id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
4755105
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D2%91%D0%B0%D1%80%D0%B0%20%28%D0%A2%D1%85%D1%96%D0%BB%D0%BD%D0%B0%D1%80%D1%96%29
|
Аґара (Тхілнарі)
|
Аґара (Тхілнарі)
Аґара — село в Грузії.
За даними перепису населення 2014 року в селі проживає 318 осіб.
Примітки
Села Грузії
Населені пункти Аджарії
|
298009
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0
|
Більманка
|
Більманка — село в Україні, у Кам'янській селищній громаді Пологівського району Запорізької області. Населення становить 455 осіб.
Географія
Село Більманка розташоване на лівому березі річки Берда, вище за течією на відстані 2,5 км розташоване село Бережне, нижче за течією на відстані 2,5 км і на протилежному березі розташоване село Ланцеве. Селом протікає річка Більманка, ліва притока Берди.
Історія
Село Більманка засноване у 1807 році селянами-втікачами від панської сваволі з Смоленської, Тамбовської, Курської та інших губерній. Пізніше населення поповнилося поляками, особливо після революційного повстання в Польщі у 1830—1831 роках.
Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 123 жителі села.
10 серпня 2018 року, під час децентралізації, Більманська сільська рада об'єднана з Більмацькою селищною громадою.
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 713-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Запорізької області», увійшло до складу Більмацької селищної громади.
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Більмацького району увійшло до складу Пологівського району.
24 лютого 2022 року почалася російська окупація села.
Економіка
Більманське хлібоприймальне підприємство, ВАТ.
Об'єкти соціальної сфери
Школа.
Дитячий дошкільний навчальний заклад.
Будинок культури.
Амбулаторія сімейної медицини.
Музей історії села.
Видатні уродженці
Кисунько Григорій Васильович (1918–1998) — фізик, спеціаліст у галузі радіоелектроніки, генерал-лейтенант, автор теорії радіохвилеводів і творець протиракетної системи оборони.
Див. також
Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Запорізька область)
Примітки
Посилання
Погода в селі Більманка
Села Запорізької області
Населені пункти Пологівського району
|
64617
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%81%D1%81%D1%8C%D1%94%2047
|
Мессьє 47
|
Мессьє 47 (також відоме як М47 та NGC 2422) є розсіяним скупченням у сузір'ї Корми.
Історія відкриття
Скупчення було відкрито Джованні Баттіста Годієрною близько 1654 року та незалежно від нього — Шарлем Мессьє 19 лютого 1771.
Цікаві характеристики
M47 розташовано на відстані приблизно 1600 світлових років від Землі. Його очікваний вік — близько 78 мільйонів років. Скупчення містить приблизно 50 зірок, найяскравіші з яких мають зоряну величину 5,7.
Спостереження
Аматори астрономії у середніх широтах північної півкулі рідко спостерігають це скупчення (як і сусіднє М46 та розташоване на південь М93). Всі три вони перебувають у північній частині сузір'я Корми, що важкодоступна для спостережень. Вони більш-менш підіймаються над горизонтом лише взимку, коли ясних ночей дуже мало, а умови для спостереження не дуже комфортні — впродовж ясної зимової ночі мороз міцнішає до 10—15 °C.
За відсутності сторонньої засвітки (від Місяця і міського освітлення) скупчення М47 помітно навіть неозброєним оком (на 5° на південь від α Єдинорога). Воно виглядає як туманна неяскрава зірочка. У добрий бінокль скупчення являє собою тісну купку з десятка зірок (півтора градуси на захід від дифузної плями М46). У телескоп помірної апертури (127—180 мм) скупчення розпадається на п'ять десятків різних за яскравістю зірок на площі неба, що приблизно дорівнює диску Місяця. Найяскравіші десять зірок утворюють малюнок кособокої посудини або не дуже симетричного метелика. Дві з яскравих зірок — подвійні (одна тісна, інша досить широка).
Сусіди по небу з каталогу Мессьє
М46 — (півтора градуси на схід) скупчення багатше, але зібране з тьмяніших і однакових за яскравістю зірок;
М93 — (10 градусів на південь) тьмяніше й компактне скупчення — цікаве для спостереження в апертурний телескоп;
М48 — (далеко на північний схід, у Гідрі) багате і яскраве, доступніше для спостережень скупчення;
М50 — (на північний захід, в Єдинорозі) компактне скупчення у формі вісімки;
М41 — (на захід, у сузір'ї Великого Пса, під Сіріусом) дуже багате і яскраве скупчення, яке спостерігали ще за часів Арістотеля
Послідовність спостереження в «Марафоні Мессьє»
… М93 → М46 →М47 → М48 → М67 …
Зображення
Див. також
Список об'єктів Мессьє
Новий Загальний Каталог
Примітки
Скупчення: молоде і старе (APOD)
Messier 47, SEDS Messier pages
Messier 47 Amateur Image -''Waid Observatory''
Навігатори
Об'єкти NGC
Корма (сузір'я)
Об'єкти Мессьє
Астрономічні об'єкти, відкриті 1654
Рукав Оріона
|
2984469
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D1%80
|
Шанкавар
|
Шанкавар — село в Ірані, у дегестані Хушабар, в Центральному бахші, шагрестані Резваншагр остану Ґілян. За даними перепису 2006 року, його населення становило 910 осіб, що проживали у складі 233 сімей.
Клімат
Середня річна температура становить 14,05°C, середня максимальна – 27,34°C, а середня мінімальна – -0,50°C. Середня річна кількість опадів – 786 мм.
Примітки
Населені пункти шагрестану Резваншагр
|
1410429
|
https://en.wikipedia.org/wiki/International%20Pollutants%20Elimination%20Network
|
International Pollutants Elimination Network
|
International Pollutants Elimination Network
The International Pollutants Elimination Network (IPEN) (formerly International POPs Elimination Network) is a global network of NGOs dedicated to the common aim of eliminating pollutants, such as lead in paint, mercury and lead in the environment, persistent organic pollutants (POPs), endocrine disrupting chemicals, and other toxics.
IPEN was spun off from the Pesticide Action Network (PAN) in 1998. It became one of the most prominent NGOs in negotiations over the Stockholm Convention and has continued to play an important role in subsequent chemicals-related international negotiations.
IPEN is composed of public interest non-governmental organizations who support a common platform for the global elimination of POPs via the Stockholm Convention, work to influence the implementation of the Rotterdam and Basel conventions, as well as the Minamata Convention on Mercury.
IPEN's more than 550 public interest non-governmental organizations in over 120 countries work together for the elimination of toxic pollutants, on an expedited yet socially equitable basis. This mission includes achieving a world in which all chemicals are produced and used in ways that eliminate significant adverse effects on human health and the environment, and where POPs and chemicals of equivalent concern no longer pollute local and global environments.
IPEN is co-chaired by Tadesse Amera and Pamela K. Miller. Former co-chairs were Sharyle Patton (1998–2004), Romeo F. Quijano (1998–2006), Jack Weinberg (2001–2005), Jamidu Katima (2006–2010), Mariann Lloyd-Smith (2006–2011), Emmanuel Calonzo (2011–2015) and Olga Speranskaya (2010–2018).
IPEN is coordinated via Hubs in eight regions: Anglophone Africa; Francophone Africa; Central, Western & (sections of) Eastern Europe (CEWE); a portion of Eastern Europe, the Caucasus & Central Asia (EECCA); Latin America; Middle East & North Africa (MENA); South Asia; and Southeast Asia. Centre de Recherche et d’Education Pour le Développement (CREPD) based in Yaoundé, Cameroon is the Regional Hub for Fancophone Africa. Arnika Toxics and Waste Programme based in Prague, Czech Republic is the Regional Hub for Central, Eastern & Western Europe.
See also
Center for International Environmental Law (CIEL)
Arnika (NGO)
POP Air Pollution Protocol
Notes
External links
IPEN Official Website
International environmental organizations
Biodegradable waste management
|
31548762
|
https://en.wikipedia.org/wiki/South%20Korea%20at%20the%202012%20Summer%20Olympics
|
South Korea at the 2012 Summer Olympics
|
South Korea at the 2012 Summer Olympics
South Korea (officially the Republic of Korea) competed at the 2012 Summer Olympics in London, from July 27 to August 12, 2012. This was the nation's sixteenth appearance at the Olympics, having missed the 1980 Summer Olympics in Moscow because of its support for the United States boycott. The Korean Olympic Committee sent the nation's smallest delegation to the Games since 1992. A total of 248 athletes, 135 men and 113 women, competed in 22 sports.
South Korea left London with a total of 30 medals (13 gold, 9 silver, and 8 bronze), finishing fifth in the medal standings and tying its record for the most gold medals won at an Olympics with the total it set at Beijing. Six of these medals were awarded to the team in fencing, five in shooting, four in archery, and three in judo. South Korean athletes dominated in archery, where they won gold medals in all but one sporting events and broke two world records. Despite the absence of baseball and softball at the Olympics, South Korea's team-based athletes proved successful in London, as the men's football team won the bronze medal against neighbouring Japan. For the first time in its history, South Korea won Olympic medals in team fencing.
Among the nation's medalists were pistol shooter Jin Jong-oh, and taekwondo jin Hwang Kyung-seon, who both successfully defended their Olympic titles from Beijing. Three South Korean athletes won Olympic gold medals for the first time in history: gymnast Yang Hak-seon in the men's vault exercises, archer Oh Jin-hyek in the men's individual event, and sabre fencer Kim Ji-yeon in the women's individual event. Park Tae-hwan, who won two silver medals in London, emerged as the most successful South Korean swimmer in history, with a total of four Olympic medals.
Medalists
| width="78%" align="left" valign="top" |
| width="22%" align="left" valign="top" |
Delegation
The Korean Olympic Committee (KOC) selected a team of 245 athletes, 133 men and 112 women, to compete in 24 sports; it was the nation's smallest team sent to the Olympics since 1992. South Korea did not qualify athletes in basketball, canoeing, equestrian, and tennis. There was only a single competitor in rhythmic gymnastics, and in triathlon.
The South Korean team featured nine defending champions from Beijing, including freestyle swimmer Park Tae-hwan, the men's archery team (led by Im Dong-hyun), pistol shooter Jin Jong-oh, weightlifters Jang Mi-ran and Sa Jae-hyouk, and taekwondo jins Hwang Kyung-seon and Cha Dong-min. Among these champions, Jin Jong-oh only managed to defend his Olympic title for the second consecutive time. Handball player Yoon Kyung-shin, who competed at his fifth Olympics since 1992 (except the 1996 Summer Olympics in Atlanta, where his team did not qualify), was the oldest athlete of the team, at age 39, and later became South Korea's flag bearer at the opening ceremony. Platform diver Kim Su-ji, on the other hand, was the youngest of the team, at age 14.
Other notable South Korean athletes featured judoka and top medal contenders Wang Ki-chun and Kim Jae-bum, foil fencer and Olympic silver medalist Nam Hyun-hee, and butterfly swimmer and Youth Olympic gold medalist Chang Gyu-cheol.
The following table lists the number of South Korean competitors who participated in each Olympic sport. Note that swimming, synchronized swimming, diving and water polo are technically considered as one sport, aquatics. However, due to their significant practical differences, they are listed separately by tradition.
Archery
South Korea has qualified three archers for the men's individual event, three archers for the women's individual event, a team for the men's team event and a team for the women's team event
Men
Women
Athletics
South Korean athletes have so far achieved qualifying standards in the following athletics events (up to a maximum of 3 athletes in each event at the 'A' Standard, and 1 at the 'B' Standard):
Men
Track & road events
Field events
Women
Track & road events
Field events
Badminton
Men
Women
Mixed
Boxing
South Korea has so far qualified in the following events.
Men
Cycling
Road
Track
Sprint
Team sprint
Pursuit
Keirin
Omnium
Diving
Men
Women
Fencing
South Korea has qualified 14 fencers.
Men
Women
Field hockey
The South Korean women's hockey team have qualified a team of 16 players for the games by virtue of being runner-up at the 2010 Asian Games hockey tournament.
Men's tournament
Roster
South Korea is in Pool B of the men's tournament.
Group play
7th/8th place game
Women's tournament
Roster
South Korea is in Pool A of the women's competition.
Group play
7th/8th place
Football
Men's tournament
South Korea qualified a team of 18 players for the men's tournament. The squad won the bronze medal and the team were granted exemption to two years of mandatory military service but still required to do four weeks of basic training.
Roster
Group play
Quarter-final
Semi-final
Bronze medal game
Final rank
Controversy
Park Jong-Woo was not present at the medal ceremony after the gold medal match between Mexico and Brazil and did not receive the bronze medal with the rest of his team due to his political position on the Liancourt Rocks, which are disputed both by South Korea and Japan by having a claim on the islands, after FIFA was notified about Park holding a sign of South Korea having claim on Dokdo, the Korean name for the islets. On 11 February 2013, Park attended an International Olympic Committee disciplinary hearing at Lausanne, Switzerland. After the Disciplinary Commission reviewed Park's action at the Olympics, the IOC decided to award the player the bronze medal he had been barred from collecting for several months.
Gymnastics
Artistic
Men
Team
Individual finals
Women
Rhythmic
Handball
South Korea has qualified for the men's and women's event by winning the Asian Olympic Qualification Tournament
Men's tournament
Group play
Women's tournament
Team roster
Group play
Quarter-final
Semi-final
Bronze medal match
Judo
Men
Women
Modern pentathlon
Based on their results at the 2011 Asian/Oceania Championships three South Korean pentathletes have qualified for London; Hwang Woo-Jin and Jung Jin-Hwa have earned places in the men's event; Yang Soo-jin has earned places in the women's event.
Rowing
South Korea has qualified the following boats.
Men
Women
Qualification Legend: FA=Final A (medal); FB=Final B (non-medal); FC=Final C (non-medal); FD=Final D (non-medal); FE=Final E (non-medal); FF=Final F (non-medal);SA/B=Semifinals A/B; SC/D=Semifinals C/D; SE/F=Semifinals E/F; QF=Quarterfinals; R=Repechage
Sailing
South Korea has qualified 1 boat for each of the following events
Men
M = Medal race; EL = Eliminated – did not advance into the medal race;
Shooting
South Korea has ensured berths in the following events of shooting:
Men
Women
Swimming
Korean swimmers have so far achieved qualifying standards in the following events (up to a maximum of 2 swimmers in each event at the Olympic Qualifying Time (OQT), and potentially 1 at the Olympic Selection Time (OST)):
Men
Women
Synchronized swimming
South Korea has qualified 2 quota places in synchronized swimming.
Table tennis
South Korea has qualified three men and three women.
Men
Women
Taekwondo
South Korea has ensured berths in the following events of taekwondo by reaching the top 3 of the 2011 WTF World Qualification Tournament:
Triathlon
South Korea has qualified the following athletes.
Volleyball
South Korea has qualified a women's team for the indoor tournament.
Women's tournament
Team roster
Group play
Quarter-final
Semi-final
Bronze medal match
Weightlifting
South Korea has qualified 6 men and 4 women.
Men
Women
* Sa Jae-Hyouk was forced to retire from the competition after he dislocated his elbow during his second snatch attempt.
Wrestling
South Korea has so far qualified the following quota places.
Men's freestyle
Men's Greco-Roman
Women's freestyle
References
Summer Olympics
Nations at the 2012 Summer Olympics
2012
|
6633714
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jermaine%20Johnson%20%28footballer%29
|
Jermaine Johnson (footballer)
|
Jermaine Johnson (footballer)
Jermaine Johnson (born 25 June 1980) is a Jamaican professional footballer, currently playing for Tivoli Gardens in the Jamaica National Premier League. Johnson initiated his football career with Tivoli Gardens in Jamaica, before moving to England where he featured for clubs such as Bolton Wanderers, Oldham Athletic, Bradford City, and Sheffield Wednesday. Over his career, Johnson has been capped 73 times for the Jamaican national team, contributing significantly to its international performances. His football journey showcases a blend of domestic and international experiences, marked by his agility and ball-handling skills.
Playing career
Early career
Johnson started his career at Tivoli Gardens before he came to England with Bolton Wanderers, making his debut during the 2001–02 season. He spent that season and the 2002–03 season at the club but started only ten games and came on as substitute in another nine but scored no goals. In August 2003, Johnson had a short loan spell with Yeovil Town but returned to Bolton without making an appearance due to an ankle injury. After his spell at the Reebok he moved to Oldham Athletic spending the next two seasons there making 34 appearances and eight as substitute scoring ten goals.
Bradford City
Johnson was signed by Bradford City manager Colin Todd on a one-year deal in June 2006 to join fellow Jamaican teammate Donovan Ricketts at Valley Parade. His debut came in the first game of the 2006–07 season at Bradford lost to Nottingham Forest. A week later, he scored his first goal for Bradford to secure a 4–2 victory over Gillingham. Todd wanted to keep hold of Johnson, but after turning down an offer of £250,000 from Derby County, the club were forced to sell Johnson to Sheffield Wednesday before the end of the January transfer window. Johnson's last game in Bradford colours was in a 2–0 defeat to Yeovil Town when he was sent off after 81 minutes. Overall, Johnson played 31 games, 27 in the league, scoring four goals for City.
Sheffield Wednesday
Sheffield Wednesday manager Brian Laws signed the Jamaican for a transfer fee in excess of £250,000 from Bradford City on 31 January 2007. Johnson had to face a three-game suspension when he arrived in Sheffield due to a red card he received in his last game for Bradford. He finally made his debut on 20 February 2007 away at Luton Town, showing glimpses of his skill, however he was substituted in the 80th minute and was unable to prevent Wednesday losing 3–2. Johnson added his first goal to his impressive performances scoring Wednesday's third goal in the 3–2 victory over Yorkshire rivals Leeds United on 3 March 2007 in the 54th minute. He was injured during his next game against Plymouth Argyle which combined with a bout of chicken pox prevented him starting for the team until the last game of the season against Norwich City. Johnson scored again to help the team win 3–2.
In December 2007, Championship rivals Queens Park Rangers made an offer for Johnson. It was turned down however as he was described as a "top asset" in the playing squad.
His first full season with the club was disrupted by injuries and suspensions; however, he was still voted midfielder of the year by fans of the club.
Johnson was involved in an unusual incident during a derby match at home to Sheffield rivals Sheffield United on 19 October 2008 when he was shown a second yellow card, and subsequently a red card, after being substituted. This occurred after he reacted angrily to his substitution by kicking a water bottle into the home supporters.
Jermaine Johnson was promoted with Sheffield Wednesday in 2012.
On 9 July 2012, he signed a one-year extension with the club. He secured Wednesday's first win of the season on 21 August with an 89th-minute goal against Birmingham City to see Wednesday win 3–2. He added his second of the season the following Tuesday against Millwall. After being out of favour for most of the season, he returned to the side against Bristol City and scored his third of the season to put Wednesday in front, and added his fourth and fifth just fourth days later on 6 April. This was his first league double for Sheffield Wednesday as he secured a crucial win against Blackburn Rovers, equalising against an early Blackburn penalty and scoring the winning goal with a great 25-yard strike in the 78th minute to give Wednesday a 3–2 win. Johnson's sixth of the 2012/13 season came against Yorkshire Rivals Leeds United, with a right-footed strike from the centre of the box, headed on from teammate Jérémy Hélan.
On 4 July 2013, he signed another one-year extension, continuing as the club's longest-serving current player. In May 2014, Johnson announced via Twitter that he was to leave Sheffield Wednesday.
Indy Eleven
Jermaine Johnson signed with Indy Eleven on 30-July-2014. He made his Indy debut from the bench against Atlanta Silverbacks on 2 Aug 2014. He was red carded in his second appearance against Fort Lauderdale Strikers four days later. The club declined to renew his contract at the end of the 2014 season.
International career
Johnson made his Jamaica national team debut in 2001.
He was again sent off four months later, this time for Jamaica in an international friendly against Nigeria at the New Den, in London. Johnson was involved in an altercation with Taye Taiwo, for which they were both shown a red card, but Johnson also appeared to push the linesman.
Johnson was recalled to the Jamaica squad in February 2013, making an appearance in their 0–0 draw with Mexico, his first appearance since November 2009, also Johnson made his appearance again as substitute against Panama in a 1–1 draw in a 2014 FIFA World Cup qualifiers match.
International goals
Scores and results list Jamaica's goal tally first.
Honours
Individual
Football League Cup top assist provider: 2007–08 Had 4 goals
References
External links
Jermaine Johnson player profile at swfc.co.uk
Jermaine Johnson player profile at oldhamathletic.co.uk
1980 births
Living people
Footballers from Kingston, Jamaica
Men's association football wingers
Jamaica men's international footballers
Tivoli Gardens F.C. players
Jamaican expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in England
Expatriate men's soccer players in the United States
Jamaican men's footballers
Bolton Wanderers F.C. players
Yeovil Town F.C. players
Oldham Athletic A.F.C. players
Bradford City A.F.C. players
Sheffield Wednesday F.C. players
Indy Eleven players
Premier League players
English Football League players
North American Soccer League (2011–2017) players
2005 CONCACAF Gold Cup players
2009 CONCACAF Gold Cup players
2017 CONCACAF Gold Cup players
National Premier League players
|
37329
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0
|
Рублівка
|
Рублівка — українське село у Черкаському районі Черкаської області, підпорядковане Чигиринській міській громаді. Розташоване за 25 км від центру громади — міста Чигирин. Населення — 30 чоловік.
На північному заході село сусідить з селом Полуднівка, на північному сході з селом Новоселиця, на сході з селом Чмирівка і з селищем Скаржинка на півдні.
Історія
Село виникло в середині 19 століття на місці лісових вирубок, звідки і походить його назва.
Перед Другою світовою війною місцевий колгосп ім. Чапаєва мав череду овець та свиноферму. У селі мешкало майже 600 осіб, діяла початкова школа, хата-читальня.
У повоєнні роки колгосп було приєднано до полуднівського. На сьогодні господарські та соціальні об'єкти відсутні, автобусне сполучення з центром громади також відсутнє.
Див. також
Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Черкаська область)
Посилання
Населені пункти Чигиринського району
Села Черкаської області
Населені пункти України, засновані в XIX столітті
|
11267701
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Flank%20opening
|
Flank opening
|
Flank opening
A flank opening is a chess opening played by White and typified by play on one or both flanks (the portion of the chess board outside the central d and e files). White often plays in hypermodern style, attacking the center from the flanks with pieces rather than occupying it with pawns. Some of these openings are played often, although more often by advanced players than beginners, and 1.Nf3 and 1.c4 trail only 1.e4 and 1.d4 in popularity as opening moves.
Classification
1.c4 – English Opening
1.Nf3 – Zukertort Opening– characteristically followed by fianchettoing one or both bishops, and without an early d4, can lead to the Réti Opening
1.f4 – Bird's Opening
1.b3 – Larsen's Opening
1.g3 – King's Fianchetto Opening, also known as Benko's Opening
In addition, some flank openings that are considered irregular:
1.a3 – Anderssen's Opening
1.a4 – Ware Opening
1.b4 – Sokolsky Opening, also known as the Polish Opening or the Orangutan Opening
1.c3 – Saragossa Opening
1.f3 – Barnes Opening, also known as Gedult's Opening
1.g4 – Grob's Attack
1.h3 – Clemenz Opening, or Basman's Attack
1.h4 – Desprez Opening, or Kadas Opening
1.Na3 – Durkin Opening, also known as Durkin's Attack or the Sodium Attack
1.Nc3 – Dunst Opening
1.Nh3 – Amar Opening, also known as Paris Opening
Zukertort Opening (1.Nf3)
If White opens with 1.Nf3, the game often becomes one of the d4 openings (closed games or semi-closed games) by a different move order (this is called transposition), but unique openings such as the Réti and King's Indian Attack are also common. The Réti itself is characterized by White playing 1.Nf3, fianchettoing one or both bishops, and not playing an early d4 (which would generally transpose into one of the 1.d4 openings).
The King's Indian Attack (KIA) is a system of development that White may use in reply to almost any Black opening moves.
The characteristic KIA setup is 1.Nf3, 2.g3, 3.Bg2, 4.0-0, 5.d3, 6.Nbd2, and 7.e4, although these moves may be played in many different orders. In fact, the KIA is probably most often reached after 1.e4 when White uses it to respond to a Black attempt to play one of the semi-open games such as the Caro-Kann, French, or Sicilian, or even the open games which usually come after 1.e4 e5.
Its greatest appeal may be that by adopting a set pattern of development, White can avoid the large amount of opening study required to prepare to meet the many different possible Black replies to 1.e4.
English Opening (1.c4)
The English also frequently transposes into a d4 opening, but it can take on independent character as well including symmetrical variations (1.c4 c5) and the Sicilian Defense in reverse (1.c4 e5).
Bird's Opening (1.f4)
With Bird's Opening White tries to get a strong grip on the e5-square. The opening can resemble a Dutch Defense in reverse after 1.f4 d5, or Black may try to disrupt White by playing 1...e5!? (From's Gambit).
Others
Larsen's Opening (1.b3) and the Sokolsky Opening (1.b4) are occasionally seen in grandmaster play. Benko used 1.g3 (Benko Opening) to defeat both Fischer and Tal in the 1962 Candidates Tournament in Curaçao.
See also
Open Game (1.e4 e5)
Semi-Open Game (1.e4 other)
Closed Game (1.d4 d5)
Semi-Closed Game (1.d4 other)
Irregular chess opening
References
Further reading
Flank opening
Chess terminology
|
2146399
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tatort
|
Tatort
|
Tatort
("Crime Scene") is a German-language police procedural television series that has been running continuously since 1970 with 30 feature-length episodes per year, making it the longest-running German TV drama. Developed by the German public-service broadcasting organization ARD for their channel Das Erste, it is unique in its approach in that it is jointly produced by all of the organization's regional members as well as its partnering Austrian and Swiss national public-service broadcasters, whereby every regional station contributes several episodes to a common pool.
As a result of this, Tatort is a collection of different police stories where different police teams solve crimes in their own cities, with uniqueness in architecture, customs, and dialects of the cities being a distinctive part of the series. Often, the city, not the police force, is the real main character of an episode. The fact that local stations each produce a small number of episodes per year has enabled longer episodes (approximately 90 minutes), which in turn allows each episode to exhibit greater characterisation than other weekly TV dramas.
The first episode was broadcast on 29 November 1970. Episodes are broadcast on ARD's main channel Das Erste, on Sunday evenings at the prime viewing time of 8:15 pm (just after the 8 pm Tagesschau news) around three times a month. Reruns are often shown by various regional ARD stations and on foreign broadcasters. Alongside the member stations of the ARD, the national Austrian broadcasting corporation Österreichischer Rundfunk joined the production pool in 1971 and aired the program on its ORF 2 channel. Switzerland's Schweizer Fernsehen joined the collection from 1990 to 2001 and again in 2011. It distributes its episodes through its channel SRF 1 and Play SRF streaming app.
The series Polizeiruf 110, which was produced by East Germany's state TV broadcaster as a counterpart to the West German and has a similar regional production approach, is still produced by ARD's regional broadcasters Mitteldeutscher Rundfunk (MDR), Rundfunk Berlin-Brandenburg (RBB), Norddeutscher Rundfunk (NDR) and Bayerischer Rundfunk (BR). Polizeiruf 110 shares the Sunday night prime time slot on Das Erste with .
Concept
The main feature of is that all participating regional TV stations jointly produce it. Each of the eleven companies involved (the nine German regional TV channels or Landesrundfunkanstalten that together form ARD, plus ORF in Austria and SRF in Switzerland) produces its episodes. Each station usually features more than one team of inspectors in different cities in its region, depending on the size of the producing broadcaster. Each of the roughly 20 active teams appears one to two times each year. Nearly every Sunday, a new episode from a different city premieres on Das Erste; old episodes are often shown through all participating stations as part of their standard programming. The series shares this concept with its former East German counterpart Polizeiruf 110, which is produced as four additional investigator teams aired under a different series name and opening credits by some regional broadcasters, primarily those that evolved from East German state television.
Every episode features a different team of inspectors in another city. Combined with the fact that the attacks are 90 minutes long, almost movie-length, and rarely more than 30 episodes in one year, this makes for a cultural phenomenon closer to a string of made-for-TV movies than a typical police series.
This pooling concept was mainly due to the nature of the public broadcast television channel ARD, which is jointly operated by all of Germany's regional public Landesrundfunkanstalten. The 9 regional public broadcasters collect broadcasting fees in their region of Germany (each region comprising one or more federal states), each with multiple radio stations and a regional TV station. Das Erste is produced as a joint national channel with standard national programming. Each regional broadcaster is responsible for parts of the programming, unlike in the US with its network affiliate system. Usually, one to three broadcasters produce one TV programme in cooperation. When was developed as a series of weekly feature film-long local crime stories, the stated concept was used to distribute financial and organizational efforts.
Apart from the unique joint-pooling system, the series is also characterized by the episode length of around 90 minutes, which allows for more in-depth and psychological fleshing out of the characters. Although almost all episodes feature the investigation of a homicide, it is never just a simple case of whodunit. Often the episode length allows for the crime to be shown in all its aspects, with equal attention focused on the perpetrators and the victims as on the inspectors. On several occasions, the actual police work is just a side note in the story, as the main plot might focus on how one of the persons involved deals with the crime and its aftermath. Episodes also deal with social and political issues.
With the national broadcasting corporations of Austria and Switzerland participating, the episodes of are currently set in various cities of Germany, Vienna, and Zürich. Initially, each of the participating member stations limited their episodes to one team of investigators in one city: for ease of production, this was mostly the city the broadcast station was in, but over the years, some stations broadcasting over a large regional area have s playing in several cities. Notably, the WDR (based in Cologne) has three teams of investigators each playing in Cologne, Münster, and Dortmund. Episodes are either produced by the station's production facilities or filmed and often written by outside production houses on behalf of the station. This sometimes leads to situations where, for instance, a set in Thuringia is produced in Bavaria, with only a handful of scenes shot 'on location' in the town in which the story is supposed to be set in. Consequently, minor roles are sometimes played by actors or extras that do not have a matching regional accent.
A similar concept of independently filming and then pooling episodes was used from 1988 to 1992 in the series Eurocops, jointly produced by several national European TV stations.
has not found wide distribution in non-German speaking countries, but some episodes were distributed as stand-alone mini-series. Notable examples were the Horst Schimanski episodes which were shown in Finland in the late-1980s and on TV4 in Sweden in 1992, and the 2013 series starring Til Schweiger and Fahri Yardım in Hamburg was shown on the British Channel 4 under the title Nick's Law.
However, inspired many other TV broadcasters to develop similar city-specific spin-offs for their shows, such as CSI or NCIS.
History
Gunther Witte, dramatist and TV head at WDR (West German Broadcasting Cologne) developed the series against initial resistance. Witte and his successors have ensured that one or two detectives are at the center of every story, and the cases are shown from their perspective; they are usually members of a team, and their lives are also included.
In January 2008, a similarly produced series of radio dramas called ARD Radio Tatort was introduced; new episodes are aired monthly by regional radio stations, but not simultaneously.
In 2012, more than 100,000 people participated in the first and only online game linked to the SWR production, "Der Wald steht schwarz und schweiget."
In January 2014, received the 50th Grimme Award.
Features
The show is still aired on Sundays at 8:15 p.m. in Germany and Austria and 8:05 p.m. in Switzerland. About 30 episodes are made each year. By May 2018, 1055 episodes had been produced, plus 13 made in Austria and shown only there. Episode nr. 1000 was broadcast on Sunday, 13 November 2016.
The episodes of some series of , such as the discontinued series about Schimanski, played by Götz George, have become cultural icons.
The opening sequence of each episode has essentially remained the same throughout the decades except for slight changes. Klaus Doldinger composed the title music with Udo Lindenberg on drums.
In East Germany
At the same time the ARD was starting its format, the DDR had its own police procedural/crime show called Polizeiruf 110 ("Police dial 1-1-0"). The series premiered in 1971, less than a year after the first . It, too, was a police procedural with various teams of investigators in different cities of the DDR. Still, in contrast to the West, only a tiny part of their cases involved actual homicides. The psychology of the perpetrators and the victims was also more prevalent. The series continued through the 1970s and 80s and even survived the Wende, continuing until 1991.
In 1990, Polizeiruf practiced its brand of German unification with episode 142, ("Amongst Brothers"), a crossover with the investigators Schimanski and Thanner (this was co-produced with ARD and a medley of the two series themes were used in the opening intro). Until 1991, the series continued more or less independently for 11 more episodes until episode 153 (22 December 1991), again a crossover, in which Kommissar Thanner becomes the team's superior. Also in 1991, as part of the unification, the DDR's television company DFF was split into the Mitteldeutscher Rundfunk (MDR) and Ostdeutscher Rundfunk Brandenburg (ORB), while the television stations in the new state of Mecklenburg-Vorpommern would be operated as part of the NDR.
As MDR, ORB, and NDR were all partners in the ARD, they were expected to start producing episodes as well. However, seeing the popularity of Polizeiruf 110, it was decided that the stations would contribute to the pool but that its episodes would keep the name of Polizeiruf 110 and their own title music and intro. Still, they would be broadcast over all ARD stations on Sunday evening just like (or instead of) the 'western' .
Reorganising took one and a half years, but on 13 June 1993, the now MDR restarted the series in format. This first episode was set in Leipzig, just as in 1991. However, today's episodes produced by the MDR are specified in Magdeburg, while those produced by NDR are set in Rostock. The ORB (and later ORB's successor, RBB) has its episodes headed by the same team of investigators but take place in various cities in Brandenburg. In addition, Bavarian Broadcasting BR produces both Polizeiruf and episodes, both set in Munich. Like the original, the Bavarian Polizeiruf episodes focus more on the psychology of the crimes and more on crimes other than homicides. Over the years, several other 'western' local broadcasters tried to produce Polizeiruf episodes as a sort of 'alternative Tatort' alongside the regular ones. However, all of them stopped after a few episodes.
On 15 May 2015, RBB aired the 350th episode of Polizeiruf 110, the 197th episode of the new format.
In 2013, seeing that Thuringia was so far the only federal state in Germany that had neither a nor a Polizeiruf set in one of its cities, the MDR ordered two new series, set in Erfurt and Weimar, respectively. Bavarian companies produce both for the MDR.
As 1-1-0 is the speed dial code for police/emergency dispatch in Germany, but not in Austria, Polizeiruf 110 is broadcast in Austria as Polizeiruf 133.
Table of broadcasters
There have been over 1100 episodes of Tatort, from November 1970 up to the beginning of January 2020 these have been the product of a dozen broadcasters, based around various lead investigators. While some (about 30) have been featured only once or twice, several investigators have featured in multiple episodes. There are 22 current investigative strands, and three have been the subject of over 70 episodes.
Last update: 22 Jul 2023
Soundtracks (selection)
Some episodes from the 1980s and 1990s included songs that subsequently became quite well known, and two of them reached the top of the charts:
"Faust auf Faust (Schimanski)" by Klaus Lage from the movie , and "Midnight Lady" by Chris Norman, written by Dieter Bohlen, which appears on the episode .
Some random selected soundtracks:
See also
Dead Pigeon on Beethoven Street (1974, episode 25)
(1977, episode 73)
(Long Live Death) (2016, episode 1001)
References
Further reading
.
External links
Official pages at Das Erste
Videos about in ARD Mediathek
ARD (broadcaster)
German crime television series
German drama television series
Das Erste original programming
1970 German television series debuts
Austrian crime television series
Swiss crime television series
Austrian drama television series
Swiss drama television series
1971 Austrian television series debuts
1990 Swiss television series debuts
Television shows set in Berlin
Television shows set in Cologne
Television shows set in Dortmund
Television shows set in Frankfurt
Television shows set in Hamburg
Television shows set in Munich
Television shows set in Münster
1970s Austrian television series
1980s Austrian television series
1990s Austrian television series
2000s Austrian television series
2010s Austrian television series
1990s Swiss television series
2000s Swiss television series
2010s Swiss television series
1980s German television series
1990s German television series
2000s German television series
2010s German television series
German-language television shows
Grimme-Preis for fiction winners
German police procedural television series
1970s German police procedural television series
1980s German police procedural television series
1990s German police procedural television series
2000s German police procedural television series
2010s German police procedural television series
2020s German police procedural television series
|
2374931
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%BB%D0%B5%20%D0%9E%D0%BB%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%83
|
Васіле Оларіу
|
Васіле Оларіу ((), 6 липня 1987, Синніколау-Маре, Румунія) — румунський футболіст, атакувальний півзахисник клубу «Афумаці».
