id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
44799888
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Krayno%20selo
|
Krayno selo
|
Krayno selo is a village in Kardzhali Municipality, Kardzhali Province, southern Bulgaria.
References
Villages in Kardzhali Province
|
4635137
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rouge%20%28cosmetics%29
|
Rouge (cosmetics)
|
Rouge (cosmetics)
Rouge (meaning "red" in French), also called blush or blusher, is a cosmetic for coloring the cheeks in a variety of shades, or the lips red. It is applied as a powder, cream or liquid.
History
The Ancient Egyptians were known for their creation of cosmetics, particularly their use of rouge. Ancient Egyptian pictographs show men and women wearing lip and cheek rouge. They blended fat with red ochre to create a stain that was red in color.
Greek men and women eventually mimicked the look, using crushed mulberries, red beet juice, crushed strawberries, or red amaranth to create a paste. Those who wore makeup were viewed as wealthy and it symbolized status because cosmetics were costly.
In China, rouge was used as early as the Shang Dynasty. It was made from the extracted juice of leaves from red and blue flowers. Some people added bovine pulp and pig pancreas to make the product denser. Women would wear the heavy rouge on their cheeks and lips. In Chinese culture, red symbolizes good luck and happiness to those who wear the color.
In Ancient Rome, men and women would create rouge using (red lead) and cinnabar. The mixture was found to have caused cancer, dementia, and eventually death. Other sources for rouge (raw materials) included malachite and antimony
In the 16th century in Europe, women and men would use white powder to lighten their faces. Commonly women would add heavy rouge to their cheeks in addition.
Studies have strived to research other reasons as to why individuals choose to color their faces in a red tint and what blushing may also signify to others. Blushing, the body's natural reaction to feelings of shame/embarrassment/guilt is often followed with a reddish coloring on one's cheeks on individuals whose bodies react as such. This reaction can be associated with different moral and human tendencies such as pro sociality and commitment to social relationships. Emotions are involuntary and instantaneous reactions, and because of this are pretty reliable. Knowing this researchers have used social emotions to understand how humans signal prosocial intentions. Embarrassment which is often accompanied by the reddening of the face can now be seen as an indicator of one's prosocial behavior.
Contemporary
Modern rouge generally consists of a red-colored talcum-based powder that is applied with a brush to the cheeks to accentuate the bone structure. The coloring is usually either the petals of safflower, or a solution of carmine in ammonium hydroxide and rosewater perfumed with rose oil. A cream-based variant of rouge is schnouda, a colorless mixture of Alloxan with cold cream, which also colors the skin red.
Today, rouge is a term used to primarily identify blush of any color, including: brown, pink, red, and orange. Modern blush is offered in both a pressed or loose powder, a cream consistency similar to lipstick, or a liquid form. It is not commonly used to identify lipstick, however, some may use the term to refer to the red color of the product.
When the fashion trend of matching lipsticks with nail polish took hold and the color range of lipstick increased, people no longer used the term to identify lip color. The shade range for blush generally remained limited, keeping the name rouge.
Blush is made in the form of a cream, liquid, powder, or gel.
References
External links
Modes In Makeup, a brief history of cosmetics
The History of Makeup
The Pervasion of Rouge (also known as A Defence of Cosmetics), by Max Beerbohm
The Ultimate Guide To Blush - Types Of Blush
Cosmetics
|
70929438
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kastraki%2C%20Trikala
|
Kastraki, Trikala
|
Kastraki, Trikala
Kastraki is a village in Kalabaka municipal unit, Trikala, Thessaly, Greece. It is located on the northwest of the main municipal unit of Kalabaka. Kastraki takes advantage of a small valley opening into the southwest side of the Meteora massif. It is thus surrounded by precipices except on the west side, at the entrance to the valley. That entrance is flanked by two rock columns, one on each side, Agio Pnewma and Surloti. It has some elevation over the river, but not excessive. At the head of the valley stands a tall, thin rock, called Spindle Rock. Beyond it the massif does not allow for urban settlement. The monasteries are sprinkled on various tall precipices.
The village had a population of 1,023 as of 2021. The administrative village occupies an area of 47.9 km2. Its elevation is 275 metres above sea level.
Etymology
The name Kastraki is derived from the word kastro, or Byzantine castle. The castle was built by Andronikos Palaiologos and stood until 1362. The castle is in ruins today.
History
During the early 1700s, Kastraki was formed from an amalgamation of hamlets called Rouxiori, Agia Paraskevi, Rigilavo, and Triskiano. These hamlets were founded by migrants from northern Epirus (i.e., southern Albania) who were fleeing from the Ottomans.
Description
The village has a central plaza and church, as well as various hotels and restaurants (tavernas) that cater to international tourists. An extensive network of trails connects Kastraki to various rocks and monasteries. The town of Kalambaka is a 20-minute walk away via the main road.
Rocks
Various rocks of the Meteora rock complex surround the village of Kastraki.
Rocks in the north
Dupiani (Δούπιανη)
Rocks in the east
Agio Pneuma (Άγιο Πνεύμα), site of the historic Hermitage of St. George of Mandila and Monks' Prison
Kumaries (Κουμαριές)
Toichos Alpha (Τοίχος Α)
Toichos Beta (Τοίχος Β)
Toichos Gamma (Τοίχος Γ)
Toichos Delta (Τοίχος Δ)
Surloti (Σουρλωτή)
Modi (Μόδι), site of the historic Monastery of St. Modestus
Alysos (Άλυσος) / Altsos (Άλτσος) / Alsos (Άλσος), site of the historic Monastery of the Apostle Peter's Chains
Rocks in the south
Pyxari (Πυξάρι), site of the historic Hermitage of Saint Gregory the Theologian (Ασκηταριά Αγίου Γρηγορίου του Θεολόγου), Hermitage of St. Anthony, and Hermitage of Chrysostomos. The Monastery of St. Apostoles (Μονή Αγίων Αποστόλων) is also nearby.
Badovas (Μπάντοβας), site of the historic Hermitage of St. Nicholas of Badovas
Ambaria (Αμπάρια)
References
External links
Populated places in Trikala (regional unit)
Meteora (municipality)
|
477450
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Phoenix%20%28plant%29
|
Phoenix (plant)
|
Phoenix (plant)
Phoenix is a genus of 14 species of palms, native to an area starting from the Canary Islands in the west, across northern and central Africa, to the extreme southeast of Europe (Crete), and continuing throughout southern Asia, from Anatolia east to southern China and Malaysia. The diverse habitats they occupy include swamps, deserts, and mangrove sea coasts. Most Phoenix species originate in semi-arid regions, but usually occur near high groundwater levels, rivers, or springs. The genus is unusual among members of subfamily Coryphoideae in having pinnate, rather than palmate leaves; tribe Caryoteae also have pinnate or bipinnate leaves.
The palms were more numerous and widespread in the past than they are at present. Some Phoenix palms have become naturalised in other parts of the world; in particular, the date palm's long history of cultivation means that escaped plants in the past have long-since become ingrained into the native ecosystems of countries far from its original range in the Middle East.
Etymology
The generic name derives from φοῖνιξ (phoinix) or φοίνικος (phoinikos), the Greek word for the date palm used by Theophrastus and Pliny the Elder. It most likely referred to either the Phoenicians; Phoenix, the son of Amyntor and Cleobule in Homer's Iliad; or the phoenix, the sacred bird of Ancient Egypt.
Description
This genus is mostly medium to robust in size, but also includes a few dwarf species; trunks are solitary in four species, suckering and clumped in nine, of which one has a prostrate ground trunk. Many of the trunked species do not form above-ground stems for several years. The pinnate leaves, 1–6 m long, all share the common feature of metamorphosed lower-leaf segments into long, vicious spines (acanthophylls). The leaves have short or absent petioles and possess the rare feature among pinnate palms of induplicate (V-shaped) leaflets. The plants are dioecious, with male and female flowers on separate plants; pollination is by both wind and insect. The flowers are inconspicuous yellowish-brown and about 1 cm wide, but grouped on conspicuous large multibranched panicles 30–90 cm long. The inflorescence emerges from a usually boat-shaped, leathery bract, forming large, pendent clusters. Phoenix fruit develops from one carpel as a berry, 1–7 cm long, yellow to red-brown or dark purple when mature, with one elongated, deeply grooved seed.
Ecology
A majority of the forest palms grow under the shade of dominating forests trees along fragile hill slopes and stream courses in warm, humid conditions. The palms are found growing on a wide variety of soils, often extending to degraded forest margins in grasslands. In the tropics, most are found below 1250 m altitude. Branching of the aerial trunk is rare and is mainly induced by injury to the terminal growing bud. Flowering and fruit are regular and annual.
The reproduction is by seeds and by vegetative multiplication. Many species of Phoenix produce vegetative offshoots called bulbils from basal portions of their stems which, on rooting, develop new saplings.
Close relationship among the 14 species is illustrated by the ease of hybridisation and cross-pollination. Several natural hybrids were hence obtained: P. dactylifera × P. sylvestris (India), P. dactylifera × P. canariensis (Morocco, Algeria and Israel), and P. dactylifera × P. reclinata (Senegal).
Phoenix species are used as food plants by the larvae of some Lepidoptera species, including Paysandisia archon and the Batrachedra species B. amydraula (recorded on P. dactylifera), B. arenosella and B. isochtha (feeds exclusively on Phoenix spp.). They are also hosts to the palm weevil borer Diocalandra frumenti.
Uses
The fruit of P. dactylifera, the date of commerce, is large with a thick layer of fruit pulp, edible, very sweet and rich in sugar; the other species have only a thin layer of fruit pulp. The central soft part of the stem of P. rupicola, P. acaulis, and P. humilis is a rich source of starch. Palms are felled to extract this central ‘pith’ which is dried, powdered, stored and used for preparation of bread in the Indian subcontinent. The P. canariensis sap is cooked to a sweet, thick syrup. P. sylvestris Roxb. is widely used in India as a source of sugar. The sugary sap from some African palms yields country liquor on fermentation (palm wine).
While P. dactylifera is grown for its edible dates, the Canary Island date palm (P. canariensis) and pygmy date palm (P. roebelenii) are widely grown as ornamental plants, but their dates are used as food for livestock and poultry. The Canary Island date palm differs from the date palm in having a stouter trunk, more leaves to the crown, more closely spaced leaflets, and deep green rather than grey-green leaves. The fruit of P. canariensis is edible, but rarely eaten by humans because of their small size and thin flesh.
The different species of the genus frequently hybridise where they grow in proximity. This can be a problem when planting P. canariensis as an ornamental plant, as the hybrid palms are aesthetically inferior and do not match the pure-bred plants when planted in avenues, etc.
Species
Fossil record
A large number of fossil woods with anatomical features resembling the genus Phoenix have been excavated from Deccan Intertrappean formation in India of Maastrichtian-Danian age (65-67 my). Discovery of biocompounds from the fossil woods have affinity with the biocompounds known from modern Phoenix species.
A Phoenix seed from the latest Paleocene has been excavated from the Petit Pâtis quarry in Rivecourt, France.
References
External links
Date palm in "Wildflowers of Israel"
Scanpalm Phoenix
Arecaceae genera
Dioecious plants
Taxa named by Carl Linnaeus
|
4583279
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%B7
|
Тоз
|
Тоз — селище у складі Мисківського міського округу Кемеровської області, Росія.
Населення
Населення — 19 осіб (2010; 29 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 62 %
шорці — 38 %
Джерела
Примітки
Населені пункти Мисківського міського округу
Селища Кемеровської області
|
32988838
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Edmond%20Loichot
|
Edmond Loichot
|
Edmond Loichot (1905–1989) was a Swiss footballer who played for Switzerland in the 1934. He also played for Urania Genève Sport and Servette FC.
References
Swiss men's footballers
Switzerland men's international footballers
1934 FIFA World Cup players
Men's association football midfielders
Servette FC players
1905 births
1989 deaths
|
1951852
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/359%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
359 (значення)
|
359 (значення)
Натуральне число 359
359 рік до нашої ери
359 рік нашої ери
|
1579677
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%BE%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0
|
Троянська програма
|
Троянська програма
Троянські програми, трояни, троянці — різновид шкідницького програмного забезпечення, яке не здатне поширюватися самостійно (відтворювати себе) на відміну від вірусів та хробаків, тому розповсюджується людьми.
Термін походить від оповіді про Троянського коня з давньогрецької міфології, через використання троянцями різновиду соціальної інженерії, видаючи себе за безпечні й корисні застосунки, для того аби переконати жертв встановити їх на комп'ютер. Вважається, що першим цей термін в контексті комп'ютерної безпеки використав у своєму звіті «Computer Security Technology Planning Study» Деніел Едвардс, співробітник АНБ.
Перелік найпоширеніших троянів
Прикладами шкідливого програмного забезпечення (троянськими програмами) є:
Pinch;
TDL-4;
Trojan.Winlock;
Clampi;
WARRIOR PRIDE;
GoldPixaxe;
Vultur, Brokewell;
Anatsa;
Chalubo.
Розповсюдження
Троянські програми не можуть розповсюджуватися самостійно, тому використовують будь-яку з форм соціальної інженерії. Наприклад, коли користувач отримує електронного листа вкладення електронної пошти може бути замасковане, (наприклад, звичайна форма для заповнення).
Троянська програма може нести вірусне тіло — тоді запустив троянця комп'ютер перетворюється в осередок «зарази».
Маскування троянської програми
Для того, щоб спровокувати користувача запустити троянця, файл програми (його назва, іконку програми) називають службовим ім'ям, маскують під іншу програму (наприклад, установки іншої програми), файл іншого типу або просто дають привабливу для запуску назву, іконку і т. ін. Зловмисник може перекомпілювати існуючу програму, додавши до її вихідного коду шкідливий, а потім видавати за оригінал або підміняти його.
Щоб успішно виконувати ці функції, троян може в тій чи іншій мірі імітувати (або навіть повноцінно замінювати) задачу або файл даних, під які вона маскується (програма установки, прикладна програма, гра, прикладний документ, картинка). Схожі шкідливі і маскувальні функції також використовуються комп'ютерними вірусами, але на відміну від них, троянські програми не вміють поширюватися самостійно.
Шкідливі дії
Троянська програма, будучи запущеною на комп'ютері, може:
заважати роботі користувача (жартома, помилково або для досягнення якихось інших цілей);
шпигувати за користувачем;
використовувати ресурси комп'ютера для якої-небудь незаконної (а іноді і завдає прямої шкоди) діяльності і т. д.
Способи видалення
Загалом, троянські програми виявляються та видаляються антивірусним і антишпигунським ПЗ так само, як і інші шкідливі програми. Проте їх складніше виявити контекстними методами антивірусів (заснованих на пошуку відомих програм), бо їх розповсюдження краще контролюється й екземпляри програм потрапляють до специалів антивірусної індустрії з більшою затримкою, ніж саморозповсюджувані шкідницькі програми. Однак еврістичні (пошук алгоритмів) і проактивні (стеження) методи на стільки ж дієві.
Див. також
Промислове шпигунство
Зворотне з'єднання
Спам
Експлойт
Дропер
HookDump
BlackEnergy
Примітки
Шпигунське програмне забезпечення
Зловмисне програмне забезпечення
|
3462463
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Sivanesaniella
|
Sivanesaniella
|
Sivanesaniella prunicola — вид грибів, що належить до монотипового роду Sivanesaniella.
Примітки
Джерела
Gawande, S.J.; Agarwal, D.K. 2004. Sivanesaniella — a new ascomycetous genus from India. Indian Phytopathology. 57(2):231-232 — P.231
Роди грибів
2004 у науці
|
13508595
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Get%20at%20Me%20Dog
|
Get at Me Dog
|
Get at Me Dog
"Get at Me Dog" is a major-label debut single by American rapper DMX, from his debut album It's Dark and Hell Is Hot. The single peaked at number 39 on the Billboard Hot 100 in the US, making it DMX's third highest peak on the chart, behind "Party Up (Up in Here)" and "Ruff Ryders' Anthem" (albeit posthumously).
Production
The song features Sheek Louch of The Lox during the chorus. The instrumental was produced by Dame Grease for Vacant Lot Production and Ruff Ryders Entertainment with an additional production by P.K. The song samples "Everything Good to You (Ain't Always Good for You)" by B. T. Express. The song appears in the 2005 video game Grand Theft Auto: Liberty City Stories .
Charts
Certifications
References
DMX songs
1998 singles
1998 songs
Ruff Ryders Entertainment singles
Def Jam Recordings singles
Music videos directed by Hype Williams
Songs written by DMX
|
396283
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%85%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%96%20%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Механічні коливання
|
Механічні коливання — коливання, яким властиві коливні величини, що характеризують рух або стан тіл механічної системи.
Об'єкти коливання
За видом коливного об'єкту розрізняють коливання точки і коливання тіла.
Коливання точки
За особливостями руху точки можуть розглядатися такі види коливання:
прямолінійні — коливання по прямій лінії;
площинні — коливання точки по плоскій траєкторії;
еліптичні — коливання точки по еліптичній траєкторії;
просторові — коливання точки по просторовій траєкторії.
Коливання тіла
За видом руху тіла коливання бувають:
поступальні — коливання твердого тіла, у якому всі точки описують однакові траєкторії;
кутові — коливання твердого тіла навколо певної осі або точки;
поздовжні — коливання тіла зумовлені деформаціями розтягу-стиску;
крутильні — коливання тіла, що зумовлені деформацією кручення;
згинні — коливання тіла, зумовлені деформацією згину.
Способи збудження коливань
Коливання механічної системи може бути вільним і вимушеним.
Вільні або власні коливання — коливання системи, які зумовлені початковим запасом механічної енергії і відбуваються без надходження енергії ззовні. В реальних коливальних системах, де існує розсіяння енергії, зумовлене тертям, вільні коливання є завжди згасними (затухаючими) коливаннями.
Інші коливання викликаються збудженням, пов'язаним із підведенням механічної енергії із зовні.
Серед способів збудження механічних коливань розрізняють:
силове — збудження коливань механічної системи змушувальною силою;
кінематичне — збудження коливань механічної системи примусовим наданням будь-яким її точкам заданих рухів, незалежних від стану системи;
параметричне — збудження коливань механічної системи внаслідок зміни у часі одного або декількох її інерційних, пружних чи дисипативних параметрів;
самозбудження — збудження коливань механічної системи надходженням до неї енергії від неколивального джерела, що регулюється рухом самої системи.
Різновиди механічних коливань
За законом зміни коливної величини коливання бувають періодичні (значення коливної величини повторюється через однакові проміжки часу) і випадкові (зміна коливної величини має випадковий характер)
Періодичні коливання, що відбуваються одночасно з однаковими частотами називаються синхронними.
Періодичні коливання, у яких коливна величина змінюється за синусоїдальним законом називаються гармонічними, у протилежному випадку — ангармонічними, котрі можна подати як суму гармонічних коливань з кратними частотами.
Порівняння гармонічних коливань за фазою
За співвідношенням фаз гармонічні коливання бувають:
синфазні (фази збігаються);
несинфазні (за фазою не збігаються);
антифазні (фази у будь-який момент часу мають зсув на π радіан);
Частотні особливості гармонічних коливань
Для частотного характеризування гармонічних коливань використовують такі поняття:
полігармонічні (ангармонічні) коливання — коливання, що являють собою суму двох і більше гармонічних коливань з раціональним відношенням частот;
биття — коливання, що є результатом додавання двох і більше гармонічних коливань з близькими частотами;
основні коливання — вимушені гармонічні коливання, частота яких збігається з частотою гармонічного збудження;
супергармонічні/субгармонічні коливання — вимушені гармонічні коливання, частота яких у ціле число разів більша/менша за частоту гармонічного збудження;
комбіновані коливання — вимушені коливання, частота яких у дробове число разів відрізняється від частоти гармонічного збудження.
За співвідношенням частоти вимушених коливань і резонансної частоти механічні коливання бувають: дорезонансні, резонансні, зарезонансні і антирезонансні
Амплітудні характеристики механічних коливань
За зміною амплітуди розглядають: затухаючі, наростаючі та детерміновані механічні коливання.
Див. також
Коливання
Вібрація
Математичний маятник
Примітки
Джерела
ДСТУ 2473-94 Механічні коливання. Терміни та визначення. [Чинний від 1995-01-01]. Вид. офіц. Київ: Держспоживстандарт України, 1994. 53 с.
Посилання
Гавриков А. В., Ворона Н. А. Механические колебания: учебно-методическое пособие по курсу Общая фізика . — М.: МФТИ, 2011. — 37 с.
Коливання
|
4426385
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B5%D0%BD
|
Гундерсен
|
Гундерсен
Йостейн Гундерсен (норв. Jostein Maurstad Gundersen, нар. 2 квітня 1996, Берген, Норвегія) — норвезький футболіст, захисник клубу «Тромсе».
Джон Ґундерсен (англ. Jon Gundersen; нар. 1945, США) — американський дипломат, військовий, науковець.
|
13128092
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Otto%20P%C3%A9rez%20Molina
|
Otto Pérez Molina
|
Otto Pérez Molina
Otto Fernando Pérez Molina (born December 1, 1950) is a Guatemalan politician and retired general who served as the 48th president of Guatemala from 2012 to 2015. Standing as the Patriotic Party (Partido Patriota) candidate, he lost the 2007 presidential election but prevailed in the 2011 presidential election. During the 1990s, before entering politics, he served as Director of Military Intelligence, Presidential Chief of Staff under President Ramiro de León Carpio, and as the chief representative of the military for the Guatemalan Peace Accords. On being elected President, he called for the legalization of drugs.
On September 2, 2015, beset by corruption allegations and having been stripped of his immunity by Congress the day earlier, Pérez presented his resignation. He was arrested on September 3, 2015. Following his arrest, Pérez remained in prison until he was released on bond in January 2024; prior to his release, Pérez received convictions and jail sentences in 2022 and 2023.
Military career
Pérez is a graduate of Guatemala's National Military Academy (Escuela Politécnica), the School of the Americas, and of the Inter-American Defense College.
He has served as Guatemala's Director of Military Intelligence and as inspector-general of the army. In 1983, he was a member of the group of army officers who backed Defence Minister Óscar Mejía's coup d'état against de facto president Efraín Ríos Montt.
While serving as chief of military intelligence in 1993, he was instrumental in forcing the departure of President Jorge Serrano. The president had attempted a "self-coup" by dissolving Congress and appointing new members to the Supreme Court (Corte Suprema de Justicia). (See 1993 Guatemalan constitutional crisis.)
In the wake of that event, Guatemala's human rights ombudsman, Ramiro de León Carpio, succeeded as president, according to the constitution. He appointed Pérez as his presidential chief of staff, a position he held until 1995. Considered a leader of the Guatemalan Army faction that favored a negotiated resolution of the 30-year-long Guatemalan Civil War, Pérez represented the military in the negotiations with guerrilla forces. They achieved the 1996 Peace Accords.
Between 1998 and 2000, Pérez represented Guatemala on the Inter-American Defense Board.
Political career
In February 2001, he founded the Patriotic Party. In the 2003 general election on 9 November 2003, Pérez was elected to Congress.
He was the candidate of the Patriotic Party in the 2007 presidential election, campaigning under the slogan "Mano dura, cabeza y corazón" ("Firm hand, head and heart"), advocating a hard-line approach to rising crime in the country. After receiving the second-largest number of votes in the initial contest on 9 September, he lost the election to Álvaro Colom of the National Unity of Hope in the second round on 4 November 2007.
During the 2007 presidential campaign, several members of the Patriotic Party were killed by armed assailants. Victims included Aura Marina Salazar Cutzal, an indigenous woman who was secretary to the party's congressional delegation and an assistant to Pérez.
Presidency
Pérez was finally elected in the November 2011 presidential election with 54% of the vote and took office on 14 January 2012. Pérez was the first former military official to be elected to the presidency since Guatemala's return to democratic elections in 1986.
He proposed the legalization of drugs when he first became president while attending the United Nations General Assembly, as he said that the War on Drugs has proven to be a failure.
Corruption charges, arrest and trial
In April 2015, international prosecutors, with help from the UN, presented evidence of a customs corruption ring ("La Línea") in which discounted tariffs were exchanged for bribes from importers; prosecutors learned of the call through wiretaps and financial statements. Vice President Roxana Baldetti resigned on 8 May and was arrested for her involvement on 21 August. On 21 August, Guatemalan prosecutors presented evidence of Pérez's participation in the corruption ring. Congress, in a 132–0 vote, stripped Pérez Molina of prosecutorial immunity on 1 September 2015, and he presented his resignation from the Presidency on 2 September.
On 3 September, after a court hearing in which charges and evidence against him were presented, he was arrested and sent to the Matamoros prison in Guatemala City. Vice President Alejandro Maldonado Aguirre was appointed to serve the remainder of Pérez's 4-year term in office (due to end on 14 January 2016).
On 27 October 2017, Judge Miguel Ángel Gálvez of Guatemala City ordered Pérez, Baldetti, and another 26 people, including former senior officials from Guatemala's customs duty system, to stand trial on charges related to bribes channeled to officials helping businesses evade customs duties and Pérez has remained in custody since his 2015 arrest. In May 2021, one of the five corruption and money laundering charges against Pérez was dropped, though it was also agreed that Pérez would still be detained in a military base prison.
On 18 January 2022, Pérez's corruption trial officially began. Baldetti, who was previously convicted in another "La Linea" related trial, was named as his co-defendant.
On 7 December 2022, Pérez, along with Baldetti, was sentenced to 16 years in prison.
On 7 September 2023, Perez was sentenced to an additional sentence of eight years in prison after pleading guilty to charges in a separate corruption case. However, the presiding judge also ruled that the sentence could be commuted through payment, with Pérez then making payment in November 2023.
On 4 January 2024, Pérez was released from a prison, where he remained since his 2015 arrest, after posting a bond of more than 10.3 million quetzales. Among the other conditions for his release was an agreement that he would not leave Guatemala and also would check with prosecutors every 30 days. On 7 January, Otto Pérez Lea, son of Pérez, shared a video on Instagram featuring him and his father. In the video, Pérez expressed his appreciation for the support and prayers he had received while imprisoned. He also stated that he never had the intention to "run away" from the country following his resignation from the presidency in 2015.
Accusations of human rights abuses
Civil war atrocities
In 2011, reports were made, based on the United States' National Security Archives, that Pérez was involved in the scorched earth campaigns of the 1980s under the military dictator Efraín Ríos Montt. Pérez commanded a counterinsurgency team in the Ixil Community in 1982-3 and is accused of ordering the mass murder of civilians, destruction of villages, and resettlement of the remaining population in army-controlled areas. Investigative journalist Allan Nairn interviewed Pérez Molina in Ixil in 1982 and reported that Pérez Molina had been involved in the torture and murder of four suspected guerrillas.
In July 2011, the indigenous organization Waqib Kej presented a letter to the United Nations accusing Pérez of involvement in genocide and torture committed in Quiché during the civil war. Among other evidence, they cited a 1982 documentary in which a military officer whom they claim is Pérez is seen near four dead bodies. In the following scene, a subordinate says that those four were captured alive and taken "to the Major" (allegedly Pérez) and that "they wouldn't talk, not when we asked nicely and not when we were mean [ni por las buenas ni por las malas]."
Although it is clear that Pérez Molina actively participated in a foul counterinsurgency campaign, he has denied any involvement in atrocities. Declassified US documents present him as one of the more progressive Guatemalan military officers who had a hand in the downfall of General Ríos Montt.
Allegations of involvement in the killing of Efraín Bámaca
In 1992, the guerrilla leader Efraín Bámaca Velásquez disappeared. His wife, American lawyer Jennifer Harbury, has presented evidence that Pérez, who was Director of Military Intelligence at the time, probably issued the orders to detain and torture the commandant.
In 2011, he became the subject of a new investigation into the disappearance of Bámaca.
Allegations of involvement in the murder of Catholic bishop Gerardi
In his book The Art of Political Murder: Who Killed the Bishop? American journalist Francisco Goldman argues that Pérez Molina may have been present, along with two other high officials, a few blocks from the April 1998 murder of Juan José Gerardi Conedera, a Roman Catholic bishop. Prosecutors in the subsequent trial said that Pérez and the other two men were there to supervise the assassination. Gerardi was murdered two days after the release of a human rights report he helped prepare for the United Nations' Historical Clarification Commission.
Personal life
Pérez is married to Rosa María Leal.
On 21 February 2000, shortly before Pérez planned to launch his new political party, his daughter Lissette was attacked by a gunman. The same day, a woman named Patricia Castellanos Fuentes de Aguilar was shot and killed after meeting with Pérez's wife, Rosa María Leal. On 11 November 2000, Pérez's son, Otto Pérez Leal, was attacked while driving; Pérez Leal's wife and infant daughter were also in the vehicle. Human rights groups said that the attacks were politically motivated.
References
External links
Otto Pérez Molina: Patriotic Party profile
Biography by CIDOB
US Government Glosses Over War Crime Accusations Against Leading Guatemalan Presidential Candidate
Notorious Graduates (of the School of the Americas) from Guatemala
Guatemalan Election Marred by Violence
Guatemala: Six Months to Examine the Past and Define the Future
Guatemala (1983 documentary): Parts 1, 2, 3, 4, 5
Presidents of Guatemala
Guatemalan military personnel
1950 births
Living people
People of the Guatemalan Civil War
Members of the Congress of Guatemala
Patriotic Party (Guatemala) politicians
Guatemalan anti-communists
Military personnel from Guatemala City
20th-century Guatemalan people
21st-century Guatemalan politicians
Guatemalan politicians convicted of crimes
Heads of government who were later imprisoned
Prisoners and detainees of Guatemala
|
19646116
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Asaf%20Avidan
|
Asaf Avidan
|
Asaf Avidan is an Israeli singer-songwriter.
From 2006 to 2011, he was part of the group Asaf Avidan & the Mojos, independently releasing three studio albums. Their debut record,The Reckoning, was certified Gold in Israel following release, and a 2012 remix, One Day / Reckoning Song by Wankelmut, was certified Gold and Platinum in multiple countries.
In 2012, Avidan started a solo career, and has released three studio albums to moderate success in European countries.
Life and career
1980–2006: Early life and career
Asaf Avidan was born in Jerusalem. Avidan's grandparents emigrated from Romania to Israel. He spent 4 years of his youth in Jamaica.
He completed mandatory army service in the Israel Defense Forces, and studied animation at Jerusalem's Bezalel Academy of Arts and Design, with his final project short film "Find Love Now" winning an award at the Haifa Film Festival that year. Subsequently, Avidan moved to Tel Aviv and worked as an animator.
In 2006, after breaking up with his long-time girlfriend, he moved back to Jerusalem, releasing his first EP Now That You're Leaving later that year.
2006–2011: Asaf Avidan & the Mojos
In late 2006, while on tour in Israel, Avidan and Ran Nir decided to put together a band, who would consist of Nir on bass guitar, Yoni Sheleg (Johnny Snow) on drums, Roi Peled on guitar and backing vocals, Hadas Kleinman on cello, and Avidan on lead vocals, guitar and harmonica. The group's original name was Asaf Avidan & the Mojo Jive Cats, but it was soon after shortened to Asaf Avidan & the Mojos.
The group released their debut studio album The Reckoning independently in March 2008, founding Telmavar Records with Avidan's brother Roie. The album was met with critical and commercial acclaim, reaching Gold status in Israel. It was aided by two singles — "Reckoning Song" and "Weak" — as well as by a tour throughout Europe. Later in 2012, a remix of "Reckoning Song" by German disc jockey Wankelmut — retitled into "One Day / Reckoning Song" — would attain widespread commercial success, topping the charts and being certified Gold and Platinum in countries including Germany, Italy and Netherlands. The single's attention would lead to The Reckoning entering the record charts in various European regions in 2012.
Poor Boy / Lucky Man, the band's second album, was released in Israel in September 2009 to favorable reviews. For promotion, the band embarked on a worldwide tour from 2009 to 2011, during which they had appeared and performed on several notable occasions in Germany, France, China and the United States. Meanwhile, Asaf Avidan and the Mojos premiered their third and last record Through the Gale in November 2010. In 2012, following the group taking a short break, Avidan announced the group would disband to allow him to pursue a solo career.
2012–present: Solo career
In 2012, Avidan released the single "Different Pulses", followed by the release of his debut solo studio album of the same name. For promotion, the singer embarked on a European tour where he also performed during the 2013 Sanremo Music Festival in Italy. Different Pulses entered record charts in various countries and was awarded a Platinum certification by France's Syndicat National de l'Édition Phonographique (SNEP). The singer's follow-up record Gold Shadow (2015) was also attained Gold status in France. The album was also aided by several venues, including in Boston, United States. The Study on Falling followed in 2017. In the same year, Avidan was featured on the song "Baila Leila" from Bosnian musician Goran Bregović's Three Letters from Sarajevo (2017).
Controversy
In a March 2015 interview conducted by French newspaper Le Monde, Avidan stated: "I don't really feel Israeli. As Israelis, what unites us is the fear. We are always the persecuted, and that is why I am no longer interested in living in Israel, to not feel that fear". The singer's statement sparked controversy and received widespread commentary and media attention in Israel, prompting Avidan to respond by saying: "In every interview I gave from the first second I always said I am not an Israeli artist, but an artist from Israel. I am not coming to represent Israel. I am not a politician. I am not a diplomat. And as a son to diplomats I never wanted to be one".
Discography
As part of Asaf Avidan & the Mojos
Studio albums
Singles
Solo
Albums
Studio albums
Live albums
Extended plays
Singles
References
External links
Official Soundcloud profile
1980 births
21st-century Israeli male singers
Israeli rock music groups
Israeli people of Romanian-Jewish descent
Living people
Musical groups established in 2006
Israeli male singer-songwriters
Israeli singer-songwriters
Israeli soul singers
Israeli blues singers
Fiction Records artists
Israeli male voice actors
|
5205666
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Wa-18
|
Wa-18
|
Wa-18 — тральщик Імперського флоту Японії, який взяв участь у Другій світовій війні.
Корабель, який належав до допоміжних тральщиків типу Wa-1, спорудили у 1943 році на верфі компанії Namura Shipbuilding.
З липня 1943-го Wa-18 належав до військово-морського округу Омінато, який відповідав за операції на Хоккайдо, Сахаліні та Курильських островах. Більш як два роки він ніс тут патрульну та ескортну службу, передусім з базуванням на порти Отару, Ваккайнай та Кусіро (західне, північне та східне узбережжя Хоккайдо відповідно).
У червні 1944-го зенітне озброєння підсилили одним 13-мм кулеметом.
У вересні 1944-го корабель брав участь в операції з допомоги транспорту «Сайкай-Мару № 1», який сів на мілину.
Корабель дочекався капітуляції Японії, а в жовтні 1947-го був переданий США і в січні 1948-го потоплений як ціль.
Примітки
Тральщики Імперського флоту Японії
Тральщики Японії періоду Другої світової війни
|
416129
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Branch%20predictor
|
Branch predictor
|
Branch predictor
In computer architecture, a branch predictor is a digital circuit that tries to guess which way a branch (e.g., an if–then–else structure) will go before this is known definitively. The purpose of the branch predictor is to improve the flow in the instruction pipeline. Branch predictors play a critical role in achieving high performance in many modern pipelined microprocessor architectures.
Two-way branching is usually implemented with a conditional jump instruction. A conditional jump can either be "taken" and jump to a different place in program memory, or it can be "not taken" and continue execution immediately after the conditional jump. It is not known for certain whether a conditional jump will be taken or not taken until the condition has been calculated and the conditional jump has passed the execution stage in the instruction pipeline (see fig. 1).
Without branch prediction, the processor would have to wait until the conditional jump instruction has passed the execute stage before the next instruction can enter the fetch stage in the pipeline. The branch predictor attempts to avoid this waste of time by trying to guess whether the conditional jump is most likely to be taken or not taken. The branch that is guessed to be the most likely is then fetched and speculatively executed. If it is later detected that the guess was wrong, then the speculatively executed or partially executed instructions are discarded and the pipeline starts over with the correct branch, incurring a delay.
The time that is wasted in case of a branch misprediction is equal to the number of stages in the pipeline from the fetch stage to the execute stage. Modern microprocessors tend to have quite long pipelines so that the misprediction delay is between 10 and 20 clock cycles. As a result, making a pipeline longer increases the need for a more advanced branch predictor.
The first time a conditional jump instruction is encountered, there is not much information to base a prediction on. But the branch predictor keeps records of whether branches are taken or not taken. When it encounters a conditional jump that has been seen several times before, then it can base the prediction on the history. The branch predictor may, for example, recognize that the conditional jump is taken more often than not, or that it is taken every second time.
Branch prediction is not the same as branch target prediction. Branch prediction attempts to guess whether a conditional jump will be taken or not. Branch target prediction attempts to guess the target of a taken conditional or unconditional jump before it is computed by decoding and executing the instruction itself. Branch prediction and branch target prediction are often combined into the same circuitry.
Implementation
Static branch prediction
Static prediction is the simplest branch prediction technique because it does not rely on information about the dynamic history of code executing. Instead, it predicts the outcome of a branch based solely on the branch instruction.
The early implementations of SPARC and MIPS (two of the first commercial RISC architectures) used single-direction static branch prediction: they always predict that a conditional jump will not be taken, so they always fetch the next sequential instruction. Only when the branch or jump is evaluated and found to be taken, does the instruction pointer get set to a non-sequential address.
Both CPUs evaluate branches in the decode stage and have a single cycle instruction fetch. As a result, the branch target recurrence is two cycles long, and the machine always fetches the instruction immediately after any taken branch. Both architectures define branch delay slots in order to utilize these fetched instructions.
A more advanced form of static prediction presumes that backward branches will be taken and that forward branches will not. A backward branch is one that has a target address that is lower than its own address. This technique can help with prediction accuracy of loops, which are usually backward-pointing branches, and are taken more often than not taken.
Some processors allow branch prediction hints to be inserted into the code to tell whether the static prediction should be taken or not taken. The Intel Pentium 4 accepts branch prediction hints, but this feature was abandoned in later Intel processors.
Static prediction is used as a fall-back technique in some processors with dynamic branch prediction when dynamic predictors do not have sufficient information to use. Both the Motorola MPC7450 (G4e) and the Intel Pentium 4 use this technique as a fall-back.
In static prediction, all decisions are made at compile time, before the execution of the program.
Dynamic branch prediction
Dynamic branch prediction uses information about taken or not taken branches gathered at run-time to predict the outcome of a branch.
Random branch prediction
Using a random or pseudorandom bit (a pure guess) would guarantee every branch a 50% correct prediction rate, which cannot be improved (or worsened) by reordering instructions. (With the simplest static prediction of "assume take", compilers can reorder instructions to get better than 50% correct prediction.) Also, it would make timing [much more] nondeterministic.
Next line prediction
Some superscalar processors (MIPS R8000, Alpha 21264, and Alpha 21464 (EV8)) fetch each line of instructions with a pointer to the next line. This next-line predictor handles branch target prediction as well as branch direction prediction.
When a next-line predictor points to aligned groups of 2, 4, or 8 instructions, the branch target will usually not be the first instruction fetched, and so the initial instructions fetched are wasted. Assuming for simplicity, a uniform distribution of branch targets, 0.5, 1.5, and 3.5 instructions fetched are discarded, respectively.
Since the branch itself will generally not be the last instruction in an aligned group, instructions after the taken branch (or its delay slot) will be discarded. Once again, assuming a uniform distribution of branch instruction placements, 0.5, 1.5, and 3.5 instructions fetched are discarded.
The discarded instructions at the branch and destination lines add up to nearly a complete fetch cycle, even for a single-cycle next-line predictor.
One-level branch prediction
Saturating counter
A 1-bit saturating counter (essentially a flip-flop) records the last outcome of the branch. This is the most simple version of dynamic branch predictor possible, although it is not very accurate.
A 2-bit saturating counter is a state machine with four states:
Strongly not taken
Weakly not taken
Weakly taken
Strongly taken
When a branch is evaluated, the corresponding state machine is updated. Branches evaluated as not taken change the state toward strongly not taken, and branches evaluated as taken change the state toward strongly taken. The advantage of the two-bit counter scheme over a one-bit scheme is that a conditional jump has to deviate twice from what it has done most in the past before the prediction changes. For example, a loop-closing conditional jump is mispredicted once rather than twice.
The original, non-MMX Intel Pentium processor uses a saturating counter, though with an imperfect implementation.
On the SPEC'89 benchmarks, very large bimodal predictors saturate at 93.5% correct, once every branch maps to a unique counter.
The predictor table is indexed with the instruction address bits, so that the processor can fetch a prediction for every instruction before the instruction is decoded.
Two-level predictor
The Two-Level Branch Predictor, also referred to as Correlation-Based Branch Predictor, uses a two-dimensional table of counters, also called "Pattern History Table". The table entries are two-bit counters.
Two-level adaptive predictor
If an if statement is executed three times, the decision made on the third execution might depend upon whether the previous two were taken or not. In such scenarios, a two-level adaptive predictor works more efficiently than a saturation counter. Conditional jumps that are taken every second time or have some other regularly recurring pattern are not predicted well by the saturating counter. A two-level adaptive predictor remembers the history of the last n occurrences of the branch and uses one saturating counter for each of the possible 2n history patterns. This method is illustrated in figure 3.
Consider the example of n = 2. This means that the last two occurrences of the branch are stored in a two-bit shift register. This branch history register can have four different binary values, 00, 01, 10, and 11, where zero means "not taken" and one means "taken". A pattern history table contains four entries per branch, one for each of the 22 = 4 possible branch histories, and each entry in the table contains a two-bit saturating counter of the same type as in figure 2 for each branch. The branch history register is used for choosing which of the four saturating counters to use. If the history is 00, then the first counter is used; if the history is 11, then the last of the four counters is used.
Assume, for example, that a conditional jump is taken every third time. The branch sequence is 001001001... In this case, entry number 00 in the pattern history table will go to state "strongly taken", indicating that after two zeroes comes a one. Entry number 01 will go to state "strongly not taken", indicating that after 01 comes a zero. The same is the case with entry number 10, while entry number 11 is never used because there are never two consecutive ones.
The general rule for a two-level adaptive predictor with an n-bit history is that it can predict any repetitive sequence with any period if all n-bit sub-sequences are different.
The advantage of the two-level adaptive predictor is that it can quickly learn to predict an arbitrary repetitive pattern. This method was invented by T.-Y. Yeh and Yale Patt at the University of Michigan. Since the initial publication in 1991, this method has become very popular. Variants of this prediction method are used in most modern microprocessors.
Two-level neural predictor
A two-level branch predictor where the second level is replaced with a neural network has been proposed.
Local branch prediction
A local branch predictor has a separate history buffer for each conditional jump instruction. It may use a two-level adaptive predictor. The history buffer is separate for each conditional jump instruction, while the pattern history table may be separate as well or it may be shared between all conditional jumps.
The Intel Pentium MMX, Pentium II, and Pentium III have local branch predictors with a local 4-bit history and a local pattern history table with 16 entries for each conditional jump.
On the SPEC'89 benchmarks, very large local predictors saturate at 97.1% correct.
Global branch prediction
A global branch predictor does not keep a separate history record for each conditional jump. Instead it keeps a shared history of all conditional jumps. The advantage of a shared history is that any correlation between different conditional jumps is part of making the predictions. The disadvantage is that the history is diluted by irrelevant information if the different conditional jumps are uncorrelated, and that the history buffer may not include any bits from the same branch if there are many other branches in between. It may use a two-level adaptive predictor.
This scheme is better than the saturating counter scheme only for large table sizes, and it is rarely as good as local prediction. The history buffer must be longer in order to make a good prediction. The size of the pattern history table grows exponentially with the size of the history buffer. Hence, the big pattern history table must be shared among all conditional jumps.
A two-level adaptive predictor with globally shared history buffer and pattern history table is called a "gshare" predictor if it xors the global history and branch PC, and "gselect" if it concatenates them. Global branch prediction is used in AMD processors, and in Intel Pentium M, Core, Core 2, and Silvermont-based Atom processors.
Alloyed branch prediction
An alloyed branch predictor combines the local and global prediction principles by concatenating local and global branch histories, possibly with some bits from the program counter as well. Tests indicate that the VIA Nano processor may be using this technique.
Agree predictor
An agree predictor is a two-level adaptive predictor with globally shared history buffer and pattern history table, and an additional local saturating counter. The outputs of the local and the global predictors are XORed with each other to give the final prediction. The purpose is to reduce contentions in the pattern history table where two branches with opposite prediction happen to share the same entry in the pattern history table.
Hybrid predictor
A hybrid predictor, also called combined predictor, implements more than one prediction mechanism. The final prediction is based either on a meta-predictor that remembers which of the predictors has made the best predictions in the past, or a majority vote function based on an odd number of different predictors.
Scott McFarling proposed combined branch prediction in his 1993 paper.
On the SPEC'89 benchmarks, such a predictor is about as good as the local predictor.
Predictors like gshare use multiple table entries to track the behavior of any particular branch. This multiplication of entries makes it much more likely that two branches will map to the same table entry (a situation called aliasing), which in turn makes it much more likely that prediction accuracy will suffer for those branches. Once you have multiple predictors, it is beneficial to arrange that each predictor will have different aliasing patterns, so that it is more likely that at least one predictor will have no aliasing. Combined predictors with different indexing functions for the different predictors are called gskew predictors, and are analogous to skewed associative caches used for data and instruction caching.
