТОВ «Енергоімпекс».
Постачальниками сировини є збагачувальні фабрики Донецької та Луганської областей: Селідовська ЦЗФ, Стахановська ЗФ, Дзержинська ЦЗФ, Пролетарська ЦЗФ і ін.
Транспортні перевезення здійснює компанія ТОВ ТЕК Енерготранс.
Потужності
Проектна потужність заводу по коксу валового 6% вологості становила:
в 1986 р. - 1339 тис.т.год;
в 1987-1988 рр. - 1350,9 тис.т. на рік;
в 1990 р. - 1329,2 тис.т. на рік
в 1991-1993 рр.- 1228,6-919,6 тис.т. на рік;
в 1994-1996 рр. - 559,8-394,7 тис.т. на рік.
Див. також
Коксохімічна промисловість України
Посилання
Горловский коксохимзавод
ООО «Истэк», Горловский коксохимический завод
У Донецькій області в будинках тисяч людей з'явилося світло
Кто и чем владеет в Украине
Підприємства Горлівки
Коксохімічні підприємства
|
814256
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D1%8F%D0%BD%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Черановський Маркіян Григорович
|
Черановський Маркіян Григорович
Маркіян Григорович Черановський (25 жовтня 1857, Володимир, нині Волинська область — ?) — член Української Центральної Ради, депутат Всеросійських установчих зборів за списком Української партії соціалістів-революціонерів та Ради селянських депутатів по Волинській губернії, Голова Рівненської міської думи, помічник рівненського повітового комісара Української Народної Республіки.
Література
Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. — К., 1998. — С. 214.
Протасов Л. Г. Люди учредительного собрания: портерт в интерьере эпохи / Л. Г. Протасов. — М. : РОССПЭН, 2008. — С. 415.
Персоналії:УНР
діячі УЦР
Уродженці Володимира
Міські голови Рівного
Члени Всеросійських установчих зборів
|
2515978
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/PALB2
|
PALB2
|
PALB2 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 16-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 1 186 амінокислот, а молекулярна маса — 131 295.
Кодований геном білок за функцією належить до фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах, як пошкодження ДНК, репарація ДНК, рекомбінація ДНК.
Білок має сайт для зв'язування з ДНК.
Локалізований у ядрі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 16
Ядерні білки
ДНК-зв'язувальні білки
|
16979866
|
https://en.wikipedia.org/wiki/R%C4%83smire%C8%99ti
|
Răsmirești
|
Răsmirești is a commune in Teleorman County, Muntenia, Romania. It is composed of two villages, Ludăneasca and Răsmirești.
References
Communes in Teleorman County
Localities in Muntenia
|
1010521
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Juan%20Pedro%20Aguirre
|
Juan Pedro Aguirre
|
Juan Pedro Aguirre
Juan Pedro Julián Aguirre y López de Anaya (October 19, 1781 – July 17, 1837) was an Argentine revolutionary and politician.
Aguirre was born in Buenos Aires, on October 19, 1781, to parents Cristobal Aguirre Hordenana Lecue and Maria Manuela Inocencia Lopez Anaya y Ruiz Gamez. He fought in the wars against the British troops of 1806/07, rising to the rank of Captain. In 1820, he briefly served as interim Supreme Director of the United Provinces of the Río de la Plata, and was the last official to hold that title. In 1824, he was minister of economics, and in 1826, he became the first president of the newly established national bank.
See also
List of heads of state of Argentina
References
Supreme Directors of the United Provinces of the Río de la Plata
People of the Argentine War of Independence
Government ministers of Argentina
Argentine military personnel
1781 births
1837 deaths
Politicians from Buenos Aires
People from the Viceroyalty of the Río de la Plata
|
1866098
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B5%D0%B0%D1%81%20%D0%95%D0%BC%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D1%81
|
Андреас Ембірикос
|
Андреас Ембірикос (2 вересня 1901, Браїла, Румунія — 3 серпня 1975, Афіни) — грецький поет-сюрреаліст, літературний критик, фотограф, психоаналітик.
Біографія
Походив з заможної родини судновласників. Навчався на філософському факультеті Афінського університету, вивчав англійську філологію в Кінгс-коледжі. Певний час проживав в Лозанні з матір'ю, яка переїхала туди після розлучення з батьком поета.