Кар'єра гравця
Народився в Синніколау-Маре. Професіональну кар'єру розпочав у клубі «Уніря» (Синніколау-Маре), після чого два сезони відіграв у клубі «Префаб» (Моделу). В 2008 році перейшов до клубу «Рамніку» (Вилча). В 2009 році його контракт викупив клуб «Вікторія» (Бренешти), де він був лідером команди та допоміг їй завоювати путівку до Ліги I, відзначився 16-ма голами в сезоні 2009/10 років у Лізі II. Вісім з цих м'ячів Васіле забив з пенальті.
У вересні 2011 року Оларіу погодився на правах річної оренди до «Олександрії», яка на той час виступала в українській Прем'єр-лізі, але зіграв у складі олександрійської команди лише 1 матч у кубку України, а по завершенні осінньої частини чемпіонату повернувся до румунського клубу.
Кар'єра в збірній
У березні 2010 році дебютував у футболці збірній Румунії U-23 в матчі проти однолітків з Італії. У збірній зіграв лише 2 матчі.
Досягнення
Ліга II
Чемпіон (1): 2009/10
Примітки
Джерела
Профіль гравця на сайті soccerpunter.com
Профіль гравця на сайті footballdatabase.eu
Профіль гравця на сайті worldfootball.net
Профіль гравця на сайті «Історія та статистика українського футболу»
Профіль гравця на сайті romaniansoccer.ro
Профіль гравця на сайті sports.ru
Румунські футболісти
Футболісти «Брашова»
Румунські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Україні
Футболісти «Академіки» (Клінчень)
|
4765477
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%B9%D1%86%D0%B5%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9C%D0%B5%D1%89%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Зайцево (Мещовський район)
|
Зайцево (Мещовський район)
Зайцево — присілок в Мещовському районі Калузької області Російської Федерації.
Населення становить 7 осіб. Входить до складу муніципального утворення Залізнична станція Кудринська.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Залізнична станція Кудринська.
Населення
Примітки
Населені пункти Мещовського району
|
18793407
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Aston%20Martin%20One-77
|
Aston Martin One-77
|
Aston Martin One-77
The Aston Martin One-77 is a two-door, two-seater flagship sports car built by the British car manufacturer Aston Martin. The car was first shown at the 2008 Paris Motor Show, although it remained mostly covered by a "Savile Row tailored skirt" throughout the show. It was revealed in full at the 2009 Geneva Motor Show, and deliveries began in 2011.
The production of the One-77 was limited to 77 cars, although several development cars were made for engineering, testing, and marketing. One of the development cars, VIN #10711 was sent back to Aston Martin for complete refurbishment, and now is owned under National Highway Traffic Safety Administration (NHTSA) Show or Display registration in the United States, making the actual total of cars in existence to be 78. The car's development formed part of the name One-77, and sold for 1,150,000. In May 2012, one of the 77 cars was involved in a crash in Hong Kong and was initially written off, but has since been fully rebuilt.
Specifications
Prior to the One-77's Paris Motor Show debut, various details about the car were revealed, but official specifications were not fully revealed until the 2009 Geneva Motor Show.
The One-77 features a full carbon fibre monocoque chassis, a handcrafted aluminium body, and a DOHC 4 valves per cylinder V12 engine with Variable Valve Timing rated at at 7,500 rpm and of torque at 5,000 rpm. Aston Martin claimed the engine to be the most powerful production naturally aspirated engine in the world when the first car was delivered.
The car utilises a 6-speed automated manual transmission from Graziano Trasmissioni and height-adjustable pushrod suspension coupled with dynamic stability control. The One-77 features Pirelli P Zero Corsa tyres (255/35 ZR20 front, 335/30 ZR20 rear) and Carbon Ceramic Matrix brakes.
The top speed was estimated to be but actual tests in December 2009 showed a figure of , with a 0– acceleration time of approximately 3.5 seconds.
The engineering and manufacturing of the carbon fibre chassis and suspension system was contracted to Multimatic of Canada. The projected weight was , but the production model weighs .
Accolades
The Aston Martin One-77 has been awarded with several internationally renowned design awards including the Concorso d’Eleganza Design Award for Concept Cars and Prototypes, the GOOD DESIGN award by The Chicago Athenauem: Museum of Architecture and Design in North America and the "Best Design" award by the UK motoring magazine Auto Express, and many others.
One-77 "Q-Series"
Towards the end of its production, Aston Martin produced a seven-unit, special version of the One-77 called the "Q-Series". The "Q" part of the name comes from the Q by Aston Martin personalisation program. The "series" part of the name is a possible reference to the selection of liveries that appear on each car.
The vehicle liveries are:
Metallic grey paint, black 10-spoke wheels, red/black two-tone interior, red stripe on the front fascia
Solid white paint, silver 10-spoke wheels, black interior, red stripe on the front fascia, black wing mirrors
Solid white paint, silver 12-spoke wheels, red/black two-tone interior, red double stripe along the body
Black paint, black 10-spoke wheels, red/black two-tone interior, red stripe on the front fascia, dark red wing mirrors
The specifications and performance figures are the same as the regular car. One of these vehicles was on sale in 2012 in Dubai for AED 11 million (US$2.9 million).
Aston Martin Victor
In September 2020, Aston Martin launched its coach-built model based on the One-77, the Aston Martin Victor, designed by Aston Martin Lagonda designer Kaize "Ken" Zheng and unveiled at Hampton Courts Concours 2020 with circular-shaped headlights meant to evoke those of the 1977 Aston Martin V8 Vantage, side exhausts and side bumpers reused from the track-only Vulcan. It has a similar engine as the V12 found in the One-77 but it now makes and of torque after being revised by Cosworth, and unlike the One-77 it has a manual transmission, which made it the most powerful Aston Martin with a manual transmission at the time.
References
External links
one 77 specs on astonmartin.com
One-77
Cars introduced in 2009
2010s cars
Coupés
Flagship vehicles
|
2796900
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%88%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D0%BE
|
Стшелево
|
Стшелево
Стшелево — село в гміні Сіценко Бидґозького повіту Куявсько-Поморського воєводства
Стшелево — село в гміні Новоґард Голеньовського повіту Західнопоморського воєводства
|
2642131
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%BE-%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9
|
Херсонський природно-екологічний музей
|
Херсонський природно-екологічний музей — природничий відділ Херсонського краєзнавчого музею, створений у 1898 р. Вперше музей було відкрито для відвідувачів 29 січня 1906 року.
Історія музею
Губернський ентомолог Й. К. Пачоський у 1898 році створив у місті Херсоні ентомологічний кабінет, котрий перетворився на природничо-історичний музей. Вже у 1906 році для цього музею побудували двоповерхову будівлю, де наразі і розміщується природничий відділ Херсонського краєзнавчого музею. В самій основі природознавчого відділу музею — унікальна за своїм складом колекція фауни та флори Херсонщини. Вона була створена наприкінці 19 ст. вченим Й. К. Пачоським. Найцікавішою для туристів та гостей міста є виставка «Рідкісні та зникаючі тварини світу», де можна побачити сніжного барса, леопарда та ведмедів.
Справжньою окрасою музею є експозиція, яка присвячена мешканцям світового океану, де центральним експонатом виступає скелет синього кита довжиною 30 метрів.
Природничо-наукові колекції
Геологія
Гербарій
Земноводні
Молюски
Насіння
Палеонтологія
Птахи
Ссавці
Членистоногі
Меморіальний фонд Й. К. Пачоського
Джерела
Музеї Херсона
Засновані в Україні 1898
|
63185777
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Stowaway%20%281978%20film%29
|
Stowaway (1978 film)
|
Stowaway (1978 film)
Stowaway is a 1978 Soviet comedy film directed by Yuri Pobedonostsev.
Plot
Ninka meets Anton, with whom she goes to the BAM construction site, but forgets to buy a ticket.
Cast
Tatyana Dogileva as Ninka
Konstantin Kravinsky as Anton
Amurbek Gobashiyev
Tigran Davydov
Olga Torban
Natalya Khorokhorina
Marina Shigaryova
Mikhail Bychkov
Yuriy Chigrov
Vyacheslav Gostinsky
References
External links
1978 films
1970s Soviet films
1970s Russian-language films
1970s adventure comedy films
1978 romantic comedy films
1970s teen comedy films
Soviet adventure comedy films
Soviet romantic comedy films
Soviet teen comedy films
|
479802
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%B3%D0%B0%D0%B1%D0%B1%D1%8C%D0%BE%D0%BD%D0%B5
|
Монтегаббьоне
|
Монтегаббьоне, Монтеґаббьоне — муніципалітет в Італії, у регіоні Умбрія, провінція Терні.
Монтегаббьоне розташоване на відстані близько 120 км на північ від Рима, 33 км на південний захід від Перуджі, 65 км на північний захід від Терні.
Населення — (2014).
Щорічний фестиваль відбувається 19 березня. Покровитель — San Giuseppe.
Демографія
Сусідні муніципалітети
Фабро
Фікулле
Монтелеоне-д'Орв'єто
Паррано
П'єгаро
Сан-Венанцо
Див. також
Список муніципалітетів провінції Терні
Примітки
Муніципалітети провінції Терні
|
2917259
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%8C%D0%BC%D1%8F%D1%80%D0%B8-%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8F
|
Сьмяри-Кольонія
|
Сьмяри-Кольонія — село в Польщі, у гміні Доманиці Седлецького повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Седлецького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Седлецького повіту
|
664216
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%BE
|
Халіско
|
Халіско (ацт. Xalixco) — штат на заході Мексики, на узбережжі Тихого океану. Площа 80 386 км². Населення 6 652 232 чоловік (2005). Адміністративний центр — місто Ґвадалахара.
Історія
Період нестабільності (1824—1885)
Незалежність та нова Конституція Мексики не принесли політичної стабільності в Халіско. За шістдесятирічний період з 1825 по 1885 рр. в Халіско було зафіксовано 27 селянських (переважно місцеві етнічні групи) бунтів. 17 повстань відбулися протягом одного десятиліття в період 1855-64 років, а в 1857 році було виявлено 10 окремих повстань. У 1852 році войовничі племена Команчі досягли і Халіско. Як і в сусідніх округах на той час за Халіско не могли закріпити постійний статус називаючи спочатку його департаментом, потім штатом, потім знову повертаючі його на попередній статус. Така непостійність була пов'язана з тим, що ліберали підтримували федеральну форму правління, в той час коли консерватори боролися за постійний контроль над територіями з Мехіко. Здебільшого селянські повстання відбувалися за підтримки лібералів проти централізації правління консерваторів. У 1834 році Халіско та інші західні штати намагалися сформувати коаліцію проти панування диктатора Антоніо Лопеса де Санта-Анни, але під натиском великої групи прихильників Санта-Анни лідери Ґвадалахари змушені були піти у відставку. Під час Американсько-мексиканської війни Халіско захищав свої кордони від вторгнення американських військ разом зі штатами Мехіко, Керетаро, Сан-Луїс-Потосі, Сакатекас та Агуаскальєнес. І хоча війська США дійшли до порту Сан-Блас — цим штатам вдалося уникнути їхнього вторгнення.
У 50-60-х роках XIX ст. уряд Халіско змінювався 18 разів в період 1855—1864 роками. У 1858—1862 роках, під час війни реформ, Беніто Хуарес був змушений переховуватися у Ґвадалахарі створивши альтернативний уряд. Халіско залишався в основному під контролем консерваторів до 1861 року. Війна була руйнівною для економіки держави спровокувавши масові міграції. З тридцяти найважливіших битв у війні реформ, 12 відбулися на території Халіско.
Під час європейської інтервенції в Мексиці, французькі війська увійшли до штату у 1865 році. Фактично наставника Наполеона III Максиміліана I мексиканські племена не визнавали — у 1866 році французькі сили були розбиті під муніципалітеті Халіско Акатлан-де-Хуаресом мексиканським генералом Евлогіо Парра та звільнили від французів Ґвадалахару. Область Сан-Блас була перетворена на військовий округ, який пізніше став штатом Наяріт.
Революція (1910—1920)
Під час мексиканської революції більшість сільських мешканців містечок штату Халіско такі як Лос-Альтос, Маскоти, Тальпи, Кугуйо, Тлахомулько, Тали, Акатлану, Езатлану, Хосподіпадукуїльї, Мазамітли, Айтлану, Магдалени, Сан-Андреаса та ін. підтримали повстанські загони на чолі із Венустіано Карранса. Проте їхній супротив був неорганізованим і слабким для протистояння федеральним військам.
У 1914 році наставник Карранси Мануель М. Дієгес став губернатором Халіско. Дієгес переслідував духовенство, займався конфіскацією майна багатих та боровся проти прихильників Вікторіана Хуерта страчуючи їх або ув'язнюючи. Пізніше Франціско Вілья наполіг на звільненню духовенства, усунувши Дієгоса від влади. Вілья змусив Дієгоса втікати зі штату, але розраховуючи на селянську підтримку, Дієгос почав їм роздавати конфісковане золото. У квітні 1915 року Карранса переміг сили Вілья та відновив Дієгоса на посаді губернатора.
У Мехіко Карранса зайняв пост верховного командувача та впровадивши різні соціальні та економічні реформи, такі як обмеження церковної політичної влади та перерозподіл сільськогосподарських угідь. Одним з головних наслідків революції була Конституція 1917 року, в якій наголошувались обмежені права для духовенства, зокрема заборона на богослужіння за межами церкви. Для штату Халіско були визначені кордони, які закріпилися за цими землями.
Новий час
Новий конституційний закон, прийнятий президентом Плутарко Еліасом Келлесом, щодо обмеження прав духовенства, багато хто не підтримав у штаті — особливо робітничі та селянські класи. У 1926 році цей закон почав бойкотуватися, а в 1927 році 13 католицьких спільнот, на чолі зі священником Аманда де-Альба, підняли збройне повстання проти уряду, більш відоме як війна Крістеро. У 1928 році лідерам Крістеро вдалося встановити повстанську владу на півночі Халіско, особливо в Лос-Альтосі. Армія Крістеро налічувала бл. 25 000 чоловік. В результаті боротьби в період 1926—1932 років змінилося 10 губернаторів. У 1929 році війну вдалося припинити, хоча в деяких містах протистояння продовжувалися до 1930 року.
У 1925 році в Ґвадалахарі почав модернізуватися університет, який був побудовіаний у 1792 році, але з певних причин у 1933 році його було закрито. Діяльність університету було відновлено у 1939 році.
У 50-ті роки у штаті відчувся економічний зріст, хоча інвестування штату було в основному зосереджено на Ґвадалахарі, що привело до певної нерівності поміж містами.
У 1974 році злочинне угрупування викрало колишнього губернатора Хосе Гуадалупе Зіно, але звільнила його через кілька днів.
У 1985 році в муніципалітеті Сіхуатлана стався землетрус, який завдав значної шкоди будівлям та місцевому населенню.
Економіка
Ґвадалахара є одним із десяти найбільших економічних міст Латинської Америки за рівнем ВВП, і посідає третє місце у Мексиці, після Мехіко та Монтерея. Вигідне географічне розташування міста та його розвинута інфраструктура, добре сприяють торгівлі з іншими штатами. У 1987 році був заснований конвенційний центр «Expo Guadalajara», який був визнаний найважливішим центром комерції у Мексиці. Значний центр обробної промисловості (близько 7 % мексиканської промисловості), що працює на довізній сировині. Харчова (млинарська і олійно-жирова) промисловість дає 43 % вартості продукції (1960), текстильна і шкіряно-взуттєва 15 %, хімічна 10 %. Розвивається машинобудування, виробництво добрива та цементу.
Примітки
Посилання
Держави і території, засновані 1824
Гвадалахара (Мексика)
Засновані в Мексиці 1823
|
2882883
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%B2%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9B%D0%BE%D0%B4%D0%B7%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Нівиська (Лодзинське воєводство)
|
Нівиська (Лодзинське воєводство)
Нівиська — село в Польщі, у гміні Ґалевиці Верушовського повіту Лодзинського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Каліського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Верушовського повіту
|
4093620
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/119-%D0%B9%20%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%20%28%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0%29
|
119-й навчальний центр (Україна)
|
119-й навчальний центр (Україна)
119-й навчальний гвардійський Бердичівський ордена Богдана Хмельницького центр — розформоване з'єднання Збройних сил України, що займалось підготовкою молодших спеціалістів танкових військ Сухопутних військ України. Станом на 1998 рік підпорядковувався командувачу 8-го армійського корпусу Північного оперативного командування. Розташовувався в м. Бердичів та мав один підрозділ в Житомирі. На базі навчального центру у 2000 році було сформовано 62-гу окрему механізовану бригаду.
Історія
Станом на 1991 рік 119-й гвардійський окружний навчальний центр Прикарпатського військового округу по складу частин являв собою танкову дивізію, а по загальній чисельності танкового парку набагато перевершував її, знаходячись на стадії переозброєння з машин типу Т-54/55 на більш сучасні танки.
Загалом на озброєнні знаходилося 465 танків, 176 БМП, 38 САУ та 14 РСЗВ.
В 1997 році був розформований 1295-й навчальний зенітний артилерійськи полк.
В 1998 році був розформований 242-й навчальний танковий полк.
Структура
320-й навчальний мотострілецький полк, в/ч А2149, в/ч 42642;
242-й навчальний танковий полк, в/ч 59801, м. Житомир;
254-й навчальний танковий полк, в/ч 32500;
675 навчальний мотострілецький полк;
1294-й навчальний артилерійський полк;
1295-й навчальний зенітний артилерійський полк;
160-й окремий батальйон зв'язку, в/ч А2005, 46156;
248-ма окрема навчальна рота РХБЗ, в/ч 55261;
129-й окремий інженерно-саперний батальйон, в/ч 33136;
1032-й окремий навчальний розвідувальний батальйон, в/ч А0219;
Начальники
(02.1993) Баталюк Володимир Іванович
Примітки
Військові навчальні формування України
історія Бердичева
|
76930113
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pylypchatyne
|
Pylypchatyne
|
Pylypchatyne is a village located in Bakhmut Raion of Donetsk Oblast, eastern Ukraine. Administratively, it is part of Soledar urban hromada, one of the hromadas of Ukraine.
History
In 2022, during the Russian invasion of Ukraine, dozens of cottages in the village were destroyed by Russian shelling.
See also
List of villages in Donetsk Oblast
References
Villages in Bakhmut Raion
Soledar urban hromada
|
38372751
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C3%81ngel%20Berlanga
|
Ángel Berlanga
|
Ángel Berlanga
Ángel Luis Viña Berlanga (born 24 February 1987) is a Spanish professional footballer who plays as a centre-back for Auckland City in the New Zealand Football Championship.
Career
Auckland City
After playing in his native Spain for Rayo Majadahonda, Berlanga signed for Auckland City in 2010, joining newly appointed manager and compatriot Ramon Tribulietx. He made his debut for the club on 15 October 2010 against Waikato at Fred Jones Park, in which Berlanga played the full 90 minutes as he helped his side to a 3–2 victory. He then scored his first goal for Auckland City in the OFC Champions League on 3 December 2010 against AS Tefana, when he scored in the 90th minute to help Auckland draw the match 1–1. He scored his first league goal for his club on 10 December 2010 against YoungHeart Manawatu in which he scored in the 23rd minute to help Auckland to a 3–1 victory.
Then, after helping Auckland City win the 2010–11 OFC Champions League, Berlanga made his debut in the FIFA Club World Cup in the 2011 FIFA Club World Cup against Kashiwa Reysol of the Japanese J. League on 8 December 2011 in which he played the full 90 minutes but could not stop Auckland City getting knocked-out after losing 2–0. Berlanga then scored his second league goal for Auckland City on 10 March 2012 against Otago United in which he scored in the 48th minute to make the score 3–0 to Auckland before Otago got a goal back to end the game by a score of 3–1. Berlanga then scored what would be his final goal for his club in the league on 7 April 2012 against Canterbury United in which he scored the equalizer for Auckland City in the 42nd minute to tie the match at 1–1 and that is the score that remained after the game was finished. Berlanga also finished his final full OFC Champions League season on 12 May 2012 against Tefana in which Berlanga played the full 90 minutes in both legs of the final to give Auckland City an aggregate victory of 3–1 and automatic qualification into the 2012 FIFA Club World Cup.
Sporting Goa
In January 2013 it was announced that Berlanga would sign with Sporting Clube de Goa of the I-League in India and on 28 January 2013 he made his debut for the club in which he started, played the full 90 minutes, and scored his first goal for the club in the process in the 67th minute to help Sporting Goa beat Salgaocar by a score of 2–0.
Return to Auckland City
After the 2012–13 I-League season concluded Berlanga re-signed for Auckland City FC right before the 2013 FIFA Club World Cup. He made his return debut for the club in the Club World Cup on 11 December 2013 against Raja Casablanca. He started the match as Auckland City lost the match 2–1. He then started for Auckland City in their league opener against Team Wellington as the club won 3–2.
Berlanga starred in Auckland City's historic 2014 FIFA Club World Cup campaign, in which the club finished third, netting the equaliser against Copa Libertadores champions San Lorenzo in the semifinal from a seemingly impossible angle; Auckland City eventually fell 2-1 in extra time. Berlanga was absent for Auckland City's third-place playoff win over Cruz Azul due to suspension.
Berlanga then started for Auckland City in their championship winning match against Team Wellington on 15 March 2014. Auckland City won 1–0 as they won the ASB Premiership. In the following years, Berlanga transitioned from a full-back to an important centre-back for the club, being appointed captain following the retirement of club legend Ivan Vicelich.
On 16 January 2023, Berlanga retired.
Career statistics
Club
Statistics accurate as of 21 March 2014
References
External links
Ángel Berlanga Interview
1984 births
Living people
Footballers from the Community of Madrid
I-League players
Men's association football defenders
Expatriate men's footballers in India
Spanish men's footballers
Spanish expatriate sportspeople in India
CF Rayo Majadahonda players
Auckland City FC players
SC de Goa players
New Zealand Football Championship players
Spanish expatriates in New Zealand
|
596299
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dick%20Thornburgh
|
Dick Thornburgh
|
Dick Thornburgh
Richard Lewis Thornburgh (July 16, 1932 – December 31, 2020) was an American lawyer, author, and politician who served as the 76th United States attorney general from 1988 to 1991 under presidents Ronald Reagan and George H. W. Bush. A Republican, he previously served as the 41st governor of Pennsylvania and as the U.S. attorney for the Western District of Pennsylvania.
Early life and education
Thornburgh was born in Pittsburgh, Pennsylvania, on July 16, 1932, the son of Alice (Sanborn) and Charles Garland Thornburgh, an engineer. Thornburgh attended Mercersburg Academy then Yale University from which he obtained an engineering degree in 1954. Subsequently, he received a law degree from the University of Pittsburgh School of Law in 1957, where he served as an editor of the Law Review. Thornburgh was inducted into Omicron Delta Kappa at the University of Pittsburgh in 1973, and was later awarded the society's highest honor, the Laurel Crowned Circle Award, in 1996. He subsequently was awarded honorary degrees from 32 other colleges and universities. He joined the Pittsburgh-based law firm Kirkpatrick & Lockhart in 1959.
Thornburgh married Ginny Hooton, and they had three sons together (John, David and Peter). Ginny Hooton was killed in an automobile accident in 1960, which left Peter, the youngest of their three sons, with physical and intellectual disability. In 1963 Thornburgh was remarried, to Ginny Judson, with whom he had another son, Bill, in 1966. Ginny (Judson) Thornburgh was a former schoolteacher from New York, who holds degrees from Wheaton College in Norton, Massachusetts, and the Harvard Graduate School of Education. A lifelong advocate of people with disabilities, she served as Director of the Interfaith Initiative of the American Association of People with Disabilities, based in Washington, D.C., has co-authored and edited "That All May Worship," an award-winning handbook for religious congregations working to include people with all types of disabilities. She received the Hubert H. Humphrey Civil Rights Award from the Leadership Conference on Civil Rights in April 2005.
The Thornburghs have four sons (John, David, Peter, and Bill), six grandchildren, and five great-granddaughters and two great-grandsons. As parents of a son with a disability, they took an interest in the needs of people with disabilities and, with their son Peter, were named "Family of the Year". Both Ginny and Dick Thornburgh were featured speakers at the Vatican Conference on Disabilities held in Rome in November 1992, and were co-recipients in 2003 of the Henry B. Betts Award, the proceeds from which were used to establish the Thornburgh Family Lecture Series on Disability Law and Policy at the University of Pittsburgh. As Attorney General of the United States, Thornburgh played a leading role in the enactment of the Americans with Disabilities Act. In 2002, Thornburgh received the Wiley A. Branton Award of The Washington Lawyers' Committee for Civil Rights and Urban Affairs in recognition of his "commitment to the civil rights of people with disabilities."
Career
U.S. Attorney
Following an unsuccessful bid for the U.S. House of Representatives against William S. Moorhead in 1966, Thornburgh served as an elected delegate to the 1967–1968 Pennsylvania Constitutional Convention where he spearheaded efforts at judicial and local government reform. In 1969 President of the United States Richard Nixon appointed Thornburgh as the U.S. Attorney for the Western District of Pennsylvania, where he earned a reputation for toughness on organized crime. In 1971, Thornburgh successfully prosecuted Pittsburgh steel companies for polluting rivers based on the 1899 Refuse Act. This was before the passage of the major environmental laws that are the foundation of the EPA and was a sign of future environmental enforcement.
In 1975, President Gerald Ford appointed him to serve as the Assistant Attorney General for the Justice Department's Criminal Division. After two years at that post, Thornburgh returned to law practice in Pittsburgh and initiated a campaign for governor.
Governor of Pennsylvania
In 1978, Thornburgh launched a campaign for governor of Pennsylvania. Despite a Democratic majority in the commonwealth, he and running mate Bill Scranton (whose father served as governor in the 1960s) defeated Pittsburgh mayor Pete Flaherty and his running mate, educator Bob Casey (who bears no relation to Robert P. Casey, the 42nd Governor of Pennsylvania). The victory was attributed in part to Thornburgh's campaign promises to crack down on government corruption, at a time when more than 60 persons in the Shapp administration were indicted on criminal charges. Thornburgh and Scranton were reelected in 1982. However, Scranton failed to win the governorship on his own in 1986.
Following the unprecedented 1979 Three Mile Island nuclear power plant accident near Harrisburg, Pennsylvania, Governor Thornburgh was described by observers as "one of the few authentic heroes of that episode as a calm voice against panic." He oversaw emergency response efforts to the partial meltdown at the nuclear power plant and also had a major role in coordinating funding for cleanup efforts.
He was widely recognized for economic development and the establishment of the Ben Franklin Partnership, and for implementing welfare reform programs. Pennsylvania's unemployment rate, among the ten highest in the nation when he was elected, was among the ten lowest when he left office as 50,000 new businesses and 500,000 new private sector jobs were created during his tenure.
Thornburgh was also responsible for consolidating all of Pennsylvania's state-owned colleges and universities into the Pennsylvania State System of Higher Education. He also created the Governor's Schools, which were summer programs for talented and gifted high school students.
In January 1987, Governor Thornburgh was made an honorary Pennsylvania State Police Trooper. This honor was presented to him upon the graduation of the 64th Pennsylvania State Police Academy Class at Hershey, Pennsylvania.
Thornburgh was the first Republican to serve two successive terms as governor of the commonwealth, and he was recognized by fellow governors in a 1986 Newsweek poll as one of the most effective big-state governors in the nation.
After leaving office in 1987, Thornburgh served as director of the Institute of Politics at the John F. Kennedy School of Government at Harvard University.
U.S. Attorney General
In 1988, President Ronald Reagan appointed Thornburgh as the United States Attorney General; he was retained in office after President George H. W. Bush was inaugurated. Thornburgh was sworn into office after unanimous confirmation by the United States Senate, and served three years as attorney general, from 1988 to 1991.
He mounted a vigorous attack on white-collar crime as the Department of Justice obtained a record number of convictions of savings and loan crisis and other securities officials, defense contractors and corrupt public officials. Thornburgh established strong ties with law enforcement agencies around the world to help combat drug trafficking, money laundering, terrorism and international white-collar crime. During his tenure as attorney general, he twice argued and won cases before the United States Supreme Court. The Legal Times noted that Thornburgh as Attorney General "built a reputation as one of the most effective champions that prosecutors have ever had." As honorary Special Agent of the Federal Bureau of Investigation, he chaired a panel of the National Academy of Public Administration examining the FBI's post-9/11 transformation process and was a member of the FBI Director's advisory board. He oversaw the major environmental litigation that resulted from the Exxon Valdez oil spill in 1989.
All told, Thornburgh served in the Justice Department under five Presidents, beginning in Pittsburgh when serving as United States Attorney, from 1969 to 1975.
1991 Senate bid
He resigned as attorney general in 1991 to run for the U.S. Senate seat left vacant when Senator John Heinz was killed in a plane crash; major-party candidates were chosen by the party committees because it was too late for a primary. There was widespread speculation that Thornburgh had struck a deal with Democratic Pennsylvania Congressman and House Majority Whip William H. Gray. Gray had been the subject of an investigation into alleged campaign finance irregularities and a grand jury investigation into his church's financial affairs. It was reported that Gray would not run in the special election, and in return Thornburgh would drop the investigation of him. Gray did not run in the election, and in fact resigned from Congress two months prior to it, in order to take a job as president and CEO of the United Negro College Fund. Thornburgh was widely expected to win the seat; however, he was defeated in a landslide by Democrat Harris Wofford, who had been the interim appointee to that seat. Wofford's victory was widely considered a major upset.
Later political life
In 1993, Thornburgh's campaign committee was sued in federal court by Karl Rove, who won the case and collected $180,000 from the Thornburgh committee.
Thornburgh served a one-year appointment as Under-Secretary General at the United Nations (1992–1993) at the personal request of President Bush. This top management position at the UN put Thornburgh in charge of personnel, budget, and finance matters. His Report to the Secretary-General of the United Nations was widely praised. It pertained to reform, restructuring, and streamlining efforts designed to make the United Nations peacekeeping, humanitarian and development programs more efficient and cost-effective.
Later life
After his 25 years in public service, Thornburgh re-entered private legal practice returning to K&L Gates, the law firm he originally joined in 1959. In 2002, the U.S. Bankruptcy Court in the Southern District of New York appointed him as an examiner in the WorldCom bankruptcy proceedings. His report to the court included damning criticism of Arthur Andersen, WorldCom's accounting firm, and banking giant Citigroup. The report concluded that the two companies aided WorldCom executives in committing fraud.
In 2004, Thornburgh was asked by CBS to undertake an independent investigation of the so-called Rathergate controversy with former Associated Press CEO, Lou Boccardi. Following the investigation and report, Dan Rather relinquished his anchor position on the "CBS Evening News." Then in October 2005 Thornburgh was asked to represent controversial Democratic Pennsylvania politician and nationally renowned forensic pathologist Dr. Cyril Wecht, who was then serving as Coroner of Allegheny County. The federal grand jury in Pittsburgh had returned an 84-count felony indictment against Dr. Wecht. Ultimately all charges were dismissed after years, on May 14, 2009.
In February 2013, Thornburgh released a report criticizing the conclusions of Louis Freeh about the Penn State child sex abuse scandal involving Jerry Sandusky. Thornburgh was hired by the family of the late coach Joe Paterno to conduct an independent review of the Freeh report.
Thornburgh also served as a consultant to the United Nations, the World Bank and the Inter-American Development Bank on efforts to battle fraud and corruption.
Thornburgh, a long-time supporter of self-determination, authored "Puerto Rico's Future: A Time to Decide" in 2007, in which he calls for immediate change in the island's territorial/commonwealth status. He describes it as a vestige of colonialism. He concedes, however, that change is difficult because equal segments of Puerto Ricans desire statehood or continuation of the status quo. The book is based in part on ongoing research he has done regarding Puerto Rico's vexing political status problem since he testified as attorney general on behalf of the first Bush administration on the issue before the Energy and Natural Resources Committee of the United States Senate in 1991 and for an amicus curiae brief he filed in a Puerto Rico voting rights case before the U.S. Court of Appeals for the First Circuit.
Throughout his career, Thornburgh traveled widely by visiting over 40 countries and meeting with leaders from Canada, Mexico, Europe, Africa, the Middle East, Russia, Ukraine, Japan, China, Taiwan, Korea, India, Cambodia, Australia, New Zealand and Central and South America. He served as an observer to the Russian Federation's first legislative (1993) and presidential (1996) elections. He was a former member of the Council on Foreign Relations.
The K&L Gates site includes nearly 50 published articles and white papers by Thornburgh; they serve as a documentation of his career between 2001 and 2011.
Thornburgh died at a retirement community in Verona, Pennsylvania, on December 31, 2020, at age 88.
Dick Thornburgh Papers
The Dick Thornburgh Papers were donated to the University of Pittsburgh in 1998. The collection is housed in the university's Hillman Library, where it is showcased in a themed reading room. The university also established the Dick Thornburgh Forum in Law and Public Policy in his honor.
In April 2019, Thornburgh announced he was retiring from K&L Gates, the only private law firm with which he had ever been associated. The announcement came 60 years after Thornburgh first joined the firm.
Publications
Puerto Rico's Future: A Time to Decide, Center for Strategic and International Studies Press, 2007,
Where the Evidence Leads, autobiography by Dick Thornburgh, University of Pittsburgh Press, 2007, online
References
Further reading
Cox, Richard, Janet Alcalá, and Leanne Bowler. "Archival Document Packets: A Teaching Module in Advocacy Training Using the Papers of Governor Dick Thornburgh." American Archivist 75.2 (2012): 371-392. online
External links
|-
|-
|-
|-
|-
|-
1932 births
2020 deaths
20th-century American politicians
American Episcopalians
Fellows of the United States National Academy of Public Administration
George H. W. Bush administration cabinet members
Republican Party governors of Pennsylvania
Harvard Kennedy School staff
Mercersburg Academy alumni
Politicians from Pittsburgh
Reagan administration cabinet members
Reagan administration controversies
United States Assistant Attorneys General for the Criminal Division
United States Attorneys for the Western District of Pennsylvania
United States Attorneys General
University of Pittsburgh School of Law alumni
Yale School of Engineering & Applied Science alumni
Writers from Pittsburgh
|
4343302
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Physematium%20fragile
|
Physematium fragile
|
Physematium fragile — вид родини вудсієвих (Woodsiaceae), поширений на Кавказі.
Поширення
Зростає на Кавказі: Північний Кавказ, Грузія, можливо Азербайджан. Поширення в Азербайджані не підтверджені фактичними зразками.
Зростає у затінених вапнякових ущелинах та на вапнякових скелях у ущелинах уздовж річок у альпійській та субальпійській зонах.
Загрози й охорона
Основною загрозою для цього виду є руйнування середовища проживання внаслідок будівництва доріг уздовж водних шляхів, будівництва гірськолижних курортів та пов'язаних з цим впливів.
Поточних природоохоронних заходів немає, але заплановано заповідник на території, де зустрічається цей вид.
Примітки
fragile
Флора Росії
Флора Грузії
Рослини, описані 1837
|
4753034
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BD%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Волосово (Калінінський район)
|
Волосово (Калінінський район)
Волосово — присілок в Калінінському районі Тверської області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Верхнєволзьке сільське поселення.
Історія
Від 2005 року входить до складу муніципального утворення Верхнєволзьке сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Калінінського району Тверської області
|
809065
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BD-%D0%9A%D0%BE%D0%BC-%D0%B5-%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%8E%D0%B5%D0%B6%D0%BE%D0%BB%D1%8C
|
Сен-Ком-е-Марюежоль
|
Сен-Ком-е-Марюежоль — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Гар. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 580 км на південь від Парижа, 36 км на північний схід від Монпельє, 13 км на захід від Німа.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Лангедок-Русійон. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 280 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 782,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Посилання
Сен-Ком-е-Марюежоль на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Гар
Примітки
Муніципалітети департаменту Гар
|
298937
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Autonomous%20Region%20in%20Muslim%20Mindanao
|
Autonomous Region in Muslim Mindanao
|
Autonomous Region in Muslim Mindanao
The Autonomous Region in Muslim Mindanao (Al-ḥukm adh-dhātī al-'iqlīmī li-muslimī Mindanāu; abbreviated as ARMM) was an autonomous region of the Philippines, located in the Mindanao island group of the Philippines, that consisted of five predominantly Muslim provinces: Basilan (except Isabela City), Lanao del Sur, Maguindanao, Sulu, and Tawi-Tawi. It was the only region that had its own government. The region's de facto seat of government was Cotabato City, although this self-governing city was outside its jurisdiction.