Loop predictor
A conditional jump that controls a loop is best predicted with a special loop predictor. A conditional jump in the bottom of a loop that repeats N times will be taken N-1 times and then not taken once. If the conditional jump is placed at the top of the loop, it will be not taken N-1 times and then taken once. A conditional jump that goes many times one way and then the other way once is detected as having loop behavior. Such a conditional jump can be predicted easily with a simple counter. A loop predictor is part of a hybrid predictor where a meta-predictor detects whether the conditional jump has loop behavior.
Indirect branch predictor
An indirect jump instruction can choose among more than two branches. Some processors have specialized indirect branch predictors. Newer processors from Intel and AMD can predict indirect branches by using a two-level adaptive predictor. This kind of instruction contributes more than one bit to the history buffer. The zEC12 and later z/Architecture processors from IBM support a instruction that can preload the branch predictor entry for a given instruction with a branch target address constructed by adding the contents of a general-purpose register to an immediate displacement value.
Processors without this mechanism will simply predict an indirect jump to go to the same target as it did last time.
Prediction of function returns
A function will normally return to where it is called from. The return instruction is an indirect jump that reads its target address from the call stack. Many microprocessors have a separate prediction mechanism for return instructions. This mechanism is based on a so-called return stack buffer, which is a local mirror of the call stack. The size of the return stack buffer is typically 4–16 entries.
Overriding branch prediction
The trade-off between fast branch prediction and good branch prediction is sometimes dealt with by having two branch predictors. The first branch predictor is fast and simple. The second branch predictor, which is slower, more complicated, and with bigger tables, will override a possibly wrong prediction made by the first predictor.
The Alpha 21264 and Alpha EV8 microprocessors used a fast single-cycle next-line predictor to handle the branch target recurrence and provide a simple and fast branch prediction. Because the next-line predictor is so inaccurate, and the branch resolution recurrence takes so long, both cores have two-cycle secondary branch predictors that can override the prediction of the next-line predictor at the cost of a single lost fetch cycle.
The Intel Core i7 has two branch target buffers and possibly two or more branch predictors.
Neural branch prediction
Machine learning for branch prediction using LVQ and multi-layer perceptrons, called "neural branch prediction", was proposed by Lucian Vintan (Lucian Blaga University of Sibiu).
One year later he developed the perceptron branch predictor.
The neural branch predictor research was developed much further by Daniel Jimenez.
In 2001, the first perceptron predictor was presented that was feasible to implement in hardware. The first commercial implementation of a perceptron branch predictor was in AMD's Piledriver microarchitecture.
The main advantage of the neural predictor is its ability to exploit long histories while requiring only linear resource growth. Classical predictors require exponential resource growth. Jimenez reports a global improvement of 5.7% over a McFarling-style hybrid predictor. He also used a gshare/perceptron overriding hybrid predictors.
The main disadvantage of the perceptron predictor is its high latency. Even after taking advantage of high-speed arithmetic tricks, the computation latency is relatively high compared to the clock period of many modern microarchitectures. In order to reduce the prediction latency, Jimenez proposed in 2003 the fast-path neural predictor, where the perceptron predictor chooses its weights according to the current branch's path, rather than according to the branch's PC. Many other researchers developed this concept (A. Seznec, M. Monchiero, D. Tarjan & K. Skadron, V. Desmet, Akkary et al., K. Aasaraai, Michael Black, etc.).
Most of the state-of-the-art branch predictors are using a perceptron predictor (see Intel's "Championship Branch Prediction Competition"). Intel already implements this idea in one of the IA-64's simulators (2003).
The AMD Ryzen multi-core processor's Infinity Fabric and the Samsung Exynos processor include a perceptron-based neural branch predictor.
History
The IBM 7030 Stretch, designed in the late 1950s, pre-executes all unconditional branches and any conditional branches that depended on the index registers. For other conditional branches, the first two production models implemented predict untaken; subsequent models were changed to implement predictions based on the current values of the indicator bits (corresponding to today's condition codes). The Stretch designers had considered static hint bits in the branch instructions early in the project but decided against them. Misprediction recovery was provided by the lookahead unit on Stretch, and part of Stretch's reputation for less-than-stellar performance was blamed on the time required for misprediction recovery. Subsequent IBM large computer designs did not use branch prediction with speculative execution until the IBM 3090 in 1985.
Two-bit predictors were introduced by Tom McWilliams and Curt Widdoes in 1977 for the Lawrence Livermore National Lab S-1 supercomputer and independently by Jim Smith in 1979 at CDC.
Microprogrammed processors, popular from the 1960s to the 1980s and beyond, took multiple cycles per instruction, and generally did not require branch prediction. However, in addition to the IBM 3090, there are several other examples of microprogrammed designs that incorporated branch prediction.
The Burroughs B4900, a microprogrammed COBOL machine released around 1982, was pipelined and used branch prediction. The B4900 branch prediction history state is stored back into the in-memory instructions during program execution. The B4900 implements 4-state branch prediction by using 4 semantically equivalent branch opcodes to represent each branch operator type. The opcode used indicated the history of that particular branch instruction. If the hardware determines that the branch prediction state of a particular branch needs to be updated, it rewrites the opcode with the semantically equivalent opcode that hinted the proper history. This scheme obtains a 93% hit rate. and others were granted on this scheme.
The DEC VAX 9000, announced in 1989, is both microprogrammed and pipelined, and performs branch prediction.
The first commercial RISC processors, the MIPS R2000 and R3000 and the earlier SPARC processors, do only trivial "not-taken" branch prediction. Because they use branch delay slots, fetched just one instruction per cycle, and execute in-order, there is no performance loss. The later R4000 uses the same trivial "not-taken" branch prediction, and loses two cycles to each taken branch because the branch resolution recurrence is four cycles long.
Branch prediction became more important with the introduction of pipelined superscalar processors like the Intel Pentium, DEC Alpha 21064, the MIPS R8000, and the IBM POWER series. These processors all rely on one-bit or simple bimodal predictors.
The DEC Alpha 21264 (EV6) uses a next-line predictor overridden by a combined local predictor and global predictor, where the combining choice is made by a bimodal predictor.
The AMD K8 has a combined bimodal and global predictor, where the combining choice is another bimodal predictor. This processor caches the base and choice bimodal predictor counters in bits of the L2 cache otherwise used for ECC. As a result, it has effectively very large base and choice predictor tables, and parity rather than ECC on instructions in the L2 cache. The parity design is sufficient, since any instruction suffering a parity error can be invalidated and refetched from memory.
The Alpha 21464 (EV8, cancelled late in design) had a minimum branch misprediction penalty of 14 cycles. It was to use a complex but fast next-line predictor overridden by a combined bimodal and majority-voting predictor. The majority vote was between the bimodal and two gskew predictors.
In 2018 a catastrophic security vulnerability called Spectre was made public by Google's Project Zero and other researchers. Affecting virtually all modern CPUs, the vulnerability involves priming the branch predictors so another process (or the kernel) will mispredict a branch and use secret data as an array index, evicting one of the attacker's cache lines. The attacker can time access to their own array to find out which one, turning this CPU internal (microarchitectural) state into a value the attacker can save which has information about values they could not read directly.
See also
Branch target predictor
Branch predication
Branch prediction analysis attacks – on RSA public-key cryptography
Instruction unit
Cache prefetching
Indirect branch control (IBC)
Indirect branch prediction barrier (IBPB)
Indirect branch restricted speculation (IBRS)
Single thread indirect branch predictor (STIBP)
References
External links
Seznec et al. (1996). "Multiple-Block Ahead Branch Predictors " demonstrates prediction accuracy is not impaired by indexing with previous branch address.
Seznec et al. (2002). "Design Tradeoffs for the Alpha EV8 Conditional Branch Predictor " describes the Alpha EV8 branch predictor. This paper does an excellent job discussing how they arrived at their design from various hardware constraints and simulation studies.
Jimenez (2003). "Reconsidering Complex Branch Predictors " describes the EV6 and K8 branch predictors, and pipelining considerations.
Instruction processing
Speculative execution
|
655509
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%84-%D1%81%D1%8E%D1%80-%D0%A1%D0%B0%D1%80%D1%82
|
Шатонеф-сюр-Сарт
|
Шатонеф-сюр-Сарт — колишній муніципалітет у Франції, у регіоні Пеї-де-ла-Луар, департамент Мен і Луара. Населення — осіб (2011).
Муніципалітет розташований на відстані близько 250 км на південний захід від Парижа, 100 км на північний схід від Нанта, 24 км на північ від Анже.
Історія
1 січня 2019 року Шатонеф-сюр-Сарт приєднано до муніципалітету Ле-О-д'Анжу.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 1209 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 3000,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Офіційний сайт муніципалітету
Шатонеф-сюр-Сарт на сайті французького Національного інституту географії
Шатонеф-сюр-Сарт на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Мен і Луара
Примітки
Колишні муніципалітети департаменту Мен і Луара
|
435266
|
https://en.wikipedia.org/wiki/27th%20Division
|
27th Division
|
27th Division or 27th Infantry Division may refer to:
Infantry divisions
27th Division (United Kingdom)
27th Infantry Division (United States)
27th Division (German Empire)
27th Infantry Division (Wehrmacht), Germany
27th SS Volunteer Division Langemarck, Germany
27th Division (Imperial Japanese Army)
27th Mohammad Rasulullah Division, Iran
27th Infantry Division Sila, Italy
27th Infantry Division Brescia, Italy
27th Division (North Korea)
27th Infantry Division (Ottoman Empire)
27th Infantry Division (Poland)
27th Home Army Infantry Division (Poland)
27th Infantry Division (Russian Empire)
27th Rifle Division (Soviet Union)
27th Guards Rifle Division, Soviet Union
27th Infantry Division Savska, Yugoslavia
27th Division (Yugoslav Partisans)
Other divisions
27th Armored Division (United States)
27th Panzer Division (Wehrmacht), Germany
27th Air Division, United States
See also
27th Army (disambiguation)
27th Battalion (disambiguation)
27th Battalion (disambiguation)
27th Brigade (disambiguation)
XXVII Corps (disambiguation)
27th Regiment (disambiguation)
27 Squadron (disambiguation)
|
1865220
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Th%E1%BB%ABa%20Thi%C3%AAn%20Hu%E1%BA%BF%20province
|
Thừa Thiên Huế province
|
Thừa Thiên Huế province
Thừa Thiên Huế is a southernmost coastal province in the North Central Coast region, the Central of Vietnam, approximately in the center of the country. It borders Quảng Trị to the north, Quảng Nam and Đà Nẵng to the south, Salavan of Laos to the west and the East Sea to the east.
Thừa Thiên Huế has 128 km of coastline, 22,000 ha of lagoons and over 200,000 ha of forest. There is an extensive complex of imperial tombs and temples in Huế. The province is widely called Xứ Huế (The Land of Hue).
Thừa Thiên Huế is located in the middle of North Central and South Central (including the South Central Coast and Central Hightlands) as a transition in many aspects: geology, climate, administrative division and local culture.
History
The region's history dates back some 20,800 years according to archaeological findings from the Sa Huynh Culture as well as from relics in the region. Đại Việt became an independent nation around 938 AD of which territorial conflict lasts for about four centuries between the Đại Việt and the Champa. The two provinces then changed their names to Thanh and Hóa. In 1307, Đoàn Nhữ Hài was appointed by the emperor, Trần Anh Tông, to administer the area. The people from the north (Thanh Hóa) migrated south and integrated with the people of the Kingdom of Champa. During this time, had the settlement of Hoa Chau province began, which included the area of present-day Thừa Thiên.
Between the settlement of Thuận Hóa (1306) to the founding of Phú Xuân (1687), there were conflicts and uncertainties for the local people, which including the fall of the Trần Dynasty to the renaissance of the Hồ dynasty. Thuận Hóa and Phú Xuân became the location of the Đại Việt kingdom once Nguyễn Hoàng was appointed head of Thuận Hóa (1511–1558). Lord Nguyễn Hoàng (1558–1613) established bases at Ai Tu, Tra Bat and Dinh Cat, while his lords moved palaces to (1636), where they would eventually base their operations in Phú Xuân (1687). The Nguyễn lords ruled the area until it tookn over the Trinh clan in 1775. The farmers' movement led by the Tây Sơn brothers gained momentum in 1771. The Tây Sơn insurgent army won the battle in Phú Xuân to take over the Nguyễn capital in 1786, where they continued north and overthrew the Trinh Dynasty. In Phú Xuân, Nguyễn Huệ appointed himself king, and with internal differences with the Tây Sơn Movement and the death of Nguyễn Huệ (1792), Nguyễn Ánh took advantage of the situation and took over Gia Định with the support of foreign forces. Nguyễn Ánh attached to the Tây Sơn movement and took over Phú Xuân and the throne, thereby choosing the dynasty title of Gia Long (1802). Phú Xuân was again chosen as the capital of Vietnam until 1945's August Revolution. Prior to 1975, the province was known simply as Thừa Thiên.
The province is known as an area of heavy fighting during the Vietnam War, as it was the second-most northerly province of the South Vietnam, close to the North Vietnamese border (DMZ) at the 17th parallel. More U.S. soldiers died in this province than in any other province in Vietnam (2,893). The Massacre at Huế occurred here; an estimated 2,800 to 6,000 civilians and Army of the Republic of Vietnam (ARVN) prisoners of war (POWs) were slaughtered by the Việt Cộng. Thừa Thiên Huế province saw a large influx of North Vietnamese settlers soon after the Vietnam War ended, as with the rest of the former South. This province and neighbouring Quảng Nam province suffered greatly from flooding in November 1999.
Geography
The Perfume River (called Sông Hương or Hương Giang in Vietnamese) passes through the center of province. The province also accommodates the Tam Giang–Cau Hai lagoon, the largest lagoon in Southeast Asia, which is long with a surface area of . The province comprises four different zones: a mountainous area, hills, plains and lagoons separated from the sea by sandbanks. It has of beaches. The mountains, covering more than half the total surface of the province, are along the west and southwest border of the province, their height varying from to . The hills are lower, between and , with some points at , and occupy about a third of the province's area, between the mountains and the plains. The plains account for about a tenth of the surface area, with a height of only up to above sea level. Between the hills are the lagoons which occupy the remaining five per cent of the province's surface area.
Bạch Mã National Park is a protected area near the city of Hué. It covers and comprises three zones: a strictly protected core area, an administrative area and a buffer zone. The climate is similar to central Vietnam in general: a tropical monsoon climate. In the plains and in the hills, the average annual temperature is , but in the mountains only (statistical yearbook 2004). The cool season is from November to March with cold northeasterly winds. The lowest average monthly temperature is in January: . In the cool season temperatures can fall to in the plains and the relative humidity is high, between 85 and 95 per cent. Then follows a warmer period from April to September with average monthly temperatures up to in July, reaching up to at times. It is very humid in July but relative humidity is lower, sometimes down to 50 per cent.
The annual precipitation in the province is but there are important variations. Depending on the year the annual average may be to in the plains and to in the mountains. In some years the rainfall may be much higher and reach more than in the mountains. The rainy season is from September to December—about 70 per cent of the precipitation occurring in those months. Rainfall often occurs in short heavy bursts which can cause flooding and erosion, with serious social, economic and environmental consequences. The floods of November 1999 led to 600 deaths and affected 600,000 homes. (Comité des inondations, 1999).
Flora and fauna
A remote region known as the "Green Corridor" is home to many species. New species of snake, butterfly, and orchid have been found there in 2005 and 2006, as stated by Chris Dickinson of the World Wide Fund for Nature (WWF) on 26 September 2007. The scientists discovered 11 new species of plants and animals, including a snake, two butterflies and five leafless orchid varieties. The new snake species is a white-lipped keelback (Hebius leucomystax). The new butterfly species are a skipper from the genus Zela and the other from Satyrinae. The new plant species also include one in the genus Aspidistra, and a poisonous Arum perennial.
Administrative divisions
Thừa Thiên Huế is subdivided into 9 district-level sub-divisions:
6 districts:
A Lưới
Nam Đông
Phong Điền
Phú Lộc
Phú Vang
Quảng Điền
2 district-level towns:
Hương Thủy
Hương Trà
1 provincial city:
Huế (capital)
They are further subdivided into 8 commune-level towns (or townlets), 105 communes, and 39 wards.
Demographics
The average population of the province is 1.143.572, which consist of approximately 567.253 males and 576.319 females. The rural population is approximately 587.516 while the urban population is 556.056 (2015).
Economy
The retail sales of goods and services (trade, hotel, restaurant, tourism) in the province is 10960.6 billion đồng or 0.9 percent of the country. This is compared with 12.7 percent for Hanoi and 23.5 percent for Ho Chi Minh City (2009). The province has more than 120 km of coastline, which provides for a seafood industry that produces over 40,000 tonnes/year consisting of over 500 species of fish.
There are more than 100 mines for minerals and non-mineral resources with the majority consisting of limestone, granite and kaolin. Arts (e.g. wood works, fabrics, furnitures, paper arts, pottery), literature (text books), and spicy cuisines (included dry goods, vegetarian food) are the main exports of this region. Exquisite custom-made áo dài (Vietnamese long dress), and nón lá (conical hat) are souvenir items for foreign visitors and overseas Vietnamese. The ability to make toys, design lanterns, form special papers, and figurine-making are native skills. Such fruits as rambutan, jackfruit, lychee, durian, dao, dragon fruit, star fruit, mangosteen, coconut, and kumquat are grown in this area due to sufficient amount of rain received each year.
Many historical buildings are located in Huế, largely a legacy from its time as a capital of the Nguyễn dynasty (1802–1945), including the Royal Citadel, the Flag Tower, the Royal Palace, and the Royal Tombs. Huế's Forbidden Purple City was once reserved for the royal family, but was severely damaged during the Vietnam War. Outside the city is the religious site known as Nam Giao Hill ("Heaven's Altar"). Hue Brewery Ltd is located on Hương Giang in Huế with a recognizable brand in central Vietnam. The Brewery is jointed owned by the state and private sector and was founded in 1990 with an initial investment of US$2.4 million with a capacity of 3 million liters/year, which has grown to a capacity of 100 million liters/year in 2007.
Transportation
Vietnam's National Route 1, which runs the entire length of the nation from north to south, passes through Huế. Huế and Đà Nẵng are the main intermediate stops on the railway line from Hanoi to Ho Chi Minh City. This province is served by two sea ports: Thuan An Port and Chân Mây Port. Phu Bai International Airport, the largest domestic airport in terms of passengers per year is situated 15 km south of Huế. This airport ranks fourth among Vietnam's airports. The government has approved the upgrade of this airport to an international airport with some air links inside Asia.
Education
This province is home to Huế University (e.g.: Huế Economic University, Huế Medicine University, Huế Pedagogical University, Huế Forestry and Agriculture University, Huế University of Sciences, Huế University of Arts, Huế Conservatory of Music and Huế College of Foreign Languages). As of 2009 the province had 190 schools, 1302 classrooms, 2184 teachers and 36,200 pupils.
The most famous high school in Thua Thien Hue province is Quốc Học – Huế High School for the Gifted. It is well known for its high quality of education. Besides, its reputation comes from its ancient structure of France.
International relations
Sister cities
Thừa Thiên Huế is twinned with:
Bandar-e Anzali, Gilan province, Iran
Blois, Centre-Val de Loire, France
Honolulu, Hawaii, United States' New Haven, Connecticut, United States'
Phra Nakhon Si Ayutthaya, Thailand
Quebec, Canada
Rennes, Brittany, France
Yogyakarta, Java, Indonesia
Notable residents
Thích Nhất Hạnh, Buddhist monk
Trịnh Công Sơn, composer
Ngô Viết Thụ, architect
Ho Ngoc Ha, singer and actress
Etymology
The province's name derives from Sino-Vietnamese 承天順化.
References
External links
North Central Coast
Gulf of Tonkin
Provinces of Vietnam
|
4044792
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%B4%D0%BB%D1%8F%20%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B5
|
Мертвий для мене
|
Мертвий для мене
«Мертвий для мене» — американський драмедійний телесеріал, створений Ліз Фельдман, прем'єра якого відбулася 3 травня 2019 року на Netflix. Головні ролі в серіалі виконують Крістіна Епплгейт, Лінда Карделліні, Джеймс Марсден.
Шоу здобуло позитивні відгуки критиків. Виконавиця головної ролі Крістіна Епплгейт висувалася на премію «Золотий глобус» та «Еммі». У червні 2019 року серіал продовжений на другий сезон, прем'єра якого відбулася 8 травня 2020 року. 6 липня серіал продовжений на третій (фінальний) сезон, який вийшов 17 листопада 2022 року.
Сюжет
Рієлторка Джен (Крістіна Епплгейт), удова із двома дітьми, незадоволена результатами розслідування загибелі чоловіка в ДТП, тому вирішує розібратися сама. У групі підтримки людей, які зазнали втрати, вона зустрічає художницю та працівницю будинку для літніх людей Джуді (Лінда Карделліні), з якої заводить дружбу. Проте обидві жінки виявляюся не зовсім тими, за кого себе видають.
Акторський склад
Основний склад
Крістіна Епплгейт — Джен Гардінг, рієлторка
Лінда Карделліні — Джуді Гейл, нова подружка Джен
Джеймс Марсден — Стів Вуд (1 сезон), адвокат / Бен Вуд (2 сезон), брат-близнюк Стіва
Макс Дженкінс — Крістофер Дойл, друг і партнер Джен по бізнесу
Сем Маккарті — Чарлі, старший син Джен
Люк Росслер — Генрі, молодший син Джен
Другорядний склад
Діана-Марія Ріва — Ана Перес, детектив поліції
Брендон Скотт — Нік Прейгер, офіцер поліції
Валері Махаффі — Лорна Гардінг, свекруха Джен
Наталі Моралес — Мішель (2 сезон), колишня подруга Перес
Едвард Аснер — Ейб Ріфкін (1 сезон), мешканець будинку літніх людей
Сюзі Накамура — Карен, сусідка Джен
Кеонг Сім — пастор Вейн, керівник групи підтримки
Тельма Гопкінс — Йоланда, учасниця групи підтримки
Седі Стенді — Паркер, подружка Чарлі, яка заробляє в інстаграмі
Гейлі Сімс — Кейлі, помічниця Стіва
Лілі Найт — Лінда, учасниця групи підтримки
Блер Бікен — Венді, учасниця групи підтримки
Едвард Форд'ем мол. — Кайл, учасник групи підтримки
Челсі Спек — Гейді, подружка Стіва, працівниця художньої галереї
Список епізодів
Примітки
Посилання
Комедійні телесеріали США
Оригінальні англомовні програми Netflix
Телесеріали США, запущені у 2019
|
491789
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BB%D1%94%D0%B2%20%D0%86%D0%B3%D0%BE%D1%80%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%28%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80%29
|
Яковлєв Ігор Вікторович (кінооператор)
|
Яковлєв Ігор Вікторович (кінооператор)
Яковлєв Ігор Вікторович — радянський і український кінооператор. Член Національної спілки кінематографістів України.
Життєпис
Народився 30 червня 1956 року в Києві у родині журналістів.
Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
Працює на телеканалі «Інтер».
Зняв цикли передач «Мелорама», «Міські новини», «Давайте обговоримо».
Фільмографія
1983 — «Вечори на хуторі біля Диканьки» (2-й оператор у співавт.)
1987 — «Випробувачі» (2-й оператор; реж. О. Бійма)
Оператор-постановник:
1985 — «Суєта» (фільм-спектакль; у співавт.)
1989 — «Поза межами болю» (у співавт. з Миколою Гончаренком)
«По курсу Арктика»
1991 — «Прорив»
1993 — «Місяцева зозулька»
Посилання
Фільмографія на kino-teatr.ru
Кінооператори СРСР
Українські кінооператори
Кінооператори XX століття
Кінооператори XXI століття
Члени Національної спілки кінематографістів України
Випускники Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого
|
199504
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D0%B0%29
|
Динаміка (музика)
|
Динаміка (музика)
Динаміка в музиці — одна зі сторін організації музики, тісно пов'язана з силою звучання та дією різних акустичних компонентів.
Основні позначення динаміки:
(читається форте) — голосно, сильно.
(читається піано) — тихо, слабо
Проміжні градації динаміки:
(читається мецо-форте) — помірно голосно:
(читається мецо-піано) — помірно тихо і т. д.
Максимальна та мінімальна динаміка позначається двома або більшою кількістю знаків, наприклад:
(фортисимо) — дуже голосно,
(піанісимо) — дуже тихо.
Для позначення поступової зміни гучності використовуються такі терміни:
крещендо, поступове посилення звучання,
димінуендо, або декрещендо — поступове ослаблення. У нотах вони позначаються скорочено як cresc. і dim. (або decresc.).
Для цих же цілей використаються особливі знаки, що являють собою пари ліній, з'єднаних з однієї сторони й розбіжних із іншої. Якщо лінії ліворуч праворуч розходяться (<), це означає посилення звуку, якщо сходяться (>) — ослаблення. Наступний фрагмент нотного запису вказує на помірковано голосний початок, потім посилення звуку й потім його ослаблення:
Позначення cresc., dim., f та p можуть супроводжуватися додатковими вказівками: poco (поко — трохи), poco a poco (поко а поко — мало-помалу), subito або sub. (субіто — раптово), piu (піу — більше, значніше) тощо. Так, наприклад, piu forte означає голосніше.
Динаміка є важливим виражальним засобом, здатним впливати на сприймання музики, викликати у слухачів різноманітні асоціації. Використання динаміки зумовлюється змістом і характером музики, особливостями її структури та стилю. Логіка співвідношення музичних звучань — одна з основних умов художнього виконання.
Див. також
Аччелерандо
Джерела
Посилання
Примітки
Теорія музики
Музична нотація
|
2520874
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/FAM19A5
|
FAM19A5
|
FAM19A5 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 22-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 132 амінокислот, а молекулярна маса — 14 301.
Задіяний у такому біологічному процесі, як альтернативний сплайсинг.
Локалізований у мембрані.
Також секретований назовні.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 22
Некатегоризовані білки
|
61181138
|
https://en.wikipedia.org/wiki/San%20Marino%20at%20the%202019%20European%20Games
|
San Marino at the 2019 European Games
|
San Marino at the 2019 European Games
San Marino competed at the 2019 European Games in Minsk from 21 to 30 June 2019. San Marino was represented by 4 athletes in 3 sports.
Competitors
Medalists
| width="78%" align="left" valign="top" |
Archery
Recurve
Shooting
Men
Women
Mixed team
Wrestling
Men's Freestyle
References
Nations at the 2019 European Games
European Games
2019
|
791452
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%82
|
Леодамант
|
Леодамант — останній цар давньогрецького міста Мілет.
Походив з роду Нелеїдів. Царював на початку VII ст. до н. е., коли Мілет був втягнутий до Лелантської війни. За легендою здобув владу, після того як його дядько Фітрет не зміг здобути перемогу над млійцями. Сам Леодамант, натомість здійснив ризикований рейд на Евбею і захопив тамтешнє місто Карист. Проте на батьківщині проти царя вже готувалася змова. Леодамант був вбитий мілетянином Амфітром у той час, коли готувався до гекатомби на честь своєї перемоги. Царська влада у Мілеті була скасована.
Примітки
Джерела
Gorman V.B. Miletos, the Ornament of Ionia: A History of the City to 400 B.C.E. Michigan, 2001.
Персоналії за алфавітом
Давньогрецькі правителі
VII століття до н. е.
|
6449149
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dave%20Brown%20%28ice%20hockey%29
|
Dave Brown (ice hockey)
|
Dave Brown (ice hockey)
David James Brown (born October 12, 1962) is a Canadian former professional ice hockey right winger who played 14 seasons in the National Hockey League (NHL) for the Philadelphia Flyers, Edmonton Oilers and San Jose Sharks. He was primarily known as an enforcer throughout his career. He is currently the Flyers' head of pro scouting.
Playing career
Brown was suspended for 15 games for cross-checking New York Rangers forward Tomas Sandström, breaking his jaw and causing a concussion. At that time, it was among the stiffest penalties in NHL history. Brown's name was engraved on the Stanley Cup in 1990 with Edmonton.
Awards
1989–90 - NHL - Stanley Cup (Edmonton)
Career statistics
References
External links
Meltzer, Bill, Flyers Heroes of the Past: Dave Brown (Part 1) at PhiladelphiaFlyers.com. Retrieved December 1, 2013.
Meltzer, Bill, Flyers Heroes of the Past: Dave Brown (Part 2) at PhiladelphiaFlyers.com. Retrieved December 1, 2013.
1962 births
Living people
Canadian ice hockey right wingers
Edmonton Oilers players
Maine Mariners (AHL) players
New York Rangers scouts
Philadelphia Flyers coaches
Philadelphia Flyers draft picks
Philadelphia Flyers players
Philadelphia Flyers scouts
San Jose Sharks players
Canadian expatriate ice hockey players in the United States
Saskatoon Blades players
Spokane Flyers players
Ice hockey people from Saskatoon
Springfield Indians players
Stanley Cup champions
Canadian ice hockey coaches
|
5022959
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Konstanty%20W%C5%82adys%C5%82aw%20Sobieski
|
Konstanty Władysław Sobieski
|
Konstanty Władysław Sobieski (1 May 1680 – 28 February 1726) was a Polish prince, nobleman, politician, diplomat, and scholar. The son of John III Sobieski, King of Poland, and his wife, Marie Casimire Louise de la Grange d'Arquien, Sobieski married Maria Józefa Wessel in 1708.
Early life and career
Konstanty Władysław Sobieski was the youngest son of John III Sobieski. His first tutor was Karlo Mauricio Vota, a Jesuit. Later his teacher became Remigian Suszycki from the University of Cracow and "chevelier de Neufmaison", who taught him about military. Konstanty also learned Italian and French.
Ancestors
References
External links
Konstanty Wadislaw Sobieski at the Wilanow Palace Museum
Polish Prince Royals
Konstanty Wladyslaw
1680 births
1726 deaths
Sons of kings
|
34293405
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Duns%20Scotus
|
Duns Scotus
|
Duns Scotus
John Duns Scotus ("Duns the Scot"; – 8 November 1308) was a Scottish Catholic priest and Franciscan friar, university professor, philosopher and theologian. He is one of the four most important Christian philosopher-theologians of Western Europe in the High Middle Ages, together with Thomas Aquinas, Bonaventure and William of Ockham.
Duns Scotus has had considerable influence on both Catholic and secular thought. The doctrines for which he is best known are the "univocity of being", that existence is the most abstract concept we have, applicable to everything that exists; the formal distinction, a way of distinguishing between different formalities of the same thing; and the idea of haecceity, the property supposed to be in each individual thing that makes it an individual (i.e. a certain “thisness”). Duns Scotus also developed a complex argument for the existence of God, and argued for the Immaculate Conception of Mary. The intellectual tradition derived from Scotus' work is called Scotism.
Duns Scotus was given the scholastic accolade Doctor Subtilis ("the subtle doctor") for his penetrating and subtle manner of thought. He was beatified by Pope John Paul II in 1993.
Critics of Scotus' work described his followers as "dunces"; the "dunce cap" was later used as a form of punishment in schools and the word "dunce" has come to be used as a term to describe someone dull-witted.
Life
Little is known of Duns Scotus apart from his work. His date of birth is believed to have been sometime between 23 December 1265 and 17 March 1266. He was born into a leading family of the region. The reputed site of his birth, in front of the Pavilion Lodge, near the North Lodge of Duns Castle in Scotland, is now marked by a cairn which was erected in 1966 by the Franciscan friars of the United Kingdom to mark the 700th anniversary of his birth. Duns Scotus received the religious habit of the Order of Friars Minor at Dumfries, where his uncle, Elias Duns, was guardian.
Duns Scotus's age is based on the first certain date for his life, that of his ordination to the priesthood at St Andrew's, Northampton, England, on 17 March 1291. The minimum canonical age for receiving holy orders is 25 and it is generally assumed that he would have been ordained as soon as it was permitted. That his contemporaries called him Johannes Duns, after the medieval practice of calling people by their Christian name followed by their place of origin, suggests that he came from Duns, in Berwickshire, Scotland.
According to tradition, Duns Scotus was educated at a Franciscan studium generale (a medieval university), a house behind St Ebbe's Church, Oxford, in a triangular area enclosed by Pennyfarthing Street and running from St Aldate's to the castle, the bailey and the old wall, where the Friars Minor had moved when the University of Paris was dispersed in 1229–30. At that time there would have been about 270 people living there, of whom about 80 would have been friars.
Duns Scotus appears to have been in Oxford by 1300, as he is listed among a group of friars for whom the provincial superior of the English ecclesiastical province (which included Scotland) requested faculties from the Bishop of Lincoln for the hearing of confessions. He took part in a disputation under the regent master, Philip of Bridlington in 1300–01. He began lecturing on Peter Lombard's Sentences at the prestigious University of Paris towards the end of 1302. Later in that academic year, however, he was expelled from the University of Paris for siding with Pope Boniface VIII in his feud with King Philip IV of France over the taxation of church property.
Duns Scotus was back in Paris before the end of 1304, probably returning in May. He continued lecturing there until, for reasons that are still mysterious, he was dispatched to the Franciscan studium at Cologne, probably in October 1307. According to the 15th-century writer William Vorilong, his departure was sudden and unexpected. He was relaxing or talking with students in the Prato clericorum or Pre-aux-Clercs – an open area of the Rive Gauche used by scholars for recreation – when orders arrived from the Franciscan Minister General; Scotus left immediately, taking few or no personal belongings.
Duns Scotus died unexpectedly in Cologne in November 1308; the date of his death is traditionally given as 8 November. He is buried in the Church of the Friars Minor there. His sarcophagus bears the Latin poem:
"Scotia me genuit.
Anglia me suscepit.
Gallia me docuit.
Colonia me tenet."
(Scotland brought me forth.
England sustained me.
France taught me.
Cologne holds me.)
The story about Duns Scotus being buried alive, in the absence of his servant who alone knew of his susceptibility to coma, is probably a myth. The first known attestation of this theme dates from around 1400. Among many authors, Francis Bacon reported it in his Historia vitae et mortis.
The colophon of Codex 66 of Merton College, Oxford, says that Scotus was also at Cambridge.
Work
Scotus's great work is his commentary on the Sentences of Peter Lombard, which contains nearly all the philosophical views and arguments for which he is well known, including the univocity of being, the formal distinction, less than numerical unity, individual nature or "thisness" (haecceity), his critique of illuminationism and his renowned argument for the existence of God. His commentary exists in several versions. The standard version is the Ordinatio (also known as the Opus oxoniense), a revised version of lectures he gave as a bachelor at Oxford. The initial revision was probably begun in the summer of 1300 – see the remarks in the Prologue, question 2, alluding to the Battle of Wadi al-Khazandar in 1299, news of which probably reached Oxford in the summer of 1300. It was still incomplete when Scotus left for Paris in 1302. The original lectures were also transcribed and recently published as the Lectura.
The two other versions of the work are Scotus's notes for the Oxford lectures, recently published as the Lectura, the first book of which was probably written in Oxford in the late 1290s, and the Reportatio parisiensis (or Opus parisiense), consisting of transcriptions of the lectures on the Sentences given by Scotus when he was in Paris. A reportatio is a student report or transcription of the original lecture of a master. A version that has been checked by the master himself is known as a reportatio examinata.
By the time of Scotus, these 'commentaries' on the Sentences were no longer literal commentaries. Instead, Peter Lombard's original text was used as a starting point for highly original discussions on topics of theological or philosophical interest. For example, Book II Distinction 2, about the location of angels, is a starting point for a complex discussion about continuous motion, and whether the same thing can be in two different places at the same time (bilocation). In the same book, Distinction 3, he uses the question of how angels can be different from one another, given that they have no material bodies, to investigate the difficult question of individuation in general.
Scotus wrote purely philosophical and logical works at an early stage of his career, consisting of commentaries on Aristotle's Organon. These are the Questions on Porphyry's Isagoge and Aristotle's Categories, Peri hermeneias, and De sophisticis elenchis, probably dating to around 1295. His commentary on Aristotle's Metaphysics was probably written in stages, the first version having started around 1297, with significant additions and amendments possibly after the completion of the main body of the Ordinatio. His Expositio on the Metaphysics was lost for centuries but was recently rediscovered and edited by Giorgio Pini.
In addition, there are 46 short disputations called Collationes, probably dating from 1300 to 1305; a work in natural theology (De primo principio); and his Quaestiones Quodlibetales, a record of a quodlibetal disputation probably dating to Advent 1306 or Lent 1307.
A number of works once believed to have been written by Scotus are now known to have been misattributed. There were already concerns about this within two centuries of his death, when the 16th-century logician Jacobus Naveros noted inconsistencies between these texts and his commentary on the Sentences, leading him to doubt whether he had written any logical works at all. The Questions on the Prior Analytics (In Librum Priorum Analyticorum Aristotelis Quaestiones) were also discovered to be mistakenly attributed. In 1922, Grabmann showed that the logical work De modis significandi was actually by Thomas of Erfurt, a 14th-century logician of the modist school. Thus the claim that Martin Heidegger wrote his habilitation thesis on Scotus is only half true, as the second part is actually based on the work by Erfurt.
Metaphysics
Realism
Scotus' view of universals is known as Scotistic realism. Scotus is generally considered to be a realist (as opposed to a nominalist) in that he treated universals as real, but he held that they exist both in particular things and as concepts in the mind (as opposed to a Platonic "third realm"). He attacks a position close to that later defended by Ockham, arguing that things have a common nature – for example the humanity common to Socrates, Plato, and Plutarch.
Univocity of being
He followed Aristotle in asserting that the subject matter of metaphysics is "being qua being" (ens inquantum ens). Being in general (ens in communi), as a univocal notion, was for him the first object of the intellect.
The doctrine of the univocity of being implies the denial of any real distinction between essence and existence. Aquinas had argued that in all finite being (i.e. all except God) the essence of a thing is distinct from its existence. Scotus rejected the distinction. Scotus argued that we cannot conceive of what it is to be something, without conceiving it as existing. We should not make any distinction between whether a thing exists (si est) and what it is (quid est) for we never know whether something exists unless we have some concept of what we know to exist.
Individuation
Scotus elaborates a distinct view on hylomorphism, with three important strong theses that differentiate him. He held: 1) that there exists matter that has no form whatsoever, or prime matter, as the stuff underlying all change, against Aquinas (cf. his Quaestiones in Metaphysicam 7, q. 5; Lectura 2, d. 12, q. un.), 2) that not all created substances are composites of form and matter (cf. Lectura 2, d. 12, q. un., n. 55), that is, that purely spiritual substances do exist, and 3) that one and the same substance can have more than one substantial form – for instance, humans have at least two substantial forms, the soul and the form of the body (forma corporeitas) (cf. Ordinatio 4, d. 11, q. 3, n. 54). He argued for an original principle of individuation (cf. Ordinatio 2, d. 3, pars 1, qq. 1–6), the "haecceity" as the ultimate unity of a unique individual (haecceitas, an entity's 'thisness'), as opposed to the common nature (natura communis) feature existing in any number of individuals. For Scotus, the axiom stating that only the individual exists is a dominating principle of the understanding of reality. For the apprehension of individuals, an intuitive cognition is required, which gives us the present existence or the non-existence of an individual, as opposed to abstract cognition. Thus the human soul, in its separated state from the body, will be capable of knowing the spiritual intuitively.
Formal distinction
Like other realist philosophers of the period (such as Aquinas and Henry of Ghent) Scotus recognised the need for an intermediate distinction that was not merely conceptual but not fully real or mind-dependent either. Scotus argued for a formal distinction (distinctio formalis a parte rei), which holds between entities which are inseparable and indistinct in reality but whose definitions are not identical. For example, the personal properties of the Trinity are formally distinct from the Divine essence. Similarly, the distinction between the 'thisness' or haecceity of a thing is intermediate between a real and a conceptual distinction. There is also a formal distinction between the divine attributes and the powers of the soul.
Theology
Voluntarism
Scotus was an Augustinian-Franciscan theologian. He is usually associated with theological voluntarism, the tendency to emphasize God's will and human freedom in all philosophical issues. The main difference between Aquinas's rational theology and that of Scotus is that Scotus believed certain predicates may be applied univocally, with exactly the same meaning, to God and creatures, whereas Aquinas insisted that this is impossible and that only analogical predication can be employed, in which a word as applied to God has a meaning different from, although related to, the meaning of that same word as applied to creatures. Duns struggled throughout his works in demonstrating his univocity theory against Aquinas's analogy doctrine.
Scotus gave the lecture, Lectura I 39, during 1297–1299 to refute the view that everything is necessary and immutable. He claims that the aim of this lecture has two points (Lectura I 39, §31): first, to consider the contingency in what is (de contingentia in entibus); second, to consider how God's certain knowledge is compatible with the contingency of things.
Scotus tries to defend the validity of Christian theology against the attack of ancient philosophers. The main argument is unpacked in Lectura I 39, §§49–53. Scotus argues that a necessary being (God) is able to have contingent knowledge, and that although this knowledge is contingent, it is not necessarily mutable and temporal by that very fact.
In Lectura I 39 §1, Scotus asks, "whether God has determinate knowledge of things according to every aspect of their existence, as according to being in the future." He presents a counterview which claims that God cannot have determinate knowledge of the future. To support this counterview, he uses Aristotle's De Interpretatione IX.
In the following arguments, Scotus does not attempt to contradict Aristotle. He does not affirm or reject the ideas of Aristotle. The only issue he argues against is the proposition that God cannot have determinate knowledge of the future. Scotus appears to try to fully demonstrate that Aristotle's text is not contradictory to the Christian doctrine of God.
Scotus argues that God wills with one single volition (unica volitione) whatever he wills. God has one volition ad intra, but this one volition can be related to many opposite things ad extra. God can simultaneously will one thing at time 1 and the opposite thing at time 2.
There are various possible interpretations of Aristotle's De Interpretatione IX. For example, John Buridan (ca. 1300–1362) thought the Scotistic contingency theory was an Aristotelian view. Buridan's judgment is all the more possible because of at least four reasons: (1) Aristotle's De Interpretatione IX, 19a23-25 can be interpreted like the Scotistic contingency theory; (2) Scotus himself does not refute Aristotle's De Interpretatione IX in Lectura I 39 §§49–53; (3) Scotus, rather, tries to formulate his contingency theory with the help of other works of Aristotle in Lectura I 39 §§51, 54; (4) Scotus introduces the diachronic feature of God's volition to his contingency theory as well as the synchronic feature.
Metaphysical argument for the existence of God
Duns Scotus argued that it is better to construct a metaphysical argument for the existence of God, rather than the more common physical argument from motion favoured by Aquinas, following Aristotle. Though the version in De Primo Principio is the most complete and final version, the Ordinatio proof is usually offered. However, the De Primo version is fascinating and worth looking into for a wider understanding of the argument as well as Scotus's metaphysical underpinnings for his argument for God's existence, but the Ordinatio version will be followed here. Briefly, Scotus begins his proof by explaining that there are two angles we must take in arguing for the existence of an actually infinite being. First from the view of the Relative Properties of God and second from the Absolute Properties of God. Relative properties are those which are predicable of God in relation to creation; absolute properties are those which belong to God whether or not He chose to create. Under the first heading of Relative Properties, Scotus argues for a triple primacy of efficiency, finality and pre-eminence. From there he shows that one primacy implies the others, and finally there can only be one nature that is the First Efficient Cause, Ultimate End, and the Most Perfect Nature. From there the Subtle Doctor discusses the Absolute Properties of God. The First Being is intellectual and volitional, and the intellect and will are identical with the essence of this supreme nature. The First Being is also infinite being. While discussing the infinity of God, Scotus resurrects Anselm's argument and responds to the criticism that Anselm makes an illicit leap from concept to reality. Finally, he gives a definite answer of "yes" to the question of whether there exists an actually infinite being. The very next question of the Ordinatio deals with the unicity of the nature thus proved to exist. However, the De Primo Principio version concludes with this argument.
The proof for the conclusion that "some efficient cause is simply first such that neither can it be an effect nor can it, by virtue of something other than itself, cause an effect" Ordinatio I.2.43 runs like this:
Something can be produced.
It is produced either by itself, nothing, or another.
Not by nothing, for nothing causes nothing.
Not by itself, for an effect never causes itself.
Therefore, by another; call it A.
If A is first, then we have reached the conclusion.
If A is not first, but also an effect, we return to 2). A is produced either by itself, nothing, or another.
From 3) and 4), we say another, B. The ascending series will either continue infinitely or we finally reach something which has nothing prior to it.
An infinite ascending series is impossible.
Therefore, etc.
Scotus acknowledges two objections and deals with them accordingly. First is that he begs the question in assuming a first in the series. Here he argues that while many admit an infinite regress in an accidentally ordered series of causes, no philosopher admits infinite regress in an essentially ordered series. Scotus explains the differences between the two and offers proofs for the conclusion that an infinity of essentially ordered causes in a series is impossible. Second, it is objected that his proof is not really a demonstration since it begins with a contingent premise. That something is produced is contingent and not necessary. Therefore, the proof proceeds from a contingent and not a necessary premise. Scotus says that while that is true, it is utterly manifest that things are produced or effected. But in order to respond, Scotus makes a modal move and reworks the argument. Now he argues from the possibility of production. "It is possible that something can be produced" is a necessary proposition. From there he is able to conclude that it is possible that the first efficient cause exists, and if it is possible that it exists, then it does exist. He asserts that the last claim will be proved later in the argument. In the Lectura proof, Scotus argues the following way:
For more on this argument, see especially Authors/Duns Scotus/Ordinatio/Ordinatio I/D2/Q2B – The Logic Museum.