З психоаналізом познайомився в 1926 р. в Парижі, де познайомився в Рене Ляфоргом та іншими відомими французькими психоаналітиками. Після повернення до Греції 1931 р. працював в компанії свого батька, але згодом вирішив присвятити себе літературі. В 1936 р. виступає з публічною лекцією «Про сюрреалізм», знаменує появу цього напряму в грецькій літературі. Знайомиться з Одіссеасом Елітисом, ранній період творчості якого проходить під впливом поглядів А.Ембірикоса.
З 1936 р. розпочинає власну психоаналітичну практику (був визнаний практикуючим психоаналітиком Міжнародною психоаналітичною асоціацією). На основі своєї практики підготував кілька досліджень, зокрема, «Випадок обсессивного неврозу, що супроводжується передчасною еякуляцією» (Un cas de névrose obsessionnelle avec éjaculations précoces, Revue Française de Psychanalyse, т. XIV, вип. 3, Липень-Вересень 1950, с. 331—366).
Під час Другої світової війни та окупації перебуває а Афінах, де гуртує навколо себе інтелектуалів з прогресивними поглядами. Під час «грудневих подій» 1944 р., що стали прологом до громадянської війни 1946-49 рр., письменника заарештовує ОПЛА (загони безпеки комуністичної партії Греції, основною функцією яких були політичні «чистки»), але поету вдалося втекти з-під арешту. Цей епізод, втім, не позначився на політичних переконаннях А.Ембірикоса, який підтримував лівий рух, а в 1962 р. відвідав СРСР. На основі вражень від поїздки А.Ембірикос створює поему «Ес Ер Ес Ер Росія».
Після смерті поета було видано його роман «Анатолікос Великий» («Корабель насолоди»), що був сприйнятий неоднозначно та викликав велику дискусію, зокрема, засудження за порнографізм та аморальність; прихильники творчості А.Ембірикоса наголошують, що роман являє «анатомію сексуальності» і виступає проти моралі як репресивної інституції.
2001 Міністерство культури Греції оголосило «роком Ембірикоса».
Творчість
Яскравий представник Покоління 1930-х років. Надзвичайний вплив на його творчість справили маніфести французького сюрреалістичного руху, укладені Андре Бретоном. Зокрема, А. Ембірикосу як психоаналітикові-практику припала до душі теорія про вивільнення фройдівського несвідомого, позбавленого впливу різних табу та моральних засад, які суспільство нав'язує індивідові. Завдяки використанню техніки «автоматичного письма» А. Ембірикос, як і інші представники сюрреалістичної течії, фіксував на папері потік своєї свідомости, який зі зрозумілих причин важко звіршувати. Тому критики досі сперечаються щодо видового визначення його творів. Більшість називає твори, що увійшли до його першої програмної збірки «Домна» (1935) і до збірки «Октана» (1980) поезією в прозі. Тоді як другу, більш зрілу збірку «Внутрішні обрії» (вийшла 1945, хоч містить поезії, написані протягом 1934−37), як і повоєнну збірку «Усі покоління людей або Сьогодні як завтра і як вчора» (1984) характеризує наявність ритмічної структури поезій, логічної та формальної зв'язности.
Сюрреалізм у Греції порівняно з Францією та іншими країнами мав ширші часові рамки. Дослідники пояснюють це тим, що засади такого позареального письма взагалі притаманні грецькій літературі, а А. Ембірикос казав, що ще до ознайомлення з маніфестами А. Бретона мріяв коли-небудь досягти того, щоб слова спадали на папір прекрасним водоспадом. І в повоєнний час А. Ембірикос єдиний у Греції продовжує служити мистецтву парадоксу, у зв'язку з чим його порівнюють із Сальвадором Далі. До того ж, більшість творів, що поет написав у повоєнний час, були видані вперше лише після його смерти.
На перший погляд, поезії А. Ембірикоса позбавлені сенсу, але як і в снах, тут є повторювані мотиви, слова-ключі. Вони є вираженням чистої свободи: свободи сексуальної, мовної, віршувальної, свободи від різних часових та просторових обмежень. Основним мотивом творів поета є подорож. А. Ембірикос блукає стежками свого підсвідомого вглиб себе, він шукає Новий Світ, у якому не буде жодних сексуальних обмежень, гедоністичний утопічний рай.