The ARMM included the province of Shariff Kabunsuan from its creation in 2006 until July 16, 2008, when Shariff Kabunsuan ceased to exist as a province after the Supreme Court of the Philippines declared the "Muslim Mindanao Autonomy Act 201", which created it, unconstitutional in Sema v. COMELEC and Dilangalen.
On October 7, 2012, President Benigno Aquino III said that the government aimed to have peace in the autonomous region and that it would become known as the Bangsamoro Autonomous Region, a compound of bangsa (nation) and Moro. On July 26, 2018, Aquino's successor, President Rodrigo Duterte, signed the Bangsamoro Organic Law (BOL), which paved the way for the establishment of a new autonomous political entity in the area, the Bangsamoro Autonomous Region in Muslim Mindanao (BARMM).
ARMM was nominally disestablished after the ratification of BOL and will be effectively replaced by the BARMM upon the constitution of the Bangsamoro Transition Authority, an interim government for the region. The law was "deemed ratified" on January 25, 2019, following the January 21 plebiscite.
Geography
The Autonomous Region in Muslim Mindanao (ARMM) was situated in mainland Mindanao in the southern Philippines and was created by virtue of the Republic Act No. 6734 which signed into law by President Corazon Aquino on August 1, 1989. The plebiscite was conducted in the proposed area of ARMM on November 17, 1989, in the provinces of Maguindanao, Lanao del Sur, Sulu, and Tawi-Tawi.
The region was strengthened and expanded through the ratification of Republic Act No. 9054, amending for the purpose of Republic Act No. 6734, entitled "An Act Providing for the ARMM" as amended in September 2001. The plebiscite paved the way for the inclusion of the province of Basilan and the city of Marawi as part of ARMM.
History
For the most part of Philippines' history, the region and most of Mindanao have been a separate territory, which enabled it to develop its own culture and identity. The region has been the traditional homeland of Muslim Filipinos since the 15th century, even before the arrival of the Spanish, who began to colonize most of the Philippines in 1565. Muslim missionaries arrived in Tawi-Tawi in 1380 and started the colonization of the area and the conversion of the native population to Islam. In 1457, the Sultanate of Sulu was founded, and not long after that, the sultanates of Maguindanao and Buayan were also established. At the time when most of the Philippines was under Spanish rule, these sultanates maintained their independence and regularly challenged Spanish domination of the Philippines by conducting raids on Spanish coastal towns in the north and repulsing repeated Spanish incursions in their territory. It was not until the last quarter of the 19th century that the Sultanate of Sulu formally recognized Spanish suzerainty, but these areas remained loosely controlled by the Spanish as their sovereignty was limited to military stations and garrisons and pockets of civilian settlements in Zamboanga and Cotabato, until they had to abandon the region as a consequence of their defeat in the Spanish–American War.
The Moros had a history of resistance against Spanish, American, and Japanese rule for over 400 years. The violent armed struggle against the Japanese, Filipinos, Spanish, and Americans is considered by current Moro Muslim leaders as part of the four centuries long "national liberation movement" of the Bangsamoro (Moro Nation). The 400-year-long resistance against the Japanese, Americans, and Spanish by the Moro Muslims persisted and morphed into their current war for independence against the Philippine state.
In 1942, during the early stages of the Pacific War of the Second World War, troops of the Japanese Imperial Forces invaded and overran Mindanao, and the native Moro Muslims waged an insurgency against the Japanese. Three years later, in 1945, combined United States and Philippine Commonwealth Army troops liberated Mindanao, and with the help of local guerrilla units, ultimately defeated the Japanese forces occupying the region.
Precursors
In the 1970s, escalating hostilities between government forces and the Moro National Liberation Front prompted President Ferdinand Marcos to issue a proclamation forming an Autonomous Region in the Southern Philippines. This was, however, turned down by a plebiscite. In 1979, Batas Pambansa No. 20 created a Regional Autonomous Government in the Western and Central Mindanao regions.
Establishment of the ARMM
The Autonomous Region in Muslim Mindanao region was first created on August 1, 1989, through Republic Act No. 6734 (otherwise known as the Organic Act), primarily authored by Aquilino Pimentel Jr., in pursuance with a constitutional mandate to provide for an autonomous area in Muslim Mindanao. A plebiscite was held in the provinces of Basilan, Cotabato, Davao del Sur, Lanao del Norte, Lanao del Sur, Maguindanao, Palawan, South Cotabato, Sultan Kudarat, Sulu, Tawi-Tawi, Zamboanga del Norte, and Zamboanga del Sur; and in the cities of Cotabato, Dapitan, Dipolog, General Santos, Koronadal, Iligan, Marawi, Pagadian, Puerto Princesa, and Zamboanga to determine if their residents wished to be part of the ARMM. Of these areas, only four provinces — Lanao del Sur (except Marawi City), Maguindanao, Sulu, and Tawi-Tawi — voted in favor of inclusion in the new autonomous region. The ARMM was officially inaugurated on November 6, 1990 in Cotabato City, which was designated as its provisional capital. Muslim Mindanao Autonomy Act No. 42, enacted on September 22, 1995, sought to permanently fix the seat of regional government at Parang in Maguindanao, pending the completion of required buildings and infrastructure. However, the move to Parang was never made. Until the passage of Republic Act No. 9054 in 2001, which directed the ARMM Regional Government to once again fix a new permanent seat of government in an area within its jurisdiction, Cotabato City remained the de facto seat of ARMM's government.
2001 expansion of the ARMM
A new law, Republic Act No. 9054, was passed by Congress on February 7, 2001, with a view to expand the territory and powers of the ARMM by amending the original Organic Act (R.A. No. 6734) and calling for a plebiscite to ratify the amendments and confirm which other provinces and cities would like to join the region. RA 9054 lapsed into law on March 31, 2001, without the signature of President Gloria Macapagal Arroyo. A plebiscite was held on August 14 in the provinces of Basilan, Cotabato, Davao del Sur, Lanao del Norte, Lanao del Sur, Maguindanao, Palawan, Sarangani, South Cotabato, Sultan Kudarat, Sulu, Tawi-Tawi, Zamboanga del Norte, Zamboanga del Sur, and Zamboanga Sibugay, and the cities of Cotabato, Dapitan, Dipolog, General Santos, Iligan, Kidapawan, Marawi, Pagadian, Puerto Princesa, Digos, Koronadal, Tacurong, and Zamboanga. In the plebiscite, a majority of votes cast in the original four provinces were in favor of the amendments; outside these areas, only Marawi and the province of Basilan (excluding Isabela City) opted to be included in the ARMM.
Creation and disestablishment of Shariff Kabunsuan
The ARMM's sixth province, Shariff Kabunsuan, was carved out of Maguindanao on October 28, 2006. However, on July 16, 2008, the Supreme Court of the Philippines voided the creation of Shariff Kabunsuan, declaring unconstitutional Section 19 in RA 9054 which granted the ARMM Regional Assembly the power to create provinces and cities. The Supreme Court held that only Congress was empowered to create provinces and cities because the creation of such necessarily included the power to create legislative districts, which explicitly under the Philippine Constitution was within the sole prerogative of Congress to establish.
Memorandum of Agreement on Ancestral Domain
On July 18, 2008, Hermogenes Esperon, peace advisor to then President Gloria Macapagal Arroyo, in his talks with Moro Islamic Liberation Front rebels in Malaysia, revealed the planned expansion of the region. The deal, negotiated in secret talks with the MILF and subject to approval, would give the ARMM control of an additional 712 villages on the south west portion of Mindanao, as well as broader political and economic powers.
Massive protests, however, greeted the move of the Philippine government and MILF panels in signing a Memorandum of Agreement on Ancestral Domain as a majority of the local government units where these barangays are connected have already opted not to join the ARMM in two instances, 1989 and 2001.
On August 4, 2008, after local officials from Cotabato asked the Supreme Court to block the signing of the agreement between the Philippine government and MILF, the Court issued a temporary restraining order against the signing of the Memorandum of Agreement on Ancestral Domain (MOA-AD) between the Philippine government and the MILF rebels in Malaysia. Several lawmakers had filed petitions with the Supreme Court to stop the Philippine government from concluding the MOA-AD due to lack of transparency and for MILF's failure to cut ties with the al-Qaeda-linked terrorist network Jemaah Islamiyah, which aims to establish a pan-Islamic state in Southeast Asia using MILF camps in southwestern Mindanao as training grounds and staging points for attacks.
On October 14, 2008, the Supreme Court of the Philippines, by a vote of 8–7, declared “contrary to law and the Constitution” the Ancestral Domain Aspect (MOA-AD) of the Tripoli Agreement on Peace of 2001 between the Philippine government and the MILF. The 89-page decision, written by Associate Justice Conchita Carpio-Morales ruled: “In sum, the Presidential Adviser on the Peace Process committed grave abuse of discretion when he failed to carry out the pertinent consultation process, as mandated by EO No. 3, RA 7160, and RA 8371. The furtive process by which the MOA-AD was designed and crafted runs contrary to and in excess of the legal authority, and amounts to a whimsical, capricious, oppressive, arbitrary and despotic exercise thereof. It illustrates a gross evasion of positive duty and a virtual refusal to perform the duty enjoined.”
Bangsamoro state
Due to the challenges in establishing the Bangsamoro entity in the previous administrations, then Mayor Rodrigo Duterte of Davao City announced his intent to establish a federal form of government which would replace the unitary form of government in his campaign speeches for the 2016 Philippine presidential election, which he subsequently won. In his plan, ARMM, along with the areas that voted to be included in ARMM in 2001, plus Isabela City and Cotabato City, will become part of a federal state. Aquilino Pimentel Jr., a Duterte ally and advocate for federalism, said in an interview that Isabela City, Basilan, Lamitan, Sulu, and Tawi-tawi may become a single federal state, while Lanao del Sur, Marawi, Cotabato City, and Maguindanao may become a single federal state as well because the Muslims of the Sulu archipelago have a different heritage from the Muslims in mainland Mindanao.
Demographics
Administrative divisions
The Autonomous Region in Muslim Mindanao consisted of 2 component cities, 116 municipalities, and 2,490 barangays. The cities of Isabela and Cotabato were not under the administrative jurisdiction of the ARMM despite the former being part of Basilan and the latter geographically considered but not politically part of Maguindanao province.
Government
ARMM organizational structure
Executive
The region was headed by a Regional Governor. The Regional Governor and Regional Vice Governor were elected directly like regular local executives. Regional ordinances were created by the Regional Assembly, composed of Assemblymen, also elected by direct vote. Regional elections were usually held one year after general elections (national and local) depending on legislation from Congress. Regional officials had a fixed term of three years, which could be extended by an act of Congress.
The Regional Governor was the chief executive of the regional government, and was assisted by a cabinet not exceeding 10 members. The top official was tasked to appoint the members of the cabinet, subject to confirmation by the Regional Legislative Assembly and also had control of all the regional executive commissions, agencies, boards, bureaus, and offices.
Executive council
The executive council advises the Regional Governor on matters of governance of the autonomous region. It was composed of the regional governor, 1 regional vice governor, and 3 deputy regional governors (each representing the Christians, the Muslims, and the indigenous cultural communities). The regional governor and regional vice governor had a 3-year term, maximum of 3 terms; deputies' terms are coterminous with the term of the regional governor who appointed them.
Legislative
The ARMM had a unicameral Regional Legislative Assembly headed by a Speaker. It was composed of three members for every congressional district. The membership at the time of ARMM's abolition was 24, where 6 are from Lanao del Sur including Marawi City, 6 from Maguindanao, 6 from Sulu, 3 from Basilan, and 3 from Tawi-Tawi.
The Regional Legislative Assembly was the legislative branch of the ARMM government. The regular members (3 members/district) and sectoral representatives, had three-year terms; maximum of three consecutive terms. It exercised legislative power in the autonomous region, except on the following matters: foreign affairs, national defense and security, postal service, coinage and fiscal and monetary policies, administration of justice, quarantine, customs and tariff, citizenship, naturalization, immigration and deportation, general auditing, national elections, maritime, land, and air transportation, communications, patents, trademarks, trade names, and copyrights, foreign trade, and may legislate on matters covered by the Sharia, the law governing Muslims.
ARMM powers and basic principles
RA 9054 provided that ARMM "shall remain an integral and inseparable part of the national territory of the Republic." The President exercised general supervision over the Regional Governor. The Regional Government had the power to create its own sources of revenues and to levy taxes, fees, and charges, subject to Constitutional provisions and the provisions of RA 9054. The Sharia applied only to Muslims; its applications are limited by pertinent constitutional provisions (prohibition against cruel and unusual punishment).
Cultural heritage
The people of the Bangsamoro region, including Muslims and non-Muslims, have a culture that revolves around kulintang music, a specific type of gong music, found among both Muslim and non-Muslim groups of the Southern Philippines. Each ethnic group in ARMM also has their own distinct architectures, intangible heritage, and craft arts. A fine example of a distinct architectural style in the region is the Royal Sulu architecture which was used to make the Daru Jambangan (Palace of Flowers) in Maimbung, Sulu. The palace was destroyed during the American period due to a typhoon in 1932, and was never rebuilt. It used to be the largest royal palace built in the Philippines. A campaign to faithfully re-establish it in Maimbung town has been ongoing since 1933. A very small replica of the palace was made in a nearby town in the 2010s, but it was noted that the replica does not mean that the campaign to reconstruct the palace in Maimbung has stopped as the replica does not manifest the true essence of a Sulu royal palace. In 2013, Maimbung was officially designated as the royal capital of the Sultanate of Sulu by the remaining members of the Sulu royal family.
Comparisons
See also
Moro people
Bangsamoro
Peace process with the Bangsamoro in the Philippines
Islam in the Philippines
Consortium of Bangsamoro Civil Society
Federalism in the Philippines
Sultanate of Sulu
Sultanate of Maguindanao
References
External links
Autonomous Region in Muslim Mindanao – Official Website
Bureau of Public Information – ARMM – Latest News & Events in ARMM
1989 establishments in the Philippines
Former regions of the Philippines
States and territories established in 1989
States and territories disestablished in 2019
2019 disestablishments in the Philippines
History of Bangsamoro
|
2938717
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB%20%D0%90%D0%BB%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D1%80
|
Карл Алльгевер
|
Карл Алльгевер (5 січня 1957, Гайслінген-ан-дер-Штайге) — західнонімецький футболіст, що грав на позиції півзахисника.
Виступав за клуби «Штутгартер Кікерс» та «Штутгарт», а також національну збірну ФРН, з якою став віце-чемпіоном світу.
Клубна кар'єра
Молодіжну кар'єру Карл провів у «Альтенштадті» і «Гайслінгені». У 1977 році почав професійну кар'єру в клубі «Штутгартер Кікерс», за який грав 3 роки, провівши 116 матчів і забивши 59 м'ячів у Другій Бундеслізі. В команді він грав на позиції нападника.
У 1980 році перейшов в «Штутгарт» за 750.000 німецьких марок, за який відіграв 11 сезонів. За цей час він встиг з командою виграти Бундеслігу у 1984 році і міцно зайняти місце в основі клубу. У складі «Штутгарта» був одним з головних бомбардирів команди, маючи середню результативність на рівні 0,38 голу за гру першості. У сезоні 1988/89 «Штутгарт», в складі якого були такі гравці, як Юрген Клінсман і Гвідо Бухвальд, зміг дійти до фіналу Кубка УЄФА, але там програв італійському «Наполі», у складі якого грав Дієго Марадона. Алльгевер завершив професійну кар'єру футболіста виступами за команду «Штутгарт» у 1991 році.
Виступи за збірну
Алльгевер був запрошений у другу збірну ФРН, з якою провів 2 матчі і забив 1 гол. Там талант гравця побачив тренер національної збірної ФРН, Юпп Дерваль. Дебют за національну збірну відбувся в листопаді 1980 року в Ганновері в матчі проти збірної Франції. В тому матчі Алльгевер грав на позиції правого півзахисника. Після його часто викликали в збірну. Він брав участь у відбірковому етапі на чемпіонат світу 1982 року, але перед самим «мундіалем» вирішив завершити міжнародну кар'єру.
Перерва в міжнародній кар'єрі тривала 3 роки. Франц Беккенбауер, наступник Дерваля, намагався всіма силами повернути Карла в збірну, але йому довелося чекати до жовтня 1985 року. Це був матч відбіркового етапу на ЧС-1986 проти збірної Португалії, який за іронією долі був зіграний на стадіоні «Штутгарта», Неккарштадіоні.
У складі збірної був учасником чемпіонату світу 1986 року у Мексиці, в якому ФРН дійшла до фіналу, але там програла збірної Аргентині. На самому турнірі Алльгевер на поле не виходив, після чого остаточно завершив кар'єру в збірній. Всього протягом кар'єри у національній команді провів у формі головної команди країни 10 матчів.
Статистика выступлений
Титули і досягнення
Чемпіон ФРН (1):
«Штутгарт»: 1983–84
Віце-чемпіон світу: 1986
Примітки
Посилання
Німецькі футболісти
Гравці збірної Німеччини з футболу
Футболісти «Штутгартер Кікерс»
Футболісти «Штутгарта»
|
1142933
|
https://en.wikipedia.org/wiki/TAP%20Express
|
TAP Express
|
TAP Express (TAP standing for Transportes Aéreos Portugueses) is a Portuguese virtual carrier and regional airline brand name for TAP Air Portugal which operates short and medium-haul routes. Its head office is on the grounds of Lisbon Portela Airport in Lisbon.
History
On 14 January 2016, TAP Portugal announced that Portugália Airlines, its regional subsidiary, would be rebranded TAP Express as of 27 March 2016, as part of the restructuring measures within the group, even though the company still operates as a wholly owned company of TAP Air Portugal. Mainline carriers often use regional airlines to operate services in order to increase frequency, serve routes that would not sustain larger aircraft, or for other competitive reasons.
Also on 14 January 2016, TAP Air Portugal also announced that the entire Portugália fleet consisting of Fokker 100 and Embraer ERJ-145 would be replaced by July 2016 with new Embraer 190 and ATR 72-600 aircraft (the latter operated by White Airways) which received a livery similar to that of TAP Portugal. White Airways, an airline owned by Omni Aviation, operated for TAP Express until 2022.
Portugália Airlines operates under the TAP Express brand.
Fleet
As of November 2023, the TAP Express fleet consists of the following aircraft:
References
External links
TAP Air Portugal website
Airlines established in 1988
Airlines of Portugal
Companies based in Lisbon
European Regions Airline Association
Star Alliance affiliate members
TAP Air Portugal
Portuguese companies established in 1988
|
7154336
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Friedrich%20Kellner
|
Friedrich Kellner
|
Friedrich Kellner
August Friedrich Kellner (1 February 1885 – 4 November 1970) was a German mid-level official and diarist who worked as a justice inspector in Laubach from 1933 to 1945.
Kellner was an infantryman in a Hessian regiment during the First World War. After the war, he became a political organizer for the Social Democratic Party of Germany, one of the leading political parties during the time of the turbulent and short-lived Weimar Republic, Germany's first period of democracy. Kellner and his wife, Pauline, campaigned together as Social Democrats against Adolf Hitler and the Nazis.
During World War II, working as a civil servant at a small court house, Kellner wrote a diary to record his observations of the Nazi regime. Based on conversations and attentive reading of newspapers, he described the various crimes of that regime. He titled his work Mein Widerstand, meaning "My Opposition". After the war Kellner served on denazification boards, and he also helped to reestablish the Social Democratic Party. In 1968, he gave his diary to his American grandson, Robert Scott Kellner, to translate into English and to bring it to the attention of the public.
Kellner's diary is voluminous consisting of 10 notebooks and all the entries were handwritten in the Old German style Sütterlin script. As a result, the amount of material and possible transcription efforts dissuaded publishers from the project for many years. German and English publishers were not interested in publishing the diary initially, until in 2005, when former US president George H. W. Bush, who had been a combat pilot in World War II, arranged for the diary to be exhibited in his presidential library, which brought the diary to the public. A Canadian film company produced a documentary about Kellner and his diary in 2007; Robert Scott Kellner edited and translated the diary, and it was eventually published in German in 2011 and in English in 2018.
Kellner explained his purpose for writing the diary:
"I could not fight the Nazis in the present, as they had the power to still my voice, so I decided to fight them in the future. I would give the coming generations a weapon against any resurgence of such evil. My eyewitness account would record the barbarous acts, and also show the way to stop them."
Biography
Family and education
Kellner was born in Vaihingen an der Enz, a town on the Enz River in southern Germany. At the time of his birth, Vaihingen was part of the Kingdom of Württemberg in the German Empire. Kellner was the only child of Georg Friedrich Kellner, a baker and confectioner from the town of Arnstadt in Thuringia, and Barbara Wilhelmine Vaigle from Bietigheim-Bissingen near Ludwigsburg. The Kellner family could trace its beginnings to when the Protestant reformer Martin Luther lived and preached not far from Arnstadt. The Kellners were Evangelical Lutherans.
When Friedrich Kellner was four years old, his family moved to Mainz where his father became the master baker at Goebel's Confectionery (Goebels Zuckerwerk).
After completing Volksschule, primary school, Kellner had a nine-year course of non-classical study in the Oberrealschule in Mainz. In 1902 he completed his final exams at Goetheschule, which qualified him for an apprenticeship in courthouse administration.
In 1903 he started work as a junior clerk in the Mainz courthouse, remaining there until 1933. He advanced in the administrative ranks to justice secretary, then to court accountant, and in April 1920 to justice inspector.
Military service and marriage
From September 1907 to October 1908, Kellner fulfilled his initial military reserve duty in the 6th Infantry Company of the Leibregiments Großherzogin (3. Großherzoglich Hessisches) Nr. 117 in Mainz. In 1911, he completed an additional two months reserve training.
When the First World War began in 1914, Kellner was called up for active duty as a sergeant and deputy-officer in the Prinz Carl Infantry Regiment (4. Großherzoglich Hessisches Regiment) Nr. 118, in Worms. Within the first month of his return to army service, Kellner was in eight engagements in Belgium and France, including fights at Neufchâteau, Revigny-Laimont, and Rinarville, associated with what has become known as the Battle of the Frontiers. His regiment also fought at the First Battle of the Marne from 5 to 12 September. Under a prolonged bombardment in the trenches near Reims, he was wounded and was sent to St. Rochus Hospital in Mainz to recover. He spent the remainder of the war as a quartermaster secretary for the 13th Army Corps in Frankfurt am Main.
In 1913, a few months prior to being called up for service in the war, Kellner married Pauline Preuss (1888–1970), who was from Mainz. Their son, Karl Friedrich Wilhelm (a.k.a. Fred William), their only child, was born in Mainz on 29 February 1916.
Political activism
Kellner welcomed the birth of German democracy after the war. In 1919 he became a political organizer for the Mainz branch of the Social Democratic Party of Germany, the (SPD). Throughout the 1920s and into the 1930s, he spoke out against the danger posed to the fragile democracy by the extremists in the Communist Party and the Nazi Party. At rallies near the Gutenberg Museum, which honored Johannes Gutenberg, the founder of the printing press, Kellner would hold above his head Adolf Hitler's book, Mein Kampf, and yell out to the crowd: "Gutenberg, your printing press has been violated by this evil book." He would often be accosted by brown-shirted thugs from the Nazi Party, known as Storm Troopers.
Two weeks before Adolf Hitler was sworn in as Chancellor in January 1933, and before the beginning of Hitler's murderous purge of his political opponents, Kellner and his family moved to the village of Laubach in Hesse, where he worked as the chief justice inspector in the district court. In 1935 his son emigrated to the United States in order to avoid service in the Wehrmacht, Hitler's armed forces.
During the November pogrom of 1938, known as Kristallnacht ("Night of the Broken Glass"), Friedrich and Pauline Kellner tried to stop the rioting. When Kellner approached the presiding judge to bring charges against the leaders of the riot, Judge Schmitt instead opened an investigation into the Kellners' religious heritage. The Kellner family documents, which included baptismal records dating back three hundred years, proved Kellner and his wife were Christians. On 18 November 1938 the district judge in Darmstadt closed the case in Kellner's favor: "Doubts about the Kellner bloodlines cannot be validated." A finding to the contrary could have meant imprisonment and death.
The war years
From his reading of Mein Kampf, Kellner believed the election of Adolf Hitler would mean another war in Europe, and events soon were to support his view. Within a few years after coming to power, Hitler abrogated the Treaty of Versailles, re-militarized the Rhineland, expanded the German military forces, and spent great sums to outfit those forces with modern weaponry. Although the leaders in the democracies were concerned about such rearmament, they failed to take action to stop it. On 1 September 1939, in coordination with the Soviet Union, Hitler ordered the German armed forces to invade Poland.
It was on this day that Friedrich Kellner began to record his observations in a secret diary that he entitled Mein Widerstand, "My Opposition". He wanted the coming generations to know how easily young democracies could turn into dictatorships, and how people were too willing to believe propaganda rather than resist tyranny and terrorism.
Kellner did not confine himself to the diary. He continued to express his views, and in February 1940 he was summoned to the district court in Giessen where he was warned by the president of the court, Hermann Colnot, to moderate his views. A few months later he was summoned to the mayor's office in Laubach where he was warned by the mayor and the local Nazi Party leader that he and his wife would be sent to a concentration camp if he continued to be a "bad influence" on the population of Laubach. A report written by the district Nazi leader, Hermann Engst, shows that authorities were planning to punish Kellner at the conclusion of the war.
Throughout the first two years of the war, Kellner looked to America to provide support for the United Kingdom and France. Numerous entries in the diary reveal Kellner's belief that Germany had no chance to win if America would put aside its neutrality and do more than just send supplies to the United Kingdom . When Germany declared war on America in 1941, the diary entries show Kellner's impatience for the Allies to mount an effective invasion of the continent, and to bring the fight to the Germans on their own territory. When the invasion of Normandy took place on 6 June 1944, Kellner inscribed in large letters in the entry of that date: "Endlich!," meaning "Finally!"
Kellner rarely wrote about his personal situation. He wrote primarily about Nazi policies and propaganda, and about the war. He noted the injustices in the court system, and recorded the inhumane deeds and genocidal intentions of the Nazis. In all of this he considered the German people as accomplices before and after the fact: first voting Hitler into power, and then acquiescing in his abuse of that power.
One of the most important historical entries in the diary was written on 28 October 1941. Most Germans after the war would insist they knew nothing at all about the state-sponsored genocide of the Jews, yet very early in the war Kellner recorded this in his diary, showing that word of atrocities reached the average citizens even in the small towns:
A soldier on vacation here said he was an eyewitness to terrible atrocities in the occupied parts of Poland. He watched as naked Jewish men and women were placed in front of a long deep trench and upon the order of the SS were shot by Ukrainians in the back of their heads and they fell into the ditch. Then the ditch was filled with dirt even as he could hear screams coming from people still alive in the ditch.
These inhuman atrocities were so terrible that some of the Ukrainians, who were used as tools, suffered nervous breakdowns. All the soldiers who had knowledge of these bestial actions of these Nazi sub-humans were of the opinion that the German people should be shaking in their shoes because of the coming retribution.
There is no punishment that would be hard enough to be applied to these Nazi beasts. Of course, when the retribution comes, the innocent will have to suffer along with them. But because ninety-nine percent of the German population is guilty, directly or indirectly, for the present situation, we can only say that those who travel together will hang together.
After the war
The war came to an end for Kellner on 29 March 1945, when the Americans marched into Laubach. Only a few days earlier, beginning on 23 March 1945, in a series of coordinated events between the British and American forces, the Allies had crossed the Rhine River in their invasion of the German homeland. With the approval of the occupation forces, the new mayor of Laubach appointed Kellner deputy mayor. Kellner aided in the denazification process, which primarily meant removing former Nazis from positions of power in the region. Kellner helped to resurrect the Social Democratic Party in Laubach, and he became the regional party chairman.
Kellner wrote only a few more entries in the diary. In one of the last entries, on 8 May 1945, the day Germany officially surrendered to the Allies, Kellner noted:
"If now, after the collapse, should any of these lackeys of Adolf Hitler have the insolence to claim they were merely harmless onlookers, let them feel the scourge of avenging mankind .... Whoever cries about having lost the Nazi system or wants to resurrect National Socialism is to be treated as a lunatic."
Kellner served as chief justice inspector and administrator of the Laubach courthouse until 1948. He was appointed district auditor in the regional court in Giessen until his retirement in 1950. For the next three years he was a legal advisor in Laubach. In 1956 he returned to politics and was Laubach's leading councilor and deputy mayor until he retired in 1960 at age 75.
On 19 July 1966, Kellner received compensation from the Federal Republic of Germany because of the injustices committed against him during the time of National Socialism. The compensation ruling included this statement:
"Kellner's political opposition was recognized by the ruling powers and they took measures against him. In a memorandum dated 23 June 1937, they noted that Kellner had not been active enough for the National Socialist movement, and that he has caused disturbances with the local party. Further, the incidents in the year 1940 (the threatened incarceration in a concentration camp) had really an unfavorable effect. It was Kellner's open opposition to National Socialism which prevented possible promotions and damaged him in his service."
Kellner and his wife arranged to have their son, Fred William Kellner, sent to the United States in 1935 out of concern he might otherwise have to fight for Hitler. Fred William returned to Germany in 1945 as a member of the U.S. Army. He was unable to cope with the devastation he witnessed, and in 1953 he took his own life. He is buried in the American Legion Tomb in Neuilly, France, on the outskirts of Paris. Fred's son, Robert Scott Kellner, grew up in a children's home in Connecticut. In 1960, while in the United States Navy and traveling through Germany, Robert Scott Kellner located his grandparents, Friedrich and Pauline Kellner, and learned of the existence of the diary. In 1968, Friedrich Kellner gave his diary to his American grandson to translate and bring to the attention of the public. He believed his observations during World War II could have meaning in the increasing hostilities in the world brought about by the Cold War with Communism, and the proliferation of neo-Nazi cults.
Friedrich and Pauline Kellner spent their last few years in Mainz, where Kellner had first begun his service as a law administrator and a political activist. He served as a volunteer legal advisor in Mainz from 1962 until 1969. After Pauline's death on 8 February 1970, Friedrich returned to Laubach for the remaining few months of his life. He died on 4 November 1970, in the regional hospital in Lich, not far from Laubach. He was buried at the side of his wife in the Main Cemetery, Hauptfriedhof, in Mainz.
Decades later, Robert Scott Kellner would use the diary to combat the resurgence of fascism and anti-Semitism in the twenty-first century, and to counter historical revisionists who would deny the Holocaust and other Nazi atrocities. He offered a copy of the diary to the Iranian president, Mahmoud Ahmadinejad, who has referred to the Holocaust as "a myth" and has called for Israel to be "wiped off the map." In his offer to Ahmadinejad, Kellner said: "We need to renounce ideologies that do not uphold, above all else, human life and personal liberty."
Works
Diary
My Opposition consists of 10 volumes with a total of 861 pages. The volumes are sheets of accounting paper bound together by string. There are 676 individually dated entries beginning in September 1939 through May 1945. More than 500 newspaper clippings are pasted onto the pages of the diary. The diary is written in a script called Sütterlin, the old German handwriting which was banned in 1941 and replaced by modern Latin lettering to make German easier for the conquered nations of Europe to read and understand.
There are separate pages written in 1938 and 1939, considered preliminary pages to the diary, that explain Kellner's intentions. He meant for his observations to detail the events of those years, and to offer a prescription for future generations to prevent what occurred in Germany during Adolf Hitler's rise to power, when a fledgling democracy willingly embraced dictatorship to solve political disputes. Kellner foresaw Germany's defeat, and warned against a recurrence of totalitarianism. He prescribed unrelenting resistance against any ideology that threatened personal liberty and ignored the sanctity of human life.
The complete diary was published by in Göttingen, Germany, in 2011. It consists of two volumes, approximately 1,200 pages, with over 70 illustrations and photographs. The title is "Friedrich Kellner, 'Vernebelt, verdunkelt sind alle Hirne,' Tagebücher 1939-1945."
The English translation of the diary was published in January 2018 by Cambridge University Press. Translated and edited by Robert Scott Kellner, it is a single volume hardback of 520 pages with 53 illustrations and photographs. The title is "My Opposition: The Diary of Friedrich Kellner -- A German against the Third Reich."
Reception of the diary
The diary's first public appearance was at the George Bush Presidential Library and Museum, where it was on display to commemorate the 60th anniversary of VE Day, the end of the war in Europe. It has since been exhibited in other museums in the United States and in Germany. In October 2007, an exhibit of diary facsimiles was at The Great Synagogue of Stockholm, in Stockholm, Sweden. In 2010, the original diary was displayed in an extensive exhibit at Friedrich Ebert Stiftung in Berlin and Bonn, Germany. This was followed by a seven-month exhibit in the U.S., May-December 2010 at Dwight Eisenhower Presidential Library and Museum in Abilene, Kansas, as part of the exhibit "Eisenhower and the Righteous Cause: The Liberation of Europe." In June 2018, the diary was exhibited at Yad Vashem, Jerusalem, Israel, in the International School for Holocaust Studies during the 10th International Conference on Holocaust Education. A permanent Kellner exhibit is at the Fridericianum museum in Laubach, Germany. Coincidentally, this museum is located on the same street as the courthouse where Kellner wrote the diary.
In Giessen, where Kellner worked as district auditor from 1948 to 1950, the Holocaust Literature Research Unit of the Justus Liebig University of Giessen has established the Kellner Project. The director of the group, Dr. Sascha Feuchert, considers Kellner's work one of the most extensive diaries of the Nazi period.
A number of major universities in the United States, such as Purdue, Columbia, and Stanford, have offered to make the diary part of their libraries. The directors of the Yad Vashem Holocaust Museum in Jerusalem and the United States Holocaust Memorial Museum in Washington, D.C., have also requested the diary for their archives.
In 2007, CCI Entertainment, a Canadian film company, produced a documentary film entitled My Opposition: The Diaries of Friedrich Kellner, which interweaves the stories of Kellner and his American grandson. The documentary had its American premiere at the George Bush Presidential Library on 26 September 2007. It was shown in the theater of the Dag Hammarskjöld Library at the United Nations on 10 November 2008 to commemorate the 70th anniversary of Kristallnacht.
References
External links
United Nations website about Friedrich Kellner event
(Video about Friedrich Kellner's diary)
Diary Entries in German and English
George Bush Presidential Library – Kellner exhibit
Justus Liebig University – Kellner Project
Telefilm Canada – "My Opposition: The Diaries of Friedrich Kellner"
Holocaust Museum Houston – Kellner exhibit
Heimat Museum, Laubach, Germany – Kellner exhibit
1885 births
1970 deaths
People from Vaihingen an der Enz
German Protestants
Social Democratic Party of Germany politicians
People from the Kingdom of Württemberg
German Army personnel of World War I
German resistance members
Protestants in the German Resistance
20th-century German diarists
German anti-fascists
German male non-fiction writers
20th-century German historians
Witnesses to The Holocaust
|
988747
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1%20%D0%B3%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D1%8F
|
1 гривня
|
1 гривня (Одна гривня) — один з номіналів грошової одиниці України — гривні. Існує в двох видах:
1 гривня — банкнота.
1 гривня — монета.
1 Гривня — золота монета.
|
106711
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Drexel%20Heights%2C%20Arizona
|
Drexel Heights, Arizona
|
Drexel Heights, Arizona
Drexel Heights is an unincorporated community and census-designated place (CDP) in Pima County, Arizona, United States. The population was 27,749 at the 2010 census.
The area is said to be named after financier Francis Anthony Drexel, the father of Saint Katharine Drexel (who established missions to Blacks and Native Americans throughout the United States). Drexel is said to have owned property in the Drexel Heights area and eastward during the late 19th century, although no proof has ever been found that he owned land in the area. Francis A. Drexel died in 1885.