Illuminationism
Scotus argued against the version of illuminationism that had been defended earlier in the century by Henry of Ghent. In his Ordinatio (I.3.1.4) he argued against the sceptical consequences that Henry claimed would follow from abandoning divine illumination. Scotus argued that if our thinking were fallible in the way Henry had believed, such illumination could not, even in principle, ensure "certain and pure knowledge".
When one of those that come together is incompatible with certainty, then certainty cannot be achieved. For just as from one premise that is necessary and one that is contingent nothing follows but a contingent conclusion, so from something certain and something uncertain, coming together in some cognition, no cognition that is certain follows (Ordinatio I.3.1.4 n.221).
Immaculate Conception
Perhaps the most influential point of Duns Scotus's theology was his defense of the Immaculate Conception of Mary (i.e., that Mary herself was conceived without sin). At the time, there was a great deal of argument about the subject. The general opinion was that it was appropriately deferential to the Mother of God, but it could not be seen how to resolve the problem that only with Christ's death would the stain of original sin be removed. The great philosophers and theologians of the West were divided on the subject (indeed, even Thomas Aquinas sided with those who denied the doctrine). The feast day had existed in the East (though in the East, the feast is just of the Conception of Mary) since the seventh century and had been introduced in several dioceses in the West as well, even though the philosophical basis was lacking. Citing Anselm of Canterbury's principle, "potuit, decuit, ergo fecit" (He [i.e., God] could do it, it was appropriate, therefore He did it), Duns Scotus devised the following argument: Mary was in need of redemption like all other human beings, but through the merits of Jesus' crucifixion, given in advance, she was conceived without the stain of original sin. God could have brought it about (1) that she was never in original sin, (2) she was in sin only for an instant, (3) she was in sin for a period of time, being purged at the last instant. Whichever of these options was most excellent should probably be attributed to Mary. This apparently careful statement provoked a storm of opposition at Paris, and suggested the line 'fired France for Mary without spot' in the famous poem "Duns Scotus's Oxford," by Gerard Manley Hopkins.
Scotus's argument appears in Pope Pius IX's 1854 declaration of the dogma of the Immaculate Conception, "at the first moment of Her conception, Mary was preserved free from the stain of original sin, in view of the merits of Jesus Christ." Scotus's position was hailed as "a correct expression of the faith of the Apostles."
Another of Scotus's positions also gained official approval of the Catholic Church: his doctrine on the universal primacy of Christ became the underlying rationale for the feast of Christ the King instituted in 1925.
During his pontificate, Pope John XXIII recommended the reading of Duns Scotus's theology to modern theology students.
Veneration
Duns Scotus was long honored as a Blessed by the Order of Friars Minor, as well as in the Archdioceses of Edinburgh and Cologne. In the 19th century, the process was started seeking his recognition as such by the Holy See, on the basis of a cultus immemorabilis, i.e., one of ancient standing. On 27 July 1920, a committee of theologians was convened to evaluate his spiritual writings for orthodoxy. He was declared Venerable by Pope John Paul II in 1991, who officially recognized his liturgical cult, effectively beatifying him on 20 March 1993.
Later reputation and influence
Later medieval period
Owing to Scotus's early and unexpected death, he left behind a large body of work in an unfinished or unedited condition. His students and disciples extensively edited his papers, often confusing them with works by other writers, in many cases leading to misattribution and confused transmission. Most 13th-century Franciscans followed Bonaventura, but the influence of Scotus (as well as that of his arch-rival William of Ockham) spread in the fourteenth century. Franciscan theologians in the late Middle Ages were thus divided between so-called Scotists and Ockhamists. Fourteenth century followers included Francis of Mayrone (died 1325), Antonius Andreas (died 1320), William of Alnwick (died 1333), and John of Bassolis (died 1347), supposedly Scotus's favourite student.
Sixteenth to nineteenth centuries
His reputation suffered during the English reformation, probably due to its association with the Franciscans. In a letter to Thomas Cromwell about his visit to Oxford in 1535, Richard Layton described how he saw the court of New College full of pages from Scotus's work, "the wind blowing them into every corner." John Leland described the Oxford Greyfriar's library in 1538 (just prior to its dissolution) as an accumulation of "cobwebs, moths and bookworms."
When in the sixteenth century the Scotists argued against Renaissance humanism, the term duns or dunce became, in the mouths of humanists and reformers, a term of abuse and a synonym for one incapable of scholarship.
Despite this, Scotism grew in Catholic Europe. Scotus's works were collected into many editions, particularly in the late fifteenth century with the advent of printing. His school was probably at the height of its popularity at the beginning of the seventeenth century; during the sixteenth and the seventeenth centuries there were special Scotist chairs, e.g. at Paris, Rome, Coimbra, Salamanca, Alcalá, Padua, and Pavia. New ideas were included pseudographically in later editions of his work, such as the principle of explosion, now attributed to Pseudo-Scotus. Scotism flourished well into the seventeenth century, and its influence can be seen in such writers as Descartes and Bramhall. Interest dwindled in the eighteenth century, and the revival of scholastic philosophy, known as neo-Scholasticism, was essentially a revival of Thomistic thinking.
Gerard Manley Hopkins was able to reconcile his religious calling and his vocation as a poet thanks to his reading of Duns Scotus. His poem As Kingfishers Catch Fire expresses Duns Scotus's ideas on "haecceity".
Twentieth century
The twentieth century saw a resurgence of interest in Scotus, with a range of assessments of his thought.
For one thing, Scotus has received interest from secular philosophers such as Peter King, Gyula Klima, Paul Vincent Spade, and others.
For some today, Scotus is one of the most important Franciscan theologians and the founder of Scotism, a special form of Scholasticism. He came out of the Old Franciscan School, to which Haymo of Faversham (died 1244), Alexander of Hales (died 1245), John of Rupella (died 1245), William of Melitona (died 1260), St. Bonaventure (died 1274), Cardinal Matthew of Aquasparta (died 1289), John Peckham, Archbishop of Canterbury (died 1292), Richard of Middletown (died c. 1300) and others belonged. He was known as "Doctor Subtilis" because of the subtle distinctions and nuances of his thinking.
Later philosophers in the sixteenth century were less complimentary about his work and accused him of sophistry. This led to the word "dunce," which developed from the name "Dunse" given to his followers in the 1500s, becoming used for "somebody who is incapable of scholarship." Critics of Scotus' work described his followers as "dunces". The 'dunce cap' was used as a form of punishment in schools and the word 'dunce' has come to be used as a term to describe someone dull-witted.
An important question since the 1960s has revolved over whether Scotus's thought heralded a change in thinking on the nature of 'being,' a change which marked a shift from Aquinas and other previous thinkers; this question has been particularly significant in recent years because it has come to be seen as a debate over the origins of 'modernity.' This line of argument first emerged in the 1960s among popular French philosophers who, in passing, singled out Duns Scotus as the figure whose theory of univocal being changed an earlier approach which Aquinas had shared with his predecessors. Then, in 1990, the historian of philosophy Jean-Francois Courtine argued that, between the time of Aquinas in the mid-thirteenth century and Francisco Suárez at the turn of the seventeenth, a fundamentally new approach to being was developed, with Scotus taking a major part in its development. During the 1990s, various scholars extended this argument to locate Scotus as the first thinker who succumbed to what Heidegger termed 'onto-theology'.
In recent years, this criticism of Scotus has become disseminated in particular through the writings of the 'Radical Orthodox' group of theologians, drawing on John Milbank and Catherine Pickstock. The Radical Orthodox model has been questioned by Daniel Horan and Thomas Williams, both of whom claim that Scotus's doctrine of the univocity of being is a semantic, rather than an ontological theory. Both thinkers cite Ord. 1, d. 3, pars 1, q. 3, n. 163, in which Scotus claims that "This [univocally] is how all the authoritative passages one might find on this topic in the Metaphysics or Physics should be interpreted: in terms of the ontological diversity of those things to which the concept is attributed, which is compatible with there being one concept that can be abstracted from them". Such a quotation seems to refer to epistemology, with abstracted concepts, rather than with ontology, which Scotus admits can be diverse.
In popular media
In 2012 Fernando Muraca directed for TVCO and the Franciscan Friars of the Immaculate the biopic Blessed Duns Scotus: Defender of the Immaculate Conception in Italian.
It centers on the debate at the Paris University with glimpses of his infancy and Franciscan vocation.
Adriano Braidotti played the adult Scotus and Emanuele Maria Gamboni played Scotus as a child.
Bibliography
Works in rough chronological order
Before 1295:
Parva logicalia
Quaestiones super Porphyrii Isagogem
Quaestiones in librum Praedicamentorum
Quaestiones in I et II librum Perihermeneias
Octo quaestiones in duos libros Perihermeneias
Quaestiones in libros Elenchorum
Quaestiones super libros De anima (1295–1298?)
Quaestiones super libros Metaphysicorum Aristotelis (1298–1300?; revised later)
Notabilia Scoti super Metaphysicam (a set of notes concerning books II–X and XII of Aristotle's Metaphysics, discovered only in 1996)
Lectura (Early Oxford Lectures on the four books of the Sentences of Peter Lombard)
Books 1 and 2 (1300–1301)
Book 3 (probably written in Paris, 1303–04)
Book 4 (not extant)
Ordinatio or Opus Oxoniense (Oxford Lectures: a revision of the lectures given at Oxford, books 1 and 2 summer 1300–1302, books 3 and 4, 1303–1304)
Collationes oxonienses (1303–04 or 1305–08)
Collationes parisienses (1302–07)
Reportatio parisiensis (Paris Lectures, 1302–07)
Quaestiones Quodlibetales (edited by Felix Alluntis in Obras del Doctor Sutil, Juan Duns Escoto, Madrid, Biblioteca de Autores Cristianos, 1963)
Tractatus de Primo Principio (Treatise on the First Principle) English Translation
Theoremata (uncertain date)
Dubious works
Theoremata
Spurious works
De Rerum Principio (Of the Beginning of Things). An inauthentic work once attributed to Scotus.
Latin editions
OPERA OMNIA. (Wadding Edition, so-called after its editor Luke Wadding) Lyon, 1639; reprinted Hildesheim: Georg Olms Verlagsbuchhandlung, 1968. [Despite the title, this edition does not represent all the works of Scotus. Certain works printed in it are no longer attributed to Scotus; certain works by Scotus are omitted (including his early Lectura on the Sentences of Peter Lombard); what the book presents as Book I of Scotus's late Reportatio is in fact an entirely separate work whose authenticity and authority are vigorously disputed.]
OPERA OMNIA. (Vatican Edition = VE) Civitas Vaticana: Typis Polyglottis Vaticanis, 1950–.
ORDINATIO (complete critical edition)
I, De Ordinatione Ioannis Duns Scoti disquisitio historico critica. Prologus totius operis, 1950.
II, Ordinatio. Liber Primus. Distinctiones 1–2, 1950.
III, Ordinatio. Liber Primus. Distinctio 3, 1954.
IV, Ordinatio. Liber Primus. Distinctiones 4–10, 1956.
V, Ordinatio. Liber Primus. Distinctiones 11–25, 1959.
VI, Ordinatio. Liber Primus. Distinctiones 26–48, 1963.
VII, Ordinatio. Liber Secundus. Distinctiones 1–3, 1973.
VIII, Ordinatio. Liber Secundus. Distinctiones 4–44, 2001.
IX, Ordinatio. Liber Tertius. Distinctiones 1–17, 2006.
X, Ordinatio. Liber Tertius. Distinctiones 26–40, 2007.
XI, Ordinatio. Liber Quartus. Distinctiones 1–7, 2008.
XII, Ordinatio. Liber Quartus. Distinctiones 8–13, 2010.
XIII, Ordinatio. Liber Quartus, Distinctiones 14–42, 2011.
XIV, Ordinatio. Liber Quartus, Distinctiones 43–49, 2013.
LECTURA
XVI, Lectura in Librum Primum Sententiarum. Prologus et Distinctiones 1–7, 1960.
XVII, Lectura in Librum Primum Sententiarum. Distinctiones 8–45, 1966.
XVIII, Lectura in Librum Secundum Sententiarum. Distinctiones 1–6, 1982.
XIX, Lectura in Librum Secundum Sententiarum. Distinctiones 7–44, 1993.
XX, Lectura in Librum Tertium Sententiarum. Distinctiones 1–17, 2003.
XXI, Lectura in Librum Tertium Sententiarum. Distinctiones 18–40, 2004.
OPERA PHILOSOPHICA (= OP). St. Bonaventure, NY: The Franciscan Institute:, 1997–2006:
Vol. I: Quaestiones super Porphyrius Isagoge et Aristoteles Categoriae, Franciscan Institute Publications, 1999.
Vol. II: Quaestiones super Peri hermeneias et Sophistici Elenchis (along with) Theoremata, Franciscan Institute Publications, 2004, .
Vol. III-IV: Quaestiones super libros Metaphysicorum Aristotelis Franciscan Institute Publications, 2004. .
Vol. V: Quaestiones super Secundum et Tertium de Anima. Franciscan Institute Publications, 2006. .
The Examined Report of the Paris Lecture, Reportatio I-A, Volume 1, edited and translated by Allan B. Wolter, OFM and Oleg Bychkov. Franciscan Institute Publications, 2004
The Examined Report of the Paris Lecture, Reportatio I-A, Volume 2, edited and translated by Allan B. Wolter, OFM and Oleg Bychkov. Franciscan Institute Publications, 2008.
English translations
John Duns Scotus, A Treatise on God as First Principle. Chicago: Franciscan Herald Press 1982. A Latin text and English translation of the De Primo Principio. Second edition, revised, with a commentary by Allan Wolter, (First edition 1966).
John Duns Scotus, God and Creatures. The Quodlibetal Questions, Translated by Wolter, Allan B., OFM, and Felix Alluntis, Washington, D.C.: The Catholic University of America Press, 1975.
Duns Scotus on the Will and Morality, Translated by Wolter, Allan B., OFM, Washington, DC: The Catholic University of America Press, 1986.
Duns Scotus: Philosophical Writings, Translated by Wolter, Allan B., OFM, Indianapolis: Hackett Publishing Company, 1987.
Duns Scotus' Parisian Proof for the Existence of God, edited By Allan B. Wolter and Marilyn McCord Adams, Franciscan Studies 42, 1982, pp. 248–321. (Latin text and English translation).
John Duns Scotus, Contingency and Freedom. Lectura I 39, translation, commentary and introduction by A. Vos Jaczn, H. Veldhuis, A.H. Looman-Graaskamp, E. Dekker and N.W. den Bok. The New Synthese Historical Library 4. Dordrecht/Boston/London: Kluwer, 1994.
Questions on the Metaphysics of Aristotle by John Duns Scotus, Translated by Etzkorn, Girard J., and Allan B. Wolter, OFM, St. Bonaventure, NY: The Franciscan Institute, 1997–1998.
John Duns Scotus. Four Questions on Mary, Introduction with Latin text and English translation and notes by Allan B. Wolter, OFM, Franciscan Institute Publications, 2000.
John Duns Scotus. A Treatise on Potency and Act. Questions on the Metaphysics of Aristotle Book IX, Introduction with Latin text and English translation and notes by Allan B. Wolter, OFM, Franciscan Institute Publications, 2000.
John Duns Scotus. Political and Economic Philosophy, Introduction with Latin text and English translation and notes by Allan B. Wolter, OFM, Franciscan Institute Publications, 2001.
Duns Scotus on Divine Love: Texts and Commentary on Goodness and Freedom, God and Humans, translated by A. Vos, H. Veldhuis, E. Dekker, N.W. den Bok and A.J. Beck (ed.). Aldershot: Ashgate 2003.
John Duns Scotus. Early Oxford Lecture on Individuation, Introduction with Latin text and English translation and notes by Allan B. Wolter, OFM, Franciscan Institute Publications, 2005.
John Duns Scotus. Questions on Aristotle's Categories, Translated by Lloyd A. Newton, Washington, DC: Catholic University of America Press, 2014.
Duns Scotus on Time and Existence: The Questions on Aristotle's "De interpretatione", Translated with Introduction and Commentary by Edward Buckner and Jack Zupko, Washington, DC: Catholic University of America Press, 2014.
See also
Oxford Franciscan school
Virgin and Child with Saint Anne – early depictions of the Immaculate Conception in three generations
William of Ware
Notes
Further reading
Cross, Richard (ed.), The Opera Theologica of John Duns Scotus. Proceedings of "The Quadruple Congress" on John Duns Scotus, Part 2. Archa Verbi. Subsidia 4, Franciscan Institute Publications, 2012, .
Honnefelder Ludger, Möhle Hannes, Speer Andreas, Kobusch Theo, Bullido del Barrio Susana (eds.), Johannes Duns Scotus 1308-2008: Die philosophischen Perspektiven seines Werkes/Investigations into his Philosophy. Proceedings of "The Quadruple Congress" on John Duns Scotus, Part 3. Archa Verbi. Subsidia 5, Franciscan Institute Publications, 2011,.
Horan, Daniel P. OFM, Postmodernity and Univocity - A Critical Account of Radical Orthodoxy and John Duns Scotus, Fortress press, 2014.
Ingham, Mary Beth CSJ, and Bychkof, OLef (eds.), John Duns Scotus, Philosopher. Proceedings of "The Quadruple Congress" on John Duns Scotus, Part 1. Archa Verbi. Subsidia 3, Franciscan Institute Publications, 2010, .
Ingham, Mary Beth CSJ, Scotus for Dunces: An Introduction to the Subtle Doctor, Franciscan Institute Publications, 2003.
Ingham, Mary Beth CSJ, The Harmony of Goodness: Mutuality and Moral Living According to John Duns Scotus, Franciscan Institute Publications, 1997.
Shannon, Thomas The Ethical Theory of John Duns Scotus, Franciscan Institute Publications, 1995.
Wolter, Allan B. OFM and O'Neil, Blane OFM, John Duns Scotus: Mary's Architect, Franciscan Institute Publications, 1993.
Wolter, Allan B. OFM, The Philosophical Theology of John Duns Scotus, IUthaca, Cornell University Press, 1990.
Wolter, Allan B. OFM, Scotus and Ockham. Selected Essays, Franciscan Institute Publications, 2003.
External links
John Duns Scotus (1266–1308) entry by Jeffrey Hause in the Internet Encyclopedia of Philosophy
Scotus: Knowledge of God entry by Alexander Hall in the Internet Encyclopedia of Philosophy
Site of the International Scotistic Commission (Rome, Italy)
Bibliography on Duns Scotus from 1950 by Tobias Hoffmann
Catholic Encyclopedia article on John Duns Scotus
Site about Duns Scotus of the Research Group John Duns Scotus (Utrecht, NL)
Thomas Williams's pages on Scotus
The Realist Ontology of John Duns Scotus with an annotated bibliography
Article by Parthenius Minges on Scotists and Scotism at the Jacques Maritain Center
Local history site of Blessed John Duns Scotus's birthplace, Duns, Berwickshire, Scotland
Online Galleries, History of Science Collections, University of Oklahoma Libraries High resolution images of works by Duns Scotus in .jpg and .tiff format.
1260s births
1308 deaths
Augustinian philosophers
Aristotelian philosophers
People from Duns, Scottish Borders
Scottish Friars Minor
14th-century Scottish Roman Catholic priests
13th-century Scottish Roman Catholic priests
Alumni of the University of Oxford
13th-century writers in Latin
13th-century philosophers
14th-century writers in Latin
14th-century philosophers
Latin commentators on Aristotle
Scottish logicians
Philosophers of language
Catholic philosophers
Scholastic philosophers
Scottish philosophers
Scottish scholars and academics
Medieval Scottish theologians
Academic staff of the University of Paris
Franciscan theologians
13th-century Roman Catholic theologians
Premature burials
Beatifications by Pope John Paul II
13th-century venerated Christians
14th-century venerated Christians
Scottish beatified people
Franciscan beatified people
Venerated Catholics by Pope John Paul II
British critics of atheism
Scottish writers in Latin
University of Paris alumni
|
193735
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Poisson%27s%20equation
|
Poisson's equation
|
Poisson's equation is an elliptic partial differential equation of broad utility in theoretical physics. For example, the solution to Poisson's equation is the potential field caused by a given electric charge or mass density distribution; with the potential field known, one can then calculate electrostatic or gravitational (force) field. It is a generalization of Laplace's equation, which is also frequently seen in physics. The equation is named after French mathematician and physicist Siméon Denis Poisson.
Statement of the equation
Poisson's equation is
where is the Laplace operator, and and are real or complex-valued functions on a manifold. Usually, is given, and is sought. When the manifold is Euclidean space, the Laplace operator is often denoted as , and so Poisson's equation is frequently written as
In three-dimensional Cartesian coordinates, it takes the form
When identically, we obtain Laplace's equation.
Poisson's equation may be solved using a Green's function:
where the integral is over all of space. A general exposition of the Green's function for Poisson's equation is given in the article on the screened Poisson equation. There are various methods for numerical solution, such as the relaxation method, an iterative algorithm.
Newtonian gravity
In the case of a gravitational field g due to an attracting massive object of density ρ, Gauss's law for gravity in differential form can be used to obtain the corresponding Poisson equation for gravity:
Since the gravitational field is conservative (and irrotational), it can be expressed in terms of a scalar potential ϕ:
Substituting this into Gauss's law,
yields Poisson's equation for gravity:
If the mass density is zero, Poisson's equation reduces to Laplace's equation. The corresponding Green's function can be used to calculate the potential at distance from a central point mass (i.e., the fundamental solution). In three dimensions the potential is
which is equivalent to Newton's law of universal gravitation.
Electrostatics
One of the cornerstones of electrostatics is setting up and solving problems described by the Poisson equation. Solving the Poisson equation amounts to finding the electric potential for a given charge distribution .
The mathematical details behind Poisson's equation in electrostatics are as follows (SI units are used rather than Gaussian units, which are also frequently used in electromagnetism).
Starting with Gauss's law for electricity (also one of Maxwell's equations) in differential form, one has
where is the divergence operator, D is the electric displacement field, and ρf is the free-charge density (describing charges brought from outside).
Assuming the medium is linear, isotropic, and homogeneous (see polarization density), we have the constitutive equation
where is the permittivity of the medium, and E is the electric field.
Substituting this into Gauss's law and assuming that is spatially constant in the region of interest yields
In electrostatics, we assume that there is no magnetic field (the argument that follows also holds in the presence of a constant magnetic field). Then, we have that
where is the curl operator. This equation means that we can write the electric field as the gradient of a scalar function (called the electric potential), since the curl of any gradient is zero. Thus we can write
where the minus sign is introduced so that is identified as the electric potential energy per unit charge.
The derivation of Poisson's equation under these circumstances is straightforward. Substituting the potential gradient for the electric field,
directly produces Poisson's equation for electrostatics, which is
Solving Poisson's equation for the potential requires knowing the charge density distribution. If the charge density is zero, then Laplace's equation results. If the charge density follows a Boltzmann distribution, then the Poisson–Boltzmann equation results. The Poisson–Boltzmann equation plays a role in the development of the Debye–Hückel theory of dilute electrolyte solutions.
Using Green's function, the potential at distance from a central point charge (i.e., the fundamental solution) is
which is Coulomb's law of electrostatics. (For historic reasons, and unlike gravity's model above, the factor appears here and not in Gauss's law.)
The above discussion assumes that the magnetic field is not varying in time. The same Poisson equation arises even if it does vary in time, as long as the Coulomb gauge is used. In this more general context, computing is no longer sufficient to calculate E, since E also depends on the magnetic vector potential A, which must be independently computed. See Maxwell's equation in potential formulation for more on and A in Maxwell's equations and how Poisson's equation is obtained in this case.
Potential of a Gaussian charge density
If there is a static spherically symmetric Gaussian charge density
where is the total charge, then the solution of Poisson's equation
is given by
where is the error function.
This solution can be checked explicitly by evaluating .
Note that for much greater than , the erf function approaches unity, and the potential approaches the point-charge potential,
as one would expect. Furthermore, the error function approaches 1 extremely quickly as its argument increases; in practice, for the relative error is smaller than one part in a thousand.
Surface reconstruction
Surface reconstruction is an inverse problem. The goal is to digitally reconstruct a smooth surface based on a large number of points pi (a point cloud) where each point also carries an estimate of the local surface normal ni. Poisson's equation can be utilized to solve this problem with a technique called Poisson surface reconstruction.
The goal of this technique is to reconstruct an implicit function f whose value is zero at the points pi and whose gradient at the points pi equals the normal vectors ni. The set of (pi, ni) is thus modeled as a continuous vector field V. The implicit function f is found by integrating the vector field V. Since not every vector field is the gradient of a function, the problem may or may not have a solution: the necessary and sufficient condition for a smooth vector field V to be the gradient of a function f is that the curl of V must be identically zero. In case this condition is difficult to impose, it is still possible to perform a least-squares fit to minimize the difference between V and the gradient of f.
In order to effectively apply Poisson's equation to the problem of surface reconstruction, it is necessary to find a good discretization of the vector field V. The basic approach is to bound the data with a finite-difference grid. For a function valued at the nodes of such a grid, its gradient can be represented as valued on staggered grids, i.e. on grids whose nodes lie in between the nodes of the original grid. It is convenient to define three staggered grids, each shifted in one and only one direction corresponding to the components of the normal data. On each staggered grid we perform trilinear interpolation on the set of points. The interpolation weights are then used to distribute the magnitude of the associated component of ni onto the nodes of the particular staggered grid cell containing pi. Kazhdan and coauthors give a more accurate method of discretization using an adaptive finite-difference grid, i.e. the cells of the grid are smaller (the grid is more finely divided) where there are more data points. They suggest implementing this technique with an adaptive octree.
Fluid dynamics
For the incompressible Navier–Stokes equations, given by
The equation for the pressure field is an example of a nonlinear Poisson equation:
Notice that the above trace is not sign-definite.
See also
Discrete Poisson equation
Poisson–Boltzmann equation
Helmholtz equation
Uniqueness theorem for Poisson's equation
Weak formulation
Harmonic function
Heat equation
Potential theory
References
Further reading
External links
Poisson Equation at EqWorld: The World of Mathematical Equations
Eponymous equations of physics
Potential theory
Partial differential equations
Electrostatics
Mathematical physics
Electromagnetism
|
1015846
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mannitol
|
Mannitol
|
Mannitol is a type of sugar alcohol used as a sweetener and medication. It is used as a low calorie sweetener as it is poorly absorbed by the intestines. As a medication, it is used to decrease pressure in the eyes, as in glaucoma, and to lower increased intracranial pressure. Medically, it is given by injection or inhalation. Effects typically begin within 15 minutes and last up to 8 hours.
Common side effects from medical use include electrolyte problems and dehydration. Other serious side effects may include worsening heart failure and kidney problems. It is unclear if use is safe in pregnancy. Mannitol is in the osmotic diuretic family of medications and works by pulling fluid from the brain and eyes.
The discovery of mannitol is attributed to Joseph Louis Proust in 1806. It is on the World Health Organization's List of Essential Medicines. It was originally made from the flowering ash and called manna due to its supposed resemblance to the Biblical food. Mannitol is on the World Anti-Doping Agency's banned drug list due to concerns that it may mask other drugs.
Uses
Medical uses
In the United States, mannitol is indicated for the reduction of intracranial pressure and treatment of cerebral edema and elevated intraocular pressure.
In the European Union, mannitol is indicated for the treatment of cystic fibrosis (CF) in adults aged 18 years and above as an add-on therapy to best standard of care.
Mannitol is used intravenously to reduce acutely raised intracranial pressure until more definitive treatment can be applied, e.g., after head trauma. While mannitol injection is the mainstay for treating high pressure in the skull after a bad brain injury, it is no better than hypertonic saline as a first-line treatment. In treatment-resistant cases, hypertonic saline works better. Intra-arterial infusions of mannitol can transiently open the blood–brain barrier by disrupting tight junctions.
It may also be used for certain cases of kidney failure with low urine output, decreasing pressure in the eye, to increase the elimination of certain toxins, and to treat fluid build up.
Intraoperative mannitol prior to vessel clamp release during renal transplant has been shown to reduce post-transplant kidney injury, but has not been shown to reduce graft rejection.
Mannitol acts as an osmotic laxative in oral doses larger than 20 g, and is sometimes sold as a laxative for children.
The use of mannitol, when inhaled, as a bronchial irritant as an alternative method of diagnosis of exercise-induced asthma has been proposed. A 2013 systematic review concluded evidence to support its use for this purpose at this time is insufficient.
Mannitol is commonly used in the circuit prime of a heart lung machine during cardiopulmonary bypass. The presence of mannitol preserves renal function during the times of low blood flow and pressure, while the patient is on bypass. The solution prevents the swelling of endothelial cells in the kidney, which may have otherwise reduced blood flow to this area and resulted in cell damage.
Mannitol can also be used to temporarily encapsulate a sharp object (such as a helix on a lead for an artificial pacemaker) while it passes through the venous system. Because the mannitol dissolves readily in blood, the sharp point becomes exposed at its destination.
Mannitol is also the first drug of choice to treat acute glaucoma in veterinary medicine. It is administered as a 20% solution intravenously. It dehydrates the vitreous humor and, therefore, lowers the intraocular pressure. However, it requires an intact blood-ocular barrier to work.
Food
Mannitol increases blood glucose to a lesser extent than sucrose (thus having a relatively low glycemic index) so is used as a sweetener for people with diabetes, and in chewing gums. Although mannitol has a higher heat of solution than most sugar alcohols, its comparatively low solubility reduces the cooling effect usually found in mint candies and gums. However, when mannitol is completely dissolved in a product, it induces a strong cooling effect. Also, it has a very low hygroscopicity – it does not pick up water from the air until the humidity level is 98%. This makes mannitol very useful as a coating for hard candies, dried fruits, and chewing gums, and it is often included as an ingredient in candies and chewing gum. The pleasant taste and mouthfeel of mannitol also makes it a popular excipient for chewable tablets.
Analytical chemistry
Mannitol can be used to form a complex with boric acid. This increases the acid strength of the boric acid, permitting better precision in volumetric analysis of this acid.
Other
Mannitol is the primary ingredient of mannitol salt agar, a bacterial growth medium, and is used in others.
Mannitol is used as a cutting agent in various drugs that are used intranasally (snorted), such as cocaine. A mixture of mannitol and fentanyl (or fentanyl analogs) in ratio 1:10 is labeled and sold as "China white", a popular heroin substitute.
Mannitol is a sugar alcohol "Mannitol has 50-70 percent of the relative sweetness of sugar, which means more must be used to equal the sweetness of sugar. Mannitol lingers in the intestines for a long time and therefore often causes bloating and diarrhea."<https://www.ynhh.org/services/nutrition/sugar-alcohol#:~:text=Mannitol%20has%2050%2D70%20percent,naturally%20in%20fruits%20and%20vegetables.>
Contraindications
Mannitol is contraindicated in people with anuria, severe hypovolemia, pre-existing severe pulmonary vascular congestion or pulmonary edema, irritable bowel syndrome (IBS), and active intracranial bleeding except during craniotomy.
Adverse effects include hyponatremia and volume depletion leading to metabolic acidosis.
Chemistry
Mannitol is an isomer of sorbitol, another sugar alcohol; the two differ only in the orientation of the hydroxyl group on carbon 2. While similar, the two sugar alcohols have very different sources in nature, melting points, and uses.
Production
Mannitol is classified as a sugar alcohol; that is, it can be derived from a sugar (mannose) by reduction. Other sugar alcohols include xylitol and sorbitol. Mannitol and sorbitol are isomers, the only difference being the orientation of the hydroxyl group on carbon 2.
Industrial synthesis
Mannitol is commonly produced via the hydrogenation of fructose, which is formed from either starch or sucrose (common table sugar). Although starch is a cheaper source than sucrose, the transformation of starch is much more complicated. Eventually, it yields a syrup containing about 42% fructose, 52% glucose, and 6% maltose. Sucrose is simply hydrolyzed into an invert sugar syrup, which contains about 50% fructose. In both cases, the syrups are chromatographically purified to contain 90–95% fructose. The fructose is then hydrogenated over a nickel catalyst into a mixture of isomers sorbitol and mannitol. Yield is typically 50%:50%, although slightly alkaline reaction conditions can slightly increase mannitol yields.
Biosyntheses
Mannitol is one of the most abundant energy and carbon storage molecules in nature, produced by a plethora of organisms, including bacteria, yeasts, fungi, algae, lichens, and many plants. Fermentation by microorganisms is an alternative to the traditional industrial synthesis. A fructose to mannitol metabolic pathway, known as the mannitol cycle in fungi, has been discovered in a type of red algae (Caloglossa leprieurii), and it is highly possible that other microorganisms employ similar such pathways. A class of lactic acid bacteria, labeled heterofermentive because of their multiple fermentation pathways, convert either three fructose molecules or two fructose and one glucose molecule into two mannitol molecules, and one molecule each of lactic acid, acetic acid, and carbon dioxide. Feedstock syrups containing medium to large concentrations of fructose (for example, cashew apple juice, containing 55% fructose: 45% glucose) can produce yields mannitol per liter of feedstock. Further research is being conducted, studying ways to engineer even more efficient mannitol pathways in lactic acid bacteria, as well as the use of other microorganisms such as yeast and E. coli in mannitol production. When food-grade strains of any of the aforementioned microorganisms are used, the mannitol and the organism itself are directly applicable to food products, avoiding the need for careful separation of microorganism and mannitol crystals. Although this is a promising method, steps are needed to scale it up to industrially needed quantities.
Natural extraction
Since mannitol is found in a wide variety of natural products, including almost all plants, it can be directly extracted from natural products, rather than chemical or biological syntheses. In fact, in China, isolation from seaweed is the most common form of mannitol production. Mannitol concentrations of plant exudates can range from 20% in seaweeds to 90% in the plane tree. It is a constituent of saw palmetto (Serenoa).
Traditionally, mannitol is extracted by the Soxhlet extraction, using ethanol, water, and methanol to steam and then hydrolysis of the crude material. The mannitol is then recrystallized from the extract, generally resulting in yields of about 18% of the original natural product. Another method of extraction is using supercritical and subcritical fluids. These fluids are at such a stage that no difference exists between the liquid and gas stages, so are more diffusive than normal fluids. This is considered to make them much more effective mass transfer agents than normal liquids. The super- or subcritical fluid is pumped through the natural product, and the mostly mannitol product is easily separated from the solvent and minute amount of byproduct.
Supercritical carbon dioxide extraction of olive leaves has been shown to require less solvent per measure of leaf than a traditional extraction – CO2 versus ethanol per olive leaf. Heated, pressurized, subcritical water is even cheaper, and is shown to have dramatically greater results than traditional extraction. It requires only water per of olive leaf, and gives a yield of 76.75% mannitol. Both super- and subcritical extractions are cheaper, faster, purer, and more environmentally friendly than the traditional extraction. However, the required high operating temperatures and pressures are causes for hesitancy in the industrial use of this technique.
History
Julije Domac elucidated the structure of hexene and mannitol obtained from Caspian manna. He determined the place of the double bond in hexene obtained from mannitol and proved that it is a derivative of a normal hexene. This also solved the structure of mannitol, which was unknown until then.
Controversy
The three studies that originally found high-dose mannitol effective in treating severe head injury were the subject of an investigation. Published in 2007 after the lead author Dr Julio Cruz's death, the investigation questioned whether the studies had actually taken place. The co-authors of the paper were not able to confirm the existence of the study patients, and the Federal University of São Paulo, which Cruz gave as his affiliation, had never employed him. As a result of doubt surrounding Cruz's work, an updated version of the Cochrane review excludes all studies by Julio Cruz, leaving only four studies. Due to differences in selection of control groups, a conclusion about the clinical use of mannitol has not been reached.
Compendial status
British Pharmacopoeia
Japanese Pharmacopoeia
United States Pharmacopeia
See also
-mannitol oxidase
E number
Mannitol dehydrogenase
Mannitol dehydrogenase (cytochrome)
Mannitol-1-phosphatase
Mannitol 2-dehydrogenase
Mannitol 2-dehydrogenase (NADP+)
Mannitol-1-phosphate 5-dehydrogenase
References
External links
E-number additives
Excipients
Glycerols
Nephrotoxins
Osmotic diuretics
Wikipedia medicine articles ready to translate
Sugar alcohols
Sugar substitutes
World Anti-Doping Agency prohibited substances
World Health Organization essential medicines
|
4383294
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%B0%D1%82%D0%B0
|
Тарапата
|
Тарапата — діалектне слово, що означає «колотнеча, халепа, клопіт». Існує вираз «потрапити в тарапату (тарапати)» — «опинитися в скрутному, безвихідному становищі».
Прізвище
Тарапата Іван Кузьмович — український актор, Народний артист України.
Тарапата Никифір Іларіонович (1917—1945) — учасник 2-ї світової війни, повний кавалер орденів Слави.
Примітки
Українські прізвища
|
5105703
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%B7%D1%96%201966%E2%80%941967
|
Ередивізі 1966—1967
|
Ередивізі 1966—1967 — 11-й сезон нідерландської Ередивізі, і 78-й сезон найвищого нідерландського футбольного дивізіону загалом. Чемпіоном вдруге поспіль став «Аякс».
Команди учасники першості
Турнірна таблиця
Примітки:
1. Клуб НАК Бреда взяв участь у Кубку кубків 1967—1968 як фіналіст Кубка Нідерландів 1966—1967.
2. Після закінчення сезону клуб Ксерксес об'єднався із клубом ДГК та змінив назву на Ксерксес/ДГК'66.
Позначення:
Результати
Найкращі бомбардири
Посилання
Офіційний сайт Ередивізі - інформація про всі сезони
RSSSF
1966 у футболі
1967 у футболі
Чемпіонат Нідерландів з футболу
1966 у нідерландському спорті
1967 у нідерландському спорті
|
21363696
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nowa%20Wie%C5%9B%2C%20Mi%C4%99dzyrzecz%20County
|
Nowa Wieś, Międzyrzecz County
|
Nowa Wieś, Międzyrzecz County
Nowa Wieś is a village in the administrative district of Gmina Bledzew, within Międzyrzecz County, Lubusz Voivodeship, in western Poland. It lies approximately south-west of Bledzew, west of Międzyrzecz, south of Gorzów Wielkopolski, and north of Zielona Góra.
References
Villages in Międzyrzecz County
|
5234263
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BE%20%D0%9B%D0%B5%D0%B1
|
Лео Леб
|
Лео Леб (1869—1959) — німецький та американський біолог та патолог.
Біографія
Народився в Маєні, мав старшого брата Жака Леба, також відомого патофізіолога. Разом з родиною переїхав до Швейцарії. Навчався в Цюрихському університеті, де 1897 року закінчив медичний факультет. На той час Жак переїхав до США, тому Лео подався за ним.
Працював у Чиказькому університеті, Університеті Макгілла та Пенсильванському університеті. У 1910 році його призначили керівником досліджень у шпиталі в Сент-Луїсі, а у 1915—1937 роках він був професором порівняльної патології в Вашингтонському університеті в Сент-Луїсі.
Був одружений з Джорджіаною Сендс Леб, також дослідницею.
Лео Леб був одним з 11 засновників . У 1909—1910 роках він був секретарем організації, а 1911 року — її президентом.
1937 року був обраний членом Національної академії наук США.
Науковий внесок
Був одним з піонерів культивування тканин, вивчав вірусну природу раку.
Перші дослідження Лео Леб розпочав 1895 року в лабораторії в Цюриху. Він досліджував трансплантацією шкіри між темними та світлими кавіями. Імовірно, дослідження стосувалися «ембріональної теорії раку» Рібберта.
У лабораторії свого брата Жака в Чикаго Лео Леб вивчав роль епітеліальних клітин у заживленні ран.
Наукові праці
The Biological Basis of Individuality (1944)
Примітки
Джерела
. Leo Loeb 1869—1959.
Kearl, Megan, «Leo Loeb (1869—1959)». Embryo Project Encyclopedia (2012-04-06). ISSN: 1940-5030 https://hdl.handle.net/10776/2332
Blumenthal H. T. (1960). Leo Loeb, experimental pathologist and humanitarian. Science (New York, N.Y.), 131(3404), 907—908. https://doi.org/10.1126/science.131.3404.907
Rubin, L. P. (1977). «Leo Loeb's Role in Development of Tissue Culture». In Acta Academiae Internationalis Historiae Medicinae. Leiden, The Netherlands: Brill. https://doi.org/10.1163/9789004418240_004
Paul G. Anderson. Leo Loeb (1869—1959)
Rous P. (1960). Leo Loeb (1869—1959). Cancer, 13, 437—438. https://doi.org/10.1002/1097-0142(196005/06)13:3<436::aid-cncr2820130302>3.0.co;2-g
Клітинні біологи
|
2244049
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B2%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%B5%D1%80
|
Фольмерсвайлер
|
Фольмерсвайлер — громада в Німеччині, розташована в землі Рейнланд-Пфальц. Входить до складу району Гермерсгайм. Складова частина об'єднання громад Кандель.
Площа — 2,18 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Рейнланд-Пфальцу
|
1662784
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D0%B9%D1%86%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%85%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D1%8E%202006
|
Чемпіонат Швейцарії з хокею 2006
|
Чемпіонат Швейцарії з хокею 2006 — 95-й чемпіонат Швейцарії з хокею (Національна ліга А). Чемпіоном став «Лугано» (7 титул).
Регламент
За регламентом чемпіонат проходив у два етапи, на першому етапі команди грали в чотири кола. На другому етапі вісімка найкращих клубів в плей-оф розіграли звання чемпіону Швейцарії.
Четвірка найгірших команд у втішному раунді визначили команду, яка зіграє перехідні матчі проти чемпіона НЛБ.
Кваліфікація
Підсумкова таблиця
Найкращі бомбардири (кваліфікація)
Плей-оф
Чвертьфінали
СК «Берн» — «Клотен Флаєрс» 2:4 (3:0, 1:2, 3:6, 2:3, 3:0, 3:6)
ХК «Лугано» — ХК «Амбрі-Піотта» 4:3 (3:4, 0:3, 4:5, 5:4, 2:1, 5:2, 5:1)
«Базель» — «Давос» 1:4 (2:5, 3:1, 1:10, 2:5, 2:3)
Рапперсвіль-Йона Лейкерс — «Цуг» 4:3 (6:1, 0:2, 3:1, 3:5, 1:2, 5:2, 5:3)
Півфінали
ХК «Лугано» — «Клотен Флаєрс» 4:1 (2:3, 6:4, 3:0, 3:2, 5:0)
«Давос» — Рапперсвіль-Йона Лейкерс 4:1 (4:2, 5:2, 2:4, 3:1, 5:0)
Фінал
ХК «Лугано» — «Давос» 4:1 (5:0, 3:5, 7:3, 8:2, 3:1)
Найкращі бомбардири (плей-оф)
Плей-оф (втішний раунд)
1 раунд
Лангнау Тайгерс — ХК «Фрібур-Готтерон» 4:2 (6:5 ОТ, 5:4 Б, 3:5, 5:1, 3:4, 6:3)
«Серветт-Женева» — ЦСК Лайонс 4:2 (5:2, 4:3 ОТ, 3:4 ОТ, 0:3, 3:2, 5:4 ОТ)
2 раунд
ЦСК Лайонс — ХК «Фрібур-Готтерон» 4:0 (2:0, 3:2, 5:2, 5:1)
Перехідні матчі с чемпіоном НЛБ
ХК «Фрібур-Готтерон» — ХК «Біль» 4:2 (6:3, 3:2, 1:5, 7:2, 1:3, 5:3)
ХК «Фрібур-Готтерон» зберіг прописку в НЛА.
Джерела
Огляд таблиць (PDF; 547 kB)
Хокейний архів
Чемпіонат Швейцарії з хокею
Швейцарія
Швейцарія
2005 у швейцарському спорті
2006 у швейцарському спорті
|
161026
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%B7%D0%B7%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%A2%D0%B5%D0%BA%D0%BB%D1%8F%20%D0%93%D0%BD%D0%B0%D1%82%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Беззубова Текля Гнатівна
|
Беззубова Текля Гнатівна
Текля Гнатівна Беззубова (*26 листопада 1880, Од Мурза — † 12 травня 1966) — ерзянська оповідачка, письменниця. Зберігала традиції усної творчості, епічних переказів про створення світу. Російською більшовицькою системою використовувалася для «совєтизації» патріархальних середовищ ерзянської нації.
Біографія
Народилася у родині ерзянського господаря Гната Звєркова. Вийшла заміж у сусіднє село Сємілєй, взяла прізвище чоловіка - Беззубова.
Друкується з 1936 - її оповіді записували професійні етнографи. Перша збірка — «Народні розповіді». Публічні твори носять замовний характер: «Розповідь про Москву», «Плач про Леніна», «На нові землі». Всього видано одинадцять збірок.
У часи Другої світової війни під її іменем влада видала кілька кон'юнктурних ерзянських пісень, стилізованих під народні: «Не плач, рідна Україно», «Не тужи, красеню Київ-град».
Оповіді Беззубової активно популяризувалися комуністичною владою як зразкові, у тому числі вони експортувалися до інших залежних країн, окупованих СССР.
Видання
Песни и сказы. Саранск, 1955.
Джерела
Бібліотека мордовської літератури
Ерзянські письменники
Ерзяни
Народились 26 листопада
Народились 1880
Померли 12 травня
Померли 1966
Персоналії за алфавітом
Оповідачі
|
1431208
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%BE%D0%B9%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%86%D1%96
|
Стойковці
|
Стойковці — село в Габровській області Болгарії. Входить до складу общини Габрово.