Квінтесенцією таких його шукань є восьмитомний роман «Мегас Великий» («Корабель насолоди»), над яким автор працював упродовж 1945−70 років, а перші два томи якого побачили світ лише в середині 1990-х, ставши одразу бестселером. Між іншим, це найбільший роман, написаний будь-коли грецькою мовою.
Мова поезій А. Ембірикоса теж є своєрідним потоком слів, де змішалися катаревусіянівські (архаїчні) форми кінця ХІХ ст., кліше, характерні для публіцистики, наукова термінологія, а також авторські новотвори.
Твори
Поезія, проза:
«Домна» (Υψικάμινος)
Внутрішні обрії (Ενδοχώρα (1934—1937))
Письмові твори або особиста мітологія (Γραπτά ή Προσωπική Μυθολογία (1936—1946))
«Октана» (Οκτάνα)
«Усі покоління людей або Сьогодні як завтра і як вчора» (Aι γενεαί πάσαι ή Η σήμερον ως αύριον και ως χθες)
«Мегас Анатолікос» (Ο Μέγας Ανατολικός)
«Обереги кохання та махін: Арго або плавання аеростата» (Τα χαϊμαλιά του έρωτα και των αρμάτων: Αργώ ή Πλους αεροστάτου)
«Ес Ер Ес Ер Росія» (Ες Ες Eς Ερ Ρωσσία)
Дискографія:
Ембірикос читає Ембірикоса («Διόνυσος» 1964)
Ембірикос читає Ембірикоса ІІ («Διόνυσος» 1979)
Янніс Царухіс читає Кавафіса в гостинах ув Андреаса Ембірикоса («Άγρα» 2004)
Примітки
Грецькі поети
Психоаналітики
Румунські емігранти до Греції
|
6001779
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ra%C3%BAl%20Guerr%C3%B3n
|
Raúl Guerrón
|
Raúl Guerrón
Raúl Fernando Guerrón Méndez (born 12 October 1976) is an Ecuadorian retired football defender. For the entirety of his career he has played for Deportivo Quito.
He played for the Ecuador national football team and was a participant at the 2002 FIFA World Cup.
He is the older brother of Ecuador international footballers Joffre Guerrón and Hugo Guerrón.
References
RSSSF
1976 births
Living people
People from Atuntaqui
Men's association football defenders
Ecuadorian men's footballers
Ecuador men's international footballers
2001 Copa América players
2002 CONCACAF Gold Cup players
2002 FIFA World Cup players
S.D. Quito footballers
Barcelona S.C. footballers
C.D. Universidad Católica del Ecuador footballers
|
12192584
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Eastern%20crowned%20warbler
|
Eastern crowned warbler
|
Eastern crowned warbler
The eastern crowned warbler (Phylloscopus coronatus) is a species of Old World warbler in the family Phylloscopidae. It inhabits boreal and temperate forests in the east Palearctic.
Description
The eastern crowned warbler is a medium-sized, rather robust and brightly coloured leaf warbler. It is dark olive-green above and white below with a strong head pattern of dark, grey lateral crown stripes with an indistinct yellowish median crown stripe. It also has a long yellowish-white supercilium with a dark stripe through the eye and dark lores and dusky yellow cheeks. It has a single pale wingbar. The square tail shows a slight fork. It has quite a strong, robust, pale-coloured bill and dark legs.
Distribution
The eastern crowned warbler breeds in eastern Siberia from the Argun River eastwards and southwards into western Manchuria and into central Sichuan, the Korean Peninsula and Japan. It winters in south-east Asia from eastern India and Bangladesh to Java. It has occurred as a vagrant in western Europe with the first record for Great Britain being in County Durham in 2009; this was the fifth record for the Western Palearctic (UK and Scandinavia).
Habitat and biology
The eastern crowned warbler is found in open woodland, either mixed or deciduous, at the lower and middle altitudes of mountains, although in the northern part of their range they inhabit dense taiga. Wintering birds occur in open woodland, deep jungle and mangroves. This is an arboreal species but it will forage quite low down in vegetation and will join mixed flocks of other small birds in the winter and in the breeding season. The species is often located by its frequent singing. It readily flycatches by sallying out from a perch to catch insects in flight.
Etymology
The genus name Phylloscopus is from Ancient Greek phullon, "leaf", and skopos, "seeker" (from skopeo, "to watch"). The specific coronatus is from Latin and means "crowned".