In an article in the Arizona Daily Star newspaper, on March 4, 2014, historian David Leighton stated that Drexel Road was named after Katharine Drexel, and that her father Francis A. Drexel didn't own land in the area as has been claimed in the past. While Mr. Leighton, didn't directly state that Drexel Heights was named in honor of Saint Katharine Drexel, it is implied in his statement that it is named in her honor.
Geography
Drexel Heights is located at (32.138989, -111.043926).
According to the United States Census Bureau, the CDP has a total area of , all land.
The area has numerous Saguaro cacti, and is positioned only a couple of miles south of the Saguaro National Park. The northern boundary of Drexel Heights is the Tucson Mountain Park. It is cut off from the rest of Tucson due to the topography of the Tucson Mountains, which are only crossed via a small number of roads: Ajo Highway is the main crossing, with Gates Pass providing a more scenic route. Coyotes and Javalinas are commonly sighted in the area.
Demographics
As of the census of 2000, there were 23,849 people, 7,505 households, and 5,988 families residing in the CDP. The population density was . There were 7,957 housing units at an average density of . The racial makeup of the CDP was 58.1% White, 2.6% Black or African American, 3.4% Native American, 0.8% Asian, 0.1% Pacific Islander, 31.3% from other races, and 3.6% from two or more races. 60.1% of the population were Hispanic or Latino of any race.
In the CDP, the population was spread out, with 31.9% under the age of 18, 9.4% from 18 to 24, 28.6% from 25 to 44, 22.0% from 45 to 64, and 8.1% who were 65 years of age or older. The median age was 32 years. For every 100 females, there were 97.1 males. For every 100 females age 18 and over, there were 92.1 males.
As of the census of 2010, The racial makeup of the CDP was 58.6% White, 2.5% Black or African American, 2.3% Native American, 0.7% Asian, 0.1% Pacific Islander, 28.5% from other races, and 4.3% from two or more races. 70.6% of the population were Hispanic or Latino of any race.
There were 8,824 households, out of which 57.2% had children under the age of 18 living with them, 59.8% were married couples living together, 17.2% had a female householder with no husband present, and 23.0% were non-families. 17.2% of all households were made up of individuals, and 2.4% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 3.14 and the average family size was 3.54.
Ecology
Drexel Heights enjoys abundant urban wildlife but not everyone enjoys it. The has decided to release captured nuisance wildlife near town to avoid excessive ecological disruption, but this has increased the number of animals returning to the originally reported location.
References
External links
David Leighton, "Street Smarts: Generous nun the namesake for Drexel Road," Arizona Daily Star, Feb. 4, 2014
Census-designated places in Pima County, Arizona
Census-designated places in Arizona
Populated places in the Sonoran Desert
|
2827271
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BA%D0%B8%20%28%D0%9B%D1%8E%D0%B1%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Мостки (Любуське воєводство)
|
Мостки (Любуське воєводство)
Мостки — село в Польщі, у гміні Любжа Свебодзінського повіту Любуського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975—1998 роках село належало до Зеленогурського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Свебодзінського повіту
|
4895843
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%90%D1%80%D1%85%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Луда (Архангельська область)
|
Луда (Архангельська область)
Луда — присілок в Приморському районі Архангельської області Російської Федерації.
Населення становить 91 особу. Входить до складу муніципального утворення Пертоминське поселення.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Пертоминське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Приморського району (Архангельська область)
|
2106684
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD
|
Паксан
|
Паксан — один з районів (муанг) провінції Болікхамсай, Лаос.
Примітки
Райони Лаосу
Болікхамсай
|
924394
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0%3A%20%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%83
|
Україна: історія великого народу
|
Україна: історія великого народу
«Україна: Історія великого народу» — проєкт, спрямований на популяризацію історії українського народу. Проєкт реалізовується за кількома напрямками. Друк книжок — «Історія України у картинах», «Україна: хронологія розвитку», «Україна — Європа: хронологія розвитку», «Україна: від Трипілля до сучасності», «Україна і світ», антологія української поезії. У музичному напрямку це постановка балету Національного академічного театру опери та балету України ім. Т. Шевченка на тему заснування міста Києва під назвою «Володар Борисфену».
Авторами книг є фахівці Інституту історії України НАН України та Інституту археології НАН України. Проєкт здобув специфічну славу завдяки плагіату та численним помилкам автоперекладу у томі «Україна — Європа: Хронологія розвитку. 1500—1800 рр.».
Засновники проєкту
Проєкт започаткували у 2007 Інститут стратегічної політики та Благодійний Фонд «Схід—Захід разом».
Засновники проєкту:
Толстоухов Анатолій Володимирович — доктор філософських наук, член-кореспондент АПН України, Президент Інституту стратегічної політики;
Зубанов Володимир Олександрович — Президент Благодійного Фонду «Схід—Захід разом».
Мета
популяризація вивчення історії народу України;
формування національної самосвідомості українців;
виховання любові до вітчизняної історії, її видатних людей;
шанобливе ставлення до пам'яток історії, архітектури, культури;
виховання поваги до історичного минулого свого народу;
виховання патріотичних почуттів;
розкриття всіх сторінок великої історії нашої держави — України.
Напрямки реалізації
видавництво літератури на історичну тематику;
створення галереї картин, присвячених біографії легендарного засновника міста Києва — князю Кию;
робота зі створення балету «Володар Борисфену»
робота зі створення мюзиклу «Єлизавета Ярославівна — королева Норвегії»
Серії книг
«Україна: хронологія розвитку»
«Україна: хронологія розвитку» — серія з п'яти томів, показує історико-етнографічний розвиток України.
«Україна: хронологія розвитку. З давніх часів до пізньої античності» Том І
Повнокольорове видання, зображає історичний розвиток України від давніх часів до пізньої античності (до кінця V століття нашої ери). Завдяки археологічним дослідженням знайдені сліди минувших епох і подій давньої історії сучасної України від кам'яної доби (1 млн. — 5 тис. років тому) до розселення слов'ян у першій половині першого тисячоліття нашої ери.
Книга нагороджена дипломом І ступеня в номінації «Моя країна» Національного конкурсу «Найкраща книга України» ІІІ Київської Міжнародної книжкової виставки.
«Україна: хронологія розвитку. Давні слов'яни, Київська Русь» Том ІІ
Книга висвітлює історичний розвиток українських земель від часів раннього середньовіччя до монгольської навали середини XIII століття. Зображає історичні періоди:
давні слов'яни,
кочові держави у добу великого розселення;
Крим у ранньому середньовіччі;
устрій та розвиток Київської Русі;
князі Київської землі періоду феодальної роздробленості.
Книга нагороджена дипломом І ступеня в номінації «Минувшина» ХІ книжкового конкурсу «Книжка року 2009»
«Україна: хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії» Том ІІІ
Книга представляє події історичного розвитку за розділами:
татарська доба в історії України 1230 — 1330;
переділ давньоруської територіальної спадщини 1340 — 1380;
буремні десятиліття 1390 — 1430;
Україна між Ягеллонами, Рюриковичами та Гінеями (40-ві р. р. XV ст. — початок XVI ст.);
часи змін (1506 — 1569 р. р.)
Представлено різноманітні ілюстрації світських та духовних пам'ятників архітектури і скульптури, зображень військових подій.
Книга нагороджена дипломом І ступеня в номінації «Минувшина» Х книжкового конкурсу «Книжка року 2008»
«Україна: хронологія розвитку. На порозі Нового часу. Від Люблінської унії до кінця XVIII століття» Том IV
Представлено історичний розвиток України від часів укладення Люблінської унії 1569 р. і входження переважної частини українських земель до складу Речі Посполитої — до кінця XVIII ст. Книга описує боротьбу Речі Посполитої, московського царства та Османської імперії за українські землі. Показаний період становлення українського козацтва та його боротьби за незалежність.
«Україна: хронологія розвитку: Імперська доба. Від VIII століття до 1917 року», Том V
«Україна-Європа: хронологія розвитку»
Ця серія видань показує спільні та відмінні риси в історичному розвитку України та європейських держав. У виданнях в хронологічній послідовності висвітлюється розвиток та становлення європейських держав і України зі стародавніх часів до сьогодення.
«Україна-Європа: хронологія розвитку з давніх часів по 1000 рік» Том І-ІІ
«Україна-Європа: хронологія розвитку. 1000—1500 рр.» Том ІІІ
Книга здобула диплом І ступеня в номінації «З глибини знань» Національного конкурсу «Найкраща книга України» IV Київської міжнародной книжкової виставки.
«Україна-Європа: хронологія розвитку. 1500—1800 рр.» Том IV
«Україна і світ»
«Україна і світ. Стародавні цивілізації. З давніх часів до 500 року до н. е.» I том
В стародавні часи існування перших цивілізацій Месопотамії та Єгипту, Трипільська археологічна культура явила світові дивовижні досягнення культури і господарства.
Цікаво представлено незвіданий світ історії народів, які населяли територію України в стародавні часи
розкривається на фоні історії світової цивілізації.
Видання має престижну нагороду І місце на конкурсі «Книжковий дивосвіт України»
у номінації «Найкраще енциклопедично-довідкове видання» та було відзначено призом «Нестор-Літописець»
в рамках XII Київського міжнародного книжкового ярмарку «Книжковий світ — 2009»
«Україна і світ. Класична давнина. 500 років до н. е. — початок н. е.» II том
Видання розповідає про переплетіння історії та культури народів світу, про розквіт і згасання давніх цивілізацій, найвидатніші події і постаті, які впливали на хід історії (500 року до нашої ери — початок нашої ери).
Видання отримало найвищу нагороду І місце на конкурсі «Книжковий дивосвіт України» у номінації «Найкраще енциклопедично-довідкове видання» та було відзначено призом «Нестор-Літописець» в рамках XII Київського міжнародного книжкового ярмарку «Книжковий світ — 2009»
«Україна і світ. Класична давнина. Від початку н. е. до Великого переселення народів» III том
Нове унікальне видання періоду (від початку нашої ери до Великого переселення народу), в якому відображується незвіданий світ історії народів, які населяли територію України в стародавні часи, розкривається на фоні подій світової історії.
Видання отримало позитивні відгуки громадськості та здобуло широкий коло читачів.
«Україна і світ. Класична давнина. Від великого переселення народів до раннього середньовіччя.(350—850 рр)» IV том
Цей том присвячено періоду Великого переселення народів — переломній добі в історії людства. Хронологічно матеріал доведено до 850 р. Подається він у двох частинах, щоб докладно висвітлити процес формування нової середньовічної цивілізації, розглянути питання господарського, політичного, соціального та культурного розвитку суспільства.
Перша частина, яка представлена вашій увазі, починається з кризи й падіння Західної Римської імперії та утворення варварських королівств і завершується формуванням феодальних відносин у Візантії та Франкській державі. Розділ історії українських земель цілком присвячено великому розселенню слов'ян (VI—VIII ст.)
В другій частині перед читачем постане історія земель Таврії та Понтійських степів, Арабського халіфату, держав Японії, Індії, Китаю та Мезоамерики.
«Україна: від Трипілля до сучасності»
«Україна: від Трипілля до Антів»
«Україна: від Антів до Русі»
Різні імена в давні часи носила наша земля, її ліси, ріки й рівнини: Кімерія, Скіфія, Сарматія, Замор'я, Леведія, Дорі, Архейм, Русь, Борисфен, Істр, Тірас, Гіппаніс…Усі ці, часом незрозумілі, а то і взагалі невідомі нині назви було дано у давні часи представниками народів, що жили у нашому Краї. Що стояло за цими назвами, як жили люди, котрі придумали та промовляли ці слова? Десятки тисяч років давньої історії землі, що її сьогодні називають Україною, були відкриті завдяки польовим археологічним дослідженням впродовж останніх ста п'ятдесяти років. Щороку чимало експедицій шукають і знаходять у цій землі сліди минулих епох і подій. Із таких знахідок і складається мозаїка давньої історії. У книгах цієї серії представлено її окремі сторінки, епізоди, які охоплюють період від трипільської археологічної культури (5400 — 2650 рр. до н. е.) до Русі (середина ІХ ст.).
«Україна: від Русі до Святої Русі»
Книга «Україна: від Русі до Святої Русі», яка охоплює період з середини ІХ до початку ХІ ст.. продовжує розповіді про сторінки минулого нашого Краю, початок яким поклали видання «Україна: від Трипілля до Антів» та «Від Антів до Русі».
Півтори сотні років знадобилося для того, аби Русь пройшла тернистий шлях до Святої Русі. Та історія давно оповита легендами, і у рядках літописів, билин та саг, археологічних знахідках сучасні історики намагаються віднайти відгомін реальних подій.
Розраховано на широке коло читачів, яке професійно вивчає українську історію — викладачам, учителям, студентам, учням.
«Україна: Люблінська унія та народження нової вітчизни»
Нова книга відомого українського історика професора Віктора Горобця представляє історію України на одному з найбільш драматичних і переламних етапів її розвитку — народженні нової європейської держави — Речі Посполитої — та входженні до її складу
українських земель. У центрі уваги історичної розповіді про важливі історичні події обов'язково перебуває Людина, Особистість, котрій притаманні як гідна подиву велич духу, так і варта розуміння й співчуття загальнолюдська слабкість і беззахисність. Книга доступно розповість про складні історичні події широкому читацькому загалу, а також стане в пригоді тим, хто професійно вивчає українську історію — викладачам, учителям, студентам, учням.
«Україна: від Козацької реформи Баторія до здобуття Сагайдачним Кафи.1578-1616»
У книзі представлено історію України від козацької реформи короля Стефана 1578 р.
до здобуття козаками гетьмана Петра Сагайдачного Кафи 1616 р., тобто в часи бурхливого
розвитку козацтва, перетворення його на потужну військову силу, а також — важливий
чинник суспільно-політичного життя Речі Посполитої і потугу, здатну істотно впливати
на розвиток міжнародних процесів.
«Україна: Козацькі війни. 1618 — 1638 рр»
У книзі представлено історію України в часи швидкого розростання козацької потуги, активного залучення козацтва до воєнного розв'язання важливих міжнародних конфліктів 1618 — 1638 років, а також боротьби за власні права і вольності в державі. У центрі уваги — розповіді про епохальну Хотинську битву 1621 року, походи козаків на Москву, Кримський півострів, Балтику та під Смоленськ, козацькі війни в середині Речі Посполітої 1620-1630-х років, а також змагання за легалізацію православної Церкви, культурно-освітній поступ України.
Велика кількість цікавих ілюстрацій органічно доповнює розповідь, унаочнює представлені в книзі історичні образи.
«Повісті про славетні часи»
Ці повісті мають два виміри: документальний (відтворений на підставі праць давніх істориків, повідомлення літописів та, значною мірою, результатах археологічних досліджень) та художній (спроба відтворити події минулих часів, якими вони могли бути «у справжньому житті»)
«Повість про князя Кия»
Ця повість — про князя Кия, про часи, коли було засновано місто Київ. Сталося це так давно, що ті події встигли перетворитися на легенди. Близько півтори тисячі років тому, у часи князя Кия народилося чимало легенд. Адже тоді було перегорнуто чергову сторінку європейської історії, коли у полум'ї спустошливих та руйнівних війн, які охопили не лише Європу, відійшов у минуле античний світ. Серед найвідоміших легенд тих далеких часів — історії про короля Артура та славетних лицарів Круглого Столу, пісня про Нібелунгів, їх скарби та грізного короля гунів Етцеля. Однак відомо, що за усіма майже казковими персонажами можуть стояти цілком реальні люди — королі, вожді, воєначальники, що жили у давно минулі часи. Але саме від цих легенд ведуть відлік нових сторінок історії народи таких сучасних європейських держав, як Велика Британія, Бельгія, Італія, Нідерланди, Німеччина, Франція та інші. Так само легенда про князя Кия знаходиться біля історії Білорусі, Росії та України.
«Повести о героях края Слобожанского казаке Харько и кошевом атамане Иване Сирко.»
Книга містить повісті про двох визначних осіб — козака Харька, який, за однією з версій, є засновником Харкова, та кошового отамана низового Війська Запорізького, полковника Харківського полку Івана Сірка. Через образи цих двох легендарних мужів подається історія Харкова та Слобожанського краю.
Розрахована для всіх, хто цікавиться історією Харкова, Слобожанщини та українського козацтва.
Видана російською мовою.
«Культурна спадщина»
«Україна: поезія тисячоліть»
Кілька тисячоліть історії України крізь призму поезії — така головна ідея антології. Поезія супроводжувала українську націю впродовж усього її існування; саме Поезія спонукала українців до боротьби, непокори утискам і гнобленню, до самопізнання, творення. Поезія сприяла націєтворенню і віддзеркалювала всі — як трагічні, так і героїчні — аспекти історії України.
Видання «Україна: поезія тисячоліть» отримало І місце на XI Київському міжнародному книжковому ярмарку «Книжковий світ — 2008» у номінації «Найкраще літературно-художнє видання».
Гран-прі конкурсу «Мистецтво книги» серед країн-учасниць СНД на ХХІІІ Московській міжнародній книжковій виставці-ярмарку.
Роксоланія: вигнання з раю (Том 1)
До першого тому ввійшли стародавні поетичні пам'ятки — рештки епосів протошумерів, аріїв і скіфів, фрагменти з давньогрецької і давньоримської поезії з України або про Україну прадавню, пісенна архаїка давніх слов'ян, уламки норманських і тюркських епосів, тематично прив'язаних до нашої правітчизни. Продовжують поетичну хронологію України духовна і героїчна поезія княжої доби, твори майстрів українського Ренесансу XVI—XVII ст., шедеври українського народного мелосу доби Гетьманщини і Просвітництва, твори іншомовних поетів, які писали про Україну або залишили непроминальний для української культури спадок.
Вітчизни дим: повернення до себе (Том 2)
Другий том антології присвячено Українському Поетичному Світові, його найяскравішим представникам. Від зародження української літератури (Іван Котляревський, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський) до поетів-шістдесятників (Іван Драч, Ліна Костенко, Павло Мовчан) та від поетів Російської імперії, які добре знали й любили Україну і неодноразово зверталися до неї у своїй творчості (Василь Жуковський, Олександр Пушкін, Федір Тютчев), до полум'яних представників вигнаної з рідних теренів української еліти (Євген Маланюк, Василь Барка, Віра Вовк) — ось той величезний обшир, спробу охопити який здійснено в цьому томі. Зміст прикрашають кілька цікавих «прем'єр» — уперше читачеві представлено сонети нашого співвітчизника Віктора де Гриценко, українського шляхтича, який вів богемне життя у Парижі і був одним з членів «нового Парнасу»; ліро-епічну драму малознаного у нас французького ексцентрика Поля Дерулєда «Гетьман», головного героя якої списано з Богдана Хмельницького; маловідому у нас поезію європейських поетів, присвячену Україні; англомовного українського поета-епіка Ендрю Сукнацькі, творчість якого ще зовсім не вивчено. Також до уваги читача — твори майстрів планетарного масштабу — Байрона, Гюго, Рільке, Франце Прешерна, Сандрара, пов'язані з українською тематикою. Не менш цікавими є й такі постаті, як талановитий поет-самітник Яків Щоголів, нащадок великого Гетьмана російський драматург Микола Хмельницький, поет і добрий знайомий Вінстона Черчілля Юрій Будяк, обдаровані молоді поети, що дуже рано пішли з життя, — Володимир Маккавейський і Леонід Кисельов, сумний шерег закатованих «зірок» Українського Відродження (Василь Чумак, Марко Вороний, Володимир Свідзинський та інші). Ряд представлених авторів обмежується шістдесятництвом — адже ті процеси, які відбувалися в українській поезії, починаючи з 1970-х рр. (і відбуваються досі), заслуговують на прискіпливе вивчення і висвітлення в окремій антології.
«Історія України в картинах»
«Кий з батьком приймають гунських послів»
Князь Кий та його предки могли жити у ті часи, коли значна частина Європи підкорялася правителю гунів — Аттілі. Батьківщина майбутнього засновника Києва цілком могла бути йому підпорядкованою. Відомо, що у великому поході гунів на захід брали участь і давні слов'яни. Скликаючи у похід, Аттіла розсилав послів до правителів, які йому підкорялися. Подібне посольство могло відвідати град, у якому проживав батько Кия.
Саме цій події і присвячена картина художника А. О. Орльонова, яка відкриває нову серію в рамках проєкту «Україна: історія великого народу» — «Історія України в картинах».
«Князь Кий захищає фортецю Києвець на Дунаї. 487 рік»
Це друга робота художника Артура Орльонова, яка присвячена біографії легендарного князя Кия — засновника Києва.
На цьому великому полотні розміром 2,30 Х 1,35 м зображені події, які відбувались у житті князя Кия після звільнення рідної землі від гунів. Відомо з літопису, що по заснуванню Києва, князь вирушив в пошуках слави на південь. Після прийому у Імператора Римської імперії, він захопився ідеєю заснувати фортецю Києвець на місці зруйнованого ворогами Імперії ромеїв містечка на березі Дунаю. Але ця справа видалась досить важкою через постійні напади вороже налаштованих сусідів — гунів. Саме одній з таких битв і присвячена ця картина, яка створювалась художником у співдружності з відомими вченими Інституту археології НАН України (Відейко М. Ю., Абашина Н. С.). У брошурі (автор Михайло Відейко) можна знайти детальний опис подій, зображених на цьому полотні.
«Історія міст і сіл України»
Для широкого залучення до патріотичного виховання в регіонах України створюються книги з історії міст, районів та областей. Унікальність цієї серії у тому, що історія міст (сел) представлена через біографії, долі людей, які зробили вагомий внесок в розвиток свого родного міста (села).
Балет «Володар Борисфену»
Прем'єра балету «Володар Борисфену» відбулася 12 грудня 2010 року на сцені Національного театру опери і балету ім. Т. Г. Шевченка.
Картинна галерея
Продовжується створення картинної галереї, присвяченої видатним сторінкам Української історії
Плани розвитку проєкту
У 2011 триває робота над мюзиклом з робочою назвою «Сага про безумне кохання» про Єлизавету Ярославівну — королеву Норвегії. Юрій Рибчинський завершив текстову частину, над музичною працює Олександр Злотник. «Ми сподіваємося, що до 2012 року і кияни, і гості з інших регіонів та з-за кордону матимуть можливість його побачити», — зазначив А.Толстоухов.
У планах засновників — художні фільми і створення художньої галереї. Наразі розробляються два проєкти, що будуть цікаві світові: разом з росіянами (сюжет про князя Володимира) та американцями (про Александра Македонського під Ольвією). Розпочато співпрацю з найкращими художниками-баталістами. Перші картини стосуються періоду заснування міста Києва, до них видано буклет, у якому науковці пояснюють кожен фрагмент полотен. Далі будуть сюжети, присвячені великому розселенню слов'ян — також з коментарями науковців.
Критика
Олена Русина, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, у статті „«Проффессоры» на марші. Плагіат із Вікіпедії і дива перекладу з російської“, опублікованій 31 жовтня 2011 інтернет-виданням «Українська правда», звинувачує упорядників книжки «Україна — Європа: Хронологія розвитку. 1500—1800 рр.» (К.: Кріон, 2010), виданої у рамках проєкту «Україна: історія великого народу», у порушенні ліцензій, що застосовані у Вікіпедії, при передрукові матеріалів цієї інтернет-енциклопедії.
У цій же статті говориться про застосування авторами зазначеної книги «сирих» автоперекладів з російської і англійської Вікіпедій — без належного наступного літературного редагування. Зокрема, завдяки нередагованому автоперекладу ім'я іспанського художника Ель Греко трансформувалося в «Ялина Греко», німецько-угорський художник Бенджамін вон Блок став «Бенджаміном геть Блоком», німецький художник Еренштраль — «Ехренстрахлом», польський художник Єжи Сємігіновський — «Джерзі Семігіновським». Амеріго Веспуччі назвали «головним пілотом (штурманом) Іспанії». Найзнаменитіша площа Лондона Трафальгарська в перекладі стала сквером.
Примітки
Посилання
Олена Русина. "Проффессоры" на марші. Плагіат з Вікіпедії і дива перекладу з російської
Офіційний вебсайт проєкту
Урядовий портал: У рамках загальнонаціонального проекту «Україна: історія великого народу» побачило світ видання «Україна: поезія тисячоліть»
Газета «День» № 34-35, п'ятниця, 25 лютого 2011: „Проект «Україна: історія великого народу» об'єднує українців“
Українські книжкові серії
Історія в Україні
Інститут історії України НАН України
|
851913
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Makarska
|
Makarska
|
Makarska is a town on the Adriatic coastline of Croatia, about southeast of Split and northwest of Dubrovnik, in the Split-Dalmatia County.
Makarska is a prominent regional tourist center, located on a horseshoe-shaped bay between the Biokovo mountains and the Adriatic Sea. The city is noted for its palm-fringed promenade, where cafes, bars and boutiques overlook the harbor. Adjacent to the beach are several large capacity hotels as well as a camping grounds.
Makarska is the centre of the Makarska Riviera, a popular tourist destination under the Biokovo mountain. It stretches for between the municipalities of Brela and Gradac.
History
Pre-history
Near present-day Makarska, there was a settlement as early as the middle of the 2nd millennium BC. It is thought that it was a point used by the Cretans on their way up to the Adriatic (the so-called "amber road"). However it was only one of the ports with links with the wider Mediterranean, as shown by a copper tablet with Cretan and Egyptian systems of measurement.
A similar tablet was found in the Egyptian pyramids. In the Illyrian era this region was part of the broader alliance of tribes, led by the Ardaeans, founded in the third century BC in the Cetina area (Omiš) down to the River Vjosë in present-day Albania.
The Roman era
Although the Romans became rulers of the Adriatic by defeating the Ardiaei in 228 BC, it took them two centuries to confirm their rule. The Romans sent their veteran soldiers to settle in Makarska. After the division of the Empire in 395 AD, this part of the Adriatic became part of the Eastern Roman Empire and many people fled to Muccurum from the new wave of invaders. The town appears in the Tabula Peutingeriana as the port of Inaronia, but is mentioned as Muccurum, a larger settlement that grew up in the most inaccessible part of Biokovo mountain, probably at the very edge of the Roman civilisation. It appears as Macrum on the acts of the Salonan Synod of 4 May 533 AD held in Salona (533), when also the town's diocese was created.
Early Middle Ages
During the Migration Period, in 548, Muccurum was destroyed by the army of the Ostrogoth king Totila. The byzantine Emperor expelled the Eastern Goths (Ostrogoths).
In the 7th century the region between the Cetina and Neretva was occupied by the Narentines, with Mokro, located in today's Makarska, as its administrative centre. The doge of Venice Pietro I Candiano, whose Venetian fleet aimed to punish the piratesque activities of the town's vessels, was defeated here on September 18, 877 and had to pay tribute to the Narentines for the free passage of its ships on the Adriatic.
Late Middle Ages
The principality was annexed to the Kingdom of Croatia in the 12th century, and was conquered by the Republic of Venice a century later. Making use of the rivalry between the Croatian leaders and their power struggles (1324–1326), the Bosnian Ban Stjepan II Kotromanić annexed the Makarska coastal area. There were many changes of rulers here: from the Croatian and Bosnian feudal lords, to those from Zahumlje (later Herzegovina).
In the eventful 15th century the Ottomans conquered the Balkans. In order to protect his territory from the Turks, Duke Stjepan Vukčić Kosača handed the region to the Venetians in 1452. The Makarska coastal area fell to the Turks in 1499.
Under the Turks
Under Ottoman rule, the town was surrounded with walls that had three towers. The name Makarska was cited for the first time in a 1502 document telling how nuns from Makarska were permitted to repair their church.
The Turks had links with all parts of the Adriatic via Makarska and they therefore paid a great deal of attention to the port's maintenance. In 1568 they built a fortress as defence against the Venetians. During Turkish rule the seat of the administrative and judicial authority was in Foča, Mostar, for a short time in Makarska itself and finally in Gabela on the River Neretva.
During the Cretan War between Venice and the Turks (1645–1669), the desire among the people of the area to be free of the Turks intensified. In 1646, Venice recaptured the coastline. A period of dual leadership, marked with armed conflicts, destruction, and reprisals, lasted until 1684, until the danger of the Turks ended in 1699.
Once more under the Venetians
In 1695 Makarska became the seat of a bishopric and commercial activity came to life, but it was a neglected area and little attention was given to the education of its inhabitants. At the time when the people were fighting against the Turks, and Venice paid more attention to the people's demands. According to Alberto Fortis in his travel chronicles (18th century), Makarska was the only town in the coastal area, and the only Dalmatian town where there were absolutely no historical remains.
After the fall of the Venetian Republic, it was given to the Austrians by the Treaty of Campo Formio (1797).
From 1797 to 1813
With the fall of Venice, the Austrian army entered Makarska and remained there until Napoleon took the upper hand. The French arrived in Makarska on 8 March 1806 and remained until 1813. This was an age of prosperity, cultural, social and economic development. Under French rule all the people were equal, and education laws written, for the first time in many centuries, in Croatian were passed. Schools were opened. Makarska was at this time a small town with about 1580 inhabitants.
Under the Austrians (1813–1918)
As in Dalmatia as a whole, the Austrian authorities imposed a policy of Italianization, and the official language was Italian. The Makarska representatives in the Dalmatian assembly in Zadar and the Imperial Council in Vienna demanded the introduction of Croatian for use in public life, but the authorities steadfastly opposed the idea. One of the leaders of the National (pro-Croatian) Party was Mihovil Pavlinović of Podgora. Makarska was one of the first communities to introduce Croatian (1865).
In the second half of the 19th century Makarska experienced a great boom and in 1900 it had about 1800 inhabitants. It became a trading point for agricultural products, not only from the coastal area, but also from the hinterland (Bosnia and Herzegovina) and had shipping links with Trieste, Rijeka and Split.
The Congress of Vienna assigned Makarska to Austria-Hungary, under which it remained until 1918.
20th century
In the early 20th century agriculture, trade and fishing remained the mainstay of economy. In 1914, the first hotel was built, beginning the tourism tradition in the area. During World War II, Makarska was part of the Independent State of Croatia. It was a port for the nation's navy and served as the headquarters of the Central Adriatic Naval Command, until it was moved to Split.
After the war, during the socialist Yugoslavia, Makarska experienced a period of growth, and the population tripled. All the natural advantages of the region were used to create in Makarska one of the best known tourist areas on the Croatian Adriatic.
21st century
Following Croatian independence in 1991, Makarska had a sustained growth in first few years with many of the refugees (mostly from Herzegovina) being accommodated in tourist accommodation. In the late 1990s tourism was thriving again and in following decades created a speculative, rapid and wild construction boom with lot of highly problematic expansions (especially in Veliko Brdo), while with little or no urban planning at all. Local and regional experts have been active in drawing attention to the problems caused by the lack of planning and in this have recently been joined by members of the local population and citizens along with urban and environmental activists.
Geography
Makarska is located in central Dalmatia, at the junction of Biokovo and the Adriatic Sea.
The town is sharply separated from the interior by the mountain Biokovo (the highest peak of St. George, 1762 m), and it is connected with the central Dalmatian islands of Brač and Hvar by the Adriatic Sea, which modelled some of the most beautiful Croatian beaches in the Makarska Riviera.
The town itself is located in a natural harbour between two peninsulas, Osejava and Sv. Petra. The flysch zone between the mountain and the sea is only a few kilometres wide, so that the further expansion of the city goes to the east and west, i.e. to the neighbouring settlements of Tučepi and Krvavica.
Main sights
St. Mark's Cathedral (17th century), in the Main Square.
Statue of the friar Andrija Kačić Miošić by the famous Croatian sculptor Ivan Rendić.
St. Philip's Church (18th century).
St. Peter's church (13th century), situated on the Sv. Petar peninsula, rebuilt in 1993.
The Franciscan monastery (16th century). It houses a library with numerous books and rare incunabulas and a famous, world known collection of shells from all over the world, collected in a Malacological Museum from 1963.
Napoleon monument, erected in the honour of the French Marshal Marmont in 1808.
The Baroque Ivanišević Palace.
Villa Tonolli, which is home to the Town Museum.
Government and politics
The mayor of Makarska is Zoran Paunović (SDP). He was confirmed as mayor on 30 May 2021 winning 59.85% of the vote (2021 Croatian local elections, second round). The deputy mayor (vice mayor) is Antonia Radić Brkan (Ind.).
The City Council is composed of 15 representatives. The last elections were held on 16 May 2017 (2021 Croatian local elections). The two largest parties in the city assembly are SDP with 7 members and HDZ with 5 members.
Climate and vegetation
Makarska experiences a hot-summer Mediterranean climate (Köppen climate classification: Csa). Winters are warm and wet, while summers are hot and dry. In summer, daytime temperatures are around 30 °C, often around 35 °C, and nighttime temperatures are around 25 °C. Winter temperatures are mostly from 10 to 15 during the day, and from 6 to 10 °C at night. Makarska is one of the warmest towns in Croatia.
Vegetation is the evergreen Mediterranean type, and subtropical flora (palm-trees, agaves, cacti) grow in the town and its surroundings.
Economy
The main economic activity of Makarska, as well as the whole region, is tourism. Tourists have at their disposal a large number of beds in the hotel and private accommodation.
Education
There are 3 primary schools and 3 secondary schools.
Demographics
According to the 2011 census, the total population of the town is 13,834, in the following settlements:
Makarska, population: 13,426
Veliko Brdo, population: 408
A 2019 study found that high school students in Makarska were the tallest in the Dinaric Alps (and the world), with males having an average height of 187.6 cm.
Notable natives/residents
Giuseppe Addobbati (1909–1986) - Italian film actor
Jure Bilić (1922–2006) - Yugoslav and Croatian politician
Alen Bokšić (1970–) - Croatian retired football player
Ivan Božić (1915–1977) - Yugoslav historian
Stipe Drviš (1973–) - Croatian boxer
Garry Kasparov (1963–) - Soviet and Russian chess grandmaster; naturalised Croatian citizen
Andrija Kačić Miošić (1704–1760) - Croatian poet and monk
Twin towns/cities
Makarska is twinned with:
Đakovo, Croatia
Stari Grad, Croatia
Vukovar, Croatia
Kavadarci, North Macedonia
Budva, Montenegro
Sarajevo, Bosnia and Herzegovina
Travnik, Bosnia and Herzegovina
Maribor, Slovenia
Znojmo, Czech Republic
Nocera Inferiore, Italy
Friendly relationships:
Vinkovci, Croatia
Roseto degli Abruzzi, Italy
Stein, Germany
Neumarkt in der Oberpfalz, Germany
Bugojno, Bosnia and Herzegovina
Olomouc, Czech Republic
Gallery
See also
Makarska massacre
Croatia
Dalmatia
References
Notes
Bibliography
Sources and external links
GCatholic - former cathedral
Cities and towns in Croatia
Populated places in Split-Dalmatia County
Kingdom of Dalmatia
Populated coastal places in Croatia
|
2154802
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%84%D1%96%D1%81%D0%B5%20%D0%9A%D0%B5%D0%BA%D0%BE
|
Джанфісе Кеко
|
Джанфісе Кеко (Гірокастра, Албанія ) — албанська кінорежисерка.
Джанфісе Кеко була одним із семи засновників кіностудії «Нова Албанія», тепер це «Албанія-Тирана». Також вона є першим режисером-жінкою. 1958 року у неї народився син, Теодор.
Джанфісе Кеко зняла близько 25 різнопланових фільмів між 1952 та 1984 роками. Дві її стрічки — «Бені ходить сам» та «Томка та його друзі» — отримали відзнаки на міжнародному кінофестивалі у Джиффоні. Вона була почесним президентом фестивалю «Джиффоні Албанія».
Джанфісе Кеко померла 22 грудня 2007 року.