Населення
За даними перепису населення 2011 року у селі проживали осіб, усі — болгари.
Розподіл населення за віком у 2011 році:
Динаміка населення:
Примітки
Села Габровської області
|
4194704
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hvalfj%C3%B6r%C3%B0ur%20Tunnel
|
Hvalfjörður Tunnel
|
Hvalfjörður Tunnel
The Hvalfjörður Tunnel is a road tunnel under the Hvalfjörður fjord in Iceland and a part of Route 1. It is long and reaches a depth of below sea level. Opened on 11 July 1998, it shortens the distance from Reykjavík to the western and northern parts of the island by . Passing the fjord now takes 7 minutes instead of about an hour.
The tunnel was constructed by the company Spölur, while the Verkís company handled almost all of the design. Spölur was also the owner and operator of the tunnel until 2018, when ownership and administration of the tunnel were transferred as planned to the Icelandic Road Administration (Vegagerðin). This project was a milestone in Icelandic construction as it was the first private finance initiative without direct funding by the state treasury.
Construction
The construction of the tunnel was started in 1996, and completed in 1998 at a cost of about ISK 5,000 million (USD 70 million). The tunnel was designed for annual average daily traffic of 5,000 vehicles.
While the sub-sea tunnel deepest point is below sea level, the deepest sea depth is , and the minimum rock coverage is .
Tolls
The tunnel is toll free as of 28 September 2018, the date when the tunnel was turned over from the private operator Spölur to the Icelandic Road Administration (Vegagerðin). Previously, the toll for vehicles less than in length was ISK 1,000 (USD 9.80). Motorcycles and larger vehicles paid different tolls. Pedestrians and cyclists are not permitted. The money went to pay for the construction of the tunnel by Spölur.
The original plan assumed it would take 20 years (until 2018) to pay back the cost of building the tunnel, but the traffic volume has proved to be significantly higher than originally projected. The volume of traffic is so high that the operator of the tunnel has suggested building a new tunnel alongside the current one because traffic is reaching the threshold mandated by a European regulation (8,000 vehicles daily) over which traffic in opposing directions should be separated.
Safety issues
The Hvalfjörður Tunnel received a bad rating in the 2010 European tunnel test, which is carried out annually by the German automobile club ADAC.
Different aspects were criticized and are also mentioned in the EuroTAP test (see external links), especially the weak lighting, absence of an automatic fire alarm system, too weak ventilation in case of a fire and distance to the next fire station. There are alcoves every to facilitate turning around, and the storage capacity for water leakage is .
Between 2007 and 2013, several improvements to the tunnel's security were made, according to the newspaper Morgunblaðið resulting in a doubling of the tunnel's security level. The improvements included better lighting, setting up a monitoring system, new emergency lights and more fire extinguishers.
Images
See also
List of tunnels in Iceland
References
External links
2010 test results of Hvalfjörður Tunnel by EuroTAP (European Tunnel Assessment Programme)
Hvalfjörður Tunnel Transportation and Planning by Verkís
Road tunnels in Iceland
Undersea tunnels in Europe
Tunnels completed in 1998
1998 establishments in Iceland
|
130621
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Guymon%2C%20Oklahoma
|
Guymon, Oklahoma
|
Guymon, Oklahoma
Guymon is a city and county seat of Texas County, in the panhandle of Oklahoma, United States. As of the 2020 census, the city population was 12,965, an increase of 13.3% from 11,442 in 2010, and represents more than half of the population of the county, along with being the largest city in the Oklahoma Panhandle. Cattle feedlots, corporate pork farms, and natural gas production dominate its economy, with wind energy production and transmission recently diversifying landowners' farms. Guymon was the only town or city in Oklahoma in 2010 and 2020 in which the majority of the population was Hispanic.
History
In the 1890s, Edward T. "E.T." Guymon, president of the Inter-State Land and Town Company, purchased a section of land west of the Beaver River, also known as the North Canadian River. The site grew very rapidly after the Chicago, Rock Island and Pacific Railway (Rock Island) built a line from Liberal, Kansas, to Texhoma, Texas, in 1901. A community, first named Sanford by the U.S. Post Office Department, was situated along the line. It was renamed Guymon a month later by postal officials to avoid confusion with the town of Stratford, Texas, which was further down the line. Guymon incorporated in 1901. The town plat was filed in Beaver County, Oklahoma Territory, in 1904.
Guymon's growth was helped when most of the businesses moved there from the nearby town of Hardesty. One of these was the newspaper, Hardesty Herald, which owner Richard B. Quinn quickly renamed as the Guymon Herald. When Oklahoma became a state in 1907, Guymon claimed 839 residents, and was named county seat of the newly created Texas County. By the 1910 U.S. census, the town had 1,342 residents. It also had three banks, three hotels, four doctors, a flour mill, a grain company, and several retail establishments. A second newspaper, the Guymon Democrat, was in business. Agriculture became the basis of Guymon's economy. The 1920 census recorded 1,507 residents, which grew to 2,181 in 1930. By 1932, the town had two cream stations and five grain elevators.
The Great Depression and the Dust Bowl of the 1930s had a negative effect on Guymon. Some old-time residents remember "Black Sunday", April 14, 1935, as the day of the worst dust storm in the area's history. However, discovery of the nearby Hugoton-Panhandle gas field created many new jobs, and brought Guymon's population to 2,290 in 1940.
The Guymon Pioneer Days Rodeo has offered tributes to the community's pioneer spirit every May since 1933. In 2014, the rodeo was inducted into the ProRodeo Hall of Fame of the Professional Rodeo Cowboys Association. In 2006, the rodeo had over 900 contestants with over $385,000 in prize money.
Geography
Located on the High Plains of the central Oklahoma Panhandle, Guymon sits north of Amarillo, Texas, and west-northwest of Woodward. Optima National Wildlife Refuge, Optima Lake, and the state-run Optima Wildlife Management Area lie roughly to the east along the North Canadian River. Guymon sits at an elevation of . According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , of which are land and (0.27%) is covered by water.
Climate
Demographics
As of the 2020 census, there were 12,965 people and 3,453 households residing in the city. The population density was . There were 3,941 housing units at an average density of . The racial makeup of the city as of 2020 was 58.1% Hispanic, 29.3% non-Hispanic White, 3.6% Black, 5.6% Asian, 4.7% of two or more races, and 0.1% Native American.
There were 3,453 households; the average household size was 3.28 persons. As of 2010, 39.8% of households had children under the age of 18 living with them, 59.0% were married couples living together, 8.7% had a female householder with no husband present, and 27.9% were non-families. 21.5% of all households were made up of individuals, and 8.5% had someone living alone who was 65 years of age or older.
In the city, the population was spread out, with 31.3% under the age of 18 and 7.6% who were 65 years of age or older. 45.2% of the city's 2020 population was female.
The median income for a household in the city was $53,164. The per capita income for the city was $19,455. About 24.6% of the population was below the poverty line, increasing from 14.3% in 2010.
In the 2010 census, Guymon had the fourth largest Hispanic population among cities in the state, trailing only Oklahoma City, Tulsa and Lawton. In terms of percentages, the Hispanic population of Guymon comprised 52 percent of the population, the highest percentage of Hispanic residents of any city or town in Oklahoma. In 2022 the Hispanic population was 57 percent of the total population of Guymon. Guymon has been cited as an example of how immigration can save rural communities, most of which in Oklahoma and many other states have been losing population for decades.
Economy
Guymon is a hub for the local economy, which includes wheat farming, livestock, hog and dairy farming, manufacturing, and oil and natural gas production. A United States soil conservation station is located nearby. Local manufacturers produce agricultural tillage tools, pressure tanks, and formula feeds. The town of Goodwell, Oklahoma, home of Oklahoma Panhandle State University, lies to the southwest of Guymon.
Opening of the Hugoton-Panhandle Gas Field led to the establishment of two carbon black plants, the Dandee Manufacturing Company (makers of farming equipment), an ice plant, the OK Welding Manufacturing Company, a feed mill, the Phillips Petroleum cracking plant, and the Southwestern Public Service Company generating plant. The Guymon Municipal Hospital (later renamed Memorial Hospital of Texas County) opened in 1949.
The city's largest employer, Seaboard pork processing plant, operates at double shift capacity and processes about 18,000 hogs each day, and its 2,300 employees make up about 20% of the entire city's population. Hitch Ranch, which began opening cattle feedlots during the 1960s, is the city's second-largest employer. A Swift and Company packing plant is located near Hitch Ranch. The City of Guymon, the Panhandle Telephone Cooperative, and the hospital round out the list of top employers. The employment opportunities created by these industries, especially of the Seaboard company, has led to an influx of Hispanics and recent immigrants to the U.S. which accounts for the population growth of Guymon and the surrounding area while most of Oklahoma's small cities and rural communities are losing population.
A movement to harness wind power for electricity generation began a large-scale boom in the Guymon area in 2011. The DeWind Company had two 40-megawatt projects online (near Goodwell) in 2012, joined by a 200-megawatt project in 2015.
Government
Guymon has a council-manager form of government. Mitch Wagner was the city manager as of February 2018.
Education
Guymon residents are served by the Guymon School District. The school system was begun in 1902–3. The first high school building was built in 1917. Guymon schools were closed for one year during the Great Depression because funds were insufficient to keep them operating. The school district opened a new high school in 1954. This was replaced with a new facility in 1974.
The city has eight elementary schools, one junior high school, and one high school, whose team mascot is the Tiger.
High school
Guymon High School
Middle school
Guymon Junior High School
Elementary schools
Academy
Academy "C"
Carrier
Homer Long
Northeast
North Park
Prairie
More than 80% of high school students qualify for a reduced-price school lunch, a common proxy for poverty.
About 30% of residents lack a high school diploma; the city has the lowest educational level in the state. Guymon High School lags behind the state average in several measures.
Media
Guymon has one newspaper and four radio stations, although one is a translator.
Guymon Herald, printed since 1891, is the only daily newspaper for the entire Oklahoma Panhandle.
KKBS 92.7 FM - Rock
KBIJ 99.5 FM - Regional Mexican
KGYN 1210 AM - News and Sports Talk
K215CV 90.9 FM - Christian Contemporary (Air1)
Recreation
Golden Mesa Casino is 2 1/2 mi west on US Hwy 54.
Sunset Hills golf course – an 18-hole par-71 municipal course - is open to members and guests in Guymon.
Sunset Lake and Thompson Park – a 32-acre stocked municipal lake - is open to fishing year-round, with paddle boats, an operating miniature train, ducks to be fed, playground equipment for children, picnic tables, and covered pavilions.
No Mans Land Rifle and Pistol Club – a 50-station handgun and rimfire rifle range - is open to members of the club, located near Sunset Lake and Thompson Park, and open for use during daylight hours.
Nearby Optima National Wildlife Refuge offers bird and wildlife viewing opportunities, and the Optima Wildlife Management Area, run by the Oklahoma Department of Wildlife Conservation, offers hunting opportunities.
Infrastructure
Transportation
Guymon is served by US-54, US-64, US-412, SH-3, and SH-136, some of said roads being partially concurrent or completely concurrent with others through Guymon.
Guymon Municipal Airport is a city-owned, public-use airport located two nautical miles (3.7 km) west of the central business district of Guymon.
Commercial air transport is available out of Liberal Mid-America Regional Airport in Kansas, about 41 miles northeast of town.
Rail freight service is available from the Union Pacific Railroad.
Notable people
Jeremy Sochan (b. 2003) - Basketball player for the San Antonio Spurs, was born in Guymon but relocated to Southampton as an infant.
Michael D. Brown (b. 1954) – former FEMA director was born in Guymon in 1955.
Claudia Bryar (1918–2011) - film and television actress, was born in Guymon.
F. Hiner Dale (1881–1968) – Judge and founder of Guymon law firm of Wright, Dale, and Jett
Gordon Grice (b. 1965) – award-winning nature writer, was born in Guymon.
Ross Rizley (1892–1969) - former U.S. Representative, is buried in Guymon.
Sammi Smith (1943–2005) - country music star - born Jewel Faye Smith
See also
National Register of Historic Places listings in Texas County, Oklahoma
References
External links
City of Guymon
Guymon Daily Herald
Guymon Pioneer Days Rodeo
Main Street Guymon
Encyclopedia of Oklahoma History and Culture – Guymon
Cities in Oklahoma
County seats in Oklahoma
Cities in Texas County, Oklahoma
Micropolitan areas of Oklahoma
Populated places established in 1901
Oklahoma Panhandle
1901 establishments in Oklahoma Territory
|
585416
|
https://en.wikipedia.org/wiki/National%20Assembly%20%28Hungary%29
|
National Assembly (Hungary)
|
National Assembly (Hungary)
The National Assembly is the parliament of Hungary. The unicameral body consists of 199 (386 between 1990 and 2014) members elected to four-year terms. Election of members is done using a semi-proportional representation: a mixed-member majoritarian representation with partial compensation via transfer votes and mixed single vote; involving single-member districts and one list vote; parties must win at least 5% of the popular vote in order to gain list seats. The Assembly includes 25 standing committees to debate and report on introduced bills and to supervise the activities of the ministers. The Constitutional Court of Hungary has the right to challenge legislation on the grounds of constitutionality.
Under communist rule, the National Assembly existed as the supreme organ of state power as the sole branch of government in Hungary, and per the principle of unified power, all state organs were subservient to it. Since 1902, the assembly has met in the Hungarian Parliament Building in Budapest.
The current members are the members of the National Assembly of Hungary (2022–2026).
History
The Diet of Hungary was a legislative institution in the medieval kingdom of Hungary from the 1290s, and in its successor states, Royal Hungary and the Habsburg kingdom of Hungary throughout the Early Modern period. The name of the legislative body was originally "Parlamentum" during the Middle Ages, the "Diet" expression gained mostly in the Early Modern period. It convened at regular intervals with interruptions during the period of 1527 to 1918, and again until 1946.
The articles of the 1790 diet set out that the diet should meet at least once every 3 years, but, since the diet was called by the Habsburg monarchy, this promise was not kept on several occasions thereafter. As a result of the Austro-Hungarian Compromise, it was reconstituted in 1867.
The Latin term Natio Hungarica ("Hungarian nation") was used to designate the political elite which had participation in the diet, consisting of the nobility, the Catholic clergy, and a few enfranchised burghers, regardless of language or ethnicity. Natio Hungarica was a geographic, institutional and juridico-political category.
The democratic character of the Hungarian parliament was reestablished with the fall of the Iron Curtain and the end of the communist dictatorship in 1989. Today's parliament is still called the Országgyűlés, as in royal times, but is called the 'National Assembly' to distance itself from the historical royal diet.
Latest election
Turnout
Results by party
Speakers of the National Assembly of Hungary
Historical composition of the National Assembly since 1990
Members (since 1990)
Notes
References
External links
Official website
Official website
1989 establishments in Hungary
Hungary
|
1851581
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B8%D0%BD%D1%96%D1%88%D0%BA%D0%B5%D0%BA%D1%83%D0%BC
|
Жинішкекум
|
Жинішкекум — село у складі Аральського району Кизилординської області Казахстану, хоча і знаходиться на території Улитауського району Карагандинської області. Адміністративний центр Атаншинського сільського округу.
Населення — 303 особи (2009; 453 в 1999).
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Аральського району
Села Кизилординської області
Улитауський район
|
1915435
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%83%D0%BC
|
Еоніум
|
Еоніум (Aeonium) — рід багаторічних рослин родини товстолистих, що налічує близько 90 видів. Усі його представники є сукулентами з добре розпізнаваним зовнішнім виглядом. Переважна більшість видів походить з Канарських островів, серед них багато ендеміків. Більшість еоніумів належать до декоративних рослин. Назва роду походить від , що означає «вічний, невмираючий», цим підкреслюється довговічність цих рослин.
Опис
Вічнозелені напівчагарники, чагарники або невисокі дерева, інколи з дуже вкороченими пагонами, через що рослини набувають вигляду плоских подушок. Гілки дебелі, нечисленні, відходять від стовбура на малій висоті і мало відрізняються від нього за товщиною. Кора гладка, сіра або коричнева, на її поверхні часто добре помітні листкові рубці. Численні листки зібрані в розетки, розташовані на кінцях гілок, у молодих рослин або рослин із вкороченим стовбуром вони можуть набувати вигляд наземних. Листки більш-менш товсті, оберненояйцеподібні або лопатеві, із заокругленим кінцем та звуженою основою, зелені, інколи жовтуваті, а по краях — червонуваті. В розетці вони розташовані дуже щільно, внаслідок чого утворюють суцільну плоску або лійкоподібну поверхню, між старими листками відстань помітно збільшується. Поверхня листків гладка або опушена короткими малопомітними волосками (в Aeonium smithii — густо опушена), інколи вона набуває лискучого або липкого вигляду.
Суцвіття, китицеподібне або зонтикоподібне, піднесене на високому квітконосі. Квітки двостатеві, актиноморфні, відносно непоказні, як правило, забарвлені у жовтий колір, рідше — білуваті або рожеві. Чашолистки товсті, голі або опушені. Пелюстки ланцетні або оберненояйцеподібні. Тичинки вільні, голі або опушені, ниткоподібні, їх кількість вдвічі перевищує число пелюсток. Пиляки циліндричні, жовті. Маточка гола або вкрита залозистими волосками. Плід — листянка. Насіння коричневе, ребристе або бородавчасте.
Екологія та поширення
Еоніуми — світлолюбні, посухостійкі рослини, які погано переносять як підвищену вологість повітря, так і недостатню дренованість ґрунту. В природі вони зростають на щебенистих, лавових ґрунтах. Теплолюбні, але взимку переносять помірне зниження температури (близько 0… + 10 °C).
Запилюються метеликами. Розмножуються насінням і вегетативним способом — живцюванням пагонів та окремих листків.
Батьківщиною переважної більшості еоніумів є Канарські острови, причому цим рослинам властивий вузький ендемізм — деякі види і підвиди зростають лише на одному з островів цього архіпелагу. За межами центру розповсюдження еоніуми можна віднайти на островах Зеленого Мису (Aeonium gorgoneum), на Мадейрі (Aeonium glandulosum, Aeonium glutinosum), в Марокко (Aeonium korneliuslemsii). Найвіддаленішою від центру розповсюдження точкою є Ефіопія, на теренах якої зростають Aeonium leucoblepharum й Aeonium stuessyi.
Застосування
Охайні та численні розетки еоніумів, що рясно вкривають гілки, надають їм привабливого вигляду, тому ці рослини набули популярності як декоративні. В регіонах із субтропічним кліматом їх вирощують у відкритому ґрунті, висаджуючи групами або смугами уздовж доріжок, в альпінарях тощо. Розростаючись, еоніуми вкривають каміння своїм листям. В країнах з помірним кліматом еоніуми вирощують в кімнатах, висаджуючи в горщики поодинці, а дрібні види — по кілька штук. Виведено кілька форм з темно-пурпуровим та пістрявим листям.
Враховуючи невибагливість цих рослин, догляд за ними не складний і не потребує великих зусиль, але потребує уважності. Головними небезпеками, що часто призводять до загибелі еоніумів, є перезволоження, надмірно низька або надмірно висока температура взимку. Стеблові і листкові живці перед посадкою обов'язково підсушують протягом 1-2 діб в затінку, під час укорінення поливають обережно.
В культурі уражуються грибками, борошнистим червецем.
Синоніми
Greenovia Webb & Berthel.
Megalonium (A.Berger) G.Kunkel
Види
Джерела
Посилання
Види еоніумів для кімнатної культури .
Догляд за еоніумами .
Роди товстолистових
Флора Макаронезії
|
20069316
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1993%20FA%20Charity%20Shield
|
1993 FA Charity Shield
|
1993 FA Charity Shield
The 1993 Football Association Charity Shield was the 71st FA Charity Shield, an annual football match played between the winners of the previous season's Premier League and FA Cup competitions. It was held at Wembley Stadium on 7 August 1993. The match was played between Arsenal, who beat Sheffield Wednesday to win the 1993 FA Cup Final, and Manchester United, champions of the inaugural Premier League competition. Watched by a crowd of 66,519, Manchester United won the Shield 5–4 on penalties, after the match had finished at 1–1 after 90 minutes. This was the second edition to have penalties to decide the winners. The first being 1974 when Liverpool beat Leeds United on penalties.
This was Arsenal's 12th's Charity Shield appearance and Manchester United's 17th. The 1993 staging of the event was the first to feature players wearing permanent squad numbers; this became common practise in time for the 1993–94 season. Roy Keane made his debut for Manchester United in the match; he partnered Paul Ince in midfield. United began the match the brighter of the two teams and scored after eight minutes of play, through Mark Hughes. Striker Eric Cantona spurned two chances to extend United's lead, by which point Arsenal's midfield started to assert themselves. Five minutes before the interval, Ian Wright capitalised on a mistake by Ryan Giggs to score the equaliser. Arsenal started the second half strongly, which prompted Ferguson to tweak his formation and bring on Bryan Robson in place of Giggs. Eddie McGoldrick came on for his Arsenal debut in the 74th minute, and two minutes later, United were denied a penalty after Ince was brought down by John Jensen.
As there were no further goals, the match was decided by a penalty shoot-out. Wright and Denis Irwin missed their penalties; the decisive penalty, taken by Arsenal goalkeeper David Seaman, was saved by his opposite number, Peter Schmeichel. Arsenal manager George Graham admitted his surprise over how the game was decided and thought both clubs would share the trophy; his counterpart Alex Ferguson, though delighted with his team's victory, felt the sudden death aspect was unnecessary.
Background
The FA Charity Shield was founded in 1908 as a contest between the top professional and amateur teams of each season. It was played between the Football League champions and FA Cup winners for the first time in 1921; the formation of a new top-tier division, the Premier League, in 1992 meant it displaced the Football League spot. Wembley Stadium acted as the home venue of the Shield, first hosting the event in 1974. The Arsenal players in the 1993 staging of the Charity Shield were the first in the competition's history to wear permanent squad numbers and names on the back of their shirts, while the Manchester United players used the traditional 1–11 numbering system without the names, which was phased out by the start of the 1993–94 FA Premier League season. The Premier League intended to introduce persistent squad numbers with names at the start of the 1992–93 season, but Manchester United vetoed plans as their laundry room "was too small to handle all the extra shirts".
Arsenal qualified for the 1993 FA Charity Shield by defeating Sheffield Wednesday in a replay match of the 1993 FA Cup Final to win the cup. The club therefore completed a domestic cup double; earlier in the season they beat Sheffield Wednesday 2–1 to win the 1993 Football League Cup Final. The other Charity Shield place went to Manchester United, winners of the inaugural Premier League competition. It was their first league title in 26 years and goalkeeper Peter Schmeichel felt the signing of striker Eric Cantona was a factor in the team's success: "He has added an element of surprise, imagination, inventiveness."
This was Manchester United's first appearance in the Charity Shield in three years; prior to this event they won 10 Shields outright (1908, 1911, 1952, 1956, 1957, 1983), shared four (1965, 1967, 1977, 1990) and lost three (1948, 1963, 1985). By contrast, Arsenal won seven previous Shields (1930, 1931, 1933, 1934, 1938, 1948, 1953), shared one with Tottenham Hotspur in 1991 and lost four (1935, 1936, 1979, 1989). Both clubs had only once met before in the Shield, when Arsenal won by four goals to three in 1948.
Pre-match
Both managers approached the match with a view to win, in spite of the Shield's friendly feel. Arsenal manager George Graham opined "Winning is a good habit, so why not start early?" Graham lambasted those who found his team's playing style tedious: "The criticism that we don't pass the ball and we don't have flair is overdone. We won two championships and in the second lost one game out of 38." However, Manchester United manager Alex Ferguson said "Winning means keeping your job, and it can be a delicate situation. But I tell myself I'm not going to fail in this game." Ferguson spoke in glowing terms of new signing Roy Keane, a midfielder who gave United "unbelievable options, a real edge to the squad".
The match was scheduled for a 12:30pm kick off since Sky Sports televised the match in both Scotland and England; they were unable to pick an afternoon slot because of the television blackout, which aimed to protect Scottish attendances. UEFA warned The Football Association in the lead-up to the Charity Shield that a 3pm kick-off would result in a minimum fine of £5 million. Deryk Brown of The Sunday Times wrote of the decision: "So, at least, the season is beginning as it will go on, at the mercy of television." Tickets for the game were advertised at a cost of between £10 and £30.
Match
Team selection
Arsenal lined up in a 4–4–2 formation; Eddie McGoldrick was included in the matchday squad, while Kevin Campbell partnered Ian Wright up front. Ferguson deployed a 4–2–4 formation, with Paul Ince partnering debutant Keane in the midfield two. Andrei Kanchelskis was picked in favour of Lee Sharpe on the right wing.
Summary
Manchester United began the first half the better of the two teams and led from the eighth minute. Denis Irwin's cross into Arsenal's penalty area found Eric Cantona on the right side; he lobbed the ball in Mark Hughes' direction, who was surrounded by the Arsenal defenders. Hughes instinctively made a connection with the ball with an overhead shot that beat goalkeeper David Seaman at the near post. United fashioned another chance to score moments after; Keane fed the ball to Cantona whose shot was blocked by Seaman. Kanchelskis created a further chance for Cantona; the Frenchman's effort once more was denied, this time by an Arsenal defender. "These proved costly misses", opined Patrick Barclay, given United's tempo weakened, and Arsenal's John Jensen and Paul Davis started to impose themselves in midfield. United captain Steve Bruce coped well against Campbell and Wright, but the latter striker equalised for Arsenal in the 40th minute. A loose pass from Ryan Giggs was headed-on by Davis and the ball fell to Wright. He, "some 20 yards out", hit the ball first time, which dipped past the underside of the crossbar.
A tackle by Ince on Lee Dixon left the Arsenal defender with a damaged ankle; he came off at half time and was replaced by Martin Keown. Arsenal's performance improved after Wright's goal; Paul Merson, a quiet figure in the first half, influenced their play in the second. Ferguson responded to Arsenal's newfound impetus by substituting Giggs for Bryan Robson. This tweaked United's formation to 4–3–3; in spite of Ince's well-rounded performance, his partner Keane started to tire as the game went on and United's game therefore suffered. Keane was shifted onto the right to accommodate Robson, who brought control to United's play. In the meantime, Nigel Winterburn prevented Cantona from scoring, following good play by Kanchelskis. Arsenal's service to Wright and Campbell was infrequent throughout the second half, but both players tested Schmeichel in goal. McGoldrick came on for his Arsenal debut in the 74th minute, a versatile player, able to "sweep, score from midfield or play wide". Two minutes later, Seaman denied Keane from scoring with a one-handed save. United continued to attack and a move was broken down after Jensen's tackle brought Ince down in the Arsenal's penalty area. Gerald Ashby refused to award a penalty – "the referee's decision otherwise was not supported by television replays".
No further goals meant the game was decided on a penalty shoot-out. The first four penalties were scored – Ince and Bruce for United and Winterburn and Jensen for Arsenal, before Seaman saved Irwin's effort. Wright missed his penalty, prompting jeers from the United supporters. The shoot-out proceeded to sudden death; Robson scored and Seaman "saw his gentle penalty saved by his opposite number" to give United a 5–4 win and thereby the Shield.
Details
Post-match
The Charity Shield was presented to Bruce by former Arsenal manager Billy Wright. Wright died barely a year later, aged 70. Graham assumed both clubs would share the trophy, so when it came to a penalty shoot-out he entrusted his players to decide their order. He described Wright's goal as "brilliant" and felt it was "unfortunate" that Seaman missed: "For a goalkeeper, he normally takes great penalties. He normally hits them hard but he decided to try and place this one and it didn't work." Wright was unashamed of his penalty miss, "…just as long as I don't do it when it is important".
Ferguson remarked the Shield should not have been settled on penalties; to him it was a "celebration of success", though ultimately he was delighted his team won. He was pleased with the team's start – "I thought in the first 25 minutes we were really good and could have tied the match up then" – and considered lining the team up in a 4–3–3 formation to begin with, though wanted to see "how Keane played with Ince, what the balance was like". Ince believed he should have been awarded a penalty after Jensen fouled him: "I was past their last man and there was no way I would have dived from there."
See also
Arsenal F.C.–Manchester United F.C. rivalry
References
FA Community Shield
Charity Shield 1993
Charity Shield 1993
Charity Shield
|
1842514
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D1%81%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%82%D1%96
|
Причина смерті
|
Причина смерті — захворювання, травма або інший стан, що безпосередньо призвели до смерті людини. Явище, яке об'єктивно (зі внутрішньою необхідністю) призвело до припинення життєдіяльності організму [людини].
Поняття використовується в юриспруденції, медицині, статистиці і має значення для встановлення вини у кримінальному провадженні, правильного оформлення та адміністративних цілей. Статистика причин смерті є одним з основних джерел медичної інформації, яка дозволяє отримати найбільш точні дані щодо здоров'я населення.
ВООЗ рекумендує розрізняти безпосередню, попередню, первісну (основну) та зовнішню причини смерті. У такому порядку вони записуються до свідоцтва про смерть.
Міжнародне визначення причини смерті
У 1967 році Двадцята Всесвітня асамблея охорони здоров'я визначила причини смерті, що включаються до медичного свідоцтва, як «всі хвороби, хворобливі стани або травми, які спричинилися або призвели до смерті, а також обставини нещасного випадку або насильства, які завдали таких травм». Метою цього визначення є фіксування всієї без винятків релевантної інформації про обставини смерті. Це визначення не включає симптоми і механізм смерті, такі як серцева недостатність або дихальна недостатність.
Кодування причин смерті
За рішенням Всесвітньої Організації охорони здоров'я, у лікарському свідоцтві про причину смерті повинні реєструватися всі ті хвороби, патологічні стани або травми, які призвели до смерті або сприяли її настанню, а також обставини нещасного випадку або акту насилля, що зумовили смертельну травму.
ВООЗ зазначає, що регулярний облік кількості померлих осіб із зазначенням причини летального наслідку є найважливішим способом оцінки ефективності системи охорони здоров'я країни. За допомогою цих цифр органи громадської охорони здоров'я визначають, чи правильно вони фокусують свою діяльність.
Статистика причин смерті заснована на концепції першопричини, тобто на виборі хвороби або травми, яка зумовила ланцюг патологічних процесів, що призвели до смерті, а також реєстрації обставин нещасного випадку або акту насилля, які викликали смертельну травму.
Медичний працівник, який заповнює лікарське свідоцтво про смерть, зобов'язаний на підставі результатів розтину (якщо він був проведений) та «Карти стаціонарного хворого» визначити хворобу або стан, який безпосередньо призвів до смерті та проаналізувати ланцюг хворобливих процесів, які викликали цей летальний стан, виділити першопричину цього ланцюга подій, тобто визначити першопричину смерті.
Частина І лікарського свідоцтва про смерть (див. зображення праворуч) призначена виключно для реєстрації хворобливих станів, які складають цей ланцюг. Пункти «а—г» включають діагнози і код діагнозу за МКХ-10. Часто померлий мав «букет» різних хвороб. І хоча вони могли вплинути на смерть, для їх реєстрації призначена частина II свідоцтва.
Наприклад:
Реєстрація причин смерті в актах цивільного стану
Цивільне право розглядає смерть як подію, яка нерозривно пов'язана з фізичною особою і припиняє її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.
Реєстрація актів цивільного стану є безперервним, постійним, обов'язковим і загальним веденням записів про виникнення і характеристики подій, у тому числі життєво важливих подій, що стосуються населення, як це передбачено вимогами законодавства конкретної країни (Організація Об'єднаних Націй, 2001). У той час як записи актів цивільного стану необхідні для адміністративних і юридичних цілей, вони також забезпечують масив інформації для складання статистики природного руху населення на регулярній основі.
В Україні державна реєстрація смерті за заявою, поданою до закінчення одного року з дня настання смерті, проводиться за останнім місцем проживання померлого, за місцем настання смерті чи виявлення трупа або за місцем поховання.
Підставою для державної реєстрації смерті є лікарське свідоцтво про смерть, фельдшерська довідка про смерть, лікарське свідоцтво про перинатальну смерть або відповідне рішення суду.
Причина смерті в кримінальному праві
Наука кримінального права має розв'язувати проблему причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням людини і наслідками такого діяння (об'єктивний критерій), пов'язуючи розвиток такого зв'язку з волею цієї людини (внутрішній критерій).
Питання про причинний зв'язок започатковано італійськими юристами середньовіччя щодо діяння проти життя і здоров'я людини. Були розроблені правила так званої теорії виняткової причинності, за якими дія винного мала бути безпосередньою причиною смерті. За цими правилами тілесні ушкодження поділялися на три групи: 1) тілесні ушкодження безумовно смертельні; 2) тілесні ушкодження, які виліковуються; 3) тілесні ушкодження, які тягнуть за собою смерть лише внаслідок випадкових обставин.
Причинний зв'язок смерті з тілесними ушкодженнями визнавався лише у випадках: а) безумовних смертельних ушкоджень (відсікання голови, поранення серця тощо); б) коли смерть від тілесного ушкодження наставала до закінчення так званих критичних днів (наприклад, сорок днів, рік і один день, іноді — сім днів). В основу «критичних днів» покладено, очевидно, релігійне переконання, що душа померлого залишається протягом зазначеного часу в тілі, а після цього відходить до Бога. називав 15 видів смертельних ран, заподіяння яких пов'язувалося з безумовним настанням смерті.
У науці кримінального права щодо вирішення проблеми причинного зв'язку існує кілька правових концепцій. Основними серед них вважаються теорія причинності , або теорія еквівалентної причинності, теорія адекватної причинності і теорія необхідного спричинення (Детальніше:).
Статистика причин смертності ВООЗ
Останній на сьогодні (2015) комплексний звіт ВООЗ з глобальної теми причин смерті стосується періоду 2000–2012 років.
Так, у 2012 році у всьому світі за оцінками померли 56 мільйонів осіб. стали причиною 68% всіх випадків смерті у порівнянні з 60% в 2000 році. Чотири основних НІЗ — це серцево-судинні захворювання, рак, діабет і хронічні захворювання легень. Інфекційні захворювання, материнські, неонатальні хвороби і розлади харчового походження разом узяті склали 23% смертей у світі, а травми стали причиною 9% всіх випадків смерті. Від серцево-судинних захворювань померли 17,5 мільйона чоловік, тобто 3 з кожних 10.
Протягом попереднього десятиліття основними хворобами, які забирали найбільше людських життів, стали ішемічна хвороба серця, інсульт, і хронічна обструктивна хвороба легень.
Рівні летальності від ВІЛ незначно знизилися — з 1,7 мільйона (3,2%) випадків смерті у 2000 році до 1,5 мільйона (2,7%) у 2012 році.
Дедалі більше людей у світі помирає від . Від раку легень (поряд з раком трахеї і бронхів) у 2012 році померли 1,6 мільйона (2,9%) осіб порівняно з 1,2 мільйона (2,2%) у 2000 році. Аналогічним чином, у 2012 році від діабету померли 1,5 мільйона (2,7%) у порівнянні 1 мільйоном (2%) у 2000 році.
Причини смертності в Україні
Останніми роками зростає кількість померлих від хвороб систем кровообігу і новоутворень. Зменшується смертність від зовнішніх причин смерті, хвороб органів дихання та інфекційних і паразитарних хвороб.
Див. також
Список причин смерті
Демографічна статистика
Причини смерті, що можна попередити
:Категорія:Персоналії за причиною смерті
:Категорія:Вікові захворювання
Примітки
Посилання
Про впорядкування ведення медичної документації, яка засвідчує випадки народження і смерті (Форма N 103/о): МОЗ України; Наказ, Інструкція, Форма від 08.08.2006 № 545
Основні причини високого рівня смертності в Україні Доповідь Світового банку за 2010 рік
International Classification of Diseases (ICD)
WHO Application of ICD-10 for low-resource settings initial cause of death collection. The Simple Mortality List (ICD-10-SMoL)
World Health Statistics
Verbal autopsy standards: ascertaining and attributing causes of death
Standards and tools: Data collection and measurement Health facility assessment, Civil registration and vital events
WHO Mortality Database
Причини смерті в Україні, 2018 (Проєкт «Просто цифри»)
Медична термінологія
Смерть
Судова медицина
Причини подій
|
269493
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B5
|
Конькове
|
Конькове (також Конькове) — село в Україні, у Бойківській громаді Кальміуського району Донецької області. Населення — 671 особа.
Загальні відомості
Розташоване на правому березі р. Грузький Яланчик. Відстань до Бойківського становить близько 16 км і проходить переважно автошляхом . Село розташоване на межі з Некліновським районом Ростовської області Російської Федерації.
Перебуває на території, яка тимчасово окупована російськими терористичними військами.
Історія
Село засноване у 1798 році.
З кінця 1934 року село входило до складу новоутвореного Остгеймського району, який 1935 року перейменували у Тельманівський на честь лідера німецьких комуністів Ернста Тельмана.
2 вересня 1943 року впродовж німецько-радянської війни у Коньковому відбувся танковий бій, унаслідок якого загинуло близько 130 радянських воїнів. На честь загиблих, що брали участь у визволенні села, встановлено пам'ятний обеліск.
Наприкінці 1960-х років у селі проживала 1191 особа. Тоді ж тут знаходилася центральна садиба колгоспу імені Свердлова із загальною площею орної землі 3736 га. Вирощувалився переважно зернові культури, було розвинуте тваринництво. У Коньковому діяли восьмирічна школа, палац культури на 500 місць, бібліотека, дві побутові майстерні, їдальня та сільський радіовузол.
У 2016 році в рамках декомунізації в Україні Тельманівський район, до складу якого входило село Конькове, перейменовано рішенням Верховної Ради України у Бойківський район. 2020 року у процесі адміністративно-територіальної реформи Бойківський район увійшов до складу Кальміуського району.
Населення
За даними перепису 2001 року населення села становило 671 особу, з них 89,72 % зазначили рідною мову українську та 9,84 % — російську.
Туризм
Село відоме завдяки своїй церкві, побудованій у 1864 році, у якій зберігається камінь із відбитком стопи начебто Богородиці, що приваблює паломників із багатьох куточків України. До церкви заборонений вхід у короткому одязі, як на ногах, так і на руках.
Також у селі є унікальне джерело — Джерело Конькове, вода в якому цілий рік має сталу температуру близько 10 °C. Туристи і паломники неодмінно в ньому купаються, бо, за повір'ям, це приносить очищення душі і тілу.
Фотогалерея
Примітки
Джерела
Посилання
Погода в селі Конькове
Села Кальміуського району
|
2356513
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%27%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%29
|
Вулиця Слов'янська (Львів)
|
Вулиця Слов'янська (Львів)
Вулиця Слов'янська — вулиця у Франківському районі міста Львова, у місцевості Вулька. Пролягає перпендикулярно до вулиці Лазаренка.
Історія та забудова
Вулиця названа так 1958 року.
Забудова вулиці — п'ятиповерхова 60-х років і одноповерхова садибна.
Примітки
Джерела
Вулиці Франківського району Львова
|
31552
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B2%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%81%D1%96%D1%8F%20%D0%92%D1%81%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Євпраксія Всеволодівна
|
Євпраксія Всеволодівна (1071 ) — князівна із династії Рюриковичів. Німецька імператриця (1088—1105), дружина німецького імператора Генріха IV. Донька великого князя київського Всеволода Ярославича, сина Ярослава Мудрого. Сестра Володимира Мономаха. 1093 року втекла від чоловіка до Італії, 1097 року — до Угорщини, 1099 року — до Русі. 1106 року стала черницею. Коронаційне ім'я — Адельгейда. В німецькій історіграфії — Адельгейда Київська; також — Євпраксія-Адельгейда Всеволодівна.
Біографія
Її життя — найяскравіший приклад тих живих зв'язків, які княжа Русь посідала з володарськими дворами Західної Європи.
Освіту Євпраксія здобула в київському великокняжому дворі. Вона рано прилучилася до західної культурної й духовної традиції: її мати, дружина князя Всеволода, мала родичів у королівських родинах Угорщини, Польщі, Норвегії, Франції, Візантії.
У юному віці вийшла заміж за маркграфа Північної Саксонії Генріха Штаденського Довгого, але незабаром в 1087 овдовіла. 1086 — Євпраксія прийняла католицизм і дістала нове ім'я — Адельгейда. У 1088 була повінчана з німецьким імператором Генріхом IV під іменем Адельгейди. Завдяки цьому шлюбу Генріх IV намагався отримати підтримку київського князя у боротьбі проти саксонських володарів та сприяти об'єднанню православної й католицької церков. Наприкінці 1093-го Євпраксія Всеволодівна, не витримавши брутального поводження з нею з боку чоловіка, була змушена покинути Німеччину. Втекла до Каносси (Північна Італія) до маркграфині Матильди Тосканської, за її посередництвом, вдалася до Папи Урбана II, який передав її справу з Генріхом IV на розгляд собору в Констанці, потім — П'яченці (1095). Церковні собори у Констанці і П'яченці, на яких виступала Євпраксія Всеволодівна, засудили поведінку Генріха IV.
У 1097 виїхала до Угорщини, а звідти на Русь — до Києва. 1106 року постриглася в черниці Андріївського жіночого монастиря, де її рідна сестра Анна Всеволодівна була настоятелькою. Була похована в соборі Успіння Богородиці Києво-Печерської монастиря, де була надгробна таблиця з епітафією.
У культурі
Трагічній долі Євпраксії Всеволодівни присвятив свій історичний роман «Євпраксія» Павло Загребельний.
Зображена 2016 року на марковому аркуші «Київські князівни на престолах Європи», де її помилково названо як «Євпраксія—Адельхайра».
Родина
Батько: Всеволод Ярославич — князь переяславський (1054—1073), чернігівський (1073—1076, 1077—1078), великий князь київський (1078—1093).
Матір: Анна
Зведений (по батькові) брат: Володимир Всеволодович (Мономах) — князь чернігівський (1076—1077, 1078—1094), переяславський (1094—1113), великий князь київський (1113—1125).
Єдинокровний брат: Ростислав Всеволодович — князь переяславський (1078—1093).
Сестри:
Анна (Янка) Всеволодівна — засновниця і настоятельниця Янчиного монастиря.
Катерина Всеволодівна
Примітки
Джерела
«Українська Мала Енциклопедія», проф. Євген Онацький
Віталій Абліцов «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.
Hartmut Rüß: Eupraxia — Adelheid. Eine biographische Annäherung, in: Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 54 (2006), S. 481—518.
Історія України в особах: IX—XVIII ст. К.:Видавництво «Україна», 1993, 396 с.
Посилання
Евпраксія //
Персоналії за алфавітом
Рюриковичі
Всеволодовичі
Народились 1071
Померли 1109
Померли 9 травня
Уродженці Києва
Поховані в Києво-Печерській лаврі
Люди на марках
Руські князівни
Імператриці Священної Римської імперії
|
2953498
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D1%83%D0%B9%D0%BA%D0%B0-%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%89%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0
|
Слуйка-Боровщизна
|
Слуйка-Боровщизна — село в Польщі, у гміні Шудзялово Сокульського повіту Підляського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Білостоцького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Сокульського повіту
|
1674395
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D1%89%D0%B5%20%D1%85%D1%83%D0%B4%D0%BE%D0%B6%D0%BD%D1%94%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%84%D0%B5%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B5%20%D1%83%D1%87%D0%B8%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5%20%E2%84%963
|
Вище художнє професійне училище №3
|
Вище художнє професійне училище №3 м. Івано-Франківська (ВХПУ №3) — професійно-технічний навчальний заклад у місті Івано-Франківську.
Історія та сучасність
Вище художнє професійне училище №3 засновано У 1947 році на базі артілі «Прогрес» і носило назву «Станіславський учбово-виробничий комбінат для підготовки кваліфікованих робітників-червонодеревців».
Лютий 1960 року — «Станіславське професійно-технічне училище».
Грудень 1960 року — «Станіславське професійно-технічне училище №6»
Листопад 1962 року — «Івано-Франківське професійно-технічне училище №6»
Липень 1964 року — «Івано-Франківське міське професійно-технічне училище №8»
Вересень 1966 року — «Івано-Франківське міське професійно-технічне училище №14»
Липень 1969 року — «Івано-Франківське міське професійно-технічне училище №3»
У 1992 наказом Міністерства освіти України від 24.02.1992р. №43 училище реорганізоване у художнє професійно-технічне училище №3 м. Івано-Франківська. В тому ж році наказом Міністерства освіти України від 08.07.1992р. №63 училищу надається статус вищого художнього професійного училища №3 м. Івано-Франківська.
Як заклад загальнодержавної власності, училище включено до єдиного Державного реєстру підприємств і організацій (довідка №1451 від 26.10.2007р.). ВХПУ №3 підпорядковане управлінню освіти Івано-Франківської обласної державної адміністрації, діє на основі Статуту, затвердженого Міністерством освіти України від 10.12.1999р. Свою діяльність організовує відповідно до нормативно-правових актів в галузі професійно-технічної освіти.
Училище готує висококваліфікованих робітників за державним замовленням для деревообробних підприємств, дизайн-студій, флористичних салонів, інших підприємств та організацій, за ліцензованими професіями:
«Столяр. Верстатник деревообробних верстатів»
«Різьбяр по дереву та бересті»
«Виконавець художньо-оформлювальних робіт" і фахових молодших бакалаврів за спеціальностями:
023 «Лісове господарство» (Обробка деревини)
205 «Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація» .
Нинішній комплекс училища відкрито 1 вересня 1971 року. Він включає в себе навчальний корпус на 500 місць з спортивним та актовим залами, їдальнею і майстернями загальною площею 5,7 тис. кв².