References
eastern crowned warbler
Birds of East Asia
eastern crowned warbler
Taxonomy articles created by Polbot
|
2288844
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%B1%D1%96%D1%82
|
Ексабіт
|
Ексабіт — одиниця вимірювання двійкової інформації при передачі цифрових даних або збереженні. Префікс екса (символ Е) визначається в Міжнародній системі одиниці (SI) як множник 1015 1018 (1 квінтильйон, коротка шкала), і таким чином
1 ексабіт = = = 1000 петабіт.
Ексабіт позначається як Ебіт або Еб.
Ексабіт має відношення до одиниці ексбібіт, це множник, що є двійковим префіксом ексбі того ж порядку величини, і який дорівнює = , або є приблизно на 15% більшим за ексабіт.
Див. також
Префікси одиниць вимірювання
Ексабайт
Примітки
Одиниці інформації
|
810324
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B9%D1%80%D0%B0%D1%81
|
Сейрас
|
Сейрас — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Еро. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 590 км на південь від Парижа, 34 км на захід від Монпельє.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Лангедок-Русійон. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 448 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 1140,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Еро
Примітки
Муніципалітети департаменту Еро
|
2110448
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Tijuana%20%28%D0%BF%D0%B8%D0%B2%D0%BE%29
|
Tijuana (пиво)
|
Tijuana (пиво)
Тіхуана (також відома як TJ Beer) — одна з небагатьох мініпивоварень Мексики, виробляє переважно лагери.
Відгуки
Пиво Тіхуани отримало гарні відгуки від двох відомих пивних критиків Майкла Джексона та Чарлі Папазяна. Cerveza Tijuana також згадується в одній з книжок Чарлі Папазяна.
Посилання
Офіційний вебсайт
Cerveza Tijuana
Пиво та броварні Мексики
Торгові марки пива
Тіхуана
|
20938
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%87%D0%B8%D1%88%D0%B8%D0%BD%20%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D1%8F
|
Стечишин Савеля
|
Стечишин Савеля
Савеля Стечишин (уроджена Вавринюк) (9 серпня 1903, Тудорковичі — 22 квітня 2002) — громадська діячка і педагог у Канаді.
Біографія
Народилась у селі Тудорковичі Сокальського повіту (Галичина), дружина Юліяна Стечишина. У Канаді з 1913; викладач української мови і літератури в Інституті ім. П. Могили в Саскатуні й української мови в Саскатунському Університеті.
Організатор українського жіночого руху в Канаді, співзасновник і кілька разів голова і почесний член Союзу Українок Канади; член президії Союзу Українців Самостійників. Довголітній редактор жіночої секції «Українського Голосу», автор численних статей. Окремо вийшли «Мистецькі скарби українських вишивок» (1950), «Traditional Ukrainian Cookery» (1957).
Примітки
Джерела
Стечишин Савеля //
Стечишин Савелла // Архівна україніка в Канаді: довідник. — К., 2010. — С. 223
Ірина Садула. "Наша Савеля Стечишин. Матір українських канадійців". https://ukrainianpeople.us/наша-савеля-стечишин-матір-українськ/
Українські громадські діячі
Українці Канади
|
974165
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%9E%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%B0%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Олійник Ольга Борисівна
|
Олійник Ольга Борисівна
Ольга Борисівна Олійник — український учений-філолог. Доктор філологічних наук, професор. Академік АН ВШ України з 1994 р.
З життєпису
Народилася 5 грудня 1960 р. У 1983 р. закінчила філологічний, а в 2001 р. і юридичний факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Викладала в Київському вищому танковому інженерному училищі, Київському педагогічному інституті ім. М. Горького, Харківській державній академії залізничного транспорту, Київському військовому гуманітарному інституті, Національній академії внутрішніх справ України, Київській державній академії водного транспорту, Київському національному університеті ім. Т. Шевченка. Нині — ректор Міжгалузевого інституту управління МОН України.
Наукові інтереси: юридична риторика.
Автор та співавтор понад 300 статей, посібників та підручників. За її книгами вивчають українську мову в загальноосвітніх школах.
Лауреат Нагороди Ярослава Мудрого АН ВШ України (1998). Відмінник освіти України, Заслужений працівник освіти України. Номінант міжнародної премії «Людина року-2000».
Джерела
Академія наук вищої школи України. 1992—2010. Довідник
Посилання
Олійник О. Б.
Просто вчитель /Журнал «Віче»/
Вчитель від Бога
Олійник О. Б.