Фільмографія
Taulanti kërkon një motër (1984)
Një vonesë e vogël (1982)
Kur xhirohej një film (1981)
Partizani i vogël Velo (1980)
Pas gjurmëve (1978)
«Томка та його друзі» (1977)
Malësorët pas komisarëve (1976)
Tinguj lufte (1976)
«Бені ходить сам» (1975)
Për popullin, me popullin (1975)
Reportazh nga Tropoja (1975)
Qyteti më i ri në botë (1974)
Mimoza llastica (1973)
Kongresi i 6 PPSH (1972)
Kryengritje në pallat (1972)
Shkolla tingujt ngjyra (1972)
ABC…ZH (1971)
Nga festivali artistik i fëmijve (1969)
Kalitemi nepërmjet aksioneve (1968)
Lart flamujt e aksioneve (1968)
Ato çajnë përpara (1967)
Gra heroike shqiptare përpara (1967)
Miqësi e madhe unitet luftarak (1966)
Tregim për njerzit e punës (1963)
Kongresi i 3 i PPSH (1952)
Примітки
Персоналії:Гірокастра
Албанські кінорежисери
Кінорежисерки
Народні артисти Албанії
|
287511
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%80%D1%96%D0%B9%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Ірій (значення)
|
Ірій (значення)
Ірій, Вирій — назва раю в слов'янській міфології.
Ірій (гурт) — львівський фолк-метал гурт.
|
2762045
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%82%D1%8F%D0%BA%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%B3%20%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Патяк Олег Станіславович
|
Патяк Олег Станіславович
Олег Станіславович Патяк (28 листопада 1985, Запоріжжя, УРСР) — український футболіст, виступав на позиції півзахисника.
Життєпис
Вихованець запорізького «Металурга», перший тренер — Володимир Шаповалов. У ДЮФЛУ за «Металург» грав з 1998 року по 2002 рік. У 2001 році був переведений у «Металург-2», клуб виступав у Другій лізі. Сезон 2002/03 років провів у клубі «Торпедо» із Запоріжжя й зіграв 22 матчі у Другій лізі та 1 матч у Кубку України. Потім грав у клубі «Уралан» з міста Еліста. Після чого знову виступав за «Металург-2», разом з командою двічі ставав бронзовим призером Другої ліги. У червні 2007 року провів 2 матчі за основу «Металурга» у Вищій лізі проти «Харкова» і «Шахтаря», Патяк виходив в кінцівці матчу, а «Металург» тоді грав ослабленим складом.
У 2008 році був відданий в оренду російському клубу «Спартак-Нальчик». У червні 2008 року підписав трирічний контракт з клубом. У команді провів 2 матчі в Прем'єр-лізі проти «Терека» й «Шинника», 1 матч у Кубку Росії, також зіграв 16 матчів і забив 1 м'яч у молодіжній першості.
Взимку 2009 року побував на перегляді в клубах «СКА-Енергія» й «Вітебськ», але обом командам не підійшов. Влітку 2009 року побував на перегляді в українських клубах «Зоря» та «Закарпаття», але також не перейшов до жодного з них.
Взимку 2010 року перейшов у клуб Першої ліги України «Фенікс-Іллічовець». Всього за клуб у Першій лізі він провів 16 матчів, також провів 1 матч у Кубку України. Потім покинув клуб в статусі вільного агента. Після цього виступав у аматорському клубі «Вектор» з села Богатирівка. У серпні 2013 року перейшов у черкаський «Славутич», в якому провів 10 матчів.
Досягнення
Друга ліга чемпіонату України
Бронзовий призер (2): 2003/04, 2005/06
Примітки
Посилання
Статистика виступів гравця на офіційному сайті ФФУ
Візитна картка футболіста на офіційному сайті УПЛ
Профіль гравця на сайті footballdatabase.eu
Профіль гравця на сайті worldfootball.net
Профіль гравця на сайті «УКРАЇНСЬКИЙ ФУТБОЛ (історія та статистика)»
Профіль гравця на офіційному сайті Запорізької обласної федерації футболу
Профіль гравця на сайті rfpl.org
Профіль гравця на сайті futbol365.ru
Профіль гравця на сайті russtrikers.ru
Профіль гравця на сайті bombarder.narod.ru
Профіль гравця на сайті «Спорт-Експрес»
Уродженці Запоріжжя
Українські футболісти
Українські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Росії
Футбольні легіонери в Норвегії
Футболісти «Металурга» (Запоріжжя)
Футболісти «Торпедо» (Запоріжжя)
Футболісти «Спартака» (Нальчик)
Футболісти «Фенікса-Іллічовця»
Футболісти «Гаугесуна»
Футболісти «Черкащини»
|
3071311
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%96%D0%BE%D0%B3%D1%83%20%D0%94%D0%B0%D0%BB%D0%BE
|
Діогу Дало
|
Діогу Дало
Жозе Діогу Дало Тейшейра більш відомий як Діогу Дало — португальський футболіст, правий захисник клубу «Манчестер Юнайтед» і молодіжної збірної Португалії.
Клубна кар'єра
У 2016 році португалець почав виступати за резервну команду «Порту». У дорослому футболі дебютував 13 жовтня 2017 року через травму Алекса Теллеса в матчі кубку проти «Лустіано», який завершився перемогою «Порту» 0:6.
6 червня 2018 року стало відомо про трансфер гравця до англійського «Манчестер Юнайтед». Дало підписав п'ятирічний контракт з англійською командою. В сезоні 2018/19 провів за манкуніанців 16 матчів у Прем'єр-лізі.
Наступного сезону ігровий час молодого португальця скоротився, а 4 жовтня 2020 року був відданий в оренду до завершення сезону 2020/21 до італійського «Мілана».
Кар'єра в збірній
Виступав майже за всі юнацькі збірні своєї країни. З 2017 року виступає за збірну молодіжну збірну Португалії.
Статистика виступів
Статистика клубних виступів
Титули і досягнення
Володар Кубка Футбольної ліги (1):
«Манчестер Юнайтед»: 2023
Володар Кубка Англії (1):
«Манчестер Юнайтед»: 2023-24
Збірні
Чемпіон Європи (U-17): 2016
Примітки
Посилання
португальські футболісти
Гравці молодіжної збірної Португалії з футболу
Футболісти «Порту»
Футболісти «Манчестер Юнайтед»
Футболісти «Мілана»
португальські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Англії
Футбольні легіонери в Італії
Уродженці Браги
Спортсмени Браги (Португалія)
|
12430333
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Timor%20cuckoo-dove
|
Timor cuckoo-dove
|
Timor cuckoo-dove
The Timor cuckoo-dove (Macropygia magna) is a species of bird in the family Columbidae. It is found in Timor, Wetar and the eastern Lesser Sundas. It was previously lumped together with the Tanimbar cuckoo-dove and the Flores Sea cuckoo-dove as the dusky or bar-necked cuckoo-dove. It is rated as a species of least concern on the International Union for Conservation of Nature Red List of Endangered Species.
Status and conservation
Since 1988, the Timor cuckoo-dove has been rated as a species of least concern on the IUCN Red List of Endangered Species. This is because although it has a restricted range, the range size is more than 20,000 km2 (7,700 mi2), and because it has a stable population trend. In addition, although its population numbers have not been determined, it is thought to be above 10,000, which is above the criterion to warrant a vulnerable rating. It is described to be rarely found on Timor, but commonly found on the Tanimbar Islands and on the Kalaotoa Island. It is thought to have no major threat.
References
Ng, E.Y.X., J.A. Eaton, P. Verbelen, R.O. Hutchinson, and F.E. Rheindt. 2016. Using bioacoustic data to test species limits in an Indo-Pacific island radiation of Macropygia cuckoo doves. Biological Journal of the Linnean Society 118: 786–812.
Macropygia
Birds of Timor
Birds described in 1864
Taxonomy articles created by Polbot
|
846665
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%80%27%D1%94%D1%80%20%D0%AE%D0%9D%D0%95%D0%A1%D0%9A%D0%9E
|
Кур'єр ЮНЕСКО
|
Кур'єр ЮНЕСКО — щомісячний ілюстрований міжнародний журнал, що висвітлює проблеми сучасного світу з різних точок зору. В кожному номері інтерв'ю з одним із представників світу мистецтва, літератури, науки, культури, а також рубрики присвячені охороні навколишнього середовища, діяльності організації ЮНЕСКО.
Сайт ЮНЕСКО надає відкритий і безкоштовний доступ до архіву номерів журналу.
Українське видання
Засновник журналу видання українською мовою — Національна комісія України у справах ЮНЕСКО. Перший випуск вийшов у лютому 1990 року. Україномовне видання стало 35 мовним варіантом міжнародного журналу.
Фінансування журналу здійснювалося із бюджету України. Журнал українською мовою видавали лише із 1990 року по 2002 рік.
Примітки
Посилання
«Кур'єр ЮНЕСКО» на сайті ЮНЕСКО
ЮНЕСКО
Українськомовні журнали
|
3351262
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%B3%D1%83%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B4%D0%B0%D1%86%D0%B0%D0%BD
|
Загустайський дацан
|
Загустайський дацан «Дечін Рабжилінг» (Загастайн хійд; колишні назви: Джагустайський, Джагустаєвський, Тохойський) — буддійський монастир (дацан) тибетської школи гелуг Буддійської традиційної сангхи Росії.
Розташований на відстані 6 км на південь від улусу Тохой Селенгинського району Бурятії, і в 4 км на північний схід від околиці міста Гусиноозерська, на автошляху А340.
Історія
Загустайський дацан був заснований в 1784 році парафіянами Ацайського дацану, що жили на північний схід від Гусиного озера і належали до шести булагатських родів. Спочатку розташовувався в повстяної юрті на лівому березі річки Загустай. Перший дерев'яний соборний храм (Цогчен-дуган) був побудований в 1789 році.
До 1863 році в дацані, крім головного храму Цогчен-дугана, було 11 малих храмів — суме:
Аюші-суме, на честь Будди Довгого Життя Амітаюса
Гунріг-суме, присвячений Будді Вайрочані
Дара-ехе-суме, на честь Тари
Демчок-суме, присвячений Йідаму Чакрасамварі
Докшит-суме, або Сахюусан-суме, присвячений Захисникам Вчення Будди
Курду-суме
Майдарі-суме, присвячений Будді Майбутнього — Майтреї
Найдан-суме, присвячений 16 аргатам — учням Будди Шак'ямуні
Оточі-суме, або Манба-дуган, присвячений Будді медицини Оточі
Шагдор-суме
Шак'ямуні-суме, на честь Будди Шак'ямуні
У 1864 році всі будівлі Загустайського дацану згоріли у вогні великої пожежі.
У 1867 році було вирішено побудувати новий, тепер уже кам'яний дацан. Однак довгий час не могли визначитися з місцем будівництва. З цієї причини в 1880 році побудували тимчасовий дерев'яний храм в урочищі Тохой. У 1891 році його перенесли на колишнє місце в місцевість Загустай.
C 1883 по 1889 рік у Загустайському дацані служив майбутній 12-й Пандіто Хамбо лама Даші-Доржо Ітігелов .
У 1894 році парафіянами були побудовані кілька суме, господарські будівлі, огорожі, а також здійснили фарбування дацану.
У 1908—1909 роках Загустайський дацан був перенесений в місцевість Тохой на лівому березі річки Убукун поблизу теперішнього улусу Жаргаланта .
У 1910 році настоятелем дацану був Циден Циденжапов. У 1912 році в штаті дацану значилися: бгікшу Циренпіл-Гунзин Гармаєв, Дондуп Зотбоєв, Очир-Гилик Дандаров, Ірдинь Цоктоев, Намжил-Батоцирен Шойжамсуєв, який виконував обов'язки ширеете лами (настоятеля).
У 1933 році в ході проведення антирелігійної політики Загустайський дацан був закритий і в наступні роки повністю зруйнований. Лами дацану були репресовані, велика частина з них була розстріляна.
Відродження
Відродження Загустайського дацану почалося 17 серпня 2012 року, коли в Селенгинському районі, в місцевості Обоотой Губе 24-й Пандіто Хамбо лама Дамба Аюшеєв вибрав місце для зведення першого храму — Сахюусан-суме .
Будівництво почалося методом народного будівництва в тому ж році. Відновлення дацану відбувалося на добровільні пожертвування жителів Селенгинського району та спонсорській підтримці бізнесменів, вихідців з цього району. 23 серпня 2013 року в Улан-Уде пройшов благодійний концерт на підтримку будівництва Загустайського дацану.
Урочисте відкриття та освячення відродженого Загустайського дацану відбулося 13 вересня 2014 року.
На даний час настоятелем (ширеете) дацану є Баясхалан-лама. Служби ведуться в єдиному поки що дугані — Сахюусан-суме. У 2015 році розпочато приготування до зведення головного соборного храму — Цогчен-дугана. 22 серпня 2019 року відбулося відкриття Цогчен-дугана.
Примітки
Посилання
Загустайський дацан
Відродження Загустайського дацану
Загустайський дацан (рос.). ez.chita.ru. Проект «Енциклопедія Забайкалля». Дата звернення 19 січня 2019. Архівовано 24 вересня 2018 року.
Селенгинський район
Посилання на Вікісховище безпосередньо в статті
Вікіпедія:Статті з іншим значенням на Вікіданих
Буддистські монастирі
1784 в Азії
засновані 1784
|
3971073
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%BE-%D0%B7%D0%B0%D1%85%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B0%20%D1%96%D0%BD%D0%B4%D1%96%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0
|
Північно-західна індіанська війна
|
Північно-західна індіанська війна, також відома як війна в Огайо, війна Маленької Черепахи та під іншими назвами — війна між США (разом із союзними племенами корінних індіанців чикасо та чокто) проти Західної Конфедерації (конфедерації багатьох інших корінних американських племен), яку підтримували британці, за контроль над Північно-західними територіями. Війна мала своїми коріннями багатовіковий конфлікт на цих землях спочатку серед корінними американськими племенами, а згодом з втручанням перемінливих союзів між племенами та європейськими державами, Францією та Великою Британією та їхніми колоніальними володіннями. В армії Сполучених Штатів Північно-західна індіанська війна вважається першою з індійських воєн США.
Відповідно до статті 2 Паризького договору, яким закінчено американську війну за незалежність, Великі озера встановлювалися як кордон між територією Великої Британії та територією Сполучених Штатів. Численні корінні американські народи населяли цей регіон, відомий у США як країна Огайо та країна Іллінойсу. Незважаючи на договір, який передав Північно-Західну територію Сполученим Штатам, британці тримали там форти і продовжували політику, спрямовану на підтримку племен корінних американців. Посягання європейських поселенців на землі західніше від Аппалачів після війни, індіанська Конфедерація, очолювана гуронами, з 1785 року почала активні дії, намагаючись протистояти узурпації індіанських земель, заявивши, що землі на північ і захід від річки Огайо є територією індіанців. Президент Джордж Вашингтон наказав армії США забезпечити суверенітет США над цією територією. Армія США, що складається в основному з непідготовлених новобранців та волонтерів-міліціонерів, зазнала низку серйозних поразок, зокрема в 1790 році в кампанії Гармара та у нищівній в 1791 році на річці Вобаш. Близько 1000 солдатів та правоохоронців було вбито, а сили Сполучених Штатів зазнали набагато більше жертв, ніж їхні противники. Ці поразки є одними з найстрашніших за всю історію армії США.
Після катастрофи Сент-Клера Вашингтон наказав герою «Революційної війни» генералу «Божевільному» Ентоні Вейну організувати та підготувати належне збройне формування. Наприкінці 1792 року той прийняв командування над новим Легіоном США. Методично та професійно ведучи кампанію у долинах річок Великого Маямі та Момі в західній частині штату Огайо, Ентоні Вейн врешті привів своїх людей до вирішальної перемоги 20 серпня 1794 року в битві біля Фоллен Тімберз біля південно-західного берега озера Ері (недалеко від сучасного Толідо, штат Огайо). Потім заснував форт Вейн на місці столиці Маямі Кекіонга, який став символом присутності США в центрі Індійської країни. Переможені племена були змушені поступитися великою територією, включаючи значну частину сучасного Огайо, згідно з Грінвільським договором 1795 року. У тому ж році за договором Джея британці поступилися своїми аванпостами на берегах Великих озер на користь Сполучених Штатів.
Див. також
Список війн за участю США
Війни і битви з індіанцями Північної Америки
Повстання через віскі
Повстання Шейса
Крикська війна
Примітки
Виноски
Джерела
Література
Calloway, Colin G (2018). The Indian World of George Washington. New York: Oxford University Press. ISBN 9780190652166.
Dowd, Gregory Evans (1992). A Spirited Resistance: The North American Indian Struggle for Unity, 1745—1815. Baltimore and London: Johns Hopkins University.
Edel, Wilbur (1997). Kekionga! The Worst Defeat in the History of the U.S. Army. Westport: Praeger Publishers. ISBN 978-0-275-95821-3
Sword, Wiley (1985). President Washington's Indian War: The Struggle for the Old Northwest, 1790—1795. Norman: University of Oklahoma Press. ISBN 0-8061-2488-1.
Посилання
Showdown at Fallen Timbers — The Northwest Indian War & the Birth of the U.S. Army
Війни в Північній Америці
Війни США
Війни Королівства Великої Британії
Війни XVIII століття
XVIII століття в Північній Америці
Індіанські війни
1786 у Північній Америці
Події 15 квітня
Квітень 1786
Події 3 серпня
Серпень 1795
|
5233336
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%D1%81%D1%8F%D0%B9%D0%B2%D0%BE
|
Вічне сяйво
|
Вічне сяйво
«Вічне сяйво» («Amžinoji šviesa») — радянський художній фільм 1987 року, знятий режисером Альгімантасом Пуйпою на Литовській кіностудії.
Сюжет
За мотивами повісті Рімантаса Шавяліса «Вічне світло».
У ролях
Відас Петкявічюс — Аніцетас
Костас Сморігінас — Зігмас
Віргінія Кельмеліте — Аміля
Дайва Стубрайте — Пране
Владас Тамошюнас — Бернасюс
Оліта Даутартайте — тітка Амілі
Повілас Будріс — Юлюс, кіномеханік
Елегіюс Букайтіс — голова сільської ради
Рімантас Шавяліс — Шавяліс, редактор районної газети
Повілас Станкус — Петро Сергійович
Віолетта Подольскайте — роль другого плану
Альгімантас Вощікас — роль другого плану
Рімантас Недзвецкас — роль другого плану
Раймундас Сліжіс — Феліксас
Я. Ясукенас — роль другого плану
Пранас Діргінчюс — роль другого плану
Я. Грігалюнас — роль другого плану
Я. Стонкус — роль другого плану
Гедимінас Пранцкунас — епізод
Олександр Шиманскіс — епізод
Аугустас Шавяліс — Шавяліс
Тетяна Чекатовська — ''Марта
Знімальна група
Режисер — Альгімантас Пуйпа
Сценарист — Рімантас Шавяліс
Оператор — Рімантас Юодвалькіс
Композитор — Юозас Ширвінскас
Художники — Альгірдас Бружас, Галюс Клічюс
Посилання
Фільми СРСР 1987
Фільми Литовської кіностудії
|
4624583
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%85%D0%B0%20%28%D0%9D%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Коровиха (Нижньогородська область)
|
Коровиха (Нижньогородська область)
Коровиха — присілок у Варнавинському районі Нижньогородської області Російської Федерації.
Населення становить 4 особи. Входить до складу муніципального утворення Шудська сільрада.
Історія
Від 2009 року входить до складу муніципального утворення Шудська сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Варнавинського району
|
2892121
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D0%BC%D0%BB%D1%96%D0%BD-%D0%92%D0%B5%D0%BD%D2%91%D0%BB%D0%B5
|
Тумлін-Венґле
|
Тумлін-Венґле — село в Польщі, у гміні Заґнанськ Келецького повіту Свентокшиського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Келецького воєводства.
Демографія
Демографічна структура на день 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Келецького повіту
|
1347201
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ash-Shura
|
Ash-Shura
|
Ash-Shura
Ash-Shūrā (al-shūrā, "Council, Consultation") is the 42nd chapter (sūrah) of the Qur'an (Q42) with 53 verses (āyāt). Its title derives from the question of "shūrā" (consultation) referred to in Verse 38. The term appears only once in the Quranic text (at Q42:38). It has no pre-Quranic antecedent.
Regarding the timing and contextual background of the believed revelation (asbāb al-nuzūl), it is an earlier "Meccan surah", which means it has been revealed in Mecca, rather than later in Medina.
Summary
1-2 The Almighty reveals his will to Muhammad
3 Angels intercede with God on behalf of sinful man
4 Muhammad not a steward over the idolaters
5 The Quran revealed in the Arabic language to warn Makkah
6-10 God the only helper, creator, and preserver, the all-knowing
11-13 Islam the religion of all the former prophets
14 Muhammad commanded to declare his faith in the Bible and Torah
15 Disputers with God shall be severely punished
16-17 God only knows the hour of the judgment
18-19 The Almighty will reward the righteous and the wicked according to their deeds
20 Sinners only spared through God's forbearance
21-22 Rewards of the just and of the unjust
23 Muhammad charged with imposture
24-27 The sovereign God forgives and blesses whom he will
28-33 God's power manifested in his works
34-41 A true believer's character decided
42-45 The miserable fate of those whom God causes to err
46 Sinners exhorted to repent before it is too late
47 Muhammad only a preacher
48-49 God controls all things
50-51 Why God reveals himself by inspiration and through apostles
52-53 Prophet Muhammad did not know of ˹this˺ Book and faith ˹before˺.
Q42:23 Verse of affection
Q42:51 Revelation in Islam
In Islamic tradition, Quran 42:51 serves as the basis of understanding for Revelation in Islam (waḥy).
"It is not fitting for a man that Allah should speak to him except by inspiration, or from behind a veil, or by the sending of a messenger to reveal, with Allah's permission, what Allah wills".
Based on this verse, Islamic scholars have described three ways in which God's revelation can reach His chosen individuals, especially prophets.
An inspired message – not a word but an idea – can enter the heart of the chosen individuals either in the state of consciousness or in dream.
The second mode, it is said, is the word heard by the person spoken to, as from behind a veil.
In the third mode, the revelation is sent from God through archangels like Gabriel and is delivered to the prophets. It is the highest form of revelation, and Muslims believe the whole Quran was revealed in this mode.
References
External links
Quran 42 Clear Quran translation
Q42:1, 50+ translations, islamawakened.com
Shura
Shura
|
231742
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Жовна
|
Жовна – невеликі скупчення і конкреції мінералів округлої, еліпсоїдальної або неправильної форми.
Література
Геологічний словник, т.1, Москва 1978.
Морфологія мінералів
|
935024
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zagreb%20County%20%28former%29
|
Zagreb County (former)
|
Zagreb County (former)
Zagreb County was a historic administrative subdivision (županija) of the Kingdom of Croatia-Slavonia. Croatia-Slavonia was an autonomous kingdom within the Lands of the Crown of Saint Stephen (Transleithania), the Hungarian part of the dual Austro-Hungarian Empire. Its territory is now in northern Croatia. The capital of the county was Zagreb (Croatian, in Hungarian: Zágráb).
Geography
Zagreb County shared borders with the Austrian lands Styria, Carniola and Bosnia-Herzegovina and the counties of Varaždin County, Bjelovar-Križevci, Požega and Modruš-Rijeka (all in Croatia-Slavonia). The river Sava flows through the county. Its area was 7210 km2 around 1910.
History
The territory of the Zagreb County was part of the Kingdom of Croatia when it entered a personal union with the Kingdom of Hungary in 1102, and with it became part of the Habsburg monarchy in 1526. Zagreb County was re-established after it was liberated from Ottoman occupation in the early 18th century. In 1920, by the Treaty of Trianon the county became part of the newly formed Kingdom of Serbs, Croats and Slovenes (later renamed to Yugoslavia). Since 1991, when Croatia became independent from Yugoslavia, the county is part of the Republic of Croatia.
Demographics
In 1900, the county had a population of 541,242 people and was composed of the following linguistic communities:
Total:
Croatian: 403,020 (74.5%)
Serbian: 113,129 (20.9%)
German: 6,034 (1.1%)
Hungarian: 4,403 (0.8%)
Slovak: 188 (0.0%)
Romanian: 22 (0.0%)
Ruthenian: 18 (0.0%)
Other or unknown: 14,428 (2.7%)
According to the census of 1900, the county was composed of the following religious communities:
Total:
Roman Catholic: 414,680 (76.6%)
Serbian Orthodox: 113,265 (20.9%)
Greek Catholic: 7,561 (1.4%)
Jewish: 4,659 (0.9%)
Lutheran: 740 (0.1%)
Calvinist: 271 (0.0%)
Unitarian: 6 (0.0%)
Other or unknown: 60 (0.0%)
In 1910, the county had a population of 594,052 people and was composed of the following linguistic communities:
Total:
Croatian: 445,870 (75.1%)
Serbian: 122,558 (20.6%)
German: 6,016 (1.0%)
Hungarian: 6,068 (1.0%)
Slovak: 235 (0.0%)
Romanian: 30 (0.0%)
Ruthenian: 61 (0.0%)
Other or unknown: 13,214 (2.2%)
According to the census of 1910, the county was composed of the following religious communities:
Total:
Roman Catholic: 456,423 (76.8%)
Serbian Orthodox: 122,861 (20.7%)
Greek Catholic: 7,458 (1.3%)
Jewish: 5,680 (1.0%)
Lutheran: 785 (0.1%)
Calvinist: 742 (0.1%)
Unitarian: 4 (0.0%)
Other or unknown: 99 (0.0%)
Subdivisions
In the early 20th century, the subdivisions of Zagreb county were:
References
1920 disestablishments
Former counties of Croatia
Counties in the Kingdom of Hungary
History of Zagreb
States and territories established in the 12th century
|
1006641
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D1%96%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%2C%20%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%B0%29
|
Раваллі (округ, Монтана)
|
Раваллі (округ, Монтана)
Округ Раваллі — округ (графство) у штаті Монтана, США. Ідентифікатор округу 30081.
Історія
Округ утворений 1893 року.
Демографія
За даними перепису
2000 року
загальне населення округу становило 36070 осіб, зокрема міського населення було 6070, а сільського — 30000.
Серед мешканців округу чоловіків було 17910, а жінок — 18160. В окрузі було 14289 домогосподарств, 10182 родин, які мешкали в 15946 будинках.
Середній розмір родини становив 2,94.
Віковий розподіл населення поданий у таблиці:
Суміжні округи
Міссула — північ
Гранит — північний схід
Дір-Лодж — схід
Бівергед — південний схід
Лемгай, Айдахо — південь
Айдахо, Айдахо — захід
Див. також
Список округів штату Монтана
Примітки
|
15431647
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Massat
|
Massat
|
Massat is a commune in the Ariège department in southwestern France.
It is situated on the former Route nationale 618, the "Route of the Pyrenees".
History
The area dates back to paleolithic times, when tribes left some traces in painted caves in the Ker valleys of Massat. The village later became a territory used by the Lords of Lomagne to disperse the population to, overcoming a serious problem of overpopulation. Several charters dating from 1146 specify the reciprocal rights of the inhabitants and the lords. The valley was directed towards an industrial activity lasting almost seven centuries. This included the manufacture of charcoal and cast iron of iron ores in five forging mills operated by Catalan women. From 1820, with the discovery of the means of melting iron with coal, the industrial prosperity of the valley disappeared.
Later in the 19th century, agricultural, primarily pastoral farming became the main source for the Massat economy, particularly the production of butter. With a very strong rural migration, amplified by World War I, the valley depopulated quickly, falling dramatically from 17,000 inhabitants in 1800 to just 1700 in total today, and just 589 in the village.
Population
See also
Communes of the Ariège department
Col de Port
References
Communes of Ariège (department)
Ariège communes articles needing translation from French Wikipedia
|
19249412
|
https://en.wikipedia.org/wiki/TIK%20%28band%29
|
TIK (band)
|
TIK (band)
TIK is a Ukrainian folk rock band with heavy influences of ska. It was formed in 2005 in Vinnytsia, Ukraine. The band's name is an abbreviation of the Ukrainian phrase "" which means "Sobriety and Culture".
History
TIK can trace its origin in 2000 when the history student Viktor Broniuk (vocals, accordion) and the music student Denys Repey (bass guitar) in Vinnytsia decided to form a band that they called TIK from the Ukrainian phrase "". In 2003 they were joined by the guitarist Kostiantyn Terepa and the drummer Oleksandr Filinkov.
The band made their first real public appearance at a concert in Vinnytsia on June 2, 2005, and that date is considered to be the birthday of the band. In the autumn of 2005 the band was joined by Yuriy Martsyniuk (keyboards and saxophone) and shortly after that the band recorded its first demo tape.
In 2006 the guitarist Kostiantyn Tegera left the band and was replaced by Serhiy Oliynyk. But later also Denys Repey and Yuriy Martsyniuk left the band. In May 2006 Serhiy Fedchyshyn (bass guitar), Yevhen Zykov (keyboards) and Yan Nikitchuk (trumpet) joined the band.
In late May 2006 the band started to record their first album. One of the first songs that was recorded was "Oleni" (Deers) which they recorded together with the Belarusian band Lyapis Trubetskoy. A music video was recorded during the autumn and "Oleni" made its first appearance on Ukrainian TV in late November 2006. It was soon followed by another music video called "Vchytelka" (Teacher). The album with eleven songs was called "LiteraDura" and was released on May 27, 2007.
A second album called "TyKHYI" was released on September 25, 2008. All songs are written by the band except for a cover of the 1980s Soviet hit "Bielyje Rozy", but it is heavily rearranged by the band and also translated to Ukrainian; "Bili Troiandy".
Current members
Viktor Broniuk – vocals, accordion
Oleksandr Pinchuk – guitar
Oleksiy Limanets – bass guitar
Oleksandr Filinkov – drums
Yevhen Zykov – keyboards
Yan Nikitchuk – trumpet
Serhiy Shamray – trombone
Discography
2007 – LiteraDura
2008 – TyKHYI
2011 – Vesilnyi
2015 – Liuby ty Ukrayinu!
References
TIK's official website
Ukrainian folk rock groups
|
1772827
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%BA%D0%BE%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%20%D0%94%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Поляничко Михайло Деонисович
|
Поляничко Михайло Деонисович
Михайло Денисович Поляничко (1921) — український радянський дипломат. Надзвичайний і Повноважний Посол СРСР. Заступник Міністра закордонних справ УРСР. Постійний Представник Української РСР в ООН (1968–1973).
Біографія
Народився в 1921 році. Його кар'єра була тісно пов'язана з МЗС УРСР, де він очолював відділ міжнародних організацій МЗС, був заступником Міністра закордонних справ УРСР. Починаючи з 1957 року входив до складу делегацій УРСР на сесіях Генеральної Асамблеї ООН дев'ять разів. Працюючи в МЗС УРСР мав змогу зустрічати закордонні делегації, які відвідували українську столицю Київ. В ООН він був обраний головою Східноєвропейської групи країн ООН, та на початку 1968 року виступав як речник цієї групи у зверненні до генерального секретаря ООН в інтересах Східної Німеччини, яка не була членом ООН.
За його керівництва статус українського представництва в ООН суттєво зріс. Крім того, додатково з'явилася посада заступника Постійного представника яку займав Михайло Гетьманець. Також в представництві працював радник, три перші секретарі, два другі секретарі і один аташе. В цей період Другим секретарем працював Віктор Батюк, посаду аташе займав Олександр Овсюк.
Нагороди та відзнаки
Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР (1972)
Орден Трудового Червоного Прапора (1972)
Див. також
Представники України в міжнародних організаціях
Література
Обрії близьких і далеких світів/ Олександр Овсюк. — К.:Амадей, 2006. — Мова українська. — с.688, ISBN 966-7689-47-6
Примітки
Посилання
Архіви України. Фотолітопис: Україна в ООН
Довідник з історії Компартії та Радянського Союзу
Діячі УРСР
Українські дипломати
Представники УРСР в ООН
Члени КПРС
Заступники Міністра закордонних справ України
Нагороджені Почесною грамотою Президії ВР УРСР
|
29763944
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Invariant%20manifold
|
Invariant manifold
|
Invariant manifold
In dynamical systems, a branch of mathematics, an invariant manifold is a topological manifold that is invariant under the action of the dynamical system. Examples include the slow manifold, center manifold, stable manifold, unstable manifold, subcenter manifold and inertial manifold.
Typically, although by no means always, invariant manifolds are constructed as a 'perturbation' of an invariant subspace about an equilibrium.
In dissipative systems, an invariant manifold based upon the gravest, longest lasting modes forms an effective low-dimensional, reduced, model of the dynamics.
Definition
Consider the differential equation
with flow being the solution of the differential equation with .
A set is called an invariant set for the differential equation if, for each , the solution , defined on its maximal interval of existence, has its image in . Alternatively, the orbit
passing through each lies in . In addition, is called an invariant manifold if is a manifold.
Examples
Simple 2D dynamical system
For any fixed parameter , consider the variables governed by the pair of coupled differential equations
The origin is an equilibrium. This system has two invariant manifolds of interest through the origin.
The vertical line is invariant as when the -equation becomes which ensures remains zero. This invariant manifold, , is a stable manifold of the origin (when ) as all initial conditions lead to solutions asymptotically approaching the origin.
The parabola is invariant for all parameter . One can see this invariance by considering the time derivative and finding it is zero on as required for an invariant manifold. For this parabola is the unstable manifold of the origin. For this parabola is a center manifold, more precisely a slow manifold, of the origin.
For there is only an invariant stable manifold about the origin, the stable manifold including all .
Invariant manifolds in non-autonomous dynamical systems
A differential equation
represents a non-autonomous dynamical system, whose solutions are of the form with . In the extended phase space of such a system, any initial surface generates an invariant manifold
A fundamental question is then how one can locate, out of this large family of invariant manifolds, the ones that have the highest influence on the overall system dynamics. These most influential invariant manifolds in the extended phase space of a non-autonomous dynamical systems are known as Lagrangian Coherent Structures.
See also
Hyperbolic set
Lagrangian coherent structure
Spectral submanifold
References
Dynamical systems
|
1812005
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B8%D1%86%D1%96
|
Кендиці
|
Кендиці або Кендіце — село в Словаччині, Пряшівському окрузі Пряшівського краю. Розташоване в центральній частині східної Словаччини, у північній частині Кошицької угловини в долині Ториси.
Уперше згадується у 1248 році.
Культурні пам'ятки
палац з 1792 року в стилі бароко—класицизму,
римо-католицький костел з 1819 року в стилі класицизму,
каплиця з початку 19 століття в стилі класицизму,
садиба з 1 половини 19 століття в стилі класицизму.
Населення
В селі проживає 1 877 осіб.
Національний склад населення (за даними останнього перепису населення — 2001 року):
словаки — 93,82 %,
цигани — 5,57 %,
чехи — 0,31 %,
русини — 0,12 %,
поляки — 0,12 %,
угорці — 0,06 %.
Склад населення за приналежністю до релігії станом на 2001 рік:
римо-католики — 95,73 %,
греко-католики — 1,55 %,
протестанти — 0,62 %,
православні — 0,25 %,
не вважають себе віруючими або не належать до жодної вищезгаданої церкви — 1,85 %.
Примітки
Джерела
сайт села
дані про село на сайті www.e-obce.sk
дані про національний та конфесійний склад населення села на сайті Статистичного уряду Словаччини
Села округу Пряшів
засновані в Європі 1249
|
1074200
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Деперсоналізація
|
Деперсоналізація (особистість; також абаліенція) — це стан відчуження від самого себе, неадекватне сприймання людиною своєї особи, свого «я». Причинами можуть бути психофізіологічні, соціальні захворювання. Є клінічним синдромом певних психічних розладів.
Хворим здається, що події їхнього життя відбуваються з кимось іншим, що вони ніби «дивляться» своє життя в кінотеатрі. Деперсоналізацію, в переважній більшості випадків, супроводжує дереалізація та психічна анестезія. Латинська назва — anaesthesia psychica dolorosa. У МКХ-10 позначається як «Синдром деперсоналізації-дереалізації», історично званий деперсоналізацією. Тривала деперсоналізація є тяжким станом, часто призводить до суїцидів.
Історія вивчення
Найперші опубліковані описи синдрому деперсоналізації були дані французьким психіатром J. Esquirol в 1838 р., а також J. Moreau de Tours в 1840 р., які звернули увагу на симптоматику відчуження відчуттів власного тіла. Першою монографією, майже цілком присвяченої синдрому деперсоналізації, стала робота R. Krishaber, заснована на описі 38 клінічних спостережень. У 1898 р., французьким філологом і філософом L. Dugas, для позначення відділення (дисоціації) або втрати свого «Я», був запропонований термін «деперсоналізація». Пізніше L. Dugas (а також F. Moutier) опублікував монографію «Деперсоналізація», узагальнив досвід вивчення деперсоналізації за всі попередні роки. У вітчизняній літературі підсумки досліджень синдрому деперсоналізації підводяться в роботах А. А. Меграбяна, А. Б. Смулевич і В. Ю. Воробйова, Ю. Л. Нуллера.