Для здобувачів освіти з інших міст ми надаємо гуртожиток. Здобувачі змогу мають змогу проявити себе у вокальному і хореграфічному гартках, театральному гуртку, зміцнити здоров'я у спортивних секціях
Матеріально-технічна база
Сучасна матеріально-технічна база професійної підготовки, яку складають:
Кабінети спецтехнології;
Кабінет економіки;
Кабінет охорони праці;
Художні студії;
Флористичні майстерні;
11 майстерень;
Механічний цех;
Пресове відділення;
Педагогічний колектив
Кваліфікований навчальний процес в училищі забезпечують 76 досвідчених педагогічних працівників, серед яких :
Кандидатів наук — 3;
Викладачів-методистів — 7;
Старших викладачів — 13;
Спеціалістів вищої категорії — 23;
Спеціалістів першої категорії — 12;
Майстрів виробничого навчання першої категорії — 5
Адміністрація
Директор училища — Коростіль Наталія Жоржівна;
Заступник директора з навчально-виробничої роботи — Козин Лариса Володимирівна;
Заступник директора з навчальної роботи — Сміжак Ірина Дмитрівна;
Заступник директора з виховної роботи — Обух Зоряна Ярославівна;
Старший майстер виробничого навчання — Басараб Анатолій Іванович;
Старший майстер виробничого навчання - Вірозуб Леся Вікторівна;
Методист — Винничук Людмила Василівна.
Див. також
Професійно-технічні училища Івано-Франківської області
Примітки
Посилання
ВХПУ №3
ВХПУ №3
Актуальний веб сайт ВХПУ №3
Професійно-технічні училища Івано-Франківська
Професійно-технічні училища України
|
12536049
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hairy%20fruit-eating%20bat
|
Hairy fruit-eating bat
|
Hairy fruit-eating bat
The hairy fruit-eating bat (Artibeus hirsutus) is a species of bat in the family Phyllostomidae. It is endemic to Mexico.
Sources
Artibeus
Bats of Mexico
Endemic mammals of Mexico
Mammals described in 1906
Taxa named by Knud Andersen
Taxonomy articles created by Polbot
|
1723160
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%82%D0%BE%D1%81%D1%8C%20%D1%82%D0%B0%D0%BC%20%D0%BD%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%20%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D0%B8%D1%82%D1%8C%20%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B5
|
Хтось там нагорі любить мене
|
Хтось там нагорі любить мене — американський біографічний драматичний фільм 1956 про боксера Роккі Граціано, лауреат двох премій «Оскар».
Сюжет
Роккі Граціано — підліток з неблагополучної сім'ї, якого частенько побиває власний батько. Він стає членом вуличної банди і втягується в низку кримінальних подій. Незабаром він потрапляє до в'язниці, а після звільнення відразу ж відправлений до армії, але дезертирує звідти. У пошуках грошей Роккі починає брати участь у боксерських боях і виявляє в собі талант до цієї справи: він бере ряд блискучих перемог, поки армійські чиновники не виявляють втікача.
Дезертира направляють служити в дисциплінарну частина (United States Disciplinary Barracks), де він продовжує удосконалювати свою майстерність. Незабаром він знайомиться з сестрою свого друга, Нормою, на якій і одружується.
Його кар'єрному зльоту заважає поразки в бою з Тоні Зейла. Далі йдуть шантаж, відмова від бою, допит, позбавлення ліцензії на бої…
У ролях
Пол Ньюман — Роккі Граціано
П'єр Анджелі — Норма
Еверет Слоун — Ірвінг Коен
Айлін Гекарт — Ма Барбелла
Сел Мінео — Ромул
Гарольд Стоун — Нік Барбелла
Йозеф Булофф — Бенні
Семмі Вайт — Вайті Бімстайн
Арч Джонсон — Елдон
Роберт П. Ліб — окружний прокурор Хоган
Теодор Ньютон — атлетичний комісіонер Едвард Іган
Роберт Лоджа —
Нагороди і номінації
У 1957 році фільм отримав два «Оскари» за найкращу роботу художника-постановника і за найкращу операторську роботу, номінувався в категорії «Найкращий монтаж».
У 1962 році фільм отримав CEC Award (Італія) у категорії «Найкращий іноземний актор» — Пол Ньюман.
У 1957 році фільм номінувався на премію Гільдії режисерів Америки в категорії «За видатну режисуру», і на премію Гільдії сценаристів Америки в категорії «За найкращий сценарій американської драми».
Цікаві факти
На головну роль боксера планувався Джеймс Дін, але він трагічно загинув за кілька днів до початку зйомок.
У стрічці свої дебютні ролі виконали відомі пізніше актори Френк Кампанелла, Роберт Лоджіа і Дін Джонс — все в титрах не вказані; також це один з перших фільмів Стіва Маккуїна і перша головна роль Пола Ньюмана.
Айлін Хекарт, що грає матір Роккі, всього на 6 років старше Пола Ньюмана.
Посилання
Somebody Up There Likes Me на сайті AllMovie
Somebody Up There Likes Me на сайті TCM Movie Database
Фільми англійською мовою
Фільми-драми США
Біографічні фільми США
Чорно-білі фільми
Фільми Metro-Goldwyn-Mayer
Фільми США 1956
|
4980100
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BA%D1%80%D0%B8%D1%82%D1%96%D0%B9%20%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%96%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%D1%96%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83%20%D0%B7%20%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D1%96%D0%B2%20%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%83%202023%20%E2%80%94%2010%20%D0%BA%D0%BC%20%28%D1%87%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%B8%29
|
Плавання на відкритій воді на Чемпіонаті світу з водних видів спорту 2023 — 10 км (чоловіки)
|
Плавання на відкритій воді на Чемпіонаті світу з водних видів спорту 2023 — 10 км (чоловіки)
Змагання з плавання на відкритій воді на дистанції 10 км серед чоловіків на Чемпіонаті світу з водних видів спорту 2023 відбулися 16 липня 2023 року.
Результати
Заплив розпочався о 08:00 за місцевим часом.
Примітки
10 км (чоловіки)
|
1008952
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B7%D1%96%D0%BC%20%D0%9A%D0%BE%D1%87%D1%83%D0%BB%D1%96
|
Казім Кочулі
|
Казім Кочулі (1887—1943) — албанський політичний діяч, упродовж одного дня виконував обов'язки прем'єр-міністра Албанії. Він також був видатним військовим діячем, що здобув перемогу у Війні у Вльорі у 1920 році як головнокомандувач албанських сил.
Ранні роки
Казім, син Мехмета Кочі, народився у 1887 році у селищі Кочул, поблизу Вльори. Кочулі здобув початкову освіту у Вльорі, а потім переїхав до Яніни, де закінчив гімназію. Вищу освіту він здобув у Турецькій військовій академії, отримавши звання лейтенанта. Його розподілили до Військово-морських сил Османської імперії. Під час битві у Превезі (1909) він відмовився підкоритись наказу командування й відмовився здатись італійському флотові. Після того, як було виписано ордер на його арешт Османським імперським командуванням, він виїхав до Аргентини, де пробув до 1912 року.
Потім він повернувся до Вльори, коли Ісмаїл Кемалі став президентом Албанії. Згодом його було призначено начальником порту Вльори, цей пост він займав до жовтня 1914 року, коли порт захопили італійські війська. Пізніше він став заступником префекта Тепелени, перебував на посаді з 1917 до 1919 року.
Політична діяльність
Після встановлення демократичного уряду Кочулі переміг на загальних виборах від округу Вльора 5 квітня 1921 року.
Він займав пост Міністра праці в уряді Фана Нолі, що провадив політику короля Зогу.
Пізніше, у 1943 році, він став членом Албанської фашистської партії
Кочулі був убитий албанськими партизанами-комуністами, коли той намагався провести перемовини від імені фашистів з комуністичними силами у країні.
Примітки
Прем'єр-міністри Албанії
Померли у Вльорі
|
1283538
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D2%90%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D2%91%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%20%28%D1%81%D1%80%D1%96%D0%B1%D0%BD%D0%B0%20%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%82%D0%B0%29
|
Родина Ґалаґанів (срібна монета)
|
Родина Ґалаґанів (срібна монета)
«Родина Ґалаґанів» — срібна пам'ятна монета номіналом 10 гривень, випущена Національним банком України, присвячена відомому козацько-старшинському, згодом дворянському роду Ґалаґанів, представники якого уславилися як меценати, громадські діячі, які сприяли розвитку української культури та просвітительству. Зусиллями Григорія Ґалаґана в Києві в 1871 році було засновано відому Колегію Павла Ґалаґана.
Монету введено в обіг 29 жовтня 2009 року. Вона належить до серії «Славетні роди України».
Опис монети та характеристики
Аверс
На аверсі монети вгорі розміщено малий Державний Герб України, напис півколом «НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ», у центрі зображено родовий маєток Ґалаґанів у Сокиринцях, унизу — номінал монети та рік карбування — «10»/ «ГРИВЕНЬ»/ «2009».
Реверс
На реверсі монети на тлі будівлі Колегії зображено представників родини Ґалаґанів — Катерину (ліворуч), Григорія (праворуч), Павла (угорі портрет у медальйоні), унизу — герб роду та розміщено написи: угорі півколом — «КАТЕРИНА 1826—1896», «ПАВЛО 1853—1869», «ГРИГОРІЙ 1819—1888», під будівлею — «КОЛЕГІЯ»/ «ПАВЛА ҐАЛАҐАНА», унизу — «РІД ҐАЛАҐАНІВ».
Автори
Художники: Таран Володимир, Харук Олександр, Харук Сергій.
Скульптор — Атаманчук Володимир.
Вартість монети
Ціна монети — 575 гривень була вказана на сайті Національного банку України в 2012 році.
Фактична приблизна вартість монети, з роками змінювалася так:
Див. також
Список ювілейних та пам'ятних монет України з недорогоцінних металів
Список ювілейних та пам'ятних монет України з дорогоцінних металів
Ґалаґан Григорій Гнатович
Ґалаґани (рід)
Примітки
Посилання
Опис монети на сайті Національного банку України
Монько Л. І. «Монети України», каталоги з цінами від колекціонерів Києва: квітень 2010, лютий 2011, квітень 2012, квітень 2013.
Срібні монети України
Славетні роди України (серія монет)
Ґалаґани
|
21503
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nevis
|
Nevis
|
Nevis is an island in the Caribbean Sea that forms part of the inner arc of the Leeward Islands chain of the West Indies. Nevis and the neighbouring island of Saint Kitts constitute the Federation of Saint Kitts and Nevis, a singular nation state. Nevis is located near the northern end of the Lesser Antilles archipelago about east-southeast of Puerto Rico and west of Antigua. Its area is and the capital is Charlestown.
Saint Kitts and Nevis are separated by The Narrows, a shallow channel. Nevis is roughly conical in shape with a volcano, Nevis Peak, at its centre. The island is fringed on its western and northern coastlines by sandy beaches composed of a mixture of white coral sand with brown and black sand eroded and washed down from the volcanic rocks that make up the island. The gently-sloping coastal plain (wide) has natural freshwater springs as well as non-potable volcanic hot springs, especially along the western coast.
The island was named Oualie, translated as "land of beautiful waters", by the Kalinago and Dulcina ("Sweet Island") by the early British settlers. The name Nevis is derived from the Spanish phrase Nuestra Señora de las Nieves, which translates as Our Lady of the Snows; the name was given by its Spanish discoverers and first appeared on maps in the 16th century. Nevis is also known by the sobriquet "Queen of the Caribees", which it earned in the 18th century because of its many sugar plantations.
Nevis is both geographically smaller and less populous than Saint Kitts. It maintains significant autonomy within the federation, including a separate government headed by the premier of Nevis and a separate legislature. Nevis has twice voted – in 1977 and 1998 – to secede from the federation, but neither attempt succeeded.
The majority of the approximately 12,000 Nevisians are of primarily African descent, with notable British, Portuguese, and Lebanese minority communities. English is the official language, and its literacy rate of 98 per cent is one of the highest in the Western Hemisphere.
Etymology
In 1498, Christopher Columbus gave the island the name San Martín (Saint Martin). However, the confusion of numerous poorly-charted small islands in the Leeward Island chain meant that this name ended up being accidentally transferred to another island, which is still known as Saint-Martin.
The current name Nevis was derived from the Spanish name Nuestra Señora de las Nieves by process of abbreviation and anglicisation. The Spanish name means Our Lady of the Snows. It is not known who chose this name for the island, but it is a reference to the story of a 4th-century Catholic miracle related to a snowfall on the Esquiline Hill in Rome. Presumably the white clouds that usually cover the top of Nevis Peak reminded someone of this story of a miraculous snowfall in a hot climate.
Nevis was part of the Spanish claim to the Caribbean islands, a claim pursued until the 1670 Treaty of Madrid, even though there were no Spanish settlements on the island. According to Vincent Hubbard, author of Swords, Ships & Sugar: History of Nevis, the Spanish ruling caused many of the Arawak groups who were not ethnically Caribs to "be redefined as Kalinago overnight". Records indicate that the Spanish enslaved large numbers of the native inhabitants on the more accessible of the Leeward Islands and sent them to Cubagua, Venezuela to dive for pearls. Hubbard suggests that the reason the first European settlers found so few Kalinago on Nevis is that they had already been rounded up by the Spanish and shipped off to be used as slaves.
History
Amerindians
Nevis had been settled for more than two thousand years by Amerindian people prior to having been sighted by Columbus in 1493. The indigenous people of Nevis during these periods belonged to the Leeward Island Amerindian groups popularly referred to as Arawaks and Kalinago, a complex mosaic of ethnic groups with similar culture and language. Dominican anthropologist Lennox Honychurch traces the European use of the term "Carib" to refer to the Leeward Island aborigines to Columbus, who picked it up from the Taínos on Hispaniola. It was not a name the Kalinago called themselves. "Carib Indians" was the generic name used for all groups believed involved in cannibalistic war rituals, more particularly, the consumption of parts of a killed enemy's body.
The Amerindian name for Nevis was Oualie, land of beautiful waters. The structure of the Kalinago language has been linguistically identified as Arawakan.
Colonial era
Despite the Spanish claim, Nevis continued to be a popular stop over point for English and Dutch ships on their way to North America. Captain Bartholomew Gilbert of Plymouth visited the island in 1603, spending two weeks to cut 20 tons of lignum vitae wood. Gilbert sailed on to Virginia to seek out survivors of the Roanoke settlement in what is now North Carolina. Captain John Smith visited Nevis on his way to Virginia in 1607 on the voyage that founded Jamestown, the first permanent English settlement in the New World.
On 30 August 1620, King James I of England asserted sovereignty over Nevis by giving a Royal Patent for colonisation to the Earl of Carlisle. However, actual European settlement did not happen until 1628, when Anthony Hilton moved from nearby Saint Kitts following a murder plot against him. 80 other settlers accompanied him, soon boosted by a further 100 settlers from London who had initially hoped to settle Barbuda. Hilton became the first Governor of Nevis.
After the Treaty of Madrid (1670) between Spain and England, Nevis became the seat of the British colony and the Admiralty Court also sat in Nevis. Between 1675 and 1730, the island was the headquarters for the slave trade for the Leeward Islands, with approximately 6,000–7,000 enslaved West Africans passing through en route to other islands each year. The Royal African Company brought all its ships through Nevis. A 1678 census shows a community of Irish people – 22% of the population – existing as either indentured servants or freemen.
Due to the profitable slave trade and the high quality of Nevisian sugar cane, Nevis soon became a dominant source of wealth for Great Britain and the slave-owning British plantocracy. When the Leeward Islands were separated from Barbados in 1671, Nevis became the seat of the Leeward Islands colony and was given the nickname "Queen of the Caribees". It remained the colonial capital for the Leeward Islands until the seat was transferred to Antigua for military reasons in 1698. During this period, Nevis was the richest of the British Leeward Islands.
Nevis outranked larger islands like Jamaica in sugar production in the late 17th century. The planters' wealth on the island is evident in the tax records preserved at the Calendar State Papers in the British Colonial Office Public Records, where the amount of tax collected on the Leeward Islands was recorded. The sums recorded for 1676 as "head tax on slaves", a tax payable in sugar, amounted to 384,600 pounds in Nevis, as opposed to 67,000 each in Antigua and Saint Kitts, 62,500 in Montserrat, and 5,500 total in the other five islands.
The profits on sugar cultivation in Nevis was enhanced by the fact that the cane juice from Nevis yielded an unusually high amount of sugar. A gallon (3.79 litres) of cane juice from Nevis yielded 24 ounces (0.71 litres) of sugar, whereas a gallon from Saint Kitts yielded 16 ounces (0.47 litres). Twenty per cent of the British Empire's total sugar production in 1700 was derived from Nevisian plantations. Exports from West Indian colonies like Nevis were worth more than all the exports from all the mainland Thirteen Colonies of North America combined at the time of the American Revolution.
The enslaved families formed the large labour force required to work the sugar plantations. After the 1650s, the supply of white indentured servants began to dry up due to increased wages in England and less incentive to migrate to the colonies. By the end of the 17th century, the population of Nevis consisted of a small, wealthy planter elite in control, a marginal population of poor Whites, a great majority of African-descended slaves, and an unknown number of Maroons, escaped slaves living in the mountains. In 1780, 90 per cent of the 10,000 people living on Nevis were Black. Some of the maroons joined with the few remaining Kalinago in Nevis to form a resistance force. Memories of the Nevisian maroons' struggle under the plantation system are preserved in place names such as Maroon Hill, an early centre of resistance.
The great wealth generated by the colonies of the West Indies led to wars among Spain, Britain and France. The formation of the United States can be said to be a partial by-product of these wars, and the strategic trade aims that often ignored North America. Three privateers (William Kidd being one of them) were employed by the British Crown to help protect ships in Nevis' waters.
During the 17th century, the French, based on Saint Kitts, launched many attacks on Nevis, sometimes assisted by the Kalinago, who in 1667 sent a large fleet of canoes along in support. In the same year, a Franco-Dutch invasion fleet was repelled off Nevis by an English fleet. Letters and other records from the era indicate that the English on Nevis hated and feared the Amerindians. In 1674 and 1683, they participated in attacks on Kalinago villages in Dominica and St. Vincent, despite a lack of official approval from the Crown for the attack.
On Nevis, the English built Fort Charles and a series of smaller fortifications to aid in defending the island. This included Saddle Hill Battery, built in 1740 to replace a deodand on Mount Nevis.
Emancipation
In 1706, Pierre Le Moyne d'Iberville, the French Canadian founder of Louisiana in North America, decided to drive the English out of Nevis and thus also stop pirate attacks on French ships; he considered Nevis the region's headquarters for piracy against French trade. During d'Iberville's invasion of Nevis, French buccaneers were used in the front line, infamous for being ruthless killers after the pillaging during the wars with Spain where they gained a reputation for torturing and murdering non-combatants. In the face of the invading force, the English militiamen of Nevis fled.
Some planters burned the plantations, rather than letting the French have them, and hid in the mountains. It was the enslaved Africans who held the French at bay by taking up arms to defend their families and the island. The slave quarters had been looted and burned as well, as the main reward promised the men fighting on the French side in the attack was the right to capture as many slaves as possible and resell them in Martinique.
During the fighting, 3,400 enslaved Nevisians were captured and sent off to Martinique, but about 1,000 more, poorly armed and militarily untrained, held the French troops at bay, by "murderous fire" according to an eyewitness account by an English militiaman. He wrote that "the slaves' brave behaviour and defence there shamed what some of their masters did, and they do not shrink to tell us so." After 18 days of fighting, the French were driven off the island. Among the Nevisian men, women and children carried away on d'Iberville's ships, six ended up in Louisiana, the first persons of African descent to arrive there.
One consequence of the French attack was a collapsed sugar industry and during the ensuing hardship on Nevis, small plots of land on the plantations were made available to the enslaved families in order to control the loss of life due to starvation. With less profitability for the absentee plantation owners, the import of food supplies for the plantation workers dwindled. Between 1776 and 1783, when the food supplies failed to arrive altogether due to the rebellion in North America, 300–400 enslaved Nevisians starved to death. On 1 August 1834, slavery was abolished in the British Empire. In Nevis, 8,815 slaves were freed. The first Monday in August is celebrated as Emancipation Day and is part of the annual Nevis Culturama festival.
A four-year apprenticeship programme followed the abolishment of slavery on the plantations. In spite of the continued use of the labour force, the Nevisian slave owners were paid over £150,000 in compensation from the British Government for the loss of property, whereas the enslaved families received nothing for 200 years of labour. One of the wealthiest planter families in Nevis, the Pinneys of Mountravers Plantation, claimed £36,396 in compensation for the slaves on the family-owned plantations around the Caribbean.
Because of the early distribution of plots and because many of the planters departed from the island when sugar cultivation became unprofitable, a relatively large percentage of Nevisians already owned or controlled land at emancipation. Others settled on crown land. This early development of a society with a majority of small, landowning farmers and entrepreneurs created a stronger middle class in Nevis than in Saint Kitts, where the sugar industry continued until 2006. Even though the 15 families in the wealthy planter elite no longer control the arable land, Saint Kitts still has a large, landless working class population.
1800 to the present day
The population had reached 7,470 by 1842. Nevis was united with Saint Kitts and Anguilla in 1882, and they became an associated state with full internal autonomy in 1967, though Anguilla seceded in 1971. Together, Saint Kitts and Nevis became independent on 19 September 1983. On 10 August 1998, a referendum on Nevis to separate from Saint Kitts had 2,427 votes in favour and 1,498 against, falling short of the two-thirds majority needed.
Before 1967, the local government of Saint Kitts was also the government of Nevis and Anguilla. Nevis had two seats and Anguilla one seat in the government. The economic and infrastructural development of the two smaller islands was not a priority to the colonial federal government.
When the hospital in Charlestown was destroyed in a hurricane in 1899, planting of trees in the squares of Saint Kitts and refurbishing of government buildings, also in Saint Kitts, took precedence over the rebuilding of the only hospital in Nevis. After five years without any proper medical facilities, the leaders in Nevis initiated a campaign, threatening to seek independence from Saint Kitts. The British Administrator in Saint Kitts, Charles Cox, was unmoved. He stated that Nevis did not need a hospital since there had been no significant rise in the number of deaths during the time Nevisians had been without a hospital. Therefore, no action was needed on behalf of the government, and besides, Cox continued, the Legislative Council regarded "Nevis and Anguilla as a drag on St. Kitts and would willingly see a separation".
A letter of complaint to the metropolitan British Foreign Office gave result and the federal government in Saint Kitts was ordered by their superiors in London to take speedy action. The Legislative Council took another five years to consider their options. The final decision by the federal government was to not rebuild the old hospital after all but to instead convert the old Government House in Nevis into a hospital, named Alexandra Hospital after Queen Alexandra, wife of King Edward VII. A majority of the funds assigned for the hospital could thus be spent on the construction of a new official residence in Nevis.
After d'Iberville's invasion in 1704, records show Nevis' sugar industry in ruins and a decimated population begging the English Parliament and relatives for loans and monetary assistance to stave off island-wide starvation. The sugar industry on the island never fully recovered and during the general depression that followed the loss of the West Indian sugar monopoly, Nevis fell on hard times and the island became one of the poorest in the region. The island remained poorer than Saint Kitts until 1991, when the fiscal performance of Nevis edged ahead of the fiscal performance of Saint Kitts for the first time since the French invasion.
Electricity was introduced in Nevis in 1954 when two generators were shipped in to provide electricity to the area around Charlestown. In this regard, Nevis fared better than Anguilla, where there were no paved roads, no electricity and no telephones until 1967. However, electricity did not become available island-wide on Nevis until 1971.
An ambitious infrastructure development programme was introduced in the early 2000s which included a transformation of the Charlestown port, construction of a new deep-water harbour, resurfacing and widening the Island Main Road, a new airport terminal and control tower, and a major airport expansion, which required the relocation of an entire village in order to make room for the runway extension.
Modernised classrooms and better-equipped schools, as well as improvements in the educational system, have contributed to a leap in academic performance on the island. The pass rate among the Nevisian students sitting for the Caribbean Examination Council (CXC) exams, the Cambridge General Certificate of Education Examination (GCE) and the Caribbean Advance Proficiency Examinations is now consistently among the highest in the English-speaking Caribbean.
Hurricanes
September 1989: there was a considerable amount of damage from Hurricane Hugo.
September 1998, there was a great deal of damage from Hurricane Georges.
November 1999: Nevis was hit by Hurricane Lenny, which caused some heavy damage to the island's infrastructure on the western coast, because of the storm's unusual track from west to east.
October 2008: Nevis was brushed with the edge of Hurricane Omar. Among other establishments, The Four Seasons Resort Nevis was forced to close to undergo repairs. Hurricane Omar thus caused the loss of 600 jobs for over 2 years; the resort reopened on 15 December 2010.
August 2010: there was some damage on Nevis from Hurricane Earl.
September 2010, there was some damage from Hurricane Igor.
September 2017, there was damage from Hurricane Irma.
Geography
The formation of the island began in mid-Pliocene times, approximately 3.45 million years ago. Nine distinct eruptive centres from different geological ages, ranging from mid-Pliocene to Pleistocene, have contributed to the formation. No single model of the island's geological evolution can, therefore, be ascertained.
Nevis Peak (high) is the dormant remnant of one of these ancient stratovolcanoes. The last activity took place about 100,000 years ago, but active fumaroles and hot springs are still found on the island, the most recent formed in 1953. The composite cone of Nevis volcano has two overlapping summit craters that are partially filled by a lava dome, created in recent, pre-Columbian time. Pyroclastic flows and mudflows were deposited on the lower slopes of the cone simultaneously.
Nevis Peak is located on the outer crater rim. Four other lava domes were constructed on the flanks of the volcano, one on the northeast flank (Madden's Mount), one on the eastern flank (Butlers Mountain), one on the northwest coast (Mount Lily) and one on the south coast (Saddle Hill, with a height of ). The southernmost point on the island is Dogwood Point which is also the southernmost point of the Federation of Saint Kitts and Nevis.
During the last ice age, when the sea level was 60 m lower, the three islands of Saint Kitts, Nevis and Sint Eustatius (also known as Statia) were connected as one island. Saba, however, is separated from these three by a deeper channel.
There are visible wave-breaking reefs along the northern and eastern shorelines. To the south and west, the reefs are located in deeper water. The most developed beach on Nevis is the or Pinney's Beach, on the western or Caribbean coast. There is sheltered swimming at Pinney, Nisbet, Lovers, and Oualie beaches. The eastern coast of the island faces into the Atlantic Ocean.
The colour of the sand on the beaches of Nevis is variable: on a lot of the bigger beaches the sand is a yellow-grey in colour, but some beaches on the southern coast have darker, reddish, or even black sand. Under a microscope it becomes clear that Nevis sand is a mixture of tiny fragments of coral, many foraminifera, and small crystals of the various mineral constituents of the volcanic rock of which the island is made.
Geology
Seven volcanic centers make up Nevis. These include Round Hill (3.43 Ma), Cades Bay (3.22 Ma), Hurricane Hill (2.7 Ma), Saddle Hill (1.8 Ma), Butlers Mountain (1.1 Ma), Red Cliff and Nevis Peak (0.98 Ma). These are mainly andesite and dacite lava domes, with associated block and ash flows, plus lahars. Nevis Peak has the highest elevation, at 984 m. Cades Bay and Farm Estate Soufriere are noted areas of hydrothermal activity.
Water has been piped since 1911 from a spring called the "Source", located up the mountain, to storage tanks at Rawlins Village, and since 1912, to Butler's Village. Additional drinking water comes from Nelson's Spring near Cotton Ground and Bath Spring. Groundwater has been extracted since the 1990s, and mixed with the Source water.
Colonial deforestation
During the 17th and 18th centuries, massive deforestation was undertaken by the planters as the land was initially cleared for sugar cultivation. This intense land exploitation by the sugar and cotton industry lasted almost 300 years, and greatly changed the island's ecosystem.
In some places along the windswept southeast or "Windward" coast of the island, the landscape is radically altered compared with how it used to be in pre-colonial times. Due to extreme land erosion, the topsoil was swept away, and in some places at the coast, sheer cliffs as high as have developed.
Thick forest once covered the eastern coastal plain, where the Amerindians built their first settlements during the Aceramic period, complementing the ecosystem surrounding the coral reef just offshore. It was the easy access to fresh water on the island and the rich food source represented by the ocean life sheltered by the reef that made it feasible for the Amerindians to settle this area around 600 BC. With the loss of the natural vegetation, the balance in runoff nutrients to the reef was disturbed, eventually causing as much as 80 per cent of the large eastern fringing reef to become inactive. As the reef broke apart, it, in turn, provided less protection for the coastline.
During times of maximum cultivation, sugar cane fields stretched from the coastline of Nevis up to an altitude at which the mountain slopes were too steep and rocky to farm. Nonetheless, once the sugar industry was finally abandoned, vegetation on the leeward side of the island regrew reasonably well, as scrub and secondary forest.
Water resources
Nevis has several natural freshwater springs, including Nelson's Spring. The island also has numerous non-potable volcanic hot springs, including most notably the Bath Spring near Bath village, just south of the capital Charlestown.
After heavy rains, powerful rivers of rainwater pour down the numerous ravines, known as ghauts. When the water reaches the coastline, the corresponding coastal ponds, both freshwater and brackish, fill to capacity and beyond, spilling over into the sea.
With modern development, the existing freshwater springs are no longer enough to supply water to the whole island. The water supply now comes mostly from Government wells. The major source of potable water for the island is groundwater, obtained from 14 active wells. Water is pumped from the wells, stored and allowed to flow by gravity to the various locations.
Climate
The climate is tropical with little variation, tempered all year round (but particularly from December through February) by the steady north-easterly winds, called the trade winds. There is a slightly hotter and somewhat rainier season from May to November.
Nevis lies within the track area of tropical storms and occasional hurricanes. These storms can develop between June 1 and November 30. This time of year has the heaviest rainfalls.
Nevis also experiences many fires, including the devastating Nevisian Fire of 1876.
Economy
The official currency is the Eastern Caribbean dollar (EC$), which is shared by eight other territories in the region.
The European Commission's Delegation in Barbados and the Eastern Caribbean estimates the annual per capita Gross Domestic Product (GDP) on Nevis to be about 10 per cent higher than on St. Kitts.
Tourism
The major source of revenue for Nevis as of 2023 according to IMF is tourism. During the 2003–2004 season, approximately 40,000 tourists visited the island. A five-star hotel (The Four Seasons Resort Nevis, West Indies), four exclusive restored plantation inns, and several smaller hotels including Oualie Beach Resort are currently in operation. Larger developments along the west coast have recently been approved and are in the process of being developed.
Offshore banking
The introduction of secrecy legislation has made offshore financial services a rapidly growing economic sector in Nevis. Incorporation of companies, international insurance and reinsurance, as well as several international banks, trust companies, asset management firms, have created a boost in the economy. During 2005, the Nevis Island Treasury collected $94.6 million in annual revenue, compared to $59.8 million during 2001.
In 1998, 17,500 international banking companies were registered in Nevis. Registration and annual filing fees paid in 1999 by these entities amounted to over 10 per cent of Nevis' revenues. The offshore financial industry gained importance during the financial disaster of 1999 when Hurricane Lenny damaged the major resort on the island, causing the hotel to be closed down for a year and 400 of the 700 employees to be laid off.
In 2000, the Financial Action Task Force, part of the Organisation for Economic Co-operation and Development (OECD), issued a blacklist of 35 nations which were said to be non-cooperative in the campaign against tax evasion and money laundering. At the time, the list included the Federation of Saint Kitts and Nevis, although the country was subsequently removed following various reforms.
Politics
The political structure for the Federation of Saint Kitts and Nevis is based on the Westminster Parliamentary system, but it is a unique structure in that Nevis has its own unicameral legislature, consisting of His Majesty's representative (the Deputy Governor General) and members of the Nevis Island Assembly. Nevis has considerable autonomy in its legislative branch. The constitution actually empowers the Nevis Island Legislature to make laws that cannot be abrogated by the National Assembly.
Nevis has a constitutionally protected right to secede from the federation, should a two-thirds majority of the island's population vote for independence in a local referendum. Section 113.(1) of the constitution states: "The Nevis Island Legislature may provide that the island of Nevis shall cease to be federated with the island of Saint Christopher and accordingly that this Constitution shall no longer have effect in the island of Nevis."
Nevis has its own premier and its own government, the Nevis Island Administration. It collects its own taxes and has a separate budget, with a current account surplus. According to a statement released by the Nevis Ministry of Finance in 2005, Nevis had one of the highest growth rates in gross national product and per capita income in the Caribbean at that point.
Elections
Nevis elections are scheduled every five years. The Nevis elections of 2013, called on 23 January 2013, were won by the party in opposition, the Concerned Citizens Movement (CCM), led by Vance Amory. The CCM won three of the five seats in the Nevis Island Assembly, while the incumbent party, the Nevis Reformation Party (NRP), won two.
In the federal elections of 2010, the CCM won two of the three Nevis assigned Federal seats, while the NRP won one. Of the eight Saint Kitts assigned federal seats, the St Kitts-Nevis Labour Party won six and the People's Action Movement (PAM) two.
Movement for constitutional reform
Joseph Parry, leader of the opposition, has indicated that he favours constitutional reform over secession for Nevis. His party, the NRP, has historically been the strongest and most ardent proponent for Nevis independence; the party came to power with secession as the main campaign issue. In 1975, the NRP manifesto declared that: "The Nevis Reformation Party will strive at all costs to gain secession for Nevis from St. Kitts – a privilege enjoyed by the island of Nevis prior to 1882."
A cursory proposal for constitutional reform was presented by the NRP in 1999, but the issue was not prominent in the 2006 election campaign and it appears a detailed proposal has yet to be worked out and agreed upon within the party.
In Handbook of Federal Countries published by Forum of Federations, the authors consider the constitution problematic because it does not "specifically outline" the federal financial arrangements or the means by which the central government and Nevis Island Administration can raise revenue: "In terms of the NIA, the constitution only states (in s. 108(1)) that 'all revenues...raised or received by the Administration...shall be paid into and form a fund styled the Nevis Island Consolidated Fund.' [...] Section 110(1) states that the proceeds of all 'takes' collected in St. Kitts and Nevis under any law are to be shared between the federal government and the Nevis Island Administration based on population. The share going to the NIA, however, is subject to deductions (s. 110(2)), such as the cost of common services and debt charges, as determined by the Governor-General (s.110(3)) on the advice of the Prime Minister who can also take advice from the Premier of Nevis (s.110(4))."
According to a 1995 report by the Commonwealth Observer Group of the Commonwealth Secretariat, "the federal government is also the local government of St Kitts and this has resulted in a perception among the political parties in Nevis that the interests of the people of Nevis are being neglected by the federal government which is more concerned with the administration of St Kitts than with the federal administration."
Secession movement
Simeon Daniel, Nevis' first Premier and former leader of the Nevis Reformation Party (NRP) and Vance Amory, Premier and leader of the Concerned Citizens Movement (CCM), made sovereign independence for Nevis from the Federation of Saint Kitts and Nevis part of their parties' agenda. Since independence from the United Kingdom in 1983, the Nevis Island Administration and the Federal Government have been involved in several conflicts over the interpretation of the new constitution which came into effect at independence. During an interview on Voice of America in March 1998, repeated in a government-issued press release headlined "PM Douglas Maintains 1983 Constitution is Flawed", Prime Minister Denzil Douglas called the constitution a "recipe for disaster and disharmony among the people of both islands".
A crisis developed in 1984 when the People's Action Movement (PAM) won a majority in the Federal elections and temporarily ceased honouring the Federal Government's financial obligations to Nevis. Consequently, cheques issued by the Nevis Administration were not honoured by the Bank, public servants in Nevis were not paid on time and the Nevis Island Administration experienced difficulties in meeting its financial obligations.
There is also substantial support in Nevis for British Overseas Territory status similar to Anguilla's, which was formerly the third of the tri-state Saint Christopher-Nevis-Anguilla colony.
Legislative motivation for secession
In 1996, four new bills were introduced in the National Assembly in Saint Kitts, one of which made provisions to have revenue derived from activities in Nevis paid directly to the treasury in Saint Kitts instead of to the treasury in Nevis. Another bill, The Financial Services Committee Act, contained provisions that all investments in Saint Kitts and Nevis would require approval by an investment committee in Saint Kitts. This was controversial, because ever since 1983 the Nevis Island Administration had approved all investments for Nevis, on the basis that the constitution vests legislative authority for industries, trades and businesses and economic development in Nevis to the Nevis Island Administration.
All three representatives from Nevis, including the leader of the opposition in the Nevis Island Assembly, objected to the introduction of these bills into the National Assembly in Saint Kitts, arguing that the bills would affect the ability of Nevis to develop its offshore financial services sector and that the bills would be detrimental to the Nevis economy. All the representatives in opposition in the National Assembly shared the conviction that the bills if passed into law, would be unconstitutional and undermine the constitutional and legislative authority of the Nevis Island Administration, as well as result in the destruction of the economy of Nevis.
The constitutional crisis initially developed when the newly appointed Attorney General refused to grant permission for the Nevis Island Administration to assert its legal right in the Courts. After a decision of the High Court in favour of the Nevis Island Administration, the Prime Minister gave newspaper interviews stating that he "refused to accept the decision of the High Court". Due to the deteriorating relationship between the Nevis Island Administration and the Federal Government, a Constitutional Committee was appointed in April 1996 to advise on whether or not the present constitutional arrangement between the islands should continue. The committee recommended constitutional reform and the establishment of an island administration for Saint Kitts, separate from the Federal Government.
The Federal Government in Saint Kitts fills both functions today and Saint Kitts does not have an equivalent to the Nevis Island Administration. Disagreements between the political parties in Nevis and between the Nevis Island Administration and the Federal Government have prevented the recommendations by the electoral committee from being implemented. The problematic political arrangement between the two islands, therefore, continues to date.
Nevis has continued developing its own legislation, such as The Nevis International Insurance Ordinance and the Nevis International Mutual Funds Ordinance of 2004, but calls for secession are often based on concerns that the legislative authority of the Nevis Island Administration might be challenged again in the future.
Fiscal motivation for secession
The issues of political dissension between Saint Kitts and Nevis are often centred around perceptions of imbalance in the economic structure. As noted by many scholars, Nevisians have often referred to a structural imbalance in Saint Kitts' favour in how funds are distributed between the two islands and this issue has made the movement for Nevis secession a constant presence in the island's political arena, with many articles appearing in the local press expressing concerns such as those compiled by Everton Powell in "What Motivates Our Call for Independence":
Many of the businesses that operate in Nevis are headquartered in Saint Kitts and pay the corporate taxes to Saint Kitts, despite the fact that profits for those businesses are derived from Nevis.
The vast majority of Nevisians and residents of Nevis depart the Federation from Saint Kitts. This meant that departure taxes are paid in Saint Kitts.
The bulk of cargo destined for Nevis enters the Federation through Saint Kitts. Custom duties are therefore paid in Saint Kitts.
The largest expenditure for Nevis, approximately 29 per cent of the Nevis Island Administration's recurrent budget, is education and health services, but the Nevis Island Legislature has no power to legislate over these two areas.
Police, defense and coast guard are a federal responsibility. Charlestown Police Station, which served as the Headquarters for police officers in Nevis, was destroyed by fire in December 1991. Police officers initially had to operate out of the ruin, until the Nevis Island Administration managed to raise the resources to re-house the police.
Nevis experiences an economic disadvantage because of preferential treatment by the federal government for development of Saint Kitts. The division of foreign aid and various forms of international assistance toward development and infrastructure are especially contentious issues. Lists showing the disparities in sharing have been compiled by Dr. Everson Hull, a former Economics professor of Howard University, and are available online.
1998 referendum
A referendum on secession from the Federation of St. Kitts and Nevis was held in 1998. Although 62% voted in favor of a secession, a two-thirds majority would have been necessary for the referendum to succeed.
Administrative divisions
The island of Nevis is divided into five administrative subdivisions called parishes, each of which has an elected representative in the Nevis Island Assembly. The division of this almost round island into parishes was done in a circular sector pattern, so each parish is shaped like a pie slice, reaching from the highest point of Nevis Peak down to the coastline.
Some of the parishes have double names. For example, Saint George Gingerland's first part of its name is the name of the patron saint of the parish church, and the second part of the name is the traditional common name of the parish. Often the parishes are referred to simply by their common names. The religious part of a parish name is sometimes written or pronounced in the possessive, as follows: Saint George's Gingerland.
The five parishes of Nevis are:
Saint George Gingerland
Saint James Windward
Saint John Figtree
Saint Paul Charlestown
Saint Thomas Lowland
Culture
Culturama, the annual cultural festival of Nevis, is celebrated during the Emancipation Day weekend, the first week of August. The festivities include many traditional folk dances, such as the masquerade, the Moko jumbies on stilts, Cowboys and Indians, and Plait the Ribbon, a May pole dance. The celebration was given a more organised form in 1974, including a Miss Culture Show and a Calypso Competition, as well as drama performances, old fashion Troupes (including Johnny Walkers, Giant and Spear, Bulls, Red Cross and Blue Ribbon), arts and crafts exhibitions and recipe competitions. According to the Nevis Department of Culture, the aim is to protect and encourage indigenous folklore, in order to make sure that the uniquely Caribbean culture can "reassert itself and flourish".
Language
The official language is English. Saint Kitts Creole is also spoken on Nevis and less so on the neighbouring island.
Music, theatre and dance
Nevisian culture has since the 17th century incorporated African, European, and East Indian cultural elements, creating a distinct Afro-Caribbean culture. Several historical anthropologists have done field research Nevis and in Nevisian migrant communities in order to trace the creation and constitution of a Nevisian cultural community. Karen Fog Olwig published her research about Nevis in 1993, writing that the areas where the Afro-Caribbean traditions were especially strong and flourishing relate to kinship and subsistence farming. However, she adds, Afro-Caribbean cultural impulses were not recognised or valued in the colonial society and were therefore often expressed through Euro-Caribbean cultural forms.
Examples of European forms appropriated to express Afro-Caribbean culture are the Nevisian and Kittitian Tea Meetings and Christmas Sports. According to anthropologist Roger D. Abrahams, these traditional performance art forms are "Nevisian approximation of British performance codes, techniques, and patterns". He writes that the Tea Meetings were staged as theatrical "battles between decorum and chaos", decorum represented by the ceremony chairmen and chaos the hecklers in the audience, with a diplomatic King or a Queen presiding over the battle to ensure fairness.
The Christmas Sports included a form of comedy and satire based on local events and gossip. They were historically an important part of the Christmas celebrations in Nevis, performed on Christmas Eve by small troupes consisting of five or six men accompanied by string bands from different parts of the island. One of the men in the troupe was dressed as a woman, playing all the female parts in the dramatisations. The troupes moved from yard to yard to perform their skits, using props, face paint and costumes to play the roles of well-known personalities in the community.
Examples of gossip about undesired behaviour that could surface in the skits for comic effect were querulous neighbours, adulterous affairs, planters mistreating workers, domestic disputes or abuse, crooked politicians and any form of stealing or cheating experienced in the society. Even though no names were mentioned in these skits, the audience would usually be able to guess who the heckling message in the troupe's dramatised portrayals was aimed at, as it was played out right on the person's own front yard. The acts thus functioned as social and moral commentaries on current events and behaviours in Nevisian society. This particular form is called "Bazzarding" by many locals. Abrahams theorises that Christmas Sports are rooted in the pre-emancipation Christmas and New Year holiday celebrations, when the enslaved population had several days off.
American folklorist and musicologist Alan Lomax visited Nevis in 1962 in order to conduct long-term research into the black folk culture of the island. His field trip to Nevis and surrounding islands resulted in the anthology Lomax Caribbean Voyage series.
Among the Nevisians recorded were chantey-singing fishermen in a session organised in a rum shop in Newcastle; Santoy, the Calypsonian, performing calypsos by Nevisian ballader and local legend Charles Walters to guitar and cuatro; and string bands, fife players and drummers from Gingerland, performing quadrilles.
The island is also known for "Jamband music", which is the kind of music performed by local bands during the "Culturama Festival" and is key to "Jouvert" dancing. The sounds of the so-called "Iron Band" are also popular within the culture; many locals come together using any old pans, sinks, or other kits of any sort; which they use to create sounds and music. This form of music is played throughout the villages during the Christmas and carnival seasons.
Architecture
A series of earthquakes during the 18th century severely damaged most of the colonial-era stone buildings of Charlestown. The Georgian stone buildings in Charlestown that are visible today had to be partially rebuilt after the earthquakes, and this led to the development of a new architectural style, consisting of a wooden upper floor over a stone ground floor; the new style resisted earthquake damage much more effectively.
Two important Nevisian buildings from the 18th century are Hermitage Plantation, built of lignum vitae wood in 1740, the oldest surviving wooden house still in use in the Caribbean today, and the Bath Hotel, the first hotel in the Caribbean, a luxury hotel and spa built by John Huggins in 1778. The soothing waters of the hotel's hot spring and the lively social life on Nevis attracted Europeans including Antigua-based Admiral Nelson, and Prince William Henry, Duke of Clarence, (future William IV of the United Kingdom), who attended balls and private parties at the Bath Hotel. Today, the building serves as government offices, and there are two outdoor hot-spring bathing spots which were specially constructed in recent years for public use.