Підручники
Культура мовлення Навчальний посібник 2008 р.
Українські філологи
Академіки АН вищої школи України
|
2449659
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D1%81%D0%BD%D0%B0
|
Лесна
|
Лесна
Оравска Лесна
Раєцька Лесна
Лесна (Тахов)
Лесна (Пельгржимов)
Лесна (Тршебич)
Лесна (Зноймо)
|
1586615
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Прелська
|
Прелська — поселення в общині Веленє, Савинський регіон, Словенія.
Висота над рівнем моря: 350,6 м.
Посилання
Статистичне бюро Республіки Словенія
Населені пункти Словенії
|
200443
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BF%D0%BE%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80
|
Апоцентр
|
Апоцентр (від «апо» — частина складного слова, що означає заперечення чи відсутність чогось; — центр) — точка еліптичної орбіти небесного тіла, найвіддаленіша від центрального тіла, навколо якого здійснюється рух.
Окремі орбіти мають специфічні назви апоцентру, що походять від їх центральних тіл:
На орбітах навколо планет та їх супутників:
апогей — найвіддаленіша від Землі точка на орбітах Місяця й штучних супутників Землі.
апоселеній — на орбітах навколо Місяця;
апоарій — на орбітах навколо Марса;
апойовій — на орбітах навколо Юпітера;
На орбітах навколо Сонця апоцентр називають афелієм.
На орбітах зір у подвійних системах — апоастром.
На орбітах зір у Галактиці найвіддаленішу від центра Галактики точку орбіти називають апогалактіоном.
Див. також
Перицентр — найближча до центрального тіла точка орбіти.
Апсиди — узагальнення понять «перицентр» та «апоцентр». Лінія апсид — лінія, що сполучає перицентр й апоцентр; для еліптичної орбіти лінія апсид збігається з великою віссю еліпса.
Джерела
Небесна механіка
|
2372436
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%29
|
Вулиця Староміська (Львів)
|
Вулиця Староміська (Львів)
Вулиця Староміська — невелика вулиця у Шевченківському районі міста Львова, в історичному центрі. Сполучає вулиці Торгову та Лазневу.
Назва
до 1871 року — вулиця Вузька.
1871—1946 роки — вулиця Гуся.
1946—1963 роки — вулиця Гусяча.
від 1963 року, сучасна назва — вулиця Староміська.
Забудова
В архітектурному ансамблі вулиці Староміської переважає віденський класицизм. Під № 3 за польських часів містився магазин канцелярського приладдя Гізе, наприкінці 2000-х — букмекерська контора «Фаворит».
Примітки
Джерела
Посилання
Вулиці Шевченківського району Львова
Історичний центр Львова
|
15805905
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-Georges-sur-Cher
|
Saint-Georges-sur-Cher
|
Saint-Georges-sur-Cher (literally Saint-Georges on Cher) is a commune in the Loir-et-Cher department of central France.
Population
See also
Communes of the Loir-et-Cher department
References
External links
Official website
Communes of Loir-et-Cher
|
2821835
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D2%91%D0%BE%D1%82%D0%B0-%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Ліґота-Олеська
|
Ліґота-Олеська — село в Польщі, у гміні Радлув Олеського повіту Опольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975—1998 роках село належало до Ченстоховського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
Села Олеського повіту
|
1946918
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D1%80%D0%B2%D1%96
|
Дарві
|
Дарві – сомон аймаку Говь-Алтай, Монголія. Територія 3,5 тис км кВ, населення 2,4 тис. Центр – селище Дарві знаходиться на відстані 186 км від міста Алтай та 1190 км від Улан-Батора. Є школа, лікарня, Торговельно-культурний центр.
Рельєф
Гори Іх, Бага Дарві, Сутай. Територією сомону протікають річки Баян, Іхес, Цагаан Хавцгай та ін.. Озера Іхес, Далан туруу, Борог, Ар’йа.
Клімат
Різкоконтинентальний клімат. Середня температура січня -18 градусів, липня +26 градусів. Протягом року в середньому випадає 170 мм опадів.
Корисні копалини
Запаси граніту, шпату, лікувальних грязей
Тваринний світ
Водяться дикі барани, лисиці, вовки.
Примітки
Говь-Алтай
Сомони Монголії
|
274312
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5
|
Топільне
|
Топільне — село в Україні, у Луцькому районі Волинської області. Населення становить 1300 осіб.