Симптоматика
Синдром деперсоналізації (симптомокомплекс) може включати такі відчуття хворого:
Відчуття часткового або повного зникнення (стирання) рис своєї особистості.
Зникнення так званих «тонких емоцій».
Зменшення або повне зникнення почуттів (емоційного ставлення) до близьких.
Оточення здається «пласким», «мертвим», або сприймається притуплено, якби через скло.
Притуплене кольоросприйняття, навколишній світ «сірий», «безбарвний».
Відсутність або притуплення емоційного сприйняття природи.
Відсутність або притуплення сприйняття творів мистецтва, музики.
Відчуття відсутності думок в голові.
Зменшення здатності до запам'ятовування.
У деяких випадках, все навколо може здаватися абсолютно незнайомим, вперше баченим.
Притуплення простих почуттів, таких як почуття образи, злості, співчуття, радості.
Відсутність самого поняття «настрій» (настрою як би не існує). Поява поганого настрою говорить про поліпшення стану.
Відчуття свого тіла як автомата, свої дії здаються автоматичними (при об'єктивному розумінні того, що це тільки здається).
Втрата почуттів викликає болісний душевний біль.
Відчуття уповільненої течії або повної зупинки часу.
Утруднення образного уявлення, образного мислення.
Притуплення або відсутність больової, тактильної, температурної, смакової, пропріоцептивної чутливості, відчуття ваги, почуттів сну, голоду і насичення (так звана Соматопсихічна деперсоналізація).
Патогенез
Практично завжди (за винятком деяких видів шизофренії), деперсоналізація є захисним механізмом психіки при виникненні сильного емоційного потрясіння, в тому числі й дебюту важких психічних захворювань. В екстрених для психічного стану ситуаціях деперсоналізація дозволяє тверезо оцінити обставини, без емоцій, які заважають аналізу. У такому випадку, деперсоналізація є нормальною реакцією організму на гострий стрес. Патологічною ж вважають тривалий, безперервний, тяжкий перебіг деперсоналізації.
Супутні біохімічні та неврологічні порушення
Розладу також часто супроводжує «оксидативний стрес», модифікація білків рецепторів, порушення роботи гіпофіз Арно-надниркової осі (порушення продукції кортизолу, АКТГ). За деякими дослідженнями, в патогенезі беруть участь зміни в серотонінових 5HT2A, ГАМК, опіоїдних, NMDA рецепторах. Дослідження хворих, за допомогою функціональної магнітно-резонансної томографії (фМРТ), показують зміну активності в різних частинах мозку, у порівнянні зі здоровими людьми.
Механізм виникнення при стресі
Існує думка, що механізм виникнення розладу пов'язаний з реакцією мозку на стрес: відбувається активне вироблення ендорфінів з високою спорідненістю до μ-опіоїдних рецепторів (ці рецептори також пов'язані з виникненням дисоціації при вживанні опіатів). Сильна активація цих рецепторів, призводить до порушення механізмів зворотного зв'язку (негативна змінюється на позитивну), необхідної для підтримки нейрохімічного гомеостазу. Ці порушення, призводять до каскадної зміни в інших рецепторних системах. В результаті, на думку вчених, блокується центр задоволення (виникає ангедонія), лімбічна система (відповідає за емоції) не може адекватно реагувати на її хаотичну стимуляцію і відключається (також за допомогою механізмів зворотного зв'язку), що призводить до виникнення деперсоналізаціонної-дереалізаціонної, а також депресивної симптоматики. Часто при дослідженні ЕЕГ виявляється пароксизмальною активність в області діенцефальних структур. Хаотична стимуляція лімбічної системи знаходиться неподалік епілептичного вогнища не дає їй відновити свою функціональність. Це підтверджується деякою позитивним дією антиконвульсантів при комплексній фармакотерапії.
Можливо також, що первинна фаза патогенезу пов'язана з блокуванням NMDA рецепторів поки не виявленими ендогенними пептидними антагоністами цих рецепторів.
Індукування деперсоналізації
Стан деперсоналізації може бути штучно викликано застосуванням дисоціативних наркотичних засобів — блокаторів NMDA рецепторів, таких як кетамін, декстрометорфан або фенциклідин, а також вживанням марихуани. У такому випадку, звичайно деперсоналізація проходить після дезінтоксикації організму, проте є вірогідність індукування повноцінного розладу, особливо в останньому випадку. Примітно, що в США питаннями лікування синдрому деперсоналізації-дереалізації займається інститут NODID.
Різновиди деперсоналізації
Перший — порушуються відчуття онтогенетично найбільш ранніх форм самосвідомості. Хворі оцінюють свої власні дії, як автоматичні, що здійснюються як би проти їхньої волі, або взагалі іншою особою. При достатній вираженості цього розладу, хворим може здаватися, що вони взагалі перестають існувати, що вони незначні. Клінічно це найлегший тип деперсоналізації.
Другий — порушення переважно поширюються на найпізніші в онтогенетичному сенсі ідеаторні форми самосвідомості і проявляються в почутті втрати індивідуальної специфічності соціальних комунікацій. При розвиненій картині, виникає відчуття повної втрати уявлення про своє «Я». Хворі скаржаться, що вони ніби повністю позбавляються власного світогляду, поглядів, суджень, стають безликими людьми. Другий тип зустрічається при шизотипових розладах. Деперсоналізація виступає у зв'язку зі змінами особистості, іпохондричним самоаналізом.
Третій («анестетична депресія») — у хворих притупляється здатність відчувати емоції (радіти, горювати) іноді аж до емоційної тупості — майже повної неможливості відчувати емоції, при цьому це завдає, проте, великі страждання пацієнтам. Істинного емоційного збідніння у хворих з психічною анестезією, як правило, не наступає, а є лише суб'єктивне відчуття нестями.
Диференціальна діагностика
Надійним методом розмежування деперсоналізації, депресії та тривоги є діазепамовий тест, розроблений професором Ю. В. Нуллером.
Особливості перебігу захворювання
Характер і тривалість перебігу деперсоналізаційного розладу залежить, в першу чергу, від причини її виникнення, а також від генетичної схильності до цього захворювання.
Тривалість розладу
Тривалість стану деперсоналізації може становити від декількох хвилин до декількох років. Цікаво, що майже завжди, особливо на початкових стадіях, може відбуватися спонтанне раптове тимчасове зникнення всього деперсоналізаційно-дереалізаційного симптомокомплексу. Цей так званий «вихід» або «світла пляма» триває кілька годин і закінчується поверненням симптоматики.
Резистентність до лікування
Якщо розглядати цей розлад як захисний механізм, то стає зрозуміло, чому перебігу захворювання супроводжує часткова або абсолютна резистентність до лікування психофармакологічними препаратами (транквілізатори, антидепресанти, нейролептики), значно підвищується загальний імунітет до інфекційних захворювань (наприклад у хворих знижується частота виникнення застуди). Резистентність можна трохи знизити за допомогою проведення серії процедур плазмаферезу, при якому з крові частково забирають антитіла. До застосовуваних препаратів (особливо до бензодіазепінових транквілізаторів) досить швидко виникає толерантність, що не дозволяє проводити лікування невеликими дозами психофармакологічних засобів. Резистентність буває настільки сильною, що навіть при високій концентрації препарату в крові, пацієнт не відчуває ніякої дії, в той час як для здорових людей такі концентрації можуть бути летальними.
Примітки
Література
Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х. : Право, 2015
Посилання
Различие между безумием и просветлением
ПСИХИАТРИЯ — Депрессия и деперсонализация — Нуллер Ю. Л.
Деперсонализационно-дереализационное расстройство.
Numb — художественный фильм, посвященный этому заболеванию.
Depersonalization Disorder General Information (NODID)
Depersonalization Disorder DSM-IV Diagnostic Criteria (NODID)
Психічні розлади
Синдроми
Психопатологічні синдроми
Дисоціативні розлади
|
2403009
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D1%82%D1%96
|
Дургаваті
|
Дургаваті (*रानी दुर्गावती, 5 жовтня 1524 —24 червня 1564) — махарані князівства Гарха у 1550—1564 роках.
Життєпис
Походила з раджпутського клану Чандела. Донька раджи Керат Раї. Народилася у місті-фортеці Калінджар у 1524 році. Вела життя звичайної раджпутської жінки. У 1542 році вийшла заміж за Далпат Шаха, спадкоємця Санграм Шаха, магараджі Гарха (держава народу гонді). Цим було закріплено союз клану Чандела з Гондваною.
Того ж року після смерті батька Далпат Шах став новим володарем Гондвани. У 1545 році Дургаваті народила сина Вір Нараяна. У 1550 році після смерті чоловіка стала правителькою-регентшею при малолітньому сині. В управлінні спиралася на дивана Беохара Адхар Сімхи та міністра Мана Такура. Столицю було перенесено до фортеці Чаурагарх. Звідки чинила спротив спробам Іслам Шаха Сурі, володаря Північної Індії, підкорити Гондвану. У 1554 році після смерті Іслам Шаха загроза з півночі значно зменшилася.
У 1556 році відбула напад Баз Бахадура, султана Мальви. Втім незабаром Дургаваті стикнулася з могольським падишахом Акбаром. Останній до початку 1560-х років підкорив Мальвський та Гуджаратський султанати. Слідом за цим рушив на Гондвану.
У 1564 році могольські війська вдерлися до володінь Дургаваті, яка на противагу свого дивана вирішила чинити спротив ворогу на чолі із Ходжой Абдул Маджид Асаф-ханом. Вона зібрала військо у 20 000 кінноти, 1000 слонів і великого загону піхоти і хоробро очолювала її. Вирішальна битва з могольским військом сталася близько Нархі (Нарай Нала). За деякими легендами вона сиділа на коні в чоловічому одязі, а її дитина-принц був прив'язаний у неї за спиною. Втім це не відповідає дійсності, оскільки Вір Нараяну на час битви було 19 років.
В перший день раджпути завдали поразки моголам, але військовики Дургаваті відмовилися негайно атакувати ворога, чекаючи до ранку. Це дозволило Асаф-хану отримати підкріплення, насамперед важкі гармати. В результаті наступного дня в результаті запеклої битви гондванські війська зазнали нищівної поразки. Вір Нараяна було смертельно поранено, сама Дургаваті була поранена двома стрілами. Тоді вона встромила кинджал собі в груди і загинула, але до останньої секунди вона захищала честь роду і права спадкоємця на владу. У фортеці Чаурагарх жінки клану скоїли джаугар (самогубство). В результаті поразки державу Гондвану було приєднано до Імперії Великих Моголів.
Джерела
Rani Durgavati Maravi
Раджпути
Жінки Індії
|
3799073
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BD%D1%81%20%D0%A4%D1%96%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%80
|
Ганс Фідерер
|
Ганс Фідерер (21 січня 1920 — 15 грудня 1980) — німецький футболіст, що грав на позиції нападника. Виступав за клуб «Фюрт», а також національну збірну Німеччини.
Посилання
Ганс Фідерер на eu-football.info
Німецькі футболісти
Гравці збірної Німеччини з футболу
Футболісти «Гройтера»
|
2197089
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lithostratigraphy
|
Lithostratigraphy
|
Lithostratigraphy is a sub-discipline of stratigraphy, the geological science associated with the study of strata or rock layers. Major focuses include geochronology, comparative geology, and petrology.
In general, strata are primarily igneous or sedimentary relating to how the rock was formed. Sedimentary layers are laid down by deposition of sediment associated with weathering processes, decaying organic matter (biogenic) or through chemical precipitation. These layers are often distinguishable as having many fossils and are important for the study of biostratigraphy. Igneous layers occur as stacks of lava flows, layers of lava fragments (called tephra) both erupted onto the Earth's surface by volcanoes, and in layered intrusions formed deep underground. Igneous layers are generally devoid of fossils and represent magmatic or volcanic activity that occurred during the geologic history of an area.
There are a number of principles that are used to explain relationships between strata. When an igneous rock cuts across a formation of sedimentary rock, then we can say that the igneous intrusion is younger than the sedimentary rock. The principle of superposition states that a sedimentary rock layer in a tectonically undisturbed stratum is younger than the one beneath and older than the one above it. The principle of original horizontality states that the deposition of sediments occurs as essentially horizontal beds.
Types of lithostratigraphic units
The principles of lithostratigraphy were first established by the Danish naturalist, Nicolas Steno, in his 1669 Dissertationis prodromus. A lithostratigraphic unit conforms to the law of superposition, which in its modern form states that in any succession of strata, not disturbed or overturned since deposition, younger rocks lies above older rocks. The principle of lateral continuity states that a set of bed extends and can be traceable over a large area.
Lithostratigraphic units are recognized and defined on the basis of observable physical rock characteristics. The lithology of a unit includes characteristics such as chemical and mineralogical composition, texture, color, primary depositional structures, fossils regarded as rock-forming particles, or other organic materials such as coal or kerogen. The taxonomy of fossils is not a valid lithological basis for defining a lithostratigraphic unit. The descriptions of strata based on physical appearance define facies.
The formal description of a lithostratigraphic unit includes a stratotype which is usually a type section. A type section is ideally a good exposure of the unit that shows its entire thickness. If the unit is nowhere entirely exposed, or if it shows considerably lateral variation, additional reference sections may be defined. Long-established lithostratigraphic units dating to before the modern codification of stratigraphy, or which lack tabular form (such as volcanic domes), may substitute a type locality for a type section as their stratotype. The geologist defining the unit is expected to describe the stratotype in sufficient detail that other geologists can unequivocally recognize the unit.
Lithosome: Masses of rock of essentially uniform character and having interchanging relationships with adjacent masses of different lithology. e.g.: shale lithosome, limestone lithosome.
The fundamental Lithostratigraphic unit is the formation. A formation is a lithologically distinctive stratigraphic unit that is large enough to be mappable and traceable. Formations may be subdivided into members and beds and aggregated with other formations into groups and supergroups.
Stratigraphic relationship
Two types of contact: conformable and unconformable.
Conformable: unbroken deposition, no break or hiatus (break or interruption in the continuity of the geological record). The surface strata resulting is called a conformity.
Two types of contact between conformable strata: abrupt contacts (directly separate beds of distinctly different lithology, minor depositional break, called diastems) and gradational contact (gradual change in deposition, mixing zone).
Unconformable: period of erosion/non-deposition. The surface stratum resulting is called an unconformity.
Four types of unconformity:
Angular unconformity: younger sediment lies upon an eroded surface of tilted or folded older rocks. The older rock dips at a different angle from the younger.
Disconformity: the contact between younger and older beds is marked by visible, irregular erosional surfaces. Paleosol might develop right above the disconformity surface because of the non-deposition setting.
Paraconformity: the bedding planes below and above the unconformity are parallel. A time gap is present, as shown by a faunal break, but there is no erosion, just a period of non-deposition.
Nonconformity: relatively young sediments are deposited right above older igneous or metamorphic rocks.
Lithostratigraphic correlation
To correlate lithostratigraphic units, geologists define facies, and look for key beds or key sequences that can be used as a datum.
Direct correlation: based on lithology, color, structure, thickness...
Indirect correlation: electric log correlation (gamma-ray, density, resistivity...)
Geological correlation is the main tool for reconstructing the geometry of layering in sedimentary basins. The lithological correlation is a procedure, decisive what layers (strata) in geological cross-sections located in different places belong to the same geological body now (or belonged in the past). The identification is based on comparison of physical and mineralogical characteristics of the rocks, and on general assumptions known as the Steno's principles:
1. The sedimentary strata occurred sequentially in time: the youngest at the top.
2. The strata are originally horizontal.
3. The stratum extends in all directions until it thins out or encounters a barrier.
The results are presented as a correlation scheme (A). Practical correlation has a lot of difficulties: fuzzy borders of the layers, variations in composition and structure of the rocks in the layer, unconformities in the sequence of layers, etc. This is why errors in correlation schemes are not seldom. When the distances between available cross-sections are decreasing (for example, by drilling new wells) the quality of correlation is improving, but meanwhile the wrong geological decisions could be made that increases the expenses of geological projects.
Lithodemic stratigraphy
The law of superposition is inapplicable to intrusive, highly deformed, or metamorphic bodies of rock lacking discernible stratification. Such bodies of rock are described as lithodemic and are determined and delimited based on rock characteristics. The 1983 North American Stratigraphic Code adopted the formal terms lithodeme, which is comparable to a formation; a suite, which is analogous to a group, and a supersuite, similar to a supergroup. A lithodeme is the fundamental unit and should possess distinctive and consistent lithological features, comprising a single rock type or a mixture of two or more types that distinguishes the unit from those around it. As with formations, a lithodemic unit is given a geographical name combined with either a rock name or some term describing its form. The term suite is deprecated. Also formalized is the term complex, which applies to a body of rock of two or more genetic classes (sedimentary, metamorphic, or igneous). This establishes two hierarchies of lithodemic units:
Similar rules have been adopted in Sweden. However, the 1994 International Stratigraphic Guide regards plutons and non-layered metamorphic rocks of undetermined origin as special cases within lithostratigraphy.
See also
Biostratigraphy
Chronostratigraphy
Topostratigraphy
Earth science
Footnotes
References
*
External links
Online stratigraphic column generator
Tamu.edu: Lithostratigraphy
USGS.gov: Lithostratigraphy
Agenames
Geochronological dating methods
Petrology
Stratigraphy
|
4668161
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%8F%D1%82%D0%B5%D0%BB-%D0%BA%D1%83%D1%86%D0%BE%D1%85%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%20%D1%87%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%87%D1%83%D0%B1%D0%B8%D0%B9
|
Дятел-куцохвіст чорночубий
|
Дятел-куцохвіст чорночубий (Hemicircus canente) — вид дятлоподібних птахів родини дятлових (Picidae). Мешкає в Південній і Південно-Східній Азії.
Опис
Довжина птаха становить 15-16 см, вага 47-50 г. Забарвлення переважно чорне, надхвістя біле. Плечі і верхні покривні пера крил білі, поцятковані чорними плямами. Горло білувате, решта нижньої частини тіла темно-оливково-сіра, живіт та нижні покривні пера крил і хвоста чорні. Надхвістя білувато-охристе через виділення залози. Верхня частина голови і великий чуб на тімені чорні. На відміну від більшості дятлів, самиці вирізняються білою плямою на лобі, тоді як у самців лоб чорний. Дзьоб темно-коричневий або чорнуватий, очі карі або темно-червонувато-карі, лапи зеленувато-коричневі.
Поширення і екологія
Чорночубі дятли-куцохвости мешкають в Індії, Бангладеш, М'янмі, Таїланді, В'єтнамі, Лаосі і Камбоджі. Вони живуть у вологих тропічних лісах, на узліссях, в бамбукових заростях та на кавових плантаціях. Зустрічаються парами, на висоті до 1300 м над рівнем моря. іноді приєднуються до змішаних зграй птахів. Живляться комахами та їх личинками, яких шукають переважно під корою. Гніздяться в дуплах дерев, на висоті від 1 до 4 м над землею. Сезон розмноження триває з листопада по лютий. В кладці 2-3 яйця.
Примітки
Джерела
Hans Winkler, David A. Christie and David Nurney: Woodpeckers. A Guide to the Woodpeckers, Piculets and Wrynecks of the World. Pica Press, Robertsbridge 1995, ISBN 0-395-72043-5, S. 70–71, 226–227.
Дятлові
Птахи, описані 1830
Птахи Індії
Птахи Бангладеш
Птахи М'янми
Птахи Таїланду
Птахи В'єтнаму
Птахи Лаосу
Птахи Камбоджі
|
4097890
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/U-576
|
U-576
|
U-576 — німецький підводний човен типу VIIC, часів Другої світової війни.
Замовлення на будівництво човна було віддане 8 січня 1940 року. Човен був закладений на верфі суднобудівної компанії «Blohm + Voss» у Гамбурзі 1 серпня 1940 року під будівельним номером 552, спущений на воду 30 квітня 1941 року, 26 червня 1941 року увійшов до складу 7-ї флотилії. Єдиним командиром човна був капітан-лейтенант Ганс-Дітер Гайніке.
Човен зробив 5 бойових походів, в яких потопив 4 (загальна водотоннажність 15 450 брт) та пошкодив 2 судна (загальна водотоннажність 19 457 брт).
Потоплений 15 липня 1942 року в Північній Атлантиці біля мису Гаттерас глибинними бомбами двох американських гідролітаків «Кінгфішер» і артилерією американського судна Unicoi. Всі 45 членів екіпажу загинули.
Потоплені та пошкоджені кораблі
Примітки
Підводні човни типу VII
Підводні човни Німеччини часів Другої світової війни
Кораблі, побудовані в Гамбурзі
Підводні човни, затоплені авіацією
Підводні човни, затоплені кораблями
Кораблі, що затонули з усім екіпажем
|
11724245
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hydrogen-like%20atom
|
Hydrogen-like atom
|
Hydrogen-like atom
A hydrogen-like atom (or hydrogenic atom) is any atom or ion with a single valence electron. These atoms are isoelectronic with hydrogen. Examples of hydrogen-like atoms include, but are not limited to, hydrogen itself, all alkali metals such as Rb and Cs, singly ionized alkaline earth metals such as Ca+ and Sr+ and other ions such as He+, Li2+, and Be3+ and isotopes of any of the above. A hydrogen-like atom includes a positively charged core consisting of the atomic nucleus and any core electrons as well as a single valence electron. Because helium is common in the universe, the spectroscopy of singly ionized helium is important in EUV astronomy, for example, of DO white dwarf stars.
The non-relativistic Schrödinger equation and relativistic Dirac equation for the hydrogen atom can be solved analytically, owing to the simplicity of the two-particle physical system. The one-electron wave function solutions are referred to as hydrogen-like atomic orbitals. Hydrogen-like atoms are of importance because their corresponding orbitals bear similarity to the hydrogen atomic orbitals.
Other systems may also be referred to as "hydrogen-like atoms", such as muonium (an electron orbiting an antimuon), positronium (an electron and a positron), certain exotic atoms (formed with other particles), or Rydberg atoms (in which one electron is in such a high energy state that it sees the rest of the atom effectively as a point charge).
Schrödinger solution
In the solution to the Schrödinger equation, which is non-relativistic, hydrogen-like atomic orbitals are eigenfunctions of the one-electron angular momentum operator L and its z component Lz. A hydrogen-like atomic orbital is uniquely identified by the values of the principal quantum number n, the angular momentum quantum number l, and the magnetic quantum number m. The energy eigenvalues do not depend on l or m, but solely on n. To these must be added the two-valued spin quantum number ms = ±, setting the stage for the Aufbau principle. This principle restricts the allowed values of the four quantum numbers in electron configurations of more-electron atoms. In hydrogen-like atoms all degenerate orbitals of fixed n and l, m and s varying between certain values (see below) form an atomic shell.
The Schrödinger equation of atoms or ions with more than one electron has not been solved analytically, because of the computational difficulty imposed by the Coulomb interaction between the electrons. Numerical methods must be applied in order to obtain (approximate) wavefunctions or other properties from quantum mechanical calculations. Due to the spherical symmetry (of the Hamiltonian), the total angular momentum J of an atom is a conserved quantity. Many numerical procedures start from products of atomic orbitals that are eigenfunctions of the one-electron operators L and Lz. The radial parts of these atomic orbitals are sometimes numerical tables or are sometimes Slater orbitals. By angular momentum coupling many-electron eigenfunctions of J2 (and possibly S2) are constructed.
In quantum chemical calculations hydrogen-like atomic orbitals cannot serve as an expansion basis, because they are not complete. The non-square-integrable continuum (E > 0) states must be included to obtain a complete set, i.e., to span all of one-electron Hilbert space.
In the simplest model, the atomic orbitals of hydrogen-like atoms/ions are solutions to the Schrödinger equation in a spherically symmetric potential. In this case, the potential term is the potential given by Coulomb's law:
where
ε0 is the permittivity of the vacuum,
Z is the atomic number (number of protons in the nucleus),
e is the elementary charge (charge of an electron),
r is the distance of the electron from the nucleus.
After writing the wave function as a product of functions:
(in spherical coordinates), where are spherical harmonics, we arrive at the following Schrödinger equation:
where is, approximately, the mass of the electron (more accurately, it is the reduced mass of the system consisting of the electron and the nucleus), and is the reduced Planck constant.
Different values of l give solutions with different angular momentum, where l (a non-negative integer) is the quantum number of the orbital angular momentum. The magnetic quantum number m (satisfying ) is the (quantized) projection of the orbital angular momentum on the z-axis. See here for the steps leading to the solution of this equation.
Non-relativistic wavefunction and energy
In addition to l and m, a third integer n > 0, emerges from the boundary conditions placed on R. The functions R and Y that solve the equations above depend on the values of these integers, called quantum numbers. It is customary to subscript the wave functions with the values of the quantum numbers they depend on. The final expression for the normalized wave function is:
where:
are the generalized Laguerre polynomials.
where is the fine-structure constant. Here, is the reduced mass of the nucleus-electron system, that is, where is the mass of the nucleus. Typically, the nucleus is much more massive than the electron, so (but in positronium, for instance). is the Bohr radius.
function is a spherical harmonic.
parity due to angular wave function is .
Quantum numbers
The quantum numbers , and are integers and can have the following values:
For a group-theoretical interpretation of these quantum numbers, see this article. Among other things, this article gives group-theoretical reasons why and .
Angular momentum
Each atomic orbital is associated with an angular momentum L. It is a vector operator, and the eigenvalues of its square L2 ≡ Lx2 + Ly2 + Lz2 are given by:
The projection of this vector onto an arbitrary direction is quantized. If the arbitrary direction is called z, the quantization is given by:
where m is restricted as described above. Note that L2 and Lz commute and have a common eigenstate, which is in accordance with Heisenberg's uncertainty principle. Since Lx and Ly do not commute with Lz, it is not possible to find a state that is an eigenstate of all three components simultaneously. Hence the values of the x and y components are not sharp, but are given by a probability function of finite width. The fact that the x and y components are not well-determined, implies that the direction of the angular momentum vector is not well determined either, although its component along the z-axis is sharp.
These relations do not give the total angular momentum of the electron. For that, electron spin must be included.
This quantization of angular momentum closely parallels that proposed by Niels Bohr (see Bohr model) in 1913, with no knowledge of wavefunctions.
Including spin–orbit interaction
In a real atom, the spin of a moving electron can interact with the electric field of the nucleus through relativistic effects, a phenomenon known as spin–orbit interaction. When one takes this coupling into account, the spin and the orbital angular momentum are no longer conserved, which can be pictured by the electron precessing. Therefore, one has to replace the quantum numbers l, m and the projection of the spin ms by quantum numbers that represent the total angular momentum (including spin), j and mj, as well as the quantum number of parity.
See the next section on the Dirac equation for a solution that includes the coupling.
Solution to Dirac equation
In 1928 in England Paul Dirac found an equation that was fully compatible with special relativity. The equation was solved for hydrogen-like atoms the same year (assuming a simple Coulomb potential around a point charge) by the German Walter Gordon. Instead of a single (possibly complex) function as in the Schrödinger equation, one must find four complex functions that make up a bispinor. The first and second functions (or components of the spinor) correspond (in the usual basis) to spin "up" and spin "down" states, as do the third and fourth components.
The terms "spin up" and "spin down" are relative to a chosen direction, conventionally the z direction. An electron may be in a superposition of spin up and spin down, which corresponds to the spin axis pointing in some other direction. The spin state may depend on location.
An electron in the vicinity of a nucleus necessarily has non-zero amplitudes for the third and fourth components. Far from the nucleus these may be small, but near the nucleus they become large.
The eigenfunctions of the Hamiltonian, which means functions with a definite energy (and which therefore do not evolve except for a phase shift), have energies characterized not by the quantum number n only (as for the Schrödinger equation), but by n and a quantum number j, the total angular momentum quantum number. The quantum number j determines the sum of the squares of the three angular momenta to be j(j+1) (times ħ2, see Planck constant). These angular momenta include both orbital angular momentum (having to do with the angular dependence of ψ) and spin angular momentum (having to do with the spin state). The splitting of the energies of states of the same principal quantum number n due to differences in j is called fine structure. The total angular momentum quantum number j ranges from 1/2 to n−1/2.
The orbitals for a given state can be written using two radial functions and two angle functions. The radial functions depend on both the principal quantum number n and an integer k, defined as:
where ℓ is the azimuthal quantum number that ranges from 0 to n−1. The angle functions depend on k and on a quantum number m which ranges from −j to j by steps of 1. The states are labeled using the letters S, P, D, F et cetera to stand for states with ℓ equal to 0, 1, 2, 3 et cetera (see azimuthal quantum number), with a subscript giving j. For instance, the states for n=4 are given in the following table (these would be prefaced by n, for example 4S1/2):
These can be additionally labeled with a subscript giving m. There are 2n2 states with principal quantum number n, 4j+2 of them with any allowed j except the highest (j=n−1/2) for which there are only 2j+1. Since the orbitals having given values of n and j have the same energy according to the Dirac equation, they form a basis for the space of functions having that energy.
The energy, as a function of n and |k| (equal to j+1/2), is:
(The energy of course depends on the zero-point used.) Note that if were able to be more than 137 (higher than any known element) then we would have a negative value inside the square root for the S1/2 and P1/2 orbitals, which means they would not exist. The Schrödinger solution corresponds to replacing the inner bracket in the second expression by 1. The accuracy of the energy difference between the lowest two hydrogen states calculated from the Schrödinger solution is about 9 ppm (90 μeV too low, out of around 10 eV), whereas the accuracy of the Dirac equation for the same energy difference is about 3 ppm (too high). The Schrödinger solution always puts the states at slightly higher energies than the more accurate Dirac equation. The Dirac equation gives some levels of hydrogen quite accurately (for instance the 4P1/2 state is given an energy only about eV too high), others less so (for instance, the 2S1/2 level is about eV too low). The modifications of the energy due to using the Dirac equation rather than the Schrödinger solution is of the order of α2, and for this reason α is called the fine-structure constant.
The solution to the Dirac equation for quantum numbers n, k, and m, is:
where the Ωs are columns of the two spherical harmonics functions shown to the right. signifies a spherical harmonic function:
in which is an associated Legendre polynomial. (Note that the definition of Ω may involve a spherical harmonic that doesn't exist, like , but the coefficient on it will be zero.)
Here is the behavior of some of these angular functions. The normalization factor is left out to simplify the expressions.
From these we see that in the S1/2 orbital (k = −1), the top two components of Ψ have zero orbital angular momentum like Schrödinger S orbitals, but the bottom two components are orbitals like the Schrödinger P orbitals. In the P1/2 solution (k = 1), the situation is reversed. In both cases, the spin of each component compensates for its orbital angular momentum around the z axis to give the right value for the total angular momentum around the z axis.
The two Ω spinors obey the relationship:
To write the functions and let us define a scaled radius ρ:
with
where E is the energy given above. We also define γ as:
When k = −n (which corresponds to the highest j possible for a given n, such as 1S1/2, 2P3/2, 3D5/2...), then and are:
where A is a normalization constant involving the gamma function:
Notice that because of the factor Zα, f(r) is small compared to g(r). Also notice that in this case, the energy is given by
and the radial decay constant C by
In the general case (when k is not −n), are based on two generalized Laguerre polynomials of order and :
with A now defined as
Again f is small compared to g (except at very small r) because when k is positive the first terms dominate, and α is big compared to γ−k, whereas when k is negative the second terms dominate and α is small compared to γ−k. Note that the dominant term is quite similar to corresponding the Schrödinger solution – the upper index on the Laguerre polynomial is slightly less (2γ+1 or 2γ−1 rather than 2ℓ+1, which is the nearest integer), as is the power of ρ (γ or γ−1 instead of ℓ, the nearest integer). The exponential decay is slightly faster than in the Schrödinger solution.
The normalization factor makes the integral over all space of the square of the absolute value equal to 1.
1S orbital
Here is the 1S1/2 orbital, spin up, without normalization:
Note that γ is a little less than 1, so the top function is similar to an exponentially decreasing function of r except that at very small r it theoretically goes to infinity. But the value of the only surpasses 10 at a value of r smaller than which is a very small number (much less than the radius of a proton) unless is very large.
The 1S1/2 orbital, spin down, without normalization, comes out as:
We can mix these in order to obtain orbitals with the spin oriented in some other direction, such as:
which corresponds to the spin and angular momentum axis pointing in the x direction. Adding i times the "down" spin to the "up" spin gives an orbital oriented in the y direction.
2P1/2 and 2S1/2 orbitals
To give another example, the 2P1/2 orbital, spin up, is proportional to:
(Remember that . C is about half what it is for the 1S orbital, but γ is still the same.)
Notice that when ρ is small compared to α (or r is small compared to ) the "S" type orbital dominates (the third component of the bispinor).
For the 2S1/2 spin up orbital, we have:
Now the first component is S-like and there is a radius near ρ = 2 where it goes to zero, whereas the bottom two-component part is P-like.
Negative-energy solutions
In addition to bound states, in which the energy is less than that of an electron infinitely separated from the nucleus, there are solutions to the Dirac equation at higher energy, corresponding to an unbound electron interacting with the nucleus. These solutions are not normalizable, but solutions can be found which tend toward zero as goes to infinity (which is not possible when except at the above-mentioned bound-state values of ). There are similar solutions with These negative-energy solutions are just like positive-energy solutions having the opposite energy but for a case in which the nucleus repels the electron instead of attracting it, except that the solutions for the top two components switch places with those for the bottom two.
Negative-energy solutions to Dirac's equation exist even in the absence of a Coulomb force exerted by a nucleus. Dirac hypothesized that we can consider almost all of these states to be already filled. If one of these negative-energy states is not filled, this manifests itself as though there is an electron which is repelled by a positively-charged nucleus. This prompted Dirac to hypothesize the existence of positively-charged electrons, and his prediction was confirmed with the discovery of the positron.
Beyond Gordon's solution to the Dirac equation
The Dirac equation with a simple Coulomb potential generated by a point-like non-magnetic nucleus was not the last word, and its predictions differ from experimental results as mentioned earlier. More accurate results include the Lamb shift (radiative corrections arising from quantum electrodynamics) and hyperfine structure.
See also
Rydberg atom
Positronium
Exotic atom
Two-electron atom
Hydrogen molecular ion
Notes
References
Tipler, Paul & Ralph Llewellyn (2003). Modern Physics (4th ed.). New York: W. H. Freeman and Company.
Atoms
Quantum mechanics
Hydrogen
|
2721302
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D1%88%D0%B0%D0%BD%D1%8C-%D0%A6%D0%B5%D1%81%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Сушань-Цесарицький
|
Сушань-Цесарицький — населений пункт у Хорватії, в Лицько-Сенській жупанії у складі громади Карлобаг.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 12 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Клімат
Середня річна температура становить 9,40 °C, середня максимальна – 20,73 °C, а середня мінімальна – -2,96 °C. Середня річна кількість опадів – 1303 мм.
Примітки
Населені пункти Хорватії
|
19916901
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Szumanie
|
Szumanie
|
Szumanie is a village in the administrative district of Gmina Zawidz, within Sierpc County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It lies approximately south of Zawidz, south-east of Sierpc, and north-west of Warsaw.
References
Szumanie
|
4024059
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%88%D0%BD%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D0%BE%D1%82%D0%BD%D1%8F
|
Комишнянська сотня
|
Комишнянська сотня — адміністративно-територіальна та військова одиниця Гадяцького (Зіньківського) полку, також, двічі тимчасово була і в складі Миргородського полку за Гетьманщини (Військо Запорозьке Городове). Сотений центр — містечко Комишня.
Історія Комишнянської сотні
Створена влітку 1648 року у складі Гадяцького полку. За Зборівським реєстром мала 219 козаків.
З 1649 по 1658 рік входила до складу Миргородського полку у зв'язку з ліквідацією Гадяцького полку.
Пізніше, у 1658—1660 роках у Гадяцькому, у 1660—1662 знову у Миргородському, та у 1662—1772 вже у складі Зіньківського полку.
Від 1672 і до ліквідації у 1782 році — була у складі Гадяцького полку.