According to local folklore, a destructive 1680 or 1690 earthquake and tsunami destroyed the buildings of the original capital Jamestown on the west coast. Folk tales say that the town sank beneath the ocean, and the tsunami is blamed for the escape of (possibly fictional) pirate Red Legs Greaves. However, archaeologists from the University of Southampton who have done excavations in the area have found no evidence for such a tsunami. They state that this story may originate with an over-excited Victorian letter writer sharing somewhat exaggerated accounts of his exotic life in the tropical colony with a British audience back home.
One such letter recounts that so much damage was done to the town that it was completely evacuated, and was engulfed by the sea. Early maps do not, however, actually show a settlement called "Jamestown", only "Morton's Bay", and later maps show that all that was left of Jamestown/Morton's Bay in 1818 was a building labelled "Pleasure House". Very old bricks that wash up on Pinney's Beach after storms may have contributed to this legend of a sunken town; however, these bricks are thought to be dumped ballast from 17th and 18th century sailing ships.
Notable people
Arthur Anslyn, marine expert
Keith Arthurton, cricket player
Bertram L. Baker, Majority Whip of the New York State Assembly (1966–1970)
Stephen Breyer, United States Supreme Court Justice
John Cleese, actor/comedian, founding member of the British comedy group Monty Python
Frances "Fanny" Coker (August 26, 1767 – April 12, 1820) freed slave in Bristol
Rupert Crosse, first African American to be nominated for an Academy Award as Best Supporting Actor
Alexander Hamilton, statesman and one of the Founding Fathers of the United States
Runako Morton, cricket player
Frances Nelson, wife of Admiral Lord Horatio Nelson
Eulalie Spence, pioneer playwright of the Harlem Renaissance
Elquemedo Willett, cricket player, inducted into the Nevis Sports Museum Hall of Fame in 2005
Martin Brown, father of Spice Girls singer Mel B
See also
Chief Justice of the Leeward Islands
Nevis Historical and Conservation Society
References
Further reading
Michener, James, A. 1989. Caribbean. Secker & Warburg. London. (Especially Chap. VIII. "A Wedding on Nevis", pp. 289–318). The book is a fictionalised account of Caribbean history, but according to the publisher, "...everything said about Nelson and his frantic search for a wealthy life is based on fact."
Ordnance Survey, Government of the United Kingdom, 1984. Nevis, with part of St. Christopher (Saint Kitts). Series E803 (D.O.S. 343), Sheet NEVIS, Edition 5 O.S.D. 1984. Reprinted in 1995, published by the Government of the United Kingdom (Ordnance Survey) for the Government of Saint Christopher (St. Kitts) and Nevis.
Robinson, David and Jennifer Lowery (Editors), 2000. The natural history of the island of Nevis. Nevis Historical and Conservation Society Press, Ithaca, New York.
Keith C. Simmonds. "Political and Economic Factors Influencing the St. Kitts-Nevis Polity: An Historical Perspective." Phylon Vol. 48, No. 4 (4th Qtr., 1987), pp. 277–286
External links
Nevis Island Administration
Nevis Island Tourism Authority
Autonomous regions
Islands of Saint Kitts and Nevis
Pleistocene stratovolcanoes
Subduction volcanoes
Volcanoes of Saint Kitts and Nevis
|
3021015
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8%20%C2%AB%D0%9F%D1%80%D0%BE%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D0%BB%D1%83%20%D0%B7%D0%BE%D0%BD%D1%83%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8%C2%BB
|
Закон України «Про прилеглу зону України»
|
Закон України «Про прилеглу зону України» — Закон України, прийнятий 6 грудня 2018 року, встановлює статус та визначає правовий режим прилеглої зони України відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року.
Контекст
Прилеглою зоною є зона відкритого моря, в якій прибережна держава відповідно до міжнародного морського права може здійснювати контроль, необхідний для запобігання порушенням митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил в межах її території або територіального моря; для покарання за порушення таких законів і правил, вчинені в межах її території або територіального моря.
Кодифіковані норми про прилеглу зону вперше були встановлені в статті 24 , а потім у статті 33 Конвенції ООН з морського права 1982 року.
На відміну від деяких інших морських просторів, існування яких та суверенітет над якими не потребують прийняття окремих законів внаслідок самого факту приєднання держави до Конвенції 1982 року, контроль, що може здійснюватися державою в прилеглій зоні, потребує прийняття окремого законодавчого акту. Це пояснюється тим, що прилегла зона не є ані зоною суверенітету, ані зоною юрисдикції. Ця та ділянка морського простору, де прибережна держава може здійснювати обмежений контроль для запобігання порушенням чи для покарання за порушення певних правил, а також мати права та обов'язки щодо затонулих археологічних та історичних об'єктів.
У 2018 році правовий статус та режим прилеглої зони був визначений у законодавстві 83 прибережних держав.
Історія
9 липня 2003 Верховна Рада України прийняла за основу проект закону України про внутрішні води, територіальне море і прилеглу зону України, який так і не був прийнятий.
Проект закону про внутрішні води, територіальне море та прилеглу зону України, поданий 30 грудня 2002 року, був відкликаний після проходження першого читання. Така сама доля чекала на ще один законопроект .
Проект закону про прилеглу зону України, поданий 23 липня 2009 року, пройшов перше читання, але провалився в другому.
Після анексії Криму та закриття портів півострову, російська окупаційна адміністрація почала здійснювати незаконну економічну діяльність із залученням торгового флоту під російським прапором та прапорами третіх країн. Значно зросли обсяги контрабанди, що перевозиться Чорним морем. Унаслідок втрати контролю над Кримом, Україна позбулася можливості ефективного контролю за судноплавством, що дозволив би здійснювати затримання та догляд кораблів, підозрюваних у піратстві, незаконному перевезенні зброї, наркотичних препаратів, торгівлі людьми, контрабанді. Необхідно було створити правову базу для попередження специфічних злочинів, що включають перевалку вантажів у морі, порушення державного кордону України, зокрема ворожою агентурою, розвідувально-диверсійними групами тощо.
Тому групою народних депутатів (Олена Матузко, Ірина Геращенко, Марія Іонова, Іван Вінник) був поданий законопроект № 8361 від 16 травня 2018 року, що 244-ма голосами прийнятий як Закон 6 грудня того ж року. На прискоренні парламентської роботи позначилась і військова агресія Росії проти українських суден у районі Керченської протоки. Закон підписаний Президентом 29 грудня і набрав чинності 4 січня 2019 року.
Зміст Закону
Закон складається з шести статей та прикінцевих положень.
Згідно з його нормами, прилегла зона України є морським поясом, що прилягає до територіального моря України, зовнішня межа якого перебуває на відстані не більше двадцяти чотирьох морських миль (44 455,2 м), відлічених від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря України.
Україна у своїй прилеглій зоні здійснює контроль, необхідний з метою:
запобігання порушенням митного, фіскального (податкового), імміграційного (міграційного), санітарного законодавства України у межах території України, включаючи її внутрішні води або територіальне море;
притягнення до відповідальності за порушення зазначеного законодавства.
З цією метою Державна прикордонна служба України може здійснювати:
1) зупинення суден;
2) огляд суден;
3) затримання чи арешт суден та/або членів їх екіпажу, крім військових кораблів та інших державних суден, які використовуються з некомерційною метою.
Див. також
Територіальні води
Територіальне море України
Виключна економічна зона
Виключна морська економічна зона України
Територія держави
Територія України
Примітки
Посилання
Прилегла зона України — про що йдеться? / Радіо Свобода, 10 грудня 2018
Закони України
Морські кордони
2018 у праві
2018 в Україні
|
4051769
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Redmi%20Note%209T
|
Redmi Note 9T
|
Redmi Note 9T — смартфон суббренда Xiaomi Redmi, що належить до серії Redmi Note. Був представлений 8 січня 2021 року разом з Redmi 9T. Також в Китаї 26 листопада 2020 року разом з Redmi Note 9 4G та Redmi Note 9 Pro 5G був представлений Redmi Note 9 5G, що є практично ідентичною моделлю до Note 9T окрім деяких відмінностей.
Офіційно Redmi Note 9T не продавався в Україні.
Дизайн
Екран виконаний зі скла Corning Gorilla Glass 5. Корпус смартфонів виконаний з пластику.
За зовнішнім виглядом смартфони відрізняються дизайном блоку камери та написом «5G» на задній панелі Note 9T.
Знизу розміщені роз'єм USB-C, динамік, мікрофон та 3.5 мм аудіороз'єм. Зверху розташовані другий мікрофон, ІЧ-порт та другий динамік. З лівого боку розташовані слот під 2 SIM-картки і карту пам'яті формату microSD до 512 ГБ. З правого боку розміщені кнопки регулювання гучності та кнопка блокування смартфона, в яку вбудований сканер відбитків пальців.
Redmi Note 9T продавався в кольорах Nightfall Black (чорний) та Daybreak Purple (фіолетовий).
В Китаї Redmi Note 9 5G продавався в 3 кольорах: Outside Green Mountains (зелений), Shadow Purple (фіолетовий) та Cloud Gray (сірий).
Технічні характеристики
Платформа
Смартфони отримали процесор MediaTek Dimensity 800U та графічний процесор Mali-G57 MC3.
Батарея
Батарея отримала об'єм 5000 мА·год та підтримку швидкої 18-ватної зарядки.
Камера
Redmi Note 9T отримав основну потрійну камеру 48 Мп, f/1.8 (ширококутний) + 2 Мп, f/2.4 (макро) + 2 Мп, f/2.4 (сенсор глибини) з фазовим автофокусом та здатністю запису відео в роздільній здатності 4K@30fps.
Redmi Note 9 5G отримав основну потрійну камеру 48 Мп, f/1.8 (ширококутний) + 8 Мп, f/2.2 (ультраширококутний) + 2 Мп, f/2.4 (макро) з фазовим автофокусом та здатністю запису відео в роздільній здатності 4K@30fps.
Фронтальна камера обох моделей отримала роздільність 13 Мп, діафрагму f/2.3 та здатність запису відео в роздільній здатності 1080p@30fps.
Екран
Екран IPS LCD, 6.53", FullHD+ (2340 × 1080) зі співвідношенням сторін 19.5:9, щільністю пікселів 395 ppi та круглим вирізом під фронтальну камеру, що знаходиться зверху в лівому кутку.
Звук
Смартфони отримали стереодинаміки. Динаміки розташовані на верхньому та нижньому торцях.
Пам'ять
Redmi Note 9T продавався в комплектаціях 4/64 та 4/128 ГБ.
Redmi Note 9 5G продавався в комплектаціях 6/128, 8/128 та 8/256 ГБ.
Програмне забезпечення
Смартфони були випущені на MIUI 12 на базі Android 10. Були оновлені до MIUI 14 на базі Android 12.
Примітки
Посилання
Note 9T
Фаблети
Пристрої на базі Android
Мобільні телефони з кількома тиловими камерами
Мобільні телефони, представлені в 2020 році
Мобільні телефони із записом відео в 4K
Мобільні телефони з інфрачервоним передавачем
Смартфони, зняті з виробництва
|
2852905
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%88%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B5
|
Пширове
|
Пширове — село в Польщі, у гміні Стенжиця Картузького повіту Поморського воєводства.
У 1975-1998 роках село належало до Гданського воєводства.
Примітки
Села Картузького повіту
|
2835530
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%B4%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%A7%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D0%A2%D1%88%D1%86%D1%8F%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Рудка (Чарнковсько-Тшцянецький повіт)
|
Рудка (Чарнковсько-Тшцянецький повіт)
Рудка — село в Польщі, у гміні Тшцянка Чарнковсько-Тшцянецького повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Пільського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Чарнковсько-Тшцянецького повіту
|
4671817
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Periphragnis
|
Periphragnis
|
Periphragnis — це вимерлий рід ізотемнідних нотоунгулятів, який жив із середнього еоцену до раннього олігоцену на території сучасної Аргентини та Чилі.
Опис
Ця тварина була міцної статури, з потужними, ймовірно, пальцевими ногами, що закінчувалися копитами. Передні кінцівки, особливо міцні, були схожі на передні кінцівки свого родича Thomashuxleya, але мали менш сплощені копитні фаланги. Періфрагніс був приблизно півтора метра в довжину, розміром приблизно з сучасного кабана. Його череп мав невеликий нейрочереп, а зубний ряд був повним і майже без діастеми. Ікла були великих розмірів.
Periphragnis мав багато подібностей з Thomashuxleya, але його зуби мали трохи вищу коронку, хоча все ще брахідонтними. Парастільні та параконові складки у верхніх молярах були менш помітними, а також менш чітко розділеними; складки парастиля, у верхніх зубах яремної ділянки, перетинаються з губним метастилем попередніх зубів. Другий нижній премоляр був більш складним, ніж у Thomashuxleya, з добре розвиненою задньоязиковою борозною; нижні премоляри, як правило, були коротшими та відносно ширшими, тоді як набір різців був розташований більш поперечно.
Палеобіологія
Як і деякі інші ізотемніди, Periphragnis харчувався корінням і бульбами, які він викопував своїми потужними ногами і подрібнював сильними передніми зубами. Характеристики молярів і різців вказують на те, що ця тварина могла пастися.
Примітки
Роди ссавців
Фауна еоцену
Фауна олігоцену
|
61706790
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2019%20Zhengzhou%20Open%20%E2%80%93%20Singles
|
2019 Zhengzhou Open – Singles
|
2019 Zhengzhou Open – Singles
Zheng Saisai was the defending champion, but lost in the quarterfinals to Ajla Tomljanović.
Karolína Plíšková won the title, defeating Petra Martić in the final, 6–3, 6–2.
Seeds
The top four seeds received a bye into the second round.
Draw
Finals
Top half
Bottom half
Qualifying
Seeds
Qualifiers
Draw
First qualifier
Second qualifier
Third qualifier
Fourth qualifier
References
External links
Main Draw
Qualifying Draw
2019 WTA Tour
Zhengzhou Open
|
4056266
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D1%86%D0%BE%D0%B3%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%20%D0%90%D0%BF%D1%83%D0%BB%D1%96%D1%97%20%D1%96%20%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%B1%D1%80%D1%96%D1%97
|
Герцогство Апулії і Калабрії
|
Герцогство Апулії і Калабрії — середньовічне норманське герцогство в Південній Італії. В 1043 році було засноване Вільгельмом Отвілем як графство на відвойованих у візантійців територіях, що складались з Гаргано, Капітанати, Апулії, Вультуре і більшої частини Кампанії. У 1059 році стало герцогством, коли папа Миколай II надав Роберту Гвіскару відповідний титул. В 1130 році увійшло до складу новоствореного норманського Сицилійського королівства.
Історія
Першим графом Апулії традиційно вважається старший син Танкреда де Отвіль — Вільгельм (Гільйом, Гульєльмо) Залізна Рука (пом. 1046). У вересні 1042 року нормани на зборах в Мельфі вирішили формалізувати свої завоювання і обрали його Вільгельма графом в областях, відвойованих норманами у Південній Італії у Візантії. Для того, щоб узаконити графський титул, Вільгельм звернувся до лангобардського князя Салерно Гваймара IV з проханням прийняти верховну владу над звільненими від візантійців областями. В кінці 1042 року Гваймар IV прибув в Мельфі і за згодою норманів прийняв титул герцога Апулії і Калабрії. При цьому Вільгельму був дарований титул графа Мельфі з правом засновувати баронства на землях, які згодом будуть відбиті у Візантії. Уже звільнені і утримувані норманами землі були поділені на дванадцять бароній, а сам Вільгельм втримав за собою Асколі, а його брат Дрого — Венозу. Однак ці дії не були визнані імператором Священної Римської імперії.
Після смерті Вільгельма його брат Дрого (пом. 1051) в 1047 році визнав себе васалом імператора Генріха III, який, в свою чергу, визнав за Дрого титул графа Апулії і Калабрії і вивів Апулію з підпорядкування Салернського князівства.
Офіційний титул Дрого звучав як «герцог і магістр Італії, граф всіх норманів Апулії і Калабрії» (лат. Dux et magister Italiae comesque Normannorum totius Apuliae et Calabriae).
При наступниках Дрого їхні володіння розширилися. Роберт Гвіскар, який прийняв герцогський титул, зміг об'єднати в своїх руках всю Південну Італію, захопивши до 1071 року всі візантійські володіння, а в 1077 році захопивши і Салерно, що став столицею герцогства. У 1059 Роберт Гвіскар визнав себе васалом папи Миколая II, а останній дарував Роберту титул герцога Апулії, Калабрії і Сицилії.
Після смерті в 1127 році онука Роберта, Вільгельма (Гульєльмо) II, герцогство успадкував граф Сицилії Рожер II, племінник Роберта Гвіскара. У 1128 році права на герцогство було визнано папою Гонорієм II. У 1130 році Рожер прийняв королівський титул і герцогство увійшло до складу утвореного ним Сицилійського королівства.
У 1134 році Рожер II присвоїв титул герцога Апулії і Калабрії своєму старшому синові Рожеру III. З цього моменту титул герцога Апулії і Калабрії часто носили спадкоємці короля Сицилії. Останнім титул носив померлий в 1193 році старший син короля Танкреда ді Лечче, Рожер V.
Примітки
Історичні_держави_Італії
Засновані в Європі 1043
Держави і території, засновані 1043
зникли 1130
|
44734323
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dynamic%20deconstructive%20psychotherapy
|
Dynamic deconstructive psychotherapy
|
Dynamic deconstructive psychotherapy (DDP) is a manual-based treatment for borderline personality disorder.
Goals
The goals of DDP are: (1) connecting with one's own emotional experiences in order to develop an integrated sense of self and (2) connecting with others in more authentic ways, so as to improve the quality of relationships.
Focus of treatment
The primary focus of treatment is on recent social interactions. Three sets of techniques are employed: Association, Attribution, and Alterity. With Association techniques, the therapist helps the client to develop a narrative sequence of a given interaction and to identify emotions that the client may have experienced. With Attribution techniques, the therapist helps the client to examine alternative ways to interpret the interaction, thereby deconstructing rigid, polarized attributions towards self and other, and opening up new and more complex perspectives. With Alterity techniques, the therapist provides deconstructive experiences within the therapist-client relationship that support individuation and help to experientially deconstruct rigid, polarized attributions.
Treatment procedure
DDP is offered on a weekly basis in 45-50 minute sessions. Between sessions, clients are encouraged to work on connecting to their emotional experiences using Daily Connection Sheets, and to attempt to develop more authentic and individuated relationships outside of treatment.
DDP is a time-limited treatment proceeding through four sequential stages with the duration pre-determined to be 12 months. The expectation is not that the client will be cured within 12 months, but that the client will be sufficiently recovered to move out of intensive mental health treatment. For patients who are not ready for this step at the end of 12 months, monthly maintenance sessions or 6-month blocks of weekly booster sessions are made available.
Mechanisms of change
Neuroscience research suggests that individuals with borderline personality disorder process emotional experiences through aberrant neural pathways in the brain. They are less likely to use pathways involving higher-level cortical regions responsible for episodic memory, integration, verbalization, mood regulation, and perspective-taking. Instead, they are likely to activate more primitive neural pathways in the limbic region of the brain responsible for anxiety, fear responses, and impulsivity It is also established in neuroscience research that the simple act of identifying and labeling emotions can reduce activation of the limbic system and reduce physiological arousal.
By repeatedly recounting recent social interactions, identifying emotions, and putting them into perspective, DDP is hypothesized to activate higher-level cortical pathways, thereby strengthening them and remediating deficits in how emotions are processed in the brain. The analogy used is to physical therapy following stroke; physical therapy repeatedly activates motor neuron pathways in the brain, thereby strengthening them and restoring control over muscle functioning and voluntary movement.
Efficacy
In separate studies, DDP has been shown to improve symptoms of borderline personality disorder (BPD), depression, and dissociation, to decrease use of hospitalization, to lessen maladaptive behaviors, such as suicide attempts, self-harm, and substance misuse, and to improve functioning. In a small, randomized controlled trial of DDP for co-occurring BPD and alcohol use disorder, clients receiving DDP achieved significantly greater improvement in symptoms of BPD, depression, and social functioning than clients receiving community-based treatment of equal intensity. 90% of clients who completed 12 months of DDP achieved a clinically meaningful change in symptoms of BPD. Most participants continued to improve after treatment with DDP ended, with significant improvement noted in parasuicide behavior, heavy drinking and recreational drug use. A study examining mechanisms of change indicated that therapist adherence to DDP techniques strongly predicted symptom improvement, thus suggesting specific therapeutic efficacy for DDP techniques.
A case series of clients with co-occurring BPD and dissociative identity disorder indicated that DDP was associated with marked improvement in dissociative symptoms over 12 months.
An observational study comparing naturalistic outcomes of DDP and dialectical behavior therapy (DBT) in treatment refractory clients seen at a medical university clinic indicated significantly better improvement for clients treated with DDP than DBT across a broad range of outcomes, including symptoms of BPD, depression, disability, and self-harm. After an independent review by the U.S. government's Substance Abuse and Mental Health Services Administration (SAMHSA), DDP was included on its (now defunct) National Registry of Evidence-based Programs and Practices (NREPP) (see www.nrepp.samhsa.gov).
References
Further reading
Gregory, R.J. Remediation for Treatment-Resistant Borderline Personality Disorder: Manual of Dynamic Deconstructive Psychotherapy (http://www.upstate.edu/ddp)
Psychotherapy by type
Borderline personality disorder
|
31418945
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Urko%20Vera
|
Urko Vera
|
Urko Vera Mateos (born 14 May 1987) is a Spanish professional footballer who plays for Santutxu FC as a centre-forward.
Club career
Born in Barakaldo, Biscay, Vera played mostly amateur football until the age of 23, having represented Basque giants Athletic Bilbao as a youth from ages 10–12. During his spell at SD Lemona, he received part of his wage by taking the team's kits to the laundry.
In the last minutes of the 2011 January transfer window, after impressing with Lemona in Segunda División B (the club was coached by legendary Athletic player Aitor Larrazábal), Vera was acquired by the Lions, signing a one 1/2-year contract and initially being assigned to the reserve side, Bilbao Athletic. He made his first-team – and La Liga – debut on 5 February, coming on as a substitute for Iker Muniain for the final 15 minutes of a 3–0 home win against Sporting de Gijón.
On 14 March 2011, again appearing from the bench, Vera scored his first goal for Athletic Bilbao, heading home in injury time in a 2–2 draw at Getafe CF. After being released he resumed his career in Segunda División, representing five clubs in just four years, including CD Mirandés for which he netted 20 times in all competitions.
Vera moved to Jeonbuk Hyundai Motors FC in the K League 1 in late July 2015. On 10 January of the following year, he returned to his country and joined CA Osasuna in the second level.
On 19 August 2016, Vera signed a one-year deal with SD Huesca, still in the second tier. The following 23 January, he returned to Mirandés after leaving by mutual consent.
On 18 May 2017, Vera moved to Romania with CFR Cluj. In January 2019, after a short loan spell at FC Astra Giurgiu also in the country's Liga I, he signed with English League Two club Oldham Athletic. His contract at the latter was mutually terminated on 24 January 2020, and he returned to the Spanish lower leagues shortly after with CD Guijuelo.
Vera returned to his native region on 28 August 2020, with the 33-year-old agreeing to a deal at third-tier Club Portugalete.
Honours
Eibar
Segunda División: 2013–14
Jeonbuk Hyundai
K League 1: 2015
CFR Cluj
Liga I: 2017–18, 2018–19
Supercupa României: 2018
Notes
References
External links
1987 births
Living people
Spanish men's footballers
Footballers from Barakaldo
Men's association football forwards
La Liga players
Segunda División players
Segunda División B players
Tercera División players
Tercera Federación players
Santutxu FC players
CD Laudio players
Club Portugalete players
SD Eibar B footballers
SD Eibar footballers
SD Lemona footballers
Athletic Bilbao B footballers
Athletic Bilbao footballers
Hércules CF players
SD Ponferradina players
AD Alcorcón footballers
CD Mirandés footballers
CA Osasuna players
SD Huesca footballers
CD Guijuelo footballers
K League 1 players
Jeonbuk Hyundai Motors players
Liga I players
CFR Cluj players
FC Astra Giurgiu players
English Football League players
Oldham Athletic A.F.C. players
Spanish expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in South Korea
Expatriate men's footballers in Romania
Expatriate men's footballers in England
Spanish expatriate sportspeople in South Korea
Spanish expatriate sportspeople in Romania
Spanish expatriate sportspeople in England
|
224671
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%83%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%B0
|
Біловезька угода
|
Біловезька угода (Біловезькі угоди), офіційно Угода про створення Співдружності Незалежних Держав — угода, якою констатовано припинення існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік та створено Співдружність Незалежних Держав замість нього як правонаступника. Документ був підписаний на державній дачі під Віскулями в Біловезькій пущі поблизу міста Берестя 8 грудня 1991 року, крім тоді неіснуючої ЗСФРР, керівниками трьох із чотирьох республік, які підписали Договір про утворення СРСР 1922 року:
Голова Верховної Ради Республіки Білорусь Станіслав Шушкевич і прем'єр-міністр Республіки Білорусь В'ячеслав Кебіч;
Президент Російської Федерації Борис Єльцин і перший заступник голови уряду РРФСР/Російської Федерації Геннадій Бурбуліс;
Президент України Леонід Кравчук і прем'єр-міністр України Вітольд Фокін.
10 грудня Верховна Рада України 295 голосами з застереженнями ратифікувала Угоду про створення СНД, проти проголосувало 10 депутатів та 7 утрималося. Угода, ратифікована всіма колишніми радянськими республіками, крім Грузії, Естонії, Латвії та Литви. 21 грудня 1991 року Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменія та Узбекистан підписали в Алма-Ати спільно з Білоруссю, Росією та Україною Алма-Атинську декларацію про цілі та принципи СНД та Протокол до Угоди про створення СНД.
У лютому 2013 Виконавчий комітет СНД, де за правилами мала зберігатися Біловезька угода, повідомив, що має лише її копію. Восени того ж року глава Державної архівної служби Ольга Гінзбург заявила, що жодна з держав-підписанток не володіє оригіналом угоди.
Угода про створення Співдружності Незалежних Держав досі чинна в Україні, хоч Україна, як вважає уряд, не є членом СНД, адже не ратифікувала Статут СНД, проте залишається досі членом Зони вільної торгівлі СНД.
Зміст
Текст Біловезьких угод містить вступ і 14 статей. Оригінальний текст англійською доступний в офіційному перекладі на сайті Ради Європи, а українською на сайті Верховної Ради України.
У преамбулі сторони костантували:
Також підтверджувалася прихильність цілям і принципам Статуту ООН та Гельсінського заключного акту.
У статті 5 задекларовано:
Проте стаття 10 надавала право кожній зі сторін призупинити дію угоди або окремих статей із попереднім оповіщенням учасників співдружності за рік.
Наслідки
Наступні громадянські війни та паперові війни в Російській Федерації
Декілька субреспублік СРСР взяли ініціативу зі Співочої революції (1987—1991) у балтійських країнах та побачили в Біловезьких угодах обіцянку права на самовизначення. З липня по грудень 1990 р. відбувся «парад суверенітетів» автономних республік і автономних областей СРСР. Більшість автономних республік проголосили себе радянськими соціалістичними республіками. 20 липня 1991 року Верховна Рада Північно-Осетинської АРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Слідом за цим 9 серпня була прийнята Декларація про державний суверенітет Карельської АРСР, 19 серпня 1991 спроба радянського державного перевороту, 29 серпня Комі АРСР, 20 вересня Удмуртської республіки, 27 вересня Якутсько-Сахської РСР, яка згодом розпалася на Якутську АРСР і Республіку Саха, 8 жовтня — Бурятської АРСР, 11 жовтня — Башкирської АРСР, 18 жовтня — Калмицької АРСР, 22 жовтня — Марійської АРСР, 24 жовтня — Чуваської АРСР, 25 жовтня — Гірсько-Алтайського автономного округу, 12 грудня — Тувинської АРСР. 18 жовтня 1991 року Ямало-Ненецький автономний округ проголосив суверенітет. Також перейменували і підвищили статус республік: Республіка Адигея, Республіка Дагестан, Кабардино-Балкарська Республіка, Карачаєво-Черкеська Республіка, Мордовська АРСР, Республіка Хакасія.
Ці операції рідко переростали у збройні конфлікти, тому що центральний уряд Росії мав переважну військову силу, про що свідчить Чеченська Республіка Ічкерія, яка в 1994 році впала у відкриту війну, відому як Перша російсько-чеченська війна. Приклад Чечні послужив для того, щоб стримати рухи за незалежність, наприклад, у:
Татарській Автономній Радянській Соціалістичній Республіці
У подальшому при оцінці окремих положень законодавства різних суб'єктів Російської Федерації на відповідність Конституції Російської Федерації Конституційний суд Російської Федерації неодноразово заявляв про конституційно-правову неможливість і незаконність "дворівневого суверенітету" Російської Федерації її суб'єкти. Так, зокрема, слід ознайомитися з постановою від 7 червня 2000 р. № 10-П «Про справу про перевірку конституційності окремих положень Конституції Республіки Алтай і Федерального закону "Про загальні засади організації законодавчої (представницької) влади і виконавчі органи державної влади суб'єктів Російської Федерації"». На цьому справу було закрито.
Подальші конфлікти
Кілька ірредентистів побачили в Біловезькій угоді обіцянку права на самовизначення. Скрізь, де можна було призначити ці «горбачовські голосування», вони були. Це спричинило низку подальших збройних громадянських конфліктів, зокрема:
Громадянська війна в Грузії за Абхазьку АРСР і Південну Осетію
Аджарська Автономна Радянська Соціалістична Республіка
Придністровська війна
Гагаузія
Каракалпацька Автономна Радянська Соціалістична Республіка та її спадкоємець Каракалпакстан
Нахічеванська Автономна Республіка
Нагірно-Карабахська Республіка
Автономна Республіка Бадахшан
Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка
Декларація про державний суверенітет Казахської РСР
Конституційна криза в Російській Федерації
На думку деяких російських політиків, однією з причин політичної кризи 1993 р. стала неодноразова відмова З'їзду народних депутатів Росії ратифікувати Біловезьку угоду і виключити з тексту Конституції та законів СРСР згадку про Біловезьку угоду. Конституції РРФСР.
Втрата оригіналу угоди
Першому голові Верховної Ради Республіки Білорусь Станіславу Шушкевичу в МЗС повідомили, що оригінали угод станом на 7 лютого 2013 року зникли. Він намагався отримати оригінал, щоб допомогти в написанні мемуарів.
Оцінки
Президент США Джордж Буш-старший у своїй заяві від 25 грудня 1991 року, після того, як президент СРСР Горбачов повідомив йому телефоном про свою відставку, наголосив: «Сполучені Штати вітають та підтримують історичний вибір на користь свободи, зроблений новими державами Співдружності. <…> Попри потенційну можливість для нестабільності та хаосу, ці події явно відповідають нашим національним інтересам» (газета «Известия» за 26 грудня 1991 р.).
В інтерв'ю Радіо Свобода з нагоди 20-ї річниці підписання Біловезької угоди Леонід Кравчук визнав, що у Біловезькій пущі він, Борис Єльцин та Станіслав Шушкевич мирно здійснили державний переворот. Кравчук висловив упевненість, що Радянський Союз зберегти було неможливо і об'єктивні процеси все одно призвели б до його краху, однак у разі некерованого розпаду могли загинути мільйони людей, оскільки центральна влада мала намір здійснити повернення до «централізованої влади з усіма обставинами, що звідси випливають» — «зрозуміло , що це суперечило вже нашій філософії, баченню процесів, що відбувалися в СРСР… Тоді перед нами постало питання: чи погодиться український народ на такий сценарій, чи це не призведе до політичного вибуху в країні, під уламками якого можуть загинути мільйони».
Американський геополітик Збігнєв Бжезінський вважав, що «саме дії України… завадили СНД стати просто новим найменуванням більш федерального СРСР».
Цікаві факти
11 грудня 1991 р. Комітет конституційного нагляду СРСР, після підписання Біловезьких угод, виступив із заявою, в якій йшлося, що одні республіки не вправі вирішувати питання, що стосуються прав та інтересів інших республік. Органи СРСР можуть припинити своє існування тільки «після рішення в конституційному порядку питання про долю СРСР»..
17 грудня 1991 р. Рада Союзу Верховної Ради СРСР прийняла заяву у зв'язку з підписанням угоди та ратифікацією її Верховними Радами Росії, Білорусі та України, в якій оголосила прийняті рішення про ліквідацію загальнодержавних органів влади та управління незаконними і які не відповідають ситуації, що склалася, життєвим інтересам народів і зажадав скликання надзвичайного З'їзду народних депутатів СРСР..
15 березня 1996 р. Державна дума Федеральних зборів Російської Федерації прийняла Постанову № 157-II ГД «„О юридической силе для Российской Федерации — России результатов референдума СССР 17 марта 1991 года по вопросу о сохранении Союза ССР“»; пункт третій свідчив: «Підтвердити, що Угода про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 року, підписана Президентом РРФСР Б. М. Єльциним і державним секретарем РРФСР Г. Є. Бурбуліс і не затверджена З'їздом народних депутатів РРФСР — вищим органом державної влади РРФСР — не мала і не має юридичної сили в частині, що відноситься до припинення існування Союзу РСР».. Реальних політичних наслідків дане рішення не мало.
У 1996 р. Президент Росії Борис Єльцин заявив, що шкодує про підписання ним Біловезької угоди.
Суперечки з приводу оцінки значення Біловезької угоди і подій, що відбулися потому, тривають донині. Біловезька угода стала одним з епізодів звинувачення проти Бориса Єльцина, при спробі усунути його від посади глави держави у травні 1999 р. Спеціальна комісія Державної думи Федеральних зборів Російської Федерації встановила, що Єльцин, підписавши Біловезьку угоду, пішов на грубе порушення статей 74-76 Конституції СРСР 1977 р., Закону СРСР від 03 квітня 1990 р. «О порядке решения вопросов, связанных с выходом союзной республики из СССР», статей 4, 5, 68, 70, 71, 76 Конституції РРФСР 1978 р., статей 4, 6 Закону РРФСР від 24 квітня 1991 року «О Президенте РСФСР», і скоїв зазначені дії всупереч волі народів РРФСР про необхідність збереження СРСР, висловленої під час всенародного голосування (референдуму), що відбувся 17 березня 1991 р. Також комісія прийшла до висновку, що, будучи Президентом РРФСР, Єльцин вчинив дії, що містять ознаки тяжкого злочину, передбаченого статтею 64 КК РРФСР, і полягають у зраді Батьківщині шляхом підготовки та організації змови з метою неконституційного захоплення союзної влади, скасування діявших тоді союзних інститутів влади, протиправної зміни конституційного статусу РРФСР.. Однак ця спроба відмови Б. М. Єльцина від посади президента РФ не набрала достатньої кількості голосів у парламенті.
Див. також
Новий союзний договір
Новоогарьовський процес
Статут СНД
Примітки
Література
Кубальський О. Н. Біловезька угода про створення СНД 1991 //
М. Михальченко. Біловезькі угоди 1991 //
С. В. Гринько. Біловезька угода про створення Співдружності Незалежних Держав 1991 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
Посилання
Угода про створення Співдружності Незалежних Держав
Постанова Верховної Ради України «Про ратифікацію Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав» №1958-XII від 10.12.1991
Угода про створення Співдружності Незалежних Держав №997_077 від 10.12.1991
Протокол до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаної 8 грудня 1991 року в м. Мінськ Республікою Білорусь, Російською Федерацією (РРФСР), Україною №997_522 від 21.12.1991
Договори СНД
СНД
Розпад СРСР
Міжнародні договори XX століття
1991 в СРСР
Міжнародні переговори
Події 7 грудня
Події 8 грудня
Грудень 1991
Президентство Михайла Горбачова
Борис Єльцин
1991 в Україні
1991 у Росії
1991 у Білорусі
Білорусь і СНД
Росія та СНД
Відносини Україна — СНД
|
3052500
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Heroin
|
Heroin
|
Heroin
«Heroin» — пісня арт-рок-групи The Velvet Underground з їх дебютного альбому The Velvet Underground and Nico (1967), яка вважається однією з найвідоміших їх композицій. Одна з найперших пісень групи, вона була написана Лу Рідом в 1964 році від імені героїнового залежного і включала в себе детальний опис ейфорії після прийому дози; Рід звертався до цієї теми і в інших піснях (наприклад, «I'm Waiting for the Man» або «Sister Ray»), і це забезпечило йому свого роду скандальну популярність — хоча, як зазначав критик Марк Демінг, «навряд чи ця пісня вихваляє вживання наркотиків, хоча і того, що вона повністю його відкидає, теж сказати не можна».
Історія та композиція
Перший відомий запис пісні відноситься до липня 1965 року, де вона виконується Лу Рідом на акустичній гітарі; слід зазначити, що, на відміну від таких пісень, як «I'm Waiting for the Man» і «Venus in Furs», згодом сильно перероблених, в плані структури та мелодії «Heroin» в запису 1965 роки вже майже не відрізняється від альбомної версії, записаної в 1966 році. В остаточному варіанті пісня починається з мелодійного гітарного інтро Ріда, потім вступає Мо Такер з гіпнотічним, абстрактним барабанним ритмом; поступово до них приєднуються Джон Кейл з електроальтом і Стерлінг Моррісон на ритм-гітарі, бас-гітара відсутня. «Текучий» темп пісні то прискорюється, то знову сповільнюється, лише ближче до кульмінації починаючи стрімко наростати — Такер барабанить все голосніше і швидше, голосно скрегоче альт Кейла; перед самим крещендо партія ударних обривається — в цьому місці Морін збилася з ритму і перестала грати, але ця помилка часто приймається за навмисне рішення і є одним з найбільш впізнаваних моментів пісні. В кінці темп знову поступово сповільнюється, і Рід зі знову підключилася Такер грає той же самий фрагмент, що відкриває пісню. Композиція побудована всього на двох акордах — D♭ і G♭; як зазначив рецензент «Rolling Stone», «для написання геніальної пісні потрібно не так вже й багато», натякаючи якраз на мінімальну кількість акордів.
Як одна з найбільш їх провокаційних і експериментальних композицій, «Heroin» увійшла до числа найвідоміших пісень The Velvet Underground (нарівні з, наприклад, «I'm Waiting for the Man», «Venus in Furs» і «Sister Ray»): в 2004 році той же «Rolling Stone» включив її в свій список «500 найкращих пісень усіх часів за версією журналу Rolling Stone» під номером 455.
Учасники запису
Лу Рід — вокал, гітара;
Джон Кейл — альт;
Стерлінг Моррісон — ритм-гітара;
Морін Такер — ударні.
В культурі
Кавер-версії цієї пісні виконувалися такими музикантами, як Mazzy Star, Human Drama, Іггі Поп, Echo & the Bunnymen, Billy Idol і Third Eye Blind; крім того, Лу Рід і Мо Такер пізніше перезаписували цю пісню для своїх сольних альбомів (Rock'n'Roll Animal Ріда і Playin 'Possum Такер).
Збірка оповідань Дениса Джонсона «Jesus 'Son» («Син Ісуса») названа так по рядку з цієї пісні, яка описує відчуття її героя після ін'єкції героїну: «And I feel just like Jesus' son» (І я відчуваю себе сином Божим).
За словами Міка Джаггера, пісня The Rolling Stones «Stray Cat Blues» з альбому «Beggars Banquet» натхненна «Heroin». У цих пісень однакове інтро.
Головний герой роману Ірвіна Велша Trainspotting («На голці») говорить, що включити «Heroin» у версії з «Rock'n'Roll Animal», а не в канонічному варіанті з «The Velvet Underground and Nico» є порушення золотого правила джанки (breaking the junkie's golden rule).
Примітки
Пісні The Velvet Underground
Пісні 1967
Пісні, які ввійшли у список 500 найкращих пісень усіх часів за версією журналу «Rolling Stone»
|
48578
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B8%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D1%96%D0%BE%D0%BD
|
Римський легіон
|
Римський легіон
Легіон (від слів lego та legere — «збираю», «набираю») — основна військова організаційна одиниця в армії Стародавнього Риму. Залежно від епохи (царська, республіканська, імперська) структура легіону, його організація управління, чисельність, представництво особового складу, озброєння та екіпіровка, тактика і навіть зміст самого поняття «легіон» дуже різнилися.
Легіон складався з 5—6 тисяч (у пізніші періоди — до 8 тисяч) піхотинців і декількох сотень вершників. Кожен легіон мав свій номер і назву. За письмовими джерелами, які збереглися, ідентифіковано приблизно 50 різних легіонів.
На чолі легіону в період Римської республіки стояв військовий трибун, в період Римської імперії — легат.
Історія
У епоху римського царства легіоном називалося все римське військо, що було ополченням чисельністю близько 3 тисяч піхотинців і 300 вершників з числа заможних громадян (locupletes), що збиралися лише під час війни або для військового навчання. Легіони поділялись на два призови: juniores (від 17 до 46 років), які складали діючу міліцію, і seniores (47—60 років), тобто запас.
Тип організації: племінне ополчення, що пропорційно формувалося із складу основних родів (курій) за десятковим принципом (кожен рід виставляв 100 піхотинців — центурію і 10 вершників — всього 3300 чоловіків); кожним загоном ополчення в 1000 легіонерів командував трибун (від «триба»).
Легіон Сервія Тулія (VI століття до н. е.)
Організація: майновий ценз і поділ за віком (старші перебували в резервах і гарнізонах), загальний військовий обов'язок для громадян, вище командування — два військові трибуни.
Тактика: основне шикування фалангою з кіннотою на флангах і легкою піхотою поза строєм.
Озброєння: 1 і 2 ряд бойового порядку — найзаможніші — бронзовий панцир, шолом, круглий щит, поножі, меч, спис, дротик, подальші ряди (всього 6) мають дедалі легше озброєння.
У 5-4 ст. до н. е. число легіонів збільшилося до 2-4 і більше.
З початку 4 ст. до н. е. воїнам було встановлено невелику плату.
Легіон налічував 3000 важких піхотинців (принципи, гастати, триарії), 1200 легких піхотинців (веліти) і 300 кіннотників.
Різні категорії комплектувалися різними майновими класами римських громадян і мали різне озброєння.
Важка піхота ділилася на 30 тактичних підрозділів — маніпул (по 60-120 воїнів, що становили 2 центурії), до яких додавалися веліти.
На чолі легіонів у період республіки стояв трибун, в період імперії — легат.
В кінці 2 ст. до н. е. Гай Марій скасував відмінність в озброєнні важкої піхоти і комплектуванні різних категорій воїнів і змінив організацію легіонів, з'єднавши кожні 3 маніпули в когорту.
У зв'язку з розоренням вільного селянства була скасована військова повинність, солдатам було збільшено плату, і римська армія стала професійною найманою армією.
При імператорі Августі число легіонів досягло 75, до кінця його правління скоротилося до 25, але чисельність воїнів у легіоні було збільшено до 7 тисяч. Легіонам були присвоєні номери і різні найменування, кожен легіон мав «прапор» — аквілу (буквально — «орел») — срібну фігуру орла на жердині.
При розділі Римської імперії (кінець 4 століття) в Східній імперії було 70, в Західній — 63 легіони.
Назва «легіон» вживалася в 16-20 ст. для різних військових формувань у Франції, Великій Британії, Німеччині, Польщі, Росії.
Офіцери легіону
Старші офіцери
Легат легіону — командир легіону. На цей пост імператор зазвичай призначав колишнього трибуна на три-чотири роки, але легат міг займати свою посаду і набагато довше. У провінціях, де був розквартирований один легіон, легат одночасно був губернатором провінції. Там, де перебувало кілька легіонів, у кожного з них був свій легат, і всі вони знаходилися під загальним командуванням у губернатора провінції.
Трибун латиклавій — головний військовий трибун. Назва посади пов'язана з тим, що вони носили туніку з двома широкими пурпуровими смугами (tunica lāticlāvia), яку належало мати чиновникам сенаторського рангу. Цього трибуна до легіону призначав імператор або сенат. Зазвичай він був молодий і мав менше досвіду, ніж військові трибуни (див. нижче), проте посада його була другою за старшинством в легіоні, відразу після легата.
Префект табору — третій за старшинством пост у легіоні. Зазвичай його займав виходець із солдатів-ветеранів, який отримав підвищення і раніше посідав посаду центуріона.
Трибун ангустиклавій — військовий трибун (на відміну від трибуна латиклавія). У кожному легіоні було п'ять військових трибунів із стану вершників. Найчастіше, це були професійні військові, які виконували високі адміністративні посади у легіоні, а під час бойових дій могли командувати легіоном. Їм належало мати туніки з вузькими пурпуровими смугами (tunica angusticlavia), звідки й походить назва посади.
Приміпіл — найвищий за рангом центуріон легіону, що стоїть на чолі першої подвійної центурії. У І-ІІ ст. н. е., звільнюючись з військової служби, приміпіл входив до стану вершників і міг досягти високої посади. Назва дослівно означає «перша шеренга». Через схожість слів («шеренга») і («пілум», «метальний спис»), термін іноді неправильно перекладають як «центуріон першого списа».