Згадується 8 грудня 1322 р. у грамоті князя Любарта Гедиміновича.
Географія
Село розташоване на лівому березі річки Стир.
Історія
У 1906 році село Рожиської волості Луцького повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста 25 верст, від волості 2. Дворів 140, мешканців 806.
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1280 осіб, з яких 598 чоловіків та 682 жінки.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 1294 особи.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Галерея
Примітки
Література
Топільне // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. / П.Т. Тронько (голова Головної редколегії). — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967 - 1974. — том Волинська область / І.С. Клімаш (голова редколегії тому), 1970 : 747с. — С.638
Посилання
Погода в селі Топільне
Населені пункти Луцького району
Села Волинської області
|
4710701
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Il%20tuo%20bacio%20%C3%A8%20come%20un%20rock
|
Il tuo bacio è come un rock
|
Il tuo bacio è come un rock
{{Сингл
|Назва = Il tuo bacio è come un rock
|Обкладинка = Il tuo bacio è come un rock.png
|Виконавець = Адріано Челентано
|Альбом =
|Випущений = 1959
|Формат = LP (7")
|Сторона Б =
|Записаний =
|Жанр = Рок-н-рол
|Композитор = П'єро ВіварелліЛучо ФульчіЕціо Леоні
|Тривалість = 1:59
|Лейбл = Jolly
|Продюсер =
|Чарти =
|Огляди =
|Попередній = Nessuno crederà(1959)
|Рік = 1959
|Наступний = Teddy Girl(1959)
}}«Il tuo bacio è come un rock» («Твій поцілунок як рок») — пісня та сингл італійського співака та кіноактора Адріано Челентано 1959 року. Пісня вважається класичним хітом співака.
Історія «Il tuo bacio è come un rock», пісня, з якою Адріано Челентано виграв на Адріатичному фестивалі легкої музики в Анконі 13 липня 1959 року, текст до неї написали П'єро Вівареллі і Лучо Фульчі, а аранжування створив Еціо Леоні. Вівареллі, який спочатку написав пісню під назвою «Torna a Capri mon amour», передав половину прав на неї Фульчі в обмін на 50 відсотків прав на пісні співачки Вери Непі. Виконана у стилі рок-н-рол, «Il tuo bacio è come un rock» вважається класичним хітом Челентано. Пісня завдяки чистому випадку здолала цілу купу перешкод, перед тим як потрапити на фестиваль, адже спершу вона була виключена з програми його головою Джанні Ферріо, який назвав її «квадратною». Згідно «Словника італійської пісні», Вівареллі адаптував метрику пісні, спочатку названої «Torna a Capri mon amour», щоб Челентано міг виконувати якомога більше своїх «пружинних» рухів під час її виконання.
У записі пісні брав гурт Челентано «Rock Boys». Це остання пісня Челентано, де на ритм-гітарі грав Джорджо Ґабер, який після цього вирішив залишити «Rock Boys» й присвятити себе сольній кар'єрі та участі у парі з Енцо Янначчі у складі дуету «I Due Corsari». Приклад Ґабера наслідували й інші учасники «Rock Boys» — барабанщик Флавіо Каррарезі й два брати Ратті, які теж залишили гурт й вирішили себе присвятити сольній джазовій кар'єрі. Але Каррарезі, окрім цього, у 1960-ті проявив себе ще як співак, а трохи пізніше і як автор пісень до японських мультфільмів.
Комерційний успіх
Пісня мала великий успіх не лише на фестивалі, але й у чартах, сингл з нею, який за перший тиждень розійшовся накладом 300 000 копій, очолював італійський чарт протягом сезону 1959/60 років (згідно з даними журналу «Музика та звіти» за 1959 рік).
Оцінки
Відомий італійський музичний критик Маріо Лудзатто Фегіз писав в «Корр'єре делла Сера», що пісня «Il tuo bacio è come un rock» являє собою «шок, напругу, вибух. Ці 60 неймовірних секунд в стилі коміксу з такими словами, як „нокаут“, „шок“, „свінг“, „ринг“». Хоча сингл з піснею мав великий успіх, але багато критиків запевняли, що Челентано набагато цікавіше дивитися, ніж слухати.