Зі знищенням полково-сотенного устрою Лівобережної України у 1782 році територію у кількості двох сотень включено до Миргородського повіту Київського намісництва, також є імовірність, що деякі хутори і села потрапили до складу найближчих повітів сусіднього Чернігівського намісництва.
Населені пункти
У 1740—1782 роках: містечко Комишня та села: Березова Лука, Грим'ячка, Остапівка, Ручки
Сотенний устрій
Сотники
(Ганджа ?) Павло Григорович (? — 1649 — ?)
Гречаний Степан Прокопович (? — 1657—1658)
Корсунець Семен Симонович (? — 1659 — ?)
Сагайдачний Михайло Гаврилович (? — 1659 — ?)
Ганджа Михайло Григорович (? — 1665 — ?)
Пащенко Петро (? — 1666—1671 — ?)
Супруненко Гнат (? — 1672—1678 — ?)
Крупський Юсько (? — 1687 — ?)
Неділько Данило Ілліч (1715—1725 — ?)
Барзевич Атанас (1725, нак.)
Яценко Іван (? — 1728—1736 — ?)
Таранченко Кирило (1736, нак.)
Золотаревський Павло Антонович (з 1737, нак.; 1738—1767)
Михайловський Семен (2-ї; 1760—1767; 1-ї; 1767—1773 — ?)
Трояновський Іван (2-ї; 1767 — ?)
Золотаревський Гаврило Павлович (1-ї; 1779—1780 — ?)
Золотаревський Василь Антонович (1-ї; 1780 — ?)
Писарі
Миколайович Роман (? — 1728—1730 — ?, городовий)
Микитович Василь (? — 1735—1736 — ?)
Микитович Кирило (? — 1746 — ?)
Микитович Василь (? — 1748 — ?)
Микитович Кирило (? — 1756 — ?)
Сидір (2-ї; 1763 — ?)
Кириченко Єлисей (і-ї; 1772 — ?)
Гришко Семен (2-ї; 1769—1772 — ?)
Осавули
Листвицький Макар (? — 1735—1736 — ?)
Киселенко Павло (? — 1746—1754 — ?)
Дроботковський Петро (1-ї; 1767—1772 — ?)
Щеяновський Федір (2-ї; 1767—1769)
Денисенко Іван (2-ї; 1769—1772 — ?)
Хорунжі
Римаренко Тиміш (? — 1735—1736 — ?)
Желєзняк Іван (? — 1746 — ?)
Гречка Петро (1-ї; 1767—1772 — ?)
Денисенко Іван (2-ї; 1745—1769)
Нестеренко Пилип (2-ї; 1761—1772 — ?)
Отамани
Гриненко Гордій (1674, нак.)
Пащенко Тимко (? — 1676 — ?)
Шеремет Павло (? — 1678 — ?)
Григорович Влас (? — 1679 — ?)
Пащенко Петро (? — 1682 — ?)
Кустовський Федір (? — 1684 — ?)
Гречаний Трохим (? — 1715 — ?)
Гавриленко Назар (? — 1717—1717 — ?)
Десятник Іван (? — 1729 — ?)
Балко Андрій (? — 1725—1736 — ?)
Нестеренко Андрій (1738, нак.)
Пащенко Петро (? — 1746 — ?)
Сидір, Биховець Конон (? — 1762—1765 — ?)
Кирило (1-ї; 1772 — ?)
Щеяновський Федір (2-ї; 1769—1772 — ?)
Опис 1-ї Комишнянської сотні
За описом Київського намісництва 1781 року наявні наступні дані про кількість сіл та населення 1-ї Комишнянської сотні. Можливо, що деякі села і хутори не потрапили до даного опису, оскільки знаходились на території що відійшла до Чернігівського намісництва, на кордоні з якою знаходилась територія сотні:
Опис 2-ї Комишнянської сотні
За описом Київського намісництва 1781 року наявні наступні дані про кількість сіл та населення 2-ї Комишнянської сотні. Можливо, що деякі села і хутори не потрапили до даного опису, оскільки знаходились на території що відійшла до Чернігівського намісництва, на кордоні з якою знаходилась територія сотні:
Див. також
Городові козаки
Примітки
Джерела
Миргородський полк
Гадяцький полк
Історія Миргородського району
Засновані в Україні 1648
Полкові сотні Гетьманщини
1782 в Україні
зникли 1782
|
1343881
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C
|
Плужанська волость
|
Плужанська волость, (Плужнянська) — історична адміністративно-територіальна одиниця Острозького повіту Волинської губернії Російської імперії. Волосний центр — село Плужне.
Історія
Плужанська волость існувала у XIX — до 1923 року XX століття. До кінця 1920 року волость входила до складу Острозького повіту.
18 березня 1921 року, після підписання мирної угоди («Ризький мир») між РРФСР і УСРР, з одного боку, та Польщею — з другого, був прокладений новий державний кордон, який поділив Волинську губернію на дві частини — до Польщі відійшли 6 повітів губернії, а також 5 волостей Острозького повіту, інші дев'ять волостей, у тому числі Плужанська, відійшли до Заславського повіту УСРР.
7 березня 1923 року замість повітів і волостей був запроваджений поділ губерній на округи та райони. Волость увійшла до складу Плужнянського району, Шепетівської округи.
Зараз територія колишньої волості знаходиться в межах Ізяславського району, Хмельницької області.
Адміністративний устрій
Дані на 1885 рік
Станом на 1885 рік складалася з 9 поселень, 6 сільських громад. Населення — 7161 особа (3568 чоловічої статі та 3593 — жіночої), 475 дворових господарств.
Основні поселення волості:
Плужне — колишнє власницьке село за 18 верст від повітового міста Острог, 2009 осіб, 169 дворів, православна церква, католицька каплиця, школа, постоялий двір, шинок, крамниця (лавка), 2 водяних млини, лісопильний завод.
Дертка — колишнє власницьке село, 135 осіб, 15 дворів, постоялий двір, водяний млин, смоляний завод.
Добрин — колишнє власницьке село, 645 осіб, 78 дворів, православна церква, школа, постоялий двір.
Майдан — колишнє власницьке село, 135 осіб, 10 дворів, постоялий двір, водяний млин, пивоварний завод.
Мала Радогощ — колишнє власницьке село, 80 осіб, 7 дворів, православна церква, постоялий двір, водяний млин.
М'якоти — колишнє власницьке село, 1175 осіб, 115 дворів, православна церква, школа, постоялий двір, 2 водяних млини.
Дані на 1906 рік
Станом на 1906 рік волость налічувала 31 поселення: в тому числі 5 сіл, 12 селищ, 6 колоній, 8 хуторів, фільварків і урочищ. Населення становило — 14160 осіб. Поселення налічували — 2544 дворових господарств.
Посилання
Джерела
[стор. 190–191, 232]
Волості Волинської губернії
Держави і території, засновані в XIX столітті
Держави і території, зникли 1923
|
4572390
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B2%D1%80%D1%83%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%88%D0%B8%D1%84%D0%B5%D1%80
|
Овруцький шифер
|
Овруцький шифер — пірофілітовий сланець (лупак) рожевого та червоного відтінків, добування й обробка якого були налагоджені у X—XIII ст. на території України, біля міста Овруч.
Походження
Залягання пластів овруцького шиферу на території Європи обмежені невеликим районом межиріччя Ужа та Уборті — це єдине в Європі родовище такого пірофіліту.
При детальному археологічному обстеженні околиць Овруча було виявлено ряд місць, де знаходилися майстерні з обробки рожевого шиферу, зокрема в селах Велика Хайча, Городець, Збраньки, Камінь, Коптівщина, Коренівка, Нагоряни, Норинськ, Покалів, Прибитки, Скребеличі, Хлупляни тощо. Місця розташування майстерень локалізуються на довжину близько 20 км, розташовані біля урвищ та ярів, де на поверхню виходять поклади пірофілітового сланцю.
Застосування
Через свої високі пластичні якості, м'якість та легкість обробки, а також приємний колір, овруцький шифер широко застосовували для культового й цивільного будівництва: виготовлення плит перекриття сходів у внутрішньостінних ходах храмів та княжих теремів, як плити парапетів для прикраси хорів (Спасо-Преображенський собор у Чернігові, Софійський собор у Києві), підлоги, омфаліїв (Борисоглібський собор у Чернігові) тощо; для виготовлення гробниць і саркофагів знаті (шиферні гробниці у Чернігові), плит-формочок для ювелірного виробництва, а також для виготовлення пряселець (чим найбільше відомий в археологічній науці).
Фіксація широкого використання овруцького шиферу припиняється від часу середини XIII ст., коли ординці розорили та спустошили овруцькі майстерні.
Література
Б. А. Рыбаков — Ремесло Древней Руси
Розенфельдт Р. Л. О производстве и датировке овручских пряслиц // СА. 1964. № 4. С. 233.
Археологія Київської Русі
Сланці
|
5010080
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D1%88%D0%B8%D0%B4%20%D0%94%D0%B2%D0%B0%D1%94%D1%80
|
Рашид Дваєр
|
Рашид Дваєр
Рашид Рей Дваєр — ямайський легкоатлет, який спеціалізується в бігу на короткі дистанції.
Спортивні досягнення
Фіналіст (7-е місце) змагань з бігу на 200 метрів на Олімпіаді-2021.
Чемпіон світу з естафетного бігу 4×100 метрів (2015, виступав у попередньому забігу).
Чемпіон (2014, 2015) та бронзовий призер (2017) з естафетного бігу 4×200 метрів на Світових естафетах.
Срібний призер з бігу на 200 метрів на Континентальному кубку (2014).
Срібний призер з естафетного бігу 4×100 метрів на чемпіонаті світу серед юніорів (2008).
Чемпіон Північної і Центральної Америки та країн Карибського басейну з бігу на 200 метрів (2015).
Срібний призер з бігу на 200 метрів на Панамериканських іграх (2015). Фіналіст (5-е місце) Панамериканських ігор з бігу на 100 метрів та з естафетного бігу 4×100 метрів (2019).
Чемпіон Ігор Співдружності з бігу на 200 метрів (2014).Срібний призер Ігор Співдружності з естафетного бігу 4×100 метрів (2010).
Чемпіон (2011) та срібний призер (2013) Універсіади з бігу на 200 метрів.
Чемпіон Ямайки з бігу на 200 метрів (2014, 2019, 2021).
Джерела
Рашид Дваєр — профіль на вебсайті Світової легкої атлетики
Ямайські бігуни на короткі дистанції
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 2020
Чемпіони світу з естафетного бігу 4×100 метрів
Призери чемпіонатів світу з легкої атлетики серед юніорів
Призери Панамериканських ігор з легкої атлетики
Чемпіони Ігор Співдружності з легкої атлетики
Чемпіони Універсіад з легкої атлетики
Легкоатлети на Іграх Співдружності 2010
Легкоатлети на Іграх Співдружності 2014
|
7146394
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C4%8Coltovo
|
Čoltovo
|
Čoltovo is a village and municipality in the Rožňava District in the Košice Region of eastern Slovakia.
History
In historical records the village was first mentioned in 1291. Before the establishment of independent Czechoslovakia in 1918, Čoltovo was part of Gömör and Kishont County within the Kingdom of Hungary. From 1938 to 1945, it was again part of Hungary as a result of the First Vienna Award.
Geography
The village lies at an altitude of 200 metres and covers an area of 15.382 km2.
It has a population of about 480 people.
Culture
The village has a small public library, a football pitch, and a food store.
Genealogical resources
The records for genealogical research are available at the state archive "Statny Archiv in Banska Bystrica, Kosice, Slovakia"
Roman Catholic church records (births/marriages/deaths): 1825-1896 (parish A)
Lutheran church records (births/marriages/deaths): 1805-1908 (parish B)
Reformated church records (births/marriages/deaths): 1792-1904 (parish B)
See also
List of municipalities and towns in Slovakia
External links
http://www.statistics.sk/mosmis/eng/run.html
Surnames of living people in Coltovo
Villages and municipalities in Rožňava District
Gemer (region)
First Vienna Award
|
7851064
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Qatar%20at%20the%201996%20Summer%20Olympics
|
Qatar at the 1996 Summer Olympics
|
Qatar at the 1996 Summer Olympics
Qatar competed at the 1996 Summer Olympics in Atlanta, United States.
Results by event
Athletics
Men's 4 × 400 m Relay
Mubarak Faraj, Ali Doka, Sami al-Abdulla, and Hamad al-Dosari
Heat — 3:08.25 (→ did not advance)
Men's 400m Hurdles
Mubarak Faraj
Heat — 49.27s (→ did not advance)
Men's 800m
Abdul Rahman Al-Abdullah
Heat — 1:48.52s (→ did not advance)
Men's 3,000 metres Steeplechase
Jamal Abdi Hassan
Heat — 8:36.99
Semifinals — 8:36.40 (→ did not advance)
References
Official Olympic Reports
sports-reference
Nations at the 1996 Summer Olympics
1996
Olympics
|
641103
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%B7%D0%B5%D0%B2%20%28%D0%9B%D0%BE%D0%B4%D0%B7%D1%8C%29
|
Відзев (Лодзь)
|
Відзев (Лодзь)
«Відзев Лодзь» — професіональний польський футбольний клуб з міста Лодзь. Клуб був заснований у 1910 році. Його офіційні кольори - червоний і білий, звідси і прізвиська Czerwona Armia (Червона Армія) і Czerwono-biało-czerwoni (Червоно-білі-червоні).
Історія
Клуб заснований у 1910 році як Товариство любителів фізичного розвитку Відзев. Назва клубу походить від назви району міста Відзев, а RTS розшифровується як Робітниче спортивне товариство. Спочатку клуб називався Товариство фізичного розвитку «Відзев», оскільки в той час Лодзь перебувала під владою російського царату і прикметник «робітничий» не можна було використовувати в назві клубу. Девізи клубу - «Разом творимо силу» та «Завжди 12», що означає, вболівальники є дванадцятим гравцем команди. Клуб проводить свої матчі на власному стадіоні, розташованому в Лодзі на проспекті Маршалка Юзефа Пілсудського, 138. Стадіон носить неофіційну, але загальновживану назву «Серце Лодзі».
Після Першої світової війни Польща відновила свою незалежність, і клуб був реанімований у 1922 році як Робітниче спортивне товариство «Відзев Лодзь» (Robotnicze Towarzystwo Sportowe Widzew Łódź).
Після Другої світової війни 25 березня 1945 року клуб відновив діяльність. У 1949 рішенням польської влади багато клубів розформовано і перетворено на радянський спосіб. «Відзев» був перейменований спочатку на «Волокняний клуб спортивний (ВКС) „Відзев“», а потім на «ЗКС фабрик бавовняної промисловості ім. 1 травня». Тільки 6 березня 1957 року клуб повернув попередню назву. У 1981 і 1982 роках «Відзев» два роки поспіль здобував титул чемпіона, а у 1985 року свій перший Кубок, а ще раніше у 1977 році дебютував в європейських турнірах.
Під час успішного сезону 1995–96 років «Відзев» пропустив лише 22 голи у 34 матчах, що було найменшим показником серед усіх команд ліги. Вони також добре грали в атаці, забивши 84 голи і здобули 88 очок. Частково завдяки чудовій грі воротаря Анджея Возняка, команда залишилася непереможною протягом усього сезону.
У наступному сезоні 1996–97 команда провела ще один чудовий сезон. Вчетверте в історії клубу здобули чемпіонство, забивши 74 голи за сезон і пропустивши лише 21 м'яч.
У сезоні 2008–09 зайняв перше місце у першій лізі, але не підвищився у класі, так як «Відзев» був звинувачений у корупційнійному скандалі. Втім вже наступного сезону клуб повернуся до вищого дивізіону.
У сезоні 2013–14 «червоно-біло-червоні» знову вибули до першого дивізіону. Влітку 2022 року через сім років повернулись до Екстракляси.
Колишні назви:
05.11.1910: ТМРФ
1918-1922: не виступав
29.03.1922: РТС Відзев
1939-1944: не виступав
25.03.1945: РТС Відзев
1949: ВКС Відзев
1949: ЗКС фабрик бавовняної промисловості ім. 1 травня
06.03.1957: РТС Відзев
08.2004: Товариство Відзев Лодзь
18.06.2007: КС Відзев Лодзь СА
Титули та досягнення
Чемпіонат Польщі:
чемпіон (4): 1981, 1982, 1996, 1997
срібний призер (7): 1977, 1979, 1980, 1983, 1984, 1995, 1999
бронзовий призер (3): 1985, 1986, 1992
Кубок Польщі:
володар (1): 1985
Кубок Ліги Польщі:
фіналіст (1): 1977
Суперкубок Польщі:
володар (1): 1996
фіналіст (1): 1997
Участь у євротурнірах:
Кубок Чемпіонів УЄФА/Ліга чемпіонів УЄФА:
1/2 фіналу: 1982/1983
груповий етап: 1996/1997
Кубок Кубків УЄФА:
1/16 фіналу: 1985/1986
Кубок УЄФА/Ліга УЄФА:
1/8 фіналу (2): 1980/1981, 1984/1985
2 раунд: 1999/2000
Кубок Інтертото:
володар: 1976, 1982
Виступи в єврокубках
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Профіль клубу на сайті 90minut
Футбольні клуби Польщі
Футбольні клуби, засновані 1910
Спорт у Лодзі
Засновані в Польщі 1910
|
2704645
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9%20%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%B0%20%D0%92%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96
|
Музей американського мистецтва Вітні
|
Музей американського мистецтва Вітні — одне з найбільших зібрань сучасного американського мистецтва (XX—XXI століття).
Історія
Музей був заснований 1931 року Гертрудою Вандербільт Вітні, яка пожертвувала для нього близько 700 художніх творів з власної колекції. Згодом музей опікала дочка Гертруди, Флора Пейн Вітні, яка займала пост віце-президента музею Вітні, а з 1942 по 1974 рік — була його президентом. З 1985 року посаду президента займала також дочка Флори Пейн, Флора Міллер Бідль.
До 2015 року музей був розташований за адресою: 945 Медісон Авеню, 75-я стріт, Мангеттен, Нью-Йорк Сіті, штат Нью-Йорк, США. Ця його будівля, третя за рахунком, була спроєктована й побудована в період з 1963 по 1966 роки архітекторами Марселем Бройером і Гамільтоном Смітом. У 1998 році музей Вітні був розширений шляхом приєднання до нього сусіднього будинку.
У 2015 році музей переїхав у нове приміщення на Мангеттені (на перетині Гансеворт-стріт і Вашингтон-стріт, район Мітпекінг), спроєктоване італійським архітектором Ренцо Піано. Будівництво нової будівлі йшло з 2010 по 2015 рік і обійшлося в $ 422 млн, відкриття відбулося 1 травня 2015 року. У володіння колишнім будинком вступив Музей мистецтва Метрополітен.
Кожні два роки в музеї Вітні організується Бієнале Вітні, на яких можна ознайомитися з новітніми досягненнями сучасного американського мистецтва.
Колекція
У музеї представлені всі художні напрями американського мистецтва XX—XXI століття — в живописі, скульптурі, графіці, інсталяції, фотографії та відеоарті. Колекція об'єднує понад 18 000 творів відомих майстрів, серед яких Енді Воргол, Джаспер Джонс, Джон Слоун, Ман Рей, Вільям Еглстон, Роберт Раушенберг, Луїза Буржуа, Джон Марін, Ганс Гофман, Рут Асава, Альберт Пінкхем Райдер, Моріс Прендергаст, Роберт Генрі, Олександр Колдер , Марк Ротко, Артур Доув, Єва Гессе, Річард Дібенкорн, Дан Крістенсен, Йозеф Альберс, Аршиль Горкі, Мартін Нокс, Джексон Поллок, Кеннет Ноланд, Елен Франкенталер, Кікі Сміт, Луїза Невельсон, Лі Краснер, Сінді Шерман, Стюарт Девіс, Рональд Девіс, Марсден Хартлі, Едвард Гоппер, Чальз Буршфілд, Віллем де Кунінг, Франц Клайн, Кіт Харінг, Барнетт Ньюман, Роберт Мотервелл, Томас Бентон, Грейс Хартіган, Ронні Ландфілд, Морган Рассел, Вільям Поуп Ел і багато інших.
Примітки
Посилання
Whitney Museum of American Art official website
Briefly-Loved Things: reviewing the 2010 Whitney Biennial ArtsEditor.com
Curatorial Charge: the 2008 Whitney Biennial: Part One ArtsEditor.com
Time/Stop/Time: the 2008 Whitney Biennial: Part Two ArtsEditor.com
Artport: Whitney Portal to Net Art
Conservation Lab Interiors
For Whitney, Downtown Is Its Crucible, The New York Times, 16 June 2010
Художні музеї США
Музеї сучасного мистецтва
Музеї Нью-Йорка
Мангеттен
Музеї, засновані 1931
Архітектура хай-теку
Бруталізм
|
3600129
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%87%D1%87%D1%8F%20%28%D0%9A%D1%96%D0%BD%D0%B3%D1%96%D1%81%D0%B5%D0%BF%D0%BF%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Заріччя (Кінгісеппський район)
|
Заріччя (Кінгісеппський район)
Заріччя — присілок у Кінгісеппському районі Ленінградської області Російської Федерації.
Населення становить 11 осіб. Належить до муніципального утворення Большелуцьке сільське поселення.
Історія
Згідно із законом від 28 жовтня 2004 року № 81-оз належить до муніципального утворення Большелуцьке сільське поселення.
Населення
Примітки
Присілки Ленінградської області
Населені пункти Кінгісеппського району
|
149595
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Piano%20Sonata%20No.%2014%20%28Beethoven%29
|
Piano Sonata No. 14 (Beethoven)
|
Piano Sonata No. 14 (Beethoven)
The Piano Sonata No. 14 in C-sharp minor, marked Quasi una fantasia, Op. 27, No. 2, is a piano sonata by Ludwig van Beethoven, completed in 1801 and dedicated in 1802 to his pupil Countess Julie "Giulietta" Guicciardi. Although known throughout the world as the Moonlight Sonata (German: Mondscheinsonate), it was not Beethoven who named it so. The name grew popular later, likely long after Beethoven's death.
The piece is one of Beethoven's most famous compositions for the piano, and was quite popular even in his own day. Beethoven wrote the Moonlight Sonata around the age of 30, after he had finished with some commissioned work; there is no evidence that he was commissioned to write this sonata.
Names
The first edition of the score is headed Sonata quasi una fantasia ("sonata almost a fantasy"), the same title as that of its companion piece, Op. 27, No. 1. Grove Music Online translates the Italian title as "sonata in the manner of a fantasy". "The subtitle reminds listeners that the piece, although technically a sonata, is suggestive of a free-flowing, improvised fantasia."
Many sources say that the nickname Moonlight Sonata arose after the German music critic and poet Ludwig Rellstab likened the effect of the first movement to that of moonlight shining upon Lake Lucerne. This comes from the musicologist Wilhelm von Lenz, who wrote in 1852: "Rellstab compares this work to a boat, visiting, by moonlight, the remote parts of Lake Lucerne in Switzerland. The soubriquet Mondscheinsonate, which twenty years ago made connoisseurs cry out in Germany, has no other origin." Taken literally, "twenty years" would mean the nickname had to have started after Beethoven's death. In fact Rellstab made his comment about the sonata's first movement in a story called Theodor that he published in 1824: "The lake reposes in twilit moon-shimmer [Mondenschimmer], muffled waves strike the dark shore; gloomy wooded mountains rise and close off the holy place from the world; ghostly swans glide with whispering rustles on the tide, and an Aeolian harp sends down mysterious tones of lovelorn yearning from the ruins." Rellstab made no mention of Lake Lucerne, which seems to have been Lenz's own addition. Rellstab met Beethoven in 1825, making it theoretically possible for Beethoven to have known of the moonlight comparison, though the nickname may not have arisen until later.
By the late 1830s, the name "Mondscheinsonate" was being used in German publications and "Moonlight Sonata" in English publications. Later in the nineteenth century, the sonata was universally known by that name.
Many critics have objected to the subjective, romantic nature of the title "Moonlight", which has at times been called "a misleading approach to a movement with almost the character of a funeral march" and "absurd". Other critics have approved of the sobriquet, finding it evocative or in line with their own interpretation of the work. Gramophone founder Compton Mackenzie found the title "harmless", remarking that "it is silly for austere critics to work themselves up into a state of almost hysterical rage with poor Rellstab", and adding, "what these austere critics fail to grasp is that unless the general public had responded to the suggestion of moonlight in this music Rellstab's remark would long ago have been forgotten." Donald Francis Tovey thought the title of Moonlight was appropriate for the first movement but not for the other two.
Carl Czerny, Beethoven's pupil, described the first movement as "a ghost scene, where out of the far distance a plaintive ghostly voice sounds".
Franz Liszt described the second movement as "a flower between two abysses".
Form
Although no direct testimony exists as to the specific reasons why Beethoven decided to title both the Op. 27 works as Sonata quasi una fantasia, it may be significant that the layout of the present work does not follow the traditional movement arrangement in the Classical period of fast–slow–[fast]–fast. Indeed, this sonata is considered one of the earliest pieces of the Romantic era. Instead, the sonata possesses an end-weighted trajectory, with the rapid music held off until the third movement. In his analysis, German critic Paul Bekker states: "The opening sonata-allegro movement gave the work a definite character from the beginning ... which succeeding movements could supplement but not change. Beethoven rebelled against this determinative quality in the first movement. He wanted a prelude, an introduction, not a proposition".
The sonata consists of three movements:
I. Adagio sostenuto
The first movement, in C minor and alla breve, is written in modified sonata-allegro form. Donald Francis Tovey warned players of this movement to avoid "taking [it] on a quaver standard like a slow ".
The movement opens with an octave in the left hand and a triplet figuration in the right. A melody that Hector Berlioz called a "lamentation", mostly by the left hand, is played against an accompanying ostinato triplet rhythm, simultaneously played by the right hand.
The movement is played pianissimo (pp) or "very quietly", and the loudest it gets is piano (p) or "quietly".
The adagio sostenuto tempo has made a powerful impression on many listeners; for instance, Berlioz commented that it "is one of those poems that human language does not know how to qualify". Beethoven's student Carl Czerny called it "a nocturnal scene, in which a mournful ghostly voice sounds from the distance". The movement was very popular in Beethoven's day, to the point of exasperating the composer himself, who remarked to Czerny, "Surely I've written better things".
In his book Beethoven's pianoforte sonatas,
the renowned pianist Edwin Fischer suggests that this movement of this sonata is based on Mozart's "Ah Soccorso! Son Tradito" of his opera Don Giovanni, which comes just after the Commendatore’s murder. He claims to have found, in the archives of the Wiener Musikverein, a sketch in Beethoven's handwriting of a few lines of Mozart's music (which bears the same characteristic triplet figuration) transposed to C minor, the key of the sonata. "In any case, there is no romantic moon-light in this movement: it is rather a solemn dirge", writes Fischer.
II. Allegretto
The second movement is a relatively conventional minuet in triple time, with the first section of the minuet not repeated. It is a seeming moment of relative calm written in D major, the more easily notated enharmonic equivalent of C major, the parallel major of the first movement's key, C minor. The slight majority of the movement is in piano (p), but a handful of sforzandos (sfz) and fortepianos (fp) helps to maintain the movement's cheerful disposition. It is the shortest of the movements and has been called the "less popular" interlude between the first and third movements. Franz Liszt is said to have described the second movement as "a flower between two chasms".
III. Presto agitato
The stormy final movement (C minor), in sonata form and common time, is the weightiest of the three, reflecting an experiment of Beethoven's (also carried out in the companion sonata Opus 27, No. 1 and later on in Opus 101), namely, placement of the most important movement of the sonata last. The writing has many fast arpeggios/broken chords, strongly accented notes, and fast alberti bass sequences that fall both into the right and left hands at various times. An effective performance of this movement demands lively, skillful playing and great stamina, and is significantly more demanding technically than the 1st and 2nd movements.
Of the final movement, Charles Rosen has written "it is the most unbridled in its representation of emotion. Even today, two hundred years later, its ferocity is astonishing".
Beethoven's heavy use of sforzando (sfz) notes, together with just a few strategically located fortissimo (ff) passages, creates the sense of a very powerful sound in spite of the predominance of piano (p) markings throughout.
Beethoven's pedal mark
At the opening of the first movement, Beethoven included the following direction in Italian: "Si deve suonare tutto questo pezzo delicatissimamente e senza sordino" ("This whole piece ought to be played with the utmost delicacy and without damper[s]"). The way this is accomplished (both on today's pianos and on those of Beethoven's day) is to depress the sustain pedal throughout the movement – or at least to make use of the pedal throughout, but re-applying it as the harmony changes.
The modern piano has a much longer sustain time than the instruments of Beethoven's time, so that a steady application of the sustain pedal creates a dissonant sound. In contrast, performers who employ a historically based instrument (either a restored old piano or a modern instrument built on historical principles) are more able to follow Beethoven's direction literally.
For performance on the modern piano, several options have been put forth.
One option is simply to change the sustain pedal periodically where necessary to avoid excessive dissonance. This is seen, for instance, in the editorially supplied pedal marks in the Ricordi edition of the sonata.
Half pedaling—a technique involving a partial depression of the pedal—is also often used to simulate the shorter sustain of the early nineteenth century pedal. Charles Rosen suggested either half-pedaling or releasing the pedal a fraction of a second late.
Joseph Banowetz suggests using the sostenuto pedal: the pianist should pedal cleanly while allowing sympathetic vibration of the low bass strings to provide the desired "blur". This is accomplished by silently depressing the piano's lowest bass notes before beginning the movement, then using the sostenuto pedal to hold these dampers up for the duration of the movement.
Influence
The C minor sonata, particularly the third movement, is held to have been the inspiration for Frédéric Chopin's Fantaisie-Impromptu, and the Fantaisie-Impromptu to have been in fact a tribute to Beethoven. It manifests the key relationships of the sonata's three movements, chord structures, and even shares some passages. Ernst Oster writes: "With the aid of the Fantaisie-Impromptu we can at least recognize what particular features of the C minor Sonata struck fire in Chopin. We can actually regard Chopin as our teacher as he points to the coda and says, 'Look here, this is great. Take heed of this example!' ... The Fantaisie-Impromptu is perhaps the only instance where one genius discloses to us – if only by means of a composition of his own – what he actually hears in the work of another genius."
Carl Bohm composed a piece for violin and piano called "Meditation", Op. 296, in which he adds a violin melody over the unaltered first movement of Beethoven's sonata.
Modern popular music pianists have included core motifs of the piece in their adaptations. Examples include George Shearing, in his 'Moonlight Becomes You,' on his White Satin album and Alicia Keys's 'Remixed & Unplugged' version of her Songs in A Minor album.
Depeche Mode released a version of the piece, performed by Alan Wilder, as a B-side on their 1988 single Little 15.
In July 1975, Dmitri Shostakovich quoted the sonata's first movement in his Viola Sonata, op. 147, his last composition. The third movement, where the quotation takes fragmentary form, is actually called an "Adagio in memory of Beethoven".
Notes and references
Notes
References
Sources
External links
Analysis and recordings review of Beethoven's Moonlight Sonata, Roni's Journal, September 2007, Classical Music Blog
Lecture by András Schiff on Beethoven's Piano Sonata Op. 27, No. 2 – via The Guardian
Scores
Ricordi edition, The William and Gayle Cook Music Library at the Indiana University School of Music
1801 compositions
Compositions in C-sharp minor
Compositions in D-flat major
Beethoven
Piano Sonata 14
Music dedicated to family or friends
|
4605312
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%E2%80%99%D1%94%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Григор’євка (Костромська область)
|
Григор’євка (Костромська область)
Григор’євка — присілок в Кологривському районі Костромської області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Іллінське сільське поселення.
Історія
У 1936-1944 року населений пункт перебував у складі Горьковської області. Від 1944 належить до Костромської області.
Від 2007 року входить до складу муніципального утворення Іллінське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Кологривського району
|
2962851
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0
|
Січка
|
Січка — дрібно нарізана солома або дрібно нарізане сіно, що йдуть на годівлю худобі. Приготовляють січку за допомогою спеціальної машини — січкарні.
Січка зі соломи зернових застосовується як добавка до корму великій рогатій худобі, вівцям, козам і коням. Для поліпшення завоюваності і смакових якостей січки її піддають спеціальній обробці: моченню, заварюванню, паруванню, дріжджуванню, амонізації, мелясуванню, вапнуванню чи заквашуванню.
Деякі комбайни під час збору зернових чи ріпаку подрібнюють солому (бадилля) на січку, що використовується як мульча або приорюється плугом.
Січка з соломи чи очерету використовувалася як добавка для глини при саманному чи мазанковому будівництві.
Інше
Січкою також називаються подрібнені зерна, крупи.
Примітки
Посилання
Słoma jako pasza
Agrotechnika jęczmienia jarego na paszę
Корм
Будівельні матеріали
|
4110623
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%B3%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Вагінальна трансплантація
|
Вагінальна трансплантація — процедура, за допомогою якої донорська або вирощена в лабораторії тканина вагіни використовується для створення «неовагіни». Найчастіше застосовується у жінок з синдромом Маєра-Рокітанського-Кюстера-Гаузера (вагінальна аплазія).
Показання
Вагінальна аплазія — це рідкісне захворювання, при якому вагіна не формується належним чином до народження. Жінки з захворюванням можуть мати частково сформовану вагіну, або взагалі її відсутність у звичних розмірах. Захворювання зазвичай лікується реконструктивною хірургією. Спочатку хірургічно створюється простір, де зазвичай існує вагіна. Потім тканину з іншої частини тіла збирають, формують у формі вагіни і прищеплюють до порожнини вагіни. Цей прийом має суттєві недоліки. Як правило, імплантована тканина не працює нормально як м'яз, що може призвести до низького задоволення від вагінального сексу. Крім того, з часом може виникати стеноз (звуження порожнини). Більшості жінок потрібні багаторазові операції для досягнення задовільного результату. Альтернативою традиційній реконструктивній хірургії є трансплантація.
Донорська техніка
Відомо про випадки, коли жінки з вагінальною аплазією отримали успішну трансплантацію вагіни від власної матері. Вважається, що перший такий випадок стався в 1970 році, без ознак відторгнення через три роки. Принаймні в одному випадку жінка, яка отримала таку трансплантацію, змогла завагітніти і народити. У 1981 році 12-річна дівчина з вагінальною аплазією отримала імплантат вагінальної стінки від матері. Через 7 років вона без перешкод почала сексуальне життя. У 24 роки вона завагітніла і виношувала. Дитина народилася шляхом кесаревого розтину.
Лабораторна техніка
У квітні 2014 року група вчених на чолі з Ентоні Атала повідомила, що вони успішно трансплантували вирощені в лабораторії вагіни чотирьом дівчаткам-підліткам з рідкісним захворюванням (синдромом Маєра-Рокітанского-Кюстера-Гаузера), яке викликає неправильний розвиток вагіни або іноді її відсутність. Від 1 500 до 4 000 жінок народжуються з цим захворюванням.
Ці чотири пацієнтки почали лікування в період з травня 2005 року по серпень 2008 року. В кожному разі група медичних досліджень починала зі взяття невеликого зразка генітальної тканини з вульви підлітки. Зразок використовувався в якості посівного матеріалу для вирощування додаткової тканини в лабораторії. Клітини, що вистилають вагіну, були розміщені всередині трубки, а м'язові клітини — зовні. Через 5-6 тижнів пацієнтці була імплантована структура, в якій тканина продовжувала зростати і була пов'язана з кровоносною і іншими системами організму дівчаток. Приблизно через 8 років всі 4 пацієнтки повідомили про нормальне функціонування і рівні задоволення під час статевого акту відповідно до анкети для визначення індексу жіночої сексуальної функції. Про несприятливі результати або ускладнення воліли не повідомляти.
У двох з чотирьох жінок вагіну було прикріплено до матки, що уможливило вагітність. Однак протягом періоду дослідження про вагітність не повідомлялося. У коментарі, опублікованому Національною службою охорони здоров'я Великої Британії, дослідження названо «важливим доказом концепції» і стверджується, що тканинна інженерія має «великий потенціал». Проте Національна служба охорони здоров'я Великої Британії також попередила, що розмір вибірки був дуже малим і необхідні подальші дослідження для визначення загальної життєздатності методу.