Середні офіцери
Центуріон або сотник (centurio). У кожному легіоні було 59 центуріонів, кожен з яких командував центурією. Центуріони були основою професійної римської армії. Це були професійні воїни, які жили повсякденним життям своїх підлеглих-солдатів, а в ході бою командували ними. Зазвичай цей пост отримували солдати-ветерани, проте центуріоном можна було стати і з безпосереднього указу імператора чи іншого високопосадовця. Когорти мали нумерацію з першої по десяту, а центурії всередині когорт — з першої по шосту (при цьому в першій когорті було лише п'ять центурій, але перша центурія була подвійна) — таким чином, у легіоні було 58 звичайних центуріонів і один центуріон-пріміпіл. Номер центурії, якою командував кожен центуріон, безпосередньо відповідав його стану в легіоні, тобто найвищий стан займав центуріон першої центурії першої когорти, а найнижчий — центуріон шостої центурії десятої когорти. П'ять центуріонів першої когорти звалися primi ordines («перші ряди»). У кожній когорті центуріон першої центурії йменувався pilus prior («фронтова шеренга»).
Молодші офіцери
Опціон (optio) — заступник центуріона. Опціон заміняв центуріона в бою в разі його поранення. Вибирався центуріоном зі своїх солдатів.
Тесерарій (tesserarius) — помічник опціона. До його обов'язків входили організація варт і передача паролів. Була лише одна посада тесерарія у кожній центурії.
Аквіліфер (aquilifer) — прапороносець легіону. Надзвичайно важливий і престижний пост, пов'язаний з носінням та охороною прапора легіона — аквіли (дослівний переклад назви — «той, що несе орла»). Втрата прапора вважалася жахливим безчестям — у цьому разі легіон розформовували. Якщо орла відбивали назад, легіон заново формували з тим же ім'ям і номером. Наступний крок вгору по службових сходах — центуріон.
Сигніфер (signifer) — прапороносець центурії. Кожна центурія мала свого сиґніфера, який ніс бойовий значок центурії — сигнум (signum), що являв собою держак списа, прикрашений медальйонами. Нагорі древка поміщалися зображення відкритої долоні (manus) і символ центурії. Поряд з цим сиґніфер був скарбником центурії, який відповідав за виплату платні солдатам і збереження їхніх заощаджень.
Декан або десятник (decanus) — командир 10 солдатів, які жили в одному наметі (контубернія).
Корніцен (cornicen) — трубач, сурмач, що грав на мідному розі — корну (cornu). Знаходилися поряд з прапороносцем, віддаючи команди на збір до місця призначення і передавали солдатам накази командира сигналами рога.
Тубіцен (tubicen) — трубач, який грав на тубі (tuba), інструменті у вигляді мідної або бронзової трубки. Тубіцени при легаті легіону закликали воїнів до атаки або трубили відступ.
Буцинатор (bucinator) — трубач, який грав на буцині.
Імагініфер (imaginifer) — прапороносець імператорського штандарта. Ніс корогву із зображенням імператора, який служив постійним нагадуванням про вірність війська імператору.
Вексилярій (vexillarius) — прапороносець, який ніс прапор-вексилум. Окрім того «вексиляріями» звали легіонерів-ветеранів, які поверталися на службу, а також солдатів, тимчасово відряджених до інших частин (вони складали особливі підрозділи — вексиляції).
Озброєння та спорядження легіонера
Озброєння та обладунки легіонерів різнилися залежно від часу (Республіка, Імперія) та їхнього типу (гастати, принципи, тріарії). Загальний перелік елементів спорядження:
Верхня сорочка-туніка (tunica) була дуже схожою на туніки мирних жителів. Могла бути полотняною, вовняною або шкіряною. Військові туніки довжиною сягали половини стегон, чим відрізнялися від тунік мирних жителів, які могли бути довшими. Колір був червоним або білим;
Солдатський плащ (sagum). Плащі солдатів, як і плащі середніх та молодших командирів, були червоного кольору;
Шолом (galea, cassis, cassida). У давньоримській армії були поширені шоломи типу «Монтефортіно», «Колю», «Імперський італьський» та «Імперський галльський». Під час походу шоломи переносили підвішеними до пояса;
Панцир-лорика (lorica). У давньоримській армії спочатку використовувалися металеві анатомічні кіраси лорика мускулата, аналогічні давньогрецьким тораксам, згодом з'явилися кольчужні обладунки лорика гамата, які пізніше вийшли з ужитку у важкій піхоті та використовувалися лише вершниками і ауксиліаріями. Найвідомішим римським панциром є лорика сегментата з поперечних залізних смуг. Щодо «пірчастого» обладунку лорика плюмата, то він, через свою дороговизну, уживався лише воєначальниками.
Птеруги (pteruges) — шкіряні смуги, які захищали стегна, утворюючи на них своєрідну «спідницю». Аналогічні «спіднички» знаходилися також на плечах;
Портупея (cingulum) з перев'язом (balteus). Мала попереду металеві пластинки, що утворювали своєрідний фартух;
Спис-пілум (pilum) або спис-гаста (hasta);
Щит-скутум (scutum). У мирний час і на марші щит закривали шкіряним чохлом, щоб вберегти від висихання та намокання. Чохли мали номери та символіку легіонів. Для перенесення щитів на марші легіонери використовували два ремені, один з яких охоплював грудну клітку й праве передпліччя, другий — ліве плече на зразок лямки рюкзака. Прапороносці (сигніфери, аквіліфери, імагініфери, дуплікарії, вексиларії) та музиканти (буцинатори, корніцени, тубіцени) замість скутума мали круглий щит-парму;
Меч-гладіус (gladius) у піхвах (vagina) на портупеї. Меч давньоримські легіонери носили з правого боку, бо уживання великого щита ускладнювало вихоплення меча з піхов під час бою. Гладіус часів Імперії був дещо довшим, ніж гладіус республіканського Риму;
Кинджал-пугіо (pugio). Носився на портупеї з лівого боку;
Чоботи-каліги (caligae). Солдатське взуття було більш схожим на мокасини (постоли);
Шанцевий інструмент (кирка, лопата, мотика). Легіонерам доводилося нести на собі шанцевий інструмент, необхідний для облаштовування укріпленого табору-каструму;
Жердина з перекладиною або розвилиною на кінці (furca). Призначалася для перенесення під час походу особистих речей, відомих під загальною назвою sarcina («поклажа», «укладка»). Використовування жердини дозволяло по тривозі швидко звільнитися від поклажі;
Локулус (loculus) — шкіряна торба для особистих речей, переносилася за спиною прикріпленою до жердини;
Речмішок (panarium). Переносився також на жердині;
До інших елементів спорядження легіонера належали фляга для води (вина), казанок, скринька для дрібних речей, гаманець (його могли зберігати в умбоні щита), запас хліба на кілька днів. Легіонер з повною викладкою звався impeditus («обтяжений»), без вантажу — expeditus («напоготів»).
Див. також
Армія Стародавнього Риму
Список римських легіонів
Центурія
Римські штандарти
Військові нагороди Стародавнього Риму
Джерела
Організація і тактика давньоримської армії на Книги про історію Греції і Рима
Римская Слава
Р.Канья. Legio
Флавий Вегеций Ренат. Краткое изложение военного дела
Одежда и снаряжение римских легионеров в Палестине евангельского периода
В. А. Богомолов. Армия древнего Рима
Снаряжение легионера
Снаряжение центуриона в эпоху Юлиев-Клавдиев
Література
Канья Р. Исчерпывающая информация о всех аспектах устройства римской сухопутной армии .
Зелинский Ф. Ф. Римская республика.
Зелинский Ф. Ф. Римская империя.
Полибий. Всеобщая история.
Тит Ливий. История Рима.
Scriptores Historiae Augustae. — (Переклад С. Н. Кондратьева)
Посилання
Легіон //
Військова справа Давнього Риму
Історія збройних сил
|
3972448
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D1%8C%D1%97%D0%BD%D0%B0%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Ананьїна Валентина Георгіївна
|
Ананьїна Валентина Георгіївна
Валентина Георгіївна Ананьїна (18 травня 1933, Москва, РРФСР, СРСР) — радянська і російська актриса театру і кіно.
Біографія
Валентина Ананьїна народилася 18 травня 1933 року в Москві. Її батько був інженером-лісівником, а мати — домогосподаркою. У Валентини є старша сестра і двоє зведених братів. Під час німецько-радянської війни Ананьїна перебувала з родиною в евакуації в Нижньому Тагілі, а вітчим був на фронті.
У 1957 році закінчила ВДІК (майстерня Юлія Райзмана). У 1957—1990 рр. — актриса Театру-студії кіноактора. Ананьїна пропрацювала в Театрі кіноактора 43 роки. Найпомітніша театральна роль — Коробочка з «Мертвих душ».
У кіно Валентина Ананьїна дебютувала в 1955 році у фільмах «Вольниця» та «Солдат Іван Бровкін». Головним чином, у кіно грає в епізодах, а не в головних ролях. Продовжує зніматися в тому числі у 2010-х роках, в літньому віці.
Була одружена з кінооператором Телепресторгреклами Анатолієм Андрійовичем Барановим протягом 20 років, чоловік помер у 1979 році.
Фільмографія
— Урок життя — Нюра, домробітниця
— Вольниця — Любка, резалка
— Солдат Іван Бровкін — сільська дівчина, (немає в титрах)
— Комуніст — Фрося
— Дівчина без адреси — секретарка в конторі, (немає в титрах)
— Летять журавлі — Люба, співробітниця Бориса
— Випадок на шахті вісім — вихователька дитячого саду, (немає в титрах)
— Справа «строкатих» — робітниця, (немає в титрах)
— Киянка — Світлана
— Життя пройшло повз — наречена ув'язненого
— Сувора жінка — Марійка
— Люди на мосту — сусідка Олени по бараку, (немає в титрах)
— Балада про солдата — сільська жінка, (немає в титрах)
— Все починається з дороги — епізод
— Аннушка — член бригади, дарують з бригадою крісло-ліжко, (немає в титрах)
— Будинок з мезоніном — Даша
— Спадкоємці — Світлана
— Ровесник століття — листоноша
— В дорозі (короткометражний) — пасажирка
— На початку століття — Васьона Баскакова
— Дев'ять днів одного року — вчений-фізик, (немає в титрах)
— Іван Рибаков — епізод
— Кар'єра Діми Горіна — член бригади «Берізки»
— Наш спільний друг — ланкова, (немає в титрах)
— Павлуха — кранівниця, (немає в титрах)
— Суд — жінка на судовому засіданні, (немає в титрах)
— Звільнення на берег — Нюра, домробітниця Каті
— Без страху і докору — няня з коляскою, (немає в титрах)
— Хитра механіка — Наташа
— Повернення Вероніки — Тоська
— Це сталося в міліції — епізод, (немає в титрах)
— Людина, яка сумнівається — мати Вовочки
— Кольорові сни (короткометражка) — Дімкіна мама
— Секретар обкому — колгоспниця, (немає в титрах)
— Фитиль — 120 % № 9 — новоселка, (немає в титрах)
— Я крокую по Москві — продавчиня морозива
— Фитиль — Де ж справедливість? № 23 — мама Васі
— Невигадана історія — сусідка Варі по гуртожитку, (немає в титрах)
— Фитиль — Годувальник — продавчиня, (немає в титрах)
— Повз вікон йдуть поїзди — вчителька
— Часе, вперед! — член бригади
— Діти Дон Кіхота — мама
— Тридцять три — гостя у Любашкіних
— Чорний бізнес — понята, (немає в титрах)
— Заблукалий — подруга Пелагеї
— Місячні ночі — дружина лісника Ярчука
— Королівська регата — вболівальниця, супутниця Олексія Івановича
— Казка про царя Салтана — мамка, (немає в титрах)
— Тато, склади! (Короткометражка) — продавчиня
— Сіра хвороба — медсестра
— Серце друга — Наташа Соколова
— Подорож — продавщиця в зоомагазині
— Невловимі месники — селянка, (немає в титрах)
— Дикий мед — військова регулювальниця
— Вірність матері — жінка, яка повинна була провести огляд, (немає в титрах)
— Зареченські наречені (короткометражка) — Клаша
— Шлях до «Сатурна» — епізод
— Будинок та господар — Настя
— Люди, як річки (короткометражка) — Галина, поштарка
— Наші знайомі — Катя
— Щит і меч — медсестра
— Перехідний вік — Оксана Євдокимівна, мама Колі
— Золото — Варя колгоспниця-партизанка
— Вальс — робітниця заводу
— П'ятий день осінньої виставки (короткометражка) — Онися
— Варвара-краса, довга коса — рибалка, дружина рибалки Єлисея, мати Андрія
— Білоруський вокзал — Катя, домробітниця Матвєєвих
— Інтеграл — невістка
— Переступи поріг — бухгалтерка на пошті
— Соняшники (Італія, Франція, СРСР) — сусідка Маші, (немає в титрах)
— Зелені ланцюжки — Алексєєва, мати Мишка
— Потяг у завтрашній день — контужена
— У Москві проїздом… — газировщиця
— Тіні зникають опівдні — Миронівна
— Кінець Любавіних — епізод
— Всього три тижні — Черняєва
— Факір на годину — Василівна, покоївка в готелі
— Петро Рябінкін — мати Васька
— Станційний доглядач — дружина Пивовара
— Мічений атом — епізод
— Велика перерва — епізод
— Аніскін і Фантомас — касирка Попова
— Двоє в дорозі — медсестра з дитячої поліклініки
— Справи сердечні — дорожня робітниця
— Калина червона — гостя Байкалова, (немає в титрах)
— Біля цих вікон — клієнтка ательє, (немає в титрах)
— Романс про закоханих — родичка
— Старі стіни — Анна Микитівна
— Велике протистояння — мати Сіми
— Вважайте мене дорослим
— Останнє літо дитинства — мати Витька Бурова
— Небо зі мною — гостя
— Кольорові сни — Дімкіна мама
— Такі високі гори — дружина Загубенного
— Ходіння по муках — господиня з пасками (серія «Рощин»)
— Північна рапсодія — продавчиня квітів (в титрах не вказано)
— Городяни — працівниця таксопарку
— Це ми не проходили — вчителька англійської мови
— Селянський син — мати Федька, дружина кулака Поклонова
— Від зорі до зорі — однополчанка Рожнова
— Остання жертва — купчиха
— Ярослав Домбровський — епізод
— Безбатченківщина — Людмила, доярка
— Тут мій причал — касирка
— Моя справа — Алла Юріївна, секретарка Друянова
— Спростування — колгоспниця
— Пам'ять землі — Зеленська
— Злочин — секретарка в міліції
— Пригоди Нукі — домогосподарка, (немає в титрах)
— Неповнолітні — Лушка
— Портрет з дощем — учасниця наради
— Ти іноді згадуй — медсестра
— Хомут для Маркіза — учителька
— Сибіріада — селянка
— Слідство ведуть ЗнаТоКі. До третього пострілу — Мухіна, мама Мишка
— Живіть в радості — Ганна Іванівна, бригадирка пекарів
— Недопесок Наполеон III — учителька фізкультури
— Останній шанс — мати Єршова
— Торішня кадриль — Парасковія
— Сіль землі — Валентина, дружина Платона
— Я хочу вас бачити — Лушка
— Дощ у чужому місті — Ганна Петрівна
— Круте поле — Глафіра
— Прийміть телеграму в борг — базарна перекупка помідорами
— Дим Вітчизни — Матвіївна
— Політ з космонавтом — Зіна, продавчиня
— Світло у вікні — Ірина Петрівна, тренерка з плавання
— Мужність — мати Сергія Голіцина
— Дочка командира — Валя Біда
— Карнавал — перехожа на вокзалі
— Фронт в тилу ворога — Валя
— Все могло бути інакше — листоноша Віра
— Побачення — епізод
— Інспектор Лосєв — співробітниця трикотажної фабрики
— Семеро солдатиків — тітка Фрося
— Водій автобуса — дружина ветерана
— Гори, гори ясно … — Фаїна
— Клітка для канарок — залізничниця
— Людина на полустанку — диспетчер
— Маленька ласка — співробітниця Держдовідки
— Береги в тумані (СРСР, Болгарія) — Акулінічева, меньшовичка ' '
— Грядущому століттю — вчителька — Законний шлюб — медсестра Клавдія Іванівна — Поживемо — побачимо — вчителька, мама Олексія — Зіна-Зінуля — вахтерка в гуртожитку — Міф — епізод — Час синів — Алевтина Володимирівна, мати Валі і Миколи — Перший хлопець — доярка, (немає в титрах) — Спритники — диспетчерка, змінниця Василини — Шляхетний розбійник Володимир Дубровський — Єгорівна, нянька — Заборонена зона — Каланчева, (немає в титрах) — Під знаком Червоного Хреста — Тетяна Федорівна Глушкова — Цивільний позов — сусідка загиблого Альоші, (в титрах В. Ананіна) — Передай далі...
— Це було біля моря
— З життя Федора Кузькіна — Настя Рябуха — Крейзі
— Під куполом цирку — провідниця — Під сходами — Апросінья Степанівна — Адвокат (Вбивство на Монастирських ставках) — епізод — Дитинство Тьоми — няня Проня — Маестро з ниточкою — дружина — Дим (Росія, ФРН) — няня — Дюба-Дюба — власниця кубла — Злодій — українка, мати ув'язненого — Ізгой (США) — господиня кафе, одержувачка посилки в Росії — Марш Турецького 2-3 — комендант / чергова Антоніна Дмитрівна — Слідство ведуть ЗнаТоКі. Десять років по тому — Баушкіна — Повернення Мухтара — літня жінка — Вузький міст — епізод — Дрібнота — стара — Повний вперед! — селянка в магазині — Жіноча логіка 3 — домробітниця Анна Тихонівна — Віола Тараканова. У світі злочинних пристрастей — Зінаїда Львівна, тітка Петра — Час жорстоких — сусідка Кондрашова, (в титрах не вказано) — Не забувай — Парасковія Гавриченко — Лола і Маркіз — епізод — Даша Васильєва. Любителька приватного розшуку-4 — сусідка Каюрових — Горинич і Вікторія — Ксенія Павлівна Ломакова — Дев'ять місяців — Клавдія Степанівна, прибиральниця пологового будинку — Остання сповідь — баба Маруся — Мій генерал — епізод — Російський засіб — епізод — Сьоме небо — Катерина Іванівна — Флешка — стара в селі Мошкін — Експерти — баба Тоня (серія «Сонячна сторона») — Бухта зниклих дайверів — тітка Маша — Сніговий ангел — Семенівна — Доярка з Хацапетівки — Ніна Микитівна, домробітниця — І все-таки я люблю... — вахтерка — Ми дивно зустрілися — бабуся Надії — Звіробій — баба Даша — Батюшка
— Вторгнення — Марія Павлівна, бабуся Дениса — Наречена на замовлення — Валентина Михайлівна Голіцина, бабуся Максима — Захист — мати Морозова — Бумеранг з минулого — баба Зоя, домробітниця Савельєва — Виходжу тебе шукати — мати Антонова — Місто спокус — Ніна Іванівна, актриса — Одного разу буде кохання — тітка Маша — У Росії йде сніг — мешканка Каланчевська — Генеральська внучка — Шемякіна, сусідка Дроздової (2-й сезон) — Перша спроба — Наталя Михайлівна, вахтерка в редакції — Звіробій 2 — баба Даша, бабуся Івана — Дворик — Зоя Федорівна Прохорова, дворова активістка — Доярка з Хацапетівки 3 — Ніна Микитівна — Спадкоємиця — Ельжбета Янівна Потоцька-Шостна — Звіробій 3 — баба Даша, бабуся Івана — Нехай говорять — баба Глаша — Найкращий фільм 3-ДЕ — мати Утьосова — Помилка слідства — мати Жанни — Васильки — баба Нюра — Завжди говори «завжди» 9 — Поліна Євгенівна, медсестра — Черговий ангел-2 — Катерина Микитівна, медсестра в психіатричній клініці — Цікава Варвара — Софія Марківна, колишня свекруха Ксенії Рожкової — Вангелія — Ольга, дружина Олексія Незнамова (у віці 90 років) — Серйозні стосунки — бабуся Каті — — Молодіжка — Лариса Аркадіївна Савельєва, бабуся Михайла Пономарьова — Семен (короткометражка) — Капішка — Навесні розквітає любов — Клавдія — Рік в Тоскані — баба Даша — Королева бандитів-2 — санітарка, баба Даша — Обіймаючи небо — торговка Уляна — Чорнобиль. Зона відчуження — Євгенія Михайлівна, бабуся — Павук — прибиральниця в Будинку моделей одягу — Тихий Дон — тітка Ксенії — Танці на висоті — бабуся Телеспектаклі
— Іван Рибаков
— Блакитний вогник 1964 рік
— Метелиця — мати Альони — Пригоди Чичикова — Коробочка Участь в рекламних роликах
2000-і рр .. — «Будиночок у селі». Бабуся, яка напуває онуків молоком.
2008—2009 рр .. — реклама таблеток «Мезим».
Озвучення
За річкою — кордон (1971), Хесел (роль Аннагуль Аннакулієвої) Невістка (1971), роль Огулькурбан Дурдиєвої Мачуха Саманішвілі (1977), Мелано (роль Берти Хапави)''
Рача, любов моя (1977)
Дівчина зі швацькою машинкою (1980)
Твін Пікс (США) (1990—1991)
Примітки
Посилання
Валентина Ананьїна в Авторському проекті Олексія Тремасова
Акторки XXI століття
Акторки XX століття
Російські акторки
Радянські акторки
|
10723
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B0%20%D0%BC%D0%B0%D0%B3%D1%96%D1%8F
|
Чорна магія
|
Чорна магія — здійснення різноманітних впливів на людину, тварину з метою завдати їм шкоди. Для цього використовуються різні види магічних практик.
Для завдання шкоди використовуються різні прийоми, насамперед заклинання і прокльони, воскові фігурки, ляльки. Свою надприродну силу для дії на об'єкт маг використовує опосередковано, використовуючи інші речі, зокрема й ті, що належать або були в контакті з жертвою.
Ви можете поставити захист, якщо ви практик. Але якщо ви звичайна людина, або вивчаєте тільки теорію то можете піти до практика (мага).
Маги не ділять світ на чорний і білий. І тому не може бути чорної магії. Так іноді спеціально пишуть, тому що звичайні люди розуміють поняття як біла, чорна магія. Є магія деструктивна, але не чорна.
Джерела
Смірнова О. О. Магія у контексті філософсько-культурологічного дискурсу / Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. — К., 2014. — С. 179—186
Магія
|
61423990
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Shammetovo
|
Shammetovo
|
Shammetovo (Şämmät) is a rural locality (a village) in Akkuzevsky Selsoviet, Ilishevsky District, Bashkortostan, Russia. The population was 236 as of 2010. There are 5 streets.
Geography
Shammetovo is located 26 km northwest of Verkhneyarkeyevo (the district's administrative centre) by road. Kipchakovo is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Ilishevsky District
|
1128756
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%92%D0%B5%D1%80%D1%85%D0%BD%D1%8F%20%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B0%D1%81%D0%B8%29
|
Вулиця Верхня Горова (Черкаси)
|
Вулиця Верхня Горова (Черкаси)
Вулиця Верхня Горова — вулиця в Черкасах.
Розташування
Вулиця простягається по верху паралельно Черкаським береговим схилам. Починається від площі біля Будинку природи, простягається на південний схід до вулиці Митницької . Далі вулиця проходить до вулиці Богдана Хмельницького, але не з'єднується з нею під прямим кутом, так як остання спускається до Митниці і знаходиться на нижчому рівні. Далі вулиця проходить до початків вулиць Пастерівської та Гуржіївської і потім сама повертає на південний захід і йде паралельно Гуржіївській.
Опис
Вулиця неширока, по 1 смузі руху в кожен бік на ділянці до вулиці Митницької . Далі вулиця вузька і має всього одну смугу для руху. На вулиці розташовані 3 черкаських готелі — чотиризірковий «Дніпро», «Росава» (збудований в 1990 році) та «Апельсин» (колишній «Жовтневий», збудований в 1970-ті роки). Окрім цього по вулиці багато старовинних будинків, серед яких виділяється будинок Воробйова, в якому нині міститься Черкаський обласний Центр науково-технічної творчості учнівської молоді. На початку вулиці міститься Черкаський будинок природи, збудований ще в 1960-ті роки. На вулиці також розміщені дитячий садок «Світлофорик» (збудований в 1960-ті роки) та Будинок культури УТОГа.
Походження назви
Вперше вулиця згадується 1884 року як Горова. 1893 року вона була поділена на 3 частини — Верхню, Середню та Нижню Горові. В 1923 році вулиця була знову об'єднана і названа Верхньою Горовою. В 1926 році вулицю було названо на честь Михайла Фрунзе. Під час німецької окупації 1941—1943 років вулиця називалась на честь Коновальця. 22 лютого 2016 року вулиця була перейменована в сучасну назву.
Примітки
Джерела
Офіційний сайт Черкаської міської ради
Вулиці Черкас
|
5247430
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D1%85%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%9E%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%B0%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Альохіна Ольга Володимирівна
|
Альохіна Ольга Володимирівна
Ольга Володимирівна Альохіна — українська веслувальниця на байдарках і каное.
З життєпису
Представляла Херсонську область. Здобула бронзову медаль на Чемпіонаті Європи з веслування на каное 2012 року — дистанція C1 на 200 метрів .
Примітки
Джерела
Призначено обласні стипендії кращим спортсменам області
Українські веслувальники на байдарках і каное
спортсмени Херсонської області
бронзові призери чемпіонатів Європи
|
78597
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Amazonomachy
|
Amazonomachy
|
Amazonomachy
In Greek mythology, an Amazonomachy (English translation: "Amazon battle"; plural, Amazonomachiai or Amazonomachies) is a mythological battle between the ancient Greeks and the Amazons, a nation of all-female warriors. The subject of Amazonomachies was popular in ancient Greek art and Roman art.
Amazonomachy in Myth
Throughout all of antiquity, the Amazons were regarded as a race of female warriors descended from Ares, fiercely independent and skilled in hunting, riding, archery, and warfare. They worshiped Ares and Artemis, respectively the god of war and the goddess of the hunt, and their geographic locations were notably associated with Scythia and the Asia Minor.
In Greek epic narratives, the Amazons were perceived to be non-Greek heroic figures who challenged the strength and masculinity of Greek heroes on the battlefield, such as Achilles, Bellerophon, Heracles (Hercules), Theseus, and the Athenians.
Trojan War, Achilles
In the lost Greek epic Aethiopis, which was published in the 8th century BCE and is widely attributed to Arctinus of Miletus, Achilles fights and kills Penthesilea, the queen of the Amazons who came to aid Troy after the death of Hector. The oral myths and retellings of this epic fall of Troy referencing the Amazons contributed to Homer's Iliad and Odyssey.
Ninth Labor, Hercules
During Hercules’ ninth labor, Hercules was given the task by Eurystheus to retrieve the royal girdle of the Amazon queen Hippolyta for his daughter. Though Hercules and the Amazons were originally open for peaceful negotiation, the malicious machinations of Hera incited a misunderstanding between the Amazons and Hercules, leading to a bloody battle in which the Amazons were ultimately defeated.
Attic War, Theseus
In some versions of the myth, Theseus had accompanied Hercules on his ninth labor and either eloped with or abducted Antiope, Hippolyta's sister (or Hippolyta herself). Antiope was then taken to Athens by Theseus, whom she married and bore a son, Hippolytus. As a result of the kidnapping, the Amazons invaded Greece, inciting the legendary Attic War between the Amazons and Athenians, which ended in the Amazons’ defeat.
Amazonomachy in Art
Warfare was a very popular subject in Ancient Greek art, represented in grand sculptural scenes on temples but also countless Greek vases. Along with scenes from Homer and the Gigantomachy, the Amazonomachy was a popular choice, depicting battles between Greek men and female foreigners. Later, in Roman art, there are many depictions on the sides of later Roman sarcophagi, when it became the fashion to depict elaborate reliefs of battle scenes. Scenes were also shown on mosaics. A trickle of medieval depictions increased at the Renaissance, and especially in the Baroque period.
Early Greek Shields
Early Greek art typically depicted Amazons in battle, frequently shown riding horses or wielding weapons such as bows and arrows, swords, spears, and shields. Based on existing evidence, the first indications of these female warriors entering art was in votary shields and shield decorations, with the earliest example being on a clay shield from Tiryns from around 700 B.C.
Ancient Greek Pottery
Amazons began to be featured prominently on Attic vases from around 570 BCE onward until the middle of the 5th Century. During the beginning of this time period, Amazons were most popularly depicted on Attic black-figure pottery, depicting Amazon battle scenes during the Trojan War or, more commonly, during Hercules' legendary ninth labor. Some of such vessels were inscribed with names of Amazons, with Andromache being named the most often, though none of the non-Herculean battles possessed such inscriptions. Hercules was quite often portrayed on such vessels to be in single combat against three Amazons or more.
Amazons were eventually seen on red-figure pottery as black-figure pottery gradually became less popular during the last quarter of the 6th Century. It was also around this time that Theseus also became a common feature in art depicting the Amazonomachy.
Greek Architecture
Depictions of Amazon battles in Greek architecture generally fell into the category of late antique to post-classical architectural sculpture. Examples of this can be found on the west gable of the temple of Apollo at Eretria (from around the end of the 6th century BC), and on the metopes or friezes at places such as the Athenian treasury at Delphi (490 BC), the Hephaestium at Athens (450 BC), the temple of Zeus at Olympia (460 BC), the temple of Apollo at Bassae (410 BC), the east hill at Selinunte (470 BC), the mausoleum at Halicarnassus (350 BC), and the Artemis temple in Magnesia (2nd century BC).
After the Persian Wars, the Greeks attached greater significance to such battle scenes, referencing the Attic War as a mythological example of Athens’ successful defense against foreign invaders. In particular, this Attic amazonomachy was depicted on places such as the west metope on the Parthenon (around 440 BC), shield of Athena Parthenos (around 440 BC), and in the Stoa Poikile in Athens (460 BC).
West Metopes of Parthenon
Kalamis, a Greek sculptor, is attributed to designing the west metopes of the Parthenon, a temple on the Athenian Acropolis dedicated to the Greek goddess Athena. The west metopes of the Parthenon depict a battle between Greeks and Amazons. Despite its mutilated state, scholars generally concur that the scene represents the Amazon invasion of Attica.
Shield of Athena Parthenos
The shield of Athena Parthenos, sculpted by Phidias, depicts a fallen Amazon. Athena Parthenos was a massive chryselephantine sculpture of Athena, the main cult image inside the Parthenon at Athens, which is now lost, though known from descriptions and small ancient copies.
Frieze in Temple of Apollo at Bassae
The Bassae Frieze, from the Temple of Apollo at Bassae, contains a number of slabs portraying Trojan Amazonomachy and Heraclean Amazonomachy. The Trojan Amazonomachy spans three blocks, displaying the eventual death of Penthesilea at the hands of Achilles. The Heraclean Amazonomachy spans eight blocks and represents the struggle of Heracles to seize the belt of the Amazon queen Hippolyta.
Frieze from Mausoleum at Halicarnassus
Several sections of an Amazonomachy frieze from the Mausoleum at Halicarnassus are now in the British Museum. One part depicts Heracles grasping an Amazon by the hair, while holding a club behind his head in a striking manner. This Amazon is believed to be the Amazon queen Hippolyta. Behind Heracles is a scene of a Greek warrior clashing shields with an Amazon warrior. Another slab displays a mounted Amazon charging at a Greek, who is defending himself with a raised shield. This Greek is believed to be Theseus, who joined Heracles during his labors.
Other
Micon painted the Amazonomachy on the Stoa Poikile of the Ancient Agora of Athens, which is now lost.
Phidias depicted Amazonomachy on the footstool of the chryselephantine statue of Zeus at Olympia.
In 2018, archaeologists discovered relief-decorated shoulder boards made from bronze that were part of a breastplate of a Greek warrior at a Celtic sacrificial place near the village of Slatina nad Bebravou in Slovakia. Deputy of director of Slovak Archaeological Institute said that it is the oldest original Greek art relic in the area of Slovakia. Researchers analyzed the pieces and determined they were once part of a relief that depicted the Amazonomachy.
Roman Sarcophagi
Many representations of Amazons from the Roman times have also been found, with images of the amazonomachy included on mosaics, coins, friezes, votive reliefs, and so on. Notably, more than 60 sarcophagus reliefs have been found to depict scenes of conflict between the Amazons and Greeks.
Symbolism of Amazonomachy
Amazonomachy represents the Greek ideal of civilization. The Amazons were portrayed as a savage and barbaric race, while the Greeks were portrayed as a civilized race of human progress.
According to Bruno Snell's view of Amazonomachy:
For the Greeks, the Titanomachy and the battle against the giants remained symbols of the victory which their own world had won over a strange universe; along with the battles against the Amazons and Centaurs they continue to signalize the Greek conquest of everything barbarous, of all monstrosity and grossness.In Quintus Smyrnaeus's The Fall of Troy, Penthesilea, an Amazonian queen, who joined on the side of the Trojans during the Trojan war, was quoted at Troy, saying:
Not in strength are we inferior to men; the same our eyes, our limbs the same; one common light we see, one air we breathe; nor different is the food we eat. What then denied to us hath heaven on man bestowed?
According to Josine Blok, Amazonomachy provides two different contexts in defining a Greek hero. Either the Amazons are one of the disasters from which the hero rids the country after his victory over a monster; or they are an expression of the underlying Attis motif, in which the hero shuns human sexuality in marriage and procreation.
In the 5th century BC, the Achaemenid Empire of Persia began a series of invasions against Ancient Greece. Because of this, some scholars believe that on most Greek art of that time, the Persians were shown allegorically, through the figure of centaurs and Amazons.
Literature such as Lysias' Epitaphios and Isokrates' Panegyrikos further strengthen this parallel to the defeat of the Persians, as their versions of the Attic War similarly climax with the total annihilation of the invading forces.
According to James McInerney, Kleidemos' account of the Attic War was politically connoted in such a way that Theseus' defeat of the Persians not only represented the victory of Athens as a whole, but also reaffirmed certain values of Athenian democracy, likely during a period of political and historical tension in the 4th century BC.
There are also more modern interpretations which view the amazonomachy to be largely symbolic of the conflict between the ancient Greek patriarchal model of civilization against (the influence of) the foreign, gender transgressive female. The various amazonomachiai in Greek myths were typically concluded with the triumph of some Athenian male hero (such as Hercules or Theseus) over famous Amazons, who were then either killed in combat or sexually subjugated by Greek men. According to these modern scholars, the male hero's quintessential defeat of the Amazons in mythology (as well as Amazon grave markers) served to reinforce and remind the Greek populace of the supremacy of Athens' patriarchal model of civilization and society.
Historical Existence of Amazonomachy
Accounts of Amazon Graves
In Athens, there were tombs of Amazons, possibly located in the Amazoneion, northwest of the Areópagos. This area was close to the ancient agora of Theseus, and the Theseion may have been nearby.
Writers such as Plutarch, Kleidemos, and Pausanias cited the existence of Amazon graves throughout Athens to be historical evidence and landmarks of the Amazons’ campaign against the city. As stated in Plutarch’s Life of Theseus: “... the fact that [the Amazons] encamped virtually within the city is supported both by place names and by the graves of the fallen.”
Many of these writers' renditions of the battles between the Amazons and Greeks were based on the distribution and of graves attributed to the Amazons throughout Athens. Plutarch's account later goes on to cite Kleidemos in his description of how the Attic amazonomachy corresponded with the placement of some of the Athenian Amazon graves: The left wing of the Amazons extended to what is now called the Amazoneion … and the Athenians fought against this, attacking the Amazons from the Mouseion hill, and the graves of the fallen are along the wide street that goes to the gate at the Heroon of Chalcodon, which they now call the Peiraic Gate. The grave of Theseus’ wife (either Antiope or Hippolyta) was identified by Pausanias (1.2.1) and Plutarch (Theseus 27.5) to be located near the Sanctuary of Gaia in Athens. Another Amazon Molpadia was said to have died and been buried there as well during the Amazons' campaign.
According to (the Boiotian) Plutarch, Amazons were not only buried in Athens but were also known to have fled and possibly engaged in further battles elsewhere, being buried in places such as Megara, Boiotia, Chalkis, and in Thessaly at Skotoussa and Kynoskephalai.
Possible Historical Counterparts
As Greek civilization began to extend to areas around the Black Sea, the Greeks began to identify and associate these mythical wild and warlike foreign females with the Scythians in their artwork and literature. In particular, the Amazons were often portrayed similarly to steppe nomad horsewomen. As the Greeks became more aware of steppe nomad cultures, their depictions of the Amazons in art and literature began to integrate more realistic details corresponding to the artifacts (weaponry, attire, & equipment) found in kurgans (grave mounds) of Scythians.
Despite the lack of conclusive evidence pointing to the existence of the Amazons, some modern scholars and archaeologists have claimed that such steppe nomad horsewomen could have potentially existed as the Amazons’ historical counterparts. Though their actual connection to the mythical Amazons is controversial, there is evidence which supports the historical existence of such steppe warrior women, as modern excavations in the 20th century have discovered more than 1,000 tombs of tribes such as the Saka-Scythians across the Eurasian steppes, of which about 300 of these burials have been identified to be those of armed warrior women (as of 2016).
Gallery
See also
For discussion of such battles, see Amazons in historiography
For the most famous Amazonomachy, see Attic War
For representation of Amazonomachies as depicted in ancient visual art, see Amazons in art and Warfare in Ancient Greek Art
Amazon statue types
Centauromachy
Gigantomachy
References
Further reading
Weitzmann, Kurt, ed., Age of spirituality: late antique and early Christian art, third to seventh century, no. 200, 1979, Metropolitan Museum of Art, New York, ; full text available online from The Metropolitan Museum of Art Libraries
External links
Fragment of a marble shield
Slabs from the Amazonomachy frieze from the Mausoleum at Halikarnassos
Amazonmachy: The Art of Progress
Hellenistic art
War in mythology
Ancient Greek military art
War art
Iconography
Women in war in Greece
Mausoleum at Halicarnassus
|
4580965
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%82%20%D0%90%D1%80%D1%80%D1%96%D1%8F
|
Формат Аррія
|
Формат Аррія
Засідання членів Ради Безпеки ООН за формулою Аррії — неформальні зустрічі, які організовує член або Рада Безпеки ООН з метою проводити в приватному порядку відвертий обмін думками з використанням гнучких процедурних рамок і за участю осіб, яких було б корисно заслухати і яким вони хотіли б щось повідомити. Такий формат засідань названий на честь венесуельського дипломата Дієго Аррії, який почав застосовувати цю практику в 1992 як представник Венесуели в Раді (у 1992-1993 роках) .
Засідання за формулою Аррії не передбачені у Статуті ООН та Тимчасових правилах процедури Ради Безпеки. Але відповідно до статті 30 Статуту Рада може встановлювати свої власні правила процедури і має певну свободу дій для встановлення практики роботи на свій розсуд.
Засідання за формулою Аррії відрізняються від звичайних консультацій Ради Безпеки:
Такі неофіційні зустрічі не належать до заходів Ради і скликаються з ініціативи її члена або членів. Ініціатор виступає як голова такого засідання.
Рішення щодо участі у таких засіданнях приймається окремими членами Ради Безпеки самостійно. Вони можуть цуратися участі у них.
Засідання проводяться в одному із залів засідань, а не в залі Ради Безпеки.
Організатор надсилає іншим членам Ради Безпеки письмове запрошення зі свого представництва, а не шляхом повідомлення від імені Секретаріату Ради Безпеки.
Про проведення цих засідань не оголошується у щоденному Журналі Організації Об'єднаних Націй.
Співробітники Секретаріату Ради Безпеки не беруть участь у таких засіданнях (за винятком усних перекладачів та співробітника з конференційного обслуговування), також не беруть участі без відповідного запрошення.
Примітки
Рада Безпеки ООН
|
3703766
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%B1%D1%94%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9B%D0%B8%D0%BF%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Колибєловка (Липецька область)
|
Колибєловка (Липецька область)
Колибєловка — присілок у Грязінському районі Липецької області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Належить до муніципального утворення Петровська сільрада.
Історія
З 13 червня 1934 до 6 січня 1954 року у складі Воронезької області. Відтак входить до складу Липецької області.
Згідно із законом від 23 вересня 2004 року № 126-ОЗ органом місцевого самоврядування є Петровська сільрада.
Населення
Примітки
Присілки Липецької області
Населені пункти Грязинського району
|
4280111
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Луньово (Новгородська область)
|
Луньово (Новгородська область)
Луньово — присілок у Марьовському районі Новгородської області Російської Федерації.
Населення становить 1 особу. Належить до муніципального утворення Велильське сільське поселення.
Історія
До 1927 року населений пункт перебував у складі Новгородської губернії. У 1927-1944 роках перебував у складі Ленінградської області.
Населення
Примітки
Населені пункти Марьовського району
Присілки Новгородської області
|
3414781
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%B9%D0%B7%D1%96%20%28%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BD%D0%B0%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%86%D0%B5%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C%2C%20%D0%9D%D1%8C%D1%8E-%D0%99%D0%BE%D1%80%D0%BA%29
|
Чейзі (переписна місцевість, Нью-Йорк)
|
Чейзі (переписна місцевість, Нью-Йорк)
Чейзі — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Клінтон штату Нью-Йорк. Населення — 548 осіб (2020).
Географія
Чейзі розташоване за координатами (44.890851, -73.429200). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 4,44 км², з яких 4,39 км² — суходіл та 0,05 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало 565 осіб у 228 домогосподарствах у складі 157 родин. Густота населення становила 127 осіб/км². Було 249 помешкань (56/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,8 %. Частка іспаномовних становила 1,1 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 24,4 % — особи молодші 18 років, 60,6 % — особи у віці 18—64 років, 15,0 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 38,1 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 89,6 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 93,2 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 10,0 % осіб, у тому числі 10,0 % дітей у віці до 18 років та 10,7 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 153 особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 27,5 %, публічна адміністрація — 24,2 %, роздрібна торгівля — 13,1 %, будівництво — 13,1 %.
Джерела
Переписні місцевості Нью-Йорку
Населені пункти округу Клінтон (Нью-Йорк)
|
804253
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B6%20%28%D0%9E%D0%B4%29
|
Баж (Од)
|
Баж (Од)
Баж — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Од. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 640 км на південь від Парижа, 90 км на південний захід від Монпельє, 55 км на схід від Каркассонна.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Лангедок-Русійон. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 378 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 859,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Баж на сайті французького Національного інституту географії
Баж на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Од
Примітки
Муніципалітети департаменту Од
|
54636555
|
https://en.wikipedia.org/wiki/St.%20Barbara%20Church%20%28Grushevskaya%29
|
St. Barbara Church (Grushevskaya)
|
St. Barbara Church (Grushevskaya)
Church of the Holy Great Martyr Barbara ― is a Russian Orthodox church in Grushevskaya stanitsa, Aksaysky District, Rostov Oblast, Russia. It belongs to Volgodonsk diocese of Moscow Patriarchate and was built in 1884.
History
The church, consecrated in the name of St. Barbara, was built for the first time in the village of Grushevskaya in 1781. This church was wooden, and a bell tower was adjoined directly to its building. In 1830 the church was renovated and transferred to a stone foundation. The second major repair was carried out almost 30 years after, in 1859. Nevertheless, on August 1, 1876, the renewed church burned to ashes because of unknown reasons.
In the following 1877 year, on the site of the burnt church, local residents built a prayer house and also addressed to the Don Metropolitan with a request for permission to build a stone church.
It is unknown when exactly the construction of the new stone church began, yet it is assumed that the construction work took 5–6 years and was done in 1884: on October 21, the temple was consecrated by Dean Antony Manohin.
In the first years after the establishment of Soviet power, the villagers tried to protect the church from ant encroachments, and divine services continued to be held there. Nevertheless, in the 1930s the authorities managed to close the church, but not for a long time: already in 1943, during the German occupation, it was opened again. At the same time, the altar part of the temple was damaged by fragments of an air bomb. In 1975, the villagers managed to bring the appearance of the church to its original form.
In 1960s out-of-towners ripped the cross off from the dome, but local residents drove out the intruders. In the 1980s the church was renovated.
At the current moment, there is a Sunday school in the parish and a library.
Exterior and interior
The church building is cross-shaped. It has two chapels - the first one in the name of the Holy Great Martyr Barbara and in the name of St. George the Victorious. On the perimeter of the facade, the walls are decorated with decorative cornices. The central dome is four-sided, with beveled edges and has four windows on each side. The belltower is square, and it is topped with a drum and an onion above it. Inside there are many icons, both recently written and renovated ones.
References
Churches in Rostov Oblast
Churches completed in 1884
Cultural heritage monuments of regional significance in Rostov Oblast
Russian Orthodox church buildings in Russia
|
24527
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Punt
|
Punt
|
Punt or punting may refer to:
Boats
Punt (boat), a flat-bottomed boat with a square-cut bow developed on the River Thames
Falmouth Quay Punt, a small sailing vessel hired by ships anchored in Falmouth harbour
Norfolk Punt, a type of racing dinghy developed in Norfolk
Cable ferry, known as a punt in Australian English
Places
Land of Punt, a trading partner of Ancient Egypt, considered by many scholars to be in the Horn of Africa
Puntland, a region in north-eastern Somalia, centered on Garowe in the Nugaal province
Sports and recreation
Punt (gridiron football), a way of kicking a ball in the American or Canadian varieties of football
Punt (Australian football), a way of kicking a ball in the Australian variety of football
A type of goal kick in association football
Other uses
Punt (surname), a surname
Punt, Punt Éireannach or Irish pound, pre-euro currency
El Punt, a Catalan newspaper
Punt gun, a type of extremely large shotgun, mounted directly on punt boats
A punt or punty, a tool used in glassblowing
A punt mark or pontil mark, left by the glassblowing tool
Punt (wine bottle), the indented bottom of a wine bottle
Punt, a colloquial term in British English for bet or wager in gambling
PUNT, the Spanish acronym of the United National Workers' Party, a former political party in Equatorial Guinea
See also
Punter (disambiguation)
Pundt
|
2737168
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D1%86%D1%8C
|
Горній Михоляць
|
Горній Михоляць — населений пункт у Хорватії, у Вировитицько-Подравській жупанії у складі міста Слатина.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 304 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Клімат
Середня річна температура становить 11,41 °C, середня максимальна – 25,96 °C, а середня мінімальна – -5,56 °C. Середня річна кількість опадів – 749 мм.