Треклист (сингл)
Сторона «А»
Сингл
1959 року «Il tuo bacio è come un rock» виходила як «Б»-сторона синглу з піснею «I ragazzi del juke-box» («Хлопці і музичний автомат»). Сингл випускався на 7-дюймових LP (45 обертів (маркування J 20064)) в Італії лейблом Вальтера Гуертлера «Jolly». Окрім цього, вийшов однойменний фільм «Хлопці і музичний автомат» того ж року за участю Челентано.
Виконання
Пісня виконувалася Челентано у різних заходах, зокрема на телепередачах «Buone Vacanze», «Il Musichiere» та «Costellazione» 1959 року, «Svalutation» (1992) і «Francamente me ne infischio» (1999) . Окрім цього пісня виконувалася й акторкою Сільвою Кошиною у фільмі «Поліцейський» (1960).
Використання
Надалі пісня увійшла до першого студійного альбому Челентано «Adriano Celentano con Giulio Libano e la sua orchestra» 1960 року і потрапила до більшості збірок співака, зокрема: «La Storia Di Un Ragazzo Chiamato Adriano Celentano» (1973), «Antologia (1957—1980)» (1979), «Celentano Hit Parade — Le Volte Che Adriano È Stato Primo» (1983), «Antologia 1957—1987» (1987), «Super Best» (1992), «Le Origini Di Adriano Celentano» (1997), «Questa E' la Storia di Uno di Noi» (1999), «Unicamente Celentano» (2006).
Примітки
Джерела
«Il tuo bacio è come un rock» на сайті discogs.com''
Пісні Адріано Челентано
Італійські пісні
Пісні за алфавітом
|
41119498
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Simbari%20Khaleh
|
Simbari Khaleh
|
Simbari Khaleh (also Romanized as Sīmbarī Khāleh; also known as Sīmbar Khāleh and Sīmbar Khāleh-ye Pā’īn) is a village in Dinachal Rural District, Pareh Sar District, Rezvanshahr County, Gilan Province, Iran. At the 2006 census, its population was 517, in 112 families.
References
Populated places in Rezvanshahr County
|
135009
|
https://en.wikipedia.org/wiki/White%20Rock%2C%20South%20Dakota
|
White Rock, South Dakota
|
White Rock, South Dakota
White Rock is a town in Roberts County, South Dakota, United States, along the Bois de Sioux River. The population was 6 at the 2020 census. White Rock is the most northeastern community in South Dakota, being along the Minnesota border and one mile south of North Dakota.
History
A post office called White Rock was established in 1885, and remained in operation until 1965. White Rock took its name from a white granite boulder near the original town site. The namesake boulder was destroyed and a grain elevator was built at the spot. A historical marker stands at the corner of Haggert Ave. (the main east/west road along the north side of town) and 2nd St. (one of the two main north /south streets).
Geography
According to the United States Census Bureau, the town has a total area of , all land.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 3 people, 3 households, and 0 families residing in the town. The population density was . There were 8 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 33.3% White, 33.3% Native American, and 33.3% from other races. Hispanic or Latino of any race were 33.3% of the population.
There were 3 households, of which 100.0% were non-families. 100.0% of all households were made up of individuals, and 33.3% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 1.00 and the average family size was 0.00.
The median age in the town was 60.5 years. 0.0% of residents were under the age of 18; 0.0% were between the ages of 18 and 24; 0.0% were from 25 to 44; 66.6% were from 45 to 64; and 33.3% were 65 years of age or older. The gender makeup of the town was 100.0% male and 0.0% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 18 people, 2 households, and 0 families residing in the town. The population density was 11.4 people per square mile (4.4/km2). There were 6 housing units at an average density of 3.8 per square mile (1.5/km2). The racial makeup of the town was 100.00% White.
There were 2 households, out of which none had children under the age of 18 living with them, none were married couples living together, and 100.0% were non-families. 100.0% of all households were made up of individuals, and none had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 1.00 and the average family size was 0.00.
In the town, the population was spread out, with 5.6% from 25 to 44, 5.6% from 45 to 64, and 88.9% who were 65 years of age or older. The median age was 90 years. For every 100 females, there were 38.5 males. For every 100 females age 18 and over, there were 38.5 males.
The median income for a household in the town was $3,750, and the median income for a family was $0. Males had a median income of $0 versus $0 for females. The per capita income for the town was $22,883. There were no families and 100.0% of the population living below the poverty line, including no under eighteens and none of those over 64.
References
Towns in Roberts County, South Dakota
Towns in South Dakota
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.