Техніка аутологічної трансплантації також може бути використана для жінок, яким потрібно реконструктивна операція через рак або інше захворювання, як тільки метод буде вдосконалений. Однак, перш ніж можна буде почати комерційне виробництво, необхідно провести більше досліджень і розробити методи і протоколи трансплантації.
Примітки
Трансплантологія
Донорство
Гінекологічні операції
Піхва жінки
|
1810754
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D1%82%D1%87%D0%B8%D0%BA%20%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%8F
|
Датчик Голея
|
Датчик Голея
Давач Голея є різновидом оптико-актистичних детекторів і використовується в основному для інфрачервоної спектроскопії. Він складається з камери, яку заповнено газом, що поглинає інфрачервоне випромінювання та гнучкої мембрани. Коли інфрачервоне випромінювання потрапляє до камери, воно нагріває газ, призводячи до його розширення. У результаті збільшення тиску, відбувається деформація мембрани. Світло, яке відбивається від мембрани, реєструється фотодіодом, таким чином рух мембрани призводить до зміни сигналу на фотодіоді. Концепцію пристрою вперше було змальовано, його розробником Марселем Голеєм, на честь якого, пристрій і названо.
Давач Голея має високу чутливість та прямолінійну характеристику у дуже широкому діапазоні частот. Час відгуку невеликий, порядку 10 мс. Продуктивність детектора пов'язана з наявністю механічних коливань.
Примітки
Спектроскопія
Інфрачервоне випромінювання
|
2261900
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%84%D0%B5%D0%BA%D1%82%20%D1%82%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%96%D1%81%D0%B0
|
Ефект тетріса
|
Ефект тетріса
Ефект Тетріса (також відомий як Синдром Тетріса) — психологічний ефект, який виникає, коли особа приділяє надто багато часу і уваги деякій активності, що постійно повторюється. В результаті ефекту особа концентрує свою увагу над такою активністю навіть поза її межами, що проявляється у сновидіннях, думках, та особливостях сприйняття образів реального світу. Назва ефекту походить від гри Тетріс.
Приклади
Гравці, які проводять надто багато часу за іграми, подібними до Тетрісу, зосереджуються на тому, як різні форми в реальному світі, наприклад коробки в супермаркеті або будівлі на вулиці, можуть з'єднуватись та взаємодіяти одна з одною. В цьому випадку, Ефект Тетріса є видом звички. Вони також можуть бачити уві сні блоки, які падають, чи спостерігати їх, навіть, просто заплющивши очі.
Люди, які стають на землю після довгої морської подорожі, можуть «відчувати» певні коливання, які звичайно виникають при плаванні на судні, а люди, які кілька днів їздили на поїзді, сприймають будь-який шум як стук коліс. Так само рибалки після довгої риболовлі починають сприймати будь-які вузькі предмети як вудки.
Програмісти, при великому навантаженні, можуть бачити сни з фрагментами коду, а математики — фрагменти формул та числа.
Вплив тетріса на свідомість
Ретельні дослідження показали, що тривала гра в тетріс може також привести до більш ефективної активності мозку під час гри. Коли ви вперше граєте в тетріс, функціонування і активність мозку зростає, також зростає споживання енергії мозком, що вимірюється в ступені обміну глюкози. Коли гравець в тетріс стає більш досвідченим, мозок зменшує споживання глюкози, що означає більш ефективне функціонування мозку для виконання цього завдання.
У січні 2009, група учених Оксфордського університету доповіла, що для здорових добровольців гра в тетріс відразу після перегляду травмуючого матеріалу в лабораторії знижує число спогадів про ці сцени протягом наступного тижня. Вони вважають, що комп'ютерна гра може зруйнувати спогади про звуки і сцени, які пізніше відчуваються у вигляді мимовільних хворобливих спалахів про той момент.
Історія терміну
Перші згадки про термін з'явилися у статті «This is Your Brain on Tetris» Джеррі Голдсміта в травні 1994. Проте, найбільш ранню згадку суті цього феномена можна знайти у вірші «Вірус», який написаний письменником-фантастом Нілом Ґейменом в 1987 році.
Див. також
Перелік когнітивних упереджень
Принцип доміно
Тетраміно
Примітки
Пам'ять
Відеоігри
Свідомість
Увага
|
1755696
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Kairos
|
Kairos
|
Kairos — студійний альбом 2011-го гурту Sepultura
Kairos — студійний альбом 2006-го Ольги Богомолець
Див. також
Кайрос (значення)
|
70904605
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Demydiv%2C%20Kyiv%20Oblast
|
Demydiv, Kyiv Oblast
|
Demydiv, Kyiv Oblast
Demydiv is a village in Vyshhorod Raion, Kyiv Oblast, Ukraine. It belongs to Dymer settlement hromada, one of the hromadas of Ukraine. Demydiv lies on the western bank of the Irpin River, north of Kyiv. It is one of the oldest villages in Ukraine, founded in 1026.
Until the building of the Irpin Dam in 1960, the landscape of Demydiv was largely swamp and marshland.
During the 2022 Russian invasion of Ukraine, it was flooded by breaking the dam on 25 February to hinder Russian advances towards Kyiv.
References
Villages in Vyshhorod Raion
|
3466495
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Рання
|
Рання — найдовша і найскладніша з добового циклу служба в православній церкві. Рання служба правиться вранці, хоч і може бути частиною всенічної. Часто здійснюється ввечері попереднього дня після служби вечірньої. Інші назви — утреня, заутреня.
Різновиди
Рання буває повсякденна, недільна та святкова. Під час Великого посту утреня має багато особливостей і складається з особливих змінних частин, характерних для періоду посту.
Унікальною є Рання Христових Страстей, яку служать у Великий четвер, хоч фактично це утреня Великої п'ятниці. На ній читають дванадцять Євангелій, що оповідають про страждання Христа від розмови з учнями на Тайній вечері до призначення сторожі біля гробу. Цю традицію започатковано в Єрусалимській церкві. Відправляється біля підніжжя хреста, що встановлюється посередині храму. За традицією віряни запалюють свічки під час читання Євангельських зачав і по завершенні служби повертаються із запаленими свічками до своїх домівок та, якщо можливо, зберігають цей вогонь до Великодня.
Єрусалимську ранню служать ввечері Великої п'ятниці перед Воскресінням Христовим, хоча насправді це ранкове богослужіння Великої суботи. Під час цієї служби правиться чин погребіння Святої плащаниці. Утреня завершується тихим хресним ходом із плащаницею навколо храму під заупокійний спів.
Ще одним різновидом є так звана заупокійна рання, під час якої здійснюється литії або парастаси. Служать у суботу передостаннього тижня перед Великим постом та в суботу перед святом Зіслання Святого Духа.
Пасхальна рання служиться щодня впродовж Великоднього тижня.
Примітки
Православне богослужіння
Богослужіння
Православ'я
|
33967648
|
https://en.wikipedia.org/wiki/ARHGAP18
|
ARHGAP18
|
ARHGAP18
Rho GTPase activating protein 18 is a protein that in humans is encoded by the ARHGAP18 gene. The gene is also known as MacGAP and bA307O14.2. ARHGAP18 belongs to a family of Rho GTPase-activating proteins that modulate cell signaling.
References
Further reading
Human proteins
Genes mutated in mice
|
2690989
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BF%D0%BF%D0%B5%D0%BB%D0%BC%D0%B0%D0%B0
|
Коппелмаа
|
Коппелмаа — село в Естонії, у волості Сауе повіту Гар'юмаа.
Населення
Чисельність населення на 31 грудня 2011 року становила 119 осіб.
Примітки
Джерела
Посилання
Офіційний сайт волості Сауе
Волость Сауе
Села Гар'юмаа
|
19805148
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jadwig%C3%B3w%2C%20Bia%C5%82obrzegi%20County
|
Jadwigów, Białobrzegi County
|
Jadwigów, Białobrzegi County
Jadwigów is a village in the administrative district of Gmina Promna, within Białobrzegi County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland.
References
Villages in Białobrzegi County
|
4562355
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%BA%D0%BB%D1%96%D0%BB%D0%BE%20%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9
|
Кукліло мангровий
|
Кукліло мангровий (Coccyzus minor) — вид зозулеподібних птахів родини зозулевих (Cuculidae). Мешкає в Неотропіках.
Опис
Довжина птаха становить 28-34 см, розмах крил 38-43 см, вага 64-102 г. Довжина хвоста становить 16 см, довжина дзьоба 29 мм. Самиці є дещо більшими за самців, однак мають однакове забарвлення.
Лоб і тім'я сірі, потилиця, верхня частина тіла і верхня сторона крил сірувато-коричневі. Нижня сторона крил білувата або охриста. На обличчя темно-сіра або чорна "маска". Підборіддя і шия з боків білі, горло і груди білуваті, решта нижньої частини тіла охриста або коричнювата. У деяких особин нижня частина тіла може бути більш темною, іноді навіть рудувато-коричневою. Стернові пера знизу чорні, на кінці білі. Райдужки темно-карі або червонувато-карі з жовтими кільцями, дзьоб міцний, вигнутий, зверху чорний, знизу жовтий або жовтувато-оранжевий, на кінці чорний.
Забарвлення молодих птахів подібне до забарвлення дорослих птахів, однак "маска" на обличчі у них блідіша, менш контрастна, голова коричнювата, нижня частина тіла загалом світліша.
Голос
Типова вокалізація мангрового кукліло — серія з 8-25 різких, гортанних криків "ґа-ґа-ґа-ґа", що починається або переходить в різке скрекотіння. Її найчастіше можна почути з квітня по серпень, на світанку або перед дощем.
Поширення і екологія
Мангрові кукліло мешкають на Карибах, на карибському і тихоокеанському узбережжях Мексики і Центральної Америки, на узбережжі південної Флориди, на островах Флорида-Кіс та на узбережжі Південної Америки (від гирла Ориноко у Венесуелі до затоки Сан-Маркус в Бразилії). Бродячі птахи спостерігалися в Техасі і Колумбії.
Мангрові кукліло живуть переважно у мангрових лісах і тропічних широколистяних лісах. На Багамах їх можна зустріти також в густому підліску тропічних лісів і в рідколіссях. В Мексиці мангрові кукліло живуть в тропічних лісах і чагарникових заростях, на висоті до 1250 м над рівнем моря. В Коста-Риці і Панамі їх можна зустріти також в галерейних лісах, на узліссях і галявинах тропічних лісів. У цих двох країнах мангрові кукліло частіше зустрічаються у внутрішніх районах, ніж на узбережжях. На островах Вест-Індії крім мангрових заростей, птахів можна зустріти також на тінистих кавових плантаціях та в сухих чагарникових заростях. На Пуерто-Рико мангрові кукліло найчастіше зустрічаються в заростях на берегах невеликих річок, а на острові Гаїті — в сухих чагарникових і кактусових заростях.
Поведінка
Мангрові кукліло живляться великими комахами, зокрема кониками і тарганами, а також великими павуками, деревними жабками і ящірками, іноді плодами і ягодами. Вони часто живляться гусінню, зокрема видами, покритими отруйними волосинками і через це неїстивними для більшості інших птахів. Перед тим як проковтнути велику здобич, птах спочатку розтирає її об кору дерева.
На Флориді сезон розмноження триває з травня по липень, на Кубі з березня по червень, на Гаїті з березня по жовтень. Гніздо являє собою платформу з гілочок діаметром 15-25 см, внутрішня частина якої встелюється листям. Воно розміщується в розвилці між гілками або на горизонтально розташованій гілці, на висоті 2-3 м над землею. Гніздо будують і самиці, і самці. В кладці 2-3 яскравих, синьо-зелених яйця.
Збереження
МСОП класифікує цей вид як такий, що не потребує особливих заходів зі збереження. За оцінками дослідників, популяція мангрових кукліло становить приблизно 200 тисяч птахів. Їм може загрожувати знищення природного середовища.
Примітки
Джерела
Jonathan Alderfer (Hrsg.): Complete Birds of Northamerica. National Geographic, Washington D.C. 2006, ISBN 0-7922-4175-4.
Johannes Erhitzøe, Clive F. Mann, Frederik P. Brammer, Richard A. Fuller: Cuckoos of the World. Christopher Helm, London 2012, ISBN 978-0-7136-6034-0.
Raffaele, Herbert; James Wiley, Orlando Garrido, Allan Keith & Janis Raffaele (2003) Birds of the West Indies, Christopher Helm, London.
Зозулеві
Птахи, описані 1873
Птахи США
Птахи Мексики
Птахи Центральної Америки
Птахи Карибів
Птахи Венесуели
Птахи Гаяни
Птахи Суринаму
Птахи Французької Гвіани
Птахи Бразилії
|
16669210
|
https://en.wikipedia.org/wiki/13732%20Woodall
|
13732 Woodall
|
13732 Woodall, provisional designation , is a stony Vestian asteroid from the inner regions of the asteroid belt, approximately 4 kilometers in diameter. It was discovered on 14 September 1998, by the Lincoln Near-Earth Asteroid Research (LINEAR) team at Lincoln Laboratory's Experimental Test Site in Socorro, New Mexico.
Orbit and classification
Woodall is a member of the Vesta family, which is named after 4 Vesta, the second-largest asteroid in the main-belt. It orbits the Sun in the inner main-belt at a distance of 2.1–2.6 AU once every 3 years and 8 months (1,336 days). Its orbit has an eccentricity of 0.10 and an inclination of 6° with respect to the ecliptic. The first precovery was taken at Siding Spring Observatory in 1989, extending the asteroid's observation arc by 9 years prior to its official discovery observation.
Physical characteristics
Woodall has been characterized as a common S-type asteroid by Pan-STARRS photometric survey.
A rotational lightcurve was obtained based on photometric observations by Czech astronomer Petr Pravec at the Ondřejov Observatory in September 2009. Lightcurve analysis gave a well-defined rotation period of hours with a brightness amplitude of in magnitude.
The Collaborative Asteroid Lightcurve Link assumes a standard albedo for stony asteroids of 0.20 and calculates a diameter of 3.9 kilometers with an absolute magnitude of 14.4.
Naming
This minor planet was named after Ashley Renee Woodall (born 1987) student at the U.S. Austin Academy for Excellence in Garland, Texas. In 2002, she was a finalist of the Discovery Channel Young Scientist Challenge (DCYSC), a science and engineering competition. The approved naming citation was published by the Minor Planet Center on 21 October 2002.
References
External links
Nature, Formation of asteroid pairs by rotational fission (26 August 2010)
Asteroid Lightcurve Database (LCDB), query form (info )
Dictionary of Minor Planet Names, Google books
Asteroids and comets rotation curves, CdR – Observatoire de Genève, Raoul Behrend
Discovery Circumstances: Numbered Minor Planets (10001)-(15000) – Minor Planet Center
013732
013732
Named minor planets
19980914
|
15804406
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-Vincent-de-Tyrosse
|
Saint-Vincent-de-Tyrosse
|
Saint-Vincent-de-Tyrosse (Gascon: Sent Vincenç de Tiròssa) is a commune in the Landes department in Nouvelle-Aquitaine in southwestern France.
Population
See also
Communes of the Landes department
References
Communes of Landes (department)
|
3000049
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/5-%D1%82%D0%B0%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%80%D1%8F%D0%BD%D0%B0%20%D0%B0%D1%80%D0%BC%D1%96%D1%8F%20%28%D0%A1%D0%A8%D0%90%29
|
5-та повітряна армія (США)
|
5-та повітряна армія (США) — повітряна армія у складі ПС США. Штаб-квартира повітряної армії розташована на військово-повітряній базі Йокота в Японії. Організаційно армія входить до Тихоокеанського командування ПС США і виконує низку основних завдань: планування, безпосереднє керівництво, проведення та контроль і координація дій повітряної компоненти в інтересах військових операцій; підтримання постійної бойової готовності особового складу та військової авіації до застосування у визначеній зоні відповідальності та підтримка й тісна взаємодія з повітряними силами Японських сил Самооборони.
Див. також
Головні командування Повітряних сил США
Повітряні сили Національної гвардії США
Командування повітряних сил «Тихий океан»
Список 4-х зіркових генералів Повітряних сил США
5-та повітряна армія (СРСР)
Центр підготовки спеціальних операцій Повітряних сил США
Посилання
United States Air Forces, Japan/ Fifth Air Force
5TH AIR FORCE
Fifth Air Force (PACAF)
Література
Maurer, Maurer (1983). Air Force Combat Units of World War II. Maxwell AFB, Alabama: Office of Air Force History. ISBN 0-89201-092-4.
Edmonds, Walter D. 1951, They Fought With What They Had: The Story of the Army Air Forces in the Southwest Pacific, 1941—1942, Office of Air Force History (Zenger Pub June 1982 reprint), ISBN 0-89201-068-1
Примітки
Повітряні армії США
Військові формування, засновані 1940
|
876567
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Youssouf%20Ou%C3%A9draogo
|
Youssouf Ouédraogo
|
Youssouf Ouédraogo (25 December 1952 – 18 November 2017) was a Burkinabé politician. In 1992 he became the first Prime Minister of Burkina Faso since 1983, serving from 16 June 1992 to 22 March 1994. Ouédraogo, a member of the ruling Congress for Democracy and Progress (CDP), later served as Minister of State for Foreign Affairs from January 1999 to June 2007.
Biography
Ouédraogo was born in Tikaré, in Bam Province. Under Thomas Sankara, Ouédraogo was appointed to the government as Minister of Planning and Popular Development on 31 August 1984, remaining in that position for three years. Shortly after Sankara was assassinated in October 1987, Ouédraogo became Minister for the Plan and Cooperation under Blaise Compaoré. He left that position on 25 April 1989 and became President of the Economic and Social Council, in which position he served until he was elected to the National Assembly as a deputy from Bam in the May 1992 parliamentary election. He was appointed as Prime Minister by Compaoré on 16 June 1992.
The CFA franc was devaluated in January 1994, and this was followed by controversy. Ouédraogo signed an agreement with trade unions to raise salaries on 12 March 1994, but the agreement fell through and Ouédraogo resigned a few days later. He then served as Ambassador to Belgium, the Netherlands, the United Kingdom, Luxembourg and the European Union before being appointed as Minister of State for Foreign Affairs in January 1999.
Ouédraogo was elected to the National Assembly again in the 2007 parliamentary election as a candidate of the CDP from Bam Province. In the government of Prime Minister Tertius Zongo, which was appointed on 10 June 2007, he was replaced as Foreign Minister by Djibrill Bassolé. He subsequently became Special Adviser to the President of the African Development Bank.
Political career
He obtained a degree in marketing at the Universities of Dijon, Clermont-Ferrand and Lyon III (France). He taught at the University of Ouagadougou from 1982.
Under Thomas Sankara (President of Burkina Faso from 1983 to 1987), Ouédraogo was appointed to the government as Minister of Planning and Popular Development on 31 August 1984, remaining in that position for three years. Shortly after Sankara was assassinated in October 1987, Ouédraogo became Minister for the Plan and Cooperation under Blaise Compaoré. He left that position on 25 April 1989 and became President of the Economic and Social Council, in which position he served until he was elected to the National Assembly as a deputy from Bam in the May 1992 parliamentary election. He was appointed as Prime Minister by Compaoré on 16 June 1992.
He promoted reforms favorable to the private sector. He entered into negotiations with the IMF and the World Bank to reach agreements on structural adjustment. The CFA franc was devaluated in January 1994, and this was followed by controversy. Ouédraogo signed an agreement with trade unions to raise salaries on 12 March 1994, but the agreement fell through and Ouédraogo resigned a few days later.
Diplomacy
He also had a diplomatic career, serving as an Ambassador to Belgium, the Netherlands, the United Kingdom, Luxembourg and the European Union before being appointed as Minister of State for Foreign Affairs in January 1999.
Chairman of the African Group of Ambassadors Committee – Caribbean – Pacific (ACP), he is one of the main negotiators in front of the European Commission at the renewal of the Fourth Geneva Convention governing the ACP-EU Partnership for the period 1995–1999.
Recalled to Burkina Faso in January 1999, he was appointed as Minister of Foreign Affairs, a post he held until 2007.
He represented Africa at the launch in March 1999 of the US – Africa Partnership for 21st century, with President Bill Clinton. At this time the Burkina Faso held the presidency of the Organization of African Unity (OAU). He strongly supported the preferential agreement proposed by the United States to promote trade relations with Africa (AGOA) and the creation of the Millennium Challenge Corporation. He also organized Burkina second ministerial meeting implementation of the Africa – European Union (2002), and the tenth Francophonie Summit (2004).
Ouédraogo was elected to the National Assembly again in the 2007 parliamentary election as a candidate of the CDP from Bam Province. In the government of Prime Minister Tertius Zongo, which was appointed on 10 June 2007, he was replaced as Foreign Minister by Djibrill Bassolé.
International organisations
In September 2007, he became Special Adviser to the President of the African Development Bank. He was in charge of political and diplomatic issues. He was appointed to that position to deepen and/or expand the partnership between the Bank and its Member States, Regional Economic Communities and international institutions. He also defended a stronger partnership between the Maghreb and Sub-Saharan Africa.
In 2016, he was elected associated member of the Royal Academies for Science and Arts of Belgium. His induction took place on 28 May during an official ceremony at the Academy Palace of Belgium where he held a speech on behalf of all new members.
Death
Ouédraogo died on 18 November 2017 at the age of 64.
Decorations
Silver Medal (today, Command-officer) of Burkina Faso Revolution's Torch (4 August 1985)
Title of Grand Officer of the National Order of Burkina Faso (11 December 1994)
Commander-in-chief in the Order of Mono of Togo (1 March 2008)
Title of Grand Officer of the Order of the Crown of Belgium (22 July 2005)
References
1952 births
2017 deaths
Members of the National Assembly of Burkina Faso
Ambassadors of Burkina Faso to the United Kingdom
Ambassadors of the Burkina Faso to the European Union
Ambassadors of Burkina Faso to Luxembourg
Ambassadors of Burkina Faso to the Netherlands
Prime ministers of Burkina Faso
Foreign ministers of Burkina Faso
Ambassadors of Burkina Faso to Belgium
Congress for Democracy and Progress politicians
People from Centre-Nord Region
Burkinabé Muslims
21st-century Burkinabé people
|
4102787
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B3%D1%96%D0%B7
|
Дженгіз
|
Дженгіз Дагджи (крим. Cengiz Dağcı, Дженгиз Дагъджы; 9 березня 1920, Гурзуф — 22 вересня 2011 Лондон) — кримськотатарський прозаїк та поет.
Дженгіз Чавушевич (словен. Džengis Čavušević, нар. 26 листопада 1987, Любляна) — словенський футболіст, нападник клубу «Санкт-Галлен» та національної збірної.
Дженгіз Арслан (тур. Cengiz Arslan; нар. 1 червня 1996(19960601)) — турецький борець греко-римського стилю, срібний призер чемпіонату Європи.
|
2843476
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%B5%D0%BA
|
Бомблінек
|
Бомблінек — село в Польщі, у гміні Оборники Оборницького повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Познанського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Оборницького повіту
|
3319629
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%28%D0%9E%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%85%D0%BE%D0%BC%D0%B0%29
|
Піорія (Оклахома)
|
Піорія (Оклахома)
Піорія — місто в США, в окрузі Оттава штату Оклахома. Населення — 126 осіб (2020).
Географія
Піорія розташована за координатами (36.915242, -94.669808). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 0,56 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали 132 особи в 51 домогосподарстві у складі 34 родин. Густота населення становила 238 осіб/км². Було 62 помешкання (112/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 5,3 %. Частка іспаномовних становила 5,3 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 23,5 % — особи молодші 18 років, 56,8 % — особи у віці 18—64 років, 19,7 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 42,0 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 91,3 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 90,6 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 28,0 % осіб, у тому числі 58,3 % дітей у віці до 18 років та 18,5 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 38 осіб. Основні галузі зайнятості: виробництво — 34,2 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 21,1 %, транспорт — 13,2 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 10,5 %.
Джерела
Містечка Оклахоми
Населені пункти округу Оттава (Оклахома)
|
3398787
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9A%D0%B8%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0%BE%20%D0%93%D0%B0%D1%80%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Петренко Кирило Гаррійович
|
Петренко Кирило Гаррійович
Кирило Гаррійович Петренко (1972, Омськ, СРСР) — австрійський диригент російського походження, музичний директор Баварської державної опери і головний диригент Берлінського філармонічного оркестру з сезону 2019/2020.
Життєвий і творчий шлях
Народився в музичній єврейській родині. Батько, заслужений артист РРФСР Гаррі Петренко (уродженець Львова), був першою скрипкою Омського симфонічного оркестру, а на початку 1990-х років — диригентом і концертмейстером камерного оркестру Arpeggione Hohenems; мати — музикознавець Ольга Давидівна Петренко (уроджена Вайнтрауб, нар. 1945), працювала лектором в Омській філармонії. Музикою почав займатися з шести років. Навчався в музичній школі по класу фортепіано. У 11-річному віці дебютував як соліст в супроводі Омського симфонічного оркестру. Пізніше навчався в Омському музичному училищі ім. В. Я. Шебалина на двох відділеннях: фортепіанне виконавство і теорія музики.
У 1990 році емігрував разом з батьками до Австрії, де батько отримав місце скрипаля в Фельдкірхі і музичного педагога в місті Брегенц (пізніше він також викладав у Мексиці). Кирило здобув середню спеціальну освіту як піаніст в у Фельдкірхі, потім навчався диригування у Віденській вищій музичній школі (нині Віденський університет музики й виконавського мистецтва) по класу Уроша Лайовіца.
Дебютував як оперний диригент в 1995 році в Форарльберг, продиригувавши оперою Бенджаміна Бріттена «Давайте створимо оперу».
З 1997 по 1999 рік виконував обов'язки капельмейстера у Віденської народній опері.
З 1999 по 2002 рік Кирило Петренко обіймав посаду музичного директора Мейнінгенського театру.
У 2001 році був художнім керівником вистави Христини Меліц «Кільце Нібелунгів» Вагнера, яка проходила чотири вечори поспіль і зробила Петренка всесвітньо відомим.
У 2002—2007 роках був головним диригентом Берлінської комічної опери.
У 2013 році до Петренко отримав посаду музичного керівника Баварської державної опери.
З 2013 року — диригент Байройтського фестивалю (диригував тетралогією «Кільце Нібелунгів»).
22 червня 2015 року Кирило Петренко був обраний наступним головним диригентом Берлінського філармонічного оркестру після Саймона Реттла; відзначається, що він стане першим головним диригентом єврейського походження і першим вихідцем з Росії за всю 133-річну історію цього колективу і третім головним диригентом великого оркестру Німеччини після Девіда Баренбойма й Івана Фішера.
Випустив низку CD з творами Анатолія Лядова, Ганса Пфіцнера (опера «Палестрина»), Франца Шмідта, Сергія Рахманінова, Йозефа Сука (комплект симфонічних творів з трьох компакт-дисків).
Лауреат премії Міжнародної оперної премії 2014 року (за постановку опери «Христина, королева Шведська» Якопо Форон).
З серпня 2019 року є художнім керівником і головним диригентом Берлінського філармонічного оркестру.
У 2014 році в часи Анексії Криму Росією, Петренко закликав до пошуку політичних рішень, що поважали би суверенітет України.
Петренка називають «одним з найяскравіших і серйозних російських диригентів, які отримали найширше визнання за останні кілька років».
Примітки
Уродженці Омська
Вікіпедія:Статті з іншим значенням на Вікіданих
Німецькі диригенти
Російські диригенти
Австрійські диригенти
Музиканти за алфавітом
Вікіпедія:Локальний підпис у зображення з вікідані
|
2537143
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NUTM1
|
NUTM1
|
NUTM1 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на 15-й хромосомі. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 1 132 амінокислот, а молекулярна маса — 120 314.
Кодований геном білок за функцією належить до фосфопротеїнів.
Задіяний у такому біологічному процесі, як альтернативний сплайсинг.
Локалізований у цитоплазмі, ядрі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 15
Некатегоризовані білки
|
4741644
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zero-risk%20bias
|
Zero-risk bias
|
Zero-risk bias is a tendency to prefer the complete elimination of risk in a sub-part over alternatives with greater overall risk reduction. It often manifests in cases where decision makers address problems concerning health, safety, and the environment. Its effect on decision making has been observed in surveys presenting hypothetical scenarios.
Explanation
Zero-risk bias is based on the way people feel better if a risk is eliminated instead of being merely mitigated. Scientists identified a zero-risk bias in responses to a questionnaire about a hypothetical cleanup scenario involving two hazardous sites X and Y, with X causing 8 cases of cancer annually and Y causing 4 cases annually. The respondents ranked three cleanup approaches: two options each reduced the total number of cancer cases by 6, while the third reduced the number by 5 and eliminated the cases at site Y. While the latter option featured the worst reduction overall, 42% of the respondents ranked it better than at least one of the other options. This conclusion resembled one from an earlier economics study that found people were willing to pay high costs to eliminate a risk. It has a normative justification since once risk is eliminated, people would have less to worry about and such removal of worry also has utility. It is also driven by our preference for winning much more than losing as well as the old instead of the new way, all of which cloud the way the world is viewed.
Multiple real-world policies have been said to be affected by this bias. In American federal policy, the Delaney clause outlawing cancer-causing additives from foods (regardless of actual risk) and the desire for perfect cleanup of Superfund sites have been alleged to be overly focused on complete elimination. Furthermore, the effort needed to implement zero-risk laws grew as technological advances enabled the detection of smaller quantities of hazardous substances. Limited resources were increasingly being devoted to low-risk issues.
Critics of the zero-risk bias model cite that it has the tendency to neglect overall risk reduction. For instance, when eliminating two side effects, it holds that the complete eradication of just one side-effect is preferable to lowering the overall risk.
Causes
Other biases might underlie the zero-risk bias. One is a tendency to think in terms of proportions rather than differences. A greater reduction in proportion of deaths is valued higher than a greater reduction in actual deaths. The zero-risk bias could then be seen as the extreme end of a broad bias about quantities as applied to risk. Framing effects can enhance the bias, for example, by emphasizing a large proportion in a small set, or can attempt to mitigate the bias by emphasizing total quantities.
References
Cognitive biases
Risk management
|
877264
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BB%D0%BE%D0%BD
|
Гелон
|
Гелон або Гелонос — легендарне велике місто VI—V ст. до н. е., про яке пише давньогрецький історик та мандрівник Геродот у своїх «Історіях». Місто було розташоване в землях племені будинів, але його основним населенням були гелони — нащадки стародавніх греків-переселенців з Північного Причорномор'я.
Про місто Геродот дізнався з розповідей грецьких купців, а сам у ньому ніколи не був, тому більшість сучасних істориків вважають інформацію про місто недостовірною.
Нині досить популярною є гіпотеза професора Бориса Шрамка, яка з Гелоном ототожнює скіфське Більське городище на річці Ворскла у Полтавській області, хоча є ряд невідповідностей між описом легендарного міста і археологічною пам'яткою.
Як відповідник Гелону, окрім Більського городища, у XIX—XX ст. пропонувалися і інші протоміста минулого, однак нині ці гіпотези вважаються малоймовірними.
Відомості про місто з рукописів Геродота
«Батько історії» написав кілька речень про вигляд самого міста:
Тобто, за Геродотом, Гелон — велике місто з дерев'яним муром навколо, кожна сторона якого має довжину трохи більше 6 км (30 стадій), завдяки чому його периметр можна оцінити у 22-26 км.
Також в «Історіях» є короткий опис його населення, яких він називає «гелонами». На його думку, гелони є нащадками греків, що переселилися у землі будинів з Північного Причорномор'я: не випадково для позначення міста він використовує типовий для грецької політичної лексики термін «πόλις», хоча опис самого міста подано в урбаністичному, а не політичному сенсі.
Гелон під час Скіфо-перської війни 514/513 до н. е
Геродот розповідає, що у війні перського царя Дарія I проти скіфів у 514/513 до н. е., гелони виступили союзниками останніх і приєдналися до їх армії. Під час бойових дій, скіфи та їх союзники змушені були відступати у глиб своєї країни і
Перед цим у «Історіях» згадувалося лише одне дерев'яне місто у землях будинів — Гелон, відтак, історик та академік АН СРСР Борис Рибаков (сер. XX ст.) був переконаний, що спалили саме його, проте українські доктори історичних наук Євген Черненко і Петро Толочко (кін. XX ст.) заперечують цю можливість і доводять, що перси фізично не могли зайти так далеко на північ у землі будинів і Гелон не міг постраждати. Натомість українські професори висувають гіпотезу, що йдеться про спалення іншого міста.
Версію українських науковців, що перси не йшли далеко на північ, підтверджує дослідник Більського городища Борис Шрамко, який не виявив слідів згарища всередині оборонних споруд, тобто городище не постраждало в період Скіфо-перської війни.
Українські археологи поч. XXI ст. зазначають, що присутність численного перського війська у Північному Причорномор'ї не фіксується археологічними знахідками. На цій підставі Олександр Шелехань та професор Михайло Відейко висловлюють сумніви, що перси перейшли через Дністер, відповідно, можливість їх походу на північ до земель будинів навіть не розглядається.
Критика відомостей Геродота
Значна частина істориків вважають розповідь Геродота про Гелон недостовірною (як і багато інших сюжетів його книг) і не вбачають підстав шукати археологічний відповідник вказаного міста.
Дослідники праць Геродота вважають, що він сам у місті ніколи не був, а записав чутки про нього від грецьких купців.
Втім, повідомлення про великі розміри міста вважаються ключовими для пошуку його археологічного відповідника, тому нині популярною є гіпотеза доктора історичних наук Бориса Шрамка, який ототожнював легендарний Гелон з Більським городищем, що розташоване біля села Більськ, на річці Ворскла, на межі Полтавської та Сумської областей. Час існування та розміри розкопаного городища є близькими до параметрів, що вказав Геродот: воно існувало і процвітало в часи скіфів, його площа 4400 га, довжина зовнішніх укріплень — близько 26 км.
Тут слід враховувати обставину, що аналіз усієї сукупності відомостей, які наводить Геродот про розміри міст у своїй «Історії», показує, що в жодному випадку не вдається знайти близької відповідності між наведеними ним параметрами та незалежними даними з інших джерел, насамперед археології. У цьому відношенні дуже показовим є його детальний опис Вавилону, для якого вказані розміри в 480 стадій (85,2 км). В той самий час (VI—V ст. до н. е.), в клинописних текстах Набоніда периметр міських стін визначено в 14400 ліктів — це 7,2 км), що близько до даних археології (8,15 км). Тобто, Геродот, про якого достеменно відомо, що він жив певний час у Вавилоні, перебільшив його реальні розміри у понад 10 разів, а Гелона він навіть не бачив, тому складно вважати надійним джерелом вказані параметри розміру стін.
Порівняння описів Гелону з археологією Більського городища
Збігаються:
Час існування (VI—V ст. до н. е.);
Приблизна довжина стін (~26 км);
Характер забудови (дерев'яні стіни і дерев'яно-глиняні споруди всередині міста).
Невідповідності:
У Гелоні були чітко описані храми, статуї, вівтарі і навіть культ Діоніса, але нічого з цього переліку не виявлено під час розкопок у Більському городищі, серед археологічних релігійних знахідок є лише примітивні глиняні антропоморфні фігурки;
Серед всіх графіті городища не було знайдено жодного грецького напису, що ставить під великий сумнів тезу, що в ньому проживала значна кількість греків;
Як відомо, перси наступали від Дунаю на схід і спочатку вони перейшли Танаїс (Дон) і лише після цього підійшли до Гелона. Тобто, місто мало б бути розташоване на лівобережжі Дону або лівобережжі Сіверського Донця, а не лівобережжі Дніпра;
Згідно опису, Гелон мав чотирикутну форму, а Більське городище має трикутну форму.
Версія, що Гелон — це емпорій
Російський археолог і доктор історичних наук у своїх працях висловлює здогад, що Геродот розповідає не про окреме місто, а про квартал грецьких купців всередині варварського городища, і, як приклад такого давньогрецького емпорію, наводить скіфське на Дону.
Деякі дослідники пропонують версію, що Гелон — це грецька торгова факторія (емпорій) з власним культурним центром всередині Більського городища.
Зауваження
Примітки
Джерела
Довідники
Книжки
Статті
Стародавні міста України
Скіфські городища
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.