Примітки
Населені пункти Хорватії
|
43996054
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Areola%20%28disambiguation%29
|
Areola (disambiguation)
|
Areola (disambiguation)
An areola is a small colored area of skin, usually around the nipple
Areola or areole (Latin for "small space") may also refer to:
The open spaces of areolar connective tissue, a type of loose connective tissue
Areolae (diatom), pores in the silica shell of diatoms
Areole, a raised structure bearing spines on cacti
Areola (lichen), a round to polygonal part of a surface of a crustose lichen
Areola (entomology), a small ring of color or gap in wing margin of insects- see the Glossary of entomology terms.
Areola, the open space created by higher venation of a leaf - see the Glossary of botanical terms
Music
"Areola", a song by 816 Boyz from Tech N9ne's album Sickology 101
People
Alphonse Areola, French footballer
See also
Arreola, a surname
Aureola, a symbolic aura in religious artwork
Arbeloa, a Spanish footballer
|
33696818
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bank%20secrecy
|
Bank secrecy
|
Bank secrecy
Banking secrecy, alternatively known as financial privacy, banking discretion, or bank safety, is a conditional agreement between a bank and its clients that all foregoing activities remain secure, confidential, and private. Most often associated with banking in Switzerland, banking secrecy is prevalent in Luxembourg, Monaco, Hong Kong, Singapore, Ireland, and Lebanon, among other off-shore banking institutions.
Otherwise known as bank–client confidentiality or banker–client privilege, the practice was started by Italian merchants during the 1600s near Northern Italy (a region that would become the Italian-speaking region of Switzerland). Geneva bankers established secrecy socially and through civil law in the French-speaking region during the 1700s. Swiss banking secrecy was first codified with the Banking Act of 1934, thus making it a crime to disclose client information to third parties without a client's consent. The law, coupled with a stable Swiss currency and international neutrality, prompted large capital flight to private Swiss accounts. During the 1940s, numbered bank accounts were introduced creating an enduring principle of bank secrecy that continues to be considered one of the main aspects of private banking globally. Advances in financial cryptography (via public-key cryptography) could make it possible to use anonymous electronic money and anonymous digital bearer certificates for financial privacy and anonymous Internet banking, given enabling institutions and secure computer systems.
While some banking institutions voluntarily impose banking secrecy institutionally, others operate in regions where the practice is legally mandated and protected (e.g. off-shore financial centers). Almost all banking secrecy standards prohibit the disclosure of client information to third parties without consent or an accepted criminal complaint. Additional privacy is provided to select clients via numbered bank accounts or underground bank vaults.
Recent research has indicated that the use of offshore financial centers has been of concern because criminals get involved with them. It is argued that these financial centers enable the actions of criminals. However, there have been attempts by global institutions to regulate money laundering and illegal activities.
Switzerland
United States
Europe
Overseas territories
Links to financial crime
Numbered bank accounts, used by Swiss banks and other offshore banks located in tax havens, have been accused by the international community of being a major instrument of the underground economy, facilitating tax evasion and money laundering. After Al Capone's 1931 condemnation for tax evasion, according to journalist Lucy Komisar:
mobster Meyer Lansky took money from New Orleans slot machines and shifted it to accounts overseas. The Swiss secrecy law two years later assured him of G-man-proof-banking. Later, he bought a Swiss bank and for years deposited his Havana casino take in Miami accounts, then wired the funds to Switzerland via a network of shell and holding companies and offshore accounts.
Economist and Nobel Prize laureate Joseph Stiglitz, told Komisar:
You ask why, if there's an important role for a regulated banking system, do you allow a non-regulated banking system to continue? It's in the interest of some of the moneyed interests to allow this to occur. It's not an accident; it could have been shut down at any time. If you said the US, the UK, the major G7 banks will not deal with offshore bank centers that don't comply with G7 banks regulations, these banks could not exist. They only exist because they engage in transactions with standard banks.
Future Research
Further research in politics is needed to gain a better understanding of banking secrecy. For instance, the role of economic interests, competition between financial centers, and the influence of political power on international organizations like the OECD are great places to start.
See also
Tangier International Zone
Numbered bank accounts
Safe deposit box
Financial privacy laws in the United States
Privacy
References
Bibliography
Guex, Sébastien. 2000. "The Origins of the Swiss Banking Secrecy Law and Its Repercussions for Swiss Federal Policy". Business History Review. pp. 237–266.
Banking
Privacy
Swiss inventions
Secrecy
Ethically disputed business practices
Personal finance
|
16467466
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1459%20Magnya
|
1459 Magnya
|
1459 Magnya, provisional designation , is a basaltic, slightly elongated asteroid from the outer regions of the asteroid belt, approximately 20 kilometers in diameter. Discovered by Grigory Neujmin at the Simeiz Observatory in 1937, this background asteroid was later named from the Latin word "Magnya", which means "clear, bright, wonderful" when literally translated into Russian. It is the only known basalt asteroid orbiting beyond 4 Vesta.
Discovery
Magnya was discovered on 4 November 1937, by Soviet astronomer Grigory Neujmin at the Simeiz Observatory on the Crimean peninsula. Two nights later, it was independently discovered by French astronomer André Patry at Nice Observatory on 6 November 1937. The Minor Planet Center only recognizes the first discoverer, although Patry was first to announce the discovery. However, André Patry later received the honor to name the asteroid (see below).
Orbit and classification
Magnya is a non-family asteroid of the main belt's background population. It orbits the Sun in the outer asteroid belt at a distance of 2.4–3.9 AU once every 5 years and 7 months (2,036 days). Its orbit has an eccentricity of 0.23 and an inclination of 17° with respect to the ecliptic. The body's observation arc begins at Nice Observatory, 22 days after its official discovery observation at Simeiz.
Physical characteristics
Spectral type and mineralogy
Magnya is a V-type asteroid in the Tholen classification. The spectrum of this object show that it has a basaltic surface, which may indicate that it is a remnant from a larger parent body that underwent differentiation prior to breaking up. As of 2000, it is the only known basalt asteroid orbiting beyond 4 Vesta in the outer main belt.
Rotation period and poles
Several rotational lightcurves of Magnya have been obtained from photometric observations since 2005. Lightcurve analysis gave a consolidated rotation period of 4.678 hours with a brightness variation between 0.57 and 0.84 magnitude. A high brightness amplitude is indicative of a non-spherical, elongated shape.
The asteroid's lightcurve has also been modeled several time using photometric data from the Lowell Photometric Database and other sources. Modelling gave a concurring (sidereal) period of 4.679100, 4.679102 and 4.67911 hours. The studies determined two spin axis in ecliptic coordinates (λ, β): (73.0°, −54.0°) and (198.0°, −55.0°), as well as (72.0°, −59.0°) and (207.0°, −51.0°). Modeling also confirmed that the body is a slightly elongated ellipsoid, and revealed that it is rotating along the smallest axis and that it has an almost homogeneous surface.
Diameter and albedo
According to the surveys carried out by the Infrared Astronomical Satellite IRAS and the NEOWISE mission of NASA's Wide-field Infrared Survey Explorer, as well as interferometric observations with the VLTI, Magnya measures between 17 and 29.90 kilometers in diameter and its surface has an albedo between 0.2168 and an exceptionally high 0.909.
The Collaborative Asteroid Lightcurve Link adopts the results obtained by the VLT, that is an albedo of 0.37 and takes a diameter of 17.4 kilometers based on an absolute magnitude of 10.5.
Naming
This minor planet was named after "Magnya", which means "clear, bright, wonderful" when literally translated from Latin into Russian. The name was proposed by the second, unofficial discoverer André Patry, who was also the first to compute the asteroid's orbit (research by the author of the Dictionary of Minor Planet Names, Lutz D. Schmadel, is based on private communications with Crimean astronomers N. Solovaya and N. S. Chernykh).
References
External links
Asteroid Lightcurve Database (LCDB), query form (info )
Dictionary of Minor Planet Names, Google books
Asteroids and comets rotation curves, CdR – Observatoire de Genève, Raoul Behrend
Discovery Circumstances: Numbered Minor Planets (1)-(5000) – Minor Planet Center
001459
Discoveries by Grigory Neujmin
Named minor planets
19371104
|
2142268
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%B9%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F
|
Пантелеймонівська вулиця
|
Пантелеймонівська вулиця
Пантелеймонівська вулиця — вулиця у Голосіївському районі міста Києва
Пантелеймонівська вулиця — вулиця у Приморському районі міста Одеси
|
3311229
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%9E%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%BE%29
|
Деннісон (Огайо)
|
Деннісон (Огайо)
Деннісон — селище в США, в окрузі Таскарвас штату Огайо. Населення — 2709 осіб (2020).
Географія
Деннісон розташований за координатами (40.397208, -81.327372). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році селище мало площу 3,49 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкало осіб у домогосподарствах у складі 693 родин. Густота населення становила 760 осіб/км². Було 1194 помешкання (342/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,4 %. Частка іспаномовних становила 1,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 26,6 % — особи молодші 18 років, 61,2 % — особи у віці 18—64 років, 12,2 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 35,5 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 95,2 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 92,4 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долар для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 28,2 % осіб, у тому числі 42,1 % дітей у віці до 18 років та 17,2 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 29,9 %, виробництво — 19,7 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 14,9 %, роздрібна торгівля — 12,7 %.
Примітки
Джерела
Селища Огайо
Населені пункти округу Таскарвас (Огайо)
Населені пункти США, засновані 1865
|
23316940
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Isobar%20%28nuclide%29
|
Isobar (nuclide)
|
Isobar (nuclide)
Isobars are atoms (nuclides) of different chemical elements that have the same number of nucleons. Correspondingly, isobars differ in atomic number (or number of protons) but have the same mass number. An example of a series of isobars is 40S, 40Cl, 40Ar, 40K, and 40Ca. While the nuclei of these nuclides all contain 40 nucleons, they contain varying numbers of protons and neutrons.
The term "isobars" (originally "isobares") for nuclides was suggested by British chemist Alfred Walter Stewart in 1918. It is derived .
Mass
The same mass number implies neither the same mass of nuclei, nor equal atomic masses of corresponding nuclides. From the Weizsäcker formula for the mass of a nucleus:
where mass number equals to the sum of atomic number and number of neutrons , and , , , , , are constants, one can see that the mass depends on and non-linearly, even for a constant mass number. For odd , it is admitted that and the mass dependence on is convex (or on or , it does not matter for a constant ). This explains that beta decay is energetically favorable for neutron-rich nuclides, and positron decay is favorable for strongly neutron-deficient nuclides. Both decay modes do not change the mass number, hence an original nucleus and its daughter nucleus are isobars. In both aforementioned cases, a heavier nucleus decays to its lighter isobar.
For even the term has the form:
where is another constant. This term, subtracted from the mass expression above, is positive for even-even nuclei and negative for odd-odd nuclei. This means that even-even nuclei, which do not have a strong neutron excess or neutron deficiency, have higher binding energy than their odd-odd isobar neighbors. It implies that even-even nuclei are (relatively) lighter and more stable. The difference is especially strong for small . This effect is also predicted (qualitatively) by other nuclear models and has important consequences.
Stability
The Mattauch isobar rule states that if two adjacent elements on the periodic table have isotopes of the same mass number, at least one of these isobars must be a radionuclide (radioactive). In cases of three isobars of sequential elements where the first and last are stable (this is often the case for even-even nuclides, see above), branched decay of the middle isobar may occur. For instance, radioactive iodine-126 has almost equal probabilities for two decay modes: positron emission, leading to tellurium-126, and beta emission, leading to xenon-126.
No observationally stable isobars exist for mass numbers 5 (decays to helium-4 plus a proton or neutron), 8 (decays to two helium-4 nuclei), 147, 151, as well as for 209 and above. Two observationally stable isobars exist for 36, 40, 46, 50, 54, 58, 64, 70, 74, 80, 84, 86, 92, 94, 96, 98, 102, 104, 106, 108, 110, 112, 114, 120, 122, 123, 124, 126, 132, 134, 136, 138, 142, 154, 156, 158, 160, 162, 164, 168, 170, 176, 180 (including a meta state), 192, 196, 198 and 204.
In theory, no two stable nuclides have the same mass number (since no two nuclides that have the same mass number are both stable to beta decay and double beta decay), and no stable nuclides exist for mass numbers 5, 8, 143–155, 160–162, and ≥ 165, since in theory, the beta-decay stable nuclides for these mass numbers can undergo alpha decay.
See also
Isotopes (nuclides having the same number of protons)
Isotones (nuclides having the same number of neutrons)
Nuclear isomers (different excited states of the same nuclide)
Magic number (physics)
Electron capture
Bibliography
References
Nuclear physics
|
3413135
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%82%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B0%20%D0%A1%D0%B8%D1%80%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0
|
Четверта Сирійська війна
|
Четверта Сирійська війна — конфлікт між Єгиптом Птолемеїв і державою Селевкідів, що тривав від 219 до 217 року до н. е.
Причини війни
Станом на початок 210-х років до н. е. в історії взаємовідносин держав Селевкідів та Птолемеїв уже було три війни, у яких єгипетські царі без особливого успіху намагались розширити зону свого контролю на східному узбережжі Середземного моря. Втім, протилежна сторона також мала територіальні зазіхання, вважаючи своїми всі належні тут Птолемеям регіони — Фінікію (без Арвада, що й так перебував у межах впливу сирійських царів) та Палестину (разом із Зайорданням). Колись вони (так само як і Сирія), належали Антигону I Одноокому, проти якого у складі широкої коаліції боролись родоначальники династій Селевк I та Птолемей I. Останній при цьому практично ухилився від участі у вирішальній Четвертій війні діадохів, проте використав її результати для розширення своїх володінь.
У 219 р. до н. е. молодий сирійський цар Антіох III (відомий згодом як Великий) вирішив розпочати війну проти Єгипту за захоплення Келесирії (у вузькому сенсі лише ліванська долина Бекаа, проте в ширшому значенні цим терміном охоплювали всю Фінікію та Палестину). На той час він зміг упоратись із повстанням у східних провінціях під проводом сатрапа Мідії Молона та здійснити вдалий похід проти Атропатени, тоді як спроба нападу на Сирію з Малої Азії повсталого дядька царя по матері Ахея завершилась невдачею (втім, у самій Малій Азії Ахей почувався доволі впевнено й далі володів значними силами). В Єгипті ж на той час правив так само молодий Птолемей IV Філопатор, котрий, на відміну від свого сирійського візаві, віддавав перевагу розвагам та був байдужим до зовнішніх справ.
Кампанія 219 р. до н. е
Повернення Селевкії Пієрії
Антіох ІІІ вирішив розпочати війну з повернення приморського міста Селевкія Пієрія, що лежало всього за кілька десятків кілометрів від столиці Селевкидів Антіохії та мало виконувати функцію її порту. Селевкія була єдиним сирійським містом, котре зміг утримати в своїх руках по завершенні Третьої Сирійської війни батько нинішнього єгипетського царя Птолемей III (хоча спочатку йому вдалось тоді заволодіти всією Сирією).
Відправивши Теодота з доволі сильним військом для зайняття проходів у Келесирію, сам Антіох прибув до Селевкії, наказавши підійти туди ж своєму флоту під начальством Діогнета. Оскільки командир гарнізону відмовився капітулювати, Антіох почав штурм міста з кількох сторін. Втім, саме воно була гарно захищене урвищами, так що єдиними сприятливими для нападу напрямками були обернені до моря корабельні та передмістя, що лежало між ними та верхньою частиною Селевкії. Атака велась достатньо рішучо, так що невдовзі ці нижні частини міста були захоплені. Це надало змогу молодшим командирам (підкупленим, за твердженням Полібія, Антіохом) звернутися до командувача гарнізону з вимогою капітулювати допоки ще є можливість. Останній погодився на переговори та здав місто на умовах недоторканності всіх людей вільного статусу.
Вторгнення до Келесирії
Через якийсь час після того, як Пієрія захопила Селевкію, до Антіоха звернувся один з воєначальників Птолемея Теодот. Вважаючи себе ображеним єгипетським царем, він вирішив перейти на сторону Селевкідів, причому захопив сам важливе приморське місто Птолемаїду, а через свого спільника — так само цінний фінікійський Тір. Антіох виступив на допомогу Теодоту, обложеному у Птолемаїді ще одним єгипетським полководцем Ніколаєм. Останній вислав до Беріта (сучасний Бейрут) загін із завданням зайняти тіснину та завадити ворожій армії пройти. Проте сирійський цар зміг вибити ворога з його позицій, оволодіти проходом та рушити далі. Ще до підходу Антіоха Ніколай зняв облогу Птолемаїди і відступив, тоді як Селевкідам дістались не лише два важливі порти, але й сорок військових кораблів, серед яких половина мала не менше ніж чотири ряди весел.
Тим часом прийшли звістки, що Птолемей готується до оборони Єгипту, стягнув війська у Пелузій та відкриває канали, щоб ускладнити ворогу пересування. На той час з моменту початку війн діадохів Єгипет уже двічі зазнавав вторгнення з Азії (уперше це зробив Пердікка, вдруге — Антигон Одноокий), проте щоразу нападники не могли подолати побудовану в дельті Ніла оборону. Тому, дізнавшись про приготування ворога, Антіох відмовився від плану негайного походу в Єгипет та зайнявся підкоренням палестинських міст. Якісь із них здавались, проте ті, котрі мали гарні оборонні позиції та були осаджені залогами, сирійському царю доводилось облягати. У підсумку він зупинився під стінами ще однієї приморської фортеці Дор.
Завдяки гарному розташуванню та підкріпленням, котрі посилав Ніколай, захопити Дор не вдавалось. Тим часом наближалась зима, яку Антіох бажав провести у Сирії, ближче від зайнятих Ахеєм територій. Тому він погодився на пропозицію єгипетських послів укласти чотиримісячне перемир'я і вирушив на зимові квартири. Сирійський цар не очікував на подальший спротив Єгипту та збирався продиктувати супернику умови миру. При цьому єгиптяни насправді вели масштабні військові приготування та використовували перемовини як засіб затягнути час та приспати пильність ворога.
Кампанія 218 р. до н. е
Прохід Антіоха через Фінікію
Обмін посольствами, що тривав протягом зими, не привів до жодних результатів (цьому, зокрема, завадило бажання єгиптян включити у договір Ахея, що закріпило б шкідливе для сирійського царства відокремлення Малої Азії). З настанням весни командувач єгипетської армії у Келесирії Ніколай, який накопичив у районі Гази великі припаси та отримав значні підкріплення, рушив уперед. Очікуючи новий похід ворожих сил по узбережжю, він зайшов північніше Сідона, здобув містечко Порфіріон та взявся укріплювати прохід між морем і Ліванським хребтом, збираючись зупинити тут ворожу армію. Поряд на якірну стоянку стала єгипетська ескадра під командуванням Перигена.
Антіох ІІІ також стягнув свої війська, перевалив через приморські гори та вийшов на середземноморське узбережжя моря біля Маратоса (Амріта). Тут він прийняв посольство від розташованого дещо північніше по узбережжю значного фінікійського міста Арвад, з яким підтвердив союз. Далі армія Селевкидів рушила на південь уздовж обернених до моря західних схилів Ліванського хребта, а паралельно їй по морю йшов флот під командуванням Діогнета.
Хоча Ніколай займав гарні укріплені позиції на кряжі, котрий перекривав весь простір між хребтом та морем, проте він зазнав поразки у битві при Порфіріоні та відступив до Сидона. Антіох, який спершу дав війську відпочити, також підійшов сюди. Втім, Сідон був заздалегідь забезпечений припасами, а тепер ще й осаджений великою залогою, тому сирійський цар не наважився штурмувати його, а натомість попрямував далі на південь.
Похід у Галілею та Зайордання
Відправивши свій флот до Тіра, Антіох рушив на схід Палестини. Вийшовши в околиці Тиверіадського озера, він прийняв капітуляцію розташованого тут міста Філотерія (Бет-Ієрах). Так само здався і Скіфополь, розташований на західному березі Йордану за два десятки кілометрів від виходу останнього із озера. Залишивши тут гарнізони, Антіох перейшов у Їзреельську долину (тягнеться у широтному напрямку до моря), де знаходилось місто Атабірій. Останній займав вершину високого пагорбу округлої форми (гора Фавор), підйом на який займав біля трьох кілометрів. На цей раз довелось застосувати силу, доповнену військовою хитрістю: сховавши у засідці частину своїх воїнів, Антіох зав'язав сутичку з оборонцями Атабірія та імітував втечу. У підсумку переслідувачі опинились в пастці та втратили багатьох, тоді як солдати сирійського царя на плечах відступаючих змогли увірватись у місто.
Розмістивши гарнізон і в Атабірії, Антіох вирушив на східний берег Йордана та зайняв Пелу. На той час це ще було не місто, а сторожова фортеця, зведена на протилежній від Скіфополя стороні йорданської долини. При її розкопках археологи виявили залишки пожежі, котра вирувала тут наприкінці 3 століття до н. е. — можливо, саме під час Четвертої Сирійської війни. Полібій одним реченням повідомляє про захоплення Пели, Камуна та Гефруна — два останні пункти, ймовірно, знаходились у тому ж регіоні.
Далі сирійський цар вирушив на північний схід та здобув місто Абіла разом із розміщеним тут гарнізоном. Тепер у північному Зайорданні сторони Птолемеїв трималась лише гарно укріплена Гадара (на захід від Абіли, на хребті, з якого відкривається вид на Тиверіадське озеро). Антіох отаборився під містом та організував зведення облогових споруд, котрі настрахали містян та підштовхнули їх до капітуляції.
Успіхи селевкидської армії сприяли зраді кількох дрібних воєначальників Птолемея. Втім, значна частина єгипетських загонів зібралась до Філадельфії (на місці столиці сучасної Йорданії Амману) та тривожила набігами арабів, котрі незадовго до того примкнули до Антіоха. Останній виступив проти цього міста та, після нелегкої облоги, захопив його.
Полишивши у Філадельфії значний гарнізон та виславши великий загін до Самарії, Антіох з головним військом вирушив на зимові квартири до приморської Птолемаїди.
Кампанія 217 р. до н. е
З самого початку війни в державі Птолемеїв розгорнулась масштабна програма набору та навчання солдат. Вербувались найманці не лише в Греції, але також залучили лівійців, фракійців та галатів. Втім, і цього було визнано недостатнім, тому вперше за історію елліністичного правління в Єгипті набрали двадцять тисяч автохтонних єгиптян. У результаті з настанням весни 217 р. до н. е. Птолемей IV виступив в похід із сімдесятьма тисячами піхотинців, п'ятьма тисячами вершників та 73 слонами.
Антіох ІІІ також стягнув із різних куточків своєї величезної держави — від малоазійської Кілікії до Карманії в сучасному південно-східному Ірані — велику кількість воїнів. До них долучили сім з половиною тисяч найманців із Греції, тисячу фракційців та до десяти тисяч арабів. Всього в армії Антіоха було шістдесят дві тисячі піхотинців, шість тисяч кіннотників та сто два слона (причому це були індійські тварини, котрих лякались наявні у єгиптян африканські слони).
Армія Птолемея зібралась біля Пелузія, де між солдатами розподілили заздалегідь наготовані запаси, та рушила далі на схід через пустелю. Через п'ять діб переходу по безводній місцевості єгиптяни підійшли до першого міста Келесирії — Рафії. Сюди ж прибув зі своїм військом Антіох, котрий дав воїнам відпочинок у Газі, після чого неспішно пішов назустріч супротивнику.
Після перших незначних сутичок між загонами, котрі вирушали з обох таборів за водою та продовольством, відбулась вирішальна битва при Рафії. У ній сирійський цар зазнав поразки, втративши біля 14 тисяч солдат — всемеро більше, ніж супротивник. Поховавши загиблих, Антіох відступив у рідні краї, тоді як Птолемей без спротиву повернув собі різноманітні міста Келесирії, котрі поспішали перейти на бік переможця.
Завершення війни
Прибувши до столиці, Антіох одразу відправив до Птолемея послів, оскільки після поразки не довіряв населенню та побоювався, як би Ахей не скористався ситуацією. Єгипетський цар, котрий був радий перемозі та зворотному завоюванню Келесирії, легко погодився завершити війну на умовах статус-кво, що надало змогу Антіоху перейти до підготовки походу в Малу Азію.
Також можливо відзначити, що рішення набрати та навчити військовій справі велику кількість автохтонних єгиптян мало наслідки, котрі вийшли за межі Четвертої Сирійської війни. Коли через десяток років на півдні Єгипту спалахнуло потужне повстання місцевого населення проти елліністичного уряду, до нього приєдналось чимало досвідчених воїнів, котрим для бунту бракувало лише провідника. Саме ж повстання значною мірою було викликане економічною кризою та підвищенням податків, котрі спровокувала все та ж Четверта Сирійська з її величезними витратами на набір найманців.
Джерела
Полібій, «Історія»
Війни елліністичних держав
4
219 до н. е.
|
235943
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/540%20%D0%B4%D0%BE%20%D0%BD.%20%D0%B5.
|
540 до н. е.
|
540 до н. е.
Події
Битва при Алалії — карфагенський та етруський флот розбиває фокейців.
Народились
Амінт I
Аппій Клавдій Сабін Інрегіллен (консул 495 року до н. е.)
Гай Юлій Юл (консул 489 року до н. е.)
Епіхарм
Спурій Кассій Вісцелін
Померли
530-ті до н. е.
|
143598
|
https://en.wikipedia.org/wiki/V%C3%ADctor%20Balaguer%20i%20Cirera
|
Víctor Balaguer i Cirera
|
Víctor Balaguer i Cirera (11 December 1824 – 14 January 1901) was a Spanish politician and author, was born in Barcelona (Catalonia, Spain) on 11 December 1824, and was educated at the university of his native city.
Biography
His first dramatic essay, Pepín el jorobado, was placed on the Barcelona stage when he was fourteen years of age, and at nineteen he was publicly "crowned" after the production of his second play, Don Enrique el Dadivoso. From 1843 to 1868 he was the chief of the Liberal party in Barcelona, and as proprietor and editor of El Conseller did much to promote the growth of Catalan patriotism. But it was not till 1857 that he wrote his first poem in Catalan--a copy of verses to the Virgin of Montserrat. He was the author of Historia de Cataluña y de la Corona de Aragón in 5 volumes (Barcelona: Salvador Manero, 1860–63).
Henceforward he frequently adopted the pseudonym of "Lo Trovador de Montserrat"; in 1859 he helped to restore the "Jocs Florals", and in 1861 was proclaimed mestre en gay saber. He was removed to Madrid, took a prominent part in political life, and in 1867 emigrated to Provence.
On the expulsion of Queen Isabella II of Spain, he returned to Spain, represented Manresa in the Cortes, and in 1871—1872 was successively Overseas and Finance minister. He resigned office at the restoration, but finally followed his party in rallying to the dynasty; he was appointed vice-president of Congress, and was subsequently a senator. He died at Madrid on 14 January 1901.
See also
Biblioteca Museu Víctor Balaguer
References
1824 births
1901 deaths
Politicians from Barcelona
Liberal Party (Spain, 1880) politicians
Members of the Congress of Deputies (Spain)
Members of the Congress of Deputies of the Spanish Restoration
Members of the Senate of Spain
Spanish male writers
Renaixença writers
Members of the Royal Spanish Academy
Overseas ministers of Spain
Government ministers during the First Spanish Republic
|
6523563
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fara%20Novarese
|
Fara Novarese
|
Fara Novarese is a comune (municipality) in the Province of Novara in the Italian region of Piedmont, located about northeast of Turin and about northwest of Novara.
Fara Novarese borders the following municipalities: Barengo, Briona, Carpignano Sesia, Cavaglio d'Agogna, and Sizzano.
Fara DOC
Fara DOC is a red Italian wine with Denominazione di Origine Controllata status produced in the Piedmontese villages of Fara Novarese and Briona. It was awarded DOC status in 1969.
The wine is a blend of Nebbiolo (known locally as Spanna), Vespolina and Uva Rara grape varieties.
A minimum of 22 months total aging is required, of which at least 12 months in wood from the 1st of November of the year of harvest. Riserva needs a minimum of 34 months total aging, of which at least 20 months in wood from the 1st of November of the year of harvest.
References
External links
Official website
Cities and towns in Piedmont
|
2178684
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D0%B7%D1%96%D0%B2%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%29
|
Плазів (гміна)
|
Плазів (гміна)
Ґміна Плазув — колишня (1934—1939 рр.) сільська ґміна Любачівського повіту Львівського воєводства Польської республіки (1918—1939) рр. Центром ґміни було село Плазів.
1 серпня 1934 р. було створено об'єднану сільську ґміну Плазув у Любачівському повіті. До неї увійшли сільські громади: Гораєць, Гута Рожанецька, Жуків, Плазів, Руда Рожанецька і Фрайфельд.
У середині вересня 1939 року німці окупували територію ґміни, але вже 26 вересня 1939 року мусіли відступити, оскільки за пактом Ріббентропа-Молотова належала до радянської зони впливу. Однак Сталін обміняв Закерзоння на Литву і на початку жовтня СРСР передав німцям територію ґміни за винятком села Гораєць, яке опинилось відрізане кордоном. В червні 1941, з початком Радянсько-німецької війни, територія знову повністю була окупована німцями. В липні 1944 року радянські війська оволоділи цією територією.
У жовтні 1944 року західні райони Львівської області віддані Польщі, а українське населення в 1944-1947 рр. вивезено до СРСР та на понімецькі землі.
Примітки
Гміни Львівського воєводства
Надсяння
Закерзоння
|
4603313
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%92%D0%BE%D1%85%D0%BE%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Прудовка (Вохомський район)
|
Прудовка (Вохомський район)
Прудовка — присілок в Вохомському районі Костромської області Російської Федерації.
Населення становить 1 особу. Входить до складу муніципального утворення Бельковське сільське поселення.
Історія
У 1936-1944 року населений пункт перебував у складі Вологодської області. Від 1944 належить до Костромської області.
Від 2007 року входить до складу муніципального утворення Бельковське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Вохомського району
|
4089856
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Japanese%20cruiser%20Kumano
|
Japanese cruiser Kumano
|
Japanese cruiser Kumano
was one of four of heavy cruisers in the Imperial Japanese Navy, serving in World War II. She was named after the Kumano River Kii Peninsula on the island of Honshu in central Japan. The Mogami-class ships were constructed as "light cruisers" (per the Washington Naval Treaty) with five triple 6.1-inch dual purpose guns. They were exceptionally large for light cruisers, and the barbettes for the main battery were designed for quick refitting with twin 8-inch guns. In 1937 all four ships were "converted" to heavy cruisers in this fashion. Kumano served in numerous combat engagements in the Pacific War, until she was eventually sunk by carrier aircraft from Task Force 38 while she was undergoing repairs at Santa Cruz, Zambales, Philippines, in November 1944.
Background and design
Built under the Maru-1 Naval Armaments Supplement Programme, the Mogami-class cruisers were designed to the maximum limits allowed by the Washington Naval Treaty, using the latest technology. This resulted in the choice of the dual purpose (DP) 15.5 cm/60 3rd Year Type naval guns as the main battery in five triple turrets capable of 55° elevation. These were the first Japanese cruisers with triple turrets. Secondary armament included eight 12.7 cm/40 Type 89 naval guns in four twin turrets, and 24 Type 93 Long Lance torpedoes in four rotating quadruple mounts.
To save weight, electric welding was used, as was aluminum in the superstructure, and a single funnel stack. New impulse geared turbine engines, driving four shafts with three-bladed propellers gave a top speed of , which was better than most contemporary cruiser designs. The Mogami class had twin balanced rudders, rather than the single rudder of previous Japanese cruiser designs.
The class was designed from the start to be upgraded into heavy cruisers with the replacement of their main battery with 20 cm/50 3rd Year Type naval guns in twin turrets.
However, in initial trials in 1935, Mogami and were plagued with technical problems due to their untested equipment and welding defects, and also proved to be top-heavy with stability problems in heavy weather. Both vessels, and their yet-to-be-completed sisters, Kumano and underwent a complete and very costly rebuilding program. Once rebuilt, the design, with its very high speed, armor protection, and heavy armament was among the best in the world during World War II.
Service career
Early career
Kumano was laid down at Kawasaki Shipyards in Kobe on 4 April 1934, launched on 15 October 1936 and completed on 31 October 1937. Her first captain was Captain Shōji Nishimura, who oversaw her completion and remained captain until May 1939, although she almost immediately underwent modification work at Kure Naval Arsenal which was not completed until October 1939. Her first operational commander was Captain Kaoru Arima, from 15 November 1939 until 15 October 1940. From 16 July 1941, Kumano was part of Sentai-7, together with her sisters Mogami, Mikuma and Suzuya, and was based out of Hainan in support of the Japanese invasion of French Indochina.
World War II
At the time of the attack on Pearl Harbor, Kumano was the flagship for Vice Admiral Shigeyoshi Inoue’s IJN 4th Fleet and deployed to cover the Japanese invasion of Malaya as part of Vice Admiral Jisaburō Ozawa's First Southern Expeditionary Fleet, providing close support for landings of Japanese troops at Singora, Pattani and Kota Bharu.
On 9 December 1941, the reported sighting of Royal Navy Force Z (the Royal Navy battleship , battlecruiser and supporting destroyers). The report was received by light cruiser , which relayed the message to Admiral Ozawa aboard . However, the reception was poor and the message took another 90 minutes to decode. Moreover, I-65s report was incorrect about the heading of Force Z. Two Aichi E13A1 "Jake" floatplanes from Suzuya and Kumano attempted to shadow Force Z, but both were forced to ditch due to lack of fuel. Only Suzuyas crew was recovered. The following day, Force Z was overwhelmed by torpedo bombers of the 22nd Air Flotilla from Indochina.
In December 1941, Kumano was tasked with the invasion of Sarawak, together with Suzuya, covering landings of Japanese troops at Miri. From her base at Cam Ranh Bay, she sortied with Suzuya to cover landings of troops at Anambas, Endau, Palembang and Banka Island, Sabang on Sumatra and Java in the Netherlands East Indies from the end of December 1941 to the middle of March. Kumano also participated in the seizure of the Andaman Islands in the Indian Ocean on 20 March 1942.
On 6 April 1942 during the Indian Ocean Raid, Kumano and Suzuya together with destroyer sank the British steamships Silksworth (4921 tons), Autolycus (7621 tons), Malda (9066 tons) and Shinkuang (2441 tons) and the American Export Line steamship Exmoor (4986 tons). However, one of the E8N floatplanes from Kumano was damaged by a Curtiss P-36 Hawk from RAF No.5 squadron based at Cuttack, India. Kumano was withdrawn back to Japan, arriving at Kure Naval Arsenal on 27 April. On 26 May, she arrived at Guam to join the escort for the Midway Invasion Transport Group under Sentai -7 (Rear Admiral Raizō Tanaka).
During the Battle of Midway, on 5 June, lookouts aboard Kumano spotted the surfaced USN submarine , and Kumano signaled a 45-degree simultaneous turn to avoid possible torpedoes. Kumano and Suzuya correctly made the turn, but the third vessel in line, Mikuma, made a 90-degree turn by mistake. The error resulted in a collision in which Mikuma was rammed by Mogami. Kumano returned to Kure on 23 June. On 17 July, Kumano and Suzuya were assigned to provide support for the Japanese invasion of Burma, and evaded six torpedoes fired by the Royal Dutch Navy submarine west of Perak, Malaya on 29 July. In August, Kumano and Suzuya were reassigned to support the reinforcement of Guadalcanal. During the Battle of the Eastern Solomons on 24 August, Kumano escaped without seeing combat and returned safely to Truk. However, she was attacked on 14 September north of the Solomon Islands by a flight of ten USAAF B-17 Flying Fortress bombers, and suffered light damage. During the Battle of Santa Cruz on 26 October, she provided support for Admiral Nagumo’s Carrier Strike Force, but did not see any combat. She returned to Kure on 7 November and after minor repairs, returned to Rabaul on 4 December with a cargo of troops and supplies. The cruiser continued to remain in the area on patrols and on fast transport missions through the middle of February 1943.
Returning to Kure Naval Arsenal on 6 June, Kumano was fitted with a Type 21 radar and her dual 13-mm machine guns were replaced by two triple-mount Type 96 anti-aircraft guns. She returned to Rabaul on 25 June with another cargo of troops and supplies. On 18 July, Kumano was escorting a Tokyo Express high speed transport mission with Chōkai and , but was attacked off of Kolombangara by USMC Grumman TBF Avenger torpedo bombers from Guadalcanal. The attack damaged Kumano’s aft hull, and she underwent emergency repairs at Rabaul by the repair ship Yamabiko Maru and at Truk by the repair ship , but finally had to be withdrawn back to Kure from 2 September to 3 November for proper repairs. She was based out of Truk through the end of the year, at Palau in January and February 1944, and in Singapore from March through mid-May. At Singapore, an additional eight single-mount Type 96 guns were added. From late May through June, Kumano was based at Tawi-Tawi. During the Battle of the Philippine Sea, on 20 June 1944 she was attacked by aircraft from the aircraft carriers , , and . During this action, the carrier was sunk and the battleship was badly damaged. Kumano returned to Kure on 25 June, and additional Type 13 and Type 22 radars were installed, as were more Type 96 AA guns. She departed on 8 July with reinforcements and supplies for Singapore, arriving 16 July.
On 25 October 1944, Kumano was part of the Japanese Central Force in the Battle off Samar. She was hit by a Mark 15 torpedo fired by the destroyer , which blew off her bow. As Kumano was retiring toward the San Bernardino Strait, she came under aerial attack and suffered minor damage. The next day, 26 October Kumano was attacked from aircraft launched by the carrier while in the Sibuyan Sea, and was struck by three bombs. She survived and sailed to Manila Bay for repairs on her bow and all four boilers. While still under repairs, she was attacked on 29 October by carrier aircraft from Task Force 38.
She returned to service on 4 November, departing Manila for Taiwan as part of the escort for Convoy Ma-Ta 31. On 6 November 1944 off Cape Bolinao, Luzon, the convoy came under attack by a U.S. submarine wolfpack consisting of , , , and .
In all, the American submarines launched 23 torpedoes toward the convoy, two of which struck Kumano. Of the aforementioned U.S. submarines, Ray inflicted the most severe damage on Kumano. The first hit destroyed her recently replaced bow, and the second damaged her starboard engine room, flooding all four of her engine rooms. She took on an 11° list and lost steerage. At 19:30, she was towed to Dasol Bay by the cargo ship Doryo Maru, and from there she was moved to Santa Cruz, Zambales, on Luzon.
While undergoing repairs in Santa Cruz on 25 November, Kumano came under attack by aircraft launched by the carrier . She was hit by five torpedoes and four bombs, and at 15:15 she rolled over and sank in about of water. Of her crew at the time, 497 - including Captain Soichiro Hitomi and Executive Officer Captain Yuji Sanada - were lost with the ship and 636 were rescued. She was removed from the navy list on 20 January 1945.
Admiral William "Bull" Halsey reportedly once remarked that "if there was a Japanese ship I could feel sorry for at all, it would be the Kumano".
Notes
References
Further reading
Mogami-class cruisers
Ships built by Kawasaki Heavy Industries
1936 ships
World War II cruisers of Japan
Ships sunk by aircraft during the Battle of Leyte Gulf
Cruisers sunk by aircraft
Ships sunk by US aircraft
Shipwrecks of the Philippines
World War II shipwrecks in the South China Sea
World War II shipwrecks in the Pacific Ocean
Maritime incidents in November 1944
|
3419113
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BA%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%83%D0%BD%20%28%D0%9D%D1%8C%D1%8E-%D0%99%D0%BE%D1%80%D0%BA%29
|
Меканікстаун (Нью-Йорк)
|
Меканікстаун (Нью-Йорк)
Меканікстаун — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Орандж штату Нью-Йорк. Населення — 8065 осіб (2020).
Географія
Меканікстаун розташований за координатами (41.450288, -74.389639). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 8,81 км², з яких 8,66 км² — суходіл та 0,14 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало осіб у домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 779 осіб/км². Було 2891 помешкання (328/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 4,3 %. Частка іспаномовних становила 28,6 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 21,1 % — особи молодші 18 років, 61,1 % — особи у віці 18—64 років, 17,8 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 40,7 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 84,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 81,4 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 10,6 % осіб, у тому числі 11,6 % дітей у віці до 18 років та 9,7 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 26,0 %, роздрібна торгівля — 13,7 %, транспорт — 11,1 %, фінанси, страхування та нерухомість — 8,8 %.
Примітки
Джерела
Переписні місцевості Нью-Йорку
Населені пункти округу Орандж (Нью-Йорк)
|
764861
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%BB%D1%8E%D1%88%D0%B8%D0%BD%20%D0%99%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BF%20%D0%99%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Пілюшин Йосип Йосипович
|
Пілюшин Йосип Йосипович (1903, Двінський повіт, Російська імперія (тепер Верхньодвінський район, Вітебська область,Білорусь) — 2 березня 1979[?]) — білоруський радянський снайпер, учасник Другої Світової війни. Знищив близько 112 солдатів та офіцерів Вермахту (за деякими іншими даними 86).
Біографія
Народився в білоруському селі Урбаново, Двінського повіту. Нині це село Міорського району сучасної Вітебської області.
У 1926 році призваний до лав Червоної армії. Пізніше працював електрозварником на відомому тоді заводі «Арсенал», в місті Ленінграді. Паралельно з роботою навчався в школі, а потім у вечірньому інституті. Мав дружину та двоє дітей. У 1939 році став майстром стрілецького спорту. Пізніше вміння гарно стріляти не раз будуть рятувати Йосипа, проте зараз він про це ще не знав.
У 1941 році розпочалася війна, Пілюшин пішов добровольцем на фронт, де був призначений снайпером. Восени того ж року в Ленінграді від бомбардування загинула його дружина Віра та старший син Віктор. У Йосипа залишився лише молодший син Володя.
Разом зі своєю напарницею, снайпером Зінаїдою Строєвою, Пілюшин навідував свого сина в госпіталі. Хлопчик називав Зіну своєю мамою.
Невдовзі, під час одного з боїв, Пілюшина було поранено осколком, від чого він втратив праве око. Коли йому вставили скляний протез він відразу ж повертається на фронт. Пілюшин стає інструктором зі снайперських курсів, де підготував та навчив понад 400 молодих бійців.
22 жовтня 1943 року загинув його син Володя, а в січні 1944 була смертельно поранена Зінаїда Строєва.
Війна закінчилася для Пілюшина в 1944 р., після того як його було сильно поранено. Лікарі врятували його, проте воювати він вже не міг.
Після війни Йосип Йосипович повернувся працювати на завод «Арсенал». У 1950-х роках втратив зір. У 1958 році видав книгу своїх спогадів про Блокаду Ленінграда — «Під стінами Ленінграда».
Джерела
Иосиф Пилюшин «У стен Ленинграда» («Снайпер Великой Отечественной»)
Иосиф Иосифович (также Осип Осипович) Пилюшин
«У стен Ленинграда»
Старшини (СРСР)
Радянські снайпери Другої світової війни
Персоналії:Блокада Ленінграда
Уродженці Міорського району
|
1916103
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D1%80%20%D0%92%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B7%D0%B5%D0%BB%D1%8C
|
Александер Вандзель
|
Александер Вандзель (пол. Aleksander Wandzel, нар. 12 січня 1995, Познань, Польща) — колишній польський футболіст, що виступав на позиції воротаря у футбольній команді «Лєґія». В 2014-му році закінчив свою професійну кар'єру у зв'язку із проблемами зі здоров'ям.
Посилання
Профіль на сайті www.90minut.pl
Польські футболісти
Футболісти «Легії»
Уродженці Познані
|
21326380
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ileodictyon
|
Ileodictyon
|
Ileodictyon is a genus of fungi in the family Phallaceae. Basidiocarps (fruit bodies) are clathroid (resembling those in the genus Clathrus), emerging from egg-like peridia and forming spongy "arms" which connect to create a cage-like lattice. The basidiospores on the arms are covered by a foetid slime that attracts flies, the agents of spore dispersal. There are three named species (Ileodictyon cibarium, Ileodictyon giganteum, Ileodictyon gracile) and one currently unnamed. The unnamed species, called "the green cage fungus", is endemic to New Caledonia and is considered globally threatened. It is assessed as "endangered" on The IUCN Red List of Threatened Species.
The genus may have originated in Australia, New Zealand, and the southern Pacific islands, but species have been found worldwide (including Europe), probably as unintentional introductions.
References
Phallales
Agaricomycetes genera
|
2822417
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%BA%20%28%D0%9E%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Фольварк (Опольське воєводство)
|
Фольварк (Опольське воєводство)
Фольварк — село в Польщі, у гміні Прушкув Опольського повіту Опольського воєводства.
Населення — (2011).
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Опольського повіту (Опольське воєводство)
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.